Спускається стежиною в долину
Золото-серпень в жовтому брилі,
У вирій з журавлями він полине,
Залишивши свій слід на цій землі:

Червонобокі яблука і сливи
Та груші соковиті й виноград,
А на столі на білій скатертині
З нового урожаю коровай.

За ті дарунки, що він нам залишив,
Подякуємо серпню від душі.
Йому у спину вересень вже дише
Між осінню і літом на межі.

2018 р.

Ти приголомшливо красива,
тобою марив все життя!
Утриматись мені несила –
зробив для себе відкриття…
Я зупинитися не можу,
назустріч подумки несе!
Немає в світі огорожі,
що спокій мій тепер спасе…

Твоя чаруюча усмішка
умить мене в полон взяла.
Свою побачив Білосніжку,
що дарувала два крила.
Твій погляд ніжний і привітний
вражає щирістю навік!
Пройти не має шансів вільно
повз тебе жоден чоловік…

Уже очей піднять не смію,
та серце лиш тобою снить.
Чаклунко із моєї мрії,
благословляю я ту мить,
як сонце визирнуло знову
і небо стало голубе,
як задзвеніло кожне слово –
коли побачив я тебе!

Якщо поезія не та,
не тими пишеться словами,
не ті озвучують вуста,
то перечитую Хайяма.

І даленіє суєта.
А десь за синіми морями
веслує наша самота
і чує опери ті самі.

Лукаві зорі із небес
перемовляються зі мною,
віщують ласку поетес
бодай ліричному герою...
А за широкою рікою
        луною –
                арії із мес.

08.2018

Позасихали мальви крй дороги,
В яру за лісом висохли струмки,
І нікому прийти на допомогу,
Бо у селі самі лиш пияки.

Пересихає все, що серцю любе –
Емоції, бажання, почуття.
Помалу літо котиться до згуби,
Як і життя.

Літо. зачекай,
Не біжи за край,
Не ховайся поміж верболози
Ще одна доба
Й осені пора
Заснує туманом твої грози.

Сонячне тепло
Вітром розмело,
Тихими дощами позмивало...
Літо зачекай
Не тікай за край,
Мало мені було тебе, мало.

Може відновлюсь знову,
жити уповні схочу,
збагну життя писати,
чи як у юнь цвісти...
Пустка запала, Боже,
аж не розвиднять очі
ані межі, ні краю...
жодної хоч мети...
Може оце навічно?..
Може лиш на часину?..
Пройдено так багато,
спалено без числа
докорів, суду, кпинів,
заздрощів без причини,
поміж штормів, негоди -
човником без весла...
Може захочу, Боже...
Може... А може кину
виклик своєму серцю -
в собі чуття зітри!
Стомлено усміхнеться
світло що згорі лине:
Тішся, допоки студять
жар твій пругкі вітри...

2018

Прийшла квітуюча весна
І пам’ять колихне оте далекеє життя
Як я малим хлопчиною страждав
Тому що ласки материнської не знав

Від горя й праці мама на той світ
Пішла залишивши маленьких двох сиріт
За них віддала все своє життя
І з думкою про них навіки зникла в небуття.

І знову біля могили матері стою
І рідну матінку свою молю
Пробач мені, пробач мої гріхи
Що може я тобі колись зробив
О матінко я половину вже прожив…

Але мовчить матуся у могилі
Й змінити це ніхто не в силі
Лиш чорний хрест, червоні квіти
І смуток в серці ніде діти

Але весна не знає злого горя
Й не дивиться кого яка спіткала доля
Цвіте, буяє і радіє ,
Бо сумувати й плакати не вміє

Людина ж серце має, що болить
Від лиха й втрати у вогні горить
Горить поволі та й згорає
Лиш попелище після себе залишає

Я ж біль через усе життя несу
Й тому сумний у цю веселую весну
Могила й квіти крають мою душу
Але життя іде, я далі жити мушу

Мої роки минають наче дні
І все ввижається мені
Що матінка жива і молода
На мене дивиться, лиш посмішка її сумна

Чого ж ти зажурився сину ?
Тебе в біді і горі я не кину
Я ж мати і тобі я не чужа
І з вами діти вся моя душа

Я її голос чую і бачу добрі очі
І краще на душі і не страшні вже ночі
Вона зі мною її ласка і тепло
Зі мною щирість, мудрість і добро…

Прощук Михайло Степанович
Дубровський В.В
Березень 1997 р.

***
дзень
дзенькає монетою крапля роси
падаючи з листочка у порожнє відро
біля ґанку

дзен
достигає під серцем
наче яблуко
під ранішнім променем

день
вилуплюється з чорного яйця тиші
і тулиться до руки
тонконогим курчатком

дум
ніби бджіл довкола
меду шукають
у квітах сивих

29.08.18 © Василь Кузан
 

Ой, радянські православні,
вам лише відомо,
що є зле, а що погане
і яка кому догана
у своєму домі.

А мені казали гуру
(і м'які, і терті), –
не міняй свою натуру
на овечу, вовчу шкуру
і не будь упертий.

Ні закону не порушуй,
ані заповіту,
не бери гріха на душу,
оминай брудну калюжу,
не одурюй світу.

Не шукай собі пригоди
на вино і гроші.
І не думай при нагоді,
що еліта у народі.
Де вони, хороші?

Залишай усім на спомин
усмішку привітну,
не клени, не бий поклони,
обціловуй не ікони,
а свою кобіту.

Май усе, що є найкраще:
і сім’ю, і хату,
і немало, й не багато...
А якщо тебе нізащо
заперечує ледащо,
є куди тікати.

08/18

Одчепилась мара аж під осінь,
Надто довго химеру терпів.
Довелося влупити по носі
Та скрутити млинця на губі.

- Все не так! Все не те! Не до ладу! -
Верещала, неначе пила.
То на шию ловкенько присяде,
То пір'їну скубне із крила.

Скреготнула об стелю корона,
Дощ із іскор в обличчя війнув.
Залящало: - Не мацайте трону!
І шануйте! Шануйте! Шану...

Позакривано наглухо двері,
Сів писати любовні рядки.
Глип в вікно - знов напружились нерви -
В хату світять чиїсь лупаки.

29.08.2018р.

В садку

Вимуркує під боком кіт Баюн,
Хитається калини всохла парость.
Розтанула безслідно мила юнь
І силою веде до шлюбу старість.

Мій друг поважний, в салі, запанів,
Рохкоче паця, мукають корівки.
Я ж сивим став, а мудрим - досі ні:
Ані землі, ані майна-готівки.

Є хрестик, ліжко, ложка і жона,
І домовина з дуба на горищі.
Обходить стороною дім варнак -
Нема чого украсти, окрім віршів.

У світі, кажуть, сіро без митців,
Сяйнистого бажають, меду, шарму.
Та на слова немає покупців -
Товар дешевий, не беруть й задарма.

Засумував. Мокріє борода,
Не лізуть геть у голову рулади.
Захлипав дощ, кульбаба обліта,
Із саду хутко човпаю до хати.

28.08.2018р.

Насолода

О, читачі! Од вас, сумних, іду я -
Зовуть на поле бульбові рядки.
А сонце пражить! Спека аж лютує,
Комарики встромляють хоботки.

Хрустить у попереці, крапле з носа,
Від куряви почмихує жона.
Од лінощів рецепт - похила поза,
А стане млосно - з"їжте кавуна.

Вганяються в ріллю стрункі лопати,
У небо настовбурчились задки.
Поете! Покажи чого ти вартий!
Помни добряче кволі п'ястуки!

Моя найкраща поза - на колінах,
Коли встаю, копита аж дрижать.
У возиках, на роверах, машинах
Бурундуки цургенять урожай.

Він цьогоріч, скажу вам, знаменитий:
Є крупна, є мілка - на всі смаки.
А трутні вдома пишуть тинди-ринди
І шпетять працьовитих селюків.

Мішок на горбака з розгону "Опля!",
Аби не впав - підтримує кума.
Коли, братва, копається картопля,
То на дурниці часу геть нема.

30.08.2018р.

 
фортепіанна анна не відмічає
зміни на ліпше чи краще в
сучасній содомський гоморрі
симулякрів & тавтологій
котрі теж за п’ять хвилин вірші
дошкульніші або глибші
 
на вогонь сама ставить кавник
квітуючи мовби звичайно
& музика літургійна
крізь рухи її лине
ліниві немов думки
 
це ніякий не психоаналіз
аніяка не псевдореальність
ані заздрість ані навпаки
 
 
 
 
 
 
 
 

А хочеш – залишимось разом?
Не місяць, не рік – до кінця!
Лише не сприйми як образу,
що зараз не зву до вінця…

А хочеш – лічитимем зорі
до ранку з тобою удвох
в безмежному дзеркалі моря
і свідком нам буде лиш Бог!

А хочеш – щоб мрії ми наші
сплели у барвистий вінок
й пили із бездонної чаші,
смакуючи кожен ковток?

А хочеш – здолаємо спільно
самотності чорну біду?
Себе відчуватимеш вільно,
а я за тобою піду!

Малюю перехожим крила
На склі маршрутного таксі,
А ті скидають їх безсило,
І ось уже дорожнім пилом
Лягають крила у руці.
Там за вікном серпнева спека,
Парує спечений асфальт,
Дощать слова рекламних шпальт,
Кріз їх набридлий їду гвалт
За місто пасербом хай-теку.
Тікаю з міста, місто, прощавай!
На пару тижнів, днів, чи дві години
Немає щасливішої людини,
І не шукаю іншої причини,
я просто хочу бачить небокрай.

08.2018

Все ще не вірю, лише розумію
Що відбулося:
Я вже ніколи(!) не чутиму
Запах твого волосся.
Ми вже не питимо чай
До глибокої нічки,
І не тектиме розмова
Тихенька, мов річка.
Та на твоєму плечі
Глядучи на тополю,
Не шепотітиму
Ясновсміхаючись долі.
Поруч з тобою у цьому житті
Вже ніколи не буду...
Братик єдиний,
Я твого "люблю" не забуду!
Душу солонить сльоза,
Кровоточить рана..
В небо здійнялись слова -
Помолилась старанно...

З юнацьких літ пішов у світ картатий –
писав, учився, не уник тривог…
З дипломом і путівку за Карпати
з Вуж-города отримав педагог.

Казанка, Миколаїв, школа, діти,
редакції журналів і газет…
Із музою мандруючи по світу,
зростав невпинно молодий поет.

Постала в височінь «Травнева арка»,
«Південним сяйвом» вкрилася вона.
«Танок вогню» змінила досить шпарко
«Елегія троянського вина».

У «Літній час» знаходив «Шлях по зорях»,
з „Синопсисом“ він вепра полював
і „Пектораль“ купав у Чорнім морі,
а „Скіфське золото“ – в „Літопис“ нотував.

Доробки творчі всі перелічити
не вистачає пальців на руках –
перлинами покликані зорити
поезії всесвітньої в віках.

Людей таких в суспільстві одиниці,
вони за шахом завше ставлять мат.
З бурштину журавель він, не синиця.
Людина-кремінь, глиба, діамант!

1

Муза - це не муха...
Діва-хараман...
Вловлене щодуху
гамкне пелікан.

Зеленіє ряска,
густо верболіз.
А мені три маски
Карабас приніс.

- Одягай... зумієш...
Ниточки - до рук.
Плаче Єремія...
Час війни, розлук.

Похвальбою дише
схиблений сусід...
І обійми ширші,
оси між борід...

Жевжик атакує:
віршував для товп!
Гепнув дуба буєм -
завалився стовп...

2

Пошуканка стилю,
перли... шрот... вода...
Аркуші - на хвилю...
Зловить Даліда...

А чиїсь - дідисько,
та й підпалить хмиз.
Йдеш у люди... слизько.
Обіцявся приз.

Бійка за корони,
пліточки, вінці...
Мури оборонні.
Блискавки - в руці.

2018

Тече, вирує і шумить вода,
нестримна у найвищій іпостасі.
Немає дамби, ані невода
чинити опір цій кипучій масі.

Сльозою, поки горе – не біда,
і гіркотою на іконостасі,
і кровію, коли іде орда
за сатаною у попівській рясі.

Та буде ще і радості сльоза,
веселкою заграють небеса,
і змиється усе лихе грозою.

Омиємо свободу у росі,
і люди називатимуть усі
новою Україною-Русою.

08.2018

Коли до обріїв осінніх
Біжать квапливо літні дні, –
У співі сойки – голосіння
Чіткіше чується мені.
Хоч ще лишається три кроки
До жовтолистої межі, –
Вже в серце вглибився неспокій
І розростається в душі.
Сумна мелодія прощання
Густіє й ширшає щодня
Так, ніби вперше чи востаннє
Землі оздоблення линя.
Чомусь тремчу, неначе пташка
В сильце впольована ловцем,
Хоча ніякої острашки
Ні наповічно, ні мигцем
Нема в мені, – лиш одиноко
На добре втоптаній стежі, –
Хоч ще лишається три кроки
До жовтолистої межі…
28.08.18

Ти бабця, кажуть, ворухка,
Статура, правда, не дівоча.
Візьми сирітку-мужика!
Монахом жити більш не хочу.

Я полатаю дах, паркан,
А ти борщем помажеш вуса.
На закусь досить огірка -
Боюсь натоптувати пузо.

Заскнів самотнім бобилем,
Псуються без мужів вдовиці...
А разом - це краса! Балет!
Не знатимуть покою циці.

Удвох сапатимем город,
Чукикатимемо свиняку.
Надійний я, не колоброд,
До Трої не чкурну з Ітаки.

Нарешті фею уламав!
Об мене торсом хтиво треться.
Тепер красуня не сама -
Здалася лицарю фортеця..

28.08.2018р.

Щастя

Самотністю душилося нутро,
Ще б трохи - і перемогла горілка.
...Тебе не гнав, зоставив на добро.
І правильно зробив - тепер ти жінка.

Пірнув до дна в очей твоїх блават,
Скінчилися навроки, траур, тризна.
Із мрій моїх саджав квітучий сад,
І рай ожив! Гримить любові пісня!

На сірий світ лягло пастельне тло,
Куди не глянь - трояндові бутони...
Я віднайшов цілюще джерело,
Хлюпоче щастя у моїй долоні.

28.08.2018р.

Рятуймося!

Під ріпицю втелющився їжак,
Це - критик. Я для нього як еспандер.
Щодня мене батує без ножа,
Уперто колупає кварки з ядер.

Під носом булька луснула зі зла,
Куснув би гада та не дотягнуся.
Безсилля. Думка вмерла. Творчий злам.
А хочу написати мусі-пусі.

У нашій групі він тиранозавр!
Шматує без розбору всю тусовку.
Удушить Дездемону підлий мавр,
Овечка не упорається з вовком.

Давайте, браття, "банити" блоху,
Вичавлюймо хутенько із фейсбуку!
Ми ще покажем хто тут "ху із ху"!
Ну, скільки можна цю терпіти муку?

Ти ба! Із мене робить парвеню!
Ще й муза устромляє в гузно вила.
Та шкряботіти я не припиню,-
Цю звичку подолати вже несила.

28.08.2018р.

- Набридли, любий, будні,
Поїдемо на море.
Шовкові сняться руни
Чарівного Босфору.
За хвилькою ще хвиля
У філіжанці срібній.
Розляжусь, як богиня,
Ти - падишахом, рідний.
На теплім узбережжі
Лазурні краєвиди.
Покірна без одежі,
Прекрасна, мов Ісіда,
На пляжі золотому
Приємно знемагати.
Не схочеться додому
В Козару повертатись.
Кохати стану п'янко,
Розніжено, медово!
- Я б залюбки, Тетянко,
Але ж у нас Корова!
Свиней і птиці швора.
Города - соток двадцять.
Для селянина море,
як тундра для китайця.
Тож збігай до сусіда,
Скупайся у грабарці
Бо теж мені Ісіда -
Сто сорок без куфайки!

(грабарка - копанка)

2018р

Як пахло небо висотою
І демонилися вітри.
Лились хупаво за тобою
Сонця і я, і сни...горів

Високий подих мого літа-
Дозірний виголос душі.
Набілом вранішнім умита
В мені вистеблювалась жі...

Огненна жінка, жИва, жриця
Жоржинна ярість пелюстків,
Де і роса іспопелиться,
Як поцілунок до щоки,

І вісь твоя необережна,
І дотик навісних зіниць
Спаліє все, як спіла вишня
І в небі місяць білолиць.

І перелиється сто жбанів
Щоби згасити той огонь.
Ти,Вего, в овиді прираннім,
Не, охолонь...не охолонь.

Ось і літу кінець. Закрутив огірки, помідори,
Втретє викачав мед і картоплю у погріб поклав.
Час прийшов для поез, рок-н-ролу, картин, ораторій,-
Побіжу в Гідропарк і Дніпро подолаю уплав.

А нудистам лафа - дме і дме із Сахари сірокко,
В афродіт і венер на сідницях дрижать волоски.
На столичних наяд звично мружиться Ероса око,
Хвилі пестять литки, те що вище - якісь мужики.

Із дівочих пупків пробиваються лотоси дивні,
Без любовних рулад-панегіриків не обійтись.
Я відшукую ритм поміж брівоньок ламаних ліній,
Та натхнення нема, патичка розворушує біс.

Між усміхнених фей мій талант розпорошився знову,
Всі думки про любов, а про вічне творити не хо.
Повернусь у село і до ночі пилятиму дрова,-
А на Довбичку хай приїздить генецвале Міхо.

Ось і осінь прийшла. Зажурилася баба Параска,
Зуб останній пропав - проковтула, мабуть, уві сні.
Для митців треба тиш, а не хтива оця свитопляска,
Хай ударить мороз, ляжуть крига метрова та сніг.

27.08.2018р.

(Довбичка - острів у Києві, де загорають нудисти. Знаходиться навпроти дитячого пляжу.)


Марнота
Дурниці потрібно казати із поглядом мудрим
Аби вам повірив на слово нервовий народ.
Стрижуться баблоси із лохів, з баранчиків - кудлі,-
Ось, яхту купила, півраю, будується корт.

У Раді лафа, кожен другий - кабанчик огрядний,
Мандат необхідний, інакше прибуткам кранти.
Поети також брехуни, тільки вельми невдатні,
На хліб не зароблять - дешеві занадто труди.

Чортиську несу ритуальну валізу готівки,
Доїтиму люд - беззаконня законом стає.
А в лірика криза - мотузка звисає із гілки:
Вперед, не вагайся! Коньяк вже налив сомельє.

Товпа лизоблюдів докльовує зронені крихти,
Несуть підприємці ясу, обціловують торс.
Писака ж сидить і обкусує капосний ніготь,-
Не зна чого хоче, в кебеті одвіку хаос.

Читаю для тонусу віршики в ліжку плейбою
(втомився від сексу, під боком нахабно дріма).
Слова на папері, насправді - розмова з собою,
І ліків од цеї хвороби в аптеці нема.

27.08.2018р

Дратівливе

У небес виклянчуєш краси?
Щоб жилося легко, без печалі?
Ти дурниць у Бога не проси,
Краще надішли веселий смайлик.

Побажай здоров'я і дівок,
Та до мене хутко повертайся.
Я тобі зніматиму наврок,
Дуже на халявне, бачу, ласий.

Спокій це, насправді,- боротьба,
А краса - шалений танок, пісня.
А в сусіда щастя - у гробах,
Процвітає надмогильний бізнес.

В мене ж - орхідея зацвіла,
Бо навчився квітку цю любити.
Ти ж купив її - й усі діла,
Кинув зів'ядати в баби Ліди.

Ніі зерна, ні саду не зростив,
У пошані скнари-торбохвати.
Шастя -це трудів людських плоди,
Праця для добробуту громади.

28.08.2018р.

Старість

Ранок важко злетів з повік,
Прокидаюсь розбитий, хворий.
Не нагадуй мені про вік,
Не люблю я таких історій.

Хочу бути як Аполон
Та дівчат на руках носити.
А тримаю лише стило,
Бо за рогом надгробні плити.

Слабне бас і дрижить рука,
На сніданок - вода і коржик.
Окуляри добу шукав,
В павутині подружнє ложе.

Прохурчала чуттів гроза,
Голова, наче дуля лиса.
На пуантах лежить кирза,
А на скрипці мішечок рису.

А пройшла тільки сотня літ!
Не старий...Ну, хіба що трошки.
Глип у дзерало - сивий дід,
Лоб і щоки в глибоких зморшках.

Спазмалгон уковтнув, "Хеллак!",
Камінь коле пропиту нирку.
Та в душі я іще козак!
...Прослизнула сусідка в хвіртку.

28.0.2018р..

Вічний Мелькіадес ходить між дворами,
пропонує сито у зірках для мами,
татові - кресало, гребінець - бабусі.
Я б аж два купила... та сичали гуси.

Виміняла деко на пиріг вишневий.
Дав ще й теплу кофту...
Ой бабусю, де ви?

Візерунки ловкі, барва черепаша.
Циган посміхався, виїв миску каші.
Не дурив... божився. Руки у корості.
Осінь... сни мигдальні...
...і щоночі гості.

Родаки, предтечі... Не шумлять уранці.
Розтають безслідно, промінь - по фіранці.
Тиш. Із пригощанням жодної мороки.
Соломинку візьмуть... не маліє соку...

Яблучка лишаю на вікні, де квіти.
...кофту - для бабусі - розплітає вітер...

Тільки в кукурудзи не сивіють коси.
Хитрий Мелькіадес позолоту носить.
Павутиння - даром, лиш дублон - фізаліс.
Всі облуди світу має в арсеналі.
Хто б йому не вірив? Маже рани медом.
Чарівні сандалі... ґудзики з Толедо...

2016

зорі, зірки, сузір’я і зорепади -
холодні душі колись таких теплих тіл
лід і вогонь - ваша одвічна дуада
світанок і вечір - ваш циклічний уділ

Великі Ведмедиці, Ліри, Кассіопеї -
наскельні малюнки насуплених давніх жерців
заплутані коди, що відчиняють двері
у міріади нових загадкових світів

зоряне небо - майстерно зшита куліса
древнього амфітеатру на ймення «Земля»
щедро оздоблена шовковиста завіса
срібною ниткою без початку-кінця

а завтра хтось візьме і зірве цю пелерину
і Всесвіт на сцені небес зіграє на біс
і що тоді перед Ним є смертна людина?
приземлена хмарка протонів, нейтронів і сліз

14.07.2018

О цій порі такі тужливі ранки…
Сполохана душа, неначе бранка,
У путах мороку осіннього німіє,
Сама себе ніяк не зрозуміє.

Повисла на щоці сльозинка тепла,
Неначе роси на змарнілих стеблах
Рудбекій, чорнобривців та жоржини,
У тихім шепоті: «…Одвіку і донині…»

Я не прошу багато - краплю втіхи,
Хай сонце визирне окрайцем з-поза стріхи!
Та ні ж бо,
Ні…
Мої жалі осінні
Краплинами повисли в павутинні.


2017

Серпневі обійми палкі наостанок.
Спокусливі літні закінчаться дні.
На жаль, не достатньо вже теплий і ранок.
А настрою хвилі мінливі, сумні.
У осені фарби хоча й чарівні,
Та тільки відходять так швидко вони.
А час через зими летить до весни.

27.08.2018
Свидетельство о публикации №118082707943

Не видумую, чесне слово.
Привалило мені уві сні:
двоє в розшуку: я і... Вова –
фотороботом на стіні.

– Оціни –
«охмуряю» Вову, –
це іще не судовий зал.
Дуже хочу я до Сєнцова.
Анексуємо наш Ямал.

– Е-е-е..., –
виляє велеречивий, –
я... усю Україну бандер...
(пропущу матюки курсивом)
...замочу її... у... еСеСеР.

Засіяли «зірки» на Раші:
– Ви – ямалці, а ми – у Крим!
Історично – усе не ваше,
це від Яника нам калим.

А за ними, у морі кро́ві,
блюдолизи:
– Ату їх, ату!
Просинаюся весь у поту.

За стіною віщає Вова:
– Наші...
            Альпи...
                    узяв ...
                              Суворов!
Чуй....,
          Анжела... ,
                      на ви...
                                  іду.

                   08.2018

Вдивляюсь в блакить
Крізь пальми розкрилене віття.
Вдивляюся пильно, мовби шукаю
Забуте в небі і хочу будь-що віднайти.
Хмарки вересневі, білі, як пух лебединий,
Застують і творять справжнісіньке диво...
...Отак настанови офтальмологів,
Як краще надовше зір зберегти,
Є ліками воднораз і для серця.

Не вмію вити я по-вовчи,
ну хай там що, ну хоч кричи.
Най гори золота пророчать
і найпухкіші калачі.

Не вмію ворога простити,
коли душа вогнем горить.
Брехнею рота як мастити –
смолу гарячу краще пить.

Не вмію вити я по-вовчи,
хоча до лісу звик ходить.
Вже як собі ті звірі хочуть,
та з ними все ж мені не жить.

Таким я був завжди, хоч трісни,
таким уже й скінчу свій вік.
Хай краще ногу чобіт тисне,
ніж руку підлий чоловік!

22.05.2018

Коли несподівано літо
Прискорить розмірений біг, –
Не треба зітхати сердито
Затим, що спинити не зміг.
Не гнівайся знову невміло
На всотаний вічністю час,
Бо ми перед нею безсилі
І скривджені віком не раз.
Отож не зітхай сумовито,
Всезнаючим курям на сміх,
Якщо пріснопам’ятне літо
Зрадливо прискорює біг.
26.08.18

Славен Петре Сагайдачний, як тобі там спиться?
Чи душа твоя бунтарська може з тим змириться,
що бідують добрі люди, рідні українці?
У свій час роздав немало ворогам гостинців:
визволяв народ козацький з лютої неволі
й не бажав, гетьмане славний, іншої ти долі.
Брали Кафу і Очаків, Стамбул воювали,
захищали рідну землю і втоми не знали.

На Москву гуртом ходили, страху напустили,
об’єднав під булавою ти козацькі сили.
Під Хотином били турків з польськими братами,
та приходилось петляти і поміж катами…
Працював чола у поті ти для України,
захищав народ злиденний в лихую годину.
Та і віру православну не давав в образу,
твоя шабля розтинала нечисті заразу.

Мріяв, гетьмане великий, ти про самостійність
і уже таки настала та щаслива дійсність.
Здобули свободу й волю для рідного краю,
справедливості ж, як завше, не було й немає…
Бо дніпровськії пороги вкрила смути крига
і на троні примостився черговий барига.
Нема сили вже дивитись на народні муки…
Повернися і клейноди візьми в свої руки!

На гостре каміння упав. Твердо.
Піджовує мовчки товпа.
Мій запис у книзі буття стерто,
Бо мойра глуха і сліпа.

Племінникам буде земля, хижа,
Три ворохи валянок, шуб.
Я знаю - попереду ніч, тиша,
Віночок, могила і труп.

Вже падав під ноги людські в яму,
Писали бучний некролог.
Не вірю у долю, гріхи, карму,
Сьогодні панує бабло.

Диви - ескулапи бредуть! Ноші
З синтетики карлик приніс.
Схилився і шепче: - Давай гроші,-
Страховки жадає "Борис".

Сьогодні уже не дійти з ЦУМу,
Хароне! Обола підкинь!
На пластику надто мала сума.
Прощайте, братове. Амінь!

26.08.2018р.

 
B неоні мрецькім у підземних переходах
тасуючи без гамору колоду
свободи, світ подавсь на лови
тендітні спалахи крізь небуття святкове

в очікуванні на жебрацький чесний кеш
глухонімий, заледве зрячий бевзь
при нім рудаво~сивий пес
серцям черствішим, для зворушення авжеж

життя як сморід, проба заперечень
що бальзамує парадокси & до речі
не подає навзаєм чисте пізнання
чудес & зрання починається щодня

дощем сліпучих & засліплених просонь
відквітлим, запустілим літом
з глибин сновиддя на безчутне світло
за тим рудаво~сивим
псом




 

За істиною правди не буває.
Ачей вона у кожного своя:
існує его, та немає раю,
а пекло раю – віртуальне я.

Сувора правда жити заважає.
Та маємо миритися щодня,
аби душа, доведена до краю,
не канула за межі житія.

А ще, коли і нерви не сталеві,
і є такі обставини життєві
що і святого плутає лихий,
коли лише на ирій уповає,
а змія у собі не подолає...
А як Йому?
                    Воістину – святий.

08.2018

Очманію від печалі,
Утомлюся від зітхань, –
Як не зміниться надалі
За твою прихильність дань.
Не роняю я монети,
Мов дерева жолуді, –
Жебракую лиш поетом,
Вічно в тузі та нужді.
Тож не маю змоги й сили
За любов платить калим, –
Йди подалі, як немилий,
І коли не любиш рим!..
25.08.18

Любов раптово в душу входить,
Різну мить вона знаходить:
З дощем влітку, інде з градом,
Вона приходить з листопадом -
То, як “сніг на голову” впаде.

Любов крокує дні і ночі,
Серця тривожать - очі в очі.
Кохані палко пригорнуться,
Уста в уста в одні зіллються,
Цього бажання не спинить.

Кохання в пахощах п'янить,
Сладкість в єдності манить.
Серця б’ються все частіше,
У світі ехом ще гучніше,
Ніби світ на двох один.

Любов - це сила волі духу,
Це пісня й муза твого слуху.
Коли життя життю дається
І плоть Духом освятиться,
Бо на святій любові світ стоїть.

А сьогодні віншую пернатих,
Горобцеві кришу коровай.
Солоденьке люблю роздавати:
- Гей, лелеко! У чергу ставай!

Дятел пайку отримав хвалою,
Качконосиці оду писнув.
Йди, цибатий! Всі ранки загою!
Маю мазь від зазнайства масну.

Утирати доводиться дужче,
Аж бусла від мікстури трясе.
Гарно липне сатира цілюща,
Пір'я з гузна вилазить усе.

Розлітається пух по столиці,
Пада в борщ, на канапки, млинці.
Ірокеза лишив на голівці -
Все ж він птах, а не лин у лусці.

На плечі засміялася муза,
Щось Пегас під хвостом облизав.
Нове пір'я росте в чорногуза -
Ще літатиме він в небесах.

26.08.2018р.

Мрії та бажання

А на пательні - рибка золота,
Зловив на кузьку в морі-океані.
Ще трішки і напхаю живота,
Шкварчать у маслі мрії-побажання.

Не вірю у собачок говірких,
У джинів, фей, які несуть удачу.
Виделкою наштрикнуті шматки
Мій стравохід зсередини побачать.

У кістку в горлі вірю. Так бува.
Реальні, а не фікція купюри.
Оце, панове, і усі дива,
Казкові млива, ермітажі, луври.

У небо чхнув. За хвилю звідти "Гуп!"
В каструлю впала й верещить закуска:
- Чого кричиш, неначебто на пуп?
Ти не жар-птиця, а звичайна гуска.

26.08.2019р.

Під укіс літо тисне педалі
в баритоновий рокіт грози…
Безпросвітня мара. На вокзалі
ні душі... Ні троянд, ні сльози.

Сірі постаті на видноколі,
Крапля туги у цівці дощу.
Рейки вільні, відіграні ролі.
Не вагайся... Не бійсь... Відпущу...

Хто зневірився - небо не просить
воскресити минуле. Давно
не тримаюсь за марево. Досить
ткати з ветхої пряжі рядно.

Кане в Лету осмута. Жалобний
віднайдеться, що спалить альбом.
В судний день не обілиться жодний,
тож каміння збирати обом.

Не приборкати біль норовливий.
Щухне злива - себе не втрачай.
Відболить, чи згадаєш? Щасливо...
Потяг сліз не чекає... Прощай...

2017р.

1

Прощавай, кукурудзяне поле!
Я лишився в столиці на ніч.
Хай дружина квітник наш дополе.
Фітнесую на мавці між свіч.

Вихиляюся так енергійно,
що провалено синій диван...
Зачекають корівонька дійна,
карасі, словолюбний кумпан.

Понаписую віршів... Пригода!
Сім епітетів, п'ять дієслів.
Забуваю про битви, народи...
Бути вірним до скону хотів.

2

Мавка? відьма? Не знаю достоту.
Ніс гостренький, на скрині павук...
А в селі ж - незміримо роботи.
Сіяв спори... планую бамбук...

От і все. Обійми - і не дякуй.
Леле...
Сон це...
Серпнева мара.
Пада з груші дірява підсака.
- Здрастуй, діду!.. - лящить дітвора.

2018

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

Набридла так уже словесна діарея
пустопорожніх лозунгів-тирад,
що хочеться дістати меч Арея
і влаштувати гідності парад!

26.08.2018

Любо дивитись із призьби, як падають зорі,
в серпні під хатою о вечоровій порі
чи зустрічати над річкою ранки прозорі,
груші дозрілі збирати в батьківськім дворі…

Літо в селі нас частує теплом і гостинцем,
щедро дарує солодощі – фрукти та мед.
Світяться хмари, наповнені сонцем по вінця,
кожна із них прослизнути спішить уперед.

Хороше вечором літнім заснути надворі,
чути крізь сон неповторні рулади цикад,
очі за північ розплющити, як у дозорі,
спостерігати природи салют – зорепад!

Серпень повітрям на травах настоянім дише,
пестить уже поріділу чуприну мою.
Ниви пшеничні у пам’яті тихо колише,
співом пташиним гойдає в дитинства гаю.

О, плитко, і ти, яка ж буваєш плиткá!
На стінах і на підлозі.
Хай надійно тебе приласкала майстра рука,
все'дно виростають у тебе крила і нозі.

Все надиться в путь. І риторнів вино
Розпрощається легко з витримкою в 1000 років,
щоб повернутись знов у солодке гаряче ґронó.
Ну а плитка - прахом у горно. Ми поки

Капаримо вічні ремонти, небого,
і вічність - у шепоті наших долонь.
Й над путтю вечірньою молиться Богу
сльоза твоя - мій чистилищний неопалимий вогонь.

серпень, 2018 р. Миколаїв

Я не піду у вас на повідку,
Чужі не захищатиму знамена,
І не одержу зірку на рамена
За вашу вірнопіддіність гидку.

Та України я вам не віддам,
Не візьмете її – хоч подавіться.
Бо не для вас коло́ситься пшениця,
Бо ви – ніщо блакитним небесам.

І наші синьо-жовті прапори
Не вам хапати чорними руками...
Були ви і зостались ворогами –
Хоч вас у вишиванки убери.

2012-2018

Вже п’ятий рік палає схід огнем,
чи не щоденно майже плине кача.
Ми ж тужимо та ворога клянем,
хоронимо близьких і гірко плачем…

Щороку у столиці хіт-парад,
хоч техніку чекають ту на фронті.
Для кого цей бюджетний маскарад,
коли Армагеддон на горизонті?

Допоки так триватиме, народ?
Чи довго ще ми по своїм гніздечкам
жуватимемо тихо бутерброд
і знову нас куплятимуть за гречку?!.

Рабів до раю не пускають
і не для них тече нарзан,
хоча вони і не чекають
на долю вічних каторжан.

На долю вічного наймита,
планиду старця і скота…
Раба й козирна карта бита,
коли затулені уста!

Приємно буть гарматним м’ясом
з важким на шиї ланцюгом?
Народ, що спить, зникає з часом
чи прокидається рабом!.

Рабів до раю не пускають,
ключі від нього у Христа.
Тож бавтесь далі словограєм,
який перемагає сталь!

Я вашу моду бачив у труні,
продвинуті, і що б не говорили –
категорично-однозначне „Ні!“
зі стразами й підборами… бахілам,
весільній сукні просто з кавуна,
для Єви, із наліпкою на писі.
Смаку відсутність – тому вся вина,
і сірої речовини у стрісі.

Істота з яйцями – іще не чоловік,
якщо розгулює по вулиці в колготах.
Себе на посміховисько прирік
і утонув в нікчемності турботах.
Сумнівний прививати людству смак –
це що дитя через коліно гнути.
Ще треба розібратися відтак –
продвинутий чи просто шизонутий!

Скільки б вовка не кормили, а йому все мало.
Тягне, цупить все щосили до свого кагалу.
То корову на толоці чи бика заріже,
то вівцю, бо лицар бісів любить краще й свіже.

Цуприкує він щоднини, волоче до лігва
і нерідко від данини закипає лімфа.
Забереться до кошари, двері не завада
лісовому санітару, й виріже пів стада…

Уже якось понад вечір, після паші, вівці
зібралися на нараду у своїй домівці.
Стали думати-гадати, як їм з вовком зладить,
хто приборка бусурмана, хто біді завадить.

Приміряли в кандидати і ведмедя, й лиса,
сіроманця-супостата добре знали в лісі.
А тому лише сахались вовчої натури –
зрештою повідпадали всі кандидатури…

Хтось промовив, – З охоронцем затяглись дебати,
із двох зол тепер потрібно менше обирати.
Як ікластого узяти на вільну посаду,
буде сірий ощадніше ставитись до стада.

Пропозицію схвалили і зійшлись на тому –
запросили ненаситця до рідного дому.
Ще й оплату на порядок вищу положили,
не чіпав би лише ярок, не терзав щосили…

А на ранок у кошарі знов сумна картина –
вічним сном вже пів отари спочива під тином.
Вовкулака ж пузо гладить і сміється хитро,
бо начхати, що напишуть барани у титрах.

Зовсім перестав боятись – мітить у завферми,
претендує обиратись на наступний термін…
Скільки б вовка не кормили, а він все до лісу
повертає своє рило, бо слугує бісу!

Як просто з популіста стать героєм –
пробачення достатньо попросить
і з нових обіцянок вить сувої…
Але загиблих вже не воскресить!

Ліси карпатські просто не вернути,
на це десятки треба й сотні літ.
Суспільства їх відправила отрута
за сотнями небесними в політ…

Минуло вже чотири довгих роки,
але немає краю тій війні.
Керманичі які зробили кроки,
щоб не служити бісу-сатані?!

Кого з убивць Майдану посадили
чи вкрадене вернули у бюджет?
Байками пригощають нас щосили,
тримаючи хиткий авторитет!

Чого вартують бульбашки-паради,
коли на фронті гине Неньки цвіт?
На наші кошти бенкетує влада
під час чуми, але чекає світ…

Вже цілих двадцять сім минуло років,
а Україна до сих пір жива! –
волають знов нові-старі пророки,
усе лунають їх пусті слова.

Не завдяки, а всупереч, тим кормчим
стоїть країна в горі і боях.
Народ наперекір оскалам вовчим
несе жовто-блакитний гордо стяг.

Такий народ чужинцям не здолати
без допомоги власних ворогів.
Беріть мечі і одягайте лати –
захистимо себе й своїх богів!

                   І
Ой зорі, зорі, як вас багато.
Вами усіяний весь небосхил.
Жодна із вас, у надії сіяти,
не виділяється поміж світил.

І, не зважаючи на зорепади,
не догорає ще сонячний день!
Тільки «зірки» не дають собі ради,
інде наводячи «тень на плетень».

Ой, не байдужі, яке марнослів’я!
І язикаті, і не мовчазні...
Як не стараюся – не розумію,
де ви шиплячі, а де голосні.

Ой не із вами я нині змагаюсь.
Горе від розуму. То й і не каюсь,
і оминаю я той будуар,
де на котурнах сіяє найвища,
найяскравіша, сатиру найближча...
Тільки таку і чекає Омар.


                   ІI
Нема коли, та і немає сили
намарне перейматися мені,
яка кого комаха укусила
у ці ясні оказіями дні.

Надворі серпень дихає жарою.
Ось-ось настане золота пора
упитися журою і... снагою,
навіяною генієм пера.

І хочеться повірити людині.
Нехай не кожній. Кращій половині,
такій, яку придумали самі.

І споглядаю у лиху годину,
як реквієм чаруючої днини
міняє німби зоряній пітьмі.

                   ІII
Ревную до Коперника, Карузо...
Ну, а чого, питається, до Музи,
коли уже до фінішу – ось-ось?

Не треба прогинатися під щось.
Бувають неприємні ...боягузи,
а от мені, бодай, не довелось.

08/18