Живе у лісі хитра лиска,
в норі у неї там прописка.
Туди несе вона курчат
для ще маленьких лисенят.

Руду й пухнату шубу має,
хвостом сліди всі замітає.
На зайчика й мишок полює,
а во́вка – здобиччю частує.

До курника біжить щоночі,
бо півника піймати хоче.
Стемніло й злодійка руда –
уже з-за тину вигляда.

Тому вночі Бровко не спить,
він хитру злодійку провчить –
мерщій прогонить аж до дуба
і та втече латати шубу.

Непо́квапом іду у пізню осінь
тобі назустріч, крізь холодний вітер.
Зимові роси миють ноги босі,
усе лихе із пам’яті я витер.

Уже іду до тебе я крізь роки,
туман, негоду, стужі, буревії…
Відлунюють, як дзвони, лише кроки,
але замовкли юності надії.

Останнє листя долу опадає
і хороводить у повітрі чистім.
Іду до тебе тихо виднокраєм,
як і тоді – карпатським падолистом.

Мене несе стрімка гірська уява,
до Синевиру лину водоспадом.
У думах знову дівчина русява,
а я іду крізь осінь листопадом…

Мене шукай, де відізвався вечір
На стишені слова, емоції, думки.
Нам буде знову тісно, і, до речі,
Бажання пристрасні рвонуться напрямки.

І, нібито всесвітня, насолода
Нас, упокорених, доречно поведе
У хатку, ту, що у кінці городу,
І сто жмень радості притисне до грудей.

Прошелещу підсохлим дивним листям,
Прошепочу: в небаченій облозі ми…
І що тобі? Посмійся. Розізлися!
Глибокі очі бачу не твої − пітьми.

І ми удвох уперто й несвідомо
В надію, що остання, знову проросли.
Не десь в Опішні, а чи Оклахомі,−
Удома, де калинонька, бусли

І рідко сум полонить. Заховайся!
Давай же вип’ємо свою тривку вину.
Вона легка, як хліба півокрайця,
Вона важка, як шепіт полину.

Насправді це − свята пора таїння,
Де ми удвох на тлі життя, небес…
А далі − так, так, − дощ, як те насіння.
До нас у нього вічний інтерес.

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Так смішно і сумно, не друже, так лунко з порóжна...
Так хитко і ветхо на сім шашелéвім містку...
Були ми з тобою спочатку ніким, а відтак - подорожні -
пліч-ó-пліч долали недружби примарну ріку,
бравурних ілюзій... а може і навіть амбіцій.
Несли нас потоки, а ми, нахапавшись води,
ще міряли броди, а вже журавлі та синиці
давались у руки, упавши на наші сліди.
Кого тобі баглось? Кому пасувалася клітка?
Опалі пір'їни стелили на землю печаль...
Тобі ж не терпілось вдягнути здобуті лелітки
і перехилити святий, як здавалось, грааль...

Журавоньку білий - ти вільний і гордий, як небо!..
Душа не захланна - тебе відпускаю - лети!
Пташáтко дрібненьке й тебе відпускаю від себе:
неволити волю - губити невинні світи...
Мій н éдруже дивний... Й тебе відпускаю - навіки.
У серці ні туги, ні жáлю й ні сліду зітхань.
Як дружба існує - вона ластівками без ліку
в душі загніздиться з напоєних сонцем світань...

Я по тобі сумую, юродиво
Оці слова виштовхую із рота,
Містечко наше, стомлено-красиве,
Стягає простір й продає за долар...
Усе мине опісля як згодяться
Тобі за літо витрибеньки в тісті.
Я тяжко так сумую, добрим часом,
Від ревнощів розносить геть за місто;
В річищі, край господи, тоне правда,
Про те що я не хтіла досі вабить
Твої неквапні очі післязавтра.
Я по тобі сумую без підстави.

06.06.18.

 
червлений червень сокровенний знак
на яшмово-серпанкових містах
безладне марево & що за ним ~ хто зна
твій млосний демон-охоронець мрій
чиї думки як вицвіла вода
недбало здмухує неявних комарів
& навстіж двері у свічадні дні
хлипкий хлопчак соромиться дівчат
& мчить на дідовім ровері мов дурний
в його саду злотіюча іржа
гнилий бетон у сонячнім вапні
скарби склозвалища поважливо блищать
узвар небесний ллється крізь дахи
& колір затерпає ніби смак
пригод обіцянки у спізненні лихім
якби прочинена душі тюрма
& плине ранній літній ранок тим
в дрімоті відчуттів розгубленим дитям
усе гортаючи назад життя
в примарливому дрейфові міськім
провулками у тьмяновогких вічах брам
& над асфальтом свіжоніжний дим
твій перехожий тип зникає сам
& одкровення пломеніючі сліди
миттєвості зринають зусібіч
за стрічнім рогом вулиці невдах
а там ~ у сяйно-попелястій ворожбі
чар літеплий & час тремкий що птах
журне дитя в очікуванні див ~
твоє покликання & вибір назавжди




 

1

Діагнози - на обличчі
Землячка тупа за край.
Мовчати мені не личить.
Згадала кіно "Банзай"...

Не стріти таку в Одесі:
пливе десь по Ворсклі... тут.
І хвалить її Телесик -
за сало, городній труд.

Вона мене вчить говірки -
і певна, що глузду саж.
Наснилась та сіра Вірка,
тремтить у диму плюмаж...

2

Колючі гілки акацій.
Кумівства жовтавий лій...
Так тихо в моїм палаці...
А муза кричить: "Наглій!

Ти можеш, ти мусиш, Майє...
Ти їм улаштуй лікнеп".
..............................
Подолком (лечу...) майталаю...
Скавчить прибазарний реп...

3

Посію насіння гостре.
Чи зійде... рілля суха.
Повсюдоньки Cosa Nostra.
Отара веде пастуха...


2018

Не сердся, струнка маракуйо!
Не дуйся, гостренький мій перчик!
Давай у вуста поцілую,
Чи ніжку гладеньку попещу.

Хай все, що стривожило серце
Злітає насінням кульбаби.
Я мудрий, неначе Гельвецій,
А в ліжку - Амур вельми зграбний.

Вуста розкопилюй хутенько,
Бач - руця повзе під запаску...
Витягують гнів твій обценьки
Моєї уваги та ласки.

Поблимай, кохана, привітно,
Не чмихай ображено носом.
Глянь - киця дрімає окітна..
То що - може приндитись досить?

Тулися до мене поближче,
Отак як учора на лузі.
Давай но задуємо свічі...
Всміхаєшся? Отже ми друзі!

06.06.2018р.

Підкажіть!

Які жінки найкращі - мо', білявки?
Заплутався - ніяк не доберу.
Губами доторкаюся до мавки -
Лежить красуня, мов холодний труп.

Трапляється - на вигляд пришелепа,
Картоплю тільки бачить у жуках.
А шалом аж добризкує до неба!
Розбурхає й столітнього дідка!

А ця? Начебто з виду Афродіта,
Опуклості - аж вирячив баньки.
Як тільки пупа хочу їй зігріти -
У відповідь лунають хропаки.

Одна на одну діви геть не схожі -
Костисті є, і булочки м'які.
А, може, тільки ті жінки хороші,
Які не сплять в обіймах мужиків?

06.06.2018р.

Порча

Неначе хтось навів навмисно порчу,
Відправив на курорт на тиждень друг...
Вертатись з Еміратів я не хочу!
Сподобалося, браття, просто "Ух!".

Дівуля розминала зранку п'яти,
На пляжі - опахало і гамак.
Удома ж - тля, нахабні колоради,
На полі із сапою краков'як.

Правителю скомпонував цидулку,
Коли писав - аж скрапнула сльоза.
"Бажаю політичного притулку!
Рятуйте! Вдома теща загриза!".

Уранці мускулисті поліцаї
За вухо відвели до літака.
Що за народ! Поганці! Краснобаї!
Не вірять українським мужикам!

Захряснулася хвіртка. Лев у клітці.
Жінки стрічають - у руках дрючки.
Кабанчики рохкочуть у повітці,
На мене піднімають п'ятачки.

06.06.2018р.

Не хвалися ти завтрашнім днем,
бо не знаєш ,що день той породить.
Чи співатимеш гучно пісень,
чи печалі сльозу тихо зрониш.

Все минає,життя відліта,
наче іскри,в безмежжя прозоре.
У жита заховались літа
і принишкли в глибокій розорі.

Що посіяли -те і пожнем,
нива колосом низько додолу.
Не хвалися ти завтрашнім днем,
день прийдешній у Божій долоні.

06.06.18.

ЗОЙК

Ми розкохалися як серця зойк – миттєво.
Пропульсували марафон той, наче спринт.
Зірвали спільні вени враз і пожиттєво,
Розтро́щивши любовний лабіринт
До підмурівка. Біль – це не суттєво!
Вона як перша кров, як вічна гра у флірт
Різдва зі Смертю – ось, що є чуттєво,
А не оманливий і пристрасний репринт!

Павло Гай-Нижник
5 червня 2018 р.

Під смарагдовим склепінням,
У смарагдовій траві
Я смарагдове проміння
Легким* поглядом ловив.

Зелен-вітром розповиті,
Віти зелено цвіли.
У смарагдовому літі
Виглядало з-під поли,

І стелило світлотіні,
Бризки усмішок ясні,
Із салатовим відтінком -
Сонце кидало мені.

Чарами до оніміння
Сповивали у траві,
Мов коштовного каміння –
Диво-сяяння живі!

5.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Є у житті головний персонаж.
Хто ж він такий, швидкоплинний для нас?
Може зимовий чи літній пейзаж?!
Ні! Це неспинний,крокуючий час.

Рани лікує, не так вже болять.
Може привести навіть до тями.
Діла йому нема до проклять.
Здатний стирати в’їдливі плями.

Згадку про смерть заспокоює час.
Щастя наблизить,радісну звістку
Настрою хвиля зміниться враз.
Знову життя набирається змісту.

Він у житті головний персонаж:
Все віддаляється, плине наш час.
Зрілістю вміло поповнить багаж.
Любить сюрпризи нести повсякчас.

Наче осяяний мудрістю птах,
Стрімко летить у роки і віки!
Тільки не знає зворотній він шлях.
Так не буває, щоби навпаки.
Всі ми підвладні йому навіки.
Вічно у небі лиш світять зірки!

05.06.2018

Нічка нанизує зорі в намисто -
Небо вдягає його урочисто.

Нічка сплітає майстерно мережки -
Небо вбирає хмаринні сережки.

Нічка майструє кулон золотавий -
Місяць у небі блищить величавий.

Нічка глядить ніжно світові в очі -
Хвилями море тихенько шепоче.

Лагідно ніченька світ обіймає -
Небо милується, Благословляє...

Вважав, дурний, війна - для всіх війна,
Очільник - на коні, у перших лавах.
Та влада пальці в дулю загина -
Із ворогом іде торгівля жвава.

Смердючий газ, вугілля, шоколад -
Широкий вибір! Люд гешефтам радий.
Навзаєм - у гробу - солдата шмат
Під канонаду вибухів снарядів.

В господі хазяйнує гвалтівник,
Приваблює ординця кров невинна.
Хохол розумний, торгувати звик,
Штовхвє ув обійми Україну.

У крамаря державності кермо,
Цукерка, наче кіл, стоїть у горлі.
Невже усе до краплі продамо -
Ні честі не залишиться, ні волі?

05.06.2018р.

Весело

Чому ж так "весело", братове?
Усе довкола - клас! Зер гут!
У Президента - дача нова,
У депутата - "тачок" гурт.

Міністр ухопив заводик,
Під поліцаєм - "шаурма".
А я відрощую животик,
Від пережору задрімав.

За пенсію на Марс літаю,
Получку роздаю бомжам...
Прокинувся - мене хитає,
Дивлюсь на світ - болить душа.

Мовчить зажурена громада,
TV показує муру.
І де тут вимисел, чи правда -
Уже ніяк не розберу.

05.06.2018р.

Болить

Кому й навіщо пишеться цей вірш,
Якщо у ньому глузду ні на йоту...
Казала неня: "Лишнє все відріж,
Зостав лиш голу правду для народу".

Вже скоро час до краю добіжить,
Пече тривога, бо немає миру.
Держава є. А звичаї - чужі:
Ординська мова, іорданська віра.

Єдиний Бог. А як нас розділив!
У кожному селі церков грибниці!
Ворушаться на Сході москалі,
Сподобалася їм хохляцька крівця.

А влада завела народ у тьму
І ссе громаду, мов павуччя муху.
Онукам залишаємо війну,
А на додачу - в головах розруху.

Попереду - розпродана земля,
Підуть із молотка сади й городи.
О, рідна Українонько моя!
Колиска підневільної голоти...

05.06.2018р.

Пахтить...

А деякі митці - м'якенький шовк,
Потрібні грошовиті меценати...
От щурик наполоханий й умовк -
До вуха долетіло слово "влада".

Сидить у шпарці тихо, не пищить,
А крихти пахнуть, хочеться пожерти...
Сумління шепче: "Заспокойся, цить!
Один лиш крок від слави і до смерті".

В корито скопом лізуть пацюки,
Попробуй доступись - з'їдять без солі.
Без премії з державної руки,
Неначе наркомани без уколів.

Мені ж хвали окови затісні,
Бо слухаюся голосу громади.
Прожити можна, друже, й без писні,
Якщо вже пигеш - не проси у влади.

05.06.2018р.

Вільний

Як і завжди був необережним,
Правду в очі - от і всі діла.
А розчарування як пожежа,
Щиру приязнь спалює дотла.

Не схотів і дрібки прибрехати,
Хоч язик, неначе помело.
І тепер нема у мене брата,
Чи його насправді й не було?

Доки слово крапало сиропом,
Правду, наче муху, придушив -
Був йому товаришем до гроба,
А тепер не рідний, а чужий.

Змию жирну сажу недомовок,
Власну душу вивільню з тюрми.
Почуваюсь, друзі, пречудово.
Спробуйте пожити без брехні.

05.06.2018р.

Пісня Життя… ці святкові пташині акорди,
що волають з вершин: «пробудись!»…
Посилає Зима, наче луни, розталі офорти:
– Мамо… мамо… прокинься
і дзвінко співай, як колись…

На Голоску* в ліску вже весна владарює, о диво –
геть же, геть, заметілі, щезайте і йдіть в небуття…

Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені голосом маминим Пісню Життя!..

Проспівай мені, мамо, лікуй і образи, і рани,
Наче воду цілющу на втомлені чола пролий…
Ця Зима промине - і Весна, наче пава, постане,
і народиться ранок… голублений і голубий…

Ми усі на Землі – в нетрях часу лишень подорожні –
Та в розкрилених наших дзвінких і квітучих устах
Зріють чари хмільні… і слова визрівають неложні…
І зринає у небо з’ясніле стривожений Птах…

На Голоску в ліску вже весна владарює, о диво! –
Вже й веснянка-паняночка,
наче лу́на з небес, з небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені вдосвіта зраночку
Пісню Життя!..

– Гей, веснянко-паняночко, у рожевім серпаночку,
пробуди мою мамочку – з небуття у буття…

…Вдосвіта зраночку
прощебечи мені, мамочко,
Пісню Життя:

«Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла Зима».


5 червня 2018

Тонке й оголене стебло.
Над ним безжалісно занесена рука.
І неважливо, що було,
Важливо, - що немає вороття.
Один чіткий
нестриманий удар!
І чути: обірвалося життя...
Ти зберегти, здавалося, хотів
Для вічності її ім’я.
Її нетлінний ніжний цвіт
Лишив у склянці на столі.
Для неї ж зупинився цілий світ!
А ти зі смерті довго ще радів...

У прийдешньому, через сто років від теперішнього дня, ким ти будеш, читач віршів, що залишаться від мене? У прийдешнє, через сто років від теперішнього дня, чи вдасться їм донести частинку моїх світанків, кипіння крові моєї, і спів птахів, і радість весни, і свіжість квітів, подарованих мені, і дивні сни, і річки любові? Чи збережуть пісні мене в прийдешньому, через сто років від теперішнього дня?
Не знаю, і все ж, друг, ті двері, що виходить на південь, відчини; присядь біля вікна, а потім, далі завісивши серпанком мрії, згадай про те, що в минулому, до тебе рівно за сто років, неспокійний радісний трепет, залишивши безодню небес, до серця землі припав, привітом її зігрітий. І тоді ж, звільнений приходом весни з пут, захмелілий, божевільний, самий нетерплячий на світі вітер, що несе на крилах пилок і запах квітів, південний вітер налетів і змусив землю цвісти. У минулому, до тебе рівно за сто років, день був сонячний і чудовий, з душею, повною пісень, в світ тоді з'явився поет, він хотів, щоб слова, як квіти, цвіли, а любов зігрівала, як сонячне світло, в минулому, до тебе рівно за сто років.
У прийдешньому, через сто років від теперішнього дня, співаючий нові пісні поет, чи принесе в твій будинок привіт від мене і сьогоднішньої юної весни, щоб пісні моєї весняний струмок злився, брязкаючи, с биттям крові твоєї, з дзижчанням твоїх джмелів і з шелестом листя, що вабить мене в прийдешнє через сто років від теперішнього дня.
Рабіндранат Тагор
Переклала на українську мову 5.06.18 5.50

Поезія мені – уже не хобі.
Вона – манера усього життя!
Ковток води серед пустелі Гобі,
Чорнобиль із проектом «Укриття»…

Поезія – потреба говорити,
свої думки загалу донести.
Бо як без них у цьому світі жити?
Що на піску наводити мости…

Вона не тимчасова забаганка,
ліричність – повсякденний стан душі.
Поезія – дружина і коханка,
повітря, що спресоване в вірші!

Віки тому, у сиву давнину,
на світ людина вільною з’явилась,
щоб миру пізнавати таїну;
раділа сонцю, небу й геть не злилась.

Вклонялася вона своїм богам:
Сварожичу, Перуну чи Дажбогу…
До капища, що заміняло храм,
лежала нелегка її дорога.

Пройшли часи, пролинули віки,
десятки й сотні літ уже минуло.
Змінилось все, не ті тепер роки –
любов і щирість в підлості втонули…

Душа моя зажурена болить,
що правлять світом зовсім інші боги.
Замінюють невірні їх за мить
й слов’яни вже забули про Сварога…

Відчути хочу свіжість чебрецю
й духмяну прохолоду рути-м’яти.
Вві сні я часто бачу казку цю,
яку нізащо часу не відняти.

Чому рабом повинен хтось рости
й духовного у чім причина панства?
Скидаю в прірву всіх церков хрести
і тим руйную сам фундамент рабства!

Якщо в твоїй душі багатий світ,
він завжди переможе підлу хтивість.
Здолають безліч незборимих бід
добро, любов свята і справедливість!

Переконати я нікого не берусь,
та завше, вирушаючи в дорогу,
схиляю голову і подумки молюсь,
а не спішу чужу вдягати тогу.

І повернувшись з мандрів, зазвичай,
як пілігрим до отчого порогу,
у благодаті рину знов ручай –
молюсь одному у всім світі Богу!

Я повертаю пам’ять родову,
рішуче відхиливши штучну ширму.
Творцю дивлюсь у вічі й тим живу,
а весь непотріб без жалю – у вирву!

02.96.2018

Вітер липам заплете зелені коси,
Проспіває невигадливий мотив,
Вернемось сюди в якусь із сотень осінь,
Вернемось сюди в сезон холодних злив.

Небо ліпить Єв ще із сузір'їв ребер,
Та усе скінчиться, літо все ж мине.
Схочу заховатись якось я від тебе,
Якось ти забудеш, де знайти мене.

У чиїмсь житті настане просто осінь.
В нашім - це сезон прощальних надто злив.
Розплітатиму я липам жовті коси,
Ти ж, мабуть, сумний співатимеш мотив.

2018

Розпач і туга – змарнований час.
Відлік збагнути його неможливо.
Бідкаюсь в злиднях щодня, повсякчас.
Втрат було надто багато журливих.

Де ж та осяяна зоряна мить?
Важко відчути свою неспроможність.
Тяжко, нестерпно серденько болить.
Це зрозуміє далеко не кожний.

Наче завіса нічна пролягла.
Смуток в думках, відганяю тривогу.
Творчу стежину я, мабуть, знайшла.
Нею крокую й віддячую Богу!

04.06.2018
Свидетельство о публикации №118060408896

 
усе друзяко мрії мрії
неперевершений джекпот
відлуння десь~ високих нот
у етернальному ефірі
 
ступати легко без турбот
над кістяки й суціль поцвілі
пінапи правильні настінні
застигле бурштином село
 
у креденсах чиїсь жабо
сливе шекспіра не слабо
хіба пропав пияк завсідний
 
а в полі благодать їй ~ бо
прямують від щедрот посіви в
синь вітрову на позитиві
 
 
 
 
 
 
 
 

Сміх і гріх! Побився за поези!
Збаглося творити під ларком.
Вискочив мужик злегка тверезий,
Каже: - Геть! Торгую тут пивком!

Думав, що втечу стрімкою тінню...
Я ж не тільки дядько-поліглот:
З розвороту "замочив у диню",
На додачу - хук і аперкот.

Не народ пішов, а орки злобні.
Карате займаюсь - час такий.
Кулаки у мене, наче довбні,
Не у моді нині здохляки.

А якщо видригується рима,
Строфи як собачі ковтуни -
Ти сиди тихенько і не блимай,
Винуватим будеш без вини.

Вулицею суне книжна миша,
Мій товариш - знатний сонетяр.
Не чіпай поета! Бо заріже!
Чуєш, крук із дуба каже "Кар-р-р-!"?

Вдома вірша допишу про маки,
Закручу словесний пірует.
У торбині - гирі та нунчаки:
Я - сучасний, київський поет.

04.06.2018р.

Не біда!

Гурман щодня куштує ескалоп,
Пацяті січка падає у ночви.
Воно було маленьке. Підросло.
Тепер на світ ображено рохкоче.

Живуть разом у спільному дворі,
Пан - у світлиці, кнур - в хліву, де миші.
Свиню цінують тільки за жири,
А візаві за те, що пише вірші.

Написано: Вбивати - смертний гріх!",
Проте людині багнеться пожерти:
Щодня до рота пхає він живих,
Щоб крапали з руки сонети мертві.

Ну чим погані для котлет кицьки?
Чи пес, який куняє під парканом?
Так ні - іде свиня на шашлики :
І де тут справедливість окаянна?

Прийшов різник. Тварині буде швах,
Заточує об камінь ніж фартовий...
Застряг свинячий хрящик у зубах -
Та не біда, бо вірш уже готовий.

04.06.2018р.

"Никто не должен умирать?"
(вірша)

Фінал - холодне ложе,
Кінчається дорога.
Коли загине в'язень -
Спустішає тюрма.

Померти мусить кожен,
Хто вірує у Бога -
І атеїст затятий,
Й нехрещений Хома.

Мокриці - у шпаринах,
Герой - на полі бою.
А трудівник-дідуньо -
З косою у руці.

Усім - шматок сатину,
А піп за аналоєм
Читатиме молитву -
Хай слухають людці.

Мені Пегас одміряв
Життя Мафусаїла.
Пишу чудовні вірші -
Дивується товпа.

Бажаю перемир'я -
Боротися несила.
Я ж - мудрочола діва,
Хай дурень погиба.

Ловкенько на папері,
Слова - пахке повидло.
Обарвлено віршата
Сяйнистим кумачем.

Дивлюсь - а смерть у двері
Встромляє косу підло:
Не буде маршу слави -
Лягла поміж нікчем...

04.06.2018р.


Спокута

В усіх, хто любить дів тяжка судьба,
Ні на землі покою, ні на небі.
Скопитився нарешті я! Ти ба!
Обстригли півню гонористий гребінь.

В чистилищі - Петро й кагал чортів.
На терезах - гріхи й хороші справи.
Петро питає: - Ти блудив?
- Блудив
- Чи з багатьма?
- Голубоньок орава...

- Насилував?
- Та Бог із Вами! Ні!
Все полюбовно! Я - галантний мачо.
- Чому ж тоді стоїш такий сумний?
- Образив жінку. В ліжку зараз плаче.

Написано "Люби сиріт, удів'...
Ласкавець я, а не маньяк голодний .
Монахиню утішити хотів,
Аж тут "бабах" - і я трупак холодний!

Еге, козаче,- наробив ти лих,
Чинити так із сестрами негоже.
Шуруй назад спокутувати гріх,
А потім ми розмову цю продовжим.

04.06.2018р.

Уже пора

Мавка лає від душі,
Розмина як тісто:
- Будеш слухатись, кажи,
Бо не дам поїсти.

Кажеш, дуже натомивсь?
Не обманюй ладу!
Марш у ліжко! І на біс
Виконай "ламбаду".

Ми сім'я чи не сім'я?
Нащо парам ночі?
Три години - зверху я.
Далі - як захочеш.

Цить, гульвісо! Без бузи!
Поцілуй но груди.
Зомлівати лиш посмій -
Постуватись будеш.

Ох, і хтивий шалапут!
А казав, що лежень!
Ранок? Вже пора на труд?
Йди. А я полежу.

04.06.2018р.

Іду у полі чи гуляю в лузі –
попереду ідилія й краса.
Полохаю лелек і чорногузів,
і падають до ніг мені і Музі
не птиці, а прозорі небеса.

Сіяє сонце, зеленіє жито
і де-не-де волошки голубі,
неначе на могилі, на горбі
нагадують далеке пережите
але близьке не Музі, а собі.

Колись і тут гуляли отамани
і нальоту стинали як будяк
усяку погань. Та нема ознак,
чиї то тіні впали за тумани,
і наче незагойні їхні рани
ще червоніє у долині мак.

06.2018

Всю мудрість життя пізнаєш з роками,
Коли сто раз спіткнувшись, впадеш,
Коли лежиш із закритими очима
Постає питання: "Ти правильно живеш?"

Помилки в житті надають лише сили
Все для того, щоб їх не повторювати.
І не дай Бог тобі сидіти понуро,
"Мені не щастить!" - наполегливо бурмотіти.

Зневіра - завжди поганий порадник,
Жени його поганою мітлою,
Тоді твій крок буде вдалий
І ти зміцнієш силою і душею.

Приходить допомога тим, хто хоче
Домогтися мети і йти вперед,
Не до тих, хто над чужою бідою регоче
І до почуттів долгу холодний, як лід.

Нехай далеко мерехтять лише зірниці
Від зірок, які не призначені долею.
Міцніше вхопити свою синицю,
Поки журавель ширяє над головою.
Автор невідомий
Переклала на українську мову 29.05.18 8.40

Три речі не повернути ніяк назад:
Слова, можливість, час ...
І ніколи не спалахне багаторазово,
Одного разу вночі темною полегла зірка.

Три речі, що не слід втрачати:
Спокій, надію, свою честь ...
Намагаючись частіше ближнього зрозуміти,
Його прийнявши таким, яким він є.

Три речі в житті найцінніші:
Довіра, любов, і переконання.
Лише за собою визнання провини,
Привносить в душу просвітлення.

Три речі в житті дуже слабкі:
Удача, влада, великі статки.
Вони, маючи різкий поворот долі
Даються нам як в покарання.

Три речі, що визначають людину суть:
Праця, чесність, життя досягнення.
Нехай важкий і не легкий цей шлях,
Але це - життя, а життя - рух.

Три речі руйнують розум і тіло:
Гординя, злість, вино без міри ...
Хто зміг в собі себе перебороти,
Побачить в тому всі ознаки химери.

Три речі, чомусь важко сказати:
Люблю тебе, прости мене, і, допоможи.
А може, просто перестали розуміти
Один одного ми, як давні вороги ???
Павло Купчинський
Переклала на українську мову 4.05.18 5.45

Ось мені й висока трава.
Ось мені і дні довжелезні
(жоден варвар не увірвав).
Співи солов’їв... До шаленства!

Хто це там кружляє? Джімейл?
Тьху ти: звісно, ДЖМІЛЬ... Заінетився.
Він до Спаса чи й доживе?
(Правила природи. Не знехтуєш.)

...Шлях до полуниць – непростий.
В темряві, авжеж. Бо чужі вони.
Мушу обере-ежно брести,
мешти зберігаючи вживані.

Трійце милосердна, пробач
грішного мене, фруктолюбного!
...Так, я про спасіння подбав,
хоч у пресі й не оприлюднено.

Літо, лисенятко руде,
швидко не біжи, дай тепла мені!
Знову схожий світ на Едем.
Знов я на лопатки покладений.

Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
навік прощаюсь зі твоїм порогом.
Не колихнеться град, не трепенеться весь
від голосу тамованого.
З Богом!
І сходами, на вулицю, у тьму...
Навстріч тобі – околиці в диму,
болота вечорова прохолода.
Я не завада зору будь-кому,
словам твоїм журним – не перешкода.
І що воно – не здалеки гадать.
Пучки трави... модрина в пелерині...
Гнітять тебе, мені не в благодать
близькі та нелюдимі просторіні.

--------------------------

За бунт розплата - дулі запашні,
Не буде жінці шуби із шиншили.
Чи вислизну з бідацької лижні?
Очолила громаду міль безкрила...

У рейвасі злодюга переміг,
Згодовує нам заповіді Божі.
Упроголодь лягаю на нічліг,
Якщо у брата не позичу грошей.

Від жиру, мабуть, жебракує дід,
Виспівує під церквою бельканто.
Нехай народ бездумно хлебче спирт,
А то, дурний, оговтається раптом.

Звикаю їсти кашу із пшона -
Закрито шлях в Євросоюз убогим.
Терпіти мушу. Бо іде війна.
Чи доживу колись до перемоги?

03.06.2018р.

Ледачий

На грубі умостилися коти,
Із рибою впороли миску шосту.
Поїв і я. Схотілося лягти,
І ну її до біса ту роботу!

Уранці два гектари накосив,
Удень - "Камаза" дровенят розгепав.
Получку віддаю усю красі,
А їй все мало. Каже: - Більше треба!

Розжовую цукерочку "Рошен",
За хвильку провалюся у нірвану.
Але кричить жона: - Вставай уже!
Шуруй на працю, лежень окаянний!

Підскочив, наче ґедзь мене вкусив,
Від поспіху "поцілував" піддашок.
Валяка я. Мабуть, тому труси
Спадають, як не одягну підтяжок.

У шлюбі рай. Ні жодного сучка,
Навшпиньки зачинив у спальню двері.
На луг веду попастися бичка,
А жінка хай дрімає до вечері.

03.06.2018р.

Любіть жінку, носіть на руках
І називайте гордо «Королева».
Їй не потрібні діаманти і хутра,
А лише любов, турбота, ласка, віра.

Ви говоріть частіше їй про те,
Що немає на світі очей її красивіше,
І, може бути не відразу, але потім,
Вона зрозуміє, що немає її щасливіше!

Букет квітів залишить яскравий слід,
Будь-який вчинок луною відгукнеться.
А кожен ваш прекрасний комплімент
Бальзамом на душу їй радісно проллється.

І наостанок просто в двох словах:
Цінуйте її душу, а не тіло.
Любіть жінку, носіть на руках
І називайте гордо «Королева»!
Радханатх Свамі
Переклала на украънську мову 3.06.18 8.20

А день вмирає мовчки, без істерик,
Заслабли в нього руки, впав кинджал.
Вже сонце, той великий стиглий персик,
Нектарно ллється в гір старих Грааль.

А день змикає слабко очі-хмари,
Сповзають з них натомленість і сум.
Тривожить вечір небо, як гітару,
І з темряви снує собі костюм.

02.06.2018

 
атож ~ утік
провинний & неґречний
на захід сонця
місяцевий схід
у час кохань палких
& зречень
іще ~ якихсь

йому цвіли
без огляду & жалю
вночі ~ зірки
& хмарення удень
а він долав стезю до раю
із незапам’ятних
давен

вже скоро там ~
де гине відстань
між рідним &
простим
вздогін зірвались пси
мисливські

  їх
очі видів
 ти




 

Я – дивак, що весь вік без вагання
Видихався щоночі від втіх, –
Я доводив жінок до ридання,
Поцілунками пестячи їх.
Я вмирав од напасті й жадоби,
І згорав терпеливо до тла, –
Хоч хрустіли лякливо суглоби,
Як у вузол сплітались тіла.
І сусідок, і добрих знайомих
Не гнітив невідкладністю справ, –
Не дивився на час, а про втому
Ще учора нічого не знав.
А тепер захворів чи збайдужів,
Бо думки вже та дії не ті, –
В місті квітнуть сусідки, мов ружі, –
Пирії на городі густі…
23.06.17

Навмисно і чесно, з проханням
НАЗАВЖДИ,
Люблю я тебе до нестями.
Укотре було заблоковано
нами,
Сердешно обіцяне станом,
Плекати на щиру відвертість;
Доречно було б занести до
ЖУРНАЛУ
Обіцянок і спостережень.
Люблю, я люблю і зусім непрогавлю
Хвилин, коли бавлюсь як вперше,
твоїми ВУСТАМИ.
Бракує мені твоїх теплих
ОБІЙМІВ,
Без них я порожня пляшанка.
Сьогодні, поволі, за денне
ПРОМОВЛЮ
І з жахом, що час так спливає,
Тобі таланить дев'ятнадцятий
ПРОМІНЬ -
Життя споміж мар і
ПАЛАННЯ.
Тоді як замріяне поле жевріє
Під небом блакитним
і ГОЛИМ,
Ти мусиш підвестись
і йти в добру пору,
Де маки врослись кардамоном,
Де родиться першість.

01.06.18.

Прекрасна юності пора,
Юнак незайманий в тривозі,
Його п'янить любовна гра,
Він схаменутися не в змозі.

Його впіймала ти в полон,
Як інших миттю здобувала.
Мов квітки ніжної бутон,
Ти чистоту його зірвала.

Тобі схотілось, хоч на мить,
Тих відчуттів, що вигасають.
Єдиний раз любов горить,
А далі лиш перетліває.

Він любий, поки ви разо́м,
Але, як інші, в безвість кане,
Означений одним рядком
В історії твоїх романів.

Який любовний лабіринт
Для тебе доля наготує
Назавтра? В цю ж солодку мить
В постелі юність розкошує.

Бігом нагодував свиню у клуні,
А то село аж збіглося на шум.
За графіком - писатиму про нюні,
Глумитимуся, трохи согрішу.

Ридають козаки і чорноброві,
В інеті день і ніч іде сльота.
А жінка дійки розмина корові,
Працює, а не слізоньки ковта.

Поплакати хотів і я, панове,
Ось-ось волога бризне із очей.
Але згадав - пиляти треба дрова,
Гуртом не поридаємо, ачей.

А потім - надвечірня косовиця,
Голодний кнур, курчата і кролі...
Немає часу рюмсати-журиться,
Робота від зорі і до зорі.

Пора іти на поле перебенді,
Чарчину на коня уже налив.
Увечері поглипаю в інеті
На лики професійних ревунів.

02.06.2018р.

Я чула, як старець говорив:
"Не Дай Вам Бог вкрасти ...
Не будьте мерзенні ...
Але якщо обікрали все-таки Вас,
Не засмучуйтеся .... Значить - Ви не бідні ... "
Я бачу мудрість в старечих словах.
Був мудрим це Дід, проживши багато років,
А той хто обікрав Вас - духом убогий,
Йому тепла душі бракувало ...
Ні честі, благородства не мав ...
Брав все чуже, сам дарувати не в силах ...
Його вибачте, не тримайте зла,
Що б образа Вас не погубила ...
Скупі не будьте людям на добро,
Діліться теплотою душі, посмішкою
Що б сказані колись слова -
Не виявилися фатальною помилкою,
Не кажіть в гніві лайливих слів,
Не проклинайте, навіть Вас зрадивших ...
Образи, сльози, біль, нехай понесе -
Осіннім вітром і листям опалим ....
Лана Альтер, 2012
Переклала на українську мову 28.05.18 17.25

відшелестить, відквітне і відбуде,
зелене мрево ляже на стежки.
і сім вітрів розправлять сильні груди,
й помчаться сивим полем навпрошки.
а світ, немов у китицях шовкових -
люби і мрій, бо що тобі літа?
в густій траві – загублена підкова,
гляди ж, неначе з казки – золота!
і добре так пробігтись за вітрами,
повірити в щасливий зорепад.
у спогадах, як ув обіймах мами,
де ані сліз, ні підлості, ні зрад.
лише думок тоненькі павутинки
і замість хмар – небесні хоругви.
щасливо так і так на мить дитинно
збирати щедре сонце в рукави!
…іще цвітінь смарагдова повсюди,
ще зріє, у медах зачата, вись.
відшелестить, відквітне і відбуде –
лише не нині, а колись… колись...

Язик у дурня, як ножака гостра,
Бундючних бевзів краще не займай.
Образити людину дуже просто:
Зронив слівце - і друга вже нема.

Якщо товариш, наче дика пума,
Лаштує дулю тицьнути рука -
Одгавкуватись вельми нерозумно,
Вже краще цілувати їжака.

На перший погляд, наче не скажений,
А спробуй, хоч у чомусь запереч -
Узрієш злого чорта із геєни,
Маестро безкоштовних колотнеч.

P.S:

Кровицю звично смоктуть упирі,
Свої жалі викладують у чати.
Жона гукає мужу: - На, жери!
А він устав з-за столу й вийшов з хати.

01.06.2018р.

Просякло все байдужістю, журою
у місті каменю, бетону і свинцю.
Усе давно покрилося нудою,
енергія ядра де йшла до бою
із тоннами води і вуглецю.

Чаїть з восьмидесятих місто пустку
і монумент недбалості людській,
яка десятки, сотні тисяч мрій
у радіації перетворила згустки,
у попелище віри і надій…

Але чому трагедія та сталась,
який фатальним виявився крок?
Тому «все в нормі» як би не здавалось,
пильнуймо, знов аби біда не вкралась
і не спустила атомний курок!

Кажуть люди, що у світі жити –
це тобі не поле перейти.
Та живуть одні багаті й ситі,
доживають – верстви бідноти.

І куди убогому діватись,
як не покотити до межі?
Є на що Європі сподіватись.
Слава Богу – не усі бомжі.

Слава Йсу, ще є кого єднати,
не така вже нація й тупа
і гріхи не хоче сповідати
у кацапуватого попа.

Та біда, що мастаки украсти
позаймали всі святі місця.
Шайка корумпованої касти
хоче теж стояти до кінця.

Їй судом не укоротиш віку,
не упоїш золоту орду –
цю неоголошену біду...

Та, аби не затівати бійку, –
гнати в шию ситу шайку-лійку,
що порохнявіє на ходу.

05/18

Посестро- Відо, вільшанкам і сойкам не спиться.
Крильми тріпочуть у ночі тугий тулумбас.
Долу ізходять небесні та зірні вовчиці -
Сходять вовчиці сліди залишити для нас.

Котяться кумельгом Повні, зминають століття.
По косогорах біжать рокові румаки.
Хтось ізловився у часу скуйовджені сіті...
Але не ми - не зловились ми в сіті таки.

Поки на варті стоять золоті громовиці-
Танцю відьомського не перепинять дощі.
Ми на зап' ястях несемо чарункові кільця,
Ми відкриваєм портали до синіх вершин.

Посестро, бачиш, розсипались ябка по травах-
Де не ступити - кругліє світіння планет.
Най дотанцюєм у цих потаємних загравах-
В ритміці Магії наше осуття земне

І повернемось у рідну заскучену зграю...
Хтось верне першим, а хтось верне другим, а хто...
Дзвонять росою світанки, зоря догорає...
Посестро Русю - розчахнуті обрії ось.

Гостриться вічності чорна, висока зіниця.
Он потойбічності - давній такий перелаз.
І перестрибують з висі премудрі вовчиці...
Сходять додолу сліди залишати для нас.

 
мсьє Шапельє ~
пан Капелюшник іншочасом
сьогодні має хоч би як
легкий атракціонний настрій
дрейфуючи серед гуляк
на нім зірковий лапсердак
в кишеньці мешкають піастри

вода з вогнем ~
у шаленіючому вальсі
переливаються горять
поміж прикраси & гримаси
міксуючи усе навряд
із певністю зловтішних правд
зі спеціями сублімацій

скрізь променад ~
принад зринаючих мов шанси
запон спокусливих либонь
швидких видовищ оку ласих
позбираних в один флакон
де нудиться лаокоон
папуг лякаючи хвилястих

все карусель ~
усе кружляє правим галсом
вдогін літам що тануть сном
спливаючи безцінним глянцем
за півдобро & псевдозло
порційне чорнобіле тло
в якійсь кавовій філіжанці

немовби спад ~
неначе знов ті самі танці
хвацькі пожирачі пломень
сумбур прелюдій збій кадансів
геть некерований момент
як відпускаються зі жмень
подерті клаптики квитанцій

еtc.~
рядки порожніх анотацій
той спокій в галасливий день
наслідує буше на таці
як є фатальне & одне
аж поки місяць не стрибне
на стіл дзвінкий
чеширським зайцем




 

1

Я знаю шалені місця... -
сказало телятко тигру.
Немає там ні курця...
Мій пращур там ясла виграв.

Лишаймо сіренький гурт,
за лаву скубуться сойки.
Наснажене я на спурт,
не стейком лишусь - а зойком...

2

Дивлюся тій парі вслід:
чи дружба міцна можлива?
За кілька хвилин - обід.
У тайстрі тигрячій слива...

І якось воно отак
ведеться з царя Гороха:
взрів успіх чужий - маслак
від злості дрижить. Убого...

А може, якраз оці
друзяки зламають вершу,
здивують жаб в осоці.
відсутністю штампу "Я - перший"...

2018

Вмирає лев*… Лапище – на лілеях
(гербі, якому вірний до останнього).
Повстанці, як же так? Навіщо – лева?!
Супроти августійшого постали ви.
То й хай би королеві – королеве,
ну тобто смерть, якщо вже так допік він.
Та звірів цар… За що, нестримні, лева?
Ніхто не дав команди: «Зброю – в піхви!»

Вмирає лев. Не зрадити присяги
його навчили у дитинстві раннім.
…Так наші чорнобриві та русяві
од ран невиліковних помирали…

Вмирає лев. Могутній – та не вічний він.
В очах – нестерпний біль, та не розкаяння.
Навряд чи я колись із серця вичавлю
швейцарське горе, витесане з каменю.







_______________________________

* монумент «Лев, що вмирає» встановлений у Люцерні
в пам’ять про швейцарських гвардійців, загиблих у 1792 році під час штурму палацу Тюїльрі, або страчених після цього штурму

Худнемо. Спадають ліф, труси,
Лазимо навприсядки на дачі.
Що, голубко, хочеш ковбаси?
Пропоную посмоктати пальчик.

Нащо люба здався той омар?
Хто філе сьогодні купить здуру?
З курячих пазуриків навар
Вайлувату виструнчить фігуру.

Целюліт, жири, холестерин -
Нащо ці страхіття любій жінці?
Піднімись на хвильку із колін,
Випий залпом кухлика водиці.

Платять гарно. Влада - чистий мед.
От народ і біситься од жиру:
Замість масла споживають спред,
Смокчеться сироватка без сиру.

Репаються чорні п'ястуки,
У дугу зігнулась чорноброва.
Українці - як хорти стрункі,
Виростає нація здорова.

Гарно жити в рідному краю,
Йду на працю з апетитом вовчим.
Як засну - одразу щось жую,
А прокинусь - знову їсти схочу.

30.05.2018р.

Досить!

Насварений. Пегас бреде услід,
По носі муза майталає флером.
В поезії, я, браття,- інвалід,
Релікт казковий, риба кистепера.

Ввігнав зубиська геній у задок,
Шматує люто залишки таланту.
У нього кожен твір - барвистий шовк,
Слова гримлять, мов постріли гармати.

А в мене - срамота! Одні цицьки!
Сплітаються коханці голопузі.
Та краще би зостався без руки,
Аніж таке писати, любі друзі.

Піду на луг, нанюхаюсь квіток,
Ввірвалось еротичне тинди-ринди.
Загнали п'явки тигра у куток:
Здаюсь! Про вічне згоджуюсь творити!

30.05.2018р.

Кортіло звернути...
Та де ж я зверну від себе?
Так баглось не бути!
Не бути ж мені - ніяк...
Сама між зірками
шукала прийти потребу,
що саме за сим, і сюди,
і до болю - так...
Снувала стежину
таку павутинно лéгку...
Таку запрозорену
сизим по сивім сні -
прадавню, предивну
у нóвості ветху-ветху,
колисану Богом,
що сам ми складав пісні
і люляв падучу зерниною
в людське тіло...
І скрапнула медом
на мáтерину сльозу...
Зіпнувшись у рóки,
як те немовля, невміло
відміряла перший... не крок,
а стрибок в грозу...
Довкіл блискавиці
батожили, громом било.
І падала долі... Вставала,
не йшла навспак.
А Бог так дитинно ховав
і вертав ми сили
любити і бути...
Не бути мені - ніяк...

2018

Чи вирваний шматок
років твоїх уряд
вплететься у намічені узори?
Чи захистить мольба,
обернена назад,
в розстріляні «зелені коридори»?

Чи вистоять із слів
змережані світи,
чи всі вони – лиш плетиво ілюзій?
А нам – аби забутись,
нам – аби іти
по мовному тріскучому галуззі?

Чи зміряє душа
самотності узвіз,
що виріс перед очі крутизною?
Чи це вже – назавжди?
А чи Великий піст,
і книга книг лежить на аналою?

Я звідси не вступлюсь.
Із впертістю, як глід,
стоятиму від вечора до рання
і думатиму над,
і кидатиму в світ
без відповідей – знаю – запитання.

2018

Оригінально! Ось який мотив
доказує, що то є геніально,
освоїти відомий наратив,
аби плескали язиками, - файно!
Одне одному не сукати дуль.
Не лаяти за збіги і за риму...
Когось на шоу надихає Буль,
а хтось шукає точку «уязвиму»,
аби і цього «гуру» розп’ясти
бодай за те,, що нібито учитель,
лінивого любителя мучитель,
який не досягає висоти,
за те, що той азами володіє,
як пікою удатний Донкіхот,
і що не уповає на народ,
але на нього має ще надію,
та марно за поезію боліє...
Іде й не оглядається. Як Лот.

05. 2018