Сині волошки, поле безкрає,
Подих легкий вітерця,
Сонячний промінь барвами грає,
Небо без краю, кінця.

Синій та жовтий, жовтий та синій
Любі мої кольори...
Господи-Боже, Тату всесильний,
Нас у борні збережи.

Дай сили духу горе забути,
Мудрості дай, доброти,
Виведи нас з цієї покути,
Щоб до волошок іти.

1
Мій кіт байдужий до мишви,
Зробити ліньки зайвий рух.
До кицьок також не зови,
Проте майстерно ловить мух.

Він - нестандарт. Оригінал.
А на додачу ще й естет.
Як чує мух дзвінкий хорал -
На склі їх душить на омлет.

У кума кіт як пес гарчить,
В сусіда - товсті як слони.
А мій привчився до бахчі -
Вживає дині й кавуни.

Кричать у селищі коти,
А мій скрутився колобком.
Сказився, бо від середи
Живе у буді з їжаком.

Мутує, змінюється світ,
Коловорот думок, ідей...
Якщо дуркує власний кіт,
То що казати про людей?
2
Не згадую про тарталетки -
Пісний кондитерський екстрим.
Короблять діти із піпетки,
Ще й виношені бозна ким.

Стримить увись пір'їна з носа,
Тату - на лобі черевик.
Сестра у негра ласки просить:
Звикати мусить чоловік.

Стає звичайним незвичайне,
Живуть сусіди вчотирьох.
Жіноче лоно життєдайне
Сумний чекає епілог.

В усьому треба знати міру,
І клепку, звісно, в голові.
Кохай стандартно свою милу
На ліжку або на траві.

PS.
Ми вже далеко від Адапи,
Втішаєм віршами мізки.
А кіт одкинув нагло лапи,
Вдавився мухою таки.

30.05.2017 р.

Ідуть літа, біжать роки
і утікає невловимо
моя коротка на віки
любов з лукавими очима.
Але радію цій весні
із первоцвітами у лузі,
коли усе твоє мені
уже належить по заслузі,
коли засіяне зійде
озиминою. Все минеться,
а я ніколи і ніде
уже не вилікую серця.
Хіба що, може, уві сні
ще полюбуюся тобою,
коли зійдеш у ярині
бодай волошкою живою.
Ідуть роки, летять літа,
перетікаючи у мрію,
а ти усе моя свята,
якій молитися не cмію.

                              04.2017

Поки у вирії осінь,
літо чекає весни.

Що за життя не збулося,
ходить ночами у сни.

Щастя людині дається
як осіяння душі.

Не спокушається серце
на золоті міражі.

А стрепенеться, буває,
то і вогонь охолов.

Поки шукаємо раю,
свічкою тане любов.

І на путі до могили
гасне надія сама.

Віри такої нема,
що піднімає на крила.

Що за життя не цінили,
позамітає зима.

                              05.2017

А краще б нам було не знать
Про чвари, що коїлись поміж дідами,
Про те, що хтось когось там обдурив,
До нитки обібрав чи за межу священну виліз...
Ми, зрештою, як і вони, так звані вороги,
Вийшли на світ оцей безгрішними.
Навіщо ж каятися привселюдно в тім,
Що просто не могли ми бачити й чинити?
Бо ж каяття – постійно оглядатися назад.
На поступ уперед – сили потрібні...
То ж чи не краще в злагоді та мирі
Свої й чужі нам доглядать могили?
Хай квіти й дерева, посаджені отам,
Загоять давні чвари й рани.
Може, тоді Всевишній скаже нам:
«Отак живіть, щоб тішився Я вами!»

Вона навмисно виставила ніжку,
Звисали з пліч фарбовані кролі.
Така красуня створена для ліжка,
А на зупинці топче мозолі.

Забув умить, що є дружина вдома,
І що люблю лише її одну.
Стріляє бісенятами мадонна
І посмішку дарує неземну.

Тендітно простягнула мені ручку,
Спитала про домашній телефон.
Я ж потайки приховую обрУчку,
Поглибше в торбу всовую батон.

Пахтять жіночі афродізіяки
Та памороки сіють в голові.
Вертатися не хочу до Ітаки -
Співати хочу, наче соловій.

Але укисла миттю моя либа
Та шарму розірвалася вуаль:
Краса стрибнула в дорогого джипа,
Водій натиснув газову педаль.

Думки заворушились нехороші,
Що я - лопух, необережний шкет.
Пропали у кишенях моїх гроші,
Дружиною дарований планшет.

Іду додому я сьогодні пішки,
Регочуть у кишенях п'ятаки.
Однині, як побачу гарні ніжки -
Затисну гривні міцно в п'ястуки.

30.05.2017 р.

Вогонь пiдтримую, аби лиш не загас,
а проривається крiзь заборону —
то перетворюю у чийсь спасенний шанс:
тепла одвiчного дiапазони
лiкують.

I самiй вiд того легше,
що користь є, що не палахкотить
даремно сила.

Але пам’ять вершить
свою роботу i свої мости —
i вгору полум’я зривається умить,
i торжествує напнутим вiтрилом.

Я не бажаю, та стихiя туманить:
даремно думала, що приручила.

30.05.2017

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

***
Не начхаєш, як би не свербіло
в носі чи у вусі. Далебі,
річ у тому, що погане діло
мати справу з его у собі.

***
Чого плювати у криницю,
з якої питимеш за мить?
Чого боятись, що блакить
наллє цілющої водиці?
Уже боялися синиці,
«що хоче море запалить».

***
Не біда, коли орлу подібний,
має кігті і своє лице,
а біда, коли – не дуже бідний
на косе Дем'янове слівце.

***
Ховайся, хто на буйне чуйний
і начувайся, бойовий.
Лякає байкою заумний,
боїться істини – отруйний...
А усміхається який?

***
Радіє навіть і Яга,
коли почує, – дорога!
Неначе то ключі до раю
або Куліш чи Кочерга
високі титули вручає.

***
У запої мене-стрелі.
Забувають, що й коли
накалякали були.
Нагадаю. Акварелі
пишуть леді-спаніелі,
а «виписують» орли.

..............................
Нікому я не допікаю.
Але якщо і зачепив,
то що типовим не буває,
коли озвучений мотив?
Мініатюри є негарні
або й колючі аж за край.
Та їх не буде у книгарні
тай годі. Зайве не читай.
                              2017

                        І
Ми убогі по задуму Бога.
Та потуги людей немалі!
Убиваємо Гею потроху.
За епохою буде епоха
і не буде цієї землі.

Уявімо нечувану еру
і нові неосяжні краї.
Ліліпутія із еСеСеРу
буде «гузно лизать» Гуліверу,
аби той уподобав її.

Посуворіє ідол Перуна.
Завоює Європу Зевес.
Опанує Америка руни,
і упаде колода Фортуни
на засіяне «поле чудес».

Папа Карло розколе поліно
і натеше героїв Перро…
Шапіто обере Буратіно,
революцію – син Чіполіно,
а казну – онучата П’єро.

                        ІІ
Все минає. І на перехресті,
де куються мечі сатани,
Україна, заручником честі,
на чолі революцій, протестів
оживає у пащі війни.

Від Ісаії є – і «гонимі»,
і улюблені Бога Отця,
і предтечі Донбасу і Криму
від Содому і до Херосіми,
від Чорнобиля і до кінця.

Бо така от історія клята,
що немає добра без хули
і тер-акції без кабали…

Репетицій ми мали багато.
Необхідно одних розіп’яти,
аби інші святими були.

                              05.2017

Удома жінка звично варить суп,
Для татка піджачок прасує дочка.
А він, паскудник, творить перелЮб,
На пасії розстібує сорочку.

До неї хтивим лащиться котом,
Вона ж дарує щедро "охи" й "ахи".
Солодка із коханкою любов,
З жоною скучна, мов потерті лахи.

Дібрався до безхозного добра
І строчить, наче кролик, без зупинки,-
Свого зі світу мужика звела,
Тепер залізла іншому в ширінку.

Увечері додому чоловік
Вертається, неначебто з роботи.
Крутнеться в роті дзигою язик,
Майстерно збреше на автопілоті.

Подружня зрада - справа не нова.
Таким грішили часто навіть боги.
Але неправда - не лише слова,
Вона єство затруює потроху.

І віру, і країну, і жону
Солодким підгодовуєм обманом.
Вподобаєм багату чужину -
Отчизні дулю тицьнем з-за паркану.

Кладе на лоб ярмолку перехрест,
Або чалму майструє з вишиванки.
Свої боги не пустять до небес -
Впрягаємось в чужої віри лямки.

І виправдань знайдуться тисячі,
Перелюб скажуть - благо, а не вада.
Яких би не назвали ми причин,
А зрада - це завжди й усюди зрада.

29.05.2017 р.

Ви чули, що варто лице берегти?
Здебільшого люди - в масках.
Одвік пробачається флер сліпоти,
Але не спонука-підказка.

Порадь коліжанці нещасній круїз,
А куму - волячу роботу,
На клапті порви остогидлий девіз -
Уговкай таки "патріота".

Вкажи на розвалище школи, хати,
Що вгрузли в спориш по груди,
Людва байдужніє... мовчить, а ти
Яву оглядай з верблюда.

Нехай переплюне пісок арен,
Поля Буратіно й лиски...
Ну, хто ж наративи, мов рис, розбере
Під ритми хіп-хоп чи диско?

Жар-птахою стати вороні порадь,
Гостри графоманиську пера...
...а можеш вступити в підлесників рать,
що з телепня ліплять Гомера...

І буде наведений слави курсор,
На виступці - чесність, довіру...
Застигли в музеї мадам Тюссо
Енергетичні вампіри.


2017

На небі тоскнім сіре павутиння...
Ти дивишся на нього: проморгати б.
Та ні. Не зійде з рук порожнє животіння,
Так просто не падуть душі твоєї грати.

Твоя печаль, і відчай, вовчий вий -
Все це пусте. Кому ти що доводиш?
В грудну клітину серцем марно бий.
Себе самого з себе не народиш.

Прийми цей світ. Не він прийшов до тебе.
І серце втовчене об груди заживе.
Нехай уже навік у сірих плямах небо,
Та все одно чудове, голубе.

Намистиночки в траві
Фіолетові,
Це фіалочки живі
У букетиках.

Вмиті дощиком рясним
Сяють блискітки,
Гріті сонцем золотим
Їхні личенька.

На зеленім полотні
Вишиваночки
Щиро дівчині-весні
Усміхаються.

2017 р.

Засоромились сунички,
Збагряніли їхні личка
Й заховалися в траві.
Ти ті ягідки червоні
Поклади візьми в долоні
Та смакуй, смакуй собі.

Вони пахнуть теплим літом,
Люблять їх дорослі й діти,
Бо корисні для усіх:
Вітамінні й лікувальні,
І солодкі, і духмяні.
Що ж смачніше є за них?

2017 р.

Нам життя презентує
Прощальний урок
За прожиті літа
В нагороду.
Випадає все менше
Любити жінок.
І все більше
Любити природу.

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Навіть якщо мені буде ну дуже самотньо,
І відчуватиму гостро потребу у слові,
Доброму слові, то краще послухаю тишу,
Ніж твої лестощі, клятви й зізнання в любові.
Брешеш, тебе перевірено словом і ділом...
І у ілюзіях жити до часу приємно,
Розчаруванням душа моя враз захворіла,
З болем фізичним з'єдналася міцно й взаємно.
Я буду жити! Я стану здорова й щаслива,
Я пересилю цей тест, що надав мені фатум,
Переживу! - громовиці травневої зливи -
Тільки не зійдуться наші більш координати.

                            ***
Є ще безсмертя.
Та годі біситись
неубієнному полку
совків...
Є мотивація
у москалів, –
краще повіситись,
аніж гордитись,
що у Союзі
убивцею жив.

***
Живе совок, жирує і пасеться,
а то й нап'ється чистої води.
Але, буває, іноді плюється,
аби заслуги мати у орди.

***
У Харона оновили шлюзи.
Течією Вакха – вояжі.
Убивають голоси чужі.
Вишкіряють зуби боягузи
за свої маєтки й багажі.

***
Іде колона бойова.
Жахають клекоти орлині.
Із ночі лупає сова.
Тать колупається у глині,
перепираються богині.
Гряде утопія нова.

***
Дай худобині по різці
і минеш лиху годину.
Треба ставити на місце
ненажерливу скотину.

***
Чекаємо ясної миті,
коли засяє із блакиті
знак перемоги у вікні,
коли московській сарані
заперті двері і закриті
усі путі її «весні».

                              05.2017

Подаруй мені квіти
Щоб світилися літом
І сміялися щастям
Пелюсткові вінки,

Щоб світанок росою
Окропив долиною
Позолочені сяйвом
Веселкові мости.

Подаруй промінь сонця
В полудневе віконце
Павутинкою долі
Огорнемось крізь час

У життєвих подіях,
Незахищених мріях
Нашу осінь зігрієм
Таїною причасть.

Подаруй тихий вечір,
Щоб зігрілися плечі
І згадалися весни
В солов"їних гаях,

А смарагдові ночі
В снах тривожно-пророчих
Розтеклися між зорі
У дзвінких ручаях.

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017

Я пив вино, неначе кров червоне,
що краплями по бороді текло.
Ту кров густу зронили стиглі грона,
воно частинку сонця принесло.

Я пив вино життя, нетлінний трунок,
повільно даром божим смакував.
Безцінних істин в келиху дарунок,
терпкий на смак, п’янкий букет із трав.

Я смакував старим, святим напоєм
і згадував легенди про Христа.
У всесвіті було нас лише двоє,
все починалось з чистого листа…

Поміж цицьок зітхає Одіссей,
Каліпсо п'ястуками гладить попу.
Додому хоче він понад усе,
Обняти зморшкувату Пенелопу.

Обридло доторкатися литок,
В гріху з чужою жити безборонно.
Не тішить зір розбурханий сосок,
Не збуджує єство жіноче лоно.

Гірчать у приймах полинОм меди,
Служити надокучило німфеї.
Бажає океан переплисти,
Закінчити троянську епопею.

Стара мегера зна його думки,
Дурман із бутля підлива щоднини.
Та не пропив герой свої мізки,
Ще пам'ятає на Ітаці сина.

Втелющилося з острова втекти,
Зіскочити зі звичного обніжка.
То прутня всуне нагло не туди,
Або засне зненацька в її ліжку.

Порвав навмисно царственний хітон,
У багнище заквецяв його густо.
Перетворив сідницю на ритон,
Бо налягає тільки на капусту.

Зайшов до хліва, начебто, тайком,
Спочатку підманивши туди милу.
Аби його уздріла з віслюком
Й терпіння обірвалась її жила.

На пірс бігма трюхикав Одіссей,
Кусали п'ятки спущені собаки.
Тієї ж днини збоченця Борей
Домчав умить із раю до Ітаки.

Прибріхував, напевно, Геродот,
Наніс на правду густо позолоту.
Але ж хіба йому закриєш рот?
З покійником сваритись неохота.

Історії поставим шах і мат:
Ніхто не зна, де - брЕхні, що - правдиво.
Суттєвий у цій справі - результат.
А що і як - сьогодні неважливо.

28.05.2017 р.

1

Халабуди віршові -
Празникові та криві -
Бачу я і там, і тут,
А над ними - гам, салют...

2

Йду-минаю... німота...
Та потіште ж хоч кота!
Киньте віршика-сосиску,
Намастіть вершками писка.
Він гурман ще той, муркоче...
Файна казка - мружить очі.

Мишенят йому не треба.
Хоче птахи упівнеба -
Щоб доскочити, спіймати...
Халабуди кострубаті
Позмітає Час-борвій...
.........................
Коте, вежа ось... Постій!
Деміург - синок Гефеста.
Серце - дрібно, швидко-престо.

Вітражі, пливкі оздоби...
Не для жуйної худоби,
Розглядаймо, коте, зблизька.
Вежа тепла - мов колиска.


2017

1

Душе, відкрий забороло.
Стрінеш когорти прояв.
Соло горіх розкололо.
Хто лиш не протистояв...

Рисі повчали: "Ти б ніжно...",
Йогурт лили відьмаки.
Сила твоя центробіжна -
Значить, дружити ні з ким.

Пити узвари, еспресо
І відкидати мечі.
Телепень довготелесий
Штемп випікав на плечі.

Війни, оглушні огроми.
Шерехи шушери, віз...
Стайні, церкви, іподроми.
Ранок жасминно проріс.

2

Знову духмяно і тихо.
З хаосу плинне "агов..."...
Варять чорти чикилдиху.
Точаться ляси... і кров.

Тяжі. Каденції. Бюсти.
Лоскітно в коконі мар.
Лобстер шинкує капусту.
Гонить теляток Макар...

В жовті горгопки-сулії
Ллють перебенді вино.
Перечитай "Гамалію".
З весел змети порохно.


2017

Вросли корінням у рідне місто,
У землю щедру, вмиту з джерел.
Смакує добре повітря чисте,
Де Золочівка силу бере.

Золочів славний! Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.

Замок стоїть велично,
Спокій наш стереже.
Голосом предків кличе
І від нещасть береже.

Сплять золоті пшениці,
Силу беруть землі.
Очі землі – криниці –
Мружаться у імлі.

Золочів славний!Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.
2010

Вони так само прокричать
Чи то осанну, чи огуду,
І накопають компромат,
І продадуть не гірш Іуди.

Вони, мов таті у пітьмі,
Брудну освоїли роботу,
То – велемовні, то – німі,
Й неперевершені в підлотах.

Ніхто їм права не давав
Судити і живих і мертвих.
Вони – мов кролик і удав,
Вони – кати, вони ж і жертви.

Мов замуровані в бетон,
Ми в світ не вийдемо нікуди,
Допоки владу і закон
Вершать оті колишні люди.

Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира
І небесні пронизує купи.

Відболить, одридає затерпла душа,
Скине ношу свою нелегкую.
День минати не хоче і не поспіша –
Прохолодою світла лікує.

27.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усі на цьому світі одіссеї,
ну, себто – ми, одні чоловіки.
Не можемо лише без однієї,
а з усіма, буває, залюбки.

Але його чекає Пенелопа.
І мій герой подався із війни
по морю-океану автостопом
до першої єдиної жони.

Далеко однолюбу до Ітаки.
А по дорозі – диво-острови,
а на одному жіночок, як маку,
і не одна солодша од халви.

А він один як мати народила.
І каже повелителька йому:
« Коли наяда кожна буде мила,
тоді й поїдеш далі – напряму».

І що робити неборака має?
Це ж поратися – нічку не одну!
Тоді герой їй так відповідає:
« А я з найпоганішої почну».

Але й наяди – не дереворити.
І кожна має «ґо́нори» свої,
аби «уподоба́ли» не її.

Посадовили грека у корито –
свою найнекрасивішу любити
жене Еол Улісса до сім'ї.

                              2016

                         І
Я уявляю, як її любили
таку незаяложену, ясну.
А я її, – о горе! У могилу –
її єдину – на усіх одну.
Із неї Ліру вижали за бали
і не мене одного виживали...
Прозорою – не бачили її.
І у болоті цьому поховали,
аби дали їй циці бабаї.
Вона і Музу тягне за собою.
Нехай міняє коси на косу,
а крокодили щирою сльозою
оплакують її живу красу.

                      ІІ
Її зоїли буцають лобами,
аж клепкою упала сьома п'ядь.
Любителі у тартари біжать,
майстри перекидаються словами,
кусають пересмішники зубами,
губителі поезії стоять
в почесній варті
                      щільними рядами.

                              05.2017

Пахтить, шумує у бідоні
Напій для справдішніх мужчин.
Тремтять у захваті долоні,
Коли згадають чарки дзвін.

Булькоче брага водограєм
Не згірш бурхливої ріки.
А "друзі" мліють за сараєм
І розминають кадики.

Пощо електрику палити -
І так рахунки через край.
Марудно гнати оковиту -
Ще оштрафує поліцай.

Черпайте брагу, панство, сміло,
Уковтуйте у животи.
Нехай насититься барило
І повиздихують глисти.

НапИлися. Усі вже сині,
В канаву хилять терези.
Поснули купно в баговинні,
В кізяк устромлено носи.

Гидота не вгамує спраги,
Себе, козаче, пожалій.
Нехай собі бодяжать брагу
І споживають москалі.

26.05.2017р.

Не вдалося чимало. Ніхто і не плакав.
Не розквітло задумане, зсохло на корені.
Ми взаємно любились, і дні, як собаки,
Несвідомо за нами брели, упокорені.

На обгін полетіли вітри із майдану –
І застряли в історії. Ми – аж у вічності,
Забрели на висоти (ніколи не знані),
Де назавжди оцінені просто – зустрічними.

Що є причиною, того відчуття
Яке командує що нам робити,
Чому віддати готовий життя
Хтось, щоб ідею свою захистити?

Чому є той, один на мільйон
Що проти мільйона виходить ,
Чому він не прийме шаблон
Що і кому він доводить?

За те що вважає добром,
За свою істину, справжню і чисту,
За ідеал що здається лиш сном
Пройде він дорогу тернисту.

Пройде і крізь зраду, крізь смерть
Через всі на шляху перешкоди
Ведуть його совість і честь
А шлях цей до перемоги!
2017

Останні дні травневі відлітають
Та добігає фінішу весна,
І літечко баским конем вже грає,
Зозулі голосок усе луна.

Вона комусь іще літа рахує,
Долі привітної всім наворожить теж
Ромашка жовтоока.Пелюсточки
Розкажуть хто кохає вас без меж.

Півонія рожева облітає,
Але так пахне дивно і п"янить.
Це літо у права свої вступає,
Запам"ятай цю неповторну мить.

2017 р.

Матусю, голубонько, горлице сиза,
До губ притулю я долонь твоїх човники,
Нап"юся з них ніжності лагідних бризок
І серце зігрію отим давнім спомином,

Коли густі трави здавались високими,
У них заблукати не раз довелося,
До неба сягали дерева всі кронами
І вітер розчісував вербам волосся.

А ти молода і красива, матусенько
Голубила нас, наче тих ластів"яток,
То шила із шовку нам новії сукенки,
А то вишивала сорочки на свято.

Оті вишиваночки й нині у шафі,
Вже й наші онуки милуються ними,
Тепло твоїх рук відчувають теж, мамо,
Хоча від роботи зробились шорсткими.

Не можеш ти всидіть на місці і нині,
У клопотах все, хоч здоров"я не криця,
І доброти не міліє криниця
Твоєї душі, дорога берегине.

2017 р.

Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,
зірвиголові, вперті, язикаті,
у школі - непосиди на уроці,
бешкетники завжди на кожнім кроці.
Та в осяйне травневе свято мами
щось дуже дивне коїться із нами -
для матерів ми у новій оправі:
синочки ніжні, чемні та ласкаві.

Бува, попросить часом тихо мати:
«Учи уроки, не тікай із хати…»
«Ой мамо, мамо, вивчу їх у школі -
мене чекають друзі на футболі!»

Приспів.

Сьогодні зранку усміхнуся мамі,
за шию ніжно обійму руками,
вручу букетика весняних квітів:
«Матусю! Ти моя найкраща в світі!»

Приспів.

14.04.2013

Гартуюсь в натовпі людському,
У боротьбі.
Живу в далекому й близькому,
Живу в тобі.
Живу в піднесеному слові,
Без коректур.
Живу в чистилищі любові,
Не без тортур.
Лунаю болем журавлиним
Над гладдю плес.
Злітаю пухом тополиним
Аж до небес.
Катуюсь відчаєм холодним
В полоні мук.
Впиваюсь доторком голодним
Коханих рук.
Гортаю в пам'яті події -
Сюжети драм.
Любови, віри та надії
Будую храм.
В житті, веселому й сумному,
Тримаю звіт.
Я на ристалищі земному
До скону літ...
25.03.16р.

На сайті гастролює Поціновувач поезії. Не лише мені він писав коментарі. Короткі фрази, впізнаваний безбарвний стиль, вони збереглися на його сторінці у розділі "залишені коментарі" та "інші коментарі" - і ще доступні.
Хто за ним ховається?

Сторінка Камінчанської Олександри. Її вірш і коментарі:

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 22:59:38 ]
...а я вас читав...от лише де?... думка є...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 23:48:28 ]
я не подивована...не ховаюся ж від людей...читайте...

...........................................................................Овва...
Коли мені вчора показали це, я була подивована. То Поціновувач поезії сам пише, сам себе коментує?
Це буває тоді, коли особа має кілька сторінок - і помилилася, спалилася, як кажуть.
Поціновувач поезії мене виховував коментарями - саме тоді, коли була халепа зі вжитим у вірші словом "вельбучний", він став не на мою сторону. Це неабияк засмучує, бо я не винна в тому, що слово має вель-.
І сьогодні писав під "Коні не винні" (тут вже похвалив).
Авторка Камінчанська-Шмигельська завжди прихильно відгукувалася про мої поезії. Я їй подеколи зауважувала технічні моменти.
Ми були досить приязними. Невже вона взяла нік "Поціновувач поезії"? Декому зручно невидимкою курсувати сайтом.
Олександра-Леся відмовляється, але й не звертається до модератора за роз`ясненням, що було б логічним.
Хто ж ховається за ніком?
Камінчанська-Шмигельська зопалу видалила вночі свій вірш - а разом полетіли ці два провокуючі (сам пишу сам відповідаю) коментарі. Чи побоялася, що маска сповзла, чи як пояснити...

Сторінка Поціновувач поезії не містить віршів, там лише коментарі.
І там дивним чином опиняється свіжий коментар

Коментатор поціновувач поезії, [ 2017-05-27 00:41:42 ],
на сторінці твору "***"

Світлано, я знайшла цього "пана" на ФБ і там йому відписала...от він скопійоване вкинув...що робиться?...

--- звертається Леся до мене, бо я прямо її запитала: то це ти?
Фіксується коментар Камінчанської як належний Поціновувачу поезії!!!
Леся вважає, що її "підставляє" хтось. Хоча й дурневі зрозуміло, що це банальне самоспалення клона.
Де ж той пан? Інтрига зберігається.
"Поціновувач поезії", мабуть, теж це прочитає. Агов).
Ось він та його коментарі
http://maysterni.com/user.php?id=8575

Результат на 31 травня: Камінчанська-Шмигельська до адміну не звертається, але заборонила мені перегляд свої сторінки 27 травня. І на фейсбуці заблокувалася, так і не пояснивши переконливо дивної ситуції - кому б заманулося продукувати ті коментарі - від її імені.
Якщо це її знайомий, то навіщо б він узявся перетягувати на свою сторінку Поціновувач поезії її коментарі?

Інтуїція підказує мені, що нік Поціновувач поезії... це таки дволика пані, а не пан. Будьмо справжніми). Дружити з особами, які здатні на підлість, я не хочу.

Війна гібридна… Дивина!
Модернізована, апгрейдна,
по суті, як завжди, й вона –
до неймовірності гебрейдна.

2017

Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,
де все минає у журбі.

І забуває, що навколо
усе повторюється знов
як нерозривне вічне коло –
життя, і сльози, і любов.

Квітують не одні мімози
на перехресті до вінця
і не одні жіночі сльози
лікують душі і серця.

Усі трагедії жіночі
вміщає майже кожен твір.
Але надійний поводир
веде її еЛГе крізь ночі.

Такі її війна і мир,
і щирі друзі ...ой буває –
і плакати допомагає,
і підведе під монастир.

І терпеливу, і привітну
її запоєм пізнавав.
У «пригорщі …такого… світу»
і я її надії мав.

Вона сміється і страждає,
малює сни і міражі,
і поведе у спориші
одній лиш їй відомим плаєм.

Одне життя формує жінку,
яка – і грішна, і свята,
закривши чергову сторінку,
почне із чистого листа.

Аби піднятися на крила,
що виросли не з рукавів,
а із високих почуттів.

Полум'яніють ще вітрила,
аби її еЛГе раділа,
що світ навколо подобрів.

                              02.2017

Мале руденьке кошеня
блукало між кущами,
а тут назустріч мишеня –
воно втекло від мами.

Ти хто? – спитав його рудий, –
Куди одне мандруєш?
До мене йди мерщій, сюди!
Знайшов я сир. Скуштуєш?

Отак до вечора удвох
і бавилась малеча,
бо й думка кинула обох
про люту ворожнечу!

23.05.2017

Усе частіше думаю ночами,
як виник Світ і хто його творець.
Що скрито за могутніми плечами,
чи був тому раніш якийсь взірець…

Якщо Господь створив колись людину
по образу своєму і подобі,
чом гірша вона інколи скотини
і чи Йому усе те до вподоби?

Чом діти божі схожі на катів,
нічому меж і міри що не знають, –
насилують, казнять своїх братів
і про гріхів спокутання волають?!.

Якщо все те Господь не розділяє,
чом терпить він сваволю і брехню?
Чом шістдесят віків війна палає
і доки слухати попівську маячню?!

Коли Господь один, то чом ці таті
нас розвели на стільки таборів?
Чому земні народи в спільній хаті
не жалують дітей і матерів?!.

Пощо людей тоді було пускати
на цей незрозумілий білий світ,
щоб шість тисячоліть так мордувати
людський, в подобі божій, бідний рід?!

02.05.2017

Стоїть, у щось замислена, бабуся.
Її рука зависла біля уст.
Чужа усім. Признатися боюся,
що я не намотав собі на вуса,
які були літа моїх бабусь.

І цю уже ніхто не запитає,
кудою понесуть її літа
і хто її у вирії чекає.
Сиріт багато у моєму краї.
А ця узята з іншого хреста.

Дві ягоди із меж одного поля
її скорбота і моя недоля.
У пам'яті – химерний диво-світ.

Додумую і я за неї думу.
А у її тоненьку пучку суму
висотується баговиння літ.

                              05.2017

I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.

Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве

пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.

II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.

А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки

і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.

III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.

Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?

А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.

IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.

Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.

Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.

V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –

– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,

пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.

VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,

на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала

й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.

VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста

в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.

А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.

VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:

твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.

Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,

IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих

пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині

всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.

X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині

біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,

що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.

XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.

Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус

з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.

XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті

діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім

порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.

XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.

Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,

блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.

XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,

стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога

і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,

XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі

з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,

готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.

XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях

не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки

неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.

XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах

узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму

та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.

XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом

твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері

гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому

XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,

сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі

є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.

XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою

по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,

після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат

XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню

зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака

то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.

* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).

"1985"

У болітці серед лісу
Якось Жабці стало тісно:
Всі набридли їй подружки,
Несмачними стали мушки.

Остогидло вже пірнати,
На льоту комах ковтати...
Захотілось їй цим літом
Підстрибнути й полетіти!

Піднестися вище в небо –
Головна її потреба!
Але жаби крил не мають,
А тому і не літають...

Та є крила у Лелеки,
Котра зовсім недалеко
Пролітала над землею
Із подругою своєю.

Раптом унизу щось квака:
“Земноводна я невдаха!
Все болото обпірнала,
Все латаття обстрибала,
Кожен тут куточок знаю!..
Та жагу пізнання маю:
Хочу над усе літати,
Решту світу пізнавати...”.

Жабка лапками вхопила
Гілочку, що повз проплила,
І з майстерним досить класом
У воді ковзнула брасом.

Зацікавились Лелеки:
- Що ото внизу за клекіт?!
І донизу скерували
Свій політ, аж крила склали.
Гілку дзьобами вхопили:
«Нумо з нами полетіли!».
Вже у Жабки ейфорія –
Стала здійснюватись мрія!

Гілочку тримає ротом –
Унизу уже болото!
З неба ліс такий красивий!
Щастя стримати несила!..

Квакнула: “Агов, подружки!
Ви тепер неначе мушки!”.
Прутик Жабка відпустила –
Й подорож на тім скінчила.

Десь Лелеки у польоті –
Жабка ж квакає в болоті.
Світ пізнати не зуміла,
Бо завчасно рот відкрила.

2009

Сад потемнів, розкошланий незграба:
Набрався ляку, цвіту не вберіг…
Наскочила гроза, сварлива баба,
З відра линула, гримнула на всіх.

Сипнула градом, вітру навперейми,
І блискавку метнула в далину…
Світліє сад і… лічить зав’язь, гейби
Не зливу пережив – страшну війну.

26.05.2017

Життя триває. І триває смерть.
Не парадокс, а карма України.
Напівжива, зграбована ущерть,
До миру прагне крізь гібридні війни.
Минув Великдень і Христос Воскрес,
До інших дат торується дорога.
Не варт чекати манни із небес -
Не виживуть безбожники без Бога!
Іде війна жорстока за уми,
За кожну п'ядь свідомості і мислі.
Ворожа рать стоїть під ворітьми
І б'ють слова, як "Гради" ненависні.
Лунає "деза" з крайніх рупорів
І п'є серця зомбованого люду.
Вже не один в отій олжі згорів,
Чи отруївся випарами бруду.
Тут - хто кого! Не вистоїть один.
Гуртом годиться враже слово бити.
Дорожча честь за орден і за чин -
Нам треба Україну боронити.
Свідомо йти на подвиг і на злам -
"Диванна сотня" дивно так воює.
Лиш висіває розбрат і бедлам
Та Бога звично поминає всує...
Брати мої! Час істини гряде!
Або - або! По-іншому не вийде.
Орда зі сходу нетерпляче жде
Коли з поклоном Україна прийде.
Не діжде кат сподіваних надій -
Не піде Ненька ворогу на плаху.
І хай не скалить зуби лиходій,
Народ мій хай не має за невдаху.
Ми вистоїм. І вийдем за поріг,
І ярма всі розтрощимо, і пута.
І підемо у юрмисько доріг,
Де нас чекає воля призабута.
13.04.15р.

Роки то що? Нехай летять
Їх Вітер з Часом підганяє
Їм наші діти помагають
А нам то що? Нам не звикать!

Років багато? Хто докаже!
Розумникам ми скажем так, -
Допоки є у нас п,ятак -
Легкою нам дорога ляже!

Горить вогонь ще нам в печі,
Навпроти нас горять ще очі!
І добре, що вони жіночі…
Тримаєм в піхвах ми мечі…


Ми будем жити і живем,
А як, це зовсім не важливо.
Бо у житті ще все можливо!
Бо можемо і хід конем!

А зміст життя – саме життя!
І сперечатися не варто
Вже все поставлено на карту.
Червоно-чорне в нас шиття.

Брехня відкрила очі. Ожила.
Нуртує у думках, неначе піна,
Аби утілитися у слова,
Отрутою сочитись по краплині.

На перший погляд зовсім не гидка,
Ефектна, наче дівчина вродлива.
За нею правда тулиться гірка,
Ховає у лахмітя своє тіло.

Олжа - талановитий модельєр,
Одягнена завжди у пишні шати.
Солодка та липуча як еклер.
Пекуча та гірка, натомість, правда.

В олжі нещирий усміх на вустах
Цвіте завжди, неначе та мімоза.
Наряд її в медалях і хрестах.
А правда утирає мовчки сльози.

Чорнильна сутінь - сховок для брехні,
Ловкіше так поцупити червонця.
А правда - це очищення вогні.
Вона - дитя палаючого сонця.

Можливо, обійдеш олжею світ.
Та прийде час і блискавки, і грому .
А правда - це завжди надійний щит.
Із нею ти повернешся додому.

25.05.2017р.

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)