Мы засыпаем лицами к стене,
но я на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Все наши планы плавятся в огне.
Ах, если бы не мысли о войне,
ведь я еще на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Вот снова, все забыли о стране
и топят свои хлопоты в вине,
а я уже давным-давно на дне
и моя жизнь в багровой пелене.
Я тут теперь не мыслю о вине
из-за которой ты на левой стороне,
а я на правой стороне.
Ты видишь только ужасы во сне,
но никогда не скажешь мне
о их чудовищной цене.
Всегда ты на своей волне:
подвинешься к оранжевой стене
и вновь заснешь на левой стороне,
а я с тобой на правой стороне.

04.08.2015

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Буває хтось притулиться -
Дізнатись, чим пахтітиму,
Лизне мій пес прибульця,
А я хвостом вертітиму.
А пес мені у пах
Свій ніс нахабно тика:
Дивись, отам в кущах
Я тільки-но посцикав.
Йдемо у далечінь -
І хай там що за нами,
Чалапа наша тінь
За власними слідами.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Бува дурним він дуже -
Як вчепиться до суки,
Я двічі був одруженим,
Тож досить нам науки.
Його у воду - бух!
Навкіл - веселі бризки,
І лапи йдуть у рух,
І втіхи - повні писки.
На сонці - ліпота,
Тхне шерсть солоним квасом,
Від носа до хвоста
Обтрушуємось разом.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

І будемо мовчати -
Морська чудова даль ця:
Я чухатиму п'яти,
А він полиже яйця.
Змішалися в ці дні
Світи людський і псячий:
Вдихаємо вогні,
Шукаємо свій м'ячик...
Заскавулю - краса,
Коли нема людини,
Коли немає пса...
І пес мій гавкнув чинно.

Аж вечір нас остудить -
Ми сидимо самі:
Мій пес людей не любить,
Не любі пси мені...

Народився 26 квітня 1890 р. в м. Зіньків на Полтавщині. Середню освіту отримав 1908 р. 1908–1914 рр. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. 1912 р. — перші статті та рецензії в журналі «Світло», газеті «Рада». Після закінчення університету вчителював у гімназіях. 1918–1920 рр. — викладач українознавства в Архітектурному інституті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де працює 1920–1923 рр. У 1923–1934 рр. —професор української літератури Київського університету. Київський період найбільш плідний у творчості.
М. Зеров — визначний літературознавець, блискучий і відважний критик і полеміст, лідер
плеяди поетів «неокласиків», майстер сонетної форми, перекладач античної поезії.
Після Пленуму ЦК КП(б)У 1927 р., який, давши політичну оцінку «неокласикам», фактично
заборонив літературну і критичну діяльність Зерова, почалися політичні переслідування.
Наприкінці 1934 р., втративши роботу в університеті, переживши смерть 10-літнього
сина, Зеров переїжджає в Москву. У квітні 1935 р. Зерова заарештовано і доправлено до Києва.
За звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією його засуджено до десятирічного ув’язнення на Соловках.
У 1937 р. «справа Зерова та інших» булла переглянута, М. Зеров разом із багатьма діячами української культури був розстріляний у селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

***
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова —
Єдиний добрий на майбутнє знак.
11.12.1931 р.
***
Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво:
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
1923 р.
***
(Anno D. 1787)
«Сонця виходять із своїх орбіт,
Щоб нас огріти у благій гостині!» —
Так промовляли Другій Катерині
Облесні проповідник і піїт.
Та посміхався царський фаворит,
Галеру ведучи по хвилі синій,
Де на підвалини новій твердині
Мав степовий прослатися граніт.
І як пливли, то скрізь на видноколі
Зринали хутори, церкви, тополі
В місцях, буцім залюднених тепер.
А ніч ішла на працю, крик і галас,
Щоб завтра сонцем названа — з галер
На степові експромти милувалась.
28.04.1931 р.

Incognito
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в’язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
1934 р.

Ще бовваніє хлопчик у смородині.
Мене малює: родимка, вінок...
На Мокринця тини лягла городина.
А я не доросла ще до жінок.

Біжу на греблю.
Страх! Покликав заміж.
Десь у Валєрки - бабця, острівець.
Вже той портрет везе столичній дамі.
Лежить між бадилиння олівець.

Цвіркочуть невгамовні мрії-коники,
Пахтіють матіоли, нагідки.
Я прочитала всі наявні сонники.
Липневий потяг рвійний, зашвидкий.

Він обіцяє бути суперніжним,
Навчив його вітчим варити плов.
Заробить на сукенку білосніжну.
Лечу в те спечне літо стрімголов...

...Його призвуть, і десь на Байконурі
Зіжмакає листи, любов, портрет.
Бо інший, старший, на ведмежій шкурі
Мені сплете найвищі із тенет.


Смородинове-2

Подався звіролов - на рик пантери.
Я тоскно вислизала із тенет.
Гули заводи, літаки, афери.
Згадався хлопчик... трав"яний браслет.
Тоді, в сімнадцять, промайнула садом.
Зайшов смаглявець: вудка, олівці...
Він так любив, так в армії досадував.
А той портрет - суцільні промінці.

Мені жагу забаглося вернути.
Художника лишила край Дніпра.
Вже стільки відцвіло сільської рути...
І, зрештою, життя - суцільна Гра.
Із ним так легко, він такий хороший.
І буде син, і хата серед лоз.
Він хвацько так закасував холоші,
І карасі пливли - до нас і повз...

Листівку написала, враз приїхав.
У Вишгород покликав. Без образ.
Я ж в юне літо ягідного сміху
Шукала хилиткий дороговказ!
А цей Валерій лив шампанську піну,
Кришив синицям тістечка пласкі.
Зірвав троянду - росяну, кармінну.
Повів у ніч по вуличці грузькій.

Зламався в ньому олівцевий хлопчик.
Так виглядають мачо, фірмачі.
З такими вивчиш кільканадцять опцій -
І... проведеш до юльок і лючій.

...Квитків ми не купили, всі розпродано.
Не втрапили на острів, у Форос.
Общипували гілочку смородини...
І відганяли жальних бджіл та ос.


2015

***
Немає вади, то й не буде пліток,
як виїжджають на чужім горбі,
аби перемогти у боротьбі.
Одне питання має аналітик, –
чого одне загадує політик,
а має те, що вигідно собі?

***
А у Росії – затяжна весна.
Нема кому варити головою,
і парять ріпу автори розбою,
чого їм більше коштує війна –
зеленої валюти чи набоїв?

***
І в Україні є ще любі друзі,
які і у Росії холуї.
За неї вмерли сотні і рої.
А де взялася армія Союзу,
коли немає армії її?

***
Війна і зброя – інша тема,
і не обі́йдемося без
національної дилеми, –
чого командує нікчема,
а багатіє, наче Крез?

***
Чого організовувати лови
відпущеного ката-палача?
Чому не урятуємо дівча?
І руки геть, які по лікті в крові,
у кого є ще зайві до плеча?

***
Не висихає покоління враже.
Риторика не додає надій.
Сучасному майбутнє не покаже, –
чого не їде, поки не помаже
свої колеса злодій-лиходій?

                              2015

між нами Бог… і біг… і забуття…
Байдарські зацвяховані ворота
бахчисарайська золота дрімота
довічний свідок дáвнішніх звитяг…
тіара гір занурена у вир
виблискує і гримає грозою…
сухою виноградною лозою
розпалюю потрісканий тандир…
злостують чорні яблука печер
блугують покалічені кенаси
десь у кутах старого Волопаса
сховали караї краї химер…
…стікає небо воском із гори
і хвилями збивається у піну…
живицею із карасанських піній
припікся я до рідної кори…

Небесні роси. Бог клепає коси
косити Космос.
Ще сад шумить і галасує світ,
та тягнеться рука зірвати плід.
Польоти уві сні і наяву.
Тримай, людино, зранену зорю,
щоб сонце не упало у покоси
і не буяли в ніч криваві грози.
Причина всіх знедолених часів
не фатум долі і не Божий гнів –
тварини закуток в людській душі,
де хижаки, і рідні, і чужі.

03.08.2015

Той дід Володька нутрій так любив,
Що клітями зайняв шматок городу.
Хазяйнував поволі, без журби.
А жив самітно, цінував свободу.
"Любасок мав чимало..." - хихотів,
Із Казахстану все чекав листівки.
Сухенький жук - між глеків та котів -
Козу доїв. Аж дзвенькотіла цівка.

І все ж зманив у двір одну із краль.
Її онука потовкла томати.
З рік малювали пір"ям пастораль...
"Йшов залюбки у храм..." - шепоче мати.
Чого ж лишила друга край ріки,
Де лементіли гуси і малеча?
Чи запах цигарок був зарізкий,
Чи снились юнь, Валерій гостроплечий...

У діда був колодязь... глузд... сарай.
Болиголов ряснів аж під горіхом.
Ряди тушонки, мальви, груші.
Рай!
Там Осінь аж заходилася сміхом.

Траву хапали оковирні зуби...
Які ж дивочні між старими шлюби!

Поплив той дід Мирською - без весла.
Навчиться ще якогось ремесла.


2015

Електричко, лети! Я не хочу перонів!
Вікна кадрами блимають до сліпоти.
Вікна ловлять осінній золочений промінь,
Щоб прозорість свою у печаль одягти.

Тягне потяг собою засукану нитку.
І не рветься вона, їй немає кінця.
Нитка тонко зметала зі спогадів свитку,
Кожну мить врятувала від ножиць кравця.

Шиє стукіт коліс, затверділих від руху
Об такі ж загартовані рухом прямі,
Тонкошовкий мій шлях мимо снів завірюхи,
Щоб оздобити золотом викуп зимі.

Електричко, лети! Обрій швидше літає,
Коли ляже стібками на крила птахів.
Дожену і нитками доріг заметаю
І сорочку блукань, і мереживо днів.

Електричко, лети…

3 серпня 2015

На відстані печальної руки,
На віддалі нечутного мотору
Життя лягає в обриси ріки,
А обрій затуляють темні гори.
На відстані печальної руки…

На відстані покинутих узбіч,
На віддалі втонулого гукання
Життя фарбує горизонт у ніч,
І посилає в ніч тривоги каню.
На відстані покинутих узбіч…

На відстані невтолених бажань,
На віддалі обвиклої печалі
Мого життя сполоханий кажан
Від мене віддаляється ще далі.
На відстані невтолених бажань…

На відстані неспіваних рядків,
На віддалі і холоді розлуки
Життя запише інеєм, без слів,
Кардіограму, що кричали руки.
На відстані руки… ріки… віків…

3 серпня 2015

Я намалюю тобі небо у віршах,
Стягну до купи фарби кольорові.
Пізнаєш щастя в різнобарвних днях,
Всі хмари будуть зіткані з любові.

На них яскраві напишу слова,
Зігрію їх я подихом привітним.
В них оживуть осушені моря,
Німі пустелі та замерзлі квіти…

…щойно ти споглядав, як летів
захід сонця у гнізда пташині
(так зурочена крадена шина
самовільно знаходить ментів),

аж раптово слова у траву
повтікали – і правильно; та й чи
цей затихлий дитячий майданчик
(а по суті – печаль зорову),
звідусіль неприкаяний сквер,
неробочу колонку, що хитро
підморгнула зустрічному вітру
синім витиском “УРСР”

увібгає, заб’є, увіллє,
врешті, зацементує у рими
словесами неповороткими
паперове естетство твоє?..

02.08.15

...Заскорублі спогади, обітниці.
Зимний чай, канапа, канапе...
Втомлений очікуванням вічності,
спить Пігмаліон, в кулак сопе.

Побуту діра... Проблем галактики...
Сутінки. Віконце. Інтернет.
Сива Галатея у халатику...
Стосик зацерованих шкарпет.

2015

Іду поговорити із дощами:
Де ви були? Тут суша, самота.
Тут сонце нашаманило тамтамом –
Згоріли очі, квіти і жита.

У вибілені очі видивлялась
Від вас бодай хмариночку одну.
Спекоти пекло. ВоронЯчий галас
Ножем щербатим зливу обітнув.

Криниці спорожніли і похрипли,
Джерельце пальці попекло на скло.
Дощі обходять стороною липень,
Вони забули, що вони циклон.

Іду поговорити – не тікайте!
Коли ж оаза очі оживить?
Віолончелі ви мої та альти!
Без вас моя поезія мовчить.

3 серпня 2015

Гарбузи покотилися в тінь,
Від мотУзища рвуться смертельно.
Сонцю хмарку накинути лінь.
Перегріта порожня пательня.

Подуріли усі качани,
А бадилля на хрускіт потліло.
Пригоріла душа до спини,
Попекла ізсередини тіло.

Урожай вогняної ходи!
Оце спадок чекання й надії!
Позбирай хоча б спеки плоди,
Бо вже інші плоди не намріють.

3 серпня 2015

не бійся трупів
і струпів
вони – тільки те що минуло
вони – тільки спогадів дуло
що дивиться зараз в лице

нам прощають не це

прощають багато терпіння
й ніколи – замало страждань

товаришу
стань

ніколи не бачив Ірпінь я
ніколи Камбоджі ніколи Марокко
у долі захекані гончі
у долі замулене око



товаришу – пас?!

а як же без тебе
а як же без нас

секунду
секунду
секунду Дніпром і секундочку Бугом –
будь мені другом

а нами б гордились Хусейн і Каддафі
ми складні як теорія графів
ми прості як теорія смерті

ми товаришу
вперті



…все важчі повіки
…закінчились ліки
товаришу!
будь мені другом

навіки

2015

Мальовничий гаю сад
У плетіннях виноград
Промінь грає у росі
Сонце пеститься в красі

Місяць сяйвом зустрічає
На зорі не докучає
Все любов палку шукає
Подарунки підбирає

А струмочок собі плає
Веселиться , і стрибає
Сніг останній підбирає
З ним у хвилі тане , тане

Все милуюся , дивлюся
Від побаченого вчуся
Де єдиний раз буває
Там душа все відпускає

Нагороду щедру має
Той хто первоцвіт збирає
Де цілунок то нектар
Там коханню - все віддав.
2015р.

Достукатись , розчулитись
Не розгубившись втрутитись
Продажні крикнуть зупинись
Ти дай їм відповідь - молись

Бо як почує , і додасть
Настирність розуму продасть
Щей допоможе обирать
Найкраще з кращим розбавлять

Тоді вже станете ридать
За звичкою когось топтать
Судить , і кісточки збирать
За всі напасті проклинать

Прозрійте , виж такі знавці
На людях хрещені ченці
Завзяті мудростей читці
Хоча пройдисвітам свої

Ми маєм знати про одне
За все отримаєм своє
Чи тут , чи там , за творене
Добром чи злом замовлене

Тому із вірою іду
Надіюсь впевнено , прошу
Без вас , чи з вами проживу
Від поданого не втечу.
2015р.

Любить свою бабу дід
Нею спечений пиріг
І пампушки , і млинці
Сало з м'ясом в часниці

Наминає аж пихтить
Вус закручений блищить
По губам , по бороді
Все меню у асорті

Під такий різновид страв
Він ще з молоду звикав
Бо за це і полюбив
Руку й серце попросив

Молодичка хоч куди
Мала вроду від весни
Добрий норов , збитий стан
Вся привітністю цвіла

Так живуть вже сорок літ
Пережито безліч бід
Баба діду безліміт
Ломохідний броне - кріт

Всюди рулить лиш вона
Мов броньована стіна
Де купить ? І де продать ?
Як в базарі торгувать ?

Бізнес - леді в неї клич
Або баба могорич
Так зарулить , піднесе
Щой циганці носа втре

От і дід сьогодні влип
Хоч до цього давно звик
Бо надумалося їй
Президентом стать мерщій

Каже - так обридло все
З бюрократів жиром тхне
Треба все скоріш мінять
Так не сила існувать

За платню , і за пеню
За свою , чужу казну
За карманичів вузду
За їх пики , і брехню

Перед зеркалом трибуна
Пророкує все мов Джуна
Виступає , гомонить
Де присвисне , де й кричить

Десь годинки за чотири
Вийшли всі із баби сили
Ну артистка , ну талант
Анекдотів людських фарт

Випустила пилу жар
Переграла ролі чвар
Заспокоїлась , і сіла
Стала нахваляти діда

За терпіння , і мовчання
За глядацтво , і плескання
Що вона для нього є
В пробі серця - золоте...
2015р.

Сім поколінь Тантала
Платять за скони чад.
Юрми розігрівали
Танці, чай, мармелад.

Прагли свободи смерчу.
Нижчали раж, бугор.
Бик - на шкурах овечих.
Винен тореадор.

Звуглені барикади,
Ген автобус-каркас.
В казку Шахерезади
Вцілив енний фугас.

Впали настрої, арки,
Хресна хода - навсібіч.
Гумус гуманітарки.
Рокоти зла й протиріч.

Сім поколінь Тантала...
Харбор... сиза Хатинь...
Хай би рунь розквітала
Між девальвацій святинь.

Сина ховає неня.
Сестри оздоблюють сіть.
В кожнім - Ареса гени,
Заздрощів Каїна їдь.

Знишкли Совість і Добрість,
В ранзі піднявсь Хосен.

Горличкою за обрій
Лине дух - що спасен.


2015

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Є в українській мові загадкові,
і несказанні літери-слова,
які нуртують генами у крові
і творять сущу сутність і права.

Багато є такого дорогого
як милосердя, істина, сім'я.
Але немає більшого за Бога,
що міститься в найменшім слові – Я.

Немає закарбованого всує
у книзі, що зоветься житіє.
Воно твоє, моє і нічиє.
Але допоки пам'ять все карбує,
нема нічого вище, що існує
двома словами істини, – Я є.

                                             03.07.2015

Я хочу віршем і насолодитись,
і на солоне капнути сльозу,
і чистої мелодії напитись
у піднебесній таємничій висі,
що падає туманами в росу.

А наяву – одні дитячі ясла
із гонором юрби і пацана.
Напевне і у космосі війна,
де у імлі гарує сатана,
аби і небо сонячне погасло.

Вдоволена сугестія мари,
що все у неї дригом догори.
Аби насолодитися собою,
зачерпує оскомину пітьми,
і потайки гидуючи людьми,
впивається червоною ропою.

Писати можна не про все:
Не все ув'яжеться до купи;
Ніщо так краще не внесе
Почутість слова і засмути,
Як палання ліхтарів,
Сердечна тиша у не взмозі
Мовляти звуки дикарів:
Віршами, піснею чи в прозі;
Спокійна паморозь троянд,
Кремово-кавове зітхання,
Коли проміння йде на спад,
Залишив бажаність коханню.

Берегів туманний обрій
Ледь помітна сходу тінь
Відступає томний іній
Розганяє ночі лінь

Перший промінь заіскрився
Весь розсипавсь по воді
Все пірнав між хвиль , котився
Розважався сам - собі

Я учасник цього дійства
Співрозмовник , і слухач
Хочеться мені згубиться
У потребі я прохач

Час від часу так буває
Час від часу я чернець
Час від часу нас збирає
До питань своїх отець

Тут постанемо собою
Тут ми діти , і старці
Тут ми віримо душою
Тут ми свідки головні.
2015р.

Не відрікаюсь – відпускаю!
Щораз сама себе ламаю
Дарую Волю – за Життя!
Хоч її в мене теж нема…

Не нарікаю – завмираю…
Щораз як зраду відчуваю
Мов дика пташка у вікні
Що залетіла не туди…

Не сподіваюсь – пам’ятаю?
Щораз нещирість усуваю
Подалі зі свого життя
Дурні й спізнілі каяття…

03.07.2015

Офіціанте! Кокур є?
Що, не буває?
То принеси вже щось "своє"...
Я пригадаю...
...як ти дивилась вслід мені
Очима повними печалі...
Мов кошеня
Забуте... Буть тобі одній...
І смуток голову квітчає
Щодня... щодня...
А як ми йшли... Мов сон...
Окраєм моря... Босоніж... Удвох...
Курортне місто... Не сезон...
Одні лиш ми... Одні лиш ми... Та Бог...
І в приготувану хазяйкою постіль,
Мов в прибережне розмаїття хвиль,
Пірнали...
І наші ночі, мов Масандри хміль...
І сяють очі... І солодкий біль...
Бувало...
І ранки, ранки! Ці хмільні від страсті ранки!
Смак Кокура, мов поцілунок на світанку...
І шепіт щастя
у твоє чутливе вухо -
Мов кошеня,
Мене, животиком торкаючись,
Послухай!...
...ні... маячня...
І скільки раз... А от - неначе все востаннє...
Востаннє й вишло... Ти тепер, моє кохання,
З ким не була б, а все ж довіку ти одна.
Наш вийшов час.
Хоча й не наша в тім вина...
Вина!.. Вина...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115080300369

Білий кіт і чорний кіт
мандрувати йшли у світ,
раптом на шляху ріка,
і глибока, і стрімка!

Засмутилися коти,
- Як нам річку перейти?
Де не взявся мудрий кріт.
- Треба збудувати пліт!

А ворона із сосни,
- Впораєтесь до весни!
Не злякалися коти,
розпухнастили хвости,

і вороні відказали,
- Різні ми пригоди мали,
коли щось не можеш сам,
це під силу двом котам!

Дружно до роботи стали,
цілих вісім лапок мали,
і вже скоро слід у слід
тупотіли кіт і кіт!

2015

Він вивчив її напам'ять від п'ят до кінчиків кіс,

Перерахував усі веснянки на її вилицях і навіть на підборідді,
Його чоловіча сміливість танула, наче віск
від жару її волосся з відтінком міді.

Він не спускав очей з її спини в червоному светрі,

у чергах намагався стояти якнайближче, щоб ніжитися від присмаку її парфумів
який давно вже в'ївся у кожному сантиметрі
його бездоганних краваток або костюмів.

Він крадькома стежив за нею в кав'ярнях,
коли її регіт вибухав у грудях, як несподіваний постріл,

а іноді вона приводила інших,
чужих і гарних,
тоді він кидався на вулицю і не тямив себе від злості.
Він знав усі її жарти, підслухані, мов крадіжки,
і ладен був віддати душу дияволу за єдиний дотик устами до її плеча,

натомість вгризався до крику у хтиві стегна на ліжку,
давився брудом чиєїсь плоті,
проте мовчав.

Щовечора у нього в кімнаті пахло димом і тютюном,
адже надто боляче було хапати повітря замість її руки,
тіло йому роз'ятрювали жінки,
тижні з роками спливали, немов вода,

але

глибоко захована під ребром
його душа була така ж вогненно-руда.

2012

Я живу, мов ріка.
Самотію поміж берегами,
нуртовиння джерел
підіймаю з глибокого дна.
Під січневою кригою
плачу за літніми днями.
Я живу, мов ріка,
що дороги до моря не зна.

Я течу і течу
крізь літа,
що пливуть за водою,
до грудей на світанні
тулю кучерявий туман.
Я живу, мов ріка,
та єдина ріка, у якої –
скільки б ти не шукав –
у душі темноводдя нема.

02.08.2015

її
бонапарт і луї
атілла і цезар і кромвель
аїд і тантал –
ганімед
бо губи наповнені кров'ю
бо губи наповнює мед

і я – ту
що моя

вільний – знай
отак повертаються в рай
отак починаються війни
битви
та це не завадить у всі епохи
нам жінку любити
нітрохи

2015

Серпневий день - гончар, хвилини - звучні глеки,
Що вмить стають єством і суттю давнини.
За розчерком пера останнього лелеки
У сивій далині ховаються вони.

Прийду на схилку літ і пригублю з отого,
В котрий налив снаги у пахощах отав
Любові до батьків, дітей, людей і Бога,
І недарма на цій землі перебував.


02.08.15

Десь отам, де боялася відьми-ріки,
В дитсадку галасливому - нянь, вакцинацій,
Хилитається човничок... Плинуть совки,
Сак і плахта, що бабця мостила собаці.

Там за хатою глинище, соняхів ряд,
Від метеликів крилець і лоскітно, й любо.
Є у мене в долоні чудний шовкопряд.
Звідти родом зайча, світляки-життєлюби.

Там розвеснений батько збирається в путь,
Я кролів підгодовую, колеться клітка.
Там низесенький клуб, просить мати "побудь".
Там удосвіта мчу пилюгою до Лідки...

Латочки чорних плес, глядачі-ясени
І жниварка, що завше жадає роботи...
У розрусі, глаголять, нічиєї вини.
Юнь запекло зомбують навернені "боти".

А село гомонить... Будуть зливи, жнива...
Дід у жмикрута з міста попросить цигарки.
А мені все пахтіє висока трава,
Де здирала коліна, з конвертиків марки.

Золотава бджола залетить у вікно,
І згадаю брилі, макотерті, тиночки.
- Ти модерна... - обняв пан-художничок, но...
Малював би тебе біля мальви і квочки.

Безкінечні турботи. Пливка череда
То рідіє, то знову приймає телятко...
Я з Супоївки лугу. Не треба "мадам".
Я ще в печі тримаю квітисте горнятко.


2015

Ти, серпень, вперше вийшов злаком,
Роняючи останню стрункість,
Ти хворий, що невинно слабким,
Назвав недугу порятунком.

Не знати тебе, чи забути,
Без незабудок, маків…
Я думаю, а там – колючник
Вже вирішив тебе кохати.

Нехай весна твоя, країна, стала інша –
Душа є садом у дворі старому,
І хай фату він одягає рідше,
Йому лишатись вічно молодому.

А писк сухий – ти ним не обманися –
Смертельним стати може твій порок –
Скрип гойдалок, лунай, не припинися,
Здіймайся в небо голубів хлопок…

Країна, тим скажіть, хто нагострився,
Невідділимі від Русі ми жодним роком,
І то не кров, а просто просочився
Платок вишнево-калиновим соком.

Що не кажи, усі ми діти
і дуже любимо її –
свою невмерлу Аеліту.
Але до неї долетіти
і з марсіанами доїти
уміють сущі холуї,
що не цуралися ні партій,
ані портфеля, ні звання
і досі в радіоформаті
авторизуються щодня.

Пережили усі режими.
І не лінуються на риму.
І фарисей, і судія –
усе симпатизує Криму,
як Луганді моя твоя.

Не буде говорити преса,
хто за «угодіє» своє
і бізнесові інтереси
себе самого продає.
І для замолювання часу,
і для замилювання – масі
скидають ідолів совка.
Не вистачає парку Раші,
куди попарадують наші
як філіали у ЦеКа.

Не шоу націю єднає.
Вона сама їх поскидає
і з ними – нинішню братву.
Що анемію у державі
лікують бестії лукаві,
являє пам'ять наяву.

Не треба пам'ятник «шанелі»,
і шоколаду, і боксеру,
і Чай-Кан-Ші на чужині.
А як революціонера
на пам'ять Булю і Етелі*,
залиште Овода мені.

                              07.2015

Невідь -
від кроку до краху.
Нехіть:
долонь далина.
Цикли:
рух сонця - на захід.
Звикли -
на сході війна.

Постріл:
аби мимо долі.
Гострі -
покути кути.
Нерви:
інерція болю.
Мертвий,
живому прости...

2015

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Догорает костер на заре,
И у речки стреножены кони...
Эта ночь нам дана, чтоб гореть.
И сгореть. Для того, чтобы помнить,

Как блаженно искрилось вино
Звезд сияние отображая...
Как желания страсти озноб
Мною ты исцеляла, нагая...

Как слились двуедино в руках
Мы, куски преломленного хлеба...
Как вписался оргазма рассказ
В силуэт полунОчного неба...

Искры пишут в свинцовую синь
Нашей страсти испитую повесть.
В ночь упала роса на полынь,
Как слеза да на горькую горечь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115080200575

поїду в Карпати в Ов"єдо
не кличе білява сестра
часи розуміння і недо
оцінених товпами драм

марноти
марноти
марноти
доносить вокзальна луна
тягає когось парубота
і хтось посилається на...

а музі моїй так орлисто
над залом на триста персон
уже б і злетіла -
намисто
чіпляється
за мікрофон...


2015

У мене олії немає
на порцію віщого сну,
коли я єдину чекаю,
а знаю навіки одну.
Єдина ніколи не зійде
у шибці ясного вікна.
А інша з косою і вийде,
то хай почекає одна.
А я ще єдину почую,
побачу її уві сні.
І зорі зійдуть одесную,
і місяць, і очі сумні.
І наче її обнімаю
у синій небесній фаті.
І ніби долоні торкаю
і коси її золоті.
Отут я уже й заночую.
І хай не було, чи було,
я так її міцно цілую,
аж губи у неї звело.

Олії у мене немає.
Вина сулію наливаю
і з нею уже не засну.
І поки єдину чекаю
це явно єдине, що маю,
аби не проспати одну.

                              2015

Америку не відкриваю.
Вона і так була і є
такою, що ніхто не знає,
як завойовує своє.
А от Європа – інше діло.
Не пожаліє і води.
Якщо Європу захотіли,
то далі і нема куди.
Хіба що – знову до Союзу,
як це було ще не при нас:
послухати радянську Музу
і почекати на Донбас.
А може – у свою Росію,
як це уже не раз було?
Вона і з бомбою – месія.
У неї блуд, як ремесло.
І що повія не посіє,
обов'язково вродить зло.
Немає місця у Європі.
А із Росії йде весна
по всій землі на автостопі,
а з нею – буча і війна.
І маємо собі обрати
або забуті вже пенати,
або у варвари іти.
І віє-віє суховієм
із меж козирної Росії
у потасовані світи.

                              2015

Немає там добра, де відбирає мову,
не радують дощі, не падає роса.
Де ратаї душі забули рідне слово,
тамують голоси високі небеса.

У бубони ідей торохкають шамани.
Сугестії біди очікують грозу.
І дерибани душ, і долі барабани
витрушують з небес одну скупу сльозу.

Ідеями жили і ось у полі мрії
пожали врожаї посіяних надій.
Умліли у чаду чудової Росії,
і дує із кремля пекельний суховій.

Не тільки у полях – у головах засуха.
Криваві ручаї купаються на дні.
І у Єгови неба закладає вуха.
Не чує Він жидів на мові кацапні.

Її і не було. Висотує лукавий
усе, що одцвіло до щедрого дощу.
І що не говори – мовчали досхочу.
Кудою не іди – іти немає права...
І відчуваю, що кричати марна справа,
але усе одно не хочу, а кричу.

                              07.2015

Нарешті лаври в домі. Блекоту
Вручити хоче Та, що яро косить.
А я дорогу вибрала не ту,
Не осучаснилась до папіроси.

Емоції - пружини, сум ледь-ледь...
Цвітуть за капонірами єдваби.
Дзеньчить по злітці чийсь велосипед.
А чоловік зітхає: "В Ялту...я бы...".

Сміється син. Приємна новина:
Втекли із клітки продані папуги.
Почув сьогодні це від пацана.
Злетіли з магазину в лісосмугу.

І хтось би вже забув, а я - ні-ні.
Так весело мені, пташині ж - воля!
Нехай довкола стіни кам"яні,
Зухвальці посмакують бараболі.

Настало безземелля - крекче дід,
Був штурманом колись, мав "Су..." і грядку.
...Це в мене був летовищем похід.
В очікуванні слів... світопорядку.

За селами - сто перший кілометр.
Промчу Теплівку...
Перетну полотна...
Бабуся-осінь, що сплітає светр,
Не запитає вже... чи не голодна.


2015

Немов на чужині
ще горлиця ридає,
і Україна ще
як мати у труні.
У найтихіші дні
ще спокою немає,
а є постійний щем.
Марудно на душі,
не випраній дощем
у патьоці огуди.
Вона, як і земля,
летить у віражі.
Чекає на межі,
коли зійде полуда
із жадібних очей
сліпого москаля.
Дивується, сумна,
чого воюють люди,
чому вони чужі,
коли іде війна
за те, чого уже
немає і не буде.
Украдене добро
іде на бариші.
І спати не дає,
і б'є мене у груди,
нагадуючи про
досвітнє і своє,
зозулею кує,
випрошуючи чудо,
сильніше як моє
ридаюче перо.

                              07.2015

Я вперше приїжджаю не до мами,
А до її могили і хреста.
Весни початок і квітневі гами
Птахи вивчають з нотного листа.

Немає квітів і не квітне слово,
Із-за парканів зиркне кропива.
Пусті гніздечка ластівок, діброви,
Лиш пахне перша молода трава.

Іще торішньосірі всі левади,
На Сейм іще не спущені човни.
І в повені вода сталева радо,
Неначе морем залила клини.

І празниково зустрічають вікна,
Що одяглись в геранієвий цвіт.
Біленькі хати, що роками звикло
Чекають скорий ластівок приліт.

Незмінне все... Немає тільки мами,
Нема мого родинного гнізда...
Ні телефон, ні, навіть, телеграми
Не знайдуть адресата... Ця біда

На цвинтар привела мене сьогодні,
Де мама й тато поряд навіки.
Так боляче - в неділю Великодню
Я не відчую їхньої руки.
15.04.15

Ніхто не зміг
Цей світ змінити досі,
Жили у нім
І риби, і трава...
Як не фарбуєш
Сивину волосся,
Із часоплином
Виросте нова.

Хоча збудуєш
І фортеці й мури,
Війна розіб’є,
Суть її така.
У вічності
Немає коректури.
Є впевненість
Зостатись у віках.
.

Листок зелений
Визирає з бруньки,
І колос
Наливається зерном.
Незмінний світ
Із солодом і трунком,
Де ми на мить
Відкрили в нім вікно.
31.07.15

О Джеммо в сукні, що творив Карден.
Тобі чужі мої буденні муки.
Хто не писав рядків, отой блажен.
Лише павук буває шестируким.

А я - звичайна жінка, ще земна.
Із хаосу вирізблюю порядок.
Безкрилий натовп нишк і розпинав.
Слизькучі змії не жаліли яду.

Усе б мені встигати, йти у ніч,
Лишаючи петельку, бісеринку...
Зуміти посміхатися на спіч,
Узяти на фуршеті лиш мачинку.

Скуштовано амброзію кохань,
Зорію на всіх жевжиків критично.
Індиферентна силонька злягань,
Я - супокійна, майже прагматична.

О Джеммо-лялько в тапцях золотих,
Ти не пораниш пальчика до крівці.
Тобі не ллють у каву кислоти
Зайці безхвості, молочайні вівці.

Дивлюсь на тебе: порцеляна, шовк.
А в мене цебра яблук і грушок.
Десь профурсетки, ложі, сінема...
Кориці слоїк, щось медку нема.

О звабо дивна, серги аж до пліч.
А я - у вирі слів і протиріч.


31.07.2015

***
Всюди є черги, куди не іди,
всюди сліди
і утоптані стезі.
перші за тебе і п'яні, й тверезі
товпляться люди у інші світи.
Тісно на цьому
одному
у черзі.

***
Не оминаючи биту дорогу,
нижчі за інших,
ідуть на убогу,
вищі
за гроші
існують у тиші.
Інші тиняються,
послані Богом
птахами бути.
А плодяться миші.

***
Тільки не Бога
за ноги,
а чорта
інде хапають
і лізе когорта
не помічаючи рідного краю –
п'яні любителі
бідного раю.

***
Із мозолями на чистій долоні
є українців багато мільйонів
Є і багаті.
Людці.
Молодці –
ті що літають
не вище закону
і умирають -
рука у руці.

***
Люди великі бувають у свято.
Їх є немало, але небагато,
тих, що за ближнього душу кладуть.
Є й недалекі брати-супостати,
що випихають із рідної хати
і виживати сестрі не дають.

***
Не проминає життя у розстрочку –
сина купити, зарізати дочку,
у не стидатись у таборі зла
зняти у ближньої нижню сорочку,
і на минулому ставити точку,
і руйнувати майбутнє до тла.

2015

Я вітер.
Вітер – із холодних літер!
Із гарячих знаків.
Із дощів і снів.

Я літаю всюди.
Я цілую груди.
Я танцюю тихо.
Тихо! – не бентеж.

Бо я винен теж...

Що вбиваю камінь.
Що вбиваю листя.
Що тебе вбиваю
стільки
диких
раз!

Та я тільки газ...

Я повітря непомітне.
Тво́є серце квітне? –
вибач.
Вибач і пробач! –
я порожній м'яч...

Я "відсутнє" всього.
І "присутнє" теж –
я жага пожеж!
Я жага любові.
Я страждання крові,
мрії кольорові –
я.

2015