Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

...А поміж свят Шабат в юдея
(байдуже, сьогодні де він) –
І найсвятіший, і найперший:
Діяння надлюдські Господь завершив.
Шабат в Єрусалимі –
Найкоротший шлях до Бога:
Відлунням од Стіни Плачу
Слова без перешкод рушають у дорогу,
А помисли і думи заповітні
Лягають в щілини тисячолітні.
А як Шабат із Песахом в супрязі,
Подвійне свято для юдея зразу.

-Петруха что ты там нашел?
-Спросил у лейтенанта, говорит бухгалтер.
-Наверное бюсгалтер,деревенщина.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал я в миг один с пацанки.
Сопротивлялась целка,поцарапав мне лицо.
Да мне ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду. Жарит целый взвод вдову…

…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулі,
Що розлітаються, мов мухи, на безоружних.
Вовками тікають визволителі в ліси,
Щоб встигнути на Свято Перемоги.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

Чому мовчать твої вуста,
Коли тонка душа руйнується назавжди.
Чому не бачать очі ті, що я уже пуста,
Хоч й досі ледве чутно крик: «зажди»!







2022 рік

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Ісусе Христе, Боже, Царю слави!
Звільни ти душі наших всіх загиблих
Од вогняної вічної безодні.
Не допусти, аби поглинув Тартар,
Не дай, аби поринули у морок,
у забуття, у чорні сіті брехень.
Простеж, щоби архістратиг Михайло
До них спустився із воріт тих Ляцьких,
Провів усіх їх у Долину світла,
Яку обіцяно невинно убієнним....
Даруй їм спокій назавжди, о Боже,
І світлу пам"ять у віках даруй!
А нам, живим, допоки ми живі -
щодня День Гніву,
сил нам дай для помсти...
Quia pius es.
Ти, Боже, мусиш
це для нас,
ти мусиш!
#словаВасилинаІванина

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Попливу на кораблі Артюра Рембо –
Того, що Жан Ніколя з Шарлевіля –
Син піхотного капітана
Разом з диваком Дамоклом –
Він шанує білий хліб і чорне вино,
А не глиняні глеки мальовані.
Чобітьми кароокого маляра Веласкеса
Буду гупати по дерев’яній палубі:
Між двома Іспаніями вода,
Між двома кінськими волосинами
Клепсидри і трохи квітів – тропічних.
Трохи блідих (бо що нині повнокровне?)
Трохи чужих – бо свого на жменю,
Навіть віршів – на клаптик паперу,
Навіть спогадів – на хвилину сну-марення.
Сильніше вітру надимає вітрила мрія –
Моя – недоколисана, ваша – зріла як гроно
Осіннього винограду кольору Сонця,
Швидше вітру полетить корабель
Зі щоглами-соснами, окрилений вітрилами
Зеленими як весна. Як смарагдовий острів
У зіницях сивого фантазера Бога.
Надлишок Часу музикою після сонетів,
Нотами ренесансу – незабутнього,
Незрівняного, але нашого. Тутешнього.
Швидше вітру з Леванту – Зефіра,
Що зазирає в срібне дзеркало
Але бачить там Поліфема – пастуха овець.

Україно, не домовляйся з москалями. Це не люди, а звірі хворі. У них немає душі. Кров нашу пили довгими роками. Вони, мов шакали на нашій землі. Москалі, мов блохи воші, або гниди. А з таким боротися треба тобі. Як тільки є змога стирати їх сліди з кров’ю й потом зрошеної нашої землі…

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

Ніщо в цім світі неабсолютне
В цім світі абсолютний тільки Бог
А ми як недосконалі
Спраглі твори
Лиш ходимо навколо
Джерелá
І попиваємо ми з нього
Щоб хоча б трохи
Доторкнутись до
Абсолютності цієї
Устами
Щоб хоча б трохи оживити
Свій світ, життя
Справжністю
Любов'ю
Наповнити збентежені
Розгублені серця

Майбутнє – це сутінки
Весняного вечора
Напередодні зацвітання слив.
Не треба його катувати,
Майбутнє – то хатка бобрів
Про яку написано в папірусах
Олександрійської бібліотеки
Спаленої на попіл, але закарбованої
На білих хмарах сув’язі спогадів.
Майбутнє – це ріка Бористен
За мить до порогів, за краплю до доторку
Брил кам’яних – ненаситних,
Майбутнє – то острів скелястий,
Де Робінзон-філософ вдає Діогена –
Ловлячи рибу-час. У діжку глиняну.
Майбутнє – це біла конвалія,
Яку на порозі забули
Хати-пустки, хати-румовища,
Хати, яку мурували там – на межі
Між неогеном глиняним
І сурмами Судного Дня.
Майбутнє – це човен бога-рибалки
Який розтрощили хвилі:
З уламків збудуємо хижку –
На березі мрій.
Майбутнє – то паморозь
Зими-Іфігенії – біла, іскриста
І чиста. Як сторінка
На якій напишуть вірші.
……………………………………….
Не катуйте майбутнє!
Дайте прийдешньому келих води!
Чистої.

Якщо не можем на яву
То хоч би уві сні давай
Зустрінемося поглядом, руками

Те найдорожче, що в тобі
Душею обійняти можу
Здається, це життя

Щось нове, що з'явилось
Коли з тобою ми зустрілись
На перехресті, на краю
Світів своїх колись

Вночі, перед війною

(24.2.2022)

Міняю одяг –
Чорний краватковий на плямистий,
Міняю скрипку –
Легку й лаковану на залізну,
Міняю друзів –
Філософів на самураїв,
Міняю Сонце:
Зле й зимове на березневе:
Оте – радісне,
Міняю квіти:
Тендітні білі галантуси
На черлені спалахи
Троянд миттєвих.
Міняю постаті –
Літературних геніїв
На ті – в полях,
Що ледве жевріють,
Що ледве в сутінках,
Які очікую,
Міняю птахів –
Цвірінькалок – жменьки пуху
На круків залізних,
Що кидають шматки Сонця
На вовкулак темряви,
Міняю життя –
Монаха-відлюдника
На буття майстра меча:
Я - самурай та хайдзін,
Друг місяця, воїн світанку,
Пелюстка вишні
Квітневого ранку…

після ракет — на узбіччях застиглі пози.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
що ми, урешті-решт, зробили не так?
жалібно тягнеться пісня сирени зранку,
жалібно стогне матір за сином зраненим.
тихше, сховайте квиток, лише перший акт.

ніч у ка́птурі, в небі спалахи, б'єм на сполох.
наша доленька, брате — замаскований молох:
ріже, засмоктує, щириться, прагне ще.
я замурую біль твій у межах застінок,
в стиглих приховищах, в чорних очах домівок,
там, де у грудях скипає печаль і щем.

я їм розкажу, брате, про 8 років,
про терикони, про «нациків», «сепарів», «орків»,
жовті райони, вугільні ночі і сни.
як забирають можливість твою повертатись,
як внутрішні стрижні мають здатність згинатись,
як березень плаче у передпокоях весни.

там, де ревуть воли, височіють кручі,
де Марік і Мєлік, де Васильків і Буча,
Харків, Херсон, Волноваха, Ірпінь... авжеж
назв так багато, наші міста — герої,
наші армійці — титани, їм вистачить зброї,
волю кропити ворожою кров'ю (без меж).

знову всі мерзнуть серед снігів і морозів.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
чи-то не видно з божих олімпів нас?
брате, зостанься, ще постоїм хвилину,
тихо згадаєм усіх, хто сьогодні загинув,
завтра — відплатимо, най тільки стане час.

2022

Серце, немов піроман, сумує за спекою печі.
В ліжку у всіх все добре, тобі ж — якнайбільше тяжко.
Те, що здавалось близьким, було найближчим до втечі:
тікали з міста, із глузду. Щоправда, від себе — важко.

Я знав, бо твоє ім'я римується зі словом «всесвіт»,
як не римувалися жоден вірш або пісня.
Всередині кипіло море і його чарівний плескіт
дав привід забути, чекаючи, коли візьмем.

Не чулись/не бачились. Голос у телефоні
не зміг подолати і кілометрову відстань.
ти зробиш останню помилку і щезнеш. Без церемоній.
Я зроблю останні півкроку, щоб впасти у червінь міста.

2012

тій, що надсилає вночі тисячі новин,
ділиться, мовби атом, чимось своїм-новим.
в її обличчі — жаль, краса неймовірних сил,
боже, я ж бо ніколи не бачив такої краси.

серце кипить, як джезва, джазом співа душа,
я — з тих одвічних прибульців, вона — з великих держав,
холод змінився на жар, щойно нічний кришталь
вщент розгромив наших мрій-зорепадів штат.

знаю, кохання — відблиск в чужих очах,
кава у кров, цигарки та зелений чай,
зміна всіх кольорів, квітів і їхніх назв,
знаю, любов — щось важливе
супроміж
нас.

Це були моменти,
коли кохання нагадує вкушене з обох сторін
яблуко.
Велике, немов Нью-Йорк,
крихке, ніби чортів пазл.
Коли в кожному з нас хтось помер,
і ми збудували у головах анонімний морг
без віз, спогадів та імен,
лише з купою атмосфер,
сповнених інорідним червоним газом.

Коли я побачив частку
твоєї стомленої душі,
магічним чином нагадавшу мені скриньку і малахіт.
Серце рухалось у збитому, ніби дихання, темпі.
І було вже дві за північ, і дуже тепло,
і хтось пошепки натякнув,
що у часу є свій ліміт.

Коли кожновечір'я думаєш,
як радіє чиясь дивовижна мама,
та спалюєш,
ніби серветку у центрі сутінкового міста,
свій чорновик.
Мить перетворюється на вічність,
і кожен вдає з себе полоненого гуантанамо,
бодай же в кожному причаївся
ірландський гнівець-бойовик.

Це булo містичне провалля у просторі,
коли я почув твій голос по той бік телефону —
зібрались докупи венеції, стокгольми і всі страхи.
Довга дорога додому.
Коли ми вперше зустрілись,
з хатин дядька тома зірвало усі дахи.
В кафе на Подолі джазмени грали босу,
і місяць на рукавах,
і ще одна ніч на осад.

2010

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»

І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна продиктує ганебній Росії свій вирок.

Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

Такі події... Нутрощі ніби на тертку
Перетерті і поскладані назад
Сухо всередині. Папір'я
Як те перемир'я
Все в ніщо

Стільки вагомостей і умовностей
Як в бурі морській
Сіллю сльози запиваю
Очікування, бажання і знову чекаю
Нема нічого окрім правди
І того, що є...насправді

Слова як папір'я, кригкі
Як зрадливе перемир'я
На лінії вогню війни
Життя
Ще день і все, що в ньому
І віра, і надія, і любов
А інше, як ті невиправдані
Кінці його
У воду

спопелілі
слова

зламані
вихором злим
дерева

сирени-сирени-сирени

руїни-руїни-руїни

обвуглені поцілунки
останні обійми

розчахнений світ не зростеться

рятуємо гнізда пташині
і росяні ранки
рятуємо землю свою
2014-2022

Бог долю хрестиком нам вишивав,
де чорне-то журба, червоне -то любов.
Заплакав Бог, бо на хресті вмирав
І воскресав Він знову й знов.

Сорочку хрестиком Бог вишивав
Та зодягнув на неньку-Україну .
Пробитими руками пригортав
і шепотів:тебе Я не покину.

Бог долю хрестиком нам вишивав,
Де чорне-то Земля,червоне-наша Кров.
07.03.2022.

Дзеркало – то Боже вікно:
Туди зазирає Сущий
(мій старий незнайомий)
І бачить наші втомлені очі,
Які теж глипають в цю шибу,
Намагаючись дізнатися
Де то ота чаша, яку мимо не пронесуть,
Яку наповнять – ось вам!
Яку – ось випийте і до денця
На якому намальована Темрява,
Свічада срібного,
Де оті дівчата, що ніколи не зістаріються,
Бо в тій шибі – в отому світі (як в кіно)
Відображаються спогади,
А не тільки ілюзорна «реальність».
Отой сивобородий справді живе там –
По ту сторону скла:
Я тільки нещодавно довідався,
Що він приклеює бороду та одягає перуку:
Стає сивим як лунь,
Зморшкуватий, наче рілля –
Він молодий, насправді,
Таким завжди і лишиться –
Тоді, як помандрую у засвіти,
Просто не буде людям показуватись:
Бо живе він у світі
Який Бог домислює – досі.

А до мене прийшов кінь сивий –
Дивиться своїми очима синіми
У моє минуле темне і зранене,
У моє майбутнє сумне і готичне:
Коні скачуть з туману зимового
У густий туман мого майбутнього:
Кому білого коня та стріли,
Кому червоного коня та меча,
Кому вороного коня й терези,
Кому чалого коня та косу,
А мені – коня сивого зажуреного,
А мені шлях без кінця і без краю
Назустріч огненній кулі,
Що з зі степового видноколу
викочується
І руків’я шаблі долонею
відчувати
У поході козацькому вічному,
І час світанками міряти,
І тужити у снах кольорових
За квіткою сон-трави,
За чорним камінням
Зі знаком папороті,
За стиглими вишнями,
За гомінкими бджолами
І коню сивому
Шепотіти на вухо
Казку.

На острові мого серця
Живуть мовчазні Робінзони,
Цвітуть п’янкі орхідеї (черлені),
Шалені аборигени
Танцюють нечемні танці
На черепах вовкулак:
З неба зеленого – з його сутінок
Падають лунко на землю
Горіхи:
Може то сад осінній
Босоногого Епікура –
Винороба ілюзій, шанувальника Вакха,
А може шматочок хмари,
Що впав в Океан на хвилі
І скам’янів необачно –
Став незаплющеним оком,
Що глипає з синяви в синяву –
До речі. До човника. До порожнечі.
На острові мого серця
Інколи падають зливи –
Прямо на томик поезій,
Який загубив на дюнах
Капітан дерев’яної шхуни
(Вітрило і трохи щастя,
Сік лайма, сухар,
Смак грогу і вітер в обличчя
Солоний):
Вітер гортає сторінки:
Сонети піску і ночі
(Ноктюрн),
Елегії про Вероніку,
Що зрізані коси (навіщо?)
Кинула геть на Небо.

Крок і крок. А потім обійми.
Близькість душ -
То шлях до близькості тіл.
Темно вже, тому свічки запалімо
На нашому святковому столі.
Закутай все своїм теплом.
Мене, наш дім, своїх дітей.
Крок і ще раз крок, ходімо
Разом в ритмі життя
Миттєвостей.

Єдину книгу
Напишіть на сторінках
Отого «Ніщо»,
Яке між зірками зависло,
Якому бракує людини,
Щоб пояснити таке буденне «не бути»,
Чи то збирати суниці
На полі, якому бракує Неба.
На полі женця, що косить траву,
Коли вона доспіла-достигла,
Женця, що збирає сніг,
Бо гадає-вирішує, що то борошно
З якого треба пекти коржі
Жебракам-чорнокнижникам
Безхатькам-безпланетникам,
Які бенкетують разом з лелеками
За столами накритими Персефоною
І Персеєм – знавцем камінних людей,
Що вертався чи то приблукав
У місто сови і розбитих глеків*.
Кінь – не блідий, а сивий
Для вершника – Будди Майбутнього**,
А під стиглими мандаринами –
Жовтими стигматами цитрусового саду
Танцюють ящірки –
Тваринки мого заперечення
Епохи дощів.
Зіграю їм на арфі –
Старій ірландській арфі
Фугу зоряного нотаріуса
Нарешті.

Приітки:
* - це я про остракізм. Розбивайте глеки, розбивайте… Може ї вам щось випаде – якийсь жереб… Персей, звісно, повертався не в місто Атени, а в храм Атени на острові Серіфос.
** - Майтреї. Він приїде на коні – не сумнівайтеся… Повірте мені…

Хоч і літати вмію
Навчена я жити на землі
Всі відтінки побуту і тілесного
Притаманні мені
Відчуваю душу й тіло
Її присмак
Твій неповторний
Запах запашний
Для мене
Твої обриси, форми
Характеру та очей кольори
Голосу тембр
Все притаманне мені

(2022)

Написав, споглядаючи стару-стару світлину. Оцю.

Камінне серце Карпат –
Ми його втратили, загубили,
Воно розтрощилось у жорнах
Невблаганного млина Долі:
Мельник Час грав би нам на сопілці,
Але поглухли всі сови й пугачі
В долині сірих брил-черепах.
Кам’яне смарагдове серце!
Воно гупало, стукало, стугоніло,
Тріпотіло і пульсувало!
Змололи той сяючий камінь
На тьмяне порохняве борошно,
Спекли з нього хліб гіркий –
Їжте, сумні вигнанці,
Їжте, співці безнадії!
Грайте сумні мелодії
На скрипках тисових
Печалі пташиної.
Грайте, поки Довбуш новий виросте
І барткою нове серце зі скелі вирубає:
Скелі крем’яної замшілої,
З якої мурувати хотіли браму
До замку – чорного сховища,
Притулку всіх неприкаяних –
Без Каїна на ковалів вивчених,
Але поснули всі будівельники
Сном загати і серпанкового марева,
Поснули і будувати їм годі,
Колись чи хтось у тій темряві
Горобинових ночей прокинеться?
А люди стоять собі
Під дощем осіннього листя,
Стоять собі і на волю омріяну
Сподіваються.

бездарно некрасиво лягають — рядки за рядками —
у роби рутинних строф

поети чи віршороби чи віршограї
невпинно затято майструють своїх буратіно —
на радість мишам і демону кальциферу

й суне додому втомлений автор — самотній ніби
Харон посеред царства схололих душ
в тролейбусі дерев‘яному
серед густого запаху вичавлених за день містян
повз прапори біг бордів —
«давідофф» «вікнарьофф» «стадо корофф» — повз
біг маги біг маглів аптеки та кантори —
до Дону та Сяну — додому — у душ! —
за двері броньовані бо
понадміру горілим чути —
зомбосвіт — ненадійне благо таким
як той один один нуль один

примушує битися головою о стіни
читання рядків
у робах бездарних строф
і викидатись на берег і живота розпорюючи —
ілюструвати протест
кишками

коли він помре — наш втомлений автор —
на похороні його
письменники будуть їсти балакати плакати
й обмінюватися
книжками

(с) Тата Рівна, 2022

Притиски, притиски,
Лопаткою, паличкою
Затамування подихів
В очікуванні
Від великих форм в малі
Розбиваєш тіло на абстрактні
Міні сектори
Залишаєш позначки дрібні
У тонкій ріллі

Кожний сантиметр квадратний
Треба ще
Змапувати поглядом, руками
Доторкнутись до поверхні
Холодного, ще не готового
псевдоголéмового тіла

Поки вологий матеріал
Піддається рукам, пальцям, волі, баченню,
Законам світла-тіні, законам метафізики вищого сенсу
Поки ще в душі віра
Фатумом не перетремтіла
Від побаченого, відчутого

І знову притиски, притиски, притиски
Затамування подихів
В очікуванні

(2022)

Вже не боюся німих слів
Не боюсь арії мовчання
Чогось боюсь даремних почуттів
Не виправданих мрій
Короткого кохання

Вони лишають в пам’яті не виправданий слід
Покинуті напризволяще óбрази й обрáзи
Як безпритульні пробивають собі ними хід
Насититись моїми і твоїми...

Почуттями

Між нами поле жита й бур’янів
Що саме будемо полоти?
В мовчанні арії
В німóті слів

Своїми кожен
Не при́знаними

Почуттями

(2022)

Зорі як зерна
На зимовому небі:
Їх видзьобав птах
Срібновбраний –
Ховається в присмерку.
Їх знову насіяв
Як пил
Бог човнів та парабол,
Бо зима на дворищах
Палацу-фільварку,
Де години в барилах вина
Бережуть
Для білявих чужинців,
Бо дивись:
На ристалищах ока
Граф лісів та боліт,
Повелитель самотності
Відкриває своє око зле:
Навпіл ніч, навпіл полум’я свічки!
Б’є в бубон шаман,
На офіру не стане волошок,
Небо жадібне прагне вогню,
А ми гріємо руки
Біля ватри сумних пастухів
І кресало ховаємо в скриню
Снів овечих. Назавжди.

Сон – це тканина
Зіткана з льону,
Що виріс в країні дощів,
Які падали краплями-смарагдами
На листя співців-неофітів.
Сон – це стара вишиванка
Теслі старого з обличчям пророка –
На шрамі шрам:
І всі білі, всі як борони
На скрині – коли тешуть хрест.
Сон – це опудало,
Яке поставили на полі соняшників
Лякати горобців-лицарів
Вбраних у сіру крицю
(Тамплієри крилаті –
Провісники радості
Для згорілої пустки села:
Чума чи то голод
І трохи вогню – спалах).
Сон – це хатинка,
Де ми від грози ховаємось
Коли лячно, коли
Дятел-шинкар
Замість зозулі
Поселився в годиннику:
Стукай по дереву
Коли я ненароком
Повідаю істину писарю.
Сон – це серпанок
Дивної вовни світанку –
Зима загортає під ковдру
Вісника келихів срібних.
У сні моєму
Ладнають мені гільйотину
На площі – на Гревській, де Отель-де-Віль
Де голодна юрба
Жадає видовища,
Хліба й вина
Опісля.

Цієї зими,
Коли думки про Вічність
Перетворюються на кристали води,
А спогади сплять під снігом,
Як спить табличка глиняна
З письменами пташиними
Про муралів снів та веж
Двох каламутних річок.
У серці моєму сутінки –
До весни,
До першого підбілу весняного,
Сутінки
Білими плямами на крило передбачень –
Пророцтв жебрака старого
Світу на межі моря.
Годую старого крука – птаха Феба
Чи словами про смерть,
Чи думками про Нескінченність,
Про нетлінність субстанції
Отої – нематеріальної.
Годую. З руки.
Чорного вісника.
Агов! Ви – катари,
Сучасні альбігойці Сарматії!
Шукайте собі прихисток
В країні знаків зруйнованих,
Добрі люди у мандрах –
А ви у дворище,
Де замість коней
Впрягають у сани пустище
(Бо зима! Бо таки холодно!)
Нам – жебракам з подертою свитою…
Хіба грітися шаблею,
Якщо вже кузні не розпалені,
І міхи діряві зітхань повні,
І ми не ковалі, а бондарі –
Діжок для вина світу сього
У цьому селі мірошників…

У глеки налито світанок
Замість вина снігових елегій,
Замість черлених краплинок літа,
Замість води, що стає кров’ю лози,
Коли майстер наметів пустель
І тесля кедрових воріт (які зачиняють)
Благословляють весну:
А ми отой трунок ковтками –
Питво зимових світанків –
Білих, як ожеледь, гострих як Сіріус –
Голкою в скроню – зірка холодних вітрів
Краю тирси і хліба, криниць і лошат,
Срібних як ранок сонного Сонця зими
(Прокидайся)
Серце моє – гірка ягода.
Для чого тебе зірвали з куща колючого,
Для чого тебе заморозили
В озері зозулястому серед січня сухих очеретів
(Життя – це рогозовий пух над водою),
Коли крига синіє, а Оріон мисливцем злим
Мітить стрілою в кожного
Хто світанком зимовим напоєний,
Хто сонне Сонце криком мовчання будив,
Хто пса білого небесного з руки годував,
Хто снігом босоніж йшов
До криниці забутих слів.

Навіщо могила Моше схована від людськго ока?
Бо відомо було Всеблагословеному, що Храм має бути зруйнований
і народ вигнаний із землі своєї.
І не прийшли б тоді на могилу Моше, плачучи вмовляти:
«Моше, Учителю наший, устань і молися за нас!»
- І встав би Моше та й вимолив би відмінити згубний присуд:
- адже праведники бажані Господу після смерті ще більш, аніж за життя свого.
Агада, частина перша, «Могила Моше»

«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить .

У мене очі пусті...
Вони вже багато бачили...
І ці вуха багато чули, а серце переганяло кров мільйони разів, по колу...
А ти, такий незграбний, юний.
Я не розчаруюся в тобі ніколи...
Тому що ти...
Тому що ти...
Немає тобі ціни.
Я вже знецінила тебе, щоб не боятися втрачати.
Хто ти? Де ти? Ти?
На папері знаки, букви...
Я читаю життя.
Танцюю свій танок.
Лиш тебе не в змозі прочитати.
Лиш тобі не в змозі танцювати.
Ти такий недосяжний...
Дивися на мене. Будь ласочка.
Адже і для тебе. Недосяжна. Я.

мавко-мавко
стань мені дівчиною
хоча б сьогодні
хоча б на трішки

хлопче-хлопче
дарма мене просиш
не пара я тобі
не тебе обійматиму

бо як почує батечко
як відчує матінка
не пустять мене
наступного року
на свято
хороводи водити
трави гладити
людей розглядати

то ходи-но зі мною мавко
хоча б «гречаники» танцювати
хороводи водити
пісень слухати
вогню вклонятися

гур-гур юначе
ми це щодня робимо
танці завжди водимо
колись цьому й людей навчили
щоб у розвазі
тяжкість душі
вони віддавали стихіям

сьогодні я маю берегти
ліс і воду
щоб люди силу знаходили
душу оновлювали
тіло зцілювали
але не шкодили живому
не рвали
квіти папороті

але ж хіба папороть квітне?
це ж лише легенда?

юначе-юначе
ти навіть не уявляєш
стільки папороті квітне
в купальську ніч
але люди
не бачать квітів
і ти будь обережним
ступай м’яко сьогодні на трави
вже дві квітки папороті
ти сьогодні зім’яв
сам того не знаючи
тому тобі й легко зараз
тому тобі й радісно нині
тому ти бачиш мене

гур-гур юначе
гур-гур юначе
й полопотіла

приходили сьогодні майстри
домовлялися про ціну
обговорювали з Господарем
термін та обсяг роботи

реставруватимуть моє обличчя
трохи хвилююся
адже це перша реставрація
з часу його створення
на стіні цього храму

чоловіки приємно пахнуть
радію що ніхто з них не курить
з самого ранку
прочитавши молитву
обережно збивають дошки
й роблять риштування
аби зручно
працювати на висоті

я не знаю коли
та хто
написав у цій церкві мій портрет
та коли майстер його завершив
а храм освятили
моє обличчя почало дихати

воно дивилося на кожного
хто сюди приходив
відчувало навіть помисли людей
не кажучи про їхні душі

з часом обличчя старіло
час бере своє
навіть якщо мова йде
про живопис на стінах

за кілька століть
якийсь молодий іконописець
тоненьким шаром фарби
замалював моє обличчя
повністю
залишив від справжнього
тільки ніс та очі
все інше
новими фарбами
перемалював
та «омолодив»

завтра розпочнеться реставрація
я хвилююся
не стільки від того
щоб нові майстри
не перемалювали мене знову
як через те
щоб вони
не відлущили стару фарбу
й не побачили
хто я насправді

один із них
як тільки сонце встало
навіть не снідавши
почав обережно зчищати
фарбу з моєї щоки

занадто зацікавлено
він вдивляється
в мої очі

невже впізнає?

Місяць безбородим Фідієм –
Скульптором потойбічних Атен
Вирізує з чорного мармуру ночі
Сову.
Серце зимового вітру
Стугонить білою кров’ю
Шестикутними голками Неба –
Нетутешнього старчика
В якого вкрали золоті монети зірок
Люди.
У місті дивному,
В якому живуть не люди – опудала,
Родичі снігових потвор
Зліплених марно
На очах жовтих вікон
Будинків німих.
Сова пугикає в простір –
Порожнечу чорну зимової ночі –
Книгу, де пишуть снігом
Білим по чорному,
Пишуть слова крижані
Епохи вовків.
Бачиш – ночі стають кришталевими,
Бачиш – вікна згасли як свічки,
А біле мовчання
Ріже як хліб
Крик сови.

Зимовий дощ – це холодні сльози
Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
Це одкровення синьої книги,
Яку писав принц дерев і квітів
Довговолосий втікач Сітхартха
Словами мовчання і опалого листя –
Це дощ просвітлення.
Дощ, який звик замерзати й тужавіти –
Ставати скляним. Він хотів бути дзеркалом
Але марно. Він хотів бути срібним.
Але даремно. З його краплин
Не змайструєш кулі для вурдалака,
Не зробиш хреста чи годинника –
Не той час, не ті перехрестя
На дорогах, які не пройти, не проїхати,
Не проповзти пластуном на череві.
Лише дощ – одкровення й просвітлення.
Лише краплі в обличчя – холодні як доторки
Сніжної королеви – божевільної дочки Космосу.
Лише кульки води на шкіру, в зіниці очей,
Ніби хтось хоче шпурнути твою душу нетлінну
У бездонне озеро Часу, в містерію слів забутих
Білого племені сильних людей,
Що йшли за стадами оленів
На північ. Де зорі і холодно.

А ти шукав відчаю
На березі березня,
На скелястій громаді
Грудня.
А знаєш, прийшла вже зима –
Така, хоч сідай в корабель
«Безнадія» -
Шхуну чужу з вітрилами сірими,
З торочками штрипіхатими
Парусини – прядива льону
З вітрил хрестоносців шматків
(Пливи).
Така вже зима, хоч лишайся
Серед руїни готичного храму
Химер лякаючи криком сови,
А ти сподівався,
Що грудень сховав в калиту
Золота таляр – Сонце.
Думав, що він глитай
Та поверне – бо мусить,
Як річка не стане,
Як все не засне
У країні сколотів,
Де біля вогнища гріються
Діти діви-змії Апі.
А ти шепотів, сподівався,
Мріяв про лева –
Золотом грива,
І сліди на снігу
До примарного Сонця,
Слухав стукіт копит,
Що стихав-завмирав:
А воно вже зима –
Коням бракне трави,
А вівці – пастуха,
А Небу білявому – Сонця.