Красуня-осінь танцювала
Повільне танго з вітерцем,
Усе їй було мало, мало,
Хотілося іще й іще.

Скинула плащик свій багряний
І почепила на гіллі,
Краплини-роси розсипала,
Мов діаманти по землі.

Маленькі черевички жовті
Залишила в траві густій,
Усе кружляла так босоніж,
Ніби востаннє у житті.

Вже і мене життєва осінь
В обійми кликала свої,
Сипнула срібла в довгі коси,
Раніше ж були золоті.

2016 р.

Чи стало в світі холодніше,
Чи це уже зими межа, –
Чи так мертвотно постарішав,
Що аж схололася душа?
Чи вени звузились раптово,
Чи сон невпинний плоть зборов, –
Чи серцю важко без віднови
Качати звично згуслу кров?
Чи влада холоду безкрая,
Чи зваба літніх днів мала, –
Чи, може, я не там шукаю
Сліди загублені тепла?
Чи чад наповнює вугілля,
Чи не пропік жар чорноту, –
Чи замерзаю від безсилля
Перебороти самоту?
Вона щодня мене тривожить,
Гнітить і збурює чуття, –
Проймає наскрізь і до дрожу
Доводить вічно без пуття…
30.11.16

Знову ми віч-на-віч,
Як умовлено. Звідки той щем?
Розірвалася ніч...
Пролилася холодним дощем...

У осінніх полях
Заблукало кохання. Дивись-
Нами пройдено шлях
Від СЬОГОДНІ до того КОЛИСЬ

У минуле... Ми там
Омивались у щастя дощах.
Повернулись. Пропа-
Ло бажання у хтивих очах.

І можливо востан-
Нє ти нині моя. То іди
Споминати кохан-
Ня, шо вже відійшло назавжди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116120101021

Світ Дікенса. Коричнева пастель.
Свіча, скорботно схилене обличчя.
Рипуча дерев’яна карусель
картин позаминулого сторіччя.
Жіноцтво — оберегом — у чепцях
і хлопчаки в розбитих черевиках,
і таїна походження — мов цвях,
останній козир в картах без’язиких.
Незнані бенефактори мовчать
над згарищем старої таємниці.
Зловмисники улесливо сюрчать,
пастки плетуть, пожадливі і ниці.
Ексцентрики, далекі від життя,
а поруч — в’язні демона земного,
без совісті, жалю і каяття,
похмурі буревісники нового
дешевого і сірого, як жерсть,
технічно побудованого світу.
Хтось грає ще по-давньому у честь
і підлість закликає до одвіту.
Ще так далеко сонячний рубіж,
щоб друзям одне одного обняти
в кінці сирих самотніх бездоріж,
ганьби тюрми, розорення і втрати!
Світ Дікенса. Усе, як і тепер.
Атракціон призначеної долі
крізь димних сліз вікторіанський флер
надсадно обертається поволі.

2016

Задивляйся в небо – і тебе помітять.
Ті, що недалеко, нібито відстали,
Посміються щиро десь у підворітті.
Буде недоречна блискавиця сталі,


Бо штрикне нахабно і підленько слово,
Забринить у серці сиротлива туга.
Я не обізвуся – обірветься голос.
Вічності не схочу, а хоча би друга…

Віднайти, зустріти, щоб не захитати
Призупинку сонця понад головою.
Будуть інші сили -- ігреки, квадрати
Заячать печаллю нововіковою.

Ясність озоветься – величезна зміна.
Потече під ноги учорашня сутінь.
Зачеплю за небо думоньку-пір’їну --
Для усіх одненьку глибиною суті.

1.
Розвінчані мости і три дороги,
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’до біса тягнемо хреста?..

…Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті
Помежи трав язичницькі боги.

Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.

2.
Гаряча вись, стежки нерукотворні,
Розбиті будні, гнізда і тини.
Хтось простягає хліб черствий Мадонні,
А хтось кричить: «Месію – розіпни!»

Чужа війна, безчинства, лжезакони,
Рубці на душах, небі і стежках.
І бовваніють нерухомі жорна
На тридорогах, на семи вітрах…

Сталить хтось дух, а хтось уже безстрашний
У світі воєн, заздрості, корид…
І лиш Франкове у борні не гасне:
«Бо нам призначено сесю скалу розбить…».

1

А я шукала геть несхожого...
Крізь пальці тік пісок розрад.
І ти прийшов. Між огорожами
Здригався чорний виноград...

Платани щебетом насичені.
Чайки зривалися на крик.
А ми стояли спантеличено.
І плив у безвість материк...

2

Три землетруси. Дві розколини.
Любов чудна... Рахат-лукум
Кришу в салатик пересолений.
А ти все хвалиш: "хрум" та "хрум...".

Кумася каже - треба каперсів,
Сезаму дрібку, сухарів...
А я рахую перли, капості...
Під олеандром хрін розцвів.

3

Така гармонія... екзотика.
Усі тарелі у зірках.
Блукає Вітер, будить дотиком.
Долоня росяна, гірка.

2016

А я іду, …іду, …іду
і на ходу не помічаю,
кому поетка довіряє
свою поезу золоту.

Але нарешті доганяю,
що це такий собі поет,
якому Муза потурає,
аби не випав у кювет.

А я у потязі куняю,
і п'ю я охололий чай,
і чую, – ой чому одна я
шукаю вирію у рай?

А я і думаю, що всує
її покута мужикам,
якщо її прокоментує
недоїдаючий гурман.

А я пишу їй , що лелеки
гурману цьому – канапе.
І Ви пошліть його …далеко.
І буде тихо у купе.

                              30.11.2016

***
Учення – світло, а невчених – тьма, –
сентенція і їжаку відома.
Але навчатися – дурних нема
і, навіть, рідній мові, зокрема,
коли у темноти не всі удома.

***
Я орфонеми не учив ніколи,
тому і каюсь, і караюсь я,
що є поети київської школи,
яких дратує епіка моя.

***
О! Є ціна шаленій боротьбі,
заради оживаючої мови.
Даруємо і людям, і собі
поезію воюючого слова.

***
Що мова розвивається,
відомо.
Але вона, сама собі на варті,
надійно захищається
удома.
Засмічувати видиме
свідомо
своїми «винаходами»
не варто.

***
Захищаю …армію свою,
і державу, і її основу.
І тому я заявляю знову, –
на кордоні нації стою,
маю зброю – українську мову.

***
Інакодумні, кривославні
жують освічені погани
насущний язиком повій,
допоки прісно і понині
душею злої України
орудує лукавий Вій.

                              2016

Тепло.
Темно.
Тихо.
Сніг.
Шибки...
Памороззю ліг
вензель,
виведений
пензлем
непомітної руки...

Притуляю
край щоки
розпашілої
до скла...
Чую -
крапельки
тепла
потекли
струмком
до споду,
утворивши
сльозоводу...

Ніч і сніг.
Тепло’...
І темно...
Ковдра.
Затишок.
Приємно
розповзається
дрімота
та, що бродить
коло плота...
Зазирає до віко’н
Сон...

2016

Вдруге... вп'яте... вчергове... соте...
І по колу, і без упину.
Не шляхетність і не жеброта...
І заслуги - через провини...

І провини - через заслуги.
Круки в небі - відьомські чари:
побіч слави - ізнов наруга...
Діти... Дітища... Яничари...

Волі вволю було б напитися -
кров на згарищі чорним вуглем.
Битви... биті... Допоки битися?!.
З болем серця у грудку стуглим...

З Богом в чолах, кому наміряно.
З чортом в гриві, кому пороблено...
Віру в долю свобідну ввірено,
то ж ліпити її подроблену...

І латати її... І сіяти
у чорно'зем керваво, любляче!..
Всоте, втисячне, безлік ... Діяти.
В сурму Янгольську тужно трублячи...

2016

Каламутячи море,
рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
в зимні далі держави,
отаке собі до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
Не-царівни-не-жаби
б’ють уклінно землі,
і осяйна звізди олов’яної гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
ніби ляпас від ливня.

II
Здраствуй, Томасе. Мій
дух, що тіло в готелі лишив опочити
за морями, гребе
хмар північних супроти, вертає домíв,
зі Нового тікаючи Світу,
і турбує тебе.

III
Пізній вечір в Литві.
Від костелів бредуть, укривають світиві
коми свіч у долонях. У тихих дворах
дзьоби курячі риються в жухлій листві.
Вище піль Жемайтії
в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
Зі відкритих дверей
рибні па́хи. Хлопчак напівголий
і стара у хустині корову женуть у сарай.
Припізнілий єврей
по булижні містечка гримить в балаголі,
віжки рве
і погукує хвацько "Герай!"*

IV
Вибачай, що вторгаюсь.
Вертаю цитатою за
безвідсоткові позики у "Маніфесті":
ледь гаркаво,
ледь вище октавою ирію в млі.
А тому – не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, ніж гряне в охресті
з сідал півняче "плі".
Вибач, не попередив.
Не п’яться від ляку та глянь:
це кордони скасовує часу гангрена під епос.
Мстою твані на кільцях колодязних уст,
понад Балтики хвиль
я дзижчу, мовби той моноплан –
мовби Даріус і Геренас**,
мов от-от приземлюсь.

V
Пізній вечір в Імперії,
в бідній провінції.
Вбрід,
мов долаючи Німан й здіймаючи піки,
войовничий ялинник у сутіні Ковно корить.
Багровіють будинки
від землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
упійманий фіш.
І злітає завіса в місцевім театрі.
І плескається натроє бажана річ
зі пляшини до чар, і
хутко никне.
Протяг рухає бахрому
на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
світить яро: немов картяреві на масть.
І впадають у тьму,
уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
Так вишукують п’ясть.

VI
Поніч мова ураз
переймає манери сліпця.
Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.***
В павутині кутів
мікрофони потайні в квартирі співця
пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
суголосся без слів.
Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
ненароком ступивши, уривистим, частим
пульсом, скрипом пера.

VII
Ось бо відки твої
щік мучнистість, очей невиразність,
шепелявість і пасма волосся цілком
буцім спиті чаї.
Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
опісля і до ком.
Ось моєї зачим,
попри мітини прагнень уверх, – оболонки
в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
ліній обріїв, доль.

VIII
Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
вензелів, карлючо́к,
суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
як велів Макроус!
Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
ці розпушені набряки звивин у мізках! –
в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
Або – просто синець
усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
як од спроби щораз
уявити цю відстань з литовської онде корчми
до облич, триєдино задивлених мимо,
над кордонів, що той зизоокий монгол
пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
скерувати глагол.

IX
Ми подібні;
ми, Томасе, звук і луна:
ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
Один одному суть
обопільна, як дна –
амальгам і бездонь їх,
що не здатні блиснуть.
Покривись – я на усміх кривий одповім,
одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
в три зіллюсь ручаї
у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
Ми – конвой у собі,
що проглянув у Касторі Поллукс;
балачок нічиї,
пат і відруху тінь,
що метнутись готова на спалах лучини,
згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
Чим життя неудатніше, тим
ми в нім менше відмінні
ока збіглого дня.

X
Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним:
ява список адрес укрива не дарма.
Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
користає пітьма,
мов лиса. Місце, часу вві мсті
за свою непохитність жильцем, постояльцем
плинних діб, розсупонює зів –
зо епоху по тім,
я тебе застаю в заяложеній пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
хилить сон Литву-матір над плесом,
і ти
до скляних допадаєш її, неприкритих,
півлітрових грудей.

XI
Ба, існують місця,
що незмінністю поштують. Себто,
призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
Там до тями шлагбаум приводить гінця.
Там у сутінках швидше стають силуетом.
Там на чатах мужі
моложаві. Минуле позує вперед
незапиленим оком, що юнь у шинелі,
і задкує там доля порушника пріч
у незвідану старість з плювком на стіні,
зі ломотою, марами в формі панелі,
поперечин. Там ніч
є справдішня границя, де, мов татарва,
територіям вашим житійним набігом
дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
де не владне повікам,
ява – печенігом
підбере, мов трофей.

XII
Поніч. Сойка кричить
голосіннями людськими і винуватить природу
у переступі градусом нижче нуля.
Вітовт, кинув меча і похеривши щит,
мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
в землі шведа. Земля
і сама уривається молом, що кинувся за
у безкраї заобрії морем
зниклим слідом свободи.
Зусилля бобра
по довершенні греблі віншує сльоза
на розлуку з проворним
ручаєм серебра.

XIII
Ніч у листявім краї,
губернії з по́лу пальто.
І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
на ряднину суміжній державі.
Внизу
стерні, скирти, плато
з черепиці, цеглин, колонад зі залізом,
плюс узутий в кирзу
люд служивого чину.
Етер цих широт
полонили поміхи, молитва, волога
з моря, вісті з погодою,
все, що Кощей
заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, осторога
безіменних речей.

XIV
Привид бродить по Каунасу, входить в собор
і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
Кельнер, сам як декор,
бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
сніг, на розі – таксі,
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись
входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
як облатка майбутнього, як маскхалат
Раю, буцім розтягнутий мінус.
Адже всі в бариші
з невагомих чеснот
безтілесности: гори і доли,
мідний маятник, час, що й собі зависа,
Бог, що бачить усі оборудки з висот,
дзеркала, коридори,
їх споглядач, ти сам.

XV
Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
твоя лепта співучасти в розвії мислив
про мене,
він суть простір в квадраті, а не
смолоскип полум’яний юдолям земним.
Не позаздри. Зачисли
цю марý до рідні,
як повітря і як найдрібніший петит,
що осипався потемки в мові гаркавій,
буцім цокання мух,
непридатний, еге ж, тамувать апетит
новій Кліо, у строї застави,
але гожий на слух
для нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза цяти у просторі й Муза утрати
втілень тою, як скнара – грошí,
береже їх сповна
і цінує їх сталість: цю форму розплати
за подвижність душі.

XVI
Ось бо відки в пера
віра, Томасе, в буквиці.
Ось чим
пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
Слабе
сердце, з хриплим "пора!"
одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
й що кривить, – од тебе!
сторінок, аз і бук,
– зову! – як те не зви,
звуку й смислу, безплотності й маси,
і свободи – звиняй
і лиця не криви –
рабства, даного в м’ясі,
плоті, кості, хрящі,
– цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
мимо заспаних в нішах
гуртів янголів:
вищим
їх і нетопирів.

XVII
Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
в телескоп! Віднімання
без остачі! Нуля!
Ти, що горлу велиш
берегтись посилання
з перебором у "ля"
і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
вічну арію висліду, співану вуху причини,
суто спів двійнику,
і на неї поглянь та її до-ре-мі
там, в розрідженім чині,
у себе нагорі,
в височіні повітряній.
Ирій – всякчас епілог
для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
Тим сугубіш в "єси"
сутній віддих – ураз – і стількох,
і осібно, що в зябра хапаєм
і тамуєм, буває,
в несусвітні часи.

XVIII
У всього свій наділ:
небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
сягнисто
зросту, крокам – у пліч.
Тільки звук одділятися гожий від тіл,
буцім, Томасе, привид.
Сирітство
звуку, друже, є річ!
Звівши за абажур
погляд прямо перед собою,
зриш повітря:
анфас
сонмів тих,
хто губою
його мітив
до нас.

XIX
В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
наші видихи. Тут,
як під стелю той сон нашвидку,
до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
нею чутого – з уст.
Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
– як вчували халепу
півні, що нагорлали гортаням їх суш!
Віддих всотує річ.
Небозвід –
хор її суголосних молекул,
як подейкують – душ.

XX
Як він чисто звучить!
Жоден чин нині сущого й іже
з ним(крім смерті, хіба)
так не вибілить лист.
Як біліше, то нотою вище.
Музо, можна собі
геть? Додому! В той край,
де нетяга Борей попирає утішно трофеї
уст. Судоми щелеп
перед комою. В рай
алфавіту, трахеї.
В твій безликий лікнеп.

XXI
Вище долів Литви,
буцім кода моління за мир
зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
дожидають яси,
звіздареві не видної геть.
Із-за иріїв віри,
дослухаючись ліри,
Музо, з ними й пригледь
співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
запропалих покрівель,
їх співця у пейзажі смиреннім.
Обнеси оберегом
дім і сердце йому.

(1974)

Я тобі привиділася вчора...
Чуєш? Чуєш? То була не я!
То не я ховалася за штори,
як налякане їжаченя.

І не я вдавала, що не бачу,
як періщать навкруги громи.
То лиш тінь собі ковзнула наче
швидко-швидко помежи людьми.

Інший хтось алеями слизькими
пріч од тебе прудко утікав.
...А відтак за власними дверима
до півночі плакав і не спав...

То не я, можливо тільки схожа
кольором волосся чи очей
десь розтанула між перехожих.
О, чи мало є таких речей?

То ж дарма виношуєш підозри!
Так буває інколи - здалось...
Я тобі привиділася вчора...
А сльоза? Пусте, із оком щось..

11.10.16 р.

І круть, і верть... І знову верть.
Крутить корбу пані смерть.
До поверхні уже близько.
Кров розлита, трохи слизько.
Світ – епохи і парсеки:
черга смертників до Мекки;
загребущі руки брата;
суд юдеїв, хрест Пілата.
Ніч закутана у шалі.
Витікає зло печалі
із усіх, найбільше, з «мудрих»
владолюбців неосудних.
Сльози, біль, страждання, муки.
Щобла лиха - пси і суки.
Гей, країно моя рідна,
златоглава, знизу бідна.
Розгрібай купину щастя,
тільки вір: усе удасться!
Сон в етері, картка візи.
Усміхайтесь – прес-релізи…

29.11.2016

чорне-біле…і жовто-червоне
кілька спроб - і захоплений простір
ти навічно у телеполоні -
безпілотник із крові і плоті…
і все рідше і рідше смієшся
у холодній у темній кімнаті
ти від тиску емоцій здаєшся
бо впіймали тебе на розтраті…
29.11.2016.

Зсушив траву мороз і вітер аж до сльоз,
Земля впадає в сон. Заціпенілі ріки
Уже не котять хвиль своїх. І звична річ,
Краплинами падуть сніжинки на повіки
І мариться очам палахкотлива піч.

Зима мов бридка старість по світу швидко мчить,
Уже біліє все у пополомі сніжній.
І кожну мить погідну вшановувати вчить,
Та в’яне наче цвіт світ доокола ніжний.

2016р.

,

До шибки батьківського дому
приклеїлись сніжинки.
Тендітні, ніжні та за формою,
як вичурні картинки,
що вирізали ми з матусею
й ліпили на віконце.
Гляділо радісно на ранок
здивоване приємно сонце.
А де ж зима, воно губилось:
Надворі, чи в оселі?
І зазирали до кімнати
промінчики веселі....
На вікнах любої оселі
через років замети
у задумі спостерігаю
сніжинок менуети...

Гей би хліб та вода
у лихого кумира
типу дуче і Мао,
а то і Сосо...,
...а у постіль – какао,
”2,20” – до сиру,
у коморі – їда,
а на шиї – ласо.
І куди поведе
ця нова шайка-лійка,
за якою іде
рядовий ідіот?
Це відомо давно –
у кіно
і на дно,
де віщає базіка
і обрана трійка,
ну і їм на додачу
ретивий сексот.
Є у неї одно
завдання. Є задача:
роздягнути людей,
у яких є копійка,
і доїти – ледачим –
трудящий народ.
Лізуть у фаворити
осли і верблюди,
що уміють плювати,
і далі іти
із хліва до корита
і, ніби, у люди,
де керують юдеї
і жирні коти,
і корупція сита,
і юди усюди –
корифеї ідеї,
ясної мети.

                              11.2016

Я бачила, як помирають світанки
У кронах дерев заблукавши спросоння
І вранішні тіні, лукаві вакханки
Ховають їх душі у своїх долонях.

Затужать за ними закохані птахи,
Потужать й забудуть, кохання не вічне
І тільки заплакана, сонна невдаха
Напише для них неримовані вірші.

І житиме в книгах палаючий ранок,
Як спалах, як спогад украдений в неба,
А серцю самотньому душно і хмарно.
І чом же ховатися в римах ганебно?

Мені незбагненна у світі є тайна:
Чи варто нам жити, життя як обманка,
А в смерть я не вірю, це надто банально...
Та знову вмирають журливо світанки.

20.09.2016.

я Вашим іменем життя назвав
від імені усього людства
те,
чого ніколи…
о Боже!
збав…
лице в лице за словоблудство
це ж неможливо - іменем усіх
та і життя чомусь коротке
а до ре мі?…
а фа?…
а соль?…
а сі?…
ще й довгов’язе «ля» вивчає «боткін»…
ось і виходить знову насмішив
у мареві слова безцінні
ваш хід, Марго! -
по флангу світ спішив
на ешафот авіаліній…
29.11.2016.

А путь далека… чи здається,
але дорога до мети
із чудасії в небо в’ється,
або униз із суєти.

Життя як сенс… і сенс незримий.
На пересіченні доріг
єдиноріг земної рими
лежить і тане наче сніг.

І ми розтанемо у часі.
Вітрило думи рознесе.
Піїт-мізерія у касі
одержить плату за есе...

11.2016

Переклад з російської мови

НІНЕЛЬ НОВІКОВА


Тут все переживе мене,
Шпаківні - ветхі, узбережні,
Повітря, запашне, прийдешнє,
Що вітер з моря нажене.

І голос вічності зове –
Невідворотність нетутешня.
А ця, квітуюча черешня,
У сяйві місяця пливе.

Здається зовсім не страшною,
Біліючи в гаю весною,
Дорога, не скажу яка…

Де між берез іще світліше,
Все на алею схоже більше,
Біля відомого ставка.

2016

***мелодійно***

Будь зі мною. Будь зі мною-
Голим серцем, душею розутою.
І почутою ти, і розкутою
Будь зі мною сьогодні такою.

Будь моєю. Будь моєю!
Тіла жар двоєднання палаючий,
Ніби єдність металів сплавляючий!..
Так ти прагнула миті цієї...

Граєм ролі. Граєм ролі,
Ті що грати Ерато загадує
Еротичного шоу принадами
Ці тіла наші сплетені голі.

Будь Такою!.. Будь такою!..
Ти не те що під платтям- під шкірою
Оголившись дівочості мірою
Можеш бути самою собою.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116112901131

Неначе зграя, вчувши кров,
надсадно бреше,
чиясь долоня вже ребром
повітря креше.
Слова — мов ядра, і летить
гаряча слина
тому, хто спереду сидить,
у тім’я й спину.
Ось і слабка прекрасна стать
вогнем палає
в крикливій спробі не відстать
від шалу зграї.
Усі кричать навперебій,
обличчя вперті,
ведучий в усмішці кривій
заледве терпить,
щоб не убити за слова,
що просочились:
«Чи в Україні ми, бува,
не помилились?».

2016

Їду.., їду.., їду.., їду
Я по рiднiй по землi.
Хліб окрайцем на столі –
Час пiдходить до обiду.

Пропливають за вiконцем
То дерева, то хати,
То городи, то плоти
Упереміж з ясним сонцем.

Стугонить холодне шкло,
Здеренчалась шклянка чаю,
Я ж очима зачіпляюсь
Та за кожне за село.

Тiї хатки у очах
Будуть кожен день стояти,
Будуть тугу накликати
Та складати на плечах.

Поїзд мчить через мости,
А на серці порожнеча:
Вічно будеш ти, лелече,
По чужій землі брести.

Їде поїзд мiй з гори,
Поспіша до виднокраю,
Сонце голову схиляє
До вечiрньої пори.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

***
Орда шанує Україну,
пасе, виховує, клює,
отямитися не дає.
Чекає на лиху годину,
коли у нашу домовину
іржаве ратище заб'є.

***
Як уособлення орди,
ми у історії не знані.
Тому, які це ми брати?
Тутешні ми. Вони – незвані,
одичавілі кривославні.

***
Сувора кубіта у мого сусіда.
У мене – біда не біда.
У нього худюща, скупа, завидюща...
Її не лікує ні віра цілюща,
ні чиста вода, ні пустиня, ні пуща...
Висотує гени орда.

***
Були віками прокляті ординці
батиї, темучини... Хан і пан…
І лях, і турок, і фашисти німці…
Але ніхто не в'ївся українцю,
як у кремлі кейфуючий пахан.

***
Бандерівці – це українці. Наші.
І кожен, ясно, націоналіст
від Сяну і до самого Сивашу,
де не ординець – це уже фашист,
а бувші наші – це рашисти Раші.

***
Типовий образ. Може і не він
у пам’яті існує як ординець
юдолі болю, пекла і руїн.
Але не піднімається з колін,
а на Майдані скаче українець.

                              2016

Перелий з порожнього в пусте –
хай пусте наповниться порожнім.
Побалакай про ніщо і все
з пересічним горе-подорожнім.

Вік минає, шелестять вітри
у діброві золотого часу.
Напиши про вічне і зітри
гомінкого слова гала-масу.

Із ужитку виділи нове,
із краплини – океани світу.
Хай візьмуть за душу, за живе,
спогади про Лети юне літо.

Відпусти на волю голоси,
ці рої марудного бажання,
і нічого в Бога не проси
за своє уїдливе мовчання.

28.11.2016

Чого ти розплакалась, осене?
Від сліз твоїх мокро усюди,
Не видно небесної просені,
Лише сірі хмари, мов люди

Кудись все біжать, поспішають,
Шапки надягають кудлаті,
Нема ні кінця, а ні краю
Цій хмурості, а ні туману.

Прошу, усміхнися привітно
Та витри свої оченята,
Хай сонечко ясно засвітить
І щастя візьме на крилята.

2016 р.

Хоч погода похмура й мінлива:
Дощ та сніг, а чи сльози сльоти,
Треба в будь-яку пору щасливим
Почуватися й радість нести.

В будень теж, а не тільки у свято
Слід знаходити свій позитив,
Бо прекрасного в нас так багато,
Лиш підмітити вмій його ти.

Друзів теж заряджай оптимізмом,
А погане від себе жени,
Поділися любов"ю із ближнім
То й шанованим будеш людьми.

2016 р.

Дні життя потоком вимиває,
Та все скоріше вдалину несе.
Непомітно вдалині зникає
І зазвичай не збулося усе.

Чергою минають пори року,
Весна і літо, осінь та зима.
Та про те не думай лиш до строку,
Що більш назад звороту вже нема.

Поки спомин ще бува відносить,
Аж в ту далеку, вже захмарну вись.
Де ходили в спопелілі роси,
Де так прекрасно мріяли колись.

Де тебе леліяли й ростили,
І наливали в душу красоти.
Там де крили набирались сили,
Щоб десь летіть в незвідані світи.

Поки осінь ще повільно жовкне,
І ще земля піснями шелестить.
Поки небо на пів слові змовкне,
Тож ти цінуй свою прекрасну мить.

2016р.

1
За дубом кат з сокирою стоїть,
А вітер сиро шарпає за поли.
Життя у дуба кат украде вмить,
Щоб він до сонця не тягнувсь ніколи.

А він стояв тут декілька віків,
Вбирав у себе життєдайну силу.
Навкруг розрісся гай малих дубків,
Що, наче діти, батька обступили.
2
Рубають ліс. Отак і нас - під корінь,
Щоби убити спрагу до життя.
Мовчить народ, бо справді дуже хворий,
Не думає уже про майбуття.

Гвалтують у державі українців,
Вони мовчать, неначе ті воли.
Вбивають їх і злодії й чужинці,
Яких самі до влади привели.

І ось тепер беззахисна країна
Не відає, що творить, де повзе.
Рубає дуба і мордує сина,
Забула мову, на чужій верзе.
26.08.10

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Мартіні смак і запах полину,
Розталий шоколад в моїх долонях.
Зимовий вечір. Начебто зі сну
Хилюсь до тебе, ніби в липні сонях.

А Київ спить, ну що йому до нас,
Таких щасливих, мабуть, є багато...
Ми зупинили рік, століття час,
Нехай ще довшим буде наше свято!

Нам все одно не вистачає нас,
Не нап’ємося спраглими вустами.
Однаково: вода, чи мед, чи квас,
Ніщо уже не приведе до тями.

В знемозі разом ми переплели
Серця і долі, і тіла, і руки...
Ми стільки літ щасливих прожили
До неземної вічної розлуки.
19.01.12

***
Не озираєшся ніко́ли
і ні́коли зайти у коло,
коли душа у самоті
і неприкаяна, і гола
у цій веселій суєті?

***
Не пересіяно на сито,
але у вірші перелито
жалі, печалі і журу.
І неабияк, а з, – умру…,
не закусивши оковиту,
себе оплакує гуру.

***
Не помагають індульгенції́,
але путі устелені до раю.
Іде цивілізація до краю
і на удосконалення її
усе, що їде, прахом вилітає.

***
А москалі – це урки по природі
од рядового до високородій
і прісно, і донині, і тоді,
коли не воювали, і відтоді,
як ми служили у еРА орді.

***
Не армія, а́ волонтери
не влада, а укри-бандери
у нашій кишені на дні
стоять на заваді війні
нової арейської* ери.

***
Усе ті самі арії із опер,
що означає, – віг-вам у Європу
і оргії до ранньої зорі,
а на горі – ті самі упирі,
яким не дуже допікає докір,
коли тамують горе матері.


                              2016

Повітря бадьорить легенько,
Хоч день несонячний тепер.
Ледь уловиме і маленьке –
Legato* хвиль в імлі озер.

Дихне вітрець на mezzo piano**
І зарябіла вод гладінь.
Creshchendo*** срібла бездоганне
У межах Дани**** володінь.

Аж засвітліло, зарябіло,
По наростаючій пішло.
І барву тьмяну, чорно-білу
Поволокло, розмивши тло.

Природи ця предивна сила
У мене раптом увійшла,
Журбу в душі моїй розмила,
Хлюпнувши пригорщу тепла.


27.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло,
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
І чадіє в пічці ліниво намокле суччя.

Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає жаско у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка, у мисці остання дерть,
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.

«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…».
Не плакала більше, не мала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.

…Аби ще до ранку, проз ніч перейти, аби…
Ця безвість на голках і тіло також у глицях.
У мареві — небо, а далі — гроби, гроби…
Заснула навічно… поруч — дитя в колисці…

Вирує море, темний океан шумить,
На берег хвиля котиться важка – розмить...
І блискає все навкруги, і грім гримить,
І стогне, і гуде, і стугонить...

Морська стихія піниться, шумить, реве,
Десь там у хвилях білий корабель пливе...
Оскаженілий вітер виє в висоті,
Так наче рвать вітрила має на меті...

І дощ: ридає небо – плач його не чуть,
Морських глибин він відкриває справжню суть,
В безодню темну ллється цей потік...

Так чую цей етюд, і в ньому чую крик,
Тріумф природи вічний над усім дрібним,
Що підкоряє все цим хвилям штормовим.

Лютий 2016 р.

А на Раші ми побили глека
і тому ми нині не свої.
Холуї
               її
                           ведуть бої.
Те, що нам до успіху далеко,
знаємо самі, але не легко
бачити
               амбіції її.
То вона орудує у Раді,
то жирує на чужій крові,
і нема нічого на заваді
нації овацій
               і парадів,
поки має
               «глюк» у голові,
що вона у ражі ейфорії
чадіє ідеєю кремля –
і потопу жде,
               і чудасії,
що без неї кінчиться земля.
Ні жалю, ні гумору, ні сміху
ні душі,
               ні пам’яті про те,
як і їй попало на горіхи…
Не уміє
               ні у мирі жити,
ані воювати за святе.
І ніколи
               не капітулює,
поки є єфрейторове, – фас!
«фейкове»,
     юродиве – атас,
у якої армія воює
за неволю,
               а не за
                           Донбас,
за яку ніхто не голосує,
крім Кореї і Китаю...
               Всує,
               бо еліта Азії –
               за нас
Та радіє, коли ми не раді
ані презу,
               ані нашій Раді,
де і досі є
                    її
                                носи*,
хоч і знає, що самі ми звані
зводити рахунки на Майдані
з носіями зради і яси.
І кейфує, що її
                           Європа
уступає місце кацапні.
і лютує, що пітекантропи
в Україну
               й досі
                           не в’їзні.
Ой Росіє, все у тебе файне –
і молочні ріки, й киселі,
і не дуже п'яні москалі,
але рило
               дуже
                           неохайне.
Ти така смішна,
               коли печальна
на моїй
                руйнованій
                               землі.

2016

Лист кленовий, лист кленовий
Усе падає додолу.
Я зберу оті листочки
І сплету собі віночок.

Вишиваночку вберуся,
Перед люстром покручуся,
Чобітки червоні взую,
Ними теж я похизуюсь.

Коли музику почую,
То весело затанцюю,
Заспіваю щиро й дзвінко,
Бо я справжня українка.

2016 р.

Закружляла в танці осінь
З вітерцем на травах боса,
Роси холодили ноги,
Та не змерзла а ні трохи.
Бо летіла, їй здавалось,
З принцом в тридев"яте царство
На легких пушинках-крилах,
Щастям й радістю світилась.
Зрум"яніла, збагряніла,
Наче аж помолоділа.

2016 р.

дякую, народе! святе місце…
я тут припаркуюсь не надовго?
дуже вже чекав на чергу звісно
ледь не перепутав чорта з Богом
Ваша честь, заповню порожнечу
і привіт усім і скрізь навзаєм
найпростіше те, що дивні речі
вслід за мною ходять водограєм…
26.11.2016.

Акуратно сад цвіте,
Стежечка до річки.
Б’ється серце золоте,
Ходять білі ніжки.

Думка лине у політ,
Смілий і високий.
А всього шістнадцять літ,
Цій голубоокій.

Пелюсточки з квітки рве,
І шепочуть губи.
Слово всього лиш одне,
Любить, Любить, Любить.

Рве пелюстки й кожну мить,
Все перед очами.
Той, що входить в милі сни,
Темними ночами.

І летять немов би птах,
Ті слова беззвучно.
Десь миленький у світах,
Може йому скучно.

2001р.

Штрихи, портрети, мізансцени…
І дежавю, і статус-кво…
і знову ріже Кліо вени,
і метод обліку – ФІФО.

У межах кола хаос руху
формує числа суєти,
блаженні всує мчать щодуху
спрямляти луду і кути.

Але загострення не стерти
із аскетично-ласих лиць.
Єдиний вихід – тихо вмерти,
упасти в небо горілиць.

Нащадки роду, думи й діти,
єднають душі у ланцюг,
де кожна ланка хоче жити
життям імущих волоцюг…

25.11.2016

Я научилась мудрій простоті,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І ввечері блукати в самоті,
Щоб втишити непрохану тривогу.

Коли шепочуть лопухи в яру
Й червоно-жовта никне горобина,
Веселі вірші я собі складу
Про це життя, прекрасне, але тлінне.

Я повертаюсь. У теплі долонь
Пухнастий котик лащиться прихильно,
Яскравий загоряється вогонь
На вежі на озерній лісопильні.

І тільки зрідка тишу розітне
Крик бусола, що поблизу гніздує.
Як прийдеш ти провідати мене,
То я, ймовірно, навіть не почую.

Коли страждаєш, і мовчиш,
і бережеш безсилля звичне,
у нерухомості душі
росте щось гідне і величне.

Твій сон життя, твої сини —
ліпні деталі панорами,
стоїчні греки давнини
стають названими братами.

Ти вирушаєш з ними в путь,
грудьми – на весла, без вітрила,
холодні біди підождуть,
коли свої розгорнеш крила.

І хоч згори дарів нема
і все життя — трагічний будень,
ти проголошуєш: дарма!
благословенними пребудуть

найгрозовитіше із знань,
що може землю охопити,
і в часі мить — урвистий край,
який дає тобі злетіти.

Вам коплимент за казкове вбрання

І букетик гвоздик… приватно
Одне із прохань озвучив би я:
Дозвольте візьму Вас під варту?

Лиш по периметру… маю вольєр
Усе при мені з ланцюгами
Можу і кухарем, можу портьє
Тільки щоб поруч, тільки щоб з Вами…
26-11-2016

За покликом великої Зорі
Летить Земля. За покликом Месії
Летить Зоря. І світить ліхтарі
Нам Ангел Світла. І язик німіє,
Хоча душа волає на світи.
У діадемі віку ти - Зоря.
Світи Землі. Заради дня світи.

Болиш? - Боли. Боли мені, боли.
Хай серце рве моє зі середини
Твоєї жар пекучої золи,
Твоєї спалах давньої світлини.
Я - Каїн? - Так, по Каїнові йду.
Чию золу затоптую руду?

Хай діти плачуть. Плачуть, бо ростуть.
Усе живе з малого виростає.
Веде Земля свою космічну путь
І лист новий Йому перегортає.
Світи. Гори. Лети. Люби. Боли
Мені.
26.11.2016.

Осінь падає під ноги...
Хтось ще багне утеки
від колючої тривоги,
від упертої тривоги
в инші - райдужні світи.

Там, де квітами застлалось
поле мрії голосне.
Де яркі святкові зали,
(о, які святочні зали!),
сонцелюстрові, а не...

Не пожмакані перини
сіруватої межі,
не майбутні хуртовини,
злісні, дужі хуртовини,
болемовні рубежі.

Листя зойкує останнє,
гілля-руки, руки-біль.
Хтось ще хоче бистро ланню,
прудконого швидко ланню
в далеч утекти звідсіль.

Але пізно, зовсім, зовсім.
Перелилось через край...
Падає під ноги осінь,
котиться під ноги осінь...
Друже, марно не втікай...

22.11.16 р.

Підперли гори сині небеса,
Плаї, звори, високі полонини.
І вкотре знов заманює краса
До тих вершин – душа ще вище лине.

Чого сюди бреду в ці чагарі,
Себе питати сенсу вже немає.
Природа рідна на самій горі,
Мене приймає, обіймає, має.

У мох шовковий сяду і замру,
Природі душу розділю обапіл.
Впіймаю в руки сонячну іскру,
І стане серце -не холодний попіл.

З природою я буду віч на віч,
Мох піді мною як стара ряднина.
І споглядати як приходить ніч,
І любуватись як вмирає днина.

І подивлюсь крізь ожиновий пліт,
Як ніч сховає голубу палітру.
Згори до низу у далекий світ,
ПолЕтить погляд на орбіті вітру.

А зовсім поряд велетенський жук,
Малесеньку мураху взяв у клешні.
Він завмирає на найтонший звук,
І зразу видно – жук цей не тутешній.

А вдалині, аж там де райські сіни,
Де сам відлюдник хату стереже.
Почервоніле наче плід осінній,
І сонечко ховається уже.

І скільки того золотого скарбу,
Купаюся й втопаю у красі.
Отак би взяв і накидав на гарбу,
Тай ген повіз, щоб бачили усі.

2015р.