Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не прозвучить над нами, – алілуя!

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ми не вінчані, на жаль,
і я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
бо ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

Світла ліхтарного дороговказ
Тінню відтінить затінення вулиць.
Наші Боги позабули про нас.
З ними і ми непомітно забулись
Привидами лабіринтів нічних,
Де закружлялися вальси безсонні
Споминами нас минулих... Отих,
У дисонансі... Колись унісон... Ні!..
Ти є та я... І губами щоки,
Люба, торкайся тендітноволого...
Ми як розсипались пилом віків,
До двоєднання забувши дорогу,
Мічену мапу нейронами зрад,
Нібито кроплену краплями крові
Саду шипів випадкових троянд...
...ніч розгорнула над нами шатро і
Ти прошепочеш слова дорогі -
« Я повернулась! Минуле минуло!
Підемо... хочеш?» ...і наші Боги
Знову забудуть, що нас позабули.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120051905852

***
Оцінюй не прозоре, а ясне
як не уміють павичі і сови
та Сидорові кози Казанови,
сонця, мєсіри... пам'ятай одне,
що голосне – за обріями мови.

***
Не оминай ні хащі, ні кущі,
коли зелена борода, буває,
навіює салати і борщі...
як є у пущі мощі і дощі,
то і зело поезії буяє.

***
Нагадуй, що аматор – не поет,
але нікому не пиши догани,
інакше головний авторитет
запише на віки у графомани.

***
Себе обтесуй. Уникай майстрів
і їхнього урізаного слова,
яке сія усім споконвіків
і прикраша поези школярів...
Архаїка – поезії основа,
що сяяла іще за кобзарів.

***
Умієш – не умієш, повсякчас
ти на суді лиш у одного Бога.
Тулися непомітно серед мас
і... лайкайте собі одне одного.

***
Не поспішай усюди і бігом,
хоча і сексу не було ніколи.
І пам'ятай, відверте – то Содом,
а от сучасне має бути голе.

***
Не публікуй багато. Головне
оберігай. Навіщо ті анонси,
коли і потороча омине
твоє ім’я кусючого барбоса?

***
Є правило, хоча й не золоте,
але воно на паузі тримає,
коли важливо не робити те,
у чому необхідності немає.

***
Змагайся, та вперед не вилізай,
бо юрмище зоїлів за тобою.
Якщо тебе учують, так і знай,
ні спокою не буде, ні покою,

***
Рівняємось усі – епатюки
і те, що фею поминає всує...
Із точністю, буває, навпаки
Редакція оцінює, таки,
хоч – у тилу, але дисциплінує.

***
Ніхто тебе ніде не обійде,
якщо, бодай, помітили піїти.
Та не питай уїдливо еліту, –
вовки то цілі, але вівці – де?

05/20

Сьогодні на світі – світ.
А на папері – діло.
Ким був би сьогодні Свіфт –
вождем чи дебілом?
Щоб ще не пройшло сто літ,
ось відповідь на питання:
якщо ти вождистий Свіфт –
то в тебе дебільна манія.
Виповзли б очі з орбіт
твоєму Гуліверу,
якби він пірнув у світ
списаного паперу.

28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

Вишивала доля чорним і червоним,
Блакитні й рожеві мали кольори
Дні, котрі наповнювались радістю й любов"ю,
А сумні гірчили, наче той полин.

Ниточка до нитки, стібок до стібочка
Полотном життєвим пролягли вони.
І такі узори, що жоден художник
Підібрать не зможе, як і кольори.

Вишиванки долі.Знає про них кожен,
Вона ж вготувала потроху всього,
Радістю та смутком, жартами і болем
Вишила життєве наше полотно.

2020 р.

Захлинулась дощами земля
І занурилась нишком у воду, –
Якби мав, то спустив корабля
На небачене плесо городу.
Плещуть хвилі брудні об хребти
Уцілілих кущів бараболі, –
Можна зараз між ними плисти
На якійсь плоскодонній гондолі.
Топлять води врожайну ріллю,
Коли ллються дощі безупинно, –
Ось тому я, селюк, не люблю,
Біля хати водойми глибинні.
17.05.20

Коли немає що втрачати,
Якщо вже згублено усе, -
Непогамовний біль утрати,
Неначе п'явка, душу ссе.
І ти, піддатливий, як гумка
Без первозданності ознак, -
Позбутися не можеш думки:
Ну, як же так? Ну, як же так?..
16.05.20

Одинокий старий берест стоїть над рікою.
Пролітають мимо нього стомлені літа.
Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
Стоїть один над рікою поміж болотами,
Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
Як же він погомоніти з ними би хотів.
Та сюди далекий шелест їх не долітає.
Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
Зачепився за сухеньке місце в болотах.
І стоїть та лише вітру, може щось спита,
Через нього – непосиду поговорить з ними.
Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
Правда, поряд понад річку люди теж живуть
Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
Порубали, що й пеньків нині вже нема.
А його на цьому світі доля, бач, трима,
Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
Бува, вітер чимось злий часом налетить.
Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
Та і буде собі далі в задумі стояти.
Так минуло, може, триста, може й більше літ,
Як уперше він на світі отут появився,
Все, що можна, вже почув, на все надивився,
Почали вже й усихати деякі із віт.
Промина його життя, скоро звалить вітер.
Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
Залишився сам-один на цілому світі.
Але якось в один день все нараз змінилось.
Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
Зі своєї висоти все він гарно бачив,
Як копалися вони, щось гребли, тягли.
А надвечір так багато багать розвели,
Як збиралися спалити усі ліси, наче.
А на другий день прийшло ще так само люду,
Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
Димом все заволокло там, пилюга знялась.
Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
Потонули звуки всі, до яких він звик.
Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
Раптом з гамору того вирвались юрбою,
Повз болота пронеслись, зникли в далині.
Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
Тільки куряву лишили слідом за собою.
Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
Стали з нього то кору́, то листя збивать,
А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
А на ранок круг болота пагорби звелись,
Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
Колотнеча день у день, їй кінця нема.
Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
Але якось уночі поряд кроки чує.
Із сокирою один став, перехрестивсь,
Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
А для того нам болото треба загатить,
Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
І не буде кому край наш рідний захистить.
Ми готові свою землю кровію скропить,
Аби тільки не здолала її сила вража.
Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
Дай можливість нам болото на той бік пройти,
Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
І старий могутній берест, наче зрозумів,
Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
Наче висловити згоду тим словам хотіло.
Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
І своє життя додавши у народну справу.
Скільки він порятував, то ніхто не знає,
Та врятовані змогли стати знов на бій,
Від сил вражих врятували край нещасний свій.
Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
Що загинули в борні за свій рідний край.
Україно, хай що буде - їх не забувай,
Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».

Батько мій - геніальний митець:
Він володар і душ, і сердець.
Ну а мати звичайна богиня
В своїй справі вона господиня.

Мій дідусь надзвичайна людина
Він радіє зі мной як дитина.
Моя бабця мій янгол-хранитель,
І смачненьким вона спокуситель.

Я ж у світі володар і цар
Пан-барон, що вигадує гав,
Тільки буде і з мене людина,
Бо у мене чудова родина!

Cильний вітер – чутно скрежет!
Гойдалка на всі боки!
Лиш дзвінкий пташиний щебет
перевагу взяв таки!

Невгамовний вітрюгане,
на гальмо свій апетит!
Та розлюченому пану
не шкода своїх «копит»!

Вітряна, тривала влада…
Може статись буревій.
Треба скликати нараду,
щоб навести лад мерщій!

Не здавайтесь на поталу
неспроможним діячам,
котрі розуму не мають,
вірять зовнішнім речам.

Хибний шлях веде в безодню.
Там злиденності страхи.
Тож згуртуємось сьогодні,
щоб вагань не було жодних.
Відійдуть часи лихі:
в рідний дім летять птахи…

14.05.2020

Ніколи ти моя і нічия не будеш.
От що манило так крізь літ печальних лет,
Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
І ось чому я твій – прихильник і поет!

Тут є страшна печать знедоленості жінки.
За чарами – її збагнуть не стане сил,
Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
Ридає і творить гармонію світил.

Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
І очі ось чиї так дивно проводжали,
Не знаючи мене, не люблячи іще!

Сама собі закон – летиш, летиш ти мимо,
Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
Де щось пече, болить, співає і горить!

І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
В мелодії одній звучать і сум, і радість,
Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

30.04.2020

Тінь

Ширяє тінь між хмарочосів,
Між вікон жовтих і антен -
Літає Карлсон на моторі,
В який умонтував глушник.

***

Їжак

Їжак ретельно поголився,
Смаколик він для хижаків,
Та був Їжак ще той проноза:
Тримав у лапці револьвер!

***
Барильця

Барильця повні валер'янки
Котисько у льоху сховав,
Він трунку не вживав ні краплі,
На продаж все, все для "людей"!

***
Браконьєр

Цигарку палить Зайченятко,
Підкрався ззаду браконьєр,
Але негіднику Зайчисько
У хиже око впер "бичок"!

Легенько і тихо ступаю
По росяних тих споришах,
Що килимом рясно вкривають
Подвір"я.Радіє душа,

Що знову покликати можна
Спогади, наче птахи,
Сідають вони на порожні
Обійстя й старенькі дахи

Хатинок, де ми проживали
І гойдалки - досі скриплять,
Дитинство вони колихали
Отак з пів століття назад.

А ще поспіша пригостити
Смачними плодами мене
Груша, котра ще родити
З роками не перестає.

2020 р.

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блаженні.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері.

23 жовтня 1995 р., Київ

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Баладу про лицаря честі Айвенго
ми чули не раз і не два…
Від гомону про незнайомця із Менга
вже кругом іде голова.

У башті чекає красуня-принцеса,
в дорогу спішить Ланцелот.
В руці ще димить пістолет у Дантеса
і скаче вперед Дон Кіхот…

Герої дитинства з новел і романів
живуть у дорослих серцях,
а вірному братству читців-книгоманів –
нехай не настане кінця!

Ллється розмірено світла небесна блакить
Снів весняних, що, мандруючи в просторі й часі
Світу прочанами сутність свою прихилить,
Прихисток знайдуть зі звіданим іменем Щастя,
Попри припони морової язви чуми,
Що зупинила гінця від Джульєтти Ромео,
Нас поєднали в раю позачасному. Ми
Світообмежено тілопоєднані є... О
Світ відчуттів!.. Ніжних дотиків тіла весня-
ного, до ніг укладаючи знічене тіло,
Що догорить у жертовнім арійськім вогня-
нім мироочищенні, де ми допалахкотіли,
Як відлетілі в осінні зірниці птахи,
Що повернулися світооновленням часу
Чумного стилю, де тільки відлюднена хіть
Нам надсилає надію на втрачене щастя...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120051708785

Сталкерські мотиви

Справжня подруга сталкера -
Тільки дівчина-сталкер…

(Перевірено в польових умовах)

***

«Зайшов у кут глухий -
для втечі шлях назад
не перекрили грати…
Здається,
Ти, чомусь, не рад,
але не хочеться,
Герою,
відступати!
Готуйся в «чіт-не чіт»
Кістлявій не програти.

Ось барельєф потворний
на стіні –
Або живеш, або зазнаєш згуби:
Чи шпичаки
тебе простромлять
кістяні.
Чи поцілуєш ти дівочі губи…

Половина на Половину,
Що судилось, не знаю сама:
Чи цілунок
фатально
веде до загину,
Чи тобі,
навзаєм,
подарує цілунок
Весна…»

Останній крок,
і тиша,
мов набат,
І шепіт:
«Любий.
Повертай назад!»

Зневажає хтось
діаманти,
Цінує дешеві стрази…
А хтось цілує
потвору
і не демонструє
відрази…

Сталкери
червоної масті
проблеми вирішують
грубо,
У відповідь – подих Щастя
і солодкі дівочі губи…

Шлях відкрився
до Сонця,
Зникла Потвора-Покруч,
Реальність,
Ніякий не сон це,
Дівчина в латах –
Поруч:
«З Темряви
Хижий Череп
розжарює очі
бідою,
Ти витяг щасливий
Жереб:
Ми разом
навіки
З Тобою!»

«Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина»…
Скільки раз доводилося чуть.
Та питанням я не задавався:
Звідки ж черемшина та взялася.
Хтось же про то відає, мабуть?!
І спитав якось старого діда,
Що дрімав на лавці по обіді.
Він поглянув – хто ж його збудив.
Та впізнав мене і усміхнувся
У свої вже зовсім сиві вуса,
Мене поряд себе посадив.
- Хочеш знати, звідки черемшина?
Чув про те я, коли був дитина.
Якщо хочеш, слухай, розповім.
Жив колись юнак в селі одному,
Дівчина подобалася йо́му,
Що жила – аж попід лісом дім.
А була дівчина чорноока
Смугла і гарннька вже, нівроку.
І волосся, наче білий льон.
Він до серця теж припав дівчині,
Покохала його очі сині,
Посмішку юнацьку «на мільйон».
Їх кохання напоїло зіллям,
Уже справа йде і до весілля.
Він до неї вже й сватів заслав.
Та якось вона у ліс ходила,
Відьмака там чорного зустріла,
Той її побачив і пропав.
Став навколо неї він кружляти,
Голову дурманом забивати,
Щоб до себе серце привернуть.
Та вона не дивиться, одначе,
І лише своє кохання бачить
Та нічого більш не хоче й чуть.
Тут уже прийшов і день весілля.
А відьмак зібрав всі чорні сили,
Теж приперся був до молодих.
Як ту гарну пару він побачив,
З розуму ураз зійшов, неначе,
Кинув зле прокляття з уст своїх.
Наречений у ту ж мить змінився,
В гарного джмеля перетворився,
Став навколо дівчини кружлять.
А вона, як тільки то уздріла,
Матінку-Природу попросила:
- Поможи кохання врятувать!
Поверни коханого до мене!
Зашуміли тут берези, клени.
Сірі хмари небом пронеслись.
Блиснуло і грім із неба вдарив.
Але… не розвіялися чари.
Джміль на хлопця знову не змінивсь.
І сказала Матінка-Природа:
- Сил не маю чари ті збороти.
А дівчина в відчаї кричить:
- Поможи нам, Матінко-Природа.
Порятуй нас! Я на усе згодна
Не дай із коханим розлучить!
- Коли так!.. – І чари нові впали,
Там, де тільки дівчина стояла
В білому весільному вбранні,
Став розкішний кущ, від цвіту білий,
Аромат аж на округу цілу.
Весь народ умить заціпенів.
Джміль же, як почув ті аромати,
На́вколо куща почав кружляти,
Цілувати квіточки усі.
Люди ж кущ назвали черемшина,
Бо ж була смуглявою дівчина.
Та із того часу навесні.
Тільки білим цвітом розцвітає,
То джмелі з усіх усюд злітають
Цілувати квіти ті рясні.
А відьмак до того розлютився,
Що на старий пень перетворився…
Ось таке дід розповів мені.

Героя обирає не юрма,
а час і, може, неосяжне небо...
Його зорю запалює пітьма,
якщо це на землі, буває, треба.

І падає комета Жанни Д’арк,
згорає астероїд Галілея,
сузір’ями цвіте червоний мак
у сяйві слави вічної алеї.

Не забуває воїна народ
і пам'ятає ще небесну сотню...
Хоча і не цінується сьогодні
Майдан і неубитий патріот.

Сакральну жертву, обрану навічно,
ні куля не бере, ані кинджал.

Показує з екрану кінозал
не той, що треба, образ історичний...

катований морально і фізично
із ешафоту йде на п'єдестал.

05.20

Як брат із сестрою,
чи батько з дочкою
по різних кімнатах,
лиш спільне майно.
Пливу крижаною,
мов риба рікою,
до синього моря
надії давно.

Смерть кидає снасті,
піймати не вдасться,
слизькою плотвою
з гачка обірвусь.
В кайданах зап'ястя,
чим далі від щастя
тим ближче до Бога
і неба чомусь.

За світлом горюю,
де сили беру я,
щоб сіяти зерна
з небесних вершин?
Де янгол віщує
хвалу алілуя,
сортує молитви
душі - Божий Син.

Колись відшукаю,
дорогу до раю,
відрадно, на серці
троянди цвітуть.
А зорі згорають,
в совочок збираю
перлини життя, як
розсипану ртуть.
16.05.2020р

Років зо тридцять уже як не діти,
Ще не старі, переважно здорові,
Певною мірою космополіти,
Але померти волієм у Львові.
Довгою довгою літньою дниною,
В час, коли сонце тріпоче в калюжах,
Сісти, на стіну спертися спиною,
Очі заплюшити або примружити -
Хай кам'яниця собі випромінює
Хвилі ласкаві інфрачервоні -
Ми піддамось передбаченим змінам
Щоби колись померти у Львові.
Зайнято всі мавзолеї Личакова -
Можна й по вулицях попіл розсипати,
Байдуже де, паралельно, однаково,
Он на Грушевського добре, під липами,
Під виноградом, що зазеленів
Під біофаком університету.
А у кінці, хоч на декілька днів,
Як у дитинстві - станем поетами.
Хай ми не знались на ритмах і римах,
І не складали віршованих творів,
Жили по Віднях Парижах Лондинах,
Але помремо тільки у Львові.
Ми емігранти, номади, туристи,
Мудрі, досвідчені, биті і навчені,
Але насправді знайшли свою істину
На Цитаделі або на Підзамчі,
Ми розуміємо мову птахів -
Тих голубів, що сидять, непомічені,
На підвіконнях, карнизах дахів
Над Привокзальною, Академічною,
Ми розумієм бажання дерев,
Сни барельєфів на кожному домі...
Бачиш - бетонний усміхнений лев
Має секрети, й вони нам відомі.
Де ми тепер? Ураган чи гроза,
І на які реєструємось рейси ми -
Це не важливо - дорога назад
Довга, і не облаштована рейками.
Але - складеться - приїдем сюди,
(Звідки - немає ніякого значення)
Перша адреса - вона назавжди
Місце повернення. Місце призначення.

У тілі є біологічні гени.
Наука розшифровує геном.
І це уже стає не по кишені,
бо треба мати свій аеродром.

Масони явно може і не винні,
що паніка гуляє по землі.
Дурні учені випустили джина,
аби боялись голі королі.

А поки-що лякає пандемія,
яку не зупинили на межі,
бо панацея – це не фармація,
що гріє руки на біді чужій.

Усе живе бажає їсти-жерти...
Народе неприкаяний, затям, –
рятує не наука, а вігвам..

Але фіг вам оклигати до смерті.
Людині нині є коли померти,
нема куди звернутись за життям.

05/20

Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
покинуте розбійниками в лісі!
Ти – дика рись, розідрана в двобою
з Архангелом, Якому вічно жити.
Ти – хворий хід пустелі на долину,
яка цвіте на знак твого безпліддя!
Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
в околицях монастиря мого.
Ти блимаєш смолою й скаженієш,
коли тобою нехтують герої.
Ти – на добро лише іржава клямка
і зух сухих озлоблених очиць.
Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
на власному могильнику щодень.
Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

25 серпня 2000 р., Богдани́

Осоці Очерет
Розповів один секрет,
Що Вітрисько тут літав,
Вербі гілочку зламав.

Плаче бідная Вербичка,
Аж запухло в неї личко.
І Берізка білокора
Має теж велике горе,
Вітер коси їй розтріпав,
А зелений бант великий,
Подарований Весною
Десь поніс він із собою.

Вітре, Вітре, вгомонись,
Більше шкоди не роби
Ні Вербичці, ні Берізці,
Щоб не плакали вже більше.
Краще ти їм заспівай,
Усміхаються нехай.

2020 р.

Їхали із дядьком до села на возі,
Дивлюся, береза стоїть при дорозі.
Стоїть зажурилась, віти похилила,
Чорні плями вкрили її стовбур білий.
Подививсь та й далі собі мовчки їду,
Що мені цікаво, не подаю виду.
Та ж сільського дядька важко одурити.
Хоч сидить спиною, але бачить й звідти.
- Що,- говорить, гарно, к бісу, виглядає?
А з’явилась звідки, то, мабуть, не знаєш?
- Звідки ж мені знати? – Коли маєш вуха,
То стару легенду про березу слухай.
Було то, говорять, у часи старезні.
Дім стояв на схилі, де ото береза.
І жила у ньому вдова молоденька.
Жила одна, кажуть, без тата і неньки.
Чоловік подався із крамом по світу
Та й не повернувся вже до неї звідти.
А достаток добрий залишив по со́бі,
Тож, живе не бідно, нічого не робить.
Тільки п’є-гуляє. Господарство має,
Але для роботи наймитів тримає.
Жадібна страшенно була удовичка.
Йде хто мимо двору, запита водички.
А вона і каже: - Іди хутко звідти!
Ще не вистачало босоту поїти.
Піди он до річки та й пий скільки хочеш.
Ніж порядним людям голову морочиш.
А уже жорстока вона така бу́ла,
Коли у борг брали та не повернули,
То, бува, роздягне боржника до нитки,
Щоб грішми набити бездонну калитку.
Наймичка зробила щось не так, бувало,
Так вона за коси по двору тягала.
Вирве жмут та й каже: - Роби все, як треба,
Бо усе волосся видеру із тебе.
Взимку йде сердешний хтось побіля двору
Та погрітись просить у морозну пору.
Так собак, бувало, спустить, не жаліє.
- Он собаки, - каже,- краще всіх зігріють.
Так і обростала славою дурною,
Обходили люди двір той стороною.
Якось дід старенький у ворота стука.
Вона відчинила, стала – в боки руки:
- Чого тобі треба? – Водички попити.
- Іди геть, бо можу і собак спустити!
А сама сердита, очі вогонь крешуть.
- Значить, усе вірно і люди не брешуть.-
Каже той спокійно. – Ну, то знай, небого,
Що про тебе чутки вже дійшли до Бога.
І за те, що злого робиш ти по світу,
Я тебе повинен в щось перетворити,
Щоб життя ти досить довге проживала
І гріхи нажиті всі спокутувала.
За те, що жаліла ти води попити,
Будуть сік із тебе щовесни цідити.
Що могла до нитки людей роздягати,
Будуть з тебе, жінко, люди лико драти.
А за те волосся, що ти виривала,
Щоб із твого гілля віники ладнали.
Ну, й за те, що взимку не дала зігрітись,
Буде твоє тіло у пічках горіти.
І, доки не зможеш зло все одробити,
Деревом ти будеш на цім світі жити!
Лиш оте промовив , так і зник без сліду,
І весь двір і хата зникли вслід за дідом.
Вона тої ж миті деревом зробилась
І донизу віття її похилилось.
Стоїть чи сумує, чи така сердита,
Жде, коли гріхи всі зможе відробити.

Історія у викладенім нижче
правдива. Позаяк, у наші дні,
не тільки лжа, але і гола правда
дедалі вимагатиме підтверджень
і доказів. А чи не є це знак,
яким скрушним стає подібним чином
світ, мінячись? Бо очевидна правда
наразі є не правда, а лишень
обґрунтувань тих сума. І тепер
ніде не кажуть "вірю", кажуть "згоден".

В вік атому людину надять більше
не речі, а підспідок у речей.
І, як дитю, що, патраючи ляльку,
ридає, бо надибує труху,
отак підґрунтя тих або оцих
подій їх очевидцю й заступає
безпосередньо дію. Це чаїть
спокусу неабияку, оскільки
мотиви, штиб стосунків, лад – усе
вбачається життям. Щодо якого
навчали нас і ставитися, як
до висновків, підхожих їх об’єкту.

І видається инколи, що досить
переплести взаємини, мотиви,
проблеми, середовище – і вже
щось відбувається; скажімо – злочин.
Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
накрапує згори, снують машини,
і телефонний апарат (клубок
катодів, спайок, опорів, клем тощо)
німіє переконливо. Подій
не трапилось. І дякувати Богу.

Описане тут відбулось у Ялті.
Природно, позаяк підстав доволі
триматись вищезгаданих уявлень
про правду, – я і патратиму сам
цю лялечку. І хай звиня мене
читач прихильний, щойно де-не-де
додам до правди елемент мистецтва,
що головно і визначає чин
перипетій канви (хоча мистецтво
письменника не є мистецтвом жити,
а образ і подоба).
Низці свідчень
опорою слугує послідовність,
в якій ті надавались. Як примір
потреби радше правди у мистецтві,
аніж митецьких вправ – у голій правді.

1
"Увечері він сам оповістив
стосовно стрічі. А була домова
ще у вівторок, що в суботу він
навідається. Так, ще у вівторок.
Я зідзвонився з ним і запросив
його зайти, і він сказав: "В суботу".
Чом у суботу? Ми уже давно
збиралися засісти й розібрати
один дебют Чигоріна. І все.
Другої, як ви кажете, мети,
ніким не убачалося. Уже б
з побіжних міркувань, адже бажання
побачити приємну вам людину
метою не назвеш. Утім, це вам
видніш… ба, прикро, що надвечір
його дзвінок цю зустріч скасував.
Шкода! бо я чекав його візиту.

Як ви спитали: хвилювався? Ні.
Він розмовляв спокійно, як і завше.
Звичайно, телефон є телефон;
та, знаєте, не бачачи обличчя,
пильніше вислуховується голос.
Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
він якось дивно добирав слова.
Давалась узнаки тривалість пауз,
завжди нервових дещицю. Бо ми
мовчанку співрозмовника здебільше
розцінюємо як потугу думки.
А це було чистісіньке мовчання.
Ви відчували тишу як свою
провину в цім триванні, і, скажу,
це часом дратувало неабияк.
Так, сам я знав, причиною була
контузія. Так-так, я в цьому певен.
А чим ви ще поясните це. Га?
Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
суджу лише за голосом. Наразі
не маю жадних инших міркувань:
того вівторка, і в суботу згодом
чув звичні інтонації. Гадаю,
якщо тоді у нього що й стряслось,
то не в суботу. Він же сповістив!
Ні, спересердя так не розмовляють!
Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
Як почалась розмова? Так, будь-ласка.
Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
зняв слухавку. "Добридень вам, це я.
Шкода, та маю вас перепросити.
Так сталось, що навідатись до вас
я не зумію". Правда? Що ж, шкода.
А в середу? Мені вас турбувати?
Даруйте, ну звичайно, без образ!
До середи? І він: "Тоді добраніч".
Так, ця розмова відбулась о восьмій.
А я після розмови вимив посуд
і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
мені порадив хід ферзем – Е-8.
То був чудний, ні – чудернацький хід.
Чи божевільний. Геть не у манері
Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
без очевидних змін, але при цьому
він зводив нанівець і сенс етюду.
У всякій грі суттєвий результат:
поразка, перемога, хай нічийний –
одначе – результат. Але цей хід –
він ніби спонукав усі фігури
до сумнівів у власнім існуванні.
Я міркував над ходом допізна.
Цілком можливо, саме так колись
і гратимуть, але стосовно мене….

Даруйте, не збагну вас: чи не каже
мені про щось це прізвище? Еге ж.
П’ять років, як ми з нею розлучились.
Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
Який їй сенс про це розповідати?
Що? Ця світлина? Дійсно, я її
завжди ховав перед його візитом.
Ні, що ви, не потрібно вибачатись.
Запитання цілком доречне, я …
Як я дізнався про саме убивство?
Вона дзвонила до мене в ту ніч.
От чий тоді бентежним чувся голос!

2
"Ми бачилися цього року рідко,
та бачились. У мене він бував
зо двічі в місяць. Инколи ще рідше.
У жовтні не з’являвся взагалі.
Так, він попереджав мене дзвінком
напередодні. Деколи за тиждень.
Щоб виключити плутанину. Я,
ви знаєте, працюю у театрі.
Там завше несподіванки. То хтось
захворює раптово, чи втікає
на кінозйомки – треба підмінити.
Це, зрештою, не дивина. Принаймні –
він добре знав, що у мене тепер….
Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
Утім, пардон, це ваше амплуа.
Але оте, що є тепер, це досить
серйозно все. І я вас запевняю,
що це… Так, не зважаючи на це,
ми зустрічались. Як вам пояснити!
Він, бачите-но, був доволі дивним
і мало схожим з будь-ким. Але всі,
всі люди між собою мало схожі.
А він різнився навіть серед всіх.
Так, саме це і вабило у нім.
Коли ми йшли разом, довкола все
переставало існувати. Тобто,
продовжувало рухатись, вертітись –
світ жив: і він його не затуляв.
Я не кохання маю на увазі!
Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
рухоміших і зовні незворушних –
раптово виникала ніби плівка,
ба, ні – отой серпанок, під яким
світ повен беззмістовної подоби.
Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
Ось уявіть собі мою кімнату,
засипану снігами. Чи ж не дивно?
І, менше з тим, чи не здається вам,
що меблі неодмінно б горували
на тлі цих перевтілень. Ні? Шкода.
А я гадала, що оця подоба
міняє напріч зовню мого світу.
І я жила цим дивним відчуттям.

Так, саме через це стосунків з ним
назовсім не порвала. А заради
чого, даруйте, квапитись мені
з ним розлучатись? Задля капітана?
А я так не вважаю. Він, авжеж,
серйозний чоловік, хоч офіцер.
Але те відчуття дало мені
безмірно більше! Він один спомігся
його створити. Боже. Я лишень
тепер на півшляху до розуміння,
яким же дорогим мені було
те відчуття! О, так, як це не дивно…
Що саме? А оте, що я сама
віднині стану часточкою світу,
що і мене оповива наліт
отої патоки. А я вважати буду,
що я не схожа з иншими! І доки
усі свою плекатимуть осібність,
нічого не збагнуть. Який це жах…

Даруйте, я наллю ковток вина.
Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
про вас я так не думаю! Коли
та де ми познайомились? Чекайте.
Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
в Лівадії, на санаторськім пляжі.
А де іще стрічатись із людьми
у нашій глухомані. Як, однак,
ви освідомлені у цім! Зате
і вам не угадати змісту слів,
якими починалось це знайомство.
А він сказав: "Я розумію, як
я вам обрид, але…", а все, що далі,
не так важливо. Правда, в цьому – щось?
Як жінка, щиро раджу залучити
цю фразу в особистий арсенал.
Чи знаю щось я про його сім’ю?
Нічого майже, власне. Тільки те,
що син у нього є – от тільки де?
Утім, я помилилася: дитина
у капітана… Так, хлопчак, школяр.
Похмурий, майже викапаний батько.
Ні, більше за сім’ю і не скажу.
І про знайомих також. Він мене
увесь цей час ні з ким і не знайомив.
Даруйте, але я – краплину ще.
Я згодна з вами: рідкісна задуха.

Ні, я не знаю, хто його убив.
Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
його найближчий приятель. Чого
і досі не збагну, так тої дружби.
Там, в цьому клубі, вони так димлять,
що димом тхне увесь Південний Берег.
Ні, капітан прийшов тоді в театр.
В цивільному, авжеж. Мене дратує
ця форма. Так, вже відти ми разом
пішли до мене. А його знайшли
в моїм параднім. Лежма, в дверях.
Здавалося, що то лежить п’яниця.
У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
Але я за плащем його впізнала:
на нім був білий плащ, увесь в багні;
так, він не пив. Я певна щодо цього;
так, він, гадаю, повз. І довго повз.
Опісля? Ми внесли його до мене
і сповістили в відділок. Хто? Я?
Ні, капітан. Я почувалась зле.
І взагалі – це все було жахітним.
Ви теж так уважаєте? Як дивно.
Утім, ви зобов’язані… Ні-ні:
так, звикнути до цього, дійсно, важко.
А ви також людина… О, даруйте!
Це ненароком вихопилось… Так,
будь-ласка, а мені не наливайте.
Так, з мене досить, я погано сплю,
а ранком – репетиція. Хіба що
як засіб від безсоння. Ви у цім
упевнені? Тоді – один ковток.
Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
Нестерпно, так. І тяжко. І немає
чим дихати. Не видихнеш. Ядуха.
Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
я більше нічогісінько не знаю.
Чого від мене ще вам треба? Що вам…
Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

3
"Потрібні мої свідчення? Гаразд,
не маю заперечень. Але зважте:
не надто сподівайтесь, бо мені
про це відомо має бути менше,
ніж вам. Ба, як на мене, навіть це
достатньо ризиковано для глузду.
Гадаю, ви цього не боїтесь,
оскільки ви… О, так, тут ви праві:
суб’єктові цьому добра не зичив.
Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
Коли і ні – вдаватись до пояснень
немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
насамперед, цікавитимуть факти.
Так от: я не приховую – було.
Ми не були знайомі з ним. Та я –
я знав давно, що в неї хтось буває.
Ні, я не знав, хто саме. А вона,
природно, про таке не говорила.
Та я ж бо – знав! І без розумувань
якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
було достатньо трішечки уваги.
Тим паче… Так, осліплення можливе.
Але ви геть не знаєте її!
Якщо вона мені не говорила
за цього типа, то не для того,
щоб приховати щось! Їй не хотілось
завдати мені клопоту. Таїти,
по суті, було нічого. Вона
сама зізналась – я її притиснув
до стінки – незабаром буде рік,
як поміж нами… Я не зрозумів –
чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
Чи стало мені легше – инша справа.

Можливо, ви і праві. Вам видніш.
Але коли людина щось вам каже,
то, мабуть, не затим, аби ви їй
не довіряли – навіть рухи губ
суттєвіші, ніж правда чи неправда:
в їх порухах життя буває більше,
ніж в тім, що саме губи промовляють.
От я сказав вам, що повірив; ні!
Тут сталось дещо поза тим. Я просто
побачив – що вона мені говорить.
(Завважте, не почув, але побачив!)
Збагніть урешті – це була людина,
що розмовляла, дихала, тремтіла.
Я не хотів вважати це брехнею,
та і не зміг би… Вас дивує, як
з таким підходом до людини, сам я
отримав на погони по чотири
зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
Я починав инакше дещо. Ті,
з ким починав я, – вже давненько мають
зірки великі. Дехто і по дві.
(Розвиньте свою версію, що я
невдаха ще – це, вочевидь, повинно
посилити її правдоподібність.)
Повторююсь, я починав инакше.
Я, як і ви, підступности чекав.
Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
такий народ – постійно норовлять
охмурити начальство. Але якось,
в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
яка це глупота. Поперед мене
лежало двадцять восьмеро людей,
котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
Що? Що? А, чи на часі про оте,
що жодним чином не сприяє справі?
Та ні, я вам лишень відповідав.
Так, я вдівець. Уже чотири роки.
Так, діти є. Одна дитина, син.
Де був тоді увечері в суботу?
В театрі. А опісля проводжав
її додому. Він лежав в параднім.
Що? Як зреагував я? А ніяк.
Звичайно, я впізнав його. Колись
я бачив їх удвох в універмазі.
Вони там купували щось. Отам,
тоді усе й збагнув. Річ в тім, що ми
перетинались инколи на пляжі.
Нас вабило обох те саме місце,
біля самої сітки. І завжди
я бачив в нього вколо шиї плями,
оті, ви розумієте. Ну от.
А якось прохопився я про щось
на кшталт погоди – отоді він рвучко
схилився і сказав – кудись повз мене:
"У мене з вами жодного бажання",
а за наступні декілька секунд
додавши: "розмовляти", і на тому
заціпенів немовби горівіч.
Отої б миті, присягаюсь, міг би
убити. У очах моїх стемніло,
я відчував, як заливає мозок
гаряча хвиля, на якийсь момент
мені здавалось, сам я знепритомнів.
Допоки я себе переборов,
він влігся на своїм звичайнім місці,
з обличчям під газетою, й на шиї
темніли ті, відомі вам синці.
Так, я тоді не знав, що за один.
На щастя, я тоді її не знав ще.
А потім? Потім він, здається, щез;
принаймні, не стрічав його на пляжі.
А згодом – вечір в Домі офіцерів,
ми з нею познайомилися. Якось
невдовзі здибав їх, в універмазі…
У ту суботню ніч його при ній
миттєво упізнав. Казати щиро,
зізнаюсь, мимохіть, але зрадів.
Инакше це могло тривати вічно,
а пораз опісля його візитів
вона бувала дещо не в собі.
Тепер, гадаю, все складеться краще.
Їй матиметься попервах нелегко,
але, мені відомо по війні, –
і вбиті забуваються. Нарешті,
ми виїдемо відсіля. Вже маю
і виклик з Академії. Так, в Київ.
Її давно запрошують в театр.
Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
цілком можлива і своя дитина.
Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
Еге ж, і зброю маю. Особисту.
Ні, це не "стечкін" – ще з часів війни
у мене цей трофейний парабелум.
Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

4
Той вечір батько рушив у театр,
а я лишився з бабцею удома.
Ага, удвох дивились телевізор.
Уроки? Але то була субота!
Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
Ага, про Зорге! Тільки до кінця
я не дивився – бачив вже раніше.
У нас була екскурсія в кіно.
Ну от. З якого місця я пішов?
Ну, це отам, де Клаузен і німці.
Вірніш – японці, знаєте, вони там
здовж берега пливуть ще на човні.
Так, це було приблизно о дев’ятій.
Напевно. А тому, що гастроном
в суботу зачиняють о десятій,
а я хотів морозива. Та ні,
я визирнув з вікна – а він навпроти.
Ну, виглянув і вирішив іти.
Бабусі не казав про це. Чому?
Вона б тоді бурчала – ну, пальто
там, рукавиці, шапка – неодмінно.
Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
а в тій, що з капюшоном. Так, вона
на блискавці. Так, він лежав в кишені.
Та ні, я знав, де він тримає ключ…
Звичайно, просто так! Ні, не затим,
аби похизуватись перед кимось!
Так, було пізно, темно взагалі.
Про що я думав? Ні про що не думав.
По-моєму, я просто йшов і йшов.
Що-що? Як опинився нагорі?
Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху,
щойно почнеться спуск, постійно видно
всю гавань унизу. Вогні в порту.
Там так і підмиває уявити
за ними щось цікаве. А коли
додому йти – приємніше спускатись.
Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
І взагалі – краса була шикарна.
Назустріч? Ні, не стрілося нікого.
Ні, точно не згадаю. Але "Пушкін"
відходить о дванадцятій в суботу,
а він стояв – у нього на кормі
салон розваг, де вікна кольорові
нагадують оддалеки смарагд.
Ага, якраз тоді… Чого? Та ні ж бо!
Її будинок далі, а його
я перестрів на виході із парку.
Чого? а, взагалі, які у нас
стосунки з нею? Ну які – вона
красива. І бабуся так вважає.
І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
Мені-то що, – мені усе одно.
Вирішувати батьку….
Так, при вході.
Ага, палив. Ну, так, я попросив,
а він мені не дав, і взагалі він
мені сказав: "Ану, котися відси",
а трохи згодом, я вже відійшов
десь на десяток кроків, може більше –
впівголосу додав услід – "негідник".
Стояла повна тиша, я почув.
Я не второпав, що зі мною сталось!
Ага, немов мене вперіщив хтось.
Мені немов залляло чимось вічі,
і я не зчувся вже, як обернувся
і вистрілив у нього! Ні, не вцілив:
він залишався там, де і стояв
до того та палив. І я… і я…
Я закричав і кинувся тікати.
А він – стояв. А так ніхто зі мною
не розмовляв ніколи ще! А що?
що я зробив такого? Попросив.
Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
Я знаю, це погано. Та у нас
повально палять. Та і не хотілось
палити навіть! Я б і не палив,
я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
Я виглядати не хотів дорослим!
Я б дійсно не палив! А там, в порту –
суціль вогні і світлячки на рейді…
Я тут би також… Ні, я не зумів
це все як слід… Але, прошу вас дуже,
прошу вас: не кажіте цього батьку!
Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?"

5
Такий-то і такий-то. Стать і вік.
П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
Де народився. Штамп прописки. Де,
коли і ким був найдений вже мертвим.
Підозрюваних прізвища: їх троє.
Отож, серед підозрюваних – троє.
Можливість запідозрити кількох
людей у вбивстві ними однієї
доволі красномовна. Так, звичайно,
і тріїця людей здійснити в змозі
одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
А тут – убивство. І самий вже факт,
що під підозру підпадають троє,
є запорука визнання, що кожен
спроможний вбити. Це лишає сенсу
всі пошуки – оскільки в результаті
розслідування тільки й дізнаєшся,
хто саме; але зовсім не про те, що
усі б так не могли… Ну що ви! Ні.
Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
окремий намір одного чинити
убивство, з хистом иншої людини
розплутати його – попри увесь
зв’язок їх очевидний – безперечно
нічуть не рівнозначні. Але це
їх близість не скасовує. О, так,
усе це прикро.
Як? Як ви сказали?!
Що нашвидку наведене число
осіб, на котрих падає підозра,
об’єднує їх мовби і слугує
якимось чином алібі? Що нам
не вдасться трьох наситити єдиним
курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
у цей ніяк не вписується окіл,
а десь за його межами. І він
серед отих, кого не запідозриш?!
Міркуючи инакше, вбивця – той,
у кого і підстав катма для вбивства?!
Так, цього разу так воно й було.
Ви праві тут. Однак, усе це… все це…
Це просто – апологія абсурду!
Апофеоз безсенсовости! Мара!
Виходить, що тоді воно – логічне.
Чекайте! Поясніть мені тоді,
в чім сенс життя? Невже у тім,
що вигулькне з кущів хлопчак у куртці
та стрельне в вас не цілячись? Ба, щойно
усе це так, тоді скажіть – чому
діяння називаємо злочинним?
І поготів – розслідуємо! Жах.
Відтак, життя – очікування вбивства,
і слідство тільки формене чекання,
і що злочинець зовсім не злочинець,
і що…
Даруйте, мені трішки зле.
Піднімемось на палубу; тут душно…
Еге ж, це Ялта. Бачите – отам –
отам цей дім. Ну, трішки вище, біля
меморіалу. Гляньте – скільки сяйв!
Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
дадуть йому. Усе це поготів
не наша справа. Це вже – суд. Напевно,
йому дадуть… Звиняйте, я тепер
не маю сил торкатись теми кари.
Мені щось душно. Але це мине.
Так, в морі буде безумовно легше.
Лівадія? Онде вона. Отам,
в юрмлінні ліхтарів. Еге ж, шикарно?
Так, хоч і поніч. Як? Я не почув був?
Так, слава Богу. Ось і пливемо.

_______

"Колхіда" здійняла бурун, і Ялта –
з її квітками, пальмами, вогнями,
відпускниками – в чергах до дверей,
закритих напріч зайдам, як ті мухи,
довкіл світильників, – заледь гойднулась
і почала повільно розвертатись. Ніч
над морем відрізняється від ночі
над сушею приблизно в той же штиб,
як дзеркалом впритул відбитий погляд –
від погляду зустрічної людини.
"Колхіда" вийшла в море. Від корми
водою розбігався темний слід,
і сам півострів поступово танув
у мороці. Вірніше, повертався
до контурів, за котрі нам усім
нагадує географічна мапа.
------





------------------------

Засинали зорі на світанні.
Ранок їх колиску колихав.
Сном роїлось коників сюрчання
У пахтінні викошених трав.

Снили зорі зеленню і світлом,
Помахом пташиного крила.
Їм хотілось, як маленьким дітям,
Щоб на цвіт спускалася бджола.

Снився їм духмяний кусень хліба,
Щойно з печі, вкраяний на двох,
І росини в золотистих німбах,
Наче щойно їх вінчав сам Бог.

Їм жадалось шепоту і вітру,
Слів огнистих і умілих рук,
Щоб зіграли музику нехитру,
Бо вона - наука із наук.

І у тому переливі звуків
Знов постане щире і просте
Слово "бути", з радості і муки,
Що любов'ю з вічності росте.

За мотивами «Волшебник Изумрудного города»

В большом закопчённом котле
злая волшебница Гингема
варила волшебное зелье.
– Разразись, ураган! Лети по свету!
– Круши, рви, ломай! – дико вопила колдунья.
– Уничтожай, ураган, людей, животных, птиц!
И вихрь завывал всё сильней и сильней,
сверкали молнии, оглушительно гремел гром.
Гингема в диком восторге кружилась на месте
и ветер развевал полы её длинной чёрной мантии…

А. Волков «Волшебник Изумрудного города»

***


Прокляття, лайка, та отруйні
заклинання,
Лють власна вже випалює нутро,
Туманом чорним очі заливає –
Таке у відьми збочене єство.

І Змій-Кажан
(з перетинками крила)
На людожері-дереві сидить.
Ця пара зіграна
багато зла вчинила,
Примножує його у кожну
мить…

Враз дівчинка мала прийшла
нізвідки:
«Що робиш ти, потворо,
схаменись!
Скажи – невже тобі самій
не гидко?
Була ж ти мною сто віків тому,
колись.

З дитинства я прийшла
до тебе,
То ж припини страшний ганебний
чин.
Вже скоро, дуже скоро –
Кара Неба,
Спинись, від зла, благаю,
відпочинь!» -

«До пекла все – дитинство,
світлу мрію,
Не знайдеться того, хто б мене
надурив…»

Вогнем смердючим Змій-Кажан повіяв –
Спалив дитину - й тим
Чаклунку вбив,
І сам загинув, аватар чаклунки,
У безвісті урвався
Зла політ...


А лицарі десь чистять обладунки,
Не поспішають захищати Світ.

Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.


Persons are Ukrainian in Jew..
Jewish of person for Ukrainians..
Undifficult here and get lost.
Sometimes does ask: "With
whom and where I"?
Not get lost. By a pointer
Took to itself one-only:
Look for not language and not race,
And the most ordinary man.

Стікали краплі по листках зелених,
Спрагу вгамовували матері-землі.
Це дощ її благання вчув, напевне
Й рясний-рясний пустився по ріллі.

Повеселіли в полі всі посіви
І квітоньки водиці напились
Та й трави щиро дощику раділи,
А краплі усе падали униз.

І миттю їх земля вбирала в себе,
Волога життєдайна рятівна
В дарунок була послана їй Небом,
Щоб квітла й плодоносила вона.

2020 р.

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я п"янію, твій чуючи стогін,
В тіла пластику входячи тілом.
В наших схрещеннях ВСЕ і НІЧОГО.
Ми зірками у небо злетіли
І упали на вранішні роси,
Мов вуглини з каміну на килим...
...це весна, перелита у осінь
Несподівано, поки скінчили
Евтаназію грані можливос-
ті, немов розчинились обоє
У екстазі, що справді є диво з
Див, коли володію тобою...
...і палили тілами, палили...
...і палали вогнями, палали...
Як кохання виснажує сили!..
Їх нарівно багато і мало,
Мов незвіданим слоганом пишеш,
Суть якому п”яніючий розум
Осягне в неосяжному вірші...
...і потому писатиме прозу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120051506708

«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.

«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.

творіння восьмий день зійшов
куранти вибили надвечір
розфокусований об’єкт
прокинувся й почухав п’яти

Засторога

З циклу «Химери сновидінь»

Є сни-віщі,
Э сни-застороги,
Є сни безпечні,
Є сни-вбивці…

***

Хащі сновидінь –
дивовижні…
Гори, ліс
і халупа якась,
Зрозуміти – годі,
облиште!
Підійти поближче –
зась!

Жінка в Чорному,
висока, худа,
Перед хатою виставляє
пастки…
Дерев’яних кліток
рядки.
Для
Кого
Клітки?

Звірі, звірі –
ведмеде-вовки,
Пробігають усі
на чфораках*,

Як один, –чоловіки,
На руках і ногах
пробігають,
Не на лапах…

Ікласті, кошлаті істоти,
заповнюють пастки.
Місяці проповзають,
роки…
Скаженіють
чоловіки,
Ідять баланду якусь,
І виють усі
Невтямки…

А потім
бранців своїх
відпускає.
Тікають,
по одному…
Кожен пісню гарчить
сумну,
Вони не збиваються
в зграї…


Спалює Жінка пастки,
У згарище забиває
кілки…

Нові пастки
Чекають
На нову
чоловічу
роздрібнену
Зграю…

Химерна гра,
Прокидатись пора!
………………

*Лазять рачки

***
Перо позичу у гуся
і заримую порося,
яке юрмою управляє,
але усюди заважає,
бо хоче виділятися.

***
Україна має три нещастя:
слуги, пандемія і війна.
Всякі біди однієї масті.
Є і на Московії одна –
«раше-путіноїдна страна»,
від якої лиш одні напасті.

***
А ми обрали на біду
зеленокриле какаду,
яке літає в Емірати
еміра обіграти в карти.
У нього місія така –
валяти всюди дурака.

***
Веде майбутнє у пустелю,
та «оклімаємось» раніше.
Бідою вдаримо об землю
тай будемо чекати іншу.

***
Немає віри у митця,
то й у біди немає міри,
але опалюють сонця,
які відлунюють месіри,
аби добитися вінця.

***
Не буду говорити знову,
у кого місія така –
на лихо мати язика...
Знущаються поети з мови,
то що хотіти від совка?

05/20

О, моветон… убавте тон.
Життя за планом чи без «плану»?
Ось Віра грає в бадмінтон,
Любові винесли догану.

І лиш Надія, квочка мрій,
збирає спогади докупи.
Її у п'яти жалить Змій…
бо не доріс іще до дупи.

Рахує доля ворогів –
усі свої колишні люди.
Сьогодні час «в мішку котів»,
а там такі поважні юди,

що сміх бере, а страх ні-ні.
У ніч тверезого похмілля
душа ховається на дні
коронавірусного зілля…

2020

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Вона ще така молода і вродлива,
До пояса в неї русява коса.
Ця жінка в житті неймовірно щаслива,
Бо сімко дітей їй дали Небеса.

Їй було нелегко усіх піднімати:
І ночі недоспані, в клопотах дні,
Але вона мужня та сильна, бо Мати,
Усе багатство - то доньки й сини.

У когось із них заболить навіть пальчик
І крається серце, в тривозі воно,
Як вісточку втішну хтось зможе прислати,
То радість розгладжує в зморшках чоло.

Навчала ще змалечку своїх кровинок
Любити людей, мати чуйні серця
І дружніми буть, шанувати родину,
Вітчизні служить у житті до кінця.

Хоч доля бувало так била нещадно -
І вітер в обличчя, і лиха крило,
Та пережила вона всі негаразди,
Аби діточкам її добре було.

Для них вона прикладом скрізь слугувала,
Як важко було - могла все подолать
І мудрі поради усім їм давала,
Життя щоб кермо вміли міцно тримать.

Відважна вона, бо вона - героїня,
Ти подвиг її материнський шануй
Та працьовиті руки цілуй
І дякуй цій жінці завжди уклінно.

2018 р.

Ой, цілюща водиця,
забери з мене втому та відчай:
Моє серце, як криця
всі останні хвилини півріччя...

Я душею волію
за поламану часом споруду.
Протидія свавіллю
не позбавить духовного бруду.

Все менеться поволі,
пристосовно до нової міри.
Зашепочуть тополі
про прозріння у залишках віри...

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з цього світла і мною ж умилась.
Воцарилась, як рання зоря,
од печери не чорно, не зря,
не мале́нько, а так достеменно –
сонно ні́чно і свято денно!

29 березня 2004 р., Київ

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

Біда прийшла на нашу Україну,
Коли султан послав до Чигирина
Свого візира Кара-Мустафу.
Щоб краще оборудка та вдалася,
Ішов не сам, узяв собі Юрася
Хмельницького. Зловив, немов дрофу,
Що лише біга степом – не літає,
Як батько. Той колись іще спитає,
Коли на світі стрінуться тому.
Поки ж тулився у турецьких лавах,
Стискав султаном видану була́ву,
Хоч було, може, й соромно йому.
Але куди було тепер подітись.
Без турка краєм як заволодіти?
А тут же сила он яка іде!
Дістанеться всім недругам козачим
І Самойлович бісів ще поплаче,
Коли він врешті підлого знайде.
Орда ж змією сунула помалу,
Лиш смерть і попіл по собі лишала,
Та то дрібниці, думав, наросте.
Вже гетьманом себе утретє бачив.
Все пам’ятав, нікому не пробачив
І думав: все до гроша віддасте!
Татари ж війську були, наче крила,
Вони довкола землю толочили,
Хапаючи, як плату, всіх живих.
І все, що ціну хоч якуюсь мало,
Лиш тільки їм на очі потрапляло,
Зникало, мов не бу́ло, серед них.
Яко́сь чамбул набрів село у балці.
Не да́ли, навіть, гавкнути собаці,
Одразу подалися по хатах.
Кого рубали, а кого в’язали,
Усіх докупи на майдан зганяли,
Ніхто нікого згоди не питав.
Старих в живих нікого не лишили,
Усіх, хто боронився, порішили,
Зостались молоді та дітвора,
За кого можна гроші гарні взяти,
У яничари чи гарем продати.
Набрали також всякого добра.
Між інших і Марію пов’язали.
Вона лише шістнадцять років мала,
Та бу́ла найгарніша серед всіх.
Тепер ішла із усіма поволі,
І по стерні колола ноги голі,
Хоч ран болючих і не чула тих.
Спекотним степом їх на південь гнали,
У балках, у ярах відпочивали,
Вже зовсім вибивалися із сил.
Загін турецький по дорозі стріли.
Про щось татари з ними говорили,
А потім розділилися навпі́л.
Одні з ясиром далі подалися
І яничари з ними узялися.
Другі ж звернули знов на Чигирин.
Мабуть, наказ отримали від хана,
Його орду полишили зарано,
Тож повелів їм повертатись він.
Ішли татари по шляху до Криму,
І яничари слідом йшли за ними.
Напевно, так візир їм повелів.
Один все на Марію озирався,
А то підходив ближче, озивався.
На рідній мові з нею говорив.
Вона на нього також поглядала.
Ще гарного такого не стрічала,
Щось ворушилось у грудя́х, немов.
І забувалась: де вона, що з нею,
Мов сонна йшла дорогою тією,
Збивала босі ноги свої в кров.
Він якось їсти передав тихенько
І, нахилившись до лиця близенько,
Прошепотів: «Вночі утечемо!
Я оцю службу ненависну кину,
Повернемось з тобою в Україну.
А там вже якось вдвох проживемо».
Вона лише у відповідь кивнула.
Ішла і під собою ніг не чула.
Та ночі не могла ніяк діждать.
Татари знов у балці зупинились.
Вже поряд Крим, отож і не таїлись,
Потомлені, всі повлягались спать.
Як темрява усе навкруг сховала,
Усі поснули. Та вона не спала.
Уже і дишло повертає Віз.
Як він підповз, вона і не почула.
Та яничарську одіж одягнула,
Яку він їй загорнуту приніс.
Із балки ледве вибратися встигли,
На ноги підхопилися й побігли
Аби до ранку далі відійти.
І, поки зірка вранішня підня́лась,
Вони у балці, у кущах сховались
Аби татари не могли знайти.
Утомлені, незчулись, як поснули,
Обнявшись. Зранку холодом війнуло.
Прокинулись – вже сонечко гай-гай!
До темряви рішили відсидітись.
Розговорились. Що ж іще робити?
Вона згадала про свій рідний край.
Розповіла про маму і про тата.
І про село та де стояла хата.
Він раптом щось, неначе, пригадав.
«А чи висока груша там стояла
Понад дорогу?» Її здивувало.
«Ти що, в селі у нашому бував?»
А він про кузню у дворі питає
І чи гніздо лелече хата має.
І чи стоїть криниця за селом.
«Скажи, а звідки можеш ти це знати?»
«Бо я твоїм є викраденим братом.
Тебе тоді й на світі не було,
Коли татари ще малого вкрали
І в яничари, в край чужий прода́ли.
Хто би подумав, що бува таке.
Що так зведе з сестрою мене доля,
В чужім краю, посеред чиста поля».
А у самого відчуття гірке.
Знайшов сестру та втратив наречену.
А серце аж заходиться від щему.
Так посміялась доленька над ним.
Отак, дивись, уперше закохався
І в пастку долі чергову попався.
І щастя все розвіялось, як дим.
Вона також раділа і ридала,
Бо ж усім серцем хлопця покохала,
Кляла оту нена́висну орду.
Себе жаліла і жаліла брата,
Хоч не могла про нього досі знати,
А стріла і на радість, й на біду.
Аж тут зі степу тупіт долинає.
Що там? Чи балку просто хтось минає?
Чи то погоню відрядив мурза?
Поглянули: татари йдуть по сліду
І саме втікачів шукають, видно.
Вже не кохання – смерть на терезах.
Прошепотіла: «Я жива не дамся!
Щоб наді мною нехристь познущався?!
Вже мене краще, братику, убий!»
А він: «Я теж не дамся їм без бою.
У мене вірна шабля із собою.
А ти ножа мого візьми собі.
Коли вже зовсім безнадійно буде,
Встроми собі ножа того у груди,
Бо в мене не підніметься рука!»
Татари ж близько, вже коней спинили,
І балку ту півколом оточили.
Тож він нічого далі не чекав.
Устав і шаблю у руках стискає,
Немов орду до бою закликає.
Татари вже помітили, біжать.
Вона стоїть у нього за спиною
Теж ладна вмить покінчити з собою,
В руках стискає гострого ножа.
Що вже було там далі – зрозуміло,
Хоча нерівні надто були сили,
Ординці їх живими не взяли.
Лежали, як два брата-яничара.
Татари їх лишили і помчали,
Бо ж мертві не потрібні їм були.
А з часом там, де кров їх пролилася,
Триколірна десь квітка узялася.
Як тільки літня настає пора,
Вона в гаях, дібровах розцвітає.
Перестріч її люди називають
Або говорять ще «брат-і-сестра».

Танго-Сонет


За мотивами:
Polish Tango:
Przytul, uściśnij, pocałuj –
Warsaw, 1935

***

Вечір
нас огорнув у нашім парку,
Пора прощатись
І зустрічатись
Не будем знов!

Наша
привітна затишна алея…

Час розставання:
під плач Кохання
іде Любов!


Згляньтесь, Любов і Кохання,
Доленько - Доле, зажди –
Давня, ласкава Алея
Нас розведе назавжди!
Долі цілуємо ніжки:
Хай Чорна Мить промине,
В парку по нашій алеї
Зробимо Коло Нове!

Зробимо інші доріжки,
Потяг без нас
Хай Іде!

Сховай
Будь ласка, затишна Алея,
Нас Ізнов!

Геть розставання,
Не йди, Кохання,
Не йди – Любов!
.

Ой, літа ви, літа молодії,
Утекли ви від мене кудись.
Чи птахами удаль відлетіли,
А чи з кониками подались

Вороними далеко-далеко,
Не вернути мені уже вас.
На душі стає щемно і тепло,
Як згадаю далекий той час,

Як трояндами ви розквітали,
Рахували зірки усю ніч
Та від щастя серденько співало.
Ой, нема уже тих юних літ.

Їхнє місце заповнили зрілі
Та досвідчені мудрі літа,
До діток подались молодії,
А до внуків вже юнії мчать.

2020 р.

Де той Рим був?
У ті ще часи!
Варварами стоптаний.
Нам, українцям і німцям не потрібний.
А імена! А силуети!
Звідки ми є собою?
Рим нам рідний!
Він тут –
у самих наших карих очах –
адріатична норма!
Рим тут – перемога Константинополя!
Рим тут – остаточний жах!
Як "наша" американська картопля!
І тепер спитаємо, куди дійде релігія?
Невже в іслам?
Але нам (допишу і не сховаюсь)
так необхідна своя висвячена,
мощами вкладена височина́!
Перемога православ’я у Римі!
Бо Рим вирвав християнське вим’я!
Бо Рим став – і стоїть!
А Константинополь – завойований.
І тільки Київ його бере.

25 квітня 2004 р., Київ

Не шукала у мріях до щастя блаженства дороги,
хоч серпанкове літо за диво-водою спливло.
Не копала могил для успішних, не заздрила вбогим,
лиш тому, що в житті не достатньо усього було.

Не питайте мене, як живу і ким дихаю зараз,
чи хіба таїна, що на площі барвінком цвіте?
На яких полюсах моя згуба, солодка покара,
божевільна омана, спокуса, жадання святе.

Коліжанок втрачала, без віри дружити нелегко,
і підніжки не раз підставляли мені вороги.
В небеса полечу де гніздечко звив білий лелека,
де любов пробачає усім сіромахам борги.

І так затишно, мило в обіймах чутливого птаха.
Змах крила і у небі, де осуду, зради нема.
Ніжність стелить пухові перини і зоряні плахти,
і леліють шовкові голівки вуста крадькома.

Хай на віях моїх сльози радощів висохнуть зранку,
без повітря любові в долоні свічею згорю.
Мені байдуже хто я - цнотлива, блудниця, коханка,
поки серцем для серця ліричні сонети творю.
12.05.2020р.

Що хова у собі
Вальпургієве ночі відлуння,
Солов"їних дібров
Пісневилив на місяця блиск?..
Я ці ночі любив,
Як і ти... Екзальтацію юні...
...від Адама ребро
Догодилось до пари колись,
Хоч до того, апок-
рифу згідно, вже ти існувала
З глини ліплена, як
Я самий, плоть від плоті землі,
Мій порушивши спо-
кій... Неспинно мене хвилювало
Незвичайне ім"я,
Що так ніжно звучало... Ліліт...
Розійшлися шляхи
У незвіданих нами дібровах,
Плоть від плоті інак-
шу отримав од світла і хиб...
...місяць верне на схил,
Уночі зустрічаються знову
Юність і сивина,
Першорідні забуті гріхи,
Що краплинами до-
щику серце тендітно омили
Снів минулих... Чи ні-
Снів прийдешніх омріяних днів...
...наближаюся до
Пізнання Першорідної Сили,
Де відлуннями ніч
Солов"їно дзвенить у мені.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120051308645

Сидять попід каштаном молодята.
Їм соловейко пісеньки співа.
І ніч своє вже скоро дожива,
А їм же, мабуть, рано уставати,
Але вони не можуть розійтись,
Бо ж знову аж до вечора чекати,
Щомиті на годинник позирати.
А день же, наче, гумовий якийсь.
І тягнеться, і тягнеться повільно.
Отож, розлуку трішки скоротять.
Ще трохи під каштаном посидять,
Подихають цим ароматом спільно.
І слів не треба, зрозуміло й так,
Усе, що тільки хочеться сказати.
Лише один одно́го обійняти
Й серця обоє битимуться в такт.
Аж тут він щось, неначе, пригадав
Від аромату і кохання п’яний:
- Ти чула, моя мила, про каштани,
Чому їх цвіт так дивно вигляда?
- Не чула, милий, розкажи мені.
- Було це кажуть у віках далеких,
Які ще пам’ятали древні греки,
Десь в тій,в далекій їхній стороні.
Амур, говорять, по ночах літав
Зі своїм луком й стрілами кохання.
І полював до самого світання.
Як кого бачив, то стрілу пускав.
А в темряві хіба що розбере.
Бува, у серце зовсім інше влучить
Й кохання буде молодяток мучить,
Так, що й життя, бувало, відбере.
Тож радості від того не було
Ні самому Амуру, а ні людям.
Кохання нерозділене у грудях
У багатьох з тих помилок жило.
І з того розбивалися серця
І ранили осколками Амура.
Тож він літав понад землею хмурий,
Пропав рум’янець із його лиця.
Якось Венера стрілася йому –
Матуся рідна: - Як діла? – питає
І головою скрушно так хитає,-
Погано виглядаєш ти… Чому?
Ну, він матусі все і розповів
Про нічку темну, стріли не по цілі,
Про тих, хто один одному не милі,
А він стрілою їх докупи звів.
Чи розлучив закоханих навіки.
Венера аж поплакала із ним.
І каже: - Поможу тобі я з тим,
Я ж знаю різних способів без ліку.
І, справді, десь горішків узяла,
Що на людські сердечка дуже схожі
(Де узяла – то все секрети божі)
Та по землі, по світу рознесла.
І виросли дерева гарні з них,
Високі та розложисті каштани.
І кожен раз, коли весна настане,
Листки незвичні на деревах тих,
Тримають канделябри на долонях,
Із білим цвітом. Відступає ніч.
Перед отими тисячами свіч.
Амур вже не помилиться сьогодні,
А влучить точно в ціль, куди хотів
Аби людей щасливими зробити…
До світу милувались вони цвітом
Каштану, мов уперше у житті.