Якщо візьму й поставлю ціль,
То я, завжди легкий на спомин, –
До вас іще вернусь звідтіль,
Де повно рідних і знайомих.
Стривожу кожного отим,
Чим зміг йому запам’ятатись,
Коли веселим чи сумним
Міг віршів ряд декламувати.
Нехай уже не наяву,
Але між небом і землею, –
Відроджусь я та оживу
В словах пророщених душею…
03.07.22

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Там гривні дроблять на рублі
і «маєм» обзивають травень,
в чужому місяться котлі
і чужакам співають славень.

Така ось правдонька жасна.
Згадав – аж холодом війнуло;
Вже скільки осеней минуло,
а там – ще «русская вєсна».

Бридка, смердюча каламуть! –
як не зови – не чують зову;
І нас давно уже не ждуть,
й забули мову колискову.

Чужинський лапоть мне моріг,
стає ординським край поволі;
У зашкарублім, дикім полі
нема у про́світки доріг.

Все, що було святе й велике
переродилося давно…
І поле те – уже не Дике,
та – і не Поле вже воно.

2.07.22

Простий хлопчина. Не з Полісся…
Хоч і задиристий як грім…
Зустрінеш - випрямись - не бійся
Достатньо праведности в нім…

Якщо, бодай, не росіянин…
Без злого умисла бодай…
В житті Господньому - мирянин
І знає, що таке "банзай…"

Будь-де зустрінеш… І хлопчина
Будь з ким не всядиться за стіл…
І очі наче ґільйотна
Одна чомусь на сотні сіл…

Полишим оповідь таємну…
Я не провидець, не чаклун
Хто розуміється, приємно
Його ім’я не для трибун…
02.06.2022.

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло,
Не відають ще: твоя кров - їхнє пекло.

В тім пеклі немає вже стін і підлоги,
Прямують у прірву стежки і дороги,
Не чути там звуків, не видно світання…
Тебе не займатиме їхнє скавчання:

Дорогу в майбутнє прошиєш мостами,
Водою життя розіллється містами,
Пшеницею зійде политеє кров’ю,
Війною розбите відродиш любов’ю…

Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.

Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.
Трійко пасмуг над руїною. Прапор.

Стіни від хат, воду від кранів
визволили. Брехні з екранів
з карбом приблудного руського міра.
Хворії забавки чорного піра.

Прірва розверзалась. Не під ногами.
Напхана пастка дощенту тілами.
Начебто браття, бувшії люди,
жодного прощення більше не буде!

1-2.07.22

Кілька слів зв’язать не може
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.

- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,
Щось придбаєш в магазині?

- Нащо ж різні мови вчити?
По секрету скажу вам це.
В те, що хочу я купити,
Просто тицьну мовчки пальцем.

Тепло дарує надмір літо,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.

У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,
сирена завиває блюз…

01.07.2022

Бігла стежечка вузенька
Між хлібів та буйних трав
І поміж берізок в"ється,
До ставочка поспіша.

Між вербичок вона стала
І спустилась до води,
Берегом попрямувала,
Щоб вернутися сюди.

2022 р.

Із Олексія Костянтинович​а Толстого (1868)


                    Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нѣтъ.
                                        Несторъ. Повѣсть времянныхъ лѣтъ³

1
Сідайте, дитинчата!
Почну я, ма́буть, так:
земля у нас багата,
та в ній – порядку брак.

2
Знайшли ще предки наші
причину всіх невдач:
живем у єралаші,
нема порядку, бач!

3
Й вони, набравши зваги,
рішилися ураз:
«Пошлімо по варяги, –
хай в князі йдуть до нас!

4
Німецька їхня вдача –
ставати до керма;
земля ж у нас добряча,
порядку лиш нема».

5
Гінці під пишним стягом
відправились ту ж мить,
і дейкають варягам:
«Добродії, прийдіть!

6
Ми вам насиплем злата
по вінця, й ще повніш;
земля у нас багата,
нема порядку лиш».

7
Варягам, звісно, лячно,
та ризик – їхня суть:
«Що ж, спробуєм обачно, –
ходім, коли зовуть!»

8
І от прийшли три брати,
і бачать: жах і тьма!
І хоч земля багата,
порядку скрізь нема.

9
«Ну, – думають, – команда!
Зламає ногу й чорт!
Es ist ja eine Schande,
wir müssen wieder fort⁴».

10
Та брат найстарший, Рюрик,
сказав братам своїм:
Fortgeh’n wär’ ungebührlich,
vielleicht ist’s nicht so schlimm⁵.

11
Хоч тут – паршива банда,
одна лиш тільки шваль,
Wir bringen’s schon zustande,
versuchen wir einmal⁶».

12
Став княжити завзято,
сімнадцять років дбав;
земля була багата,
порядок – не настав.

13
За ним став князем Ігор,
а регентом – Олег;
das war ein großer Krieger⁷
та видатний стратег.

14
Затим – княгиня Ольга;
за нею – Святослав;
So ging die Reihenfolge⁸
язичницьких держав.

15
А тільки Володимир
зайняв отецький трон –
da endigte für immer
die alte Religion⁹.

16
Він заявив народу:
«Поточна віра – твань;
хрестімось! Марш у воду!»
І нам зробив йордань.

17
«Перун – не трібний спадок!
Паліть його мерщій –
побачите, порядок
встановиться який!»

18
Послав і за попами
у Царгород, в Афон;
попи прийшли товпами,
зі стосами ікон,

19
співали приворотно,
свічок зладнали збут...
Земля, як є, щедротна,
а от з порядком – скрут.

20
Як тільки Володимир
в належний день сконав,
новий відкрити вимір
узявся Ярослав.

21
Він, може, все б утямив,
й порядок би навів...
Та ні: він між синами
всю землю розділив.

22
Не досить крок був мудрий:
синочки, на біду,
зчинили галабурди
й усобну ворожду...

23
Почули це татари –
збудилися чомусь,
напнули шаровари,
приїхали на Русь:

24
«Ми зробим вашим чварам
зупин, кінець кінцем,
і повний незабаром
порядок наведем!»

25
А як дійшло до дані –
то хоч святих винось!
Й чимало знову твані
на Русі завелось:

26
намови брат на брата
отримує Орда...
Земля, кажись, багата,
з порядком – геть біда.

27
Іван явився Третій
й поклав цьому угав;
він мовив: «Ми не кметі!» –
й татарам дулю дав.

28
І от земля рішуче
знегод і бід збулась;
квітуча та родюча,
але порядку – зась!

29
Настав Іван Четвертий,
що Третьому онук;
він був державець тертий
і жон мав кілька штук.

30
«Іван Василич Грозний»
він заробив ярлик, –
за те, що був серйозний,
солідний чоловік.

31
Він був жорстких повадок
і зраду бачив скрізь;
такий завів порядок,
що хоч у землю лізь.

32
Життя, мабуть, величне
в добу таких манер...
Але ніщо не вічно,
і цар Іван помер.

33
За ним царем став Федір,
геть батькові контраст;
до справ державних ледар,
в церквах лише гаразд...

34
Борис же, царський шурин,
з розумних був персон,
і з виглядом похмурим
він сів на царський трон.

35
При ньому йшло все гладко
і майже без бунтів;
ледь-ледь було порядку
в землі він не завів.

36
На лихо, Самозванець –
і звідки чорт приніс? –
такий укоїв танець,
що враз помер Борис.

37
Здобувши трон буденно,
цей хлопець не зівав
і в Польщі наречену
не гаючись придбав.

38
Напевне, мав чар-зілля,
та й був же не глупак;
але під час весілля
зчинив дебош поляк.

39
А це нам не до серця;
і от в одну з ночей
ми їм завдали перцю,
прогнавши геть з очей.

40
Піднявсь на трон Василій,
та скоро навідріз
його ми попросили,
щоб він із трону зліз.

41
Вернулися поляки,
а з ними – козаки;
ізнов пішли всілякі
дебоші та бійки.

42
От козаки й поляки
нас луплять день при дні,
ми ж без царя – мов раки
сидим на мілині.

43
Землі – незмірні п’яді,
порядку ж – ні на гріш.
Бо звісно, що без влади
далеко не умчиш.

44
Щоб трон зміцнити царський
і влади благодать,
тут Мінін та Пожарський
мерщій зібрали рать.

45
Й ця рать ізнов упхала
поляків за кордон,
а у Москві – Михайла
Земля¹⁰ звела на трон.

46
Чи він прийняв угоду
та слово дав якесь
про вільності народу –
не знаєм і поднесь.

47
Уже Варшава й Вільна
прислали свій привіт;
земля ген-ген привільна...
чи є порядок? Ніт.

48
Взявсь Олексій за справи,
й родив тоді Петра;
настала для держави
цілком нова пора.

49
Петро любив порядок –
як грізний цар Іван:
і в лютості нащадок,
і випивши – буян.

50
Казав: «Мені вас жалко,
ви згинете вкінець;
та є у мене палка,
і я вам всім отець!

51
Не мріяли, випа́дком,
що вам порядок дам?..»
Й негайно за порядком
подавсь у Амстердам.

52
Коли ж вернувся звідти –
усіх нас поголив
та у голландські свити
ретельно обрядив.

53
Та я не з тих, хто лунко
Петра за те кляне:
буває, що для шлунка
корисне проносне.

54
І хоч така пожива –
із надто гострих страв,
а при Петрі, на диво,
порядок більший став.

55
Та смерть прийшла скорботна
за ним, як за всіма...
Земля, диви, щедротна,
порядку знов нема.

56
Тоді вже заповзято
плекали трону міць –
царів не так багато,
а більш було цариць.

57
Бірон царив при Анні;
він справжній був жандарм,
при ньому ми як в бані
були, daß Gott erbarm!¹¹

58
Безклопітна цариця
була Єлисавет;
а поки веселиться –
нема порядку, ет!

59
Яка отут причина
і в чому корінь зла –
й Велика Катерина
збагнути не могла.

60
«Madame, при вас наспіє
порядок та добро! –
писали їй в Росію
листи Вольтер з Дідро. –

61
Вам тільки слід народу,
якому матір ви,
надати вже свободу
під вдячні молитви».

62
«Messieurs, – відповідала
вона, – vous me comblez¹²», –
і в Україні втяла
кріпацтво надто зле...

63
Павло царити взявся,
мальтійський кавалер¹³,
та не завжди вдавався
до лицарських манер.

64
Цар Олександр Перший
настав благословен;
він інших перевершив
як щирий джентльмен:

65
коли, урвавши жарти,
посунув силу лав
на нас Буонапарте,
він чемно відступав...

66
Цю пляму на престижі,
здавалось, не зітре –
а ні: вже ми в Парижі,
з Louis le Désiré¹⁴.

67
Й Росія так вільготно
простерлась швидкома,
й земля така щедротна...
Порядку лиш нема.

68
Я б міг вести сказання
і далі, тільки – цить:
нарвусь на покарання, –
monsieur Veillot¹⁵ не спить!

69
Іти буває слизько
по камінцях отих,
отож про те, що близько,
промовчати не гріх.

70
Облишмо краще трони
й займімося притьмом
міністрами корони...
А там – такий содом!

71
Зате нарешті бачим
той шуканий наряд:
на санках мчать із плачем
міністри всі підряд.

72
Котять з гори юрбою,
in corpore¹⁶, й сповна
уносять із собою
і власні імена:

73
це Норов, це Путятін,
це Панін, це Метлін,
це Брок, а це Замятнін,
це Корф, це Головнін.

74
Згадати всіх не можна,
їх стільки – це страхіть!
Та тим же курсом кожний
униз кудись летить...

75
Я грішний: літописний
на мить забув я стиль,
й картині живописній
піддався мимовіль.

76
Мабуть, ліризм природний
нараз пойняв мене;
хай Нестор преподобний
ізнову надихне,

77
мою вгамує совість,
врятує від видінь,
щоб я вже міг цю повість
скінчити – і амінь...

78
От зараз вернемось ми –
куди вела канва:
в рік шістдесят, ба, восьмий
(у численні Різдва).

79
Понеже став недужий
керунок наших справ,
зело меткого мужа
Господь нам ниспослав.

80
За потерпання наше
й на заздрість ворогам –
яви себе, Тімашев,
створи порядок нам!

81
...Що аз багатогрішний,
забувши про угав,
переписав незбіжно
або не дописав,

82
ви, браття, це читайте,
як буде вільна мить,
й де треба – виправляйте,
а да́рма не кляніть¹⁷.

83
Зібрав з билин й билинок
цю оповідь подій
худий смиренний інок,
раб Божий Олексій.

(Січень-лютий 2022)

Не вір, що я забути зможу
Тебе в далекій стороні, –
Що серед гурту перехожих
Хтось кращий стрінеться мені.
Не вір, що серце кине туга
І зникнеш ти з моїх думок, –
Що я не виконаю вдруге
Тобі назустріч певний крок.
Не вір увечері чи зрана,
На чужині чи бозна-де, –
Що я уже таким не стану,
Який на тебе вічно жде.
Не вір тривожному безсонню,
Що жар погасне спроквола, –
Що почуття моє бездонне
Німа байдужість облягла.
Не вір нікому, і ніколи
Про це обмовитись не смій,
Адже люблю тебе до болю
В душі зажуреній моїй.
01.07.22

Щодня молюся я за Тебе-
За степ, ліси, за синє небо,
За кожну квіточку у полі,
Щоб у щасливій була долі.
Молюсь за Них, хто став до бою
І затулив Тебе собою,
Прошу їм захисту і сили,
Щоби жили, щоб долюбили…
За всіх хоробрих і відважних,
Що у боях важких звитяжних,
Були , як криця, нездоланні,
Бо сила є, коли в єднанні.

Молюсь за кожну я Людину,
Що у лиху, недобру днину,
Тобі на поміч дала руку
І розділила Твою муку.

30.06. 2022 Надія Таршин

А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.

Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Жінки до бога простягають руки.

І просять миру, спокою й життя
Своїм синам, що там, на полі бою.
А вороги не знають каяття,
Убивцю захищаючи собою.

Вбиваючи усе живе навкруг -
Тварину, квітку і малу дитину,
Ураз тисячолітній рвуть ланцюг,
Що з’єднував роди в одну країну.

І що поробиш, бо іде орда
Ненавчена, страшна, тупа, несита.
Їй ця війна, що впала із гнізда
Мокшанського, є смертю і коритом.

І хоч засіють трупами поля
Рашистськими тупими вояками,
На гній їх перетворить ця земля,
За ними не задзвонять вічні храми.

Горить, палає український світ,
Втрачаючи минуле і майбутнє.
Ми виживемо серед скрутних літ,
Щоб зберегти державу самобутню.
28.06.22

Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Я почав, я почав випивать,
Бо не я п`ю тих любощів меду,
Поки лікар-нарколог, мов тать,
Не зашив мені в спину торпеду.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Наталі ти моя золота,
Скоро стану циганським бароном,
Утечеш ти тоді од мента,
Золоту одягнеш ти корону.

ПРИСПІВ:
Ах, життя, небезпечна це гра,
Сяє листя на вітах зелене,
Наталі ще старіть не пора,
Тож виходь, моє серце, за мене!

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2014)

В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.

Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.

Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Сховав смичок у спориші цвіркун.

Мов куля луснула вагітна хмара,
І розплескалась зливою сповна.
Кремезний дуб давно дощами марив,
А я подумала, що то — війна!

30.06.2022р

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022

А надворі спека літня,
Дихати немає чим,
Сонце смажить, а не гріє.
Пил стовпом, неначе дим.

Благодать лиш на ставочку
Чи у річковій воді.
Плюснеш, скинувши сорочку,
Добре так тобі тоді.

Прохолоду відчуваєш
Й сонце вже не заважа,
Хвилечки тебе гойдають,
Не натішиться душа.

2022 р.

Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Я повідаю чесно
В оповідках своїх
Про вогні перехресні
Відчайдушних боїв.
Говоритиму сумно
Безкінечно, мабуть,
Про ординців бездумних
Злодіяння та лють.
Про гарматні розкати
І пожежі страшні, –
Мають вам розказати
Невеселі пісні.
30.06.22

Ти вигадав свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
ба навіть попри застороги…

І де тепер ота межа,
обніжок яви і уяви?
Іржа, реальності маржа,
де вчора зеленіли трави…

Вогонь у серці запалав,
І кучу суму розігнав.
Веселка в душу завітала,
І там усе розфарбувала.

Чи чари то, чи хто підскаже,
Чому радіє тіло наше?
Коли з’являється вона,
І вічно ніби та весна!

Дарує миті незабутні,
І прикрашає гіркі будні!
І закипає в тілі кров,
Коли вона сміється знов.

І ніби й ніч не наступає,
Коли вона поруч буває.
Її слова, як пісня линуть…
Рятують душу, обігріють.

Іде, мов річечка тече,
І заворожує мене.
Радію я, немов дитя,
Коли в її обіймах я.

А очі ті, немов зірки…
Показують в казки стежки.
І впевнено можу сказати,
Що з нею серце хоче грати.

30.06.2022

Тепер ви бачите...

Тепер ви бачите,що я не помилявся,
Як в найчорніші миті вам казав:
"У вашім погляді, котрий надію дарував,
Лиш зради глум уже ховався".

"Люблю тебе",-- ваш погляд промовляв
Слова заучені, облудні знов і знову.
І погляд ваш мінявся і брехав,
Коли клялись мені ви у любові.

Пори поганої немає у природи,
Немає тому перешкод, хто закохався.
Яка ж то мить була гіркої насолоди,
Коли я впевнився, що я не помилявся!
Поль Верлен
(переклад з французької)

Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!

Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.

Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Від громових потрясінь.

У Маріуполі всюди
Горя соснові хрести!
Чом же не здохне той Юда? —
(Боже Всевишній, прости!)

Ірод проклятий, убивця,
Гаспида вірний лакей!
Нелюду пекло хай сниться,
Стогони вбитих дітей!

Хай же щоночі від жаху
Погань огидна тремтить.
Боже, зведи кату плаху,
Людство від зла захисти!

Порохом, смутком, одчаєм
Повниться завтрашній день.
В неба світ щиро благає
Миру і благословень!

28.06.2022р.

В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
Сонце міддю виграє
І лоскоче очі, –
Щедро ллє тепло своє
В день такий урочий.
Ось і верби видно вже
На краю долини, –
Літня спека стереже
Тиховоддя синє.
Прибережний моріжок
Зеленіє рястом, –
Очерету запашок
Тягнеться хвилясто.
Роздягаюся бігом
І пірнаю радо
В глибину, неначе сом
Гожий, товстозадий.
Скаламучена вода
Обіймає плечі
Та, як трісочку, гойда
Організм старечий.
Довго плаваю уздовж
Берегів похилих, –
Мимо лілій, а ще повз
Мокрого настилу.
В бистроплинному житті
Все так розмаїто, –
Та люблю я золоті
Дні стрімкого літа.
Гіркуватість вітерця,
Гомін стоголосий, –
Стільки див пора оця
З року в рік приносить!
29.06.22

Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…

Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Потворі… Нелюду… з лицем Хапуги?
Релігії якої дикий злам
Удерся в світ багатомілійонний?!
Пройдись, прошу, по селам по містам
Не сплутай чорний колір і червоний…

А наслідки? Чого вже там… Війна.
Схоронення. Замулення. Масиви…
У кожного для кожного Ціна…
І дуб, котрий невирослий, посивів…

Заглянь в домівку… В будь-яку заглянь.
Напівживі? Усадови навпроти…
І що ж народить ніч з неповірянь,
Коли в очах лиш оргії гидоти??..
Боже…
29.06.2022.

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!

І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого
Ти цей світ створив?!

27.06.2022

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
торбина благодійна у руці.

Зважаю на неписані закони,
кладу у торбу лепту перший раз
і... посуворішав іконостас,
і, наче... очі відвели ікони.

Враховую оказію таку
і мощі діда соваю до стінки,
але й туди підсовують корзинку
на довгому дубовому дрючку.

Що Богу – Боже... це я пам'ятаю
і що царю – цареве, знаю теж
і кожен щось у торбу опускає,
аби грішити далі і... без меж.

І я, за чек моєму херувиму,
купую індульгенцію... на чай,
аби колись поніс мене у рай.

Дивлюсь у небо чесними очима,
радію, що за брамою незримо
мене вітає Юлій Цезар Гай.

06/22

Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,
Спий до дна болю трунку гіркого,
Пожалій і малого й старого,
І роздай все, що шкода віддати,
Посади виноград коло хати,
Причастися любові з ґраалю,
І тоді мук тілесних позбавлю,
Бо ти зараз між раєм і пеклом!"
Зник Господь... в небі сонячнім смеркло...
Синя зірка зірвалась над світом,
І упала волошкою в жито.

27.06.2022р.

Неймовірно швидко час летить,
Перший місяць літа вже минає,
У садочку вишня достигає
І духмяно пахне липи цвіт.

Дозрівають житні та пшеничні
Сонечком налиті колоски.
Лиш би в мирі жили українці,
У труді проходили роки.

Щоб збирали хліб і рвали вишні,
Медом з липи частували всіх.
Лиш здоров"я хай дає Всевишній
Й обминали війни завжди їх.

2022 р.

Коли ми десь посеред хвиль
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.
Коли зі мною поруч ти
Легка, мов пелюстинка, –
Ще довше хочеться плисти
Без сну і відпочинку.
Якщо згуртовано удвох
Долатимемо море, –
Нам допоможе радо Бог
І вбереже від горя.
Як двом нам стрінеться борвій
Від берегу далеко, –
Ти навіть думати не смій
Тоді про небезпеку.
28.06.22

Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Ні-ні… І все ж… а може, може, може…

Нам не знайти протоптаних стежок
Поміж пожухлих трав і бездоріжжя,
Нам не вчитати мудрості книжок
Про горицвіт щасливого заміжжя.

Не приховати від людських очей
Ні спопелілий пал, ні нашу втому,
Ані важких, опущених плечей,
Що в чорну ніч несуть свою судому.

Серед погаслих свіч і сновидінь
Вже не вловити трепету зітхання,
І скрипалям на зречене «амінь»
Не вивести мелодію кохання.

Чужі – удвох, і кожен зокрема́,
Чужі – в юрбі, з думками наодинці…
І все ж… на цій відспіваній сторінці
Обличчя більш ріднішого нема.

Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми забагато
Набралися горя.

Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою
По всій Україні.

Чи в світі немає
Такої гармати,
Щоб знищити лігво
Московського ката.

Чи ліків нема,
Щоб навік і одразу
Ліквідувати
Російську заразу.

Потрібне заступництво
Вищої сили,
Щоб ворога клятого
Ми зупинили.

Благанням пронизана
Кожна хвилина:
«О, Боже великий,
Спаси Україну!»

Мабуть, крізь просторінь та час
Я йшов занадто швидко
І розгубив увесь запас,
Бо власності не видко.
Мабуть, не так, як треба жив
І рухавсь хибним шляхом,
Якщо куштую хліб чужий
Під незнайомим дахом.
Мабуть, все склалося не так
І рушиться понині,
Якщо дарований піджак
Стовбурчиться на спині.
Мабуть, кохав колись не тих,
Або лукавим вірив,
Якщо набрався стільки лих,
Що горю втратив міру.
Мабуть, писалося не те,
Чого хотіли люди,
Якщо без роздумів зітер
Призначене огуді.
Мабуть, спинившись серед жнив,
Я маю порадіти,
Адже чимало пережив,
Блукаючи по світу.
27.06.22

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --
Ніжна, як веселка.

Ще виспівує у гіллі
Пташечка лірично.
Прохолоду, легіт милий
В сад вечірній кличе.

26 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Його ще витягти з окопу…
Йому ще в спину цілить дим…
І ритм якийсь… одні синкопи…
І невідомо де і з ким
Йому ще вніч сягнути в небо…
І не забути - хто він є?
Якщо зустріти буде треба
Лице у смерті як своє…
А хмари чорні саксафону
Губами хто-небудь почне
Наріччя рідне баритона -
І все це згодом спалахне…

Усіх глухих кутів послабне
Політ - збиття, збиття - політ…
Даремно ти пристав, корабле
Не покидатимо цей світ…
24.06.2022.

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

9 вересня 1995 р., Київ

Поети – ної. Є ще роль така –
ковчеги перед бурею смолити
і рятувати душі гордовиті,
коли життя не варте п’ятака.

Вони поводирі... і неофіти...
у пору смути місія тяжка –
вичавлювати із людей совка,
аби нове і суще освятити.

Але герої їхні у борні
і нині зупиняють ешелони
ерефії... і їх уже мільйони.

Самі ж не покалічені... о, ні...
і не убиті... а на цій війні
на лінії вогню і оборони.

Цей рік без тебе схлипував дощами,
під шкіру ночі повз тягучим холодом,
життя, мов небо зорями обколоте,
змикав у темну обрієву раму.

У кожен крок, що цілив у прийдешність,
цей рік терпкий узміювався острахом
і вчив долати несміливі порухи,
і йти учив, падкі завади стерши.

Самотність, самобутність самкість, самість
і самоцільність - голосно довершував;
обвітрював рубці сумному віршеві
і досвіду збирав безцінні грами.

Глибокість ран - поглиблюють мудріння
і гострить зір манлива цятка далечі.
Цей рік без тебе плив щоденням танучим,
об'яснюючи вічності сплетіння.

* * *

«Липа пахнет победой» –
вважає якесь дитинча й
до вітрини крамниці
свій аркуш прикріплює скотчем.
…Попри всю приазовсько-бучансько-ірпінську печаль,
я в твоє існування ще силуюсь вірити, Отче.

Забігаю до храму,
аби запалити свічу й
попросити Тебе,
щоб смертей не було забагато.
Втім, із сотень прохань моїх
Ти хоч би частку почув!
На майбутні свята
чи й умовлю себе
забігати.

Так візьми ж до уваги
численні прокляття москві!
Так рятуй же бійців,
про яких я згадав у молитві.
…Я кладу в чималенький пакет
щойно зірваний цвіт
королеви краси –
чарівної
гіллястої
липи.

Навесні ти співай солов"ями,
Влітку жайвором тріпочи,
Моя рідна Вкраїно-мамо
Та своєї чуй голос дочки.

Яка любить тебе безмежно,
Жить без тебе - не уявля,
Їй болять твої рани, ненько
І як зранена стогне земля.

Тобі віддана я назавжди
І можливе зроблю усе,
Щоб раділа ти й розквітала.
Україна ж - понад усе.

2022 р.

І. Б...
П’єдестал збудували роки,
Підпираючи зроблене днями, –
Тож, старанням оцим завдяки,
Тобі є де стоять перед нами.
Хоч життя галасує і б’є,
І веселощі змінює докір, –
Лиш світліє обличчя твоє
Та вуста наливаються соком.
Ти, міфічній богині під стать,
Наші погляди вродою маниш, –
Забуваючи про шістдесят,
Володіючи чаром омани.
Обдарована щедро всіма,
Радо слухаєш речі напутні,
Адже вигадки зовсім нема
Там, де правда єдина присутня.
Щиро зичу здоров’я й добра,
Слугувати поставленій цілі, –
Щоб тебе оминала жура
І прожите ніяк не тяжіло.
Бути далі такою, як є
Попри всякі тривоги й турботи, –
Нехай щастя тебе обів’є
Так, щоб вже не звільнитися потім.
26.06.22

Своя сорочечка до тіла ближче,
та вже навчилася терпіти біль.
Глянь, скільки бідолах на попелищі,
без рук і ніг... Не сип на рану сіль...

Недосконала, стомлена, самотня,
і зморшка невигойна на чолі.
Старіють всі, процес невідворотний,
на цій, не нами створеній, землі.

І я колись була, мов чайна ружа,
що струшувала сльози в кропиву.
Люби таку, як є, прекрасний друже.
А ні, то ні, і це переживу!

24.06.2022р.

Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.

Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.

Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.

Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – должно буть?*

Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ

* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить.»

                    І
Чи бавовна палає, чи вата –
а із пращі і нині летить
у чоло незаконного брата,
у жахливе лице Голіата
камінець, що вбиває за мить.

Мало того, що гине проклятий
в українській землі окупант...
укри-месники будуть шукати
неусипно насильника-ката
як шукає іуду «Моссад».

                    ІІ
Не лякає Сибір несходима,
не біда, що плішивий не здох,
все одно покарає їх Бог,
буде гадина кожна судима
за розбої, анексію Криму,
геноцид, Соловки, Сандармох.

А допоки союзу шукає
у Кореї, Ірані, Китаї...
упаде із найвищих висот
не один бойовий ідіот
і на самій окраїні краю
замуруємо дикий народ.

І майбутнє минулим воскресне,
і уже недалеко іти
нам усім до ясної мети,
а жадоба розплати не щезне...
за колючкою виросте месник
аби ката за душу трясти.

                    ІІІ
Україна уже не забуде,
що росії нема і не буде...

і пощади нема їй ніде,
і її голіаф упаде...
........................................
у печеру тікай, та усюди
душогуба Феміда найде.

06.2022

Гонить вітер
Хвилі жита
Вдалеч стихача, –
Поле плідне
І погідне
Зору сівача.
Не злічити,
Стільки жита
Погляд охопив,
Бо виристий,
Запашистий
Золота відлив.
Жовті тіні
В шепотінні
Бігають кругом, –
Зріє жито
Ваговите
В полі за селом.
25.06.22

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у потічка́х з боліт
і воду пив,
брудну, мов кров,
яка відструменіла
потоком літ,
що марно вбив!

Я вірив у відлуння – а не в голос!
Я бачив світло – а не Божий світ!
Я винен, що така любов кололась
і кропивою жалила сиріт –
маленьких іродів великої омани...

20 травня 1991 р., Київ