Життя безцінне, диктують усі.
Один за одним відлітають у вирій птахи
І життів таких тисячі.
Якщо піду — не переймайся та не вір.
Я ще жива, сиджу і лиш спостерігаю
За вами, мов кіно, де немає інших глядачів.

Якщо не стане — не журися й придивись.
Не на холодне тіло або фото.
Підніми свій погляд десь увись,
Там я серед пташок нарешті вільна
Від думок своїх, літаю і не знаю
Чому жила й не розправляла крила.

Коли піду — прийми. Не зникла я,
А просто інша,
Тепер немає тіла лиш фізично.
Тонкі руки мої стали деревами,
Сухі пальці — гілками, гойдає їх вітер.
Сльозинку пустила,
В очах сірих проросли квіти.
Я ще існую, просто послухай
Вічний ритм, що не затихає.
Він у піснях, де сенс і мотиви
Мене наскрізь бачать й відображають.

Не чуєш голосу? Згадай.
Це я підспівую приспів.
Тобі, вночі, емоційно.
Він тепер кричить щосили в полі,
Не стогне, не реве. Немає болю.
Не загубиться мій пошук буття —
Розкриється в новій свободі.

Надто куцого за зростом
Має Руля чоловіка.
Та не бідкається зовсім -
Головне, щоб не каліка.

"Камасутра" недолу́го
Па́лить у кутку нервово...
Сексуальну же напругу
Жодним не змалюєш словом.

Ноу-хау по-гуцульськи:
Зріст рівнять стільцю належить,
У процесі має Рулька
За очима хло́па стежить.

І як тільки за орбіти
Компле́кт зі́ньок полеті́в,
Слід стілець ногою бити -
Ось такий контрацептив.

2010

З дитинства ти хворів невиліковно
любов’ю до Вітчизни і людей,
бо ріднокрай збагачував духовно,
давав наснагу, тисячі ідей…

В душі завжди мелодії звучали
і зрештою піснями проросли.
Улюбленцю широкого загалу
зі славою ненависть принесли.

Бо «Водограй», твоя «Червона рута» –
убивча зброя. Для «країни рад»
вони були іще грізніше трута,
немов із неба в літню пору град!

У них лунала українська мова,
співали нею наші солов’ї,
і слово те яскраво-кольорове
несло жахи для «братньої сім’ї»!

Не вберегли тоді свою надію,
сумує досі Брюховецький ліс,
але усе ж твою здійснили мрію,
хоча на трон проліз «червоний лис».

Щось будували непомірно кволо,
на лаврах почивали без кінця,
боялись дисидента Чорновола
й діждалися тернового вінця…

І нині Івасюк – це вельми круто!
Онуки вже шикуються у бій…
Їх «Водограй» веде, «Червона рута»,
щоб захистити край батьків і свій!

Вони лише збирались жити,
радіти сонцю і весні,
натхненно вчитись і творити,
співати мамині пісні…

Та не судилось, відлетіли,
рве невимовно серце біль –
взяли ворожі збройні сили
будинок житловий за ціль!

Оце уся вам честь і слава
донині, як у старину…
Навіщо світу та держава,
що і з дітьми веде війну?!.

Вам то не боляче, бо ви – далеко?
Бо це не з вами, бозна де, чуже?
Бо ваша власна ледь надтріснута безпека
суцвіттями нечуйності цвіте?

Два роки вже. Уважне споглядання.
Подачки помочі. Промови співчуття.
Співучасть в людожерському жуванні
покинутого у біді життя.

Яке ж м’ясце вам більше до вподоби?
В наявності сьогодні немовля.
Ну ж бо жеріть, насичуйтесь, панове.
Як носить вас, дворушників, земля?

Вдається ж вам дивитися й не бачить.
Чи профітами заліпило зір?
Не щезне ваша головна нестача –
не відає насичення упир.

Було далеко, може стати ближчим.
Було чужим – наблизитись впритул.
Будинок. Ніч. Влучання. Попелище.
Господь засудження промовити забув.

03.03.24

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

А той горбок із білими берізками
І нині часто так приходить в сни
Із пролісками гарними розквітлими
Та запахом красунечки весни.

Сюди ми йшли не так за тими квітами,
Як відпочити й бачити красу,
Подихати весняною ще свіжістю
На повні груди, забувать про сум.

Старі берези стали, є й посохлі вже,
За пролісками теж ніхто не йде.
Та дні чудові ті дитинства нашого
Пам"ять назавжди в серці збереже.

2021 р.

Кров'ю вмиті та бідою сни,
Прокидаюсь -- бомблять клуню, гади.
А чи сіятиму жито навесні,
Чи ракета прилетить у хату?

День прожив, а наче цілий вік,...
Ніч минула...вижив. Ну і добре.
Я оглух. Та чую брата крик!
Я осліп. Та зрію чорний обрій!

За сніданок - змучена печаль,
За вечерю - тризна без молитви.
Спить у ліжку сирота- дівча,
Батечко загинув десь у битві.

Я їй не отець і не рідня,
Але свій по духу і по крові.
Кат московський в неї всіх відняв,
Розлилась біда , неначе повінь.

За вікном скрипить старезний в'яз,
Плачуть за плечима вірні музи...
Спи, дитя. Віднині батько - я,
А дружина вірна - за матусю.

3.03.2023р.

На ширину всього вікна,
І в глибину мілку кімнати, –
Уже всміхається весна
Та з буднів радо творить свято.
Дарує іскорки натхнень
І подає нові надії, –
Навчає прагнути щодень
І лиш добро у світі сіять.
04.03.24

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Відповідатимуть за все!
Горітимуть в огні геєни
За всіх невинно убієнних –
Ніщо від кари не спасе.

І буде суд. І буде кара.
І лю́дський суд. І Божий суд.
І буревії занесуть
Сліди московської почвари.

Жартуна́ – керувати собою
обирали зі сміхом дядьки;
і коли уже йшлося до бою –
він усім обіцяв шашлики.

А дядьки – геть наївні, як діти!
Рахувати їм щось – не з руки...
От і йдуть – за свій кошт боронити
і Кринки́, й будь-які Шашлики.

Зате лідер – завзяття не втратив,
не прогаяв нагоду таки:
«панібратів» (та й не панібратів) –
перетворює на шашлики.

(Лютий 2024)

Одними «пише Бог», «у сні приходить» іншим,
та заповіді нам кладе у їх уста,
а мій же монолог – не заповіти, ві́рші…
Там на́тяку нема на авторство Христа!

І пафосу катма́, все більше із натури:
про горе і війну, підступність і цинізм.
Відверто, задарма́, без тіні кон’юнктури,
та хи́ба є одна – відсутній популізм.

Навіщо все оце? Кому воно потрібно?
Читатиме і хто ці стогони душі?.
Не думаю про те, як серце б’ється дрібно
й багряними слізьми́ стікає у вірші…

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

(присвячується народній артистці України Світлані Мирводі)

Королева романсів
В такт кружляє у танці
І несе людям радість,
Раювання душі.
Сонцем лагідним світить
І дарують чар-квіти,
Королеві романсів,
Навзаєм глядачі.

В сяйві дивних софітів
Розчинилося світло,
Ллється музика чуйна
І воркує струна.
Королева на сцені
Дні невтішні, студені
Уквітчає собою,
Як весна чарівна.

Підіймає на крилах,
Зачарована, мила.
Солов'їна пташина,
І тендітна немов
Статуетка з фаянсу,
Королева романсу
Перетворює пісню
На безсмертну любов.

29.02.2024р.

...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

Рудіє сонце золотаве
І синє небо меркне теж, –
Дніпро відсвічує заграви
Незатухаючих пожеж.
Вода тьмяніє неохоче,
Хоч сутеніє навкруги, –
Бо колір змінювать не хочуть
Червонобокі береги.
Отут пролито стільки крові,
Що пурпуровий кожен штрих, –
Що будуть відсвіти багрові
Ще довго липнути до них.
03.03.24

............................
Чекати тебе...Кожен крок відчувати на відстані.
Зберегти нашу ніжність в душі... не віддати нікому.
Не втратити віру, приховану десь в серця пристані.
Найкраще повернення те, що до рідного дому.

Вдихнути у груди надію: на краще, на зустрічі...
На ціле життя, що Всевишнім на двох заплановане.
Звернути з дороги, де манять вогні, душі блудячі.
З молитвою йти у майбутнє щасливе, врятоване.

Тримати зв'язок по сусідству, хоч той... кілометрами.
Не дати поглинути прірві, що втягує глибоко.
Кохати... Не втратити щирість та бути відвертими.
Дверцята довіри, мов Всесвіт, розкрито нам широко.

Не впасти у відчай.... Піднятися, мов після сповіді.
Плече десь підставити, руку подати, підтримати...
Людей осипає додолу, порою, мов жолуді.
Життя рівновагу нелегко буває нам втримати.

Потрібно зуміти здолати всі сходини труднощів.
Не можна втрачати надію останню на прощення.
Простелено ковдру ніким неприм'яту для любощів.
За мить, на вершину блаженства чекати нам сходження.

Незмінним в цей час і важливим для нас стало правилом:
Уміння здолати весь біль та живими зостатися.
Я буду на відстані вірним тобі, добрим Ангелом,
Зі світлом моїм, щоб було тобі легше триматися.

Тетяна Купрій, 2023.

Гречні гречку поважають.
Гречні в гречку не стрибають,
Увіходять поволеньки
І кохаються легенько.

Гречні гречку не толочать,
Гречні гречно залоскочуть,
Гречні люди діють гречно,
Аби все було безпечно.

Смаки, кольори, вподобання всілякі
у кожного різні, звичайно, вони.
Тож хто заперечить їх цінність та якість?
Хто наслідки візьме на себе вини?

Ми різні наскільки, що інколи розум
не може сприйняти окремих речей,
які викликають обурення й óсуд.
Нестерпно дивитись на вчинки людей.

Шкода, що у світі багато страждання,
надмірної заздрості, люті, брехні.
Терпець надривається, крапля остання…
Як складно буває промовити: «Ні!»

Це слово коротке знесе перепони,
обійде глухі, непробíйні кути.
А тим, що на себе напнули корони,
на двері покаже, де вихід знайти.

24.02.2024

Органна музика звучить...
Зі сфер далеких, з–понад хмари…
І з глибини земних століть
До нас вона волає марно…

А людство слухає “попсу”,
Легалізує лихослів’я;
Над Божим світом чинить суд
І рушить Храм свого довкілля.

2009

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

І знову розгулявся сильний вітер
І сніг з дощем посипався згори.
Таке буває цієї пори,
Це березень крокує вкотре світом.

А завтра він вже усміхнеться сонцем,
Привітно капелюха зніме враз
І зазирне у кожнеє віконце,
Щоби з весною привітати нас.

2020 р.

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Ізнов розбилася посуда?..
Не переймайся сумно тим, -
Здавен так радість кличуть люди
І йде вона у їхній дім.
Переставай себе винити
І плакать гірко припини,
Адже на щастя посуд битий, -
Одвічно кажуть віщуни.
І пошкребе на серці жалість
Лише до певної пори, -
Скоріш забудь про те, що сталось
І прикре в пам'ять не бери.
Щоб зникнув смуток цілоденний
Та більш не відати журби, -
Засни із думкою про мене
І в сні її не загуби.
02.03.24

Сонце підняло́ся,
тане чоколяда...
У Маруськи мої
Скінчилась помада.

- Любчику, рятуй ня!
Що маю робити?
Не буду ж я з варгом
Тріснутим ходити...

- Є над нами Воля!
Зате будеш знати.
І для поцілунків
Рот лиш відкривати...

2010

Сьогодні ще гуляю я
на березі крутому,
а уночі душа моя
цугикає додому.
І педалюю... уві сні
у неурочу пору
на двоколісному коні
верхи по косогору.
Як і тоді, коли узрів
у полі юне диво,
але... упав, бо не умів
триматися за гриву.
Не угамовується кінь,
алюром і галопом
несе мою до неї тінь
оазою Європи.
Живе у пам’яті дівча,
тому і... може бути,
що я її не помічав,
але не міг забути.
Та уявляється мені,
як я на білому коні
із далечі вітаю
мою омріяну до сліз,
але у маєві беріз
її уже немає.

03.2024

я так собі гадаю
що ти є
ця впевненість
у день
таки грядущий
у непохитне
тремоло моє
в якому
оживають рідні душі

і промінь проситься
ізнов на ніч
і засинає немічно
тривога
гадаю
як же байдуже мені
що не одні ми
призабуті в Бога

що не настане
без оглядки час
в якому
накупатися б
у тиші
гадаю
стане значно менше нас
отих
яких ще
тиснява колише

яким не зручно
бідкатися всім
своїм ненадбанням
по вінця блага
я більш ніж певний
що небес
не сім
що не вбивають
просто для розваги

що недарма
розродиться сльоза
за все розгублене
і недопите
за всі мої непевні
за
і проти
що тепер нічим не змити

а десь
на золотому дні чудес
прихованому
від людського ока
я сотню раз
в собі помер
й воскрес
опанувавши
гіркоту
і спокій

8 Грудня, 2023

не складається
якось
братику
уціліти
наступному
авелю
у війни
своя математика
і свої
недотримані
правила
стріляючи мені
в потилицю
не забудь відхилитися
каїне
кров
як бризне в очі
по вилиці
сповзатиме
неохайно
знаємо
ми обоє
вразливість відстані
в притаманності
ставати кривдою
я
незрячість твоя
і відданість
ідеалам
що пахнуть
не битвою
а бажаннями
скаженілими
ґвалтуваннями
геть божевільними
то над прірвою
так присіли ми
небеса
не здаються вже
щільними
то в мені
ще на подих
відчаю
у тобі
насолода
з погордою
руки зв'язані
в добрих звичаях
у традиціях
в пекло всіх
мордою
ой не відаєш
чорна душенько
що чекатиме тебе
за прірвою
за заламані
долі
й рученьки
за хрипіння
гортанне
враз вирване
плач
і скрегіт зубів
увічнений
ця константа для мук
у приреченні
а я
догоратриму свічами
новоприбулим
та понівеченим
онде янголи
в очі глянули
та твої
глевкі брили каменю
то вони
в мої тихо канули
поки білий світ
чужим
не став мені

14 Лютого, 2023

Зайвий день нам дає Касіян,
щоб зробити те, що не встигли…
Цілий день для надій і бажань,
молитов про загиблих…

Зайвий день нам дає Касіян,
щоби швидше просохли очі,
на загоєння болісних ран,
на збування снів всіх пророчих…

Зайвий день нам дає Касіян,
щоби вкласти у вухо Бога,
коли часом із Ним сам-на-сам,
вісім літер лише: ПЕРЕМОГА!

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
І в кожній краплі зливи туга
Узята від сльози.
Чиє ж там серце зупинилось,
Чий сон продовжив день?
Та тільки вітер хвище камінь,
І опадає клен.
І крона хиляться, мов кличуть
Щоб слідом йти за ним,
Та хто ж у цьому катафалку?
Чий батько,
Брат
Чий син?
І все-таки не йдеш, задкуєш,
Супроти вітру слів.
Невже тобі бракує серця,
Яке потратив він?
Та чорний птах засвідчить втечу,
Вперіщаться дощі
Мостом розлуки через пам’ять
І шурхотом плащів.

01.03.2024

Подих стік у груди і в них завмер.
Гулко поміж колон викроковує тиша.
Чи ти щасливий там, де ти є тепер?
Якщо цікаво, я тепер щасливіша.

Я відпустила нарешті свої жалі.
Йти не хотіли, чіплялись за звичне лігво.
Як розкормила їх – велети чималі,
скільки моїх сердець розтрощити встигли.

Як же просторо стало, коли пішли.
Стільки блакиті й світла вміщає місце.
Жодної кривди, погорди, страху, хули.
Жодного болю, врученого навмисно.

Що ненавмисно кажеш? О так, простіш
не помічати свої ненайкращі вчинки.
Поміж усіх похваляння невартих рис
саме нещирість зводить найтовщу стінку.

Твоя байдужість не стане моїм тавром.
Є у мені одна нездолана сила.
Випхала всі жалі за поріг гуртом.
Здихалась їх, а любов лишила.

27.08.23

З весною! Світла, див, любові! :)

Вслухаюся у журавлину пісню,
Вдивляюся в божественну блакить,
В навколишню весняну живописність, -
Земля прокинулась і вже не спить.

Її заполонили первоцвіти,
У кожній милій квітці сонцеграй.
Як обережно повіває вітер,
Мелодію весни співає гай.

Милуюся ландшафтами природи,
А в серці квітне свіжість почуттів,
Що надає натхнення і свободу,
І пахощі народжуються слів.

Над урвищем стежиною
Веди мене, тримай мене.
Пісок у прірву цідиться
Хвилинами з-під ніг.
Колись в Тобі спочину я
Після дороги дальньої,
Ішла якою світом цим,
А Ти мене беріг.

Та зараз - підхвати мене
Рукою милосердною.
Я ще не домолилася,
Відсунь дороги край!
Ще маю незавершене,
Ще бачу ціль попереду.
Прошу Твоєї милості -
Над урвищем тримай.

Твоє лице в моїх долонях
Знайшло затишне укриття, -
Цілую губи, щоки, скроні
І не ховаю почуття.
Щоб ти відчула в кожнім слові,
Що струменять, як джерело, -
Моєї щирої любові
Непогамоване тепло.
Щоднини прагну якнайбільше
Голубить тіло неземне,
Щоб не шукала серед інших
Ніде ніколи не мене.
01.03.24

І
Світи, місяченьку,
Світи на діброву,
Нехай я перейду,
Нехай я перейду,
До дівчини на розмову
З народної пісні

І співом зависають у траві...
Сільські мені згадались вечорниці...
Влаштовували танці там криві*,
Виводили мелодії дівиці...

А парубки вторили їм услід,
Спалахували щастям їхні лиця,
Многоголосся чарівний політ --
Що й місяць в небі починав світиться.

Тепер вже людства більше по містах
Черпає музику воно з ю-туба,
Як мало українського, аж страх...

Народний мелос рідко нас голубить...
Та на моїх закоханих вустах --
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба.
______________________________
**Під час виконання «кривого танцю» всі учасники стають в ряд, взявшись за руки. Дівчина, яка йде попереду «виводить кривого танця» — веде всіх за собою. Лінія, яка описують виконавці хороводу має вигляд кривої. Звідси і назва — «кривий танець». Кожен наступний учасник точно повторює лінію ходи попереднього танцівника.

«Кривий танець» належить до так званих «ключових» хороводів, які на відміну від «колових» хороводів, водили довгою лінією — «ключем».

ІІ

Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
Співаю, компоную, цим живу.
Вже вечорниці перейшли до клубу,
Це -- нині інші форми наяву.

О винахід великий працелюбів --
Цей інтернет сторінку дав нову.
Бо світ увесь доступний став розумним --
І я тим океаном теж пливу.

А далі що? Майбутнього боюся,
Ще іноді реальності старій
Належне віддаю, але у русі

Перебуваю. Ти, любове, грій.
Музичні твори -- ними надихнуся,
В моїй вони рояться голові.

ІІІ

В моїй вони рояться голові,
О ті пісні - плоди рясні натхнення,
Від серця мого - ніжності привіт,
У дні замріяні - передвесення.

Приваби незамінний мій магніт,
Ці чари дивовижно-незбагненні,
І вроди найчудовішої квіт,
Найкращих слів ласкавості щоденні.

Сахаюсь чорнобожих намагань
Мене провокувать на лайку грубу.
Щоб не було принизливих прощань!

Зі щастя келиха душа пригубить
Мелодії закоханих зізнань --
Наспівують їх мимоволі губи.

ІV

Наспівують їх мимоволі губи --
Не лиш пісні, але й романси теж!
Душа інтелігенції так любить
Послухать серце... Щоб ішов кортеж

Цих творів дивовижних, мов до шлюбу,
В салоні між картин, краси одеж,
Де вишукане все - Пріам, Гекуба* --
Сюжети старовинні ти знайдеш.

Реальності важкій напротивагу
Магнітних бур, туманів, хоч зомлій,
Задовольниш аристократа спрагу...

Даруй своїй прекрасній, дорогій
Цю незрівнянну про кохання сагу --
Натхнення вітре чарівний, повій!
________________________________
*Пріам, Гекуба - троянський цар Пріам та його дружина Гекуба - персонажі "Іліади" Гомера, сюжети з якої нерідко брали і беруть художники для своїх вишуканих полотен, які прикрашають аристократичні салони.

V

Натхнення вітре чарівний, повій,
Даруй політ фантазії безмежний,
Планеті щастя квіти дай усій,
Хай чад війни попід землею щезне.

А людство уклоняється красі --
Будує гарні парки, зАмки, вежі.
І чути понад ними звідусіль
Кохання диво-музику бентежну.

Лиш на задвірках десь -- огидний бруд,
Варнякання сп'янілих душогубів,
Негідникам усім - ганебний суд...

Любов нам грає у небесні труби,
Поет її возносить в абсолют
Могутністю розвихреного чуба.

VІ

Могутністю розвихреного чуба
Ярило віє -- відмикач небес.
Він -- покровитель пестощів і злюбу,
Немов з кохання зітканий увесь.

Красуня кожна - то його улюба*
Якщо у гречку стрибне чи овес --
Аби кохала щиро аж до згуби --
Зазнає ласки ніжної чудес.

Багато що здається дрібничковим,
Як є любові справжньої політ.
Тоді Дажбог життя усе обновить,

Щасливо усміхнеться із полів.
Бо сяєвом ясним отим чудовим
Розтопить сонце хмари грозові.
______________________________
*Улюба - авторський неологізм в розумінні улюблениця.

VІІ

Розтопить сонце хмари грозові --
Поллється з висі ніжність золотиста,
На гори, ліс, простори степові,
Озера площ і ріки вулиць міста.

Отак весна в розквітлості своїй
Приходить, як любов небесна, чиста
Нашіптує йому, а потім їй --
"Кохай, допоки ще душа вогниста!"

Та не одійде легко так зима --
Насипле снігу, граду ця рахуба --
Його падлюцтва Холоду - тюрма.

Він для вогню сердечного -- беззубий
Вже тане лід од віршів недарма --
Хай світ увесь мої творіння любить!

VІІІ

Хай світ увесь мої творіння любить.
Бажається, щоб дійсно так було!
Перекладайте їх колеги, ну-бо,
Там виростив я вічності зело!

Бо від нахабства ще не впав із дуба,
Мене, можливо трохи, занесло...
Та скромний, то неначе самогубець --
Шанують після смерті, як назло.

Звичайно, всюди винятки бувають --
Улюбленець фортуни - чудо-стан,
З найкращими жінками він у раї --

Все від життя бере, немов султан!
Але його писання умирають,
Якщо осатанілий графоман.

ІХ

Якщо осатанілий графоман
Змастив перо у найчорнішій сажі --
Сприймай, поете, наклеп жартома --
Нехай що хоче, те на тебе каже.

Багнюки ллє хоч цілий океан,
Прийоми застосує епатажу --
Це означатиме, ти є -- брахман*,
І слово щось твоє в суспільстві важить.

Парадоксальний, може, вислів цей --
Люби його, не піддавай ігнору,
То він покаже істинне лице...

Кохання - мусі-пусі - проговорить!
Утішиться, кидатиме яйце,
Судитиме з нахабством прокурора.
______________________________
*Брахман - в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ.

Х

Судитиме з нахабством прокурора...
Він просто бик, що на червоне пре,
А ти немов у ролі пікадора
Спис-бандерилью встромиш під хребет.

Отямиться хай в лютому напорі,
Аж доки чорт його не забере.
Зоря вечірня зійде, як Аморе*,
Мов чарівлива посмішка Гюррем**.

Кохання почуття благословили
Влес-книга, Тора, Біблія, Коран --
Яка це все ж -- непереможна сила...

Лише наш "друг"-- писака-хуліган
До рівня опустився гамадрила***,
Обмови напускаючи туман.
___________________________
*Аморе (італ.) - Кохання, любов.
**Гюррем (тур.) - та, що сміється. Так турецький султан Сулейман Пишний називав свою дружину українку - настю Лісовську.
***Гамадрил - мавпа роду павіанів, підряду вузьконосих мавп.

ХІ

Обмови напускаючи туман,
Все брехні розповсюджує навколо,
Своїй співає ницості пеан,
Здригається, немов індиче, воло.

Оцей літературний шарлатан
На Образи оригінальні кволий,
Висмоктує із пальця вірш, роман
Ще й опонента критикою коле.

Йому пробачте, люди і Боги,
Хай вип'є заспокійливий цикорій --
Нещасний син бабусеньки Яги...

Любов'ю хлопця обділили, sorry*,
Шаленство графоманської юги --
Стрибог його суворо переборе.
_______________________________
*sorry - вибачте (англ.).

ХІІ

Стрибог його суворо переборе,
Хай вітер -- неповторності озон --
До творчих залетить лабораторій.
І поетесу надихне Музон,

Поета - Муза, критик -- обговорить,
Бо велетень письма -- як Робінзон --
Поб'є літературні він рекорди --
Самотній острів океанських зон...

Коли ж то визнають, що справжній геній? --
Різкий у спілкуванні, ще й тиран.
Вдягнуть не хоче масочку смирення --

Бездари завдають жорстоких ран.
Лиш після смерті праведне учення
Хіта харизмою уб'є дурман.

ХІІІ

Хіта харизмою уб'є дурман...
Звучатимуть, немов перлини, вірші,
Літературний знатиме гурман,
Всі люди цитуватимуть простіші.

Ще й композитор -- музики шаман --
Відчує силу слова найгостріше.
І вічність огортатиме сама
Їх твір вокалом щонайкрасивішим.

Митець у кращі відійде світи,
Як серед вишівських аудиторій,
По класах шкіл його ім'я нести

Любов сама візьметься за лекторій...
Запізно зводить до сердець мости,
Леліє радість між сумних історій.

ХІV

Леліє радість між сумних історій
Цей автор-виконавець ще й співак
Багато скине за концерт калорій -
Так викладається, ох одержимо як!

Бо стільки є талантів-медоборів,
Лиш геній з найсильніших -- долі знак
Отримає в елітному доборі --
Найбільшу зливу почестей-відзнак.

Потрібно мати зіроньку щасливу,
Щоб Усевишній шлях йому відкрив,
Кохання справжнє сотворило диво --

Митець -- орач ясних небесних нив.
Зірки зерном спадають, наче мливо,
І співом зависають у траві...


VІ МАГІСТРАЛ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

25 лютого 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Ішли Ісус з Петром якось по містах і селах.
В селі однім відпочити сіли над дорогу
На колоду, пожаліли утомлені ноги.
Аж іде повз чоловічок сумний, невеселий.
- Чому сумний? – пита Ісус. Той відповідає:
- Народилася у мене, нарешті дитина.
Треба йти її хрестити, щоб все чин по чину,
Та ніхто іти за кума мені не бажає,
Бо я бідний. – Не хвилюйся, я за кума буду. -
Ісус каже. Пішли в церкву, дитя охрестили.
Повернулися додому, жінка стіл накрила.
Наїлися, напилися. – Ну, що ж, добрі люди,
Будем далі мандрувати. – Ісус їм говорить.
Тоді з кума постоли він зняв та і повісив,
А дав чоботи новенькі та й каже: - Дивися,
Постоли не викидай ті – мине тебе горе.
Та й пішли. А в чоловіка ладно стало звідти.
Завелося господарство, грошиків чимало.
Збагатів, набрався пихи. Сором йому стало
Постолів своїх, узяв їх й викинув на смі́ття.
Верта Ісус селом отим та й каже Петрові:
- Може нам би завернути, кума навістити?
- Чому б ні? Воно вже й вечір. Чого в ніч ходити?
Зайшли в хату, роздивились. Бачать – хата нова.
Сіли за стіл та й чекають кума із роботи.
Той приходить, тільки в хату двері відчиняє,
Так одразу ще з порогу вголос і волає:
- Геть із хати, волоцюги! Розвелось босоти!
Ісус йому: - Куме,куме! Не сердьтеся, годі!
А той горла: - Краще чорта, ніж кума такого!
- Ну, як чорт тобі за кума, то і йди до нього!
Та й закинув на болото, у смердючу воду.
І із нього тої ж миті жаба утворилась.
Лиш тоді опам’ятався, став: - Кум,кум! – кричати.
- Постолів не треба було, куме, викидати, -
Каже Ісус, - Збагатіло, бач, як загордилось!
Пішли Ісус з Петром далі світом мандрувати,
А той кумкає і досі, Ісуса гукає,
Попроситись, хай подобу людську повертає…
Та ж гординя – то гріх смертний, не слід забувати.

Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

І

Дзеркала залишають твої відображення
В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,
Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,
А твою присутність помічають коли ти
Недовіряєш власному віддзеркаленню,
Бо віра для них категорія віддзеркаленого
А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.

ІІ

Повертаючись до того трюмо, я все-таки
Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,
Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні
І кривилася на той натюрморт, що я малював.
Вона позбавляла мене фарб, але
Вливала промені дійсності на картину,
Що була більшою за моє бажання змальовувати.
І я почав писати подумки, і завжди на піску,
Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.

ІІІ

Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,
Спробою написати сонце вийшовши на пленер,
Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою
Телескопів, або уяви, але тепер,
Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки
Чудово описують розставання тих,
Хто перелив віск свого серця у форму
Пам’яті,
Що все більше уподібнюється дзеркалам.

12.02.2024

Обличчя у весни дівоче, юне,
Усмішка загадкова на вустах.
І проростуть хвилясті в полі руни,
Пташиний затріпоче в небі змах.

Верба в сріблястих котиках лисніє,
Їх ніжно пестить радісна весна.
Підсніжники піднялися на ніжки,
Цвіте у лісі квітів білизна.

Іде відродження землі і волі,
Золотооке сонце зазира.
І що ж чекає нас на видноколі?
Весни усмішка - це надій пора.

Ґаздує вправно юна господиня.
Душа ж людська молитвами жива.
Хай Україна зробить вибір нині
За спільні справи, а не за слова.

Вітер гойдалку весняну розгойдав:
лютий шубу свою березню віддав -
тиснуть плечі й закороткий вже рукав,
сніг карманами розкис, повитікав!

Вгору! - сосен розгойдалося гілля!

А ворона себе гордо виставля -
все пір'їнку до пір'їнки виклада,
був нелегкий в неї бій біля гнізда!

Вниз! - і краплі поспішають до землі,
щоб водою її вдосталь напоїть.
..
Вгору! - птахи розлітаються в садку
..
Хтось розбив дзеркальне плесо на ставку -
і тріщало по окрузі і гуло,
розлетілась новина на все село -
і біжать туди струмки з усіх сторін.
..
Вниз! - штанини підтягнувши до колін
сонцю виставить опудало щоку,
хоч солом'яне, а також на чеку-
бо не хоче проморгати дивину -
навкруги усе так схоже на весну!
..
Призьба дому із-під снігу вигляда,
а із даху густо капає вода,
стрепенеться із порога по димар
скине долу снігу мокрого тягар!

Дім під сонечком засяяв, звеселів,
сонце блискітками бавиться на склі,
вікна жмуряться фіранками повік,
загадково до дверей скрипить поріг.
..
Березневий сад - то гойдалок гілля
і співають один-одному здаля
два закоханих у кішечку коти -
хто гучніше, тому ближче до мети.
..
Вгору! - небо близько-близько - доторкнись!
Серце гупає від захвату! -
Униз !
05.02.2022.

Десь від річки доноситься пісня дівоча,
Гарно так, що і зорі заслухались мабуть,
Її чути усім аж до пізньої ночі,
То дарма, що співачкам раненько вставати.

Братися і до праці дівчатонькам треба,
Бо роботи в селі ж то завжди вистачає,
Слід подбать про родину й про дім та про себе,
Ну а поки що пісня вкраїнська лунає.

2019 р.

Хоча про сон це тільки спогад,
Але я знаю, що, на жаль,
Обмокла вранішня дорога
Віщує сльози і печаль.
Напевно, з любою розлука
Мене штовхне в далекий край,
Бо в сні ножа я брав у руку
І навпіл різав коровай.
Поласувати трохи медом
Завадив рій кусючих бджіл, –
Неначе він так попередив
Про те, що коїться навкіл.
Про те, що станеться зі мною
Уже сьогодні після сну,
Коли замучений журою
Від снів у ній себе виню…
29.02.24

Віддам я тобі усе своє тепло,
Щоб від нього твоє серденько зігрілось,
Щоб кохати віддано воно могло
І ніколи більше, рідне, не боліло.

Підніму тебе я, люба, на руках
Віднесу туди, де вік панує спокій.
І де пройдемо ми, на усіх стежках,
Розцвітуть троянди по обидва боки.

Задрімаєш ти у пахощах п’янких
І з найвищих сфер зійде колискова...
Біль навік затихне на руках моїх,
А я шлях стократ цей пройшов би знову.

2010

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

Так трапилось, що небо безцвітне,
що до сонця далека дорога в тупик,
що іскри від моїх копит
для всіх перехожих,
немов од салюту розвага.
Я виснаживсь
бігти
у безвість
у безвідповідальність
за себе.
Але те, чого я шукаю, –
аморфне.
Дорога́ мені людина
без смаку,
кольору
і запаху.
Жодних знаків уваги.

30 червня 1994 р., Київ

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Ніхто не знає звідки і по що
Приходять духи явлені бажанням
Щоб зодягнути у твої слова
Не обережних чи навмисних марень,
І повісти про вирок свій. Але
Не все у чім запевнюють актори
Вбираючи слова чужих видінь
Приймає дійсний полюбовний образ,
А тільки те, що виловиш в собі:
Запевнити у вірі — ще не віра,
У тім що прагнеш без чуття й зусиль.
І тут вона являється на сцені
З твоєю роллю де усі слова
Колись були завірені тобою:
«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»
І ти приймаєш.
Дія перша. Вечір.
Все так, як бачилось: і небо, парк, хода
Тієї жінки, що іде до тебе.
Запитуєш у неї: «Ти — моя?»
Вона киває...
Дія друга. Ранок.
«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!
Це світ в якому слів одних замало
А сонце більше схоже на цитрин.»
Вона киває...
Дія третя. Морок
Вона сміється: «Вибач не твоя.»
І раптом бачиш, як зриває маску.
«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024

О мить! І я в тобі колись розтану,
Та розіллюся сотнею струмків.
Вертаються травою води талі,
Просочуються в бруньки боязкі.

Ти вічна, мите! В плині трансформацій,
В постійному згасанніб - то не тлін!
Так хочеться віддатися сповна цій
Весні початку нових перемін.

Заквітло. Мить, й пелЮстки сіє гілка,
Де перший лист ховає зав'язь. Мить -
І літо розлилося по узгірку,
Достиглою ожиною пахтить.

Метелик, що пірнув у мить надії
Чи налітався, а уже висить
Десятком лялечок, де сонце гріє
Нове імаго дивної краси.

А мить за миттю відквітує літо
У райдугах і травах степових,
Та на підмостки золотава вийде,
Продефілює пишно, й не зловить...

Мить задощить, і миттю захолодить,
Метелик-гусінь вклякне у корчі,
Чекатиме, допоки талі води
Відродяться, життя роздаючи.
03.2023.