У вирії літають мрії,
І сподівання і надії,
Яку з них можна захопити,
Душею щедрою овити,
Єнергією підпитати.
Живильну силу слід віддати.
І ось вони уже у тебе,
А чи є у них потреба...
Не все, що маєш знадобиться,
Ві сні усе може присниться... 2009

Мій малюнок.

Природой как не восхищаться,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт.
С зерна вокруг всё прорастает.
Целебной силой нас питает.
Природа – дар бесценный в мире!
И все беречь её должны мы ! 2009




Мой рисунок .

Сім‘я на річці рибу вудить:
дідусь, бабуся, тато, син.
У поплавки вп‘ялися люди,
та не сіпнеться ні один…

Малий вже нудиться, зіває,
а потім батькові сказав –
тут мабуть риби не буває,
ніхто нічого не піймав…

І час уже іде на вечір,
дідусь куняє, майже спить…
Твій поплавок стоїть, до речі,
а у старого – геть лежить…

Не втрималася баба Ліда
і мовила без зайвих слів:
Коли іще стояв у діда –
чого він тільки й не ловив…

Протяжливі звуки тонкі
застудженим голосом – ти.
Я – саламандра суха,
покритий ковдрою німоти.
Заповзай у постіль мою пустельну –
отримаєш дозу смертельну
доброти.

Чи я руки ці не цілував,
що вони так мене обв’язали?
Чи в кружалах нічної зали
я на горлі тебе не катав?
Наші очі – сирени, ліхтарі, фари.
Наше ліжко – машина примар і кошмарів,
і наших особистих справ.

Я не спав.
Ти не спала.
Ковдра мокрою стала.
Це злилися докупи дощами ми
і сохнемо між звуками протяжливими.
Де вони, наші діти,
маленькі космополіти?
зашорених політиканів
з волами пеліканів…

7 липня 1994 р., Київ

Ця «качає» губи, та цицьки,
у сідниці ботокс заливає…
Просто фантазерки ті жінки!
Та чого у світі не буває…

Хочеш тут мели, а хочеш куй,
з часом і водою піна зійде.
Скільки «Жигулі» не тюнингуй –
«Мерседес» усе одно не вийде!

Ще сіріє наоколо
І туман ледь-ледь курить, –
А вже в небі похололім
Розкривається блакить.
Пробивається, ясніє,
Набирається краси, –
І, мов зболена надія,
Додає душевних сил.
Воскресає мимоволі,
Спонукаючи дива, –
Вириваються на волю
Заримовані слова.
17.03.21

Кохання у крутому „Мерседесі“,
від щастя дівка лине аж за хмари, –
Начхати на палац твій у Одесі,
на розкіш, гроші, ресторани, бари…

Начхати і на те, що ти жонатий,
бо головне – ти лицар моїх мрій!
Нарешті й лицар вимовив чубатий, –
Мені начхати теж, бо я… водій.

Арія


І
Иншої би співав
опери, типу Верді.
Сипав – як з рукава!
Взагалі, з коловерті.
Ба, вистачає гам.
Ні об чім особово,
су́голосно птахам.
Головно – беззмістово.

ІІ
Скоро мені півста.
Он гонориться бобрик
кущика неспроста.
Онде міниться облак,
ніби абрис льодин,
марля небесних клінік.
Що це, я – тут один?
Чи забрів у малинник.

III
Сам рум’яний бовван,
я себе тут поставив.
Обік і океан,
місце води без правил.
Мало під ким оне,
сонця крім, вгомониться,
як прикінці шепне
аероплану птиця.

IV
Що-небудь про спіраль
вежі. І про араба,
і про його сераль.
Рідкісна нині баба
разу не согрішить.
Ум уникає збитку.
Горло задеренчить –
можна бити чечітку.

V
День промайнув. Бджола
польською шепоче "zbrodnia".
А що вчора могла
вжалити, то сьогодні
кричимо, пак взнаки
Фатум ловким підошвам.
Вкупі з ним, залюбки
наше минуле топчем.

VI
Ах, попотіпав нить,
"міль" – лопотить ряднина.
Погляд не ціпне ниць
нижче, чим віко кліпне.
Краєвиди – на штиб
вивороту підштання.
Пісенька сироти –
втіха для меломана.

-----------------------------

В цій маленькій кімнаті у поміч спомину
акваріум з рибкою – і по тому.
І рибка плаває, косить в сторону
оком зі свого скляного дому.

Тепер, як ти назавжди поїхала,
діймає холод, і чай не спитий.
Беручись мармуром, близь і віддалі
ціпнуть у сутіні несусвітній.

Колесо і каблук дають спокій вулиці,
горделивий платан не міняє пози.
Кишенькова твоя цибулинка публіці
після восьми обіцяє сльози.

Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
в туніці, мисливиця. Або, спляча
оголеною, укоськуючи розлаписте
червоне дерево в спальній хащі.

Між квадрата вікна і портрета прадіда
навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
І ледь випадає згадати правило,
то недоречно і наздогінці.

Хитавиці не вистояти на палубі.
Бурі не списуються з натури.
У містах хіба що дрозди та голуби
вірять у розвій архітектури.

Усе каже, як воно має статися –
швидко, гадаю, і некрасиво.
Мозок – як айсберг, потікши в абрисі,
щирий у захваті з Куросиво.

----------------------

Бува, життя ллє в келихи меди,
Та пам'ятай: так буде не завжди!
Або гіркот піділлє через край.
Та буде не завжди так, пам'ятай!

Тиха ніч. Світлий день. Божа річ…
Туга свіч. Крик пісень. Серцю січ…

Крок вперед. Ріки брід. Горіч - мед…
Тет-а-тет. Біда бід... Старт і лет…

Я і ти. Світ доріг. Йти і йти…
Ковть води... Мови біг... Нам сюди.
14.03.2021.

Я навчилась читати поміж рядків
твою вселенську любов, твоє останнє бажання
перших котиків , що живуть у кожному з нас.
У твоєму віконці – віяло гарних див…
Здається, що ти часом ходиш моїми вітальнями
і мовчиш тримаючи адекватний баланс
своєї стабільної ходи.

Як сказати і як не помилитися в людях?
Адже людяність – така унікальна якість добра,
чи може добро лише дрібка великої людяності?
У неї нестача повітря і певно застуда,
Але ж ти віриш, що вона із таємного джерела -
з обличчям богині, що родом із нашої юності,-
напевне нікого із нас не забуде…

Чи маємо право на радість, любов?
Чи, мо, животіти донині,
у горі, печалі, щоб світ не знайшов
в жіночому щасті - провини.

Ви хочете болю?, Згорьованих сліз?
Хтось каже - здуріла ця жінка!
Не бавить онуків, дратує усіх -
абсурдна її поведінка.

Піщані бархани будує зі слів
і зводить повітряні вежі.
Хоч рима невдала з одних дієслів:
"кохає...голубить... мережить".

І безлад у домі й не тільки у нім,
а ще в голові та коморі.
Мандрує планетою, у голубім
плескається чайкою в морі.

Лопати не брала до рук. Копаниць
немала вона, певно, зроду.
Годує з долонь жовто-перих жар-птиць,
спускає віночки на воду.

Жартує блаженно, а крижму на смерть
ще й досі собі не купила.
Фарбує повіки і губи, круть-верть,
у дзеркалі бачить лиш крила.

Хоч зморшки від сонця і сніг сивини -
втішається. Чим же радіти?
На сході війна, гинуть доньки, сини,
а чи у АТО її діти?

Захмарні платіжки на воду і газ,
а їй, хоч би що, все малює
на чорній ріллі волошковий пейзаж,
за все вдячна дню... Алілуя!

І жінку цю било паліччям, либонь,
життя, - не впадала у відчай.
Допоки не гасне лампади вогонь -
палай і в любові освідчуйсь.

15.03.2031р.

– Салат, будь ласка.
– Раджу вам із крабів, –
клієнту кельнер мовив шанобливо. –
Це краще за рагу із лапок жаби.
Все буде швидко, смачно і красиво.

– Не їм я м‘яса, бо моє призвання
природу зберегти. Уже казав!
– Не переймайтеся, під час приготування
бодай маленький краб не постраждав.

Веди мене на страту, на поталу
На довге, на коротке, на смішне…
Розвиднеться, і неба буде мало
Веди мене до сонця по шосе…

Я вдячнийя, і ходячий, і ледачий
Потрібно — буду тим і тим, і тим…
Веди мене крізь озеро на дачу
Сподвижнице моя у Світі Рим…
15.03.2021.

Ніколи зупинитися не міг...
нікому не виписую догани...
не заглядаю за чужий поріг
і вірую, що маю оберіг,
який лікує немощі і рани.
Пишу за рецептурою бабусь:
у лексиці, у мові, у харизмі,
у пісні... але іноді боюсь,
що любимо, таки, росіянізми.
Поезія навіяна з життя,
але на лобі писано поету, –
не треба у куті чужого меду,
аби не пахла
            дьогтем
                       вся кутя.
Не угаває лютий сатана,
порушує у всьому наші межі.
Якщо війна, то це, таки... війна!
Якщо на носі «руская вєсна»,
навіщо Музі послуги ведмежі?
За те, у чому впевнений, стою, –
[i]не додають обрубки шарму мові[/i]...
То ж, вибачайте, автори, на слові, –
ми зраджуємо націю свою
подвійними стандартами любові.

03.2021

Не пояснюй свій гріх, ти у ньому розкайся,
Сокруши своє серце і далі іди…
На дорозі життя міцно Слова тримайся,
З Ним осилиш усе й не зазнаєш біди.

Не розтрачуй себе на діяння сумнівні,
Хай не стане марнотною праця твоя,
А шляхи під ногами зостануться рівні,
І не ляже на них злодіянь колія.

Ти ж не дармо терпів долі вдари болючі,
Жив у злиднях і скруті… Та віру беріг.
Дух підносив тебе на вершини і кручі,
Там де одіж твоя вічно біла, як сніг.

І ти зважував час, і натхненно молився,
Дні грядущі хвалою Творцю золотив.
Світ штовхав у пітьму, а ти світу світився,
І за кривду йому добротою платив.

Залишайся таким яким бачити хоче
Тебе завжди проникливе Око Творця…
Твоє кредо таке – повертати охоче,
До Живої Святині заблудлі серця.

А біла лілея
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.

Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна, горда,
Тому неможливо
Не любить обох нас.

2020 р.

Розбуджені рухом повітря
Оманливі тіні весни, –
Немов макогони в макітрах
Товчуться, – збентежують сни.
Без теплого подиху сонця
На сонні гаї та лани,
Неначе вода в ополонці
Холодні і темні вони.
Мінлива мозаїка видив
Притишена, сіра, сумна, –
Навіюють жаль краєвиди
В прочиненій рамці вікна.
Немов би цікавої казки
Забувся початок, як сон,
І стало ніяково й жаско
Тримати дарма мікрофон…
16.03.21

Лупцює ретродощ по ши́бках – степ.
Ступає мокрий голуб підвіконням,
сердито позирає в сюрвертеп,
де Мій папуга гріється законно.

26 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

На подвір’ї запахло весною…
Під ногами приречений сніг
у майбутнє спливає водою,
для життя він зробив все, що зміг…

Захищав своїм тілом тремтячу
ніжну зелень пророщених трав,
було холодно, темно і лячно,
взяв на себе мороз і встояв.

А тепер, у природи на святі,
весь розм’як і сльозами зійшов…
Бенефіс не його. Все «відзнято».
Без надії повернення знов.

06.03.16

Жага життя народжує пісні
І світу животворне суголосся,
Що ночі перетворює на дні
І зерна обертає на колосся.

То є життя високий лейтмотив –
Любити і відтворювати суще,
Щоб недаремно дні свої прожив
На вічне обертаючи минуще.

Тебе я кохатиму вічно,
бо смерть – то іще не кінець.
Іде лише плоть в потойбіччя
у люблячих щиро сердець.

Загубі любов не підвладна,
кохання живе у віках,
бо нитку святу Аріадна
лишила в Тесея руках.

Любов поміж нас не загине,
не кане вона в небуття,
у небо зорею полине.
Кохання – це вічне життя!

Викликають тата в школу.
Батько тут же кличе сина.
Досить впертого Миколу:
- В чім скажи твоя провина?

Чеше вухо син байдуже,
Каже трохи неохоче:
- Наш директор завтра дуже
Побалакать, певно, хоче.

Вчили ми закон тяжіння.
Ніби просто все й наочно:
- Ви підкиньте вверх каміння,-
Лиш на землю впаде точно.


- Спробуй, кинь,- сміялись хлопці.
- Я й жбурнув якусь цеглину.
Не на землю впало зовсім.
На чиюсь чужу машину.

На базарі стара баба помідори продає.
На корзині етикетка інформує про своє:
про ціну, і не маленьку, та куди там до ціни…
Про походження тих ягід, що з Чорнобиля вони!
Зупинився раптом хлопець, з дива висунув язик,
бо відвертості такої зустрічати він не звик.
– Ну й додумалися, бабцю, написали щось пусте…
Жодного ви помідора у житті не продасте!
Баба хитро посміхнулась, – Продала пів сотні кіл!
Хто бере для тещі, зятя, хто начальнику на стіл…

І саме тут. І зараз. Під дулом пістолета
Зізнався, що любив… На відстані любив
Якби ж то я не знав про страту, про вендету —
Наблизився б на крок. Якби… якби… якби…

Оглянув погляд суті, а спершу її тата
Поважні риси тигра… з виразом сича
Навряд чи би відддав рахунок свій до сплати
Спочатку б обновив закохане дівча…

Воно незнане вітром… ніким неперейняте
Їй тільки б жменьку часу у напрямку до мрій
Вселенського їй щастя, первісток - двійнята
А я тут нічого… І досі сам не свій
15.03.2021.

Запалав у діда хлів,
ледь старенький не зомлів,
а коли зайнявся тин –
він згадав про 101.
Не пройшло і пів години
як наїхали машини,
наробили куряви,
розіслали рукави,
підключились до гідранта,
та усе змінилось раптом…

Налетіла чорна хмара
і зависла над пожаром,
пролилась шалена злива,
справжнє трапилося диво –
з неба втрутилася сила
і пожежу загасила!
В чім мораль цієї байки
і за що їй ставить лайки?
Мабуть має Божий син
також номер 101!

Все ж хто швидше? Треба, братці,
тут серйозно розібраться:
згідно відомчих вимог
за пожежників – лиш Бог!

Небо чує наші голоси,
у мені луною резонує,
наші світлі аури парує
у своїй гармонії краси.

Я іду до тебе і донині
вірую ілюзії надій,
адже душі не бувають винні,
що роковані одна одній.

Самота сотає наші душі,
а жага висушує уста,
як пожежа воду у калюжі.

Поки не досягнута мета,
є ще середина золота,
і до неї ми ще не байдужі.

Йду до золотої середини,
де і ти, і я – у ній одній,
і нема у суєті подій
того, що виснажує людину.

Не питаю, – чи одна єси?
Та й у мене іншої немає
і мені тебе не вистачає
у юдолі суму і яси.

Я не із тієї одіссеї,
що вертає на свої круги.
Та єднає наші береги
течія тієї панацеї,
що лікує й додає снаги
у зеніті нашої ідеї.

03/21

На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

14.03.2021р.

Мимолітну веселість змінила
Безнастанна гнітюча жура, –
Наче тіло покинула сила
І недуга скрутила ураз.
Мов надії пожовкле вітрило
Вік зловісний безжально порвав, –
І я вірити далі знесилів
У придуману правильність справ…
15.03.21

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

    Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
    крос зимовий завихриться!
    Хай - пурга, буран, мороз, -
    завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

    Вітька, чисто на престижі,
    виміг у фізорга лижі,
    вранці рівно в сім вставав
    й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

    «По снігах - три кілометри?
    Не врятують жодні светри!
    А якщо впаде на сніг?..»
    Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

    Всі - на крос, а він - до їжі?
    Молодець, що став на лижі!
    І, до речі, на війні
    лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

    Він за місяць за останній
    став худий і невпізнанний!
    То від вчення був невроз,
    й раптом - цей злощасний крос...»

(2020)аааааааааааааааааааа

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

А нині дощ...
Весна, чи не весна?..
Така понура - жодної усмішки.
Все небо затягнула пелена
зрешеченої дощової діжки.
Сльозами сіє...
Куриться димок
із комина старої хатчинини...
І хороводять натовпи думок
понурі, допасовані до днини...
Весна...
Весна...
Не бреше календар.
Вона прийшла і проситься до хати.
Не завжди квіти першими у дар...
Ще квола...
Ще її відігрівати...

01/03/2021

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

Переступи нарешті цю межу:
стоїш так довго, втомлює чекати...
Осінній лист усотує иржу,
осіннє серце всотує утрати.
Переступай...
Стояти можна вік,
та не вертає те, що стало пилом.
А в тобі гублять, гублять, гублять лік
останки мрій і їх живі могили...
Вже котра осінь править тризну їм.
І як би знати - хто кого тримає?..
...Осінній дощ,
грози осінній грім,
туман осінній межі розмиває...

10/10/20

…Напруживсь верблюд –
і проліз через вушко голки.
(Далися взнаки
аеробіка та дієта).
На цім не скінчились
веселі його пригоди:
напився з кравцем,
заспівали пісні дуетом.

А що їм закони природи
й закони жанру!
Такі молоді.
До сміливих новацій схильні.
Для них це – не вперше:
шановний загал вражати,
свіженькими жартами
бавлячи всіх
неспинно.

Авжеж, кравченята малі
не пішли до школи;
верблюдові діти –
на фільм «Кораблі пустелі».
(Ну… власне, яка в тім проблема?
Не роблять шкоди;
підспівують батьку,
знічев’я плюють у стелю).

І хай ще король
на паради походить голим,
а співкараванці
хай будуть на друга злими,
сьогодні доведено,
що через вушко голки,
якщо закортить,
просочитись таки
можливо!

аби ти , доню жила, я ледь не померла,
лежала важку вагітність на білій хмарі,
вивірки віршів потайки мене рятували,
ти, знай, хороша, твоя поява—сон перкалевий,
осяяла землю вогнем і місячним сяйвом.

більшого не бажєш— твій дар ростити,
ти позіхала у мене на руцях з меду і молока,
коли весняний цвіт новий день відмикав.
хочу тобі з веснянок найкращу долю сплести,
серцем розкритим тобі прикрасити будень.

якби не те гірке розлучення, що приречує
на біль— гірший за ляпас, важчий за камінь,
не було б усього того, що розриває пам’ять,
без жодного вистражданого заперечення,
ніколи, доню, не слухай люду—то вії суду.

і щоби ти не була голодним кошеням,
я відгризаю окраєць хліба від безжального міста,
розумом, доню, світлом кожного піаніста
мій світ тобою міряє час і запалу не спиня,
серце розп’яте вмить вибивається в люди.

якби ти , доню , освіту мала із крилами,
оселила тебе у рідному куточку весни.
у дитини має бути родина і казкові сни,
щоби мріями ніжними усмішка говорила.
виростай, моя мила, для тебе шию рожеві вітрила
устами мудрих…

«Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.»
Ярослав Чорногуз

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Моя ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

Пародія у відповідь

У слові цім “дала” - чимало змісту,
Та все до сексу зводять голоси.
В цім висновку — розбещене суспільство
І пародисти злі, неначе пси.

Чи не осколок генетичний бидла
Цей “доброзичливий” (ох!) пародист?
Святе кохання звів усе до їдла...
На це лиш здатний графоманський “хист”.

Запрограмований на все найгірше -
Поганки у дитинстві в лісі їв.
Отрутою він посипає вірші,
Й такий його гидкий, нечистий спів.

Він закопав живцем би всі таланти -
Ментальність заздрісна хохлокозла.
Якби ж йому любов по пиці раптом
За вірші “доброзичливі” дала!

14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У горах давніх мрій, підпертими дитинством
І навіть не згадати було чи не було…
Я справно кермував, хоча й не був таксистом
Край лісу дивних рік… На вигоні село
Одне з найкращих сіл... і в міру чудернацьке
Якихось пів години потомлений у край…
І все це промайнуло, повірите, зненацька
Тепер я розумію як виглядає Рай…
14.03.2021.

За вікном блукає вечір опечалений
у весняному намоклому плащі,
ходить вітер як музика неприкаяний,
навіваючи мелодії дощів.

Я запізнююсь до тебе на побачення,
наче можна запізнитись на роки.
Ой, як дорого за втрачене заплачено
з того дня, як у життя ми боржники.

Не катуй мене ні жалістю, ні ласкою.
Якщо можеш, на прощання, усміхнись
і пробач мені за те, що стане казкою...
Може, я тобі пробачу теж колись.

Синій вечір заховається за хмарами,
та забуте почуття не гріє кров.
За вікном безпечні люди ходять парами,
обікрадені сьогодні на любов.
....................................................
Цілу ніч співає вітер пісню жалібну
і дощами ополіскує поріг,
навіваючи мелодію негадану,
опадає фальш-акордами у сніг.

03.2021

Неодмінно усе розхмариться:
звиють війни, війнуть – і вйо!
Завесніє незмірна даль оця –
бач, як карта поклалась... йо!

Скільки тут заплетінь барвінкових,
скільки ж тут волошкових мрій!
на віку твоїм, як на спитові
доля стре ще росу з-під вій.

Вмийся бризами шарлатовими,
обійди три рази рогіз –
і услід полетять за совами
сто тривог твоїх, най їм біс!

Крізь ґрунти проростати болісно –
пробивати цвітінням лід...
Перемелеться – буде борошно,
пересіється – будем жить!

Своєму серцю заборон не ставлю,
лечу назустріч вітру, смерчу, зливі.
Буття мене загартувало сталлю,
огуди не боюся, бо - щаслива!

А ханжі ті, що кажуть: "непристойно
в такому віці ягідки збирати",
нехай подивляться на світ, як гойно*
він роздає старим деревам шати.

Цвітуть сади і не рахують ліку,
столітні лози виноград тримають.
Будують гнізда зоряні шуліки
й гойдають небо неземного раю.

Від білого ще відрізняю чорне -
в бабусі не записуюсь раніше.
Тоді життя - цікаве, неповторне,
коли у ньому є любов і вірші.

13.03.2021р.

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Мене ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

***
Немає сенсу рипатись у люди,
серед яких, немов у негліже,
ідеш у середовище чуже,
де і тебе від осуду і суду
ніяке алібі не береже.

***
Як не насовуй на більмо бриля,
а ненависть палає із-під лоба
і видає утробу москаля,
який вдає із себе русофоба.

***
Не здує вітер з колоса полову
і не прозріє в темряві сліпе,
яке було лакеєм КаГеБе...
тупоголове не осилить мову...
немає А, то де візьметься Бе?

***
Освічене під зіркою кремля,
опушує своє свиняче рило,
в якому дріт видніється здаля...
із голого сміємось короля,
та є ще попит на нечисту силу.

***
Нас доля запрягає у ярмо,
аби орали й дякували пану
за те, що живемо,
і маємо клеймо,
і вміємо зализувати рани.

***
Навіювати бачене і чуте,
аби забути – марна суєта...
богема копіює баламута...
але гадаю, – бу́ти чи не бути...
усмішкою Чеширського кота?

03/21

Згадати легко дні врочисті.
Тоді в натхненні різний люд.
Як пух, чіпкі святкові числа –
Хвала для них і навіть суд.

У віншуванні, в кожній титлі
Бажання збільшені стократ.
Усі однаково розквітлі
І кожен, як аристократ.

Величчя повно, на пів світу!
Ще на пів світу – біль, біда…
Святе письмо, Бгаґавад-ґіту
В руках циганочка гойда.

Вона повторить: «Важко жити».
Це не почується мені.
У мене муза – Маргарита,
У неї – помисли ясні.

І я собі накличу свято,
У далину свою піду
І буду довго перейматись,
Чи наврожаїться в саду.

Від нього я ще не далеко.
Летів і біг ув інший бік…
Тієї радості пів глека
Я вип’ю мов живильний сік,
Аби мене ніхто не врік.

Приходить піст.Суворий і великий.
Дотримується хтось його, хтось - ні.
Згадуються слова митрополита
Сабодана Володимира мені.

Земляк відомий мій і дуже мудрий
Навчав усіх поводитися так:
Не тільки тіло очищати, але й душу
Повинен кожен з нас.І повсякчас.

Коли запитували в нього ще й про їжу,
Вживати можна що у піст, а що - то гріх,
Відповідав:"Ви один одного не їжте,
Найправильніше буде це.Амінь."

2016 р.

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Спорожніли поспішно бульвари.
Стало тісно по закутках площ.
Набухають вологою хмари,
Безсумнівно, віщуючи дощ...
Спершу він лиш причаєно капнув
І розплився нараз без слідів,
А вже потім полився неквапно
І притишено довго шумів.
Дріботливий, прозорий і теплий,
Він ретельно узявся до справ, –
Омивав тротуари, а стебла
Терпеливо без мір напував.
Хлюпотіли струмки вздовж обочин,
Не знайшовши в асфальті пролом, –
Тихнув дощ і малів неохоче
За кав’ярні змокрілим вікном.
14.03.21

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Білий політ фантастично-величний!
У надвечір’ї рухливість зростає.
Свято жіноче привносить окличність!
Бо досконалість обмежень немає.

Білі, чарівні, пухнасті істоти
простір заповнять рухливим дизайном.
Надані, певне, Всевишнього квоти.
Раптом безмежні лягли простирадла.

І не важливо, що березня вправи
вмить запорошила сніжна лавина!
Непередбачена сталася справа.
Снігом надміру наповнена скриня.
Щедра наразі її господиня!

09.03.2021