Холодний вітер заповзає під шкіру.

Сніг із полонини, ніби кіт,
Злизує сметану тепла із тарілки ранку.

Цвіт ранньої груші скучає за бджолами,
Що обурюються голосно у вуликах,
Доїдаючи вчорашній мед.

А я минулорічного із дна банки
Нашкребу дерев’яною ложкою
І намащу ним лезо променя,
Що схожий на слово.

Може зігріюся розмовою з тобою.

Очищу душу…

Умию лице цвітом вишні,
Що летить у небо.

18.04.15

А гори були білі-білі,
Із сивими бородами доріг,
Немов тисячолітні старці.

Зупинився день
На самісіньких маківках
А ноги місять тісто ночі,
Щоб до ранку викотити людям
Круто замішену на радощах учорашнього дня
Велику і гарячу паляницю сонця.
Любуйтеся всі, у кого є вічна потреба краси і мудрості.

Учора я відтинала один за одним окрайці сонця,
прикладала їх до свого серця - і не могла його відігріти.
В моїх кишенях повно сухариків,
а сонце, як і раніше, весело перебирає павутину неба.
Боже, твоє всепрощення безмежне.

2013

Я більше не хочу писати нікому віршів,
Не тягне на лірику
Навіть не хочу слухати такі пісні...
Напевно перегоріла,
Хочу писати про сонце, сніг
Можливо про те, як сніжинки
Розбиваються об асвальт,
Але ніяк не про світлий ваш сміх
Хочу писати про те
Що турбує не всіх..

зальцбург інсбург всяки бруки
а тут містечко галіційське городок
це певно фармацевтові на муки
війна повія шпиталь і амок
он тут бачиш друже стоматологічна поліклініка наша
тебе зуби не болять до речі а то порішати можна недорого
от і в цьому будинку у них тоді госпіталь був
а таке сам розумієш халявний спирт дешевий кокаїн
він і так як це краще сказати трошки неврівноважений був
ну там ранкове похмілля носова кровотеча постійна
кокаїн тоді так само бадяжили із фігнею всякою
ну і ці постійні військовики їх розборки з місцевими
москвофілів там мадяри вішали чи баб ґвалтували
то ж війна всі в шоці завтра не існує бої під рава-руською
постійно нових поранених підвозять калічок таких без ніг без рук
ну а він дитя барокове а то для ока втіха і вірші писав
до речі говорять що зовсім нефігові такі вірші
я правда не розумію їх там якісь візії в нього непонятні
діви цнотливі якісь прикинь в госпіталі то військовому
де кілька сотень калік здихають помалу але постійно
і так само постійно нових привозять і кількадесять дів колись цнотливих
а він молодий такий фацет і доктор і спирт у нього в кабінеті і чистий
і кокаїн у кишенях носить у пудрениці срібній із маминим портретом на кришці
утрирую звісно але десь так і виглядає то мені чого він так
певно забагато йому то було дівки і спирт і кокаїн то ворохобне поєднання
от він і ну ти розумієш звідси його в краків повезли там і поховали здається
а ти взагалі бодай чув колись про такого?
Георґ Тракль? Ні, ніколи, я ж не читаю німецькою, і поезій теж не читаю
та ну його читати таке

,
Вже не заради мене
А так , для приколу.
Голос охрип став немов
Старий динамік рипіти...

Знову кидаєш палити,
Набрид сморід,
Який завжди з тобою...
Не захотів молодим злягти
Нарешті вирішив спинитись

Знову кидаєш палити. ...

Я кульочок говіркий,
розмовляю як іду.
маю довгі вуха -
і все ними ношу.

я кульочок подорожній,
скрізь і всюди йду:
і в школу, і в садочок
подорожую.

я кульочок сильний.
я все ношу.
принесу додому
молоко й сметану
і цукерочку.

ти у мене поклади
вафлі і цукерки.
бабусі віднеси
і друзям вділи.

ти усіх почастуй,
цукерочок не жалкуй.
я буду ропотіти-промовляти,
аби всім цукерку дати.

лютий 2015р.

На старості багато в чому маю каятись.
Почав з вини перед бездомними котами.
Каюсь, донедавна обминав не тільки чорних,
а й навіть тих, що просто шлях перетинали.
Сторожко поглядав я на весь кошачий рід.
І що найприкріш – без причини.
Ніхто з них не намірявсь подряпати чи там укусити.
Каюсь не словами(бо ж мови наші різні),
а молоком, яким ділюсь щоднини.
Дивлюсь зі сховку, щоб не налякать бездомну пару.
Не знаю, чи вибача вона мою задавнену провину.
Та все ж спадає з серця часточка вини.

Це ж так нормально -
віддавати тобі усе
ділитися з тобою останнім.
я стаю здатна творити дива -
нагодувати тебе скибкою хліба
(Ісус мав п'ять хлібин,
але й ти не натовп,
хоча встеляєш квітами мені дорогу,
а потім кричиш: Розіпни!)

Пролітала ворона подвір.ям,
де бились двоє хлоп.ят.
і прокаркала:
кар-кар, карррр....
не треба чвар.
ви м.яча поділіть,
дружбу не женіть.
Бо цінніша дружба за м.яча!
кругляка поділіть:
раз Іванку, раз Петру,
по травичці покотіть.
і у веселу гру
друзів запросіть.
кар-кар, карррр....
не треба чвар!
з тим і полетіла
мудра ворона.
бо цінніша дружба за м.яча.



2015р.

Над тобою, згорьована Вкраїно,
навис не просто орел, а двоголовий.
Найжорстокіший в усій орлиній зграї.
Скільки ж бо крові виточив він із тебе!..
А все замало.
Та ще й глузує: «Моє гніздо скраю.
То між собою горобці б’ються»,-
одна пащека світ оглупляє.
А друга – тишком-нишком
вороння вірнопіддане в Україну насилає.
Постаріли немічні європейські орли.
Бояться двоголового.
Лиш клекотом невиразним заходяться.

I
[ми були народжені, щоб вирощувати рис. Ми довели мистецтво молотьби до досконалості, так як від цього залежала вірогідність прожити наступний день. Кожного ранку ми виходили працювати на поле під пильним наглядом вартових. Багато з них були нашими односельцями, але погони, що з певного моменту починають прикрашати твої плечі, виривають тебе з корінням із минулого, в якому ще живе твоє дитинство]

[ми збирали урожай, а потім ходили по колу і били ціпками густу вологу землю, заслану колосками, спостерігаючи, як назовні зернина за зерниною вибивається новий сенс і засіб нашого існування]

[і знаєте що]

[ми будували державу і працювали заради неї. Ми були першими свідками того, як здіймається з колін Батьківщина, і коли автоматник розряджав магазин у слабосилого виродка, що насмілився знеможено впасти, ми знали:
кожна куля, що вилітає з дула, кожне тіло, що скидається в яр за селом, кожна стерта підошва іде нам на користь і возносить увись]

[і я теж це знав]

[і, тим не менш, в якийсь момент я кинув свій ціпок і побіг. Услід не стріляли, а лишень посміялися, бо неподалік був гарнізон, який не церемонився з тими, хто вештається без діла]
[я відчував, що скоро впаду, і врешті-решт це сталося на порослому чагарником острівці мулу біля струмка]

[мені снився рис]

[а коли вони верталися з роботи, то проходили повз мій чагарник, не помічаючи мене]

[двоє моїх односельців зупинилися перепочити зовсім поряд від схованки. Вони обговорювали кількості обробленого рису, прямо пропорційні довжинам життів. Один із них сказав, що сьогодні напрацював більше, і другий задушив його на місці, а автоматнику пояснив, що задушений був агентом ворожого впливу]

[автоматник застрелив другого, бо знищувати ворогів держави можуть лише автоматники – простим смертним наказано вирощувати рис. Мені здалося, що перш ніж спустити гачок, автоматник про щось подумав]

II

[я тікав ночами, обходячи огороджені дротом забуті мінні поля, випалені напалмом згарища та пустирі, з яких стирчали руїни дзотів та скелети згорілих танків. Я тримався подалі від винищених каральними загонами поселень, бо тепер там у будинках жили вовки. Зрідка натикався на селян, що верталися з молотьби, і тоді доводилося опускати очі]

[одного разу натрапив на іржаву вантажівку з кузовом, заваленим вицвілими старорежимними пропагандистськими листівками, і заночував у ній, але в основному задля ночівлі доводилося шукати чагарники]

[увесь час я прагнув лісу і нарешті його досяг. Це була межа рисових полів. Тут було набагато менше мін, хоча подекуди траплялися поруйновані дерев`яні бліндажі]

III

[на п`ятий день від мого входження до лісу наштовхнувся на партизанів. Я навіть не уявляв, за що б`ються ці, але вони самі поквапилися усе викласти:
справа в тому, що рисова ідея псує і виснажує соки Вітчизни, і тому треба воювати за право ростити картоплю. За картоплею – майбутнє, говорили вони, за нею – наше істинне відродження, вступай до повстанських лав]

[ура, пронеслося в голові з полегшенням, ще є люди, готові вмирати за праведні ідеї, картопля – це не рис, вона більше схожа на справжню підвалину процвітання]

[ще поборемося]

[ще заживемо]

04.02.15

Твоє тіло покрилось судомами,
Крики просто нестерпні
Вивільняється такий пронизливий писк,
Ніби підвищили звук слухового апарата
В кволого пенсіонера

В кволого пенсіонера
Ще більше погіршився слух...
Твої очі наповнились кров'ю,
Сльози вже давно не прозорі,
Твоє тіло спричинило "забастовку"
Революцію болю...

думаю про воду яка повагом збирається на носику погано закрученого крана
як падає вона поночі самогубцями зі щонайвищого мосту краплями в раковину
як глухо і страшно непрочитаними листами розриває се падіння поховальну тишу
як коле вода мені розплескана кров'ю незапокоєна по рівчаках металевих тканин
як зникає вона висихає сльозами і слідами переходить пунктиром неначе в пісок
як голосить труба ніби плямкає риба губами і просить повітря ковток ще води
в цей момент кран як Бог
мені шкода його
стільки пролито марно
води

2014р.

поїхав шапіто
одиноку самотність межи очі кинув
невідворотність покинутої ляльки
останню насмішливу посмішку
самими кутиками губ обкусаних у кров
у спадок лишивши по собі
лялечко безтурботно щаслива колись
як житимеш далі
у далині відблиски вечірніх свічок міста
відбивають сяйво діамантових крапельок
галактики твоєї монодичної
молю не зрони коштовність душі
не дай розбитися і розлитися потопом собі
тримайся дівчинко
я у тобі з тобою
я
ти
єдине ціле
ми
2015

Підхоплюємося,
Заскочені зненацька
Приходом світанку,
Хапливим прощанням
Розірвані навпіл.
Одна половина плаче,
Друга сміється, –
Домашній театрик
Драми та комедії.
Виціловую сльози,
Заговорюю смуток.
Не побивайся, люба,
Невдовзі-бо вечір.
А отже –
Зімкнемся в обіймах,
Щоб знову зростися.
Ми ж дві половинки
Одного кохання.

2014

Коли сивина торкнеться
скронь
і життя як на руці
намалює на лиці
лінії...
я матиму два лиця:
від природи і життя.
я буду вечора чекати,
коли рипнуть двері
і ти ввійдеш до хати.
так само як колись
поспішу тебе поцілувати.
нас застане змучене сонце
з багряним відблиском
у вікні.
і я, піднівшись на пальці,
торкаючись твоєї щоки
так хочу тебе любити.
дзвонити до дітлахів
і чути сміх онуків...
зустрічати схід сонця
і цілувати твоє плече.
я так хочу жити...
обіймай мене
до посивілих скронь
і порепаних долонь.
і нехай картина життя
ніколи тебе не ляка.
я так хочу жити

2015 р.

Життя немов та орфографія,
Є крапки, коми ,
Знаки запитання.
Робимо такі ж помилки
Там де треба крапку - ставим кому,
Запутуємось де іменники,
Чи ж де оті дієслова ,
Шукаєм допомоги в словниках,
Але все досконало ніхто не знає
Складна штука сьогоденне життя...

Буває, лежу горілиць
І вдивляюся у синє-синє небо.
А там
Тільки одна невагома
І майже невидима
Біла хмаринка
Пливе кудись
Посеред безміру...
І я розчиняюся у красі
І свободі безмежного простору.

Буває, сиджу на вершечку скелі
І вдивляюся у синє-синє море.
А там -
Тільки одне
Майже невидиме і невагоме
Біле вітрильце
Пливе кудись
Посеред безміру...
І я розчиняюся
У красі і свободі безмежного прстору,
І серце моє білим птахом летить
Кудись далеко за обрій.

Буває, біжу кудись містом
І не помічаю тисяч людей довкола себе.
І навіть в підземці
Чи на вокзалі в годину пік
Не розчиняюся у натовпі,
А вільно пливу
Чи лечу.
Бо переді мною просто море,
Море людей і подій,
І десь посеред його безміру,
Прекрасна і невагома,
Світла і легка, наче хмаринка,
Сповнена життям, наче вітрило вітром,
Одна-єдина, як зірка у вечірньому небі
Десь там, попереду
Є ти.

Ви запитуєте,
Чи вірю я в щасливе майбутнє?
Не тішмо себе ілюзіями
Про науково-технічний прогрес:
За два тисячоліття –
Ніякого поступу
У царині душ!
Бо як брехали,
Так і брешемо,
Як заздрили,
Так і заздримо,
Як убивали,
Так і вбиваємо…
Тож яке воно, люди,
Оте світле й омріяне?

Але сотворив Бог людину
За образом своїм і подобою,
Давши їй свободу вибору.

2014

Мені дуже страшно,що я незнаючи,
Граю з чужими почуттями..
Люди не гідні такого відношення,
Я боюсь їм болю завдати,
Не побачивши, що хтось мене кохає,
А може я вважаю його просто другом, знайомим,
Або ж не розумію що відчуваю...
Боязно зіпсувати дружбу,
Знищити себе стражданнями через те,
Що винна тільки Я...!
Мені страшно,страшно не зрозуміти
Кохають, дружать чи знищити бажають,
У мене є час не помилитись знов,
Не турбувати чіюсь душу...
Я вірю в те що знаю хто мені потрібен,
Залишилось ще почекати,
Хоч чекати ще довго,
Але це того варте,варте багатьох розбитих сердець..
Уважно слідкую за думками,почуттями,
Мені просто страшно,
Страшно, що я граю
З чужими почуттями

Єдина країна наша Україна
Мучили, тужили,
Але все пережили
І холод і голод
Сотні смертей
Відчайдухи - вмирали
За життя людей...
В пятнадцать років на війну
Боротись з кровю на руках...

Знищували все на дорозі
Знищували ті , хто бився в груди
Що ми для них вороги,
Смертельна загроза...

Пережили - пережевем,
Всі описані події в Біблії
Знаєм , що знищаться маса людей
Але є віра,
Є сила і дух
Є бажання жити
Ось за це
Здобудем перемогу,
Заслужену
Відвойовану,
Омиту кров'ю.

не жбурляють як тару порожню
пляшку розпиту на двох
добротного еліксиру густого
яким захлиналися обоє в урну
якщо кохають

цупке нитковиння жиловен душі
не виривають зубом нестерпнобільним
душі котра в ногу ішла
не шматують єство
якщо кохають

у просторі без явних географічних
координатОзнак і обмежень
завуальованої дійсності
не добивають словом лопатою
якщо кохають

обірвана фраза гримнула дверима
угаптувала путь холоднечі
і вироком зробилася...
за тебе краща інша кожна
ликуй уже я переможена

2015

Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
знаходимося в одному місці, але у різний час.
Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
цілуючи при цьому листки паперу.

І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
з минулого-майбутнього-теперішнього
на крилах яскравих метеликів.

А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
які невтомно дивляться у даль.
Це страх та відчай одинокості…
і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

Ось він у твоїх руках.

Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

16.12.2014

Наша з тобою географія набила собі гулю на лобі
і на глобусі з’явилася нова гора
Вона вся вкрита бузковою кригою і пахне сніжними конваліями,
адже у мені такого кольору смуток і такого запаху мої сльози

Наше з тобою географічне положення настільки полярне
що північне сяйво розлетілося по всій атмосфері
І тепер замість озону в ній молочні краплі суму

Наші з тобою часові пояси настільки різняться в годинах
що, коли в мене сходить сонце, у тебе воно заходить
І здається, що насправді це два різних сонця
а ми з тобою на різних планетах

Я сумна самотня Троянда, давно не полита нічиїми ласкавими руками
і не зрошена теплими стрімкими дощами

А ти – Маленький Принц, котрий блукає по своїй планеті
та шукає себе поміж хвиль океану
та прихистку в інших троянд, егоїстичних та самозакоханих,
але неодмінно красивіших, ніж я

Наша з тобою географія не дозволяє нам бути одночасно в одному місці разом
адже тоді б всі цифрові годинники оскаженіли
а піщані повтікали б на прибережну полосу
і час би зупинився для всіх довкола

Ми не можемо так ризикувати

Осідлай скоріше Морфеєвого змія та прийди до мене уві сні
саме тоді, коли будеш дивитися на захід свого сонця



08.08.2014

У прокуреній кімнаті витає дим…
від твоїх сигарет…
від випарів поту наших тіл.
Крізь відкриту фіранку ледь проникає п'янке повітря…
і вогкість вранішніх вулиць…
і голос перекрикувань самотніх людей.
А ми лежимо у цій задушливій задимленій труні…
і нагадуємо двох фараонів,
муміфікованих одним на двох простирадлом…

Однією сигаретою на двох
ми розкурюємо ладан наших минулих стосунків,
і спалюємо їхній спомин на вогнищі уламків думок,
як інквізиція спалила б мене отаку оголену…
і розпатлану
в самому лише твоєму потові і промоклому простирадлі…

Ми граємо у міста лише задля того,
аби здоланий зробив переможцю каву в постіль.
Насправді ж я махлюю,
бо називаю ті міста, в яких мріється побувати з тобою…
Тому перші і останні літери зникають з їхніх назв,
ніби скромність і виваженість вчорашнього вечора…

Розкрию тобі страшенну таємницю.
Мені подобається бути здоланою тобою…
у ліжку і в цій географічній грі…
Адже лише своєю покірністю я можу засвідчити те,
що терплю весь цей бруд і прокуреність твоєї кімнати,
і гірку та несмачну каву лише задля того,
аби принести її для тебе в ліжко
і зробити її своїми руками якомога смачнішою,
з додаванням терпкого післянічного поту
та дрібки цинамону з цнотою в моєму серці…



24.07.2014

коли закінчуються місця на кладовищах
люди починають втрачати пам'ять
старий ключник хреститься до крайнього склепу
а ворони переносять гнізда до лісу

тому ніхто не пам’ятає достеменно
як вирівнювали могили
хто корчував хрести
і кому наказували затирати мапи

кажуть
землю насипають тими шапками
що за небіжчиками знімали
а де погано насипали – потім калюжі
цвинтарні дерева пускають на балки і крокви
а які тріскають – над самогубцями стояли

життя наростає
поки земля корою не стане
і поки барвінок не зацвіте
а на перших поминках вже є кого згадувати

проте ніхто насправді не пам’ятає
що коли закінчуються місця на кладовищах
війна починається



2015

Не клич біду бо ще почує
Не клич печаль бо прибіжить
Не клич розлуку бо відчує
Заставить серцем пережить

Поклич любов вінком хай стелить
Звернись до пісні - хай звучить
Усім навколо хай розкаже
Що пустиш в дім - з тим будеш жить...

Ти втомлена прийшла з роботи,
Перевзулась в капці, обпершись на стіну,
Зняла повільно окуляри, глянула в простори
Кімнатно-коридорні, у таїну нічну.

Тихесенько зайшла в кімнату,
На стільчик кинула пальто,
Включила №40 Моцарта сонату,
Й згадала, як були ми в цирку шапіто.

Із натовпу вихоплюю лице,
Що світиться зсередини несміло.
І, мабуть, вже зважаючи на це,
Лечу, немовби одягнула крила.

Привітний погляд і тепло очей
Зробили мимохіть належну справу,
Неначе хтось, підставивши плече,
Не дав упасти в кропиву лукаву.

Як вистачає інколи в житті
Лиш погляду чи доторку-підмоги,
Щоби усе, що маєш на меті,
Збулося й привело до перемоги.
29.01.15

що ти залишиш
після себе
моя музо?

що залишиш
окрім згарища віршів
і дзвінкої тиші
у яку я вслухаюсь по ночах?

повітря тривке
що бери і хапайся за нього
руками

а я видумую нові слова
аби хоч якось описати
твою надвідсутність

і щоразу падаю
у провалля

одного дня
ти явишся
і повідомиш
що настала весна
і тепер усі поїзди
перетинаються в одному напрямку

тоді
я куплю квиток

а поки
у мене мій сон
і думки про доторкання

2015

Очей твоїх океан темний
Заглиблюватись у хвилі його тепла зволікаю
Душі моєї занедбані, неорані землі просили води і зерна
І зорі, що веде за собою
Не хочу нічого од тебе
Тільки б твого голосу чути
Це ніби голос землі – неосяжний
Це голос туманів

Очей твоїх океан ще немає наді мною влади
Можливо, так і не буде
Тоді ми розіб’ємо цю ланку

До тебе я прагну, неначе гілля, що все пнеться до сонця
Тож веди по стежині до світлого, до первородного
Не благаю ні крихти для себе, тільки голосу твого
Відчути спорідненість – благословення для дітей Бога

Твій голос – туман тихого надвечір’я
Моя колискова
У соннім гіллі, по заблукалих стежках, в дорозі додому

У кожному з нас проростає Любов надміцно і тонко
Звивистими стеблами
Променіє садами сердець


17(11)2014 - 21(01)2015

* * *

випромінюю
сподівання
ти
сумніви
прозорими
пармезану скибками
на хліб душі
розкладаєш

на вологому ватмані неба
сонце аквареллю
розпливається

хмари
серветками вологими
думки
на склі патьоками
каміння
помилками гострими
день
завершують

я у тобі
народився вже
раною ранку
ніжного
слова метеликом
райдужним
сном до сніданку
пізнього
пісні цілунком
присмаком
меду
гірчиці
всесвіту

26.01.15

Проходив цілий світ. Горами
Стрімко. Нудився. Розтинаючи сніг
Дзьобиками лиж, пам’ятав про
Піч, писанки, писані століттями
Серця. Довго шукав. Віднайшов цілунком,
Кажучи «знайшов». Стримали: не втрать
Пройдені кілометри. Нема часу
І вгору глянути. Споживу дорогою,
Подумав. А небо розминулося із ним
Часопростором у точці перетину.

29. 05. 2012 р.

Твоє кохання
так далеко,
що дістатись до нього
можна тільки думкою:
задивлена в небо
русява тонконога
дівчинка
у квітчастому
сарафанчику...

Моє кохання -
в її сумних очах.

2015

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться схопити небо
І прихилити його до землі
Разом із сонцем та місяцем,
Щоб осліпити ворога.
Бо хочеш схопитися за землю
І підняти її до небес,
Щоб затулити нею
Твоє рідне чоло, плечі і груди.
Затулити від того,
Від чого не рятує бетон і броня.

Молитися за тебе,
Не питаючи «де»,
Не питаючи «коли»,
Не питаючи «чи живий»,
Взагалі нічого не питаючи.
Не намагаючись продертися крізь ніч
Туди, на схід,
Незрячим від сліз поглядом.
Просто молитися.

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться зробити слово
Смертоносним і життєдайним,
Бо хочеться поставити гори
Впоперек шляхів
І розлити моря вогню
На голови тих, які сміють
Посягнути на тебе, на нас з тобою,
На всіх нас під цим синім небом.

А насправді тільки й можеш,
Що чутися маковим зерням
У вселенській макітрі,
Знати, Чиє Слово
Несе життя і володіє смертю,
І тому лише видихати,
Всоте і втисячне у темну ніч за вікном:
«Хай буде воля Твоя»,
А ще «впаде тисяча з боку від тебе,
І десять тисяч праворуч від тебе,
До тебе ж не наблизиться»!

Тільки й можеш,
Поки ти десь там,
З Богом у серці, зі зброєю у руках,
З побратимами плече до плеча,
Молитися за тебе, солдат,
Не перестаючи,
Молитися!

Канули свята у спогади...
і запах ялини
ще в повітрі снує.
і небо сіре, мокре
якось довго вже плаче.
і круглі іграшки на ялинці
не принесли радості.
вдихаємо повітря зі страхом,
відігнати би думки як ворогів
одним махом.
так певне, кожен би хотів.
які їхні сни?
Тих, хто тримає зброю?
і чи можуть сміятись вони,
коли захищають нашу волю?
і вмирають...
так просто вмирають...
коли хтось наверху
гроші за зраду рахують.


2015р.

зачин
не лєпо лі ни
братія
почати
елегію піїтики без ком
і побажати
метрові лікнепу
удачі за шеломъянем єси
якщо у себе тісно
неофіту
бряцати бяше задуми свої
билинами бояна і беринди
донині прісно
на усі
віки

І
«і начаті же ся той пєсні»
авторитетної лози
устами українофоба
і русофіла бузини
не те щоб мислію по древу
чи сірим вуйком по землі
а просто шпалою прямою
у лютій щирості своїй
«та цур йому нащо́ чіпати»
шерше
немає
то пишу́
аби оскомину набити
апологетові кліше
радійте епігони форми
і норми
тої що нема
у цій пародії на байку
якщо вони такі смішні
що аж заплакати охота
аби
уби-
ти наповал
цей еталон аполінера
кумира віщого пера
ура
штампуючому крезу
і ворогу що робить честь
мені
коли протиставляє
моєму грішному елге
якесь опудало у рясі
беру на себе цю вину
але немає пієтету
до ката слова і душі
що мужньо кропає дурниці
і веселиться
заодно
коли читач не розуміє
«казнить нельзя помиловать»

ІІ
а ми усе ще пнемось у багет*
клепаючи і що і як попало
і меломани сюру негліже
і ментори поезії у прозі
оракули у оргії базік
і безробітні неуки сексоти
оплакуючі партію й союз
охайники петлюри
і бандери
ушуйники парафії кремля
із похоронного бюро культури
макулатури
і номенклатури
нена́ситні вожді-пролетарі
і графомани квадратури круга
шумахери у музи напрокат
уписуються у ліричне раллі
де кралі
оп’янілі від поез
червоне імітують як зелене
де збіги між шиплячими окей
але зате у голові прозоро
і мовної аварії нема
якщо правопис хором
за бордюром
обілюємо вірші догола
оголюємо біле і заумне
коли така інерція ума
що модернове майже зрозуміле
літаємо й качаємо права
які там забобони
синтаксичні
аби оволодіти язиком
що вихолостила ще катерина
із чотирма помилками в «ещё»
коли забороняла титул мови
якою подавились москалі
і заслані із раші козачки
літературної
новоросії

ІІІ
о деміурги я нічо’ не хо’
та пам’ятайте що і вас читає
наївне і до болю нетямуще
та язикате плем’я молоде
оте
що научається чужому
коли усім нав’язує своє
опудало у ризі корифея
зразком тупого несмаку і ліри
урізаної геніями тла
ваяйте
футуріючи кубійте
але якщо охота виливати
то чом би не піти у металурги
підсобниками васі
кочегара
помічниками
гравера тараса
дослідниками ядерної зони
напохваті у поетеси ліни
опорою театрові абсурду
алхіміками каменя сізіфа
кастраторами магії у слові
філософа григорія скитальця
забудемо і ямби і хореї
залишимо одні ази і буки
і рими де нема душі і раю
як хоче найсучасніший «маестро»
війну завуалюємо пейзажем
і будемо заочно воювати
бойовиками у новоросії
а можна і бойцицьками у бєса
і душу заарканивши
у пафос
і тіло заекранивши
залізом
нічого навкруги не помічати
і почивати
нехотя на лаврах
любителю ліричної репрізи
читцю неемоційних декламацій
що намалює білою гуашшю
сам винахідник чорного квадрата
о словоблуди
обрані судити
садити у калюжі
обмовляти
ви ерудити
пліснявого нео
яким писали ще у неоліті
наскільки далі вас
сягали
смерди
що берестя́ні грамоти писали
без голосної літери у слові
але по мініморуму прозоро
о словотворці фабули
раби
митці недоотесаної форми
і чукчі що уміючи писати
і не читають ці свої шаради
аби
не жартома
а усерйоз
шукати
найсучаснішої форми
для того змісту
що в душі
нема

СЛАВОСЛОВІЄ
як подобає думі
у кінці
співаємо осанну
і абетці
і буквиці
і азбуці і римі
і навіть поетичному рядку
у пантомімі
вижатої мови
із титлом
наголошеного
АЗ

                              18.2015

***
немає каяття
у ліліпуті
його і у природі не було
коли майбутнє
бачили пророки
про це найбільше на землі дитя

***
живе росія на крові і нафті
її рятує газова труба
але настане час небитія
коли багаті
нацики-рашисти
не виграють від цього нічіґо́

***
у криму забуті
апетити
коників зеленої орди
і спасе корито
ліліпутя
як весталку дверці до біде

***
У росії плани барбароса
drang in anus* на усю губу́
у матроса
лиш одне на думці
я расєю матушку
люблю

***
і буде час
коли і на русі
усе що завойоване ордою
накриє вас
як це не раз
було
горючою великою
шляпою

                              01.2015

Ти – мій жаданий ранок,
що настає
після нудної ночі.
Ти – моя весна,
що приходить
після холодної зими.
Ти – моя радість,
світло, надія.
Ти –
моя найсокровенніша мрія.
Ти для мене казка.
Ти – мій сон, уява.
Ти – моє мовчання.
Ти – моє кохання.
Зірка. Сонце. Небо.
Як же мені жить без тебе?

11 січня 2015 р.

Брат з сестрою
Розсварились.

Батько сина
Зрікся...

Мати відпустила кровинку свою
Сина й дочку...

Ні,це не серіал ,
Це любі мої,
Боротьба за мир.

Брат в брата
Стріляє з гармати,
Переселенців з'явилось багато...

Крається душа,
Чому в АТО
Йдуть наші рідні
Батько,брат,можливо родич?
А не ті,
Не ті хто там проживає,
На тому "зловіщому Донбасі"?
Для них призив відмінили,
Що ж це за порядки такі?!

Для дітей,матерів,
Житло хай знайдуть,
А чоловіків відправляють
Назад , на фронт,
Відстоювати місце своє,
Де виросли ,дітей виростили.

Ти викручуєш собі руки
і не бачиш попереду світла,
сидиш і малюєш малюнки,
у яких є тепло й доброта.
На підлозі роздерта бумага,
на столі ще невипита кава.
Ще невипита і вже холодна,
скоро виллється все на папір,
але жде його доля та сама,
як холодна гірка твоя кава,
потече все у водопровід...
Так і ці малюнки твої,
що витають, як мрії сумні.
Захолонуть розкішнії барви,
як холодна гірка твоя кава,
побулькоче у водопровід.

11.01.15

вона передраглювала вишні
написала вірші
поклала на полицю останню двадцятку
поколисала малятко
і заснула
і
наснились їй палаци султана
і якась неземна Роксолана
ба
вона у обіймах дужих
свого турецького мужа
і тільки почала підставляти лице цілункам
як пролунав лунко
дзвінок
прийшов я
Олег
я краший султана
хоч був трохи п'яний

Льодяна шкаралупа місяця
міцніша за сон. Тож не спи,
не заплющуй очей назустріч холоду,
у якому ти знайшов мене.
Безпритульно блукає він
біля ліжка, схиляє прозоре обличчя,
та сахається подиху.
Не відвертай лиця від мороку,
у якому я знайшла тебе.
Він входить сюди з сіней,
і навпомацки крокує до постелі,
але сахається місяця.
Тому не бійся зустрічі,
не засинай.

просто ми заблукали з тобою під музику цього грудня
розминулись
надпили занадто вогню
більш не торкнутись?
у відчаю довгі руки
знову захоплюють у лабіринти загадок, незвичних слів
снігом сновигають маленькі пташата, що їм до суму людини?
не прочитають у твоїх очах ані запитань, ані відповідей
снігом ідеш в нікуди, дороги тобі не потрібні
просто поверніть мені Майстра, я любитиму його віддано
вкотре замело снігами
і за щось позбавлена снів
я вже давно збайдужіла до веселощів мирських
до панічних спроб пристосуватись до певних кіл
хоча це зовсім не було потрібно, адже кожен робить свій вибір
я завжди відгороджена надміцною стіною
у бесідах з Богом чомусь так багато гіркавих «чому?»
він усе нам пояснює
але бути засліпленими занадто добре

засинаючи, прагнемо, щоби цей день не закінчувався
прокидаючись, прагнемо, щоби не починався
і кожен кожної миті чекає на щось своє
мені би просто повернути мого Майстра
світлом Любові торкнутись долонь
і захистити у трепетнім серці миттєвості щастя, що мов спалахи вогню
з а т р и м а т и мить
он човник надії пливе між снігів
з а т р и м а т и мить
побачити відблиск надії у твоїх очах

Грудень 2014 - Січень 2015

Знаєте,які б не були наші відносини,
Ви всеодно мені дорогі
З ВАМИ провела не декілька днів,
А цілих десять років
Залишився лиш один...

Звісно часто сваримось,
Смішно, але навіть бійки бувають...

З першого класу,
Ми - єдине ціле
Хоч водночас кожен окремо...

Рік за роком ми на уроках,
Вчителів виводимо з себе,
Трохи дурієм ....

На початку був - "Букварик"
А закінчимо "Новорічним вечором"
Який поставлять - ВИПУСКНИКИ

Якими на той час будемо МИ...

Розкішні плаття,
Елегантні костюми
Незабутні фото
Смішні та незграбні....

Плач батьків,
Хода по центру,
Ресторан,
Можливо останній ПІКНІК...

Випускний альбом,
Де ми вже далеко не всі,
Відео, де ми на ЛІНІЙКУ виходимо
Оплески,
Ну це як завжди....

А зарас ми десятий клас,
Закінчили перший семестр...
Дивно трохи, час промайнув як один день...

Ще місяців пять і літні канікули,
А там вже не за горами
Додаткові,
ЗНО,
Вирішення куди вступати,
Одним словом - божевілля,
Але незабутнє божевілля....

До чого веду,
Не псуйте відносин між собою,
Хто знає
Можливо ці роки
Ми востаннє бачимось..

Можливо на випускному буде наша остання розмова,
Розїдемось всі...
Як не зразу то потім,
Зустрінемось років через десять
На зустрічі випускників
Якщо будемо всі взмозі прийти...

Тож давайте залишимось дружні,
Тож залишимось найкращими для всіх
Хто нас вчить,
Найкращими наших любих батьків...
Для всіх хто провів з нами,
Ці незабутні покищо десять
Але через рік одинадцять років...

Ніякого болю.
Мене не зламати навіть сильному морозу
Коханням вже не зігріти,
Діями до серця не підійти,
Перед мною стоїть "стража"
Яка не підпустить до мене
Ці кучі гною,
У вигляді привітних людей...

Я спинилась на шляху до своєї мети. ...
Я застрягла далеко від головної дороги,
Я там, де вулиці бокові
Плачу,стою,
Не можу злетіти
Кріпко земля в мене вчепилась,
Хоч і кричу,
На допомогу ніхто не приходить
А мені потрібно всього лише
Повітряну кульку,
Або змія, щоб зміг відірвати мене
Від цієї зловіщої землі...

Дефекти розмови дедалі частіші,
Спілкування на рівні
":),***_♥♡:-);-):-D"(пустих смайлів)
А обличчя кам'яне немов
Ніколи не виражало емоцій.
Роботів навчили посміхатись
А люди стали пустими машинами...

Добрих ранків та добробуту дня!
Із Богом сива Зима. Зима новорічна
З торбинки, як чарівник світу всього.,
Дарує найчарівніші друзям вітання:
Хай мрії ваші втілюються в життя!

Ти, мій друже, радість Миру
Для всього світу неси.
Вона небесно посміхнеться
До нас сріблом сніжинки!
У році новому, всією сімЬ(Ъ)єю
Будьте здорові,
Та всі діти Землі щасливі!