* * *

Примаро у довгім плащі серед темних лип!
До нас ти – шукати неспокою чи спочинку?
Який на майбутнє спроможна ти мати вплив?
Чекати від тебе гуманних чи злих учинків?

Навіщо тобі
той насунутий
капелюх?
Не видно очей –
то,звичайно, й душі не видно.
Та хоч би які
ти сюди принесла новини –
дай відповідь,
щоб не тривоживсь місцевий люд.

Мовчить невідомий. (Як моторошно довкіл!).
Лиш дим сигаретний
у напрямку хмар
пускає.
Щосили кричу,
мов відлякуючи вовків,
і права рука
під ногами шукає
камінь…

Приміських пейзажів акварелі
і тебе, дзвінкоголоса пташко,
тішили яскраві та веселі.
А тепер на серці тужно, тяжко.
Бо улюблені дерева-квіти
втратили цілющі теплі барви
і розпочали темніти, скніти
і тепер похмурі та не гарні.

Не співаєш, теноре, шепочеш
і трагічніше, Карузо друже.
За палким сумуєш ти живописом
і животиком за літом тужиш.

Нас природа матінка привчила
мати від чудового розраду.
Заспокоїть впевнений причина:
поетеси вищого розряду
на діагноз відчай захворіли
і дерева-трави обікрали.
Приміських пейзажів акварелі
не веселі, пташко, не яскраві.

09. 2021

Зоря ранкова посилає чари:
палітру неба, золото і мідь
об’явлення, палаючі Стожари...
і тане обрій як гарячий лід.

Ніде немає видимої кари
і Божої боятися не слід...
Його любов, посіяна у хмари,
пронизує собою білий світ.

І не потрібно протирати шкелко...
вода тече і не міняє суть –
одна й та сама – як не каламуть...
і лід, і пломінь має наша ненька –
земля людей, де кольори веселки
свою красу із білого снують.

11.2021

Гніздиться непрохано нежить
У ніздрях набряклих моїх, –
Хворію, як завжди належить,
Далеко від людних доріг.
Самотності нудної тиждень
Погіршує настрій без мір, –
Сусіди далекі і ближні
Бояться заходити в двір.
Вбираю крізь ніс крапелини,
Призначених вмить, речовин
І тішуся сумно, що нині
Лікуюсь отак не один…
09.11.21

Прозрій мене очима до очей
І зголоси до вишколу, по змісту…
Спитай хоч раз, куди Дніпро тече?..
Я відповім, якщо спитаєш, звісно

Ось уяви, що клад є - аметист…
Півсвіту вже чекає за дверима
А ти як бард, завідомо, артист
Виходиш й перероджуєш очима…

Про вишкіл іншим разом, не тривож
Дніпро тече… і множиться по світу
Хто батько справжній?… Втомлений… отож
А ми лише твої слухняні діти

Прозрій мене, дніпрового струмка
Незрушу з місця доки не прозрію
Тече в мені, тече твоя Ріка
І думати про інше не… не смію!!!
08.11.2021.

Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Ще осінь ходить тихо поміж віт,
Сховавшись за багряною вуаллю.
Засипала так щедро білий світ
Ясною шурхітливою печаллю.

І щемно так, і щемно так, і ще...
Така печаль ця ніжна, особлива --
На землю впала золотим дощем
Й не висохла, а зашарілась дивом.

Аж просвітліла неба сіра сталь --
Сумною чудувалася землею.
Яка чарівна золота печаль!
Чому стає так весело від неї?!

8 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Епоха ніби дні календаря,
Переміняється із кожним проворотом кулі,
Але, скажіть, од чого стоїцизм,
Вам резонує зі старим минулим?

Чому із праски кожної дзвенить,
Хрип Епіктету крізь повістку ліву,
Невже вам обізвати так кортить,
Цю філософію античну, зіржавілу?

Який до бісу "новий стоїцизм",
І на хіба Аврелія читати? -
Зцілить аби одбите днище у діжі,
Вам треба лиш ротяки роззявати.

Скажіть, хіба належить ваша точка,
До площини поняття "стоїк", - Ні?
То нащо свій екзистенційний поклик,
Розприскувати звідусіль і без межі?

Оте лиш й вмієте - точити ляса,
Й фонтанувати тугою душі,
Устами дружньо пісню сумну розтягати,
І звідусіль кричать: "ми - сто-ї-ки!"...

6.XI.MMXXIр.

Скажу на вушко тихо, тет-а-тет,
Без вихилясів та розумних речень:
Я відсьогодні - мудрагель поет!
Вінок лавровий гепнувся на плечі!

У черзі на Парнас стояв сто літ,
До п'ят борідка виросла солідна.
Був графоманом, а тепер - піїт!
Аж Чорногуз від заздрості побліднув.

Плоди моїх творінь - куди не глянь!
Отамко - гумор, ондечки сатира.
На брудершафт пили з конем шампань,
Кричу Пегасу: - Майна, друже! Віра!

А шия в нього ой яка товста!
Ледь обхопив коняку сухоребру.
А музи учепились за хвоста
І разом з нами - в прірву і до неба.

А епігони шепчуть: - Майстер! Ас!
Зубата щука - не карась чи лящик!
Тепер я член. Спілчанський віршотряс.
Але насправді - звомплене ледащо.

09.11.2021р.

Життя прожив не як попало,
уже дістався до сивин.
У людях людяності мало,
а тому я люблю – тварин.

Що може бути для поета гірше,
аніж писати полотняні вірші,
але уже хай буде полотно,
як невиразне і брудне рядно!.

Вершина, пік майстерності поета –
це своєрідний майстер-клас душі,
коли не рветься творча естафета
і уві сні вже пишуться вірші.

Писати казна-що обвик ізмалку,
А особливо про палку любов.
Одна халепа: музонька від ляку
Скрутилась в ліжку, наче колобок.

Беру перо в правицю - тихо виє,
Писну рядок - з очей тече роса.
- Ану вставай, бо почастую києм,
І ридма не ридай, кому сказав!

Ератчину струнку погладив ніжку,
Обцілував пухкий гітарний стан.
Ну, а вона зняла жакет, панчішки,
Радіє сексуальна суперстар!

Опісля втіхи день лежав без пульсу,
В обнімку із Пегасиком-конем.
Оце така моя плаклива муза,
Не втішу - знову рюмсати почне.
07.11.2021р.

Сіре небо, жовте листя,
Безгомінний, голий сад, –
Залишаюсь оптимістом
Попри осені парад.
Вітер холоду навіяв,
Вкрилась інеєм рілля, –
Та живе в душі надія
Дочекатися тепла.
Від світанку аж до ночі
Двір вдягається в рябе, –
Як ніколи зараз хочу
В травні бачити себе.
Поруділо неозоро
В придніпровській стороні, –
Хочу радісно здоровим
Рахувати довго дні.
Повертаюся додому
Через поле – навпрошки, –
Проганяють геть утому
Обнадійливі думки.
За селом понадлімітно
Захід сонця заярів, –
Усміхаюся привітно
Неулюбленій порі.
08.11.21

На розлогій площині
Мліє древо в гущині,
Оповите нічним сяйвом
Будь-яка примара зайва.

Попід хмарами важкими,
Мужньо б’ється здоровань
Ріжуть віти людські вини,
Рве коріння гріх бажань.

У нестямному бою
Не здається здоровило,
Під лукавою сівбою
Змій кубло його здавило.

На могутнє верховіття
Впало гордості лахміття,
Зжало віти грішні пута
Ненажерливості смута.

Їсть коріння вовкулак,
Вірний скупості батрак.
Заздрість точить шар кори,
Щоб більш не лізли у борги.

Люті вихор мов копитом,
Трощить стовбур з диким криком.
Мерзлі руки тягне лінь,
Звела статного у тінь.

Розпуста кігтями здира,
Вже квилить дерево, вмира.
Ширяє простором нечиста
На троні вже тепер ребриста…

Усе залишиться у слові,
Що склалося із різних букв:
Мої думки не кольорові,
А крик лише у злеті рук.

Усе зостанеться на світі –
Осінній вітер, жовтий сад,
І сміхом доньчиним зігрітий,
Оцей невтримний листопад.

Зостануться у небі зорі,
І груші, і пташиний спів.
За спиною літа в дозорі,
Щоби забути не посмів.

Ту стежку до своєї до хати,
Яка втікала від біди.
Де завжди поряд батько й мати
Вдивлялись у твої сліди.

І ти тепер ідеш по полю,
Що сам засіяв, сам збирав.
А поле те вже зветься доля,
Складається із різних глав.

І хтось їх пише там, на небі,
Щоб залишити у світах
Твого кохання білий лебідь,
Життя твого невтомний птах.
02.11.20

Цієї осені не бачив журавлів,
не чув журливий з неба клич "Додому!"
Невже осуєтився так, змалів ,
що часу обмаль глянути угору?

А літо бабине,хіба ж воно було?
Де павутиння , що літає всюди?
В моїй душі листОпад із думок,
які тихенько одна одну судять.

Цієї осені багато відійшло...
Блаженні ті,які були готові.
Гряди, Христе !Даруй почути зов,
коли покличеш Ти мене додому.
7.11.21.

Ця дика осінь-шапіто…
Не менше дика й "незнайомка…"
Я наче в засідці пітон
Тут не про те… кіношна зйомка…
В снігах і ракус й морозець
Сліди заплутує, як заєць…
Кіно - історія сердець
І така ж дика як і танець…
07.11.2021.

До кошику збирає речі.
Повернеться колись навспак*.
Натруджені звільняє плечі.
Скінчився вже його контракт.

Відзвітував колишній місяць.
Що тільки міг, переробив.
Наступнику залишив втіху,
потрібний виявити вплив.

Завершить дії з падолистом.
Хоча розважливо, не враз.
Достатньо в листопаду хисту.
Не буде марнувати час.

А поки що ліси та сквери
Палають залишками барв.
Неначе пензлем на папері
Палітра від вогненних фарб.

Вона зникає якось раптом.
Холодні ранки, дощ, мороз…
А згодом зиму зустрічати.
Невтішний слухати прогноз.

Завжди є кращі сподівання.
Ось літо бабине аж ген!
Вже зранку сонячним вітанням
Прийдешній знов потішить день.

Нехай наснага буде й сила
У вирішенні всіх проблем.
Наповнить душу позитивом
У висвітленні гарних тем.

***
Віддалені у жовтня кроки...
В останнє гляне пильним оком,
Та й вирушає у дорогу.
Для листопада знов нагода.
Процеси змінні у природі...

01.11.2021

* Навспак - назад, у зворотньому напрямку.

Світ покоробило дригом догори,
Покотилась музика і мої вірші,
Всі немов засіли в бочці Данаїд,
І чекають звідти на своїх Кіпрід.

Наче небо з долом хтось змішав в етюді,
І тепер по небу ходять білі люде,
А моїх думок, раптом і не стало,
Бо життя сторицею усмішку підняло.

10.X.MMXXIp.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

А у мене терпець урвався
нажимати на струни серця
зі сліпими шукати щастя
наче зайчика із люстерця
не пульсує любов у вірші
бо поети уже не маги
і часи їм дістались інші
і не маємо ще відваги
що веде у бої за волю
не прощає лихої зради
та як воїн один у полі
побудую я барикади
де немає пісень абсурду
ні у храмі ні на Майдані
і сміятись ніде не буде
ані перший ані останній
не ламаюся у покорі
буду важелем точці опори
що міняє земну орбіту
а якщо і не зрушу гори,
то на мапі усього світу
буду сіллю землі тієї
що лікує у неї рани
і немає вини моєї
що ніхто не піде за мною
коли якось мене не стане
і не вижму сльозу ніколи
як повернуся... «стрекозою»
або являться мною бджоли
пожалію я їхнє жало
бо і їм цього світу мало.

11.2021

Туман осінній стелиться кошлато,
А де-не-де здіймається увись, –
Продовжуючи вперто залишати
Загуслу швидко у безвітря слизь.
Разки краплин зливаються докупи
На впоєній вологою землі, –
І глибшає причаєно багнюка,
І видимі калюжі вже малі.
Сіріє день укритий покривалом
Струмливої та нудної сльоти,
Віддаючи негоді на поталу
Убогі рештки духу теплоти.
Промінчик сонця визирнув лякливо
І винувато зникнув угорі,
Лише удавши ініціативу
Змагатися з імлою на парі.
Томить печаль, нічим непояснима,
Коли тьмяніє довго за вікном, –
Щипає горло сигаретним димом
І чаєм заліковує цілком.
07.11.21

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Укотре дивишся на стелю…
І вкотре бачиш там забуте…
Чужі розмиті акварелі
Своє, не смійтесь, чимось скуте…

Не треба радити, облиште
У вас свої мольберти, краски…
Я поступлюсь вам місцем нишком
Одне з умов: одіньте маски

Ну, як-не-як, а класна фішка…
Ось тільки я… тут щодо стелі
Навпроти неї ще пів ліжка
Але, прошу, без акварелі…
06.11.2021.

" Любите женщину за грех"
(Андрей Алейник.)

Любіть чоловіків своїх
За поцілунки незрадливі,
Скупу сльозу, відрадний сміх,
І за миттєвості щасливі.

За ніжність рук, п'янкі вуста,
Троянди й польові букети.
За літаки у небесах,
Бентежні вальси на паркеті.

За спокій колискових снів,
І благодать в міцних долонях,
За пристрасних очей вогні,
Нове життя в жіночім лоні.

Любіть за світлий розум, хист,
Відвагу і нестримну волю.
За бурштиновий світ намист,
Що сяє зорями у долі!

Чоловіки — і хрест важкий,
Й солодка мука незбагненна!
Любов, немов дурман п'янкий,
З їх уст п'ємо благословенно!

06.11.2021р.

Осене...
Вже знову листопад.
стелиться під ноги зрудавіло...
І густа завіса сизо-біла
осідає студінню на сад.
Тиша...
Вогкість...
Гостро-зимнмй вдих,
терпкий присмак, пахне зосеніло...
Кроки мірні
крізь завіси білі
шурхотять по килимах рудих.
Сонце,
непоквапне і низьке
вкрилося сувоями туману:
день - що вечір -
осені омана...
Передзим'я...
Пряне і терпке...

Фігаро ти моє, "фігаро…"
І ніяких отих фаберже…
Тільки й чути услід: - де Арон?…
Я - Арон? Та ви що, та невже?…
Що змінилось? Чи вплинуло щось?
Наче й осінь як осінь… до сліз
Заспокойся, сприйму "на авось"
Сотні раз, якщо вимовиш: пліз…
04.11.2021.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

У віковій суєті суматохи
глас вопіющий у бубони б’є...
чуємо еру чужої епохи, –
ми менестрелі, а ви скоморохи...
вас ще немає, допоки ми є!

Відповідаю... уявно... по чату, –
ви у комуні, а ми на межі,
де оминаємо ці міражі...
чую, – не можеш не бити набату,
бий, аби чули свої і чужі.

У тарарамі не зайві тотеми.
Та не поможе уже, далебі,
соло на ієрихонській трубі, –
ви аксіоми, а ми – теореми,
поки не все доказали собі.

Ви не ховали за масками лиця
і повели у пустелі нові
босий народ, але нації сниться,
як Валаам ще шмагає ослицю...
ми – скакуна без царя в голові.

Бога немає? А небо карає...
сила нечиста веде у пітьму
ще не убиту війною юрму,
що не побачила вашого раю...
...................................................
чути кімвали... і флейта лунає...
як би іще угодити Йому?

11.2021

Студеніє згасаюча осінь.
Тане запах останніх плодів.
Засинають причаєно оси
Під корою трухлявих пеньків.
За наметом хитким винограду
Зачаїлися трави руді, –
Почуття непривітне досади
Йде поспішно на поміч нуді.
Дні маліють все більше і швидше
Появляються думи сумні,
Адже довго оплакують хвищі
Тепле літо і барви ясні.
06.11.21

У тиші, у магічному мовчанні,
За вікнами тече осіння ніч.
І місяць, вдягши ризи жовтотканні,
Мов лебідь випливає їй навстріч.

Він слухає печаль дерев безлистих,
Що гіллями пощезли у пітьмі,
І зронює на них із висей млистих
Свої сьозини щирозолоті.

Він у красі іще їх пам'ятає,
І заболівши тугою дібров -
Свічею у осіннім небі тає,
Кида на світ свій осяйний покров.

Проникшись відшумілим листопадом,
Зажурою осиротілтих віть,
Самотній місяць мовчки бродить садом,
Шукаючи його колишню цвіть.

І ось у день оцей прийдешній
За десять кроків до і після
Зустріну сни свої тутешні
І запрошу їх на Полісся…
І ми усядимось як браття…
І веселитиме нас Прип’ять…
Хіба ще й трішечки багаття
Хіба як спомини від липня
Ніяких "нюнь" і "пусь" гітари…
Ніяких сліз, тим більш - мінору
І що наснилося без свари -
Я віднесу на рік в комору…
05.11.2021.

Не вино, а оковита
Полюбилася мені
За хмільну гарячість літа
У години рятівні.
Хоч і менше щохвилини
Віковічної стає, –
Наливаю півчарчини
І радію, що ще є.
А горілка українська
Пахне солодко медком
І на смак, як материнське
Незабутнє молоко.
Не запитуйте від чого
Споживаю цей напій, –
Просто вип’ю і, їй богу,
Стане гарним настрій мій.
П’ю вночі й при світлій днині,
В пору бід і в добрий час, –
За багату Україну
І за щастя для всіх нас!
05.11.21

Біда, як кажуть, ходить не одна.
З весни дощу ні краплі не упало,
Все на полях посохло і пропало.
А тут іще зі степу сарана
З’явилась на Русі в великій силі,
Доїла те, що трохи ще росло.
Тож людям їсти нічого було,
Траву, кору́, коріння всяке їли,
Пташок ловили, вороння уже
Кружляти понад Києвом боялось,
Десь облетіти в стороні старалось
Аби не опинитись під ножем.
Хоч руси жертви Хорсові несли,
Поляни своїх богів ублажали,
Вони допомагати не бажали,
На щось, напевно, дуже злі були.
Кагана винуватили жерці,
Що він узяв,батьківську віру зрадив,
Громадили і правду, і неправду.
Ім’я у всіх було на язиці.
Аскольд же мовчки те усе терпів,
Молив до Бога до свого нового
Аби прийшов із поміччю до нього.
Так йому новий «пастир» говорив,
Який до нього від болгар прибув
Аби зміцнити у кагана віру.
Усе хистким здавалося допіру,
А особливо, як прокльони чув
Де вголос, де хто пошепки, бува,
Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
І як тут укріплятися у вірі?
Тут не поможуть ніякі слова.
А пастир все гугнить йому: «Чекай!
Бог все поправить, але май терпіння.
Серед гонимих ти, кагане, нині.
Гонителем ще станеш – так і знай!
Тих, хто на Бога посила хулу,
Він покарає, вірних же підніме.
Не переймайсь прокльонами отими,
Не дай у душу поселитись злу».
І він терпів, дививсь на те, як люд
Від голоду аж вітром хилитає.
Він вже і так комори відкриває.
Чим помогти іще їм можна тут?
Не може ж він до цурки все роздать,
Йому іще дружину годувати,
Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
Хто ж край голодний буде захищать?
Послав купців з возами до хозар
Аби харчів побільше закупили,
Каганового злата не жаліли
Й везли на Русь скоріше весь товар.
Чекав в надії він той караван…
Та лиш гінця побитого діждався.
Як той відхекав трохи, відлежався,
До нього зразу підступив каган:
- А де ж купці? Де куплені харчі?
- Біда, кагане! Печеніги стріли,
Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
Отож купці вертаються ні з чим…
Ті печеніги й так розбійний люд,
Які купцям проходу не давали,
А тут на степ теж сарана напала.
Де пасти скот? То ж ходу й не дають
Вони нікому. Що його робить?
Одна надія на товар той бу́ла,
Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
Каган Аскольд задумався на мить.
Щось знов в душі прокинулось його,
Велів негайно воєводу звати
І всі дружини в Києві збирати,
Нікому не говорячи – чого.
Коли зібралась, врешті, руська рать,
Пішов він степом, аби не блукати -
Купецьким шляхом ту орду шукати,
Щоб за розбій належно покарать.
Вів русів гнів та досвід брав своє.
Сторожа пильно степом пантрувала,
Усі сліди знаходила й «читала»,
Аскольду сповіщала: хто де є.
Нарешті руси втрапили сліди
Ордою в них поцупленого краму.
Тоді вже подались слідами прямо
Шукати тої самої орди.
Ніяк не думав печенізький хан,
Що у степу когось боятись має.
Тут лише вітер носиться, гуляє.
Отож розбив у балці собі стан
Та й став добро купецьке розбирать.
Гадав - там срібла-золота багато.
А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
Пасти худобу й все то споживать!
Розклалася у балці тій орда.
Худобу свою степом розпустила
Та на харчі скоріше напосіла,
Не знаючи, що слідом йде біда.
Отам у балці їх каган й застав.
Тихенько руси балку оточили
І з криками зненацька налетіли.
Мов кари меч на голови їм впав.
Схопилися лише на ноги та
Устигли свої шаблі похапати.
А коні де? На кому їм скакати?
Табун уже за пагорб поверта.
А без коня що може печеніг?
Він без коня – не воїн. Отож русам
Або в полон скоріше здатись мусять,
Або лягти скривавлені до ніг.
Все ж у них гордість гору узяла,
Вже як могли, так опір і чинили,
Помилування, навіть, не просили.
І вся орда у балці тій лягла.
Забрали руси все добро своє
І печенізьке разом прихопили.
Всі табуни й отари в купу збили –
А їх в орди-таки чимало є.
І з тим добром верталися усі.
Вперед послали посланців із вістю,
Що скоро буде всім чого поїсти
І вже відступить голод від Русі.

Вже осінь вдарила по гіллю,
Облила бронзою сади,
І золотою заметіллю
Занесла літечка сліди.

Зашелестіла сухотрав’ям
Роняючи змарнілий цвіт,
В якому ще краса недавня
Зоставила літеплий слід.

У осені свої мотиви,
Вони чарують і ятрять…
Її жовтогарячі зливи
Прощальним полум’ям горять.

Навіюють думки невтішні,
Що ми, відцвівши як сади,
На цій землі святій і грішній
Які залишимо сліди ?!

В шістнадцять тридцать, день потому
Парфуми виключно осінні...
Забув… забув, згубивши втому -
Впіймав себе: Я - Паганіні
Як грав і бігав я по струнам…
Аж позбігалися безхатьки…
Життя зіграв, наступне суне
І так од сина і до батька…
03.11.2021.

А горобина червона
Рясно цьогоріч вродила,
Ще і достигнуть не встигла,
А вже ті важкі її грона
Сірим живим простирадлом
Сойки накрили крилаті
Та й узялися клювати
Ягідки ті так завзято.

Що би це все означало?
Адже минулого року
Теж було ягід немало
Та не чіпав же ніхто їх.
Зиму усеньку стояли.
Притрушені снігом пухнастим,
Аж до весни дочекали,
Тоді вже на землю упали.

Кажуть в народі, що пташка
Зиму сувору з снігами
Заздалегідь відчуває,
Коли хачуватися важко.
Тому і залишили сойки
Ягідки та не чіпали,
Взимку зате прилітали,
Щоб підкріпитися трохи.
Наступна зима скоріш всього
Не буде така вже сувора,
Ось тому й сірії сойки
Склювали ті ягоди скоро.

2017 р.

Хоч дощить неспішно за дверми
І квапливо листя опадає, –
Відчуття холодної зими
Душу переповнило до краю.
І страшить морозами мене,
І лякає довгими снігами
Відчуття нечувано страшне
Близькості кінця моєї драми.
Помарніли очі голубі
І затерся вигляд моложавий, –
Відчуваю болісно в собі
Холодів небажаних появу.
04.11.21

Коли уже на ладан ди́ше світ
і Господу потрібна допомога –
суспільства відлітає білоцвіт…
То очевидно людству засторога!
Ідуть на Небо кращі, зазвичай…
Чому так? Ну, чому – скажи нам Боже!
Вона уже в дорозі… Зустрічай.
А може то помилка? Ну, а може…

Весела, щира, фа́хова… Усе?
Не стане часу те перелічити!
І розумію – ні, не пронесе́…
Чудовий друг, божественний учитель,
як рано відійшла у засвіти́…
Стискає груди відчаю задуха,
але і звідти сонечком світи,
як українська берегиня духу!

Місто дихає гнилим.
Всі каналізації відкрито.
Очі ввечері – блим-блим,
і лечу під землю, мов корито.

З виду подорож проста –
біг по лабіринтах пустомелля.
Числа крейдою простав
на чавунних лядах підземелля!

17 березня 1995 р., Київ

На струнах серця

I
Зворушливо мені зіграй
На струнах серця, піаністе,
І відведи у диво-край,
Де сяє сонце променисте.
І джерелом ясний мотив
Блаженні звуки розливає.
Де почуття від теплих злив
Цвіте смарагдовим розмаєм.

Приспів:

Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

II
Уява сяйвом золотим
Фантасмагорії малює,
Лоскоче пензлем чарівним,
Дзвінке підносить Алілуя
У неприкриті небеса,
Пробуджує мурах на шкірі,
Ліричні творить чудеса,
Саджає мальви на клавірі.

Приспів:
Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

02.11.2021р.

Сизов чайков собі заячу, я собі закигичу,
На сліди, на твої упаду наболіло грудьми.
Тужнов піснев пташинов того чугаєчка прикличу:
што то буде, мой милий, як впадуть осінні громи?

Што то буде, мой пташе, як яблуні зіб’ють морози,
де меш вити кубельце, гди крякне голодна круква?
То си вкусиш погірклого плоду чугайчику… то си
запугуєш, як пугач, поночи розпукле «овва…» .

Лем не жалуй, мой пташе, на наше розмаяне літо,
а лем жалуй пташатко, што личком у татка воно,
а лем жалуй кубельце, што круквою долу прибито,
а лем яблуні жалуй, што п’яне охляне вино!

Моє шварне дівчатко, не йми мому голосу віри,
Же твуй татко на згадку уп’є лем студену росу,
А когди упряде ми в кіснички лем пір’ячко сіре,
Сизов чайков у світ я све чарне пташа понесу…

Чугаєчку, чугайчику, я би м до тебе летіла,
Я би м крила трудила, до ніг припадала м грудьми.
Мой розраяний пташе, лем білого личка б не хтіла,
а лем літечко наше, што збили осінні громи…

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в Осені.

Образу не бери до серця близько, –
порадити комусь доволі легко…
Хто знає ширину того відрізку
і де воно те "близько" чи "далеко"?!

З брехнею цілу вічність наодинці,
Без голосу, з поламаним крилом...
Нема пророків, бо вони - правдивці,
А в світі зла - панує тільки зло.

Католик православних шарпа люто,
Магометан висварює юдей...
У вірі світло істини відсутнє,
Знання про Бога - казка для дітей.

Куди не гляну - скрізь Христові вівці,
В руках Святе письмо, як меч і щит...
Коран чи Тора...та яка різниця!
Брат ріже брата, убиває світ.

Під храмом руку простяга старенька,
Із пастви піп визбирує оброк...
Творець давно утік із цього пекла,
Зоставсь лиш я - скалічений пророк.

03.11.2021р.

Поміж соснами, березами й дубами
Заховались храму куполи,
Йдуть сюди вузенькими стежками
Прихожани знизу та згори.

Помолитись за здоров"я рідних,
Свічку ставити також за упокій
Й наодинці з Богом принагідно
Говорить та виливать свій біль.

Радістю також із ним ділитись
І таємним чимось не забуть
Й слухати дерев розмову з вітром
Та умиротворення відчуть.

2021 р.

То промінцем у згадках – блись,
То сонцем засія, –
За всім, що кануло в колись
Болить душа моя.
Воно луною віддає
Давно звіддалеки
І заглушає ці, що є
Раховані роки.
Уже не вистачить підвід
Для вражень від подій,
Бо залишила кожна слід
У пам’яті моїй.
Як перекати довгих хвиль,
Немов за миттю мить, –
Сумне й веселе звідусіль
Саме собі біжить.
В уяві радо постає,
Немов розкішна дань, –
Життя насичене моє
Дарами пізнавань.
03.11.21

Осінній вітер
Промовить хрипко,
Що я давно вже
Не перша скрипка
І що зникає
За горизонтом
Не тільки літо,
Не тільки сонце.
Мінорний настрій
Смичком підперся.
В твоїм оркестрі
Я буду перша.

Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій забиті моцні сваї
Не сумуй за втраченим, облиш
Не можливо бути заголовком
Тут потрібен нюх, собачий нюх
Головань почне завжди з малого
В кожної сокіри свій обух…
Не питай: чому, кому, і скільки
Випаде, чи навіть припаде
Досить буде інколи і кільки -
Потяг без причини не гуде…
Значить колію, повір, зігнуло
Значить хтось притиснувся в приціл
Геть усіх затягне колись мулом
І неклянч, пройдися поміж сіл…
Де ж ота шабашна молодь? Змило
Розповзлася наче той пісок…
І гуляє-котиться та сила
Згоден чи не згоден - тиснеш "ок"
Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій обходжу свої сваї
І за день вже всоте чую: - Киш!
02.11.2021.