За вікнами пташиний щебет
все ближче й ближче до землі.
Мені б подумати про себе,
а не про море й кораблі.

І серенаду заспівати,
(світає у душі якраз.)
Зникають тіні, запах м'яти
я відчуваю повсякчас.

Бальзамом, ладаном - олива.
(Вдихаю свіжий аромат.)
Гірку п'ю каву, а щаслива -
в креманці пригорща цукат.

У очі бризнув промінь світла,
загоївши на серці шов.
Так щемно, сонячно, розквітла
весняним проліском любов.

10.06.2020р.

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
"Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
Тиху відповідь твою
я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
ранку, ранку я боюся.

8 березня 1996 р., Київ

***андеграунд***

Лід у серці розтанув,
Мов морозиво... П"єм
Ми напій не останній,
Що гар...сон... подає.
Відлаковані мантри
Прейскуранту кохан-
ню... І з вишуком тантри
Еротичне меню
Охолоджених доти-
ків... Цукати в моро-
зиві... Вдачею, о, ти
Ресторан!.. Не бістро...
Погурманити право
Надає ресторан
До гарячої страви...
До гарячої спра...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120060908925

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

(англійська легенда)

Зібрались якось різні птахи світу
Й сороку стали всі гуртом прохать
Аби вона взялася їх навчити,
Як саме треба гнізда будувать.
Бо ж славилась сорока поміж ними
Своїм уміння гарно гнізда вить.
- Ти поділись уміннями своїми!-
Взялися усі дружно говорить.
Сорока ж дуже любить всіх повчати,
Пом’ялася для виду, а тоді
Сказала: - Добре, згодна показати.
Та тільки раз, отож, як слід глядіть.
Взяла спочатку і з багна зліпила
Щось схоже до кругленького коржа.
- Мені уже все добре зрозуміло!-
Озвався сірий дрізд, не побажав
Дивитись далі,сам подавсь ладнати.
З тих пір в них гнізда саме отакі.
Взялась сорока гілочки вкладати
На отой коржик із усіх боків.
-Ах, ось як треба!- голосно гукає
Тут чорний дрізд.- Тоді я полетів!
Отож гніздо їх так і виглядає,
Бо ж він дивитись далі не схотів.
Сорока ж знов багна понабирала
Й обклала шаром гілочки оті.
- Все далі ясно! – тут сова сказала-
Та й час уже прийшов мені летіть.
Тож так, як слід собі гнізда й не вила…
Сорока ж гілочок іще взяла
Й гніздо іззовні ними знов обвила,
Зв’язала їх гарненько, як змогла.
-Це саме те, що треба! – процвірінькав
Тут горобець і теж подався десь.
Йому гніздо, як слід зробити ліньки,
І ліплять, що, мовляв, і так зійде.
Ну, а сорока далі майструвала.
Ганчір’я, пір’я відшукала та
Гарненько ними все гніздечко вслала.
Що, навіть, шпак промовив: - Красота!
В шпака, і справді, затишне гніздечко,
Бо ж він сороку слухав довше всіх.
У пух м’якенький відклада яєчка,
Висиджує там пташенят своїх.
Сказав то шпак та й полетів робити.
Всі розлетілись по одній одна -
Хто політати, хто гніздечко вити
Зосталась лише горлиця дурна.
Сорока ж все працює, все ладнає,
Показує, як класти пух та мох.
Аж гілочку упоперек вкладає
І чує: - Мало двох! – та, - Мало двох!
Але сорока: - Досить і одної!
А та їй: - Мало двох!- знов завела.
Сорока глядь, а крім її самої,
Поблизу лише горлиця й була.
Розсердилась вона та й полетіла
І зареклася вчити гнізда вить.
Тож кожен ліпить, як кому схотілось,
Бо не бажав тоді, як треба вчить.

Чому ж так важко на душі? -
Сама не знаю.
Все наче добре і хрущі
в гіллях літають,
посеред гаю.

Жасмин, півонія цвіте -
природа мліє.
Все наче гарно, а не те,
сльоза на віях...
Нема надії.

Якесь передчуття біди...
Була у храмі...
Зелена Трійця, ківш води -
лікую рани...
На серці камінь...

Дивилась в очі тет-а-тет -
в безодню сіру.
Чудовий, співаний дует -
злітала в вирій...
Чому ж не вірю?

08.06.2020р.

У номінації шедеврів ти у списку.
На полотні їси квадратний виноґрад.
Цей невідомий сорт я вивів напідпитку
за допомогою паперу, пензлю й фарб.

Один відвідувач моєї ґалереї
пропонував за цей ґротеск мільйони лір.
Він, профілюючись на мокрій акварелі,
так само розумівсь на зміні форм і мір.

Його жива уява все домалювала –
автомобіль, котедж і той сумний момент,
коли наїлась ти і круглий вигляд мала,
шматуючи в одній з кімнат оцей портрет.

15 серпня 1995 р., Богдани́

Пісковий Годинник,
Але не Пісок
пересипається в ньому,
Пісковий Годинник
Чомусь величезний такий…
Горизонт Багряний
Для нього – основа,
Не пісок у ньому,
А Порох
дрібне –
сень –
кий!
Порох –
Розпечений
І невимовно
Важкий!

На порох перемелені
Люди, будівлі…
На порох покришені
Радощі, Мрії…
Снаряди, кулі, боєприпаси
Слугують порошинками
Для відліку Часу.

Коли цей Порох
пересиплеться весь,
До останньої порошинки
ляже на дно!?
Камертон Біди
лунає щоденно:
«Тресь, тресь…» -
Поранили ще двох,
Вбили ще одного.

Годинник цей
Не перекидається,
В землю,
Корінням отруйним
Вростає…

Коли ж він
Від Гніву,
від Болю Народного
Розплавиться,
Коли ж,
як Примара,
Назавжди
Розтане!?

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Хеппі енд щасливий лиш в кіно,
Хочеш правди - то мене послухай:
Там де мухи - горбиком лайно,
Де москаль - війна, біда, розруха.

Бомбами засіяна Чечня,
Придністров'я вмилося рудою.
В Грузії, Донбасі - кацапня:
Не сиди в тилу! Пора до бою!

Я пішов - тепер без ніг, без крил,
Ти ж - утік, длубАтися у носі.
Руська мова, Путін і Кіріл -
Для хахла цієї трійці досить.

Вдома жінка варить суп харчо,
Смажаться свинячі м'яса кусні.
Ситий, білозубий землячок
Прищики почісує на ґузні.

Каже: - Все в державі - не моє!
Мова остогидла аж до дрожу.
На халяву газ москаль дає,
Україна - продає за гроші.

Гарна зупа! Плаває жирок,
До вечері шинка і кав'яр є.
Хай реве зі стогоном Дніпро
І горами хвилі підіймає.

08.06.2020 р.

Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи, може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати - аж ніяк.

2020 р.

Якщо очі такі голубі
Ще й зволожені ледь по краях, –
Не питай: Чи я гарна тобі?..
Невгамовна відрадо моя.
Наодинці чи в цілій юрбі,
Поблизу чи, бува, звіддаля, –
Не питай: Чи я люба тобі?..
Несказанна красуне моя.
Уночі, в нетривалій журбі,
Чи у радощах дня, опісля, –
Не питай: Чи я мила тобі?..
Незгасима надіє моя.
А обмовлять колись, далебі,
І затруять злорадно життя, –
Не питай: Чи я вірю тобі?..
Незрадлива кохана моя.
08.06.20

***
Коли прийде лиха година,
не уповай на панацею...
Буває всяке: люди – глина,
та... знати, що таке людина,
не означає бути нею.

***
Не ліпші наші депутати,
аніж доконаний совок...
але ушосте-удесяте
на шило мило поміняти...
заплаче не один пророк.

***
Коли у владі клоуни – капець...
Кіно і цирк – то і не треба хліба,
та навіть у совка мине терпець,
якщо у Раді.. доміно і риба.

***
В історії таки були слов’яни,
яких розпорошили у війні...
І не одному видиться мені –
Болгарія – це перші могікани,
що залишили Волгу... кацапні.

***
Нема ума, вважай – каліка...
але кумекаю, таки, –
ординці – це бойовики,
лихі сусіди – це навіки,
а вороженьки... на віки.

***
Фіґня підігріває інтереси...
І маємо ілюзії одні,
що сила переможе у війні,
але... перемагає жовта преса.

***
Надія є у цьому світі,
що подолаємо старе...
минуть халепи і ковіти,
а Україна... не умре.

06/20

Вечірній легіт, щебети, нірвана...
Вмочає сонце пензля в яру мідь.
Це літо - як мелодія прощання,
Туманами і росами дзвенить.

Мені ж пора туди, де плаче осінь,
Гаряча охра зріє у садах.
Усім пробачив, борг віддам і досить:
Хай світ дивує парость молода.

Мій вік недовгий, наче у комети,
Горю-творю одну-єдину мить
Цього достатньо. Отже, час померти,
А ви за мене, люди, поживіть.

Між вами я - чужинець, нетутешній,
Дивакуватий мрійник-фантазер.
А хмари в небі, як пухнасті вежі,
Такі смачні, мов тістечка бізе.

Змахну сльозу щемку листочком клена,
З плеча злетіла пташка-Гамаюн.
Буяє червень, як вино зелене,
Кохатись кличе мавка молода.

08.06.2020р.

Гамаюн - пташка щастя

Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.

Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.

У Козака стезя - борня,

З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.

Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.

В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"

Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...

Через замети, що сягали до колін
Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
Ішов чернець старий із малюками.
Попереду ступав по снігу він.
За ним вони вервечкою по сліду,
Бо ж їм той сніг кому й до голови.
Чернець далекі відгуки ловив
Та все кивав, неначе щось провідав.
Що їм робити у лісах глухих,
Коли навколо грудень так лютує?
Куди загін малесенький простує?
Що з теплих хат могло прогнати їх?
Монголи!..Що до Києва прийшли,
З усіх боків град стольний обступили.
Вони вже чули, як пороки били,
Поки й подалі в ліс не відійшли.
Що там тепер – того ніхто не зна.
Відбили ту орду чи не відбили?
А що, як вона місто захопила?
Тепер уже четвертий день мина,
Як вони школу в поспіху лишили,
Коли почули той тривожний дзвін.
Про небезпеку попередив він.
Вони спочатку в Київ поспішили,
Але уздрів учитель Никодим,
Як чорна хвиля місто охопила
І всі шляхи-дороги перекрила.
Отож велів за ним рушати їм.
Повів крізь ліс їх у чернечий скит
Лише йому відомими стежками.
Топтав дорогу перед малюками
Аби вони за ним ступали в слід.
Давно вже стихли і тривожний дзвін,
Й глухі удари у міські ворота.
Вони уже й спинитися не проти,
Але ж усе вирішує тут він.
Аж ось, спинився, врешті, Никодим,
Галявину уважно обдивився.
Тим оглядом своїм задовольнився,
Велів цурпалля натягати їм.
Сам заходився місце розчищати
Поміж високих і густих ялин.
«Несіть сухого! - попередив він,-
Від нього менше диму будем мати.
А то іще помітить супостат
І кинеться тоді за нами слідом.
Та треба ж відпочити, пообідать».
Чернець іще раз озирнувсь назад,
Мов сподівався, що помітить зможе,
Чи хто услід за ними не спішить.
Тоді узявся вогнище палить
Із того, що притяг до нього кожен.
Вже скоро всі усілися кругом,
Черствого хліба у руках тримали,
Сніг розтопили, тим і запивали,
Гадали – скоро вже дійдуть того
Глухого скиту аби відпочити,
Поїсти щось поживніш сухарів.
Та грілися, поки вогонь горів
Потомлені усі – бо, звісно ж, діти.
Хто вже доїв, той трохи задрімав.
Лише найстарший із усіх Миколка
Все щось крутився, начебто на голках,
Вже другий кухлик у руках тримав
З водою, що приємно парувала.
Та роздивлявся навколишній ліс.
У кронах добре чути вітру свист,
А тут внизу в них тиша панувала.
І раптом: «Дядьку, дядьку Никодим,
Що то за птахи онде на ялині?»
Чернець поглянув: «Снігурі то, сину!»
Мабуть, хотів обмежитися тим.
Але Миколка знов пита його:
«То їх від снігу так, мабуть, назвали?»
«Можливо й так! Вони ж поприлітали
Коли у нас все у снігу кругом.
А чув колись, чи правда то чи ні,
Та знаючі колись казали люди,
Що «снігах» означа «червоногрудий»
У торків. І, здається так мені,
Що може й звідти птаху цю назвали».
«А й справді, он як червоніють всі!..
А звідки, - знов Миколка напосів,-
Вони такі червоногруді стали?»
Задумався на хвильку Никодим,
Дровець неспішно у вогонь підкинув.
«Історія то дуже давня, сину.
Та слухай, я тобі переповім.
Було то у біблейські ще часи
І був снігур тоді ще сіра птаха.
Хотів червоні груди бідолаха.
Отож, лелеку, буцім, попросив,
Щоб та червоних ягід назбирала
Й натерла йому пір’я соком їх.
І став снігур гарніший од усіх.
Хоча… недовго радість та тривала.
Бо скоро сік той вимився кудись
І став снігур , як і раніше, сірим.
А у лелеки, поміж тим, допіру
Червоний дзьоб відтоді залишивсь.
Снігур з тих пір засмучений літав
Та все не полишав свої надії.
А раптом хтось усе-таки зуміє
Зробити, щоб червоногрудим став.
Почув, що, наче, поміж люди є
Такі, що все уміють фарбувати.
Тож полетів до них аби спитати,
Бажання як утілити своє.
От прилетів в красильню, став літати,
Співати аби майстер зрозумів.
Той саме фарбу в чані колотив.
І заходився птаху виганяти.
Бо ж мови він пташиної не знав.
Махав своєю палицею всюди,
Червона фарба втрапила на груди
І знов снігур червоногрудим став.
Збулася мрія…Але час минув
І скоро фарба вицвіла, злиняла.
І знову груди його сірі стали.
Тож він на мрію і крилом махнув.
А що робити, коли не виходить?
Змирився. Сірий – так тому і буть.
Про свою мрію вирішив забуть.
Як дав Господь – того змінити годі.
Усе на світі у руках Його.
Та, коли будеш праведно чинити,
То зможеш і своє життя змінити.
Ось тобі приклад снігура того.
Летів він якось повз Єрусалим.
Аж бачить – люди сунуться юрбою
І трьох людей ведуть поміж собою
І усі троє із хрестом своїм.
Цікава пташці веремія та.
Кружляти стала навкруги, дивилась,
Як на горі юрба та зупинилась,
Як трьох людей розп’яли на хрестах.
А одному іще й вінець терновий
Із шпичаками на чоло вдягли.
Де шпичаки ті вп’ялися були,
Побігли на лице краплини крові.
Жаль стало чоловіка птасі тій.
Вона до Нього хутко підлетіла,
Повитягала шпичаки із тіла.
Відкрив Той очі і всміхнувся їй.
Тоді помітить птаха не могла,
Що її пір’я в кро́ві забруднилось.
Отак червоні груди й залишились.
Бо ж кров та не звичайною була.
То люди злі Ісуса розіп’яли
І Божа кров зросила снігура…
До речі, підніматися пора,
Аби до ночі ми у скит попали».

Люблю одне - важке меча руків'я...
Сварога геть! Новий божок гряде!
Я утопив у крові стольний Київ
І став святим для внуків, і дітей.

Почайна вмерла, Либідь оніміла,
Йорданська жовч отруює Дніпро.
Став рід без віри, як душа без тіла,
Ну то і що? Лише платіть оброк.

Живими немовлят палили гридні
У вогнищах, щоб панував Христос.
Зосталися людці дурні та бідні -
Такий от релігійний парадокс.

Я теж чужак-варяг у цьому домі,
Дурити слов'янина - честь, не гріх.
Марію-богородицю - в хороми,
А рідну матір - Ладу - за поріг.

Вони і так ходили у оковах,
І день і ніч згинаючи горби.
Я знаю, Сварг - Творець, не Ієгова,
Та це вже неважливо для рабів.

Молися ревно, віруй, причащайся,
Неси хліби та гроші під амвон...
Віки минули. Сонній біомасі
Згадати годі власне божество.

08.06.2020р.

Закохався Чорнобривець
У Айстру червону
Та зізнався несміливо
У своїй любові.

Але вона запишалась,
Зіркового ж роду,
Чорнобривцю відказала,
Що не до вподоби.

А його образа душить:
-Бач яка принцеса.
Запропонував він дружбу
Білій Хризпнтемі.

Та погодилась відразу
Дружить з Чорнобривцем.
Прилетіло до них Щастя,
Поселилось в Серці.

Айстра гордо й одиноко
Цвіла-квітувала
І до себе більш нікого
Так і не пускала.

Час минав - пелюстки в"яли,
Засихала квітка,
Непотрібна згодом стала,
Хоч вона і зірка.

2016 р.

Доживати життя ніким
І дізнатись про це між іншим
Від народжених світом рим
Войовничих газетних віршів…

Доживати мабуть не гріх
Поміж заздрісних і сварливих
… У садочку цвіте горіх
Упіймай неповторне диво…

А у річці - Десна - добра-а-а
Попід хвилями Всесвіт житній
І своя пожиттєва гра
І свої безкінечні злидні

Повернемся до Рим на сон…
За повір’ям всегіппократа
Найпочесніший в світі трон -
На колінах у мами й тата…
7-8.06.2020.

Зоряна дорога - полум'я любові,
Зачарує нею молоді серця,
І єднає душі, що уже готові
Дарувати щиро свої почуття .

Фарбами веселки мрію малювати,
Променями сонця ткати рушники,
Зоряну дорогу ними устеляти,
Ідучи по долі разом у віки.

І така дорога - таїна велика,
Магія її міняє течію,
Бо хапає душі самота безлика,
Які загубили віру у зорю.
2020

Не стоятиме більш на заваді
ця невинна блакить небес.
Я підозрюю світ у зраді –
і качаю-качаю свій прес.

Я кохатиму тільки сильних
і безстрашних твоїх дітей.
Світе мій, ти не любиш – вільних,
так, як я, – випадкових гостей.

Скориставшись з мого благочестя,
ти й надалі пасеш мене,
щоб не Божим було пришестя,
а таким, що формально мине.

Я тобі все одно не скорюся –
утечу на рекорди – в спорт,
відокремлюся, відчахнуся,
світ, мов м’ячик, візьму на корт.

Буду гратися й гратися з світом,
раптом з космосу гляну вниз –
і твоїм жалюгідним дітям
надішлю за сюрпризом сюрприз.

Синє сонце, червоні дерева,
сніг – улітку, а взимку – дощ,
смерть – від щастя, життя – рожеве,
кожній вірі – священну мощ.

Бо в моїх ти руках, о світе!
Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити,
бо помолиться перед сном.

12 липня 1996 р., Богдани́

Розігнався
Колобок,
За стрибком робив
стрибок...

Любить Лисонька-кума
яйця, сир, сметану,
З цих "смачняшок" Колобка
Вправно бабця запекла -
Колобок рум'яний!

Біля входу в зоопарк
Там торгує Лев-добряк,
Продає
морозиво...
В ящик утікач стрибав,
Добре, "в ящик не зіграв",
Лисоньку
образив він...

"Леве, Леве, де втікач?
Він стрибучий, наче м'яч!
Ящик твій
холодний:
Дуже холоду боюсь,
Біля тебе застужусь,
Маю
ніжне горло!

В зоопарк біжить Лиса,
Колобок, мов ковбаса -
найсмачніша
здобич.
Колобок в кущі стрибав,
Друга Лев урятував,
наче добрий
родич!

На моїх руках під яворинами
Бог помер. Молитися кому?
Встелене не житом поле - мінами,
Ступиш крок - і в небеса, без мук.

А не пощастить - живи калікою,
Вий від болю, розпачем давись.
Обдарують ховрахи ковіньками
І протезом. Скажуть: - Не журись!

Ось тобі медаль, відзнака, пенсія -
І на очі нам не попадайсь...
Ох даремно, братики, воскреснув я,
Це життя - оксюморон, маразм.

Циркачі і правдами, й неправдами
Повтікали з бою за Дніпро.
Ангели ж - під кулями, снарядами...
Утомивсь гребти весляр-Харон.

Йду крізь біль, не дивлячись по сторонах,
Під злостиве "Геть!" і "У-лю-лю!".
Ставить на коліна доля воїна,
Земляки штовхають у петлю.

07.06.2020р.

Вкладає мама сина свого спати,
Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
Бо ж треба йому казку розказати,
Яку дитина з вечора просила.
Та ледве мама рота розтулила,
Як з вулиці доне́слись крики дивні:
Якась істота «ухала» щосили,
Що аж, звичайно, налякала сина.
«Що то, матусю? Я його боюся!»
«Не бійся, синку, то сова гукає».
А хлопчик руки тягне до матусі:
«Що це сова? Чого воно шукає?»
«Сова – то птаха, що живе у лісі.
Вона вночі літає полювати».
«А звідки сови, матінко, взялися?
Не хочу казку, хочу про те знати!»
«Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
Але ти ляж, заплющуй оченята.
Давай, я гарно ковдрою укрию
Та і почну тоді розповідати.
Було то, кажуть, у часи далекі.
В селі одному жіночка жила.
Жилося їй, як і усім, нелегко
В хатинці на околиці села.
Був чоловік та на війні загинув,
Не знала, навіть, у краях яких
Отож одна виховувала сина
Та не жаліла зовсім сил своїх.
І на городі тяжко працювала,
І в хаті метушилася одна.
Достатків, звісно, ніяких не мала
Та зовсім не жалілася вона.
Всі свої сили в сина укладала,
Не панькала, привчала до всього.
А, як підріс, то вже і поміч мала,
Хоч яка поміч з малюка того.
Але дивилась, як росте дитина
На батька схожа, начебто, усім.
Молила Бога кожен день за сина,
За щастя, що прийшло у її дім.
Просила в Бога йому гарну долю,
Щоб не зустрів біди він на шляху,
Щоб смерть його не перестріла в полі
І щоб хворобу Бог відвів лиху.
Не помогло… Якось одної ночі
Орда зі степу вдерлася в село.
Хто похопився, той до лісу скочив,
Але таких багато не було.
Кого татарські шаблі порубали,
Кого аркани міцно затягли.
Синочка в жінки силоміць забрали,
Їй чимсь важким по голові дали.
Коли вона уже прийшла до тями,
В селі живих нікого не було.
Від хат лишились лише сірі плями.
Згоріло майже повністю село.
Вона звелася, сина стала звати.
Але ніхто не одізвавсь на крик.
Тоді до лісу кинулась шукати,
В один метнулась, тоді інший бік.
Як зрозуміла, що дарма шукає,
То подалася по сліду орди.
А та по сте́пу чимскоріш втікає,
Широкі залишаючи сліди.
По тих слідах вона і подалася.
Ішла ночами, доки спить орда.
Де тільки сила в неї узялася,
Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
Але ішла та Бога все молила.
Аби він їй в дорозі допоміг.
Та все жаліла, що не має крила –
Уже б догнала нелюдів отих.
Ішла усе і падала, й вставала.
Вже в неї сил, здавалося, нема.
Але земля їй сили надавала,
Надії подих на ногах тримав.
Коли вже зовсім вибилася з сили,
Лежала в нічній темряві одна
Й відчула: в неї виростають крила.
Перетворилась на сову вона.
Тепер ночами птаха скрізь літає
Та все синочка милого шука.
Його отими криками гукає,
Хоч ними, часом, діточок ляка.
Шукає досі сина свого ненька.
Не вгомониться, доки не знайшла».
Прислухалася: син сопе тихенько.
Поправила подушку та й пішла.

Ясніє ніч від аури собору.
Три ластівки обмилували хрест.
Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
присвячуючи Богу кожен жест.

У парі з вітром є́ден я на світі.
Мій шовк бринів, коли сюди я мчав.
Природа прагне, щоб цієї миті
мій Бог мене зі мною повінчав.

Набігло хмар з позаземних окраїн.
Ударив грім, бо я не так хрещусь.
Але якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

Тепер я вірний, і собі не зраджу,
бо я у шлюбі з Духом у собі,
Який почув мене й до мене каже:
"Збудуй собор за містом, на горбі".

16 вересня 1996 р., Київ

Над колоритним чаруючим плаєм
у маркизетовій блузочці я,
знову лебідкою в небі літаю -
вільна, рахманна, легка, нічия.

Липою вмить розпашілося літо,
в душу вбираю духмяну блакить.
В затишнім парку рясним розоцвітом
рододендроновий кущ палахтить.

Мускусна качка у озері ближнім
водить качаток по гладі води.
Милі, пухнасті, які ж дивовижні,
в рясці не видно їх вряди-годи.

В тихих перелісках перебирає
вітер зухвалий ромен пелюстки.
Поміж землею й Божественним раєм
тверді мінливої повінь ріки.

Очі шукаю в саду волошкові,
глянеш у них і забудеш про сон.
Дихаю світом - відлунням любові,
кутаю серце в небесний хітон.

Сутінки шиють сузір'я надворі,
(ще один день у життя каталог.)
Дужим крилом розтинаю простори,
що хоче жінка, того хоче Бог!

05.06.2020р.

( пісня)

Ой, широким степом
Коник проскакав,
А на ньому вершник
Кудись поспішав.

І він чималенький
Та й шлях подолав,
Це ж бо козаченько
З походу вертавсь

До рідної хати,
Краю, де родивсь,
Який захищав він
Та й від ворогів.

Тут чекає ненька,
Батько та рідня
І ще молоденька
Та й дівчинонька.

Його як героя
Срічають усі,
Приніс мир і спокій
Він рідній землі.

2018 р.

А уранці так пахне роса!
Пензель Божий врожевлює небо...
У окопі лишився я сам,
Розчахнулись ворота ереба.

Дезертирові - рай і олжа,
А мені - муки пекла і правда.
Бо в карміні і руки, й душа,
Тільки й чистого - скалка таланту.

Межи світлом і тьмою - тире,
Ніц різниці між чортом і Богом:
Будеш битися - з честю помреш,
Заховаєшся - житимеш довго.

Ось і Лети стрімкі береги,
Стала вколо пекельницька варта.
Зліва - страх, одесную - жахи,
А навпроти - з косою - кирпата.

Може, декому - пухом земля,
Піп з кадилом і вереск літаній.
Я ж загину від рук москаля:
Спи, Вкраїно. Ця жертва - остання.

07.06.2020р.

Навідуюсь до свого краю,
коли на це ще сили є,
і не дивуюсь, що буває,
мене ніхто не впізнає.

І я не впізнаю нікого,
хоча вітаю всіх підряд.
Немає ані друга мого,
ані його й моїх дівчат.

Сумуємо за бабусями.
Не молодіють і діди.
І менше їх, і не ті самі,
якими ми були завжди.

І посивіли, й полиняли,
і пригинає до землі...
аби чуприни не блищали,
то натягаємо брилі.

Колись були такі як треба,
сміялись, не ховали рук,
не ставили поперед себе
своїх дітей або онук.

Мовляв, і ми були нівроку,
і чорнобриві, й кароокі.
Ні. Не міняється народ.

Ми не такі були високі,
але від року і до року
триває душ коловорот.

06/06/20

В саду - прекрасна літня ніч.
І сяють зір ясні опали.
І духам сну - як могорич -
Розлито спокій у бокали.

Ніхто із них не крикне «Ах!»,
А перехилить мовчки склянку…
Бенкет цей тихий при зірках
У них триватиме до ранку.

І ночі короля рука -
Безшумно королеву ночі -
Під акомпанемент цикад -
У танці закрутити схоче.

І зачудований стоїш…
Таких незвичних вражень повно…
І дух-поет шепоче вірш
Як відгомін утіх любовних.

Чудна химерія така –
Видінь танок нічного раю…
І тільки шурхіт їжачка
Тебе у дійсність повертає.

7 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я Муза не Ваша-не місце,не час...
І,як би мені не кортіло,
Ні духом своїм, і ні тілом
Мені не увласнити Вас.
Супротиву Вашому вічному я
Не можу знайти протидію.
Якби ж я була,як повія.
Аби ж я не мала ім*я.
Аби щоб не мала дверей і ключів,
І скрізь ні своя,ні чужа.
Із Ваших нещасть випиваючи жах
Я б Ваші гострила мечі.
Спустошена вкрай,і наповнена вщерть-
Причетна,приречена тінь.
Та, десь,поміж генних сплетінь
Я б Вашу чаїла смерть.

Король танцює,
аж стрибає до стелі,
Щось мугикають
крізь сон на підлозі
менестрелі.

Вони лигали
джин та ром,
Тепер хроплять,
мов поросята,
під столом.

Король від втрати алкоголю
у відчай не впав,
Він танцював,
до стелі, наче птах,
злітав.

Кричить "уря-я-я-я!",
мов Кіт - воркіт,
чи Котяра - воркот,
Він любить пудинг,
кекси, бутерброд!

Погляд Короля
падає з під стелі
на накритий стіл,
Помахи руками
схожі на помахи крил,
Здається,
що десять Королів
кричать:
"Чай! Чай! Чай!"

Чай - з напоїв
найкращій,
Він занурює у марення
хащі,
Він чорний,
наче пекельний звір,
Він концентрований,
зветься
"чихир".

Хай живе Чай,
Чай,
шанувальників стрічай!"

десь над Стоунхеджами над пірамідами
вибухнула наднова
аж статуї острова Пасхи
навік загубили слова
степ скіфськими бабами закам’янів
під падаючими краплинами зоряних злив
і лиш випромінювання таємниці
ворушить людей ковилу
та срібний міжзоряний вітер
чудноти несе кушпелу

вона осідає у місячних цирках
наповнює хмари планет
і чимось неясним шурхоче
немов уночі очерет
чи може то звук радіоперешкод?..
чуднота шукає в них сенсу як сонця – город
бабусі в старому селі серед степу
щоб зойком його берегів
згадати слова й відшукати
вірші за межею віршів

Спочив поет. Життя минулось,
Та пустка в пам'яті болить.
Перетікає у минуле
Насущна мить.

Чи то раніше, чи пізніше
Підемо в засвіти усі.
Блажен, хто залишає вірші
В терпкій красі.

Пішли із сином якось ми до лісу,
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.

хмари як отари
пари і без пари
дляві та стоокі
вкупі й одинокі

хмари наче мари
чаполоті чари
срібні сиві сині
в сонця павутині

хмари як дерева
їхня плоть рожева
тиша пелехата
гілля – хмаренята

хмари наче люди
плинуть у нікуди
крізь тривання сіре
на жевринку віри

Злітає вгору тополиний пух,
Мов парашутики малі у небо синє,
Літа спекотного вже відчуваєм дух
У лісі, в полі і на полонині.

На морі, річці, навіть на ставку
Відпочивальників в цю пору так багато,
Водички прохолоду тут легку
Кожен із нас захоче відчувати.

Ой, літо-літечко, тебе чекають всі
Морозною та сніжною зимою,
Коли ж прийдеш нарешті й промінці
Пошлеш на землю-матінку з росою,

Сипнеш тих іскор сонячних в траву
Та припечеш ти ними наше тіло,
Тоді й ховаємось від них куди небудь
У затінок, де вітряно та свіжо.

2019 р.

Не пропаґуй мене, а занотуй…
Прости прасотнею "прощай"!
І не влаштовуй сабантуй,
ба, навіть – примітивний чай.

Пройди, позбавлений харизм,
до сліз, усотаних у раж.
Наздожени наш кожен "-ізм",
без нас він – не ажіотаж.

Удосконалюй простоту –
поїдь сьогодні на гробки.
Співай з людьми молитву ту –
за Ким я – був-таки.

29 квітня 2003 р., Київ

Камінчик,
що був колись горобцем,
розбив шибку,
що була колись птахоловом.

А хто був той хлопчик,
котрий кинув камінчик
і втік?

1994

Тікають щодуху Граблі,
А зуби у них чималі,
Неначе ікла -
Гострі, великі,
"Рятуйте!" - волають Граблі!

"Топтати воліють нас люди,
На нас наступають усюди,
Життя наше - повний "атас",
Тупцюються, скачуть по нас,
Неначе скажені верблюди!

Держак утомився і зуби,
Між вухами бовдурів лупим,
Набридло нам бити і битись,
А бовдури ще не втомились.
Не треба топтати нас грубо!

Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
Чи то літом освіжитись, чи зайде з морозу,
Аби випити, поїсти та добре зігрітись.
То селяни було зайдуть кухля пригубити,
То заїдуть запорожці, що на Січ простують.
Бува, корчмар не встигає на столи носити,
Та сидять, поки чекають, щось собі пліткують.
От якось отак сиділи в корчмі запорожці.
Уже випили по кухлю, наїдки чекали.
З-за халяв подіставали кожному по ложці,
Про щось своє гомоніли, часом реготали.
Вже під вечір, корчма повна, селяни із поля
Прийшли трохи відпочити з денної роботи.
Теж тихенько гомоніли біля свого столу
І несло від них корчмою стійкий запах поту.
Тож сиділи та чекали, звісно, кожен сво́го:
Хто наїдки, хто напої - корчмар забарився.
Раптом двері відчинились і став на порога
Якийсь панок завалящий. Гордо подивився
Та і каже: «Одно бидло зібралося тутай!
Нігде пану уродзонім, навіть, і поїсти!»
Для селян таке, можливо, не в новину чути,
Із-за столу повставали, щоб панові сісти.
Молодий же запорожець за шаблю схопився,
Аби трохи тому пану язик вкоротити.
Та на нього старший гнівно тільки подивився,
Козакові слід собою, мовляв, володіти.
Повернувсь тоді до пана та й в голос питає:
«А якого саме пана маєм честь вітати?»
«Пан Хмелецький, єстем, хлопе, коли хто не знає!»
«Дуже добре, зацний пане, тепер будем знати».
А в самого так і грають в очах бісенята.
Козаки сидять, чекають, знають козарлюгу,
Той такий - кого завгодно може обсміяти,
Нема в жартах йому рівних по усьому Лугу.
Помовчавши, козак мовить із серйозним видом:
«Пан є пан, його зробили не з такого тіста…
Як створив Бог світ і землю, все на неї, слідом
Він надумав і людину сотворити. Звісно,
Не одну: комусь робити, комусь – панувати.
Тож узяв він шматок глини, зліпив хлопа з неї,
Потім з тіста пшеничного став пана ладнати.
Ліпив довго, милувався з роботи своєї.
А закінчив, то поставив на сонці сушитись.
Сам подався поза хмари та й ліг спочивати.
А тут псові біс порадив, певно, нагодитись.
Він обнюхав хлопа, пана… із кого обрати?
Хто ж то буде глину їсти? Узявсь він до пана.
Роздирає, їсть шматками, бо ж, видно голодний.
Скоро з пана, що його Бог ліпив так старанно,
Залишились тільки ноги. Аж тут крик Господній:
«Що ж ти робиш?!» Та ще дрина отримав від Бога.
Пес як кинеться із ляку та давай тікати.
Біжить, біжить… з переляку так і пре із нього,
Все боїться, що Бог його може наздогнати.
І, де тільки він присяде, тільки купку зробить,
Там із тої купки зразу і пан на світ Божий.
А тікав він лісом, полем, скрізь звільняв утробу.
Тому прізвище у пана на те місце схоже.
Зробить купку під осику, то буде Осинський,
А, як стане попід вишню – буде Вишневецький,
А покладе під ліщину – з’явиться Ліщинський,
А під хмелем як присяде, то буде Хмелецький».
Лиш закінчив козак мову, корчму аж підняло,
Такий регіт там здійнявся, що й на небі чути.
Лице пана буряковим від образи стало,
Ладен кожному лайдаку голову зітнути.
Та в корчмі всі реготали, ніхто не лякався,
Хоча пан надимав щоки і витріщав очі.
Тож панок крутнувсь на місці та і геть подався,
Бо, мовляв, він мати справи із бидлом не хоче.
Так на світі і з’явилась легенда про пана,
Довго-довго вона потім по селах ходила.
Насміхалися над паном козаки й селяни,
Та, тим часом, готували свої шаблі й вила.

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо й засміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Красенями-лебедями небо забіліло,
Так летіли поміж хмари, наче їх рідня,
Покружляли над ставочком і на воду сіли,
Витягали довгі шиї граціозно так.

Замахали крилоньками, ніби привітали
Ту місцину їм знайому рідну та близьку,
В чужині вони за нею дуже сумували,
А тепер нарешті вдома, на своїм ставку.

І водиця тут смачніша, повітря свіжіше
І розносить запах м"яти теплий вітерець.
Рідний край в житті для всіх завжди наймиліший,
Для птахів цих білокрилих, так і для людей.

2020 р.

Ти відшукай мій голос у траві,
завви́шки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув, як спе́ршу немовля
знаходить світ живий.

Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід?
Почуй мій справжній голос і затям:
зворотний хід – на схід.

Назад молодшаєш і вже цвітеш,
а квіт не облетить,
а забрунькується і теж.., і теж
сховається на мить.

27 липня 2001 р., Богдани́

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

З циклу «Химерні Сновидіння»


Фрагмент невловимого
готичного сну…
Пізня осінь переходить
у весну.

***

Полонив
хлопця замок
готичний…
Боком яким
до цього
хлопець дотичний?

В замку – кривава криниця,
Навкруги – упирі, упириці…

«Кров із нього пити
неочищену,
Через фільтр із кісток
не пропущену –
Зовсім це не комільфо,
Це, панове, моветон,
Несмак незугарний» -
Голос,
наче деренчить
Пилка циркулярна.

«Нам позаздрить сам Мордор,
Келихи сюди
з «Бордо!»*
Келих бранцю і рабу,
Хай порушить він «табу!»
Пий, козел банькатий,
Вип’єш – будеш «з нас один», **
Лицар, Ночі Паладин!

Зась – байдикувати,
Всім – бенкетувати!»

Келих мучить хлоп
в руках,
Упирі в азарті,
Лузи у столах,
в кутках,
Наче на більярді.
В лузу хлопець вилив кров –

Розляглось гарчання,
Рик цей стіни розколов:
«Йду на полювання!»

Похмурий підземелля вид,
Без пам’яті красуня,
Це юна королева,
Над нею вже давно висить,
Хитається «система»***,
А що у вені мерехтить? –
То – голка кришталева…
У жили чорна кров струмить,
Дівча міцніє кожну мить -
Нечиста сила геть біжить…

Розколотий нечистих мир -
Страшний прокинувся
дрампір!****
Рятуйтеся, хто може.
Хай Чорнобог поможе!

«Прокинься, хлопче,
від біди,
Але без мене
нікуди
Піти не зможеш!»

Отакий от – СОН,
Готика – Бач!

……………….

*З кров’ю
** «Один з нас!»
***Для переливання крові
****Той, хто п’є кров вампірів

ОЧІ ДИТИНИ

В сумних очах дитя – весь смуток світу,
Журба століть й мовчання самоти
І людства гріх. Свідоцтво заповіту
Про втрату втрат – первинність доброти.

В сльозі маляти – Бога плач в зігріту
Невинність душ. Там шлях, аби дійти
До спокуття життя і барву розмаїту
В тих оченятах вгледіти й зрости.

Очі дитини – радість першоцвіту,
Цнота любові й щирість чистоти
Природи вічності, у погляд оповиту
І в нім заніжену. Чуття без марноти

І без тіней. В них – сяйво зоревіту,
Дива́ довіри й мудрість простоти
Всіх таїнств й істин, глибина зеніту
Благословенності та сенсу. Я і ти.

Павло Гай-Нижник
4 червня 2020 р.

Жив чоловічок у однім селі,
Нажив сохою добрі мозолі,
Але, хоч сили і багато мав,
Не всю він на роботу витрачав,
Бо полюбляв сусідам пики бить
Та ще по селах по чужих ходить.
Мав гарну жінку і синочка він
Та до сусідки лазив через тин.
Прибув чужинець до села того,
Побити батько спробував його,
Але такий отримав прочухан
Він од чужинця, який звався Хан.
А в Хана дочка була молода,
Тож батько все на неї поглядав.
А потім кинув жінку із дитям
Та й розпочав своє нове життя.
Взяв дочку Хана, дім побудував
І в ньому добре жив та поживав.
І там у нього народився син,
Якого бавив із дитинства він.
А перша жінка в бідності жила
І господарство на собі тягла,
І синові потрібно дати лад.
А тут сусіди тягнуть все підряд.
Ледь озирнувся – і уже нема.
А що поробиш, як вона сама.
Синок не надто сильний виростав,
Ніколи їсти вдосталь і не мав.
А брат молодший, як на дріжджах ріс,
Вже іноді й до батька битись ліз.
А то добряче сватові дали,
Все в нього господарство відняли.
Хоч до роботи і не беручкі,
Але коли у бійку – ще й які.
Від них сусідам жити не було,
Ледь не щодень село про них гуло.
Як перша жінка вмерла, батько взяв
І господарство все собі забрав.
І сина теж забрав до себе в дім,
Хоча постійно попихав він ним:
Працюй, не розгинаючи спини.
Мирилися не надто два сини.
Молодший сили, звісно, більше мав,
Отож себе за старшого вважав.
І все ходив та вказував тому,
Коли і що робити слід йому.
А сам, як треба пику кому бить,
То він одразу із дрючком біжить.
А до роботи – то болить спина,
А то… причина була не одна.
Тож господарство старший тяг усе,
Молодший хіба воду принесе.
Та обібрали з батьком пів села,
Усе сімейка у свій двір тягла.
Сусідів так зуміли залякать,
Що змусили на себе працювать.
Собі городів, лісу натягли,
Паркан високий навкруги звели.
Кричали: «Як когось хтось зобижа,
Ми миттю йому встромимо ножа!
Отож усі під захист наш ідіть,
Ми навчимо всіх, як на світі жить!»
Здавалось, не життя, а благодать.
Лише встигай комусь у пику дать.
Аж раптом якось батько дуба дав
І спадкоємцем син молодший став.
Тяжке життя без батька почалось,
Паркан отой зламати довелось.
Сусідів із землею відпустить.
Та і самому вчитись якось жить.
І старший брат від нього відійшов,
Став працювати лиш на себе знов.
Кому ж за нього в полі працювать?
Худобу хто візьметься доглядать?
Ну, добре, лісу шмат добрячий мав,
То з того й жив, що його продавав.
Та ще кілка здорового гострив
І все сусідам без кінця грозив.
А старшому казав: «Ти ж мені брат,
Давай, вертайся у сім’ю назад!»
А старшому навіщо то було?
Він працьовитий був на все село,
Тож сам давав у господарстві лад,
Якби не заважав молодший брат.
Той то жуків напустить на город,
То витопче всю ниву його скот.
А сам тим часом по селу кричить:
«Він самостійно не уміє жить!»
От старший якось захворів, було…
На другий день гуділо все село,
Адже молодший уночі узяв
І шмат городу в брата відібрав
Та переставив камінь межовий,
І заявив: «Той шмат городу мій!
Бо батько, бачте, здуру був узяв
І ту частину братові віддав».
Хоча всі добре знали на селі –
Не міг він ладу дати тій землі,
Тож і віддав, аби син доглядав,
Бо сам ні сили, ні бажань не мав.
Тепер, коли доглянута земля,
То брат молодший брата й виселя.
Та каже: «Бачте, там сама моква
І жаби усі кажуть «ква-ква-ква».
Адже ростив ще батько жаб отих,
Ну, як я можу кинути своїх?!»
Сусіди говорили: «Ай-ай-ай!
Негайно землю братові віддай!»
Та далі того все і не пішло,
Поволі заспокоїлось село.
Так і живуть колишні два брати.
Один працює, щоб кінці звести,
А другий працювати не бажа
Та все гострить на всіх свого ножа.
Та капості сусідам учиня
Й ніхто його в селі не зупиня,
Бо в нього, бачте, є кілок і дрюк…
Тож капості і сходять йому з рук.
А ще ж у нього ліс дешевий є,
Що він односельчанам продає.
Якщо на нього голосно кричать,
Розсердиться й припинить продавать.
А де такий дешевий брати ліс?
Нехай товчеться, взяв би його біс!
А старший брат нехай береться сам,
Чого в ту справу устрявати нам?
Нехай радіє, бо ж іще живий…
Такий у нас порядок світовий.

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…
Яко вчено несусвято,
яко вичерпано досталь
начуття її сумного!..
А для неї – ошукали!
Ремісна? А я́к би йнакше?
Як могло їй стати волі?
На зарученому ложі
так, без зірки, неба клаптик…

8 травня 2003 р., Богдани́

Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
І нехай твою печаль вітром віднесе.
Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
Що загинув я нехай вірять мати й син.
Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
Не чекають друзі вже. В колі при вогні
Наливатимуть вино в келихи свої
Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
Але пити з ними ти все ж не поспішай.
І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
І тобі лише скажу небагато слів:
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.