Во власти духовных скрепов ,
В медалях и орденах ,
Летели шуты в Алеппо.
Плясать на чужих костях.

***************
Со зрелищами и хлебом ,
В плену у стандартов и штампов ,
Летели солисты в Алеппо ,
Петь на чужих останках

***************
А рядом сидели обманщики ,
Вершители новостей ,
Пророки распятых мальчиков ,
И сьеденных снегирей .

***************
А гений кровавых релизов !???
А главный духовный скреп !???
Да вот же она-доктор ЛИЗА ,
Готов сатанинский вертеп .

***************
Оставлю излишний пафос
Не буду смущать народ .
О том как пилоты Руссваффе ,
Всю свору в последний полет ,
Вели на ржавом корыте ,
Сославшись как все на авось ,
Как цвет « Музыкальной элиты» ,
Вкушал черноморский лосось.
О том что теперь у Нептуна
Уже есть свой личный ансамбль!
О том что в колодец «РАЗ ПЛЮНУТЬ»
А пить из него будеш сам !

***************
И что на крови не построить
Вам мир на Российской земле
Сейчас Русский мир –это Троя ,
Но конь ваш троянский в Кремле !

Олександр Квітень
м. Мукачево
19.01.2017 року

У многолюдді жде Віфаварá,
Навспак вернула течія Йордану .
В конвульсіях — гріховності мара,
Окроплена Предтечею Іваном.

Хрестити люд, змиваючи гріхи,
Покликано паломника з пустелі.
Але ж чому у тихий плин ріки
Ступив і Той — з небесної оселі?

Явилося: Безгрішного з вишин
Осяяв Дух. Й луною наче — голос:
«Це Він…Улюблений мій Син…»
Отець. І Син. І Дух… замкнулось коло…

19.01.2017

* * *

А січень – аж надто лютий.
А вітер – аж надто шквальний.
Ото ж, у фейсбук тулю я
оцінки
свої
несхвальні.

Яких тобі лайків, Янусе?!
Ніяк не даєш пожити.
Все граєш і граєш
м’язами,
дволикий,
важкий,
чужий нам.

Замерзле маленьке дерево
чекає весни вічної.
І мариться щось Роденове
на тлі самоти й відчаю.

***
Ще один світ – у яму.
Світ, що не став ще мамою.
Світ – безтурботна дитина –
Загинув.

Ще один вирок – дорога.
З Богом а чи до Бога?
Та однозначно – в яму
Канув.

Усмішка на фотографії,
Снігу холодна графіка…
Сонячний цвинтарний будень.
Тільки її не буде.

Січень упав на груди.
Більше її не буде.
Ну а батьки – при тямі –
З нею в бездонній ямі.

18.01.17

Киваєш співрозмовнику…

Все добре.
(Лиш сиві скроні
й зморшка поміж брів).

Вітаю,
мій далекий,
мій хоробрий,
на перехресті
несказанних слів.
Здивований?
На все Господня воля.
Дарма волало серце:
обійди!

Ловлю очима
твій квапливий погляд.
Проходжу мимо.
Може, назавжди…

01.2017

19.01.2017

За мною вірш іде у лісі.
Він усміхає і бентежить,
До мого смутку прихилився
У не знеструмленій одежі.

О, ці завбачливі манери!
Я серед лісу, а літаю.
І так боюся, що перерва
Знецінить римоперли-знайди.

Нехай і близько лис хитрющий,
Оце йому не вкрасти свято.
Із лісу вийду, ніби з кущі.
О, так -- поетом варто стати!

Вишиває по білому білим зима,
Білі шапки вдягла на калинові грона.
В хороводі сніжинок танцює сама,
Де контрастом підкреслено біле - червоне.

Замітає двори, засипає яри,
І кущі заховала по шию в замети.
Ми чекали святок і цієї пори,
Щоби віхоли танець кружляв по планеті.

Щоб колядки різдвяні – святий оберіг,
На сніжку молодому слідами до хати.
Щоби дідух на покуті рід наш беріг
І стрічали колядників батько і мати.
09.01.16

Зашуміли зненацька вітри
Уночі, мов непрохані гості, –
І зуміли свого досягти –
Розбудили мене, наче постріл.
Розбудили нараз, ніби крик
Закривавленого побратима
Під Дебальцевим взимку, торік,
Щойно кулю він тільки отримав.
І гуділи до ранку вони
За дверми очманілої хати,
Як жахливі відлуння війни,
Як невтішні плачі за солдатом…
18.01.17

Навіщо пишу їх – і сам я не знаю,
Все марно – чи десять, чи сто.
Я в мертві вузли почуття заплітаю,
І їх не розв`яже ніхто.

В них мрії озвучую, сум виливаю –
Усе що і гріло й пекло,
Зневіру і відчай з душі витрясаю –
Таке вже моє ремесло.

Отак із тобою я грався в поета,
Й тебе цими в’язками слів,
Що їх дарував тобі замість букетів,
Наївно змінити хотів.

А ти наді мною, й над ними сміялась –
Це все-таки смішно, мабуть.
Були ми чужими, такими й зостались –
Змінитись роки не дають.

А ти цих листків не показуй нікому,
Мов квітів, що вже відцвіли.
Бо гріш їм ціна. Як торішню солому
Забувши навіки, спали.

1988-2017

Якщо печаль за горло стисне так,
що обриває подих на півслові,
лишається сміятися усмак
і жартувати при любій нагоді.

Це наче божевілля й наче ні,
бо сміх – не панацея, та лікує,
коли печуть в душі журні огні,
а сил на опір фатуму бракує.

Не бійся бути щирим і смішним,
осудним за спиною й поза очі.
Ось час мине і все, що є за ним,
розтане на прозорі поторочі.

18.01.2017

Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.

І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.

Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.

Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.

Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.

І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,

поки сяє радістю
полум'я зорі.

1990,2017

Сиджу на осонні,
така собі "мартівська" кішка.
Оголені плечі,
хоча за вікном іще сніг...
І хай недоречно,
а ти цілувати б їх зміг,
хоча непіддатлива я,
І омана-усмішка.

Мороз-тріскотун
вимагає вдягати сто шуб,
у мене ж грайливі панчохи
показують ноги.
І ти б цілував їх,
от-от, не барись, іще трохи,
аби тільки поряд
наразі зі мною був тут!

І сонце допитливе
манить до світла здаля,
а радість думок проростає
на суму скрижалі,
забула, відкинула смуток
вечірні печалі,
Ассоль, на осонні,
чекає свого корабля!

На Романівськім довкіллі
Надривається струна,
Водограєм на весіллі
Ллється пісня чарівна
Зупинити пісню важко,
Бо вона дзвінка, легка,
Б’ється в грудях, наче пташка,
Витинає гопака.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

Лине втіха безупинно
До небес у літній день.
Підхопив дідок дівчину –
Затанцює навіть пень.
Скачуть бабці, ніби юні,
Молодь теж пішла в танок.
Всі уміють в Україні
Танцювати гопачок.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

2014 р.

Хоч іскристі блиски сніговіїв
Затінили сутінню блакить, –
Хоронити не спіши надію,
Щоб зневіру тужну не зродить.
А якщо обвіяло морозом
І нуртує холод у душі, –
Не спиняйся злякано в дорозі
Та назад вертати не спіши.
Не спіши пронизувати серце
Стрілами причаєних вагань,
Бо в єстві дірчастім не схлюпнеться
Море закипілих сподівань.
Щоб тобі добратися до суті,
Досі невпокоєних, страхів, –
Не печалі треба каламутить,
А радіти плину трудних днів.
Витискай із себе руївничу,
Безупинну втомленість гірку,
І живи достойно, як і личить
Гордому одвічно козаку.
17. 01.17

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Як ти живеш, моє кохання,
Що закотилось за світи,
Мов Сонце світообертанням,
Мов під підлогу "золотий"?..

На кухні куховариш "кофій"...
...І з телемедіа гряде
Той світ, де від антиутопій
Вже не сховатися ніде.

Десь там "слони ідут на сєвєр"-
Не синтепонові, живі,
І Че Бура... Гевари плем"я
"Заміси" роблять на крові,

Де логіки шукати марно,
Де кітч із фейком комільфо,
І пари в парності непарні,
"бо як в Європі"... Охохо...

А десь сховався за снігами
Той світ "реалу", де колись
Ловили щастя ми руками,
Мов Сонце... І не опеклись...

Та стигне кава... І на рани
її "бальзам" не до пуття.
Ти поринаєш невблаганно
У мегаофісність життя,

Де ті ж "пойняття", що у ЧАТі
З тролячої інет-попсні...
Ну а мені... Мені "не катить",
Та й нецікава ти мені

Без тих поєднань у нестямі
Де Пекло й Рай... І ми... Авжеж,
Зміліла річка- не Цунамі.
Та все ж... Та все ж... Як ти живеш?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011701295

Я не лишаю заповіту.
Уже достатньо дум, ідей...
Прощаючись із білим світом,
піду тихенько, непомітно
і не турбуючи людей.
На проводи в селі моєму
мене питають і тепер,
чи я помер? І я помер
на віки вічні. То й зіп'ємо
напою терпкого вина,
яке пускається по колу,
аби усе було до дна,
до забуття і до – ніколи.
Нагоди іншої не буде
о цій оманливій добі
усе довірити судьбі,
коли зійде яса полуди
і не заціпеніють люди
багатослів’ям у собі.

2011

Ми зачекалися героя,
а може правого царя.
Стоїть у часі древня Троя,
і кров тече із вівтаря.

А ми лягаємо сп'янілі,
щоб прокидатись у хмелЮ.
Навколо свята - заметілі,
шепоче лихо: я люблю,

коли криваве у ажурі
і полем дикої орди
ідуть із Мордору похмурі
пекельних кар земні ряди.

У янтарі заклякле сонце
ховає промінь у пітьму.
В окопі шпаркою віконце -
очима в стужу і війну.

Комусь ще жити і кохати,
комусь упасти на сніги
і захололе слово *мамо*
нести на зоряні круги.

Та є надія, що не марно...
І крізь погибель і вогонь
настане світ, де мир і ладно,
не свищуть кулі біля скронь.

Ще ходять юди між героїв,
шукають ірода-царя,
а нам своє б… життя ізгоїв
навік прогнати за моря.

Щоб не верталися омани,
і сум елегій оминав,
а щасний день злікує рани
і змиє біль червоних трав.

17.01.2017

У бразильца речного каймана
Не украсть портмоне из кармана:
Он таится на дне,
Да и нет портмоне
И кармана на теле каймана.

Африканка ленивица львица
Не спеша догнала бы ленивца,
Без труда! - но на практике
Он не водится в Африке,
Как бы быстро ни бегала львица.

Слон размером едва ли не равен с луной,
Но и слон поступается кобре тропой,
Потому что она
Почти невидна,
Но плюется в глаза совсем не слюной.

Австралийка малютка коала
Не встречает нигде каракала,
Да и сам каракал
Не встречает коал -
Нет коалы в меню каракала.

Грозный лев уступил бабуину
Буйволятину, даже слонину -
Стадный зверь бабуин
Не приходит один,
Где один - стаду быть бабуинну.

Черепах был ценителем панциря,
В гости рака зазвал он из Франции,
Но убит Черепах:
Ослепительно наг,
Новый друг заявился без панциря!

У жирафы в далекой Танзании
Непростое довольно задание:
Головой из облак
Дотянуться до благ
Щедрой почвы далекой Танзании!

2017

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

У привокзальній колотнечі,
Неначе ангел, – звіддалік, –
Байдужим поглядом старечим,
Вона дивилися в мій бік.
І щось привабливе та гарне
Було в очах отих і в ній,
Що не сиділось більш в кав’ярні
Мені між зборищем повій.
Схотілось щирої розмови,
А не порожніх балачок,
В яких щораз тікає слово
Від ненароджених думок.
Схотілось просто стати в пару
І очевидне осягнуть,
Адже спинилася недаром
Вона здивовано отут.
Я теж впізнав її відразу,
Мов чапля рідне болітце, –
Дарма, що шар густющий сажі,
Як грим, укрив усе лице.
Неначе юність бистра й славна,
Та щедра й ласа на любов,
Ось так, скорботно і забавно,
Мені побачилася знов.
Це скільки літ уже минуло
Як їй гвоздики я вручав, –
Як обіймав благально й чуло,
У вирі пристрасті, дівча?
Куплю й тепер оті багрові,
Повиті запахом світань, –
Як знак довічної любові
Та найсолодших пам’ятань.
Позбувшись гордості та страму,
Адже жебрачка як-не-як, –
Іду до неї я так само,
Як йде до дівчини юнак.
Німа, безхатня, сива пані
Ховає сльози між повік,
Щоб ненароком не поранить
Їй подарованих гвоздик.
Тримає бережно і вдячно,
Букетом втішена сповна, –
Всіма знеславлена жебрачка,
Моя спокусниця сумна…
16.01.17

Ми змалечку плекаємо свій сад
І соковитих прагнемо плодів,
І смоківниця, й стиглий виноград -
Все буде у дбайливих хазяїв.

Як ревно пташив — яблука в меду...
Не переймався — хащі без ладу...

©14.01.2017р.

«Не залишай мене одну» –
Мені сказала ти раптово.
І ці прості чотири слова
Торкнули зболену струну.

І ти залишила мені
Солодкий спогад на прощання,
Примарні мрії, сподівання,
Чекань одноманітні дні.

Та марно я шукав твій слід:
Уже спалила квіти осінь,
І сніг дороги позаносив,
Річки скував блакитний лід.

Твій образ танув, даленів,
Та з ним не міг я розлучитись,
Не міг на інших я дивитись,
І марно молодість губив.

Води чимало протекло,
Та все ж неспокій мучив душу –
Не віднайшов своєї суші,
Я пам’ятав твоє тепло.

Я все-таки тебе зустрів.
Мабуть забула все – не знаю...
Сказала тільки: «Поспішаю».
Це все – одразу зрозумів.

«Не залишай мене одну» –
Мені вчувається і досі,
А може то мені здалося –
Я і донині не збагну.

1978-2017

Давали знак народу небеса,
Щоб зрозуміли, хто прийшов до влади.
Солдат упав! – то впала міць, краса,
Держави, що кров’янилась від зради.

Упав солдат, коли цей президент
Прийшов до влади, став на перші сходи…
З вінком у нас колись був прецедент,
Де Бог означив зрадника народу.

Що втік з країни, де стріляв людей,
Де в засвіти пішла Небесна сотня…
Немає миру, тисячі смертей,
Війна і бідність вчора і сьогодні.

Глава держави, обраний ураз
Народом, що в обіцянки повірив,
У щирість так очікуваних фраз,
Що приведуть до перемоги, миру.

У нас три роки вже іде війна,
Сини убиті, сироти і вдови…
І бреше влада, обкрада вона,
Вдягла народу бідності окови.

В своїй державі люд, як емігрант,
З країни влада створює руїну.
Упав солдат… Впаде і окупант.
Та не впаде ніколи Україна!
16.01.17

1

Генії та ідіоти
Плинуть у спільнім човні.
Пекло відкрите - без квоти,
В рай - хідники потайні.

Ступиш на берег - дивися,
З ким у незвідань ідеш.
Бабця дала барбарисок.
Весело-рідно? авжеж...

2

Зграю шокує окреме.
Стежка... немає мети.
Може, пристати до емо...
З йогом ступню обпекти...

Ріжеш єдваб на ряденця,
Кришиш котам круасан.
Звикла до жовчі, есенцій,
Знаєш сто вісім асан.

3

У серпентарії - злива.
Сняться пухкі снігурі.
Серце вбирає жадливо
Крапель руде попурі...

Вийдеш - не треба дороги.
Чітко простуєш... у вись.
Множиш нулі, перемоги.
Чуєш: "...притихни... збудись".




2017

Не такі бували ми й убогі,
голі, одинокі і …одні –
од людей подалі, босоногі,
печені на сонці, цегляні.

І на трави падали шовкові,
і тоді було у миті ці
мірою найвищої любові –
чути руку у своїй руці.

У піску, гарячою весною,
танули і наші міражі,
і усе, увінчане Десною,
на її крутому віражі.


Як наяда ти любила волю,
воду і русалії тоді,
як вони писали нашу долю
вилами по вижатій воді.

Знаю, пам'ятаю і донині,
як розлука спати не дає.
В кожної душі по половині
половина іншої стає.

Плинули літа за течією
осокою росяних отав.
де уже немає переправ.

У чеканні миті однієї
ти була русалкою моєю
з тих, яку я так і не піймав.

2010,01/2017

Перший день непарного року. Кулясті "ля"
опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
щоб укласти компанію там угорі шершавим,
– триста літ як оголеним оддаля
землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
Річ сія, підігріта в моїй гортані,
виголошує, далебі: "Закрий
вікно". Отже, іще одна
комбінація цифр не подужує дверці;
плюс до непарних чисел годі бентег на серці,
мало, що пересічні; мало хто ставить на
них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
стрілці, на відміну від каруселі.

Шопен,
     лікарня,
        сухарі
І ласощі —
        картопля з салом,
«Сусаніни» — поводирі, —
Віщують,
        ніби «краще стало»,
А я
      стрічаю радо день —
Задарма Сонечко не встане.
Пташки співатимуть пісень:
«Живи —
    уперше
        і востаннє!..»

1

В добрий час: до радості та до кисню,
на пречистий сніг, на замерзлі ріки!..
Настовбурчить вуха
пухнаста киця –
замуркоче,
просячи в мене рибки.

Поіснуй без мене, триклятий офісе.
(Є напарник.
Поки що хай розкопує).
Я не мав з позаторішньої осені
ані дня відпустки, ні миті спокою.

Помолившись
і не злякавшись протягів –
уперед! До Мгару чи Синевиру;
і туди,
де можна знайти петрогліфи,
і в райони,
знані як сиро-винні;

а іще – схопити б за хвіст комету,
до найближчих зір
полетіти
з Бетменом...
Поживіть
хоч деякий час
без мене,
поки я
земного ковтну
й небесного.





















2

Зачекайте, будь ласка! Абонент розговляється.
Не нервуйтесь.
Бо треба ж йому хоч іноді.
Невідомо наразі: чи він палить з голландцями,
чи сидить на слоні
у далекій Індії.

І йому наплювати,
що обмежені в часі Ви.
(Хай колись, чи нікОли,
а зараз – нІколи).
Релаксує, оточений повними чашами,
влаштувавши
тривалі
собі
канікули.

Отже, варто змиритись.
Адже сум не пасує Вам.
Ну і... Слід пошукати когось доступного.
Абонент ігнорує Вас (без жодного сумніву).
І не мрійте
до серця його
достукатись.

Ми перетерпимо ці дні,
Ці дні, похмурі і сумні,
Коли й зима — не як зима,
Немовби в неї сил нема.
То снігодощ, то дощосніг,
А вітер аж збиває з ніг,
І в небі вихори і рев.
Учитись будемо в дерев!
Ніщо їм буря і пітьма!
Ми перетерпимо, дарма.

Січень 2017

Від кривавої мавпи до огняного півня
вже рукою подати – червоній і гори,
наше вічне, як зорі, лиховісне терпіння,
що упало на плечі, як покара згори.
Хай козацькому роду та й нема переводу,
але й правди немає без їдкої брехні.
На різдвяні колядки віє гаром зі сходу,
то життя погибає на АТОшній війні.
Не чекайте утіхи ані вчора, ні нині
за свою неозору, поховальну журбу,
бо у кожній сльозині потопають невинні
і ніхто не спиняє цю безумну пальбу.
Від немудрої мавпи до горлатого півня
не минає печалі і так мало надій,
що розтягнута в часі навіжена катівня
остаточно програє окаянний свій бій.

16.01.2017

Як марень плетиво чуже,
В думках моїх і перед зором, –
Ти стала іншою уже,
Мов квітка, зрізана учора.
Недавно сяяла й пекла,
Немов на сонечку свічадо,
І, засліпивши, досягла
Мене цілунків вогнепадом…
Годинник звично мірить час
І додає відчутно болю, –
Твого волосся шовк пригас
І вічок блиски похололи.
Та й у мені щось вже не так,
Якщо чуття перекипіли, –
Коли усох я і обм’як,
Як відпрацьоване мастило.
15.01.17

У синьому небі я сіяла хмари,
Блакитні-блакитні й рожево-туманні,
Бліді і яскраві, сумні і веселі,
Вони проростали, як сонях зелений.

У синьому небі я сіяла сльози,
Вони застигали на буйнім морозі
І падали тихо до мене у двір,
Якби ж я це знала - сміялась - повір.

У синьому небі засію я квіти,
Щоб людство сміятись могло і радіти...
У синьому небі засію я квіти...
У синьому небі...

Фантомний біль тих відчуттів німих,
Увібраний коралами калини.
А снігу...снігу стільки...зверху стріх.
І сірі дні, мов ночі - горобині.
Крізь перемерзлі сльози...крижані,
Паралізовану вогнем  надію,
Я бачила весняники рясні.
А вітер свище, лютий вітер виє...
Тримайтесь любі...на тремкій дузі,
Нехай калина зігріває душу
В такій гіркій, непроханій війні.
ВеснЯники цвітуть! Геть люту стужу!

2017 р.

Як хороше, хоч в розпалі зима
Й мороз хапає кігтями за щоки.
І сніг лежить, подекуди глибокий
І ожеледь в напрузі нас трима.

Та є краса у тінях кучугур,
Що землю гріють, до грудей припавши…
І як стрибає радісно снігур…
На небеса рожеві схожий, пташе.

А на мосту – ріка вогненна фар
Подібна магмі вогників ця зграя.
Її небесний засвітив мольфар.
Вона у море вічності впадає!

15.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

М. Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Ось добігло літо у рум'яну осінь,
золотаву пані ліні і дощів.
Налітає легіт: раювати досить!
Наварю духмяних лісових борщів.

Обірвавши листя, кинув на дорозі,
і лежить приправа під ногами днів.
Ще постій, осіннє, на кульгавім розі –
поворот у колі до сліпих огнів.

Ще поплач сльотою, помовчи журбою,
обійди обійстя, де буяв розмай.
Кажеш: одиноко… Хочеш, я з тобою?
Тільки на підмогу ти надію дай,

що земну дорогу у холодну зИму
приховає обрій, а лихі вітри
не завадять слову, не загублять риму,
не зупинять серце на рахунок *три*.

Як не стане віри, охолоне вічне,
поміж буревіїв запече любов.
Розминуться нуди на колючий січень
і калини віти зронять мерзлу кров.

15.01.2017

                          І
Є заповідники у місті
і зоопарки у селі.
На кожній станції-зупинці
ще є кацапи-українці
і вороги моїй землі.

Вони іще у тім Союзі,
де є вона, воно і він,
які чекають перемін,
бо у Росії – любі друзі.

Її надії – у кремлі,
воно було за регіони
із синьо-білої колони,
а він існує на рублі,
які платили москалі
на узурповану корону.

І мали у виду вони
ці революції й майдани!
Вони хотіли свого пана
і дочекалися – війни…

                          ІІ
Не розуміє агентура
єдину істину просту:
Росія – це уламок МУРу,
що утрамбовує культуру,
яка єднає темноту.

Це піраміда паханату
із Україною внизу,
яку облуплять, мов козу,
для путінського каганату.

Але лайно усе ще є,
отрути-яду додає.
І знає, – бреше, а потіє,
і ніби дбає за своє,
але за Путю і Росію.

Аргументація: пахан
у Путі – Петі є до пари,
……………………….....
а у Надії є тюрбан,
а Юлі вишили жупан,
Бандера різав комісарів,
Мазепа – юда, а Богдан
колись не вирізав татарів.

Зате Московія – брати!
Алі-Баба і комуністи,
ну, себто, Путя і чекісти,
з якими є куди іти,
аби було що пити-їсти.

Вони би не ворогували,
вони – за іншого Петра,
бо видатні регіонали:
азіри, яники, ківали
хотіли раю і добра,
але укропи заважали.

                          ІII
Колізія! І не нова.
Ані язик у них утяти,
ані урізати права.
Живучий рупор пропаганди –
уміє за живе кусати
її гадюча голова.

Сапає тихою сапою,
іде церковною ходою,
шипить змією у вівсі
таємна армія ізгоїв,
що хоче жити під п’ятою
у підколодної Русі.

………………………......
На переправі біля броду
ясніє небо угорі.
Але літають упирі
і піна падає на воду.

У божевільного народу
не розумнішають царі.

01.2017

Ну от і все. Я далі йду сама.
Жорстокий сніг шмагає по обличчю.
…Це не кінець. Це ще одна зима,
Її нестерпна і лиха Величність.

Даремно я волаю в заметіль,
Що буде літо. Зовсім інше літо!
Не винен сніг, що пригорщу надій
В цю мить йому судилося згубити.

Цього часу ми будемо довго чекати,
Від розлук до розлук, і в нагороду за те.
За селом біля самої крайньої хати.
Білим цвітом, яблуневий сад розцвіте.

І ми підемо, позаздрить нам кожний стрічний,
Підемо, і більше вже не вернемось назад.
Тільки вір, що кохання цвісти буде вічно,
Що ніколи у сад не прийде листопад.

Жити будемо під парасолькою саду,
І будемо пити французьке вино «Бордо».
Так ніхто не любив до кінця, до упаду,
Над нами лелека побудує гніздо.

І там у саду, серед квітучого раю,
Яблуневим неоном буде світити цвіт.
А цибатий лелека на скрипці заграє,
І здивуємось ми, і здивується світ.

Все минає, і вечір цей так же минеться,
Мине і цей музикальний лелечий дебют.
Грай цибатий, ти грай що тобі заманеться,
Весели наш весняний садовий приют.

Цього часу ми будемо довго чекати,
Від розлук до розлук, і в нагороду за те,
За селом, біля самої крайньої хати,
Білим цвітом, яблуневий сад розцвіте.

2015р.

У закутку таємнім серця,
Де лиш для тебе – стільки місця,
Враз оселилась порожнеча.
Тепер ти серцю тільки снишся.

Любов нас двох ось-ось залишить,
Та пам’ять цупко ще тримає.
Нас обирають не найгірші,
Та ми найкращих лиш кохаєм.

Притримаю емоцій зливу.
І посміхнусь, хоч сил немає.
І буду я вже тим щаслива,
Що серце щастя пам’ятає.

Рідна мова мене не покине ніколи,
Люба пісня не зрадить до скону мені, –
Поєднали вони міцно щастям і болем
Всі світанки веселі і ночі сумні.
І не буде кінця, раз немає початку
Дивним звукам оцим у моєму житті, –
Тож, коли відійду, вам лишаться на згадку,
Про моє існування, мотиви прості.
Є мелодії різні – забуті та знані,
І такі, як довічна, незмивна печать, –
А для мене чомусь у найбільшій пошані
Ті, що мовою серця навколо звучать.
Рідна мова моя, – непоборна і сміла,
Не пропала безслідно в минувшого млі, –
І над світом, як жайвір, щоліта бриніла,
Проникаючи в душі хороші та злі.
Люба пісня моя вже далеко від дому.
Люба пісне моя, – в кожну хату ввійди,
Щоб радів я тому, що не в серці одному
Українські слова залишають сліди!
14.01.17

... звезды стали ближе
пишет мне мой друг
он сейчас в Париже
я поверил, вдруг…
он ведь маршал в этом
выдумщик на все
пишет, мол поэты
родом из масон…
в гойских пирамидах
подмастерьем слыл
тридцать три - три вида
между ними всплыл…
пишет о погоде
и о том как он
смог возглавить вроде
весь масонский трон
оборвавшись в точке…
то ли сглазил Глаз
я услышал в строчке
что такое джаз…
15.01.2017.

Мов виноградне гроно дике ,
Так виглядала всім вона,
На шпильках тонких черевики,
Сама надміру всім струнка,
Надміру гарна й ясночола,
Пливла, здавалося, мов човен...
Вона ж не знала, просто йшла -
Повзла крізь цвинтаря картини,
Волосся біле - серце сиве...

Твій рвійний вихор крутить швидкоплинні
Слова.
В їх круговерті в’яну, як осіння
Трава.
Двозначних слів примарний зміст ловити
Не звик.
Мабуть, тебе не зможу зрозуміти
Повік.
Коли не здатна щиро говорити –
Мовчи,
Чи правду з-поміж фальші відрізнити –
Навчи.

На самотні сади зірка впала із неба кристалом,
Тій зорі що паде в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні , якщо сумно і холодно стало,
Якщо зоряне небо вночі тобі більше не сниться.

Ти скажи мені ні , ти поспалюй надії устами,
Щоб той смуток назавжди у душі твоїй вже догорів.
Ти скажи мені ні , посміхнись на прощання востаннє,
Заховайся в пустелі тих далеких сухих вечорів.

Ти скажи мені ні , не жалій мене , я не заплачу,
Якщо навіть до смерті ті слова твої враз обпечуть.
Я тобі ті слова , я той біль безперечно пробачу,
Ніколи, ніколи тебе за те не осуджу нічуть.

Ти скажи мені ні , не залиш на остачу нічого,
Хай це буде мені , і покара моя і покута.
Що би те що було , час своїми ногами зачовгав,
Що би те що було , час у сутінки свої закутав.

Ти скажи мені ні , безтурботна й легка залишися,
Ти мене обійми без жалю в ті безкінечності мук
Заховайся від мене , в далеке незнане затишшя.
Аж в те, незнане затишшя що губить у віддалях звук.

Я по світі піду , невідкладні залишу всі справи,
Я по світі піду, і вже без мене залишишся ти.
Я надивлюсь востаннє на сонце на гори й на трави,
Сам стану сутінком там , де кінчається день золотий

На самотні сади , зірка впала із неба кристалом,
Тій зорі що паде , в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні , якщо сумно і холодно стало,
Якщо зоряне небо , вночі тобі більше не сниться.

2015р.

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.

Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.

Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.

І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.

Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Поговори. Поговори зі мною.
Твій голос із минулого мовчить.
І терпко так – нестямно і до болю
Забути щоб. Назавжди. Не на мить.

І хай там що. Нехай мовчать планети.
А ти із мною, прошу, говори.
Минулого неясних силуетів -
Немов живі, в очах твоїх сліди.

І чахне біль. Розчімхує у грудях
Оте живе, що сил дає іти.
І ти мовчиш. Таке німе безлюддя.
І облітає тихе: «Відпусти»…

Точить ножи – не женское занятие,
А женское – точить карандаши.
Мужчина заостряет восприятие,
А женщина - чувствительность души.

14.01.2017