Гарно влітку на селі у дідуся.
Не турбують, можна спати досхочу.
У саду черешні, яблука висять,
Тільки зайдеш, зразу слинки потечуть.
Вдень із друзями на річку чи у ліс,
Чи в футбола поганяти за селом.
Головне, аби у шкоду не поліз,
Бо тоді вже «на горіхи» би було.
Для Іванка таке літо – наче рай.
Жоден день не проминає без пригод.
Без уроків…Знай одне – відпочивай.
Правда, часом зазирав і на город,
Щоб бабусі з бур’янами помогти,
Чи зібрати помідори, огірки.
От сьогодні з дідусем йому іти
На леваду сіно скласти в копички.
Кілька днів дідусь ходив, траву косив,
Поки сонечко не випило росу.
А Іванко йому «вузлика» носив,
Через луки, там, де череду пасуть.
Нині ж добре уже висохле лежить.
На копички треба все його знести,
Щоб зручніш було на воза навершить.
А тоді уже в сінник перевезти.
Дідусь вилами покоси підбира,
А Іванко гребельками гребе вслід.
Добре, поки не спекотна ще пора,
Хоч уже і ручаями тече піт.
Потомилися та й сіли відпочить.
Тут Іванко дідуся свого й пита:
- А чому граблі назвали так, скажіть?
Якась назва така дивна, сміхота!
Посміхнувсь дідусь та й каже: - Подивись!
Невисоке, онде, дерево росте.
Може бачив, зубцюватий в нього лист.
Зветься грабом у нас дерево оте.
З нього гарні топорища, держаки
Довговічні і міцні народ струга.
Інструмент виходить добрий і легкий
І на руку, наче, вроджений ляга.
Як залізо рідко бачило село,
Заміняло його дерево оце.
У граблях заліза й зовсім не було,
До найменшої з дрібниць із граба все.
Тож від того вони й звалися граблі…
Зрозумів? - А я такого і не знав!
А чому граб зветься «грабом», взагалі?
Хто його отак по-дивному назвав?
- То було, говорять, у оті часи,
Як монголи пронеслися по Русі.
Ті, хто вижив, поховалися в ліси,
Поки попіл від пожарищ не осів.
З часом стали вибиратися звідтіль
Та селитись, як раніше, по балках.
Довелося стільки витратить зусиль,
Щоб життя знов забуяло у хатках.
Щоби ниви колосились, як раніш,
Щоб у полі випасалась череда.
Та завжди тримали напохваті ніж
І зі степу кожен о́рду виглядав.
Та потроху вгомонилась татарва,
Хани теж в пустелі не хотіли жить.
Хай потроху Русь з пожежі ожива,
Щоб було чого у неї поживить.
Розросталися і села, і міста,
Караванами пішли шляхом купці.
Оживати помаленьку край наш став.
Хоч не було того, хто би у руці
У одній міста і села об’єднав.
Щоби захист був народу на Русі.
Кожен князь лиш про одного себе дбав,
У своєму замку, наче звір засів.
А воно завжди так було і так є,
Що один працює та добро копить,
А другий ножа з-під поли дістає,
Відбирає те, що хтось зумів нажить.
Розвелось таких до біса по шляхах.
Ні купцям, ні людям спокою нема.
Тільки й жди – звідкіль насунеться лиха,
Що й життя, не лише гроші відніма.
У купців хоч гроші сторожів найнять.
А простому люду захист де знайти?
Бо від князя дарма захисту чекать,
Він над власними скарбами десь тремтить.
Доки були невеликі зграї ті,
Ще гуртом із ними справитись могли.
Та по селах якось гомін пролетів,
Що ватага лиходії ті знайшли.
Був він, кажуть невисокий та міцний
І розбійників у кулаці тримав.
Знахабніли із ватагом тим вони,
Він, здається, наперед про усе знав.
Звідки буде йти купецький караван
Чи на ярмарок добро хтось понесе.
І вдається на підступність, на обман,
Перестріне й відбирає геть усе.
Не жалів ні багачів, ні бідних вдів.
Добре, коли хоч живими залишав.
Як павук у лісі Чорному сидів
І свою жорстоку вдачу потішав.
Той ватаг серед розбійних Грабом звавсь.
Бо, говорять, як засідки учиняв,
То розбійний люд понад шляхом ховавсь
І команди ватага́ свого чекав.
А, як тільки вдала наставала мить,
«Граб!» - ватаг громовим голосом кричав
І всі кидались з кущів і верховіть.
Перестали шляхом їздити купці,
Вже й селяни з сіл не витикають ніс.
Та взялися вже розбійники оці
Покидати, навіть, серед днини ліс,
Щоб навідатися у якесь село,
Обібрати його ледь не догола.
Іще більше страху краєм поповзло.
А куди нещасним дітися з села?
В кого захист від розбійників знайти?
Де та сила, що порядок наведе?
До князів у їхніх замках не дійти
Й від розбійних не сховатися ніде.
Лиш на Бога сподівалися вони,
Кожен день просили помочі Його.
Граб же далі свої злочини чинив
І весь край лякавсь імені того.
Якось йшов через село старезний дід,
З важким костуром до лісу простував.
Співчутливо люди позирали вслід.
А один було спинився, привітав.
Запитав, куди дорогу той трима.
Як почув, що в ліс – відраджувати став.
Бо ж розбійників у тому лісі тьма,
Не один уже пішов та і пропав.
Та всміхнувсь старий: - А що мені втрачать?
Я життя прожив… - Та й пішов собі…
А розбійники готові всіх стрічать,
Позирають у один та другий бік.
Як лихі уздріли дідуся того,
Похопилися та обступили вмить.
І за поли узялись тягать його.
А він дивиться та і мовчить стоїть.
Тут ватаг нарешті вийшов перед всіх:
- Знаєш, що я Граб?! А не дрижиш чому?
А розбійний люд навколо враз притих:
Що ж ватаг учинить дурню оцьому?
А старий сказав: - Я про такого чув.
Кажуть, підлий, злий. Вже обібрав весь люд!
Тож поглянути на тебе сам прибув,
Щоб подумати, як із тобою буть!
Засміявся Граб: - І, що, уб’єш мене?
І розбійний люд зареготав услід.
Дочекавсь старий аж доки сміх мине
І сказав, що всіх їх кинуло у піт:
- Бачу я, що ти дарма прожив життя.
Не по тім шляху життєвому пішов.
Хоч одну довів ти справу до пуття?
Хоч одне ти зло навколо поборов?
Тільки сіяв смерть навкруг та всюдив страх.
А тобі ж чеснот з народження дано.
Пролетів життям, неначе чорний птах
Та ж не вік мотузці витись, все одно.
Ні гнізда немає, ні дітей нема,
Що залишиш на землі оцій?
Згубиться ім’я, схова пітьма.
Хто згадає колись шлях життєвий твій?
Ти питав – чи вб’ю тебе? Напевно, ні.
Кара то мала за всі твої гріхи.
Тому зовсім інше хочеться мені -
Щоб позбувся ти всіх намірів лихих.
Щоб стояв отут ти кілька сотень літ
І дивився лиш, але не міг узять.
Щоб зовсім другим побачив тебе світ…
Раптом став ватаг у землю проростать.
Руки гілками угору потяглись.
І розбійний люд весь у страху застиг,
А тоді рвонувся хутко через ліс.
Лиш ватаг лишивсь, адже не мав вже ніг.
Наостанок ще сказав старезний дід:
- Все життя ти брав, отож тепер віддай!
І пропав умить, неначе в небі слід…
- Що за дід то був? – А, спробуй, відгадай?
- То, напевно, Бог всі молитви почув
І спустився сам, щоб покарати зло.
- Справді, кажуть Бог тим самим дідом був.
А з розбійника, бач, дерево зросло,
Що корисні в ньому і кора, і плід.
Помагає ще і від хвороб лихих.
І стоїть той граб та дивиться на світ,
Відробля колись ним скоєні гріхи.

I
Я єсьм антифашист і антифауст.
Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

II
Він, з огляду на польську пропаганду,
у Кракові тужив по фатерлянду,
не в філософськім, власне, діаманті
мав сумнів, а у власному таланті.
Хустинки подавав жінкам підняті.
Було, гарячкував в питанні статі.
У поло в факультетській грав команді.

Він постигав картярський катехизис,
і куштував плоди картезіанські.
Колодязі копав артезіанські
егоцентризму. Витончена хитрість,
що нею користався Клаузевіц,
від роду не була йому знайома,
бо фатер арбайт червонодеревець.

Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
чума, холера унд туберкульозен.
Він рятувався шварце папіросен.
Його цигани вабили і маври.
Він вибився був з часом в бакалаври.
Здобув ліценціата потім лаври,
співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

Питомий німець. Я. Німецький ум.
Тим паче, що коґіто ерґо сум.
Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
(Плюс віденські, приємні вуху, вальзес)
Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
на бричці трясся, позаяк отримав
і кафедру, і чесний кухоль пива.

III
Сіяє в хмарах місяць-молодчина.
Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
Чорніє межи брів густих морщина.
В очах – арабських плетив чортовина.
В руці тремтить кордовський чорний грифель,
в кутку – на відрух брів пильнує в профіль
арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
"Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
В руках її шипить омлет зі шпеком.
Ґерр доктор мітку робить на конверті:
"Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

Ідуть літа, але й чорти уперті.
Приходять і відходять роки, гості…
Погоди, дат, одінь згадати годі…
І пеленою літ все шито-крито.
Він знав арабську, нехтував санскритом.
Пізненько, вже в літах, була відкрита
ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

Тоді він у Каїр відбив депешу,
в якій заповідав чортяці душу.
Приїхав Меф, і він переодягся.
Став до свічада, сам переконався
у переродженні, як і свічада рамця.
Букет узяв і в бодуар дівиці
подався з ним. Унд vеnі, vіdі, vіcі.

IV
Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
Іх бін просити факт, і без ремарок.
Ви натякайт, що він любив квіткарок.
Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
душа і серце найн ґехапт на виніс.

Потуги люду, аллес, марнославні
в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
Диявол межи нас, і він, принаймні,
цю фразу неодмінно впізнає.
Одначе, чоловік, майн лібе ґеррен,
у кращих почуттях своїх не певен,
і бреше раз у раз, як сивий мерин,
нехай, як Ґете, маху не дає...

Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
в сюжеті, буцім недругу для зиску.
І Томас Манн згубив свою підписку,
а шер Гуно доістерив артистку.
Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
Спів у раю збавляє від позерства.
Ді Кунст ґехапт потреба милосердна.

Він, зрештою, боятися міг смерти.
Він чортівню пізнав, одмінно решти.
Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
Дас вассер осушити міг в коліні.
Він визначав вік дерева в поліні.
Він знав, куди веде зірок дорога.

Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

V
Є містика. Є віра. Є Господь.
Одмінність є між них. І є єдинство.
Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
А інтерес різнить кут зору Menschen.
Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
Отож бо. І залежні від обмежень.

Людина бачить стелю. Але дах
тече, бува, і їде, вочевидьки.
А дідько тут, як тут, і, у серцях,
люд бачить білий світ очима дідька.

Таким був доктор Фауст. Отакі
Марло і Ґете, Томас Манн і маси
співців, інтеліґентів ширших кіл
і читачів одмінних дещо класів.

Один потік змітає їх сліди,
їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
та чути, що услід волають Музи.

А чесний німець сам дер веґ цурюк,
не ждатиме, коли його попросять.
Він вальтер дістає із теплих брюк
і назавжди іде у вальтер-клóзет.

VI
І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
Унд івікові чаплі восени
у веймарськім тумані, – отакенні,
і ключ хапають прямо зі кишені,
і пильний Еккерман змілів у темі.
І ми, матрозен, жертви мілини.

У істині – натхнення до задачі.
А містика сприяє неудачі
намог із нею впоратись: віддачі,
іх бін, не надихають до зусиль.
Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
На ту ж поему, на людину – ніцше.
Я уявляю Богоматір в ніші,
а бачу фриштик, поданий в постіль.

І знов зептембер. І нудьга при повні.
В моїх ногах помуркування гойні.
У подушках – топір, думки холодні…
Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
Буксує в полі, диркаючи, трактор.
Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






----------------------------------

***
Затухає вогонь у майстерні,
ущухає сердець перегук.
На арені паяци зелені
та піїти, що мають шалені
тиражі у мережі Facebook.

***
І критерії, й правила – всує...
і наука зоїла – кімвал...
і редакція явно не чує
наше все... чи собі резервує
той найвищий заслужений бал?

***
Перелякалися нео-поети.
Кара чекає за «6».
Десь пощезали і генії, й черті...
Регіт минає і сльози утерті...
Ну? І кому це на злість?

***
Ой, не аукають липові друзі.
Кожен уже корифей...
Гупає вуйко дверима у кузні,
чапля клює на болоті у лузі
жабок-царівен і фей.

***
Удави серпентарію – у кризі.
Нема щура по імені Матюк,
а у червоній книзі –
язичника у ризі,
та меншає вужів, а не гадюк.

***
З гуся́ – вода, поезія – із гу́ся,
тому що є оказія така.
Але боюся –
умирає Муза,
коли її перо у гусака.

***
У нашій кузні не до перемог.
є лиш нагода догодити Музі
та іноді упевнитись, що друзі
ведуть із ворогами діалог
на іншій території у кузні.

.......................................
Немає за́ що цей вінок
оцінювати і хвалити.
А лають, мусимо терпіти
і дякувати за урок –
роби багато помилок,
аби помітили піїта.

09/20

1
Промінь – сонця ковток.
Море гладить пісок,
стелить стежку вузьку.
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не….
Не забувай.
Тільки не забувай.
Тільки не забувай.
Пам’ятай

2
Далеч – небо моє.
Вечір морем стає,
сушить срібне весло,
пахне терпко зело.
Все, що було,
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не..
Не забувай.
Дотик не забувай.
Подих не забувай.
Пам’ятай.

3
Заки вернеш сюди,
море змиє сліди.
Слухай серце і йди.
Бачиш стежку вузьку?
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй,
не зникай,
чуєш, не….
Не забувай.
Голос не забувай.
Усміх не забувай.
Ти пам’ятай.

В ліриці я - лох, профан, не спец,
З кожним днем пишу все гірше й гірше.
Літо здиміло. Теплу прийшов капець,
ЗакінчИвся життєдайний віршень.

Хлипаю за спекою. Ачей
Раки на горі іще посвищуть....
І штовхаю осінь у плече,
Підбиваю на святе і грішне.

А вона панянка о--го-го!
Вбрана в золоті багряні шати...
Наливаю в келишок "Кагор",
Розпускаю на запасці бантик...

Пахне грибом осінь, і крильми,
І морозом - як і личить пані.
Уночі холодна - хай Бог ми!
А удень - гарячий з печі камінь.

Кусь та кусь! - за щоки, вуха, ніс -
Засмагаю від її "укусів".
А на лоні спить жовтавий лист
І сніжинки на опуклім пузі.

Я - людина, а не Бог! Журба!
Не топтати землю цю і віку.
...ця панянка - це моя судьба,
З нею помиратиму в обнімку.

05.09.2020 р.

Дай на скелі античного моря
дочекатись червоних вітрил,
не впадати у відчай із горя,
не втрачати обпалених крил.

Змієловом не бути й змією,
що чатує на жертву, в той час,
як пащека відкрита, й тією,
що за владу і душу продасть.

Не кленовий листочок осінній
що віднесений вітром за ріг.
Я художник накреслених ліній
на пошерхлих долонях твоїх?

Підіймаюсь пташиною вгору
запалити надії болід.
Дай мені непорушну опору
і я вірою зрушу цей світ.
04.09.2020р

Да, благородство вечно не в чести.
Кого смести? Кого бы потрясти?
Как заложить отца и мать, и дом….
Своя сорочка ближе... Уж прости….

Останній мій прихід
у нетутешній світ
застав мене старим,
зробив мене убогим…
Себе я ще не знав,
коли цей шлях бурив*
у перший свій прихід
стежиною не-бога.

5 травня 1989 р., Богдани́

___________________
* бурити – руйнувати

Не будь причаєно сумною,
Немов струни погаслий тон, –
Нема між осінню й весною
Неподоланних перепон.
Схрестивши руки мимоволі
Над охололими грудьми, –
Не жди впокорено ніколи
Життя глузливого зими.
Нехай у полум’ї рудому
Холонуть звідані світи –
Іди у далеч невідому,
Хоча уже втомилась йти.
Допоки час ще не розвіяв
Оте, що хочеться знайти, –
Не стій в обіймах безнадії
На перехресті пустоти.
І, як забуті сни, воскреснуть
Світанки теплі та ясні, –
Ще зашумують радо весни
Тобі в цвітучому вогні.
05.09.20

Знову повновидий у вікно
зазирає... де-не-де у димці
пастуха вітають зорі-вівці
як у панорамному кіно
на екрані сивого серпанку,
де усе, що мріє угорі,
буде гомоніти до світанку,
як мою пронизують фіранку
очі одинокої зорі.
У тіні юпітери, куліси,
зоряні актори, режисер,
а на сцені величавий місяць
нехотя освітлює етер.
І тоді на обрії Ярило
засіяє променями дня,
за якими неземне світило
осідлає ярого коня.
Заясніють ранішні пастелі
міражами танучих обличь...
Та, зі самотою віч-на-віч,
згадуючи очі у пустелі
і мої небесні акварелі,
намалюю сепією ніч.

09.2020

Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
Вона білизну прати понесла
А він коня під’їхав напоїти.
На землю хвацько скочив із сідла.
Тоді й зустрілись вперше їхні очі:
Його блакить із зеленню її
Заграло серце молоде дівоче
Якісь незнанні музики свої.
Високий статний хоч і трохи сивий
Спитав: «Дівчино, як твоє ім’я?»
Вона додолу очі опустила,
Прошепотіла тихо: «Танія».
«Чекай, я ще по тебе повернуся!»
І знову хвацько скочив на коня
Помчав у степ й на мить не обернувся
Хоча очей не зводила вона.
Майнув, як сон, і зник. Вона ж заснути
Від того дня спокійно не могла.
Хотіла голос ще його почути
Побачити, як він коня сідла.
Поглянути в бездонні його очі
Неначе в Борисфена течію.
Аж умлівало серденько дівоче
Таємну мрію тішачи свою.
І він свого таки дотримав слова
Хоч декого ледь не вхопив удар.
Та і вона признатись не готова
Була почути оте слово – «Цар».
Сам Скіфський цар заслав сватів до неї!
Сам Скіфський цар в своє шатро повів!
Сам Скіфський цар зробив її своєю!
Але не тим їй серце він скорив.
Бо не за царство його покохала
І серця дослухалася свого.
Зустрівши вперше, навіть і не знала
Не те що титул – і ім’я його.
Все як у сні: дорога і весілля.
Вона з нього не зводила очей
Неначе надивитися хотіла
Впивалась трунком звабливих ночей.
Він теж кохав, хоча державні справи
Щодень, бува, роз’єднували їх
То вороги загрожують державі
Вчинивши в землі сколотські набіг
То прибувають посланці від греків
Які прохають теж допомогти.
А шлях воєнний довгий і далекий
За день за два його і не пройти.
Вона терпляче його виглядала,
Вдивлялася з кургану в далечінь
І пісні скіфські про любов співала,
А в тих піснях і в думках лише він.
Він завжди щось з походу їй привозив.
Вона раділа, як мале дитя.
Стрічала і сміялася крізь сльози,
Бо аж переповняли почуття.
Якось з походу – з Ольвії чи Тіри
Він пектораль привіз їй золоту.
Вона таке й не бачила допіру.
Відразу натягла прикрасу ту.
А потім з шиї раз по раз знімала,
Вдивлялась – надивитись не могла.
Її робота майстра дивувала.
Здавалось, де та Греція була,
А майстер зміг так точно передати
Її народу звичаї, життя,
Як наче довелося побувати
У цих краях. Яскраві відчуття
Її ще довго так не полишали,
Що стала рідна їй прикраса та.
А він всміхався, його потішала
Коханої наївна простота.
Вони були щасливі в ці хвилини,
Кохання переповнювало їх.
А він казав: - Якби – то мати сина,
Хотів почути ще й дитячий сміх.
Боги його бажання, мабуть, вчули,
Чи зглянулись на їхні почуття.
Коли весна на літо повернула,
Вона відчула, що нове життя
В ній зародилось, Що вона вагітна.
Він із походу саме повернув.
Що їхній цар уміє так радіти,
У землях скіфських ще ніхто не чув.
Три дні і три ночі веселились люди
І богам щедрі жертви принесли.
У неї аж млоїлося у грудях.
Щасливіші вони ще не були.
У самий розпал гостювання того,
Він вірний акінак із себе зняв,
Сказав, що коли буде син у нього,
То він би меч цей йому передав,
Хоч з цим мечем не розлучавсь ніколи,
Усі походи тільки з ним пройшов.
Він амулетом став у його долі.
З ним він, до речі, і її знайшов.
Ту, що для нього наче сонце в небі,
Що розділяла з ним його шатро.
І обережно притискав його до себе
Своє найбільше у житті добро.
Та доля – тітка надто вже примхлива
І людям щастя вічне не дає.
Вона, наче пташка полохлива
Зника, як тільки справді настає.
Пройшло із того часу небагато
Та не сидиться у шатрі царю.
Надумав якось тура вполювати.
Заледве повернуло на зорю,
Зібрався цар з ватагою мисливців,
Подався в степ широкий полювать.
Вона просила: «Поостережися.
Я буду тебе, любий виглядать».
Він вже з коня поцілував їй косу,
Неначе знав: прощався назавжди.
Хоча тоді на тій лихій дорозі
Вона не відчула ще біди.
Біда прийшла, коли її не ждали
У вигляді залітної стріли.
Чи то за віщось боги покарали?
Чи то занадто щасливі були?
Якіїсь зайди в байраку засіли,
А цар за туром на коні погнав.
Стріла смертельну пісеньку пропіла
І він з коня в траву суху упав.
Розбійники хотіли поживитись?
Чи думали, що він в степу один?
Проте від скіфів встигли десь подітись.
І не взяли нічого. Але він
Лежав і кров із грудей цабеніла
Під білою сорочкою його.
Життя поволі полишало тіло.
І вже нікому не змінить того.
Вона іще про ту біду не знала,
Та щось у серце вдарило її.
Передчуття лихі від себе гнала
І до богів зверталася своїх.
Не вимолила. Серце її впало,
Коли зустріла валку ту сумну.
Мов не жила. Немов не відчула,
Немов наткнулась на глуху стіну.
Усе було неначе у тумані.
Возили тіло степом сорок днів
Аби могли всі скіфські поселяни
Навік проститись із царем своїм.
Вона була в процесії жалобній
Та все, неначе, мимо неї йшло.
Із сорока не пам’ятала жодний,
Немов не з нею оте все було.
Хотіла з горя теж накласти руки,
Але життя, що теплилося в ній,
Його життя, її солодка мука
Її спинили. В жалобі своїй
Вона жадала народити сина,
Якби би був продовження його
В якому всі побачити повинні
Не її сина, а царя свого.
Лиш це на світі ще її тримало
Лише заради цього і жила.
А жалібна процесія тривала
Аж поки в Герри, на кінець, прийшла.
Посеред степу ями покопали,
В одну поклали мертвого царя,
Все, що йому там знадобиться мало:
Мечі і стріли, панцир, нагая
Поклали, в амфорах напої,
Ритон, як символ царського звання.
Аби усе він мав попід рукою.
Убили потім вірного коня
Та ще шістьох із царських стад великих
Аби на тому світі не ходить.
Чотири конюхи смерть прийняли без крику,
Щоб на тім світі теж йому служить.
По всьому тому стали тризну править.
Зібралось дві – три тисячі людей
Померлого царя по смерті славить,
Прохать, нехай він там їх підожде.
Вона вина теж чашу пригубила
І залишки на землю пролила
Аби земля вино те підхопила,
Коханому до серця донесла.
Потому взя́лись насипать кургана,
Робота довга – на багато днів
І тут вона негадано – неждано
Взяла дві речі ціннії свої,
Що мали їй нагадувать про нього:
Прикрасу, що від греків їй привіз
І меч, що залишив для сина свого,
Поцілувала те уже без сліз
І понесла, поклала у могилу.
Не біля нього - насип вже накрив,
А недалеко в ямі положила.
Знайде, згада про ту, яку любив.
Нехай йому нагадають постійно,
Що вона любить лише одного,
Хай бачить звідти, як народить сина,
Як син зросте і нагада його.
Вона вернулася у шатро у царське.
Курган в степу і ріс, і ріс, і ріс.
Та скоро степ схвильовано озвався:
Цариці сина бог Папай приніс .
Вона раділа. Всі раділи скіфи:
У них є цар – законний син його.
Для них це була величезна втіха.
Везли дарунки, вже й не знать чого.
Вона дивилась на малу дитину:
Блакитні очі, ніс і рот такий.
І бачила того в своєму сину,
З ким серце поєднала на віки.
Пройшло два роки. Син зростав поволі,
Вона з нього не зводила очей,
Пісень співала про степи, про долю,
Навчала найважливіших речей.
Бува із сином на коня сідала,
І гнала його степом кілька гін.
Там, на кургані цілий день, бувало
Гуляла щоб синочка бачив він.
Потішився на нього з того світу,
Побачив би, як швидко він росте
І разом з нею міг би порадіти …
Із нею порадіти… А, проте,
Така вже видно її доля була.
Бо моровиця у степи прийшла
Її дитя до себе пригорнула
До чоловіка, мабуть, повела.
Всього три дні палало жаром тіло.
Всього три дні надія та жила.
Та скільки у маленькім тілі сили?
А її сила тут не допомогла.
Вона, як чайка над синочком билась,
Волосся рвала, дряпала лице.
Та серце билось, билось і спинилось.
Навіки зупинилося і все.
Спинилось і її життя навіки .
Для чого їй на цьому світі жить?
Їй треба з сином йти до чоловіка,
Щоб на тім світі разом щастя стріть.
Вона уже не плакала, стогнала,
А там й на стогін сили й не було.
Для себе уже рішення прийняла.
Хай все іде, як і раніше йшло.
Потрібно їй до сина й чоловіка
І смерть одна їх може поєднать.
Здригалася від внутрішнього крику
І почала згасать … згасать … згасать.
Ніщо її уже не хвилювало
І не могло вернути до життя.
І смерть вона, як звільнення чекала
Лише до неї мала відчуття.
Так і згоріла – мати і дружина
Бо пережить кохання не могла.
Пішла таки до чоловіка й сина
І, сподіваюсь, їх вона знайшла.
Поклали їх в кургані у одному,
Де вже лежав померлий чоловік.
Я сподіваюсь, що на світі тому
Бог їхні душі поєднав навік.
І лиш коли в степу Товсту могилу
Ученим довелось розкопать,
Я зрозумів: така в кохання сила,
Що навіть смерть не може роз’єднать.

Сердце осени бьется терново.
Словно ягоды, капли стучат.
И последнее жаркое слово
Пишет август в сентябрьский чат.

Шелковичным путем проторённым
Устремляется лето на юг,
Обмакнув свой подол небеленый
Во круги замыкающий Буг.

И шиповник иголкой не новой
Красным зАново вышьет кусты,
Чтобы сердце забилось терново.

Чтобы - ягоды, капли и ты...


05.09.2020

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Передосінні дні вмиваються дощем!
Лаштується в дорогу спрагле літо.
Чомусь душа моя закута в гострий щем!
Напевно, трунку келих недопито.

Бринить повітря сивим смутком в'ялих трав.
Доспівує цвіркун прощальні трелі.
На небосхилі в сяйві сонячних заграв
Ще виграють багристі акварелі.

Тарката бджілка з цвіту п'є терпкий нектар,
Купаючись в ранкових, чистих росах!
Чому ж так тоскно серед скошених отав?
Чому журливо птиці так голосять?

Навіщо клином залишають рідний край,
Торуючи в далекий світ стежину?
Чи знайдуть в чужині омріяний свій рай?
Адже душа там квилить без упину.

Тож, чуєш, осене? Ти смутком не вкривай!
Нехай життям вирує ще природа!
В зелених шатах хай хизується розмай,
Тумани не торкають його вроду.

Та осінь злегка вже золотить літні дні,
Вплітаючи в ноктюрн мінорні ноти.
А сонні квіти на земному полотні
Дописують останні натюрморти.

Лаштується в дорогу спрагле літо...

20. 08. 2020 Л. Маковей

"Трунку келих не допито" в сенсі "недопито п'янких пахощів".

Велика хмара темная осіння
Широким решетом дрібненький дощик сіє.
Та вже така швидка вона й проворна,
Що сонечко закрила боком чорним,
А навкруг неї теж все стало сірим.
Та прилетів зненацька сильний вітер
Та хмару ту сердитую і темну
Він легко відігнав кудись далеко.
Зникла також і дощова завіса,
Сонячна усмішка з"явилася привітна.

2018 р.

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво, не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Лицар вірності, мій, командоре,
неймовірна жага почуття,
світла думка, незвідане море,
затамоване серцебиття.

Ти даруєш нічні серенади,
океани лавандових мрій,
наді мною зорієш лампадно
в трав'янистих очах безгомінь.

Колисаєш пелюстки лілові
за вологими віями, мов
в кожнім погляді, зроненім слові,
беладоною квітне любов.

Огортаєш чар-зіллям купави,
задивляючись в неба блакить,
де блаженство на маківці мальви
органзовим метеликом спить.

Доторкнешся - злітає, тріпоче
благодатно на інший бутон.
Як піймати? Планида пророчить:
"Мить прекрасна - сапфіровий сон".
03.09.2020р

Натомість – нерухомість.
Невичухана совість
спливе по мозолях чужих долонь.

Десь на Печорі зорі
згорять вгорі і в го́рі,
забувши Куренівку й Оболонь…

23 січня 2010 р., Київ

Це схоже на втечу...
Це схоже на осінь з дощем.
Були ви чужими...
Та, мабуть, уже відбулося -
любов, наче дощ,
обтікає намокле волосся
і липне до щік,
до грудей і...
розгойдує щем...
Отой, що нізвідки...
Отой, що чи не з пелюшок...
Питаєш ув осені -
чом же немовби причинна?..
Вона якось дивно
й сумирно знизає плечима...
І щемом вгортає, і...
шкірою до мурашок -
у втечу до себе...
Бо осінь говорить в тобі.
Приймаєш її...
І її нерозділені сльози...
Обі...
Бо-же, віль-ні -
прийдешніх морозів
застуджено білих
не лячно чомусь, далебі...

04/09/20

Десь за бурною рікою,де безмежнії поля
Розлітались навпростори пісня рідная моя
Синьоока Україно, ластівко моя земля,
Я тебе буду любити, як дитина журавля!
Ти палаєш над віками,
Плачеш тихими сльозами,
Стогнеш болем від війни,
А краса твоя незнана,
Сила духу нездоланна
Процвітає навкруги.
Як же серденько стучить
Дівчинка взяла сопілку
Пташка щебетала дзвінко
Та мелодія чарівна,
Увірвавшись а душу вірно,
Залишилась назавжди
Тонким зоряним намистом
Співом райдужним і чистим
І звучала вона всюди
Ген від тих дібров широких
До он тих дубів високих
Про долину мою милу
Мати, неньку, Батьківщину!

2020 рік

Я чекав тебе, ще більше вчора.
День розкраяв на чотири зла.
Й хоч молився так, як ваша Тора,
але ти моєю не була.

О, Реґіно, чорнооке юдо,
білосніжна шкіра над усе,
я вірнішим за єврея буду –
хай мене мій Православ трясе!

Де той брат, що брав твої обійми?
Де той ворог, що пробив твій страх?
З ким, кохана, ще вступати в війни,
щоб пропасти у твоїх ногах?

Ні! Я па́стиму ці ніжні ніжки
цілу ніч, як зором вовк ягнят!
Ні! Я пестиму Реґіну ліжком,
сплетеним з мільйонів рут і м’ят!

О, Реґіно, більше, ніж учора,
клаптів зла з свого жалю́ нарву!
Світ замовк, бо він давно – потвора
проти мрій, що мріють на яву.

Стрінусь я з тобою там, де схочеш.
Де не схочеш, – буде мені смерть.
Ти – вода? То на́що ж серце точиш?
Міць моя – то не камі́нна твердь.

2 березня 1997 р., Київ

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

Вересневих вітрів перегони
Зупинила поява дощів
І запнула вологи запона
Тепле світло маліючих днів.
Задощило підступно й зненацька
Стало все і повсюди сирим, –
Ніби зміна сухих декорацій
Відбулася цієї пори.
Стала нижчою температура
І, місцями, рясним листопад, –
Розростається осінь понуро
І порушує звичний уклад…
04.09.20

У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
із Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди із водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала у подушку по щоці,
хутчій, ніж я загадував бажання.

----------------------



1972 рік

Віктору Голишеву


Горлиця вже не приносить вісточку.
Діва звіряче хистить кофтиночку.
Наступаючи на вишневу кісточку,
я не падаю: тільки шаркаю
в силу тертя, що перо в літописі.
Серце у ребрах, як білка в колесі.
Голос мій сів і не вторить горлиці.
Певно, я просто стáрію.

Стáріння! Щиро вітаю, стáріння!
Крівці паморочні пожвавлення.
Ніг, нещодавно струнких, зіставлення –
випроба зорові. Інформацію
в царині вражінь, що числять п’я́тою,
щойно роззуюсь, знімаю ватою.
Всякий, хто мимо іде з лопатою,
має глибоку рацію.

Правильно! Щиро, еге ж, розкаялась
плоть, що співала, ридала, скалилась.
У ротовій порожнині карієс
у давньогрецькій вершить манері.
Смородом пащі й шумами клапана
дихаю в дзеркало. Щодо савана
не чув балачок. Але та компанія,
що тебе винесе, входить в двері.

Здраствуй, младенче і незнайоме ще
племя! Дзумінням комашим скопище
часу намітило собі поприще:
потилиці моїй твердій дірку.
Розбрід думок і розгром на тімені.
Наче цариця – Івана в теремі
чує, віддихи смертні темені
фібрами чую і жмусь в підстилку.

Боязко! Тож бо і є, що боязко.
Навіть коли всі колеса поїзда
прогуркотять трішки нижче пояса,
не завмирає політ фантазії.
Знані діоптріями відмінника,
що не різнить окуляри й ліфчика,
біль сліпуватий, і смерть розпливчаста,
буцім границі Азії.

Все, що утратити міг, утрачено
начисто. Ба, і зробив я начорно
все із того, що було назначено.
Тиші й зозулі умовклій дякую
темної ночі – і чую ворона
каркання здалеку. Все оговорено:
стáріння – це відростання органа
слуху, принадженого мовчанкою

Стáріння! Вірні ознаки смертного.
Годі прикмет його. Із прикметного –
мідно тускніє чоло без денного
світла. Пак, чорноти сьогодні
повна ущерть моїх віч западина.
Міць моїх м’язів, гадаю, вкрадена.
Не догодить мені й перекладина:
совісно братись за труд Господній.

Річ ще, підозрюю, в дозах. Мужности.
Страху. Технічної в чині трудности.
Оціпенінь – тобто, впливів трупности:
розпад почнеться, як завше, з волі,
мінімум котрої – ґрунт для статики.
Так мене вчили в школі наставники.
Ой, не займайте, другове-братчики!
Дайте волі у чистім полі!

Був, як усі. Думав, тихо житиму,
й квит. До віталень входив із квітами.
Пив. Під’юджував форми змістами.
Брав, що давали. Чужою мискою
не спокусився. Владав опорою,
важіль намацував. Іч, не з торбою
дув у дуду і вважав це нормою.
Що зректи ще перед завісою?!

Чуй бо, дружино, враже і братія!
Все, що творив був, творив не ради я
слави в епоху кіна і радіо,
а для родимої, пак, словесности.
В силу жертовного благодійництва
(казано ж лікарю: сам хай зцілиться)
чашам Вітчизни без мене питися:
вештаю досі в чужій місцевости.

Вітряно. Сиро, темно. І вітряно.
Північ жбурляє листя і віти на
крівлю. Сув’язі кревні пірвано:
тут і скінчу свої дні, де сію
зуби, чуприну, глаголи, суфікси,
кепкою, буцім шоломом суздальським,
черпаю хвиль, океан щоб звузився,
хрупаю рибу сиру й старíю.

Стáріння! Успіху час. Осягнення
правди. Підспуду її. Завбачення.
Болю. Жадати від нього збавлення
не добачаю підстав. Годиться
проти олжі й нестерпима дещиця
речі правдивій. Наразі – терпиться.
Себто, як щось у мені ще теплиться,
жаден не розум це, тільки крівця.

Ця моя пісня – не зойк у відчаї.
Так заспівують, дичавіючи.
Це і вплив німоти тойбіцької,
царство чиє уявляю сумою
звуків, добутих наразі мокрою,
та на тужавіння уже хворою
і омертвіння, твердою глоткою.
Це і на краще. Отак я думаю.

От воно що – те, об чім глаголено:
про перевтілення тіл в оголену
річ! Ні горі не зирю, ні долу я,
а в пустоту – чим її не висвіти.
Це і на краще, пак. Чом не виучка
жаху противитись. Як надібочка,
річ спокійно вдає покійничка:
речі нічим на ладан дихати.

Буцім Тесей із печери Міноса,
крім порятунку і шкури виносу,
не горизонт – а зі знаком мінуса
бачу прожите. Гостріш меча його
лезо тамтеє, і ним відрізано
кусман життя. Від вина тверезого
так убезпечують, сіль – від прісного.
Можна сплакнути. Так сенсу – жадного.

Бий в барабан, полиш фанаберії
ножицям, лезва чиї матерії
крають. Тільки утрат критерії
роблять смертного рівним Богу.
(Ця заувага вартує галочки
навіть щодо голої парочки.)
Бий в барабан, доки в пальцях палочки:
з тінню своєю крокуй у ногу!




-------------------------------------

як пахнуть яблука осінні...
так певно пахла Єва як Адам її жадав...
дружина каже - заспокойся,
буде тобі секс.

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…

22–23 листопада 1988 р.

Тобі мій біль не подолати,
Його щодня в собі несу, –
Уже пропахнув духом втрати
Мій невідступний щирий сум.
Я безнадійно втратив віру
У правду вічного життя
І так розпачливо захирів,
Як осамотнене дитя.
Немов тупа товкачка в ступі
Кутю солодку не роди, –
В мою безвольну душу ступиш
І вгрузнеш жалем назавжди.
Адже я буду тільки зором
Уста ялозити масні
І ти зростеш ще більшим горем
У постарілому мені...
03.09.20

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Загуби мене знову,⁣
Загуби⁣
Фіолетом!⁣
⁣
Кислотна веселка,⁣
завжди помічна.⁣
⁣
Загуби мене ніжно.⁣
⁣
Я скажу по секрету..⁣
⁣
Ми утратили сором⁣
.і людські⁣
імена.⁣

Віднести їх коріння⁣
калини до вогню,⁣
залишити їм щастя,⁣
і долю ковалю.⁣
⁣
Привезти їм відкриті⁣
ворота до добра,⁣
завчасу примирившись⁣
із рухом, що обрав.⁣
⁣
І сплести візерунки⁣
книжкові у косі,⁣
і німотою серця⁣
сказати — ви живі.⁣

2020

дивися⁣
в небо⁣
піймай⁣
рукою⁣
позаду⁣
руку⁣
ходім⁣
за мною⁣
⁣
в лозу⁣
шалену⁣
пірнімо⁣
глибше,⁣
глибоку⁣
воду⁣
і море⁣
тиші⁣
⁣
дістанем⁣
зорі⁣
прозорі⁣
квіти⁣
берімо⁣
швидко⁣
ще мить,⁣
і вітер!⁣

2020

Чоловіку,⁣
Кому тут ювілей⁣
Пощастило народитися в один Божий день⁣
Поруч яблуні, та срібного мундштука⁣
В капусти листі, де беріг дід мундштука.⁣
⁣
Чоловіку,⁣
(Йому тут ювілей)⁣
Було добре в часи читань, і черешень⁣
Коли спати б, а класики все тримали⁣
Після футболу ще бадьорішим тримали.⁣
⁣
Чоловіка,⁣
Кому тут ювілей⁣
Било в поти від їзди на гнідому залізі⁣
До ріки, що холодила груди⁣
До глибин, течії — по всі груди.⁣
⁣
В батька,⁣
Кому нині вже ювілей⁣
Жартівливий — зберігся в душі — принц малий⁣
Дорожить шкарлупою горіха й сливи⁣
Окрім синів — дуже-дуже любить сливи⁣
⁣
Щасливий.⁣

2020

складочки⁣
губ твоїх⁣
⁣
просять⁣
мене⁣
про гріх⁣
⁣
шматочки⁣
твоїх очей⁣
⁣
не злазять⁣
мені⁣
з плечей⁣
⁣
звуки⁣
вій твоїх⁣
⁣
роблять⁣
мені⁣
буревій⁣
⁣
2020

«Що це ти сказав?! Ану повтори!»
Відписують мені старі редактори.⁣
Та як зачнеться: «Хочеш, любий, догори?⁣
А долар-сорок, ляма — півтори?»
⁣
І я, бобер, тим злюкам невдячний,⁣
Брат Гемінгвея, кому не бува лячно,⁣
Месник штанзі й дев'яткам — у грі ногом'яч!⁣
Пером озброївся, та вкляк, хоч плач⁣...

2020

Ми любим же побути на мить психіатрами,⁣
Наука й знання нам — то одна лиш завада!⁣
Не треба вже Ясперса, розійшлися ми з Сартром,⁣
⁣
Забули Маслоу, та гомін Белграда.⁣
Кругом же у кожного — діагноз депресія —⁣
Підтвердить Прозак, що її ж і вигада.⁣
⁣
І наш любий учений із WOZ-конференції⁣
Прокинеться гордо. І вже спозаранку⁣
Наче вперше в Італії крикнув: «Флоренція!»
⁣
Повіситься піп на здоров'ї останку.⁣

2020

У сизий червень смуток буває.⁣
Тоді — тривожні тополі,⁣
Коли зраду та рану збуваю⁣
Гірко, чи кисло й поволі.⁣
⁣
Та бродитиму з Брахманом в липні,⁣
Коли знов буде фестиваль.⁣
Може, щастя німе ще прилипне?⁣
Й розбіжиться всяка печаль.⁣
⁣
Та почую я шепіт шипучий,⁣
Чи на Полі — спів хризантем⁣
За Дніпром, що давно не ревучий⁣
У місті серпневих систем.⁣

2020

У гарячу ніч
Містечко сиве не спить
Я з ним — віч-на-віч

2020

і знову бісове роздратування⁣
від кожного шуму звучання⁣
а причина — невдалі спроби⁣
прийнятися за хаос намагання⁣
⁣
а зовсім скоро зачнеться сичання⁣
апатії, чи Нуль-бажання⁣
що викличе вселенську нудьгу⁣
у пестунів легкого сподівання⁣
⁣
а потім линуть сльози віднімання⁣
бо рядки ідуть на чування⁣
й упадуть додолу мімози⁣
(це вам, леді, не доданки з рівняння) !⁣

2020

Гірко заплакана⁣
Гіркими й колючими⁣
Гіркотою потуплена⁣
Гіркотлива й розлючена⁣

2020

Дуже люблю⁣
наші⁣
ігри⁣
за інопланетних⁣
повстанців⁣
та⁣
довгі⁣
прогулянки⁣
коло закинутих⁣
станцій⁣
⁣
Дуже люблю⁣
наші⁣
встидливі⁣
й радісні⁣
танці⁣
та⁣
апельсиновий⁣
запах⁣
у ліжку⁣
вранці⁣
⁣
Дуже люблю⁣
наші⁣
вирізки⁣
зі старих⁣
глянців⁣
та⁣
фініш вредних⁣
між⁣
нами⁣
дистанцій⁣

2020

Самотність запрошує в гості⁣
Зустріч опівночі, на глухому помості⁣
Приходи, як завжди, у білій сорочці⁣
І лагідно попитай, одвернувшись од злості:⁣
⁣
Що та як?⁣
Те чи се?⁣
⁣
А тоді ляжте у ліжко⁣
І пошепки⁣
Тет-а-тет⁣
Вимкніть запобіжку:⁣
⁣
Не скажу нікому⁣
Ніколи, ніколи⁣
Нікому не проречу⁣
Лиха⁣
⁣
Попередньо не зваживши виміри болю⁣
Завчасно не вибивши бидло й пиху⁣
Бо слово одному стане поперек долі⁣
А комусь же — пекельним останнім під дихом⁣
Та лиш подаруй, Боже⁣
Дикої волі⁣
⁣
Й на цьому закінчиться тиха⁣
Молитва⁣

2020

Частка видива⁣
Частково відсутня⁣
Самобутня частинка⁣
Найчастіше невидима⁣

2020

Крокуючи боком⁣
—⁣
Візьміться руками⁣
⁣
Взялися ребрами⁣
—⁣
Крокуйте кругом⁣
⁣
Взятого думками⁣
—⁣
Взяла стегнами⁣
⁣
Кроком уліво⁣
—⁣
Вийшли разом⁣

2020

Склом просякнуті⁣
Склом перемішані⁣
Кришталями, маскою⁣
Засклені ми⁣
гірші є⁣
⁣
Шматочком уколоті⁣
Шматочком утішені⁣
Мавпою, людьми⁣
Кращі ми⁣
грішні є⁣
⁣
Бо коли хто сміливий⁣
Раз⁣
прийде сміливішати⁣
А коли хто добріший⁣
Два⁣
буде тебе вішати⁣
(Просто будьте обачними⁣
й⁣
У-⁣
-ТРИ-⁣
-ЧІ⁣
хитрішими)⁣

2020

Зеленобобік - що це за мара?
Зогнилий пень? Дитятко чупакабри?
Кажіть хутенько майстрові пера
Де в нього хобот, яйцеклад і зябра.

Поставив сам собі народець мат,
Підроблено усі в колоді карти.
Цей монстрик любить владу-шоколад
Та податі викачувать з громади.

Гуляє на Печерську бармоглот,
Звисають чорні пейса до коліна.
А хто такий тоді "порохобот""?
Боєць, що захищає Україну?

Їх меншість. Всі, практично, на війні,
А вижив хто - постріляний, побитий.
Зеленобобік ситий, запанів,
Не поспішає під надгробні плити.

А, може, дивочудія не зла?
Хоч має на грошву бездонний шлунок...
Жує. А я кручуся, мов бджола,
Аби за воду оплатить рахунок.

На дурників міцна плететься сіть,
Бо вибори на носі; тяма - гопки..
Кричить потвора: - Люди, оберіть
Мене царем іще на кілька років!

02.09.2020 р.

Мені ти снишся по ночах,
удень в уяві тебе бачу.
Тону… Тону в твоїх очах,
буяє серденько гаряче.

Розтану у душі твоїй,
порину думами у юність,
де ми позбулися надій
і знову в осінь повернулись.

У літо бабине, у сон,
у нашу пісню журавлину.
Нехай з дощами в унісон
кохання музикою лине.

Кружляє листя золоте
неспішно вітерець у вальсі.
То знову осінь, а проте –
ми знову подумки у сальсі!

Не спалося...
А ніч як море
і міркувати є про що...
Не склалося…
Волати «горе»?
Нести навіщо казна-що!

Не відалось…
А чи старались
ми почуття в собі знайти?
Не видалось…
А намагались
наводити якісь мости?

Неми́слимо!
Кому відомо,
чи є попереду ще час…
Чи мислимо?
Одні судоми…
Ніхто не вирішить за нас!

Де Південного Бугу холодна вода
Струменить й струменить і тече вдалечінь,
Не спинити її, як і мої літа,
Поспішати кудись не набридло ще їй.

Там круті береги затиснули ріку
І вона, наче змійка звивається тут,
Десь пологі такі, що на жовтім піску
Хвиля щось намалює на згадку, мабуть.

Там вузька, мов струмок, перестрибнеш умить,
Є й широка, що морем здається комусь.
Уже стільки століть все біжить та біжить
І співа свою пісню одічну дзвінку.

2020 р.

Ворожи на кохання
в іспанській в’язниці
серед часу злягання
перста і десниці
через кліть, зашифровану
кодами їх,
їхніх здогадів, сповнених
прагнень твоїх!

Грають гнів і свавілля,
і Мексики згага!
Не тремтиш з богомілля –
його в тобі ма́га!
Те крислате сомбреро,
протиснуте в кліть,
і коротке інверо
прояснюють хіть!

29 квітня 2003 р., Київ

Викрасти зважився

дівчину хлопець.

Мружився, дихав

нічний мегаполіс...


Хлопець повзе по дахах,

по карнизах,

Фари яскраві проносяться

знизу...


Через віконечко

вивів кохану,

Вниз по канату

сповзали старанно.


Ніс наречену юнак

по провулку,

Вдвох в арендовану сіли

"таксувку".


Врешті таємного місця

дістались,

"Скільки платити" - "водилу"

спитали.


"Зовсім нічого, -

всміхається дядько, -

За все заплатив

нареченої батько".