ПРО ЩАСТЯ

На свято в Бога щастя попроха́й!
Омий ним долю й розплеска́й усюди
І скро́плять ним серця усі нехай
Навколо світу твого спраглі люди!

Який у щастя колір? Як розма́й!
Розба́рвлений, мов веселко́ві смуги!
Він – промінни́й! Ти лиш його впіймай
І, щоб не стліло, зарозся́й навкру́ги

Укві́тчаним дощем. Нектару водограй
Вдихни замріяно, скуштуй у вільні груди
І в душах краплями любові засівай,
І щастя житиме в тобі́ і зі́йде всюди!

Павло Гай-Нижник
18 вересня 2015 р.

ДІАЛЕКТИКА
(З ТОБОЮ / БЕЗ ТЕБЕ)

З тобою – задиха́юсь я...
Без тебе – навіть дихати не взмозі!

З тобою – замала́ Земля…
Без тебе – пустки шлях в дорозі!

З тобою я – в вогні згоря́…
Без тебе ж – прірва при порозі!

Мені без тебе – не життя,
В тобі́ – мій штамп у некролозі!

Павло Гай-Нижник
10 вересня 2015 р.

Погодитись.
На марноту і відчаї,
На тишу і на відгомін
Настромлена.

Пороблено.
Помаєно, заквітчано,
Залишила ту відповідь
Забутою.

Накраяла
Всі поголоски скибками
Закопані у вузликах
Спокутою.

Розкутою
Прийшла душа затоплена,
Втікала геть нажахана.
Заплакана.

Вони кажуть, що існує загроза -
І споряджають синів убивати.
Незмінні диспути, посади, пози,
Зненависть до ближніх, інакших, "вати".

Відсахнулася: проходить військовий:
Запах камуфляжу. Під вуса свище...
Такий собі диканський казанова.
Стрій... пайок, за Дінцем кладовище.

Чогось не встигне, дітей не побачить.
Когось уб`є зосліпу, стріне в пеклі.
Під гумовим кийком стрибає м`ячик...
Лист недописаний бабусі Теклі.

А владцям сісти б за стіл мармуровий,
Розкласти виделки, пас`янси, мапи.
Їх же вчили мами-горлиці мови!
Довкола кнайп - колотнеча та залпи...

Війна підгодовує бонз пихатих.
Війна - сука, затяжне божевілля.
Злоба підступає до крайньої хати -
І сипле на рани порохом, сіллю.

Над ланом чорно - лементить грачиння,
Осінь сумлива, кривавий гербарій.
Шишки між ліщини мостяться чинно.
Шельми таврують душиці в кошарі.

Нишкне людва, кожум`яка сміліє.
Всім наобіцяно щастів по скону.
Кроплять янголики Соля і Лія...
Чорт надзирає з ослінчика-трону.

Вічна загроза: людина людині.
Де забувати про нищення, рани?
У пагоні бачу плід... серцевину...
Боже, даруй незглибиму нірвану.


2015

Л Е О Н І Д У Б И К О В У

Капітан Титаренко, немов на іконі,
на перетині Скрипника та Сумської.
Ясночолий докір кисельовим-кобзонам
та кровожерним прокисіленим зомбі.

Ти – обличчя Донбасу.
Справжнього, мудрого
(а не того, від якого муторно),
у якому Бубка та Подкопаєва,
а не шахрайство та підкупалово;
у якому – Стаханов і Cолов’яненко,
а не вбивці
з поглядами
олов’яними.


Я доземно вклоняюсь тобі, Леоніде.
Будем жить, клен зеленый!
На горе гнидам.
В бой идут старики
с сыновьями безусыми,
чтоб за честь и свободу
сражаться без устали.
І сучасні Свати,
мов єфрейтор Святкін,
б’ють по танках ворожих.
Влучно. В десятку.

Добровольці копають азовську землю:
не метро будують – рятують людство.
„От вінта, двоголові! Вам буде зле, мля,
людофобу віддані
війнолюбці.
Вам би варто, варварам, помолитися!» –
і пішли двохсоті
в Ростов
без почестей...

...Вибачай, що злюсь. Просто
ж и т и
хочеться...
Усміхнись
Максимом Перепелицею
та промов, сполохавши сонну вись:
„Мы ж сегодня
над моей Украиной
дрались!”

В мені зріє той стан,
Про який я практично забула,
Я із ним народилась,
Нарешті віднайдений знову,
Відчуття, смак життя,
Що був взятий з основ за основу –
Гармонічне поєднання
Духу, душі і любові.

В мені зріє тепло,
Світло радості в грудях не гасне,
Іскра Божа жива,
І віднайдена мною нарешті,
І я вірю, попереду гарне лишень
І прекрасне,
І я вірю в людей,
У майбутнє,
У щастя безмежне!

Чи кохав ти мене? Чи любив?
Я запитую, милий, досі,
Коли моє цілував ти волосся,
Cеред трав лежав безголосим,
Коли зорі були так близько,
Що до них рукою подати,
І хотілося жити, а не вмирати.
То кохав ти мене чи, може,
Моя пісня в твоєму горлі
Стала чимось тобі ворожим?
Вітер краяв на кусні небо,
Відкидаючи мою требу.
Ромашковий нектар вустами -
Причащалося небо нами.
Попід градами серед жнив,
То кохав ти мене? Чи любив?

Пахне подихом свіжого вітру маленька ромашка,
В ній хлібів аромат,запах вічно святої землі.
Польовою царівною квітку цю ще називають,
Мовби справжня корона - пелюсточки білі її.

Усміхається сонцю,а ще - задивляється в небо,
Вона ніжна,цнотлива,немов молодеє дівча.
Мені пишних та гордих троянд не даруйте,не треба,
А букету тендітних ромашок завжди рада я.

2015 р.

Осінь одягла картату свиту,
Калиновим намистом всю розшиту,
Й завзято до роботи узялась:
Позолотила вербам в косах стрічки,
Заглянула на мить в люстерко річки
Та запросила вітерець на вальс.

І так вони у танці тім кружляли,
Що із дерев листочки позривали,
А ними хоч всю землю устеляй.
І на пеньочок відпочити сіла,
А далі знову узялась за діло,
Роботи ж в неї непочатий край.

Роздмухала вогонь на горобині,
Крилом махнула зграї журавлиній,
Благословивши у далеку путь.
Так,обійшовши володіння чималенькі,
До дуба-велетня прийшла на посиденьки,
Щоб його мудрості хоч трішечки збагнуть.

2002 р.

Міст-місточок
На ньому замочок
Хто кохану приведе
Долю свою віднайде

Міст-місточок
Дубовий листочок
Хто тут любу поцілує
Щастя собі начаклує

Міста вогники
У вухах - дзвоники
Закружляли-закрутили
Гаї-безсоромники

Та чи літечко промайнуло
Чи страхіттями дмухнуло
Забув дорогу до місточка
Кохана сльози ллє – струмочки

Милесенький, вважай
Серце віддане - не край
Похмурився-посердився
Й назад прилітай

А поки своїх демонів
Ти перемагаєш
Сюди буду приходити
Щовечора
Як знаєш!

18.09.2015

мало сущого
в правді дужчого
пошук ліпшого
серед іншого
мало віщого
в слові вищого
хиби вужчого
в неімущого
мало золота
осінь сколота
друзки холоду
ще ізмолоду
мало рації
в моно-акції
час прострації
адаптації

12.09.2015

Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

П'ята ранку для того, щоб хапати в легені
охололу сонливість ранкових пригод,
і збирати ледачі проміння в кишені,
що запалюють згарок нестримних свобод.
Ти заплющуєш очі, відчуваючи зраду
своїм снам, що сьогодні не сіли в вагон,
не шукаєш шляху, не даруєш пораду,
не будуєш з сусідом святий Вавилон.
Металеві цвяхи, сірі райдуги в небо,
гуготіння валіз, перегуди розмов,
тут самотність шукає спасіння у Феби,
тут бруківкою ллється незмірна любов.
Прадідівські рецепти у вікнах кав'ярень,
на дзвіницях - цитринний палаючий зблиск,
і незвичні полиці навиклих книгарень,
на яких чий-то біль, що згорає у приск.
День цілує у скроні, ти втрачаєш надію,
залишитись із містом один на один,
у мовчанні - кришталь на опалених віях
і те щастя в антракті на дев'ять годин.

Ти придивись , і доторкнись
Можливо це остання змога
Посперечайся , зупинись
Ця прочитається промова

У ній відкриється твоя
Найпотаємніша причина
Ти будеш тим героєм дня
Яким пишається вершина

Тут загорається очам
Чарують ночі тихі зорі
Ти довіряєшся словам
А обрії - такі просторі

Віддай любові відчуття
Нехай вони розповідають
Тут серце в серці почуття
Щасливі - від душі кохають.
2015р.

Початок та кінець
І зустріч , і прощання
Народження і смерть
Дорога існування

Хто обраний , хто ні
Відкинуть чи постелять
Чи питимуть в вині
Чи зціпивши потерплять

Питать , відповідать
Сумління епопея
Віддать , чи відібрать
У виборі дилема

Тече жива вода
І світить сонце ясне
Нам подане життя
Прийде , пройде , погасне.
2015р.

А хочеться бути маленькою,
Захоплюватись невідомістю,
І світло черпаючи жменькою,
З омріями злитися повністю.

І, мов янголятко невидиме,
Усістись на хмару непірену,
Аби за прозорими крилами
Не зріти нічого невірного.

Як хочеться бути невинною -
В колисці усесвіту сивого
Гойдатись малою пташиною,
Під небо злітати - щасливою!

А потім упасти в півонії,
А потім здійнятись кульбабою,
Пірнути у хвилі бездоннії,
Як риба, за вищою радою...

Аби засвітилося зорями,
Аби не спалилося липнями
Те серце, що дише просторами,
Ті сни, що охрещені літніми,

Де хочеться бути маленькою,
Захопленою невідомістю...

(8.07.15)

І там, де осінь
Входить в мої коси,
Вичісуючи лишнє із думок.

Там зорі ночі
Через мої очі
Дарують світу світла рай-струмок.

І там, де сонце
У моїй долоньці
Дарує усмішку моїм лиці.

Дощі розлуки
Омивають руки,
Холодні пальці розпашілих щік.

Тут сон, мов казка
Із твоєї ласки,
Як сонце, грається в мені.

Тут колір листя,
Мов любов-намисто,
Метелики в моєму животі.

Тут сірі будні -
Маски незабутні,
Бо ти тут, поруч. Сонце, посміхнись.

Загляну в очі...
І собі шепочу:
Осене-казко, тільки не проснись.

2015

Всі ми діти в душі... Всі- діти...
(серце щось почина щеміти...)
Ти- "солідний". Грошей багато,
Добре знаєш, де витрачати,
Бо в дорослі ти іграшки граєш.
...та такої от лялі не маєш,
Що сидить на моїх колінах,
І цілує мене без упину...
І від дотиків я наче п"яний
Ляльки дивної... з порцеляни...
Порцеляни- чому? -
Бо щомиті
Б"ються долі,
Об щось та розбиті,
На деревах
Ламаються віти,
Бо у світі вирує вітер,
І розіб"ється (не питання)
Порцелянове це кохання,
Порцелянова наша мрія,
Перекинута буревієм...
Ну то й що? Ми ж були? Були.
Ми на струнах грали страждання.
Див цю музику перелив
До жертовної чари кохання.
БілизнИ твОго тіла- ніч
Не затьмарить своїм крилом
Вигин цей, що стікає з пліч
Вниз... до лона. (Це лоно з лон...)
А, "солідний", тобі навіє
Вітер все- ресторан, повію,
Гроші, офісну нудь страшенну...
...-Порцелянова, йди до мене!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115091700018

вона знімає браслети з вихудлих синіх зап’ясть
знімає з очей монети по тріпах із позачассь
(так знімали вроки з чола, коли була мала)

вона знімає кіно про драму свого життя
в сценарїї є вино, але немає пиття
(так знімали книги з полиць службовці крамниць)

вона знімає втому, лікує накладенням рук
та це не відомо тому, хто їй давно не друг
(так знімали вершки з молока - білішає враз рука)


вона знімає рюкзак із своїх стомлених пліч
болю її ріка перетікає в ніч
(себе знімає на глум, щоб приховати сум).

Вдягаю ніч, мов чорне болеро.
Сліпий ліхтар – сторожа сонму тіней.
Це місто – міф, і я – маленька роль,
іду в саду у сукні темно-синій.
Широкий крок у морок по воді,
з осінніх рук свою приймаю карму:
супліддя снів зривати у поділ
і сім вітрів ловити рукавами.

Це місто – мла, зола, чортополох.
Німа пітьма. Піду, віддавши тіла
м’яке, як мох, настояне тепло,
в свічаді дня розводити світило.
Це місто – міф, і я в нім – архетип.
Сама себе пояснюю, одначе
знайди мене у видзвоні сльоти,
коли згублюсь у парадигмі значень.

2015

Пропаща корчиться
(чи морщиться)
душа.
Колишній сором
(атавізм)
уже пропито.
Як невагомість,
віжжі тягнуть
до гроша,
котрому не приб'ють
підкову
під копито.

А шлях триває;
зупинка - мить.
І не питають:
"Чи добре жить?"
За батога -
і кров кипить.
Ще крок - нога,
ще мить - прожить.
А шлях лежить.

Життя чіпляється
(чи кається)
за день.
Немає просвітку
(обіцяному?)
мріям.
Кінець
навчається початку
не з пісень -
йому
дай сорок/шістдесят*
(реально діє).

А шлях триває;
зупинка - мить.
Ніхто не знає,
де краще жить.
За батога,
щоб повторить...
Ще крок - вага,
ще мить -
і жить!
А шлях лежить.


16.09.2015

Іще чотири дні в раю
Свого села, своєї хати,
Своєї мови, у краю,
Де ще живі і мама й тато.

Де все навкруг іще моє –
І вишня, й тихоплинна річка.
Де квітка яблуком стає,
Де червоніють вже порічки.

Де чути зранку, як дзвенить
Веселий струмінь у дійниці.
Спинити б цю ранкову мить,
Води напитися з криниці.

Ногами стати в спориші...
На жаль, кінчається відпустка…
А тут рідня – тепло душі
І мамина біленька хустка.
16.09.15

Щедра та багата чарівниця-осінь
Яблука збирала у великий кошик.
Білі та червоні,такі соковиті,
Золоті,рум"яні,всі до рук просились.

Хуліган-вітрисько почав пустувати,
Перекинув кошик та й утік із саду.
Врізнобіч котились всі червонобокі,
Схованкою стала їм трава висока.

2015 р.

Дуже затишно в храмі сільському,
Пахне ладаном,свічі горять.
Забуваємо тут і про втому,
Відчуваєм таку благодать!

І на серці так легко й спокійно,
Десь відходить гріховне,мирське.
Лиш на Господа в нас вся надія,
Тільки Бог допоможе,спасе.

Поруч Він у тривожні хвилини,
Коли рве на шматки душу біль,
В радості нас також не покине,
Благословля на столі хліб і сіль.

Завжди з нами: у свята та будні,
Його образ,мов сонце сія.
Лиш молитись Йому не забудьмо,
Завжди славити Святе Ім"я.

2015 р.

Привіт.

Ти, знаю, любиш дощ
і вітру сум, печаль осінню
міських напівпрозорих площ...

Глянь - вечір причаївся тінню.

Ось я пишу тобі листа.

Ми так давно не говорили
про те, що дарувало крила.

Вже я не той...

І ти не та...

Запросим до розмови ніч?
Вона нам не відмовить, звісно.
Хоча утрьох нам ніби тісно...

Але хіба у цьому річ?

Ти, відчуваю, вже не та.
І я пишу інакші вірші,
хоч кажуть – нібито не гірші.

Та їх до цього ось листа я не додам.
Це – не для тебе...

В них вже для нас немає неба...

2014

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в осіннє багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Тиждень –обійми гір і синьооке небо:
десь – у полуді хмар і показових сліз,
а для грибних утіх не декорацій треба –
тільки рясні дощі щедро напоять ліс.
Нині діждався я вістки із телефона
(на смс-ку з лісу чемно чекати звик):
«Завтра у грибарів ладяться перегони.
Вдосвіта.
На узліссі.
З шаною –
Боровик»

15.09.2015

1

Вільготно.
Пташно.
Не гадають по руці,
Плавшудять по брудних вагонах тихі роми.
Павук снує на бабиній сухій щоці...
Фантомні муки-зойкання дідка-сіроми.

Футбол пляшками.
Друзки. П`яний імбецил.
Тверезий інвалід, що плачно просить їсти.
Йдуть глазуровані-ситющі між могил.
Проріджують село... Лякають бідне місто.

2

Зривання даху та бруківки.
Бульба. Дощ.
Оце й усе, чим осінь-кралечка багата.
Хвалився при дорозі хресній хвощ:
"...а я ще розіпну в пилипівку пілата...".

Дими...
Підводи...
Шлях на житні Біївці.
Вертання в тиш по довгій стрічці-блуканині.
Спивають соняхи нічийні горобці,
Видзьобують із ряду по м`якій зернині.

Так мало пахощів, розвихрених дітей,
Барвистих віршів-малев, юнок при надії.
Врожай бобових. Ціннісний бобслей.
Вузли дов`язують коростяві гордії.

3

Клади на діл свої озорені сумки,
Пірнай під плед. Радій: не бита і не клята.
Змудрішала на йоту... Знову невтямки,
Чому не ходить без ціпка кукібна мати.

Либонь, забула добрість меншенька сестра.
Але ж - сусідка Віра принесла гостинця.
І світ розширився... до сонячного бра.
І шахівницею пройшла моторна киця...

Сиди - у ґелґотінні рим, полтавських ґав.
Впаде літак - і переріже бутню нитку.
Радів ротації військовий, мирно спав.
В останньому вагоні завжди ковзько, хитко.


2015

ін мундо нон датур гіатус -
крім того що з іменем казус
немає різких перепадів
крім настрою і водоспадів
немає речей випадкових
крім виявів наслідкових
немає бажань необхідних
крім суто буденних лібідних.

* * *

Закортіло дожити
аж до кінця війни.
Бо, здавалось би, скільки там...
А, все одно, щемить.
Треба стати двожилим.
Господи, поверни,
що було донедавна
і солодко звалось „мир”.

Закортіло новин
без зведення про бої,
без сюжету
про довжелезну чергу донорів у Дніпрі *.
І нехай лиш банальне: „Синку, ти вже поїв?”
і нічого трагічного –
з вуст
турботливих матерів.

Закортіло діждатись
найсвітлішого з воскресінь.
І щоб лань
лягла, не злякавшись,
поряд із левом**…

Золотим полям
так пасує небесна безхмарна синь!
І не псує кольорів
захисний зелений.





_____________________________

* тут: сленгова назва Дніпропетровська
** посилання на роман Ф.М. Достоєвського „Брати Карамазови”


2015 р.

(іронічно)

… ін мундо нон датур гіатус -
ну - поставили хату на хату,
унітаза над унітаз…
нон датур сальтус -
втолОчили асфальту, -
вода - електрика і газ…
нон датур касус -
ну! який ще казус
може помішати
штудернувати Канта
нон датур фатум -
і покладатися на фатум?
13. 09. 2015

Опало листя з дерева свободи,
Хоч не пора, ще осінь вдалині.
Та кожен лист – є син мого народу,
Ув’язнений чи гине у війні.

Рятуймо, брате, дерево, бо сила
В його корінні, що пішло углиб.
Яка хвороба, пошесть підкосила
Мою державу зболену? Коли б

Відчули всі, майданами повиті,
Що поміж нас втулились вороги,
Бо на Небесній сотні, де убиті,
Вони вповзли на владні береги.

Та опадає потихеньку листя,
В родинах бідність, сльози і війна.
У селищі найдальшому і в місті
Могилами нагадує вона.

Щоб не засохло дерево свободи,
А разом з ним не згинув цілий гай,
Вставайте, дочки і сини народу,
Вже час настав нам рятувати край!

Бо листя впало з дерева свободи...
14.09.15

Кораблик дитинства життя течія
Давно віднесла ген за обрій,
Як вітер промчала юність моя,
Вже й зрілість стоїть на порозі.

Зів"януть літа,мов трава споришу,
Птахами полинуть у вічність.
Питаєте,що по собі залишу?
Народжені серденьком вірші.

2015 р.

Кульбабка жовта - сонечко маленьке,
Немов курчатко,заховалась у траві,
Яке не слухало своєї квочки-неньки
І загубилося в зеленій мураві.

Згодом кульбаба стала біла-біла,
Пухом засипала довкола геть усе.
Найкращі сподівання та надії
З собою тепле літечко несе.

Наше життя теж стрімко пролітає,
Посивієм,незчуємось коли.
Але чи всі по собі залишаєм
Ми добрий спогад й слід на цій землі?

2015 р.

Се почуття - енергія вулкану,
Гігантська хвиля, що із вітром гомонить...
Се неозорий шлях меридіану,
Який перетинає обрії століть.  

Се почуття - незвідане, бурхливе...
Лататтям білим огорнуло часоплин.
Гойдається на зоряних вітрилах,
Солодить душу...і гірчить...наче полин.  

Без крихти фальші, у моїх долонях...
Воно, мов Галатея, зліплене із мрій.
Се почуття засіло там...у скронях...
Керує надтональним світом двох стихій.

2015 р.

Що, діво, прекрасна, мов зірка ясна?
Проходить без щастя остання весна?
Чи хлопець, чи навіть вінчання продукт-
НаснАги та й щастя тобі не дадуть?..
Слиньки... Хробаки.
То ж- в путь,
Що шлЯхом кружнИм приведе до мети...
...хоч ноги, прочанко, оголені, ти
Стернею й камінням до крові травмуєш...
Шкодуєш?..
...а стежка веде... все веде до Гори...
...а в гОрах шалені вирують вітрИ...
Душа вже із тілом розсталась не раз...
Останнім бажанням сон серця не згас...
І скеля там дивна... І сущого- суть...
Фортеця гірська постає- Аламут...
Там править таємний Хасан ібн Саббах...
Та серце прочанки не звідає жах
НастрОмити тіло на свЯчений ніж...
Тремтіти облиш!..
...і нарисом долі з посвячених літер
Дарунком під ноги ти Ізмаїліту
В тремтінні колін на підлогу впадеш,
І гола себе перед ним укладеш
На смерть... На життя... Це судить не тобі.
(та ще й не завадить жіночого БІ,
Бо, діво... Прочанка ж ти є не одна)))
...як серце тремтить, надягаючись на...)
І- ВІРНОЮ, Гуріє в райськім в саду,
Чекай на колінах. Я сам надійду.
Приречено- гола, торкнися мене.
(усе, що У КОЛІ, тебе не мине)
І, знявши сандалі у мЕне із ніг,
Навік
Служить, мов рабиня, мені присягнеш,
І- жить... Хоч у тіло стилета ввіткнеш
Усім, хто не любить твого Ібн Саббаха.
Та й згинеш без стрАху...
.........................................
Розтринькана хутко, мов жменя монет! -
Сідай у маршрутку! Маршрут- до менЕ.
Ти втрачене все за межею без меж
Збереш.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115091410182

Намалюй мені гілку грозою одтяту, чуєш?
І грозу намалюй божевільну, що б’є в лице.
Межи хмар у дощах, нефальшиве. тремке «алілуя»
І тривожна не тиша розшита важким свинцем.

Замоли мою душу від немочі геть безсилу,
Де несправджені мрії за вітром пішли убрід.
На палітрі небес меркнуть янголи білокрилі,
Огортає покута імлою мене і світ.

Наділи крихту сонця дорозі терново-хресній,
Щоб отому, хто йде, не зімліти од тьми й неслав.
Заблудили дощі у бентежних думках і веснах
…А за обрієм день умираючи – воскресав…

Кольорові кахлі віршів зігріли мене,
Мимоволі всміхаюсь, бреду між рядків невпинно.
Приручили серця рослин. Їх життя земне
Перелите у келих метафор. Хвала, людино!

За розкішну спасибі тишу, оспівану тут,
За отих цвіркунів і комах, золотаві шишки.
За стіжки на кропиві, за кота, що такий баламут,
І, напевно, зізнаюсь: позаздрю я нишком трішки.

Так все зримо, і смачно, і густо – що просто ах!
Затріпоче в екстазі маленьке серденько глоду.
Я сьогодні побачу усе це у теплих снах,
Загорнувшись у крилець халатик собі на догоду.
12.09.2015

Такої не повинно бути,
що розтає, неначе дим,
і тільки поглядом одним
перевертає все забуте.
Ім'я, буває, заміняє
усі імення золоті
тієї, що давно немає
у перекроєнім житті,
у перекошеному світі,
у перекошених полях,
у недокошеному житі
веде стежиною на шлях
у вересневі дні погожі,
де інші – тіні перехожі
на недожатому серпом
тієї, що минає сном,
де є ще і на неї схожі.

               09.2015

Тебе кохав вночі таємно, мовчки,
Про це лиш Бог один і знає, як,
Дійти я прагнув до самої точки,
Коли сказала тихо: "Oh là là!" -
Взяла й пішла без спідньої сорочки,
Стрибнула в гречку і зійшла на пси...
І я вночі завив на місяць вовчий
Та глас почув небесний: "Не гріши!"


14.09.15

Виходимо із полум’я,
ідемо по воді,
усупереч історії,
наперекір орді.
Війною всенародною
      ми волю здобули.
 Удавляться короною
                і круки, і орли.
Сьогодні ми згуртовані,
   гартовані в огні,
ніким не упокорені,
   на світі не одні.
Хай ненависть до ворога
          від гніву закипить.
   Вартують дуже дорого
             і сонце, і блакить.
Єднаємось державою –
творці і вояки.
Поділимося славою,
на те і козаки.
Не тільки за Карпатами
             є гори золоті.
Ми будемо гарантами
        у мирному труді.
Та поки ще не каються
керманичі чужі,
Холодний Яр вертається.
Освячені ножі.
     Напоєні свободою
           і душі, і серця.
     В бою за перемогою
           підемо до кінця.

     09.2015

Коли за вікном дощ
І холод заліг на дно,
Швиденько прямую у душ,
А після – дивитись кіно.

Цукерку до чаю візьму,
Хай ковдра мене обійма….
Коли за вікном дощ,
З душі відлітає зима

Як солодко закарбуватися у вічности,
Уп’явши слово у межу безмежжя:
Умить сягаєш неземних висот велично ти,
А думка пестить: «Ось який - без меж - я!»
Тобі під силу уплести чуття у барви слів,
І фрази відточити філігранно.
Допоки залунає херувимський спів -
Грій душу при свічі. З оргáном…

13.09.2014

***
Пережили лиху годину
і не любили Бога-Сина
за те, що волі не дає...
І поки інша настає,
не забувай, що ти – Людина,
якій даровано, що є.

***
Кохані й любі мають розуміти,
що на віки – не всі чоловіки,
які належать більше цьому світу,
аніж бажають власниці-жінки.

***
Тебе ніщо не переможе
і не попутає лихий,
коли душа пізнати може,
що і бідою милість Божа
вчить і карає за гріхи.

***
Той, що кидає перший камінь
у грішника, і каже, – А́мен! –
і думає, що є святий,
ламає заповідь останню, –
не будь лукавий і дурний.

***
Уявне нівелює темне
утопією КІНЕМА:
антигерої і юрма,
неволя, зрада і тюрма...
Тому не рипайся даремно
туди, де виходу нема.

***
Горить надія. Мрія тліє.
І жебоніє білий світ.
А ти нотуй, як вітер віє,
зело зелене зеленіє
і переписуй заповіт.

               2015

Реферати життя. Трафарети гріхів.
Повернути назад – хто б того не волів.
Але слово і час – паралелі епох.
Якщо куля летить, не зупинить і Бог.
Не маліє ріка. Кожна мить – інша суть.
Ковалі угорі пай-підкову кують.
Тиражі молитов і оаза мари,
у жагучих пісках тільки білі сніги.
Не грішити – грішу, як і сонмище тих,
хто читає до сну житіє не святих.
У дорожній сумі ні каміння, ні слів,
щоб кидати у тло чи леліяти гнів.
Може щось і було, але міль і роки
розпанахали шви, поробили дірки.
От несу реферат у шаблони чуттів,
де товчуться усі, хто летіти хотів.
Не святі, і горнят має стати усім,
а у разі чого, є козирне «Сім-сім…».

13.09.2015

Ночеголосся. Вкоськаних отар-
вузли мовчання. Витерплого люду-
всепростилання. Скеля - і тота -
гримкіше снить невилавленим гудом.

А маячня - недужа маячня,
варнячить і безсвітло сновигає...
згадючена медунка калача
комусь як хліб - комусь ерзацним" раєм"

Страхи краплаві. Терну гострий ґвалт,
Баюри крови. Оборотні зради.
Мій тужночолий краю, скільки лат
на серці - на твоїм - звитяги ради?!

І як Ти в цьому виграєш бою?!-
в такому приколіненому стані.
Поганьблено закопаний колун-
сміливці взяті у новітні брани.

Серця спалілі гідних...доокруж -
спорохнявіле "лицаство" - беззбрує...
і тільки вертикалі чистих душ,
як частоколи - зло й добро межують.

Ще височіють сині небеса
над банями Софії і Покрови.
Русі моєї первісна краса
являється у сяєві любові.

І інша суть краси її душі,
коли у полі урожай пшениці
веселою каймою золотиться
із кантами блакиті на межі.

І як не любуватися на неї
зі Скіфії, Трипілля і Руси
на тлі нерукотворної краси
прадавньої Русі-Гіпербореї?

І як не помічати із гори
Господнє, суще прісно і донині,
що означають вічні кольори,
прописані державно Україні?

В зеніті сонце над блакиттю плес –
напій по вінця голубої чаші...
Ці кольори ще поки що не наші,
Ми віддали реліквію небес
і море з позолотою і без
все даленіє Таврією Раші.

               

Живильний дощик нині дивина –
такий жаданий, як небесна манна.
Якась мана – омана не мина:
до лісу тягне сила нездоланна.
А там – поганки жодної катма:
наразі – нульовий грибний зажинок.
Але ні жаль, ні розпач не пройма:
грибів нема – зате яка ожина!

09.09.2015

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Тут не був я суддею.
Грію душу при свічці.

Проти шерсті здіймаюсь,
Мов літак проти вітру.
Журавлиною зграєю
Сльози котяться.
Витру.

Хтось – пророк і пройдисвіт –
Набивається в друзі,
Християни, буддисти –
Всі на Божому крузі.

Всі шукаєм спасіння.
Терпим біль і розлуку,
Мов собаки на сіні.
Крильми гріємо руки.

Всесвіт родиться в муці.
А родившись, радіє.
Мов собака на суці,
Він увічнитись вміє.

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Поміж свідком, суддею
Грію душу при свічці.

9 верес. 15.

Ми ішли із дарами і миром.
Надихав із небес Волопас.
Та вели себе люди нещиро,
негостинно стрічаючи нас.

Ці данайці, казали, злодії
і найгірші із тисяч поган.
Вони підлі й підступні. Їх дії –
то завчасно надуманий план.

Їх дари – лиш омана лукава.
Їхній усміх – зміїне жалО…
Так у часі котилася слава,
що данайці – облуда і зло.

А найбільш віщувала Кассандра,
ота відьма, що в Трої жила.
Її криків нав’язлива мантра
будь-кого ошукати могла.

І відтоді ми стали лихими,
попри гени благої душі.
Поскидали личини і схими,
тож тримайтеся, честі мужі.

Ось збудуємо башту-коняку
почнемо історичний похід,
на крутійство і хитрість усяку
обрікаючи віру і світ.
12.09.2015