Звиваючи в ду́мках мереживо слів
Тепер, стільки років потому,
Про славний похід я повісти хотів,
Вже майже не знаний нікому.
Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
Ми слави і влади хотіли тоді.
Був в Ігоря-князя племінник один,
Якого теж Ігорем звали.
І князем, як дядько, хотів бути він
Та прав було в нього замало.
Лиш синові князя дістався би трон,
Такий на той час на Русі був закон.
Надумався Ігор до князя прийти,
Щоб дозволу в нього спитати:
Чи можна йому в чужі землі піти,
Державу якусь звоювати,
Щоб правити там, будувать городи́.
Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
Взяв Ігор дружину свою та позвав
Охочих іти за собою
І військо-таки чималеньке зібрав
Із русів, готових до бою,
Які не хотіли вмирать на печі
Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
Всі, наче дуби ті, один в одного
І кожен на щось сподівався.
Взяв Ігор з собою і сина свого,
В якого вже вус пробивався.
Хай славу здобуде, подивиться світ,
Утре із чола закривавлений піт.
Принісши пожертви до Хорсових ніг,
Покля́лися руси мечами,
Просили, щоб Хорс у поході поміг,
Свої йому долі вручали.
І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
Як парус на кожному судні зметнувсь.
Нелегкі дороги, незнані путі
Дніпром, крізь пороги, до моря,
Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
Де з боєм, де волоком. Скоро
Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
Нелегко. Не скоро долають світи.
Не буду детально описувать шлях
У землі далекі, незнані,
Де світом усім заправляє Аллах,
Де лише одні мусульмани,
Бо саме туди Ігор військо повів.
Про їхнє багатство багато чув слів.
Дійшовши по морю до гирла Кури,
Нарешті на берег ступили.
Стрибогові внуки – могутні вітри
Нам пісню удачі пропіли.
Ось тут і зібрався наш Ігор почать
Державу для себе й дітей звоювать.
А вище по течії там, на ріці
Багатеє місто стояло
Бердаа. По світу і в нас на Русі
Про його багатства чували.
Туди і направили ми свій похід,
Не знаючи, скільки ще матимем бід.
Назустріч правитель нам військо привів
Іх тисячі стали навпроти.
Нам Ігор до бою ставати велів,
А нам і самим вже в охоту.
Набридло степами-морями блукать,
Нам більше бажання мечами махать.
Ударила сила ворожа на нас,
Зламати, зім’яти хотіла.
Та руси(хіба то для нас перший раз?)
Стіною щитів її стріли.
Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
І мертвим упасти не дали живі.
Та битва кривава – розвага для нас,
Для русів, що в битвах зростали.
Ми вдарили стрімко, попереду князь
І військо вороже зім’яли.
Хто був на коні, той устиг утекти,
А іншим прийшлось від мечів полягти.
До самого міста рубали ми їх,
Ні сил, ні крові не жаліли,
А ворог й воріт зачинити не встиг,
Як ми у Бердаа вступили.
Князь битву криваву спинити велів,
Чим ледве у війську не викликав гнів.
Та ж не грабувати він місто прийшов,
А княжити в ньому збирався.
І руси утерли з мечів своїх кров,
Ніхто з князем не сперечався.
І сказано жителям міста було,
Що не для грабунку їх військо прийшло,
Що їхньої віри не будуть чіпать,
Князь хоче лиш правити містом.
Тож можуть спокійно всі жителі спать,
Молитися, пити і їсти.
Він буде від ворога їх захищать,
Вони ж мають князем його визнавать.
Нелегке життя почалося тоді:
Щодень, майже, битви й походи.
Йшов ворог по суші, ішов по воді,
Кривавлячи землі і води.
Хотіли нас вигнати з міста вони
Та ж ми були ріднії діти війни.
Виходили ми проти всіх ворогів
І трупом їх поле встеляли.
А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
Нам камені в спину кидали.
Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
Бо ж князь не чіпати нікого велів.
Ми їм говорили, хай вдома сидять
І в справи у наші не лізуть.
Але до цих слів дослухалась лиш знать,
А нерви у нас не з заліза.
Тож князь повелів аби через три дні
У місті лишились лиш руси одні.
Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
Та кращої влади шукають.
На тих, кого руси потому знайдуть,
Жорстокії кари чекають.
Невдячні до слів не дослухались тих,
У місті лишилася більшість із них.
Четвертого дня ми взялись за мечі
І так надто довго терпіли.
Аби за непослух тих підлих провчить,
Ми їхнюю кров не жаліли.
Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
Аж доки спинив нашу вольницю князь.
Хто помсти уникнув, лишився живий,
Докупи ми разом зігнали,
Під розпачу крики і плач голосний,
Жінок і дітей відібрали,
Загнали в фортецю, а чоловікам
Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
Скарби свої сховані витяг.
Як ловко додумавсь до цього наш князь,
Тепер ми багаті і ситі.
Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
Рабів і прислуги – не злічено їх.
А ворог, тим часом, все більш насідав,
Не мали ми в місті спокою.
Заледве одного наш князь відганяв,
Як сунули інші юрбою.
А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
Ми вже й не встигали ховати своїх.
Удень червонили від крові мечі,
Кривавий ми піт утирали,
А сонце ховалося, то уночі
Могили померлим копали.
Там місце було і мечу, і жоні,
Бо він же загинув, як рус – на війні.
Ми бились завзято і тисячі тіл
Встеляли все поле навколо,
Залили ми кров’ю ворожою діл,
Бо ж рус не відступить ніколи.
Він ліпше загине, аніж побіжить.
Між нас боягузу ніколи не жить.
Бої і хвороби знесилили нас,
Нас зовсім лишилося мало
Із сумом дивився на все те наш князь,
Душа його з горя палала.
Жадобою стільки він люду згубив,
Вже б ліпше під князем у Києві жив.
І вирішив князь: повертатись пора
І край негостинний покинуть,
Бо з цього походу не буде добра,
Усі до одного загинуть.
Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
Ще користь якусь принесуть на Русі.
І всі, хто лишився, зібрались вночі,
Що можна – на плечі звалили:
Добро, злато –срібло. У руки мечі.
Що взяти не в силах – спалили.
Жінок-полонянок з собою взяли,
До річки Кури швидким кроком пішли.
Там флот на повернення наше чекав,
Загін його охороняє.
Аж на півдорозі син князя Рулав
Побачив – красуні немає.
Він думав – вона разом з ними іде
Та кинувсь – її не знаходить ніде.
Красуня – донька одного із купців
В полон, як і інші попала.
Рулав ледве очі на неї підвів,
Душа його вмить і пропала.
Він так закохався, що сили не мав,
Без неї він жодного дня не бував.
І от її разом із ними нема.
Рулав просить батька вернутись.
А князь біля себе його не трима,
Лиш просить скоріш обернутись.
Він зна сина, наче себе самого
І жоден наказ не зупинить його.
Діставшись до річки, князь довго чекав
Й даремно повернення сина.
І, врешті, піднять паруси наказав,
У безвісті сина покинув.
Останньої миті уздріли гінця,
Червоного з крові, блідого з лиця.
Він князю й повідав, що трапилось там
В покинутім русами місті.
Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
Аж згорбивсь від чорної вісті.
А воїн кривавії сльози втирав
І батькове серце на клаптики рвав.
«Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
Нас пусткою місто зустріло.
Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
Красуня із ними сиділа.
І сльози змивали рум’яна із щік,
Гадала: Рулав її кинув навік.
На довгі розмови часу не було,
Забравши красуню й прислугу,
Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
Тут галас на всю, на округу..
Довідались, мабуть, якось вороги,
Що русів у місті нема вже й ноги.
Ми рушили садом й наткнулись на них.
Їх, наче горохом сипнуло.
Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
То ми по командах відчули.
Вони оточили нас ті́сним кільцем
І ми подивилися смерті в лице.
А Рулав, побачивши міць ворогів,
Сказав: «Ось хвилина настала!
Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
Нас в ірію предки стрічали.
Як час нам померти, то гідно помрем,
З собою по кілька життів заберем!»
Ми бились, як леви і ворог встелив
Всю землю навколо нас валом.
Ми знали, що гинемо, та ворогів
Мечі наші грізні стрічали.
Та ворог вмирав, але гинули й ми,
Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
Він крикнув: «Ти маєш пробитись
Крізь ворога, мчати до князя бігом
Аби йому тут не баритись.
Скажи, хай на сина свого не чека.
Я чую, як бог вже до себе гука!»
Він ще сміливіше на військо напав,
А я також стрімко пробився
Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
Рулав вгородив у красуню меча,
На дерево виліз і щось закричав.
А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
Кинджалом став бити у груди.
Я бачив, який був для ворога жах,
Ніколи того не забуду.
Так смертю героя загинув Рулав,
Проткнутий кинджалом на землю упав!»
Верталися ми із походу сумні.
Нас мало зовсім уціліло.
Князь горе топив у заморськім вині,
Невдачі його підкосили.
Але він нікого в тому не винив,
Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.

Від служіння
чарці
Зовсім став
зварйований:
Прокидаюсь
вранці
В квіти
упакований.

Цвинар вже -
мій палац?
Отакі феномени!
Думаю: "Усе,
абзац,
Поховали
демони!"

Голову підняв,
Як знав,
Зразу стало ясно:
Я у клумбу
Спати впав,
Отже -
Все прекрасно!

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь –
подивіться: ви – сучасні гості
ваших, саме ваших, предкотлінь!

8 травня 2003 р., Богдани

Тиха музика міст.
Ліхтарів жолудеве намисто...

Не шукаючи зміст,
Що згубила давно серед листя,
Ця пора золота,
Ця червлена розпачлива туга
Пише червню листа
Про свою вересневу наругу.
Нетривкий падолист,
І немає куди притулитись...

Тільки спалений міст.
Тільки пошепки тліюче листя.

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття...
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом...

Р.S.
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Уже недалеко. До рідного дому дорога
Веде по Сумщині крізь осінь, дуби і терни.
Зелені озимі, калина, що жде край порога…
Мій спогад про юність, мене в ті часи поверни.

В дитинство яскраве моє і моє голоноге,
Де верби на Спасівці повняться гулом бджоли.
Де співи мої відлітали у небо, до бога,
Вузенькі стежки у незнане майбутнє вели.

А зараз вертаю до Пісок, до Сейму, до хати,
По вікнах якої дощі витікають слізьми.
На ганку не стрінуть зраділі і мама, і тато,
І вже не обіймуть щасливу руками-крильми.

Усе, що я мала, я доні своїй і онуці
Поклала в долоні і в серці лишила навік,
Забрала всі болі, закрила дорогу розпуці…
Вертаю додому, забувши років своїх лік.

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.

28 серпня 1995 р., Київ

А ключ журавлиний
Так високо зринув
Та двері у осінь відкрив.
І хмари кудлаті
Дощами заплачуть,
Увесь небосхил посірів.

Але днів погожих
Усім наворожить
Красунечка-осінь іще.
Пройдемо стежками,
Що мов килимами
Устелені листям.І щем

Крадеться тихенько
Удушу й серденько -
Життєвого літечка жаль,
Що теж десь полине
З ключем журавлиним,
Залишить і сум, і печаль.

Не треба печалі,
Відійде хай далі,
А сум тільки світлий в душі -
Про молодість спомин.
Життєвая осінь
У серце нехай не спішить.

2020 р.

Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
Полян, древлян і мерю веде він за собою,
Хорвати, сіверяни, радимичі ідуть.
І тиверці при ньому ідуть, як толковини,
Вони до греків ближче, тож знають що і де:
Куди які дороги і де які там стіни.
Та й мову грецьку знають. Отож, Олег веде
І кінно, і човнами своє пістряве військо.
І берегом, і морем іх, наче, мурахів.
Хоч шлях до Цареграда не надто вже й близький
І весь похід розтягся аж на багато днів.
Тікають звірі, люди, зачувши грізний тупіт,
Углиб пірнають риби від безлічі човнів.
Лишається пустеля де теє військо ступить.
Сам грецький імператор за стінами засів
І греки із околиць сховались теж за мури,
І цеп перетягнули через Золотий Ріг.
Та все зі стін високих дивилися похмуро,
Як варвари під містом господарюють в них.
Блищать мечі ворожі і чорний дим валує,
Ті, хто не встиг сховатись, конають на хрестах.
І морем гонить трупи. Хто місто порятує?
Єдина лиш надія на Бога в небесах.
Все ближче ворог лютий під стіни підступає,
Вже витягли на берег ворожі кораблі
І на колеса ставлять і парус напинають,
Немовби, як по морю, плистимуть по землі.
Комусь то, може, смішно, та не до сміху грекам,
Бо бачать: хитрий варвар таки їх обхитрив.
Від моря до затоки шлях зовсім не далекий,
А звідти вдертись легко у місто з кораблів.
І цеп не порятує, і мури не закриють,
І військо не спроможне спинити ту орду.
До того ж, воювати ці варвари уміють.
Отож, миритись треба, щоб відвести біду.
Схилився імператор перед слов’янським князем,
На всі умови згоден аби лиш він забрав
Свою орду подалі. Затамував образу
І договір, як з рівним, з Олегом підписав.
Верталась Русь додому вдоволена і рада
І паруси шовкові їй вітер напинав.
А на воротах міста, що ли́шилось позаду,
Щит, як тавро, неначе, на сонечку блищав.

У гридниці князя Володимира переполох. Він і так був завжди, наче вовкулака: ні з того, ні з сього міг угатити пудовим кулаком у груди рабині, яка прибирала на столі наїдки та питво після нічної пиятики з близькими гриднями.
Це ж треба! - рідний брат Ярополк охрестився у католицькому храмі! А я ж минулого року привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці голову четвертого Папи Римського Климента Першого. І тіло його учня Фіва також. Назвав ім’ям цього папи аж чотири села - Климентове, Климентовичі, Клементіївка, Климани. Хотів бути першим!
Гаразд, брате. Буде тобі потеруха! Випер мене з Києва, випер з Новгорода. Ти думаєш, я тобі таке прощу? Ніколи!
973 року Ярополк приїхав до імператора Оттона шукати союзу , оскільки мав напружені стосунки з Візантією. Та й братня міжусобиця висотувала всі сили. 977 року переміг брата Олега, який штурмував стольний град Вручию, душив місцеве повстання. А вже 979 року приймав у Києві послів Папи Римського.
Ну, що ж, є вірні люди, є досвідчені зарізяки. Годі терпіти твоє панування. Планував захоплення влади довго, але скрупульозно. І як тільки Ярополк відійшов з військом від Роденя - заманив його на персональну зустріч.
Мої гридні все зробили гарно. Обидва стануть сотниками. Ну, і воєвода Блуд, який зрадив свого князя, теж в накладі не залишиться. А жінку Ярополка беру в наложниці. Народить мені сина, або й п’ятьох, там побачимо, чи витримає.
Таки витримала! От молодець! Підростає байстрючатко - син Святополк!

Три роки пролетіли як один день. Боровся, купував, бився, труїв, душив, відтинав голови і торгувався. Постійно і з усіма. Це - основна роль влади.
І негайно треба щось робити з вірою. Я хоч і язичник, маю гарем з кількасот молодюсіньких дівчаток, але в міждержавній політиці язичництво - собачий хвіст. Воно нелигітимне. Дивляться як на варварів. Кожна держава має право оголосити війну, повбивати усіх жителів і ніхто не скаже ні слова. Це вважають нормою.
Іслам відпадає. Стосунки зі Сходом хоч і гарні, але занадто витратні: далеко їздити. Чорт з ними.
Юдаїзм майже убив мій батько Святослав, розгромивши Хозарський каганат, отже зі слабаками зв'язуватися не варто.
Польський князь Мєшко нерівно дихає на Червону Русь, яку я захопив 981 року, відгризши шмат Моравського князівства – Холм та Перемишль. Я б ці землі втратив, але польський колега був так зайнятий своїми внутрішніми проблемами, що вирішив плюнути на шмат цієї території, аби тільки втримати владу всередині країни. І цей вилупок має аж занадто гарні стосунки з Тевтонами: якщо покличе їх допомогти - прийдуть і допоможуть. І зроблять з Києва купу гною. Поганий варіант. Та й Рим поставить умовою навернення до християнства - повернення Моравії законним власникав. В дупу Мєшка. Нічого не віддам.
- Агов, брати мої! Потрібна порада! Яку віру прийняти? Га?
Піднявся Олаф Трюггвасон - друг Володимира, зарізяка з дуже сумнівним минулим.
- Княже! Йди до Константинополя, не прогадаєш.
А як іти, якщо впливу мало?
Здійснив похід на Крим, віддяпав Корсунь, поставив там свого тисяцького. А перед цим завоював в'ятичів, ятв'ягів, радимичів, білих хорватів. Рвав зубами поляків, вірменів, булгар та печенігів. І дав шість тисяч війська імператору Василію на війну з Вардою Фокою.
Ну, а потім вже написав листа в Константинополь. І шо ви думаєте? Не відмовили! Хоча спробували спочатку отруїти. Імператор Василій Другий ледь не обпудився, коли дізнався, що спроба вбивства не вдалася, думав, що я піду за цю підлу витівку війною. В союзі з норманами. А імператор нині слабий, бо узурпатор Варда Фока з нього стружку знімає. І невідомо – чи не покотиться завтра голова самого імператора східцями храму Святої Софії.
Я б так і зробив, пішов би спочатку на Болгарію та загамав її з потрохами, хоча там князь Борис уже вводить християнство у ранг державної релігії. І Трансільванією не погребував би. Чом би й ні! Але знову підказав Олаф Трюгвассон:
- Ніякої війни! Це - майбутні союзники. Кажи - давайте за дружину царівну Анну Палеолог.
От голова! Рано чи пізно стане святим! Чесно кажу! (до речі – Олаф Трюггвасон через десятиліття став володарем Норвегії, а згодом християнська церква його оголосила святим).
Правда з християнізацією в Києві якось не дуже добре вийшло. Як скотив у Дніпро бовванів Дажбога та Сварга - піднявся гвалт. Довелося вирізати майже сорок відсотків населення столиці. А волхви прокляли Русь на тисячу років за зраду віри. От дурні! Я ж добро роблю!
Прикро, але гарем довелося розпустити, але не з причини моєї набожності: заразу підхопив. І таку, що прутень став підгнивати, а чоловіча снага зникла, мов ранковий туман. Тож довелося зосередитися на державній політиці. А гарем розібрали гридні. Сотник Микола забрав двісті дівиць, воєвода - ще двісті, ну а решта сама розбрелася - хто куди.
А бастрючатко моє - Святополк, щось занадто грізно на мене блимає, наче вовченя. Ох, чує моє серце - доведеться його колись зарізати. Ну, то таке, справи буденні, родинні. Головне, що рано чи пізно і я стану святим. Наче.

08.09.2020р.

Хтиве небо розгойдує явір
і зриває за обрієм час,
непомітно збираючи хмари.
Щемна туга охоплює нас.

Супроводжує в образну драму
супокійних осінніх гаїв.
Шурхотить лист-сувій під ногами,
не розчути лящання птахів.

День у передчутті смертотліні,
хоч жоржини іще золотить,
опадає листочком осіннім,
зачепившись за простір на мить.

Світ сльози без печалі не зронить
і любові без серцебиття.
Мчать літа, наче змилені коні,
у минуле нема вороття!

07.09.2020р

Давайте розбиратись без гнівби,
Щоб викотити істину на сушу:
Ординською балакають раби,
А рідною - хто має честь і душу.

І хай хоч світ на голову впаде -
Слівцем не осквернюсь босякуватим.
Бо мова материнська - це святе,
А москворотість - вірний шлях до зради.

Вона червива, підла наче тать,
Повзе змією, сіючи отруту.
Не кліпнеш оком - Неньці шах і мат,
Де Київ був - Москва роїтись буде.

"Папаша,здравствуй!" - як у нерв кинджал,
""Привєт, дєдуля!" - мов у серце ножик.
Бебекає отара нечужа,
Хоч рідною назвати теж не можу.

А хочу, щоб було все навпаки -
Прокинеться в нащадків совість куца,
"Поштокають" сонливі земляки,
"Покакають" і, врешті, схаменуться.

08.09.2020 р.

У вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка так тонко тане,
два профілі: макака й павіан,
у вечері зачуханому встане;
зосередженість закоханих мавп
має відстань таку короткозору,
має пристрасть непродовжених лап, –
простір просто відсутній в цю пору;
лише м’язів заповзятливий пульс
та пар звіриний першого інстинкту, –
так альпініст, побачивши Ельбру́с,
уперше йде не вгору, а на стінку,
так у маєві лахудрових кіс
два хвости, ледь торкаючись китиць,
піднімають банановий ліс
на тріпотне стрічання дивитись,
ледь покинутий левицею лев,
старі слони, политі фіолетом,
та сто папуг – свій відчай, заздрість, рев
уперли в мить сімейного портрету;
це табу і це табун, це труба!
це рветься фото навпіл і наза́вжди!
це дві секунди – і прикушена губа
з’являє кров навколишньої правди!
у вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка ще трохи – й кане,
ці два звіра: макака й павіан,
пороздираються на все, як є; на рани.

17 червня 1995 р., Київ

Під церквою стою. Пливуть панянки,
А на обличчях - смуток, чорна ніч...
Семітські боги геть забили баки,
Зависнув над товпою Божий бич

І страх перед покарою із неба,
З амвонів люд залякують попи...
Осліплій вірі розуму не треба,
Навколішки ставай, поклони бий.

А сумніватись вам не раджу, браття,-
Наздожене від церкви люта мста:
Анафемою і важким прокляттям
Приб'є, немов Ісуса до хреста.

Плати бабло священнику й молися,
Спокутуй ревно нелегкі гріхи.
А я у циці заховаю писка,
Неначе під важку єпітрахіль.

Летить під стелю із подушки пір'я,
Зітхає мавка стигла у жазі.
Кохання - це єдина справжня віра,
Але любити вміють не усі.

08.09.2020 р.

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Дивлюсь у завтра - парадигма мрій,
єднання дивне суєти і тиші.
За видноколом нульових подій
сидить мара на срібному узвишші…
І п’є вино колишніх сподівань.
В кисляк життя перебродила осінь.
Із лігва неприкаяних бажань
вона жагу у спомини відносить.
Сховався світ під маревом-плащем.
Туман дороги виїдає очі.
Зайшов на гостювання жовтий щем
і залишився… родич тамагочі.

09.2019р.

Не вір очам, якщо побачиш,
У люстро втупивши свій зір, –
Виразно риси не дівчачі,
Бо страх зросте в тобі без мір.
Не вір собі, коли відчуєш,
Що далі жить немає сил, –
Бо душу втомлену знервує
Відсутність юної краси.
Не вір душі до суму схильній
Та заклопотаній украй
І раз по раз, як божевільна,
Від болю в серці не вмирай.
Не вір невтомному відчаю
Ані удень, ні – уночі,
Коли журу щемку сховаєш
У безпорадному плачі.
Не вір покірливо нічому
Ніколи більше і ніде, –
І відійде нечутно втома,
І непомітно біль пройде.
07.09.20

Лети, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, поки
Жорстокий ворог встигне надійти.
Ми – уличі, потомки славних антів,
Віддавна жили у степах оцих.
Від них навчались землю обробляти
І вигравати на конях баских.
Вже скільки літ, як у степу не було
Того, хто нас би викликав на бій.
Хіба які ватаги завернули
Аби на гостей учинить розбій.
Але з такими довго ми не грались.
В степу сторожа наша не дріма
І тих, що не втекли чи не сховались,
Уже давно на світі цім нема.
Орач спокійно працював у полі,
Спокійно гості везли свій товар.
Ніхто й не помічав на видноколі
Іще далеких чорних – чорних хмар.
Хоч гості часом мимохідь казали,
Що десь на берегах Ітиль – ріки
З’явилися невідомі хозари –
Жорстокі степові кочівники.
Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
Ми були сильні – думалося так.
Якби тоді увагу нам звернути
На загадковий і зловіщий знак.
Сторожа втікача перехопила,
Чи то болгарин, чи якийсь буртас
І в нього зі спини стріла стриміла,
Якась іще невідома для нас.
Він впав з коня на руки нашим воям,
Щось шепотів на мові на чужій.
З останніх сил махнув на схід рукою
І захлинувся у крові своїй.
Вожді тоді не надто схвилювались,
Бо з русами за землі виник спір.
То ж цим вони скоріше переймались.
Лише один поважний Будимир
Із Хвалибудом – меншим своїм братом
Зібрав дві сотні воїв молодих
І вирішив у полі побувати,
Сторожу перевірити, сліди
На бродах і по степу подивитись,
Бо щось у нього на душі шкребло.
Не встиг Ярило ще росою вмитись,
А наше військо уже степом йшло.
Попереду вожді на добрих конях,
Орел ромейський весело блищить,
З усіх боків від нас на кілька гонів
Сторожа серед степу майорить.
Один, другий і третій день проходить,
Ніщо поки не провіща біди.
Ні ворога не видно, ні негоди,
Лиш степової звірині сліди,
Вночі, щоправда, вовче завивання
Коней лякало. Та іще одне
У воїв викликало здивування:
Раніш табун буває промайне
Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
А то і турів можна було стріть,
А тут за день нічого, як на лихо,
Лиш орел у висоті кружить.
Та десь на схід вороння пролітає.
Їх каркання тривогу виклика.
Летять туди, куди напевно знають,
Їх трапеза недобрая чека.
Четвертий день уже перед обідом
Уздріли чорні хмари вдалині
І кінського в степу багато сліду,
Як то буває часто на війні.
Ті хмари чорні – воронячі зграї,
Що вказують на бойовищ місця.
В степу вони даремно не літають -
Відома всім прикмета чорна ця,
І справді – попереду бойовище,
Хтось степ навколо трупами услав.
І піднялися з карканням зловіщим
Ворони, глянуть, хто їх налякав.
Ми поле те об’їхали за вітром,
Напружено стискаючи мечі.
Яку загрозу може степ таїти
Удень, а особлива уночі?
Та ночі нам чекать не довелося.
Проїхали ще степом кілька гін,
Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
Миттєва насторожився загін.
Примчали швидко: - Там загін ворожий.
Три чи чотири сотні верхових,
Ні на болгар, ні на алан не схожі.
Ми можемо ударити на них!
Заграла кров у молодецьких жилах,
Мечі на сонці зблиснули ураз
І коні, ледве стримані, присіли.
Що скаже вождь у цей важливий час?
І Будимир махнув орлом ромейським
Туди, у степ, де ворог причаївсь.
Зірвались коні. Посвист молодецький
І блиск меча над степом, наче ліс.
Як соколи у воронячу зграю
В загін ворожий врізались вони.
І крик, і стогін, дзвін мечів витає
В просторах степової цілини.
Хоч уличів було удвічі менше,
Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
Хоч, видно, їм теж битися не вперше
І помирати від смертельних ран.
Та кожна мить їм дорого дається.
Вже скільки їх скалічених лежать.
Бо кожен улич наче тур той б’ється,
Смерть не встигає урожай збирать.
Ось – ось уже не витримає ворог.
Іще удар слов’янського меча.
І він легку ворожу шабля скорить.
Та чому це так вороги кричать?
Не у страху, а з радості, неначе?
Нова орда по степу мчить до них,
А уличі іще її не бачать.
Під блиск мечів скривавлених своїх
Побачили. І Будимир негайно
Усім до кола стати наказав.
Усіх, хто меч не втримає від рани,
Всередину, під захисток послав.
Ще гарячіша почалося січа,
Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
А смерть ще швидше свою здобич лічить.
Дивись, кістлява, десь не помились!
Кривавий піт аж очі застилає
І руки вже німіють від мечів.
Та ллється кров і битва не вщухає.
Рубаються напружено, без слів.
Ось Будимир упав коню під ноги,
Стріла у грудях пісню допіва.
Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
Орла підняв і далі бій трива.
Лише надвечір він затих поволі.
Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
Народ незнаний відступив у поле
І уличів в спокої залишив.
У променях червоного Ярила
Ми узялися втрати рахувать.
Услала трупом степ ворожа сила
Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
Та восьмеро поранено смертельно,
До ранку, мабуть, не дожити їм.
Найгірше, що у смерті на постелі
Вождь Будимир, два сотники із ним.
У Хвалибуда рани дві у грудях,
Та й іншим теж не солодко прийшлось.
Отож, за повелінням Хвалибуда,
Зібравши вбитих, військо здійнялось
І рушило на захід, до Славути,
Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
Там в городищі щоб передихнути
І поминальний справити обід.
В степу лишилась незначна сторожа,
Щоб ворог був зненацька не напав.
Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
Хто меч в руках упевнено тримав.
Всю ніч за сонцем уличі спішили
І ледь воно за спинами зійшло,
Побачили, нарешті, що хотіли –
То городище на Дніпрі було.
Високий берег і балки навколо,
Похилий схил до самої ріки
І городище в вигляді підкови,
Камінне. Будувалось на віки.
Сторожа валку суму перестріла
І всі за стіни кам’яні зійшли.
А ледве від дороги відпочили,
Багаття готувати почали.
Аби легким був їхній шляху вирій,
Загиблих треба на вогні спалить.
Так вимага від нас священа віра
І так покон прадавній нам велить.
І Будимир, і сотники, і вої,
Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
Лягли, як вимагається, при зброї,
Поклали і ромейського орла.
Того, що предки-анти звоювали
Десь в глибині ромейської землі.
І ось тепер його вождю поклали,
Як пам’ять про проведені бої.
Весь день палав вогонь на городищі
І звуки тризни над Дніпром неслись,
А душі вбитих піднімались вище,
Аж поки в небеса не піднялись.
Коли багаття згасло з сонцем разом,
Сторожа з степу звістку принесла,
Та, що вже кілька день з коней не злазить
Орда хазарська по сліду ішла.
Тож часу щоб дарма не витрачати,
Вождь Хвалибуд збиратися велів,
Хоч на коня не в змозі був сідати,
Та було не до сліз і не до слів.
Збирались швидко. Попіл в ями склали
І в темряві спустились до ріки,
Крарійським бродом на той бік помчали,
Орди іще не бачачи поки.
Вождь вирішив хозарів обдурити
І від осель подалі відвести.
Тож мчав загін куди Ярило світлий
Своє червоне лико опустив
Позаду ніч, а далі день в дорозі,
Десь там позаду курява встає.
Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
Йому вже зовсім сили не стає.
Потрісканими до крові губами,
Біля ріки спинитися велів
І між двома крутими берегами
Два рови прокопати. Сам сидів
Поблідлий. І мене позвав до себе,
Сказав: - Немає більше сил моїх,
Мабуть вже час збиратися на небо,
А я іще не все зробив, що міг.
Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
Бери мого коня і не жалій.
Скажи: часи чекають невеселі
І, навіть більше того, дуже злі.
Нехай усі готуються до битви,
Хто здатний лише меч в руках тримать.
Для нас уже скінчилась гонитва
І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
А ти лети, хай боги помагають
Тобі цю чорну звістку донести.
Із степу чорні хмари насувають
І тільки єдність може всіх спасти.
Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
Їм серед степу рівних не було.
Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
Щоб військо їх погибель тут знайшло.
Аби не сміли носа свого сунуть,
В оселях наших здобичі шукать,
Збирати наші вевериці й куни
І по степу по нашому блукать.
Сказав він це й закрились його очі.
Я ж миттю скочив на його коня
І він помчав мене до полуночі,
Де простягалась улицька земля.
Лети ж, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, доки
Жорстокий ворог встигне надійти.

В небеса задивлялася сині,
як без вітру, вітрил і весла
в кругосвітній вояж в теплу днину
чорна хмара по небу пливла.

Їй бажалось незвіданих вражень,
обернутись навколо землі,
подивитись на Рим і на Відень,
як живеться у місті й селі.

Над морями і материками,
розіллятися грізним дощем,
заридати, здійняти цунамі
з океанської хвилі. А ще

їй хотілося випити простір,
небо мжичкою заволокти,
блискавиці відправити постріл
в серцевину пустелі. Туди,

де ніколи не бачили зливи
вогненосні бархани піску.
Лиш тоді вона буде щаслива
і забуде про долю гірку.

Не судилося хмарі по світу
мандрувати, бо сонце ясне
спалахнуло багаттям у вітах.
Дощ грибний не злякає мене.
05.09.2020р.

Без совісті зробив один лиш крок
І стало легко, як в обіймах пані.
...сон розуму, сон честі і думок,
Огрійна блаж без криків та літаній.

Ані вини, ані жури, нірвана...
Упав із неба каменем на дно.
Продати батьківщину? Не питання!
І мову, вкупі з нею, заодно.

Іде війна. А в мене парадиз,
Ловлю грошву й карасиків лускатих.
Замріяні осонцені сади
Квітують за вікном моєї хати.

В альков утіх завжди відкриті двері,
Заходить пані, пишна, молода...
Втішає взор персистої Венери
Божественно пречиста нагота..

І так щодня. Гойдають мрії тиш,
Піднятися - і то буває ліньки.
...цей вірш - не вірш, а гострий правди ніж,
Верцадло для духовного каліки.

07.09.2020 р.

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Піднявши подоли,
Щоб не заросити,
Бігла осінь в поле,
Де стояли скирди.

А стерня висока
Їжаком колючим
Згорнулась в клубочок,
На неї не ступиш,

Щоб не поколоти
Ніжок своїх босих,
Біль вгамують трохи
Срібні перли-роси.

Та вже не зважала
На колючі стерні
І що мокра стала
Байдуже для неї.

2020 р.

На руках одна козирна масть,
Все тіп-топ, м'ясце возив у Рашу.
Честь і совість безпробудно сплять,
Уві сні жують вівсяну кашу.

Бо сусіди нам не вороги,
Платять добрі грошики за зраду.
А синка в окопи чорт лихий
Виштовхнув, щоб дратувати тата.

Ох і дурень! Телепень ще той!
Не схотів ховатися за спини.
За війну з ординцями в АТО
Матиме хреста і домовину.

Скибку хліба умочаю в жир,
Жінка розкошує на перинах.
Ми для сина відтепер - чужі,
Бо йому дорожча Україна.

07.09.2020 р.

Коли відцвітуть калачики
і лист з виноґрадних лоз,
я з’їм довгі "дамські пальчики",
якими кишить Привоз.

Коли Молдаванка зміниться,
й розтане південний сніг,
Одеса у море кинеться
з усього мільйону ніг.

Коли всі ґастролі проваляться,
я в порт, мов бичок, запливу.
Ти ба! після сітки не в баночці –
в акваріумі живу!

Коли я відчалю в Азію,
Одеса сім-сорок разів
розкаже: "Ти чула оказію?
Він вовка морського з’їв!"

17 липня 1995 р., Київ

Зайці грали в волейбол,
На галявині зеленій,
Трохи їх втомив футбол,
М`яч метлявся, мов скажений.

От пригода, плач не плач,
Лісом бігає новинка:
Загубився раптом м`яч,
Де поділась капустинка?

Вигуки, неначе град,
Це кричалка златоуста:
"М`яч поцупив Заєць Гнат,
Він обожнює капусту!"

Дві корзини морковини
Зайцю Вислючок везе,
Стиха промовляє:
"Моркву Гнат
нехай гризе,
Та капусту
не чіпає!"

Куряться туманами води схололі,
Покрови хвилясті лягли на луги, –
Розгублених чайок примушує голод
Журливо й питально кричати: Киги?..
Мов, скільки ще можна без сонця і світла
Блукати голодними вздовж берегів,
З яких верболози гнучкі, наче мітли,
Уже не стирають чаїних слідів.
Ні подиху вітру, ні плюскоту хвилі,
Ні видива зміряних вчора шляхів, –
Лиш тільки клубочиться маревом білим
Туман у розпадині двох берегів.
А чайки в безпросвітку далі кигичуть
І тихнуть у мороці звуки сумні, –
Осінні тумани густіші утричі
Від тих, що улітку або навесні.
06.09.20

Гарно влітку на селі у дідуся.
Не турбують, можна спати досхочу.
У саду черешні, яблука висять,
Тільки зайдеш, зразу слинки потечуть.
Вдень із друзями на річку чи у ліс,
Чи в футбола поганяти за селом.
Головне, аби у шкоду не поліз,
Бо тоді вже «на горіхи» би було.
Для Іванка таке літо – наче рай.
Жоден день не проминає без пригод.
Без уроків…Знай одне – відпочивай.
Правда, часом зазирав і на город,
Щоб бабусі з бур’янами помогти,
Чи зібрати помідори, огірки.
От сьогодні з дідусем йому іти
На леваду сіно скласти в копички.
Кілька днів дідусь ходив, траву косив,
Поки сонечко не випило росу.
А Іванко йому «вузлика» носив,
Через луки, там, де череду пасуть.
Нині ж добре уже висохле лежить.
На копички треба все його знести,
Щоб зручніш було на воза навершить.
А тоді уже в сінник перевезти.
Дідусь вилами покоси підбира,
А Іванко гребельками гребе вслід.
Добре, поки не спекотна ще пора,
Хоч уже і ручаями тече піт.
Потомилися та й сіли відпочить.
Тут Іванко дідуся свого й пита:
- А чому граблі назвали так, скажіть?
Якась назва така дивна, сміхота!
Посміхнувсь дідусь та й каже: - Подивись!
Невисоке, онде, дерево росте.
Може бачив, зубцюватий в нього лист.
Зветься грабом у нас дерево оте.
З нього гарні топорища, держаки
Довговічні і міцні народ струга.
Інструмент виходить добрий і легкий
І на руку, наче, вроджений ляга.
Як залізо рідко бачило село,
Заміняло його дерево оце.
У граблях заліза й зовсім не було,
До найменшої з дрібниць із граба все.
Тож від того вони й звалися граблі…
Зрозумів? - А я такого і не знав!
А чому граб зветься «грабом», взагалі?
Хто його отак по-дивному назвав?
- То було, говорять, у оті часи,
Як монголи пронеслися по Русі.
Ті, хто вижив, поховалися в ліси,
Поки попіл від пожарищ не осів.
З часом стали вибиратися звідтіль
Та селитись, як раніше, по балках.
Довелося стільки витратить зусиль,
Щоб життя знов забуяло у хатках.
Щоби ниви колосились, як раніш,
Щоб у полі випасалась череда.
Та завжди тримали напохваті ніж
І зі степу кожен о́рду виглядав.
Та потроху вгомонилась татарва,
Хани теж в пустелі не хотіли жить.
Хай потроху Русь з пожежі ожива,
Щоб було чого у неї поживить.
Розросталися і села, і міста,
Караванами пішли шляхом купці.
Оживати помаленьку край наш став.
Хоч не було того, хто би у руці
У одній міста і села об’єднав.
Щоби захист був народу на Русі.
Кожен князь лиш про одного себе дбав,
У своєму замку, наче звір засів.
А воно завжди так було і так є,
Що один працює та добро копить,
А другий ножа з-під поли дістає,
Відбирає те, що хтось зумів нажить.
Розвелось таких до біса по шляхах.
Ні купцям, ні людям спокою нема.
Тільки й жди – звідкіль насунеться лиха,
Що й життя, не лише гроші відніма.
У купців хоч гроші сторожів найнять.
А простому люду захист де знайти?
Бо від князя дарма захисту чекать,
Він над власними скарбами десь тремтить.
Доки були невеликі зграї ті,
Ще гуртом із ними справитись могли.
Та по селах якось гомін пролетів,
Що ватага лиходії ті знайшли.
Був він, кажуть невисокий та міцний
І розбійників у кулаці тримав.
Знахабніли із ватагом тим вони,
Він, здається, наперед про усе знав.
Звідки буде йти купецький караван
Чи на ярмарок добро хтось понесе.
І вдається на підступність, на обман,
Перестріне й відбирає геть усе.
Не жалів ні багачів, ні бідних вдів.
Добре, коли хоч живими залишав.
Як павук у лісі Чорному сидів
І свою жорстоку вдачу потішав.
Той ватаг серед розбійних Грабом звавсь.
Бо, говорять, як засідки учиняв,
То розбійний люд понад шляхом ховавсь
І команди ватага́ свого чекав.
А, як тільки вдала наставала мить,
«Граб!» - ватаг громовим голосом кричав
І всі кидались з кущів і верховіть.
Перестали шляхом їздити купці,
Вже й селяни з сіл не витикають ніс.
Та взялися вже розбійники оці
Покидати, навіть, серед днини ліс,
Щоб навідатися у якесь село,
Обібрати його ледь не догола.
Іще більше страху краєм поповзло.
А куди нещасним дітися з села?
В кого захист від розбійників знайти?
Де та сила, що порядок наведе?
До князів у їхніх замках не дійти
Й від розбійних не сховатися ніде.
Лиш на Бога сподівалися вони,
Кожен день просили помочі Його.
Граб же далі свої злочини чинив
І весь край лякавсь імені того.
Якось йшов через село старезний дід,
З важким костуром до лісу простував.
Співчутливо люди позирали вслід.
А один було спинився, привітав.
Запитав, куди дорогу той трима.
Як почув, що в ліс – відраджувати став.
Бо ж розбійників у тому лісі тьма,
Не один уже пішов та і пропав.
Та всміхнувсь старий: - А що мені втрачать?
Я життя прожив… - Та й пішов собі…
А розбійники готові всіх стрічать,
Позирають у один та другий бік.
Як лихі уздріли дідуся того,
Похопилися та обступили вмить.
І за поли узялись тягать його.
А він дивиться та і мовчить стоїть.
Тут ватаг нарешті вийшов перед всіх:
- Знаєш, що я Граб?! А не дрижиш чому?
А розбійний люд навколо враз притих:
Що ж ватаг учинить дурню оцьому?
А старий сказав: - Я про такого чув.
Кажуть, підлий, злий. Вже обібрав весь люд!
Тож поглянути на тебе сам прибув,
Щоб подумати, як із тобою буть!
Засміявся Граб: - І, що, уб’єш мене?
І розбійний люд зареготав услід.
Дочекавсь старий аж доки сміх мине
І сказав, що всіх їх кинуло у піт:
- Бачу я, що ти дарма прожив життя.
Не по тім шляху життєвому пішов.
Хоч одну довів ти справу до пуття?
Хоч одне ти зло навколо поборов?
Тільки сіяв смерть навкруг та всюдив страх.
А тобі ж чеснот з народження дано.
Пролетів життям, неначе чорний птах
Та ж не вік мотузці витись, все одно.
Ні гнізда немає, ні дітей нема,
Що залишиш на землі оцій?
Згубиться ім’я, схова пітьма.
Хто згадає колись шлях життєвий твій?
Ти питав – чи вб’ю тебе? Напевно, ні.
Кара то мала за всі твої гріхи.
Тому зовсім інше хочеться мені -
Щоб позбувся ти всіх намірів лихих.
Щоб стояв отут ти кілька сотень літ
І дивився лиш, але не міг узять.
Щоб зовсім другим побачив тебе світ…
Раптом став ватаг у землю проростать.
Руки гілками угору потяглись.
І розбійний люд весь у страху застиг,
А тоді рвонувся хутко через ліс.
Лиш ватаг лишивсь, адже не мав вже ніг.
Наостанок ще сказав старезний дід:
- Все життя ти брав, отож тепер віддай!
І пропав умить, неначе в небі слід…
- Що за дід то був? – А, спробуй, відгадай?
- То, напевно, Бог всі молитви почув
І спустився сам, щоб покарати зло.
- Справді, кажуть Бог тим самим дідом був.
А з розбійника, бач, дерево зросло,
Що корисні в ньому і кора, і плід.
Помагає ще і від хвороб лихих.
І стоїть той граб та дивиться на світ,
Відробля колись ним скоєні гріхи.

I
Я єсьм антифашист і антифауст.
Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

II
Він, з огляду на польську пропаганду,
у Кракові тужив по фатерлянду,
не в філософськім, власне, діаманті
мав сумнів, а у власному таланті.
Хустинки подавав жінкам підняті.
Було, гарячкував в питанні статі.
У поло в факультетській грав команді.

Він постигав картярський катехизис,
і куштував плоди картезіанські.
Колодязі копав артезіанські
егоцентризму. Витончена хитрість,
що нею користався Клаузевіц,
від роду не була йому знайома,
бо фатер арбайт червонодеревець.

Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
чума, холера унд туберкульозен.
Він рятувався шварце папіросен.
Його цигани вабили і маври.
Він вибився зі часом в бакалаври.
Здобув ліценціата потім лаври,
співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

Питомий німець. Я. Німецький ум.
Тим паче, що коґіто ерґо сум.
Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
(Плюс віденські, приємні вуху, вальзес)
Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
на бричці трясся, позаяк отримав
і кафедру, і чесний кухоль пива.

III
Сія у хмарах місяць-молодчина.
Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
Чорніє межи брів густих морщина.
В очах – арабська в’язь і чортовина.
Ламає грифель з Кóрдоби муж покіль,
з кутка спостерігає мужа профіль
арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
"Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
В руках її шипить омлет зі шпеком.
Ґерр доктор мітку робить на конверті:
"Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

Ідуть літа, але й чорти уперті.
Приходять і відходять роки, гості…
Погоди, дат, одінь згадати годі…
І пеленою літ все шито-крито.
Він знав арабську, нехтував санскритом.
Пізненько, вже в літах, була відкрита
ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

Тоді він у Каїр відбив депешу,
в якій заповідав чортяці душу.
Приїхав Меф, і він переодягся.
Став до свічада, сам переконався
у переродженні, як і свічада рамця.
Букет узяв і в бодуар дівиці
подався з ним. Унд вені, віді, віці.

IV
Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
Іх бін просити факт, і без ремарок.
Ви натякайт, що він любив квіткарок.
Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
душа і серце найн ґехапт на виніс.

Потуги люду, аллес, марнославні
в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
Диявол межи нас, і він, принаймні,
цю фразу неодмінно впізнає.
Одначе, чоловік, майн лібе ґеррен,
у кращих почуттях своїх не певен,
і бреше раз у раз, як сивий мерин,
нехай, як Ґете, маху не дає...

Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
в сюжеті, буцім недругу для зиску.
І Томас Манн згубив свою підписку,
а шер Гуно доістерив артистку.
Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
Спів краще у раю, чим правди жертва.
Ді Кунст ґехапт відразу до позерства.

Він, зрештою, боятися міг смерти.
Він чортівню пізнав, одмінно решти.
Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
Дас вассер осушити міг в коліні.
Він визначав вік дерева в поліні.
Він знав, куди веде зірок дорога.

Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

V
Є містика. Є віра. Є Господь.
Одмінність є між них. І є єдинство.
Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
А інтерес різнить кут зору Menschen.
Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
Отож бо. І залежні від обмежень.

Людина бачить стелю. Але дах
тече, бува, і їде, вочевидьки.
А дідько тут, як тут, і, у серцях,
люд бачить білий світ очима дідька.

Таким був доктор Фауст. Отакі
Марло і Ґете, Томас Манн і маси
співців, інтеліґентів ширших кіл
і читачів одмінних дещо класів.

Один потік змітає їх сліди,
їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
та чути, що услід волають Музи.

А чесний німець сам дер веґ цурюк,
не ждатиме, коли його попросять.
Він вальтер дістає зі теплих брюк
і назавжди іде у вальтер-клóзет.

VI
І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
Унд івікові чаплі восени
у веймарськім тумані, – отакенні,
і ключ хапають прямо зі кишені,
і пильний Еккерман змілів у темі.
І ми, матрозен, жертви мілини.

У істині – натхнення до задачі.
А містика сприяє неудачі
намог зі нею впоратись: віддачі,
іх бін, не надихають до зусиль.
Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
На ту ж поему, на людину – ніцше.
Я уявляю Богоматір в ніші,
а бачу фриштик, поданий в постіль.

І знов зептембер. І нудьга при повні.
В моїх ногах помуркування гойні.
У подушках – топір, думки холодні…
Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
Буксує в полі, диркаючи, трактор.
Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






----------------------------------

***
Затухає вогонь у майстерні,
ущухає сердець перегук.
На арені паяци зелені
та піїти, що мають шалені
тиражі у мережі Facebook.

***
І критерії, й правила – всує...
і наука зоїла – кімвал...
і редакція явно не чує
наше все... чи собі резервує
той найвищий заслужений бал?

***
Перелякалися нео-поети.
Кара чекає за «6».
Десь пощезали і генії, й черті...
Регіт минає і сльози утерті...
Ну? І кому це на злість?

***
Ой, не аукають липові друзі.
Кожен уже корифей...
Гупає вуйко дверима у кузні,
чапля клює на болоті у лузі
жабок-царівен і фей.

***
Удави серпентарію – у кризі.
Нема щура по імені Матюк,
а у червоній книзі –
язичника у ризі,
та меншає вужів, а не гадюк.

***
З гуся́ – вода, поезія – із гу́ся,
тому що є оказія така.
Але боюся –
умирає Муза,
коли її перо у гусака.

***
У нашій кузні не до перемог.
є лиш нагода догодити Музі
та іноді упевнитись, що друзі
ведуть із ворогами діалог
на іншій території у кузні.

.......................................
Немає за́ що цей вінок
оцінювати і хвалити.
А лають, мусимо терпіти
і дякувати за урок –
роби багато помилок,
аби помітили піїта.

09/20

1
Промінь – сонця ковток.
Море гладить пісок,
стелить стежку вузьку.
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не….
Не забувай.
Тільки не забувай.
Тільки не забувай.
Пам’ятай

2
Далеч – небо моє.
Вечір морем стає,
сушить срібне весло,
пахне терпко зело.
Все, що було,
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не..
Не забувай.
Дотик не забувай.
Подих не забувай.
Пам’ятай.

3
Заки вернеш сюди,
море змиє сліди.
Слухай серце і йди.
Бачиш стежку вузьку?
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй,
не зникай,
чуєш, не….
Не забувай.
Голос не забувай.
Усміх не забувай.
Ти пам’ятай.

В ліриці я - лох, профан, не спец,
З кожним днем пишу все гірше й гірше.
Літо здиміло. Теплу прийшов капець,
ЗакінчИвся життєдайний віршень.

Хлипаю за спекою. Ачей
Раки на горі іще посвищуть....
І штовхаю осінь у плече,
Підбиваю на святе і грішне.

А вона панянка о--го-го!
Вбрана в золоті багряні шати...
Наливаю в келишок "Кагор",
Розпускаю на запасці бантик...

Пахне грибом осінь, і крильми,
І морозом - як і личить пані.
Уночі холодна - хай Бог ми!
А удень - гарячий з печі камінь.

Кусь та кусь! - за щоки, вуха, ніс -
Засмагаю від її "укусів".
А на лоні спить жовтавий лист
І сніжинки на опуклім пузі.

Я - людина, а не Бог! Журба!
Не топтати землю цю і віку.
...ця панянка - це моя судьба,
З нею помиратиму в обнімку.

05.09.2020 р.

Дай на скелі античного моря
дочекатись червоних вітрил,
не впадати у відчай із горя,
не втрачати обпалених крил.

Змієловом не бути й змією,
що чатує на жертву, в той час,
як пащека відкрита, й тією,
що за владу і душу продасть.

Не кленовий листочок осінній
що віднесений вітром за ріг.
Я художник накреслених ліній
на пошерхлих долонях твоїх?

Підіймаюсь пташиною вгору
запалити надії болід.
Дай мені непорушну опору
і я вірою зрушу цей світ.
04.09.2020р

Да, благородство вечно не в чести.
Кого смести? Кого бы потрясти?
Как заложить отца и мать, и дом….
Своя сорочка ближе... Уж прости….

Останній мій прихід
у нетутешній світ
застав мене старим,
зробив мене убогим…
Себе я ще не знав,
коли цей шлях бурив*
у перший свій прихід
стежиною не-бога.

5 травня 1989 р., Богдани́

___________________
* бурити – руйнувати

Не будь причаєно сумною,
Немов струни погаслий тон, –
Нема між осінню й весною
Неподоланних перепон.
Схрестивши руки мимоволі
Над охололими грудьми, –
Не жди впокорено ніколи
Життя глузливого зими.
Нехай у полум’ї рудому
Холонуть звідані світи –
Іди у далеч невідому,
Хоча уже втомилась йти.
Допоки час ще не розвіяв
Оте, що хочеться знайти, –
Не стій в обіймах безнадії
На перехресті пустоти.
І, як забуті сни, воскреснуть
Світанки теплі та ясні, –
Ще зашумують радо весни
Тобі в цвітучому вогні.
05.09.20

Знову повновидий у вікно
зазирає... де-не-де у димці
пастуха вітають зорі-вівці
як у панорамному кіно
на екрані сивого серпанку,
де усе, що мріє угорі,
буде гомоніти до світанку,
як мою пронизують фіранку
очі одинокої зорі.
У тіні юпітери, куліси,
зоряні актори, режисер,
а на сцені величавий місяць
нехотя освітлює етер.
І тоді на обрії Ярило
засіяє променями дня,
за якими неземне світило
осідлає ярого коня.
Заясніють ранішні пастелі
міражами танучих обличь...
Та, зі самотою віч-на-віч,
згадуючи очі у пустелі
і мої небесні акварелі,
намалюю сепією ніч.

09.2020

Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
Вона білизну прати понесла
А він коня під’їхав напоїти.
На землю хвацько скочив із сідла.
Тоді й зустрілись вперше їхні очі:
Його блакить із зеленню її
Заграло серце молоде дівоче
Якісь незнанні музики свої.
Високий статний хоч і трохи сивий
Спитав: «Дівчино, як твоє ім’я?»
Вона додолу очі опустила,
Прошепотіла тихо: «Танія».
«Чекай, я ще по тебе повернуся!»
І знову хвацько скочив на коня
Помчав у степ й на мить не обернувся
Хоча очей не зводила вона.
Майнув, як сон, і зник. Вона ж заснути
Від того дня спокійно не могла.
Хотіла голос ще його почути
Побачити, як він коня сідла.
Поглянути в бездонні його очі
Неначе в Борисфена течію.
Аж умлівало серденько дівоче
Таємну мрію тішачи свою.
І він свого таки дотримав слова
Хоч декого ледь не вхопив удар.
Та і вона признатись не готова
Була почути оте слово – «Цар».
Сам Скіфський цар заслав сватів до неї!
Сам Скіфський цар в своє шатро повів!
Сам Скіфський цар зробив її своєю!
Але не тим їй серце він скорив.
Бо не за царство його покохала
І серця дослухалася свого.
Зустрівши вперше, навіть і не знала
Не те що титул – і ім’я його.
Все як у сні: дорога і весілля.
Вона з нього не зводила очей
Неначе надивитися хотіла
Впивалась трунком звабливих ночей.
Він теж кохав, хоча державні справи
Щодень, бува, роз’єднували їх
То вороги загрожують державі
Вчинивши в землі сколотські набіг
То прибувають посланці від греків
Які прохають теж допомогти.
А шлях воєнний довгий і далекий
За день за два його і не пройти.
Вона терпляче його виглядала,
Вдивлялася з кургану в далечінь
І пісні скіфські про любов співала,
А в тих піснях і в думках лише він.
Він завжди щось з походу їй привозив.
Вона раділа, як мале дитя.
Стрічала і сміялася крізь сльози,
Бо аж переповняли почуття.
Якось з походу – з Ольвії чи Тіри
Він пектораль привіз їй золоту.
Вона таке й не бачила допіру.
Відразу натягла прикрасу ту.
А потім з шиї раз по раз знімала,
Вдивлялась – надивитись не могла.
Її робота майстра дивувала.
Здавалось, де та Греція була,
А майстер зміг так точно передати
Її народу звичаї, життя,
Як наче довелося побувати
У цих краях. Яскраві відчуття
Її ще довго так не полишали,
Що стала рідна їй прикраса та.
А він всміхався, його потішала
Коханої наївна простота.
Вони були щасливі в ці хвилини,
Кохання переповнювало їх.
А він казав: - Якби – то мати сина,
Хотів почути ще й дитячий сміх.
Боги його бажання, мабуть, вчули,
Чи зглянулись на їхні почуття.
Коли весна на літо повернула,
Вона відчула, що нове життя
В ній зародилось, Що вона вагітна.
Він із походу саме повернув.
Що їхній цар уміє так радіти,
У землях скіфських ще ніхто не чув.
Три дні і три ночі веселились люди
І богам щедрі жертви принесли.
У неї аж млоїлося у грудях.
Щасливіші вони ще не були.
У самий розпал гостювання того,
Він вірний акінак із себе зняв,
Сказав, що коли буде син у нього,
То він би меч цей йому передав,
Хоч з цим мечем не розлучавсь ніколи,
Усі походи тільки з ним пройшов.
Він амулетом став у його долі.
З ним він, до речі, і її знайшов.
Ту, що для нього наче сонце в небі,
Що розділяла з ним його шатро.
І обережно притискав його до себе
Своє найбільше у житті добро.
Та доля – тітка надто вже примхлива
І людям щастя вічне не дає.
Вона, наче пташка полохлива
Зника, як тільки справді настає.
Пройшло із того часу небагато
Та не сидиться у шатрі царю.
Надумав якось тура вполювати.
Заледве повернуло на зорю,
Зібрався цар з ватагою мисливців,
Подався в степ широкий полювать.
Вона просила: «Поостережися.
Я буду тебе, любий виглядать».
Він вже з коня поцілував їй косу,
Неначе знав: прощався назавжди.
Хоча тоді на тій лихій дорозі
Вона не відчула ще біди.
Біда прийшла, коли її не ждали
У вигляді залітної стріли.
Чи то за віщось боги покарали?
Чи то занадто щасливі були?
Якіїсь зайди в байраку засіли,
А цар за туром на коні погнав.
Стріла смертельну пісеньку пропіла
І він з коня в траву суху упав.
Розбійники хотіли поживитись?
Чи думали, що він в степу один?
Проте від скіфів встигли десь подітись.
І не взяли нічого. Але він
Лежав і кров із грудей цабеніла
Під білою сорочкою його.
Життя поволі полишало тіло.
І вже нікому не змінить того.
Вона іще про ту біду не знала,
Та щось у серце вдарило її.
Передчуття лихі від себе гнала
І до богів зверталася своїх.
Не вимолила. Серце її впало,
Коли зустріла валку ту сумну.
Мов не жила. Немов не відчула,
Немов наткнулась на глуху стіну.
Усе було неначе у тумані.
Возили тіло степом сорок днів
Аби могли всі скіфські поселяни
Навік проститись із царем своїм.
Вона була в процесії жалобній
Та все, неначе, мимо неї йшло.
Із сорока не пам’ятала жодний,
Немов не з нею оте все було.
Хотіла з горя теж накласти руки,
Але життя, що теплилося в ній,
Його життя, її солодка мука
Її спинили. В жалобі своїй
Вона жадала народити сина,
Якби би був продовження його
В якому всі побачити повинні
Не її сина, а царя свого.
Лиш це на світі ще її тримало
Лише заради цього і жила.
А жалібна процесія тривала
Аж поки в Герри, на кінець, прийшла.
Посеред степу ями покопали,
В одну поклали мертвого царя,
Все, що йому там знадобиться мало:
Мечі і стріли, панцир, нагая
Поклали, в амфорах напої,
Ритон, як символ царського звання.
Аби усе він мав попід рукою.
Убили потім вірного коня
Та ще шістьох із царських стад великих
Аби на тому світі не ходить.
Чотири конюхи смерть прийняли без крику,
Щоб на тім світі теж йому служить.
По всьому тому стали тризну править.
Зібралось дві – три тисячі людей
Померлого царя по смерті славить,
Прохать, нехай він там їх підожде.
Вона вина теж чашу пригубила
І залишки на землю пролила
Аби земля вино те підхопила,
Коханому до серця донесла.
Потому взя́лись насипать кургана,
Робота довга – на багато днів
І тут вона негадано – неждано
Взяла дві речі ціннії свої,
Що мали їй нагадувать про нього:
Прикрасу, що від греків їй привіз
І меч, що залишив для сина свого,
Поцілувала те уже без сліз
І понесла, поклала у могилу.
Не біля нього - насип вже накрив,
А недалеко в ямі положила.
Знайде, згада про ту, яку любив.
Нехай йому нагадають постійно,
Що вона любить лише одного,
Хай бачить звідти, як народить сина,
Як син зросте і нагада його.
Вона вернулася у шатро у царське.
Курган в степу і ріс, і ріс, і ріс.
Та скоро степ схвильовано озвався:
Цариці сина бог Папай приніс .
Вона раділа. Всі раділи скіфи:
У них є цар – законний син його.
Для них це була величезна втіха.
Везли дарунки, вже й не знать чого.
Вона дивилась на малу дитину:
Блакитні очі, ніс і рот такий.
І бачила того в своєму сину,
З ким серце поєднала на віки.
Пройшло два роки. Син зростав поволі,
Вона з нього не зводила очей,
Пісень співала про степи, про долю,
Навчала найважливіших речей.
Бува із сином на коня сідала,
І гнала його степом кілька гін.
Там, на кургані цілий день, бувало
Гуляла щоб синочка бачив він.
Потішився на нього з того світу,
Побачив би, як швидко він росте
І разом з нею міг би порадіти …
Із нею порадіти… А, проте,
Така вже видно її доля була.
Бо моровиця у степи прийшла
Її дитя до себе пригорнула
До чоловіка, мабуть, повела.
Всього три дні палало жаром тіло.
Всього три дні надія та жила.
Та скільки у маленькім тілі сили?
А її сила тут не допомогла.
Вона, як чайка над синочком билась,
Волосся рвала, дряпала лице.
Та серце билось, билось і спинилось.
Навіки зупинилося і все.
Спинилось і її життя навіки .
Для чого їй на цьому світі жить?
Їй треба з сином йти до чоловіка,
Щоб на тім світі разом щастя стріть.
Вона уже не плакала, стогнала,
А там й на стогін сили й не було.
Для себе уже рішення прийняла.
Хай все іде, як і раніше йшло.
Потрібно їй до сина й чоловіка
І смерть одна їх може поєднать.
Здригалася від внутрішнього крику
І почала згасать … згасать … згасать.
Ніщо її уже не хвилювало
І не могло вернути до життя.
І смерть вона, як звільнення чекала
Лише до неї мала відчуття.
Так і згоріла – мати і дружина
Бо пережить кохання не могла.
Пішла таки до чоловіка й сина
І, сподіваюсь, їх вона знайшла.
Поклали їх в кургані у одному,
Де вже лежав померлий чоловік.
Я сподіваюсь, що на світі тому
Бог їхні душі поєднав навік.
І лиш коли в степу Товсту могилу
Ученим довелось розкопать,
Я зрозумів: така в кохання сила,
Що навіть смерть не може роз’єднать.

Сердце осени бьется терново.
Словно ягоды, капли стучат.
И последнее жаркое слово
Пишет август в сентябрьский чат.

Шелковичным путем проторённым
Устремляется лето на юг,
Обмакнув свой подол небеленый
Во круги замыкающий Буг.

И шиповник иголкой не новой
Красным зАново вышьет кусты,
Чтобы сердце забилось терново.

Чтобы - ягоды, капли и ты...


05.09.2020

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Передосінні дні вмиваються дощем!
Лаштується в дорогу спрагле літо.
Чомусь душа моя закута в гострий щем!
Напевно, трунку келих недопито.

Бринить повітря сивим смутком в'ялих трав.
Доспівує цвіркун прощальні трелі.
На небосхилі в сяйві сонячних заграв
Ще виграють багристі акварелі.

Тарката бджілка з цвіту п'є терпкий нектар,
Купаючись в ранкових, чистих росах!
Чому ж так тоскно серед скошених отав?
Чому журливо птиці так голосять?

Навіщо клином залишають рідний край,
Торуючи в далекий світ стежину?
Чи знайдуть в чужині омріяний свій рай?
Адже душа там квилить без упину.

Тож, чуєш, осене? Ти смутком не вкривай!
Нехай життям вирує ще природа!
В зелених шатах хай хизується розмай,
Тумани не торкають його вроду.

Та осінь злегка вже золотить літні дні,
Вплітаючи в ноктюрн мінорні ноти.
А сонні квіти на земному полотні
Дописують останні натюрморти.

Лаштується в дорогу спрагле літо...

20. 08. 2020 Л. Маковей

"Трунку келих не допито" в сенсі "недопито п'янких пахощів".

Велика хмара темная осіння
Широким решетом дрібненький дощик сіє.
Та вже така швидка вона й проворна,
Що сонечко закрила боком чорним,
А навкруг неї теж все стало сірим.
Та прилетів зненацька сильний вітер
Та хмару ту сердитую і темну
Він легко відігнав кудись далеко.
Зникла також і дощова завіса,
Сонячна усмішка з"явилася привітна.

2018 р.

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво, не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Лицар вірності, мій, командоре,
неймовірна жага почуття,
світла думка, незвідане море,
затамоване серцебиття.

Ти даруєш нічні серенади,
океани лавандових мрій,
наді мною зорієш лампадно
в трав'янистих очах безгомінь.

Колисаєш пелюстки лілові
за вологими віями, мов
в кожнім погляді, зроненім слові,
беладоною квітне любов.

Огортаєш чар-зіллям купави,
задивляючись в неба блакить,
де блаженство на маківці мальви
органзовим метеликом спить.

Доторкнешся - злітає, тріпоче
благодатно на інший бутон.
Як піймати? Планида пророчить:
"Мить прекрасна - сапфіровий сон".
03.09.2020р

Натомість – нерухомість.
Невичухана совість
спливе по мозолях чужих долонь.

Десь на Печорі зорі
згорять вгорі і в го́рі,
забувши Куренівку й Оболонь…

23 січня 2010 р., Київ

Це схоже на втечу...
Це схоже на осінь з дощем.
Були ви чужими...
Та, мабуть, уже відбулося -
любов, наче дощ,
обтікає намокле волосся
і липне до щік,
до грудей і...
розгойдує щем...
Отой, що нізвідки...
Отой, що чи не з пелюшок...
Питаєш ув осені -
чом же немовби причинна?..
Вона якось дивно
й сумирно знизає плечима...
І щемом вгортає, і...
шкірою до мурашок -
у втечу до себе...
Бо осінь говорить в тобі.
Приймаєш її...
І її нерозділені сльози...
Обі...
Бо-же, віль-ні -
прийдешніх морозів
застуджено білих
не лячно чомусь, далебі...

04/09/20

Десь за бурною рікою,де безмежнії поля
Розлітались навпростори пісня рідная моя
Синьоока Україно, ластівко моя земля,
Я тебе буду любити, як дитина журавля!
Ти палаєш над віками,
Плачеш тихими сльозами,
Стогнеш болем від війни,
А краса твоя незнана,
Сила духу нездоланна
Процвітає навкруги.
Як же серденько стучить
Дівчинка взяла сопілку
Пташка щебетала дзвінко
Та мелодія чарівна,
Увірвавшись а душу вірно,
Залишилась назавжди
Тонким зоряним намистом
Співом райдужним і чистим
І звучала вона всюди
Ген від тих дібров широких
До он тих дубів високих
Про долину мою милу
Мати, неньку, Батьківщину!

2020 рік

Я чекав тебе, ще більше вчора.
День розкраяв на чотири зла.
Й хоч молився так, як ваша Тора,
але ти моєю не була.

О, Реґіно, чорнооке юдо,
білосніжна шкіра над усе,
я вірнішим за єврея буду –
хай мене мій Православ трясе!

Де той брат, що брав твої обійми?
Де той ворог, що пробив твій страх?
З ким, кохана, ще вступати в війни,
щоб пропасти у твоїх ногах?

Ні! Я па́стиму ці ніжні ніжки
цілу ніч, як зором вовк ягнят!
Ні! Я пестиму Реґіну ліжком,
сплетеним з мільйонів рут і м’ят!

О, Реґіно, більше, ніж учора,
клаптів зла з свого жалю́ нарву!
Світ замовк, бо він давно – потвора
проти мрій, що мріють на яву.

Стрінусь я з тобою там, де схочеш.
Де не схочеш, – буде мені смерть.
Ти – вода? То на́що ж серце точиш?
Міць моя – то не камі́нна твердь.

2 березня 1997 р., Київ

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

Вересневих вітрів перегони
Зупинила поява дощів
І запнула вологи запона
Тепле світло маліючих днів.
Задощило підступно й зненацька
Стало все і повсюди сирим, –
Ніби зміна сухих декорацій
Відбулася цієї пори.
Стала нижчою температура
І, місцями, рясним листопад, –
Розростається осінь понуро
І порушує звичний уклад…
04.09.20

У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
зі Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди зі водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала у подушку по щоці,
хутчій, ніж я загадував бажання.

----------------------



1972 рік

Віктору Голишеву


Горлиця вже не приносить вісточку.
Діва звіряче хистить кофтиночку.
Наступаючи на вишневу кісточку,
я не падаю: тільки шаркаю
в силу тертя, що перо в літописі.
Серце у ребрах, як білка в колесі.
Голос мій сів і не вторить горлиці.
Певно, я просто стáрію.

Стáріння! Щиро вітаю, стáріння!
Крівці паморочні пожвавлення.
Ніг, нещодавно струнких, зіставлення –
випроба зорові. Інформацію
в царині вражінь, що числять п’я́тою,
щойно роззуюсь, знімаю ватою.
Всякий, хто мимо іде з лопатою,
має глибоку рацію.

Правильно! Щиро, еге ж, розкаялась
плоть, що співала, ридала, скалилась.
У ротовій порожнині карієс
у давньогрецькій вершить манері.
Смородом пащі з шумами клапана
дихаю в дзеркало. Щодо савана
не чув балачок. Але та компанія,
що тебе винесе, входить в двері.

Здраствуй, младенче і незнайоме ще
племя! Дзумінням комашим скопище
часу намітило собі поприще:
потилиці моїй твердій дірку.
Розбрід думок і розгром на тімені.
Наче цариця – Івана в теремі
чує, віддихи смертні темені
фібрами чую і жмусь в підстилку.

Боязко! Тож бо і є, що боязко.
Навіть коли всі колеса поїзда
прогуркотять трішки нижче пояса,
не завмирає політ фантазії.
Знані діоптріями відмінника,
що не різнить окуляри й ліфчика,
біль сліпуватий, і смерть розпливчаста,
буцім границі Азії.

Все, що утратити міг, утрачено
начисто. Ба, і зробив я начорно
все із того, що було назначено.
Тиші й зозулі умовклій дякую
темної ночі – і чую ворона
каркання здалеку. Все оговорено:
стáріння – це відростання органа
слуху, принадженого мовчанкою

Стáріння! Вірні ознаки смертного.
Годі прикмет його. Зі прикметного –
мідно тускніє чоло без денного
світла. Пак, чорноти сьогодні
повна ущерть моїх віч западина.
Міць моїх м’язів, гадаю, вкрадена.
Не догодить мені й перекладина:
совісно братись за труд Господній.

Річ ще, підозрюю, в дозах. Мужности.
Страху. Технічної в чині трудности.
Оціпенінь – як упливів трупности:
розпад почнеться, як завше, з волі,
мінімум котрої – ґрунт для статики.
Так мене вчили в школі наставники.
Ой, не займайте, другове-братчики!
Дайте волі у чистім полі!

Був, як усі. Думав, тихо житиму,
й квит. До віталень входив зі квітами.
Пив. Під’юджував форми змістами.
Брав, що давали. Чужою мискою
не спокусився. Владав опорою,
важіль намацував. Іч, не з торбою
дув у дуду і вважав це нормою.
Що зректи ще перед завісою?!

Чуй бо, дружино, враже і братія!
Все, що творив був, творив не ради я
слави в епоху кіна і радіо,
а для родимої, пак, словесности.
В силу жертовного благодійництва
(казано ж лікарю: сам хай зцілиться)
чашам Вітчизни без мене питися:
вештаю досі в чужій місцевости.

Вітряно. Сиро, темно. І вітряно.
Північ жбурляє листя і віти на
крівлю. Сув’язі кревні пірвано:
тут і скінчу свої дні, де сію
зуби, чуприну, глаголи, суфікси,
кепкою, буцім шоломом суздальським,
черпаю хвиль, океан щоб звузився,
хрупаю рибу сиру й старíю.

Стáріння! Успіху час. Осягнення
правди. Підспуду її. Завбачення.
Болю. Жадати від нього збавлення
не добачаю підстав. Годиться
проти олжі й нестерпима дещиця
речі правдивій. Наразі – терпиться.
Себто, як щось у мені ще теплиться,
жаден не розум це, тільки крівця.

Ця моя пісня – не зойк у відчаї.
Так заспівують, дичавіючи.
Це і вплив німоти тойбіцької,
царство чиє уявляю сумою
звуків, добутих наразі мокрою,
та на тужавіння уже хворою
і омертвіння, твердою глоткою.
Це і на краще. Отак я думаю.

От воно що – те, об чім глаголено:
про перевтілення тіл в оголену
річ! Ні горі не зирю, ні долу я,
а в пустоту – чим її не висвіти.
Це і на краще, пак. Чом не виучка
жаху противитись. Як надібочка,
річ спокійно вдає покійничка:
речі нічим на ладан дихати.

Буцім Тесей із печери Міноса,
крім порятунку і шкури виносу,
не горизонт – а зі знаком мінуса
бачу прожите. Гостріш меча його
лезо тамтеє, і ним відрізано
кусман життя. Від вина тверезого
так убезпечують, сіль – від прісного.
Можна сплакнути. Так сенсу – жадного.

Бий в барабан, полиш фанаберії
ножицям, леза чиї матерії
крають. Тільки утрат критерії
роблять смертного рівним Богу.
(Ця заувага вартує галочки
навіть щодо голої парочки.)
Бий в барабан, доки в пальцях палочки:
з тінню своєю крокуй у ногу!




-------------------------------------