По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

Кинув чоловік? Кинь
чимсь в спину йому й ти.
Щоб знав він, гад, як йти
геть від чоловікинь.

2020

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно,
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно!

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не тішуся, як Вами!

Не втішу я, не вбачу вже
зорею оповиту
в п’янкий та золотий дюшес
Любов мою блакиту.

Скрі́зь титул невимо́вний Ваш –
на канделябрі кожнім,
на кожній книзі, в кожній з чаш –
і скрізь думки безбожні!

Коли хоча б одну сльозу –
полегшало б на вічність!
Але коли б на цю грозу –
Її Високу Світлість!..

– Без паніки… Вона вже тут…

12 лютого 1999 р., Київ

Десь у небі іноді літає
моє друге невловиме я,
уночі на Бога сподіває-
ться, а днями сповідається,
дістає до місяця рукою,
падає в обійми моря пір-
їною у піняву прибою
і зринає парою до зір,
а коли вертається додому,
зависає на земній орбі-
ті і не нав'язує нікому
те, що довіряє лиш собі,
що луною музики полине
із небес у поле зору дій-
сної історії подій і
маю ту надію, що єдина
ця моя незрима половина
ще існує у душі моїй.

12.2020

Розтанув день у сизій далині.
Вечірня мла густішає помалу,
Хоча уже зірниці вогняні
Над хатою принишклою постали.
Холодні, біловиді, мовчазні
Поблискують прискорено даремно,
Бо їхнє світло гине у вікні
І бродить по кімнаті морок темний.
А я боюся змалечку пітьми
І самота завжди мене лякає
Холодними обіймами зими
Та тишею, що впевнено зростає.
З кутка в куток вимірюю свій дім,
Наповнений вкрай смутком безпросвітним, –
Прийди, мій друже, і скажи: Ходім
Удвох крізь тьму до бажаного світла…
25.12.20

У кожного свій світ, своє життя,
Своя дорога і своя оселя.
І висота своя і небуття,
Комусь — до неба, а комусь — до стелі.

Біжу назустріч вітру і тобі
І холоду від радості не чую.
Скажи мені, любов моя, в журбі
Чи в щасті наша доля заночує?

І як навік з'єднати два світи,
Щоби в розлуці бути найвірнішим,
Щоб поряд до останнього іти?
Життя,скажи,скажи мені скоріше.

Щоб видавалось горе святом
І зменшить ступінь гіркоти, –
Терпіти вчили і чекати,
І віру в краще берегти.
Хоча солодшим і не стало
Життя для сотень поколінь, –
Покірно віримо і далі
У світ без мук і потрясінь.
А час іде і тільки множить
Відвічні поклади надій,
Бо вже й онуки бідні вхожі
В підпертий вірою наш стрій…
24.12.20

Колись були сніги, морози,
Була хуртеча навісна.
А нині небо цідить сльози
За тим, що згадується в снах.

Було – розхристана стихія
Владарювала на землі,
А нині мжичка мляво сіє
В несвоєчасному теплі.

Уже згубилася надія
Діждати снігу від зими...

Наразі – в душах сніговії
І холоди межи людьми.

І каюся, і ні... у ці короткі дні
усе одно вигадувати мушу,
що ніби я не їй і не вона мені
пообіцяли не ятрити душу.

Усе не проминають міражі,
у голові – чорти у табакерці.
Коли дрімають ангели душі,
то бісики розгулюють у серці.

Навіщо ця інклюзія мені?
На те і є надія в далині,
яку не завіває завірюха.

Гасає пандемія по землі...
Немає Санта Клауса в імлі...
взаємоізоляція – по вуха .

12/20

У карантині я уже не та
і важчає тягар цієї ноші...
Усе коротші осені літа...
мабуть тому пора ця – золота,
а от роки у юності найдовші.

Ярило повертає до весни
і вищає орбіта у зеніті...
як мовиться, – на носі яре літо.
І видяться такі пророчі сни,
що хочеться в обійми полетіти.

А в декого одне у голові –
намилив лижі і гайда до лісу...
Не доганяю я цього гульвісу.

Раніше – що не день, то візаві...
а нині... видно небеса праві,
коли між нами нап’яли завісу.

Свята Варвара ночі ввірвала,
А дні добавляти буде.
І знають в народі цю приказку здавна,
Бо у природі так є.

З цієї пори мине іще тиждень
І меншатиме кожна ніч
Та день добавлятиметься по хвилині,
А вогники різдв"яних свіч

Грітимуть душу і радість нестимуть,
Народження славлять Христа.
І тепло так стане, хоч надворі зимно,
Смакує святкова кутя.

2020 р.

Печально і тривожно затрубила
погорблена земля Кавказьких гір –
аж злякана луна, рятуючись, влетіла
у наш спокійний дім через ефір.
Струснулось десь невидиме каміння
незнаної підземної гряди –
і ніби у раптовім безгомінні
побито вікна меншої біди…
Вірменіє, твоя душа в руїнах,
в уламках болю, долей і епох –
вона загоїться, бо зараз вся родина
країни нашої – з тобою вдвох.
Ти ще розквітнеш цвітом неповторним,
ясним і пречудовим – як раніш.
Тебе – такої – не обніме горе,
бо ти стоїш – сильніш його і більш.
Бо кожен твій камінчик буде бити
у дзвони неперервного життя –
ще буде по твоїй землі ходити
дитя надій – майбутності дитя…
Аби людська любов не обміліла,
Вірменіє, це горе з місця зруш –
аби від землетрусу наших душ
ще довго та свята луна гриміла.

грудень 1988 р.

Поповзли чутки по краю, що Москва із ханом
Литву скоро воювати, руйнувати стануть.
Що під Білгородом, наче вже хан із ордою,
Дяк московський перед ханом трясе бородою.
Скоро вирушить те військо степами, полями
І найперше Україні дістанеться саме.
Та не став Ружинський того нашестя чекати,
Бо надумав, як до краю його не пускати.
Зібрав гетьман усе військо, що мав під рукою
Та й подався до Білгорода ходою швидкою.
На Дінці, де вже роз’їзди татарські гуляли,
Козаченьки на березі високому стали.
Стали там, де річка бистра по степу петляє,
Із трьох боків стан козацький вона прикриває.
А з четвертого Ружинський вози свої ставить,
Бо ж орди повадки вивчив, знає свою справу.
Війська в нього зовсім мало тягатись з ордою.
Але знає, що робити з тією бідою.
Як дізнався хан, що військо козацьке під боком,
То розправитись надумав із ним одним скоком.
І посунула орда та, кількістю лякає.
Козаки ж уже готові, вже її чекають.
Як посунули татари на табір щосили,
Стріли хмарами знялися та й сонце закрили.
Та у відповідь озвались козацькі мушкети.
От де смерть улаштувала криваві банкети.
Куля здобич не шукає, що її шукати,
Тісним полем орда суне прямо на гармати.
Сам татарин свою кулю знаходить у полі,
В тісній юрмі дуже важко оминути долю.
Мчать татари, мов отара, назад відлітають,
Вдають, наче злякалися та і відступають.
Виманюють козаченьків за вози у поле,
Щоб там тісно обступити, дати шаблям волю.
Та Ружинський калач тертий, та й не поспішає,
Всі у нього козаченьки з мушкетів стріляють.
Ніхто, навіть не думає на коня сідати,
Хоче гетьман якнайбільше орди постріляти.
Цілий день отак кидались на табір татари,
Але спроби усі їхні виявились марні.
Вже надвечір велів хан їм в поле відступити,
Щоб до ранку почекати, трохи відпочити.
Бо ж нікуди ті невірні не дінуться за ніч,
А вже зранку орда знову пантрувати стане.
Розляглася орда в полі, зализує рани
І готується почати свою справу зрана.
Та на ранок зовсім інша справа почалася.
Уночі козацька сила тихенько знялася.
Всю сторожу ворожую розвідники зня́ли,
А тоді коней татарських бомбами злякали.
Бомби ті татарським коням шкоди не завдали,
Бо ж стрибали, наче зайці, та все вибухали.
Полякалися від того табуни ординські,
Кинулися в кіш татарський, прямо всередину.
Потоптали, промчалися, паніку підняли,
А тут уже й козаченьки з трьох сторін напали.
Шаблями татар рівняли, сили не жаліли,
Мало які з того пекла татари вціліли.
Поверта козацьке військо назад переможне,
Веде здобичі багато, все, що взяти можна
Із татарського обозу разом з табунами
І полоненими топче на захід шляхами.
Скоро-скоро уже військо козацьке зустріне
І уклониться низенько ненька-Україна.
Вже й козаки відчувають близькість свого дому.
Та орда буджацька хоче завадити тому.
Як дізналися буджаки про кримського хана,
Що вся здобич, яку орда збирала старанно,
Тепер в руках у козаків уся опинилась,
То ж ту здобич відібрати дуже захотілось.
От і рушили буджаки навперейми швидко.
Адже знали куди саме військо йде і звідки.
Та одного лиш буджаки не урахували:
Що козаки степ навколо добре пантрували.
Лише вийшла орда в поле, а вже гетьман знає.
І як саме орду стріти думає-гадає.
Тож, відправивши всю здобич до Умані шляхом,
Сам Ружинський рушив з військом назустріч без страху.
Доки ото ще татари до Бугу дістались,
Вже козаки через річку усі й перебрались.
Добре знаючи, де саме орда буде мчати,
Гетьман вирішив над річкою Кодимою стати.
Там місцевість болотиста, обійти нелегко,
А обходити, то треба кружляти далеко.
Заховавши усі сили в ярах над дорогу
Й в очеретах, стали ждати суперника свого.
Тож, не відаючи пастки, буджаки промчали,
Поки в оту мишоловку козацьку попали.
А, коли усі втяглися вони між болота,
То ударила з мушкетів козацька піхота.
А буджакам розвернутись і місця немає,
Попереду і позаду також смерть чекає.
Майже всю орду козаки там і положили.
Ті, що вирватися встигли, помчали щосили.
До самого Аккермана козаки домчали,
Поки гостей тих непроханих назад проводжали.
І сікли їх, як капусту, дорогу встелили,
Щоби більше в Україну вони не ходили.
Повертався славний гетьман із походу того,
Переможне славне військо ішло позад нього.
Відібрали і в буджаків здобичі багато,
Тож було їм в Україну із чим повертати.
І співали козаченьки Ружинському славу.
А він мовчки попереду конем своїм правив.
Веселилися козаки, є привід для втіхи.
Лише гетьман попереду чомусь сумний їхав.
Радів кожен козаченько, що живий, не згинув,
А от гетьману боліла доля України.

І як оті сади шуміли,
І як оті шуми текли,
Як пасма вижухлі Сивілли
По морі утлім ковили.

Як випаровувалась тепла
Душа побитих стебелин,
І меркнув ліс, і балка меркла,
Хлипкі стежки і кроку стин.

Земля, мов рана незагойна,
Запрагла снігу й забуття...
осінньо ж було - було щойно...
Ач, тільки спогад по кутках,

ач, сни над сивим дахом хижі,
ач, лише місяць над чолом...
Висока ватра біль залиже -
Так, наче зла і не було.

ІКоли немає того, що колись
було, то я не відрікаюсь
від нього. Мушу виговоритись,
коли один за всіх ще залишаюсь.

Перебираю в пам'яті душі
обличчя, імена і клички, очі
і до зорі не вистачає ночі,
аби зійшлись усі товариші.

Згадаємо із хлопцями дівчат...
з дівчатами...(як іноді ведеться)
про їхніх завойованих солдат
у пам’яті обманутого серця.

ІІОсиротіли пам’ятні місця...
у вирії дорогою чужою
летіли поодинці до кінця
а розлучались парами, по двоє.

Щезали, наче плем’я могікан...
всі як один «виходили у люди»,
аби одного разу на екран
проектувалося «Російське чудо».

Не дочекались кращої пори...
Ішли на поруби і дуб, і явір,
аби соціалізму табори
іменувалися – совковий табір.

ІІІНемає їх... неначе й не було...
Єдина втіха віку золотого
напевне-що полинула до Бога...

У пам’яті – дорога за село
та усмішки веселі... повезло...
бо ще учора... наяву – нікого.

12.2020

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А Чоловіку чи Жінці –
не дам я своє ім’я.

3 серпня 2003 р., Богдани́

- Привіт!..
- Привіт!..
- Ти як?..
- Нічого...
- І в мене добре все...
- Бувай!..
Таким коротким діалогам
Радію мовчки зазвичай.
І щиро дякую удачі
За те, що хоч не досхочу,
Але стрічаю, чую й бачу
Оту про кого промовчу...
23.12.20

Ти говорила, ніби знімала шкіру-
Так слово за словом по клаптику.
Чому ж він дививсь на вершини Паміру,
Чи ,навіть,у інші галактики?
Ти забоялася правди й прозорості-
Так захотілося вкритися скелями,
Вперто достукатися свідомості
Його легень,що стали пустелями.
І коли на загаслім заключнім слові
На гак начепила себе колишню
Зрозуміла-твоєї не варте крОві
Нічіє самозречення, окрім Всевишнього.

Я пророк, синодові - Бабай,
Замість крові - правдонька у венах.
Пророкую: "Воїнові - рай,
Праведнику в рясі - тьма, геєнна".

Поросло Писання пирієм,
Істина спаплюжена, дірява.
От мольба нічого й не дає,
Десятина церкві - марна справа.

Там, де мир - вирощують рабів,
Грішні всі - апостоли й миряни.
А Ісус неправди не терпів,
Вмер за тебе, служко окаянний.

У тилу не віра - каламуть!
Ти ж, служитель Бога,- що тут робиш?
В парадиз один веде лиш путь -
Вмерти за Вкраїну ув окопі.

І тобі спастися до снаги!
Йди на фронт! Отам безгрішних кузня!
Бий кадилом пики ворогів
І хрестом лупи кремлівські гузна.

23.12.2020р.

1

пробок дорожніх здолавши пунктир
в анестезії чекання не гинучи
рух розпочну на енергії зір
зібраної в час опівночі

паморочиться світлова
істота розгублена в невагомості
хоч знає верх там де її голова
в стані розбурканої невідомості

2

залиште дороги дроти павутини
залиште аорти та інші судини
залиште благаю лампади й кропила
людина це пам’ять що точиться з тіла
і світлом тече у зірок океани
так річища вулиць впадають в майдани
так зоряний пил вдень злипається в сонце
щоб рух пульсував у небес оболонці

2020

Світанки юності, куди ж ви повтікали?
Дні молодості річкою спливли,
Вже полуднева зрілості пора настала,
До вечора не так вже й довго йти.

Нехай він буде місячним і теплим
Та зоряним ще й затишним таким.
Щоби до ночі темної далеко
Та серце було завжди молодим.

2019 р.

Доба.

День – суто кілер,
чиє потіння
в роботі очей
і спусканню курка.

Гине малеча,
як гинуть надвечір
комахи-поденки:
викрикнувши,
вона захлинулася
сльозами Грабовського –
на ніч.

Ніч – вправна швачка,
яка латає
снами
од куль уденяшніх дірки.

Сон аспіранта –
це злісний захист
стосовно змін у системі суддівства;
сон Грабовського –
новітній швейцарський піджак
у старих добрих бебехах Шекспіра.

Доба.

Доки день іще на видноколі,
а ніч уже на віддалині
(і навпаки),
доти потопає у чебрецях
моя задоволеність.

Я посаджу кукурудзяний ліс
і прививатиму до високої тростини
цілодобовий і консервативний
оптимізм.

20 листопада 1993 р., Київ

Люди... такі хороші.
Задум – обіт добра.
Але керують гроші.
Інше – лукава гра.
Влада – земна спокуса.
Розум(імла гріхів)
ще із часів улусу
волю чавити хтів.
Щоби вуста мовчали,
очі дивились вниз,
«Каюсь!» у світ кричали,
як загориться хмиз.

Миті, роки, епохи…
Мрії, надії, крах…
Добре, що ми не лохи
у кольорових снах.

21.12.2020

Уже давно зізнатись мушу,
Що відчувається умить,
Як добра згадка гріє душу,
А зла – нестямно холодить
І тільки множить сльози й болі
На сум прощання щодоби,
Адже в житті чомусь доволі
Непоправимої журби…
22.12.20

Віктор Кучерук

Є такі, що люблять аж до сказу
І ревнують навіть до стовпів, –
Є і ті, хто кориться наказу
Вказівного пальчика без слів.
Є старі – охлялі й напівсонні,
Та з украй надутим портмоне, –
Є галантні поміж безпардонних
І таких, що завжди щось утне.
Є смішні герої і трагічні,
Є сміливі й сильно боязкі, –
Делікатних повно і цинічних
Зайнятих та вільних козаків.
І повільні, й дуже бистроногі,
І чіпкі, немов чортополох…
Бідній жінці вибрати незмога
Одного з привабних багатьох...
19.12.2020

Олександр Сушко

Є такі, що люблять аж до сказу,
Раз підгледів - й досі в серці щем.
Можуть упіймать під час намазу
Й залюбить до смерті під кущем.

Гнат охлялий, Орест напівсонний,
Ну,а камрад їхній - о--го-го!
У жазі зірвав з дружків кальсони,
Рве їх, наче русичів монгол.

Заморив братву гігант могутній,
Виссав сили з кволих мужиків.
Бо амури нині вельми люті,
Не цікавлять їх тепер жінки.

Аж тріщить в ручищах хтивця попа,
Християнській вірі - шах і мат!
Ми свобідні! Хай живе Європа!
Завтра у столиці гей-парад!

Сізіфовий камінь. Вершина вгорі,
А ніби звалився додолу.
Це він заснував грецьке місто Корінф,
Був бога вітрів син — Еола.

Втручався Сізіф у діяння Богів -
Зевс викрав красуню Егіну
У бога Асопа доньку і хотів
Сховати й на острів полинув.

Річками Асоп відав. Хитрий Сізіф
Дізнався про ту таємницю,
Повідав Асопу щоб той у Корінф
Провів благодатну водицю.

Розгнівався Зевс на Сізіфа і Смерть
Послав до державного мужа.
Сізіф не дрімав, підстеріг і круть-верть -
Узяв на ланцюг її дужий.

І люди вмирать перестали. Й Арей
Війни бог звільнив Смерть-подругу.
Сізіфа відвів же у царство тіней -
Покара така за наругу.

І тут врятувався корінфський крутій,
Меропі, дружині сказавши
Його не ховати в могилі своїй,
І жертв не приносить, як завше.

Аїд розгубивсь од новацій отих,
З такого ганебного вчинку,
Й на землю Сізіфа тоді відпустив,
За все покарав його жінку.

Сізіф бенкетує в Корінфі, воскрес,
Співають пісні йому й оди.
Та раптом з Олімпу приходить Гермес
Й на суд його Божий відводить.

І винесли вирок безсмерті йому -
Котить вгору камінь великий.
Вгорі він зривається вниз, у пітьму...
Сізіф йде котить знов — довіку!

30 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Час від часу сповільнюю крок
І згинаюсь, як старець над мискою, –
З-попід снігу підступний льодок
Склом гладеньким іскристо виблискує.
Не утворює зовсім тертя
Покриття, по якому я клигаю,
Бо немає такого взуття,
Щоби ним поборотися з кригою.
21.12.20

Заблукла птаха на зимівлю проситься-
Бодай до призьби, до піддашшя-хай би-
І сколком сонця, одголосом колоса
їй огник із вікна - претепла зваба.

Прозора птаха в стіни б' ється з хугою,
Викрешує зірниці - клякне з сили.
А дівка виглядає з вікон - слухає:
Чи то здалось? -Чи справді щось там біле?

До шибок, до долонь, до снів розвіяних,
За мжичкою - до ирію на суші.
Отак настирно , беззворотньо, співано
Замерзла птаха проситься у душу.

Барани сьогодні
рано
Загубили
барабани,
Не вбачають в цьому
драми,
Гучно буцають
лобами.

Громом вся трава
побита,
Гуркотять також
копита,
Забавлянку судить
Кіт,
Він досвідчений
арбітр!

"Треба, хлопці, чесно
грати,
Непорядно
махлювати,
Барабаньте,
не баритесь,
Файно
гарно веселитись!"

Кіт із вечора до ранку
Пропонує забавлянки!

Посудино довгаста,
Заткана качаном,
До тебе би припасти,
Помилуватись дном.

Налине тепла хвиля
І звалить з ніг мене,
І все, що серцю миле.
В уяві промайне.

Я пісню заспіваю,
Вмостившись під кущем,
І тихо задрімаю
Під зоряним плащем.

1976-2020

Думки повернутися кличуть ДОДОМУ!
Колись виїздила вона за кордон.
Не дуже привітно всміхалася доля.
Нестерпний тримав у обіймах полон.

В країні чужій свої звичаї, мова.
Кружляє в повітрі осінній листок…
В його шепотінні: ДОДОМУ! ДОДОМУ!
Повітря цілющого треба ковток!

Забракло повітря, зімкнулося коло!
Тримає її біля самих воріт.
Висвітлює промінь весняний: ДОДОМУ!
Показує шлях, де батьківський поріг.

Та розум шепоче: немає роботи!
У рідній країні брутальна йде гра.
Працюють лиш бідні до «сьомого поту»!
Та в них на столі тільки хліб та вода.

Країна знеможена, прагне підтримки!
То може, настала для змін вже пора???!!!
ДОДОМУ! ДОДОМУ! Не треба зупинки!
Наступить колись вирішальна ходá!!!

ДОДОМУ! Мерщій, повертайся вже, Таю!
Чекаю тебе з нетерпінням, кохаю!!!

21.12.2020

Я зрозумів зими нестачу,
коли бажав тобі: "На вдачу!"
на червні впавши у глибінь.
Я знав уже чому тобі
сніги і я́сний холод милі,
чому арханґели – безкрилі,
коли приходять чорні дні.
Відомий біль тепер мені –
і я тужу́ю за минулим,
де спало тіло і не чуло,
як будуть різати його
за зло нове гріха твого!

5 вересня 1999 р., Київ

Де не глянь брехня забралась
По собі усіх судила,
Смутком в душах оселялась,
Недовіру породила!

З вуст лилася, наче мед..
Чвар гніздо для себе звила,
Спланувала наперед,
Правду хвойдою зробила!

За безцінок продала,
По руках її пустила,
Та глумилась, як могла
І за ніс усіх водила!

По оселях, ніби вдома
Де хотіла - там ходила.
Як то кажуть скрізь була,
Лізла всюди і без мила.

У такі місця залізе,
Де не всунеш навіть шила!
З киснем в мізки потрапляла
Та гойдались на могилах.

Не шукай її далеко
І даремно не ходи!
У політиці та владі
Видно всі її труди!

Це для неї рідна хата
І керує всім завжди.
Там один закон існує-
Оббреши та обкради!

Все заплутане, розмите
З каламутної води.
Не знайдеш кінця і краю
І в законах не блуди.

А як з'явиться там правда
Не минути їй біди.
Так її цькують відразу
Арештують та в суди!

Правосуддя теж убоге,
Ваги брешуть в один бік.
Витирає в правду ноги,
Так триває з року в рік!

Меч закинутий на плечі,
Слід кровавий ще не стік.
Голова лежить невинна,
Хтось збрехав, а меч відсік.

Той хто винен - тут немає,
Вже давно з країни втік!
Зажурилася Феміда,
Лиш платком махає в слід.

І шукають люди правду
Не одну вже сотню літ.
Щиро вірять, не згасають,
Б'ють словами кривди лід!

Віднайдуть та переможуть,
І добрішим стане світ!
Буде правда панувати,
А брехні пропаде слід!
04.09.2019.
by Штука Ярослав

Був, говорять, отой Венжик з рангової шляхти.
Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
У маєтку родовому. Але ж не сиділось,
Все йому у чисте поле на коні хотілось.
Тож подався в степ широкий він козакувати
Аби згодом осавулом генеральним стати.
Між козацтва до старшини тоді не бувало,
Щоб когось за гарні очі лишень обирали.
Тож, напевно, мав заслуги та ще і чималі,
Щоб на колі осавулом козаки обрали.
А вже коли помер славний Ружинський Остафій,
То прийшлося Хмельницькому і гетьманом стати.
В непростий час довелося. Як татари взнали,
Що страшного їм Ружинського на світі не стало,
То зібралися хутенько дві орди великі
Аби врешті Україну вогнем попалити
Та набратися ясиру за багато років.
Не давав же їм Остафій ступити і кроку.
От тепер, коли нарешті гетьмана не стало,
То зібралися татари і в набіг помчали.
Не полізли старим шляхом, козацтво лякало,
Тож вони через Молдову шлях собі обрали.
Запалало все Поділля, криком закричало.
Вже татари й до Волині ордами домчали.
А там скоро і до Польщі доберуться кляті.
Але хто ж супроти того з військом має стати?
Зажурилися поляки, думують-гадають,
Бо ж такого полководця славного не мають.
І тоді король надумав грамоту послати
Аби саме Хмельницькому над тим військом стати.
Того війська ще й немає, ще зібрати треба.
Отож Венжик реєстровців збира навкруг себе.
Закликає запорожців та і всіх охочих,
Тих, хто смерті не боїться заглянути в очі.
Ще і польські гарнізони підібрав в дорозі,
Хоч зрівнятися по силі з ордою не в змозі.
Тож рішив татарську силу хитрістю здолати.
Попереду всіх загонам велів виступати,
Щоби скубали обози й татарські чамбули,
Аби їм ані хвилини спокою не було.
Велів лише нападати й одразу тікати,
Аби здобиччю татарським чамбулам не стати.
Ох, озлилися ж татари, не чекали того,
А козаки їх постійно скубли всю дорогу.
Там обоза перестрінуть, виріжуть до біса.
Там чамбула перехоплять між густого лісу.
І не зловиш отих клятих - бою не приймають,
Лиш постійно в неспокої всю орду тримають.
Врешті-решт аж до Заслава татари дістались,
Хоч затримались в дорозі, бо все огризались
На набридливі загони, що не відставали
І орду, немов собаки, за п’яти хапали.
А тут уже їх Хмельницький чекає із військом.
Зробив вигляд, наче дуже орди він боїться,
Тож обставився возами і засів за ними,
Щоб відсидітися, мабуть, за возами тими.
Битися у чистім полі не хоче з ордою,
Знає: справитись не зможе з силою отою.
А татари аж зраділи: от табір здолаєм,
Тоді уже дуже гарно навкруг погуляєм.
Бо ж не буде на Вкраїні уже тої сили,
Яка би орду татарську тоді зупинила.
Не такий простий був Венжик, як хан думав со́бі.
Знав, що в полі із ордою нічого не зробить,
Тож у таборі залишив піших і гармати,
Щоби ними з-за укріплень татар віншувати.
А сам з кінними сховався до пори до лісу.
Тож татари і обсіли отой табір, звісно.
Напосілися, полізли його штурмувати,
А їх з-за возів зустріли мушкети й гармати.
Ой, озлилися татари, зовсім озвіріли,
Хоч і сотнями лягали, атак не спинили.
Захопилися до того отим штурмом, значить,
Що нічого і не чують навкруг і не бачать.
Поки ті татари скопом табір обсідали,
Сам Хмельницький з козаками їх у кільце взя́ли.
Засвистіли козаченьки, як кільце замкнули.
Тільки тут ото татари усе і збагнули.
Кинулися утікати вони світ за очі,
Кожен вирватись скоріше з тої пастки хоче.
А козаки з обох боків, як косою косять
І татари кров’ю трави, як росою росять.
Зупинити усю орду козаки не в силах,
Тож чамбули шлях до втечі врешті-решт пробили.
Подалися геть на південь рятунку шукати,
А Хмельницький вслід подався, аби проводжати.
Добре знав татарську хитрість: начебто тікати,
А тоді в одному місці всю орду зібрати
Та і вдарити на того, хто слідом женеться.
І тоді вже переможцям плакать доведеться.
Тож він виділив загони, що татар ловили,
А сам вів посередині усю свою силу.
Як він думав, так і сталось – орда в степу збилась
І на силу на велику знов перетворилась.
Сподівався хан, що гетьман розпорошить сили,
Бо ж подума, що орду вже усю перебили.
От тоді хан і ударить, ворога здолає…
Але кинувся – назустріч військо виступає.
Розбив знов орду Хмельницький та погнав степами,
Відібрав усе, що мала з ясиру і краму.
Утікала орда швидко, вже й не наздогнати.
Військо славне в Україну стало повертати.
Попереду сам Хмельницький попід корогвами
Всміхається: так і буде з всіма ворогами!

Ми східняки тут і галичани,
та в нас один на усіх ватаг,
бо ж ми - нащадки всі Болбочана,
нащадки слави його й звитяг.
Козацьким гримнути б тулумбасам,
щоб линув світом той грізний грім.
Йдемо ми маршем своїм Донбасом,
щоб повернути Кубань і Крим.

Приспів:
А хто вдава, що не поміча,
що ми відроджуємо державу,
хай кида зброю свою іржаву,
як бачить в наших руках меча.

Ходили ж прадіди-болбочанці,
аж від ходи їх довкруж гуло,
і ні східнячці, ні галичанці
за хлопців соромно не було.
Наш лютий ворог не має шансів
бо хоче, клятий, ще мить пожить.
Й під нашим натиском, болбочанців,
біжить щодуху, чимдуж біжить.

Приспів.

Хай танк на зміну прийшов тачанці,
потрібен й танку нестримний рух.
Тож ми гвардійці, ми болбочанці
вкладаєм в рух той міцний наш дух.
В нас цілять не лиш з ворожих шанців,
не лиш спиняють нас град чи сніг.
Ген - гадь та погань, тож геть з-під ніг,
з-під наших, лицарів-болбочанців.

19.12.2020

У чорному лісі іду навмання...
А що мені буря чи злива?
Та не доганяю, кудою щодня
щезає зима білогрива.

Напевне у неї по азимуту
і в мене – одне і те саме:
коли три дороги, наліво іду,
а потім направо і прямо.

А там, де не буде моєї ноги,
стоїть ще на курячій лапі
оголена талія баби Яги
і мощі Кощія на шкапі.

То тінями Чахлика рикає змій
і наша – його баба Йошка
лякає усіх у країні моїй
так само як зелень і «йолка».

А далі «тайожний» союз і пурга,
сніги, завірюха... де нині
притрушує інієм сива хуга
біляве, криваве і синє.

А далі... зима замітає сліди...
Кудою не човгай, кудою не йди –
одні кучугури й замети.

Якщо закудикаю лихо й біду,
на голову іншу пригоду найду,
яка подобає поету.

12.2020

Ой, зимонька їхала кониками білими
З передзвонами, з передзвонами.
Дала в руки вітерцю величезне віяло,
Щоби він повітря ним охолоджував.

І летіли коники, наче ті лебедики
Швидко-швидко й високо попід небеса.
Кружляли сніжиночки у таночку весело,
Чарувала нам серця дивна ця краса.

2019 р.

Білорусія плаче.
Білі сльози стекли.
І була ж не ледача,
так язик відсікли.

Ходять зубри по пущі.
Газ російський пливе.
Кажуть всі всюдисущі:
«Білорусь не живе.»

В Україні не легше.
Але, браття-сябри,
видно – хтось зовсім бреше
проти «младшей сєстри».

6 березня 1995 р., Київ

Це, певно, мій останній вияв
Любові тої, що була…
Чомусь уже не має Київ
Краси недавньої й тепла.
Люд мучив, знищив і розвіяв
Здобутки цілих поколінь
І там, де сяяв злотом Київ –
Сіріє тільки лжива тінь.
Людська розгнуздана стихія
Доклала максимум зусиль
І занімів печально Київ,
Згубивши раптом власний стиль.
І Оболонь, і Голосіїв,
І блиск Маріїнських палат –
Лише нагадують про Київ
До найгіркіших вічних втрат.
Іду, дивлюся і не смію
Любові зрадити зі зла,
Хоча уже не має Київ
Краси одвічної й тепла.
20.12.20

В садочку,
який колись
смарагдовим листям
дзвенів,
Де у густій траві
від спеки
рятунок завжди,
Хлопчик - школярик стояв,
впізнати садочок не міг:
Літо минуле він
а ні на мить
не забув,
Літом зеленим він
тут на канікулах
був.

З'їли усе шкідники -
гусінь, голодні жуки,
Гризли гілки і кору,
нажертись ніяк
не могли,
Нищили власний корм,
та це їм було
невямки.

Патика у хлопця в руках -
зброя непевна вона,
Що учинити тепер,
як подолати жуків,
Банду шкідливу оцю
знищити треба сповна,
Треба позбавити сад
від лютих усіх шкідників.

Дятел геройський летить,
дятел - товариш, боєць,
З хлопчиком швидко, за мить
створили команду вони,
В ритмі відважних сердець
стали удвох до борні.

Коли стихає надвечірній шум,
І посуд після пізньої вечері
Помито, тихий звук віолончелі
Настроєної на знайомий «шрррум»
Бринить у вухах. У такий момент
Зображена у дзеркалі істота
Підморгує мені й питає: Хто ти -
Читач новин, приблудний декадент?
Любитель слів або аматор нот,
Збирач дієприкметників і часток,
Фізичне тіло, що шукає щастя,
Вхопивши понівечене стерно?
Не знаю... Але точно більше, ніж
Судини, нерви, кості і клітини,
Як дім є більшим за фасад і стіни
З незмитими відбитками афіш,
Як море більше за сукупність риб,
Кораблетрощ, кальмарів, хвиль, відпусток,
Як світ є більшим, ніж кривавий згусток,
Де простір-час утворює розрив;
Я відблиск непомітної зорі,
Який відбився у нічних вітринах
І пролетів крізь мене, мов нейтрино;
Я - все, що сам колись пройшов наскрізь.
Я зашкарублий вузол ДНК,
Я сто вінілів у старих конвертах,
Дитяча книга - читана й подерта,
В перекладі поета Маршака.
Я нерухомий, невагомий пил,
Що підпирає колонаду світла;
Я папороть, яка вночі розквітла
На тлі фламаріонових світил.
У марсіанських хроніках моїх
Тече пісок і розмовляє вітер,
І музика складається із літер,
І сніг біліє між рядками книг;
Я стародавня липа, що росте
Там, де костел святого Миколая;
Я липень, що грозою поливає
Цю ніч, цей день, і липу, і костел.
Але тепер - зима, у шибку б’є
Грудневий дощ, і ніч уже скінчилась,
І може я і став би іншим чимось,
Але уже нехай - що є, то є.

Не лякайся й не лякай мене.
Куди ніч, туди і сни урочі.
Темрява нікого не мине,
та не попадаймо їй на очі.
Так упали карти... у Царя...
сказано у ветхому завіті,
що усе мине на цьому світі,
пощезають гори і моря
і настане зоряна пора...
І тоді засяють у зеніті
поряд... я і ти – моя зоря.

12/20

Бачила тебе як наяву...
уві сні... а на душі тривога...
випадає по воді дорога...
нібито до берега пливу,
та усе не видно, до якого.
Наче у пустелі міражі.
Видно, що вінчає сьоме небо,
коли цього, може, і не треба...
Стоїмо обоє на межі
ще свої і, наче, не чужі...
Як би не упасти до ереба
на крутому цьому віражі?

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

21 жовтня 1995 р., Київ

Є такі, що люблять аж до сказу
І ревнують навіть до стовпів, –
Є і ті, хто кориться наказу
Вказівного пальчика без слів.
Є старі – охлялі й напівсонні,
Та з украй надутим портмоне, –
Є галантні поміж безпардонних
І таких, що завжди щось утне.
Є смішні герої і трагічні,
Є сміливі й сильно боязкі, –
Делікатних повно і цинічних
Зайнятих та вільних козаків.
І повільні, й дуже бистроногі,
І чіпкі, немов чортополох…
Бідній жінці вибрати незмога
Одного з привабних багатьох...
19.12.20

Зазирнула казка зранку
у віконні шиби.
Розтулила я фіранку
в затишок садиби.

Вільха вітами маніжить,*
об небесні схови
вибиває ветху ніжність
із перин пухових.

Й сиплеться сніжок пухнастий
з лантуха-подушки -
прибирають рай перистий
Божі попелюшки.

Доокола тихо, чисто,
сивий жевжик** гоже
перламутрове намисто
у пучечки в'яже.

І ялина розпашілась
на дубар-морозі.
Неба просинь стала біла -
Новий рік невдовзі.

Миколай дитячі мрії,
кутає в цукерки.
І летить душа у вирій,
барвним феєрверком!

маніжити* - бити
жевжик** - горобець


09.12.2020р.

Ми стрілися з тобою на платформі,
Ти без надії потяга чекала.
До тебе під'їжджав я не по формі,
Мені ти принципово не давала.

Донині пам'ятаю ту платформу,
Де за життя мені ти не давала...
Якісь профури, певно, для проформи
Її опозиційною назвали.

О як вона мене голубить –
Лоскоче, гладить, тисне, мне…
Вже кровоточить стали губи
І тіло, наче кам’яне.
Лежу знесилено на ліжку
І огортає душу щем,
Бо мила каже: Ще хоч трішки...
А потім знову: Ще!.. Іще!..
18.12.20