Тоді з ними приходить Ісус до місцевості, званої Гефсиманія,
І промовляє до учнів: «Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюсь отам
Євангелія від св.Матвія, 26:36

Узяв з собою Петра
Та Зеведеєвих синів -
Івана з Яковом,
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що аж за версту чути…
Їм байдуже , що діється зо мною.
Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить, як-от мені.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що вони розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Є сміх,
коли за живіт беруться
і сплескують руками об коліна
од незмоги зупинитись:
це ж треба – доти таке складне
вдалось нарешті розв’язать так просто.
Навіть той, хто не зна причину того сміху,
готовий усміхнутись щиро..

І є сміх,
коли спіткнувся хтось і впав,
і вже не годен встати самотужки.
Та замість кинутись на поміч,
дурносміх береться за живіт
і сплескує руками об коліна.

Наче рентген, наскрізь сміх просвічує:
здоров’я це чи вже хвороба -
хронічна і невиліковна.

P.S.
Ще засмієтесь ви на кутні,
московські дурні думні,
як Господу набриднуть
над Україною імперські ваші глузи.

Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…

Гудуть дзвони над Ерін
Віщують божий Великдень.
Колись їх срібний поголос,
Що летів над островом Долі
Віщував порив до Свободи,
Віщував велике повстання
Гелів, що дух кришталевий феніїв
Воскресили для вічного Неба,
Воскресили для душ ірландців,
Що в цей день підняли повстання,
Почали війну за Свободу,
Кулі відливши зі срібла,
Здійняли наш зелений прапор –
Прапор Святого Острова
Щоб він горів смолоскипом
Під кулями окупантів.
Року того божого
Року того шістнадцятого
Ірландці сказали досить
Жити нам у неволі!
Острів зелений весняний –
Острів святого Патріка
Несемо у звільнених душах
Тих, що летять у небо…

Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.

Вербові котики такі м’які і теплі.
Вони лащаться на сонці і туляться до матері-гілки,
Наче кошенята до кішки.

Так до грудей батька пригортається маленький син,
Так обіймає цицьку мами немовля,
Так темінь горнеться до світла свічі,
А морська хвиля у години штилю
Обіймає берег.

Тобі хочеться погладити вербового котика?
Доторкнися пучками пальців
До моєї ніжності.

13.04.14

***
глибокою раною на тілі Парижа
веною у ньому
прямо крізь серце
встромлена металева вежа
справжня Дама
єдина у ньому
дама здатна претендувати на красу
бо мабуть металева
тому вічна
як і подорожній
що його п'яти звсають з її кріплень
коли він хапається за межу
між пластинами буття
щоби відтепер жити по-справжньому

***
тепер я не годна заснути
без голосу металевого годинника
у Празі
з якого повсякчас виходить сурмач
аби сповістити світу про час
який плине вічно
й незалежно від нас
саме про нього
Прус сказав
що міцно спав би
непорушним сном
якби якийсь ідіот
не сурмив уночі у свою сурму
під вікнами старого готелю
де він зупинився на постій

***
запитавши літню німку
чи має вона 2 євро на розмін
ти отримуєш 1 у подарунок
просто так
на щастя
до наступного разу
коли комусь іще
знадобиться ця монета
і ти врешті
матимеш нагоду
відплатити третьому

***
біля входу в паризьку "двопалубку"
тебе наздоганяє молодик
і лізе першим
наперед без честі
ти вже майже готова здатися
й за звичкою звільнити йому
своє місце
як завше у нас ведеться
але ти у Парижі
і раптом нестримна сила
мужньої руки
зупиняє нахабу
нагадуючи йому
що попереду жінка
і ти мовчки йдеш уперед
тріумфуючи від того
що ти є
у Парижі

* * *
краплею в морі
розтворюся в тобі
подихом вітру
зникну в імлі
крихтою світла
закрию безодню
не маю нічого
без тебе
ти все
зламані крила
небо згоїло
ноги стояти
навчило життя
вмирати розлука
відбила бажання
ти прийдеш
вже скоро
жити
буквою в слові
бути значною
проміжком в часі
на дно не піти
вчитися в тіні
як бути цілим
цілим з бажанням
з тобою
завжди
12.04.2014р.

Серед міста
В якому всі будинки сірі,
Де живуть люди з чорними душами,
Я бачив перехожого
Вдягненого у синій плащ,
Що був розмальований метеликами.
Він носив дзеркало
В якому замість весни
Відображалася осінь,
В якому замість людей
Відображалися звірі,
В якому замість квітів
Відображалися мушлі.
Той перехожий казав,
Що заблукав у це місто випадково,
Що він шукав ключ від усіх дверей,
Бо його дзеркало – то теж двері,
Бо кожне вікно цих сірих будинків –
Це зіниці черепа
Старого давно померлого писаря,
Що в похиленій ратуші
Записував у реєстр мертвих,
Не знімаючи чорні окуляри думок.
У тому місті
Зупинилися всі годинники
Коли серед ночі
На дзвіниці зруйнованого храму
Сова прокричала слова одкровення
Мовою давно зниклого народу:
Уривок пророцтва
Про людей вдягнених в сіре.
Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
Окрім отого перехожого –
Отого – з дзеркалом.

Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастирська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…

Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі
Старому круку чорному –
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…

Весна квітує – ти летиш
У ароматну повінь міста,
В магнолій ніжний передзвін.

У райських яблунь на виду
Цілує небо спраглі губи,
Занурює в обійми хмар.

Вростає, по велінню долі,
Квіток яскраве ластовиння
В давно порепаний асфальт.

А ти летиш – душа співає!
У оп’янінні від натхнення
Їй не потрібно навіть крил.

Бо ти закохана. Тобою
Захоплюються всі довкола,
А ти кохаєш лиш мене.

03.04.14

Без тебе родинне гніздо
Трансформується в «хлопське житло»…
Помітно у домі щезає присутність
Дружини і жінки.
Немає звичайних дрібничок,
У спальні, кімнаті і кухні,
Що поспіхом ти залишала,
Як йшла на роботу.
І так неймовірно давно
Щоранку відсутній вже запах
Улюблених твоїх парфумів,
І цокання твоїх підборів
Не будить вже вранішню тишу.
Ще досі ввижається постать
Твоя перед дзеркалом в платті,
Розчісуєш гарне волосся:
«Ну, як я тобі, може бути?»…
Яке невимовне сирітство
Торкнулося кожної речі,
Як дотик самотності швидко
Все змінює, й так невблаганно...
............................
Скрізь прибрано, чисто, охайно,
І вчасно политі вазони,
Є все, не бракує нічого,
Немає (боюсь цього слова) –
Тебе, моя мила, тебе…

3-04-2014

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.

Розкажи мені, що в твоїм Імені є Любов?
Стомленим голосом озиваючись, міряю кроки
Незмінно безсилля у кров мою, наче коріння, вросло
Невже я не йшла шляхом віри?
Невже загубилась в дорозі?

Із пам’яті спогади про дитячі молитви вночі
Той шепіт блукає туманами
Це не відпустить, я знаю
Але я питаю тебе, що в твоїм Слові – Любов?
У якій точці зіткнення знову зустрінемось?
Тільки б дійти, не спізнитись у часі

Твоя Любов – Путівник
Огортає, залишивши слід
Це безкінечно триватиме
Ким би знову я не відродилась
Твоя Любов зобов’язує вірити, бо ж скільки тих днів…
Щоби зустрітись навіки
Щоби більше ніколи не втратити

Я проведу тебе
Ось, торкнися моєї руки
Ти вже бував у тіні лабіринтів
Де я ховалась від холоду
Щось чи когось ми втрачаємо і це безперервний потік
Віднайти тебе, обійняти і розмовляти тихо, довго

25(03)2014

Наша перша колиска – тиша.
Людське життя – це вічне повернення
У темний дім віковічного «Я» -
Предковічного першопочатку,
Де слова народжуються
Дітьми одноокого Атмана –
Знаками, намальованими
На поверхні астероїда,
На хвості крижаної комети
Чи на ймовірності
Самотнього електрона.
Повертаємось: завертаючи зірки
Великого Воза,
Запрягаючи Чорного Дракона Ніщо,
Завертаючи рукави Галактики,
Чи збираючи в кишені вогники Стожар
І знову запитуючи себе:
«Хто ми? Навіщо ми тут і для чого?»
Здогадуємось, що ми уривки
Плинних думок Всесвіту,
Цяточки Великої Істини,
Дхарми нескінченної свідомості.
Дивляться в чорне небо
Поцятковене вогниками зір
Двоє гравців маленькими істинами:
Я і мій сірий кіт.

Дні як і вірші бувають різних кольорів: білі, чорні і навіть зелені. 17 березня якраз зелений день – люди вдягають зелений одяг, зелені капелюхи і навіть фарбують сиві бороди у зелений колір. Я подумав, що в нас, ірландців, більшість днів меланхолійно-дощаві. Але тільки не цей! Мені чомусь пригадалась давня легенда про мореплавця Майль Дуйна: під час плавання він приплив до острова де паслися тільки чорні і білі вівці. Якщо чорна вівця потрапляла у біле стадо, то автоматично ставала білою і навпаки. Я подумав, що в День святого Патріка всі ми вівці, а пастор у нас один і написав таке:

Вітрила вулиць – навіть вони зелені.
Трилистий день дощиська-скрипаля.
Скільки слів стають сьогодні човнами,
Скільки пісень стають сьогодні небокраєм
Сьогодні ми всі мандрівці-волоцюги:
Старі бородаті шкіпери і молоді юнги –
Пливемо від острова до острова –
Від острова Мрій до острова Пісень.
Адже кожен із нас керманич човна,
Що обтягнутий шкірою –
Давнього ірландського човна,
Що пливе через море Вічності.
Сивий пастух пантрує два стада –
Чорних і білих овець.
На острові, що зветься Життя.
Але кожна вівця самостійно вирішує
Чорною бути чи білою.
А в повітрі дзвін: над островом арфи
Проростають легенди листками шамроку.
День, коли можна забути журбу,
День, коли сумні пісні стають веселими,
День, коли ми згадуємо – ми всі ірландці,
День, коли з дідової скрині
Дістаємо старезні картаті кілти
Ми – кельти…

Примітки:
Написано в День святого Патріка.

На острові, що відкритий всім вітрам,
На острові, що зачісує свої кучері трави,
На острові, де землі-годувальниці обмаль,
На острові де кожен камінь – межа
Володінь войовничих кланів,
На острові, де гравців зі смертю забагато,
На острові, де вміли співати помираючи,
На острові, де вміли помирати співаючи,
Є країна бородатих – Улад – земля королів.
Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
Земля священних каменів чорних монахів,
Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
Земля довгих пісень і широких ножів,
Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
Але так і не навчилися жити тут…

Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…

Сонце зазирає цієї весни
В кожну зворохоблену душу.
Люди гарячого полум’я
Відчувають,
Що ритм їхніх сердець
Звучить барабаном,
Як ритм серця нашого Всесвіту.
У кожного сонцепоклонника
Серце – шматочок Сонця.
Складаємо світилу офіру
Медом – жовтим як Сур’я –
Золотим дарунком
Сонячних літунів,
Що співають своїм гудінням
Вічну славу вогняному серцю,
Першопочатку нашому життєдайному.
Здіймаємо руки до Неба,
До цієї колиски синьої,
До цього колеса вічності,
Шатра буття всеосяжного:
Кличемо тебе, Сонце!
Серце нашого світу!
Зійди над світом темряви,
Спали чорну неправду,
Висуши твань облуд,
Прожени країну мороку
З нашого світу джерел!

«Я буду купувати найкращі, нішеві парфуми,
Аби мій запах був дорожчий за її.
Я помру у спортзалі,
Але моя талія буде тоншою за її.
Всі норки світу покладуть свої нікчемні життя
За мої вії,
І мій погляд буде виразним,
Таким, що зазирає у саму душу,
Аби побачити, що там ховається у твоїй ницій душі,
Яка кохає двох жінок одразу.
Подивись на мене і не сумнівайся –
Просто одну обери!
Мене одну, найкращу!» -
Так думають всі коханки світу,
Але найкраще, що ти
Можеш зробити –
Це послати його подалі
Просто кажучи: під три чорти
І жити далі
Своїм щасливим, вільним життям.
Вільним від нього.
Просто випий цієї правди отруту.
І люби себе, себе одну –
Це єдине у чому є сенс –
Це єдине і вірне кохання, яке може бути.

21.03.2014 року

– Невже це Він? – примружилася
від несподіваного світла вона.
– Це не може бути Вона, - у мент
напружився він.
– Він. Це? Невже! – розрівноважилась
вона.
– Вона!? Бути не може це! – вражено
він.
– Невжжже? – з ажіотажем завважує
вона.
– Ннне.. – він зніжено.
– Він! – вона наближено до півсеми.
– Вона… – він по весняному
імажистсько.
– Ві.. – вона на півжиття
далекосяжніше.
– Вво.. – він ворожбитсько, зверхньо.
– В. ж.. – вона знеможено.
– в. ж.. заміжня. – Він.
– Невже? – вона.
– Бути. Ннне..? – він.

Мій сон – реальність.
А реальність – лише сон,
Що сниться Богу серед моря,
Бо небо – просто море хмар
І синяви. Лише колиска снів,
Що сняться Богу.
Він дозволив
І грішним нам побачити ці сни,
А ми все ділимо
Те небо на квадрати
І на трикутники*,
Все міряємо марно
І намагаємось
Отямитись від сну.
І тільки дереву –
Старому ясену**,
Що посадив скрипаль***
Давно померлий
Наснилось справжнє:
Не війна, і не Калігула –
Не божевільний карлик****,
І навіть не юрба убивць.
Наснились квіти:
Хризантеми і фіалки.

Примітки:

* - колись в часи білих колон та запашного повітря античності жив чоловік на ім’я Евклід. Він любив інколи дивитися в небо і малювати у цьому синьому просторі уявні трикутники і квадрати. Але я не про нього…

** - цей старий ясен росте в Дубліні на вулиці Лана Сан Томас (святого Томаса) – недалеко від собору Святої Марії. Я часто любив спілкуватися з цим деревом – цей старий ясен чудовий співбесідник, завжди розумів мене…

*** - цього скрипаля звали Фланн О’Браєн (1879 – 1962). А посадив він той ясен у 1928 році.

**** - не вперше в історії жорстокі та божевільні карлики ставали королями і імператорами. Було вже таке… Почитайте хоча б Пера Лагерквіста. Сам Калігула не був карликом, але дуже мені вже він нагадує одного жорстокого імператора низького зросту…

У місті повітряного ренесансу
На бруківці з чорних доломітів
Біля контори сліпого архіваріуса
На вулиці аптекаря Вергілія*
Божевільні велосипеди
Знайшли свою пристань,
Чіпляючись якорями педалей
За відблиски вітрин принцепса –
Того, хто Германік чи то його син
І Цезар, і Чобіток, і ще й Юлій.
Замість газети читати буду афішу,
Замість сніданку гострою бритвою**
Пошкрябаю свої щоки,
Замість «Добрий день!»
Побажаю нірвани***
Продавцю морозива і тістечок.
Його звуть Клавдій
І він теж любить гриби
І дружину зве Агріпіною,
Він теж пише трактат по етрусків
І постанови про вітри та видовища.
Тільки він любить –
На відміну від того Клавдія
Кататися на божевільних велосипедах.
Він користується підтяжками,
Бо боїться загубити штани вічності.
Пригостіть його фразами.
Тими самими – про нас.

Примітки:

* - я знав двох аптекарів у яких імена були Вергілій. Один жив Дубліні білі Трініті-коледжу і був дуже сентиментальним, а інший в Осло (Христианії) і мав великого чорного кота якого годував сардинами.

** - до речі, гарний спосіб поснідати. Колись я такого способу не цурався, але запустив бороду, згадавши, що слово Улад перекладаєть як «Країна Бородатих».

*** - старе ірландське привітання. Один мій знайомий, якого звали Рорі – в нього ще бракувало двох пальців на лівій руці завжди вітався так: «Метафізичної тобі нірвани у вітряний день!» Хоча сам він був фізиком, зовсім не ліриком. Що не типово для ірландця…

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...
P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

юний сотнику Володимире!

скажи своєму кремлівському тезкові
скажи все, що думає про нього Україна
скажи те, про що мовчить його власний народ
і всі 83 суб'єкти його федерації

скажи так, як ти вмієш
аби він якнайскорше побіг до свого сартіру
подібно до його кривавого блазня
чиї залізні хрущі знялися в повітря
нашугані твоїм характерницьким словом

2014

Голосно стукав годинник,
Скоро пробігали дні.
І не тільки вони…
Люди, емоції, випробування.
Все рухалось в хаосі.
Мрії збувались і тікали.
Всі забули ким в дитинстві були.
Не віриться, що такими стали!
І в дзеркалі вже бачиш не себе,
Не ту велику віру і дитину мрійливу.
А бачиш сіру тінь…якою ти стала!
Сіру, несправжню, але шукаючу вихід!

ця опісляпонеділкова середа
розмістилася на протертій канапі
як сексуально невдоволена жінка
зі замшілих полотен ренуара
рому настачили очевидно надвдосталь
ромби кімнати проносяться
як кадри
зі кінострічки у жанрі нуар
за віком вікна
піала сонця розплескується
побіля котельні
дві закохані діви перешіптуються собі туди-сюди
вештаються
ніяк не знаходжу часо-сил-простору
аби розібратися в цьому патерні
о ці агресивні як тигри тригери
бісексуалів та й натуралів
зрештою
наш доктор перлз віддає перевагу
о.генрі
а я саме перелистую
за опісляпонеділковим горнятком докторевої робусти
роботи о.потебні
до речі я не зазначав
що закінчував інститут
філології кну ім шевченка
якщо ні
то і кну з ним
о ця опісляпонеділкова середа
розмістилася
на протертій канапі
як жінка.

Сонце, місяць,
Сонце, місяць,
Сонце-сонце.
Місяць — місяць.
Сонце... Сонце...
Сонце... Сонце...
Місяць? Місяць!
Сонце... Сонце...
Місяць! Місяць!
Місяць! Місяць!
Сонце? Місяць!
Сонце? Місяць!
Ні? - Так!
Ні? - Так!
Так? - Ні!
Так? - Ні!
Так? Так. Так! Так...
Ні-ні-ні.
Так-так-так.
Ні — так!
Так- ні!
Так! Так! Так!
Ні. Ні. Ні.
Сонце, місяць,
Сонце, місяць.
Ні — ні.
Так — так.
В голові у вас бардак!
30.12.2013 р.

Дорога наша Танюшко!
Зрозуміло, не до свят сьогодні. Але дозволь привітати Тебе з Днем народження!!! Хочемо побажати Тобі світла, добра, радості, любові, щастя, добробуту!!! І все це обов"язково буде, коли ми відстоїмо нашу Богом дану Україну!!!
Нам потрібні сили, згуртованість, єдність. І величезне значення має взаємопідтримка й взаємодопомога в спільній святій справі!!! Любімо один одного, любімо Бога, любімо нашу Україну!!!

Ми любимо Тебе!!!

Із Днем народження, люба посестро!!!


А кліп - для настрою)

Дорога наша Танюшко!
Зрозуміло, не до свят сьогодні. Але дозволь привітати Тебе з Днем народження!!! Хочемо побажати Тобі світла, добра, радості, любові, щастя, добробуту!!! І все це обов"язково буде, коли ми відстоїмо нашу Богом дану Україну!!!
Нам потрібні сили, згуртованість, єдність. І величезне значення має взаємопідтримка й взаємодопомога в спільній святій справі!!! Любімо один одного, любімо Бога, любімо нашу Україну!!!

Ми любимо Тебе!!!

Із Днем народження, люба посестро!!!


А кліп - для настрою)

Миколаїв завжди спокійний, врівноважений. Інколи думаю, виросла і живу у цьому місті, а так і не стала схожою на нього. Проте легко навчилася за типом мовчання вгадувати - "згодні - не згодні", "підтримуємо", "сумуємо"...

Незвично мовчазні останнім часом маршрутки - найцінніше джерело розуміння - три місяці обмаль усмішок, майже не звучить музика, молодь не розмовляє і -о диво! - не риється в планшетах. Але саме це мене радувало - не байдужі.

Коли Миколаїв байдужий, він веселиться від власних радощів і сумує вголос особистим бідам. А зараз мені інколи здається, що місто живе якось механічно - треба їсти, треба йти до магазину, треба їхати на роботу...

… Садова на перетині з проспектом Леніна спочатку видалася сонною. А, може, сонно-депресивною була я, бо раптом прокинулася від незвичного - б...дь как услышу их "Слава Украине," так автомат хочеться взять. Сонливість якось зникла раптово, чесно, я стислась, відчула себе так одиноко, - було ще рано. Навколо міліція і люди в чорному. Хто вони, кого насправді охороняють… І, розвернувшись, попрямувала до своєї улюбленої церкви.

Коли вийшла, то людей було багато, теплі усмішки,Слава Україні, тисячі, не менше 5 тисяч за підрахунками очевидців, і воно б радіти,та тільки і в Промзоні через три години мене догнало сп`яніле - «бандерівка, резать вас…»

Лікування буде довге…

Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
Ті, хто підняв прапор республіки
Над поштою сивого міста
У шаленому пориві
Звільнити острів нашої долі.
Вони стали голосом,
Що співає ірландські пісні
Пастухів вересових пустищ.
Вони стали словами
Старих ірландських легенд,
Що вервечкою прозорих істин
Ведуть нас тисячоліттями
Крізь туман забуття
І кощавість байдужості.
Вони стали шелестом
Трави серед білих каменів,
Трави, яка стільки часу
Шепотіла про сховане
В глибинах безодні озера
Наших сліз пам’яті.
Вони стали спогадами
Старого сумного лірника,
Чия пісня птахом
Літає над морем грізним
Вони стали музикою,
Що звучить одвічно
У водоспадах Ерін…

На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…

Сентиментальний цвіркун
У старому кам’яному домі,
Що стоїть на скелі ельфів,
Серед землі вітрів і відчаю,
Ховається за холодною пічкою
в якій ніхто не палив
Веселого вогню затишку,
Не готував на його язиках
Добру вечерю спогадів,
Не грів свої зашкарублі руки
Старого моряка мертвого океану.
Але цей цвіркун –
Цей вусатий мудрець спогадів,
Цей вчитель одвічної журби
Співає мені пісню тихої радості –
Тихої радості людей нашого клану.
Коли я згадую всіх поіменно –
Всіх кого тоді вбили,
Тоді – після Великодня
Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
Коли земля моя –
Зелена Ірландія
Рахувала вдів і сиріт…

ви теж чуєте цей зойк
він пронизує небо
білим птахом з черленою ознакою
яку можна ідентифікувати навіть наосліп
він протягується
меридіанами зради
прокльонами матерів
і цією нескінченною зимою
залізною дорогою від Львова до Сімферополя
«Посланієм» Тараса землякам своїм

ви ще чуєте його
мені від нього нікуди не подітися
він продовжує мій хребет
ультразвуковими хвилями вібрує у скронях
крізь отвір у небі
відлітають білі птахи до вічної весни

але
коли він раптом обірветься
як звук затвора снайперської гвинтівки
коли цей зойк раптом обірветься
аби я і всі ви про нього забули
тоді і мертві
і живі
і ненароджені
земляки мої
стануть глухонімими


/березень, 2014/

Мене розбудив нині дощ.
Він стукав у вікна, лопотів по підвіконню,
Тарабанив по блясі на даху,
Благав і вимагав прокинутися,
Просив і нагадував:
Нині ж бо дев’ять днів…

Сльози кожного з нас
Стають молитвами.

А може,
Це і не дощ?
Це не звичайний дощ,
Який сповіщає про прихід весни,
Який напуває землю живильними соками,
Це наші молитви,
Що знову стали краплями.

Небесна вода змиває кров
Небесної сотні.

Раніше я не робив цього, але тепер
Вийду на вулицю,
Підійму обличчя до Бога,
Умиюся його благословенням,
Надихнуся його благодаттю,
Укріплюся у переконаннях,
Зміцню стержень гідності,
Наповнюся силою…

Адже я став іншим,
Як і моя країна.

01.03.14

Я завжди була морем Спокійним
У тиші я знаходила втіху
Шторми так рідко з’являлись у моїм обійсті
Що думалось мені: так буде найліпше
Надлегкий дотик вітрів – материнська ласка
Пірнання птахів у мої води – мені забава
Я кращої радості зроду не знала, бо мала лиш спокій
Цього було достатньо
І лоскоту досхочу від крапель дощових

Та ти ураз з’явився й збурив у мені всі води
Я досі була спокійна
Я хвилями світ колисала
Втиснув мені ніж поміж ребра і втік у міста великі
Ось так чинять нині «достойні»
Бо ранять лише у спину

Скажи мені, що буде далі?
В тих стінах ти себе не сховаєш
Пам'ять усе зберігає для моментів смутку і радощів
Буде мені, що згадати
Сльози вплітати до співу
Нині береги окропила водами моря Стихійного

Ти не завдаєш собі клопоту
Вчити життю ти не звик
Але все повертається
Світ, наче колесо
Стрінемось колись у путі

Пізнавала науку життєву як тільки могла
Були вчителі, були зрадливі
Цілунком у скроню убиваючи страх
Йшла за ними я, не за тобою
Ти надійну фортецю собі збудував
Я ж воюю у відкритому полі
Але зараз не час
Потрібно заколисати знов світ
Щоб із Стихійного стати Спокійним морем

27(02)2014

носатий усміхнений дядько
риба що волає про порятунок
місце набату
море з перерізаним горлом
вихлюпує на них
свою чорну кров
крізь сон що триває сотні років
кидається риба
яка колись
ходила на нерест
до верхів’я гори
під сонцем на пекторалі
під місяцем на мечеті
важко дядькові
нести рибу в саквах порожніх від солі
от і усміхається
щоб чужі не здогадалися
а чужі хазяйнують
видираючи у скель голоси
витрушуючи з риби кораблі
і земля їм засолона
і море замале

Слава, слава, слава - била крильми над оцим почорнілим Майданом.
Слава, слава, слава хвилями несла маленький човник із блідим схололим пташеням.
То не човник плив – то труну несли,
То не пташенятко у ньому лежало – то тіло біле молодого хлопчика,
красивого і мудрого, хороброго і люблячого, несли хоронити.
Він любив свою Україну, він вірив у свою країну щасливого сонця.
А нині пливе його тіло прострілене над головами скорботного люду, а душа його пливе під зорями і просить – люди, боріться, станьте щасливим народом, я ж недаремне вмирав.
Славо, славо, птахо величава, нині несеш на крилах своїх Господові до неба янголів ясних, чистих і красивих. Бо ж вони серця мали великі і гарячі, як вулкани, бо віра в тих серцях була справжня і висока, як небо. А любов до рідної землі, до людей своїх рідних, до народу малу таку, що ось – янголами стали.
Снайпер, чорний, жорстокий, спокійний і точний, стільки людей повбивав заввиграшки, насолоджувався смертю… і не знав, що – Янголів!
Але янголи не вмирають! Герої не помирають! Слава! Слава! Слава!
Господи, прийми їхні світлі душі у свої обійми, притули їх до свого милосердного серця, даруй їм Любов свою, Господи! І вічную пам’ять у наших серцях.
І хай хоч трішки більше світла стане у серці кожного з нас, у нашому житті.
Будьмо достойні їхнього подвигу, їхньої пам’яті, їхньої жертви.
Вічна слава Героям!

21.02.2014

Коли до розврунення весни залишались миті
А теплогруді голуби завчасно туркотіли проводжаючи сніги у вирій
Всі чекали зірчастих гаївок і сонячного повноводдя на небесний океан
Такі світлі і вишивані душами
Такі юні і освячені любов’ю
Такі крилаті
Такі…

Замість зеленкавого вибуху бруньок
Гуки світлошумових гранат і хижий посвист куль
Ритмічний до сказу
Що починаєш звикати до пекельного вистуку
Кожна куля знаходить ціль
Дим смерті драпірує осердя Міста
Що відчуває янгол звільняючи кришталь сутності
З оков людського тіла
Якщо не знав про крилатість
Якщо не співав лебединої пісні
Якщо вчився на історика чи архітектора
Бо планував жити…

Що відчував броньований звір прицільно полюючи на білість пір’їн
Зверхньо ламаючи злу тонкогубість оскалом
Нащо цій країні так багато янголів
Хай не леліється найкрасивішим стягом
І високочолими дітьми
В голову в шию в груди
Вони падали навзнак
Розкидаючи широко руки
Хапаючись за густе від шинного диму повітря що вже не рятувало
І восковіли пальці і лики
І забагрянювався навкруж асфальт
Захлинаючись гарячими цівками мрій що вже ніколи не збудуться

О земле-земле чи доста тобі дубових трун щоб погамувати голод

Хлопчина кликав маму
Востаннє відчути рідну долоню на щоці
Вона ж корчилась в передчутті на іншому краю світу
Обоє безсилі перед вироком упиря
Синь волинських плес міліла в очах
Гасло київське небо
Пальці художника холодніші втолоченого снігу
Пташка звільнилась

Плач мамо
Поки стає дихання
Плач тату
Справжні чоловіки плачуть
Плач дівчино-дружино і рости його пагони цілуючи фото
Де ви разом щасливі і безжурні
Молись Йому Україно бо ж святий твого пантеону
Чекай у перших пролісках і шемранні листя
Бо що тепер…

А до приходу весни залишались лічені миті…
Янголи відривались від землі
Досипавши пісок із клепсидр у барикадний периметр
Як заповіт

21.02.14

Світлої слави -
воскресного світлого дня!
Гіркою є чаша:
у чаші - не перше ім'я...
Архангеле Божий,
Архангеле Києва -
площі "Майдан"!
Прийми їхні душі,
озброєні серцем,
у храм!

Архангеле Божий,
Архангеле наш Михаїл!
Не гнівайся: Київ -
столиця містечок
і сіл.

Помилуй той "Беркут"
(тих хлопців), що все ж
не чавив...
Тітушкам
даруй
за любов
їх сумних матерів...

Прокляття - на голову
тим, хто акциз "На гачку!"
в політику ввів...
Медведчуку.

19.02.2014

Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:

Я теж чорнокнижник –
Палітурки моїх книжок потемніли
Чи то від часу, чи то від втоми,
Чи то просто ніч
Зазирнула поміж рядків
Сумних слів нашої історії,
Чи то торкнулася кожного літопису,
Кожної ірландської хроніки
Своїми темними пальцями,
Шовковими рукавичками простору –
Кожної легенди
Про відчайдух-королів
Та несамовитих вождів кланів.
Всі мої рукописи
Писані чорними чорнилами,
Чорним пером старезного крука.
Я теж чорнокнижник –
Мої кострубаті фрази і речення
Ніхто не розуміє –
Навіть місяць,
Що зазирає щоночі
Блідим єретиком
У мої одкровення самітника,
Що нагадують більше плачі
Чи то голосіння
Давно померлого співця-кельта.
Я теж чорнокнижник –
Мої твори темні
Навіть для Темного Патріка,
Що примандрував зі сторінок
Смішно-сумної казки
Чи то з пагорбів Донеголу,
Що теж були сторінками
Сумної книги-легенди
Яку хтось (тільки не я)
Назвав «Erin go Bragh».
Я теж чорнокнижник –
Час мені на вогнище…

люди заплющуючи очі розганяються
і пірнають одне в одного ніби у водойму
без страху мілини підводних каменів битого скла
а коли роззираються розуміють вони – вода
і не можуть напитися і хочеться пити щодня
себе у комусь когось у собі

а ти закоханий у сливу
і якби не заплющував очі не розганявся
розбиваєш голову об її покручений стовбур
і проступає кров на сливі і на тобі

вона хилить до тебе віти і на рани кладе плоди втім
як можна взяти серце в якому ніколи не буде
для тебе достатньо води


2013р.

Залишаєш по собі диво-сліди
Тільки плескіт хвиль у моїй пам’яті
Все, що розпочинали з тобою, розтануло, як той сніг
І немовби вуха не чули тебе
І очі не бачили

Ні про що не жалкую
Твоя з’ява – першоцвіт весни
Босоніж блукаючи травами, вірити у щастя так легко нам
І минуле у прийдешнє вплітається
Адже спогади – то вірні кати
Що ніколи не залишать без нагляду

Ти приходиш у снах і це трохи тривожить
Межа надто тонка
Ми ж залишили Наше життя
Тепер кожен окремо у сповіді днів
І немає бажання повернутись
Переслідує тільки первісний страх
Що як будемо порізно, станемо холодом лютим

Бо любові ковток, мов вода з джерела – то є дар, що губити негоже

Промінь світла в пітьмі мить осяював нам
Що тепер берегти?
Спомин, спомин..

07(01)2014

бо жінка, як блиск вина,
розіллється у твоєму тілі
і заволодіє твоєю тишею
увійде без дозволу
без остраху
і оселиться
і жеврітиме всесвітом
і заплітатиме у коси вірші

кожен м’яз твій пам’ятатиме
медвяний запах її тіла
осінню прохолоду вуст
осоння наготи
звабливу ефемерність ліній
розхрестя журавлине
летку граційність рук

ти дозволив їй увійти
у замкнений на сім вітрів поранок
напоїти плоть ніжністю
колисковою мовою розчинитися у долонях
заманити у сни яблуневою грішністю
між весняними ребрами строф
божевільно біліти снігами

… навстіж відкрити сонце
віршам, що стали птахами

Два сонця світять мені
Два великих рожевих сонця,
Тим, хто все ще кружляє в пітьмі,
Тим, хто не бачить світла в вікні,
І хто боїться визирати в віконце,
Я скажу словами Вчителя:
Блаженні вбогі духом...
І поділюся промінням сонця другого
Нехай зігріються і розплющать очі,
Аби бачити бодай одне СОНЦЕ.
А сильніші духом мають їх стільки, скільки можуть внести.
Світла багато.
Треба тільки дозволити собі його бачити.
11.02.2014

Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.

Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:

Дві тисячі літ*
Вітер ставав крижаним,
Як торкався леза меча
Короля королів – володаря Ерін.
Дві тисячі літ
Ми шукали дзвінких істин
серед блиску мечів,
Шукали ключі
До найбільшої таємниці Землі –
Темної як глибини пагорбів Круахана,
Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
Таємниці смерті.
Дві тисячі літ королі –
Бородаті герої широких мечів
Шукали правди в бою –
Правди королів***,
Куштували воїни сніг,
Що був на смак як вино,
Шанували вогонь і бенкети,
Дерева й світанок, Місяць і вітер.
І тільки себе –
Себе ми втратили
У цих нескінченних пошуках,
Не схаменулись,
Коли прийшли із-за моря чужинці
І поневолили нас.

Примітки:

* - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…

** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…

*** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».

Ми всі зліплені з плоті і крові,
Наші тіла - це потріпані одежини
Для білого вогню вічного духу.
Плоть тягарем тягне донизу –
Важкими каменями гріхів – на дно.
Та нині Судний День – зважено
Всі помилки й огріхи кожного.
Всім людям призначено чистилище:
Не в потойбічному світі – на площі
Міста давнього і незнищенного:
Чистилище барикад!
Тільки торкнувшись вогню втямили:
Рай – не порожня вигадка,
Не казочка для засинаючих,
Рай це шлях зоряний –
Крізь галактик спіралі прокладений,
Для поетів морозу й холоду,
Що шукають світла одвічного,
Що пройшли цю кузню істини –
Чистилище барикад!
Ми стоїмо між Небом і Твердю,
Між словами й повітрям,
Між людьми й машинами,
Чужі й свої гріхи спокутуючи
На чистилищі барикад!

Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж альбігойці
(Бо сніг білий) –
Діти нової щемливої віри
Двокольорового світу:
Розділили барикадою добро і зло,
Розділи світ на біле і чорне,
Живе і металеве,
Заморожене і розпечене.
Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж протестанти –
Літери з Біблії Лютера
Якими історія
Напише новий псалом
Про правду полум’яних поетів
І віру незламних прочан,
Що шлях торують з країни бруду
На землю святу.
Ми будуємо барикади зі снігу,
Ми теж неофіти –
Кинуті на арену
На битву з залізними гладіаторами,
Дивляться на нас зверхньо
Сенатори і патриції,
Нуворіші і скоробагатьки,
Ми теж помирати приречені,
І теж кричимо
(Тільки не імператору):
«Свободо! На смерть ідучи
Вітаємо тебе!»
Ми будуємо барикаду зі снігу,
З чистоти наших помислів,
Серед міста від горя зчорнілого
Ми будуємо.

Імболк.
День провісник.
Свято, яке відкриває очі,
Яке сумним пророком розказує
Чи то про весну чи то просто про наше буття.
Про дні рудих пастухів отари років,
Про орачів поля пісень
Про нас – ірландців.
Імболк.
День, коли хмари
А може не хмари, а просто думки
Цього кудлатого світу-дитини якому Бог
Дарував трохи радості у мішку дірявої сирої зими.
Ці шматки пряжі, що пливуть небом
Стають такими близькими
Як дитинство дерева.
Імболк.
Грію руки біля вогню -
Не тому, що холодно і вітер-єретик
Забирає в спогадів останню одежину тепла.
У такий день не личить згадувати і зазирати в минуле
А лише у майбутнє. Але я зазирнув.
Чому – бо білі птахи
Дня вогнів.
Імболк.

Примітки:

Я раніше цей день відзначав як день святої Бригіти, але на старості літ згадав, Що предки 1 лютого відзначали Імболк – ворожили в цей день про майбутнє… От і я ворожу…