Бачу в снах я рідний край
і причал нічний.
Віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Зрозумій, що в цій імлі –
ані рідних, ні близьких;
що нещасних на землі
більше від усіх…»

Чи в дитинстві знали ми,
люблені всіма,
що від торби та тюрми
зарікань нема?!

Тільки птаха загука,
і здригнеться в далі тій
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Уяви життя без сліз
в царині новій.
Ти повір – і помолись
о душі моїй.

Є недовідома даль,
що для віри – не межа.
Є любов і є печаль,
а все решта – лжа».

Спомин давній не зника –
сниться в час нічний:
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

…Від промінчика з небес,
що проливсь на грішний світ,
свічка ця з далеких плес
в темряві горить…

08.2015

Дуже я люблю свята
і причина тут проста,
бо на свято є сальце -
й підростає черевце.
Занесу сальце до хати:
гарне в мене буде свято.
Сало їсти – це наука,
ти лише мене послухай:
сало з перцем - до обіду,
на вечерю - сало з хріном,
з рум`янесеньким бочком,
ще й натерте часничком,
а м`якесенька шкуринка -
гарна мабуть була свинка.
До сніданку - сальтисон:
салу змінено фасон.
Для гостей - сальце в духовку:
не давати ж їм перловку?
Щоб сальце їм подавати,
треба ще й чарчину мати.
Салу гості раді будуть:
вас ніколи не забудуть!
Навіть сплю і сало бачу:
я до сала не ледачий,
бо завжди сальця до свята
не буває забагато.
Правду люди ніде діти-
салу треба нам радіти,
коли сало на столі
значить в нас хороші дні.

Душа радіє, як зоріє
у світі шоу хист її.
Тримає долу зваби-вії
і рвійно гляне: Це – тобі!

Читаєш, може й невмируще,
не гра престолів – гра ума,
де красотою сяє суще
і хиби явної нема.

Тож не щади свої коліна
у храмі грацій і краси.
Підуть чутки і зійде піна.
В хоралі – чулі голоси.

Але, о душе, в лоні слави
така сумнівна зоре-мить.
У гожий день, у ніч заграви
вона однаково тремтить.

Ти знаєш, душе, – війни, сльози,
і нагла смерть, і трупний дим,
останній путь, криваві рози
не мають потягу до рим.

А ще, о душе, все минає…
Цю мудрість персня знає світ.
І вершник-час летить над гаєм,
несе подалі від софіт.

А втім, як маєш голу босу
свою затяту правоту,
неси на суд (осанну? осуд?)
надії вічної тату…

2015

люди руйнують систему
система ламає людей
вчора затиснені клеми
а завтра фонтани ідей

люди блукають у житі
мокро словесна вода
на макрозйомці нажите
жовтень... зимова слюда

знають чимало маршрутів
хочуть повсюди ураз
люди кричали в Бейруті
люди кришили Кавказ

люди хитають систему
система ламає хребти
плазмою в міць кремнезему
переливаєшся ти

що тобі снилося душе
пошуки звізд у траві
вибух... спотворення суші
шрам на Господній брові

від сотворіння від спраги
натовпи хочуть вина
мерхне турецька чепрага
люд посилається на...

над гелготінням і вище
плине заверблена твердь
виламай хлопчику свищик
хай налякається Смерть

йдеш за колюччя акацій
ти деміург чародій
прагнення мандрів санацій
і вірулентність надій

2015

ця планета зубожіла жебрачка
що місця не знаходить собі на посмітті
міжгалактичному
такому облюбленому куточку теплозвичному
ця планета до стоту ущент переповнена
чужими атрофованими візієфізіями
що нестерпно печуть венопорізами
ця планета крихка вже утретє слюною
Всемогутнього Бога склеєна посудина
піпле зри отакі от паскуди ми
ця країна моя і твоя та не наша уже є
відмерлою ДНК клітиною
нікому вже не трібною огидовидною
ця країна плодом абортованим помирає на
узбіччі розпеченому травою порослому
і нікого не обходить як йому
а народ цей навіть не мурахи бо вони одне за
одним не зважаючи на статеву ознаку
не сходять з обраного шляху
я не знаю чи горда чи ні вже тим фактом що
вкільно існує надвільна країна
я ненавиджу тих через кого моє покоління
безжально так гине...
2015

Народилася 6 грудня 1940 р.у Львові. Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов’янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на хрущовську «відлигу». Отримавши диплом, викладала на підготовчих курсах Львівського політехнічного інституту. Публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях. Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на захист переслідуваних діячів культури 1970 р. звільнена з роботи. 12.01.1972 р. заарештована.
Слідчі не змогли довести її причетність до групи В. Чорновола та участь у виданні нелегального журналу «Український вісник». Але у липні 1972 р. Ірину Калинець було засуджено за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. Через півроку такий самий вирок отримав її чоловік. Їхня маленька донька була розлучена з батьками на 9 років. Ув’язнення відбувала в таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Брала участь у всіх акціях жіночої політзони. Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області. Повернувшись до Львова у 1981 р., почала виснажливу боротьбу за прописку і працевлаштування, одночасно бере активну участь у пробудженні вільного культурного та громадського життя Львова. 1990 р. її обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 р. працює начальником Львівського обласного
управління освіти. 1992–1994 рр. — голова підкомісії в Комісії ВР з питань освіти. У 1998 р. за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер), 2000 р. нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Померла внаслідок тяжкої і тривалої недуги на 72-му році життя 31 липня 2012 р. у м. Львові.

***
І я бездомна, любі побратими,
душа моя гірка, як чорна їдь.
Я заздрю вам — оцій малій могилі,
що одиноко правдою стоїть.
Куди я йду разом із світом хтивим,
рабиня відчаю і власної скорботи?
Мій добрий друже, друже мій єдиний,
під зорями чужими і жорстокими
до тебе ще приходить Батьківщина,
якої тут віддавна вже не маємо...
З чиїх же рук ласкавих нині
землі своєї кров’ю запричащаємось?

***
Василеві Стусові
Ще того віку вистачить. Ще того
життя полинного, щоб вік перебрести,
лишивши цю пустелю, як хрести
лишають на могилах... Злого,
найзлішого не вигадати дня,
ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих...
Як тільки вечорова тінь забризне
на обрій неба, я твоє ім’я
повторюю в молитві. Шепіт гасне,
як гаснуть зорі в світанковій млі.
Ще того віку вистачить для щастя
прийти і вмерти на своїй землі.

Інтерпретація сюжету Айвазовського:
Солодкі персики і літня жінка.
Не вистачає принца їй заморського -
Ласує персиком вона самітньо.

Чабрець і м"ята, персикове дерево -
Духм"яне і спекотне дежавю:
Пригадує солодкий присмак ніжності
Та бархатисте " Я тебе люблю..."

І як митець - засновнк маринізму
Колись намалював її портрет,
Ховаючи у персиковій м"якоті
Навіки нерозгаданий секрет.

Сонна жінка – розплавлена патока щастя,
Перманентна любов, уповільнена, цільна.
Острівець, до якого пливуть пілігрими,
Натхнення – палке і нестримне,
Та найперше - приручена дика кішка,
Тільки час її вижене з ліжка.

Сонна жінка – смачнюща розчавлена сливка,
Потягусі – солодкі такі і тужаві…
Навіть сонце вгрузає у зібгану постіль,
Так немовби всі ночі поспіль
Сон-мисливець зникав у вікні без улову,
А сьогодні – все так раптово….

Сонна жінка і до болю спекотний ранок,
Латентне кохання, ілюзія дикого саду.
Невідточена магія зникне у чашці кави,
Як скельця в яскравій оправі.
Сонна жінка – розсипаний бісер ночі…
Та ну його… А давайте трусити сливи! Є охочі?

16/08/15

Мандруємо і близько, і далеко.
Знайомимося – він, а он – вона:
як одинокі бузько і лелека,
освоюють пейзажі із вікна.

Знайомі теми:
вчителі і школа,
дитячі роки,
пізні віражі
і одиноке
перекотиполе...
Не вивідає більшого ніколи,
як візаві у іншої душі.

Йому пора.
І їй пора дізнатись,
чого так поспішає чоловік.
Така жара.
Нема куди податись.
Коли не дуже хочеться прощатись,
то швидше розлучаються на вік.

Він ще побачить, що зійшов раніше,
аніж повинен у чуже село.
Вона ще буде героїня вірша,
але переживатиме найбільше,
що він такий, якого не було.

Ось так і розбігаються дороги
у незворотні на шляху стезі́.

Куняє бузько на одній нозі,
лелека у болоті миє ноги.

Бурлака вітер тихий і убогий
у лузі щось нашіптує лозі.

                              08.2015

Вже й Маковія... Вибраний часник.
Плететься хміль, пишається квасоля.
Кого сховали, хто безслідно зник.
Така вже доля.

Пливе хмариння, бо не зна межі,
Лелека облітає попелища.
У сало устромляються ножі.
А крівця хлище...

На ганках принишкають матері.
Батьки зголили оселедці, вуса.
О як пекельно-спечно угорі...
Війни боюся.

Не те, щоб я ляклива у товпі,
Була на сценах, віддана галерці.
Міксуються премудрі, надтупі.
За що ці герці?

Розкремсаний над полечком літак.
Вини ніхто не взяв, а сенси - пір`я...
Жахливе жниво, все росло не так.
Пік маловір`я.

Посеред коки, вишкірів лакуз,
Небесних водопадів та маїсу
Жере, сценарій строчить Джек чи Круз,
Служака біса.

Затихли жорна, звітрені млини.
Можливо, нам несли бісквіти Щастя.
Охоче їли... Тиша цілини.
Цвяхи - в зап`ястях.

Ну що скажу поетці, що клепа
Дзвенючі вірші? Муж - у батальйоні.
Що принесе в долоні до попа
Нуль медальйона...

Оті шрапнельні видива-рядки,
Шкарпетки неколючі, рукавиці
Сховаються в кагат, як буряки.
Бо крези - ниці.

А я ж - за глузд, засіяні поля,
Шумок весіль, а не вінки соснові.
Хтось прочитає, скаже: "Ой-ляля...
Віз - чумакові,
Ми - осучаснені, споряджені. Броня...
По вишколі - гопак на автострадах.
Хто пацифіст, отой не доганя
Сюїти "градів".

Дзуміє муза...
Вишию панно.
В Ісусика малого - Батька риси.
Хтось поклада надію, хтось - вапно
На трупи лисі.

Світ - серпентарій.
Струджений павук.
У оберемках - павутиння, мухи,
Меди оману, пилюга розлук,
Посмітюх слухи.



2015

Мені б не вискочкою бути,
а титулованою ню.
Я та поезія забута,
що у бомонду – парвеню.

Але, буває, ходжу риссю,
ну, тобто, зразу обома.
І Еверест мені корився.
У мене хвостика нема.

Ну, тобто, є, але куценький,
як у Узала борода,
коли у юрті – не їзда.

Нехай на наші посиденьки
не ходять чукчі і евенки,
а то поезії – біда.

16.08.2015

Гнітить мене ще за минулим ностальгія,
Ще відчуваю присмак гіркоти.
Я так давно про справжнє щастя мрію,
А може подаруєш його ти?

Душа жіноча завжди прагне ласки,
Теплом і ніжністю хоч ти мене зігрій.
Як Попелюшка хочу я у казку,
А справжнім принцом ти щоб був у ній.

2000 р.

Отак і будеш парвеню –
між тими, хто на фото ню.
І не втискайся у бомонд,
там править сьомий Сигізмонд.
Там хилитання опахал...
Впаде виделка чи кинджал.

Навіщо – батли, штучність поз,
тусівок-війн, метаморфоз?
Тебе розрадить арлекін.
Від сколіозу – лет... ослін.

З нірвани виринеш – у дзен.
І тішся, віршику, – спасен.

І хтось розгляне, мов кота:
чи та порода-чистота,
чи не гіпсований – стрибучий,
чи не занадто злий, блискучий…
Мо`, заслуговуєш медальки
Чи камізельки бабці Гальки.

Отак під рампами й заснеш.
То ж не для тебе – туші, креш.



2015

На бабиного літа павутинку
Осінь нанизує росинки-намистинки,
Показує усім свої обнови:
Вінок вдягає із листків кленових,

І плахту помаранчево-багряну
Ще й калинову блузу-вишиванку.
Обходить всі сади,поля,обійстя
Дивна красуня - осінь українська.

2015 р.

Жили ми якось і без кро́ві.
І, може, Богові хвала,
хотіли чистої любові
і мали ту, яка була.
А я забув уже, яка ти,
моя найперша із дівчат.
І як найкращу, упізнати
уже не вмію, як солдат,
що повертається не з бою,
і не у світовій війні.
Не закривали ми собою
ще амбразури у Чечні.
Ми повертались одинокі,
не мали глею в голові.
Щипали модних і високих
і українські рядові.
І повертали не до неї
стезею пішого бійця
з полону армії своєї
і гідного її кінця.
Ішли ми на чолі планети,
неначе сукині сини,
коли під Пітером ракети
чекали Празької весни.
І не одна тоді під кленом
любила воїна за те,
що був і юним, і зеленим,
наївним, бравим...
                              А проте,
таким, як мати народила.
І не ікається мені,
що може й ти мене любила,
як окупанта на війні.
Ми не уміли оцінити
свої минаючі літа
у ті роки несамовиті.
Тоді і ти була свята,
і милосердна, і лукава,
і наче видиво ясне,
ще не чекаючи, чекала
і забувала не мене.
Ми брали те, що заслужили
і те, що партія дала,
і те, що інша не могла.
Але не забували милу.
І навіть честю дорожили,
якщо така тоді була.

                              2002-2015

Ховає ніч зірковий талісман
в імлі думок захмареного неба.
А може, все – ілюзія, обман
і кожен лиш слуга, по суті, его?
До вічного немає запитань,
але до миті: бути чи не бути?...
У сенсі невмирущих сподівань –
шукають долю між «ніде» і «всюди».
Не осягнути світлої мети,
блукаючи у марах «перемоги».
Безвихідь там, де люди і світи
будують на чужій біді чертоги.

2015

В ставку де купався Івась,
жив не звичайний Карась.
Був дуже добрий співак,
знав його спів кожен Рак.

І якось той хлопець Івась
почув як співає Карась.
«Невже щось зі мною не так»,
– тривожиться бідний хлопчак.

Поближче підкрався Івась,
співав голосніше Карась.
Вправний же рибний мастак,
йому б ще метелик і фрак.

Слухав би й далі Івась,
та угледів хлопчину Карась.
«Давно, ти стовбичиш отак?»
– питає в Івася співак.

«Недавно», – каже Івась.
«Ти любиш співати?» – питає Карась.
Хлопчина каже, що так,
значить хороший з тебе козак.

Співає і далі в ставочку Карась,
йому помагає хлопчина Івась!
2015 р.

Якби мені дістати крила,
мене б матуся не зловила.
Я полетів би до Китаю
і пив би там багато чаю,
знайшов драконову печеру
І з’їв би рису на вечерю.
Прийшов в покої до палацу,
розбив би фарфорову тацю.
А потім: «Ой! І що ж робити?»
PS: Прийдеться мамі подзвонити!

2015

Ступайте слід у слід
За мною по воді,
Не стишуючи хід,
У впевненій ході.

Без сумнівів ідіть,
Дивіться вперед себе.
Життя – це лише мить,
Лиш крок один до неба.

Лише любов - так просто,
Тримає на поверхні,
Рятує від погосту,
І від пустої смерті.

По морю ідучи,
Не всі дійдуть до краю,
А дійдуть лише ті,
Хто страху не знає.

15.08.2015 р.

Набачилися небо і поля,
що в Україні є іще поети,
які на злеті видимі здаля,
але і їм буває не до злету.

Минає революції пора,
за нею інша нібито на часі.
Ну, де ви, просвітителі пера,
що не відповіли мені ні разу?

Ну хоч би щось пораяли мені,
полаяли, як у часи радянські.
І невідомо, чи то я на дні,
чи у «Дніпрі» одні пісні циганські.

Ой не водою повниться журнал.
Пливе за течією неповторне.
І буде у редакції аврал.
Мене почули нині, як і вчора.

Але фальшиве соло не дует.
Руки нема, а треба дві, буває.
І Луківа не радує сонет,
що є поет, якого ще немає.

А я піду із Перцем заодно
і втну, – біліє парус одинокий.
або, – реве та стогне Дніпр широкий...

Але нема надії все одно.
Мої листи потрапили на дно.
Дніпро широкий,
                              але ще й глибокий.

                              2015

Я промінцем торкнуся твоїх брів,
Твоїх очей у оксамитовій усмішці...
А потім вип'ю гамір  втомних днів,
Підправлю візерунки на лляній маніжці.  

Ти заговориш в сні про теплий дощ,
Про слізно-тихострунну місячну сонату.
А промінці світитимуть впродовж...
Леліючи на скронях відблиск зорепаду.  

Я  вітром дотулюсь до твоїх уст,
Жбурну пелюстки айстр в п'янкі обійми ночі...
Жоржиновим багаттям розгорюсь.
Серпневі сни мої розцвічені й пророчі...

2015 р.

Починає життя вигравати веселкою барв…
І коли вже не знаєш, чи «завтра» ще буде у тебе,
Дивний коник зелений сюркоче собі з-поміж трав,
Позолочений промінь освітлює клаптики неба…
Він освітлює душі…і миті…і лиця усі
Тих людей, які вірні тобі, хоч не завше помітні…
Ти карбуєш цю мить – неповторно єдину в красі,
Бо на обрії вже зачекались птахи перелітні…
Ти освячуєш день, ти освячуєш ті імена,
Які серцю натхнення дали і нескорену вдачу…
І тебе ще тримає стихія оця неземна,
Бо смієшся тоді, коли інші приречено плачуть…
Ти щаслива…щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п`янкої отрути…
…Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро
в незрадливому
світлому
серці…

макоцвітно
купи дерті
всі розкуті всі відверті
всі при гаслах
правда квола
край парканів заборола
всі діяльні та ікласті
консервуються напасті
приглядається малеча
не стихає ворожнеча

всі у ражі
полк - в атаці
недоторкані в палаці

рід загиблого в скорботі
свічі
тиша у кіоті

кадри
коди
сотні ран
фільм
старий кіноекран


2015

Вовки віків стоять переді мною.
Мутний і м’ятний холод під крилом.
Я все життя готуюся до бою
З дурним собою, з космосом і злом.

Всесвітнє зло в собі перемагаю,
Скриплю зубами та бреду вперед –
Як воїн в Січ, а чи чернець в Почаїв,
Бджола на мед.

А золота мелодія осіння
Тече в мені та тче в мені звізду,
Немов Творця Всесвітнього насіння,
Мов іскру, що у люльці я задув.

А потім буду тихо усміхатись
І думати про вічність і сестру,
Про те, що в мене ще немає хати,
Хоча, можливо, скоро вже помру.

Про те, що вірш неписаним зостався,
Некоханою Муза та, що... ах...
Про те, що часто гірко помилявся:
В зозулинім гнізді – надводний птах.

Про те, що… те, родинне і таємне.
Утробне і всесвітнє водночас,
Божественне в Якутії і в Ємені,
Над нами, в нас.

Тінь мого болю блідла і здригалася.
Гуляла думка, як той вовк в степу.
Шість перших років у душі зосталося,
Все інше – до безсмертя –
Прах і пух.

Росинка крові.
Саморобні істини.
Солона світломузика зорі.
Болю.
Чекаю,
Доки Сонце вистигне,
Щоб я пізніш за нього не згорів.

10 серп. 15.

На пні сидів - такий малий,
Що ледве маківка видніла.
Прийшов на пляж із ковили -
Та й малював собі Ахілла...

Купали песиків, дітей,
Мелькали м`ячики і п`яти.
Між покемонів, карт, костей
Стирались контури - уп`яте...

В корзині тітки – сік, пляшки,
Люстерко тріснуте зі скотчем.
Набридли вила і горшки.
Героя в хату жінка хоче!

Щоб тога синя, ще й вінець.
Сандалі просить пурпурові.
Пішла робота нанівець…
Але сподобалось корові.

Не торгувалася, ураз
Взяла картинку чорно-білу.
Кума замовила Кавказ,
Тореадора й кішку Мілу.

Торс худорлявий. Хисту - брак.
Закляк безгубий син Фетиди...
Продав Ахілла - за кисляк.
Накидав обриси кориди.

Край лепехи зібрався люд.
…змалюй-змалюй … - дзуміє Зося.
Прокраяв потемки салют.
А може… то мені здалося.

Підвівсь художник, всім «пока…».
На пні розстелена газета.
Доріжка місячна, липка -
Медок лила Єлизавета.


2015

Личко миле в ластовинні...
Це не знак провини.
Ні, це Божа нагорода
Хорошому роду.
Навесні, як ластів’ята
Озвуться з-під стріхи,
Ластовиння, немов сонце,
Все довкруж освітить.
Тож соромитись не варто,
Не варто вмиватись,
Коли ластівку побачиш,
Що верта до хати.

Гірчить полином моє серце і тужить,
Душа твоя щира на Небесах.
Нема тебе більше,коханий мій друже,
Ти не прийдеш наяву,лише в снах.

Для мене ти доленьки був подарунком,
Єдиною втіхою,світлом в вікні.
Приємно згадати солодкі цілунки,
Бо так одиноко без тебе мені.

Я була з тобою безмежно щаслива,
Кохання і досі палить вогнем.
А ласки твоєї зоряна злива
У ніжності росах купає мене.

2004 р.

Вже літечко минає.Спасівка достигла,
Господнєє Преображення відзначаєм ми.
На стіл матуся скатертину простелила,
Пахучий мед поклала й свіжі пироги.

Усе освячене у храмі:яблука рум"яні,
Солодкі груші,сливи й виноград.
Щедро пригощає нас дарами
Яблучний медовий пречудовий Спас.

2013 р.

Я дивлюся крізь пальці : утікає в пісок
гравітація слова, вар ніяких думок.
Атрофія бажання не стискає кулак.
Сорок ртутного плюса – є такий зодіак.
Бедуїни-поганці – каравани жари
з Аравійського краю привели як дари.
Серпень – золото літа, пожовтіло зело.
Спас медовий у храмі витирає чоло.
Я дивлюся крізь пальці: капіляри жаги
безтілесно-беззвучні і не мають ваги.

14.08.2015

Дождь просочился, как в пустыне родник,
Сквозь злой песок температурного сна.
Жары подобной обжигающий лик
Глядит из прошлого, где скрыта война.

Я вспоминаю, как плескалась вода
Под крышкой фляги, что свисала с ремня...
Вновь память юности вернулась туда...
Вновь сны из прошлого тревожат меня...

Хотя, возможно, это вещие сны
Большой войны, что обивает порог,
Костров забвения, дымов пелены,
Безводной скудности военных дорог...

Так кровоточит память-сон... И пока
В бреду я слышал, как поет Гамаюн,
Из зноя ночи протянулась рука,
Достав истерзанную душу мою.

И переливами душа напилась...
И я к источнику, как путник, приник...
Звонок- из прошлого? Грядущего связь?
И ты- на связи, как журчащий родник...

И этой ночью нам жара- не жара.
И этой ночью нам беда- не беда.
Вся наша жизнь- преодоленье преград,
И ты желанна мне, как в жажду вода.

Сотрется с темени испарины зной.
Лишь будь на связи. И звенит аппарат...
И в скором времени ты будешь со мной...
Кто вышел В ЗАВТРА, тот ушел ИЗ ВЧЕРА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081501062

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа.
Я ж тебе кохаю, мила, досі -
Ти для мене юна й молода.

Я ж тебе сьогодні, в день святковий,
Коли ти забула, скільки літ …
Відведу у дивний світ казковий -
У бентежний, неповторний світ.

А літа летять у сині далі,
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!

І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву.
І повір, кохана, це не спомин
Я тебе кохаю наяву.

Пам’ятаєш, біля моря вечір,
Коли хвилі лащились до ніг,
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг.

То були такі душевні муки!
Та ти знаєш, я не златоуст.
Я несміло взяв тебе за руки
Й перший раз торкнувся твоїх уст…

То було немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і в дев’яносто літ.

За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

2013 р.

Я хочу тебе убити,
Волію тебе розчавити.
Ні! - цицькою, як дитинку,
Як немовля те, бавити!

Я б на дуелі встрелила
Влучно тобі між очі…
А знаєш, коханий, сниш мені
Щоночі… Щоночі…

Скільки сліз терпких витекло –
Їх уже не боюся…
Тому, як колись ти вчив мене,
Дзвінко сміюся.

Може, колись, по смерті,
Підемо вдвох на небо -
Скільки ж літ довгих прожито
Без тебе… без тебе…

Знаю, тобі байдужа
Віршів моїх поетика
Вони, як і пристрасть до тебе -
Суцільна еклектика.

14.08.2015

тіло – не ґрати
розум – не ґрати
люди – не ґрати інші
дуже легко програти
важко стати да Вінчі

тіло – ілюзія
розум – ілюзія
люди – ілюзія або й ні
всі на щоденній війні
(це знає не тільки Грузія)

тіло – тваринне
розум – нітрохи не менше
люди для тварин – тварини
ніхто
нікому
нічого
не винен –
це знаємо навіть ми

але будьмо людьми

2015

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременцi на Тернопiльщинi в родині священика. По закінченні семирічки вступила у 1950р. до Острозького педучилища, а за рік перевелась до Костопільського педучилища. Вперше заарештована 13.03.1952 р. ще 16-літньою, вдруге— 20.05.1952 р., і засуджена Рівненським обласним судом за ст. 54 КК УРСР до десяти років позбавлення волі «за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». На волю вийшла 23.12.1954 р., реабілітована 11.05.1992 р.
За «оргнабором» у 1955 р. приїхала на Донбас, де починала різноробочою на будівництві. Працювала в м. Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгурка в шахтарському сел. Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні.Одночасно заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітньогоучилища. Перші публікації в періодиці з’явились у 1964 р. У 1965–1971 рр. здобувала вищу освіту в Московському літературному інституті ім. Горького. З 1984 р.— професійний письменник.
Член Спілки письменників України з 1984 р.
1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі, у 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; обрана до Донецького проводу РУХу; учасник установчого з’їзду НРУ в Києві. Член Національної ради ДемПУ. Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. О. Білецького в галузі критики, ім. В. Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.
Померла 11 березня 2001 року від інсульту. Похована на батьківщині в м. Кременці на старовинному монастирському цвинтарі.


«З пісні слова не викинеш».
Прислів’я

Не викидайте слова з пісні —
Воно в рядку одвіку стало.
Опам’ятаєтесь, та пізно:
Було, і зникло. І пропало.
Здавалось, шкода невелика:
Замінимо і не помітим.
І вже не пісня, а каліка,
Мов птиця, що з крилом підбитим.
А слово світляком летючим
Блищить і в руки не дається.
А слово блискавкою з тучі
Гримить, і сердиться, й сміється.
Ви думали: слова — полова.
Ви думали, а ми старанно...
Не викидайте з пісні слова —
Залишиться болюча рана.

***
І все вернеться на круги своя,
І вийде правда і промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться мені під ноги знову.
І я знайду ті молоді сліди,
Почую пісню, що тоді звучала.
З тих чорних днів неволі і біди
Поезії витоки і начала.
Вона пробилась і зійшла до нас,
Як сонце весняне у небі синім!
Сильніше всього в цьому світі — час,
Та перед правдою і він безсилий.
Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, і промовить слово.
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.

Починається час: розпланований ранок миттєвий,
Не забути блокнот, парасолю, себе і берет,
А в цілому життя як життя, не змінилось суттєво,
Тільки день силоміць, як зловмисник, за горло бере.
Починається час рахувати курчат і картоплю,
Прихистити врожай, готувати себе до зими,
Дочекати Різдва та у нім почуватися добре
І зустріти весну, долічивши лише до семи.
Починається час невідомого того початку…
Я стою перед ним – зимна річка, а треба ввійти,
І засмага моя – проминулого літа печатка –
Із водою сплива за невидимі греблі й мости.
Я чекаю, коли та ріка обійде циферблати
Континентів далеких, морів дивовижних – усе.
І повернеться знов, я на березі буду чекати,
Поки човен життя мені літо моє принесе.
2015

Ховає, як решту безцінну, вологу з небесного ока
у пазуху, в жменю, за скельце озерного дзеркала
заморений серпень і міряє-міряє місяця кроки –
довідує - скоро чи скоро прихід і чи кликала?

Ота, що заходить у обрію двері ледь-ледь розпашіла,
хоч ранок ще сипле між трави прозорої патоки,
та згодом, достоту, захмарює душу, остуджує тіло
землі й небесам, навіть людям. У прагненні доторку

так хочеться бути до смутку потрібною всім і нікому,
так охряно-сіро-брунатно-багряно-мінливою…
І мариться серпню безтямно під сонцем граничної втоми,
і падає вечір в кропиву достиглою сливою.

13/08/15

Ти ввійшов у моє слово
Перечепився за крапку над буквою «і»
Підписав документ під грифом «усе цілком випадково»
І розійшлися кожен при своїй правоті
Шукаємо власні рими
У шухляді тисяча і один білий вірш
В твоїй заміській квартирі леви стережуть твою схиму
А ми стережемо свої почуття незгірш
А, може, трохи лукавим
У тенетах з точкою виходу інтер_нет
У кав’ярні навпроти вистигає дві філіжанки кави
Між стільцями велика відстань - сьогодні не наш парад планет
14/08/15

Чотириста тридцять шість,
чотириста тридцять сім,
чотириста тридцять вісім, частина друга...
Війна — не війна, а так...
Війна — не війна, а так...
Чому ж не спада напруга?
Чотириста тридцять два,
чотириста тридцять три...
сто десята!
Кривава, жорстока, зла,
Кривава, жорстока, зла -
Завзята!
Донецьк, Золоте, Луганськ,
Станиця Луганська,
Щастя...
Дебальцеве, Іловайськ,
Авдіївка і Шахтарськ,
Попасна...

Зірвався вітер, трохи натрусив
Зірок із неба. Кажуть – Персеїди
До нас летять, бо вже дождали жнив
І вже повидло зварене в сусідів.

Цвіркун пече вечірній ритм-енд-блюз,
Надворі пахне серпнем. І ліниво
Дзижчить комар. Закрило небо шлюз,
Молитися ще довго нам про зливу.

Щербатий місяць тихо підійняв
Себе у небо сонцем розігріте.
У полі повно перезрілих трав,
Ще кілька днів – і відлітає літо.

2015

Некрасивий, аж страх.
П"ятиюрідний брат Квазімодо.
Ні по шкірі мурах, ні бажання почути пісні.
Притулилось дівча, бо лібідо, бо зірка, бо мода.
Оченята тернові, а кінь - при її борозні.

І чого б то мені уявляти понтони і свічі...
Після празника всі розбредуться по залах, кутах.
Він купив їй браслетку, парфум дорогий Nina Ricci.
У конвертах вітання. Вона ще не знала кнута.

На сукенці атласній - квітки, на волоссі лелітки.
Научає сестра, як тримати поділ, стремено...
І ніхто ж не спиняє оцю - одинадцяту - Лідку.
Туш її попливла. А жених кутуляє стегно.

Витирає тоненькі вуста, запиває шампанським,
Обіцянки записано, складені речі й контракт.
Премійований він у Парижі, у Сопоті, Гданьську.
Якось буде... Віагра в кишені - не домисел, факт.

Лікував печінки, фарбував сивину, пив настої.
Про дитячу кімнату велися розмови, авжеж.
Крав найпершу свою ще в період Афгану, застою.
А тепер повезе вісімнадцятку до узбереж.

...Витиратиме їй молодий гондольєро сльозини,
Розкошує сьогодні - бо свайба маестро! - юрма.
Ну, немає для Лідки добрячої з бука лозини.
Надивилася Лідка феєрій-казок сінема.


2015

Заснули бурі...обіймає штиль...
Думки шалені укладаю стосами.
Любов пішла, торкнувшися ледь косами...
Мені до тебе - безкінеччя миль.

Зламаємо омріяний паром,
Усі надії скинемо у Лету ми!
Що до основ оспіване поетами,
Не осягнути, певно, нам обом.

Безжально час поїсть усі сліди,
Не впише наше щастя у історію...
За те, що я ім'я твоє повторюю,
Мене надмірно, любий, не суди...

Чарують мене твої очі зелені
І ваблять та пестять губ пелюстки.
В житті мені більше нічого не треба,
Лиш ти була б поруч ще довгі роки.

На тебе молюся,мов на богиню,
Готовий я руки твої цілувать.
Перед Всевишнім впаду на коліна,
Подякую щиро за цю благодать.

За доленьки щедрий такий подарунок,
Що найцінніший всіляких скарбів.
П"янить і дурманить кохання трунок,
Про щастя таке я і думать не смів.

Ні,це не сон,ти зі мною насправді,
І ніжності пісню співають серця.
Нині живу я,наче у казці,
Нехай їй ніколи не буде кінця.

2014 р.

Порожньо в батьківськім домі,
Не живе давно ніхто в нім,
Простір травам,споришам.
Та ступлю лиш на подвір"я,
Чую голос,ненько твій я,
І щемить моя душа.

Чорнобривці,рута-м"ята
Та барвіночок хрещатий
Тут росли, - дитинства квіти.
Ніжний запах матіоли
Не забудеться ніколи,
Скільки на цім світі жити.

2015 р.

терпіння вчуся цілорічно
терплю цейтнот катастрофічний
терплю всі вибрики погоди
терплю місця винагороди
терплю Юрася нетерплячку
кота на книзі друга сплячку

усім близька своя сорочка...
даю доріженьку "синочкам"...
мовчу коли обважить свинка
коли засмічена зупинка
терплю...
терпіння - панацея!
шерепа терпить корифея
навіси терплять рух дверей
шерепу терпить корифей
терпіти ліпше ніж кричати
терплю в реаліях у чаті

терпіла бевзня і єхиду
терпіла мудрість мат огиду
терпіла визиски і бучі
терпіла біг овечки з кручі
терпіла ікла у долоні
терпіла біль у зубі в лоні
терпіла кризу словотечу
терплю нікому не перечу

терпіла міць напругу старту
дошкульність вітру солод гарту
терпіла насміхи та кпини
терпіла сходження лавини
терпіла славу і наскоки

нарешті - пагоди високі



2015

Тисячоліття до ума і вміння
ішли угору і росли числом.
Точили древо, кістяки, каміння.
Учились жити між добром і злом.
І ось тепер, фактично на вершині –
люби себе і лайкай слово «Клас!».
І що з того, що світ на волосині
і унизу чекає «Фас!» фугас.

13.08.2015

Вже осінь в літо айстри принесли,
А ми іще побавитися раді
Теплом і сонцем, піснею бджоли,
Красою жита, яблучній принаді.

Серпневі квіти - скоро падолист,
І літа залишилося - у жмені!
Одразу у душі, мов сценарист,
Відтвориш осінь у багрянці кленів.
08.08.15

Війну не кличте в рідний дім -
В палац, квартиру, в сад і в хату.
Сто раз подумайте об тім,
Не знайдеш потім винуватих.

А ви накликали біду,
Ви смерть покликали до хати,
Страшенну варварську орду,
Щоб з горя посивіла мати.

І не гадали ви, що враз –
Війна на вашому порозі.
І біль, і страх, не до образ,
Розруха, смерть синів і сльози.

У світі істина стара –
Серед своїх нема месії.
Снаряд летить, не розбира,
Хто за Вкраїну, за Росію.

Ви стільки разом прожили,
Вже діти виросли, й онуки.
Було і слави, і хули,
Ви знали щастя й серця муки.

Не цінували ви добро,
І сад у яблуках, раїну.
Для вас нерідним був Дніпро,
Хоч народились в Україні.
31.07.15

Надлишкова самотність графічно малює трояндові риси -
чорно-білі дотичні кути до блакиті, що в стилі модерн.
Вона каже, що їй двадцять п'ять, що наївне з жагою сплелися,
Відчуваючи під архаїчними тропами зрадницький терн.

Хуртовиною списаних книг розлітається жадане й любе,
В задзеркаллі химерних істот кожен істинно бачить себе.
Вона прагне змінити минуле, так нещадно шукаючи згубу
Для тих хвиль, що ховають кита, який поряд із іншою йде.

Вона знає, як твориться звук у перлиновім просторі мушлі,
Загадково всміхаючись будить в собі неприборканий хист,
мимоволі стискаючи нерв, розбиває обпалені кухлі,
щоб зібрать намистини для нього у сотні лялькових намист...

Море переживе нас всіх.
Втопить наші приховані гордощі,
з тихих благань домалює святий оберіг,
замість молитви прибоєм розіллється поночі,
відзвук цілунків сховає на мулове дно,
і молоком на каміння збіжить разом з піною,
власним кордонам розмиє невидиме тло,
граючи відблиском миті на хвилі з годиною,
щиро і пристрасно буде гойдати зірок
поодинокі зітхання в серпневому золоті.
Море дозволить зайти в нього лиш в напівкрок
і розчинитись у нашої приязні холоді.

Ті, що за правду вбивають
Кров’ю душаться, знаєш
Лиця ховають в забралах
Правду в труну не сховаєш

Як хворий лежиш в постелі,
То знаєш, що буде з тобою.
А в них крила вищі за стелі
Проб’ють броню болю...і воля

Поглянь у кого ти стрілив
Дощі китайками скрили
Червоним і чорним снігом
Впа́де правда на ваші могили...
2015