З Росією у нас іде війна,
воюємо країною всією.
Вогонь і кров, та розбрату стіна,
а гірше – тільки дружба з нею…

01.04.2016

Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, і тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,
Переливом Зілоті права озвалась.
А за вікном партитуру на Пурим
Зливою й вітром зима догравала.
Пальма до шибки раз-у-раз припадала.
Може, хотіла хоч трохи зогрітись
Може, із нами музику слухать?
...Руки, мов птахи, з клавіш знялися –
Бах і Зілоті розмову скінчили.

Ой, ти Нелю, моя Нелю, чому дивишся на стелю?
Ти поглянь на мене ніжно, як з картини Рафаеля.
Ти скажи, сестричко Нелю, чи цей рік садила хмелю,
щоби бражку учинити й наварить кріпкого елю?

Неля – жінка не ледаща, медсестра вона найкраща,
ставить ліпше всіх уколи, любить жарти і приколи.
Неля має добру вдачу, хоч з-за цього навіть плаче,
мимо так пройти не може, завжди чимось допоможе.

Також Неля має сина, він для неї ще дитина,
тож онуків не гойдає, а невістку виглядає.
Забарилась добра звістка, та й сама вона невістка.
Ще зустріне наша Неля у пустелі Даніеля.

А іще буває Неля неприступна – ніби скеля,
та частує рідко перцем, бо хороше в неї серце.
Прокружляють невеселі ці життєві каруселі.
Не сумуй, усе минеться й знову доля усміхнеться.

З ювілеєм тебе, Нелю! Щастя й радості в оселю!
Ще й здоров’я на стонадцять, а в душі – завжди сімнадцять!

17.05.2017

Чому ізнов душа моя шукає забуття?
Чом не знайшов любові я у вирові життя?
Чому тепер знесилено блукаю у пітьмі?
Де дивний сон примарився щасливому мені?

В очах твоїх, в очах твоїх я бачив небеса,
І не питай, чом знову по щоках моїх сльоза.
Ти не питай, бо з неба злива золотом спаде,
І почуття загублені свої душа знайде.

23 вересня 2007 р.

(Під враженням від творчості Кнута Гамсуна)

Одинадцять років – як дві одинички,
як дві метушливі яскраві синички,
що пурхають стрімко, щебечуть, жартують,
а інколи сядуть на вітку й сумують…

Не треба надовго дружити з журбою –
всміхайся, маленький, я завжди з тобою!
Я в думці мандрую твоїми слідами
і спогади линуть стрункими рядами…

Та тішуся тим, що минеться розлука
і марно не пройде життєва наука –
колись все закінчиться, ранком проснешся,
підхопишся стрімко й додому вернешся.

Життя швидкоплинне, цього ще не знаєш,
дванадцятий рік ти всього лиш стрічаєш.
Легкою хай буде горбиста дорога,
хай серце не часто турбує тривога!

Хай сонечко ясне висить над тобою
у чистому небі любові й спокою.
Життєвий хай човен пробоїн не знає
і Щастя з Любов‘ю тебе не минає!

Хай Віра й Надія тебе не покинуть,
а сум і хвороби навіки всі згинуть!
Хай зірка Кохання ще й душу зігріє,
а Бог всемогутній здійснить твої мрії!

лютий 2016

Вітаю з днем народження тебе,
моя єдина і чарівна жінко!
Ти для дітей побережи себе,
щоб внуків погойдати на колінках.

Куди спішиш, навіщо все тобі:
корови, свині, поле, розрахунки?..
Вже відпочити дать пора собі
і долі зазирнути за лаштунки.

Присядь нарешті, юність пригадай,
вона була для нас усіх нестрога.
Про матір рідну пісню заспівай,
що так дочасно відійшла до Бога.

Щоб не настигла у путі зима
й не заморозила навіки навіть мрії.
В моїм житті жінок уже нема,
та я про це, сестричко, й не жалію.

Із днем народження тебе вітаю, Раю,
моя чарівна і єдина жінка!
Не позбавляй себе, прошу, отого раю,
де правнуків гойдають на колінках.

05.03.2017

Вишита сорочка ніби оберіг,
щоб сини і дочки стали на поріг.
З дальньої дороги повернули в дім,
всі шляхи, тривоги скінчились у нім.

Доля-вишиванка, мудра і проста.
З вечора до ранку, з чистого листа.
Вишита сорочка – то ще не усе…
Хрестики рядочком нам життя несе.

Квітку вишиває молода рука.
Косу заквітчає дівчина струнка.
Ти чекай дівчино любого свого.
Не в’яжи хустину на портрет його.

Стан душі твоєї – ось у чому суть.
Ненька-Україна Батьківщину звуть.
Вишиту сорочку гордо одягни –
хай радіють дочки і її сини.

Доля-вишиванка, смуток на вустах.
Матінка на ганку, у зіницях страх.
Страх за Україну, за її людей.
Біль за Батьківщину і своїх дітей.

Хай ідуть синочки у життєву путь,
вишиті сорочки щастя їм несуть.
Як життя б не склалось, серце все ж болить.
Мати вишиває, котру ніч не спить.

Синку мій, соколе, залишись живим!
Та зостався в полі вічно молодим…
Вже хрести рядами на горі встають,
проводжають мами у останню путь.

У дорогу вічну видатних синів,
нашу біль щорічну, Данків наших днів.
Вишита сорочка, доля непроста.
Пам‘ять про синочка, смуток на вустах…

Звичайка мислить головою –
сугубо риса особиста,
оскільки мозок сам собою
у кожного у певнім місці.

Один природньо, традиційно,
його у голові тримає,
хоч сховок той неофіційно
макітрою і називає.

А інший думає тим місцем,
на чому, зазвичай, сидять.
Тому зручне, м‘якеньке крісло
йому найвища благодать.

У цьому випадку печальнім
не слід впадати у екстаз,
бо пан такий несе банально
свій „мозок“ прямо в унітаз...

Не пригадаю рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,
Забуті і затоптані тобою.

Тепер осліпнути настав твій час
Від буйства її кучерів і плоті.
За все платити треба повсякчас,
Хоч золота й не знайдеш в позолоті.

Хотіла б я тебе застерегти,
Утримати від необачних кроків,
Та знаю, що все марно, бо вже ти
Летиш у прірву в пристрасті високій…

22.07.2017

Живемо – хто на що учився
у вирі дива і надій.
Повеселився, зажурився –
та й поганяй на упокій.

А що іще на цьому світі
тебе тримає на льоту?
Бажання квакати й летіти
і жаба має за мету.

Тягни себе бодай за коси
з болота у широке поле
і хай навколо аж гуде:
– Дивіться, люди, хто це, що се?
Ти є завжди, або – ніколи,
або не квакаєш ніде.

                              07.2017

Животріпощеться серце …
встигнути б до перехрестя
О Боже, прошу, не сердься
зустріну ії нарешті…

засіється сум думками
зашторені вікна знову
і сонце піде за браму
у діжку з водою повну

і випхне чомусь сопілку
до губ, що пропахли медом
як добре що є домівка -
шукати ночліг не треба...
21-07-2017.

ніхто тебе не згадає
як завтра тебе не стане
ти зникнеш німою тінню
розтанеш немов роса
а сонце так само зійде
і день надвечір"ям кане
на землю благословіння
розбризкають небеса
як сотні років до тебе
продовжить життя спішити
зітхатиме полем вітер
підносячи дух увись
сплітаючись у молебень
цвістимуть сади і квіти
життя не зупинить руху
як зникнеш собі колись...

2017

Спасибі, Боже, що проснувся,
і сонце в небі світить знов,
що з мандрів вічністю вернувся
і серце сповнює любов.

Спасибі Богу за здоров‘я,
що ноги носять по землі;
за те, що він мене любов'ю
своєю гріє у імлі.

Подяка Господу за думи
глибокі, добрі і сумні,
та за святі душевні струни,
які ще награють пісні.

Я дякую, Господь, за небо,
за цю прозору синяву,
і за тепло у грудях в себе,
яким допіру ще живу.

Небо дивиться в чашку.
Я п'ю чай.
Я п'ю небо...

Весна все білосніжним цвітом вкри́ла,
дерева гіллям розпустили ко́си.
Лечу у снах до тебе, Ненько мила,
збиваю подумки босоніж чисті ро́си.

Буяє свіжа зелень у саду́,
джерельце ранком дарить прохоло́ду.
Я вірю, знаю – знов тебе знайду,
коли прийде́ш по кришталеву воду.

Ми сядем під калиною удвох,
моя голубко, пта́хо сизокри́ла.
Як серце б‘ється, знає тільки Бог,
твоя любов мене на чужині зігріла.

Ніч зо́рями застелить чисте небо,
немовби господиня скатертину.
Усім єство́м в душі лечу до тебе,
з блаженством уявляю ту картину.

У снах далеку відстань подолаю,
крилатим птахом в небо підійму́сь.
Погляну на красу земно́го раю,
свою Вітчизну – Ки́ївськую Русь.

23.05.2016

Хай на серці осінній щем,
але прийде наступне літо.
Не скінчиться усе дощем,
ще розквітнуть казкові квіти.

Ще настане твоя весна,
журавлі повернуться з вирію.
І калюжа-мара сумна
стане морем радості. Вірю я.

Вір, не завжди будеш одна,
бо життя – то велика книга.
За зимою прийде весна
і розтане холодна крига.

Ще розквітне в душі любов,
вмить наповниться нею серце.
Ще кипітиме в жилах кров
і лунатиме з неба скерцо!

05.10.2016

Депресія стискає міцно шию,
а серце крають гострі пазурі.
На жаль я лицемірити не вмію –
частіше б посміхався у журі…

Не знаю, що це діється із часом,
він зупинився, в мороці повис…
Пегас мій не злітає над Парнасом
і затупився завжди гострий спис.

Моя макітра варить через силу
і Муза геть тихенько побрела,
та де б мене із нею не носило,
все ж хочеться гайнути до села…

Спущусь на кухню, сяду біля столу,
дістану з шафи пляшку коньяку,
наповню келих і лунає соло
в запаленім зажурою мирку…

Життя прожить – не поле перейти,
а на віку немов на довгій ниві.
Пройшли роки, живемо я і ти,
постаршали, хоча й не зовсім сиві.

Давно у кожного уже своє життя,
свої проблеми, інтереси, драми.
Та без минулого немає майбуття,
воно уже довіку буде з нами.

Пригадую, у давнину не раз
„У тебе світла голова“ – казала.
Але то був всього лиш парафраз…
То не любов, бо ти її не знала!

Не мала і не матимеш дітей.
Ну, що подієш, так планида склалась.
І не одна, живеш серед людей,
душа ж завжди само́тньою лишалась.

У тебе цілих два сини зате, –
пригадую іще розмови наші. –
Для мене діти взагалі святе!
Сім‘я, – ти говорила, – повна чаша.

Але коли до діла добрело –
весну і літо зими замінили.
А святості вже ніби й не було
і голова зі світла потемніла…

Як не згадати мудрі тут слова:
Стратегії самі – ніщо без тактик.
Теорія – у практиці жива,
вона лише мозаїка із практик.

Дай Бог тобі усе те зрозуміть
і негаразди всі свої здолати,
із совістю у злагоді дожить
і щоб води було кому подати.

Яблучний вітаєм щиро спас,
тепле літо покидає нас,
кожуха провітрювати треба
і тримати одежину про запас.

Святим яблука та інші ще плоди,
хоч і робим це вряди́-годи́.
Пом‘янемо родичів і друзів,
тож вина хутчій неси сюди.

Вже давно закінчились жнива,
та стоїть ще в полі курява́.
Збіжжя віємо і в засіки зсипаєм,
щоб узимку не боліла голова.

Стало менше в лузі вже окра́с,
потихішав комариний бас,
а невдовзі завіта Пречи́ста
і цю по́гань забере від нас.

Літо добіга свого кінця,
та далеко хліборобам до вінця́.
Ласка хай ніколи нас не покидає,
Бога – сина, духа і отця.

19.08.2016

Відомі завжди помирали в злиднях,
їх слава зазвича́й не доганяла.
Не жду зі Скандинавії чи Відня
ні премії, ні навіть кусень сала.

Багаті гинуть від якоїсь по́рчі,
від ожиріння чи то діабету.
Це не загрожує людині тво́рчій,
тим більше – невідомому поету.

Нема загрози в за́вороті ки́шок,
ба навіть тривіальному поносі,
бо на столі я оставляю ли́шок,
як доля рідко все ж його прино́се.

В житті повинна бути всьому міра,
бо зайве не доводить до добра.
Пустим хай краще буде шлунок й віра,
ніж повний кендюх і якась мара.

Серпень 2016

́Нині людяність в людства вже зо́всім не в моді,
з доброти залишився один лише слух.
Безкорисливим привидам вижити годі,
світ від шелесту грошей навіки оглух…

Міра всьому ведеться у крупних купюрах,
що зазви́чай душею цінилось раніш.
Щира жінка сьогодні – примара чи дура,
й чоловіку такому ціна лише гріш.

Вже на глянцевих фото мелькають не лиця,
в крупних планах не видко розумних очей.
Радше яхти, палаци, відверті діви́ці
та деталі сідниць їх, грудей чи плечей…

Щохвилини за щастям страшенні погоні
від зорі до темна́ без купюр і прикрас,
та згадати не хочем життєвих законів –
завше щастя лиш те, що всере́дині нас.

Багатіти душею раніш було ва́жно,
дасть прибуток безцінний отой капітал.
Мимохідь не продайся за шерхіт бума́жний,
не згубись серед злата і пе́рлових скал.

Грошей зайвих ніколи для скнар не буває,
але маски вони все ж зривають з голо́ти.
Той поділиться з бідним усім тим, що має,
цей рве кусень в стражде́нного прямо із рота.

Доброта – тож-бо класика, зми́луйтесь люди,
вікова аксіома на різні часи!
Бо душею скупий лише зовнішність су́дить,
а на серці у нього удавка висить.

Хтось торує протоптану іншим доро́гу,
йде до мрії упевнено мов по мосту.
Позабув він давно вже про людяність й Бога
і сповна користає чужу простоту́.

У людини байдужість – то справжня хвороба,
від халепи такої вмирає душа.
Бо нахабство і за́видки йдуть аж до гроба,
знищать людськість усю, не лишать ні шиша́…

Доброта – то можливо є істинна цно́та,
а любов не завжди програє розрахунку?
Бо Всевишній концерт цей зігра як по нотам
і не стане нікому добра від грабунку.

31.08.2016

Як хочеться багато всім сказати
про долю, щастя, правду чи життя…
Можливо саме тому став писати
й частіше заглядати в майбуття.

Можливо слів не вистачить удосталь,
любов і дружбу щоби змалювать,
але я твердо знаю, що не просто,
вже неможливо більше не писать.

Коли один, з собою наодинці,
навколо видно все і все просте.
Летять із Неба мовби ті гостинці
думки і спогади про се, про те…

В такі часи земного просвітління
пригадуєш любов, дитинство, матір,
історію Руси, своє коріння…
Ну, як про це усе не написати?!

Я звик в житті завжди казати правду,
хоча вона була частенько з перцем,
та поступав і поступаю свято –
як говорило й каже моє серце.

Я жив як міг і як мене учили,
грішив нерідко, ще й тепер грішу,
та поки матиму хоч дрібку сили –
писати буду! І тепер пишу…

18.09.2016

Коло калини задрімав
і бачив сон про Україну.
Інакшу зовсім: без війни,
успішну, сильну і єдину.

Тепер щасливо всі живуть -
Буденна праця лиш на благо.
Пізнали ту найвищу суть -
Самі творцями долі стали.

Брехню і підлість, як бур’ян,
зібрали, викинули в яму.
Рости надалі не дадуть
і керувати поміж нами.

Логічних хиб в словах нема -
хто обіцяє - той і робить.
Є віра в себе, зокрема,
що не повернуться незгоди.

Ніхто не скаже, що ми гірші
Хіба на заздрість вороги).
Міста, дороги, села ліпші,
усе квітує навкруги.

Майдани всі лише на свято
збирають люд з усіх усюд.
Або героїв вшанувати,
що вберегли колись від смут.

Нема нічого, що гнітило -
як сніг, розтануло, стекло.
Знання того, дає тут силу -
що досягли самі цього.

В родинах злагода, добробут,
щасливі діти, матері.
Незламна віра є в усьому -
Мов світло зоряне в тобі…

І задрімав лиш на хвилину,
та щось назріло тої миті,
як сон калиновий нахлинув. -
Невже колись так будем жити.

Що це не ява, стало гірко -
та є надія, що майбутнє
знайде у вирі долі зірку –
і справді стане це присутнім.

2017

Не таланить доступити мети,
З розміру в безмір перебрести,
Хтось нерозважливо палить мости, –
Хто ж, як не ти?

Ось і укотре прогаяно шанс.
Як же кортить обпектся ще раз.
Та ж предостатньо каліфів на час, –
Вистачить з нас?

Можна зіжмакати совість в кулак,
Можна крутитися, наче вітряк,
Можна пропити останній п'ятак, –
Далі ж то як?

Немотивована притча оця.
Кожна стезя добігає кінця.
Тільки не гоже втрачати лиця –
Вгору серця?

1.
Жадоба кумкає завзято.
Закон – кум королю.
Новітній Чахлик: «Срібло-злато
Міняю по рублю!»

А богатир не злізе з печі –
І тепло, і Wi-Fi.
В царівни – пластика… до речі,
Не перша. Ну й нехай.

В Яги – іще крутіша зваба:
То фестиваль, то квест.
І душить дурник чорну жабу,
Щоб змовкла врешті-решт.

2.
Пегасом орють. Змій-Горинич
З Парнасу – у піке.
Смачні у Музи мандарини…
…Примариться ж таке.

20.07.2017

Жив чоловік... а став Лілі.
Чудне - щохвилі на землі.
У всьому гендерні аспекти.
Фарбують море інтелекти,
Вдягнуть слона, мов балерину,
Закуплять нафти чи вакцини,
Наобіцяють економій -
Вдесятерять вантаж сіромі.

Нафантазуєш аж-аж-аж...
А човен знов на абордаж.
Мабуть, це карма чи навроки -
Зміцніли крези та флагштоки.

Обходь калюжі, водомети,
Плети у тиші бранзолети,
Міксуй коктейлик, вірш чи крем...
Не будь любовним тягарем,
Злинай удосвіта з віконця -
Щоб ухопити скибку сонця.
Самодостатності флюїди
Вбирають мляві буквоїди...

Яв - карнавальний хронотоп.
Біг кенгуру за Конотоп,
Алюри здиблених пегасів,
Турніри асів-свинопасів,
Боріння партій, сект, систем,
Штовхання ліктем: збився темп!;
Латання шлюбних шор, бюджету,
Охаяння менталітету...
І фейс-контроль аж на Чонгарі...
Ми - європейці... невзабарі.

Понад вертеп мирський, понад бедлам,
в сліпучім сяйві висне "Нотер-Дам".
В приливах сонця мліють черепиці,
тихесенько віддзвонюють дзвіниці
притаєні освідчення - Париж...

... Облиш цей вірш і тему цю облиш -
бо ось С о б о р завис як вирок Долі,
от-от оглушить дзвоном. Упаде...
Чого шукаєш? - не знайдеш ніде
своє розбите на череп'я щастя...
Ілюзіє, сховатися не вдасться
у закутки чужих fata morgan.

... Та, Господи, що коїться?! Орган
пливе і розсікає тло зловіще...
Хтось у сутані дихає все ближче
у надлишку невтолених бажань...

... Твоя душа, мов полохлива лань,
а хоч би в зашкарублім мішковинні,
блукає десь над хмарами... Невинні
уста твої, і очі, і слова...

Прочиниш браму - кояться дива
за мурами - розквітлі Божі Очі
і у тоненьких павутинках С а д:
тут гронами важніє виноград
і джерельцé з-під каменю дзюркоче...

... Омиєшся - і скупана в сльозах
засвітишся іскристо і пломінно...
Ти - Е с м е р а л ь д а, вічна і незмінна,
розкрита виноградова лоза!..

... Чиєсь ім'я, чиясь могуть всевладна,
чиясь хода - важка і недоладна -
торкається невпізнано: в о н а !
Захланний світ у підступах до храму,
а ти о д н а у стінах "Нотер-Даму"
і Сад один... і ти... і таїна...

...Крізь тебе, крізь віконня в риштуванні,
проходять у бедлемному убранні
мужі - від багача до бідняка -

і в кожного простягнута рука -

пливуть крізь тьму, крізь тебе і до тебе,
усі сонця, що назовуться "Фебом" -
Мішелі, П'єри, Жаки і Роланди
(герби, маєтні знаки - пишні "ґранди") -
впізнай, спинися, вибери мене,
коли ти справді д и в о неземне,
прийми на мить обличчя
Е с м е р а л ь д и ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

Ганятися за щастям – марна справа,
усі дороги приведуть додому.
То не багатство, вигоди чи слава –
воно завжди живе в тобі самому.

Колише вітер липу,
А та не хоче спати,
Все просить його тихо
Їй казку розказати.

Липу вітрець колише,
Усе розповідає
В яких краях бував він,
А де ще побуває.

-Та кращої, ніж наша,
Землі ніде немає,
Тобі я правду кажу,
Повір мені, я знаю.

Бо де би не літав я,
Де б не носила доля,
Нема ланів чудових,
Нема такого поля.

Ніде-ніде немає
Таких гаїв та луків,
Де соловей співає,
Ти хоч і вічність слухай.

Багато в світі бачив
Пригод й красот чудесних,
Й люд мешкає усякий.
Послухай, дорогенька,

Знаю я так багато,
Всього й не розказати,
Заплющуй оченята,
Пора тобі вже спати.

2017 р.

(байка)

Сперечались дві Сороки,
Підставляли свої боки,
Так кричали, верещали,
Дзьоб широко розкривали.
-В мене родич є далекий,
Це відомий всім Папуга.
-Ні, - доводила їй друга,-
Родич мій отой Папуга.
Все сиділи й сперечались,
Поки не позахрипали.
Як набридло - розлетілись,
Суперечка ж залишилась.

Так буває й між людьми:
Як збирають десь плітки,
Де збереться дві Сороки,
Завжди виникають склоки.
Бо чесати язики
Вони будуть залюбки.
І не думають змовкати,
Як Сороки ті хвостаті.

2017 р.

Під віконцем у мене біла вишня розквітла,
місяць ген з-за хмаринки знов на небо зійшов.
Я на тебе чекала від ранкового світла…
Чом же ти, мій миленький, хоч на мить не зайшов?

Не повірю нікому, що ти іншу кохаєш.
Я на тебе чекаю, як чекала роки.
Так чому ж манівцями ти мене оминаєш
і другу обнімаєш ти тепер залюбки?

Ти згадай, ненаглядний, як тебе зустрічала.
Видавалось, що щастя – тільки ти, милий мій!
Ніби кращому другу все тобі довіряла,
так чому вже сьогодні ти мовчиш як німий?

Під віконцем у мене біла вишня зів'яла,
небо хмари закрили й місяць вже не зійшов.
Я так палко любила і на тебе чекала,
але ти, мій коханий, до другої пішов…

30.09.2016

Ніч, вулиця, ліхтар, заправка,
несамовито вітер свище.
Життя – на кін, остання ставка,
а дощ немов з відра періщить.

Паркан, аїдова арена,
навкруг надгробки, постаменти –
це долі ніч, остання сцена,
вже скоро йти й на компліменти…

13.10.2016

Я все ще згадую ті миті,
коли ти спала як дитина,
і не було у всьому світі
більш щасливішої людини.

Твій сон старанно зберігав,
дихнути зайвий раз боявся,
все ковдру ніжно поправляв
й не потривожити старався.

Минуло все, любов пройшла,
згубила щастя підла зрада.
Любов з душі все ж не пішла,
хоч почуттям своїм дав раду.

Назад немає вороття,
минулим нічого пишатись,
та у людей – людське життя
й людьми потрібно залишатись.

Не викинеш із пісні слова,
коли воно тим паче світле.
Порядність – всьому в нас основа,
дорожча золота і срібла.

Казав і повторю я знову –
любив й з любов‘ю буду жити.
Дай Бог й тобі відчуть любові
і научитися любити.

13.10.2016

Не жалкуй за часом, що стікає
як вода в розпечений пісок.
Вічного життя на жаль немає,
чи на щастя, відає лиш Бог.

Не сумуй за юності літами,
за коханням, що давно минуло.
Ніби ж мудрість вже прийшла з роками
чи то вічність подихом війнула.

Не бентежся старості початком,
не марнуй життя безцінні миті.
Що не встиг – залиш своїм нащадкам
в океан буття закинуть сіті.

Пройде все: і радощі, і горе,
молодість і сила відквітує.
Хай тебе в різноголосім хорі
лиш найвища нота і турбує.

13.10.2016

Життя, життя… як той упертий ослик,
система доказів, потуг, сумбуру дій:
до сорока – що ти уже дорослий,
а потім – що усе ще молодий!.

Зірка золотава з неба упаде
В молоду отаву, в зело молоде.
Зрить холодним оком місяць на село,
Ой немає проку з того що було.

Місяцю за обрій довго ще повзти,
Збудувати б добре до небес мости.
Бо не зупинитись хоч бери тай плач,
А земля велика й кругла наче м’яч.

Сонячна долина десь далеко є,
Шляху половина й сил вже не стає.
А в горі моргають зіроньки у сні,
Постихали в гаю птиці голосні.

У горі високо зірок не злічить,
Місяць зирить оком, киває й мовчить
Тихо далі суне. В рідній стороні,
Свої срібні струни залишив мені.

Парище .2017р.

Поезій розвелося в нас багато,
але читаєш і душа болить...
Якщо живеш ти в українській хаті,
смакуєш сало й галушки пухнаті -
то українською потрібно й говорить!

22.07.2016

Зирить бараном
Здуріла від подиву хмара...
-Славтесь, баклани!!!-
Ви свідки польоту Ікара!

Вперше людина
Злітає у вічності небо.
Спалить промінням
(людини у небі не треба)

Цензоросонце
(на світло із темряви вивело
В сонцеполон-
Це вже очі усім воно виїло)

Глянь-но, коханко,
На тіла крилатооголеність
В ритміці танку
З Ікаром у небо- що, go? Ні?

Тільки, безкрила, ти
Заздрісно дивишся мило,
Як і роззявлені
З подиву риб"ячі рила,

Чайки крилатооблізлі,
Що послідом море засіяли,
Дивляться дзьобовідгризло,
Хвостами прикрившись, мов віялом,

Як пломеніючи люттю
Кат сонячний, згідно наказу
Крила Ікарові
Палить і палить... Зараза...

Знизу Дедал
Хитромудро осуджує муки ці-
“Нижче лети!
Я ж казав тобі- слідуй інструкції!”

-”Щоб ви сказилися!
Буду літати де хочу”-
Буркнув Ікар
У сліпучопалаючі очі...

Сонце розплавило
Віск, що утримував пера
Крилець Ікарових.
Звіт зачитав на папері-

“Крекнув Ікар...
А Дедал долетів до мети.
Слідуй інструкціям!
Нижче! Ще нижче лети”-

Хмаркобаранець...
Пробекав (чи- тупо проблєяв)-
“Успіху функція-
Низько літать над землею”.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117072000842

Сини мої, вітаю з Новим роком,
з наступним кроком, з кожним його днем!
Бажаю не зістарітись до строку,
не стрінути в житті складних дилем!

Бажаю вам здоров‘я, щастя, сили,
достатку, мудрості та успіхів у всьому!
А ще я зичу вам, соколи милі,
щоб рідного ви не цурались дому!

Нехай Всевишній всіх вас береже
і ангелів приставить охоронців!
Хай кожен з них ваш спокій стереже
і небо буде чистим, теплим сонце!

А ще бажаю, хлопці, вам любові,
бо лиш вона є стрижнем у житті,
у кожнім вчинку, як і в кожнім слові,
в непевному сьогодні й майбутті!

30.12.2015

Хотілося, щоб знову повернулось
те, пригадати що завжди приємно,
і нас доправив у студентську юність
старий трамвайчик, номер п’ять напевно.

Хоч бачу, друзі, вас уже не часто,
для мене ви такі, як і тоді,
коли буяла юність, квітло щастя
і мчали наші роки молоді.

Перед очима матінка Одеса,
її проспекти, вулиці, сади…
Таїрова, Котовського, Пересип –
я з вами пам‘ятатиму завжди.

Бульвар Французький, „Глечик“ біля моря,
пансіонати, тисячі вітрин.
Проспект Шевченка з рестораном „Море“,
Гагаріна, завод шампанських вин…

Яхтклуб з „Дельфіном“ там, а поміж ними –
наш „Дикий пляж“, де влітку ми жили,
та не лякали нас одеські зими,
бо завжди всі засмаглими були.

Там кіностудія на розі причаїлась,
гуртожитків студентських ціла рать
і гастроном з пекарнею як милість,
і місце зустрічі уже не помінять…

В Шевченка парку шпиль у небо рветься,
як пам‘ять всім матросам на віки.
В маяк, ще Воронцова, хвиля б‘ється,
тримають курс на нього моряки.

"Пасаж" і Дерибасівська, "Гамбринус",
бульвар Приморський, Дюк і морвокзал,
а Тещин міст дугою вигнув спину
і з юністю нас міцно пов‘язав!

Коханих як ми сходами водили,
коли фунікулер відпочивав…
Любов завжди нам додавала сили,
а Дюк хитренько зверху поглядав.

Великого Петра і "Холодильник"
опанували шукачі пригод.
Відкрили ми Садову, "Новий ринок",
"Соборку", "Чумку", і "Канат-завод"…

Хімічна, "Молдаванка" і "Слобідка" _
для багатьох із нас не просто звук.
Десь кожен лебідь мав свою лебідку,
та гризли всі гуртом граніт наук.

Минули, схлинули і просто пролетіли,
студентська юність, університет…
Вже сизим снігом голови накрило,
хто батько з нас чи дід, юрист, поет!..

Всього лиш сорок, що там говорити,
дивіться сміло, друзі, в майбуття.
Бажаю всім – любити і творити,
творити і любити все життя!

Горіли крила... Тліли. По пір'їні.
А попіл сиво сипався до ніг.
Вдивлялась янголиця в очі сині
А там - то ніч, то сонечко, то сніг.

Вдивлялася у вир, ману, безмежжя.
Там сум застиг чи може тільки гра?
У доторку стихії протилежні
Кресали скалки струму нагора...

А ті спадали стрілами на плечі.
На два крила, що на подобу рук.
На трем пір'їн невидимих... Лелечо
скрадався плач... чи схожий тільки звук...

2017

Згасають друзі, час летить спонтанно,
і тут не вберегтися від біди.
Одні ідуть на Небо невблаганно,
а дехто з інших – просто в нікуди́…

Найбільший ворог дружби завше заздрість,
вона зламала не одне крило.
Як успіхи товариша не в радість,
то й натяку на дружбу не було…

І правда завжди димом очі ріже,
бо, зазвичай, ламає хибний круг.
Та хто вам скаже чесно слово свіже,
як не старий, надійний, вірний друг!

А у житті, на жаль, всього буває,
лише Господь не робить помилок.
Говорять не дарма, що оживляє
в біду нас дружби вірної ковток.

Коли у цім скінчилася потреба,
а око шилом коле правда щира,
якщо старої дружби вже не треба –
прощай, не дру́же! Йди собі із миром…

***
На межі життя і жита
Жорна мелють зерна днів.
Веселкові перевесла.
Лик небесний сполотнів…

Бані сіна на колесах,
Коні, вітер і воли.
Янголів зійшлося десять –
Чемно сіли за столи.

Поле скатерть сиву стелить,
Хмари мелють лінії.
Ось тримає Бог у жмені
Прожитковий мінімум:

Тридцять срібних, жмут любові,
Муку, віру і вогонь,
Книги, котики вербові
Й трохи замислу свого,

Щоб у мисці замісити
Ми змогли колись удвох
Хліб щоденний, гріх насущний
І життя чортополох.

10…19.07.17 © Василь Кузан

Про кохання писати не важко,
Інтернет потопає в сльозах.
Надриваються Васі, Наташки,
Скрізь печалі, розлучення жах.

Заросило губиська і плечі,
Коси мокнуть, блищить борода.
Сльози гарно течуть понадвечір.
Нині - ранок. Уже середа.

Щосуботи - грімкі водоспади,
Понеділок - малі ручаї.
По вівторках - сонети, рулади,
У неділю - ридання, жалі.

Я нахлипався теж донесхочу,
Позавчора, мабуть, це було.
Навіть досі у носі хлюпоче.
Та мене привезли у село.

Тут немає плакучих поетів,
Од виття не двигтять небеса.
Мертва зона. Нема інтернету.
Є - лопата, сапа і коса.

Мої реви оброшують трави,
Душ солоний приймають жуки.
Мружить око коза на галяві,
Лиже сльози з моєї руки.

Тут живі - не уявні картини,
Чую тьохи - не зойкіт і крик.
Йду порюмсати я до дружини,
Бо страждає її чоловік.

Оніміли осмучені дятли,
Плач зозулю зігнав з верховіть.
Рву од відчаю з коренем патли,
Бо з фейсбуку потрапив у кліть.

Я готуюся тихо до втечі,
Покидаю вино та шашлик,
Щоб поринути у сльозотечу,
До якої в інеті обвик.

19. 07. 2017р.

1

Дівчина брутальна,
Парубок - билина.
Вуличка - не спальня,
Поряд купа глини.

Матіоли, флокси,
Поливайка сіра.
Ельфи - Томмі, Роксі -
Крильцями - по шкірі...

Тож усілись радо,
Поцілунки-ласки...
Злизана помада.
Остигає праска.

Кумоньки худобу
Порають у клунях.
Ювенільна спроба
Звабити красуню.

Шелестіння вишні:
"...сорому ні трішки...
а на тому тижні
ластилась до Мішки...".

2

З латаним єдвабом
Суне дідо-вечір...
Наративна жаба -
В дзьобику лелечім.


2017

У полоні, донецькім полоні,
наші хлопці від болю мовчать.
Підло чешуть падлюки долоні,
але гідності їм не стоптать.
Дулом тицяють хлопцям у скроні,
та не можуть їх волю зламать!

Наші хлопці в російськім полоні,
їхні душі беззвучно кричать.
Їх катують і білі, й червоні,
та не можуть ніяк доконать.
Шаленіють собаки червоні,
тож потрібно нам хлопців спасать!

У полоні ворожім полоні,
наш народ, бідні люди, всі ми.
Нас тримають кати на припоні,
депутати, магнати, куми…
Нас бариги ведуть ніби коні
до безправ’я, тюрми і суми!

На пілоні, елітнім пілоні,
проститути від влади сичать.
Імпонують їм білі й червоні,
та чи варто те все вибачать?
До вподоби їм вори в законі,
довго будемо їх пробачать?!

19.07.2017

А він
усередині
кожного з нас...
Чи він, чи вона, чи воно - хто го зна?
У когось про те
буде версій зо сто,
а в когось затерта -
одна...
Даремно у небі шукати просвіт:
і сонце, і хмари - усе у тобі.
Як важко дозволити серцю політ.
Як легко втопити себе у юрбі...
А шепіт довкола заплутує шлях,
і в'яжеться доля кармічним вузлом.
Каміння росте між хлібів у полях...
Кидаєш. Збираєш. Стіна - напролом...
Примарність.
Шукаєш...
А він - у тобі.
Намолюють люде казки і гріхи.
І сліпнеш...
І сліпнеш в незрячій юрбі.
На голос любові -
страхи...

2017

ІІ

Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

І

Не в мені вина – не спали мене.
Знай,життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
Чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
Темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
Сонця світлина́ – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
Ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
Мій життя просвіт – не спали мене!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Що було – відгуло…
Пронеслось, пролетіло, минуло.
Ніби в юності я знов спішу у село,
що в садах у долині втонуло.

Там могили рідні, Люба – мамка моя,
вічним сном вже навіки заснула…
Але батько живе, він – основа, сім’я,
ще ганяє двором дід Мачула!

Не сидиться йому, до курей він спішить,
до корови і знову по колу…
Їде сіно косить, згодом вже ворушить,
отакий він у нас – дід Микола!

На городі редиска, цибуля, буряк,
ще й горох посадив аж відколи.
Поливає, сапає невтомний вояк –
отакий він у нас, дід Микола!

То на Вовчу увечері знову іде,
озираючись хитро довкола.
Швидко рибки впіймає, бичка приведе –
отакий він у нас, дід Микола!

А горілку смакує, мов спрагнений квас,
п’є охоче за мир і свободу.
Дід найстарший з усіх Мачулів поміж нас –
голова Мачулівського роду!

Вип’є чарку-другу і добрішим стає,
пригадається юність і школа.
Розповість про рідню, про коріння своє –
отакий він у нас, дід Микола!

Не важливо, що вісім-то класів всього
довелося скінчити у школі,
бо продовжилась доля мінлива його
на комбайні в широкому полі.

Пригадає, як пас ще корів за селом,
як возив молоко до райцентру,
відгодівлю тварин, жеребця під сідлом,
свій похід непростий до завферми.

Крокував він упевнено шляхом життя,
і не знаю, яким ото боком,
але путь трудову без сумлінь маяття,
він закінчив статечно – завтоком.

Скоро правнуків буде наш дід колисать,
вчить ходить по життєвому полю,
молотити квасолю, картоплю копать –
все уміє дідуненько Коля!

Хай звучить у душі Вашій юності вальс,
щоб не раз ми ще сіли до столу.
Всі ми щиро, сердечно вітаємо Вас,
дорогий Ви наш, діду Миколо!

жовтень 2015