Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.
Так орав, як кінь бувалий.
Дикий, наглий, сильний.
Став чомусь нервовий, в’ялий
І вночі пасивний.
- Є рецепт, - їй шепче пані,
Свому я зробила.
Вмить відновиться бажання
Й чоловіча сила.
Не якесь питво чи зілля,
Втім, сама побачиш.
Знаєш, ти б йому купила
Десь шампунь собачий.
Він, як пес буде спортивний:
Хоче, хоче й хоче…
Майже місяць був активний.
Мучив цілі ночі.
Днів за десять знов зустрілись.
Жінка ледь не плаче:
- Моє чудо, як сказилось.
Бігає та скаче.
Потім тихо їй говорить:
- Зовсім став інакший.
Дивні речі, каже , творить
Той шампунь собачий.
Аж квадратна стала пика.
Лиш хропіти знає.
В ліжку та собака дика
Сил уже не має.
Ковбаси зжирає купу!
Хвіст трубою. Дибки!
Цмокне в щочку, щипне дупу
Й газу – до сусідки…
07.08.2022

Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.
Бо відчув душею й тілом,
Як, з усмішкою сумною, –
Смерть прискорено хотіла
Познайомитись зі мною.
10.08.22

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
коли триває «руская вєсна»...
коли уже на часі запитати:
кого ми найняли у... депутати,
чиї агенти і які осли,
ще невідомі, нібито, ґаранту,
дозволили шляхи не мінувати,
завчасно побудовані... коли
і ким накази віддані були,
аби без перешкоди окупанти
намічені об'єкти зайняли?

                    ІІ
А Київ, як уміли, боронили
і це на часі... вистачило сили
у селах зупинити кацапню,
і посадити каїна на вила,
і доказати, що слова і діло
сильніші від ворожого вогню...
...................................................
Лиха біда... коли немає ради,
то знову не на часі мова, правда,
історія... або її урок...
і не один – що коштувала зрада,
чого не пам’ятає ані влада,
ані її електорат – совок.
Тому усіх виховують ракети...
урок дійде́... бо укри – не ацтеки,
не орки і не урки... ні на мить.
Когось не омине звіряча хіть...
та може, якось... вилікує Лета
рускоязичну язву на планеті,
коли засяє сонячна блакить.

                    ІІІ
На часі віра... не заборонили
парафію і мафію кіріла –
духовних за ознакою калік:
з одного боку богобоязлива,
а з іншого брехлива, галаслива,
осатаніла армія базік.
Не вистачає Божого огнива,
що на віки випалює язик...
і може, налаштує їм щеле́пи,
аби не вимовлялися накле́пи
на ОУН і Бандеру... на УПА...
і не пошле анафему Мазепі
заїкувата бісова юрба.
Їм тяжко опановувати мову
і одночасно «грамоту попову»
того ж, таки, антихриста-попа...
......................................................
Судитиме і їх нова епоха –
надія є: Феміда не сліпа,
Європа розумнішає потроху
і забуває за «царя гороха»...
і до боввана заросте тропа.

08.2022

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозітхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дрижу –
я пригадав свою мову, заповнену блудом…
Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу…

21 лютого 1993 р.

В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя
за маскою не скрити – тисне ніс.

А орган той у кожного в пуху́
і хвіст солідний тягнеться позаду:
«Фокстроти», «Епіцентри», «Ельдорадо» –
не тільки на виду, а й на слуху…

То що, панове, будете робить?
Шукати коваля, місити «колос»*
чи зліпите собі черговий «Голос»
і знову Раду підете бомбить?!

Повертайся живим, український солдате,
Обов"язково вертайся живим,
На тебе чекають і батько, і мати,
Сестри й брати, може донька та син.

Повертайся живим, захисник України,
Із перемогою ти повертайсь,
Піднімем разом ми її із руїни,
Пройшовся ж по ній московит, варвар, тать.

Повертайся живим, якщо ти й у полоні,
Молитись за тебе не перестаєм.
Голови схилим у вдячнім поклоні
За те, що працюєм, за те, що живем.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееееееееееееееееееееееее
(2022)

Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.
Радіємо сонячній днині,
Вбираєм і губим тепло, –
Вдихаючи запах полинний,
Жалієм за тим, що пішло.
Вкраїни бідою хворієм,
Хмеліємо всюди від рим, –
І ринемо дружно у мрії,
І зичимо щастя усім.
Обоє закохані в літо,
Утримати прагнем його
Отут, де жовтіє і світить
Пшениця, неначе вогонь.
09.08.22

На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,
жадань неспинний караван,
рожевий мріяння туман…

Дрібок часу туди, сюди –
його ж попереду багато.
Така мізерна будня трата
не зробить нікому біди.
Зростає купа «цінних» справ:
везе буденний пароплав
по буйним водам соцмереж,
інфонавалів узбереж,
під плескоти закличних хвиль,
які надходять звідусіль…

По краплі витікає час.
І раптом в висохлій калюжі
пошарпаний, пустий, недужий
спиняється життя баркас.
Позаду десь химерний сміх
січе безжально, як батіг
зажурою за кожен з днів,
в які змінити курс хотів,
але нічого не зробив…

І час, увесь, нінащо сплив.

1.08.22

Не все наразі зрозуміло.
Сумнівний безлад почуттів
Породжує нестримність слів.
Не протидіяв їм і вітер.

А навпаки – розніс повсюди:
Через галявини, поля…
Вже вкотре втомлена земля,
Бо грішні ці створіння – люди.

Властива їм нікчемна заздрість.
З накручених вона думок,
Що плинуть у гіркий струмок,
Каскад емоцій, аж занадто.

Струмок шукає шлях до річки…
Не лий отруту до водички.

29.07.2022

Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
а джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,
телевізор – їх засіб війни!

Сотні років існують грабунком,
тягнуть все: від земель до трусів,
Ті істоти керуються шлунком:
«Ми, – кричать, – спадкоємці Русі!»

Я не буду часу марнувати,
а відверто кажу, без прикрас:
«Пацієнти тієї палати –
безнадійні, бо хворі на сказ!»

Ще чекають од підлості ліки
їх столиці: Москва, Петербург…
Але ницим моральним калікам
не поможе і лікар-хірург!

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабу́ть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта
Ти райських щедрот і клімату.
Турботи внизу залишаться,
Затішить усе довкола...
Куди, невиправна грішнице?! –
Долине розгніваний Голос.

За злетом - стрімке падіння
Поверне до раю земного...
Впадеш у мої обійми
І станеш Богинею знову.

2011.

Як не спіймати вітру в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросить чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість
таки дається узнаки…

Навіки щастя у подолі –
усе одно не принесеш!
То варто ґвалтувати долю
і смакувати різний треш?

Утікає від мене літо
І ховається десь отам,
Звідкіля завиває вітер
Та куди позираю сам.
Відчуваю тепла нестачу
Нині в тілі також своїм, –
Тільки серце моє гаряче
Непокірне вітриськам злим.
І допоки воно стукоче,
Та збирається літо на скін, –
Буду гріти на сонці очі,
За теплом ідучи навздогін…
08.08.22

Прийшли в наші землі лихі вороги,
Як злодії вранці напали.
Зайня́ли Азову усі береги,
Аж під Маріуполем стали.
І місто в кільце узяли у тісне
В надії великій, що скоро
Вже буде, і декілька днів не мине,
Лиш їхнім Азовськеє море.
Взялися стріляти із танків, гармат,
Щоб захисників перебити.
А в них того всього ж було у стократ,
Тож не припиняло гриміти.
Від вибухів землю страшенно трясе,
Від них не сховатись нікому.
Нарешті затихли – здається, усе!
Чи ж можна зостатись живому.
Та, ледве у місто вони увійшли,
Як з вікон, підвалів, зусюди
Стріляти у тих ворогів почали,
Свинцем зустрічати у груди.
І танки палали, і їх БетЕеР.
На вулицях чорно від диму.
І ворог назад відступив – не тепер.
І знову гарматами тими,
І «Смерчами» і «Ураганами» їх
Взялись вони все поливати.
Іще й літаків налетіло страшних,
Щоб бомби із неба скидати.
Знов місто палає, земля аж двигтить.
Хто виживе в пеклі отому?
І марево чорне над містом стоїть.
Нарешті, уже від утоми
На землю спочити лягли вороги,
Щоб вранці у місто вступити.
Тепер уже точно то їм до снаги,
Вдалося усіх перебити.
Та вранці їх знов вал вогне́нний зустрів
На вулиці кожній, з будинків.
І сотнями мертвих лягло ворогів,
Живі утікали із криком.
Сидять генерали ворожі, ніяк
Не можуть того зрозуміти:
Коли вони місто обстрілюють так,
Як можна комусь уціліти?
Та знов ешелони снарядів везуть,
Та знову по місту стріляють.
Страшні літаки понад містом гудуть
І бомби важенні скидають.
Змішали з землею усе навкруги,
Нічого уже не вціліло.
Бояться, проте, увійти вороги,
Розвідників перших пустили.
У місто прокралися ті уночі.
Тихенько снують у руїнах
І бачать побитих кругом, ідучи.
Живої немає людини.
Вернулися радісні – врешті-таки
Нікого у місті немає.
І вранці вступили ворожі полки
На вулиці. Та зустрічає
Їх знову вогонь. Знову танки горять.
Та звідки ж вони узялися?
І знов ворогам довелося втікать.
Сумні генерали зійшлися,
Не знаючи: що далі мають робить.
Знов стали по місту стріляти,
І знову земля від снарядів дрижить
І бомби взялись вибухати.
Смалили по місту не день і не два,
Аж розчервонілись гармати.
Узяти скоріш вимагає Москва,
А як його можна узяти?
Як знову змішали з землею усе,
Розвідників нових послали.
Ті тихо крадуться, самих аж трясе.
Кругом лише вбиті лежали.
Хто ж їх зустрічати візьметься вогнем,
Живого ж не видно нікого?
Аж бачать, від моря іде й не одне.
Засіли – що ж буде із того?
А ті у цеберках води принесли
Та й мертвих взялись поливати.
І рани на них у момент зажили
І мертві взялись уставати.
Схопили цеберки, до моря ідуть
І воду скоріш набирають,
Шукають загиблих, водою поллють
І ті теж усі оживають.
Розвідники до генералів летять:
- Ми знаємо в чому їх сила!
Вони можуть мертвих своїх оживлять.
З Азова вода оживила!
Ну, що ж, коли так. Знов гармати гудуть
І знов літаки налітають.
І гатять по місту, й по берегу б’ють,
До моря шляхи відрізають.
Коли канонада затихла-таки
І всі літаки полетіли,
Вступили у місто ворожі полки.
Та їх лише мертві зустріли.
Зраділи вони та до берега мчать,
Аби свої рани промити,
Та ще тисячі своїх мертвих піднять,
Водою усіх окропити.
Та якось не так на них діє вода:
І мертві не хочуть вставати,
І рани вона іще більш роз’їда,
Що стали від болю кричати.
Побігли від берега воду шукать,
Щоб воду азовську ту змити.
Не хоче вона ворогів рятувать.
І як можна те пояснити?
Щоб більшою їх «перемога» була,
Щоб було що їм показати,
Вони наших вбитих негайно велять
Водою усіх оживляти.
Оживлять, хапають і в’яжуть мерщій.
Їм буде тепер чим хвалитись.
Але забувають – поки ще живий,
«Азов» проти них буде битись.
І прийдуть, все рівно, до моря сини,
Я так сподіваюся – скоро.
І всіх ворогів будуть гнати вони
Подалі від рідного моря.

СВІТАННЯ

Грався яко́сь із дощинками перлів небесних,
Їх на моту́зочки мрійних думок населяв,
Сплетених із діамантових ця́ток зоресних,
В сріблі розсиплім серпа й світанко́вих уяв.

І в оберемку зі жму́тів промі́нь перехресних
Колесо бога, як волхв, в сяйві злота стрічав,
Наче із прірви буття – в тих пологах чудесних,
Цнотою вмився роси і зі світом себе обвінчав.

Павло Гай-Нижник
7 серпня 2022 р.

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Живемо серед вибухів, страху і горя.
Живемо вже якраз в епіцентрі біди.
В нас стріляють ракети, запущені з моря,
І щодня залишають убивчі сліди.

Білий світе, чому ти до цього байдужий?
Чи тому, що не видно тобі звіддаля,
Як пили в Маріуполі воду з калюжі,
Як убите лежало в траві немовля?

Як смертями засіяні вулиці Бучі
І страждає поранений в серце Ірпінь?
Ти ж бо, світоньку, бачиш з високої кручі,
Як мій Харків палає, вже схожий на тінь.

Як у мене стріляють з росії щоночі,
Їхні родичі також із нами живуть.
Українцям біду цю давно напророчив,
Той, хто нас направляв на оманливу путь.

І тепер вже розрізані наші родини
Не з’єднаються знову, бо зрадили ті,
Хто з одного двора і з цієї країни
Вже чужими зостануться в цьому житті.

І болить моє серце, і плачу щоночі,
Бо ракети летять, вибухає мій світ.
Бо стріляють по людях оті поторочі
Залишають убитих, ганебний свій слід.

Харків мій, батьківщино стражденна, кровина,
Як болять твої вулиці, сквери, сади.
Ти поранений нині стоїш, мов дитина,
Хто врятує тебе, вбереже від біди?
07.08.22

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Прасує сонце випрану блакить,
Випарює з перистої хмарини
вологі перламутрові латки,
Вивішує полотна у вітрини

Де проглядає крізь залатану вуаль
Лимонна скибка вічного світила.
І думка лине в неосяжну даль,
Розправивши над горизонтом крила.

Чому ж пече жариною той день,
Обвітрює пошерхлі, спраглі губи?
Не набулися вдосталь ми, лишень
На хвильку пригубили щастя, любий.

Розніжилася в промені тепла
Журавкою у трепетних долонях.
А опіслЯ сльозою обпекла
Зелені очі на гучнім пероні.

Лягав на рейки відчайдушний шлях,
Мчав невблаганно потяг у столицю,
Мов божевільний на семи вітрах
З-під коліщат викрешував зірницю.

Печальний журавель у небесах
Змахнув крилом і зник у хмарах білих.
І ми умить, мій синьоокий птах,
Одне без одного осиротіли.

06.08.2022р.

Яблуками й медом пахне серпень
І до осені всього лиш крок один,
Хоча сонечко яскраво світить в небі -
Прохолодні ранки й вечори.

Зіроньки купаються в ставочку,
Сяють та виблискують всю ніч.
Горобина вишиту сорочку
Одягла й красується у ній.

Червоніє також і калина,
Кетяги додолу опуска.
Літечка прощальна пісня лине,
Вона осінь в гості заклика.

2022 р.

Коли в одностроях чужинних
Звірота напала на нас, –
Єднатися всі ми повинні
І дружніми бути в цей час.
Потрібно забути образи
Й позбутися грубих зловтіх,
Інакше безжальна зараза
По черзі уб’є нас усіх.
Бо нищить короста невпинно,
А ми, щоб противитись їй,
Лише визначаємо винних
В уяві багатій своїй.
Уже захворіли чумою
Швидкої й меткої брехні,
Раз ширимо далі юрмою
Побачене кимось у сні.
Повсюди лютує холера
І змучує злі язики, –
Пора позбавлятись суфлера
Та власні вмикати мізки.
07.08.22

Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

ЗНОВУ —БАБАХ!

— ВОЗДУХ!

А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

Орлиний Орест шепоче на вушко:

— Олю, давай ми будемО, уже на ти?
Оля різко йому відповідає:

— Йди ти під три чорти!

В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
Але вона — парамедик…
У неї не має права їхати дах!

— Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
Оля сама по-ра-не-на….
А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

— Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

— Бляха!

Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
(Такі бувають у цьому лісі)...
Де було мокро? Де було сухо?

— Реве Джавелін у бідного Баха?
Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

— Понесли пацани! Що там тієї Олі…

Камінь лягає і мовчки холодом думає:

—У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

— Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.

Зранку мжичка нудно сіє
І туманно знов, –
Час купатись лиш у мріях
Вже, на жаль, прийшов.
Потемніли сумно води
І померк пісок, –
Над землею колобродить
Скупчення хмарок.
Оніміли верболози
У ранковім сні, –
І не радують прогнози
На наступні дні.
Серпень, вітром охололим,
Дмухає в лице, –
Оминаю мимоволі
Нині озерце.
06.08.22

Враз розчахнувся світ, мов та верба,
Донизу впали руки, ніби віти.
І поселилась у душі журба,
Зів’яли в серці думи, наче квіти.

У пам’яті отой лютневий день,
Скоріш не день, а сірий ще світанок.
Для ворогів ми стали всі - мішень,
Коли вони вбивали нас під ранок.

Бо падали на голови людей
З небес високих «гради», кулі, міни.
Війна без попередження іде,
У долі вносить чорні переміни.

В її смертях живе одвічне зло,
Яке завжди омите лиш сльозами.
Нам із сусідом так не повезло…
Свічки не гаснуть вже під образами.

Бо захищають тисячі синів
І землю рідну, і свою родину.
А скільки їх пропало на війні,
Бо захищали серцем Україну.

І падали вони в жита, в траву,
В очах навіки застигало небо.
Я вдячна їм за те, що я живу,
Молюсь за них, така тепер потреба.
05.08.22

Яку це тільки совість мати треба,
аби вбивати підло мирний люд?
Летять ракети і палає небо,
пологовий будинок – ціль іуд!

І гинуть діти, навіть немовлята,
заручником уже увесь народ…
Тих мародерів народила мати?
Яких вони чекають нагород?

Бомблять Охтирку, Харків, Мелітополь.
Палають Суми під осколків свист…
Перетворити прагне у некрополь
країну міжнародний терорист!

Мій Миколаїв, Київ і Одесу,
Чернігів, Запоріжжя і Дніпро –
це наслідки від здачі Херсонесу,
тяглися з Криму щупальця заброд…

Тепер їх мирний атом зацікавив…
Енергодар – розстрілюють АЕС!
Знеструмив і Чорнобиль кат лукавий –
шантажувати людство хоче пес!

Скажений пес вбиває і ламає
зі зграєю собак таких, як сам…
Та сонце сходить знов над ріднокраєм,
не скоримось нізащо ми катам!

В деревах - душі жителів земних,
залишених, зупинених на злеті.
Як на поверхні сяйної ріки
усі прояснення й на кожній кроні -
для тих, які в деревах до пори,
кому ця споглядальна незворушність
здавалась неважливою раніше.

Дерева - повелителі дощу.
Коріння стиглі підіймають води,
оберігають крони течію,
і переймають їхнє вміння душі -
як вихованці, охоронці, в’язні,
посвідчувачі - у густому листі
раніше ними зібраної карми.

Дерева – інший вибір, вихід, світ,
і душі споглядають глибину,
нашарування, павутину збігів,
і так раптово далі вилітають
з вогнем, дощем, із бурею на волю...
Але коли заслаблих душ надміру,
дерева, спиті ними,
помирають.

Я голову кладу в твої долоні
Пошерхлі, чорні, мов свята земля.
Ковтаю часті сльозоньки солоні,
Бо ти прийшов сьогодні звідтіля.

Із полум’я та із гіркого диму,
З окопів, що вп’ялись в земную твердь.
Де ти втрачав надійних побратимів,
Свою на старість вже відсунув смерть.

Ти пахнеш, любий, потом і війною,
Що нині в тебе в тілі і в душі.
І черга, чуєш, вже тепер за мною,
Щоб відігріти… Хай товариші

Рятують світ од вражої навали,
Не сплять ночами, наближають мир…
А цих трьох днів відпустки дуже мало.
Уже питав про тебе командир,

Як почуваєш ти себе удома.
Цей час для нас – одна щаслива мить.
Коханий мій, важка воєнна втома
Усій державі вже давно болить.

Розправив серпень сонячні вітрила.
Три дні всього і знову жде війна.
Підлікував коханий серце, крила,
І з ним надія і будучина.
05.08.22

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Ронить листячко верба
Човником на воду
І приходить з ним журба,
Понад ставом бродить.

І сумної заспівав
Ще бешкетник-вітер,
Дощ дрібненький накрапав,
То ж чому радіти?

Але смутку не впускай
Ти у свою душу,
Радість там живе нехай
І вона не тужить.

Помічає хай красу
Завжди і у всьому:
У великому й малому,
Бо життя у цьому суть.

2022 р.

Велика Катерина
царицею була,
і вдячна Україна
їй пам’ятник звела.

Вона ж бо розсувала
Московії кордон,
і, кажуть, заснувала
Одесу та Херсон.

Писала Україні
укази про людей:
«Хай жид (юдей) - віднині
йменується єврей».

Пройшла вогонь і воду,
та й іспит мідних труб,
й секрети мала зроду:
таємний навіть шлюб!

І в тому був сугубий
та романтичний шик,
що пан Потьомкін - любий
секретний чоловік...

Де й ділись ті владики!
Вкраїна - повна змін:
став до керма Великий
Верховний Катерин.

У нього - теж сугубий
(аж європейський) шик,
бо пан Єрмак - це любий
секретний чоловік...

Вирішує по-свійськи,
який у кого вид:
єврей ти український,
чи закордонний жид.

Все - з виглядом врочистим...
До речі, про кордон:
він московитським містом
ізнов зробив Херсон.

А де його провина -
про те - ні пари з вуст!
І вдячна Україна
йому поставить бюст.

Все - як у Катьки буде, -
ну, знаєте, оте:
і біцепси, і груди,
й футболка з декольте...

(Липень 2022)

Цікаві жіночі обличчя
Відразу приваблюють зір, –
Збентежують душу і кличуть
Красою мене з давніх пір.
Милуюся ними й радію,
Що бачу щоденно красу, –
Що нею породжені мрії
В закоханім серці несу.
05.08.22

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
Як військовий, одразу причину того зрозумів.
Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
«Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
…І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
Як по звукам судить, то немає нічого нового:
Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
Та удари глухі від пороків, що їх притягли
Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
То велася орда попід стіни себе досить кволо,
А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
«Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
Досягали чутки, як чинила розправу вона
Над народами там – над аланами і кипчаками.
І все ближче сюди наближалась проклята війна.
Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
А уже восени впав Чернігів і землі навколо
Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
Наче й місто величне, та як же його захистити,
Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
Попалили усе, щоби ворогу менше було.
Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
Десь латали дірки після диких погромів отих.
Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
Тож великих надій не було в воєводи на них.
Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
І тоді порятує славне місто із тої біди.
Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
І пробитися годі крізь лави отої орди.
Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
Тож пороки взялись будувати монголи для того,
Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
І орда заволала, торжество у тім крику було.
«Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
На руїнах стіни вої збити монголів старались,
А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
Не так просто було пробиватися далі монголам.
Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
І від крові людської робилися зовсім слизькі.
Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
Темрява розділила до світання усіх ворогів.
Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
Але тій пелені опиратися довго не зміг.
…І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
- Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!

Усі найкращі зараз на війні
І захищають люд, свою державу.
А всяка шушваль залягла на дні,
Щоб врятуватись, маючи неславу.

Вони втекли на захід, за кордон,
Потягують пивко, на танках-джипах
Забули про обов’язок, закон,
Купили документи, тобто «липу».

Ці зрадники сповзуться, як війни
Впадуть у безвість вороги й знамена.
Відштовхуючи воїнів, вони
До влади влізуть, скочать у стремена.

І спробуй довести, що це гі…но
Продажнє і зрадливе. Має гроші
І скупить все навкруг. Тому воно
Повинно вмерти ув оцій пороші.
02.08.22

Понад степом віє вітер,
завиває у пітьмі.
Вже той вітер пам’ять витер:
ми сліпі, глухі, німі…
Міркувати перестали,
змарнували часу плин,
замінили ум канали…
Ні – один, канал новин!

Вітер віє над степами,
завиває із пітьми.
Ніби житніми снопами
поле вкрилося людьми.
Вічним сном поснули вої,
серце зболене пече,
а лукавий в однострої
сам ніяк не утече…

Чи утихне врешті вітер,
чи підніме буревій?
І народ нетяга-митар,
все-таки сформує стрій!
Не одділимо ми зерня
від полови укінець,
то плести із цього терня
доведеться нам вінець.

Боками уперлася в обрії
Безмежного неба блакить
І тишею, слухові доброю,
Неначе мембрана, бринить.
Прудкими вітрами розвішені,
На сонці посохли хмарки
І стали помітно білішими,
Й легкими, як чисті думки.
Промінням яскравим розіпнута,
Світліє прозориста синь, –
І я починаю вже сліпнути
Від неба оздоб і краси.
04.08.22

Не кликала тебе і не чекала,
А ти зайшов раптово в мій вагон.
На станції вогнів була навала,
Зостався вдалині пустий перон…

Ти як живеш, моя пекельна муко,
Чи відчуваєш мій стражденний біль?
Вже скільки днів минуло від розлуки,
А в голові моїй кохання хміль.

Могла вхопитись хоч за соломину,
Коли тонула у любовній грі.
Та вічністю здавалися хвилини,
Як усміхався місяць до зорі.

І все пливло, сміялося від щастя,
Притихли з того навіть всі вітри.
Це доля наша нам дала причастя
У незабутні теплі вечори…

Ти вдалині, а я тебе чекаю,
Кохання нас зв’язало назавжди.
Вернись живим з війни, я з цього раю
Відмолювати стану від біди.
03.08.22

Коли надворі пізня осінь,
а скроні засипає сніг –
усе частіше ноги босі
несуть на батьківський поріг.
Чи не щоночі казка сниться,
де мама вічно молода,
моєї юності криниця,
що потонула у садах…

Уже зима, уже морози,
як не крути – життя одне.
Пролинули весняні грози,
і чаша та не омине…
Та рано ще співати тризну,
хай буде святом кожна мить.
Допоки дихати не пізно –
не пізно жити і любить!

Моє кохання особисте,
Не для чужих воно очей.
Таке тонке, магічне, чисте
Зриває тисячі ночей.
Всі ті кричущі барви світу
Розбилися у серденьку моїм -
Заполонили чисті води
І потекли у гай шумний.
Моє кохання особисте
Воно скликає цілий світ.
Немов зернина колосиста
Воно зростає навесні.
Неначе пролісок чарівний
Дзвенить у різні голоси.
Моє кохання особисте
На слух сприймається не чисто
Ти не почуєш його скрізь.
Воно чарівне, незрівнянне,
Таке бажане, довгождане.
Моє кохання - то мій дар.
Я ним чарую шлях тернистий,
Зриваю хвилі неземні
І слухаю пісні ті чисті,
Що сердце співає мені.

Горять поля пшениченьки і жита,
Кричать від болю їхні колоски.
Зернина кожна тут сльозою вмита
І гине від ворожої руки.

Горять поля правічної країни,
Де потом вся просякнута земля,
Де хлібороба і хліба віднині
Вбивають із ворожого кремля.

Як убивали в тридцять третім році,
Влаштовуючи нам голодомор.
Повторюють тепер на кожнім кроці,
Що влаштувати хочуть знову мор.

Горять поля і хліб насущний гине,
Хоч стережуть його тут літаки.
Свята моя стражденна Україно,
Цей ворог розділив нас на віки.

Відсіяв рідних, що на тому боці
Мовчали, як вбивали нас отут.
Пече сльоза і все ж на кожнім кроці
Звільняємося від кремлівських пут.

Не вмерли ми в отім страшнім союзі,
В якім тримали вбивці у кремлі.
Ми вистоїмо, браття, рідні, друзі,
І москалям не віддамо землі.
03.08.22

Вже розцвіла рудбекія шовкова,
Сонця маленькі гріють нас теплом.
Щоліта нас дивує ця обнова,
Немов ми відкриваємо альбом.

Дитинства, материнської любові,
І яблук у зеленому саду.
Де за столом батьківським у розмові
Не відали ніколи про біду.

Нам білий світ був рідним і щасливим,
Де ми в родинах радісно росли.
Життя внесло у долі корективи,
У кожного свій вулик, як в бджоли.

Але коли приходить місяць серпень
І квітне скрізь рудбекія в садах,
Від спогадів дитинства серце терпне
І біль злітає в небо наче птах.

Вже розцвіла рудбекія шовкова.
03.08.22

Запеклася сльоза на обличчі у матері-неньки
Посивілої враз, як синочок загинув її,
Захищав Україну, своїм тілом прикрив нас рідненький,
Не повернеться більше до хати, батьків та сім"ї.

Але ні, він живий і житиме, житиме завжди
У серцях та у пам"яті хто його знав.
Ти ж, матусю не плач, а молися і сином пишайся,
Не померкне і подвиг його у віках.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Ще Вишгород жалітиме
Про те, що він не знав,
Хто віршами, мов квітами,
Його обдарував.
Ще Вишгород проситиме,
Як сором доторкне,
З обіймами розкритими
В найбільший зал мене.
Ще Вишгород стрічатиме
Поета в даний строк
Найкращими дівчатами,
З букетами квіток.
Ще Вишгород овацію
Влаштує отаку,
Що смутку інтонації
Не стане у рядку…
03.08.22

Є місто над Південним Бугом,
відоме з глибини віків,
на захід, за Великим лугом –
край запорозьких козаків.

Форпост на півдні України,
героїв місто і краси.
Удар щоденно, щогодини,
тримає, як у всі часи!

Не знаю кращого у краї
поміж ланів рясних і нив.
Відважне серце – Миколаїв,
орду рашистів зупинив!

Одеса тихо споглядає,
в надії дивиться Херсон.
Усьому півдню Миколаїв –
немов для Греції Ясон!

Ми з України! Слава Богу
і волонтерам, ЗСУ!
За нами буде перемога!
Ми одоліємо москву!

Миколаєве мій, Миколаїв,
ти як скеля і острів надій.
Миколаєве мій, Миколаїв,
місто сили, героїв і мрій!

Захлинаюся словами
У неволі мрій, –
Шаленіє від нестями
Дивний голос мій.
Мелодійні звуки віршів
Мають мужній хист, –
Проганяють сни найгірші,
З’ясувавши зміст.
Чисте полум’я натхнення
Зноситься в руках, –
Сяє сонцем повсякденно,
Освітляє шлях.
Вперто здійснюю свій намір
Вже багато літ, –
Обдаровую словами
Різнобарвний світ.
02.08.22

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Запалало зранку небо
громовиці тишу ріжуть –
то війна іде до тебе,
в твою хижу.
Хижа война – вуйна клята,
сіє лихо, біди, болі…
Та шикуються солдати
в «Дикім полі».

Під жахливий гуркіт бою
характерник брів між зіллям.
Очі мага повні болю
й божевілля…
Хлопців мертвих брав за руки,
клав їм жито у долоні,
уявляв нестерпні муки…
у полоні.

До грудей торкав щокою,
до чола – холодне тіло.
Не повернуться із бою,
відлетіли…
Нелегку обрали долю –
боротьбу проти свавілля!
Сльози капали від болю
і безсилля…

Став між ними на коліна
і знімав сталеві лати –
вже не діждуться дружини,
діти, мати…
Але їх чекають діти
і не скінчені ще справи…
Жаль героїв хоронити,
Боже правий!.

– Боже правий, Боже сильний,
забираєш чому кращих?
На землі доволі підлих
і пропащих…
– Надійшла лиха година,
бо молилися не дуже –
я беру свою данину…
за байдужість.

І злетів мольфар до неба,
шаблю вихопив із піхов –
Воювати нині треба…
з лихом!
Підіймаймось, козаченьки,
щоб у цю лиху годину
захистити нашу Неньку –
Україну!

Війна, війна, війна – во́йна!
Сіє горе вона гойно.
Гучить, гучить, гучить тризна,
та на стягах горить – тризуб!

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.