Рідне слово – лезо у меча.
Нива Музи пошуками зрита,
і сльозою ратая умита
і солоним потом сіяча.
Що дозріє, знаємо... усе ж
не живуче те, що урізаєш,
писане не вирубаєш теж,
сказане на вітер, не піймаєш..
Не усе , що сяє, золоте...
Є і випадкового чимало –
іноді поезія не те,
що на думку авторові спало.
Мову народили небеса,
корені землі її основа,
сіль її і зародки любові....
точні тропи не лише краса...
марна праця – зайві чудеса,
як попало рубані на дрова.

06.2021

Може чорне бути сірим.
Тиша згодом стати гулом.
Я уже давно не вірю
В переписане минуле.
Біготня – повільні кроки...
Мовчазливі – балакучі…
Всі сфальшовані уроки
Побрехенькам більшим учать.
Правду відати не страшно
І потрібно нею жити, –
Тож не варто учорашні
Переписувати миті…
18.06.21

Було-було й травою поросло,
Кущами дикорослої чорниці
Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
Але не сумнівайтеся – було.
Колись між люду гноми ще жили –
Маленькі роботящі чоловічки.
Спускалися під землю кожну нічку,
Копали нори і звідтіль несли
То золото, то камені блискучі.
І все ховали у своє житло.
У кожного по різному було.
Одні копали схованки у кручах,
Другі в ярах, ущелинах, лісах
Під вузлуватим та міцним корінням,
Під яке страшно зазирнути й нині.
А то й в людських підвалах, погребах.
Таїлися зі скарбами вони,
Бо ж знали людську жадібність до того.
Вони усюди пхали носа свого
І миттю відблиск золота манив.
Тож і таїлись. Але люди злі
Весь час кругом з лопатами ходили
І усе рили, рили, рили, рили,
Шукаючи скарби ті у землі.
Їх зовсім не цікавило оте,
Що гноми ті скарби собі збирали.
Для того вони важко працювали,
Бо ж діло оце зовсім не просте.
А, відкопавши гномові скарби,
Ще й билися тоді поміж собою,
Не в змозі поділити їх без бою.
Тож гноми були змушені, аби
Скарби свої надійно зберегти,
Постійно переховувати з плачем.
Бо ж їхня праця пропадає,бачать.
А де ж надійну схованку знайти?
І у страху у вічному за те,
Що хтось скарби їх відібрати хоче,
Возилися із ними дні і ночі,
Надії, все ж, не маючи, проте.
Бо ж люди скрізь за ними вслід ідуть,
Кирки, мотики, заступи тягають
І знов копають, увесь час копають.
І все частіш буває, що знайдуть.
Зовсім маленький утомивсь народ.
Уже не знає, що його й робити.
Все менше нерозкопаного світу…
Зневірилися всі уже…Та от
Чорничний кущ, почувши плач малих,
Урешті-таки зжалівся над ними,
Під гілочками запросив своїми
Сховатись разом від очей людських.
Запрошення ті радо прийняли,
Свої багатства сховані дістали.
Що на собі несли, у торби склали,
Що на кротів, на ящірок змогли,
На ховрахів та ще звірину всяку
Нав’ючити, щоб ті допомогли.
І в зарості чорничні потягли,
Щоб не знайшла там жадібність ніяка.
При тому більші гноми пішки йшли,
Малеча ж вся на жаби повсідалась,
Та всю дорогу їхали, кривлялись,
У радісному настрої були.
Два дні й дві ночі тягся перехід,
Два дні й дві ночі чулось тупотіння
Там, де чорниці розрослися нині,
Ступали гноми хутко слід у слід.
А, як останній під гілками зник,
Настала в лісі неймовірна тиша.
Лиш чулося, як вітер тихо дише
Та ще зозуля відміряє вік.
Там в норах під чорницями й тепер,
Народ маленький ще господарює.
Все нори риє, день і ніч працює,
У схованки скарбів собі напер.
Та людям його нині не знайти
І ті скарби в землі не відкопати.
Змогла чорниця добре заховати
І від лихого ока вберегти.
Але в накладі не була й сама.
Бо ж гноми їй віддячити зуміли.
Вони чорницю водами поїли,
В яких всіляких мінералів тьма.
Бо не проста ота уся вода,
Руду водою гноми промивали
І золото у тій руді шукали,
А золото ж у воду попада.
Чорниця ж все то брала із води
Та у великі ягоди складала.
Тому у них корисного чимало.
Хто по скарби навідувавсь сюди,
Збирав тих ягід та і не жалів.
Бо ж то багатство, злату не зрівнятись.
Від ягід тих здоров’я будеш мати.
А що бува дорожчим на землі?

Змісту вміст протиріч,
Мов зернини сезаму...
З неба крапала ніч
Дощовими сльозами,

Що стікали зі скла,
Ніби творчості трунок...
Так, напевно, Аллах
Нізамі у дарунок

Дав поезії дар,
Омиваючий серце...
...А невірна Іштар,
Сотворителька Цірцей,

У гріховного love
(хоч воно і безбожне...)
Діву мрій надала
І жадати спроможність

Протиріч мезальянс
Поєднать у єдине,
Щоб до неба здійнявсь
Плач дитини первинний

І у світі дзвенів,
Гріх єднаючи й віру...
З неба плакала ніч
Трунком щастя і миру...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121061702367

Без туману вологих фіранок
Швидко шириться небом блакить.
Напомаджений росами ранок,
Наче люстро, сія і блищить.
І пашить розігрітим повітрям,
І дзвенить щебетанням пташок
Барв і звуків ранкових палітра
В ореолі невтомних думок.
Не утомлює і не лякає,
А розбуджує лиш почуття
Оця свіжість легка і безкрая,
Що продовжує щастя життя…
17.06.21

Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,
то Яга у ступі.

Як не ризи, то лахміття,
а напередодні –
що XVII-те століття,
що моє сьогодні.

Мрія казкою минає...
та не тим печалюсь,
буду перший чи останній...
поки вибору немає,
і чужого не цураюсь,
і своє не ганю.

06.21

Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,
між Холерою й Війною…

Він розносив їх колись
по фронтах і по блокадах,
щоб боля́чки завелись
на ще вищих барикадах!

Ніби з пекла виринав –
і трощив людські́ знамена.
Ворогів коронував –
жер підкорені племе́на.

Та коли поганий мир
гарні війни переважив,
то крізь землю, мов упир,
провалився вихор вражий!

Й обійшовши кола злі
та пекельні всі тортури,
він сьогодні – на землі.
Знов гребе надгробні мури!

Так з труни та й на труну,
як самий Недобрий знає,
знов Холеру і Війну
вражий вихор об’єднає!

Тих, хто поруч завжди йде
по життю – і після смерті –
він і в сотий раз зведе
у пекельній круговерті!

26, 27 липня 2003 р., Богдани́

моя душа зовсім гола
ти забрав весь мій одяг
для тебе така поведінка норма
в твоїх очах бачу свій новий образ
ти забрав мої темні крила
щоб я не могла літати
об моє серце розбилась крига
ти справді хотів його розтоптати ?
на твоїх руках я малюю зорі
ти більше не зможеш мене торкатись
я потонула в морі
ти не посмієш мене в нього забрати.

Сонцепік дозріває в зеніті.
Ні хмарини нема наверху.
Теплохід швидкоплинного літа
Подолав половину шляху.
То запіниться курячий дощик,
То пилюки падіння, то злет…
Барвам літа радіє художник
І описує вдячно поет.
Запальний, гомінливий, бурхливий
Теплохід не збавляє ходи,
Залишаючи швидко без гривень
Розімлілого люду ряди.
Ні стоянок на шумних причалах,
Ні зупинок на мить біля них, –
Лиш стихає й жовтіє помалу,
Забуваючи про передих.
16.06.21

твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!

коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…

ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?

ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!

я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!

ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)

і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…


твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…

хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…

Я тут,
бодай мене взяли чорти!
Щасливий
від чаю гарячого
мозку кипучого
чаю гарячого
Щасливий!
Цілуймо мене,
мономани!
Цукру не треба!
не треба захоплення цукром!
Я сам покладу
і скажу: "Україно!
Спасибі за цукор
за свіжий!
за друзів
по чаю!
по триста чаїв!"
Я тут.
Я хворів.
А тепер,
бодай мене взяли чорти!
я в колі стола,
в несні́ заяложених скатертин,
у дірці від бублика
чаю запиваю
раєм!
вітрин.

24 березня 1995 р., Київ

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Затремтить душа, тугу виплаче, -
може, горе ще - невеличке.
Бо життя - як кріс: то - відбій в плече,
то - курок заїсть, то - осічка.

Ой ти, доленько нещаслива,
царські милості - ой, мінливі!

* * *

- Я - привид, видиво,
мара, але
повір сусідові:
мені тут зле!

З нудьги страшезної
й холодних стін -
хоч безтілесне я,
у мене - сплін...

Може, чув ти тари-бари десь:
всіх лякаю день при дні, -
та отак комусь примаритись -
зовсім не кортить мені.

Скоро, може, - смерть тобі,
дуже перепрошую...
А до того, далебі, -
зви мене Тимошею.

(2018)

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу.

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Муравський шлях, оспіваний віками,
Протоптаний ногами чумаків.
Які щоліта відкривали брами
У давній час із глибини віків.

Ішли неспішно валкою до моря,
Тягли вози натруджені воли.
Ночами у степи злітались зорі,
Хитав їх вітер серед ковили.

Дощі хльостали хвацько подорожніх,
І грози не лякали, далі йшли.
Валок тягнувся шляхом переможно
До вечора, до вогнища з імли.

І так щодня ішли вони до Криму,
Допоки не наповнили вози
Мішками солі. Вечорами з диму
Від комарів ховались і грози.

А час додому був коротшим, звісно,
І душі їх співали у полях.
Для чумаків повернення, мов пісня,
В якій героєм був Муравський шлях.
15.06.21

—Процес старіння—така невдчна справа...—
казала вона із посмішкою золотого удава…
—Чоловік іще може усе пережити, як стверджують науковці ...
а жінці так важко спостерігати за змінами тілесної оболонки,
таке враження, що усе неслушно і фарфорові бронхи.

Там— всередині— ті ж самі, як в юності, вирують пристрасті,
здається, що на сім симфоній оркестру тебе іще вистачить…
Добре дітям, бо вони ніколи не розуміють, що прийде час помирати…
вони—безсмертні назавжди, наче зліплені із небесної вати…

Знаєш, я, навіть, не боюся хворіти на зіркову хворобу,
бо вона не виїдає тебе, як інші до знищення головної особи.
Тобі потрібна купка людей, які би прославили дарований Богом хист?
я це, трохи, не поважаю, але розумію, що твої дії, манери і вчинки—повний антагонізм.
Але ж ти піаніст, тобі можна...ти сонячний піаніст...

от мені хочеться зрозуміти, що означає: "Вона не така як усі?"
Тобто, психічно хвора? Тобто, крутиться тільки навколо своєї осі?
Тоді мене це нітрішечки, зайчику мій, не турбує…

мені страшно бачити згорблену бабулечку, яка мовчки бідує…
Коли повітря починає пахнути дешевими ліками на кшталт корвалолу,
коли в гаманці починає гуляти вітер, а засинається із допомогою "дімедролу",
коли ломлять кості—артрози, остеопорози і різні на інше прогнози,
тільки, не троянди, мій зайчику, тільки не найперші весняні мімози…

І, мабуть, найкраще, якщо буде той один,
який обожнюватиме срібну твою сивину та маразми атеросклеротичних судин…
Коли подасть склянку молока, принесе з магазину французьку булку,
коли посадить тебе на крісло-гойдалку і буде цілувати зморщену руку…

Вона так говорила, наче філософ, з келихом " Рожевого фламінго", з очима зелених птахІв…
—Я нічого не розумію!— вимовив... — Але погляду відірвати не можу, коли чую твій сміх!!!
—Ну і добре—відповіла вона…
—Давай за здоров’я... Налий, мені, мій зайчику! Пий до дна…

Білченя знайшло маленьке два грибочки в лісі.
Тягне їх щасливе радо щвидко мамі-білці.
Мати глянула старанно: - Їх у лісі повно.
Цей міцний грибок, хороший. Той недобрий, певно.
- Як же так? Чому поганий? - враз мале питає.-
Глянь! Вони ж обидва гарні! Красені обоє!
Жде мале. Цікаве, вперте. Пояснити просить.
Показала мати-білка, що гнилий він досить.
- Часом важко розпізнати, де лихі, де ліпші.
Зверху ніби всі хороші. Є ж гнилі та гірші.

Є людина, рідний наче. Часом є людинка.
Хоч хороша ніби ззовні,- гнила серединка!

Запалимо терновий свій вогонь,
Щоб освітити цілий світ до неба.
Тепло торкнеться наших щік, долонь,
Бо у людини у вогні потреба.

Нехай горить вогонь під небеса,
До зір сягає, хоч панує літо,
Нехай же ватра довго не згаса,
Жарини сяють, ніби вогнецвіти…

Горить вогонь терновий у степу,
А чумаки стомились, під возами
Лежать, сльозу стираючи скупу,
Везуть додому сіль і трохи краму.

Для діток і дружин, і для батьків,
Це щоби зустріч всім підсолодити.
Степами лине там чумацький спів,
А на возах хустки та оксамити.

Іще одна в степу чекає ніч,
Муравський шлях, за ним рідня у хаті…
Палає ватра, темнота узбіч…
Щербатий місяць, зорі пелехаті…
15.06.21 

Моя любове ніжносвітанково
Торкнулася твоїх очей,
І шепочу тобі я знову й знову,
що зіткана із лагідних ночей,
І в роздумах себе питаю:
роки минають, я все більш тебе кохаю...

Здається, вже вершина почуттів,
Піони уквітчали наше небо,
Та я в палаці дивовижі мрій
Блакитним сяєвом горнусь до тебе,
І подумки себе питаю:
Роки минають, я все більш тебе кохаю...

Мій храм, обитель світла і добра,
У твої очі заглядаю волошково,
Рожевою птахою летять твої слова
В безкраїй простір нашої любові,
І чую, як серденько завмирає,
Коли шепочеш: я все більш тебе кохаю...

Пахтять кохані в дурників борщем,
А у розумних - квітами та шастям.
Дружина: - Я кохання хочу ще!
Не зупиняйся, мій Ерот-душпастир!

Ні разу не відмовив ще тобі,
Пірнав у вир жаготи без вагання.
Злітаєм у небесну голубінь
На крилах безтурботного кохання.

Давно уже покинув би цей світ,
Якби не ти. Та мойри обвінчали.
Твій лик прасвітлом доброти горить,
Амрітою осонцює печалі.

І це не казка, а реальна яв,
Керує родом щастя королівна.
Бо я - це ти. А ти,- звичайно ж, - я,
Два серця, а душа, на двох - єдина.

14.06.2021р.

по вулиці Межигірський Христина іде до бару.
в Христини дірки у серці і попіл вчорашнього згару,
Happy Birthday, Христино!!! добрий вічір, cеньйорито!!!
професійний бармен нальє найкращого « Ново-Паситу»...

у барі тусуються люди-- різні за віком і світобаченням…
у Христини сьогодні з самою собою вийде круте побачення!
у склянці палає "Самбука", мішаютьсяся соки, горілка та "Куантро",
починає душа веселитися, коли алкоголь розриває кров.

хотіла дочитати книжку… хотіла дописати курсову…
хтось їй дає гашиш...Вона палить дурну-передурну траву.
Христині стає усе пополам, Христана тримається на плаву…
вона для когось танцює, хтось її обіймає гарячу, добру, живу.

Христина сміється так, наче їй п’ятнадцять років,
в одній руці-- босоніжок, в іншій-- зім’ята п’ятисотка…
хтось її добре сп’янілу виносить на свіже повітря…
Христині хочеться спати і песика покинутого відігріти:

—Іди зі мною, малий! Давай вигадаємо, як тебе буде звать…
Будеш у мене Борсук,-- починає пристрасно псу заливать…
яскраві вогні дороги, знову по радіо FM якісь завіднІ пісні,
Христина із бродячим псом їде додому вже на таксі.

на ранок у Христини похмілля—розколюється голова…
вона сама себе обіймає холодна, нещасна, ледве жива.
розчиняє самотність із аспірином, щоб досягти врівноваженого стану..
Христині дуже хочеться, щоб на голову поклала руку ріднесенька мама…

Христина вмивається… тіло вітає прохолодну, живильну воду,
аж тут цуценя
—Тяв- тяв- тяв!— подає свій голос:
— Христино, я вже голодний!
Христина відкриває широко очі, пригадує як так сталося?...
присідає поряд… гладить малого за вухом… питається:
—Де ж ти взЯлось?

Христині враз стає добре… і сонечко виглядає за вікном…
Христана іде купляти щось від бліх і коров’яче молоко…
по вулиці Межигірській Христина гуляє із найкращим собакою,
доречі, вона після того вже ніколи так гірко не плакала.

Нема чого плакати, діво...
до осені очі утри.
Дощі не ходили наліво
ніколи... то віють вітри,

то буря гуляє у полі,
якої нікому не жаль.
А ти заховай у стодолі
її одиноку печаль.

Диви – зав’язалися мальви,
буяють некошені трави,
на луки, поля, у гаї
злітаються цілі рої...
неначе на запахи кави,
цілуючи руки твої.

06/21

По Україні ходять хмари,
буває блискає, гуде
і це неначе Божа кара,
і нібито уже ніде
не випаровується пара.

Все задубіло, що цвіло,
усяка ягода ніяка,
і зав’язі – як не було,
і абрикоси кіт наплакав...
буяє лиш одне зело.

Грозою пахне як у маї,
затуманіли небокраї
і жаба кумкає вночі...
а злива хату оминає
і я калину поливаю,
коли наліво йдуть дощі.

Виліпили з пішака ферзя,
Одягнули Мономаха шапку.
Я ж її зірвав (ото кізяк!),
Курячу навзаєм всунув лапку.

От тепер усе таке як тре,
Рак із кручі тричі поспіль свиснув.
А правитель перейшов на рев,
Лається, гарчить на мене злісно.

- Дай назад шапчину! Бо приб'ю
В підворітні потайки законом.
- Добре. Ось бери стару, мою,
Із кроля облізлого., з помпоном.

Кліпнути очицями не встиг -
Заламали руки зарізяки.
На печінку охоронець "Плиг!",
Другий відкусив шматок від сраки.

На кістках всю нічку гоп-ца-ца,
Трохи ще і я б урізав дуба.
Ні, таки у нас серйозний цар:
Щось не так - одразу б'є у зуби.

14.06.2021 р.

Пані Інфузоріє?
Дні минають хутко?
Знову суша морем є.
Ера без прибутку.

На очах полощуться
дві останні риби.
А навіщо про́щення?
Ми ж бо, ніби німби…

24 лютого 2004 р., Київ

Коли беруть дощі в кільце
Відпускника надовго влітку,
То тільки куряче яйце
Прикрасить сонцем сковорідку…
07.06.21

Ох, діти! Нерозумні дітлахи!
Чи, може, я поганий Батько й Вчитель?
Бо сіяв розум - виросли гріхи,
Щепив добро, а проростають кривди..

Іде ...оскаль. Він теж моє дитя,
Зажерливе, жорстоке і пихате.
Своєму брату голову відтяв
І землю вкрав, і жіночку, і хату...

Прикрив татьбу Христосовим ім'ям,
Ще й мріє сісти на Дніпрові кручі.
Я був Творцем. А нині - (жах!) вояк!
У власного онука-гридня учень.

Стріляти вчуся, бити наповал,
Не в сатану , а в рідних (це не жарти!).
Опісля вбивства стану під труну
І понесу на цвинтар власне чадо.

Святе письмо писав лукавий змій
Й улив у правду й світло темну гущу.
Я Бог-суддя. Пора іти у бій,
А ти сиди і мрій про райські пущі.

13.06.2021 р.

Щодня на мене сваряться попи
Та гніваються щирі християни.
Бо я кажу, що церква - це упир,
А віра в Суд небесний - це омана.

Гуртом віряни рвуться в світлий рай,
Немов голодні діти до їдальні...
Вареників із неба не чекай,
Бо все одно помреш. І це нормально.

Звичайно, землякам я не суддя,
І маю до Письма Святого шану.
Та прагнуть грішні вічного життя,
Хоч на землі своє прожили марно.

Прийшла пора писати епілог,
І бігти із косою по отаву:
Людина - це і є Творець і Бог,
І одночасно, звісно,- біс лукавий.

13.06.2021р.

Плюємо на святе – на молитву, на пісню і мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали. І це вже було.

Хоч століття пройшло, та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де пройшлися катком по народу три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову злодійські нащадки-сини.
Наші внуки зросли і єдину втрачають надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І сьогодні за них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра зросла й гіркота…

Щодня фейсбучну проглядаю стрічку,
Новини світові, що є на часі.
Та струмом б’є, коли я бачу свічку
За воїном, загиблим на Донбасі…

Вже восьмий рік ні спокою, ні ладу,
Немає у держави, у народу.
Самі собі обрали горе-владу,
Що землю відбирає і свободу.

Знущається над нашим рідним словом,
Над скрутним сьогоденням і минулим.
Ламає наші родові основи,
Щоб ми про себе навіки забули.

Щоб нас нарешті стало менше вдвоє,
Щоб вимерли усі пенсіонери,
І ті каліки, що вернулись з бою
Й розпочали нових страждальців еру.

Ми не потрібні їм, почуйте, люди,
Їм лиш земелька наша до вподоби.
Вони вбивати нас і далі будуть,
Бо ми для них у образі худоби.

Ми мовчимо, бо нам лиш дайте їдло,
Поспати і розмножитися, тому
Для них ми безсловесне тихе бидло,
Що безземельне і втікає з дому.

В чужі краї відсидітись від воєн,
Що ззовні і всередині країни.
Їх випхали матусі для спокою,
Щоб зберегти життя і не загинуть.

А ті, чиї сини стоять в окопі,
Хіба не жаль їх? В кожного є мати,
Який не втік від бою до Європи,
А став державу й дім свій захищати.

Щоб ми могли згадати, хто ми, люди,
І кров козацька струменіє в жилах.
Що Україна є й надалі буде,
Збере свої останні, може, сили.

Й підніметься, хоч якби не хотіли,
Нас владні вороги прогнати з хати.
Ми знищимо катів, бо є ще сили,
Щоб рід наш не пропав і батько, й мати.
14.06.21

Пам’яті воїна Ярослава Журавля

Де ви були, всі генерали-гади,
Командувач заляканий, убогий,
Ховались в штабі, мовили про зради?
А воїна лишили край дороги.

На полі попід сонцем помирати…
Чотири дні, він мучився від спеки,
Без ліків, без води. О, знала б мати,
Що син її – поранений лелека!

Лежить один між різними світами,
Розстріляний, не має допомоги.
Як він благав про порятунок, мамо!
Та кинули вмирати без тривоги.

Якби він міг злетіти в чисте небо!
Та вороги йому оббили крила.
У затінку була така потреба!
Давила спеки й рани смертна брила.

Хоч воїн захищав нас до загину,
А кров його стекла в гарячу землю,
Та світ його пораненого кинув!
Я владу й ворогів не відокремлю.

Її сини живуть по закордонах
І жоден не стоїть за Україну.
А наші всі на фронті і у схронах,
На них осколки, кулі, гради, міни.

Скажіть мені, в якій іще країні
Померти залишили би солдата,
І не рятують? І учора й нині
Я хочу генералів запитати.

Товстих і відгодованих, мов свині,
Війна для них – це гроші, рідна мати.
Тому не жаль їм воїна і сина.
І нікому державу рятувати…
20.07.20

Сексистом обізвали! Ох і страшно!
За те, що мавок звомплених люблю.
Знімаю з пані рвучко топік пляжний
І у Дніпро із нею сполом "Плюх!".

Вона сміється! Торсає за чуба
А я її хапаю за хвоста
І волочу із хвиль бігцем під дуба:
Я - бог Ерот! В коханні суперстар!

Снага кроляча! Серце б'ється дзвоном!
А мавка стогне. Шепче: - Ні! Не хо...
Та я моторний, хтивий, безпардонний,
Найліпший учень бахура-Міхо.

Втомився - жах! Але утішив мавку
Приніс додому знову ледь живу.
І так весь вік, із вечора до ранку,
А потім на роботу по грошву.

14.06.2021 р.

Ідуть-бредуть
дощі якісь недбалі.
Курсують небом
і сюди, й туди...
Малі зернята
сонячних конвалій
промінням здобним
зирять із води.

2021

в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
—Ти—ідіот! Дурень! Бездушний! Ти, взагалі, без мене не проживеш!!!
із- за сусідніх столиків починають випливати погляди, наче рибини із верш.

і вона кидає йому в обличчя коштовну каблучку…
та котиться під стіл і тишу німу озвучує…
він— видний чоловік за сорок п’ять, а може й більше…
тримається спокійно, пригадуючи, що подібне уже відбувалось минулого тижня.

на ній—сукня кольору сірого металу, тонка перетинка камінчиків на босоніжках…
густі хвилі волосся по спині, у очах—валети і королі…
вона грюкає дверима, як грюкають нахабні грабіжники…

до нього підсідає дівчина теж білява, молодша років на двадцять,
повільно розглядає каблучку, крутить її у тонких і рожевих пальцях,
і закупиливши пухку губУ,
починає теж показувать свою кров голубу:
— Це, мабуть, ви їй подарували?
внутрішні егоїзм висне у погляді, як на дереві лінивець-коала:
—Так.— відповідає, розглядаючи свіже обличчя
і розквітає, наче індійський павич.

дівчина приносить шампанське,
грає із себе наївну дитину… запалює сигарету,
так, наче, вперше тримає її в руках…
одягає каблучку і ще довго на пальці вертить...
облизує вершкове морозиво на губах.
цікавиться—чому він з нею не пішов?...
чому вона там нервує в машині, кладе на серце червоний шов?...

і попереджає, що ось-ось прийде її мама,
яка теж завжди сама—на цім життєвім екрані,—
постукає у прозору вітрину вікна.

—Я знаю, що розлючені дружини її коханців кидаються подарунками...— міркує цинічно,
як тільки уміє міркувати молода та самовпевнена дівчинка…

жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою камінчиків на босоніжках
повертається до зали…із свого надуманого вокзалу,
споглядає здивовано за тим, які тут лузаються горішки,
пускає сльозу і показує тест з двома пророчими смужечками:
— Бач, вагітна….
її стукання серця, як удари грому опісля четвертої по обіді…
здається відлунюють у кожному камінчику її босоніжок,
наче страждання Сангіти.

тут з’являється мама дівчинки у прозорій вітрині вікна,
мала забирає короткий плащ і злощасну каблучку…

чоловік нагадує чорний слід, який залишає згоріла трава,
стає винним… мідним… беззвучним…

можна уже б зупинитися, але є одна деталь,
це були рідні сестри, а каблучка—дешева емаль,
яку жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою на босоніжках
купила сама…

така історія… хоч пиши про все це книжку.
мораль одна— отак гартується вбивча сталь…

Мама в лікаря з Ігорком. Син стоїть байдуже:
- Мій малий, сама не знаю. Став хропіти дуже.
Як засне, - гарчить, як трактор чи яка машина.
Ви огляньте, що з ним сталось? В чім ото причина?
Може, серце? Певно, нерви?- Голос впав у жінки.-
Чи масаж, дієту, вправи? Або ж інші ліки?
Лікар каже: - Не нервуйтесь! Це минеться з віком.
Головне, що круглий, гарний! Буде чоловіком!
- Нас директор кликав тричі. Завуч вся на нервах.
Діти й ті сміятись стали. Навіть на перервах.
- А при чому тут директор? - Лікар враз питає.
- Бо ж синок своїм хропінням всім урок зриває! 14.06.2021

А холоди не вписуються в літо,
Щоденні вже набридли всім дощі.
Хоча тут ними все навкруг омите,
Щодня і парасолі, і плащі.

Щоранку виглядаю із віконця
В надії стріти бажане тепло.
За хмари заховалось літнє сонце,
Образилось на нас, кудись втекло.

І ми усі, немов маленькі діти,
Чекаємо погодніх перемін.
Хоча єдина радість – зелень, квіти,
Не змінює холодний часоплин.
04.06.21

Куди оком глянь - безмежне поле,
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті втсокі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.

Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Що кращого нема, ніж рідний край.

2021 р.

Лягай в одежі освітлілі,
у – "порозумієш".
У ніч поміж немальованих лілій
заміж вийдеш.

За сина свого.

У грудях твоєї … молоко старіє
у проявах пульсу.
Не стань на колінах поперед Марію –
зійди у спокусу.

За батька свого.

Грішну природу запояснуло
екстазове світиво ночі.
Мов рибу у мулі, тебе задихнуло,
іди за того, хто хоче.

За брата свого.

Найди весільну сорочку в шафі,
постанови вогник.
Як воску і сліз рівно накрапало…

За мужа свого.

кінець 1993 р., 3 березня 1994 р., Київ

Щодня вмивається дощем,
Щоб сонцем більше заясніти, –
Оце, не бабине іще,
Довгоочікуване літо.
Іще не бабине – ні, ні…
Йому до осені далеко, –
Ще докучатиме мені
В тіні дерев нестерпна спека.
Іще не бабине – ура!..
Та час прискорюється влітку
І десь дівається пора
Любима мною беззавітно…
14.06.21

А вона обіцяла… Цвіли безтурботно каштани.
Не вщухали дощі. І дороги блищали вологі.
Вирувало життя за міцним, як безпека, порогом.
А вона обіцяла, увівши цей світ у оману.

На полотнах лляних залишала яскраві пастелі.
Кольоровий пісок засипала в порожні комірки.
У квартирі для травня усі відчиняла кватирки.
До світанку полохала тіні химерні на стелі.

А вона обіцяла, що більше нізащо, ніколи
Не піде на рожен, подолає свій запал шалений,
Буде слухати зливу і музику вітру й Шопена.
І запросить усміхнену Музу, як гостю, до столу.

А вона обіцяла…
13.06.2021

Розпікає шеф службовця. Злий, нервовий ясно:
- Ідіот, нездара, бовдур!- Лає дико й страшно.-
В голові нема і клепки! Совість май , шановний!
Хтось із нас обох, я знаю, точно дурень повний!
Той хотів був сперечатись. Ніде правди діти.
Як то шефу чесно, мудро й гідно відповісти.
Працівник всміхнувся хитро. Каже шефу звично :
- Хто дурний? Та все тут ясно. Просто і логічно.
Керівник такого рівня! З досвідом роботи!
Як могли ви взяти дурня? Навіть ідіота.

Ви можете не вірити мені,
Але в житті усякого буває.
Колись, в оті воєнні дні страшні,
Як німці володіли нашим краєм
Й арійським духом засмерділи все,
Лякаючи й лякаючись ходили.
Бо ж тут і дірка кожна смерть несе
Й смерека кожна може, раптом стрілить.
Говорять, то у Києві було,
Коли вже німці тут порядкували
І сіяли своє нацистське зло
Та від людей покори вимагали.
Був час, як найхоробріший «золь дат»
Боявся вийти в ніч патрулювати.
Не партизан боявся, а стократ
Страшніше - з леопардом справу мати.
Здавалося б, ну, звідки леопард?
Та ж це не джунглі? Не спішіть казати.
Бо ж німець був пограбувати рад
Усе, що бачив, в Дойчланд свій попхати.
Й на зоопарк чекала доля та.
Забрали живність, у вагони впхали.
Нехай німецькі радують міста.
Та не всі звірі на таке пристали.
Вже на вокзалі, кажуть, леопард
Не захотів в вагон товарний лізти.
Звільнився раптом та й помчав назад
Зруйнованими вулицями міста.
Чи полонені в тому помогли,
Яких ту справу змусили робити.
Зловити німці так і не змогли,
Стріляли вслід та не змогли убити.
Десь заховався, що і не знайти.
Таємних місць поміж руїн багато.
Собаки здичавілі і коти
Були за їжу, лиш встигай хапати.
Але по місту поповзли чутки,
Що він вночі зненацька нападає
На необачних тих людей, які
Чогось ото у темряві блукають.
Хоча година комендантська, все ж,
Крім німців, хто ж по вулицях гуляє?
А їм - іди по вулиці і стеж
Чи темрява десь звіра не ховає?
Так кілька тижнів місто і жило.
Чутки ходили, страх постійно точить.
Вночі ходити лячно всім було:
А раптом та звірюка звідкись скочить.
Аби порядок якось навести,
Щоб дух арійський перестав смердіти
Від страху, довелося провести
Облаву, спец команду спорядити.
Яка і стала містом полювать
На леопарда, щоб його убити.
Не знаю – часто їм штани мінять
Всім довелося. Ніде правди діти,
І так їм страшно в Києві велось,
Мов на вулкані кожен день сиділи.
А тут ще й це страховисько взялось…
Все ж леопарда вистежили й вбили.
Така була історія сумна
У Києві. Чому прийшлось згадати?
Коли уже в твій край прийшла війна,
То й леопарди будуть воювати.

І
У світі актуальна тема:
«Московія усіх поб’є...»
і «Слава Україні!» – є,
але у нації дилема:
її очолює нікчема,
а міль проходу не дає.
У чемпіони – до зарізу!
купує УЕФА орда...
таке й на голову не лізе,
а їм – як із гуся вода.

ІІ
На Раші «скіглє кровосіся» –
недорозвинений кацап,
що довго армія російська
«осуществляє цап-царап».

Ми – «кровожерні окупанти»
хотіли теж свою Кубань,
але московські резервати
освоює донецька рвань.

А ще, якщо дивитись далі, –
яке пуйло на Буцефалі
завоювало дикий край!?
Суд у Гаазі це немало,
але сценарії фіналу
рубає шаблею Мамай.

ІІІ
Віки від роду і до роду
купаємося у крові...
усе дається візаві,
аби карателя свободи
рукою доброго народу
погладити по голові.

06/21

ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
ламати собі життя, не здійснювать плани.
я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

це так банально звучить, що я степова вовчиця…
про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
—Обйми мене… обійми мене... обійми…
бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
бо Кий і Либідь... і всі ми...

В домініканській обителі, в місті Мілані,
створював дивний стінопис художник один.
Декілька років натхнення і вічність чекання -
учень Андреа Вірокіо, прАвника син.

"Тайну вечерю" писав Леонардо да Вінчі,
в фарби оливкові вмішував сонми ідей.
В натовп ішов, зазирав перехожим у вічі,
щоб віднайти на апостолів схожих людей.

Ці персонажі йому позували опісля,
хтось на Андрія* подібний, а хтось - на Петра**.
Перед Христовою стратою скорбне застілля,
трапеза - хліб і вино, та вселенська жура.

Постать Ісуса писав із вродливого хлопця,
що у соборі співав херувимські псалми.
Ангельські риси були у того італійця,
сяяли очі любов'ю, страждання слізьми.

Тільки лишилося намалювати Іуду,
та відповідної зовнішності не було,
Щоб зобразити на розписі жадність, облуду,
зради жорстокої, зречення підлого зло.

Довго шукав у злочинних місцях і в'язницях,
через три роки нарешті натуру знайшов.
У безпритульного погляд колючий і ниций,
очі пусті, на руках запеклась чужа кров.

Глянув безхатченко на ту картину зухвало:
- Я вже був тут, впізнаю, - і скривились вуста.
- Ви, живописцю, із мене того малювали,
що у середині фрески.
- Ісуса Христа?!

Андрій* - апостол
Петро**- апостол
12.06.2021р.

Зелено, зелено, зелено...
Повні обійми думок!
Літо - шпарке! І заселене:
квітне химерами крок.

Бачиш: осоння розвінчане!
Свідки ховаються, втім...
В нервах пелюстя-освідчення
доторком звершуєш гімн.

Зранено? Зраджено? Звелено?..
Ні! Бо святієш до трав!
Ніжним, - до гордості! - веленом
горнеться погляд: "Кохав!"

2021

Висоцький. «Іван та Мар’я»

«Ні пуху ні пера»
солдатику, -
бо йшов, як піхтура,
на практику.

І він не згайнував
уміннячка:
назад у ліс загнав
Розбійничка!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

Ні пуху ні пера
служивому,
від нас усіх - «ура»
сміливому!

Вітаємо бійця
бадьорого, -
бо спас, як обіцяв,
від ворога!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

(2018)

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не потривож їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрамами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.

24 вересня 1996 р., Богдани́

Допоки спав – було спокійно
Душі натомленій життям, –
Вглядався в дні майбутні мрійно,
Мов куштував смачний бальзам.
Був повен віри і натхнення
З таким же самозабуттям,
Як і тоді, коли для мене
Скрізь не було перепуття.
А лиш прокинувся – неспокій
Всього відразу обволік, –
Немов ущелину глибоку
Побачив близько чоловік.
І не хотілося вставати,
Чогось бажати, йти кудись, –
Де на шляхах усіх загати
Турбот налякано звелись…
13.06.21

Про що нам сад шепоче, як збагнуть?
Чи чули про науку ви цікаву?
Іконологія — вникання в суть
Символіки окремих певних явищ.

Мистецтво і Природу спом’янім,
“Софіївки” тоді відкриєм диво —
Краса цих місць і труд людський у нім -
Двох чинників поєднання щасливе.

Із Англії в Китай ми зробим тур,
Тут світу символи існують цільно:
Величний парк — вмістилище культур,
Які об’єднує духовне спільне.

Тут відгомін язичницьких часів
Із Греції на Схід нас переносить...
Богів китайських славлять тут усі -
Жінки й чоловіки, що носять коси*.

У декого з вас подив на лиці -
Куди занесло нас удень чи зранку?
Уява родить видива оці,
Як бачимо китайську ми альтанку.

Впірнути хочеться на мить у схов -
По довгому екскурсії відтинку —
Посидіти, помріять про любов...
Урешті-решт, це ж місце відпочинку?!

Помилуватись на терасу Муз,
І ставу чарівливу панораму...
Медитувати хочеться чомусь,
І з подивом з’єднатися з Богами.

Та восьмикутний у альтанки дах,
І гострий шпиль, що в небо йде, до Будди,
Суть пагоди відкриє нам в очах -
Китайська то є культова споруда.

І істина прадавня забринить,
Тисячоліття хоч пройшли відтоді -
Богів благали у потреби мить,
Всі пращури молились на Природі!

Ідея восьмигранника така -
Відкритість до частин усього світу.
Червоний колір — щастя нас чека,
Вогню очищення, фортуни цвіту.

А жовтий колір — сонцю данина.
Й китайці, й ми молилися світилу.
Духовна чистота і яснина,
І вічність, то - блакитний колір милий.

І восьмикутна зірка Алатир**,
Це символ головний різдва містерій,
Що в Україні із долин до гір
Колядники носили в кожні двері.

Це — круглий рік, як вісім свят у нас -
І Коляда, і Колодій, Великдень.
І Трійця, і Купайло, потім — Спас,
Мокоша і Діди — і коло вийде.

І восьмикутники, як ордени,
В князів на грудях теж були, як знаті.
В Грохольських, Вишневецьких теж вони
На стінах — у палацах їх багатих.

Перун колись усіх киян беріг,
Горіло вісім вогнищ там довкола.
Чотири — головних і проміжних -
Творили ліній горизонту коло.

Навряд почути кожен з нас це звик -
В обставин силу, суто по-житейськи -
Мав вісім променів і Громовик -
Дощу це символ індоєвропейський.

Наш восьмикутник — символ Бога теж,
І з’єднує усі частини світу.
Несе добро й гармонію без меж,
Дарує всім любові й щастя квіти.

Збагнімо тільки істини момент -
Хоч вражень накопичилось багато -
В “Софіївці” вам кожен компонент
Повинен насолоду дарувати.

12 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

19 березня 1996 р., Київ