Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
І не потрібен буде тест —
Чому сусід не в тому колі?
Переписати може текст!?
Ні, на сьогодні вже доволі…
Які ж то гарні… Знать би де?
Перетрусив би до упаду
Своє уявлення бліде
Про те, як втримати відраду…
13.08.2024.

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обвисли думки від безсилля, бо це - святотацтво.
Під небесним шатром чути ахи і стукіт сердець,
Славить бога снаги у алькові Еротова паства.

Чую музику сфер, водоспади амріти гримлять,
А журливий Ісус посміхнувсь, як побачив мій писок.
Де любов - там і Він. Утікає вся чортова рать,
Посварився мізинцем лише на гурток одалісок.

Я, напевно, святий, бо засіюю ниву життям,
Я, напевно, пророк - бачу долі майбутні зерняток.
Поспіх зайвий в трудах, бо не буде зі збіжжя пуття.
А у мене - тіп-топ. Пишний лан вам лишаю у спадок.

Вірші сіє народ, я нікого у цім не виню,
Поки Єва ще спить - я і сам борзописець моторний.
Опус цей допишу та у пазуху знову пірну,
Повторю з Камасутри священної номер коронний.

23.09.2019 р.

Не залишаючи слідів
Ніяких вздовж узбіч, –
Ми, наче кола по воді,
Розбіглись навсібіч.
Ніхто сьогодні не знайде
Відбитків наших ніг,
Бо ми давно вже бозна-де
Від юності доріг.
24.09.24

Так легко обривається в тобі
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,
І чорний бісер з дна твоїх зіниць.
Забутий поглядь снять закриті очі.
Без імені, без слова, без облич.

5.05.2021

Я ліз у пекло поперед батьків.
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого подивлюся.
Тризуб на серці, начебто тату,
Виколювала голка грамофону…
І зрозумів я істину просту,
Що коштує, можливо, і мільйону:
Хай навкруги чимало пишних нив -
Пшениця та ж; приваблива хіба що
Іздалеку… То жив своїм, не нив.. 
Вважав: що не моє, то є пропаще.
Тепер не той – не надто хвацький від
Років; повільний пульс, мілкіший подих.
Всіх перспектив моїх: пивний живіт -
Чи горб від вовкулачої роботи.
Від вибриків грайливого пера
Не вийде по-дитячому радіти.
І та, що всіх викошує, стара
Являється з обличчям Афродіти.
Щоб покохала нині молода
Потрібен прес грішви – не білі айстри.
А справ найзвичайнісіньких орда 
Сама злякати ладна свого майстра.
Колись вагоме бачу геть пустим.
Колись важливе стало ділом п’ятим.
І тільки із своєї пічки дим
Лишився найсолодшим ароматом.

2024

Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша жінко,
Уста тво́ї
відкриті
для моїх поцілунків.

Ти кохання мого́
розділяєш нестяму –
Тим мене надихаєш
на вчинків безумство...
Зірку з неба дістати:
занадто банально!
– Нереально заїждженим
вразити людство!

ТривимІ́рністю світу
обмежено простір,
Для польоту душі –
взагалі місця мало.
В новий вимір прорватись –
мені зовсім просто:
Жаги сила моєї
власні творить астрали.

Я тобі подарую
усі виміри нові,
Зорі в нових світах
запалають для тебе.
Їх наповнити змістом –
твого вистачить слова;
Лиш в обійми мої
сходи́ інколи з неба.

2010

Був поетом. Літав понад хмарами,
А тепер на Донбасі, в рову.
Не залякуйте Божими карами,
Бо і так я у пеклі живу.

Ні вперед, ні назад. Нема виходу.
Смерть усюди. Хитається світ.
Перепаленим порохом дихати
Научився вчорашній піїт.

У димах чорних сонячний зайчик,
Аж до обрію покотом рать...
У труну заховатись - удача,
Бо, як правило, душі згорять.

А чи виживу, а чи загину -
Неважливо. Ординце, агов!
Хижим оком шукаю вражину,
Щоби в пекло зіпхнути його.

23.09.2024р.

Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.

Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.

В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.

А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І піднімається в небо Осанною
В сповіді і сподіванні душа.

В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Боже, всього дарував так багато нам,
Й вибір - як вирок:чи тьма,чи єство.

Скажу вам більше — є готівка…
Ну десь тако вагонів зотри
В одному з них своя горілка
(Тут ще дізнатися би котрий…)
Багато де чого залежить
З якого боку підібратись,
І не дай бог, якщо є нежить…
Бо доведеться теліпатись
А потяг є… на те і потяг
Там свій маршрут, свої зупинки
Потрібен буде всім спецодяг
І вигляд жадібної свинки…
12.08.2024.

Несвідомі ми та грішні,
Раз у головах бедлам, –
Наряджаємось розкішно
І гуляємо без гальм.
Обираючи десь одяг,
Чи п’ючи хмільний напій, –
Пам’ятаймо, що на сході
Йде за щастя наше бій.
І бійцям потрібні кошти,
Навіть більші, аніж нам, -
Для заслуженої помсти
Дуже підлим ворогам.
23.09.24

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогнІ
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

Питаєте, чого це я сумую?
Бо самота навколо, самота.
І ніби все життя минає всує,
У бік незрозумілий поверта.

І що у нім? Яка краса чи втіха?
І зникло розмаїття, хоч любов
Горить, яріє чи палає стиха,
Та оживає в серці знов і знов.

Вона шукає барв нових, яскравих,
І лету дивовижного краси.
Допоки б’є ще струмінь величавий,
Як водоспаду пасма з небеси.

У чому річ, питаю все у Бога?
Холоне серце, мов дзвінкий кришталь.
Це осінь настає життя мойого,
І сповива в зажуру і печаль.

22 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Немає нікого хто поруч твого життя
Солодким цілунком погодить тебе на завтра,
І буде не проти сказати тобі, що за-
Бути уже не спроможний, що станеш початком
Великої книги. Напише хтонічний роман,
Історію світла, історію часу та словом
Сплітаючи числа пошарпаних сторінок,
В стотисячну душу, в стотисячний
поклик любові.

20.04.2021

 
ефемери зимового вересня
землеміри німого кіно
лейтмотив надзвичайно первісний
римування авжеж гуано
 
понад зірваними піввуалями
нас діждеться нуарний суар
крокодил неприродно роззявлений
мож курити плодити примар
 
дев’яності роки повернулись
стали дев’ятдесятими
зле а то б собі прибухнулось
alegretto—
приклацнувши пальцями—
 
ґонорово реально запросто
проз усяк неабиякий такт
ось я смíття виношу безпафосно
не вступаючи в жоден контакт
 
оминаючи ґаджет & диджител
келвін кляйна чи дьонер кебаб
анікому ніякий не приятель
мендельсон
 
без весілля хіба
 
 
 
 
 
 
 
 

Ми різні з Вами...Небо і земля,
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.

Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.
Згори дощить, внизу - глибока круча.

Ми різні з Вами - відчуваю я,
Бо в день квітневий срібний сніг щезає.
Мелодії не чути скрипаля...
Чому ж іще сльоза не висихає?

Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.

віє запах тривожний
від сухого зела
мов оплакує кожний
прутик літа й тепла

осінь в лісі та гаї
скоро зайде в міста
осінь часу не гає
в неї сиві уста

припаде й поцілує
кожен дах і газон
під суме «алилуя»
хору ґав та ворон

Тримай себе у натовпі бентежнім,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібну посмішку несе.

У мрії поринати не стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,
бо тлум оберне те усе на глум.

Готовий будь до слушної хвилини,
зневіру відганяй від себе геть.
Не плутай із людиною скотини,
нехай навколо люта коловерть.

Стрічай достойно успіх і наругу,
допоки сяє сонця коровай.
Умій прощати ворогу і другу,
але усі уроки пам’ятай!

Якщо життя знівечено, не падай,
не опускай безсило долу рук,
а веди* Бога нашого пригадуй
і лише уперед продовжуй рух!

Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…

І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
І в поцілунках додатково…

Та видно знову не зрослось…
Чи щось завадило напевно
А може й встрітила когось
Даремно сонечко, даремно…
12.08.2024.

Не для мене ще усмішки
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.
Адже впевнений, бо знаю,
Що, як любиш – то борись, –
І тоді любов безкрая
Поєднає двох колись.
22.09.24

Поміж...
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
Поміж безсмерття, поміж могил…
12.08.2024.

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

Нехай тебе в моїй не буде вічності,
Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,
Воно вгорі для осені позичене,
З твоїх очей на жовтень перевтілилось.
І я у нім, і вірю, що не скотиться,
Що назавжди горить, мов на картині, де,
У жовтих хвилях осені не втопиться,
В осінній день.

03.09.2021

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Ти мене замучила безладдям
І надлишком придбаних речей, –
Поламала шафу, а в шухлядах
Не лишила й ніші для мишей.
У кімнаті душно та імлисто,
У повітрі висне всякий пил, –
А було без тебе свіжо й чисто,
І не мав мороки старожил.
Різного непотребу завали
Викликають непоборний гнів,
А тобі, як “плюшкіним”, все мало
Мотлоху залежаних “скарбів”.
Ти мене замучила до краю,
Хату перетворюючи в склад, –
Знов оселю чисто прибираю
І наводжу в ній зразковий лад.
21.09.24

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Ми наймиліше в серці носим,
у думах наших бережем,
і лише подумки голосим,
як лихо десь підстереже…

Безмовно наше серце плаче,
щемить беззахисно душа,
і повноводо лине «Кача»,
і боляче, як від ножа…

Ми найдорожчих пам’ятаєм
довіку, до останніх днів,
і лише спомин серце крає,
і душать спогади сумні…

***
А бути чи не бути є ще шанси.
Захоплюємо села і міста!
Це ще аванси,
та нема балансу
у популяризації шута.

***
А той, що не утік, у теплій ванні
утілює затії кунака*,
бо від Оману
до самообману
у дилетанта місія така.

***
А люди... люди довіряють слову
і циніка, і князя із грязі.
То... нате! Знову
думай-те, панове,
навіщо ваші голоси слузі.

***
А найдобріші люди – українці,
які не оглядаються назад,
але в селі Козинці
є ще лиця,
що червоніють за електорат.

***
А де-не-де посади і висоти
займають легітимні барани –
корисні ідіоти
із когорти
лукавих агітаторів шпани.

***
А бити чи не бити... на росії
дилема, та оказія така,
що є надія –
армія уміє
Мюнхаузену дати копняка.

На закуску
А добрі люди мають атестати
або й дипломи, але так чи ні
усім, хто гріє руки на війні,
не файно мати
юдині дукати
і помагати жити у брехні.

09/24

/ Оскільки /
Оскільки сьогодні ти бунтівник,
Перелаштуй себе заново.
Ти мене чуєш, ну що то за крик?
І не забудь, підкинеш за авторство…

Оскільки сьогодні ти водолаз,
Переіначим і призвіще.
Що то за вибрики? геть догола
Буде, повір, практичніше…

Оскільки сьогодні ти аманат,
Звернемо з доріг до підсумку…
Кілька пігулок, з десяток гранат
В тишу, таємно, без відгуку…
11.08.2024.
(Аманат — заложник)

Ярий Славе мій дивний!
Наспіваймо пісень
у пралипень чарі́вний
і в один той же день*!

28-ої ночі,
28-го дня
ра́зом зді́ймемо очі
до Всевишнього «Я»!

Я без тебе у тузі –
часом, інший зовсі́м.
Невідомо, хто друзі,
хоч прощаємо їм...

...чорну правду чи пам’ять,
накопичено злу.
А, однаково, з нами
хай поборють імлу!

Ярославе мій любий!
Друже многості сцен!
Найдушевніші труби
пропускаю в Едем!

Голос їхній про тебе –
тільки тему згадай!
За лаштунками неба
за́вжди сховано рай.

4 січня 2005 р., Київ

____________________________________
* День народження Сергія Ґуберначука
та Ярослава Ґранка один і той же.

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Серпень, хлопче, що з тобою?
Знову збігу задощив
Не здивуєш нас водою
Ти диви, ше й оточив…
Заперіщив… розізлився
Міра жарту певна є…
Ну а після в небо змився
Православного вдає…
Серпень, хлопче, може досить?
Якщо чуєш, то озвись
Кілька неділь… прийде Осінь
Знаю… знаю, не божись…
11.08.2024.

Якщо чесно, то роками
Я, безсонню завдяки,
По ночах лиш марю снами
І даремно мну боки.
Важко в спогадах блукаю,
Легко втомлююсь від мрій, –
Хворість змучила до краю
Та змінила розклад мій.
Після жінчиних обідів
Призвичаїтись зумів
До прискорених відвідин
Богатирських довгих снів.
20.09.24

Якщо я вкраду кілограм бараболі -
Чекають п'ять років позбавлення волі.

Якщо я беззбройну людину приріжу -
Шість років в'язниці. А може, і більше.

Якщо я зґвалтую десь жінку красиву -
Довічне - це вирок цілком справедливий.

А вб'ю пів мільйона, як підла паскуда -
Мені за цей злочин нічого не буде.

«Москву» як наші потопили,
Москальський скреп на дно пустили,
На болотах піднявся вий:
- Та як таке можливо було,
Щоб наша гордість потонула
Фактично не вступивши в бій?!
Хіба коли таке бувало,
Як «дєди» наші воювали?
Перемагали всіх-всіх-всіх!
А я згадав подію давню,
Для москалів зовсім безславну.
Одну із багатьох таких.
Ще за царя оте бувало,
Москалі крейсер збудували.
Проект у німців узяли.
Свого туди надодавали
І «Жемчугом» його назвали.
На Дальній Схід перевели.
Від тих «покращень» став він гіршим
Та москалів все рівно тішив.
А тут японцями війна.
Хоч москалі весь час кричали,
Що флот непереможний мали
Та вразила світ новина:
Їм під Цусімою дісталось,
Лиш деякі порятувались,
«Аврора» з «Жемчугом» втекли.
На Філіпінах заховались,
Кінця війни там дочекались.
Мовляв: а що ми ще могли?
Як москалі війну програли,
То ці тихцем назад примчали.
А флоту ж більше в них нема.
Тож москалі носились з ними,
З тими коритами своїми.
«Престиж» їм «Жемчуг» піднімав.
Тут Світова війна. На морі
Німецькі рейдери вже скоро
Нікому не давали жить.
На судна часто нападали,
Торпедами на дно пускали.
Доводилося їх ловить.
Один такий німецький «Емден»,
На базі загрузив торпеди
Та в Тихий океан подавсь.
І там розбійничати взявся,
На різні судна нападався,
Торпедами топив «на раз».
В союзників замало сили,
Тож москалів і попросили
Прислати в поміч кораблі.
Тож «Жемчуг» мусив вирушати,
Щоб на той рейдер полювати,
Податися на край землі.
Для москалів то було дико:
Та ж Тихий океан великий,
А «Емден» той такий малий.
Чого ото за ним гасати,
Як можна і позасмагати.
Отож, на острів прибули
У порт, який Пенангом зветься.
Тут лбазуватись доведеться.
Щоби англійський адмірал,
Якому мали підкорятись,
Не став занадто придиратись,
Рішили влаштувать «аврал».
Бігом техогляд влаштували
І всі котли порозбирали,
Мовляв, не здатен поки він
За якимсь «Емденом» ганятись,
Потрібно підремонтуватись.
Всі офіцери, як один,
Бігом на берег подалися,
Вивчати острів узялися:
Готелі, пляжі, ресторан.
А тут і жінка капітана
З’явилася зовсім «неждано».
Ну, що ви? Та який там план?
Все випадково! Він не кине
Одну ж на березі дружину.
Тож крейсер також залишив.
Але матроси всі зостались.
Та зрозуміло чим займались…
А хто, скажіть би тут не пив?
…А «Емдену» тут закортіло
В Пенангу провернути діло,
Щоб там спокійно не жили.
Іще трубу прилаштували,
Щоб за англійця їх приймали
Й спокійно у Пенанг ввійшли.
На очі «Жемчуг» потрапляє,
Борти, як цілі підставляє.
Як тут торпеду не пустить?
Торпеда у корму влетіла,
Вода у трюм забулькотіла.
Матроси кинулися вмить.
Вони б і раді здачі дати
Та ж не працюючі гармати.
Вони – залізо без котлів.
А ті розібрані. Матросам,
Хоч врятуватися вдалося,
Хто в море скочити успів.
Друга торпеда прилетіла,
Якраз попід місток вліпила.
А там лежав боєзапас.
І все взялося вибухати,
Неначе феєрверк на свято.
Тож крейсер похиливсь ураз.
Був корабель і вже немає,
На дні у бухті спочиває.
«Бездомні» стали москалі.
Схотілося їм спочивати.
Додому як тепер вертати?
Застрягли на чужій землі.
Такі із них морські вояки.
Вигадують дурниці всякі,
Про героїзм «дєдов» своїх.
А, коли кинешся до діла,
То там дебіли на дебілах.
Хай прибере Господь усіх!

Макулатура, що гідна суспільних клозетів.
Де героїчне? Бодай мінімальний екстрим?
Всі біографії мають – лише у поетів
Лиш нескінченні переліки назв або рим.

Може, це правда… Про нас не складають легенди.
Що пригадати в житті, аби трилер чи шок?
Але це радше в таких собі інтелигентів
Не біографії – списки дірявих книжок.

Певно, в свої, але ось тут яка є халепа -
В непоказні я ґринджоли якісь, мабуть, сів.
Он у боксерів життєписи – все там як треба:
Список розбитих мармиз та крутих поясів.

Щодо обличчя – ой, не для торгівлі мармизка!
Для «Крокодила», та не для обкладинки «Vogue».
То й біографію годі й рівняти до списка
Модних таблоїдних шпальт, як у гарних дівок.

Все якось мляво, без надто дошкульних поразок.
Та й без гучних перемог – звідки б взявся той блиск?
Он альпіністи – все ясно із ними одразу:
Список тих гір, що з тріумфом на них піднялись.

Тут… що знайти, щоб як порох у вічі для кралі?
Порожньо… але нехай – я ще той оптиміст.
Краще вже так, ніж у деяких там генералів,
Де не життєпис - перелік зруйнованих міст.

Так, прозаїчна епоха своїх менестрелів
Навіть якщо увінчала – то з липи вінок.
Та біографія… ну якщо це є перелік –
То надихавших, ліричних, прекрасних жінок.

2024

Так хотіла підгледіти: хто ж літній день торочить?
Променисті пацьорки фарбує у чорне, та
Добавляє помалу та впевнено їх до ночі.
І радіють об тім сумота, пустота й німота.

Хто ж то? Може, той ворон, що каркає надто бридко?
Підлетів над сухою вербою поволі, бо
Потягнулась за дзьобом проміння червона нитка,
За яку йому ніч обіцяла платню, либонь.

І даремно заграва ховає поділ за крони.
Хиже око вдивляється в обрій, пантрує, щоб
Не уґавити, як заблищить неслухняний промінь,
І торочок яскравих напхати у чорний дзьоб.

 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Жити так легко, не зрячи
Нерозуміючи усіх
І важко грати чиюсь роль
Або всьому свій час
Хоч я не бачу змісту в тім
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Жодного більш на цій самоті
Високо, або низько знову
Усе не ті, мабуть, ключі
Та сказав би нехай
Усе, мабуть, не надто зле
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Завжди, ні, колись, я це я
Але, знаєш, знаю, щось я снив
І ніби ні, і ніби так
Й ніщо не гаразд
Незгода з тим, незгода з цим
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
 
Поле суниць на безвік
Поле суниць на безвік
Поле суниць на безвік
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
На Пенні Лейн, в перукаря є фотографії
Фрізур усіх, яка із них пасує вам?
А різні люди, зустрівшись там
Кажуть «Як життя?»
 
Ось на розі в персональному авті банкір
З-за пліч його дітиська, та й регочуться
А банкір, як завше, без плаща
В зливі дощовій
Дивовиж
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
На Пенні Лейн в пожежника годинник пісковий
А ще світлина Королеви в гаманці
Він техніку тримає в чистоті
І вона блищить!
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
І скубав рибу й пиріжки
Улітку, іншим днем
 
Із-під навісу, там де карусель і балаган
Медсестричка маки продає з лотка
Хоч їй здається, що це гра така
Все в її руках
 
Пенні Лейн, в перукаря у крісло сів клієнт
За ним банкір на черзі підстригатись &
Враз пожежна машина мчить
В зливі дощовій
Дивовиж
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
Пенні Лейн
 
 
 
 
 
 
 
 

Який настрій, такий спіч…
***
Не завжди розумів себе чомусь
Коли пірнав в минуле з головою
Можливо, як усі, його боюсь
І нинішне з такого ж геморою…

Не завжди я воротами вертавсь
Коли спішив один в опочивальну
Де вчора ще вона обох зреклась,
Зім’яла й пересунула у пральну…

Не завжди ми цінуємо свій час
Лиш згадуєм його вже по відбитках
Бо совість не розглядують в анфас
Це наче якби лаятись на скрипках…
11.08.2024.

З тобою не запалювали свіч,
Не цілував мої ти ніжно руки.
Звучала пісня в горобину ніч,
Роїлися думки. Терпіння. Муки.

Лежали пелюстки сухих троянд
На клавішах холодних піаніно.
Нанизані роки і блиск гірлянд -
Співав дискант Лоретті Робертіно.

Лиш не почула кроки тихі я
В густих трояндах біля темних вікон.
І досі у душі твоє ім*я,
Хоч спільних не було у нас реліквій.

Давно вже не боюся небезпек,
у сховище не мчуся по тривозі.
Лунає чергови́́й загрози трек –
отак життя минає у облозі…

В повітрі то ракета, то «шахед»…
До вибухів уже настільки звикли,
що спо́кою позаздрить моджахед!
А стільки ча́су без води і світла…

Відверто хиже у війни лице,
не видно їй ані кінця, ні краю.
Простий народ попався у сильце́,
його на шмаття юди роздирають!.

Бо Україна – ніби Карфаген,
Ваа́л смакує нині її кров’ю.
Терпіти цю симфонію сирен
у мене не стає уже здоров’я!.

Допоки ти була живою, –
Пряміше йшлося все-таки
І так, як нині, головою
Я не крутив на всі боки.
Завжди ставала у пригоді
Твоїх порад глибока суть,
І не скипав я аж до споду,
Бо знав куди і де звернуть.
Твої доцільні настанови
Допомагали обійти
Холодні річища любові
Та хибних намірів мости.
До тебе нині не звернуся,
Хіба що тільки в снах своїх, –
Щоб знов почути від матусі
Про певність обраних доріг.
Спиняюсь часто і вслухаюсь
У незнайомі голоси, –
Як чую їх – жура безкрая
Неспинно більшає в рази.
18.09.24

А ти мені просто розповіси
Про те, як чекала трамвая…
Як дощик всю ніч і день моросив
Як діток лякали бабаєм…

Про те, і про те… ще довго про те
Які були люди цікаві…
Про наш нерозривний світо-тотем
У нашій, і тільки, оправі…

Хочеш не хочеш — авжеш, вибачай
Ну, що нам робить після всього?..
Боженька славна, замовим трамвай…
А може кількох, не одного?..
10.08.2024.

Фрагмент історії у вірші
***
І знову перерва… поруч квітник
Вміру погода, без вітру
Цікаво би знати, хто садівник —
Всунув би в руки півлітру
А що тут такого, божий ґешефт:
Кожному мо по-заслузі…
Кажуть, що я у півлітрах експерт,
З Іно-Франківщини друзі…

Зустрілися вже наступного дня…
Думаю, дай... Задонатив!
А садівник то, півлітру до дна…
Правда, сказав, що на свято
10.09.2024.

 
Штурвале, обертайся. . . нікуди не сховатись
Катма й потреби. . .
 
Всіяно берег пологіший
Черепашками на піску
Що зморгують, мов очі сяйні
Через море
 
Сонцесхід особливий
Старший, ніж ти знав
І досі там, де поспішна хвиля
Покинула його
 
Прокинувся цим ранком
Пірнув під свій пливучий дім
Під борт граційний, ішов приплив
Риба в метушні
 
Тут я чув історію
Від мореходів Сандри Марії
Ще один острів є, за день ходу звідси
Пустий & вільний
 
Аж до Венесуели
Нічого роздивлятись
Ген сто тисяч островів
Прикрасою розсипані
Тобі й мені
 
Схід сонця, на вечерю
Кличуть жінки, казок вже досить, милий
Ще збачимося, в іншім тихім плейсі –
Згортаю вітрила
 
 
 
 
 
 
 
 

Отут тебе поцілував уперше,
під вітами розлогих ясенів.
Вони донині мою долю вершать,
а твій уже давно не чути спів…

У кожного лягла окремо доля
і нарізно світили нам зірки.
Осібно з’їли ми по пуду солі,
перебирали всяк свої думки…

Чи щирості чуттів нам не хватило,
чи зорі шикувалися не так,
а може, Небо не благословило
і долі повернулися навспак.

У пам’яті ще почуття невинні
і юна, недоторкана краса,
які не розчинилися у слині,
і тому запорука – Небеса!

Ночі серпневої зорі дозрілі
Дуже яскраво горіли тому,
Що розчинити в світінні хотіли
Попід плакучими вербами тьму.
Так турбувало їх наше стрічання
В гаю вербовому окрай села,
Що від настирно-ясного сіяння
Темінь просвічена наскрізь була.
Тільки зірниці зоріли даремно,
Аби й тут бути у курсі всіх справ,
Бо я поводився лагідно й чемно, –
Повної волі рукам не давав.
Слухав уважно й дивився прихильно,
Ніжно всміхаючись милій тобі, –
А понад нами світилися сильно
Зорі німі в непідробній журбі.
Знов не побачили довгих цілунків,
Теплих обіймів – любовних утіх, –
Хоч відчинилися смерків лаштунки
І був доступним для зору моріг.
Ночі серпневої зорі дозрілі
Всяко крутилися, мов напоказ, –
Ніби розквітлі троянди біліли
І поривалися ближче до нас.
17.09.24

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.