Веснянку миють видноколи
у кришталевому вікні.
Не забувай мене ніколи,
примарюся тобі чи ні.
Можливо, пташкою з'явлюся
на підвіконні самоти,
розсиплюсь трепетним пелюстям
на коси осені і ти
згадаєш літо полум'яне,
хмільну розраду світлих мрій,
іще до того, як розтане
в твоїй уяві образ мій.
Ще будуть зливи вересневі
вершки збивати і чорнить.
О любі весни, де ви... де ви?
Томи життя, а спогад - мить.
2019р

Поїхала жінка далеко -
і тужить за горами, за...
Печалями сповнені глеки,
у кожному вірші сльоза...

Красива, любима, хороша...
Цупке ностальгійне шиття.
На плечі - вишивану ношу.
Ні ниточки там каяття.

А я прочитаю - і мовкну.
Мене ж не привабив ні Крим,
ні шиби вітражні (чи окна)...
ні паюсні стоси ікри...

Чудні алгоритми у страсті.
Судити амура чи ні?
Злітають катрусеньки... насті... -
і докори вельми смішні.

Отож помахаймо: щасливо!
Та ждімо привітів і проз.
Написані вірші курсивом.
Вишиваний сум... усерйоз...

2019

Надія на янгола, трішки - на пана...
Хіба поведенція Долі погана?
Малюємо власні узори на шибах,
присолиться (хай і здорожчала...) скиба.
Відсотки-людва позбивалися в товпи.
Вериги стискали, та бажані - мовби...

Почнімо із себе - не з ближнього юди.
Повірмо: прийдешнє змете халабуди.
Але ж руйнувати доводиться сполом!
Хай мова над нами - сяйним ореолом....

2019

Хочу бути як всі,
Щоб ховатися хитро за спини.
Зневажати добро,
Мов щитом, прикриваючись злом,
Перед сильними світу,
По-рабськи схиляти коліна,
Переждати в кущах,
Коли треба іти напролом.

Хочу бути як всі,
І своїм почуватись у зграї,
Відчувати плече
Компаньйона слизької руки.
Совість не запече,
Ані осуд ні суд не скарає.
Гола правда мовчить,
Коли гору беруть срібняки.

Життя людське – феєрія струмка!
Загомонить униз в’юнким потічком,
а потім обертається на річку,
сестру зустріне – і уже ріка!

Бурчак, немов дитя, яке пішло,
не знає ні утоми, ні спочинку.
Упевнено уже тримає спинку –
у ньому є змочити де весло.

Дугою вигинається в гаях,
а далі – чинно лине між лугами,
нотуючи помітки на полях,
мов композитор пише власні гами.

Тут береги покриті осокою,
там вітер гонить хвилі ковили.
Натішитись не встигли ми з тобою –
до моря наші ріки допливли…

Жага життя… Душі цього замало!
Стрімка завирувала течія,
попле́скалась і біля греблі стала.
А може то всього лиш печія?.

З ранку воза як запріг -
до самої ночі
Трясцю втому переміг -
аж запали очі

До ладу все у дворі -
просто любо глянуть
Дід хазяїн у селі -
і про це всі знають

І худоба вся його -
наче на картинці
У карманах порожньо -
все у баби в скринці

От настільки роботящий -
добрий , і привітний
Норов баби ой гарячий -
стабільно гастрітний

Все що краще у ничках -
поховане трухне
У лахмітті , у горшках -
заставлене кисне

І готує діду так -
аби рахувалось
Маю я - поганий смак -
нею звітувалось

Виростили двох дітей -
і онуків мають
Дід в повазі від гостей -
від баби ікають

От загадки лабіринт -
протирічь тяжіння
Де потрібен рані бинт -
баба ліпить зілля

І не сталося нічого -
такого страшного
Бо як любиш - то від того -
все в житті чудово.

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б й воно безсиле
З гріхами нашими впоратись).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.

А нам весна защебетала
Розквітла щира , забуяла
У сад Едему проводжала
Його щедротами вражала

Поворкотіла , покружляла
За горизонтом поспішала
Нас віддала малюнкам літа
Від чекаючи привіта

У пісні цій між берегами
Мелодії яскраві фарби
Любові здатної роками
Прожити спільними думками

Уже до осені зібрались
В своїх здобутках постарались
Відповіли , повибачались
Душа з душею обіймались.

У тиші найгучніший резонанс.
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любов’ю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме потому –
Вона звучить зі статуй і з ікон.

Звучить, коли є мир і йде війна,
Коли за неї нищать і вмирають,
До пекла тягнуть, прагнучи до раю,
Забувши – ненав’язлива вона.

Це ми її саджаємо на трон.
Любов, яка смиренна, хоч бездонна –
Наскільки Богородиця, Мадонна
Не схожа на піднесених матрон.

Вона не знає фальші і гримас.
Хто миє ноги – руки не вмиває,
Дає і не очікує навзаєм,
Голгофа – не Синай і не Парнас.

А ніч перетинає Рубікон.
Від розбрату навалюється втома,
Фома – не більш не менш – латинський Thomas,
Закон любові – жертвенний закон.

Лиш тиша ця – гучніша канонад.
В неділю, в час весіннього розмаю –
Христос Воскрес! І я прекрасно знаю,
Що Він з любов’ю дивиться на нас.

Пороблено щось з Україною. Боже, чому?
Давно не лунає від неї медових мелодій.
Якщо і заводить, то лиш полинову, сумну,
бо чорний полин полонить золотавість городів,
і мед стільниковий спотворює смак полину.
Хороним надії, в журбі поступово холонем.
А лань благородна стає антилопою гну
в Асканї-Новій, і степ в його чорнім полоні.
Та гірше - Полісся: порізане в рану одну.

Хороним надії. Самі помираєм поволі.
Ласкаву траву він спотворив у грубу труну.
Калічать копитами коники личка півоній.
Нагадує хата білява похмуру тюрму.
Не сонце-блакитний наш стяг, а криваво-червоний.
На голови наші, на коси-чуприни чому
не хустку барвисту - вінок одягнув нам терновий?
Не шапку смушеву сріблясту - а чорну чалму
Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль,
ЧОРНОБИЛЬ!

04.2011

Край городу на межі
Зацвітає слива.
Так приємно на душі
Бачити це диво.

На біленькі пелюстки
Бджілоньки сідають,
Буде, значить восени
З щедрим урожаєм.

Поки що ж сливонька та
Своїм цвітом манить,
Який гілки огорта,
Мов туман-серпанок.

2019 р.

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Я люблю розгорнутий спів.
Щоби серце – на повні груди.
Й не терплю любити – напів,
Напівправди, напівоблуди.

А в реальнім житті із них
Краще дім сім`ї будувати.
Пестить тихо стриманий сміх,
А у вухах – м`якенька вата.

І як слово впаде не в лад –
Може буть воно непочуте.
У сердечний квітневий сад
Не проллється з нього – отрута.

Я надміру люблю тебе,
Ти зловжити оцим хотіла.
Я не дав. Небо - голубе
Від свинцю обрАз потемніло.

Я на тебе сердитий був…
Та на себе сваритись треба!
На всю правду накласти табу –
Так нашіптує Боже небо.

І життя опускає ниць.
Це стосунків кінця – початок.
Наробили таких дурниць,
А мені за все – вибачатись.

Вже холонеш до мене ти…
Усвідомлюю я провину.
Ти прости, о люба, прости,
Я не вмію наполовину

Ні сваритися, ні любить.
Як і ти, я козак упертий.
Дай цілунку останню мить
Й біля ніг твоїх любих – вмерти!

25 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Весна – не сезон, а пакет пропозицій,
Акційний, омріяний наш тет-а-тет.
Наповнений вітром і схожий на птицю
Понад смітниками літає пакет.
Весна – це сезон для легких акварелей,
Що змінять барокову графіку зим.
Тремтять нашорошені зграйки морелей,
І дим білоцвіту вже мариться їм.
У бру́ньках квіткових бубня́віють рими.
Тобі – чоловічі, жіночі – мені.
Весна – час пакетів, що втілюють зримо
Бажання злетіти у височині,
Піднятися врешті понад смітниками,
Лишити здрібнілих людей унизу…
Потік висхідний забавляється нами,
Несе нам чи зміни чи першу грозу.
Морелі чудуються, що за дивни́ця –
Мов квітка ясніє, тріпоче, мов птах!
Пакет зупинився там, де і годиться –
В акційних акацій на гострих гілках.

Переливаю у слова
у лінії-овали літер
печаль. Робота не нова...
Осінній день. Гульвіса вітер
з дерев мереживо зрива.

Наївних образів рядки:
жаринка сонця дотліває,
латаття прихистку шукає
на дні глибокої ріки.

Погасне квітка золота,
під невблаганною водою...
Отак – без тебе, чи з тобою –
мене огорне самота.

Як не старалась – не змогла
зламати цю стіну незриму.
Чом я не Мавка? Я б на зиму
суху вербу собі знайшла.

І там би спала до весни.
і споглядала білі сни.

2017

Від янгола до стерви тільки крок,
коли відтято крила лебедині.
Ліпив ти пластилінових ляльок,
і арії із опери Пучінні
просив співати, оплесків не чув,
ні трель колоратурного сопрано.
Маріонетці серце розчахнув.
Чому ж в моїй душі кривава рана?

Весняний вернісаж: картини, де розквітлих
розрадить, надихне краса міцна рослин -
яскравих, запальних. Де крокус, як розвідник.
Де пролісок, немов ясної сині син.

Весняний вернісаж, де вранішні фіалки
і пшінка, і нарцис до бджілок і джмелів
звертаються: "Скоріш пірнайте і співайте,
щоб наш нектар хмільний від чар і чвар звільнив!"

Весняний вернісаж, де просить абрикоса:
"Хай кроки і думки високі і легкі
засвітяться у всіх. А збірку цю прикрасять,
мов квіти весняні, окрилені рядки!"

04.2019

Життя у межах парадигми
обсіли мрії, наче стигми,
на тлі зелених сподівань
після зневіри і блукань.
За чистоту, за честь і цноту,
за плідну для людей роботу
нас закликає феномен,
слуга народу й шоумен...
Двадцять одне або блек-джек –
міняю мозок на флеш бек.
Кидаю голос у щілину.
Рятуймо, браття, Україну!

В руці два тузи… о-ба-на!
Щастить нетямі з бодуна.
Вже двадцять два і час настав:
«кінець епохам» хтось казав.
І замовчав, бо зуб незгідний –
такий живий і дуже рідний,
останній зуб в плеяді рота,
тотем присяг від Саваота…

25.04.2019

Як літні трави спалений той час,
Коли стояли ви в самотній волі.
Козацьке сонце зігрівало вас
Під вітру колискову в Дикім Полі.

Моря кочовників пропали враз,
Ви ж залишилися подібно солі.
Прихильники несяючих прикрас,
Озброєні та, наче правда, голі.

Так довго пильнували степ самі,
Що стали нелюдимі та німі?
На скіфську озивалися востаннє?

На істуканській загриміть ізнов!
Чи як жадаємо гучних розмов,
Вам кам'яного хочеться мовчання?

2018 р.

Мисль розумна на папір повзе,
Склались естетичні горе-пазли.
Поетес кохаю над усе,
Це вам не котлетниці у маслі.

Є і в мене щастя - ти прикинь! -
Творить безперевно благовірна.
Все прекрасне! Погляд і думки,
Лик - одухотворена картина.

Пише так, що бачу наяву
Кожен образ, подих, порух, сцену.
Без кохання цілий вік живу -
Від любовних віршів млость у членах.

На руках щодня відношу в сад
Миле божество, під крони вишень.
Хай шуга у висях - я ж не кат,
Про любов жарку зі мною пише.

Пописати вельми захотів,
Стану як жона любитель-книжник.
Ми тепер обоє, мов святі,
Як монах з монашкою. Безгрішні.

25.04.2019р.

Щастя в голові –
Плани життя особисті-
Успіх, визнання!
25.04.19 7.10

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Доле наша доле перекоти поле
А у полі вітер та гіркий полин
Їдуть чумаченьки привезуть нам солі
Сипати на рани вибивати клин
А у небі зорі мерехтять як мрії
Світить та не гріє сонмище вогнів
Буде непогода мжичкою засіє
Виросте осуда із минулих днів
Поки що за паєм до факірів луди
Станемо у чергу як не раз було
Защемить у серці запече у груди
Трохи затуманить думами чоло
Нам би байду хліба та цинічних жартів
Нам би віртуальну віру без жури
Виграти у дідька ризики у карти
І почати жити на рахунок три…

23.04.2019

Історії котиться колесо вправно.
Минуле міняють прийдешні віки.
Була у нас слава. Було і безслав’я.
В історії завжди перебіг такий.
Князі й королі з нами дружби бажали.
І миру хотіли, й жадали рідства.
Та ми не завжди це за благо сприймали.
Й котила нас в прірву роздорів ріка.
Взаємні образи, підступність і зрада,
Жорстокі набіги і чорні діла.
Усе це було нам усім на заваді.
І кров міжусобиць рікою пливла.
А цим користались і зліва і справа.
Землю плюндрували, топтали народ
Та ви, - зрозумійте, що це не забава.
Вже досить чекати від долі незгод.
О, браття – слов’яни, забудьте ви чвари.
Забудьте образи в минулі віки.
Хоч доля жорстока нас всіх розкидала,
Та всі ми є древа одного гілки.
Це дерево може розквітнути знову
І дати чудові, багаті плоди.
Давайте дружити і геть всі роздори
О. друзі – слов’яни, - ви ж сестри й брати.

А я – немов магнолія ота –
Росту, квітую тихо сам у гаю.
Прийди до мене, люба, золота,
Як сонця, я тепла твого чекаю!

Прийди до мене, в мій духмяний сад,
Допоки ще весна у нім буяє.
І хай не буде вороття назад
Між ласками шаленого розмаю.

Цілунками, вустами говори…
Нехай пелюсточка пелюстку ловить
У пустощах закоханої гри,
У невимовних пестощах любові.

Коли в найвищий увійдем екстаз,
Розчинимось, полетимо в обіймах.
Нехай ніщо не зупиняє нас,
І насолоди стогонів не стримуй!

Прийди до мене, поки є жага,
Допоки ще благовіститься небо.
Бо пропаду в байдужості снігах,
Перецвіту й осиплюся – без тебе!

24 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Зручно бути малоросом,
Безголовим, безголосим,
Що завжди уклінно просить,
Аби хтось йому подав.

Ницість входить у систему,
Через те ми так жиємо,
І тому на тих плюємо,
Хто запроданцем не став.

Ми сідаємо в човен, і я не боюсь
грізних вод, що бентежать, лякають.
У руках дужих - весла, та Бога молю,
щоб дістатися берега. Знаю,
течія понесе на каміння, а там -
водоспаду бурхливі потоки,
та окрилено вірю, що запросто нам
прихилити і небо широке!
Заплисти у затоку зелених дібров,
наша пристань чекає на щастя!
Світ врятує любов, нас тримає любов!
Коли віриш у себе - все вдасться!
2019р

В прозорому небі дзвенить мов струна
Весняної радості пісня одна.
Струмочком дзюрчить, а то дзвоном заб'ється.
Все вище у небо, все вище несеться.
Ту пісню співає пташина одна
Така непримітна, сіренька вона.
Ще сніг не розтанув увесь на полях,
А весну вже славить сіренький той птах.
Гімн сонцю й теплу, що оновлює світ
Летить в небеса, сотні, тисячі літ.
І люба та пісня старому й малому,
Бо радість приносить до кожного дому.
То жайворон любий над нивою в'ється
Дзвінка його пісня до нас з неба ллється.


2010 рік

Сонце і Місяць побачили нас.
Вкрилися зеленню спалені ниви.
Знову помчить, обганяючи час,
кінь молодий, вороний, білогривий.

Падає степ під копита коня,
і не спинити шаленого бігу
чорної ночі і білого дня,
чорного неба і білого снігу.

Крешуться іскри з-під чорних копит,
гриву туманом над степом розвіє...
Та від єдиного слова згорить
нива, любовним засіяна зіллям.

Місяць і Сонце сміються з гори.
Вирвати б серце, щоб так не боліло!
Знову два ко́льори, два кольори́ -
чорне і біле. Чорне і біле...

2010

В твоїх(!) руках ключі від щастя
Казав татусь: - по самі вуха…
Не відмовляйся, бо невдастя
Вважай що це маленька пруха
Середня та, що попереду…
Але і там свої нюанси
На ложку дьогтю - ложка меду
Коли навкруг - одні романси
А ось велика пруха - фініш
Усе тобі - по барабану
Щоб не почув - проходив, вмієш
Фамільний Герб - небесна манна…
Казав татусь
24.04.2019.

ОбрАзи, біль і страх - крихка слюда,
Живим - живе, минуле ж - чорна скверна.
Безпам'ять...забуває люд Майдан,
Вже не кипить від гніву кров у венах.

Війна - десь там, під пеклом, вдалині,
А тут немає місця для тривоги.
В колеги віршик - у медах ваніль,
Та дійсність - це хрести і некрологи.

Я бачу мервих, так як і живих,
Чекає смерть зухвальця на вокзалі.
Він ще не мрець, та вже у яму ліг,
Обнесену жаливою печалі.

Синочку, спи. Скінчилися бої,
Шумить вітрець легкий у верховітті.
Стискаю зуби пам'яті своїй,-
Нехай журба лишається в граніті.

24.04.2019 р.

Ява: моральний зсув чи перспектива скону...
Чвалав - підперти - Ох... Сороки - в оборону.
Опір'єна верба, і проростає зелень.
Країна принишкає... ще скрикує "ой леле"...

Котурни шоколадні.
Фонтанний крововилив.
Ми голуба чи яструба у лементі зловили?


2019

Сміється день вишнево й абрикосово,
Весна буяє і чекає див.
Відлунює пташиним сміхом, росами,
І паростками трав і лободи.

Вона сьогодні великодньо світиться
Із пасками на рідному столі.
І нікому вже нині пожалітися,
Що крашанки не ті і замалі.

Над Сеймом вітер гонить, грає хвилями,
Пилок вербових котиків спада.
Життя втекло роками, днями, милями,
І ріками, де все тече вода.
24.04.19

п'ять гіль
зачатих брунню на зелене
вино і дощ
і свято і весна

і ти
у вічній вічності до мене
і я
чомусь не п'яна од вина

лише від зим гілля собі заснуле
лише коріння з пам'яттю вузлів

рожевий полиск стрічки
перебулий
на білому обрусі на столі

Втомилась ластівко? Лягай,
Зроблю масаж тобі й котові.
Опісля виборів розмай,
А настрій просто пречудовий.

Життя, неначе той квартал
Веселий, дев'яносто п'ятий.
Дебелі блохи є в кота,
А у жони - рожеві п'яти.

Як бачите - усе тіп-топ,
Мурчить як тигр вусата морда.
Цілую жінку прямо в лоб -
За секс нічний винагорода.

А Мурчик ніжний, наче шовк,
У холодильник суне писка.
Кармічний бачиться зв'язок
Між Президентом і котиськом.

- Часи настали перемін! -
Кричить на вухо юнь зелена.
А кіт...де сало - там і він,-
Татьба закладена у генах.

23.04.2019р.

Ні обіцянок, ні пробачень

В державних справах - бовдур, ні гу-гу,
Але при владі, отакий от казус.
Іди, воюй за неньку дорогу,
А я у крісло цезаря усядусь.

Обрали люди в лантусі кота,
Не спрацювала кнопочка тривожна.
Для мене томос - "термос", глупота,
З хохла дурного реготнути можна.

Не геній я, не Бог і не ашуг,
А приколіст, що закусив вудила.
Казав зі сцени, і тепер кажу:
Країна ця - повія зголодніла.

Чекають марновіри на дива,.
Гадають, я на троні - це удача.
Нікому обіцянок не давав,
Тому і не очікуйте пробачень.

23.04.2019р.

Розлетілись вітри по світах, ніби діти від неньки,
Понесли дух змагальний з собою і радість свобод.
Вже не втримають їх ні снігів, ні дощів походеньки,
Бо ведуть за собою мій зболений рідний народ.

Щоб устав із колін і сльозу пересолену витер,
На обличчі століттями горем проораний слід.
Дме на рани йому і знеболює, стишує вітер,
Щоб зібрати докупи увесь український нарід.

І піднятись на захист води, і лісів, і земельки,
І вишневих садів, і онуків, що прийдуть у світ.
Тих прогнати, що пхають в свою ненажерливу пельку
Всі надбання країни – і звичай, і мову, і плід.

І прокинеться світ, загримлять віковії кайдани,
Бо припиняться смерті у цій ненависній війні.
І заповняться людом щасливі од миру Майдани,
І настануть для нас, вже об’єднаних, радісні дні.
01.06.18

На сонці виграє, іскриться мій кинджал,
у золото закований і срібло.
Булат його зберіг надійність, гарт, запал –
всю спадщину, яка в наш час потрібна.

Служив він вершнику у горах сотню літ,
за послуги свої не взявши плати.
Багато ворогів відправив на той світ,
кайдани розтинав і різав лати.

Він забавки ділив слухняніше раба,
у відповідь дзвенів гірким образам.
Різня в ті дні, мов дика молотьба,
у нього викликала лиш відразу.

Його в полон відважні козаки
взяли на мертвім тілі свого пана,
а потім тільки грались парубки,
на пояс хтось вдягав поверх жупана…

Вже піхов рідних, понівечених в боях,
позбавлений колись супутник вірний.
Він дорогою іграшкою шлях
скінчив, на жаль, безславний і покірний!

Рукою звичною і дбалою ніхто
не чистить, із наділку не виймає,
перед молитвою не зніме свій хітон
і написів ретельно не читає…

В наш лицемірний час, поете, чи не так
призначення своє ти зовсім втратив?!
Зміняв на злото даний Богом знак,
який народ боготворив і славив.

Був час, коли палкі твої слова
із мертвих підіймали люд на битву.
Хоч крапля правди ще в них є жива,
чи зможуть замінить вони молитву?!

Твій вірш, як Божий дух, над натовпом витав
і дум твоїх відлуння благородно
лунало дзвоном між людських отав
у дні вселенських свят і бід народних.

Наскучила проста, мужицька мова,
ми тішимось байками і обманом.
Живого, щирого не чуємо вже слова
і зморшки все ховаєм під рум‘яна…

Ти ще прокинешся, осміяний пророк?..
Чи, залишившись за умовностей межею,
із піхов золотих не вирвеш свій клинок,
попсований апатії іржею?!.

Здійснює Ранок промову до Ночі:
Тільки думки її на шкереберть!
У пересерді, заплющивши очі,
Зникне так хутко, втікатиме геть:
Встигнути треба, часУ ж бо – ледь-ледь.

Нерви напружені, у єйфоріі!
Голос до вищих сягає октав!
Певне, були ілюзорними мрії.
Попіл збирається в згарищі справ.
Долю лихую їй хтось надіслав.

Треба прощатись, не буде вже влади.
Прагне ще вирвати зайвий шматок.
Незаперечність та стійкість посади
Довго давала надходжень приток.
Обґрунтувалась реальність чуток.

… Добре, на світі буває ще й Ранок.
(Ніч керувала уже наостанок)
Промінь розбуджений сяє навколо:
Всіх закликає у створене коло!
Чутно далеко веселий цей голос!

22.04.2019
Свидетельство о публикации №119042206347

- Ой, куди ви біжете, мої черевички?
- На узліссі вже з'явилось листячко сунички!
Там ростуть духмяні трави і цвітуть кульбабки,
Дзвоники бринять привітно: дружньо й по порядку!
Там берези ніжні віти небо обіймають,
І усміхнені ялини весноньку вітають!
Ще квітує дика вишня, соловей співає -
Сонячна весела казка діточок чекає!
- Поспішаємо мерщій, мої черевички!
Заяскріли оченята, червоніють щічки.

Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.

Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа
нам доведеться всім уплав!

04.2016

Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...

Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе
наливає саке мені.

Ринок стогне і кукуріка...
Проза й вірші нікому не...
Ріже ковбики недоріка.
І халепне життя, й курне.


2019

Книга джерело
Знань, умінь, пізнань –
Серцю насолода !
23.04.19 10.00–

Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
й капучино у ліжко від Неї.

Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще
позолочений хрестик від Нього.

Те, що хочеш знайти, ти знаходиш в мені,
навіть більше, що я можу дати.
Ти в мені! А в тобі - мушлю бачу на дні
моря грізного - бурі у чаті.
2019р

Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Чи химерами всі оповиті?

Доля добра бува. Та буває і зла..,
Занесе на пороги неситі.
Як же можна у далеч пливти без весла,
Ризикуючи вмерти щомиті?

Як же можна пливти по життю без мети?
Все у вас, у жінок – таємниче…
Та подумай голівкою трішечки ти…
Ждеш, що небо до себе покличе?

Чи безсила душа вже боротись зі злом,
Смерті хоче, чортам на догоду?
Ось рука моя дружня і човен з веслом -
Попливемо на чистую воду!

22-23 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.

Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,
Еротичним одпоював зіллям.

В мене серце гаряче, мов піч,
А у мужа - засніжений камінь.
На перині літали всю ніч,
Одинокість виводили з карми.

У столиці один я такий,
Дар святенницький - дів рятувати.
Проводжаю богиню за тин,
А сестриця її вже у хаті.

Кліпнув оком Амурчик нагий,
А Венера брикнула ногою:
- Йди, умілець, спокутуй гріхи,
Обдаровуй нещасних любов'ю.

23.04.2019р.

Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.

Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені
За кілька пробачень до страти.

23.04.2019

Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.
21.04.19

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося зі світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.

Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
загуркотіло перше груддя.
Майор звелів не відкривати,
отець сказав - це не провина,
нехай сусіди не осудять.

З тих пір минуло часу досить.
Сорокадення відтужили,
вже зеленню укрились верби.
А мати біль у серці носить,
що не відкрили домовини,
не бачила його померлим.

Чи наречена, чи вдовиця,
дівча постукає у двері.
Посидять мовчки, склавши руки,
дістануть з верхньої полиці
листи солдатські між паперів,
як свідків вічної розлуки.

За ніччю - день, за тижнем - тиждень.
Картопля в полі достигає,
курчата вивелись нівроку.
До осені ще літо вижде
дощами теплими над гаєм.
Душа гоїться крок за кроком.

Був знову вечір. Чередою
корівку гнала з пасовища,
селом вертали з поля люди.
Вже рідна хата за рікою,
за вербами, все ближче, ближче...
У мить зайшлися криком груди!

На сходах ганку тихо, мирно
сидів солдат. Наплічник збоку.
Кришив скоринку хліба курям.
Стояла, милувалась сином,
ні слова, ні сльози, ні крику,
вже під собою ніг не чула.

Живий! Боялась, що примара,
що видиво на раз розтане.
Підвівся син, розвівши руки!
Душа надіялась не марно
на це спіткання нечекане,
відживши від важкої муки!

Ще буде - за страшну помилку
майор приїде вибачатись,
з очей щасливої дівчини
стече непрошена сльозинка,
новину рознесуть дівчата -
він не загинув, не загинув!

А зараз мить - синівські очі,
синівські руки, Боже милий!
У тих очах - незгасна пам'ять,
у тих очах - відбиток ночі,
якою жах смертельний квилив,
ще й досі палить, палить, палить!

Час непідвладний долю стерти,
та лихові недовго скніти.
Приходить за кінцем початок -
подужавши загибель смертю,
він повернувся з того світу
могилу власну доглядати!

Хмарин прозорих дим –
Легкий то неба подих.
І сад увесь під ним
Зеленим гіллям водить.

Верхів`я – як мана –
Укрила грива біла.
Мов юність чарівна
Раптово посивіла.

І день лице своє
У млі ховає гаю.
Неону лиш кольє
На грудях ночі сяє!

21 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)