Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

А сон-трава є носієм весни,
Пухнастим, теплим, ніби руки мами,
Коли ми поринаємо у сни,
Коли ми прокидаємось, так само.

Укутана в природню таїну
Оця трава, оця чарівна квітка,
Несе в собі якусь бережину.
Її життя – це особлива мітка.

Невиразно-пухнастий фіолет,
Дзвіночки квітів схилені донизу.
Мільйони років цей квітковий злет
Для людства залишається сюрпризом.
26.04.16

Застій і поспіх.
Що за доба?
З взуттям і босих?
Глобалізуються оба?
Бо до Європи.
Як у полон.
Хоч нелегально,
зате сезон!
Місцевим жителям
(з людей,
яким смердить
не від грошей)
не небезпечний
«бізнес» цей…
Хай до кордону
не довезуть,
з душі п’ять доларів
здеруть.
Кордон-закон
не перетнуть,
але копійку зайву в жебі*
заведуть.
Паски посвятять.
І вино.
За стіл посадять:
- Файно, но!*
А в церкві дзвони
аж шкварчать…
Вино посвячено.
Готове до пиття.

Канонізується життя.


26.04.2016

У горах знову розцвітає рута,
Повсюди линуть пахощі її.
Стежини до небес підводять круто,
Куди не долітають солов'ї.

Усе пропахло цим солодким трунком,
Який не долинає до низин.
І хмари теплим дощиком-цілунком
Вмивають квіти краплями сльозин.

І знову квітне рута у Карпатах,
Чарівна квітка нашої землі.
Узгір'я вкрились килимом строкатим –
Рожево-біло-жовтим у імлі.

Коли туман ранковий вкриє гори
І зникне враз від сонечка й тепла,
Залишаться між трав маленькі зорі –
То у Карпатах рута розцвіла.
25.04.16

Темним ярмом нависли сірі хмари.
Сонце сховалось за шматками жалю.
Протоптану стежину не знайти,
Ліхтар не світить й нікуди вже йти.

Ловлю останні промені... Та марно...
Уже підходить час несамовитості,
Здерев'янілих тіней попід вітами,
Затьмарених примар під цими гілками.

Стою на роздоріжжі сірих буднів,
На чорнім, обезкровленім, забутім гордім полі.
Гнучкий лиш вітер знає де шукати
І як цю погань з Хати проганяти.

Червоне Сонце допоможе все забути,
А чорні Погорби схоронять всю печаль.
Мені так боляче, ти чуєш... вже не можу,
Уже не знаю, на якому я шляху...


24.04.2016 р

Язик пером веде? Тоді рука
Лиш опосередковує злегкА...

Коли бздури́ лягають на папір -
Перо йде язику наперекір?

Котрий найсправедливіший вердикт -
Перо зламати? Вирвати язик?

2015

Ти – легенда моїх думок…
Таїна́ - Ти, укрита часом,
Як початок юнацьких спроб
Описання Твої́х іпостасей.

Часопростір розкидав нас,
Доля спільна - у снах заблукала…
Та лиш думка про Тебе – щора́з:
Щем у серці, у пам’яті – спалах.

Неуті́лені мрії, мабу́ть,
Паралельну яву́ сотворили…
Плаї́ звивисті – сходжена путь -
Серпантинові урвища-схили…

Через тернії звично іти,
Гонор дряпаючи і харизму…
Жаль, та наші з Тобою світи
Є частинками вимірів різних…

2013

І знову ти проспав, народе України,
Коли упала зірка, що ймення їй – Полин.
Іще одна впаде – і ти повіки згинеш,
Обернеться наш край в руїну із руїн.

Чи злії вороги таке навіщували,
Чи хижий старший брат тебе на смерть прирік,
Та чорний день настав, і чорна зірка впала,
І невблаганним став невпинний часу лік.

І смертоносний смерч накрив твої простори,
Погибельним дощем скропив твої поля.
Запанувало скрізь тяжке, безмежне горе.
Вмираючи, в корчах здригнулася земля.

Богдан нам заповів надіятись на брата,
Ділити радість з ним і лишенько своє.
Та наш жорстокий час зробив із брата ката,
Котрий у домовину безжально цвяхи б’є.

Чорнобиль – свіжий цвях у віко домовини,
В якій народ наш спить, та до яких часів?
Та ще ж не вмерла ти, збудися, Україно,
На повний зріст повстань, на лихо ворогів.

1990

Я чую, як стогне від болю земля,
Я бачу, як корчиться в муках людина, –
І знаю про те я, коли й звідкіля
Покрила біда Україну.
Розщеплений атом мій край освітив
Розлючено й сумно, надовго й зловісно, –
Німа радіація тліє між нив
І в небі невидимо висне.
Від неї ніхто не відхилиться вбік,
Ніщо не відмежиться відстанню й строком, –
Вона породила сиріт і калік,
І тугу незмірну й глибоку.
Її наяву я не бачив, але
Вона рве суглоби й розколює тіло, -
І дихати важко, і робиться зле
Від болю мені щонеділі.
Впресовує вітер чорнобильський пил
Донині в пожовклі дерева і трави, –
І множаться горбики свіжих могил
Від мене наліво й направо…
19.04.16

Гірчить полин, Чорнобильська зоря
Так полихнула - простору не стало,
Одним ривком відкривши скрині зла,
Немов з Пандори зняла покривало.

Незримий пил косив людські життя,
Пухлини ніс, як наслідок отрути,
Немає ліку всім іще смертям,
І не дано нам шансу для покути.

Пройшли роки, в минуле канув шок,
Та досі ще всіх наслідків не видно,
Як зведений сповільнений гачок,
Чекаєм дій подальших вірогідних.

Невинні жертви знову злим богам
Складає край, кривавить без упину,
Ніхто не вірить закликам й словам,
Бо різне кажуть в очі та у спину.

Зневіра знов - найтяжчий мабуть гріх,
Довкола чути все одні лиш гасла,
Дідівський не рятує оберіг,
В очах надія ледве не загасла.

Поневірянням буде колись край,
Усьому болю, що земля всотала?
Гірчить полин, від «Градів» небокрай
Палає досі, наче сонця мало.

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З високосних небес –
В соковиту росу,
На сум’яття осик,
Осоки та осоту,
А довершує цю
Досконалу красу
Незворушний вітряк –
Архаїчний достоту.
Та і сам я, мабуть,
Край села,
На горбі –
Призабута всіма
Й недоречна істота,
Бовванію, мов хрест,
Кам’янію в собі,
І для мене цей горб –
Своєрідна Голгота.

жовтень 1995

Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!

1993

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Коли йдемо тією течією,
яка уже не залишає сліз,
то як не повинитися душею,
що не жили, а мучилися з нею
у цьому краї зеків і лакиз?

І поки не жили, а виживали
у вирі суєти і самоти
тону́ли, то із неї виринали –
із глибини до тої висоти,
якої у юдолі сліпоти
і зрячі у собі не помічали.

Екранами пройшла як ураган
така собі Ельвіра Мадіган,
якій життя судило «вищу міру».
Але куди летіти на біду
метелику у заскленім саду,
де вижили «еліта» і банкіри?

1970-2016

Слова палкі летять склепінням саду,
сльоза скупа з заплющених очей,
кривавий піт на мертвий камінь пада,
Тягар важкий не сходить із плечей.
Душа наповнена Моя печаллю вщерть,
і бачу Я, не криючись землі,
сліпі й невірні вже ведуть Мене на смерть
зі зрадником підступним на чолі.
Кладуть важкого на плече Мені хреста,
вигукуючи: «Ось Тобі! Неси!
бо ж тут, як бачиш, істина проста,
врятуй Себе, якщо Ти Божий Син!
Небесний царю, неба володарю
і всього світу, диво нам яви!»
А Я молюся, плачу і благаю:
«Прости їм, Отче, темряву провин!»
Мене зведуть, розп΄ятого, до неба,
плоть змучену, розтерзану Мою,
А Я проситиму за них у Тебе
в нестерпних муках, в смерті на краю.
І чаша випита... до краплі... Син людський
праворуч Сили Божої посяде...
прощяю... вам... Криваві та лункі
Слова вмирали під склепінням саду...

На терезах літ мить гойдається...
Неподолане – подолається,
Неперейдене – переступиться,
Неоплачене – все окупиться.

Доля стелеться скатертиною.
Той, хто був нічим – став людиною!

«Аквафреш» і «колорадо»
Знавісніли нам ураз,
Відколи чужа «армада»
На кордон прийшла до нас.

Марить дідько невисокий
Що сусіди ми в тайзі,
Та шляхетний духом Сокіл
Рідній відданий красі.

А по пармі - від ведмедів
До пілотів НЛО -
Рознесли пернаті «медіа»
Хто насправді є Ху*ло!

2014

… Ці свічки-ліхтарі
твої вікна освітять
І каштановий промінь
наскрізь серце пройде…
У оселі твоїй -
без кінця-краю літо –
Світло й пахощі ніжні
твій освячують день…

І щаслива усмішка –
вона тобі личить,
Все похмуре-минуле
забуттям огорне...
Сум тікає нехай
у минулі сторіччя.
Вітер віттю каштанів
нашепоче сонет…

2013

Коли твої бажання щирі,
Та честь і гідність на кону, –
Не важ дарунки і не міряй,
Щоб скупо скласти їм ціну.
Подарував?.. – Нехай так буде, –
Адже хотів, зібрався, зміг…
Втішайся тим, що бідним людям
Ти безкорисно допоміг.
24.04.16

Там, де світло колише згадку,
наче тінь на стіні кімнати,
де ще дровами пахне хата,
де ще радості так багато,
де смаколики всі медові,
де ще двері скрипучо-рідні,
де бабуся у кожнім слові,
і де слово, як пічка, гріє,
де полину бояться тіні,
де мелісою пахне вечір,
вийде пам’ять в холодні сіни
і накине жупан на плечі.

Інстинкт самозречень
з обірваних речень
зумовлює «я»
до життя-небуття.
А цінність його –
застосуй до життя
отаке, яке є –
невраховане «я»…
Інстинкт самозречень
під ценз забезпечень
диктує-скеровує
щастя й сміття.
Життя починається з «я».
Яке самозречення?
Тільки життя.

25.05.2016

Починається день, білий-білий, немов молоко:
Синій неба окраєць, а решта –самі тільки квіти.
В цьому квітні вирішують все тільки холод і ко –
Нам століття ще тліти, ще тліти до теплого літа.
І коктейлі ніяк не приходять на зміну чаям,
Попід люстрами крон не рятують гарячі горнята.
От би неба побільше і сонця хоч трохи, то я,
Може, навіть погоджусь сто літ на те літо чекати.
2016

Сонце рида між ялин.
Співи сопілки.
Вітер заплівсь між хвоїн
Сонної гілки.

Березню мій, добрий день!
Й вам, хуртовини.
Свято: весна ж бо іде,
Скрапує-плине.

В березні сонце й капіж
Розхвилювались,
Квітня стрічаючи спиж –
Сяйва навалу!

Квітню-владико, привіт,
Мій чародію!
Чистих чуттів сонцесвіт,
Вісник надії.

22 червня 2015 р.

Аксіома смеркання легка й нескладна,
Густо пише її сонця промінь
В час осінній на жовтих полях полотна,
Але темно й печально при цьому.

Теорема світання складніша мені,
І накреслена лиш половина
На високих шпилях кочівних моїх днів,
Де гуркочуть події-лавини.

Між учора і завтра там січень згоря,
Неможливе здається можливим –
Розкладе у суцвіття сузір’їв зоря
Чисте світло оце неквапливо.

Злого щастя єлей світ освітлює скрізь,
Але пахне в нім туги отрута.
Допиши теорему світання – і вчись
Аксіому смеркання забути.

27 червня 2015 р.

Мова поезії інша,
поки існую… мовчу…
А озивалась раніше
Музою вітру, дощу.

Падаючою зорею
Ліра майне уві сні.
І не долине до неї
Мрія моя вдалині.

І затихає луною…
Тужить душа за такою,
поки сльозу не утре.

Тільки радіємо рано.
Мрія хмариною тане
і забувається. Мре.

04.2016

Сьогодні Він – ще верхи на осляті –
осанну п’є: гуде Єрусалим…
А в п’ятницю – вже на хресті – розп’ятий,
у муках умиратиме нагим.

За душі, опоясані гріхами,
Йому покута – із Небесних плес:
пекельний біль, пекучий до нестями…
Опісля – світ почує: «Він воскрес!...»

Сьогодні Він ще верхи на осляті.
Його вітає весь Єрусалим.
Містяни, учні, повні благодаті,
зелене віття стелять перед ним…

Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.

Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.

Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.

В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,

Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.

Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.

У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.

А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!

Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,

А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…

Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.

А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,

Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.

Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.

Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!

Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.

І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.

Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.

У минулі часи відійшли поїзди
До країв, де містичні тумани ранкові.
Де згубились назавжди щемливі сліди
Передчасно убитої нами любові.

Скільки літ, скільки весен за вітром злетить –
Аж відчує душа несподівану втому.
І настане фатальної істини мить...
І прощання уже не потрібне нікому.

Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...

Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.

2016

Лампа у коридорі -
Мляво-безсонний світ...
Лампочці, як на горе,
Більше півсотні літ.

Більше півсотні... Бачиш,
Як у безсмертя грать
Довше усіх одначе
Нинішніх люстр і бра?

...Скільки людей у справах
Цей коридор пройшло -
Світло живило навіть
Трохи в душі тепло...

...Скільки дівчат до ванни
Йшли у костюмах ню -
Ніжились у бажанні
Світлом твого вогню...

- здрастуй... Ремонтокаїн!
Зміни набув сюжет,
Бо відійшов хазяїн
Богу на сповідь вже.

Разом із ним поснули
Риси десятиліть.
Спомини про минуле -
Слідом за ними йдіть!

Євроремонту дійсність -
Правди не діть ніде.
Нащо кому надійність,
Без мішури ,,модерн,,?

Як із плафоном рвали
Лампу, проводку, гніт...
...може, ти пам"ятала
Пальці оті міцні,

Бо молодий і стильний,
Мов прометей з небес,
Бережно та повільно
Вкручував він тебе,

І полилось прозоре,
Зорями у вікні,
В темряву коридорів
Світло майбутніх днів...

Замість розстрільних списків
В світлі нічнім тюрзак
Ритми життя записуй!..
Жити хотілось як...

Мрія дістати зорі
Шалом розтопить лід.
Діти у коридорі...
Виведе світло в світ.

Тіні, немов би руни,
Склали орнамент стін.
Спомини вічно-юні...
Долі Останній Стіл...

...Вічність надійде кволо.
Нею усе живе.
Час замикає коло.
Світло завжди нове.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116042311532

Гей, здригніться, полонини, гори розійдіться,
Бо Олекса йде по плаю, нишкніть, наче вівці!
З ним десяток добрих хлопів – то його опришки,
Поховалися підпанки у коморах тишком.
Бартка гостра, два пістолі – найвірніші друзі,
Рознеслась народна слава миттю по окрузі.

Ти, полковнику Злотницький, не втечеш від помсти,
Не врятують сильні мури - йдуть до тебе гості.
Гроші також не поможуть всіх гріхів скупиться,
Не здригнеться і на хвильку месника правиця.
Навіть жовніри не здатні Довбуша зловити,
Хоч лютують від безсилля так несамовито.

Він то тут, то там, як вітер - в руки не піймаєш,
Заодно із ним смереки та селяни краю.
Півня пустить поміж шляхти, що народ грабує,
Глядь – і слід простиг, не видко, певно – поміж вуїв.
Всі гуцули в нього – браття, бережуть опришків,
Нагодують всіх, напоять і віддячать з лишком.

Йде Олекса по Карпатах, як жива легенда,
Розіслало панство знатне скрізь своїх агентів,
Обіцяють злоті гори, звільнення повини,
Щоби тільки лиш зловити вітру з полонини.
-Та невже знайдеться зрадник, що уб’є героя? -
Гомоніли стиха гори в північ між собою.

Дзвінко, люба, що ти робиш, як на зраду здатна,
Ти ж єдина хто лиш зміг би кривду ту завдати.
Він тебе кохає палко, не пускай до хати,
Не давай у мужні груди кулями стріляти.
Не зважає, упустила. Що ж ся діє в світі?
То є кара, що забуто старця заповіти.

Зупинились роки
на Твоєму обличчі.
Ти така ж як тоді,
хоч було це давно.
І у юність далеку
мене тихо кличеш –
Ми рушаємо знов
на індійське кіно.

На екран – у пів-ока…
Мене не зворушать
Долі-перипетії
тих азійських Джульєт.
І доповнив мою
неспокушену душу
досвід років подальших,
щоб змінити сюжет.

Я долоньки Твої
знов несміло запещу.
Любе личко не лишу
без цілунків-звитяг…
Доленосні зірки
нам осяють цей вечір,
Стежку спільну
покажуть
довжиною в життя…

2013

Красива чітка дорога.
Минаю сліпих, ледачих.
Читаю чужі еклоги.
Змарчіли кумири...мачо.

Бажала свободи, світла.
І яйли тепер найвищі.
"Не наша..." - джергочуть мітли.
Сороки ділять горище.

Хітони весни у цятку.
Вітри балаганні, кволі.
Позичив пустун десятку
На мандри в ліси Тіролю.

Безумці просили душу...
Писали каліграфічно.
Спочили зайці на плюші.
Порода моя вулканічна.

Вже й камінь Сизифа тричі
Котила на скелю прози.
Природа утаємничить,
Напружуєш серце, розум.

"Зелена... таки зелена..." -
Сміх сіє мачок дрібнющий.
По діжці від Діогена
Повзе делікатний плющик...

Червона пора намиста.
Ряд вузликів... цикламенів.
Навіщо в болоті - чиста...
Скрекоче людва без мене.


2016

Ліна

На вулиці класика давнього
Творить класика сьогоденності.
Стільки вигадок, стільки зайвого
Їй приписують до нестерпності.

Так буває, бо постать тайною
Оперезана. І невловимістю.
Утішається, видко, кавою,
Поки інші марять можливістю.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли?..

Може видатись геть не такою
Як здається, читаючи вірші.
Та комусь, а напише рукою,
То невже чимось інші гірші?

Забагнеться чимало спитати,
Все пізнати вичерпно й доволі.
А втім, годі у хмарах витати,
Запитання ректи, мабуть, кволі.

Поетесі, либонь, нецікаво
Вкотре слухати квестії чувані.
Залишається крикнути «браво!»
В сонмі плескоту вельми розчуленім.

Все вона необхідне розкаже.
Знає тему направду важливу.
Перед нами словами зав’яже,
Наодинці, напевно, чутлива.

Та все це, може, буде потому.
Як же з нею спочатку зустрітись?
Хоч бери та чекай біля дому,
Головне тут – чекати навчитись.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли...


30 березня – 4 квітня 2016

© Дмитро Сич

У калюжу з неба
Місяць впав. Вам треба?
Сонце на тарелі, може, треба, ну?
Хто, скажіть, під трелі
Майбуттям застрелив
Мій колишній світик?
Де ти? – не збагну.

…Сон простий і ясний
Бачу я прекрасно:
Бредемо лугами поміж літніх плес –
Я із вірним другом.
Над вечірнім пругом
Сонце. І злітає
Щастя із небес…

День рудий – потіха.
З ластівками стріха.
В пам’яті, як в краплі, дні встають і дні
Випукло і строго.
Правда ж, вік недовгий?..
Теж мовчиш, мій друже?
Бачиш їх у сні?

28 червня 2015 р.

Я брів по галактиці давніх часів,
Осяянням бачив простори,
В сузір’ї забутих імен так хотів
Тебе знайти – пристрасть в покорі.

Натягнуті струни чекання ячать,
В печалі зітхаючи гінко
З розлуки з тобою, що наче печать
У цім іншомірнім затінку,
Де тиша плакуча мені загляда
Ув очі, де час затонулий,
Який всі творіння земні, як вода,
Навіки скриває в намулі.

Я знаю, що, зблиснувши у небутті,
Буття твоє все ж не померкне, –
І ти в незвичайності чистій, святій
Воскреснеш, красива й безсмертна,
Від злої непам’яті в інших світах,
Де сплутані дії й події,
Де сплять знов повергнуті в попіл і прах
Причини, і мрії, й надії.

Дивлюсь на грядущі склепіння часів,
Де, знаю, в нещасть наших свято, –
В сузір’я забутих імен, як і всім,
Пора мені також вертати!

24 червня 2015 р.

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

Для долі кожному по аркушу.
З одного й другого боку.
Ми починаєм писати тоді,
Як навчились тримати ручку чи олівець?
Ні, набагато раніш.
І річ не в тім,
Що один встигає зробити лиш начерк,
Інший закінчує другу сторінку.
Набагато важливіш,
Як зосереджено пишеться.
А ще – де поставити крапку...
P.S.
Дописую першу сторінку.
Боюсь переходить на другу.

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

2002

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з'являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

Охоплені сонячним світлом,
В нерідній для них стороні, –
Магнолії рясно розквітли,
Бентежачи душу мені.
Краси неповторної квіти
Дбайливо, неначе плащем, –
Укрили оголені віти
Лілово-прозорим вогнем.
Наповнили запахом моря
Сплетіння знайомих алей
Отам, куди йдуть відучора
Гурти галасливих людей…
23.04.16

Синочку наш, захиснику, солдате,
Ти як отам, на тій страшній війні?
Не сплять в тривозі вдома батько й мати
І моляться за тебе вдалині.

Від кулі молять, від жахів полону,
І в бога просять миру і добра.
Сльозу пекучу і гірку, й солону,
Стирає бабця і твоя сестра.

А ти в морози мерзнеш у окопі,
Чому й за що стріляє в тебе «град»?
Століття двадцять перше у Європі,
А зло війни винищує солдат.

Ніколи в світі жодної із воєн
Не починав наш гречкосій-народ.
Козацьким духом сповнювався воїн,
Хоча тяжів до миру і свобод.

Отак було в державі і донині,
Та вороги і мови, і краси,
Що зачаїлись тихо в Україні
І проти неї підняли списи.

Війна прийшла на терени країни,
До кожної родини, в кожен дім.
Тепер повсюди смерті і руїни,
Бо «руський мір» провинним є у тім.

Вбивають українську душу й тіло,
Щоби боялись ворогів «хохли»…
Майданом побороти зло зуміли,
Продажність і підступність - не змогли.

Та розбудили отакенне лихо,
Яке осиним викрилось гніздом,
Яке в офшорах вижидало тихо,
Не заробилось потом і трудом.

Тепер частіше всюди «Плине кача»,
Могил горбочки снігом застеля.
А українська мати гірко плаче
І проклинає ворогів з кремля.
21.04.16

Магнолії розквітли у саду,
Між біло-фіолетової тиші.
Тихенько поміж вітами іду,
І чую - вітерець гілля колише,
Магнолії розквітли у саду.

Між хмарних виглядаючи отар
У чашечки магнолій неквапливо
Із неба ллється сонячний нектар,
Тріпоче щастям захмеліле диво,
Між хмарних виглядаючи отар.

Така солодка ця ясна печаль,
Немов із висі сад увесь накрила
Та біло-фіолетова вуаль –
Магнолій ніжних кольорові крила,
Така солодка ця ясна печаль.

21.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

13 Ніч. І бажання солодкі відчули весну.
13 Щойно десь квітка болотна позбулася сну.
13 Папороть сил набирає, бо поки нема.
13 Серце твоє відпускає прийдешня зима.

13 Ніч. На містичні узлісся летять солов"ї.
13 З неба спадають зірниці в долоні твої.
13 Час наближається Першотравневих Подій.
13 Відьмо! Лети і омийся в весняній воді.

13 Ніч. Голе тіло холодне торкає пітьма.
13 Ти насолоду свободи відчуєш сама.
13 Сили Пітьми набери- Вальпургієва Ніч
13 Сил чималих забирає... То Сили поклич.

13 Ніч. В піднебессі замріяний Місяць постав.
13 В озера плесі відбився Закоханий Став.
13 Тіла красою порадуєш Сили Нічні.
13 Будеш нічною принадою... Може, мені...

13 Ніч нам до зустрічі килим постелить із трав.
13 Виливом пестощів, пустощів буде ця гра,
13 В ній поєднаємо душі свої і тіла,
13 В ній Двоєднання порушимо Блага і Зла.

13 Ніч. Це не вітер, це спів твоїм серцем луна.
13 Вся опромінена світлом нічного вікна...
13 Пісню весни і надії співа Гамаюн...
13 ...Не розкривай до Подій таємницю свою!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116041700291

Ще не тікали люди с тих земель,
Але гонителі вже чують запах крові,
Вже сплетена мотузка з конопель,
І цвяхи із заліза вже готові.

Вже лагодять каменярі моста,
Вже жінці прокуратора не спиться,
Вже сивий тесля витесав хреста,
Вже виткана посмертна плащаниця.

Вже в алавастр налили миро й мед,
Та сенс того ще сховано. Одначе
Є в світі Той, хто знає наперед,
І у саду ночами тихо плаче.

Я вірую...А вірш, від слова "віра".
Я вірую...Отож - пишу вірші.
Ти віриш: небо хлюпотить в душі.
Плюскочуться іскринки синіх мрій,
Солоною краплиною із вій
Збігають веселкові кольори,
Щоби піднятись потім догори.
Ти віриш: лагідно верба муркоче:
Пухнастим котиком душі торкатись хоче,
Що лапками ступає по веселці,
Яка стежиною веде до сяйвосерця.
Ти віриш, журавлинний ключ відчине небосині,
Де квітнуть хмари яблуневим цвітом нині.
А віриш,уночі матуся-нічка
Усіх зірок цілує в яснощічку,
І колискову лагідно співає,
І люльку-місяць тихо колисає...
Ти віриш - вірш в тобі.

Весняне повітря несе живодайне тепло.
Пісками дочасно спливають невпинні хвилини.
Земне існування – суцільний довічний полон,
Усе пережите – випестує розум зміїний.

Проб'ється крізь темінь і сонячне сяйво затінить
Правічна мінливість, що ставить питання у лоб.
Та хай би там що, але досвід людини безцінний
І враження кожне лишається часу на зло.

На чорне і біле не ділиться порівну світ,
Бувають захмарені днини і місячні ночі.
Виховують нас і ламають дороги нові

Тоді, як душа очевидне прийняти не хоче.
Бувають слова, що руйнують чужий заповіт,
І краплі, що влучно і впевнено камені точать.

2016

Вже день передвечір’ям дише,
Серпневу кидаючи тінь.
І сонце зайде вже лівіше,
Ніж ще учора. І хотінь

Все більшає, ніж на світанку.
А дня бездонного катма.
Ще треба полюбить коханку,
Якої ще чомусь нема.

Та не ревнуй мене, не треба.
Убуде з мене, пропаде?
Подібний, мила, я до неба
Й до сонця, що праворуч йде.

Йде битим шляхом, щедро гріє,
Та по дорозі, як на сміх,
Заверне в гості до Марії,
Що жде також тепла і втіх.

Сидить, як з пісні, край віконця.
Того, єдиного, нема.
Я їй вділю окраєць сонця,
Щоб їй розвиднилась пітьма.

Не треба кпинів і злорадства.
Лівішає серпневий крок.
Я, світ рятуючи від бабства,
Примножую у нім жінок!

Я теж колись, як всі, одвічу.
Рентгеном, Боже, просвіти
І лівизну мою одвічну,
І їх святенність правоти.

21 серпня 2015 р.

Хтів би вітром стати, мила,
Щоб твоє піддерти плаття.
Ти б у мент його згубила
Так, як губить цвіт латаття.

Цілував би я коліна
Й вище – всю тебе, смугляву.
Ти б тремтіла, стебелино,
Мила квітко величава.

І було б це доброхітно –
Ані примусу, ні сили.
І відчула б ти: вагітна
Легковійним вітром милим.

І просилася б ти: «Мамо,
Не жени у світ за очі!..
Не була я з парубками –
Вітер це мене зурочив!..»

26 жовтня 2015 р.





«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні

Він десь один. Стомився від журби.
Самотність дзвонить у ночах безсонням.
Лиш чути скрип старезної верби
І пугачевий крик за оболонню.

Один тепер у світі. Без крила.
А на однім не піднесешся в небо.
Його кохана поряд скрізь була
І в ній була невидима потреба.

Мовчить усе – і пісня, і слова,
Мовчать і не тривожать вірні друзі.
І навіть чути, як росте трава,
І лопається брунька у напрузі.

Усе на світі має певний вік –
І дерево, і квітка, і людина...
Сльозою обпікає чоловік
Свою щоку. Пішла його єдина

У засвіти, у вічність, в небеса,
Себе звільнивши від жалю і болю.
Без неї він тихесенько згаса,
Не нарікає на свою недолю.
20.04.16