А наші підсніжники вже покидають ліси.
Відходить їх потяг учасно, ні дня на заминку...
І вітер морозом у туш добавляє баси,
і гріються леготом серця вчорашні учинки.
А наші підсніжники — той каламбурний мотив
незбуто-забутих чи кинутих слів на поталу...
Хтось пальцями тикав у нас чи розкішно лестив,
і знічені ми зачинали простеньку виставу.
Всього на дві дії, окремі від «ти» і від «я»...
Всього-то, здавалося б, мізер, а сутно та важко...
А може, послухати вкупі таки солов’я?
А наші підсніжники?... Он їх загублена пряжка!

2020

Сиджу один, мені дрімота в поміч.
І думи не гадаю, пиво п’ю.
Оце кицюня умостилась обіч,
та я її шаную і люблю.
Бо муркотить і не проха налити.
В умовах ізоляції – це плюс.
Бо є ліміт і як його ділити?
Самому не стає. Ти згідна, Мусь?
А та сидить і ліжко масажує,
і безтурботно жмуриться у світ.
Неначе каже: всі суєти всує
(її то оповів фейсбучний кіт)…
Хіба не так? Скажіть бо, що неправда
і сенс життя в щоденній суєті:
учора справи, нині теж і завтра…
А я, туман, з котом на самоті,
і наче випав з вічного процесу
вселенської земної метушні.
Кінчаються запаси пива й TESSy,
а тут і далі карантинні дні…
26.03.2020

Емансипація.
Колгоспознавство.
Зреволюціонізованість.
Секс.

ДніпроГЕС.
Маґнітка.
Ріббентроп-Молотов.
Секс.

Велика війна.
Велетенська розруха.
Велетневотонний голод.
Невеличкий секс.

Відбудова.
Розбудова.
Перебудова.
Секс.

Загальне зубожіння мас.
Незалежність.
Духовність.
Секс.

Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
і інколи:

Вечеря.
Капці.
Ліжко.
Секс.

...але це не принципово!

25 грудня 1992 р., Київ

Троянда й ромашка в одному букеті -
Такого немає ніде,
Бо ні для кого не буде секретом,
Що важко цим квітам буде

Ужитися разом, адже вони різні:
Ромашка - то квітка проста,
В троянди-красуні пелюсточки ніжні,
Немов би дівочі вуста.

Ромашечка любить вітер і волю,
Царівна вона польова,
Троянді вже інша судилася доля -
Удома на клумбі зросла.

Троянду плекають руки людини,
Без цього ж бо їй не цвісти,
Ромашка і між пшеницями цвістиме
Разом з колоском золотим.

Але вони гарні обидві й чудові,
По своєму кожна із них.
Для квітів цих знайдеться привітне слово,
Бо дуже ми любимо їх.

2020 р.

Чистий аркуш, мов перший сніг,
Перед зором привабно біліє, –
Ще у присмерках спішно ліг
І до ранку не щез, як і мрії.
Білий аркуш – неначе плід
Недозрілий оскомою в роті
Залишає невидимий слід
Непотрібної іншим роботи.
Чистий аркуш, як марний день
Чи лушпайка злежала на ниві, –
Спить дитиною без пісень
І жовтіє щомить сиротливо…
21.03.20

Кораблем, літаком чи потягом
Намагатись втекти, та не зуміти.
Тому що ти - восьме чудо світу.
Тому що ти - мої крила,
Моя надприродна сила.
І водночас закон тяжіння.
Ти мій біль, ти мій страх.
І моє розуміння.
Ти мій гріх і мій крах,
Моє божевілля.
Подарунок небес
Серед цього чистилища.
Я зустріла тебе. Покохала.
І не помилилася.

26.03.20

кружляє зоря
довкіл корабля

так саме а не навпаки

немов людолов зорі побажав
ні пір’ячка і ні луски

кружляє зоря
довкіл корабля
край здобичі як хижак
і пробує вгамувати пілот
відносності жах-переляк

кружляє зоря
довкіл корабля

а в центрі орбіт зореліт
тяжінням усіх своїх позивних
дикунський приборкує світ

2020

Нам казкою сьогодні видається
Те, що колись, без сумніву, було.
Отам, де нині хвиля в берег б’ється,
Стояло здавна чимале село.
Підносились хатинки чепурненькі,
Серед вишневих тулячись садів,
Тримались одна одної близенько,
Вслухаючись у солов’їний спів.
Вставало сонце і віталось з ними,
Щоночі місяць небом пропливав.
Весна щороку проганяла зиму
Посеред річки, що аж лід тріщав.
А в тім селі жили звичайні люди,
Ростили хліб на нивах золотих
І у село з’їжджались звідусюди
Купці заїжджі, хліб купляти в них.
По світу йшла про хліб незвичний слава,
Який незмірно сили додавав,
З яким смачніші видавались страви,
Яких ніхто без хліба й не вживав.
Хто б не приїхав, люди їх стрічали
Гостинно, наче рідними були,
Високу ціну за товар не брали,
Хоча, якби хотіли, то б могли,
Бо не було ніде такого в світі.
Чи від землі то, чи то від людей.
Багато хто старався зрозуміти,
Бо думав, що багатство з тим прийде.
Купляв і сіяв на найкращім полі
І доглядав, сапав і поливав.
Щодень раби трудились напівголі.
Та хліб звичайний з того виростав.
Не додавав ані снаги, ні сили,
Лише звичайно голод проганяв.
І це усе нещасного бісило,
Аж на рабах він зло своє зганяв.
Один настільки вже було затявся:
«Не взнаю,- дума,- то уже й не жить».
В село звичайним бідаком подався
Аби навчитись хліб отой ростить.
Прожив два роки. День і ніч у полі,
Як і усі – з зорі і до зорі.
Вже й проклинав свою нещасну долю
І спеку, й холод, дощ і комарів.
Але навчився, записав до коми
Усе, як слід. Мозолі заробив,
Але тихцем, не зізнававсь нікому,
Щоденник свій агрономічний вів.
А потім взяв зароблене й додому.
Рабами поле чимале зорав
І до роботи гнав їх без утоми,
Що не один посеред поля впав.
Зійшла пшеничка, дощиком полита
Та виріс дуже добрий урожай.
І як йому хотілося радіти,
Як розломив гарячий коровай.
Узяв до рота, скуштував…і кинув.
Не та, все рівно, хоч убий – не те.
Чи ж не так само гнув він свою спину?
Чого ж то хліб, як треба, не росте?
І знов подався у село далеке,
Уже й не крився, прямо запитав:
Чому то їм усе дається легко,
А він так само в полі працював,
Але не зміг зростити хліба того,
Який дає і силу, і снагу.
«Скажіть, нарешті, звідки то, від чого?
Задовольніть моїй душі жагу!»
«Невже ти сам не можеш зрозуміти?
Щоб виріс хліб такий, як ти хотів,
Його повинні не раби ростити,
А щоб ти сам собі його зростив.
І поливав не кров’ю – своїм потом,
Солоним потом, змішаним з дощем.
Так, щоб ломило спину від роботи
І щоб у серці відчувався щем.
Коли стоїш серед безмежжя поля
І бачиш праці власної плоди.
Щоб хліб був справжнім йому треба воля.
Землі для того мало і води!»
Послухав той. Чи зрозумів – не знаю,
Але пройшло відтоді стільки літ.
Уже давно й села того немає,
Уже змінився невпізнанно світ.
А хліб росте і світ годує й досі,
Дає йому і сили, і снаги.
І нива п’є холодні ранні роси
І, наче море, б’ється в береги.

Любов-Кохання – Морква-Зітхання

Обережним, Грицю,
будь на вечорницях:
Двох любить не треба –
втрапиш у халепу!
У дурні пошиють
і намилять шию,
У кущах спіймають –
ще й «накостиляють»

М’який варіант

***

Стали подруги кращі
до бою,
Розривали десятки
світлин…
Нас було
«не розлити водою»,
Та на двох
був хлопчина –
один!

Він проблемою
не переймався,
Не чекав, наче Гриць той,
біди,
Він із наших боїв
зловтішався,
Сновигав і туди
і сюди…

Ми на нього весь час
ворожили
Під гучні перебої
сердець,
Подурнішали ми
і змарніли,
І промовили якось:
«Капець!»

Годі
сон і здоров’я губити
(баламути, ви хлопці, усі!),
в пеклі ревнощів
юність палити,
наче білки,
стрибать в колесі!
………………………….

Помирились,
і знов подружили -
шкода стало
підірваних
сил….

А невірного ми
поділили,
Наче хліб розламали
навпіл.

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Кожна квіточка, кожна травинка,
Кожна гілочка, кожен листок
І комашка, і ягідка стигла,
Це частиночка краю мого.

І люблю я його усім серцем,
Тішуся, що живу саме тут.
Край Подільський, Летичівська земле!
Дихаю я тобою й живу.

Ви дали мені творчості крила,
Віру в краще, любов до людей,
Дарували і пісню, і силу,
А ще стільки цікавих ідей.

Втілюю у життя їх потроху
Та черпаю снагу від землі.
України дочка я й народу,
Завжди вірна і віддана їм.

2020 р.

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин – хвилини, років – дні.

Хай на війні – не на війні,
а у тобі і у мені
ці щохвилини і щодні,
мов струси мозку кам’яні,
децибелують сатані
свої прощання голосні.

Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
Бо завжди відстані одні
до горизонту, де вогні
то по тобі, то по мені!

11 січня 1992 р., Київ

Знову віє, нібито, весною,
а вертає, наче, до зими
і усюди білою габою
заслані зелені килими.

Де-не-де синіють первоцвіти
у моєму сивому саду...
Завірюха замітає літо,
поки я до осені іду.

Домінує сіре і дволике,
поки ізольований стою...
Діє приморожений владика,
буря назріває у краю.

Тліє коронована зараза...
Не було такого ще ні разу,
як у високосний рік оцей.

На минуще не минає мода.
Зелень імпонує ще народу,
та зима виховує людей.

03/20

Чого журитися, коли
Нема куди тікати
Від тих, що вчора прибули
З бідою до пенатів.
Вони – моя й твоя рідня
І в тім не винуваті,
Що вірус рискає щодня
Від хати і до хати.
Живи надіями, як тать,
І вірою стань дужий,
Що скоро Божа благодать
Врятує грішні душі.
22.03.20

сили небесні… сили чудесні…
сили води і вогню…
сили душевні… сили тілесні…
Бог одягає в броню…
сили родинні… сили дитинні…
сили страждань і прощань…
сили провинні… сили невинні…
болі земних сподівань…
сили сповідні… сили спокутні…
сили довіри й мольби…
сили пісенні… сили незбутні…
дар родової журби…
сили небесні… сили чудесні…
дому намолений храм…
сили прощенні… сили воскресні…
ввірені ніжним вітрам…

На степ поволі опустилась ніч,
Скотилось сонце стомлене за обрій
І засіяли міріади свіч
У чорнім небі. Наче хто із торби
Розсипав їх. У балці степовій
На березі маленького потічка,
Що й серед літа був іще живий
Та йменувався досить гордо – річка,
Горів вогонь. Навколо чумаки,
Які сиділи, а які лежали,
Вели розмови ні про що, поки
Зготується вечеря їм чекали.
Вози від степу городили стан,
Голоблі в темну ніч позадирали.
Воли скубали степовий бур’ян
І смачно на всю балку ремиґали.
Ні вітерця, ні хмарки угорі ,
Від річки віє легка прохолода,
Дзижчать навкруг набридлі комарі.
Вони, як люди, полюбляють воду.
Окремо гурту вже старий чумак
Лежить на спині, дивиться у небо,
А поряд нього примостивсь юнак
Іще безвусий, показний із себе.
Старого все питаннями дійма.
А дід, хоча і сердиться для виду
Та свою марку мудрого трима,
Адже, здається, все на світі віда.
Юнак, підвівши очі в небеса,
Що мерехтіли в зорянім сіянні,
Зітхнув про себе: «Господи, краса!»
Й поставив діду чергове питання:
- А що то, діду, зірок, як горох,
Немов по небу густо хтось насипав?
Мабуть, від справи відволікся Бог,
Як хтось його із янголів покликав!?
Дід помовчав і вуса покрутив,
Кахикнув і повів повчально мову:
- Ти б ще яких дурниць наговорив.
Та молоде – зелене, одне слово.
Зірки оті – то є Чумацький шлях.
Його так здавна люди називають
І в нас, і у навколишніх краях.
А чому так? Усяк оповідають.
Чув я малим історію одну
Від свого діда. Й досі пам’ятаю .
Було то у далеку давнину.
Жили теж люди у оцьому краї.
І серед них водились чумаки,
Які за сіллю їздили до моря.
А час тоді також був нелегкий
І вистачало і біди, і горя.
А жив чумак у одному селі,
Немолодий та і небідний, наче.
Мав і вози, й десятки два волів,
І світу за життя своє побачив.
Але хотілось над усе йому
В святій землі, говорять, побувати,
На гроб Господній глянуть самому,
Щоб було що онукам розказати.
Грошей нажив, до смерті стачить їх.
Чи все життя ганятися за ними?
Отож надумав і волів запріг
Та і подався до Єрусалиму.
Далекий шлях нескоро подолав.
Не дні, не тижні, місяці минули.
Але дійшов і з гордістю ступав
Він по землі, яка Ісуса чула.
Здійснивши мрію, побувавши скрізь
По тих місцях, що Біблія писала,
Знов став збирати у дорогу віз,
Адже домівка кинута чекала.
Але чумак – чумак, де би не був.
Як-то додому їхати без солі?
А у святій землі( і я то чув)
Добра того завжди було доволі.
Є там, говорять, озеро таке,
В яке іще Йордан святий впадає.
Воно від солі, кажуть, аж гірке.
Її там набирати не встигають.
Нагріб він тої солі повен віз,
Його надійно повстю устеливши.
Ну і додому той товар повіз.
Але, в дорозі добре притомившись,
Заснув на возі. Йдуть воли та йдуть.
Їх поганяти навіть і не треба.
А, кажуть, звісно, всяке може буть,
В святій землі є шлях прямий на небо.
Тож, поки спав чумак, його воли
По тій дорозі в небо почвалали.
І чималенький шлях уже пройшли.
Та, видно, миші повсть попрогризали,
Бо сіль за возом сипалась на шлях,
Аж доки вся не висипалась долі.
Чумак прокинувсь, глянув і закляк,
Прошепотів лиш: « Боже, твоя воля!
Куди це круторогі завезли?»
А озирнувся – солі геть немає.
- Ах, проклятущі,- вигукнув,- воли!
Як я додому повертатись маю?!
Зі злості плюнув, випряг тих волів.
Ідіть, куди лиш бачать ваші очі.
Сам воза кинув, в інший бік побрів.
Нічого чути й бачити не хоче.
Он, бачиш – сіллю висипаний шлях,
Пряма дорога до Єрусалима.
В степу, хто заблука, по тих зірках
І серед ночі добереться Криму.
А онде Віз, голоблю, бач , задер.
А справа Віл очима зірок світить.
Трави на небі вже чимало зжер.
Хтось в нього вже і палицею мітить.
То не чумак, він в іншій стороні
Іде, бідак, за голову вхопився.
Блукає й досі там у вишині.
Знайшов би шлях, напевно би спустився.
На нього люди кажуть Волопас.
Який він Волопас, скажи на милість?..
Та тут настав якраз вечері час
І всі розмови миттю припинились.

***
Ти на хвилинку завітав до мене –
Крізь сірий сум проглянула любов!
Як первоцвіти, весняні катрени
В душі моїй порозцвітали знов…

***
Списи зелені підняли іриси –
Вони пошану віддають весні,
А на газонах золоті нарциси
Палають, наче сонечка ясні…

***

Он абрикоса, наче люстра світла.
Холодний вітер гілочки хитає.
Самотній джмелик з квіточки на квітку
Невесело якось перелітає…

21.03.2020

Напівпритомне існування
У некондиції буття –
Неадекватне покарання
За необачності життя.

Безперспективні перспективи
Заблокували небокрай.
Та будь і в розпачі щасливим.
Стиснись в кулак. І не вмирай.

Маленький драматичний етюд


Дівчинка

Продирається крізь густі хащі, бадьоро співає:


«Капелюшок я Червоний,
Капелюх – немов корона,
Я – матусина дочка,
Я бабусі – онучкА
(звісно, правильно – онУчка,
Все одно, я – хвацька штучка!)
Я – для хижаків приманка,
Я – маленька партизанка!
Починається хард рок*
Гей но, Сірий, де ти – Вовк?


Вовк

З’явився не забарився


«Добрий день, дівчинко,
Як тебе звуть?» --

«Я – Червоний Капелюшок
Від маківки і до вушок!
Ти – Сіренький Вовк, мабуть?
Ну, колись**, тупим не будь!» --

«Нехай тупий, аби не злий» --

«А ти не злий?» --

«Я – добрий і ласкавий,
Але за мною ходить
Недобра слава!» --

«А ти не брешеш?
Мо, ти - штукар?» --

«Мене ганьбить
Чорний Піар!

Я добрий, добрий, дуже добрий,
М’який, солодкий і хоробрий,
Я – Сірий Вовк, я – рятувальник
Усіх дівчаток ненормальних…

Чого у кошику несеш,
Червоний Капелюш…» --

«Гоп стоп», чудовисько, не руш!
Попався, лузер!
З кошика дивиться тобі у пузо
Пан Добродій –
Кольт,
44 калібр!
Лапи вгору,
Не чухай репу*** » --

Вовк:

«Більше не читаю репу,
Під три чорти верлібр!

Співає:

Я не крісло, не шезлонг,
Зовсім я не сірий вовк!
Ні корито, ні дуршлаг,
Я лише – маленький шланг!

Прикидається шлангом, повисає на гілці…

Голос нізвідки:

«Ну як він: хоробрий,
чи боягуз?»

Червоний Капелюшок:

«Трохи згодом розберусь,
Але – винахідливий і спритний,
Варить у нього макітра!
За виховання сама візьмуся,
Будь спокійна, бабуся».

Шланг обертається на Вовка

Вовк:

«Бабуся тут? Мене пасуть?
Вона на дереві, мабуть?

Червоний Капелюшок:

«Вона очолює нашу команду,
Зараховуємо
Тебе у банду!»

Голос диктора:

Так було створено ОЗУ:

Бабця – Чорний Берет,
Онучка – Червоний Капелюшок,
Вовк – Сіра Панамка (новобранець).

ЗАВІСА.
………………..

*Hard Rock
**Зізнавайся
***Голову

Вітаю людство. Дуже дякую, що вціліло.
Без нас чогось не вистачало б інопланетним.
Авжеж, їх наша пандемія не веселила;
ми їх лякали, вимираючи перманентно.

Наразі небо дозволяє іще пожити.
Ніхто не знає, скільки саме.
Йдемо по крупи,
хоча очільники й не радили рвати жили,
і продавчиня
вказівним
біля скроні
крутить.

Бажає доброго здоров’я, й сама не в масці…
Ну що ж, повіримо, що все-таки попустило.
Вітаю, людство! Сили маємо ще триматись?
Тоді куплю напівсолодке
і фруктів стиглих.

Мені давно не дарували щастя.
Минали дні у тузі повсякчас
і ось нарешті в пелюстках латаття
промінчик сонця блиснув , не погас,
а розгорівся ватрою бажання,
в батистовім алькові дивний сон,
гарячі почуття - сльоза вінчальна
і пристрасті жагучої вогонь.

Мені давно не дарували вірність,
троянди оксамитовий бутон,
у лоні серця ніжності покірній
метелики кружляють Вальс-бостон.
В міцних руках окрилена жар-птиця,
впіймав мене кохання  птахолов,
щоб надихнутися, насолодиться -
з пера натхнення скрапує любов!

Там, за вікном, живе Велика Ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…

Я вже не знаю: хто я і нащо́?
На що я?.. Що́ я? Що себе шукаю?
Усе, що вічне – вічне поки що́?
Чи все, що вічне поки що, буває?
І вже не знаю, хто я і на що́!

Життя – це закодований Псалтир.
Що зміг порозуміти – те і маю.
Мої думки – маленький поводир:
веде сліпого, а куди не знає.
Мої думки – маленький поводир.

Думки мої… Говорячи, мовчу
і сам з собою у мовчанку граю.
А що було б, якби мене хто чув?
Подумали б, що, справді, я вмираю…
Говорячи, я подумки мовчу...

Я чую стукіт сонних поїздів.
Я чую: дише та, кого немає…
Ця Ніч – вода на дні колодязів,
де я дрімаю…

Велика Ніч. Велика Ніч.
Я сам з собою знову віч-на-віч.
Я сам з собою знову тет-а-тет.
На всіх один секрет –
Велика Ніч!..

21, 22 червня 1989 р.;
19, 20, 27 березня 1990 р.,
Київ

І знову розгулявся сильний вітер
І сніг з дощем посипався згори.
Таке буває цієї пори,
Це березень крокує вкотре світом.

А завтра він вже усміхнеться сонцем,
Привітно капелюха зніме враз
І зазирне у кожнеє віконце,
Щоби з весною привітати нас.

2020 р.

Наче музика ллється із раю –
Далі неба ячать голубі.
Обіймаю тебе, пригортаю,
Розчиняюсь, кохана, в тобі.

Обіймаю так солодко, ніжно…
І по шкірі шовковій рука –
Як по струнах смичок – дивовижно
Лебедіє пестливо й шука

Чарівливі долини і гори,
І печери в лісах потайні…
Буйний стогін, як море, говорить
Як нам солодко, наче у сні.

Мов зітхання нічного зефіру,
Теплий подих лоскоче вуста.
Я кохаю тебе понад міру,
Чарівнице моя золота.

Божевільно красиві очиці
Випромінюють щастя нектар.
Ми з тобою – дві пристрасті птиці –
Підіймаємо хвилі до хмар.

Підіймаємо знову і знову,
Фантастично, в усіх кольорах
Водограї танцюють любові
У закоханих наших очах.

Незабутні кохання хвилини
Під широкими щастя крильми…
О життя дивовижні перлини! –
Умліваємо в спогадах ми!

23 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Чи я шукав тебе?.. Авжеж

Жила в душі незламна віра,

Що в нетрях безміру мереж

Комусь моя потрібна ліра.

Щодня хотілось дотягтись

До друга мріями й словами, -

Та хоч в уяві йти кудись,

Лиш не назад, - навкіс чи прямо.

І ні утоми, ні вагань,

Ні мук німих, ні болів слізних

Не відчував ніколи в рань,

Ані в смеркань години пізні.

Тієї дивної пори

Сигнали слав за видноколо, -

І світ новий собі відкрив,

І стрів свою щасливу долю.

20.03.20

А ми все подолаємо – віруси, війни, кризу.
А ми станемо сильними, вільними, мій герою.
Просто знай, що удача іде повсякчас з тобою,
Що не згасне вогонь, бо в резервах достатньо хмизу.

Ми з тобою до всього готові, на все спроможні.
Пам’ятай, мій герою, що страху боятись марно.
Обіцяй, що на фініші небо не буде хмарне.
Бо ми все подолаємо.
Кожен із нас це може.
23.03.2020

Я думаю, у пам’яті у нас
У кожного історія біблійна,
Як Бог для світу сотворив людину,
Коли настав для цього саме час.
Зліпив із глини, душу удихнув
Аби вона над світом панувала…
Чи так було? Мені розповідали,
Що той сюжет інакший трохи був.
Мені збрехали, то збрешу і я.
Та, що почув, те й вам розповідаю.
Підправте, може, як хто краще знає,
Повніша буде розповідь моя.
Так от, надумав Бог створити світ.
П’ять днів трудився, доки все постало
Так, як у планах його бути мало.
Поглянув Бог – і гарний лад, і вид.
Зрадів із того всього, що створив.
Але здалось – чогось не вистачає.
Хтось же в цім світі панувати має.
Отож людину сотворить рішив.
Як бачте, все, як в Біблії було:
Зліпив із глини…Далі зупинився.
Тут Змій-спокусник саме підкотився,
В якім зібралось все прадавнє зло.
- Про що, Господь, задумався? – пита.
- Та от створив. Поглянь лише на неї,
За образом й подобою моєю,-
І головою схвально так хита,-
Вона в цім світі буде панувати.
- А що ж ти їй даси?- питає Змій.-
Адже, щоб панувати, треба їй
Багато вміти і багато знати.
- Я в неї дух свій Божий удихну.
Порядність, чесність,
доброту, привітність.
І радість буде панувати в світі…
Хіба це мало? – Кажеш дивину.-
Озвався Змій: - Хіба з таким набором
Спроможний хтось у світі панувать?
Щоб панувати, треба всіх лякать,
Дурить, вбивать. На суші і на морі,
Щоб всі боялись, як людина йде.
От що потрібно, аби править світом.
- Але ж то будуть вже не Божі діти!?
- А, ну ж, давай-но дослід проведем.
Створи й мені іще одну людину.
Та у свою свій Божий дух вдихни.
А я в свою. І хай живуть вони.
Побачим, хто з них лишиться єдиний
Над світом править. – Ні,- говорить Бог,-
Не хочу я подібного чинити.
А Змій ніяк не хоче відступити:
- Ну, Боже, добре. Як не хочеш двох,
Давай з одним. Вдихнем ти свій, я свій
І хай сама людина обирає,
Якою саме вона бути має.
Нехай життя розсудить нас: якій
Людині саме в світі панувати.
Як ти гадаєш, дух сильніший твій,
То буть людині чесній і прямій,
І добрій…а як мій, то буде мати
Жорстокість, підлість,
ненависть, брехню.
Чи згоден, Боже, спробувати? – Згоден.
Нехай людська вирішує природа.
І я експеримент тоді спиню,
Коли людина остаточно скаже,
Чий саме дух до серця більше їй.
Тоді їй вже довіку буть такій.
Та передчасно не радій. Не раджу.
З тих пір в людині дві душі живуть.
Одна весь час нашіптує: «Не бійся!
Хапай, бреши, над горем чужим смійся!
Про себе думай, про других забудь!»
А інша шепче: «Не роби! Не смій!
Врятуй, підтримай, поможи, всміхнися.
На світ навкруг з любов’ю подивися.
Віддай себе – тоді він буде твій!»
Хто з нас не слухав голосу того?
Хто між двох рішень часом не метався
І шлях обрати правильний старався?
Хоча й не знав, в чім правильність його.
Той голос Божий, що звучить весь час
І нас від злого умислу спиняє,
Ми поміж себе «совість» називаєм.
І, доки чуєм – Божий дух у нас.

Я вбила його, точніше пам’ять
про нього,
а ще точніше – реакцію
емоціональну
на жорстокі спогади.

Я пам’ятаю :
бачу і чую,
але не відкликаються душа і серце.

Хіба цікаво дивитись
на картинку, що на фантику
від цукерки,
на красеня
з обгортки мила?

Душі тремтіння вистигло,
застудилось,
від холоду вмерло,
відлетіло…

Дивитись, сприймати,
але
не відчувати…
Хіба турбувати можуть
комашиний хітин, риб’яча луска,
шкіра зміїна -
справжня суть принад кохання
(майже так, як у казках,
коли
золото
перетворюється на вуглинки?)…

Оце і означає –
не любити,
по справжньому
забути,
порвати залежності
пута,
вільною бути…

Не треба
ховати жахіття спогадів
у саркофаг
кам’яний,
залізний,
бо звлоки* минулого,
розкладаючись,
зірвуть кришку врешті решт,
знову повстане
пам’ять-упириця,
живомертва дівиця,
потойбічна креш**…

Тільки відверто, тільки відкрито,
щоб не ступило нечисте копито
куди не треба (куди треба – теж).

Пам’ятаю, пам’ятатиму,
та незворушно подивлюся
на
картинку-фантик,
на
красеня з мила обгортки,
на
шкіру зміїну,
на
риб’ячу луску…

Не лякає завірюха,
негода:
свобода
від упириці-пам’яті,
подолає
будь-яку заметіль…

Відтоді і дотіль
за свободу платити треба.

Плата,
це -
думки нав’язливі,
сумнівів миті:
А якщо випаде покохати ізнов,
зустріти щиру нову любов,
чи не здаватимуться раптом
краса,
почуття,
трепетне серцебиття
відразу,
з перших хвилин,
купкою перлин
фальшивих:

фантиком - красенем,
обгорткою мильною,
зміїною лускою,
риб’ячою шкірою,
Ще й комашиним
хітином!?

................

* Останки

** Обідок,кришталь

2019 рік

У Бога на долонці
Блакитна Земля і Сонце.
Схилився до неї низенько -
Закапали сльози рясненько.
Він ніжно її колисає,
До серця свого притуляє...

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

Грішили, вірили в добро і зло,
водили в дитсадок дітей, онуків.
Та скільки б нам з тобою не було
ми не готові серцем до розпуки.

Прийшла біда, не віриться, та все ж,
в Італії - країні-мрії райській,
ховає мертвих траурний кортеж
без шанування у могилі братській.

А ми любили жити на всі сто
і подорожувати по Європі.
У Києві зачинено метро,
мовчить майдан, ніхто не чинить опір.

На карантині села і міста
чекають на біду у кожній хаті.
Благають слізно Господа Христа
смерть зупинити бідні і багаті.

Це там були - холера і чума,
потоп, іспанка і Содом й Гомора.
В епоху  кібернетики нема
дієвих ліків від корона-мора?

А хто ж тоді, скажіть нам на біду,
із пляшки випустив лихого Джина?
Війна на сході сіє лободу,
з останніх сил тримайся, Україно!
22.03.2020р.

Помолімось за нашу Вкраїну
За квітучий сад, широкий лан
І за свіжу на столі хлібину,
Вранішній над річкою туман,

Помолімось за дітей вкраїнських
Силу і здоров"я поколінь,
Щоби перед ворогом навіки
Піднялася Ненька із колін,

Помолімось за Вкраїну нашу
Щоб світанки чистими були,
Щоб худоба щедру мала пашу,
Розносолом повнились столи,

Помолімось за дітей Вкраїни
Вірних її доньок і синів
Хай у чистім небі щохвилини
Щиро ллється, веселиться спів,

Помолімось за Вкраїну нашу
За крило лелеки, водограй
І квітучу мамину калину,
За наш славний, дивовижний край.

22.03.2020

Росяно, росяно, росяно
Вранці на травах скрізь
І сонячно, сонячно, сонячно
Тоді, коли день ясний.

Сутінки, сутінки, сутінки
Увечері тихо снують,
Мов тіні, бо схожі на них вони
І трішки страху додають.

Зоряно, зоряно, зоряно
І місяць на хмарах гойднувсь.
Володарка-ніч над просторами
На долю ворожить комусь.

2020 р.

Є в Індії релігія, прихильники її
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.

Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...

Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?

Ще вчора були разом, а зараз ти йдеш,
з часом - пошкодуєш, не сумнівайся.
Як жорстоко ти сказала: «прощавай»,
пригадай той час, коли ми були
щасливі разом .

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Тобі, одначе, потрібно,
щоб любили тебе,
і ти не знайдеш того,
хто тебе покохає
ніде, ніколи…

Пожалкуєш іще не раз,
що від кохання щирого
геть пішла,
жодний кар’єрний успіх
не подарує тепла живого…

Я буду любити доти,
доки вистачить сил
у мого кохання,
але,
якщо ти отямишся навіть,
то вже запізно буде -
не живе щасливо той,
хто не любить нікого.

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Скажи, чи ти любила когось?
… ти любила когось?
…любила колись?

2019 рік

А зірки все кінчали життя самогубством,
відмовлялись від неба, за обрій котили.
Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
Ми бажаємо смерті зіркам, щоб скоріше
загадати бажання на тризні спокути.

31 травня 1989 р., Київ

Сьогодні завжди з тобою,
а завтра таке далеке –
ховається за горою,
за морем, в краю ацтеків.
Сьогодні болить і плаче,
та інколи і сміється,
а завтра у думах скаче,
а потім вина нап’ється.
Тримайся за подих часу,
за нитку, за пуповину…
Немає від мрії спасу
у жасну, як світ, годину.

21.03.2020

Тужливо дзвони линуть стоголоссям,
Прощаються з героями навік,
Їм голови покласти довелося.
У когось – донька, в когось – чоловік.

Щодня зі Сходу чуєм свіжі вісті,
Що знову втрати є в нас чималі,
Поповнюється список назви «ДВІСТІ»,
Він повниться і в місті, і в селі.

Душа болить, суцільная розпука,
Бо дзвонить дзвін, що знов когось нема.
Везуть додому сина чи онука…
Біда прийшла до нас, ой, не сама.

Нема давно ні радості, ні втіхи,
Вже сьомий рік є кровопролиття.
Й цьогоріч не бурульки впали з стріхи –
Герої впали, канули з життя.

19.03.2020 р.

Кому негода не дає покою,
А хто немає долі у погожі дні
І нехтує осінньою журою,
Та візерунками зимою на вікні.

Йому роса не сіє діаманти,
Душа не чуючи мелодії лісів,
Не знає, де природи є таланти,
Її не зачіпає дія кольорів.

Емоцію не викликає злива,
Яка дарує небу веселковий слід,
Дорога позолотою укрита,
Як тріскає на калабані перший лід.

Ні обрії нові, весни буяння,
Коли вона дарує пахощі садів,
Душа не знає, де живе кохання,
Коли у суєті не помічає днів.

Тому негода не дає покою,
І укриває долю пеленою,
Або її немає у погожі дні…
А він себе ховає за габою,
Яка утворена його жагою,
Обов’язково розчинятися в імлі.
2020

Зима-бабця срібла кошик
Взяла, як ішла у гості,
Щедро його розсипала,
Кругом біло-біло стало.

Вітер срібло те збирав,
Кучугури намітав.
А Мороз сердитим був,
В кригу всі Річки вдягнув.

Тихо сплять уже вони,
Все завмерло до весни,
А коли вона прилине,
Все навколо знов цвітиме.

2017 р.

Г. С...
Вже туманів клуби в берегах
Сонний ранок збирає в гурти,
І бринить на солодких устах:
Відпусти… Відпусти… Відпусти…
Та світання оце голубе
Таїну не відкрило одну, –
Чом уперто кохаю тебе –
Не збагну?.. Не збагну?.. Не збагну?..
Обіймаю рамена твої
І цілую усю – з краю в край,
Адже радять мені солов’ї:
Не пускай!.. Не пускай!.. Не пускай!..
І свавільні вогні протиріч
Ще в очах не погасли твоїх,
Бо короткою видалась ніч,
Як на сміх… Як на сміх… Як на сміх…
Сонця бризки жаркі й золоті
День дарує знесиленим нам, –
Я тебе більш нікому в житті
Не віддам… Не віддам… Не віддам…
14.03.20

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

БО Ж НЕ В ТРЕНДАХ ПОЕЗІЯ
(До дня поезії )

"Не віршами єдиними " ,
Хтось мені заперечував ,
В наші дні до поезії ,
Вже минув інтерес ,
Калліопа з Евтерпою
жити в міфах приречені
А всесвітніми трендами
Запрягає прогрес...

На ютюбі у блогерів де
мільйони переглядів ,
Монологи приземлені і сюжети прості ,
Залишились в історії ямби разом з хореями..
А фейсбук не окрилюють поетичні пости...

І змінилася лірика на дозвілля " Words танкове "
Замість пісні лунає оцифрованим репом .
В "instagram" зустрічати ходять роси світАнкові .
На екранах айфонів сяє зоряне небо ....

І крокують мережею віртуальні романтики .
Безкінечними стежками розважальних світлин ,
У примарних іллюзіях ефемерної вбраності ,
У буденності , пошуку сенсаційних новин ..

Запитати одне лише хочу я скептиків ,
Що співають про скорий спочинок віршам ,
Вже коли Арістотель написав про "поетику" ,
Де був диво фейсбук ,телеграмм , інстаграм ?

Може буде цікаво що Данте Аліг'єрі ,
На творіння "КОМЕДІЇ " надихнуло в свій час ?
Знаю точно що то не "СВАТИ" й не "ІНТЕРНИ"
З примітивного гумору зліплений фарс ....

Чи коли "Українка " словом рідним
нам мовила ,
І вустами чарівних лісових берегинь ,
Як була б вона зараз неприємно здивована,
Глибиною печерності розважальних світлин .

Так що прошу я щиро , не будьте пророками
Встане скраплене римами рідне слово в віршах ,
Милозвучне навіть в своїй одинокості ..
Бо ж не в трендах поезія , бо ж вона у серцях...

Олександр Квітень
м.Мукачево .

Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.

В черзі одній: і багатий, і бідний.
Краю й кінця їй наразі не видно.
Втомлені…Тільки час`у є замало.
Старість… А встигнути треба до Раю.

Раю земного: до нього щосили
вкотре наблизитись дуже хотіли.
Бідному ніколи; справи в хатині:
стріху латати, знайти копійчину.

Дітям на поміч: шукати роботу,
щоби в країні зосталися, що там!
Сім’ї змогли об’єднатись в турботі.
Не працювали до «сьомого поту».

Ну, а багатому, звісно, Мальдіви.
Скільки принад, та нема перспективи.
Всюди закриті (бо вірус) кордони.
До відпочинку – міцні перепони.

Бізнесу прикро, втрачаються статки.
Д`ірки… так`ож треба ставити латки.
А головне – для життя є загроза.
Коронавірусу: тьху, на погрози!

Наче з підпілля, розлючений ворог!
Байдуже, нищить, руйнівно, на сполох!
…В черзі одній: і багатий, і бідний.
У лихолітті, здається, мов рідні!

Скільки часу залишилось? Як знати?
Всесвіт мовчить, не бажає казати.
В спільних бажаннях – єдина дорога!
Стати на неї з’явилась нагода.

В прагненнях, діях з’єднатися треба,
щоб зрозуміти вказівки від Неба!


19.03.2020

Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…

Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі аж до ранку, аж до сліз…

Як серце візьмеш у свої долоні,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть зорі на небеснім лоні,
від усмішки твоєї на вустах.

Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!

Нарешті наснився нам про кохання сон,
обом одночасно…
Здавалось би – із сну не виходьте,
радійте, живіть (чи спить) щасливо…

Тоді чому нас непокоїть реальність,
чому уповаємо на милість минулого?
Чому благаємо про подальші солодкі сни?
Чому плекаємо химерні надії на
Любов-Привід, на Кохання-Сновиду?
Чому нами керують виключно злі спогади?
Все це – через камлання древньої шаманки
на їм’я – Підступ-Кохання-Зрада-Любов…

Ми сподіваємось створити казкові шати
на примарний бал-маскарад,
пошити їх з веселкового
мерехтіння химерних мрій.

Маримо,
що сни стануть, нарешті,
реальністю…

А якщо Реальність, в свою чергу,
обернеться на Сон,
Кошмарний!?

Горобчиком витьохкує весна,
у сонці помарачевому мліє.
А спогади лоскоче мовчазна,
щемлива березнева ностальгія.

Те зримо пригадалося, а втім,
спотвореннями дзеркала кривого,
як злива супроводжувала  грім,
тулилася у просторі до нього.

Гасила блискавицю повсякчас,
втамовувала гуркіт громовержця.
Й тоді, коли було не все гаразд
сіль прикладала й ладанку до серця.

Хто вирішив у радощі й біді
вогонь і воду разом поєднати?
На пар перетворилися тоді -
не відшукати більш координати.
21.03.2020р

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

Три блискавки, звиваючись в одну,
вдаряли в неба сніжну глибину,
валяли ліс, на річці лід трощили,
хрестили цей безбожний світ щосили!
Я скільки жив-не-жив, а не збагну
таку ману весни, чи ба, ціну́!

Ще до беріз не доточився сік,
а їх – під лід, гатилом у потік!
Ще сосни зовсім не попросинались,
а вже, де ліс, – розвалля позостались!
Та цур мені! Ні слова про людей!
Давно в селі ані душі ніде́!..

4 березня 2003 р., Київ