Якщо алеєю ми далі підем,
То п`єдестал побачимо за мить.
І статую величну Еврипіда –
Поет і трагік грецький то стоїть.

Скульптурі цій вже понад два століття,
Вона ще при Потоцькому була,
А творам – понад два тисячоліття,
І забуття не вкрила їх імла.

Боги - вони істоти демонічні,
Далеко їхній світ – не ідеал!
Художні відкриття ішли у вічність,
На кращі з них чекав овацій шквал.

Трагедії ці - «Олександр», «Медея»,
«Геракл», «Вакханки», також «Іполит»
Всіх глибиною вразили своєю,
Античний чудувався ними світ.

Поставлені в театрі Діоніса,
В Афінах, у самій столиці йшли.
Його з Софоклом і Есхілом місце,
Сто п`єс, доробок має немалий.

Хоча до нас дійшло лише шістнадцять –
Лежать немовби коло його ніг,
Сувій в руці – то найсвіжіша праця…
Він смерть і ту в змаганні переміг.

2 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Срібляста нитка бабинго літа
У вишиванку осені вплелась,
На ній жоржини й чорнобривці-квіти
Й кленовий лист багряний тішить нас.

Світлого суму відчуваєм нотки
За літечком, що в вирій подалось.
Та радує ще нас красою осінь
І зичить, щоб задумане збулось.

2020 р.

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Іще далеко до зими,
Хоч знову подихом морозу
Калюжі скуто на дорозі
Та іній ліг під ворітьми.
Іще неблизько до пори
Кружлянь легких і шумних віхол
На урожай і щиру втіху
Непосидющій дітворі.
Іще не скоро до межі
Вітрів навальних і студених,
І ранніх смерків повсякденно,
І страху холоду в душі –
Іще далеко…
28.10.20

Нема жалю віднині ні до кого,
Бо цей народ - незмінний раб століть.
І як би не звертався він до Бога,
Але завжди навколішки стоїть.

Без голови, бо краще безголовим -
Поїсти, спати, множитися теж.
В дітей стріляють, повні ріки крови,
А в них любов до ворога без меж.

Слов’янськ затих, мовчить і Маріуполь,
За ворогів віддавши голоси.
Розстріляні були, а зараз тупо
Чекають раші, яко чорні пси.

Не мають в душах гідності святої,
Від ворогів чекають майбуття.
До України влізли ніби з Трої,
Чекає їх лиш зрадницьке життя.
Нема жалю віднині ні до кого…
26.10.20

Трьома Голодоморами випалили душу,
У серцях заляканих поселили страх.
Прояви до спротиву - під старезну грушу,
Бранку-мову кинули на широкий шлях.

Те, що з діда-прадіда – вибили киями,
У ГУЛАГи сталінські, щоб дістати всіх.
Стовіковий етнос, мов сміття, до ями,
Щоб забули пісню, слово рідне, сміх.

Бур’янами виросло покоління в полі,
На чужому вчилося, бо свого катма.
Телевізор, гаджети, замінили долю,
Пивом спита молодість, розуму - тюрма.

Склад етнічний змінено на чуже, отруту,
Де й коли відновиться український ген?
Хлопці-інородці підлили цикути,
Щоб не знали батькових, маминих імен.

Нині проявилося в нашім сьогоденні
Виродження повне – голос за чужих.
В шаровари вдягнені вже не ми, злиденні,
Вбивців наших покручі – отакий от штрих.

І чужинцю, ворогу, всі шлемо молитви,
За чужу країну і чужих богів.
А сини рідненькі помирають в битві,
Де війну згадати щоб ніхто не смів.

Мов дволикий Янус крутимося далі,
Гідності і честі не шукай дарма.
Вороги при владі одягли медалі…
Де ти, Україно, чом стоїш німа?
27.10.20

Вона мені сказала «так»
своїми милими устами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!

Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло но́ве начало,
то неба неповторний знак!

Вона мені сказала «так»
і все одно, що скажуть люди.
Я вірю – якнайкраще буде,
душею з нею я юнак!
Вона мені сказала «так»!

Ще чарчину подає гарсон...
Як не пити, де себе подіть?
...у тривожний опівнічний сон
Надійшла до мене, мов тоді,
Як були весняно-молоді,
Ти, моя коханко чарівна,
Диводіва зоряних надій
Виливу шаленого вина,
Що жагою прозване людьми,
Спрагою чуттєвих насолод...
...я загою цю останню мить,
Біль і сум, що снами надійшло
Із порталу всесвіту мені,
Де жарини пам"яті вогню
Тліють-догорають... Тільки- НІ!
Що у вас гаряче у меню?
Свіжості на витончений смак,
Без якої неможливо жить!..
За сусіднім столиком? Сама?..
Полум"я з оливою... Кажіть!


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120102708604

Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
І от найперший у житті похід.
В Стамбулі вони гарно погуляли,
Добра собі у басурман набрали
І, тільки-но червоним взявся схід,
Вони гуртом у море подалися,
Щоб флот турецький наздогнать не зміг.
Але він проклятущий таки встиг,
Тож козаки за шаблі узялися
І кинулись одразу з ходу в бій.
Обсіли чайки каторги високі,
Подерлися коза́ки з усіх боків.
Микола по мотузці по своїй
Одним із перших на галеру втрапив.
Неначе, чорт з шаблюкою в зубах.
Та озирнувся і на серці страх,
Бо ж проти нього басурманів натовп,
А він один, ніхто за ним не встиг,
Мабуть, мотузки турки порубали.
Що ж, козаки так завше помирали,
Жаль, ворога убити ще не зміг.
Тут його мов серпанок оповив
Й почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Тобі вмирати рано, поживи!
І раптом бачить, на другім кінці
Товариша по куреню Степана.
Оточений юрмою басурманів
Він ледве шаблю вже трима в руці.
Незнана сила пробудилась в ньому,
Він кинувся один проти юрми,
Ворожі шаблі зустрічав грудьми
Й на крок не зупиняючись при тому.
Хтось заркричав пронизливо: - Шайтан!
І натовп миттю в страху розступився,
А він біля Степана опинився,
Спиною до спини у того став.
Що було далі, вже не пам’ятав.
Як козаки на каторгу забрались,
Хоч турки іще люто відбивались,
Аж доки і останній мертвим впав.
Похід той досить вдало закінчивсь,
Невільників багато позвільняли,
На Січ добра понатягли навалом,
А там уже ділити узялись:
Що у скарбницю, на загальну справу,
А що собі - кров не дарма пролив.
Микола, хоч героєм не ходив
Та на Січі зажив собі вже слави.
Бо ж врятував товариша свого,
Один проти юрми не побоявся.
Вже й курінний з повагою вітався
Й старі до гурту кликали його.
А він в думках прокручував одне:
Що з ним на клятій тій галері стало.
Що ті слова почуті означали?
Що має він зробити головне?
Було тоді, можливо, головним
Товариша в бою порятувати?
Та з часом став потроху забувати,
Думки другі заволоділи ним.
За кілька літ він якось правував
Аби «фігури» у степу дістатись
І треба ж було саме тоді статись,
Що хан з ордою свій похід почав.
Один з його роз’їздів й перестрів
Посеред степу голого козака.
Одні позаду вимчали з байраку,
Других він ген попереду уздрів.
От-от уже затягнеться петля
На шиї недолугого козака.
Не порятує сила вже ніяка.
І грізний тупіт доліта здаля.
Себе Микола не збиравсь жаліть.
Сам винен, небезпеки не помітив.
Та ж на «фігурі» не чекають звідти
І татарва пов’яже всіх умить.
А він не зможе бути в поміч їм,
Бо крізь такі лабета не прорватись.
Лишається з життям своїм прощатись,
Козак не дасться ворогу живим.
Та ось крізь тупіт, в шелесті трави
Почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
І тут туман, не знати й звідкіля
Степ огорнув. Не видно за два кроки.
Козак коня направив з того боку,
Татарська де не затяглась петля.
Поки татари у тумані тім
Козака одинокого шукали,
Микола прошмигнув і далі чвалом
Пустив коня, і як стріла летів...
Поки з туману вибралась орда,
Вже на «фігурі» чорний дим здіймався,
Загін козацький вже на Січ умчався.
Похід нічого б ханові не дав.
Адже раптовість втрачена була.
Хіба що б з військом січовим зіткнувся.
І він назад до Криму повернувся,
Зігнав на мурзах силу свого зла.
Микола на Січі героєм став.
Хоча таким себе не відчуває.
Він з голови ніяк не випускає
Той голос що його порятував.
Що ж він зробити має головне?
Чи, може, Бог не дав йому вмирати,
Щоб міг він козаків порятувати?
І стало тоскно. Бо ж життя одне.
За пару літ розпочалась війна.
Султан турецький до Хотина рушив.
А в нього війська, кажуть, ріки сушить
Та й землю виміта, як сарана.
Микола з військом рушив на Хотин.
Йшов Сагайдак, збираючи загони,
Щоб стати під Хотином в оборону.
Із ляхами там мав з’єднатись він.
Від війська розлітались посланці
Аби зібрати козаків докупи,
Султан бо скоро під Хотин підступить,
Там всі потрібні будуть молодці.
Миколу теж послали за Дністер,
Аби такий загін перехопити.
Устиг їх Бородавка розпустити
По всій Молдові. І збери тепер!
Отам він і нарвався на татар,
Які миттєво узяли в аркани.
Не думав, що закінчить так погано,
Коли ж татари віддали, мов дар,
У руки турок. На душі замліло,
Бо ж знав, як люблять турки козаків.
Та й бачив в їх очах пекельний гнів.
Згадав життя, що швидко пролетіло.
Сторожу порятовану згадав.
Під головним Бог, мабуть, це і мав.
Це додало йому душевні сили.
А турки вже колоду притягли,
З одного боку гарно загострили,
Його зовсім до голого розділи,
Волів до місця страти привели.
Ех, хіба так вмирати мріяв він?!
На полі бою, з шаблею! А, бачиш,
На палі помиратимеш, козаче!
Не на очах товаришів, один!
І тут крізь гомін табору вловив
Знайомий голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
Він стрепенувся, озирнувсь навкруг.
Якийсь паша із почтом наближався,
І увесь табір перед ним схилявся.
Почт перед бранцем зупинив свій рух.
Паша до себе бея підізвав,
Став його щось по-своєму питатись.
Микола став розмови дослухатись.
Турецьку ж бо й татарську трохи знав.
Із перемовин дещо зрозумів:
Паша схотів Миколу відібрати,
До Сагайдака посланцем послати,
Щоб він про те, що бачить, розповів:
Яке численне військо у султана,
Хай Сагайдака добре наляка
І той нехай на свою Січ тіка.
А на шляху турецьке військо стане.
Шлях до Хотина друге перейме
І візьме в кліщі ту козацьку зграю.
І так, і так їх знищення чекає,
Султан же потім і Хотин візьме.
Отак вони про себе говорили,
Не відавши, що розуміє він.
Нарешті бей зробив низький уклін
І повелів, щоб козака звільнили.
Миколу тут же наспіх одягли,
Дали коня і драгоман гугнявий
Знов пояснив Миколі усю справу.
А ще його між військом провели,
Що не могло, і справді, не вражати.
Такої сили ще не бачив він.
Не втримати, мабуть, хотинських стін,
Бо де ж супроти стільки війська взяти?
Ніхто Миколу, чомусь, не спитав:
А де ж те військо Сагайдака бродить?
За ним, напевно, слідом турки ходять.
Микола тим морочитись не став.
Сів на коня, що турки йому да́ли.
Його коня вже хтось собі забрав.
Та й на схід сонця через степ погнав
То ступою неспішно, а то чвалом.
Уважно гетьман вислухав його,
Про все, що бачив в таборі ворожім
Та зупинявся на дрібничці кожній,
Поки з Миколи не дістав всього.
А далі лише хитро посміхнувсь:
- Ну, що ж, почнем із турком в сховки грати!
І джурі повелів коня сідлати.
За мить козацький табір повернувсь.
Поміж двома ворожими військами,
Де турки зовсім не чекали їх,
Козацький шлях аж на Хотин проліг.
А там поляки разом з козаками
Такого чосу ворогу дали,
Що мало хто додому повернувся.
Султан ледь голови був не позбувся,
Вернувся у Стамбул страшенно злий.
І знов Микола, згадуючи знак,
Подумав: військо врятував від згину,
Мабуть, те головне, що він повинен
Зробити був. Можливо, саме так!
Вертаючись з Хотину, захотів
Заїхати до матері провідать.
Вона, мабуть, вже помарніла з виду
Його все виглядаючи з путі.
Заїхав по дорозі у село,
Під’їхав до найближчої криниці,
Щоб свіжої напитися водиці.
Коня теж напоїти слід було.
І тут побачив дівчину одну,
Що саме воду із криниці брала.
Його вона, немов, зачарувала.
Забув про Січ, козацтво і війну.
В селі отому і заночував.
До ранку все про дівчину дізнався,
Сватів заслав та скоро обвінчався.
Вже з жінкою до матері й примчав.
А матері подвійна радість в дім:
І син вернувся, і невістка в хаті.
Тепер не сумно буде й помирати.
Микола ж сумувати став за тим,
Як на Січі він вільно почувався.
Сидіти, склавши руки не умів,
Але ніколи в полі не робив,
Та й за роботу за другу не брався.
Не витримав, нарешті, та й подавсь
Він за пороги знов козакувати.
Часу пройшло відтоді не багато,
Козак знайомий у курінь упхавсь:
- Агов, Миколо, доки бліх кормив,
У тебе син удома народився!
До мене тут знайомий нагодився,
Він крізь село твоє переїздив
Та і почув таку там новину.
Так, що із тебе оковита, брате!
Не став Микола звичай порушати,
Замовив діжку на курінь двійну.
Сам на коня та і погнав учвал,
Аби скоріше сина в руки взяти.
Тепер він тато! Це ж велике свято!
В душі його неімовірний шал.
І не помітив, як стрімка стріла
Йому під серце вдарила. Вхопився
Її рукою і в траву звалився,
Яка так густо по степу росла.
Він болю в грудях майже не відчув,
Бо все чекав на голос... Не діждався.
І лише тут він врешті здогадався,
Про що той голос, який тричі чув.
Що може бути головніше всіх,
Коли на ньому рід його скінчиться?
У нього син повинен народиться,
Без сина вмерти - то великий гріх.
А й, справді, хто ж іще, коли не син
Продовжить справу, батьком розпочату,
І рідний край свій буде захищати.
Візьме батьківську шаблю в руки він
І стане на шляху у ворогів,
Немов непереборна перешкода.
Заради того й помирать не шкода!
Всміхнувся й очі навіки закрив…
Коли над ним розбійники зійшлись
Й побачили ту посмішку козачу,
То з криками: - Шайтан! Шайтан, одначе!
В страху назад за річку подались.

Усі дурисвіти розумні,
але юрмі усе одно,
що і її пошиє в дурні
непотопаюче лайно.

Лакею все іще здається,
що він у нації кумир –
там, де нема душі і серця,
прохає у Кощія мир.

Куми, свати й колона п'ята
об’єднують свої ряди,
аби Московії пірати
сухими вийшли із води.

А самодура щось лоскоче
іще піарити себе.
Немає А, та дуже хоче
нарешті вимовити, – Бе.

Та як не бачити сьогодні,
чиї заслуги і вина,
що й досі точиться війна?

Стратегія, що діє зовні,
веде надійно до безодні,
якій ніде немає дна.

10.2020

Планета Земля не єдина родина.
Домівки людей потопають в деревах.
Криниця, лелека, порічка під тином,
Онуки і люблячі діти, а рейвах

І безлад, неспокій у душах постійний,
Нам не розгребти скільки б не намагались.
У світі іуд - катаклізми і війни
Під спів молитов і церковних хоралів.

По трупах не йдімо крізь відчай і терня
Без сліз сповідальних і сумнівів жодних.
У світі добра - сіють янголи зерня
Для всіх безпритульних, сліпих і голодних.

Журавчик у небі лише чорна цятка,
Та хто упіймає, той серцем радіє.
У світі любові - життя-немовлятко
В колисці пуховій гойдає - надія.

22.10.2020р.

Чорний квадрат Малевича.
Віолончель Ростроповича.
Сто фуете царевича
на полотні Григоровича.

Кава, шино́к, пів сандвіча
в центрі старого Дрогобича.
Спів Василя Зінкевича.
Приспів Івана Поповича.

Я – псевдоні́м Тобілевича.
Ти – псевдоні́м Леонтовича.
Гумор – це кінь Корнілевича
і фойле-штик Рабіновича.

Ча-ча-ча.

17 листопада 1995 р., Київ

Осінній дощ змиває поторочу
незрозумілих дещо почуттів,
але твій голос я почути хочу,
а бачити тебе – і поготів!

Поглянути в глибокі твої очі,
зануритися в серця таїну…
Душа нікого бачити не хоче,
лише тебе… Тебе лише одну!

Страшно до потери
мысли кутать в дрожь.
Я закрою двери...
Больше не войдешь
ты легко, небрежно,
светлый, озорной,
не промолвишь нежно,
хорошо с тобой
снова у камина
посидеть любя.
Увела кручина,
пела для тебя
тихой ночью лунной
о любви земной,
лирой семиструнной
завладев душой.
Осень будет злиться,
обрывать листву,
клена шуба лисья
взмокнет на ветру.
Я пойму, что надо
улететь дрозду.
Вишня за оградой
зацветет в саду
по весне, так мило.
Крылья обрету!
Сердцу опостыло
хоронить мечту.

В минуле нема вороття,
Хоч тепло там... Це ми пізнали...
Чи ти пам"ятаєш, дитя,
Оці, що колись колисали,
Простягнуті руки мої
До тебе... Дитятко, дитятко...
Як слухали ми солов"їв
Із мамою... Я тобі батька
Не міг замінити тоді,
Хоч ніби хотів... Тільки мами
Бували такі молоді,
Що ми їм ставали батьками...
Чи друзями... Бо у кохан-
ні ті відшукать намагались
Новітній квітучий роман...
А діти собі залишались
Загубленими у траві,
Неначе малі кошенята,
Сумуючи... Нібито від
Тих днів промайнуло багато
Усього, що зветься життям,
І квіти давно похилились...
І знову розквітли... Бо там
Частинки тепла залишились...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120102606722

Не зійшлися зорі в небі тому,
Вітер хмари вергнув набакир.
Гай не знав, що по осінній втомі
Град ударить, наче сто сокир.

Вдарить гостро по гілках безлистих
І по стеблах вимлілих і ще -
Най би він не звівся в чорнім свисті" -
Що посік любисток під кущем.

Що поклався сиззю в тужні гнізда,
Де цвіло розгнуздане життя.
Чуєш, гаю, тільки, чуєш, вистій
Через пору льодових безтям.

Та мороз не відав, що леліє
Пульс ледь чутний - гай углибині-
в сарни теплі просвіти на віях,
Кров у вені, пуп'янь навесні.

У струни доля б’є і нотами печалі
Записує мелодію душі,
А течія її описує спіралі,
І понесе поволі до межі.

У струни доля б’є, аби почули люди,
Які ідуть юрмою у імлі,
І звуками її, наповнюючи груди,
Надію не губили у житті.

Надію у зорю, яка веде до волі,
Собою осіяє небокрай,
За ним уже немає ницості і болі,
Та чи усіх очікує там рай?

Тому і доля б’є у струни одкровення,
Нагадує, які були шляхи,
Новели прожиті і дії сьогодення
Беруть на свої шальки терези.

І хто перебирати далі має струни,
Як терези зафіксували мить?
Мелодія душі, жадаючи фортуни,
У невідомі виміри летить.
2020

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі за́родки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,
аби піти, чекаю тільки ранку.

Моє коріння, сотане з праднів,
у дні втручань стає отруйним кодлом.
А стиглий стовбур, повний воску снів –
як свічка тризни над отим розздохлям!

Од шибеників зламане гілля
вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
На твань оту́ все листя скину я!
Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

23 грудня 2000 р., Київ

Настрій несподівано зів’яв.
На добу чи довше задощило,
і барвиста сонячна сім’я
сприйняла ту зливу не тужливо.

Змилися печалі, попливли
у плаксиві далі… Ще не пізно:
і в лазур з пожовклої трави
задзвеніла б знов зелена пісня.

Запливіть, печалі, потоніть!
Наче ключик золотий вручили,
відчиню дверцята потайні
і знайду для щастя три причини:

гляну я за шибку, там дощ є;
і любов, і доброта в душі є;
і на суд страшний товсте досьє
Осінь ця дощами не дошиє…

10.2019

А біла хмара, на лебідку схожа
Крильми махнула в сонцесяйний день.
Осінь чудова тепла і погожа,
Душа радіє і співа пісень.

Опеньочки-близнята заховались
В траві пожухлій під старим пеньком.
Той їх знаходить й втіху відчуває,
Хто є, як кажуть справжнім грибником.

Дмухнув вітрець і листячко берізки
Враз закружляло й полетіло вниз.
Такий пейзаж ми бачимо нерідко
Та кожен раз захоплюємось ним.

2020 р.

Неможливо зупинити час
і вертіти, як цигани, сонце,
та вертають у минуле нас
міражі дитячі у віконці.

У віконці – море чарівне,
у якому, наче очі, світять
зорі і виманює мене
у свої покої ясен місяць.

Ясен місяць порає в саду,
заодно оздоблює одежі,
що роняє осінь находу,
поки не щезає у безмежжі.

У безмежжі зупинилась мить.
Отже, це усе-таки можливо?
Наді мною сяє вічне диво...

Вічне диво падає... летить
у безодню... а ясна блакить
випливає...
             Боже!
                         Це – красиво!

10.2020

Ніч розстелила шовк осінній
На землю, небо і повітря.
Підбитий золотом, ясніє,
Накидка мов на плечах вітру.

І вітер огортає простір,
Багряне листя розвіває,
У груди ллє потоки млості -
Любові, ревнощів, одчаю.

Ці почуття такі бурхливі,
Як океан нічний у бурю -
Здіймається назустріч зливі
І трощить камені похмурі.

Цілують хвилі губи зливи,
З’єднались у падінні й злеті.
В стихійнім русі цім — щасливі,
Немов кохання двох поетів.

25 жовтня 7528 р. (Від Трипіля) (2020)

То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
То Молдова проти турок воювати хоче.
Зворохобив всю державу від Дністра до Пруту
Славний витязь і господар Іван Вода Лютий.
Не схотіли молдавани далі в ярмі жити,
Заповзялись свою землю від турок звільнити.
Але що тії Молдови супроти османців?
Всю країну закувати вони можуть в бранці.
Хто нещасним допоможе? Хто на захист стане?
Чи загине славна справа славного Івана?
Не загине! Є надія! Є такая сила,
Що не раз уже османів у степу громила.
Славні хлопці-запорожці, козаки низові.
Собирайтесь на підмогу, будьте наготові!
Виглядає вся Молдова на тую підмогу.
Ми ж бо віруємо, браття, у одного Бога!
Піднялася Січ козацька, сили собирала
І Свірговського Івана гетьманом обрала.
Йде Свірговський у Молдову, та кінь під ним грає.
Тільки тисячу і двісті козаків він має
В Яссах – місті зустрічає їх Івоня Лютий,
Радий –радий, що козаки успіли прибути.
Не біда, що небагато, зате кожна сотня
Може вдесятеро турків в бою побороти.
Закричали у Тягині й Бреїлові турки,
Заповзялися козаки ті міста здобути.
А за ними в Акермані галас теж піднявся,
Бо то славний Покотило у нього ввірвався.
То не хмара на Молдову степом насуває,
То з Буджаку оттоманське військо виступає.
Як гороху яничарів і татар до біса.
Де вони в тому Буджаку тільки узялися?
Іван Лютий отамана до себе гукає.
Дає вершників три тищі, все, що тільки має.
Мало війська у козаків, але що робити?
Воювати в малій силі їх не треба вчити.
Під Бендерами зустрілись дві ворожі сили.
Козаків зусюди турки в полі обступили.
Б’ються славні козаченьки, як січуть капусту.
Лежать голови турецькі по всім полі густо.
Але турки лізуть, лізуть, бо козаків купка.
Порубаєм всіх, гадають, буде їм наука.
Оточили козаченьків, раді, аж стрибають,
Та, що смерть на них чекає, того ще не знають.
Наче яструби з-за лісу налетіли кінні
Молдавани. Туркам дружно вдарили у спину.
Хитрий був козацький гетьман, обдурив османів,
Заховав зарані в лісі кінних молдаванів.
І ударили зненацька на ворожу силу,
Кого в полі порубали, у Дністрі втопили.
А вже скільки захопили вражого полону,
А вже скільки з бою мали оружжя і коней.
Сам ага в полон потрапив, що привів те військо.
Гарний, статний і багатий. Хотів відкупитись,
Каже: - Дам вам купу грошей аби відпустили:
Одну свою вагу в перлах. Три ваги у сріблі,
Та ще й золотом удвоє. Відпустіть додому.
Не відмовиться, гадає, від грошей сірома.
Та Свірговський – славний гетьман, турку відмовляє:
Ні за які, козак, гроші слова не зламає.
Ми господарю Молдови слово честі дали
І від нього за підмогу лише гроші брали.
Відведем тебе у Ясси, там уже й торгуйся
А до нас з таким дріб’язком навіть і не сунься
Отак от відповідає козак і сміється,
Щоб не думав, що на світі усе продається.
Звістка чорна із Молдови досягла Стамбула
Вже давно такої звістки султани не чули.
Розлютився тоді Селім дуже тоді на козаків,
Наказав велике військо в Молдову послати.
Двісті тисяч турок в поле виступили разом,
Щоб скінчилися в Молдові їхні негаразди.
Була з степу чорна хмара, а це ще чорніша.
Суне військо, нищить, палить, стріляє і віша.
Хто його спинити може непоборну силу?
Іван Вода зі Свірговським назустріч ступили.
Під Кілією зійшлися десять на одного.
Бились-бились, не здолає щось ніхто нікого.
То натиснуть турки дужче, то козаки вдарять.
Бойовище вкрила пилу й диму сіра хмара
Вже готові були турки і «Аман!» кричати,
Як зрадливі молдавани почали тікати.
Зрада! Зрада! – між козаків по полю лунає
Притискають козаченьків турки до Дунаю.
Уже бачить Іван Вода – загибель настала,
Козакам говорить аби за Дністер тікали.
Я із вірними військами вам відхід прикрию,
А ви, братчики, рушайте у степ за Кілію.
Вам за поміч красна дяка і уклін низенький,
А я смерть тут свою прийму за Молдову-неньку.
Відказав тоді Свірговський: - Ні, не буде того,
Не ламатимуть козаки слово перед Богом.
Ще ніколи побратимів вони не кидали
І найбільшу небезпеку грудьми зустрічали.
Хай далеко Україна, наша рідна мати,
Та і тут ми її можем гідно захищати.
Як буєм багато турок чи татар безбожних
То вільніше Україні заживеться, може.
Будем битись до останку, скільки буде сили!
- Будем! Будем! – козаченьки дружно підхопили.
Чорне поле коліївське вкрите вражим трупом
Та й козацької розмови по полю не чути.
Полягли козацькі сили усі до одного,
Взяли турки отамана до полону свого.
Не взяли б. Живим не дався, та тяжкая рана
Без свідомості лишила славного гетьмана.
Повезли його в Стамбула, купити хотіли:
То грошей пропонували, то терзали тіло,
Але він лише сміявся: - Даремна робота!
Пожалійте свої сили та свойого поту!
Не бувало, щоб козаки слова відступали,
Не бувати, щоб козаки туркам слугували.
Полякались тоді турки, голову зітнули
І тоді лише від страху спокійно зітхнули.
На бунчука почепили голову козачу.
Той, хто мимо проїжджає, хай її побачить.
Щоб могли по всьому світу звістку передати:
Всіх, хто з турками воює, буде це ж чекати.
На таке турецькі зайди марно сподівались.
Кажуть, голова на палі, навіть, посміхалась.
Глузувала із султана та з візирів клятих.
Що султан сказав негайно ж її закопати.
Закопали отамана та не його славу.
Рознеслася тая слава по усіх державах.
І казали запорожці, як турок рубали:
- Це, щоб гетьмана Івана ви не забували!

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Від мольфарки відунки очей не ховай
за лаштунками смутку побачить
сіромашне минуле, сирітства одчай
і, мов гейзери сльози гарячі.

Як впускала без дозволу в дім чужака,
а у душу нікого ніколи.
На смарагдовій райдужці доля гірка
розіллялася плямою крові.

За зеленими лінзами - постать біди,
не затулять її окуляри.
Там келоїдних згоїн пошерхлі сліди
і безсонних ночей канделябри.

Із небес прибула, подолавши літа,
щоб осліпнуть від світу провини.
Мабуть, бачила, як розпинали Христа,
й іменують тебе Магдалина?

Йшла за Господом слідом і миро несла,
перед смертю омила тілесне.
Ти причастя пила із Його джерела,
щоб прозріти, коли він воскресне.
20.10.2020р.

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.
Лишилось: квіти, корабель,
туман по палубі і в морі,
і курс між скель, і курс між скель
у спільнім горі.

Хто я – зумій запам’ятати.
Хто ти – не хочу навіть знати.
Що буде?: сім затемнень сонць
і якір, кинутий на Яві,
і берег манґовий, і щось
лише в уяві.

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.
Є: час для наших таємниць,
і незіпсовані вітрила,
є ти і я у морі лиць –
і океанська сила.

10 листопада 1995 р., Київ

В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
І я йшов, хоча був ще замолоду сідий.

Червоніли у другій, як дранка зі стін, ножі,
і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
у ній більш було простору, чим снаги.

Третю – щомога товсто вкутував пил, як жир
пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
І це надило мене більше, ніж отчий дім,
бо частенько траплялось і поза ним.

А четверту згадати б радий, але не зміг,
бо у ній було, що у звивинах лобових.
Отже, я ще живий. Горіло там, далебіг,
або – лопнули труби; от я і збіг.
------------------------------

І скажу вам щиро нині:
Всі берізки в ластовинні,
Жовті мерехтять листочки -
Світло блимає у очки.
В клена новий жовтий светрик,
Милувався далі Петрик,
І вербички-дві сестрички
Золотом фарбують річки,
Жовте платтячко в калини
І червоні намистини,
Сонечко руде ясніє
Та чомусь про літо мрію...

Небо пролітнене сиззю скипіло,
Вишерхло листя під утлим світінням...
Вільна від одягу, вільна від тіла -
Йшла простобосо, без болю, без тіні

Окрізь планети тяжкої калини,
Шепіт жоржин...авангардові шуми...
Вільна від зла і словесного плину,
І від любові, і пристрастей струму.

Всерозсипалась неспинно і певно
У неминущо минуще минання...
Вільна від слави в маруднім щоденні,
Вільна від бога і чорта, і дані...

Вільна од дзвону копійчатих брязків,
Од патетичної хвилі сентенцій,
Вільна од блиску оман і оази,
Від помилок у життєвому герці.

Вільна від суму гілок перемоклих
І кровопаду в реалій на розі.
Вільна од весел, човнів і від кроку,
Вільна від золота осені - Осінь.

Хто сіє, той збирає врожаї
і не паї, а землю обробляє,
і не багатії, а ратаї
збагачують перлинами її –
оазами освоєного краю.

Це вимагає поту... і крові
у всі часи ворожої навали.
Так є, було і не мине надалі,
коли у пущі – згарища нові,
а на душі – тривоги та печалі.

То й сіємо – і радощі, й жалі.
Дивуємося, – що ж це уродило?
Не раз на шило поміняли мило,
але немає миру на землі,
не помагає миро і кадило.

І віють, віють бурі та вітри
із півночі і сходу... люта стужа
гартує світ, а нації – не дуже...

Одному Богу видно із гори,
які переважають кольори,
і це Йому напевне не байдуже...

Єдина віра, а дороги – три...
та захід випихає до сестри
у місиво кривавої калюжі.

10/20

Ронить листочки берізка,
Неначе жовтії слізки,
Золотом сяють вони.
Кружляють повільно-повільно,
А коли дме вітер сильний
То падають, падають вниз.

А як задощить у похмурий,
То човниками по калюжах
Курсують вперед і назад.
Ой, осене ти, королево,
Байдужим не лишить, напевне
Нікого краса ця твоя.

2020 р.

За вікном знов накрапує мжичка,
осінь вабить стриптизом в дібровах
та лягає на згоране личко
листопадна хандра тимчасова.

Надвечір'я морозивом тане
в піднебесній креманці блискучій.
Ти звикаєш без мене коханий,
як звикають до втрат неминучих.

18.10.2020р.

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти́,
допоки сам існую на планеті,
щоб міг ти взяти пісню й увійти
в мою любов у кожному куплеті.

7 лютого 1996 р., Київ

Мариться поезія природи,
поки ще у пам’яті жива
на свої капризи і дива –
то негода, то ясна погода...
та не цим забита голова:
на любов уже немає моди,
нині на елегії жнива.

І поети силосують книги,
вірячи всерйоз і жартома,
що на них очікує юрма,
наче неминучої відлиги –
осінню скресаючої криги,
бо зимою вибору нема.

Іній, завірюха і замети
поміняють сенсори доріг:
гальма, знаки – долі оберіг...
і у спілці вирішать поети,
що пора узятися за сніг.

Та на те і воля... у дорозі,
де еліту обирає край,
а чума рішає на порозі,
хто – у пекло, а кому – у рай.

Бо у голові – нерозбериха,
як міняти горе на біду
і не замерзати на ходу.

Та у гільдії поетів тихо.
Може їх не зачіпає лихо?

Може, я видумую біду?

10.2020

Застібнула на гудзик небо,
Заховала від нього очі.
Не люблю я науки точні,
Я люблю тихий дощ і кеди.

Небо плаває у калюжі,
І гойдає похмуру днину.
Я люблю розглядать картини.
Не люблю, коли світ паплюжать.

Копійчину в злиденну заздрість
Кине хтось, мов дитині цяцьку.
Мої кеди й дощі зненацька
Мають майже безцінну вартість.

Вітер котить асфальтом тару.
Горобцям у калюжах - море.
Я у ваш не загляну морок -
З мене досить того Тартару.

Гудзик блимає теплим світлом.
Пахне в Спасівку свіжим медом.
Від дощу ледь вологі кеди
Мене в осінь ведуть крізь літо.

В небовиду очі сині.
Вії - пагони зі світлом...
Лист берізки в павутинні
Розмовляє тихо з вітром.
Осінь в золотій хустині.
Сяють сонечком долоні:
Вишиває жовтим нині
На сукенці вербодоні.
І купається в озерці
Ще яскраве ясноколо,
Та осінньо вже на серці,
Хоч блищить усе довкола...

Я не люблю столичного метро…
Я не люблю аннати апостату…
Коли моє прискіпливе нутро
Ведуть без відома мене на страту…

Я не люблю віншованих похвал…
Я не люблю драпіжок серед люду
Коли з екрану чеше самопал
А прихвостні підспівують у дуду…

Я не люблю вилчури оболок
Я не люблю життя чуже на шиї…
Коли на твій предколисковий крок
Чекають переброджені помиї

Я не люблю…
23.10.2020.

* * *

Хрусь та хрусь під ногами жолуді.
А не жарко уже у затінку!
Я вітаю Вас, пане Жовтню!
Як торік вітав і позаторік.

Ще не час на всю зиму в лігво,
хоч і Сонце доволі низько.
…Сивий Седнів. Альтанка Глібова.
Лизогубова кам’яниця.

Надихають надсновські пагорби;
на дахах – чарівний багрянець.
Я кросівок новеньких пару
в лікувальні занурив грязі.

Хлюп і хлюп під ногами осінь.
Щось, напевне, в тім є падлюче:
поклонятись і Весту, й Осту;
прославляти Христа – і Дуче.

Дідька згадую спересердя, бо
як же тут полікуєш нерви?
Вій та панночка, сивий Седнів
і уже не червневе небо.

…Бог чи вождь? – не зникають сумніви.
Що на часі: серця чи шлунки?
І надходять завчасні сутінки
замість рейсової маршрутки.

Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..

Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…

А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!

Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
– Не думай про вічність… і світ цей земний возлюби!

23 жовтня 2020.

За мотивами
польських танго.

Polish tango: Mieczysław Fogg –
Jesteś bez serca, 1937

***

Це Сніжне Танго
нас чарує, морозить,
Тепло щезає,
на жаль, на жаль…

Мене торкнулось
твоє волосся –
І сніг розтанув,
спалахнула душа.

Студеним серцем
не кохала нікого,
Ти не полюбиш,
як тебе я,

Твоє кохання –
завжди тривога,
Без нього плаче
душа моя.

Холодним серцем
ти не любила,
Дзвенить замерзлий
Троянди Цвіт,

Лиш посміхнися
сердечно, щиро –
Тобі під ноги
кину цілий світ!

"Єврейська пташино, вороно,
куди тобі сиру шматок?
Щоб каркати поночі, щойно
оброниш? – картати лісок?"

"Ні! Вільсі чужий, або вéрбі,
яким довжина – основне,
сир з місяцем схожий в ущербі.
Він профілем звабив мене".

"Ти радше своя астрономам,
вороно, чим жертва лисиць.
Я бачу, дісталось воронам
у профіль не менше краси".

"Це я сподівалася шлюбу,
і, поки не здибався лис,
помножила рису сугубу
на скибку і декілька сліз".


***



Відповідь на анкету

За віком я би посідав уже
пост в уряді. Не по мені лише
а) їхніх цифр стовпці, б) їх інтриги,
в) габардинові цупкі вериги.

За демократії чи в пазурах тирана,
з обіймів й виспані, встають миністри рано,
і мало в світі що огидніш спозаранок
за пухлі течки їхні й зав’язки на бантик.
Нестерпні їхні килими – самим узором
вітіюватим із його підзолом
із мікрофончиків, з безбарвним пилом мішаних –
поживи пагонам могутнім діл намічених.

Тим пак дратує зір фільонка з плінтусом,
коричневість ця, прямокутність з примісом
освічености; цей рельєф вівса з пшеницею
і контури держави форми шніцеля.
Ні, я зажду з посадою міністра.
Все хутко обрида мені, що прикро.
А ще – непам’ять на імéна та по батькові.
Либонь, це отроцтва взнаки гріхи онанові.

Коли з вітчизною стосунки усвідомлюю,
я впізнаю її в лице, тим паче – голою:
лице в неї – моє, і я второпав це.
Катма, пак уряду, що так себе соромиться,
чи я – не член його. Звиняйте, різко мовлено:
мені, нівроку, щось таки пороблено,
чого не виправиш ні виборчими списками,
ні жодним кодексом, ні просто різками.

Лиш ті вдостояться звання громадянина,
хто в жодний чин не покладеться ні на

кого – від урядовців до наркотиків –
за винятком хіба самих себе і ходиків,
хто їх затятіш і не згоден з роллю гвинтика,
щоб де – цілком природна річ, чи – дич яка,
не смів з-за спини натякати усевидячий
портрет начальника з цвяха, від жаху ціпнучи.


-----------------------------------

Течуть слова...любов...душа...шарман,
Перо в руках митця, неначе віник.
Мені не допікає графоман,
Лише хахол,, байдужий до країни.

Прокиньтесь, люди! Йде до нас орда!
На часі не любов, а тема інша.
Та за слова сховалась пустота,
Гормонами засмічуючи тишу.

По горло вгруз у сірий наратив,
На плечах - тінь поезії печалі.
А мій товариш пише про сади,
Жаготи крик у заростях азалій.

Від лірики солодкої одвик -
Мої пейзажі - кров'ю й чорним матом.
І знов строфа зривається на крик
Опісля тризни за убитим братом.

Поклав його на землю під щити
Та сонячний уклав в долоню зайчик.
А осінь сипле листом золотим
Журбою і дощами тихо плаче.

22.10.2019 р.

Лінощі велета, ніби вулкана, що спить,
ніби кита, що на хвилі розлігся роками,
схожі на Всесвіт, в якого живіт буркотить:
зовнішньо – спокій, а внутрішньо – сповненість нами.

Велетень ти у таланті своєму й думках.
Палець об палець удариш лише перед смертю.
Ти безтурботно помітиш, як їде твій дах,
і машинально напишеш симфонію третю.

Тільки коли розгнівився ти в бурі своїй,
корчачись в архіновому своєму оркестрі –
виказав раптом секрет, здиригований їй,
тій, хто прийшла розвести кольори на мольберті.

І зупинилися звуки на білій стіні,
названій згодом картиною про диригента.
Треба було завітати до неї мені,
щоб записати цей вірш у щоденник поета.

22 лютого 1996 р., Київ

Ой, ти, гетьмане Богданку – Богдане Ружинський,
Як татари вбили матір та забрали жінку,
Загорілася у серці жага помсти сильна,
Згадав тоді, що ти, княже, з роду Гедиміна
І подався в степ широкий до татар поближче,
Щоби крові їм пускати та оселі нищить.
Щоб дещицю твого горя на собі відчули.
Вже давно в степу такого лицаря не було.
Став грудьми в степу супроти клятих бусурманів,
Щоб не йшли на Україну, як гості незвані.
Не ляка його ніяка уже вража сила,
Головне, аби від нього утекти не встигла.
Січовому товариству такий гетьман любий,
Що не свою, а ворожу в бою силу губить.
«Веди, княже! – йому кажуть, - нас всіх за собою,
Під орудою твоєю станемо до бою!»
Тут якраз орда татарська суне на Поділля.
Проти них відомо добре отаману зілля.
Зібрав військо низовеє, у степи подався,
Тільки так, щоб хан про теє чимскоріш дізнався.
То не буря з полуночі на степ насуває,
То Богданко з козаками помстою палає.
Пройшли вогнем по улусах та жалю не мали,
Мук нелюдських всім татарам вони завдавали:
Чоловікам очі колють, жінкам груди ріжуть,
А діточок кіньми давлять, душу свою тішать.
Така ненависть у грудях до татар палала,
Що лиш муки бусурманські її вдовольняли.
Сам Богданко конем править, вогнем горять очі,
Кров татарську без упину проливати хоче.
По татарських по аулах лиш вороння зграї,
Сірий попіл, кров засохла землю укривають.
А Богданку того мало, він у Крим подався,
Там так само зойк нелюдський до неба піднявся.
Козаки не згірш татарів у Криму лютують
І благання про пощаду наче і не чують.
Докотився зойк нещасних ажно до Поділля,
Де справляла орда з ханом криваве весілля.
Як зачули, що Богданко в Криму їхнім чинить,
Все покинули й помчали геть із України.
Мчить орда через Очаків на чолі із ханом,
Щоб належно покарати клятого Богдана.
А коли іще уздріли козацьку гостину,
Кров’ю очі налилися від тої картини.
Знищить, вирізать негайно козаків бажають.
Та не знають, що до смерті све́ї поспішають.
Ледь довідався Богданко, що хан повертає,
Своє військо навкруг себе у Криму збирає.
Перестрів орду татарську над Дніпром в Прогноях
І вчинив жорстоку учту тоді над ордою.
До озер її притиснув, вигубив до біса.
Ті, що вирвались, до Криму чимдуж подалися.
Повернулось військо славне з походу до Криму
І невольників чимало повернулось з ними.
Сам король Баторій визнав козацькі заслуги,
Дав їм місто Трахтемирів і землі від Буга.
Аж до Дону, та клейноди козацькі військові.
Та козаки і без того битися готові.
Не залила кров татарська за рідними туги,
Душа в гетьмана палає, жадає наруги.
Ще помщатися готовий татарам за кривди.
Аж тут знову виникає для походу привід.
Цар московський листа пише із прохальним словом,
Бо дізнався, що орда вже у похід готова.
Йде Московщину палити, ясир забирати.
Цар козакам пропонує її не пускати,
Шле чимало подарунків гетьманові з військом,
Щоб вони за тую справу скорше узялися.
Та Ружинський –козак хитрий. Та й не поспішає,
Низових з городовими козаків збирає.
Дочекався, як татари в похід подалися
Аж тоді знов за улуси козаки взялися.
Знову зойк страшний піднявся над татарським краєм
Та козаки ні пощади, ні жалю не знають.
Як зачула орда кривди, що козацтво чинить,
Довелось напівдорозі свій набіг покинуть.
Мчить назад, щоб свої землі скоріш рятувати.
Аж тут взялися козаченьки їх перестрівати.
Перестріли, кого вбили, кого розігнали
І невольників відбили, і здобич відняли.
Завдали татарам жаху, не скоро забудуть
І набіги іще довго чинити не будуть.
Поховалися татари у фортецях сво́їх,
Не хотять проти козаків ставати до бою.
А Богданко –непосида все бою шукає
З військом до Аслам-Керменя тоді підступає.
Збудували її турки над Дніпром-рікою,
Щоб козаки не дістались широти морської,
Щоби «чайки» не спустились до Кара –Денізу,
До Стамбулу не добрались з військом своїм грізним.
Обложив Богданко кріпость, миша не проскочить,
Але чомусь кляті турки здаватись не хочуть,
А в Богданка, як на теє, ще й гармат бракує.
Чим він вежі-бастіони без гармат зруйнує?
Почали підкоп робити козаки під стіну,
Щоб закласти попід неї чималеньку міну.
Не судилося Богданку ту фортецю взяти,
Підірвалася завчасно міна розпроклята.
Згинув гетьман там Богданко під стіною тою,
Все козацьке вірне військо лишив сиротою.
Поховали отамана козаки у полі,
Щоб йому вітри шуміли в степовім приволлі.
Щоб йому козацьке військо шану віддавало,
Коли знов на бусурманів в похід вирушало.

Випив... Вижив! Її вижив. Випив!

21.10.2020

(Посвящается другу)

Улетели на юг журавли, слякоть, осень в разгаре,
облака гонит ветер - кудрявых овец череду.
Рассыпают дожди незабудки на тихом бульваре,
фонари приуныли и листья уснули в саду.

А ночной человек в ночь идет, чтобы душу стреножить,
чтоб никто не мешал мысли прятать в малиновый джем.
Собирать звездопад, как мурашки на собственной коже,
сердцем впитывать грусть и ночную тоску, а затем...

На бумагу класть фразы, обронены кем-то в подъезде,
(позаимствовать чье-то словесное - не воровство.)
Позабыл, кто он есть, но всплывают, как Аз, Буки, Веди,
те слова, что любимой писал кровью на Рождество.

Он не жил настоящим, а грезил в старинной беседке
ароматом её непослушных пшеничных волос.
И дрожал, как осиновый лист на надломленной ветке, -
не сложилось, как надо, не склеилось - переплелось.

Он страданьем лечил неуёмную страсть вожделенья
и молил небеса о пощаде, лишь ей посвящал
все сонеты, поэмы, мелодии до исступленья -
образ милой застыл в отраженье разбитых зеркал.

17.10.2020р.

Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.

Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Бо пожовкне й потемніє,
Може трохи й посіріє.

А як морозець притисне,
То боїться того листя
Й на шовковиці зеленій
Край городу біля клена.

2020 р.

Арсенальна станція метро.
Поїзд мчить за вітром під землею.
Це цивілізоване нутро
спростувало древню ахінею –
про підземність пекла, про чортів,
котрі нас, полощачи в окропі,
у смолі гарячій і крутій,
нібито відвернуть од утопій.
Перша ночі. Пекло на замку.
Запізнився на останній поїзд.
Я тунелі криками замкну,
затягну під пояс голод-голос.
І піду додому пішака –
в рай, де розгалужуються роги,
без сльози, без Вас, без піджака,
без рубля, без віри, без дороги.

27, 28 грудня 1994 р., Київ

Скажи мені відверто, друже,
ти їв колись солодку грушу
із рук коханої чаклунки
у проміжках між поцілунків?
Щоб музика лунала всюди
і трунок скапував на груди…

Чи ласував ти диво-соком,
за мед солодшим що нівроку?
А цілував вуста духмяні
ущерть наповнені бажанням,
коли вночі, у літню пору,
млинець по небу плив угору?

Під небом, зорями укритим,
ти смакував чарівні миті?
Удвох з жаданою до рання
ділив п‘янке своє кохання?
Згадай свого юнацтва груші,
куди там роли ті чи суші…

Задуха у залі, задуха в серцях.
Корозія їсть молодих і завзятих.
Вона їх взяла у залізні лещата.
Надія прогляне крізь сон у мерцях.

В незмінності тиші, в лихій німоті
Проваллям проноситься голос тирана.
Лунає мелодія дика й захланна
З-під столу, даруючи цвіт самоті.

30 вересня 2019