На самоті ламають крила ангели небесні
І падають додолу втративши свій рай
Палають догоряючи всі душі не воскреслі
А попіл відлітає аж за небокрай.

Ридають згублені, покарані й нещасні
А сльози росами вкривають землю знов
І проростають навіть часу не під власні
З надією і вірою в любов…

Пахне вечір димом і узваром,
Гупаються груші у траву.
Хтось із фронту зачекався пару,
Звісно, неушкоджену, живу.
Духота. Тріпоче протяг штори,
Та повітря гусне, як страхи.
А новини то сумні, то хворі,
І такі підкреслено лихі...
Ніч впаде, навалиться, притисне...
Знов зі сходу сунуться громи.
То давно не числа: "двісті", "триста" -
То важка статистика... І ми...

Не вистачає зітхань
Обрію золотого,
Шуму морського,
Зоряних оповідань -
Вишию я дорогу.

Вранці не чуть волинки,
Ані птахів не чуть,
Де ж розквітання суть,
Тільки роси краплинки
По вікнах моїх течуть.

Човен гойдає річка,
І, наче Леді Шалот,
Шукаю кохання код,
Згасне остання свічка.
Небо - блакитний льод.

Лицар чола торкнеться,
Холод відчує мій,
І нездійснених мрій,
Ключ не знайде від серця,
Але він буде мій
Ланцелот.

2018

А на трояндах сьогодні роса.
Їх дощ цілує, чи знову плачуть?
Що хліб їмо – а проїсться краса,
І «Змовкни!» скаже ще вчора мачо.

А я ж не квітка, щоб відцвісти
І все забути з опалим квітом.
Боліти ж будуть твої листи
З любов’ю в віршах, із цілим світом

До ніг моїх… Бо росту до зір,
Коли в очах ти шукаєш зорі.
І об асфальт мій низький уклін,
Коли – краплина в калюжі-морі.

А на трояндах сьогодні роса.
Бо дощ пройшов і усе позначив.
Мене також, бо і я краса,
Що відцвіте… І не винен мачо.

Виднокіл рястом
блаватним усіяний.
Зорі ж - кульбаби

Лебеді услід
лелекам гублять пір’я.
Десь і твій вирій

Хризантем-яблук
запах в отаві гусне.
Вино в бокалі

Повня у гіллі,
пряний дим від бадилля.
Заблукали думки

Бабине літо.
Павутиння за вітром,
у коси – срібло

Верес цвіте.
Вереск пташиний утих.
Тиша і млака

Багряні ріки,
розсипане золото –
Все земля прийме

Потяглись дощі
набряклою вовною.
Набрякло серце

Ораторії
звук завис монотонно.
Гніздо порожнє

Ця стіна дощу
непереможним кроком
змиє бруд світу
2018

Хочеться тепла краплину ще,
Щоб пахтіло липою, аїром...
Чхає хвора осінь під кущем,
Бо надворі холодно та сиро.

Хто сказав, що осінь золота,
А на плечах пишні шати-шмати?
За вікном добу уже сльота,
В неї ниють кості, хворі гланди.

Їй потрібно чаю, пиріжків,
І любові (для імунітету).
Має ж - фотосесії важкі,
На поталу віддана поетам.

Дай їй спокій хоч би на сезон,
Не торкайся лапами красуні...
Знову пишуть - про осінній сон,
Листопади, гарбузи у клуні.

Заховав і кисті, і мольберт,
Не малюю більш пейзажі людям.
В ліжку осінь втомлено сопе,
Я у неї примостивсь на грудях.

11.09.2018р.

Сон?

В клубках зміїних є своя краса,
І москалі бувають непогані:
Цілуються, вшановують Пейсах,
Горілку люблять, балалайку, "money".

Інакше й не звертається до нас
Як "малорос" або "хохол-мазниця".
А скажеш "українець" - миттю сказ,
На вигляд добрячок, насправді - гицель.

Піймали сіті сонного жука,
Павук у лапах лялечкою крутить.
Та здобич цього разу заважка -
Порвалися липкі, отруйні пута.

Джихад. Невірних знищать до ноги,
Кують окови нам кремлівські хани.
Не буде миру, дружби, пирогів,
А буде січа, пастки та обмани.

По виноградних лозах їде танк,
"Віджато" острівець, заводик, дачу...
Мабуть, це - сон. Насправді все не так!
В Криму весна. Але чому ж так лячно?

11.09.2018р.

Перекладаю ранки дощові –
на есперанто, мовою сонету.
Бринить сльоза росою на траві,
навіює непрохані сюжети.

Мої близькі й далекі візаві
не добачають видива поета,
як ми ідемо, а на мураві
вкорочуються тіней силуети.

На схилі літа і в зеніті дня
усе життя – одні оксюморони.
І лебідь у калюжі – каченя,
і грішному – далеко до покути,
якщо і тропи, і церковні дзвони
однаково і чути, і не чути.

09.2018

Погляд задумливий бузкових хризантем
Туди спрямований, де сонячний серпанок
Гойдався над землею.І дощем
Сипався у трави великий збанок.

Сріблом наповнений холодної роси,
Наче у купелі у ньому тії квіти,
Вітрець легенько пестив пелюстки,
То як же хризантемам не радіти

Погожим дням і сонечку й теплу
Та насолоджуватись ними доостанку?
Хоча вони й морозів не бояться,
Та осені все ж воздають хвалу.

2018 р.

Т. І...
Допоки квітнуть медоноси,
А бджоли – жваві й голосні, –
Зарано думати про осінь
І марнувати літні дні.
Давай удвох гайнем до ставу
На довгождані вихідні,
Щоб хвилі дружно і ласкаво
Нас погойдали у човні.
Або ж до гаю помандруєм,
Крізь щільні сіті павутин, –
Де клени й липи, мов статуї,
Стоять незрушно вздовж стежин.
А хоч – залишимо у полі
Сліди по колу і навкіс,
Щоб всі допитливі навколо
Його зросили морем сліз...
Давай загубимося в літі
І час побудемо одні, –
Раз медоноси повні квіту,
А бджоли жваві й голосні.
05.08.18

Не бояться душі перельотів,
я збігаю з трапа - ні-ні-ні.
З острахом дивлюся тут на готів,
прошака в осінньому багні.

Відшукала башту, де тихенько,
зачинила вікна від грози.
Потяги відмінено... до неньки
їду "блаблакаром". Підвези...

А повз - мене кенгуру та кози.
Це уява, не хвороба-ґандж.
Бабця-самота штовхає возик.
Обираю рисачка, плюмаж.

- Відірвалась від реалій, феє... -
прокричав грачисько навісний.
Розливає Попелюшка "фейрі".
Забувай про мальви до весни.

На Мальдівах - образи-потоки...
Описати б коло і віраж.
Розвалили маслобійню в строки.
Туго йдуть верблюди, вушка змаж...

"Голосуй, намрій нових-порядних!" -
Галасують найняті роти.
Виплітаю сюр - казкові рядна...
Є потреба гостра... і мотив.

Голуб миру обживає кліті.
Дід Арес посмоктує кальян.
Махаоном пролетіло літо...
...червоніє гречечки сап'ян.

Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Ніч одягає сорочку шовкову,
місяць не згоден прийняти відмову,
пальці торкаються вигинів тіла,
місяць коханку пестить уміло,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні трояндами встелене ліжко,
і погляд притягують вигини ніжки,
забуті цукерки сумують у вазі,
а місяць у мріях вже б'ється в екстазі,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова,
смакує з вином полуниця в сметані,
та тільки не їжа у місяця в плані,
легкий поцілунок, і шурхіт тканини,
і двоє дуетом летять до вершини,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!

10.09.2018

Колючі спогади… І вісті –
ні одійти, ні одмахнутись.
Ховає час в осіннім листі
неспиту порцію покути.

Небес блакитна порцеляна…
По норах – дикобрази, кобри.
І віра, од причастя п’яна,
Нашіптує: «Все буде добре,

Без чвар-гризот і заморочок».
Життя наладилося наче.
Душа ж – забилась у куточок:
…плаче…

10.09.2018

Літо киває: мовляв, не сумуйте, вернусь;
перевіряє птахів: чи готові летіти?
Коригувань зазнає черговий колонтитул.
Швидко вживаю пігулку й кажу: „Не нервуйсь!”

Все – тимчасово: і жовтень, і жаль, і життя.
Байдуже: дощиком більше чи градусом менше.
(Дбаймо, авжеж, про готовність мереж і помешкань.
Ну і молімось, авжеж, за озимі жита).

Отже, не схильний до сильних емоцій і сліз,
стримано дякую літу за мед і черешні.

...Буде непросто.
Але устигатиму.
Скрізь.
Витягну.
Витисну.
Виграю.
Беззаперечно.

Я переплакав дощ. Роси було до біса,
Жона усеньку ніч втирала сопляки.
Бо взявся за ножа і пальчика урізав,
А він щодня шкребе поезію таки.

Хотів допомогти на кухні власній музі,
Кайлує цілий вік, а я лише жую.
Махнув разок ножем і поваливсь без пульсу,
Вже думав що хана, трагедія, каюк.

Прошепотів Пегас: " Покинь тупу лопату,
Обценьки, молотки, ганчірки та вантуз.
А в жінки - мозолі. То як мені не брати?
Я - чемний чоловік, хоча й богемний туз.

На днях підняв стільця, то вискочила грижа,
Пательню облизав - одразу пухирці.
Усе мене пече, чіпляє, коле, ріже,
Чалапає жона за мною назирці.

Є вої, лікарі, є паперові миші,
Дивитися на них не можна без жалю.
Нехай сидить поет під вишнями та пише,
А я йому чайку духм'яного наллю.

10.09.2018р.

Нехай пише

Це - не поези. Тоне все у мряці,
Немає світла, грубощі одні.
А том великий! Це ж бо стільки праці!
Писалося без свят і вихідних.

Можливо, і праві були зоїли,
І критики сміялись недарма.
Бо образи важкі, неначе брили,
Копнути глибше - сенсу ніц нема.

Підкраввся ззаду тихо до бомонду,
Дивлюся на маститих у шпарки:
Кладе "титан" шарами позолоту
На випрілі словесні остюки.

М'яке у моді, ні про що, сяйнисте,
Пахтять жоржини, мед, одеколон.
Піїтів сонми розминають кисті,
А я серйозний, а не балабон.

Даремно моршив лоба, супив брови,
Сказали - щось не те нагородив.
Жбурляю в грубу думи паперові,
Нехай горять усі мої труди.

10.08.2018р.

Кавуновий котик.
Смуги - диво з див...
Угрузає дротик.
Сумнів зародив.
Бо усі поземно...
Він злетів у даль.
Над селом Куземин
срібна вертикаль.

Зорецвіт - на блюдо.
Тиш... баштани... ніч.
Засинають люди
в сітях протиріч.

Капловухий песик
книгу розгорнув.
Пропливав Телесик...
Жабка на кону.

Хилитає ряску
гілочка верби.
Вечорова казка
ллється з-під габи.

2018

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Напиши мені ще пару слів,
уяви, що я тобі цікавий
як далекий солов’їний 🎶,
і почуєш голос нелукавий,

і пізнаєш чарівний мотив
іншої пори, її октави...
І дорога наша поміж нив
заблукає у шовкові трави.

Та і я не той, і ти не та,
і не ті надії, поки осінь
на отави наші ронить роси.

Вибачай, що у твої літа
не тобі і не мої уста,
а нежданий поцілує коси.

09.2018

Старих осокорів
Чуби кучеряві
Уже стали жовті
Та ще й золотаві.

А там на тім боці,
За шляхом широким
Стояли тополі
Стрункі та високі.

Зеленеє листя
Зробилося срібним,
Неначе барвисті
Вінки на голівках.

Тополеньки знали -
То родичі їхні,
Тому їх вітали
Вони так привітно.

Поважні та мудрі
Дерева з роками
Тополям-красуням
Теж щастя бажали.

Хоч дуже хотіли
Зустрітися ближче,
Та доля веліла
На відстані жити.

2018 р.

Мене іще учитимуть у школах,
та я до того вряд чи доживу,
бо доки будем рухатись по колу –
триматимемось лише на плаву.

І то не факт, що не потонем зовсім,
не підемо сокирою на дно!
Лишатимемось доти голо-босі,
аж доки не здолаємо багно.

Не вичистимо спільно ми конюшні
відомого всім Авгія-царя,
аж доки всим загалом, разом, дружно,
святенників не скинем з олтаря.

Чужинського не спекаємось бога,
московських не позбавимось попів.
В майбутнє нам відкриється дорога,
чужих як зміним на своїх стовпів.

Народе мій, знедолений народе,
невже потрібно стільки літ кричать –
не досить лиш отримати свободу,
її потрібно потім захищать!

 
є чимало речей реально
непіїтичних & все ж
пребуваючих у чеканні
 
десь у проміжку від альтанок
із відтінками кольору беж
до біґбордів & сітілайтів
 
фоліанти од канта до конта
суєта що минає (sic)
зиск дискаунту чи дисконту
увсіляко недбалого &
 
твій ледачий розчовганий човник
все йому недалік ось би
 
невибаглива тьмяна вовна
ізневірені молитви
 
 
 
 
 
 
 
 

***
жовтим листочком вечора
відірвався твій поцілунок від мого бажання
і полетів у вирій

зимна самотність
заповзає під шкіру
судомлячи почуття

а дощі йдуть собі
від сумнівів до сповіді
і шпортаються
на перехресті сподівань

осене
поверни трохи літа
наповни серце оманою тепла
бо поцілунок з одним крилом
не полетить далеко

09.09.18 © Василь Кузан

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Міцно тримає замкнене коло:
І неможливо вирватись з нього!
Смугою розпачу оповите.
Вкотре не знаю, як далі жити?!!!
Світ у полоні, морок навколо,
В пазурах звіра, наче у злого.
Може, це сон? Сумний та жахливий?
Ранок шепоче: « Ти будеш щасливий!»
…Сонечко прийде на зміну дощам.
Будем радіти потужним вітрам:
Саме вони, поспішаючи полем,
Нас розлучили з пекучим цим болем.
Тільки тоді відродилися мрії,
Доля всміхнулась! Дарує надію.

09.09.2018
Свидетельство о публикации №118090905819

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

1
Ні, багрянцем серця не запалять
ці листки, у холодній іржі.
Та зігріє про золото пам`ять
і про зорі в долоні вірші.
2
У тиші, у мушлі прозорій,
під вартою муз на Парнас
по місту йду, мислю про зорі.
У висі подбайте про нас.

08.09.2018

В довгу-довгу подорож Равлик став збиратися,
у торбину довгу довго пакуватися:
довгий-довгий шарфик Равлик склав в торбину;
склав яскраву, довгу, плетену ряднину;
довго-довго думав, чи хлібину взяти,
вирішив - не буду! довго пакувати!
Вирушив тихенько Равлик у дорогу,
бо не гоже равликам все робить спрожогу.
Довга-довга стежка, наче вужик, в'ється,
сонечко до Равлика весело сміється,
радісно у подорож Равлику рушати,
радісно пригоди й друзів зустрічати.
Довго-довго Равлик був уже в дорозі,
утомився дуже, далі йти не в змозі,
їсти захотілося, полудень минає,
тільки їжі й крихти в Равлика немає!
- Порятуйте, друзі! - кличе наш бідака,
- У біду потрапив Равлик-неборака!
Шарфика не можна навіть трішки з'їсти,
на ряднину довгу можна тільки сісти!
Та на щастя Равлика - Павучок з'явився,
з павутинки довгої швидко опустився,
запросив у гості, довго чаювали,
і про цю пригоду довго пам'ятали!
З того часу равлики у свою торбину
перш за все складають воду і хлібину!

09.09.2018

Вона з’явилася як нежить
Ви уявіть! ви уявіть…
Це як стрибок у прірву з вежі
Це як іржа вчепилась в мідь…
І рве, шматує всмерть… безвихідь
І тут і там… в дрібничках теж
Боюсь, авжеш, що серце схибить
Живу і сплю посеред веж…
08-09-2018

На Дніпрі не видно голих торсів,
Повтікали, мабуть, в інтернет.
Отже, наступила, браття, осінь,
Треба написати про сумне.

Листячко пожовкло на каштанах,
А трава у крапельках роси.
Буде молоко, сирок, сметана,
Сіна предостатньо накосив.

Приміряє світ вбрання печалі,
До зими схиляє терези.
Кабанець уже дебелий, в салі,
Трощить моркву, бульбу, гарбузи.

Журавлиний ключ летить у небі,
На кордоні товпи земляків.
Втікачі завалюють поребрик,
В єврозону лізуть як жуки.

Щось змінити ніц не маю змоги,
Я ж не імператор чи брамін.
Перша охра сиплеться під ноги,
Завтра - закривавлений кармін.

09.09.2018р.

Серед жінок найкращі - буркотухи,
Глибинна суть - енергія, порив.
Люблю, коли у мавок очі - вугіль,
Здригаються від люті пазурі.

Прикинься геть затюканим Адамом,
Захоче діва цяцю - лізь у борг.
Але не сперечайся із жінками,
Прослухай краще мовчки монолог.

Дружина кожна хоче жити з шиком,
А ти - слабак! Жоні не догодив.
Тому, як полетять у небо крики -
З цілунками до литки припади.

Аби тебе не торсала за шкуру,
Про гроші не нагадувала би,-
У ліжку будь невтомливим Амуром,
У любощах строптивицю топи.

Пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби,
Війну і мир усоте пережив.
Гризуха увігнала в карка зуби-
Пора нести красуню в спориші.

09.09.2018р.

Стемніле небо майже все в диму,
Розкурює Симаргл вечірню люльку.
Нічні вогні сміються у пітьму.
Це – для вогню небесного – пігулки.

Підтримують багаття чарівне,
Яке не згасне, певне, до світанку.
І виглядом приваблюють мене,
Та не зігріють, наче Лель – коханку.

Лиш пестять погляд ніжністю тонів
Декоративні попелу жарини,
Ці – без тепла і запаху – билини,
Мов штучні квіти в Ночі на вікні.

8.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

1

Малюй не тату - щасливість.
Хай вірять у барви ті...
дрібненькі сливки в жаливі,
три пави на конфеті.

Не треба запевнень, доста...
Є казка, місцинка, трон.
Карету о двадцять шостій
оббризкає з Гангу слон.

Вертляві пажі, паяци.
Лелітки... трава... салют.
Танечниці... регіт грацій...
Всі кладки-мости палю.

Лишаю міцну орелю.
Її відбирати зась.
Орієнтирчики - гелем -
обводить хитрун-карась.

2

Не вірю. Бо знаю більше,
змету із ферзя жуків.
Поезій тьма-тьменна в ніші...
Хлібини-слова - пахкі.

2018

Колись же заморишся ти всіх підряд жаліти,
А болю набридне блукати твоїм тілом -
І ти його лишиш у спадок цьому світу,
Що з доброго дива назвали чогось білим.

А в нім білизни – як в нечищеному димарі,
А того, хто вичистить – тисячі літ ще ждати.
І ти забуваєш і сни, і стежки старі,
Котрі невідступно ведуть до сільської хати,

Де груші достигли – та так і згниють на пні,
Де привиди вуликів гонять ще бджіл за взятком,
Де сплакались шиби… І знаєш: чи тут, чи ні,
Хай через «не хочу», а мусиш – почнеш спочатку.

Серпень пахне медом і дощами,
і теплом нагрітих сонцем стріх,
скошеними вкотре споришами,
що уперто лізуть на поріг.

Серпень пахне яблуком налитим,
і свіженьким, з печі, пирогом,
кавуном зеленим, соковитим,
і грайливим, молодим вином.

Він по вінця соками налитий,
віддає усе - бери! - не жаль!
Він дощами й грозами умитий,
наче справжній золотий Грааль.

Він останній - мов остання нота,
крапкою стоїть в кінці рядка,
він зачинить на замок ворота,
хоч тремтить від почуттів рука.

Серпень йде, та залишає радо
сонця смак на денці тарілок,
і нектар із серцевини саду,
хай п'янить у вересні ковток.

08.09.2018

Мир духу вашому!
О ні!
Не мир,
а меч!

Двогострий меч — розрубувати сіті,
В яких навіки можна скалічіти!
Щоб світ ловив вас — але не впіймав
В нагальний поспіх невідкладних справ,
У дріб’язок щоденних колотнеч, —
Меч духу вашому!
О так! Двогострий меч!

Чи все-таки не меч?
Не меч, а мир?
О Господи, як хочеться спокою!
І щоб фортуна міркою скупою
Все ж відміряла кілька мідяків
на працьовиту бідність наших днів,
накреслюючи радості пунктир...
Мир духу вашому!
Благословенний мир!

Слова... слова... Химери і омани...
І суті сум... і присмак гіркоти...

А ви, моїх рядків парафіяни,
В них мир чи меч хотіли б віднайти?

2000

Усі рядки, слова – ба! – навіть літери
Здаються вкрай обмеженими, щоб
Момент узяти і назавжди висікти
В усіх його переливах. Пройшов –
І все, навік. Лиш образ, лише спогади,
І вірш – немов дзеркальне відбиття
У водах хвиль, без умислу змонтоване,
Одна з найбільш оманливих вистав.

Надворі після ночі ледь світало,
Ще й зіронька ранкова в вишині,
Село ж вже прокидатись починало,
Його будили голосні півні.

Аж тут загуркотіло десь раптово
І блискавиці срібна тятива
Безкрає небо навпіл розколола
Та вітер листя із дерев зривав.

А дощова завіса пеленою
Окутала всі вулиці й сади,
Лякав світанок сильною грозою
І до роботи не пускав людей.

Та дощ скінчився так, як і почався,
Ніби й його хтось дуже налякав,
Разом із сонцем ранок прокидався,
Бо в нього, як людей багато справ.

2018 р.

Надія є. І це немало,
коли ще є вітрила.
Недоленька причарувала,
та не приворожила.

У неї запасні причали
і є попутні крила.
Її йому подарували
і душу відпустили.

І ось вони на перехресті –
заручники тієї честі,
що іноді, як путо
перепиняє на порозі. ..
З недолею – не по дорозі,
а долею забуті.

09.2018

Покаюся. Ізнову, браття, винен,
А, може, то у мене їде дах?
Поцілував богиню нижче спини,
У відповідь лунає млосне "Ах!".

Рожеві щічки вусами погладив -
Летять у піднебесся крики "Ох!".
Підстрибують як м"ячики принади -
О, як же гарно, друзі, нам удвох!

А шийку поцілую - мружить очі,
У губки - ноженятами "хвиць-хвиць".
Постійно стогне, крутиться, бурмоче,
Мене поклала в ліжко горілиць.

На дзигарях старих година шоста,
Від криків всеньку ніч не спав Рябко.
Не любощі - катівня чи Голгота,
А з клуні чути "Рох!, "Му-му!", "Ко-ко!".

Піду, мабуть, не догодив Венері
Чи не туди з цілунками пірнув.
Та мавка зачинила хутко двері,
Веде в альков загладжувать вину.

07.08.2018р.

Відквітнуть конвалії білі
У теплому лоні лісів
І зродяться споминів хвилі
На плесах побачених снів
Про небо, від зір кришталеве,
Й до любощів двох ненасить, –
Про грішне кохання травневе, -
Швидке і коротке, як мить.
Відквітнуть конвалії білі
У присмерках сонних лісів, –
Чи стане колись в обох сили
Забути щасливість двох днів
Омитих нічною росою
Й окроплених ранку слізьми –
Ночами стрічалися двоє,
А днями – журилися ми?
Відквітнуть конвалії білі
У чарах принадних лісів –
І, знаю, почується милій
Під вікнами любого спів
Про білі конвалії в лісі
Й тюльпани, пригнічені скрізь, –
Про душі спочилі у втісі
Кохання, гіркого до сліз…
10.05.18

Довкола поле із нарцисів, -
подарував би всі тобі.
А ще навколо - ніби тиша,
але душа чогось чекає вдалині.

Я обнімаю твою тінь,
що сонце принесло здалеку...
Тебе побачити б серед квіток, -
і вниз як птах - помчати з висоти зірок, -
покажуть шлях мені брати-лелеки.

2018

 
У місті веж & плинних дивовиж
вином кривавиться надвечір
гульба щодалі голосніш ~
губися між
нестримних протитечій

заходячи до вуличок бічних
де виринають півреально
машкари із колишніх днів
щораз лячні
& загалом печальні

за кроком крок старіючи кудись
щезаючи у морок зі щурами
за лемент гальм колісний виск
святечний зблиск
шантанно~ресторанний

в ті кола де хронічні типажі
& твій північник безталанний
вертаючий домів чужих
все знов до них
важливі повертання

бруківкою з пелюстям хризантем
розкришеним брунастим листям
сподіваним таким дощем
мов щем лише
до рими ледь навмисно


над містом видив & містичних мрій
крізь млисті сни боронь над ранок
Святий Ґеорґу нагорі ~
коминарів
барокового храму




 

Чарівливий світиться неон,
Тихо заповзає він до гаю.
І розкішну літню зелень он
Полум`ям жовтавим випікає.

Посушило спекою траву,
Вже вона – прим`ято-поруділа.
І її колише, ледь живу
Легіт соромливо і несміло.

Всохли молоденькі деревця,
Стовбури – як ті довгасті струдлі.
Листячка скрутилися тільця,
Мов старечі пальці закоцюблі.

І сяйливий дух отут вита
І крадеться холоднеча рання…
Так приходить осінь золота -
Ця пора світіння й умирання.

7.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Житомирський обласний Центр народної творчості оголошує Всеукраїнський літературний конкурс “Житомир TEN”

До участі у Конкурсі запрошуються учасники літературно-мистецьких об’єднань, члени поетичних клубів, самодіяльні автори.
Вік учасників – від 16 років.
Твори на конкурс приймаються з 10 вересня до 15 жовтня.
Конкурс проводиться з метою:
- розвитку жанру поезії;
- популяризації та вшанування імені видатного житомирянина – поета і перекладача Бориса Тена (Миколи Васильовича Хомичевського);
- обміну досвідом і зміцнення творчих зв’язків між українськими літературно-мистецькими об’єднаннями, поетичними клубами, самодіяльними авторами та залучення їх до участі в культурному житті Житомирщини.
На електронну адресу конкурсу zhytomyr10@ukr.net учасник надсилає добірку творів з 5 віршів (поеми до розгляду не приймаються), яка розглядається членами журі, та заявку учасника за встановленим зразком.
Після попереднього ознайомлення із творами журі прослуховує конкурсантів і визначає переможців за такими критеріями оцінювання:
- актуальність і тематична спрямованість творів (гострота тематики, особливості авторського стилю, розкриття головної думки і художніх образів твору);
- оригінальність сюжету та версифікаційна майстерність (володіння різними жанрами поезії (вірш, сонет, октави, катрени, терцини, рубаї тощо); для римованих віршів – дотримання віршового розміру, ритму, римування; володіння різною віршовою технікою (ямб, хорей, амфібрахій, дактиль, анапест, білий вірш, верлібр); наявність новаторських експериментів (вірш у вірші, паліндроми, вірші-фігури тощо));
- рівень володіння словом (культура мови, виконавська майстерність, володіння увагою глядача).
На конкурсі учасники читають 1 вірш, тривалість виступу не повинна перевищувати 3 хвилин. За підсумками конкурсного перегляду журі визначає 10 переможців. Після закінчення конкурсу переможці беруть участь у заключному гала-концерті.
Конкурс відбуватиметься 26 жовтня у Житомирському обласному Центрі народної творчості за адресою: м. Житомир, вул. Трипільська (8-го Березня), 5.
Про графік проведення конкурсу буде повідомлено додатково.
Телефони для довідок: (0412) 240-886, (099) 506-73-07
З метою максимальної відкритості Всеукраїнського літературного конкурсу «Житомир TEN» учасники можуть ознайомитися зі складом журі.

Суддівський склад-трійка:

Григорій Цимбалюк (м. Житомир) – письменник, член Національної Спілки письменників України, упорядник і головний редактор альманаху «Житомирський феномен» (2008), редактор журналу «Світло спілкування», лауреат обласної літературної премії імені Василя Земляка (2012 р.), премії імені Василя Юхимовича (2014 р.) та Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2015 р.). Автор книг «Ціна печалі» (2003), «Прелюдія фіналу» (2007), «Канчук для баніта» (2008), «Акорд» (2009), «Іпостасі» (2011), «Проща» (2012), «Лицар нескореного духу» (2014), роман «Сага про камінь» (2014), «Жорства» (2015), «Рокада (прифронтова лінія життя)» (2016). Має численні публікації в різноманітних вітчизняних антологіях, літературних журналах і газетах.

Віктор Крупка (м. Вінниця) – поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, член Національної Спілки журналістів України.

Серго Сокольник (непідкупний) (м. Київ) – поет, письменнкик, ВТС Конгрес літераторів України, також Літспілка Славутич. Переможець IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (диплом 1 ступеня, 2018), лауреат XXXIII Всеукраїнського пісенного вернісажу – 2017, лауреат Всеукраїнського поетичного вернісажу ім. Максима Рильського «Троянди й виноград» (2017), переможець Шевченківського Всеукраїнського конкурсу літературної спілки «Славутич» (2016), переможець двох Всеукраїнських конкурсів дитячого журналу «Пізнайко» (2016), має почесні дипломи за майстерність міжнародного фестивалю «Каплантида – 2017» (номінації «Поезія» і «Мала проза»). Автор книг «Одвічність…бажання» (2014), «Горизонт подій» (2018), співавтор поетичної збірки «Сонячні руни поезії» (2015), має численні публікації у літературних збірках, альманахах і періодиці (національній і міжнародній).

Все може статися щомиті…
Чи, мов, підкошений впаду
Під абрикосами на квіти,
В сповитім зеленню саду –
Чи, може, казкою з туманів,
Не втихлих мрій і дивних снів –
Наразі з’виться неждано
Та, що забути не зумів.
Все може трапитись щоденно…
Чи звістку добру, чи сумну
Пташа наспівує для мене,
Збиваючи цвітінь ясну?
Все може збутись дуже скоро –
І всі дізнаємось про те,
Що нам готує неозоре
Життя – живе і золоте.
Усе відбудеться раптово,
Як все незвичне і чудне –
Комусь у серце влучить слово,
Когось обачно омине.
14.05.18

Очищає Господь Землю,очищає сльозами неба,
Крапелинами Він хоче доторкнутися й до тебе:
І душа, що спекоту стерпіла,
Усміхнеться світові несміло...

Чи то твій голос, Боже, твій вічний тихий шепіт
Цвіт вишні колихає і листям шарудить?
І кличе душу мою в світи давно затерті.
Бо знищити не ладна, що не могла створить.

Куди й та ситість ділась і мудрість – вільна пташка!
У небо за водою. Я ж знову, мов дитя,
До світу зголодніла. І стигне згусла кашка…
Хай трохи почекає – самотність знайду я.

Твій подих завжди свіжий. Аж в грудях похололо.
І вже там сивий смуток собі кубельце звів.
Вертайся, душе моя! Згадала дане слово.
Без тебе як зігрію, кого і Він велів.

Чи то весняний вітер зірвав хмарки і квіти,
Й за ними полетіли усі мої думки?
А я без них, мов хмарка, й собі давай висіти.
Підвішена ж до Тебе назавжди – не роки.

Нічого такого не сталося
Ніхто ані вмер, ні зблід.
Маленькі щоденні радощі
Згубили до щастя слід.

Такого нічого не сталося
Вже тридцять із лишком літ.
Вершину не взято і зірку не знято
З небес, чи у фільмах своїх.

Нічого такого не сталося.
Та й станеться чи? Ох біда –
Красуня з холодним поглядом
Всю душу мені виїда.

На клечанні висхлому - дині.
Колода зуміла пливти.
Щетинку відрощують свині,
збиваються гуси в кути.

Доліплюють вежі безрукі,
лягають боліди у твань.
Ляльок голубаві перуки
тасує меткий черевань.

Яскріє шампанське. Облесно.
Струмує кальяновий дим.
В конвульсіях - слинявий месник,
таз бачився мідним, гнідим.

Експресії-змови. Хвоїсто.
Щось білка длубає-гризе.
Повсюд - сінема... Й ніде сісти,
скришити синичкам безе.

На дні портмоне - карамельно,
липневі світлини, листи.
Мельком друг морелькою стрельне,
Потрібна для донорства ти.

Торгує чинами і фахом
тупенький пеньок Насреддін.
Мігрують обшмульгані лахи.
Гримкоче - покайтеся! - дзвін.

Пасльоном зарослі яруги.
О, скільки за Пслом перспектив...
Складаю нажите - удруге.
Сідаю мачечок товкти.

2018

З голодухи я тещу подряпав.
- Добре,-каже,- чекай, не кричи!
...недосмажені курячі лапи
Розбудили мене уночі.

Жінка з ляку зомліла у ліжку,
Я зелений, гарчу, наче рись.
Теща сміхом впивається нишком,
Взяла цебра, зібралась до кіз.

І мені скоро час на роботу,
Одягаю хутенько штани.
Трохи, правда, напнувся животик
І затерпли (сидів!) "кавуни".

Входить теща, аж йокнуло в грудях,
Верещить між ногами свиня:
- Буде зятю любимому блюдо!
Із підливою! Чудо! Ням-ням!

Похудішала втомлена кирпа,
Не жував вже нічого три дні.
П'ю чайок,- там і м'ята, і липа,
А м'ясця вже не хочу! О ні!

05.09.2018р.

Под ветвей густым плетеньем,
Где и в травах изумруд,
Изумрудное свеченье
Я ловил и там и тут.

И, развиты зелень-ветром,
Ветви зелено цвели.
В изумрудном дивном лете –
Тайный взгляд из-под полы

Расстилал мне светотени,
Брызг улыбки в тишине,
И, с салатовым оттенком,
Солнце их бросало мне.

Чарами до онеменья
Пеленало их средь трав,
Словно камень драгоценный
Мне даря…иль я не прав?..

Шандор Ременік

Чи знаємо ми, хто зав'язав:
Бог, Сатана, Злий, Добрий?
Та не розв'яже ні віра, ні знання, ні сила,
вічний на волосині життя вузол.
І чи знаємо ми, як зав'язали,
що зв'язали вузлом руки долі,
долі допитливі наші руки, і сміються
над зірваними, закривавленими нашими нігтями.

Там, на волосині життя, вузол долі,
і ні віра, ні знання, ні сила його не розв'яжуть,
хоч пропадає через нього лад думок
і з нізвідки повертається знову.

Хоч брали в облогу його розлогі філософські системи,
вся їхня потуга об нього розбилась,
низка розв'язань нескінченна і безпорадна,
бо вузол вічний.

Бо кожна билинка, кожна маленька квітка –
один гордіїв вузол жахливий.
І той залишиться, доки душі вистане,
хто буде початком смерті, боротьби, міркування.

А філософські допитливі пальці, певне,
мають ще більш нещасні залізні руки.
Цезаре, що двічі рубав вузла,
неборе – Ти теж не розв'язав його.

Csomó

Mit tudjuk mi, hogy ki kötötte:
Isten, a Sátán, a Gonosz, a Jó?
De nem oldja hit, tudás, erő,
Örök az élet szálán a csomó.
Mit tudjuk mi, hogy s mint kötötték,
Hogy bogozták a végzet kezei,
A végzet a mi babráló kezünk
És szakadt, véres körmünk neveti.

Az élet szálán ott a sorscsomó
És meg nem oldja hit, tudás, erő,
Bár eszmék rendje tűnt miatta le
S a semmiségből újra visszajő.

Bár ostromolták roppant rendszerek,
Rajta minden hatalmuk megtörött,
A megoldások sora végtelen
S reménytelen -- mert a csomó örök.

Mert minden fűszál, minden kis virág
Egy rettenetes gordiusi bog
És az marad, míg lélek lesz, ki rajť
Halódni, vívni, tépelődni fog.

S a tépelődő, babrálgató ujjnál
Még szánandóbbak tán a vaskezek:
Caesar, ki ketté vágtad a csomót,
Szegény - Te sem oldottad meg.