Стоїть німа обпльована країна,
віджевріли надії і слова,
і простота, злочинно-безневинна,
утверджує сліпі свої права.

Байдуже споглядають зверху вниз,
глузливо-іронічно кривлять рот
ті, для яких -- замшілий архаїзм
поняття "самобутність" і "народ".

Не криючись, пильнує свій посів
біда сусідня – хижа і слизька,
бо знов з її драконових зубів
залізні проростатимуть війська,

і ні гарячій крові викупній,
ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.

То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля

захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,

і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,

і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.

Озвалася, а мовчечки б - мудріше...
Іти по стежці, гнати жабенят,
облаштувати шовковисту нішу...
і розлядати горній дистилят.

Заджерґотить сполохана сорока,
папуга кине пір'ячко руде,
сірко погляне-глипне упівока,
заплаче Фройд... і вулик загуде.

З коловороту вихлюпне бравада,
за млявим Охом вистрибне зайча.
Промовила до качура - й не рада.
................................
о, як смакує жовта алича!

2019

Квітень – такий собі. Знаю, буває і краще.
Вітер – в обличчя піском і шмагає афіші.
А перламутрові ґудзики
зміг би ти, кравче?
Значить, шукатиму іншого.
Ще ж бо не фініш.

Цирквиборчкому
товктися
ще з тиждень чи й зо два
(поки усе порахують: і бюлетні, й ризики).
Зафільмували завзяті смішні епізоди –
зменшили шанси того,
хто з грошима й харизмою.

…Що за дива, чоботарю? Підбори заввишки
вийшли чомусь не однакові, слава Гаррінчі!
Значить, шукатиму інших. Доплата за вишкіл;
а поховають тебе – так іще й могорич їм.

Квітень – такий собі. Першого всі відсміялись.
З тих, що дійшли до фіналу, і з тих, що відсіялись.
Чи дочекаюсь дарів
від прийдешніх сіятельств?
…Значить, шукатиму інших
відмінних від сірих мас.

Не дай Боже, рити
ворогові яму,
рано поховати
брата, батька, маму,
на церковній тризні
вік жебракувати,
не впускати сина
п'яного до хати,
опускати руки,
не шукати волі,
втратити від ліків
коси сивочолі,
заздрістно дивитись 
на чужі принади,
відчувати в ліжку
аромати зради.
Звабити чужого
чоловіка щастям,
вивертати  душу
на святе причастя,
плакати над горем,
піснею і віршем.
І того не треба,
що не раджу іншим -
потішатись серцем
з дурника, каліки,
пити крові з когось.
Помолюся, тільки
не креши зірниці
наді мною, зливо!
Не дай Боже, впасти
нижче ніж можливо!
2019р


 

Неправда – персона-ВІП,
За неї вже зуб дають.
Плюється салютами лють.
Сам випадок в осад вип…

А досвід у хибу – тиць! –
«Прикрийтеся, пані, пардон».
…Абсурдом навіяний сон.
Я хочу про-ки-ну-тись!..

05.04.2019

Перший день квітневий усміхнувся сонцем,
Бо і справді сміху в нас сьогодні день.
Молода ялинка сплеснула в долоні
І шпака злякала, що співав пісень.

Ти не бійся, пташко, звеселяй нам душу
І чудовий настрій щоби кожен мав.
Природи гармонію тільки б не порушить,
А її частинкою намагатись стать.

2019 р.

Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели.

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –
Убити, грабувати, скажеш ні?

Вони прийшли не із добром до люду,
Зневаженого, проклятого ним.
І сіють зерна ненависті всюди,
Торгують нами у часи війни.

Минулим, навіть нашим рідним словом,
Яке прийшло з прадавнини віків.
Вже розхитали наші всі основи,
Щоби забули ми своїх батьків.

Вже витоптали все, взялись за душу,
Де телевізор всівся в голові.
Трясуть народ, як за останню грушу,
Безвізом випихають на крові.

І вже на трон усілися злочинці,
Штовхаються, бо люд німий мовчить.
Що з вами стало, рідні українці?
Ви зрозумійте, що зосталась мить,

Коли ви є оцим одним народом,
Який повинен владу взять собі.
І вибороти, врешті, всю свободу
З чужинцями в нерівній боротьбі.
05.04.19

До заручин я на Росі росла,
іменуюсь Україною,
нареченою у Кия була
і вірною, і єдиною.

Діва-мати – то хрещена моя.
У Дніпрі і я хрестилася,
а на Січі гартувалася
і волею окропилася.

Віру-правду захищала одна,
не одного мала ворога.
І хоча моя броня не міцна,
а орда платила дорого.

Мала я і воєвод, і князів,
та царями розпиналася,
і мій Київ од навали горів,
поки сили набиралася.

А гетьмани спокушали мене
і ризами, і турботою...
І ясніло моє небо ясне
голубою позолотою.

Частувала воріженьків своїх,
научена і одурена...
В Конотопі напувала я їх
за кровавицю Батурина.

Не всі воли мають ясла свої.
Не всі вівці окотилися.
Убивали мене гості мої...
Удовою залишилася.

Та рятують мої діти мене
і лихе не пам’ятається,
і Америка іще пом’яне,
а Європа ще покається.

..............................................
Не всі люди мають хати свої,
не всі діти народилися.

Ой любили мене гості мої,
поки Богу я молилася.

Та ніколи не загину я,
хоч і досі є ще зрадники.

Іменують берегинею,
бо сини мої – не пасинки.

04/19

Дочерпуйте мої джерельні води,
Все ваше,- не соромтеся, їй бо.
Амріта із веселки не зашкодить,
Зневажену вигоює любов.

Натхнення - ваше, а мені вже досить.
Стою нага,- хай зрада серце рве.
На пласі гарно. Вперлись очі в просинь…
Вдягнуть на трупа платтячко нове.

04.04.2019р.

Вірш написано за мотивами твору Тетяни Левицької.

А час іде, усе минає,
І мова тихо помирає...
Із сіл пустих, з тієї хати,
Слова втекли... Бо тільки мати

Могла в уста своїй дитині
Покласти слово у родині.
Співала тиху колискову,
В якій плекала рідну мову.

І все, щоби її дитині
Жилося краще в Україні...
На жаль, матуся вже не взнає,
Що наше слово помирає...

І діти рідні, і онуки,
Своє забули без принуки.
І у словеснім пустоцвіті
Чужою цвєкають у світі.
10.06.18

Поборемо усіх, відродимося знов,
Держава зацвіте, полита не сльозами.
Вбере земля навік синів убитих кров,
А попіл з ворогів розвієм над полями.

І щастя відтоді вже не покине нас,
Тримає на руках матуся юна сина.
Нарешті з нами Крим і зболений Донбас.
Ми разом всі отут, стражденна Україно!

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

На полотні рожева пастораль.
На перший погляд, наче все чудово.
Лахмітникові і ганчірки жаль,
Так і поетові кожнісінького слова.

Зопрілий томик витяг з пилюги,
Початок звичний: "Погибаю, любий!".
Гротескний шарж любовної жаги,
Від сльозотеч душевних ниють зуби.

І я, панове, лірик-віршомаз,
Усе тіп-топ, своя рука - владика.
Комусь потрібен навіть цей маразм,
Чарує взори лубочна картинка.

А муза люто визвірилась : "Цить!
Я що дарма усілася одесну?"
...у літеплі веселка тихо спить,
Колише вітер штору піднебесну...

04.04.2019 р.

Коли підземні сили коливають
Пухкі чарунки карликових гнізд,
Хай корені небесні нас тримають,
Щоб з горя не зірватися униз.
Хай витримкою душі проростають,
В них буде не розрухана сльота,
А помислів високо-рівна зграя –
Скорботна заворожена чота.
Прийде хвилина – сил уже не стане,
То чи не краще, вжалившись у терн,
У ваті хмар зализувати рани,
Аніж у горлі сморідних каверн?
Обняти світ невидимим дозором,
Допоки вакханалія кружля,
І думати над тим, яким узором
Криволінійно тріснула земля,
Смолою – деревним стікати здором,
Без звуку – через тисячі причин,
І не лише біду – пекучий сором
Прийняти, як належить, стоячи.

2019

1

Епічне засмічення мозку.
Заварено з жабкою чай...
Своїм опонент був... у доску...
Січе на бальзам молочай.

Не солодко буде - прегірко.
Злобу піднімає на шпиль.
Так вадить над паколом зірка,
що вирізав сім сухожиль,
із них посплітав хитромудре:
і пасквілі, й байку, і кіч...
Відклав "Камасутру" "на утро",
за Грінвічем звірився, в піч
посаджені всі дошкуляки...
На музі пошарпана шаль:
шептала вона усіляке...
Та слова хорошого - жаль.

2

А чим завинила Світлана:
чи вкрала брильянтовий хист,
чи десь підпалила біплани?
Розлився знеславлення свист...

Із руна - тьма ліжників, коців.
Підпасич - за овном ушквар...
В теляти соломка у боці...
...сміється у вус антиквар...

2019

Перший варіант

Усім даю, беріть,
тепла сердечний подих,
хто потребує з вас
і щирості промов.
Веселку, сонця  мед,
(не всім солодке шкодить),
пораду співчуття,
і сльози молитов.
Натхнення заберіть,
надії, висі досить.
Я поділюсь з чужим,
хто навпіл душу рве!
На паперті стою -
блаженна, гола, боса.
Та плюну в очі тим,
хто хвойдою назве!

Другий варіант

Я роздаю, беріть,
тепла сердечний подих,
хто потребує з вас
і щирості промов.
Веселку, сонця  мед,
(не всім солодке шкодить),
пораду, співчуття,
і сльози молитов.
Натхнення заберіть,
надії, висі досить.
Я поділюся з тим,
хто навпіл душу рве!
На паперті стою -
блаженна, гола, боса -
жива ріка, тож пий,
в мені любов живе!
 

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Березневий туман вже заліг над світами,
Кучугури снігів почорніли і тануть.
Ще попереду птаством озвучені гами
І осонцений день, що відкриє нам брами.

Все попереду. Так. Перший пролісок в лісі,
Горобців цвінь-цвірінь у солом’яній стрісі.
І зелена трава поміж листу сухого,
Великодні свята і благання до Бога.

Зберегти цю красу і мою Україну,
За яку на війні знов сини наші гинуть.
Їм до раю тепер протяглася дорога…
А живим всім потрібна лише перемога.
13.03.19

Небесна сотня дивиться у вічі
Батькам, убивцям, владним ворогам.
Вони не хочуть оцієї стрічі,
Бо соромно стає за той бедлам

Що натворили тут, в оцій країні,
Всіх обікрали, збанкрутів народ.
А на війні вбивають і донині,
Не видно перемоги і свобод.

Над головами пролітають круки,
Віщують щось погане з дня на день.
І злодіям не відрубали руки,
Бо їхній вибір - грошова мішень.

Домовляться, поділять і в офшори
Втечуть, і з ними їхня вся рідня.
Донбас забрали в нас і Крим, і море...
Пробачте, біля трону шахрайня.

Ця котиків зелена брунькогіль
мене зачепить: «Ну ж бо, усміхнися!»
І буде тепло. І ввійде у сіль
мій корінь перший, зісланий із висі.

А корінь другий глицею впаде,
і стане щоглами високорунних сосен,
І запитає: «Пагоне, ти де,
моя дитино?.. Хоч таки доросла...»

А корінь третій, втомлене крило,
повернеться із дальніх переміщень.
«Ну що, дитино, як воно було
в сипких світах, задуманих на вічність?»

Надвечір'ям у двері
постукає хтось.
Відчиняти не смій, щоб
не кинули камінь.
На голубку чекай,
скільки б не довелось
йти по лезу ножа
над вулканом в тумані.
Не потрібно зорі
золотої мені -
світиш затишком вдень
уночі, на світанку,
пеленаєш у щастя і
небо до ніг
прикладаєш малинове
безперестанку.
Не торкався рамен,
не зривав бузини
і не пив насолоди
дурманного трунку.
Не пливуть проти течій
потерті човни,
водоспад незабаром  -
нема порятунку...
Та надія крилата 
сльозі не дає
душу мучити,
класти на плаху мовчання.
Поцілунки свої
доля тим роздає,
хто не зрадить любові,
хто вартий кохання!
2019р



 

Від раю загубилися ключі,
На самоті ковтаю гірко сльози.
Сапати діву цілий день учив,
Згинаючи красу в похилу позу.

Топталася, сердешна, по ріллі,
Рум'яна на ланітах - пиші маки.
Кожух змінив на плечах кринолін,
А лайноступи чобітки із лайки.

З городу перелізла до садка,
А там - троянди, айстри, чорнобривці...
А в мене раж! Поетики ріка
Розхлюпується сонцем по сторінці.

Повірив, що між нами є любов,
До ліжка на руках приніс із гички.
Вона ж уранці в лоба: - Будь здоров!
Й порачкувала геть на електричку.

Лишилася панчішка із ноги,
Природи не бажають чорноброві.
Вгортаються троянди в лопухи,
Чекаючи жіночої любові.

03.04.2019 .

Ох, нелегка свобода –
Бути самим собою!
Думати про високе
І зберігати спокій.

І нелегке завдання –
Вийти за власні грані,
Там, де вони розмиті,
Ніби у душу вшиті…

1

Дарує жінка сонечко -
засліплює... З кута
вилазять Муся й Полечка:
"Пхе, плаче Варкута...
От як би запроторити...
хто - проти неї - ми..."...
Між віршами-ретортами,
закаляне курми,
чаїться золотаве...
І шелестіє ліс...
Тісненько всім на лаві.
Ось телепень уріс,
дударики простецькі
щоденно - на ура,
між зелепух незлецько
у випарах ситра...

Кульбаби запишались:
"...от ми - для всіх... авжеж...".

Вдягну промінний шалик -
провісниця пожеж.
У барву помаранчі
перефарбую дрік.
Осяє сонце ранчо,
де цвінь і кукурік...

Ген аріаднониті -
звисають із гілля...
Плавшудять знакомиті.
Ой, гусоньки, гиля...

2

А скільки сонць вгасало...
Бери книжки, гортай!
Кресалами і салом
запруджено ад-рай.

2019

Впокорена пальцями, врешті струна
Озвалася бажаним звуком, -
Дзюрчанням струмків зазвучала вона
І співом пташиним на луках.
Вгамована й тиха в зашерхлих снігах -
Бриніла в напрузі крізь зелень, -
І більшало світло в жадливих очах
Моїх од мелодій веселих.
Блищала на сонці вода крижана
І ширилась лугом щомиті, -
Співала слухняно пружнаста струна,
В чеканні весняного цвіту.
29.03.18

У росяних травах зелених
Сховалися жовті кульбабки,
Що пахнуть і сонцем, і медом
Та світу всміхаються радо.

А поруч маленькі курчатка -
Кругленькі пухнасті клубочки.
І важко уже розібрати
Де квіти, а де діти квочки.

2019 р.

Хтось позіхає: "Де болить?"
Хтось казочку розказує.
Надія ще жива, не спить -
Благає евтаназії.

03.04.2019

Ще сутеніє у дворі
і, наче контури на мапі,
у небі – зорі до зорі...
А свято-місце – на канапі.

О! Білолиций угорі
серпом по другому етапу...
У буді – пес. О цій порі
нема кому подати лапу.

Весна! І закипає кров.
І дідусі-пенсіонери,
«дорізавши козла», у сквері
оповідають «за любов»...
І рима оживає знов:
– Лаура! Урія! Ромео!

..........................................
Розвиднилося кацапні,
уже не мучає холера,
та не яснішає мені:
– Петро чи Юлія – Бандера?


04/19

народила лисиця вовчика –
сіроокого диво-хлопчика
і ні нір йому… ні каміння…
ні колінного скавуління…
дика кров стугонить у жилах…
по тілах – слабких і віджилих
духом тліну снують гієни
і висмоктують чорні вени…
у геєні гноїсько зради
вигризають шматка заради…
приворожує вовчик місяць
все згоріло – попіл не місять
хто не спить – тому смерть не сниться
і у скроні б’ється лисиця
як у клітці… о щем щасливця
вполювати вночі мисливця…
срібним яструбом місяць висне
як навмисне
де білі крила
Каїн брата підняв на вила…

Нікому не пиши про партитуру й голос.
Довкола тьмуща метрів, шипіння, рейвах, свист.
Просвітлене мовчання... туманно понад молом.
У кульчиках лілово-прозорий аметист.

Хвилюється юрма, а спокій - мов амеба.
Тримай у склянці рибку, запінена луска.
Мудрієш. Причаїсь між тих, кому не треба...
Малюк на ймення Завтра бульбульки випуска.


2019

Єхидна вила: - Більше не прийду!
Бо сайтом критик нехороший повза.
Та радісно джергочуть какаду:
- Вернулася ізнов коза до воза!

Чавив щодня вельбучності прищі,
Обламував крихкі зубці в короні.
І досі попід носом дощ плющить,
Трясуться від ненависті долоні.

Пихокардія - це хвороба зла,
Ускладнена стократ сестриця сказу.
А ти вернулась! Сестро, ну й діла-а-а!
Від тебе й ми підчепим цю заразу!

- Умовкніть! Я не урна для хули!
Сідниці прикипіли до Пегаса...
О, дайте, дайте крапельку хвали,
Тихенько, щоб сатирик не дізнався.

02.04.2019 р.

Із дитинства ідемо до раю
і до ля феніта... Селяві.
А кого в путі не вистачає,
то заочно буде візаві.

І якщо не їдемо, то піші
по дорозі – то моя рідня.
Згадкою відгомоніли інші,
а одна у пам'яті щодня.

І коли веселкою заграє
за межею інший дивосвіт,
то нічого кращого немає
як до неї уві сні політ.

І як завоюю половину,
у якої все з води й роси,
з нею і за обрії полину
у обійми повної краси.

А як ні – беру у руки ноги,
вибігаю, босий, у поля
тай шукаю три мої дороги
на щасливій мапі житія.

По одній поїду у майбутнє,
а по другій аж за небокрай,
а по третій – поки є попутні,
будемо відшукувати рай.

Хоч і не буває як раніше,
але поки ми іще рідня,
то не поміняємо на інше
те, що нині маємо щодня.

04/19

1

Пошана трансформується в злобу -
і множаться образливі текстульки.
Ось розгинаю другову скобу,
без мене безголосо пану, мулько.

Між цяток дрозофіл чи тарганів -
і там, і сям - ім'я моє красиве.
Розчарувалась - пліт віддаленів.
Лишилися надкушеними сливи.

О, скільки написав для нас Хайям,
тлумачив-научав (читай!) прозоро...
Виспівуй панегірики гаям,
учися гарцювати, наче Зорро.

2

Складне усе: і торти, і діла.
Я завинила - крему не дала,
не квецяла його сухі коржі.
Тепер - шаблюка в оцті, щит в іржі.

Таки б уговкати нападника - боюсь,
що муза утече за Білорусь,
тля поневолить віршовий баштан...
Кляне Ізольду зранений Трістан.

2019

А сльози ллються, бо тебе нема,
І безпорадно вітер б’є у вікна.
В кімнаті тиша і така німа…
А я посеред звуків жити звикла.

Минають ночі в спокої безсонь,
Від кави гірко в ранішньому крузі.
В минулім дотик дорогих долонь,
І світ не був від нього у напрузі.

А час, немовби те веретено,
Накручує нитки у дні і роки.
Невпинно він вистоює вино,
У світі цім і добрім, і жорстокім.

Хтось проживе у пеклі, хтось – в раю,
Отримуючи в серце долі стріли.
Та кожен вип’є чашу лиш свою,
Тому й життя у смужку чорно-білу

На згарищі лиш попіл. Кропива
Колись, як військо стане, створить хащі.
Не скоро тут відродиться трава…
Отак і ми в державі цій пропащі.

Бо гнали нас, як мовчазних волів,
Подалі від річок, озер і паші.
Противитися щоб ніхто не смів –
Забрали пісню, мову, землі наші.

Перетерпіли і пережили
Беззахисні та вдалі до роботи.
По білім світі мовчки побрели,
Залишивши для нас отут супротив.

Щоранку підіймається зоря,
Щоб замість неї засвітити сонцю.
Горить у душах вічно, не згоря,
Біль за народ у зболеній сторонці.

Не хочу я, щоб квітла кропива,
А щоб води в криницях скрізь – по вінця!
Моя стражденна земле, будь жива,
Служи нащадкам, вічним українцям!

1.
Отут: якби ще стан тонкий
і пасмо – щоб не сиве…
Убгався вік – такий-сякий! –
між мною й об’єктивом.

2.
Ще усмішка й погляд – принадні
і міміка й поза – старанні.
А старість – прискіплива пані –
недоліки лічить у кадрі.

3.
«Не горбся!» – штурхає під бік
(шукаю Невидимку).
Знов старість і поважний вік
змарнили файну знимку*.

01.04.2019

Судьба в обличчя кинула "ха-ха!",
Шансон укотре виборець забацав.
Бо все життя потроху крав-брехав,
То заслужив правителем паяца.

- Синок,- матуся хреститься,- рятуйсь!
По миру пустить горе-верховодик.
Ну, що ж, хутенько, браття посміюсь,
Бо завтра вже не випаде нагоди.

За ним кагал - голодний, без душі,
Ховає в дулю посмішку лукаву.
Добряче мій народець согрішив,
Що недостоєн власної держави.

Я зайвий тут, чужий, із тих епох,
Коли конав козак на ешафоті.
Хай правлять мойші, як і їхній Бог,
А гої передохнуть на роботі.

Чорноземи сусіди підгребуть
І пратимуть в Дніпрі косоворотки.
Бо в головах хохляцьких каламуть,
Любимі цяці - ярма і колодки.

Поляки, угри - всі, кому не лінь,
Вгребуть своє - щоб ти не сумнівався.
Фінальна праця сотні поколінь -
Паяц! Сумна державності прикраса.

Минувшини не вивчили урок,
Бездумна голова зневаги варта.
Шампанського не буде - бачу кров,
В останній бій мій брат іде на брата...

02.04.2029 р.

Пробачте нас, старіючі батьки.
Ми, ваші діти, долі пішаки,
Мандруємо осточортілим світом.
Це є життя, і правди ніде діти...
...а вам завжди чекається на нас.
І плине час...
Судомить світ у катаклізмі часу.
Та ваш вогонь, надійний і незгасний-
Дороговказ...
...нараз
Намиста долі випаде перлина
І щось у світі зміниться незмінне...
...у вирій лине
Лелечий клин. У ньому вільне місце
Поповнене, хоч лемент у колисці
Нагадує незмінності життя...
...і каяття,
Що ми перед батьками завинили,
І не завжди увагу приділили
До побажань побачити ще раз...
...та вийшов час.
І отчі стіни холодом зустріли.
І ми самі однині постаріли.
Пробачте нас...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119040110057

Поета слово зрозумій:
Радості, турботи та надії,
Глибину його духовних мрій,
В них родились образи й події.

Поета слово клич:
Людей єднає у дружбі та коханні.
Слово як бритва, як гострий меч
Хватане без промаху й ваганні.

Слово прочитавши зупинись,
Що оспіване поетом.
В слові почуття його збулись,
Це життя освічене моментом.

Коли читаєш слово, оживає
Поета світ у його творінні.
І суть життя людині розкриває,
І сіє зерна у майбутнє покоління.

ця епоха мене ніжно в серце вражала
випускаючи лжу крізь приховані жала

циферблати плиткі мене сміхом зустріли
жартома випускаючи труєні стріли

і години павучі у сіті спіймали
проступали мов сіль злості сірі кристали

обіцяли в кінці одинокі постелі
ми незрячі зате ми і злі і веселі

нам даровано день сліпоти і облуди
нам усе по приколу – тож сміймося, люди

вітер солодко їсть хмари білої вати
свято дурнів сьогодні – пора блазнювати

повінь збурила твань і бажань каламуті
ми йдемо берегами регочем на кутні

переляком і сміхом наповнена паща
поет пише: вітчизно, ти вже розпропаща

розгортається простір із позначки дому
нас лякає не час а відсутність у ньому

нас воронка клепсидри до себе запросить
доки дивимось лячно в безжалісну просинь

1.04.2019

Вже плюєм на святе – на молитву, на пісню, на мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали, і це вже було.

Хоч століття пройшло та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де катком по народу пройшлися три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову, злодійські їх дочки, й сини.
Наші внуки зросли і втрачають єдину надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І тепер проти них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра і біль вироста…
01.04.19

Голосок народу - річ сакральна,
Претенденти - "люкс"! Хоч стій, хоч плач.
Виборець відпочиває в спальнях,
В перекурах смокче спотикач.

З року в рік у земляків непруха,
Бідність люд повісила на гак.
Хай керує ще разок злодюга,
Тільки би не блазенський ковпак.

Вільна Україна - гарна мрія,
Марю нею навіть наяву.
Та обвик терпіти безголів'я,
У нужді до смерті доживу.

Хоч на мить поринути б у спокій,
Від тривоги вижив із ума.
Стогне у душі Днпро широкий
Та горами хвилю підійма.

01.04.2019 р.

Відвертість є-
Слова,, тепло, щирість-
Радість серцю!
1.04.19 10.40

...зі сцени у шпарину штовха мене дівчисько,
повчає бути нижчою за шавку і бика.
А я - в зеніті липня, і небеса так близько...
Атож, міцна левиця, верблюддю - не така.

В гієни плямки ловкі, зайчисько на пательні,
сова прогуркотіла: набила сірим міх ...
А біля мене ось - вогні святого Ельма.
І що мені - блощичний на хутрі моськи - сміх?

Змітаю пил зірковий, летить кудись товкачик...
Зелена підкаблучниця прив'яла лементить.
Я не хвалила бевзня густі супи-гаспачо -
порвалася півдружби паразитарна нить.

Тепер душі вільготно... і хмароньки лілові.
Чортополох підскакує, вчепитися мастак.
З гінкою матіолою слугуємо лиш мові -
над юрмами безмов'я, борнею неборак.

2019

Я великий, бо я чималий –
Сім пудів першокласної плоті.
Я розумний, бо я недурний –
В мене шлунок постійно в роботі.

Я і їсти і пити мастак
І роблю те цілком професійно.
Я пішов би в парламент. Однак
Затісна мені зала сесійна.

Я пішов би в Генсеки ООН,
Я б пішов працювати у НАТО.
Там дають випивон й закусон,
Ще й до того велика зарплата.

Я ілюзію тішу свою,
Апетитну плекаю надію,
Я ж ніякого зла не роблю,
Я, крім жерти, нічого не вмію.

Схожі на метеликів
фіалки волошкові,
кобальтові - крильцями
тріпотять,  ще б пак.
Напишу на месенджер я
кілька слів любові:
"Замерзає маргаритка,
сонечко, ти як?"

В Ботанічному саду ще
пустка, обмаль люду.
В ямці посмішку торішню 
загубив  листок.
Невгамовна самотИна
розтинає груди,
зупинися, дихай вільно,
не останній крок.

Березню примхливому це
небо бездоганне.
Одночасно з верховини
сипле  лантухи,
крупку кришталеву льоду,
пластівці туману.
Все засипав первоцвіти,
ратуші, дахи.
 
По бруківці каблучками
вибивають поні
цок, цок, цок у такт негоді
біла мряка , що ж...
Забери, коханий, звідси,
буду  чуйна, чом ні?
Начаклує однозначно
ніч перлинний  дощ.

Нафталінові сновиддя
щезнуть, от побачиш.
Мавкою омию коси
в озері купав.
Оновлюся, причащуся,
скину пута наче.
І сумирна буду - янгол
демона приспав.









 
  
 

Клоун.
Ілюзіоніст.
В кожного –
свій трюк і хист.
Цей жонглює.
Та – гнучка.
Ці – найкращі у стрибках.

Той – до реквізиту вдатний.
Той – дресирувальник штатний.

Це – єнот. А це – єхидна.
Все достоту очевидно.
(Жаль: інакше у житті).

Цирк!
Ти був «на висоті»!

31.03.2019

Ну ось і фініш. Іншого не буде.
Усе, що буде, маємо уже.
У вушко голки пхаємо верблюда,
в якого олігархи – протеже.

Корупція очолює кориду.
Усі хапають, що де не даси.
Пінгвіни у далекій Антарктиді
дописують фальшиві голоси.

Із варіантів маємо найгірші,
які і заслуговує народ.
Перемагає дурнувата більшість
і виграє заумний ідіот.

Два гетьмани ідей не об'єднали
і опинились оба у кінці.
А та, що між каналами літала,
так і не сіла на оба стільці.

І знову вилітаємо за межі
в останньому, можливо, віражі...
Європа залишає рубежі...

Упали башти і маліють вежі.
Пірати соціальної мережі
оцінюють фатальні міражі.

01/04/19

Судьбу свою одразу упізнав,
Як тільки упірнула длань під гетрики.
Кохання - річ гаряча й навісна,
Цілуються схвильовані лебедики.

Два бородатих дяді у раю,
А дехто каже - в цім нема естетики.
Кручуся попід хлопцем, наче в'юн,-
Симпатія між мужиками є таки!

Хай ззаду скаче моцний Буцефал,
Хитаються у ритм тичинки й пестики.
Жінки - це добре. Та мужик - лафа,
Звикаю до сучасності еклетики.

Кудлата грудь м'якенька і густа,
Під нуликами стогнуть хтиво хрестики.
На ранок, наче знятий із хреста,-
Лише у мене полюбовник є такий.

А плата за кохання неважка -
В лікарню в сотий раз одвезли медики.
І ти лети - любов свою шукай,
А разом з нею витоки поетики.

01.04.2019 р.

А твої очі - блакитні озерця
Хлюпають, хлюпають хвилі тепла,
Заворожили вони душу й серце,
Любов моя теж їх в полон узяла.

Я бачу їх вдень, уночі в них дивлюся,
Намилуватись не можу ніяк.
Нектару кохання із них я нап"юся,
Напевне це доля щаслива моя.

2019 р.