Хотів написати легкий
Помережаний вірш,
Побачив - у кожному слові
Устромлений ніж.
У тебе в очах невагому
Небесну блакить
Змінило кіно про любов
І про те, що болить.

І літери-кванти пішли за
Подій горизонт,
Втім, небо це дах, що тече
І нескоро ремонт.
У струмені слів приладнаю
Відерце-блокнот,
У ньому мов риби блищатимуть
Вервиці нот.

Пряміють мережива наче то
Марля бинтів
Просякнутих кров'ю. І голосом
Синіх китів
Мені океан просигналить:
"Пиши-но скоріш,
Слова неважливі, важливо
Що над, і що між".

26.01.17

У мене вистачає серця,
аби до кожної дійти.
Та хто з поетом поведеться,
той набереться маяти.
Як заборонене кохання
читаємо думки чужі,
вишукуючи ті страждання,
що їжаками – по душі.
Ранимі й ковані із криці,
ви не читаєте мене.
Як в Гоголя, – ніяка птиця
до середини не сягне.
І що дія́ти …балаболу,
якщо я не мольфар, а дід,
якому проситься, і коле
солодкий заборонний плід?
І як мені її забути?
Не Вас!.. Поезію, манкурти.
Мої нічийні жіночки,
нема поета-баламута,
якщо закручують гайки.
Іду в запій. Мене немає
як не було і восени.
Мою поезію чекає
уже мелодія весни.

...................................
Таке моє кусюче его.
Не слухає, коли, – к ноге!
Але від альфи до омеги
усю вину прийме еЛГе.
І пам'ятайте, як раніше,
усе між нами навзаєм,
Не грайтесь, діти, із вогнем,
якщо вас опікають вірші.


01.2017

Таке похмуре та знайоме місто,
Окутало руками спогадів і думок.
Тебе пронизають задуми огнисто:
Чому людей переповнює амок?

Ніхто не усміхається навколо,
Вони зі злобою крокують уперед.
Своє уперто грають грізно соло,
Де кожен проспіває свій куплет.

Не оглядаючись, ніколи ні на кого,
Байдуже йдуть, штовхаючи людей.
Не маючи життя, безкрайого, легкого,
У пошуках фінансів і грошей.

Ти знову, оглядаєшся на місто,
І думаєш про лікарнянії ліжка,
В яких тобі було до болі тісно-
Рука твоя здавалася важка.

Ти поглядаєш на вечірнє місто,
Таке знайоме - сіяє від вогнів.
І погляд твій набуде змісту,
Поринувши у казку диво снів.
2017

Прощай, Україно, прощай,
Прощайте і тату, і мамо.
Без мене вже буде наш край
Боротися із москалями.

Злиденна Вітчизно, прощай,
І рідне розбите корито.
Пощо мені твій коровай,
Як жде чужина мене сита.

Ну а для державних людей
Промовлю слова некультурні:
«Вкраїна по світу іде,
Із ким залишаєтесь, дурні?»

Ач, бентего ти, бентего!
Золота моя жура
дотягнулася до неба…
Проганяти вже пора
марну долю в сиві гори,
в сині доли і світи.
Одним словом – в неозоре.
Іншим словом: хоч куди!
Хай голодна чупакабра
з’їсть оту печаль-нуду.
Я ж її зелені жабра
на гілляці у саду
почеплю, як засторогу
надоїдливим чуттям,
що освоїли немогу,
наче пошту вісті-спам…

26.01.2017

Не цурайтеся водиці

Марширують каченята,
індичата, гусенята –
поспішають до водички
вмити дзьобики у річці.
Умиваються й звірята:
лисенята і зайчата,
ось і дядечко ведмідь
суне митися убрід.
Тільки свинки – от ледаща –
не вмиваються нізащо.
Недарма сміється татко:
«Ти замурзане пацятко!»
Хто цурається водиці –
тому сон гидкий насниться,
тож вмивайтеся, малята, –
хай цвіте на личку свято!


Скільки хлоп’яток?

Гнат, Остап, Данило – славні імена.
А хлоп’яток скільки? – загадка складна.
– Сміх та й годі: скільки? – Троє! – скаже всяк:
порахуй спочатку, можна і навспак.

Та сміятись рано й тішитись дарма –
істини у вашій логіці нема:
двоє тут хлоп’яток – це Остапчик Гнат
і Данилко-родич з прізвищем Остап.


Медвідь

Влітку зранку й на обід
медом ласує ведмідь,
а узимку клишоногий
не вилазить із берлоги.
Сни солодкі у ведмедя –
лапи з літа пахнуть медом:
у берлозі на канапі
цілу зиму смокче лапи.


Лев

Скаже не лише казкар,
хто у звірів бог і цар –
знає і дитя мале:
цар у лісі – грізний лев.


Акровірші з назвами міст

***

Кий давно у захваті прорік:
–Ич, яка перлина на Дніпрі,
Їй Хрещатик буде до лиця
В золоті столичного вінця!

***
Лев у брамі міста* не дріма,
Ь (знак м’який у назві – недарма),
Віковічні мури-вартові,
І Високий Замок угорі –
Вас у гості кличе древній… (Львів)


***
Живописне, мальовниче,
Облюбоване містечко**
Всіх у гості радо кличе –
Коло Львова недалечко.
Вам цікаво? – то скоріше!
А куди? – по назві з вірша.

*****
Забаритися в горах…
Сусідами – янголи.
Роздивлятися їх
і долоні свої.
І на мить, і назавше
приборкане тайною
повернути з вершини
хмариних роїв.
А відтак – до колиб,*
що живуть завіконнями.
І долонями гостя
у шибці – щодня.
О, на них не згубитися
сирному конику –
подивований щастям,
копитце підняв
і чекає на крильця,
іще не доліплені.
Зігріваю у жменях його
за столом.
Не пораньте цю крихітку
чорними мітками
або, світлому, чорне
не згадуйте тло,
бо сідлало минуле
з очима невтішними
і вітри норовисті спиняли.
Тому,
де копитцем ударить –
засіється віршами
і осонням, якому
не йти у пітьму.

2017р.

*Жител карпатських чабанів.

У смутку криються тривоги
і не вщухає в серці біль.
Стою сама серед дороги
і тільки холод звідусіль...
Хтось за спиною ніби дише,
торкається душі вечірній сум...
Я ж заклинаю хай залише,
мене цей вітер лихих дум.
Розвійтесь капосні по світу,
губіться у нічному сні...
від вас нема уже де дітись
бо осоружні ви мені!
Закрию вуха!Закрию очі!
сховаю душу від людей,
а якщо серце плакать схоче -
То вирву із грудей...


25.02.2014
Мельничук Орися

У чому сенс твого життя?
Мабуть у променях світанку,
чи в тлі вечірнього останку
твого вже звичного буття.

У чому сенс? У чому ну ж...
на серці що і що в душі?
Навіщо всі оці вірші?
Очей від мене лиш не мруж.

Мовчиш...ну і нехай!Мовчи...
Твої вірші скажуть за тебе,
здається їх тобі диктує небо,
а ти?..Лиш пишеш ти...

08.02.2014 Мельничук Орися

У нас немає іншої країни,
окремої від людності землі,
окрім цієї райської руїни,
в яку не повертають кораблі,

що відпливають у краї далекі
з надією на ситі береги,
а поруч ходять змучені лелеки,
чекаючи весняної жаги.

Вони вертають і уламки щастя
несуть сюди, щоб склеїти у пай
великої родини… Чи удасться?
Покаже час і наше вічне *хай!*...

26.01.2017

Прийшов у турфірму Слон,
Хочу, мовляв, на Цейлон,
А прегарна Слонянка,
З турфірми панянка,
- Не Цейлон, - виправляє, - Шрі-Ланка!

- Вибачте, пані, але
І на Цейлоні не зле,
Боже дай тій Шрі-Ланці,
І милій Слонянці
Прокидатись щасливими вранці!

- Вибачте, пане, квиток -
То не магічний місток,
Не буває оказій
На острів фантазій,
Де вирують фонтани мальвазій!

Так із панянкою Слон
Довго триндів про Цейлон,
Що прегарній Слонянці
Освідчився вранці,
І побрались вони на Шрі-Ланці!

2017

Нам повістки не йшли з військкомату,
не за славою, не за грошІ.
Ми поповнювали добробати
за велінням своєї душі.

Ще чекали чогось генерали,
поглядаючи скоса на схід.
Добровольці ряди шикували,
патріотів збираючи цвіт.

Перевірені ми на Майдані
у вогні від палаючих шин,
гартувалася гідність повстанням,
як свободи народу зачин.

Ми згадаєм загиблих героїв
і, у праведній вірі тверді,
піднімаємо зброю до бою,
коли наша країна в біді.

Без наказу ми рили окопи
від навали надійним щитом
між ордою і світом Европи -
"Правий сектор", "Донбас" і "Азов".

І, пройшовши воєнні дороги,
ми наблизимо день перемог -
мирний день, без війни і тривоги.
З нами віра, народ, з нами Бог !

Моя маленька донечко, привіт!
Люблю тебе безмежно!
Нині Анни...
Ти пригорнися лагідно до мами,
а мама розповість тобі про світ.
Про те, як сонце за вікном палати
збирається із вітром танцювати...

Як зранку білий голуб прилітав,
неквапно походжав по підвіконню.
Ти чуєш, квіточко? Моя маленька доню,
мені він гарну вістку розказав -
що все у нас налагодиться скоро,
пройдемо все і все в нас буде добре!

Ти тільки мамі трішки поможи,
вчепися цупко-цупко за животик
і міцно так тримайся там аж доти,
допоки Бог шепне тобі:"Біжи
на ручки до коханої матусі,
малесенька усміхнена Ганнусю!"

Я знов кладу долоньку на живіт,
шепчу тобі люблю, моя красива,
моя тендітна доню, неплаксива,
моя солодка Анночко, привіт!
Люблю тебе безмежно!
Нині Анни...
Зі святом, зіронько!
Ти - найдорожче, що є в мами..."

22.12.16 р.

ПС: Наприкінці минулого року мені випало
познайомитися з дуже хорошою молодою жінкою.
Прекрасною жінкою, бо у її животику росте справжнє диво!
Саме вона й надихнула на ці рядочки...
Друзі, маю до Вас невеличке прохання -
підтримаймо хто молитвою, хто добрим побажанням,
а чи просто світлою думкою майбутню маму.
Хай у неї з малятком усе буде добре!
Дякую :)

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай,- оповідають,-
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом".
"Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас
Хтось-таки зурочив.
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в України
Дорога до Бога».

забери мене в полон, Аполлоне…
забари допоки жар не схолоне
твого сонця у Криму... твого серця...
пророкуй із золотого крісельця
позаповнюй світлом марні пустоти
пісня злине у висоти достоту…
моя арфа… перелатана арфа
бо ж не марна, ну скажи, бо ж не марна?
я крокую в чужині темним лісом
світ підспівує мені Діонісом
сонце в серці випромінює пісню
і чекає на любов свою пізню…
забери мене додому… до моря
де до мене кожен камінь говорить
де росте моя лоза – ллється кров’ю
де мені ти наказав – литись мовою…

Вечірній сніг неначе сон ванільний,
що сниться місту зимному. Стихійно
блукають липи, в лютій заметілі
згубивши ненавмисне власні тіні.

На перехресті кольору і звуку –
лиш біла тиша, повна таємниці,
і ніби хтось бере мене за руку,
щоб з нею не лишатись наодинці.

І наче вже стихає ця самотність,
про себе нагадавши наостанку,
коли сідає жовта птаха сонця
на підвіконня дожидати ранку.

2017

***
А на Рашії – ажіотаж.
Ліліпутії – повний «Гараж»
і у Думі немає стоянок.
Унизу – абордаж,
наверху – епатаж,
а завгарами – Ізя і Яник.

***
А фейки – ще не траур,
але шукає пари
собі у клоунаду «охуын».
А на екрані ко́мпа
одмучився жірьопа,
а заодно задорний сучий син.

***
А у Булгакова ролі готові.
Є сатана, і корова, і маг,
і говорухіни, і міхалкови,
ії, повії, коти табакови –
бідні дворяни у ролі дворняг.

***
А одесита не буде із Мішки,
як із єврея не буде хохла.
Із Д'артаньяна немає опришка.
Тоншає дуже шагренева кишка
у епатажної свити ...а.

***
А на гачку у сатирика Гафта
кіно-еліта Росії була.
Нині ця вата –
персона нон-грата,
що тріпотить на гачку у ...а.

***
А у кіно Баскервіля Микиту
ще пам'ятають як багатія.
Але на пробу це черево сите
біля юпітера лиже корито
в ролі заслуженого холуя.

                              2017

На Лісовому гарно, Боже ж мій!
Пахтять каштани - свічечки крислаті.
Хай заздрить Дерибасівська, Бродвей
кубельцю київських "аристократів".

Киянин мирно в комунальці жив,
та згодом дочекалися вказівки
переселитись з центру на масив
в бетонові багатоповерхівки
у недоторканий сосновий ліс,
окрасу міста, затишок природи.
Хоч марився Андріївський узвіз,
ми не втрачали слушної нагоди
зібратися гуртом у вихідні.
Хто ніс півлітру, хто - бідони квасу.
Розводили багаття і на пні
на шампури нанизували м’ясо.
Чадило на Троєщенське село,
дим виїдав яскраві очі неба.
Бомжів і наркоманів не було,
у штучнім кайфі не було потреби.
Пісні лунали, грали в бадмінтон,
лупили м’яч в березові ворота.
Той ліс гудів, як вулик, ніби сон...
А зараз… І сусід не знає, хто ти.

За далиною літ життя моє
враз утекло, та мало що змінилось.
Під вікнами зозуленька кує,
пташиний рід витьохкує так мило.
У нічку зоряну медовий гай
в ожині темній цвіркунів голубить.
Та по масиву пізно не гуляй...
Я прогулялась... Вибили всі зуби!

2014 р.

Я боюсь, коли в нас не складеться
І ти гордо назавжди підеш,
Я зацитькаю плач свого серця
І воно скам’яніє урешт.

А я в спогадах житиму ніби
І себе звинувачу чомусь,
Що тобі повертатися ніде,
Що і досі тобі зрідка снюсь.

Я не знаю, чому не складеться.
Ну, а раптом, залишишся ти?
…Та чомусь завжди ближча до серця
Та дорога, яку не пройти.

Знову передмістю не до снів,
бо вночі збираються довкруж
динозаври зоряних човнів
і зацьковані тваринки душ.

Під світлодіодами зірок,
там, де шляху зламане стебло,
розсипається, немов пісок,
натовпу розібране табло.

Поодинці пробують втекти
з механізмів зламаних планет
чи піщинки, чи детальки, чи
тіні, злившись в рухів менует.

Вранці же околиця уся
селфі робить вікнами очей:
сни, що так і не наснилися,
перетворюються на людей.

2017

Куди прямуєш, крапелько, по склі
Запиленому поїзда нічного?
Спішиш униз розбитись до землі,
По собі не залишивши нічого?

Чи висохнеш від часу і дощів?
Чи випариться з тебе все прекрасне?
Чи, може, заблудившись, поготів
Розчинишся між іншими дочасно?

Мов краплі, ми торуємо свій шлях,
Відшукуємо істину роками.
Розбиті ноги, руки в мозолях
І слід на серці від глибоких шрамів.

Зневірені, тиняємось в пітьмі –
У кожного своя важка дорога.
Прямує крапля з неба до землі,
А шлях людський – у височінь, до Бога.


19.01.2016 р.

***
А Росія на яблука ласа.
І бере, і дає одночасно,
як Адамові Єва дала.
Он і бацька навощує вуса,
і у Києві є ще спокуса
цілувати у поті чола.

***
А на меню і порції – табу.
А хочеться усе на всю губу,
аби домінувати на арені...
І славу дути у трубу,
Європу мати у гробу,
і Україну у кишені.

***
А на Раші реформи обіцяні –
Іоанові скрепи увічнені:
і тюрма, і сума,
й амнезія ума.
Ідіоту закони не писані,

***
А ми чекаємо союзу
орди із масою лайна.
Тому і маємо: війна
од Сяну і до Лаперуза.
І поки ціпеніє Муза,
у нас історія одна.

***
А пієтети, навіяні всує,
це як оскома забутих надій.
Раса німує
і Рашу не чує,
і озивається карма подій.

***
А у сусіди на паперті – таті.
Є і злодії у батьковій хаті
буйні, але і лихі, і чужі,
винні у тому,
що Раші додому
дуже далеко по нашій межі.


                              2017

Не переймайтесь негативом,
І генеруйте позитив.
Це і приємно, і красиво,
І не дратує ворогів.

Корисно бути оптимістом, -
Це заощадить ваш бюджет,
І буде хліб, і буде пісня,
І гарний настрій на десерт.

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Бентеги бувають всілякі
І навіть підступні – це жах:
Готові презлющим собакам
Тебе на твоїх же очах

Штовхнути у пельки голодні,
Щоб рвали тебе на шматки…
Дружити з такими сьогодні,
Гадаю, і вам не з руки.


24.01.17

Додайте васабі до прісного будня.
Васал, сюзерен споконвік неосудні.
До сала гірчиця російська, рудава.
Крутезно працює Харон, переправа.

Поміж парадоксів плекайте надію.
Свої акробати стрибати зуміють:
Крізь кільця, пробоїни бачаться зиски.
...а нам хилитати білборди... колиски,
Дітей проводжати за звиви Супою...
Авжеж, Україно, лишуся з тобою -
Чекати здорового глузду, пришестя...
Куди ж я полину із рідної персті?

Тут крівцею діда зросилися луки.
Дарма, що плодяться вампіри та суки.
Діждуся весни, зорепадів і меду.
Усі починаннячка в стадії недо...

Дошкульні вітриська, бравада на пиках.
Штурляються куми за пера індика.
Любові мірила діряві, з-під каші...
Підлесники рідні, правдивці не наші.

Додайте мачину до келиха люті.
Плавшудять бабусі голодні, роззуті.
Простибі зміліло, хліби глевкуваті.
Підозри у зраді, сколошканій ваті...

У слоїках виснуть росточки пшениці.
Кружляють звабливі дівки-танцівниці.
І кожна за танець попросить гаряче...
Мені лиш здається: удівонька плаче?

2017

***Ритм вальсу.***

Снігом сипле цей день
Ніби сріблом дзвінких монет,
І ім"я, те, з яким мене
Так об"єднує доля,
Теплим святом прийде.
Я сьогодні, немов студент,
Зустрічаю Тетянин день
В цьому дружньому колі.

ПРИСПІВ
День Тетянин, День Тетянин...
Хай вино ллється в келих зі жбану!..
Знов сьогодні я юний і п"яний
В день Тетянин... (2 рази)

День давно догорів.
Ми п"ємо золоте вино
За чарівних Тетян, і за
Нашу молодість мовим!
За дружин, матерів
За кохання, що прийде знов,
І нехай на щоці сльза,
Це від щастя, панове!

ПРИСПІВ
День Тетянин, День Тетянин...
Хай вино ллється в келих зі жбану!..
Знов сьогодні я юний і п"яний
В день Тетянин... (2 рази)


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117012401240

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Бентего моя швидкокрила,
Моє найдивніше із див.
Неси мене до крокодилів,
Яким ще ніхто не вгодив.

Ти їх годуватимеш мною
Традиціям наперекір,
Аж поки сягне супокою
До ласощів навчений звір.

Її руки уже цілував.
Обезболені зуби не чують,
як ці руки і серце лікують
без гарантій, ліцензій і прав.
Та мене не побила ще міль
і на інше жалітися рано.
Ущухає зачаєний біль
і лунає у вусі осанна.
А вона молода, як весна
і осіння поетова мрія,
і така необхідна ще нам,
як спасенному Діва Марія.
Не месія вона у миру,
а приймає у кріслі-престолі.
Біля неї і я не умру
у моїй неприкаяній ролі.
І далека на долю мою,
та уваги її вистачає,
коли чується, – ба́ю-баю́...
І такою своєю буває,
що не падаю, поки стою
і опору,
               і опір
                              чекаю.

                              23.01.2017

Бентего моя неозора,
Моя непозбувна печаль,
Піду у далекі гори,
Де бурі ведмеді ричать.

Нехай на шляху буреломи,
Нехай буревії в лице,
Для мене це все ні по чому,
Не холодно і не пече.


17.01.17

Холодна кава – смак без задоволення
Ще можна пити, але вже не та
Тебе мені сьогодні не дозволено
У ліжку незім’ятому – пуста
Прохання «Приїзди» усе на розгляді
Холодна кава і затемний шоколад
Як інкарнація твоїх далеких поглядів
На зміну в часі власних непринад
Між нотами терпкої одинокості
Розлита кава – пляма на столі
Якщо не разом квапилися, просто стій,
Бо шанси наздогнати замалі
І легко здогадатися, порадиш ти
Зварити свіжу – справа неважка
А я наважуся!
дарма,
що його
ненавидиш
додати
у каву
гарячого молока

2016

Ссилка на пісню:
http://makrus-studio.com/node/1317


Сохнуть верби молоді,
за дощами бідкають,
білий вельон по воді
закружляв лебідкою.
У блакиті рушники.
За ставком, під вишнею,
не примарилось таки,
цілувався з іншою.

Спраглий серпень свідком був
ніжності та злагоди.
Як же швидко ти забув
смак суниці-ягоди.
Білий вельон по воді
долею невтішною.
Заручились, а тоді -
поділила з іншою.

Чом не тоне вельон-біль
відчаю, неспокою.
Хай на нього звідусіль
позлітають соколи,
розпочнеться буревій,
захлисне у вирвищі.
Як тебе, коханий мій,
з мого серця вирвати.

2013 р.

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

Про що ти хочеш розказати ,скрипко?
Чом найчастіше ти сумна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи скрипалева в тім вина?
Чи, може, музика і в радощах сумна?

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

Ні шквал новин, ускладнення застудні
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.
*
Я про любов не вмію голосно,
лише краплинно по листочку, пошепки.
Та зорі в небі підуть колесом!
І кліпне Місяць, шепотом сполошений.
*
Попелюшка - казка, витвір генія,
цей сюжет повторюється вічно -
за важкі труди - неждана премія!
...Знати б, де згубити черевичок.
*
Намріялось щось незбагненно поетичне,
високе, ніжне і по-філософськи вічне!
Здавалось - зараз ангели з небес покличуть...
...А з кухні - "Ти сміття вже виніс, чоловіче?"

Незаписані вірші відлітають за Чутове.
Фіолетово, зимно. Три стежини розплутати б...
Цвенькотіли горобчики про поліпшення пасіки,
А ведмеді прокинулись, побрели з контрабасами.

У картавця захланного погляд схожий на Дюрерів.
Не надійся на смертного - уподібниться флюгеру.
Золотими горішками хизувалися гномики.
Ще не вмерли одурені. В баняках ополоники.

Любо-хороше вдома. Кажуть, ліпше в Італії.
Пропливають качатонька у простреленій балії...
Витікає субстанція... Конопатив люд ситечко.
Скатертина підпалена... та обіцяна ж китичка.


2017

1.
Знов душа тягарем придушена.
Так силкуюсь, а – не лечу.
Дорога ти моя «віддушино»,
Чим за тебе я заплачу?
Що захочеш за мить обману,
За солодку щемливу мить.
Так, я птахом уже не стану.
Що ж так небо мені болить?

2.
Я озираюсь. Невже надіюсь,
Що ти за мною підеш услід?
У сьоме небо вже не піднімусь,
Не роздивлюся з польоту світ.
Та: щось домислю, а щось зіграю.
(Ти здіймеш спроби мої на сміх).
Цікаво тільки: вигнанцям з раю
Частіше сниться той рай чи гріх?

Свічею згораю,
Не знаю.
Чи ще тому зараю.
Хилюся на плече,
Сльоза лиш потече.
Тримаю.
Кохання не втече.
Ти кличеш на каву,
Цікаво.
А очі сміються лукаво.
І слово якось золотаво,
Торкається серця.
А серце.
Сприймає звістку,
Мов кістку,
Повільно здається.
Тулюся,
Цілую палко,
Себе не жалко.
Вже тіло,
За діло, тобою розп’ято,
І кожна хвилина свято.
До ранку,
Ти моя бранка,
Кохана, коханка.
А ранком,
Очима кліпну.
Від сонця осліпну.

2015р.

Світлої пам'яті "кіборга" Ігоря Брановицького


Отак і жив до самого останку
Рятуючи других. Його життя
У ворога в полоні, у кайданках,
Для "кіборга" не стало каяттям.


Назвався кулеметником для того,
Щоб друзів рятувати від біди.
Якби прийшла в аеропорт підмога!..
Та помочі загублено сліди


В совкових кабінетних генералів,
У неучів і зрадників-синків,
Які у влади не були в опалі,
І на яких в народу здавна гнів.


Іде війна три роки... Все минає...
Для матері спинився часоплин.
Її синочка у живих немає,
Та в серці мами невмирущий син.
22.01.17

Музо вічна моя, дорога позолочена бджілко,
Серце моє вічно гордиться, що ти в мене така є.
Я з тобою піду за село, тим зеленим причілком,
Там де погляд один тільки ще білим світом блукає.

Поселю я тебе в світлий дім, в голубе окаймлений
Ми посадимо там екзотичний, небачений овоч.
І нехай, і нехай що в людей жити так не приймлено,
Будуть люди дивитись на нас, люди хочуть видовищ.

Музо вічна моя, ти стара несподівана зайдо,
Жий по вічно отут, можеш бути мені за дружину.
Я для тебе рослину квітучу невидану знайду,
І пошию для тебе з отих білих хмар одежину.

2015р.

Вряди-годи шукав бентегу,
як непозбувну виглядав,
неначе альфу і омегу,
яких раніше і не знав.

І ось повісив на обличчя
зніяковілі почуття
і вираз тужного величчя
у межах зніченого дня.

Бентега-п’явка присмокталась,
вже й не позбутися її.
У фібри серця заховалась
у позі лотоса-змії.

Як утекти від злого щастя
носити лик неправоти?
Порадник *голос* каже: кайся
у храмі духо-наготи,

бо непозбувність – ось причина
її липучості й нуди…
А де моїх утіх личина,
моїх веселощів труди?

Я дістаю потішні мислі
з-під тягаря порожніх дум,
вдихаю глибше(треба кисню) –
йогічний вдих, як радив кум.

І так мене розвеселили
відрадна мисль і самогон,
що для сміливості налИли
собі жура і моветон.

Ну от і все… Прощай, бентего!
Тебе позбувся, вері гуд.
В сузір’ї Ліри сяє Вега.
А дідько б взяв той умо-блуд…

21.01.2017

Що то за спогад? Тепла, м’яка напівтінь,
Хвиля бентежна. Нерозшифроване хоку.
Хто ти, химеро з найтонших моїх сновидінь?
Сплав первородних бажань десь на відстані кроку?

Ця ідеальна константа хороших манер
В переплетінні із реготом дикого лісу.
Хочеш відчути рельєфи пустельних печер,
Запах вітрів у суцвіттях п’янкого анісу?

Де на гарячих пісках розгубились сліди,
Відгомін арфи по всьому периметру раю.
В глибах базальту застигло: «Благаю, не йди!»
В жерлі вулкану палає: «Зникай! бо згоряю…»

На пустирищах всамітнена зграя ворон.
На пустирищах ні оплесків вже, ані слави.
Бо вже давно відпустив перевізник Харон
Майстра, що нас відшукав і у вічність розплавив.
************
А ліс – підсвічує сліди,
Що кинув ти – в пісках палати…
Там листя зЕлено: «Не йди!»
Там спека – опіком розплати.

В глибинах карстових печер
Очей озерця – дотлівають…
Скажи, чому з усіх химер
В мені найгірші оживають?

Там арфи музика тонка
У водах Нілу спогад топить…
Як шкіра білого бика,
Що звабив ніжністю Європу,

Блищить вгорі Чумацький шлях…
Я тих коралів – не збираю…
ЦвітУ – ромашками в полях,
Вогненним маком – догораю…

Мені услід: «Куди ти? Де?...»
Слова, приглушені пісками
Пустельний демон відведе
У тріщини з солончаками

Губ, що забули пристрасть змін,
Що пересохли без торкання…
Пустеля. Смерть. Вона і Він.
Шматочки пазлів від кохання.
******
Орфей? Чи гли-
няний Колос?
В бажанні кволім
В заміс піску
Перелилось
Тремтіння болю,

Ці нервів Стру-
ни, що Далі
"розмалюлюрив",
І пеклотрі-
щини землі,
Мов кракелюри,

Пройдуть спі-
Ралями Бруно
Крізь наші душі.
Ми кров, немов
П’янке вино,
Зберемо в мушлю,

З якої так
Необере-
жно мали вийти,
Щоб долі під
Акорд баре
Отруту випить.
***
ID: 713644
21.01.2017

Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
до научених випрямляти крила під помах бритви
або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
птиць, обарвлених сутінком і зіпсутою кров’ю.

Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи-
смаги обладунків, згаслих усмішок у погрозі
гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

Усе заростає людом. Руїна – штука бувала
в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
здибатися якого дня, як сліпуваті яйця.

Щорана, коли вас не бачить сторонній погляд,
я навідуюсь до монументу, відлитого поряд
зі гнітючого сну. Цільних плит зі карбованим: "Завойовник".
А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик" .

Снігами білий світ позамітало,
Аж виїдає очі білизна.
Але життя чистішим враз не стало,
А кожен з нас? – А хто його там зна...

Одежі білі – чистий цвіт любові,
Нехай той цвіт – всього лиш заметіль.
У барвах світу різнокольорових
На чорнім біле – наче хліб і сіль.

Її цілувало сонце -
лишало палкі веснянки.
Її обіймали весни -
сміялися на лиці.
Її колисали ночі,
її просинали ранки,
водили дороги добрі
і вабили манівці.

Її цілувало сонце -
лишало руде волосся.
Її обіймали весни -
горнули у білий квіт.
Її колисали мрії
і так надихала осінь,
аж квітло над нею небо
і кликав до танцю світ.

Її цілувало сонце -
лишало суниць намисто.
Її обіймали весни -
і крила несли у вись.
Її колисало щастя,
її засипало листом...
А ти все стояв і просто
на неї дививсь, дивись...

Не смів підійти, а марно,
признатись не смів, що любиш,
узяти за руку ніжну,
полинути в дивокрай...
Тепер, як приблуда сива,
блукаєш помежи люди,
питаєш про милу панну,
оту наймилішу, най...

Що так цілувало сонце -
аж густо цвіли веснянки!
Що так обіймали весни -
аж крила несли у вись!
А як-бо гойдали зорі...
Як вабило щастя п'янко...
А ти все стояв і просто
на неї лишень дививсь...

29.11.16 р.

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Час косити оте, що сіяли…
Йванко дива жде, літо в’яне.
Луни впали, отави -- зміями.
Вічне збіжжя таке духмяне…

Можна линути у поезію,
Хвацько впасти, утяти безум.
Жито жати – це ніби версія
Бути іншим, а ще -- тверезим.

Ходить п’яно і найдаремніше
Тільки Йванко. Жнива -- на марно:
Дощ … А Йванко -- плете про дервішів,
Поміркований, як петарда.

*
Где багряная грусть с непричесанным снегом венчалась,
где зеницами предков нас ветер прожег до костей,
я ходил по звериному следу к подруге печальной,
что с елово-небесных слетала ко мне крепостей.

Словно ведьма, меняла свой образ дневной на полночный,
И богиней прадавнею – жаждала сразу всего,
её пестовал я, как поэт в кабаке свои строчки,
и как воин её добывал я у сна своего.

Забывала со мной обо всем - что любовь бесконечна,
а я отблеск мгновенья, и только земной птицелов,
что владела всем небом, а я только чащей предвечной –
с упырями и волчьей звездой в ореоле орлов.

*
Не жалела о прошлом – о прóжитой в радости доле -
просто ласки, что пили вдвоем мы на зыбком мосту.
И дарила мне влагу - дождем поседевшему полю,
как осенняя роща – под золотом слёз наготу.

Просто так ничего не бывает - ни вздоха, ни стона.
Просто так только Бог незаметно дары выдает
и подруга моя, уязвимей и хрупче бутона,
что готова стать пеплом от страсти, сжечь сердце свое...

Не слыхать в ее доме давно уже пенья свирели,
и не льётся пьянящее в битые чаши вино.
Только муки потухшей звезды в одинокой метели
я в глазах ее видел - печальных, с огнем заодно.

*
По звериному следу идя, выходил я к подруге:
среди ночи – на свет, средь зимы – в золотое тепло.
Словно лилии солнца тепло, открывал её груди,
Возвращал себе то, что, казалось, давно замело.

И лукавил не раз, но я был до последнего рядом.
Под зарёю бессонной, в её перекрашенной цвет,
ненавидел рассветы, её провожавшие взглядом -
и прощался навек, а мороз свирепел: еще нет!..

Видно нам одного для судьбы нашей космоса мало,
и грядущее там, за волненьем родных завитков -
где по волчьему следу ходил я к подруге, где мчала
над моей головою звезда в ореоле орлов.