Іронічний сум - життя без лахів,
А бульки рожеві - мрійна блаж...
Третій рік війна! Я "їду дахом"!
Влада каже: - Ув окопчик ляж!

Чом би не лягти? Звичайно ж, ляжу.
Тіко хочу аби президент
Поруч ліг і крикнув: "Здохни, враже!"
І попер впотьмах на кулемет.

Не пішов. Не піде. Не зовіте.
Хитросракі на війну не йдуть.
Йдуть такі як я - митці, піїти,
Ось тому в державі й каламуть.

Гине молодь і пенсіонери,
А в столиці дикий мартопляс...
Спалені дотла сталеві нерви
Криком сходять! Я втомився! Пас!

Тож від Зеленавого варення
Маємо логічний урожай.
Плачуть в трунах донька, брат і неня,
Кличуть утекти до них у рай.

22.10.2024р.

Духовні паролі…
Видіння чи сон:

дарує ієрогліф

Мацуо Басьо.

2024 рік

Чорнобривці, чорнобривці,
Квітоньки матусі
Запах нашого дитинства
Нагадують дуже.

Та під вікнами жовтіють
На подвір"ї нашім,
Серденько та душу гріють,
Хоч нема вже мами.

Лиш нагадують ці квіти
Про матусю рідну.
Сонечком і досі світить
Усмішка привітна.

2024 р.

Стигне в раннім осіннім смерканні
Переповнений тишею двір, -
Яскравішає швидко сіяння
Неймовірно привабливих зір.
Безнастанно вглядаюся в небо
І вслухаюся в шурхоти трав,
Бо спокою немає без тебе,
Бо з душі не зникає жура.
Я від тебе не чую ні слова
І не бачу появу твою, -
Лиш зірниці горять загадково
Та тихішими звуки стають...
22.10.24

Споглядає холод крізь Віконце…
Все чатує, хитрий, за дверми
Лізе, як завжди, поперед Сонця
Наче розпаскудилися ми…
Правда, є питання, як без нього?
Грішником і хай не обізвуть
Не чіпляюсь, лиш благаю Бога
Підсказати й виправити суть
Що таке: межа між Світлом й Тьмою?
Що таке правдивий слід Буття?..
Хто ж тоді спілкується зі мною
Де завмер в очікувані я?..
13.10.2924.

А запах твого парфуму -
Гіркий, наче стигла осінь.
Настукує дощик: "Думай!"
Стою на твердім порозі.

Цей запах твого парфуму -
Мов цукор на мармеладі.
Та й справа яка до суму
Чужого у листопаді?

Заплакали жовті клени,
Зневірився парк осінній.
Ув осені - три рефрени,
Для осені - три горіння.

Всі рухи її - повільні,
Слова її - всі пророчі.
В минулому - подих вільний
І пристрасні темні ночі.

Зі спогадів знов озветься
Те літо палке, спекотне,
Де дві половинки серця
Знаходили одна одну.

А дощ пита: "Чи знайшов ти
Доданків двох вірну суму?"
У відповідь - тільки жовтень...
І запах його парфуму...

Пахне туманним
Золотом просинь.
Осінь…

Сонця з-за хмари
Не видно досі.
Осінь…

З поля зібрали
Хліб у колоссі…
Осінь…

Стихло пташине
Різноголосся.
Осінь…

Сиве застрягло
Вже у волоссі.
Осінь…

Скільки років
Зібралось у стоси.
Осінь…
19.10.24

Під тихий шелест ніжних крапель дощових
Так добре мріється й чекається на краще.
Приворожить, заколисає, поведе за думку-нитку в сни,
Щоб забуття вточило вік по краплі.

Розірве нитку провідну то гуркіт грому, то спалах блискавиці.
Немає спокою, зачаїлась в кутку думок десь мрія...
Що не спиться?
Розплескані надії та чекання рвані...
Під барабанний дріб дощу пригадуєш минулі зради-рани-драми.

осінь, 2024

У своїм дико-форматі —
Ви гарнюсінька нікчема…
Зауважу — у квадраті.
Ви при розумі? Богема?
Я би вас не взяв задаром
Ви — зерно майбутніх бід,
Що дісталося нашару
Ось лице… чортяки міт…
Так, що радуйтесь, богемо…
Але знайте — до пори і,
Все людське давно — окремо!!!
Тож сьогодні не до гри…
07.10.2024

Проснувся – і бачу туман за вікном
Та чую важке безгоміння, –
Не шурхає вітер по шибці листком,
Не сіється мжичка осіння.
Сухою імлою засмучений вид
Пробудження смуги світання, –
Знеможений мороком ранок поблід
І втратив мотив для звучання.
Німотне й безлике видіння імли
Уперто впихається в очі, –
Хоч свічку воскову бери і пали,
Щоб погляд позбавити ночі.
21.10.24

Сидить Сатана та й дума, як би відомстити,
Всякі кари вигадує тому найлютіші.
Надіями захопити й замучити тішить,
Що зумів його не лише отак обдурити,
А й корону відібрати й крила відрубати.
Позбавив його можливості на небо літати.
Тож надумався і взявся яму він копати,
Стовп залізний, величезний, грубий виливати.
Закопав той стовп у яму, приладнав до нього
Ланцюги товсті й кайдани для рук і для шиї,
І для ніг. Ніхто звільнитись із них не зуміє,
Як зловити й прикувати до стовпа отого.
Все зробив і особисто все сам перевірив.
Прикувався ланцюгами, смикнувся щосили,
Аж земля уся від того навкруг затрусилась.
Але стовп стоїть так само, як стояв допіру.
Зняв він з себе ті кайдани й злорадно міркує:
«Як потрапиш ти до мене, Михайле у руки,
То чекають тут на тебе довічнії муки.
Не дінешся ти від мене, все одно вполюю!»
Сидить під стовпом і мріє, аж дідусь старенький
Зупинився та і каже: - Добрий день, паночку!
А що це ви спорудили, запитати хочу?
- То така в’язниця, діду! – відповів хутенько.
- Та яка ж то це в’язниця? І зовсім не схожа!
- Нездогадливий ти, діду. До стовпа ходи-но,
Я на тебе ланцюги ті й кайдани накину.
Ти звільнитися із того повіки не зможеш!
Дідок став. Той заходився усе надівати
Та кайдани замикати. Та ж дідусь худенький,
Тож звільнився від кайданів важенних хутенько.
Не зміг Сатана старого ніяк закувати.
- Відійди! – говорить діду, - ти худий занадто.
А в’язниця для такого ж козака міцного,
Як от я. Дивися, стану до стовпа оцього,
Покажу, як міцно будуть кайдани тримати!
Надів Сатана кайдани, замкнув їх замками.
- А що, діду, - каже, - добре? А дід глянув скоса,
Сказав: - Амінь! – і залізо у ту ж мить злилося,
Скувалися всі кайдани разом з ланцюгами.
Залишився Сатана той під стовпом прикутий,
Чекаючи кінця світу та Божого суду.
Надриваючи у крику страшенному груди.
А дідусь той, звісно, Богом лише і міг бути.
Накричавшись та у спробах витративши сили,
Втрапивши у власну пастку, слуг узявся звати.
Велів усім те залізо їм перегризати,
Щоб вони його з неволі отої звільнили.
І гризуть чорти залізо цілий рік невпинно,
Поки аж Святий Великдень, врешті не настане.
От-от проїдять залізо і той вільним стане.
І тоді самому Богу знову виклик кине.
Та священик тільки в церкві «Христос воскрес!» мовить,
У ту ж мить залізо знову тим же грубим стане,
Хоч і гризли чорти його цілий рік старанно.
А тепер їм починати доводиться знову.
І так воно рік за роком, чорти гризти будуть
Те залізо, щоб з кайданів Сатану звільнити.
Та йому велінням Божим прийдеться сидіти
Прикутим до стовпа того до Страшного суду.

обов'язково тут почує
про костю та його баркас
багато хто у довгих чергах
до кас

квиток в руках і залишаєш
цей край задуманий Творцем
хапай рюкзак і до платформи
бігцем

2024

Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

Те місце, де родився і живеш,
Найкраще в світі, найдорожче серцю.
Любов на все життя ти бережеш,
Тут джерело єдине і кубельце.

Одещина - мій рідний отчий край,
В якім живуть прості і щирі люди.
Є синьоокі ріки тут: Дунай
І Дністер, Буг Південний і Тилігул.

А центр області - Одеса-місто.
Морські порти і пам'ятки природи.
І Чорне море і озер намисто,
Картал, фортеці і лиманів води.

Це дивосвіт і фауни, і флори.
Веде височина Подільська вгору,
Рені-планета, в небі ясні зорі,
Так любі заповідників простори.

Густі діброви і поля, ліси.
І степу, виноградників безмежжя,
І трави з діамантами роси,
До рідного села дороги-сте́жки.

Одещина...Подільський наш район,
Тепло величних златоверхих храмів.
І чорнозем родючий, і зерно,
Лиш засівай, плекай сади розмаю.

А зорі хитались, як хвіст у пави
Сплітали фіранку, лягали туманом
В'язали ночі і сизий вітер,
Тягнули синкопи твоїх надій.
І все було звично, немов би по нотах
Симфонія ночі з неоновим місяцем
Звучала і тихо в її закуліссі
Розходились відблиски по воді.

09.04.2023

Навіяв сум осінній день похмурий
І дощ розплакався, ніяк не зупинить.
У серці оселилася зажура,
Не знаю чи назавжди, чи на мить.

А сонечко усміхнене з"явилось
В небі блакитному, минаючи хмарки,,
То й смуток і журба десь раптом ділись,
Втішила радість дотиком легким.

2016 р.

Уже на гребнях хвиль немає
Ні яхт вітрильних, ні гребних човнів, –
Уже яскравість утрачають
Відтінки барв оцих осінніх днів.
Уже холодні та вологі
До тіла дотики рвучких вітрів, –
Уже на березі нікого,
В імлі туманній ідучи, не стрів.
Окуті інієм не всує
Заслони лоз і товщі в’ялих трав,
Адже назустріч всім крокує
Зима на лижах для нових забав.
20.10.24

Незабаром ніч припреться…
Попереду відпочинок
Якщо хтось і не озветься —
Не заходь, прошу, в будинок
Там одні пиявки дикі
Жодних натяків на спокій
У відлунні одні крики
А між ними дикий цокіт…
Хто там, що там, прошу, вижди
Можеш, най, переобутись
Як прийде наступний тиждень —
Дай мені себе почути…
07.10.2024.

 
Всі знали Річард Корі був
Пів міста прикупив
До політики причетний
Щоб мати ширший вплив
З народження в суспільстві &
Банкіра єдний син
Що хотіти варто, все він мав
Вдачу, смак і стиль
 
Я сам – у нього на фабриці
Клянучи своє життя
Що провів я в бідності
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
Річард Корі
 
В газетах його знімки
Де би тільки він не йшов
Річард Корі ходить в оперу
Річард Корі ходить в шоу
Вісті про його вечірки
Оргії на власній яхті!
О який же він щасливий
Зо всім, що мати варто
 
Я сам – у нього на фабриці
Клянучи своє життя
Що провів я в бідності
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
Річард Корі
 
На благочинність жертвував
З народом був простим
Йому подячні за всі клопоти
Всі містяни, як один
Як було мені, в газеті
Заголовка стріть тоді
«Річард Корі – прибув додому
Й прострелив голову собі»
 
Я сам – у нього на фабриці
Клянучи своє життя
Що провів я в бідності
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
О чому же я не Ви
Річард Корі
 
 
 
 
 
 
 
 

Не треба чужими руками вогонь загрібати!
Хіба в "патріотів", котрі за кордон утекли,
сильніше болить за знедолену, кинуту Матір,
що не дочекалась від плоті живої води,

ніж в тих, хто країні не зрадив зі страху померти
і гідно воює за кволе колосся землі,
тоді, коли небо воліє кривавої жертви
і сіє могили у кожному місті й селі?

То хоч би мовчали, рятуючи дупи від дронів!
Не били у груди, як сильно пече і ятрить
душа за отих, хто лишився на власнім балконі
чекати на крила лелечі в небесну блакить.

Та я не про тих, хто дітей витягав з-під румовищ,
позбувся миттєво і скибочки хліба й житла.
А хто відцурався від рідної стежки і мови
заради масної подачки з чужого стола.

Нас легко зламати, немов верболіз, поодинці —
лиш разом здолати спроможні війни лютий жах!
Коли у наш дім увірвуться жорстокі ординці,
то хто ж на порозі зустріне з мечем у руках?

Якщо розлетяться усі українці по світу,
скорботною кров'ю наповняться сиві річки.
Негоже народу на паперті дути в трембіту —
від роду до роду із волі кували віки!!!

18.10.2024р.

Мені своє, а вам— своє
Якщо і цього вже замало,
Є перехрестя бойове…
Воно на вас давно запало…

Так що дивіться ви мені
Не зліть, прошу, до акціона
Ми тут усі, усі земні
Життєві слуги раціона…

У вас свій, визначень, ресурс —
Барижних, ціпких перевтілень…
Скажу відверто: — не боюсь
Бо саме ви цього хотіли…

Ви — неміч проти свіжих сил
Ви — бездар проти Правди, Бога…
У вас в душі лиш Амбіцил
Й в зворотній бік своя дорога…
05.10.2024.

Спав неборак у затишному наметі
І прийшло до нього видіння смерті
Стало руба одне важливе питання
Для чого жив, коли є кінець натальний

Коли буде кінець усього, кінець життя
Куди подіти всі спогади й почуття
Куди подіти та що робити з цією любов'ю
До жінок, що ділились з тобою своєю журбою

Що робити із навичками й професійним ростом
Коли ляжеш горизонтально усім зростом
Для чого працював на лікарство та добру їжу
І весь час говорив “колись у відпустку з'їжджу”

Дні були однакові, відрізнялись ночі
Він робив все за правилами, як тамагочі
Життя бентежне, та не у всіх і не у кожного
Емоції помирають так само, правда Господи?

Дітей наплодив, розбіглись по всьому світу
Людей не любив і пропив всю свою макітру
Роки підступають, посивіла його борода
А життя не нажився, от така от велика біда

Лежить неборак, не стуляє повіки
Хоче дуже сильно аби було повіки
Початок життя й існування живого
Без кінця, без кінця і фіналу сумного.

Спав неборак у затишному наметі
І прийшло до нього видіння смерті
Стало руба одне важливе питання
Для чого жив, коли є кінець натальний

Коли буде кінець усього, кінець життя
Куди подіти всі спогади й почуття
Куди подіти та що робити з цією любов'ю
До жінок, що ділились з тобою своєю журбою

Що робити із навичками й професійним ростом
Коли ляжеш горизонтально усім зростом
Для чого працював на лікарство та добру їжу
І весь час говорив “колись у відпустку з'їжджу”

Дні були однакові, відрізнялись ночі
Він робив все за правилами, як тамагочі
Життя бентежне, та не у всіх і не у кожного
Емоції помирають так само, правда Господи?

Дітей наплодив, розбіглись по всьому світу
Людей не любив і пропив всю свою макітру
Роки підступають, посивіла його борода
А життя не нажився, от така от велика біда

Лежить неборак, не стуляє повіки
Хоче дуже сильно аби було повіки
Початок життя й існування живого
Без кінця, без кінця і фіналу сумного.

Повертаючись рядочком
До дитячого садочка, –
Малюки під бересточком
Позбирали всі листочки,
Щоб у спальному куточку
З листя виткати сорочку
Й одягнути сорочину
На безлисту деревину.
19.10.24

мухи з`їдають залишок болю у скроні
десь понад садом оббріхують долю пси
яблука падають, б`ються об Землю собою
квітка льону розквітла й опала ще до роси

тиша присутня, відсутня і знову присутня
спокій десь ходить поодаль, зминає траву
сонце спекотне завзято розгладжує зморшки
нас роздягає й штовхає в обійми жалю

вітер шепоче молитву про горе та муки
причісує крону старої сливи, дме на пилюку
ти кажеш, що все нормально, тримаєш за руку
але не треба цього, мовчи вже про ту розлуку

2024р.

Не всім удавався обід з Ромшардо́
(це, власне, його псевдонім),
коли цей митець після пляшки "Бордо",
виносив на вулицю дім.

Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
Сами́й мельхіор і кришталь!
Численні зразки у безцінних томах!
Суцільний Толстой і Стендаль!

Він стильно вдягався і пари шукав,
як правило, з верств не дурних,
втирався в довіру, а потім зникав
з усім, що зникало у них.

А ще подавав оголошення скрізь
на згідний до настрою кшталт.
Бувало, писав до ґазет: "Озовись
на мій не талан, а талант!

Я, мабуть, уперше й востаннє пишу,
шукаючи щирість, яка б
соратником стала в усім, що вершу,
хоча б на папері й думках.

Нічого, окрім розуміння (це жарт!),
я нé вимагаю собі,
бо маю характер, складний до дівчат,
які то в сльозах, то в журбі.

Отож, принагідно тобі навзаєм
я з радістю враз відповім
на лист і підписане фото твоє,
де ти, і де батьківський дім!.."

А в скромні часи, коли справи не йшли,
чи раптом прокол, чи застій,
він прямо звертавсь: "Здорове́нькі були!
Писатиму жінці прості́й.

Я – сам, при здоровому глузді блондин,
при пам’яті досить тверді́й,
дивлюсь на всі речі тверезо: один,
один я, як є, ще й водій.

Водій без машини, але є права.
А пару шукаю, як я –
середнього зросту, нехай випива,
аби була жінка моя!

Освіта і здібності – теж середняк,
статура, натура і вік,
нехай і за сорок, аби не мертвяк,
я ж поки що ще чоловік!

Ну, тобто, середнє нехай буде все,
щоб жінка – середніх вимо́г!
Та й фота не треба! Під душ – і в басейн!
І буду любити, як бог!.."

Виходило так, що клювали й не ті,
але, в основному, жінки.
Адже Ромшардо́ – то ще той був крутій,
до будь-яких гро́шей в’юнкий.

Знайде, присобачиться, вип’є "сто-ґрам"
і зникне з загальних очей,
по всьо́му лишивши такий тарарам,
аферу з огнем і мечем!

Інсу́льтів, інфа́рктів по декілька в день –
від нього вже стільки було!
Топилося стільки хороших людей –
не вмістить добряче село!

А скільки дівчат розгубило надій,
ще скільки пішло на аборт!
Лише Ромшардо́, цей страшни́й лиходій,
не здохне, візьми його чорт!

Проте, й на старуху проруха бува!
Створив капітал Ромшардо́ –
й рішилася світла його голова
"Узяти на понт закордон".

Йому став потрібен той виклик один,
запрошення, так, на дурняк.
А поки мав гроші на кілька хвилин
покласти у вигідний банк.

І треба ж було, щоб того́ са́ме дня
з далекого міста Віті́м
комп’ютерник, хакер всі грошики зняв
з рахунків у банкові тім.

Отак Ромшардо́ без проблем збанкруті́в,
до то́го ж, і взявши кредит,
а в органах наших багато ротів –
то ж, швидко обпікся бандит.

З вустами солодкими, ніби халва,
зустрів він клієнтку круту.
Насправді ж, вона – міліцейська вдова
і па́сти навчилась братву.

Питала: "Це правда, що Ви – Ромшардо́?
У мене тринадцятий Ви…"
А далі – прийом з айкідо та дзюдо –
на нари, в обійми братви!

Історія ця про "ту-ту в Воркуту"
і "губи, розкатані вряд"
не має кінця, адже гроші ростуть –
і в ко́гось у банку мільярд!

1 квітня 2003 р., Київ

Воно поживне, вміру і дотичне…
Воно тривожить певних ще до сну…
Як в очі не дивитись — симпатичне,
І гнівне, якщо викинуть в росу…

Воно сприйме будь-кого без обмежень,
Огляне вас із ніг до голови…
І порівно розділить гнівний стержень,
Якщо вас притомило від новин…

Воно таке… упевнене, як — Вірність…
Одне з найкращих поміж всіх Поваг…
Воно і є Життя Закономірність,
І тільки вже ніяк не для Розваг…
05.10.2024.

Троянда помаранчева,
Мов сонечком налитая,
Красива оксамитова
Так пізно розцвіла вона.

Та не боїться холоду,
А ночі тепер зимнії,
Виблискує як золото
Росою вранці вмитая.

Погожі дні осіннії
Її так пестять лагідно,
Їхнім теплом зігрітая
Троянда помаранчева.

2017 р.

Самотність – кара чи комфорту зона?
Трагедія чи іспити на біль?
А може особиста оборона,
горьований життя ново́го стиль?

Чи світ отих, що надто довіряли
і оголяли душі та серця?
Ділили потаємне із загалом
й отримали тернового вінця!

Слабких вона здебільшого лякає,
спустошує, вбиває наповал…
Морально-зрілим – видається раєм,
запалює нових емоцій шал.

Самотність – як едем у царстві тиші,
свідомий вибір власного життя.
Вона дається лише найсильнішим –
філософам новітнього буття!

Я уявити не можу,
Що в найсолодшому сні
Буде на тебе хтось схожий
Снитись манливо мені.
Серце не має тривоги,
Що десь в оселях близьких
Томляться губи вологі
Без поцілунків моїх.
Ні сподівання, ні згадки
Не поміщаю в роман,
Щоб не боятись нападків,
Чи стерегтися оман.
Тільки стає трохи страшно,
Що дотепер, як на гріх,
Силу свою учорашню
Уберегти я не зміг.
18.10.24

Скинувши Сатанаїла на землю із кодлом,
Янголів Господь на небі сотворив для себе,
Бо ж помічників багато для роботи треба.
Літали вони по небу, як пташки навколо.
Та найбільше приглядівся Йому ангел Миха.
Такий уже він проворний, за всім устигає.
Отож, Господь йому діло важке доручає,
Щоби за Сатанаїлом той слідкував тихо
І перешкоджав чинити зло всіляке людям.
Взявся Миха слідкувати та успіху мало,
Бо ж шість крил в Сатаніїла на спині стирчало,
А у Михи тільки двоє. Де ж ту встигнуть всюди?
Пішов Богу він жалітись, що не устигає
За отим Сатанаїлом, бо крил в того більше.
Тому той нечистий в небі почувавсь вільніше.
Як то виправити можна Миха і не знає.
Ще якби ж Господь корону відібрав у того.
Дуже гарна вже корона, сподобалась Мисі.
- Я б в такій, напевно швидше по небу носився?!
- Так у чому тоді справа? Відбери у нього.
- А як? - От же неумілі! Всьому треба вчити.
Спустися мерщій на землю до Сатанаїла,
Зроби так, аби удвох ви із ним подружили.
А тоді на море можеш його запросити.
Перед тим, як йти купатись, об заклад побийся,
Хто з вас довше просидіти зможе під водою.
І, коли за третім разом пірнете обоє,
Ти хутчій виходь на берег, тоді вже не крийся.
Хапай ту його корону та й хутчій на небо.
Я тим часом постараюсь, заморожу море.
Він пробитися з-під криги зможе ще не скоро.
Коли й кинеться, не зможе наздогнати тебе.
І спустився той на землю до Сатанаїла,
Став з ним товаришувати та разом блукати.
А якось піти скупатись став пропонувати,
Ще й роздрочив, що він має в собі таку силу,
Що просидить під водою довше всіх на світі.
А Сатанаїл заядлий, почав сперечатись,
Що із ним отому Мисі нічого й тягатись,
Бо він може на дні моря і день просидіти.
Вибрали найглибше море, прийшли, роздяглися.
Сатанаїл склав корону до одягу свого
Та і разом пострибали до моря отого.
Сатанаїл на дно моря саме опустився.
А Миха не став пірнати, згори поглядає,
Як той сидить на дні моря, бо ж вода прозора.
От нечистий підніматись надумався скоро.
Тоді Миха на дно моря одразу й пірнає.
Сів та й сидить. А той вибравсь – а Михи немає.
Глянув, а той на дні моря сидить ще і досі.
Сердиться, що обіграти Миху не вдалося.
Засмучений вгорі плава, на Миху чекає.
А той випірнув, питає: - Ну, хто довше всидів?
Та Сатанаїл затявся: - Давай ще по разу!
Миха, звісно на обличчі образу зобразив,
Але то все було, звісно, зроблено для виду.
Покомизивсь та й погодивсь. Іще раз пірнули.
Знов Сатанаїл спустився на саме дно моря.
А Миха пірнув для виду та й випірнув скоро.
Та й крутиться так, щоб видно того добре було.
Довго той сидів у морі, не втерпів, одначе,
Став нагору підніматись, а Миха пірнає.
Той піднявся на поверхню – знов Михи немає.
Подивився й на дні моря того знов побачив.
Скоро Миха теж піднявся: - Ну, то що? – питає, -
Згодний, що програв ти знову? - Давай ще разочок!
Якщо виграєш, то точно я тоді вже здамся.
Миха уже ледве стримавсь, щоб не засміявся.
- Добре, згоден ще пірнути, коли ти так хочеш!
Знов пірнули. Знов нечистий на дно опустився,
А Миха бігом на берег, корону хапає
Та й на небо чимскоріше летіть починає.
А тут вже й мороз зненацька звідкись появився.
Скував море на три сажні кригою міцною.
А Сатанаїл непевно почав почуватись,
Тож кинувся на поверхню швидко підніматись
Та й уперся із розгону в кригу головою.
Туди-сюди повернувся – немає проходу.
Здогадався, що так просто його обдурили.
Розігнався та й ударив з усієї сили
Та, однак не зміг пробити товстенного льоду.
Затріщав він, навіть трохи тріщинами вкрився,
Але витримав. Нечистий знову розігнався
І в те ж місце головою щосили врубався.
Та крізь кригу й цього разу усе ж не пробився.
Тоді втретє з дна самого він набрав розгону,
Як ударив головою та й проломив кригу.
Вилетів, як куля звідти, очима оббігав
І побачив раптом Миху, що несе корону.
Той уже посеред шляху між землею й небом.
Кинувся наздоганяти. Він же шестикрилий,
Тож у нього втроє більше, ніж у Михи сили,
Йому втроє менше часу, щоб піднятись, треба.
Тож почав він Миху того швидко доганяти.
От уже він майже поряд…І тут Бог з’явився.
Він уважно за усім тим із небес дивився,
Кинув Мисі меч вогненний і почав казати:
- Бери меч та захищайся! Впіймав меч той Миха
На льоту і розвернувся встріч Сатанаїлу.
Розмахнувся і ударив, відчикрижив крила
В того із одного боку, Богові на втіху.
Сатанаїл забив крильми, що зостались в нього.
Не утримавсь і каменем полетів додолу.
Так гепнувся, що, здавалось, не встане ніколи.
А Миха, за себе гордий, прилетів до Бога.
І взяв Господь закінчення у Сатанаїла,
Віддав Мисі й Михаїлом той вже називався.
А нечистий – Сатаною відтоді зостався.
Зачаїв зло дуже сильне він на Михаїла.

 
пів біди визира із вікна
от цікаво —
а мож нецікаво
добрий ранок вьєт нам
якщо газ є зваримо каву
 
в конволюції мозковій
не притрушеній обстрілом поки
неквапливий аналіз подій
все окей
програмується спокій
 
понеділок чисто важкий
день & сонце давно понад обрій
на подушечці у коридорі
кішка спить
ніс прикрила собі
 
дарувавши лункий дифірамб
діонісію чи аполлону
аріон йде на дно
до еона
вірогідно що лишиться там
 
інфернальних об’явлень парад
в експресіонізмі ґвалтовнім
трансформує
морок & страх
легіони й дивізіони
 
емігрує в канаду сестра
блокпости обнесли їжаками
надзухвало і вжеж
— на вебками
парк культури розтрощує «град»
 
 
 
 
 
 
 
 

маяк!
працює без лімітів
і дня нема без маячні
маячник навіть і не мріє
про сни нічні

2024

данило майстер кожну скриньку
до малахітниці возив
а тачку гнав душевний фактор
позив

2025
(вступний внесок поета Ю.С.)

Не так швидко, але вперто…
Не так довго, але щільно…
Щось між ой-ком і лібретто —
Напів тісно, напів вільно

Не природнє, виробниче…
Крізь щілиничку, крізь око…
Ти благаєш, воно тиче…
Якщо поруч — більше боком

Що за тема? Що за казус?
Ти смієшся — воно злиться
То як Фауст, то як Штраус…
Ох і нічка, ох і сниться…
03.10.2024.

Негативні думки навернулися
І душа знемагає в журбі, –
Закохатись у когось, як в юності,
Більше сил не знаходжу в собі.
Стала ношею досить вагомою
Оця слабкість, раз важко стає, –
Як боротися з ранньою втомою,
Що проникла у серце моє?
Хоч донині не бракне умілості
Та удосталь у тілі тепла, –
Почуття найщиріші розвіялись
І натомість байдужість прийшла.
Наче світло у смерк обернулося
І пітьма починає свій біг, –
Закохатися нині, як в юності,
Більше сил не знаходжу в собі.
17.10.24

Хіба забудеш?
Слова, що говорив
Проникли в душу
Непомітно так.
Яскраві будні,
Бадьорості порив
Влягався плюшем,
відчувався смак.

А зараз тиша,
Осінняя журба.
Вже дні пожовкли,
Схилена трава.
Сумує вишня,
І тих думок юрба.
В минулім жовтні
Пам'яті ужва.

Якби вернути
Ніжності хвилини.
Чуттів всесилля,
Бо ніби гріє.
Поникла ж рута,
Холодніє днина.
Слабіють крила,
Слабіють мрії.

І вже не можна
Повернути долю.
Не стане вишня
Молодою знов,
Бо осінь схожа
На луну у полі.
Бринить колишнє,
Мов душевний схов.

У серці відлунює пісня чаклунки —
струна обірвалася... тиша німа...
Коли наступає завія в стосунках,
то правду під снігом ховати дарма.

Любов це не рай на дубовім ослінці,
що душу бентежить ліричним дощем,
а ніжність й тепло подароване жінці,
цілунків ласкавих мураховий щем.

І запах п'янкий феромонів чудесних,
що стелить цнотливі лілеї довкіл,
вервечка духовна сплетінням тілесним —
солодка шовковиця пристрасних тіл.

Лелітки в очах і шампанське в фужері,
пестливі обійми блаженних ночей,
зашторених вікон червоні портьєри
від злого пристріту відьомських очей.


15.10.2024р.

Жодних шансів… озирнулись…
Що б там хто не говорив,
І привабливо зімкнулись —
Бо повелено згори…
Темінь в темі… не цікаво
Ну і справи, ти диви
В сотий раз підносять каву…
Зупинися… не гніви…
Тут такого ще почуєш
Слідом все оце замкнеш
Зіпсуєш — не пошкодуєш
Боже праведний, авжеш…
03.10.2024.

Я давно не торкався цих стебел,
Із яких ми, зробивши постіль,
Мрійно зводили очі до неба,
Наче манну чекали звідтіль.
Сподівався – і врешті потрапив
До цих місць, де й тепер наяву
Твого тіла привабливий запах
Освіжає високу траву.
Вкриті росами, пишно блискочуть
І тремтять неспокійно листки, –
І вертають у юність урочу,
Зігріваючи серце, думки.
Пахнуть трави напрочуд манливо
І не ронять іскристий покров,
Щоб очікував далі на диво, –
Пострічати юнацьку любов.
Перевтомлений мріями лебідь
Сумовито отаву скубе, –
Скільки літ не торкався цих стебел,
Стільки часу не бачив тебе…
16.10.24

Замісила бабця тісто
Дід замовив пирогів
І поперлися за місто…
До природи на прогін…

Розстелили скатертину
Всілись чемно на траві
Чарка витекла в чарчину
Ну і чим не се-ля-ві?…
03.10.2024.

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

Не знаю, чи здатна з тобою дружити,
хоча розумію з пів слова давно.
Ніколи не брали підступні кредити,
тож не віддавати останнє майно.

Ніхто один одному не присягався,
обітницю в храмі на душу не клав.
Гіркою жаливою крадене щастя,
помежи стерні сухостійних отав.

Відлеглість не зближує душі самотні,
думки не приборкати словом здаля.
Рахуємо нарізно будні скорботні,
щоб завтра усе розпочати з нуля.

А роки летять, наче вітряні коні,
все більше позаду розбитих доріг.
Без Бога ніхто й волосини не зронить.
Хурделить в душі... сніг летить на поріг.

14.10.2024р.

На околиці лісу він виклав омріяний дім.
А за вікнами сад, а за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі займалося небо від "Ти - Моя Зоре!".

На околиці раю вони полишили печаль.
І мінялися весни у палахкотінні розмаю,
і щоразу краси їх вкривала тілесна вуаль
закохання, якому кінця не знайти, ані краю.

На околиці часу вони загубили роки.
Зачаровані дні закружляли у колі своєму.
І коли усе інше потануло серед війни -
ця одна їхня мить залишалась росточком Едему.

Приспів:
Я домальовую ранками світ наш -
знову і знову -
обрії,
музику сонця,
тебе кольорову.

Ґештальт відкрито** Україні
вже совість пестити пора
пора навести лад в країні –
не Боже нищити пора!

Ґештальт новий в твоїм сумлінні –
«старі міхи не для вина» –
невільник був в своїй країні,
й не тільки предків в тім вина…

Споконвіків тут наші рідні
цей шлях долали не дарма,
щасливого життя ми гідні:
урвавсь терпець – його нема!

Хай прагне в кожнім поколінні
народом бути кожен з нас:
не нам судити де ті винні –
очиститись настав цей час.

Володар Світу в Україні
як келих кращого вина.
Віддати землю цих країв? – Ні !:
наш піт і кров несе вона!!!

* Ґештальт (від нім. Gestalt — форма, фігура або конфігурація) —об'єкт у його цілісності, без розчленування на складники, цілісна структура, яка формується у свідомості людини як глобальні форми, а не як додавання чи зіставлення окремих елементів.

** Ґештальт відкривається (формується) при виникненні потреби, яка в даний момент вимагає задоволення найбільше, і відбувається контакт з навколишнім світом.

15.10.2024р.

Кілька слів про Війну… Пропоную присісти…
Хто присів. Хто поповз. Хто злетів…
І згадалолсь чомусь « Нині і прісно…» Пізно
Море вже Сліз… усі на посів…

Нумо спочинем… Розгойдаємо Небо, і
Сонечко… верби… страху мокрінь…
Ніякої… Боже, не чекай на молебінь…
Світло не світло… Стогне «Амінь»…
05.10.2024.

То насниться пил зруділий,
То привиджується сніг
Аж до краю небосхилу,
Вздовж ледь видимих доріг.
І тоді проймають болем
Серце збуджені думки:
Чи ходитиму по колу,
Чи подамся навпрошки?
Я, засліплений снігами,
Чи від куряви сліпий, –
Відкладаю вперто намір
У невідане ступить…
15.10.24

Вам правду розказати про кохання?
Не будете за це кусати, ні?
Тоді тримайтесь, миловидні пані
І не жалійтеся моїй жоні.

Аби жаркі вдалися шури-мури
Та сльози щастя крапали з очей -
Без манікюру і без педикюру
До хлопа не підходьте, бо втече.

Та напахтіться так, щоб очі рогом
Полізли миттю у молодика.
Вчепіться в нього намертво! Бульдогом!
Не зірветься тоді він з повідка!

Косою намотайтесь довкіл шиї
Та не забудьте збацати борщець.
Тоді кохання звечора до ранку
Чекає вас до гробу. Всьо. Кінець.

14.10.2024р.

Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом залишає сцену і диригент. Симфонію дограють лише два музиканти, які також ідуть слідом за іншими…


Коли так боляче, що майже нестерпно,
коли вже не витримуєш заданого темпу,
коли у душі роздрай…
Лунає Гайдн.

Коли тебе, як вовка, обклали скорботи,
коли по краплині тануть прозорі ноти,
коли, здається, вже край…
Лунає Гайдн.

Коли всі навколо загасили свічі,
коли вже один ти на сцені вічній, -
останні ноти дограй…
Лунає Гайдн.

2024 рік

Снідаю в перервах між думками,
побут зачекався у кутку –
зазирнути хочеться за браму,
ще не все побачив на віку…

Не бажаю вірити у тупість,
у людську жадобу і цинізм.
Непоправна розумова скупість
за собою тягне все на -ізм…

Може що і я не так… Пробачте,
бранцем був своєї правоти…
А коли пролине час – не плачте,
бо його потрібно берегти!

Хочеться зустріти перемогу,
перемогу глузду над лайном,
і земного, не на небі, Бога,
а тоді і спати вічним сном.

З усіх проблем одна рідніша:
Я сам — собі… Передусім
Є ще одна, вона старіша:
Люблю блукати по росі…
І так, щоб нам не заважали
Хоча й думкам стеливсь услід
В той самий час коли світало
І просипавсь мурахоїд…
Близький, їй-богу, він по духу
Ні суперечок, ні проблем
Мені б таку… ні - ні, свекруху
І я проснувся б королем…
З усіх проблем одна найближча
Хоча й ріднитись незруки
Та дух сімейного дворища
Замкну у безвість на роки…
18.09.2024.