1.
Как звон благовеста Софии
сквозь время несутся слова,
свой глас отдала ты России
имея для мира права.
2.
Как углей горящих жаровня
ты в строках горела сама:
по слогу для Пушкина ровня,
философ по складу ума.
3.
Как жертва замужество стало –
любви безответной крыло,
как мало! как мало! так мало!..
отпущено счастья было.
4.
Как вдох ароматов вокзала
хранит в нашей памяти рай
об этом когда-то сказала
пролив nostalgi через край.
5.
Так родиной стал храм Софии
и в Духе Святом голова,
о русах как плач Еремии
в сокрытом контексте слова.

22.06.2021г. по Р.Х.
Чернигов, Святое

http://youday.tilda.ws/reportage

Остання свічка згасла над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
Чого боїшся? Вибери його…
Його. Цей світ. А може, дві тополі.
Чаклунка-ніч заплутала стежки,
Де дно мутне, там хвиля віроломна.
Пливе вінок за поштовхом руки,
А ти мовчиш мовчанням непритомним.
Свята печаль. Заломлені уста.
На манівці пішла блудити річка.
Пливи, пливи… Остання згасла свічка.
Коли печаль,то хай собі свята...

Тополі дві і світ цей – над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
А допливеш – побачиш дві тополі.
Чого боїшся? Вибери його…

Прокляття вбивцям нашого народу,
Вони тут поряд з нами, вороги!
Вбивають тих, хто б'ється за свободу,
Бо їм убити завжди до снаги.

Але у нас ще є немало сили,
Сини зросли, онуки вже ростуть.
Ми ворогам війну оголосили,
Виходимо усі на ратну путь.

Тепер спрацює око вже за око,
Ви бійтеся, бо з вами поряд - ми!
Які нещадно битимуть, жорстоко,
Щоб захистити весь наш рід крильми.

Ті, що прийшли колись до нас, до хати,
Не зрозуміли, хто є хазяї.
Тепер від них нам треба захищати
Свої родини і поля свої.

Були ми, є, народ наш завжди буде!
Ми непоборні, показав це час.
Хоч українці мирні, добрі люди,
Та знищимо усіх, хто йде на нас!

А дощ іде, не дивиться на літо,
І листя п’є живильну рідину.
Усе навкруг напоєне, помите,
Вчорашній день покинув цю весну.

Смарагди трав і півників цвітіння,
І перша зав’язь мокра на гіллі.
Кінчається чекання і терпіння
Без сонечка і без тепла землі.

Так хочеться вже горілиць на трави,
Побачити летючі небеса!
Хоч хвіст учора показав нам травень,
Весни зосталась ніжність і краса.

Усе навкруг дощами оповите,
І день здається довгим, без кінця.
Хоч відсьогодні почалося літо -
Від нас тепло сховало і сонця.
01.06.21 

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.

Мости розведено укотре,
а ми на різних берегах…
І знов стоїть питання гостро,
і доля знову на вагах…

А міг би світ мій стати нашим?
Напевно міг, але не став…
Чому спили гіркої чаші
мої вуста, твої вуста?

Вони, на жаль, усе мовчали,
тепер не знають, що казать,
бо невимовної печалі
на них лежить гірка печать…

Мости розведено сьогодні…
Навіщо ти їх розвела?
Щоб подолати ту безодню –
мені потрібні два крила.

В спустошеній хаті бабуся сама
когось виглядає щоденно.
В шибки заглядає холодна зима,
у сивому серці злиденно.

Хоч під рушниками святі образи
Ісуса і Діви Марії,
на згарку свічі - вперта крапля сльоти -
сльозами на вицвілих віях.

До ніг притулився нечесаний кіт,
нявчить за вікном хуртовина.
О скільки старенька згорьованих літ
чекає на доньку та сина.

Живуть за кордоном, не знають біди,
забули про рідну домівку.
Та пам'ять не стерла минулі сліди,
насипала сніг на долівку.

Ось донечка мила обніжком біжить
назустріч у сукні зеленій.
Промчало життя, наче проліска мить,
скінчились зернята у жмені.

Під грушею син її, ще немовлям,
все бавиться у баби-киці
із сонечком теплим, і радо земля
плете з ароматів суниці.

- Мам... мамо, - лунає відлунням здаля -
тих слів не вчувала давненько.
Чатує знедолено на журавля
і ластівку зболена ненька.

23.06.2021р.

І я тієї ж... он-де і святі
і ті, бувало, глечики ліпили.
Хай і мені опалить сонце крила,
якщо поманять гори золоті.

Нехай сміються юні корифеї,
що ямбами писати – не моє.
Зате я їх не пхаю у хореї,
як деякі miledi & mes’ye.

І зайве не розтягую рядочки,
не муляю нікому на нозі,
а наступаю, – прошу excuse
me sorry... я така жіночна...
іронізую... і на цьому точка...
а коми упакує fantesý.

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21

Ніби сонце, хмарою повите,
Як же рано, побратиме, ти -
Перестав нам піснею цвісти -
Наш кобзарський королевий цвіте.

Як пливли віночки по воді,
І комусь твій образ сяяв милий,
Всі плакучі верби похилились,
Мов дівчата в тузі молоді.

Залишився рано без родини,
І в лещатах самоти німів...
Твій сакральний, невмирущий спів
Болем пронизав усю Вкраїну.

І святим од того болю став,
Мов бальзамом лікував цілющим
Всі корисливі, заблудлі душі,
Правдою наповнював уста.

Що тобі тепер із неба видно?
І які сказав би нам слова?
Звичаї ти рідні шанував
І Богам, Богам молився рідним.

На Купайла, брате любий, згас...
Каже дух твій: Україні бути!
Хай же зацвіте нам сонце-Рута,
Сила й воля прийде хай до нас!

23 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Що не ніч – поїзди, поїзди
стуком рейковим сни відчиняють..,
і я знову розводжу мости
між собою і сном – через Пам’ять.

Що не ніч – починаю брести
по тих водах, покинувши берег,
і плисти.., і дурниці плести…
Що не ніч – визираю за двері.

Мабуть, там повернулася ти?
Ні. То просто твій голос примарив…
Що не ніч – поїзди, поїзди...
колесують мій спомин кошмаром…

8 квітня 1989 р., Київ

Я нікому не потрібен. Це нормально.
Поховають тихо. Ну і що?
Мій Пегас - лайдака, кінь педальний,
І поези з прозою - ніщо.

Що приніс хорошого громаді?
Кілька байстрючат? Ото й усе?
Ні гроша мої слова не варті,
Так як і діла команди "ЗЕ".

Я уже помер. Хоч серце б'ється,
Венами ганяє кров густу.
Вихлюпнувсь до дна братам до денця,
І отримав дяку - чорну мсту.

Ось і вир. Хитається місточок,
По душі тече остання мить...
Жити хочу! Ой як жити хочу...
Та померти треба. Ви ж - живіть.

22.06.2021 р.

Мереживом прозорим
Вкриває теплий дощик
Всі трави й квіточки.
Закуталися в нього,
Як в плащики чудові
На вишеньці листки.

І липа й горобина
Дощику раді нині.
А ще земля свята,
Яка ж бо хліб плекає,
Що стане короваєм
На будні і свята.

2021 р.

Час розсекретив останки –
це поховати їх час.

З дна водосховища танки –
точно наводять на нас.

Збірні війська кісткові –
смертять маневри в лісах.

Щоб по-пластунськи по крові –
повзав мурашками жах.

Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.

Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів.

Спільні війська кісткові –
наших героїв і ні

проти Германій, Московій –
мирно лежать на війні.

6 червня 1995 р., Київ

- Я знаю, що він виїв очі тобі,
не думай про нього більше.
Згубися веселкою в сірій юрбі,
пройми своє серце віршем.

- То, як же не думати?... важко зректись...
із плоті ми однієї.
З гіркого полину, сльози самоти,
з ванільних квіток лілеї.

- Ти не божеволій, в кав'ярню піди,
поглянь в синю даль навпроти,
що погляд сканує подекуди,
і твій відчуває спротив.

- Для мене існує лише тільки він,
не вирвати із корінням
із серця того, що з небес далечінь
бентежить ясним промінням.

- Поглянь у люстерко, себе полюби
надмірно тремку, охайну.
На призьбі цілуються голуби,
не мріють про ружу чайну.

- Не миле пташа я, а зоряна тінь,
що йде за любов'ю інде
по стертих слідах голубих сновидінь -
сховатися, віриш? - ніде.

21.06.2021р.

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
мовить:
—Нічого не знищуй!

Навіть, якщо невідомий вимикає душевну орфографію,
не дуйся на того, хто лишив тобі пагони нахабних вражень!
Замість того, щоб у кишеньку рожевих мізок складати непотрібні ображення,
обирай шкодувати того, хто здійснює постріли важким монографіям…

вона писала потроху… ось це—поміж прибираннями і дитячими криками,
ось це—між невідомими ніками і вкрапленнями нецензурних вироків,
ось це—між пастельними відтінками блакитно-ніжного відчаю і телефонними викликами,
не розуміючи до останнього з якої хвилі предків і з якої золотої підкови вона виникла.

було чути, як змії гріються на теплім камінні, як біля ніг шепоче прохолодне море,
було чути як вона сама до себе говорить:
—Це зрозуміло, що життя убиває найдовірливіших романтиків ...
Для цього не потрібно останніх фактів і вищої математики,
але якщо я іще живу між пральною машинкою Samsung і гостресенькими рядками,
міняю сукню стражденної служки на вбрання гротескної дами,
встигаю за нього крикнути:Amen!
Пробачення— це і є те, що під тиском його ваги мурує у мені найміцніший фундамент…

Жоден перехожий не здатен змінити твоєї справжньої вартості,
треба завжди іти вперед, треба ніколи не зупинятися
і не шкодувати шкіру свою до спалення на міліграми.
Хоч щось, що виказує твою зрілу присутність
жаркіше меркурієвої ртуті,
глибше за смертельну рану...

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
до чого ж тут описова лірика?...

Я сам себе, нарешті, стрів,
З собою сам погомонів
І з’ясував, що я і я -
То буцімто одна сім’я.

Прощай, роздвоєння моє,
У мене я, нарешті, є...
І налива на брудершафт
Сама собі моя душа.

До бабці з міста у село прибув онук на день.
Де гуси, кури, кіт і пес, дивитись він іде.
Малий подвір’я обійшов. Оглянув, що де є:
- А скільки, бабцю, молока корова ця дає?
Всміхнулась бабця. Що сказать? Для когось дивина:
- Та зовсім, хлопче, не дає. Не доїться вона.
- Чого ж тоді її тримать? – питає малючок.
- Напевне, треба. – каже та. – Бо це у нас бичок.

Жити без жони на світі нудно,
І це правда, браття, а не жарт.
Карася ловити многотрудно,
А дружину - важче востократ.

Бо жінки шукають грошовитих,
І таких, що люблять як Ерот.
А у мене всох кохання гвинтик,
Статки - дві собаки та город.

Є картопля, хрон та колоради,
Є сапа, лопата і граблі.
Де ж ви, де - красунечки кирпаті?
Хто натерти хоче мозолі?

Сняться кожну ніч пипкИ дівочі,
Аж сердечко в грудях "тень-телень!".
Тиша. Ні гу-гу. Мене не хочуть..
Помирати буду бобилем.

21.06.2021 р.

Шарую кожну мить...
Із власних відображень
Усе, що наболить,
Витрушую як сажу.

З усіх своїх дилем
Сприймаю лиш одненьку.
Якщо сучасних тем
Ріднить мене маленько.

Рідня - дрімучий ліс…
Клопи і сіроманці.
Втрачає нюх мій ніс,
Здогадуюсь, що вранці

Якогось там числа,
Якогось понеділка
Відсію їм бабла,
Якщо не «схватить білка».

Шарую кожну мить
Без вибачень і страху.
Болить мене, болить
Коли у клітці птаха…
21.06.2021.

Чи роки, чи щасливі наші дні,
Сьогодні тут зозуля накувала,
Хвалу любові і хвалу весні
Моя душа злетіла й заспівала.

Крізь гомін міста, тишу вечорів,
Вогонь кохання серце не забуде.
І кожен в цьому полум’ї горів,
І ця пожежа вічно гріти буде.

Коли вдихнеш життя в останній раз,
Подякуй вічність за прожите диво.
Згадай про щастя, що зігріло нас,
Й благослови любов - вона правдива.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Ми не цупимо з казни
ні копійки просто...
Це - Господь нас борони -
формене геройство!

- Від наметів грошей нам
переймає подих,
ми ж - не вкрали ані грам,
й це - щоденний подвиг!

- Та роблять збитки знов
усі звитяги ці:
наплакав кіт немов
у наші гаманці!

- А злодії - ну-ну -
никають казна-де...
Як прийдуть по казну -
і нам перепаде!

(2018)

Кому потрібні ці табу,
червоні лінії і вето?
Постійні виверти, секрети
нову спотворюють добу…

В житті я спробую усе,
щоб перед вічності порогом
без жалю стрінутися з богом
і долі завершить есе…

Щоб не тужити уві сні
і не картатися ночами
смакуючи вино печалі,
що згасла молодість як сніг.

Життя – шалена боротьба
за щось, із кимось і собою
як в ополонку з головою.
Чи буде та нова доба…

Зранку задихаюся від спеки,
Піт рясний стираючи з чола,
Бо дощі струмують десь далеко
Від цього нестерпного тепла.
Мов багаття, літо палахкоче
І безжально жаром обдає
Зморені мигтінням сяйним очі
Та лице обпечене моє.
В боротьбі з гарячою порою,
Худосочним страдником стаю, –
Плавлюся асфальтом, а смолою
Під палючим сонцем розтаю.
Порудів, обм’як і зовсім втратив
Я уперше вовчий апетит, –
Біля річки й по кутах кімнати
Мітить спека в мене кожну мить.
21.06.21

У Верховній Раді є стронгмен,
Три попи і професійна хвойда.
Сполом пишуть мудрий документ,
Щоб здирати грошики з народу.

Не життя - суцільний парадиз!
Давиться громада щастям мовчки.
Удихнув повітря - заплати,
Видихнув - клади бабло на бочку.

Чхнув - гони акциз і ПДВ,
Перднув - штраф (а хочеться ж до біса!).
Мій бюджет сімейний у кювет
З'їхав, від зарплати - дуля лиса.

А жона мене у лоба "Гуп!"
Й каже: - Чоловіче, годі плакать!
Відгодуй народного слугу
І заріж, мов на Різдво, свиняку.

Буде в хаті сало, сальтісон,
Ковбаса, сосисочки, кров'янка...
Прокидаюсь...тю! Усе це сон,
Справжні лиш борги за комуналку.

21.06.2021 р.

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

27 квітня 1993 р., Київ

Чутке мартiнi гнало кров бажання
В кiмнатi, в центрi мiста, в темнотi .
Де грiлись ми вiд полум`я кохання,
I ми були iз ним на самотi.

Якi були i зустрiчi й розлуки.
Якi вiтри летiли крiзь роки!
I говорили не вуста, а руки.
Де ми кохались вперше й на вiки.
20. 01. 99

Вкладає матуся свого сина спати,
Бо ж пізня година, давно вже пора.
- Я казочку можу тобі розказати
Про Змія Горинича… Той позира
На неї серйозно: - Матусю, не треба.
Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
Якийсь Змій Горинич літає по небу,
Плюється вогнем?! Не буває таких!
Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
А знаєш, що Змій той у Києві жив.
І згадки про нього є в місті і досі,
Хоча й проминуло багато віків.
- Отой Змій Горинич? Що небом літає?
- Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
Яким в казочках малих діток лякають.
- Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
- То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
Як то все було в ті далекі часи.
Колись, на горах цих, де Київ допіру,
Росли непрохідні дрімучі ліси.
Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
До берега часом в човнах приставали,
Далеко, проте в густі хащі не йшли.
Земля ця древлянською тоді вважалась,
Окраїнні землі, тож хто тут бував.
Хоча Щекавиця уже обживалась,
Якиїсь древлянський там рід проживав.
Стояв городок там зовсім невеликий,
Укріплений, звісно – дубова стіна.
Від князя приходили воїни зрідка –
Усе, що їм треба – лише данина.
І так воно йшло довго мирно і тихо.
Аж поки й край цей поляни прийшли,
Яких утікати примусило лихо,
А лихом тим готи безжальні були.
Втікаючи через ліси і болота,
Дістались поляни урешті Дніпра.
Як не загубили сліди їхні готи,
Тут сховок надійний – висока гора.
Забрались на гору, град стали рубати,
Трудилися спішно і вдень, і вночі.
Нарешті поставили стіни і хати
За стінами тими. Отак живучи,
Потроху взялися навкруг полювати
Та землю орати, щоб хліба зростить.
З древлянами ще не прийшлось воювати,
Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
Були ті поляни розумні і мирні,
Чужого не брали й свого не дали.
Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
В них звичаї зовсім інакші були.
І хай би жили в своїх звичаях далі,
Полян не чіпали б та і по всьому.
Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
Що править в древлянському граді тому
Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
Ну, править, то й править. В полян є свої
Князі. І вони не підвладні нікому.
На тому полянський весь рід і стоїть.
Та якось дівчата полянські до лісу
Пішли аби ягід собі назбирать.
На лихо і не сподівалися, звісно,
Але, як назад уже стали вертать,
Одної дівчини не дорахувались.
Пропала та й годі. Шукали два дні.
Кричали, гукали – та не одізвалась.
Чи з’їли вовки десь у гущавині?
Тож погорювали та скоро й забули.
Таке лихоліття всі пережили,
Що смерті для них вже звичайними були.
Та знову до лісу дівчата пішли
І двох не вернулось. Задумались люди:
Чогось тут не теє?! То не хижаки.
Вже стали за всім приглядатися всюди,
І то, врешті-решт, услідили –таки,
Як Щек із десятком своїх горлорізів
Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
А потім хутенько сховалися в лісі.
Поки очевидець на поміч позвав,
Поки ще полянськії хлопці надбігли,
Древлян уже в лісі пропали й сліди.
Схопити тих злодіїв вони не встигли.
Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
По імені того, хто рід тут тримав)
Вони десь дівчат наших там поховали.
Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
Зібрались найбільш войовничі із князем
Та і до древлянського града пішли.
А ті зачинили ворота одразу,
Полянам до нього зайти не дали.
Самі ж повилазили миттю на стіни
І Щек разом з ними стоїть при мечі.
- Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
Полянський князь знизу до нього кричить.
А той усміхається хижо: - Чого б то?
У кожного звичаї, бачте, свої.
У нас, коли комусь женитись охота
Він дівку шука та і краде її.
Тож перед богами нема в нас провини.
Такий у нас звичай. Ми так живемо.
Тож я вам вертати нічого не винен.
Ми жодної дівчини не віддамо.
Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
Тож ви всі живете на нашій землі.
Тут боги не ваші, покони не ваші.
І вам я скажу, що мій князь повелів:
Віднині ваш рід має кожного року
Сюди добровільно приводить дівчат.
Красивих і юних. То ваші уроки.
Як ні, тоді силою змусим меча.
І тут заскрипіли ворота і звідти
Дружинники княжі накинулись вмить
І стали списами колоти і бити.
Тікали поляни. Що ж було робить?
Відтоді щороку із криками й плачем
Збирали поляни нещасних дівчат.
Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
Вони не повернуть у батьківський град.
Сумна та процесія взвозом спускалась,
Щоб знову піднятись на схил на крутий.
А там уже Щек і древляни збирались,
Чекали дарунок отой дорогий.
Щек хижо всміхався до них з заборола,
Дівчат забирали і в місто вели.
Що далі із ними – не взнали ніколи.
Чи десь їх везли, чи у граді жили?
Так було роками і та Щекавиця –
Гора та зміїна полянам пекла.
І мріяли потай, як Щеку помститься…
Аж доки година така не прийшла.
В полянського князя був син синьоокий.
Високий і статний, і сильний, як бик.
А тут на сестру його Щек поклав око,
Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
То мають її також з ними привести.
Інакше розправу всім пообіцяв.
Сказав, що кохати її буде й пестить,
Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
Робити нема чого – з плачем зібрали.
Князь власну дочку наостанок обняв.
Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
Стояв лише сльози з очей витирав.
А сина полянського князя не було
На той час у граді. Він десь полював.
Його Києм звали, до речі… Забула.
Так от, коли він з полювання примчав,
Дізнався, що сталося з його сестрою –
У Щека десь у полонянках вона.
Як батько дозволив наруги такої?
Чи ж розуму збавила геть сивина?
Тож він розізлився на те, не до жартів,
Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
Надумався Щека на бій викликати.
Хоч батько спиняв його, але де там…
Розмови із батьком не став, навіть, вести.
Пішли юнаки і той Кий перед них.
Під стінами стали, древлян взялись честить,
А їхнього Щека – найбільше від всіх.
Кий став його вголос на бій викликати,
Якщо він, звичайно, був не боягуз.
Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
Та й хто супротивник? Умить розберусь!
Розкрились ворота і вийшли древляни,
І стали півколом, поляни – другим.
І виступив Щек – ще моторний і вправний
Та бачить – безвусий юнак перед ним.
Почався двобій. Щек накинувся миттю,
Бажаючи вбити цього шмаркача.
Та Кий так уміло зумів відступити,
Що ледве не вибив у Щека меча.
Боролися довго відвага і досвід,
Тупилася криця, дзвеніли мечі.
Такого ще бою не бачили досі
Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
Коли вже терпіти було всім не сила,
Здавалось: кінця тому бою нема.
Кий раптом крутнувся на місці уміло
І Щека на хибному кроці впіймав.
Упав той і кров його землю скропила.
Древляни злякались, назад подались,
Ворота, проте, зачинить не зуміли,
Поляни ввірвались і в граді зійшлись
Уже із древлянами в смертнім двобої.
Ті опір чинили всі сам по собі.
Та скоро здалися і кинули зброю.
Шукати сестру Кий по граду побіг,
Але не знайшов. Став древлян він питати,
Куди Щек полянських дівчат подівав.
Лише від одного вдалося узнати,
Що він їх у граді оцім не тримав,
А, поки приїде від князя дружина
Аби данину взяти в Іскоростень,
Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
Нікому з своїх не повідав він те.
А було печер тих навколо багато.
Отам, де Кирилівська церква стоїть
Нарито було їх… А спробуй шукати.
А ще ж і дружина от-от прилетить.
Шукав Кий печери, шукав у печерах
І Велес, напевно, йому допоміг.
За декілька днів, десь уже під вечерю
Почув в одній плач… Повернутися встиг
На Гору, поки ще древляни примчали.
Озлились за вбитого Щека вони,
Та град на Горі штурмувати не стали,
Забрали з своїх за те більш данини.
А ті з Щекавиці, побачивши силу,
Яку Кий з полянського роду зробив,
Шукати десь іншого місця рішили.
Їх град після того зачах, опустів.
Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
Та ще про дівчат, яких він відбирав.
Народ небилиць вигадав, як уміє,
Що три голови він, а не одну мав.
Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
Носився по небу. Насправді – не так -
Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
І лиш Щекавиця про то пам’ята.

Усе відкладено до завтра
Живий класичний варіянт…
Мине доба, мине і втрата
Одна із наших спільних втрат

Давай сьогодні лиш по тексту
Без крику й зайвої журби
Ось небо, зо… застави вексель
Якщо від серця я і ти…

Ну що ж, хутенько, спільно, скорше
У цій молитві молитов
Гнівити доленьку негоже
Чекай як вигукнуть: - Агов!?..

Читай зі шпори, сміливіше
І пафос щоб, і врадуй вже
А то все вірші… вірші… вірші
Ні-ні, байдужим - байдуже
20.06.2021.

Древнє вино, нарізане ножем,
тремтить на манежі дзеркального блюда.
Дивне воно, доведено ж бо вже:
з’їси – і взнаєш, що було́ і що буде.

Десять століть у хра́мовій стіні
в муро́ваній ванні вино достигало.
Дайте його мені і сатані –
хай бу́де сутичка секири і жала.

Зброя найвища – пра́ведні слова
довгої віри у віках і винах.
Церква з румовищ зво́диться нова́,
мов пізнє ґроно, зняте Богом для Сина.

Смак неповторний будить почуття,
всі о́брази, пам’ять від ство́рення світу.
Господи – Ти! Дійшов до Тебе я
з кінця – на по́чинок Твого́ Заповіту.

1–2 вересня 1996 р., Київ

І в радощах, і в горі
Живу без шу-шу-шу, –
У Бога перед зором
І каюся, й грішу.
На вулиці чи в хаті
Гну лінію свою, –
Всміхаюся дівчатам
І молодиць люблю.
Не маю таємниці
Ніякої, коли
Так пережите сниться,
Що аж душа болить.
Соромитись не варто,
За скоєне не раз, –
Ані колючих жартів
Ані їдких образ.
Бо в Бога перед зором,
На щастя чи біду, –
Я привидом прозорим
Ніколи не іду…
20.06.21

Барвистеє літечко
Обніма крилом,
Клечана Неділенька
Йде до нас з добром.

Стелить на долівоньку
З липових гілок
Та із татар-зіллячка
Зелен-килимок.

І м"ятою дикою
Горнеться до ніг.
Зі святою Трійцею
Привітаю всіх.

2021 р.

***
Стиляги поезії модні...
не вірю любові холодній,
дарованій не по заслузі...
мої неупізнані ружі,
які називалися друзі,
такі золоті і... байдужі.

***
Я міг би бути без
ума від поетес,
якби було реально
у хаосі словес
найти раціональне.

***
Не міняй коня на переправі,
щоб ніяка течія не змила...
а якщо на горизонті мила,
не міняй коняку на кобилу.

***
У кожного своя Одеса
і одіссея не одна...
якщо зійшлися інтереси,
вважай, що інша – це вона.

***
Усе життя – це сіножаті,
яким ніде немає меж,
лишається запам’ятати, –
що не посієш – не пожнеш.

***
Не повертай супроти серця
на пройдені круги свої....
любов лише одна дається,
як заслуговуєш її.

06.2021

В прифронтовім поселенні
Житло за півціни, –
Розбіглося населення
Подалі від війни.
Лиш немічні та хворі,
Всього десятків п’ять, –
Як ховрахи у норах,
У погребах сидять.

А там умови створені
Такі, що добре чуть
Війною запротореним,
Як хліба подають.
І тугою обвиті
На старості надмір,
Ображені й сердиті
Виштовхуються з нір.

Стовбичать між спорудами
Без вікон і дверей,
Де страху дух орудує,
Лякаючи гостей.
Побачені на сході
Розруха і жура, –
Думки постійно плодять:
Пора… Пора… Пора…
19.06.21

1
Тепле море... краля кльова...
Зразу взяв на абордаж.
Зав'язалася розмова
І в очах зорить кураж.
Захопився, бо білявка,
Що й не снилось небесам.
Чи киянка, чи кримчанка? -
Зараз не згадаю сам.

Приспів:
У курортний ми роман мало віримо,
Та любов накрила нас несподівано.
Хвилі грають полонез і п'янять вином.
Хай любов єднає нас, чвари йдуть на дно.

2
В щічку цьомнув ненароком,
Зашарівся наче мак.
А дівчина синьоока
Подає таємний знак.
Посміхнулась білозубо,
В гарний човен повела,
А прокинувсь- де ти люба?
Ні красуні, ні весла.

Приспів:

3
Гаманця нема й мобілки,
Тільки чайки навкруги.
Отакої, тут не мілко
І не видно береги.
Добре, що кмітливий змалку,
Знаю краля не втекла.
Обернулася в русалку
І за пивом попливла.

Приспів:
У курортний ми роман мало віримо,
Та любов накрила нас несподівано.
Хвилі грають полонез і п'янять вином.
Хай любов єднає нас, чвари йдуть на дно.

Ви не несіть свою високу моду,
не ждіть Пророка кроків по Русі, –
не Він постане перед вами згодом,
в утішний час без жодних потрясінь.

Не Він шугне вогнем по злих долонях,
по мармуром умощених містах,
не Він заграва в піднебеснім лоні,
не Він пожежі блискавичний птах.

А той, хто білим словом назоветься
і оголосить про нові псалми,
звідкуди гріх сільни́м потоком ллється,
де всі по черзі є пророки – ми.

17 серпня 1994 р., Богдани́

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Чується: біда іде,
їй ворота відчиняють, -
випала нам смуга, де
в жінки сльози висихають.

Значить, більше молоду
не цікавлять вбір та втіхи;
раз веде біда біду -
хай, у долі на виду,
поруч будуть наші лиха.

Не зіб’ють мене лжею-мрякою, -
ще серця у нас не схололі!
Вороння над ним хай не крякає, -
вбережу його і в неволі.

Понаїхали свати, -
певне, щоб сміялись люди.
Хоч волам хвости крути,
тільки сватання - не буде!

Линуть співанки увись
й повертаються з підхмар’я,
щоб згадала я: колись
у перестрічі зійшлись
квітки дві - Іван та Мар’я.

Путь-доріженька хай веде мене,
не минаючи й муки-болю,
до коханого, - хоч у темені,
хоч на край землі, хоч - в неволю.

Вітре добрий, сповісти
козаченька у в’язниці:
це - надію принести
подум мій до нього мчиться.

Хай він серце береже
і не думає лихого,
хай надіється, адже
поміч Мар’єчки - уже
наближається щомога.

Хай не нудиться і не мається,
бо ж немарно - квіт в чистім полі
нашим іменем називається, -
так не згине ж він і в неволі!

(2018)

спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
—Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
—Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

—Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

він блід… виходив із зручних берегів,
а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
—Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.

В купе затишно, штори на вікні,
І чай з лимоном, ложечка в стакані.
Вогні осель привітних вдалині.
І ми з тобою від свободи п"яні.

Торкаю рук твоїх, твоїх очей,
І близкість цю нам втримати несила.
Хилюсь в надії на твоє плече,
Що захистиш від болю, друже милий.

Неспішна річ і ніжний погляд твій,
І наш політ в світи якісь незнані.
Скотились сльози радості з під вій.
- Навік удвох? - скажи мені, коханий.

До нашої домівки входить ніч,
За нею прийде сонячний світанок.
А зараз ми з тобою пліч о пліч...
Я вранці вчую: "Люба, добрий ранок!"

Гуляє молодий патлатий вітер,
Збиває пелюстки останніх квітів.

Неначе кінь, що рвучко рве стремена,
І сипле листом осені до мене.

Не пестить, а куйовдить всім волосся.
А у душі – збулося, не збулося?

Що буде з нами, людоньки, віднині,
Як бути українцям в цій країні?

Пора! Пора вже сіяти зерно,
Щоб хлібом повернулося воно?

Такі, як ти, лише марнують час,
коли вирішують за мною полювати,
я завдяки таким отримав шанс
стояти з бронзи і на всіх плювати.

Я можу й сам рішитися життя –
інтриги нас доводять до пуття.

17 липня 1995 р., Київ

Чебреці, чебреці. чебреці
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую, як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.

Соняшник нам конем слугував,
"Осідлавши" його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Але дні ті так швидко промчали.

Не вернути ніколи вже їх,
Лише спогади душу тривожать.
Чебреці, чебреці, чебреці,
Запах ваш у дитинство відносить.

2021 р.

Рідне слово – лезо у меча.
Нива Музи пошуками зрита,
і сльозою ратая умита
і солоним потом сіяча.
Що дозріє, знаємо... усе ж
не живуче те, що урізаєш,
писане не вирубаєш теж,
сказане на вітер, не піймаєш..
Не усе , що сяє, золоте...
Є і випадкового чимало –
іноді поезія не те,
що на думку авторові спало.
Мову народили небеса,
корені землі її основа,
сіль її і зародки любові....
точні тропи не лише краса...
марна праця – зайві чудеса,
як попало рубані на дрова.

06.2021

Може чорне бути сірим.
Тиша згодом стати гулом.
Я уже давно не вірю
В переписане минуле.
Біготня – повільні кроки...
Мовчазливі – балакучі…
Всі сфальшовані уроки
Побрехенькам більшим учать.
Правду відати не страшно
І потрібно нею жити, –
Тож не варто учорашні
Переписувати миті…
18.06.21

Було-було й травою поросло,
Кущами дикорослої чорниці
Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
Але не сумнівайтеся – було.
Колись між люду гноми ще жили –
Маленькі роботящі чоловічки.
Спускалися під землю кожну нічку,
Копали нори і звідтіль несли
То золото, то камені блискучі.
І все ховали у своє житло.
У кожного по різному було.
Одні копали схованки у кручах,
Другі в ярах, ущелинах, лісах
Під вузлуватим та міцним корінням,
Під яке страшно зазирнути й нині.
А то й в людських підвалах, погребах.
Таїлися зі скарбами вони,
Бо ж знали людську жадібність до того.
Вони усюди пхали носа свого
І миттю відблиск золота манив.
Тож і таїлись. Але люди злі
Весь час кругом з лопатами ходили
І усе рили, рили, рили, рили,
Шукаючи скарби ті у землі.
Їх зовсім не цікавило оте,
Що гноми ті скарби собі збирали.
Для того вони важко працювали,
Бо ж діло оце зовсім не просте.
А, відкопавши гномові скарби,
Ще й билися тоді поміж собою,
Не в змозі поділити їх без бою.
Тож гноми були змушені, аби
Скарби свої надійно зберегти,
Постійно переховувати з плачем.
Бо ж їхня праця пропадає,бачать.
А де ж надійну схованку знайти?
І у страху у вічному за те,
Що хтось скарби їх відібрати хоче,
Возилися із ними дні і ночі,
Надії, все ж, не маючи, проте.
Бо ж люди скрізь за ними вслід ідуть,
Кирки, мотики, заступи тягають
І знов копають, увесь час копають.
І все частіш буває, що знайдуть.
Зовсім маленький утомивсь народ.
Уже не знає, що його й робити.
Все менше нерозкопаного світу…
Зневірилися всі уже…Та от
Чорничний кущ, почувши плач малих,
Урешті-таки зжалівся над ними,
Під гілочками запросив своїми
Сховатись разом від очей людських.
Запрошення ті радо прийняли,
Свої багатства сховані дістали.
Що на собі несли, у торби склали,
Що на кротів, на ящірок змогли,
На ховрахів та ще звірину всяку
Нав’ючити, щоб ті допомогли.
І в зарості чорничні потягли,
Щоб не знайшла там жадібність ніяка.
При тому більші гноми пішки йшли,
Малеча ж вся на жаби повсідалась,
Та всю дорогу їхали, кривлялись,
У радісному настрої були.
Два дні й дві ночі тягся перехід,
Два дні й дві ночі чулось тупотіння
Там, де чорниці розрослися нині,
Ступали гноми хутко слід у слід.
А, як останній під гілками зник,
Настала в лісі неймовірна тиша.
Лиш чулося, як вітер тихо дише
Та ще зозуля відміряє вік.
Там в норах під чорницями й тепер,
Народ маленький ще господарює.
Все нори риє, день і ніч працює,
У схованки скарбів собі напер.
Та людям його нині не знайти
І ті скарби в землі не відкопати.
Змогла чорниця добре заховати
І від лихого ока вберегти.
Але в накладі не була й сама.
Бо ж гноми їй віддячити зуміли.
Вони чорницю водами поїли,
В яких всіляких мінералів тьма.
Бо не проста ота уся вода,
Руду водою гноми промивали
І золото у тій руді шукали,
А золото ж у воду попада.
Чорниця ж все то брала із води
Та у великі ягоди складала.
Тому у них корисного чимало.
Хто по скарби навідувавсь сюди,
Збирав тих ягід та і не жалів.
Бо ж то багатство, злату не зрівнятись.
Від ягід тих здоров’я будеш мати.
А що бува дорожчим на землі?

Змісту вміст протиріч,
Мов зернини сезаму...
З неба крапала ніч
Дощовими сльозами,

Що стікали зі скла,
Ніби творчості трунок...
Так, напевно, Аллах
Нізамі у дарунок

Дав поезії дар,
Омиваючий серце...
...А невірна Іштар,
Сотворителька Цірцей,

У гріховного love
(хоч воно і безбожне...)
Діву мрій надала
І жадати спроможність

Протиріч мезальянс
Поєднать у єдине,
Щоб до неба здійнявсь
Плач дитини первинний

І у світі дзвенів,
Гріх єднаючи й віру...
З неба плакала ніч
Трунком щастя і миру...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121061702367

Без туману вологих фіранок
Швидко шириться небом блакить.
Напомаджений росами ранок,
Наче люстро, сія і блищить.
І пашить розігрітим повітрям,
І дзвенить щебетанням пташок
Барв і звуків ранкових палітра
В ореолі невтомних думок.
Не утомлює і не лякає,
А розбуджує лиш почуття
Оця свіжість легка і безкрая,
Що продовжує щастя життя…
17.06.21

Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,
то Яга у ступі.

Як не ризи, то лахміття,
а напередодні –
що XVII-те століття,
що моє сьогодні.

Мрія казкою минає...
та не тим печалюсь,
буду перший чи останній...
поки вибору немає,
і чужого не цураюсь,
і своє не ганю.

06.21

Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,
між Холерою й Війною…

Він розносив їх колись
по фронтах і по блокадах,
щоб боля́чки завелись
на ще вищих барикадах!

Ніби з пекла виринав –
і трощив людські́ знамена.
Ворогів коронував –
жер підкорені племе́на.

Та коли поганий мир
гарні війни переважив,
то крізь землю, мов упир,
провалився вихор вражий!

Й обійшовши кола злі
та пекельні всі тортури,
він сьогодні – на землі.
Знов гребе надгробні мури!

Так з труни та й на труну,
як самий Недобрий знає,
знов Холеру і Війну
вражий вихор об’єднає!

Тих, хто поруч завжди йде
по життю – і після смерті –
він і в сотий раз зведе
у пекельній круговерті!

26, 27 липня 2003 р., Богдани́