Осені останні дні,
Так незатишно надворі,
Дощ іде зі снігом мокрим
І лягає на траві.

Та протримавсь якусь мить
Та й розтанув так миттєво
І струмочком вже дзвенить,
Ніби в пору березневу.

Підморозить уночі
І трава вбереться в іній
Та на сонці сяє сріблом.
Осені останні дні...

2017 р.

Колись
чекала ти
і я чекав.
Колись
гукала б ти
і я б гукав.
Але тепер, тепер, тепер –
дива!
Ми вдвох римуємо
одні і ті ж слова.

Колись
сміялися б
од слів таких,
тепер
співаєш ти –
а я притих.
Тепер говориш ти мені –
моє,
а я дивуюся,
бо більше нас стає…

14 серпня 2001 р., Богдани́

У тебе очі голубі,
її оливково-зелені.
Плекає осінь у журбі,
а ти не дивишся на неї.

Ти любиш - борщ і пироги,
вона - цукіні і маслини.
Хліб, сіль і присмерки нудьги
ви ділите наполовину.

Її печаль більш не твоя,
і радість, теж із інших весен.
Любила слухати рояль,
дивитися на цвіт черешень.

Ти в телевізорі весь день
телепрограми обираєш.
Жалієшся на тиск, мігрень,
вона ж над віршами ридає.

Говориш, що дружина - клас,
що завше чистий, свіжий, ситий.
Все так, але, на жаль, весь час
нема про що поговорити.

12.11.2020р.

А, що то стало зі мною?
Невже то листя зів'яло,
Серце моє покрило журбою,
І на землю тихо опало.

А кров кипить і серце в грудях скаче,
Коли те листя, ніхто навіть не побаче.
Воно скрізь, воно повсюди,
Але навіщо воно потрібне, не ті люде!

Не помічаємо тієї простої вроди,
Тих прекрасних джерел чісті води.
А все дивимося, зазираємо
З болота в багно, очі ховаємо.

Навіть не розуміємо, що ми втрачаєм,
З жадобою весь сурогат погланиаєм
Міняємо обгортки, свято віруючи в те,
Що на світі "Я", єдиний, таких не було і більше не буде.

Гадаю даремно я думку почав,
Хто я такий, і навіщо словами людей діймав?
А теє листя все так на землю й ляга,
Лиш я піду туди, де тебе нема.

...на ранок залишене слово,
Ami... Не забути б... Скажу,
Яка ти буваєш драйвова!..
Та як нам відчути межу,
Коли замінитель живого,
Сліз відчаю, радості сліз,
Вродити у змозі убогий,
Вбиваючий меркантилізм,
Що згашує ночі вогняні
І попіл вдуває у ду-
ші?.. Ми ще палаємо... Та не
Чекаючи цього, піду
За сонця промінням на ранок,
Ховаючи попіл душі...
Можливо, тебе я пораню,
Та кров"ю цією вірші
Писатиму довго, у серці
Змішавши твою і мою,
Тобою ж поранений... Все це
На ранок... А в ніч у раю,
Єднаючи тіло з тобою,
Фантазію втілю в сюжет
Одної position... Якої?)
Ти ж ніби не дівчинка вже...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120111705501

Скажена сучара вкусила мене.
Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
Медичка-паскуда з чужого села –
назавтра не то́го укола дала.

Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
а час переходить, і чую я – сказ!
Біліє обличчя, колінце дрижить,
нема й апетиту, й робота лежить!

Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
Убив би сучару, та в місті вона!
Поїхав би, братці, спіймав, приволік –
та в неї там – мати, дитя й чоловік.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Коли то все було, ніхто не зна.
Давно було. Років тоді не знали.
Отож жили собі й не рахували.
Коротше, одним словом – давнина.
Тоді ще гір Карпатських не було,
Все було рівне аж до океану.
Одні ліси й степи, куди не глянеш.
В той час ще плем’я велетів жило
На цих просторах. Люду було мало,
Бо ж не давали велети пройти.
Аби набити шлунок свій пустий,
Усе, що лише рухалось, хапали.
Та злі були страшенно на богів,
Що ті їх завеликими створили.
Якось з богами битися рішили,
Зібрались до Егейських берегів
Та на Олімп подерлися юрбою.
Жбурляти цілі скелі почали,
Що відірвати від гори змогли…
Як мурашва, укрили схил собою.
Боги ж на бій не вийшли проти них,
А вояків сторуких надіслали.
Ті велетів швиденько подолали
І винищили в битві майже всіх.
Тож плем’я їхнє зникло з тих часів,
Хіба якісь втекли і збереглися.
Подалі від Олімпу подалися,
Сховалися поміж густих лісів.
Один, можливо і останній з них
Жив у лісах, де нині є Карпати.
Щодень шукав чим шлунок свій напхати.
Живе навколо винищити встиг.
Вцілілий люд з країв отих втікав,
Аби не стати за обід для нього.
Важкою була втікачів дорога,
Далекий тупіт їх весь час лякав.
Здавалось їм, женеться той услід
Аби все плем’я до останку зжерти.
Але кому хотілося померти,
Не встигши ще нажитися, як слід?
Сиділо плем’я втомлене якось,
Спинилося, щоб трохи відпочити,
Холодну воду з джерельця попити.
Та лячно дослухалося… Аж ось
Йде парубок назустріч по шляху
Із торбою легкою за плечима.
Усе навколо озира очима.
Не зна, що в пащу попаде лиху.
Тож на обличчі ні сліду журби,
Всміхнувся людям радісно, спинився.
«Здорові будьте!»- до землі схилився.
«Здоров і ти!»- доне́слося з юрби.
«Чого такі зажурені усі?
Що вас із місця звичного зігнало?»
«Таке тяжке життя у нас настало,
Бо ж людожер на плем’я напосів.
Вдень і вночі спокою не дає.
Весь час повинні ми остерігатись,
Бо ж уже люду винищив багато.
Оце, що бачиш – все від нас, що є.
Отож тікаєм у чужі краї,
Де, може, людожер той не дістане».
Послухав мовчки парубок, поглянув.
В якісь думки заглибився свої.
А далі мовить: «Не журіться так.
Я вам допоможу порятуватись.
Не треба буде більше вам ховатись.
Але, просити буду вас, однак,
Мені у тому трішки помогти».
«Ми згодні. Та що маємо робити?»
«Велику діжку треба спорудити
Та ще для мене трав, грибів знайти.
І швидко, доки людожер отой
До цього місця ще не нагодився».
Люд швидко на частини розділився.
Хто ліс рубати тут же взявся, хто
Для діжки дошки із дерев стругати.
Жінки із дітьми подалися в ліс,
Шукаючи гриби і трави скрізь.
Взявсь парубок багаття розкладати.
Забулькала вода у казані,
Куди юнак кидав гриби і трави
Та готував якусь незвичну страву,
Мішаючи на тихому вогні.
Поки він дивну страву готував,
Чоловіки вже й діжку доробили,
Цеберками водички наносили.
Один заліз нагору, виливав.
Бо ж діжка-таки вийшла чимала,
Рукою до вершечка не дістати,
Якщо би, навіть, і навшпиньки стати.
Коли вода по вінця вже дійшла,
Велів юнак казан з вогню знімати
І все, що в ньому, в діжку віднести.
А далі всім зніматися і йти.
Він сам лишиться велета чекати.
Подався люд по шля́ху втечі знов
Та злякано усе ще озирався.
Бо вже здалеку тупіт відчувався,
Десь людожер по їх сліду ішов.
Уже і далеченько відійшли,
Коли один спинився, став кричати:
«Агей-но, хлопче, як же тебе звати?»
«Карпом,- в отвіт почулось,- нарекли!»
Ледь за ліском сховалася юрма,
Як вже і велет скоро появився.
Карпо стояв спокійно і дивився,
Як той до нього прямо шлях трима.
Коли уже близенько підійшов,
Карпо гукнув: «Здоров був, пане-брате!
Втомився, мабуть, здобичі шукати.
Спочив би, може, трохи, охолов!
І спрага вже замучила, мабуть?!
Попий узвару, тобі легше стане!»
Як на комаху, на Карпа той глянув,
Але спинився. «Так тому і буть!
Візьму і вип’ю! Потім тебе з’їм.
На один зуб та все ж якась пожива».
Схопив він діжку, усміхнувся криво
І все за мить забулькало у нім.
Утерся велет, гикнув аж луна
Від того розлетілася навколо.
І раптом…люто заревів від болю,
Зігнулася аж до землі спина.
Як розігнувся – більше заревів:
«Що із очима? Я зовсім не бачу!»
Навкруг руками замахав, неначе
Так ухопити юнака хотів.
Та той чекати на таке не став,
Відбіг подалі та і став кричати:
«Тобі мене тепер не наздогнати!»
Та швидко-швидко по шляху помчав.
А велет слідом наосліп погнав,
Обмацуючи все навкруг руками.
Юнак же біг та все дражнивсь словами,
Щоб той від нього часом не відстав.
Юнак біжить, поки здола дорогу,
Яка лиш крок для велета того.
І вже от-от наздожене його,
Але вхопить ніяк не має змоги.
Отак вони і гналися весь час,
Поки й дійшли великого провалля.
Таких і зараз в тих краях чимало.
Юнак щось крикнув у останній раз
Й тихенько трохи в сторону відбіг.
А велет же помчав з розгону далі
Й сторч головою полетів в провалля.
Він, навіть і злякатися не встиг.
Упав, в якусь печеру закотивсь,
Яких вода давно понамивала.
Коли очунявсь, злість його підняла,
У підземеллі він заколотивсь,
Став грюкати і землю піднімати,
Аби нагору вибратись якось.
Звичайно, то йому не удалось.
Але ж, дурної сили мав багато.
Тож тужився і землю піднімав,
То у одному місці, то в другому.
Здавалося, що він не знає втоми,
Весь край від тих зусиль його дрижав.
І виростали навкруги горби,
Які із часом виростали в гори.
Не скоро той вспокоївся, не скоро.
Багато гір високих наробив.
Та врешті заспокоївся, затих.
Мабуть, таки лишили його сили.
Те підземелля стало за могилу
Останнього із велетів отих…
Коли позаду затряслась земля,
Все плем’я в страху кинулось тікати
Та по дорозі все майно кидати,
Аби лише скоріше звідсіля.
А гуркіт довго-довго не стихав.
Щось там страшне позаду їх чинилось.
Лише тоді живі аж зупинились,
Як отой гуркіт затихати став.
І стали на шляху тоді вони
І почали тривожно озиратись.
Мабуть, той велет вже покинув гнатись.
Чи справді той юнак його спинив?
Мабуть, пропав в нерівній боротьбі,
Лежить тепер нещасний просто неба.
Хоча б по-людськи поховати треба,
Подумали чоловіки собі.
Отож сміливців декілька знайшлось,
Які повинні по слідах пробратись
Та про усе, що трапилось дізнатись.
А плем’я швидко далі подалось.
Пішли назад сміливці по слідах,
Уважно роздивлялись, дослухались,
Постійно насторожено тримались.
Бо ж, хоч сміливці, але страх – є страх.
По шляху недалеко і пройшли,
На пагорб піднялися невисокий
І зупинились… бо з тамтого боку,
Де вони кілька день тому були,
Усе змінилось… Не рівнина тут,
Перед очима їхніми лежала,
А гори й гори , як стіна стояли.
Вершини голі. Як то може буть?
Кругом лежать повалені ліси,
Немов якась їх сила покосила
Та каменів повсюдно наносила.
Не полякавшись дикої краси,
Пішли сміливці парубка шукати,
Здіймались в гори та спускались вниз,
Шукали та гукали його скрізь.
Але не удавалось догукати.
Їх крики голосні: «Карпо, де ти?»
Поміж горами тими розлітались
«Карпа…ти!» із луною повертались.
І, щоб ім’я навіки зберегти,
Так гори ті відтоді і назвали.
Не скоро повернувся люд туди,
Все ще чекали з тих країв біди.
Тривожно лиш здалека позирали.
Та з часом повернулись в ті краї
І гори, й полонини заселили.
Та й зажили, ті гори оживили.
І вони стали за домівку їм.
А в тім проваллі, велет де пропав,
Велике з часом озеро з’явилось.
Як перші люди поряд зупинились
Із тих, хто через гори простував,
Побачили велику синь вони.
Наскільки це чудово виглядало,
Що Синєвир йому і назву дали…
Отак от саме з тої давнини
З’явилися у нас стрімкі Карпати.
Як хто не вірить, можете спитати
Місцевих. Це потвердять вам вони.

За мотивами роману
С. Кінга "Воно".

Посмішка - зброя
клоуна злого,
Вона не буває правдива
ніколи...
Клоуну злому
ніскільки не вір,
Добрий на вигляд,
насправді він - звір!

Клоуна слово -
лукавий пристрит,
Губи брехливі
закуті у лід...
Очі зловісні добра
не несуть,
Тліє в очицях
калинова лють.

Блазень вигадливий,
ниций паяц,
Дружба - омана,
фальшивий ерзац...
Наглухо двері і вікна
закрий:
Клоуну віри немає -
він злий!

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Осінь ще не здалась. (Під ногами, але яскрава).
Я відзначу цей факт у тижневій доповідній.
Наковтавшись дощу, втамували діброви спрагу.
Їх, напевно, митець, зафіксує на полотні.

Полетіти б на південь!
Запізно…Птахи – давно вже.
Зачепитись немає за кого,
а сам – без крил.
І топчу собі землю,
старезне взуття доношую,
не позбавлений мрій
про який-не-який екстрим.

Розділю із безхатьком-котом
невимовну тугу цю –
кожен з нас хай утішиться:
нібито і не сам.
Осінь ще не здалась,
та сніжинки уже гуртуються.
І замерзла земля
вже очікує
на десант.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Як у нашого у Женьки -
рудокосі і шатенки,
і біляві, і чорняві,
лисі, гладкі, кучеряві,
і фігурні, і товстенькі,
і худющі, як опеньки.
Молоді, підстаркуваті,
флегматичні, і завзяті,
і розумні, і не дуже
із Євгеном - палко дружать.
Щирі і сором'язливі,
симпатичні й некрасиві,
холостячки і заміжні,
мазохістки дивовижні.
Зростом куці й височенькі
зранку бігали до Женьки.

Яких тільки не було,
а тепер пусте село.
І багаті і убогі
наставляють Жені - роги.
Галі, Мані, Каті, Тані
у Єгипті, чи Ірані,
у Італії й Парижі
заробляють на стриптизі.

Не кусає Женька губи,
безсоромник - у Гей - клубі.
Є товар на всі смаки -
не страждають мужики!

Віншувань найщиріші слова
Тобі, хлібодаре!
Хай від радості серце співа
Твоє і надалі.

Уже зібрано весь урожай
Твоїми руками
І духмяний трима коровай
Рушник вишиваний.

Пахне сонцем та потом твоїм
Хлібина рум"яна.
То ж доземний тобі наш уклін!
Ще - вдячність і шана.

2020 р.

Я не живу, а виживаю,
писати почала вірші…
Живу не з тим, кого кохаю,
кого лелію у душі.

А я живу не так як хочу
і в тому лиш моя вина.
Примара, привид, потороча,
поміж людей сама… Одна!

Не те, не там, не так, не та я…
Не може бути це завжди…
Лиш одного тебе кохаю,
до тебе мрії і сліди!

Терміново потрібен закуток
для виробів з власної шкіри,
потрібні вампіри,
шукаю безсоння постійне
і фіру для вічних скитань,
не пропоную зітхань,
не бажано знахарок,
можна кохань
відро або два,
але, все одно, я їх виллю в помиї, –
така голова, –
знайти себе вмію,
для тебе це легко:
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
спитатися Вія:
де наша повія,
де наша повія,
де наша повія?

3 березня 1993 р., близь хутора Михайлівського

Журно тихне вечір синій
У чеканні снів, –
Поховалися десь тіні
Млявих яворів.
Несміливе мерехтіння
Світлооких зір
Лиш проймає онімінням
Спорожнілий двір.
Ані вітру пружних рухів,
Ні шумів коліс, –
Темно, холодно та глухо
Прямо і навкіс.
Між дерев униз і вгору
Сновигає сон
І улігся під комору
Пес уже он-он.
Певно, досить позіхати
Діду крадькома,
Раз молодка гарна в хаті
Нудиться сама…
16.11.20

Мето-фонетика може й успіє…
Хто ж на сьогодні наш варіянт?
Будьте Хрестом, побуду я Вієм
Війни ослабнені Миру гарант
Гоголь Микола, ви знаєте, тезка
Носик з горбини, чубчик на схід…
Він наче омут, я, схоже, стежка
А поміж нами незвіданий вхід…
Заходьте сміливо, він безкоштовний
Богу без Бога - хлопче, забудь
Тезка - Миколі - сповідь жертовна
Різниця у часі - також не суть…
15.11.2020.

Колега мій стругає добрі вірші,
Потужні! Не кавалки ковбаси!
Мої ж бо потерчата значно гірші,
Росточком, наче пальці на нозі.

Бемолі врозтіч, здиміли дієзи,
Порвав Пегасик мій ліричний сак.
Від горя вию, мов побитий песик,
Під сволоком лаштую шворку й гак.

Талант зачах, письмацька карта бита,
Крилатий огир відтепер нічий.
Ну, що ж,- пора квитатися зі світом
За те, що змучив чуйних читачів.

Ще мить і полоскатимусь у Леті,
Забуду світ і вірші про любов..
Мотузка "Лусь!" - і я вже на паркеті,
На ґузні - ґуля, голова - бо-бо.

14.11.2020 р.

Застигне день у безгомінні,
розсипле сонця куркуму
на хризантеми білопінні.
З твоїх долонь букет прийму.

Промовиш: "це тобі, кохана,
пахкий, любові ясен-цвіт!"
В очах іскринка полум'яна,
виблискує, як малахіт.

І буде радість вереснева
чудові квіти берегти.
Поставлю в вазу кришталеву,
на підвіконні самоти.

І милуватимусь щоразу,
торкаючися пелюстків.
Хоч висохнуть росини-стрази,
та не зів'яне ніжність слів,

що ти даруєш повсякчасно,
так само щиро, мов букет,
солодке, дивовижне щастя -
зізнань цукатовий щербет.

10.11.2020р.

Холодну тишу ранніх вечорів
І барв щоденних видива несталі
Побачить і відчує в пущі слів
Лиш тільки той, хто прочитає далі
Про інієм посріблені сади
І напівсонні посивілі трави,
Де ніг моїх утомлених сліди
Уже, на жаль, малюються в уяві
Стривоженій видовищем блідим
І сумом нерушимим оповитій
Край осені нестримної ходи
В безкраю далеч дорогого світу…
15.11.20

Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

30 березня 1993 р., Київ

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Допоки в головах руїна
І безголі́в’я чужини,
Не подолає Україна
Облоги злиднів і війни.

Припинімо словесну цю гру,
А можливо і — муку безкраю!
У житті я для Вас — тільки друг,
Ви пробачте, я іншу кохаю!

Розумію, пізнав це стократ,
Самота довела до одчаю.
Не пишіте зізнань у приват -
Зрозумійте, я іншу кохаю.

Звукового не шліте листа,
Не зазнати нам вічного раю,
Я не зможу Вам долею стать,
Бо я іншу безмежно кохаю.

Все для неї в моєму житті -
Слів букети, цвітіння розмаю,
Миті щастя ясні, золоті,
Бо її я так палко кохаю.

Хай же зніме ці вольти напруг
Заспокійливий шум водограю...
Ви — хороший, прекрасний мій друг,
А в реалі — я іншу кохаю!

14 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.

І

Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».

ІІ

Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….

ІІІ

По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…

IV

В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…

V

Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.

VI

Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.

Йдемо алеями у парку,
рука в руці твоїй - теплом.
Ген, хмара схожа на байдарку,
керує вічністю веслом.
Везе за обрій кучугури,
ось-ось впаде на землю сніг.
І я тулюся в день похмурий,
до тебе, ніби уві сні.
Спадають жовті шальки з клена,
світ гасить свічку воскову
і скрапує сльоза червлена
у ще смарагдову траву.
Відтінки полисків у вітах -
коралові і золоті.
Ми дихаєм одним повітрям -
в любові дивних шепотінь.
В багрянець осінь одяглася,
кружляє з листопадом вальс.
Так мало треба нам для щастя
і так багато водночас!

9.11.2020р.

Де взяти сил, щоб у безмежній кризі
Не втратити надію, розум, віру,
Утриматись на тонкому карнизі
І не зірватися в останню прірву?

Завмерти на тендітній павутині
Між до і після... Розтягнути мить
На спогади найкращого, безцінні
І в душу вічний холод не впустить...

Лишити все і в урвищі пропасти

Або знайти продовження для «Я»?

У плинну мить непевного балансу
Душа торує стежку навмання…

...У сумнівах між витівками часу

Народжується інше сприйняття

Себе і Світу, сенсів і життя….

Від неповернення до майбуття
Свідомість корелює не одразу…

Дівчатко в гарненькій сорочці,

В смугастій спідничці у стразах,

Шнурочки на чобіточках

Розв`язуються час від часу.


Ну що із шнурками робити,

Зв`язати якими вузлами,

Чи краще гвіздками прибити,

Чи стиснути міцно зубами?


Дівчатко знайшло чобіточки,

Що мають суцільну халявку,

Щоб ніжки потрапили точно,

Щоб взулося кожне малятко.


Маленькі плямисті собачки,

Довкола дівчатка стрибали,

Міг кожний, хто хоче, побачить

Як гарно дівчатко гуляло!

Ой, кружляли лебеді над ставом,
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть

Там, де тепло й не замерзла річка,
Щоби мали затишок та їжу
Перезимувати ці птахи.
Навесні повернуться додому
У місцину близьку та знайому,
На зелені рідні береги.

2020 р.

Корабельні вітрила –
полотна, розписані вітром;
плав елемайський –
фарба, якою пливе вітер на парусину;
угледіла чайка таке –
випрямила крила,
прошила вітрила,
і щоглою стала;
тут, як завжди, подали допомогу
дельфіни –
один, з плавником, став кормою,
у другого був водограй,
мов справжнє флотське кормило,
а третьому хвиля задрала хвоста,
і він залишився з носом.

Якби ще довкола гасала акула,
окреслюючи палубу, –
це – стало би
надовго моїм кораблем,
я ліг би у море
і – потонув…

Але подиви, ажень сліду від моря
немає.

28 квітня 1993 р., Київ

І
От би й собі завертітися флюгером
у течії забуття...
дзиґою бути, на ниточці – фуркалом,
антизеро... одиницею... юзером...
не ображати дитя,
що як і я ще уміє сміятися
і видає у етер
«галіматью» і отримує ляпаси
неуків, парій, гетер.

ІІ
Не фараонові і не Мойсеєві
чада Адама, спокушені Євою
мовою змія, йдемо
за язикатою і звичаєвою
на поводу у обнімку з Ємелею,
суржик його жуємо.
Наче ізгої, в пустелі блукаємо
і переводимо час...
маємо те, що нічого не маємо
гідного нації, і забуваємо
те, що об’єднує нас.
Тішимося архаїчною мовою,
та аплодуємо тим,
хто володіє абияк ворожою...
І виїдає... і коле половою
очі... «атєчєства дим».

ІІІ
Може й собі хизуватися шоу, а
не потуранням своїм
ще вопіющим Голгофою головам?
Може, явитися Іє́ґошо́уа
за́світу Єршалаім?

11.2020

Оселилась у дзвіночку
Доня гнома у віночку,
І коли вона не спить -
Квітка радістю бринить.

Закликає на гостину,
Білу стелить скатертину,
І готує залюбки
Бджоленятам пиріжки.

Дуже зморені мурашки
Покуштують чай з ромашки,
Солодесенький пилок
Бабочкам додасть в медок.

Як метелик прилетить,
То зефір зготує вмить.
Смакотортик випікає -
Ласунів всіх пригощає.

Сонце дівчинці сміється,
Бо добро завжди озветься.

Сину у в'язницю написала мати,
що без нього важко землю обробляти.
Вже давно сусіди садять бараболю,
а її скрутило від спинного болю,
хоч бери лопату й падай на межу.
Пише син: " Чим можу, тим допоможу!
Пам'ятаєш, мамо, обшук в нашій хаті?
Треба на городі докази шукати.
Викопаєш частку заживеться знову,
вистачить на трактор і нову корову!"

Тільки листоноша зачинила двері,
як город скопали - міліціонери!

Вигадка на користь, невеликий гріх.
Все ж таки синок, чим міг, тим допоміг!

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
Що лізуть в душу без чуття і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі -
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву я завжди творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірю. Вірю. Вірю. Вірю.

Якби не твій глумливий вигук,
що вдерся в аз, який ще вчу;
якби не був твій ниций вирок,
мов горб у спину горбачу;
коли б тобою я хоч трохи
у цьому світі володів
і молодив ту ветху похіть,
та ще коли б того хотів;
якби краси я більш не видів
і не моливсь у тлі церков,
і без кохання нив та нидів –
й узяв тебе під свій покров;
коли б я плакав через силу
й сміявся з пальця мудреця, –
я б мав твоє лайливе рило,
я був би – ти, і до кінця!

12 лютого 1999 р., Київ

Нема супротиву - покора і жалІ.
Все вичахло у грудях - наче в кузні
Затихли молоти-і аж по крила грузнуть
Строкаті мрії вигрітих джмелів.
Загусла тиш в соняшниковий мед.
Нема супротиву- жалі лиш і покора.
Те,що душі лишилося навчора-
Пробачити усім і наперед.

Чоловік на "Сайт знайомств" -
зареєструвався.
В профіль викапаний - Фокс,
логін просто - Вася!
Як побачила світлину
симпатична Тая,
то відразу ж на імтимну
зустріч натякає.
За порадою прийшов
наш герой до тата.
- Крається душа у кров,
є одна кирпата.
Дуже хочу з нею я
зблизитись, й так далі...
А світлина ж не моя -
співака з Італії.

- В тебе краще синку є
за "смазливі" риси.
В Конго звозиш - наплює,
що старий та лисий!

Фокс - герой фільму

Ой, заплакала Хмаринка
Дощиком рясним,
Сердився на неї й гримав
Буркотливий Грім.

Ніжно Сонечко всміхнулось
І не стало сліз.
Виріс в Небі понад Лугом
Веселковий Міст.

2015 р.

Я загубився поміж літа,
поринув у казкові сни –
шукав волошку серед жита,
єдину, з са́мої весни…

А ти на ранню осінь схожа
в ново́му жовтому пальто,
дивуєш сміхом перехожих
і не ляка тебе ніхто!.

А ти яскрава і тендітна,
як павутиночка легка,
немов ранковий промінь світла,
берізка в золоті струнка!

Чарує сонцем наша осінь,
дарує казку листопад
і п‘яні ми від щастя зовсім,
немов багато літ назад!

Дідусь у рожевому кепі
навприсядки показав.
"Од предків не сте́пи, не репи, –
а ловкий гопак!" – сказав.

І стали його обнімати
дві дівки п’яні́ вдрабадан,
"Отєц, ти што птаха пархатий!
Фольклор нам, канєшна, нє дан."

Дітей і собак понабігло,
роззяви питали: "А шо?"
А дід спростував: "Бо обідно,
куди наш фокльор* зайшов"…

_________
* фольклор

14 травня 1993 р., Київ

Не ховаю сьогодні нічого
У душі невсипущій своїй, –
Догоряють пориви й тривоги,
Швидко меркнуть сузір’я надій.
Звідусюди промови завзяті,
Але дії з словами невлад, –
Надоїло вперед вирушати,
А назавтра вертати назад.
Всі дивуються нам, вічно бідним,
І не мають ніякий секрет, –
Давно треба з квіток різнорідних
Помаленьку складати букет.
Обережно – і чуло, і строго,
Не до свят чи буденних подій, –
Тре єднати пориви й тривоги,
Щоб не тліли жаринки надій.
12.11.20

Гамою звуків напружених
Вдарив по струнах гай.
Вітер гуде застуджений,
Стомлений холодом вкрай.

Сонну діброву, оголену
Вкрила осіння імла.
Чи ж не тим вітром підхоплена
Поруч з тобою ішла.

Ні, не з тобою, самотньою
З холодом так - віч-на-віч.
Щастям була безтурботною.
Та розродилася ніч

Затуманілою безвістю.
Де той омріяний рай?
Чи не весняною щедрістю
Кликав заквітчений гай?

Що не збулося, минулося.
Замість тепла, холоди.
Долі навік розминулися.
Вже не вернемось туди.

Наш час побачень - менший кроку,
А вже неначе ера з ер.
І слід в душі такий глибокий -
Минуле все на порох стер.

Що не подумаю, де гляну -
Мені усе шепоче — ти!
І в пізню осінь цю, кохана,
Нам гіацинтами цвісти.

І оминати всі напасті,
І осягати височінь,
І пити пригорщами щастя,
І відчувати душ глибінь.

І чар кохання лебединий
Життя освятить течію.
І ти моя, я твій єдиний
У неземному цім раю!

Політ у просторінь безкраю,
Два серця б’ються в унісон.
Життя, окрилене розмаєм,
Стає, неначе мрія-сон!!!

11 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Розповсюджують «Віагру» кляті лиходії
Та замовчують підступно про побічні дії.
І без того чоловіче плем'я поріділо,
Бо піклуються занадто про потреби тіла.

Щоб не тратити здоров'я на дурню всіляку,
Налягайте на природні афродизіаки.
Щоб не плакали дружини уночі в подушку
Подавайте благовірним пастернак й петрушку.

Серед голубого плаю,
пристані свічних надій,
я тебе давно чекаю
в білій блузочці лляній.

Флейта грає безупинно
занотовані пісні.
І пливуть в печаль полинну
день за днем, за кроком - дні.

Виглядаю, сподіваюсь,
заплітаю в коси цвіт -
бузини і молочаю,
дивини кармінний глід.

Вітром вистудивши душу,
захмелівши від отав,
кутаю в вербу плакучу
всі жалі. Якби ж ти знав,

як впадаю за тобою,
туго, втіхо неземна.
Осінь кропить день журбою,
а тебе нема й нема!

Загубила в лузі щастя -
золоту обручку мрій.
Посивів так передчасно
в чистім полі деревій.

Сонечка не видно. Далі
наливаються свинцем.
Розсипає дощ коралі -
срібні сльози похапцем.

Безбо́жниця, грі́шниця, вого́нь, різни́ця,
калейдоско́п, опу́дало, ґвалт, пропа́сниця,
лі́тери, бу́кви, стовпи́, табли́ці,
табло́, ема́левий по́суд, поти́лиця,
про́тяги, ста́нції, шко́ли, в’язни́ці,
дерево падає, медузові корінці́
і на кінці́
три українські голубці́.

22 вересня 1993 р., Київ

Так, напевно, поклони бив лобом
Мій бездумний украй візаві,
Що тепер анічого, крім злоби,
Не вирує в його голові.
Аж захрипнув наразі від крику,
Та в гарячці щось верзе іще,
Позираючи люто і дико,
Ніби тижнями ходить натще.
Намагається вже укусити,
Наче падаль розтерзану крук, –
Цей, дурманом оман оповитий,
Зубожілого люду онук.
І не чує мене, і не бачить,
І не знає, наприклад, як ви,
Що я також бідую й батрачу
Трохи далі, ніж він, від Москви.
Що безмежно люблю України
Ніжних доньок і мужніх синів, –
І упевнений, що не повинен
З опонентів робить ворогів…
11.11.20

Лине листячко, лине
Вітром з віт, мов літа молоді...
...ми омиємо нині
Мрій політ у осінній воді.
...як гойдається вітер
На стеблинах нічної верби!..
...заховала у вітах
Тіло голе в жадобі любить
Екзальтована пані...
Всю себе ти мені віддала...
Хто ти? Зваба чи пам"ять
По отій, що до тебе була,
І яка відлетіла,
Тільки рана кровить у душі?..
...як оголене тіло
Від бажання любитись пашить!..
Ми нічною купіллю
Не загасимо жару вогню.
Тіло, з"єднане з тілом,
Жанр мистецтва утілення НЮ
У динаміці шалу
На осінньо-холодній траві...
Що раніше бувало,
Те і нині збулось. С’est la vie...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120111008437