Зграй керунок пере-
літний…
Хто «приріс» до мене –
рідний.

Хто в неволі – відпу-
скаю.
Як любити сліпо –
знаю.

Засвічу свічадо
Бога.
В щастя – нелегка до-
рога.

З горя – понад краєм –
вгору.
Хто мене кохає –
поруч.

24.09.2019

Ех, і вкотре вже —
до зими розкошує
осінь айстрами!

Тільки знов чому
нелегку журбу несе
журавлине «кру»?

(24 вересня 2019)

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
Ані бе, ані ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обвисли думки від безсилля, бо це - святотацтво.
Під небесним шатром чути ахи і стукіт сердець,
Славить бога снаги у алькові Еротова паства.

Чую музику сфер, водоспади амріти гримлять,
А журливий Ісус посміхнувсь, як побачив мій писок.
Де любов - там і Він. Утікає вся чортова рать,
Посварився мізинцем лише на гурток одалісок.

Я, напевно, святий, бо засіюю ниву життям,
Я, напевно, пророк - бачу долі майбутні зерняток.
Поспіх зайвий в трудах, бо не буде зі збіжжя пуття.
А у мене - тіп-топ. Пишний лан вам лишаю у спадок.

Вірші сіє народ, я нікого у цім не виню,
Поки Єва ще спить - я і сам борзописець моторний.
Опус цей допишу та у пазуху знову пірну,
Повторю з Камасутри священної номер коронний.

23.09.2019 р.

Утіште!

Знесла яйце в стодолі курка півню,
А я на мудрість нагострив перо:
Якщо вже цілувати - то богиню,
А пити - бренді чи гарячий ром.

І хай не умовкає чарок дзенькіт,
А руки обнімають стан гінкий.
Сироватка - це пійло для хореньких,
А ми дебелі, в салі хлопаки.

На повну жити - це таки наука!
А я - учитель! Гуру! Викладач!
Настоянка - на ранок (гарна штука!),
А на обід - вишневий спотикач.

І хоч давно зносилися обнови,
Зате у барі - Коблево, Шабо.
Лише от ніс чи зизий, чи бордовий,
І на похмілля голова бо-бо.

А королева - це для мене мрія,
Порвалася резинка у трусах.
А спирт підступно склеплює повії,
Сьогодні, як і вчора, знову сам.

Не складуються пазлики докупи,
Від слізок самоти вогка щока.
Якщо ковтну - ізнову ляжу трупом:
Жінки! Утіште в горі пияка!

23.09.2019 р.

знову про любов!

В ліжку ридма ридає Ерато,
У Пегаса порвалась шлеЯ.
Не пишіть про кохання, дівчата!
Для цієї роботи є я!

По Венері, піїте, не повзай,
Закусаю, неначе піт-буль.
Бо кохання - це тема серйозна,
На кошлате недбальство - табу.

Знову строчиш про циці м'якенькі
Та цілунки жаготні в кущах?
Ось візьму сатиричні обценьки
І смикну, щоб талант запищав

Та писати утік про природу
Чи про вітер спесивий між щогл.
Досить Еросу-звабнику шкодить!
Калапуцяти годі ніщо!

Я у гніві - собака скажений!
То кортить пописати чи нє?
...точить зуби колега на мене
Та каміння у пазусі мне.

23.09.2019р.

Покара

Безсюжетне мливо - що пеньок трухлявий,
Трохи про природу, трохи про любов...
Хай читач щасливий каже майстру "Аве!",
Я уже нездатен, голова бо-бо.

Модернову кашку спробуй - може звикнеш...
Флейта не у моді, в тренді козобас.
А у мене чисті поетичні вікна,
На переднім плані у цвіту Парнас.

А різьба нечиста. СкАбки у долонях,
Слово - горбкувате, рими - хай Бог ми...!
Потопив учора здуру епігонів
І за самострату снію у тюрмі.

Сам засів у клітці. Є цепок, намордник,
Аби не кусався та не гавкотів.
Без сатири ліпше пишеться народу,
В ґузно критиканство й гумору батіг!

А тюрма залізна. В самий раз для суму,
Ех, мені б до пари антилопу гну!
В мисці бачу віршик - добрячок підсунув,
Аби з голодухи ніг не простягнув.

24.09.2019 р.

Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи зі цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.

Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.

Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.

Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.





------------------

Як мелодійно серпень накрапа,
Як абрикосово! О!Як грушевоп*яно!
Як Ваші пальці на фортепіано,
Як Ваші па...

Ви ніби Бог танцюєте,юначе.
Ви граєте...Ви граєтесь,як Біс...
І я до смерти Вас боюсь.Одначе-
На біс!

Тікаю в серпень від усіх сум*ять,
Лиш тінь моя у літа на окрайці.
О!Ваші пальці...Ваші теплі пальці
Тремтять...

Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.
Чи людьми, чи долею так велено...
Журавлі повернуться з зими,
Тільки ми -
нічого не повернемо.

Без дум серйозних, може б і прожив
Своє життя, щасливо й безтурботно.
Але чи личить бути ідіотом,
Коли країна власна на межі?

В раю цвітуть хурма, айва, гранат,
А тут - у пеклі - трупи, гільзи, рани...
Мені не бути ліриком нірванним -
Коштовний дар поцупила війна.

Удовин плач зірвався на фальцет
За тим, хто в небеса злетів завчасно.
Сьогодні тризна. Тихо совість власна
З журбою розмовляє тет-а-тет.

Мене до світла, Боже, погукай!
У казку забери без краплі правди!
Затиснув серце знову біль утрати...
Писати годі, бо тремтить рука.

23.09.2019 р.

я з морем у самотньому човні
зітхає море одиноким звіром
ми знову один одному повіримо
і знов слова залишаться – мені…
голодні сенси питимуть мене
як молоко імперської вовчиці
їх лапи вигинатимуть ключиці
любов дитяча будь-кого розпне…
неси мене, о водо, в синю тиш
у слухання предвічного покою
нічого я не заберу з собою
і ти усе облиш… усе залиш…
і ми зіллємось… виллємось в ніщо…
де Бог іще не починав роботи…
і може там – розчиняться скорботи…
як обтрушу я порох з підошов…

Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа ще?
Ні, каже. Не дам. Не дам.

Тут вода блищить і птахи покидають свої місця
Залишають порожні гнізда, і світанки теж
І прогнози такі що тумани там без кінця
Але ж все за планом, все за правилами, авжеж
Ось тобі трохи моря, чебрецю, білого винця
на терасі в келиху, що від холоду аж дзвенить.
Але потім, будь ласка, прийми гінця.
А з ним прийми звістку, що літа тобі- ще мить.
І нема більше літа, скаже тобі. Нема.
Так влаштовано все у світі, за правилами двома.
Перше - море, сонце, вино, пісок, тераси, любов.
Друге - вересень, тумани, тумани, тумани, зима.

2019

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

2.
Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

3.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

4.
Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

5.
Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань,
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дразнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса –
Самітницею ставши для людей.

6.
Самітницею ставши для людей,
Тремка душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

7.
Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

8.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

9.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

10.
Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Запізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

11.
У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець.
Жадоби розростається пухлина,
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.

12.
Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?

13.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Супутниця у пекло і в едем.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Окрилена жага палких ідей.

Підкорює душа круті висоти,
Самітницею ставши для людей,
Повік мені за міражі боротись,
Закутій болем, ніби Прометей.

Чому ж така жорстока ти, богине? –
Натхнення-мука до небес горить!
У тернові заховані перлини.

Одвічністю стає прекрасна мить,
Коли творіння, чисте і глибинне,
В обійми до небес вогнем летить.

Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, важлива й першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться змагатися поміж собою й з вітром:
розпростерши крила і на хвилю зависнувши,
а потім спікірувать прожогом вниз.
Чи, як-от стрижі,піднятись на висоту,
навіть геліктоперам непідвладну…
Подиву гідний пташиний буденний світ.
Скільки ж бо часу забирають справи суто інтимні,
як горлиці влаштовують танок коханцям.
А горобці по-партизанськи наскакують на полюбовниць…
Попри чимало того, що дав Господь,
забутого чи й зневаженого людом,
змушує мене птаство одкласти клопоти буденні
й, задерши голову, примружено замилуватись небом.

І
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,
і поки ще панують свині
не буде щастя і краси.

Не буде вічної любові,
яка зів’яне як зело.
Усе повторюється знову,
якщо його і не було.

Кохати будуть одиночок
воюючі одинаки...

але найближчою сорочка
лишається своя, таки.

Тому усі одного разу
згадаємо свою весну
і перемогу не одну...

і поки вистачає часу,
то ліквідуємо заразу,
якщо зупинимо війну.

ІІІ
І Гея вилікує рани,
і околіє сатана,
а без’язикі та погани
повищезають як мана.

У серці запанує ліра
і муза чистої води,
і буде істина і віра,
аби подалі од біди.

Зійде нова зоря надії
і в Україні буде мир,
і до Китаю у ясир
піде опудало Росії,
і явиться живий Месія –
моєї нації кумир.

09/19

Жовтим вогне палають чорнобривці
І різнокольорові айстри, мов зірки,
Цілує вітер гарні милі личка
Та ніжно пестить їхні пелюстки.

Жоржини теж голівками кивають,
Із хризантемами вітаються вони,
Погожий день осінній прославляють,
Хоча й люблять похмурий та сумний.

Безсмертник, той морозу не боїться,
Стоїть на грядці струнко, як солдат.
Які чудові квіти ці осінні
І милуватись ними кожен рад.

2019 р.

Ти створений з неба
І трохи… з вершини.
Зі спокою лева,
З амбіцій орлиних.

З ходінь по карнизу,
З мети марафонця.
З невловності бризу
Й призначення сонця.

З самотності бога
Й мінливості квітня.
І… з чогось такого,
Що ледве помітне:

Із посмішки Брута,
Зі снів Авіценни.
Ти створений круто,
Але… не для мене.

21.09.2019

На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.
Життєствердно сміється небо
Воно знає усе про всіх
І єдина моя потреба —
Чути цей життєдайний сміх.
Все минає: любов і згуба,
Все проходить: життя і час
А усміхнене небо буде
І тоді, коли не буде нас.
Тож до біса страждання, драми...
Йди, любове, під три чорти
Я єдина в своєї мами
А ти?

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

Не знає чітко - чого сам хоче.
Пітьма в душі, загаслі очі.
Хода невпевнена, регоче хрипко.
Долоня квола й мерзотно липка.

ТБ дає йому якусь розраду.
"Сватів" смакує і тому радий.
Працює тупо, бо треба їсти.
Живе у скруті десь поряд з містом.

"Ледачий!",- жінка його шпиняє.
Її давно він не помічає.
Про себе думає: "Кріпак проклятий!",-
Коли покурює на ганку хати.

І так от - день у день... Якось жевріє.
Не має сенсу, не має мрії.
Що в світі робиться, йому байдуже...
Колись він п'яний помре в калюжі.

21.09.19р.

Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвичаївсь зопалу...
Ні, не про мудрість слід говорити тут,
А про бездумну передчасну старість.
Які безглузді вигадки про молодість довічну
Чи намір зануритись безоглядно в безжурність.
Мудрість старості – неоціненний Божий дар,
Коли не дивишся довкруж, мов той турист,
Чи як баран на вічно нові йому ворота,
А з думою одною: «Що по собі лишу я світові?»
...Смерть об одвірок косу обіпре
І в шпарку зазирне сором’язливо.

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає,
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить...
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод
Перемагала, вийшовши з двобою.

Моє кохання – кращий оберіг,
Світило всюди, відкривало брами.
На сторінках моїх майбутніх книг
Життя буяло. Хоч кардіограми

Наказували серцю – помовчи,
Затихни, заспокойся! Хай тривога
Не будить серед сну мене вночі…
Бо іншими протоптана дорога –

Це легше йти і видно їй кінець.
Та я завжди чомусь ішла крізь хащі,
Тому й колов до крові мій вінець.
А ворогів осатанілі пащі

Випльовували ненависть-вогонь.
Здавалось їм – без тебе я загину.
Хоча з небес тепло твоїх долонь
Я не відчула. Постріли у спину

Мене не вбили і не вб’ють уже.
Я захистила честь свого кохання!
Вогонь великий свічка збереже.
Моя любов – це порване кайдання.

Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -
Завжди киваю схвально головою.

Вари і ти хутчій хвалебний кляр
Та незручні не задавай питання.
Бо честь і розум нині не товар,
В ціні мовчання і сраколизання.

Жує під тином лопухи коза,
У вуликах гудуть щасливі бджоли...
Хто проти влади? Вся отара "за".
Який же в нас володар мудрочолий!

.22.09.2019 р.

В межені* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне привидом місяць з куліс ненароком,
пудреним пряником у аличевім повидлі.
Грузну у померках кожного дерева, звуку,
тіней жахаюсь сіпнувшись, як зойкне пташина.
Лячно, ніхто не веде через терни за руку,
вдих, видих, вдих,  задихаюсь в ядушній рутині.
Крок за невпевненим кроком - нема переправи.
Боже, не дай же спіткнутися, йду манівцями,
щоб відшукати у темряві очі яскраві
неба свавільного, що так люблю до нестями.

*Межень- обмілілий

2019р

«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,
і розлука раною здається.

І не знаю, чи переболить,
поки я до неї завітаю,
і побачу, і... не запитаю,
чи зі мною знову полетить
пережити ту єдину мить
магії омріяного раю.

09/19

Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритму шукає
І журою омиє мене.

Листя ховає траву у саду,
Узорами щирої смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю з гілок діаманти.

Кольору мало, а суму немає.
Осіння минає година…
Золото змите ціну втрачає,
І гаму міняє картина.

Осінь не має більше нічого,
Не шукаю її у собі.
Але волію риси нового
Помічати уже у зимі.
2019

Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в льоху і варення чекають зими.
Спілі яблука в сінях і пахнуть, і світяться біло.
Ще один листопад наш - у вирій!, тріпоче крильми.

Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Я забув що таке безсоння, тим більше - гнів,
Мої рими до мене приходили б уві сні,
Але я уже років п`ятнадцять не бачу снів.

І не варто каратись або жаліти себе,
Закидати іншим - вони у тому не винні,
Що колись я матросом пішов на цей корабель -
Переміг соцпакет, і перемагає донині.

Ухопивши весло, підставляю чоло вітрам,
Ниють плечі і ребра - не страшно, буває й гірше,
Тільки марно чекати, щоб із цих загоєних ран
Коли-небудь іще народжувалися вірші.

Вітер дме обережно і білі вітрила не рве,
І не падає дощ із прозоро-синього неба,
Я пірнув би з корми у піну немов Орфей,
Та на щастя мені до Аїда поки не треба.

Над водою птахи чи сирени - не розбереш -
Баражують низько, тож варто чекати зливи,
Але небо без хмар, і море без хвиль, без меж...
Для поета я, що не кажи, занадто щасливий.

Розчавлено лежала долі тінь
тебе, святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: «Амінь!»
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.
Ну а я на палітрі душі
вишиваю її біля себе,
поки душі іще не чужі.

Віє осінню із небокраю.
Вітер сіє нові врожаї
і за обрій жене кураї.
А вона і мене відшиває,
і навіяні вірші мої.

Хто покаже, якою стезею
цю ля фаме я можу шерше?
Усміхнеться і буде моєю?
Насолоджуюсь тільки із нею,
а без неї існую лише.

Чи у неї опущені крила?
Заблудилася чи заблудила
ця уявна красуня моя?
Нецілована мною, та мила,
що висоти усі покорила,
а гуляє іще нічия.

09/19

Пробач мені, Боже!
Ця чаша – остання.
І не допоможе
мрій «кровопускання».

Хильнула зневіри,
мов дозу отрути.
Страждання – під шкіру –
частина покути.

Полегші не прагне,
хто рветься на волю.
…Втамовує Агнець
агонію болю.

20.09.2019

Старий Єлєць у день осінній
Убрався в молоді сніги.
І я чекаю на спасіння –
Дитяти крику. О, Боги!

У снах моїх, у породіллі,
Чия свідомість гнана в біль,
Де я неначе у похміллі
Дитя чекаю – вищу ціль.

На цілий світ порвало тишу
Моє народжене маля!
І підсвідомість чітко пише,
Що стала іншою земля.

З’явилася оця дитина –
Моє продовження в світах.
Маленька доня, половина,
Моя і тата. Ніби птах

Злетить колись у синє небо,
Зів’є уже своє гніздо.
У цьому є завжди потреба…
Ти оминай її, бідо!

А нині виросла онука,
Мені вже намело років.
Життя котилось без принуки-
Робота, доня і батьки.

Земля біліє світло, радо,
Роки за веснами спішать.
Моє дитя зі снігопаду,
Тобі вже нині сорок п’ять.

Про тебе думи у матусі,
Які з любові і тепла.
За тебе я завжди молюся,
Щоб ти щасливою була!

Я не суддя і не коп,
Вирок - поблажливий докір.
Жлоб - він і в Африці жлоб,
Знайде причину відмовки.

Перша - катма грошенят,
Пенсія теж малувата.
Ти ж бо, поете,- талант!
Тож підчепи мецената.

Друга - хворіє сім'я,
Кошти ідуть на піґулки.
Спонсором стану не я -
Зловиш фінансову щуку.

Друг мене кріпко обняв
Й черевом випхав з порогу...
Люди як люди. Брехня
Крапає в душу потроху.

Може і я такий сам -
Кручений лжею піїтик...
Книжку про це написав,
Правду бажаєш купити?

17.09.2019 р.

Пітьму жовтаву і німотну тишу,
І супокій удаваний зірниць
Лиш той талановитіше опише,
Хто світ прекрасний бачить до дрібниць.
Він може буть жадливим самоуком,
Нечутним і невидним поблизу,
Та знати міру кольорам і звукам,
І відчувати запахам межу.
Він може бути молодим чи сивим,
Веселим дуже чи украй сумним, –
Та неодмінно добрим і щасливим,
І ледь хмільним, і втомленим від рим.
Колише вітер смерки прохолодні
І дух терпкий доноситься з полів, –
Натхнення не притлумиш чим завгодно,
Коли душа звільняється від слів…
20.09.19

Поглянь, уже ранкові роси,
Сльозою впали на лице.
Стерня колюча, де покоси
Колись були хлібами. Це

Не повернути. Спілий вітер
Поніс твій голос вдалину,
Де яблуня вагітні віти
Схилила вже на ярину.

Іще не пожовтіло листя,
Стоять узліссями терни.
І горобинове намисто
Горить, як завжди, восени.

Свята Земля...
Свята для тих, кому вона -
Ісус, Єрусалим,Віфлеєм,
Назарет, Йордан, Гінасерет...
Та тричі святіша вона тим,
Кому заповідав її Всевишній.
Просто земля, охоча до робочих рук,
Щоб зводить житло, сіяти, садить...
…Незвична доля судилась їй.
Немовби удова, вона страждала,
Як усі зайди залишали їй
Болота, терни, колючки, руїни...
Слізьми пророків зрошена сповна
І кров’ю в рабство гнаних поколінь.
Тепер пшеницею колоситься вона,
Оазами зеленими серед пустелі
І світ притягує, наче магніт...
…Навдивовижу Свята Земля ще й тим,
Що призабута мова Божа - іврит
Із старожитних книг на вулицю
Вже як державна повноправно вийшла
І навіть турист хоче нею заговорити.
І все ж прибулець знайде щось «не так»
І подумки (а чи й уголос ) господарів осудить:
Хто за надмірний гвалт і крик,
Хто за штани в чоловіків, опущені надміру...
І це, і ще багато що в око впаде,
Бо, як-то кажуть, збоку воно видніше.
Так, є за що народ цей твердошиїй гудить
(Хоча без нього не було б i праведника Йсуса.
І хтозна, чи названа була б оця Земля Святою),
Та тільки не за те, що лібералам любо:
Віддать її тому, кому вона ніколи не була святою,
Хто ще століття тому в найми йшов сюди,
Тепер же заповзявся нею володіти.
Ізраїль слухає «спеців»Близького Сходу
І віддає сади квітучі, добуті мозолями й потом,
На ще одні для терористів полігони.
Бо ж бачиться їм, як юдеї у нове вигнання йдуть...
...І все ж є що поставити ізраїльтянину на карб:
У намірі буть, як усі, почав він забувать,
За що його обрав Всевишній –
Взірцем для всіх народів стать
І Боже слово людству донести пречистим...
...Хто віда, може б, і світ тоді інакшим став.
P.S.
«Простив Всевишній Ізраїлю ідолопоклонство,
Блуд і пролиття невинної крові,
А зневажання Тори - не простив»

«Вікно» мерехтливе…
І вогник зелений…
Ти, мабуть, щасливий.
І сниш – не про мене.

Чи, може, похмурий?
Та… знатиму звідки?
На клавіатурі –
Тривоги відбитки.

Нервові тиради.
Думок само-страти…
Тож я навіть рада,
Що вмієш мовчати.

Душа – понад краєм.
Бог дивиться строго…
…І тиша стирає
Мої монологи.

20.09.2019

Щось тихенько жебонить
У траві високій,
Це струмочок там дзюрчить
І втрачає спокій.

Взяв початок з джерела
Того, що в долині
Й далі далі вже помчав
Собі безупину.

Те джерельце стільки літ
Без кінця і краю
Б"є фонтаном з-під землі,
Срібло розсипає.

2019 р.

Смолоскипами жовтими кленів,
Освітляючи зміряний шлях, –
Наближається осінь до мене,
Як нещастя незборного жах.
Наближається осінь до краю
Отієї сумної межі
За якою зими не буває
Й будуть квітнути весни чужі.
Наближається осінь щороку
До моїх похололих країв,
Та щоразу минає їх боком,
Щоб жалітись на неї не смів.
Наближається осінь безкрая,
Повна щастя прийдешнього днів, –
І майбутнє моє освітляє
Смолоскипами свіжих вогнів.
19.09.19

Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили ві́ршами три роки.
А я позаду відбувався сам,
складаючи несиметричні кроки.

Не знаю навіть, я́к я не помер?
І, взагалі, невже кохання – траур?
Така ти є для мене на тепер,
меланхоліє, втілена у мармур!

Від теплих рук, шалених і легких
скресають ріки, воскресають лики!
А ти бажаєш холодно втекти
і розчинитися в чужих жіночих криках?

Тебе розбавлю барвами в олії –
і розфарбую всі меланхолії!

9 липня 2008 р., Київ

Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,
аби лишитись цілим і живим.

Розбігтися по насипу до броду
і відірвати тіло від землі,
летіти як у небо журавлі
за мілину і на широку воду,
явитися у пам’яті народу
і канути навіки у імлі.

09/19

У тебе достатньо сили. Ти тільки вір.
Зійдуться усі дороги, затихне вітер.
І стрічкою будуть бігти фінальні титри.
Розтане зима, що нагадує вічний тир.

Останні акорди заграє чужа війна.
Не будуть влучати кулі. Заляже тиша.
І вранці у школі на дошці твій син напише:
У нас перемога! У нас за вікном весна!
16.09.2019

Доторкнися пелюсткових вуст
і метеликом забийсь в троянді,
в трепетних руках і я озвусь
чарівною скрипкою Вівальді.
Щоб єлейний почуття мотив
поліфоній, пристрасної румби,
душу вивертав і золотив
оксамитовим цілунком  губи.
Завібрую в верхній ноті соль,
відчиню ключем скрипічним серце.
Упливе з під ніг земна юдоль
і розчиниться в любові скерцо.
В пазуху збирає ніч зірки,
стрибунці влаштовують спектаклі.
Мій, Мартіні - солодко гіркий,
ще тебе не випила  до краплі.
2019р

Шеляга не вартий опус цей,
Про кохання в ньому ні словечка.
Бгає в руки сатиричний цеп
Муза. І памфлет на вухо шепче.

В зомбоящик вирячивсь дурко,
Ловить кожне слово владоможця.
Вілла в пана в стилі рококо,
Плигають дівчата юні в постіль.

А давай піддакну цій орді
Ненажерних і брехливих орків.
Ще в тюрмі за правду не сидів,
Не стріляли в спину. Та це поки.

Строчить шпарко кляузу сусід,
Бо живцем мене бажає з'їсти.
Завтра пси підкинуть динаміт,
Вліплять десять років "терористу".

А в інеті зомбаків десант
Висадився на мою сторінку.
Кличуть цілувати владу в зад.
Я ж - гидливий. Плюну краще в пику.

Може знову гавкаю дарма?
Й істину повторювать обридло:
Хто дірвавсь державного керма -
Є і буде скотиняка підла.

17.09.2019 р.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Наче музики розливи
Цілий вечір за вікном, –
Дощ вирує галасливо
Й заспокійливо притьмом.
То прискориться привабно,
То утомлено зітхне, –
Та потому знов не слабне,
Присипляючи мене…
18.09.19

Здрастуй, осене! Втішливо бачити знов
Твій шикарний наряд. І минулий урізався в пам'ять...
Отже, знову дощить, я для мрій прочиняю вікно -
Хай сідають на плечі та зоряну пісню співають.

Ні, не марно тебе цілий рік, наче дива жадав,
Бо тебе лиш люблю. Ну, а літо вподобує більшість.
Під вуаллю багряною зимна уже нагота,
Крихти інею раннього плаття обарвлюють пишне.

А із хмари...крупа! Геть не сонячно. Ось так сюрприз!
Осокори розтуркані гнівно балакають з вітром.
Я прошу - не мовчи! Листом жовтим востаннє торкнись!
І під щемне "курли" подаруй мені бабине літо.

.18.09.2019р.

***
То не біда, коли поезій – вал,
з якого неотеса виринає.
Біда, коли шукають кримінал,
якого і у себе вистачає.

***
І двійники являються таки,
аби чужу охаяти сторінку.
Це наші дорогі епатюки,
які трояк дають за поведінку.

***
Ячить неугодоване маля.
Гірку соплю йому втирає Лана
і ахінею Недожуравля
координують неохристияни.

***
Не зачепи ніяке ненароком,
яке літає іноді високо.
Не наступи на босі мозолі,
бо вилізе така подія боком.

***
І жартома, а іноді й серйозно
кусає ще опудало безбожне.
Нічого особистого, але
сміятися і над собою можна.

***
І ябеди училися у школі.
Не зайві їм пілюлі та уколи.
І не зійде полуда із очей
або лише на мить, або ніколи.

09/19

Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
на чужині лишають тільки греки.
І все-таки той самий шлях назад
у часі затягнувся непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там
загаялись, щомога п'ялив простір.
Ніяк не втямлю, де я опинивсь,
з чим навіч. Ба, угадується острів,
чагар, будівлі, рохкання свиней,
сад кинутий, така собі цариця,
трава та камінь.
Телемаче мій,
всі острови один на инші схожі,
як утомила подорож; і ум
збивають з ліку неугавні хвилі,
і око, стерте горизонтом, плаче,
і м’ясиво водяне застить слух.
Забув і я, чим кінчилась війна,
і скільки повних літ тобі, забув я.

Рости, мій Телемаку, підростай.
Велять боги, то випаде нам стріча.
Ти, далебі, тепер не те хлоп’я вже,
перед яким я осадив биків.
Коли б не Паламед, разом жили б ми.
У дечім він і правий: без мене
гризот себе Едипових ти збавив,
і сни твої цнотливі, Телемаче.

--------------

Він хотів стати сонцем для неї – і гріти вічно.
Грозові розганяти хмари, стирати смуток.
Заховати усі тривоги в рахманний жмуток.
Малювати добро на полотнах своїх неспішно.

Тільки двері вона зачиняла від нього міцно.
На ясні почуття не звертала уваги зовсім.
Бо писала для себе коротку, як спалах, повість,
У якій він не був головним персонажем, звісно.

А роки пролетіли, як вибух, як потяг, стрімко.
Він лишився один. І вона – без надій на диво.
Не судилось удвох розділити життя примхливе.
Він хотів стати сонцем. Він просто чекав цю жінку.
30.06.2019