«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою будете стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!
Чи знаєте, що треба говорить,
Як йтиме милий?»
«Знаємо, знаєм, красуне,
Cтільки літ ходиш з сумом....»
...З деревами, із травами говорять,
Вітри гамують і потоки...
Ніяк не заговорять між собою...

Маю слова - роблю з ними що хочу
Маю діла - не дзвоніть мені серед ночі
Маю нерви - міцні як якірні троси, перетерті
Роблю жертву - коли слухаю ваші бредні

Маю голод - їсти, спати, а пак довго сидіти у бударови.
Маю гордість - приносить біду вона за бідою
Маю юність - лем тіло про це не знає
Маю гідність - це добре, коли є що до чаю.

Маю страхи - не командують мною, але заважають
Маю гріхи - відмолю потім, колись, обіцяю
Маю плани - лиш розходяться вони з ділами
Каравани йдуть далеко, а мене не пускають

Маю гроші - пак раз лем - і вже не маю
Маю ношу - несу її як хрест, до раю
Маю час - споглядаю життя з краю
Маю любов - як малятко її плекаю

Маю біціглі - скочу на них і від чогось тікаю
Маю книжки - тішуся їм, а вже потім читаю
Маю борги - то ви так казали, а я не пам'ятаю
Всі ми лохи - визнайте це, я за вас вболіваю.

Маю роботу - не дає ми спокою і бути в печалі
Маю городи - не гноєні та не копані, знаю!
Маю з усім цим загуру - маю, маю.
Йсе ня держить вертикально - вдихаю та виживаю.

І ще одне, шахед тут ні причому.
Звикаєш попри безліч всяких бід,
Біжиш, було, зкривавлений додому
І тихо помираєш під обід…

Кому скажи… Чи є від цього користь?
А ось у погріб тричі вніч — респект
Буває сам, забувши гнівну почесть,
Не чув, що світознищення — проєкт…

Я навчений вмирати… я серйозно
Начитаний зі школи… В рубцях весь
Душа чомусь… ну, якби одіозно
Зустріне хто, скажіть, ще не воскрес...
27.10.2024.

Одягатись бідно,
Важко працювати, –
Тільки б не безслідно
Залишити спадок.
Дихати настоєм
Пінистої браги, –
Тільки б перед боєм
Відати відвагу.
Впасти у немилість
На банкеті дурнів, –
Та не терти вилиць,
Похилившись журно.
Маючи печалей
Цих гіркий набуток, –
Маю жити далі
І собою бути.
05.11.24

Ми зрештою вибрали осінь:
роздмухану в досвіді листя, -
щоб дихати нарізно містом,
в яке нам врослося стверділим.
Ми нарізно чуємо сутінь,
що тло падолисту мережить,
й хоч чітко окреслює межі.
Та надвоє нас не розділить.
04/11/2024 курсор вводу на початку

Я - ось такий. Та іншим вже не буду.
Виходячи на тихий променад,
Своє минуле бачу скрізь і всюди -
Я з тих, хто озирається назад.

Щоб зовсім не було провальних пауз,
На мене ллється бруд тупих порад.
Сьогодні у житті - суцільний хаос -
Я з тих, хто озирається назад.

Спізніле каяття мені властиве.
Навколо - безпросвітний сурогат.
А хочеться туди, де ми щасливі -
Я з тих, хто озирається назад.

Вже не чекаю, щоб мене почули.
Моя реальність - безкоштовний кат.
Я канонізував своє минуле -
Я з тих, хто озирається назад.

Як тільки намагаюсь крок зробити,
Все нанівець одразу. Шах і мат.
З порожніх слів моє майбутнє зшите.
Я з тих, хто озирається назад.

Зима планету холодом покриє...
Щоб я вперед ішов, у царство страт,
Мені тримають голову та шию...
А очі... Очі дивляться назад.

Дивись мені, прийдешнє не прогав…
Зіграй в мовчанку, зайві ті розмови
Коли усе усім пороздавав
Лишивши тільки запах від полови…
У лісі ще достатьно вільних місць
Хоча і там, таких як ти, це — розкіш
Як тільки оприлюдниш свою злість —
З тих самих крис і родиться свій «кошкін»…
27.10.2024.

Все було не так як написано. Дні і ночі тягнулись не реченнями та абзацами,
Роки проминали так само, як минають сьогодні,
І та ж сама різниця була між хатинами та палацами,
Як і різниця між ситими та голодними.
Мечі рубали шоломи, сікли обладунки, арбалети стрімко прошивали стрілами
Серця, так само, як кулі прошивають груди
На полі бою. За віру, землю, тиранів, визволення і нове життя.
Гралися у любов шляхетні, носили перуки,
Стягуючи корсет і помираючи від білил,
І тягнулася пісня вишивкою розпускаючи плахту, скидаючи руки,
Розкладала рядами лакованих пішаків,
Що дивом, чи долею ставали фігурами.
Попри все. Дні і ночі видавались такими ж довгими та безконечними.
Довгими та безладними,
Траплялися революції, повстання, голодомори, бомбардування міст,
Вересень гуркотів танками, літаками, бенладенами
Історія вручала потертий лавровий лист,
Безнастанно народжуючи нових тиранів.
Книги говорили про ідеали, малювали героїв, світи, освячували любов,
Дні і ночі проростали новими смоковницями,
Заростали травою руїни які покривав асфальт,
Місто оживало новими коханцями під старими куртизанками
І от
Знову сходило сонце,
І випалювало дитячий альт.

09.09.2023

Листопадило на душі, листопадило,
Бо осінній повіяв вітер.
Де та юність моя - білоквіття із саду?
Не вернути цвіту на віття.

Листопадило на душі, листопадило.
Де ж широка юності стежка?
Листя золотом, золотом сипало й падало,
Оживала згадка-мережка.

Листопадило на душі, листопадило,
Замрячили хмари дощами.
Лиш на рідній стежині знайду я розраду,
Що відчинить осінню браму

Накричала, пожурила
Неквапливо, спроквола, –
Пригорнулася безсило
І невинно обняла.
Поцілунками зігріла
Й заспокоїла маля, –
Мовчазна, зніяковіла
Мама лагідна моя…
04.11.24

- Живи щодня та нiчого не бiйся!
казала осiнь, дивлячись в вiкно,
та засипала золотом обiйстя,
немов борги платила за тепло,
що забирала в темряву замало,
ховала нишком пiд зопрiлий лист,
тепер на то вона вже мала право
вся в золотi тяжких та мокрих риз.
Най пiде вже, чаклунка довголiтня,
не обертаючись, не знаючи завад,
але держу обол її до квiтня
в сухiй долонi одноденних втрат.

17.10.24

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Птаство Землі Святої в інший край не відліта,
На крилах журавлиних Європа приліта –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

 
звіздар який пильнує хід планет
нагадуючи привид інкубічний
котрий у час коли покличеш тричі
являє свій субтильний силует
 
з півсотні привідчинених дверей
за ними інші двері невідомі
не то бібліотека — в кожнім томі
закладки щодо medias in res
 
а сам читач запитується де ——
сього неврозний споживач & лузер
запанібрата чим не давні друзі
 
на підвіконні — дощові па-де
напій гарячий прохоловши жде
пальто на вішаку згори картузик
 
 
 
 
 
 
 
 

Чому, Боже, в серці тривога?
Чому знову зболіла душа?
Я просив хоч на мить бути з нею,
Та надія згасає, нажаль.

Ти знаєш, нам не бути разом,
Не в цій мрії, не в цій стороні.
Хоч ти дав, але доля жорстока,
Забирає її назавжди.

Ти ж хотів, щоб ми щастя пізнали,
Лише мить нас веде до мети.
Слово тихе, як спогад забутий,
Знову гасне, зникає у тьмі.

Вітер шепче забуті надії,
Тіні знову вкривають сліди.
Я у мріях своїх шукатиму,
Поки серце не зможе знайти.

Одній старій удовиці заміж захотілось.
Вона перед парубками так уже вертілась.
Як іде який по вулиці, вона все кидає,
Стане навшпиньки й у віконце стоїть, виглядає.
А то стане біля тину та очима водить,
Коли мимо удівець чи парубок ходить.
А з роботи син прийде, то його питає
Про усіх чоловіків, кого тільки знає.
Як допетрав, врешті він, до чого то всеє,
Вирішив пожартувать трішечки із неї.
Пішов якось у село, чарочку розпити,
З товариством про те-се переговорити.
Вже надвечір поверта із шинку додому.
А тут мати на поріг та і каже йому:
- Де ж ти, синку, оце був? – У селі був, мамо,
- Що ж нового ти там чув? – Та усе те ж саме.
Ото хіба… Але перш вечеряти дайте,
А тоді уже про всі новини й питайте.
Син вечеряє сидить, а із печі мати
З нетерпінням погляда, коли ж вже питати.
Тільки ложку він поклав, вона знов до нього:
- Розкажи ж бо, що ти чув у селі нового?
- Та, - говорить син, - прийшла від царя бамага,
Що, як баба удова вийти заміж прагне,
То, яка закине ще ногу аж за шию,
Та за парубка тоді вискочить зуміє.
А, яка не зможе – тій парубок не світить,
Бо лише за удівця вона зможе вийти.
Баба сидить на печі, аж ногами сова,
І обличчя так блищить, як копійка нова.
Полягали вони спать. Лиш півні пропіли,
Баба уже на той час виспатися вспіла.
Та і сина підняла, жене до роботи.
Він поснідав та й пішов, хоч спати охота.
Тільки-но він за поріг, стара на підлогу
Та й взялася закидать аж за шию ногу.
Аж кістки її тріщать, і стогне, і крекче,
Але якось завела ногу аж на плечі.
Завести то завела – як назад ізняти?
Качається по підлозі і не може встати.
Лущить в шиї і спині, тече слина з рота…
Коли тут, нарешті й син поверта з роботи.
Чує, стогне в хаті хтось. Він скоріш у хату.
Аж там скручена в дугу качається мати.
Синові і сміх, і гріх: - Вам же час до Бога,
А вам парубка кортить, мамо, молодого.
Що старе, а що мале – вже, як заманеться,
То уже хоч стій, хоч плач – але не минеться.
Якось бабу «розв’язав». Тиждень ледь ходила,
З тих часів на парубків більше не гляділа.

Наступний крок: — завмерти би в обіймах…
У кожного свої, і розміри свої
Війна війною… а що нам тії війни
У нас своя. Завдячуємо ЇЙ…
Усі нариви… читка на поверхні
На Божу кару черга… звідусіль
Піди пізнай, що робиться у черзі
Коли Війна сьогодні не для всіх…
27.10.2024.

Шахед блудливий грохнувся в дворі,
Жбурляючи осколками повсюди, –
Тріщало скло і чийсь балкон горів,
І кликали на допомогу люди.
Вогонь лизав гарячим язиком
Бетонні стіни й дерев’яні рами,
Поза якими бачив, як повзком
До дитинчати добиралась мама.
Нараз в її турботливих руках
З’явилось тіло рідної дитини, –
Не мала мати перед смертю страх
І врятувала донечку чи сина.
Їй удалося вилізти з вогню,
Коси позбувшись і обпікши руки, –
Щоби проклін послати палію
За ці страждання і нестерпні муки…
03.11.24

Квітка розцвітає в піднебессі,
голосом на землю долина
і в суцвітті суголосних Матвієнок
серце стискує й сльозою вирина...
і встає, мов за наказом, зала
і тремтить при звуках «Черемшини»...
За життя хіба ж бо Цісик знала,
що так розжалобить Україну?

Дорікання
Нарікання
Знецінювання
Потакання
Бажання
Маніпулювання
Страждання
Стогнання
Обвинувачення
Прохання
Штовхання
Командування
Благання
Вмовляння
Розчарування
Терпіння
Мовчання
Випрошування
Марні намагання
Часу марнування

Чорні круки відлітають
Неквапно до вирію
Лебеді білі розіп'яті на опудалах
Ми не надіємось вже
І тим більше не віримо
Що переможем в борні
Із бридкими й облудними

Куриться дим
димарів що
В тумані розтанули
Гомін по селах гуде
які лише на мапі є
Ми поминаєм Його
Поки ще не забанили
Образ у дзеркалі
Споглядаючи мавп'ячий

Линуть чарівних пісень
Незабутні мелодії
Не позабудеш їх
Бо не були ті заспівані
Стогнуть поля у степах
Що ніким не оброблені
не проростають ті зерна які не посіяні

І нас немає лиш тіні
Довгасті шугастають
Світом неясним який хтозна кому примарився
Лебеді мої згасають розпластані
Чорні круки синє небо затьмарили

Я би пульнув із рогатки
Та сам я крук
Не дов'язала таки мені
З кропиви светра ти
І хто той ворог
Що був ніби завжди друг
Виразками промовляю
Без міри роздертими

Кров не вино
Хоч би й одного кольору
Порох не борошно
Хоч би і те і те
Сиплеться
Чорні круки
Як годовані бройлери
Лебеді білі
На витертих милицях

Світе мій світе
Яскравий мов іграшка
Що на подвір'ї
Під зливою кинули
Де той малюк
Що тобою натішився
Чи ще згадає
Про тебе коли-небудь

1996-2024

Іскорка в імлі,
В неблизьких світах, –
Блисне на землі,
Може, в небесах?
Чи сльоза тече
І ясниться слід, –
Чи вогонь очей,
Чи уяви плід?
Чи багаття жар,
Чи зірниці блиск
У пітьмі, мов дар,
Бо приносить зиск.
Сутінків туман
Навіва нуду, –
Попри час оман,
Я на вогник йду.
02.11.24

В твоїх очах сховалося півсвіту
Покращилось приємне відчуття,
Що хтось мені по пошті шле привіти
З якогось наче, кажуть, з майбуття…

В твоїх очах картини незабутні
Підсказують, підштовхують до дій…
Пообіцяй, зустріемось у Грудні
І я вних домалюю: поруч свій…

Хіба якщо я витрачу всі сили
Коли перепливатиму ті сни,
В яких і я об’язувавсь тротилом
І вибачень в нікого не просив…

В твоїх очах… і знову пригадалось
Як ми з тобою перлись босоніж
Куди небудь… а в підсумку би мало
Пізнати одне одного ще більш…

Куди мені… у тебе он півСвіту
Колючок не зустрінеш, якби й хтів…
І просто і не просто — треба вміти
Прицілитись відразу аж на Пів…
25.10.2024.

На жаль і Жовтень відпливе
На рік, не більше… графік щільний
Хто знає, де він там живе…
Можливо, з вибором не згідний…
Можливо втисли поміж днів,
На одне одного так схожі…
Лишили вибору і слів
В якійсь несправжній огорожі…
То сонцем грає, то дощить
Туманом стелить спозаранку…
Питаєш, смикаєш — мовчить
І жодних натяків на сварку…
23.10.2024.

Соломою шурхає осінь
І прілістю пахне щодня,
Коли роздягається й зносить
До двору подерте вбрання.
Уже назбиралося вдосталь
З опалого листя горбів,
Щоб з’яві потрібній компосту
Город мій весною радів.
Та досить пітніти в полоні
Роботи на щедрій землі,
Бо вже одубіли долоні
І руки, неначе граблі
Не гнуться, та й бачу вже чітко,
Впродовж загасаючих днів, –
Наповнену збіжжям повітку
І погріб тісний від плодів.
Уже наробився удосталь,
А тут іще серце слабе
Благає влягтися на постіль
І планам віддати себе…
01.11.24

...а потім придумаєш музику,
Ти, до сонця, що пестило луки
І до спокою незворушного
Доєднаєш мелодію сну.
Пригадаєш шурчання ледь чутного
Листя спогадів, лагідну злуку,
Синьо-синього незабутнього
Неба літнього та землі.
В тінях шелесту, в травах шепоту,
Пригадую твій погляд змучений,
Що застив на світлині сонячній,
В мент коли обернулась ти.
...а тому, я придумаю музику,
Синьо-синю, але не зурочену,
Доєднавши до сну незворушного,
Позолоту своїх надій.

19.09.2021

 
осіннє травесті
сріблистий тлін бароко
при декораціях споруд
 
процесія ~ стрій труб
басова туба
грохка
художник піссарро
малює цей етюд
 
в обрамленні вікна
зірвавши к бісу штори
ось музика
& сонцезблиски ось
 
у настроєві тім
провулки менш потворні
матроси
замовляють кальвадос
 
алеєю промчать
меркурієві слуги
дівчата пишні
вслід зітхають їм
 
квітують ліхтарі
людський вирує вулик
вітрини й жебраки
хто зна
що стало з ким
 
поштивий декаданс
в полоні сантимента
бездомний кіт
або
гулящий чийсь
 
опалесцент задасть
художник~ диригент
 
&
 
відступить крок назад
утримуючи кисть
 
 
 
 
 
 
 
 

Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вчителі небесні з селянської хати,
Мудру вашу раду хочу передати
Не синам одним лиш, а всьому народу,
Щоб в майбутнє йшов він, як ви вчили,- гордим.

Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.

Дорікають за обідом
Знов онучці бабця з дідом:
- Що за мода? Шик останній!
Одягла з дірками штані.
Бабця й дід бурмочуть хором:
- Все діряве – тільки сором!
Та ж сміється хитро дуже:
- А мені ото байдуже!
Ви ж чомусь їсте роками
Мовчки часто сир з дірками.

31.10.2024

Хіба стежками до тебе йти,
дощами хіба?
Наосліп дертися попри все
повз осінь-марноту.
І хвилювати хвилини: «Встиг?..
Чи жовтень надбав?
Чи витер вітер з твоєх щем-пісень
сфальшовані ноти?»
31/10/2024 точка вставки в конце

Радше, аби не одне і те ж,
залишу тебе теж.
Прокладу нестандартні рейки і шпали
через міста, де ми спали.
Протягну низьковольтні лінії,
посаджу замість стовпів актинідії,
розкручу ручну електростанцію
і засвідчу неприкінчену урбанізацію.

Світла мого кишеньковий ліхтарик
помітить, яка ти карлик.
Минуле порі́внилося з меґаполісами,
де впали з фортунного колеса ми.
Нам слід було мешкати десь на узліссі.
Дикі й голодні, ми б ужилися.

19 травня 1995 р., Богдани́

Всім відомо в нашім класі:
Репетитор є у Васі.
Фішка в тім, що він прикольний,
Абсолютно безкоштовний!
В шоці навіть мама з татом.
Та зітхають лиш багато.
Брат малий на світ з’явився.
Голосистий народився.
Весь під’їзд його лиш чує.
Репетує й репетує.

31.10.2024

Чи є закони у війни
У двадцять першому столітті?
Життю немає вже ціни,
Ламають нелюди завіти,

Що Богом дані для усіх.
Росія знищує цивільних.
Взяла на душу смертний гріх,
Зробить рабами прагне вільних.

Злочинні дії повсякчас:
Стріляють підло в полонених,
Тортури людям - це ж бо сказ.
Не приховать руїн наземних.

Гаага спить, ООН мовчить.
Мабуть, прогнили всі манери.
Агресорська ракета мчить -
Закони тільки на папері.

Від кіля до верхівки щогли
Вивчав натхненно з подихом вітрів
Той корабель в безмежнім океані
Олійних фарб;
І той любовний жар
В очах Данаї, млосний погляд зваби
Юдиф у золотавім торжестві.
О, не дарма вдихав в безмовність Леди
Мрійливу тугу грації, і сон
Змінив примхливу дійсність на причастя
До міту, до переказів, легенд,
До вічності
І так зійшов за правду
Опісля сну, що все перевернув,
Розмалював, розлив, переінакшив –
Примарафетив, сплутав, розписав,
Що бачиш всюди натяк на Єлену,
Що переходить лебединий став.

21.07.2023

Так мене покохала,
Що забув я одразу
Про свої причандали
Та чужі перелази.
Так мене захотіла
Будь-коли без упину, –
Що до тебе зраділо
Поспішав я щоднини.
Милувала недремно
Й так годила дбайливо,
Що ні мрій потаємних,
Ні захоплень бурхливих.
Вже, крім тебе, не чую
Та не бачу нікого,
Бо взаємно люблю я
І не знаю знемоги...
31.10.24

Неначе звук іржавої струни,
Впивається у серце сіра злива.
Картину, що не має перспективи,
Відтінками малюю давнини.

Таким буваю тільки восени -
Беззахисним, беззбройним та вразливим.
Почує жовтень, мрійник незрадливий
Мій шепіт без адреси: "Пригорни..."

Але кохання ще зберіг в тумані!
Зустріну осінь, витончену пані...
Її журі - знесилене "віват".

Зоря вечірня неодмінно згасне.
Мені зігріє руки подих власний.
Душі так зимно! Завтра - листопад...

Ти зітканий із криці та вогню,
земля тобі дідівська за основу.
Закований у лати, як броню,
і оберегом – українське слово.

А ген тебе чатує хижо смерч,
війна роками правила обжинки,
та ти завжди цілуєш спершу меч
і лише після того власну жінку.

Десятки, сотні, тисячі синів
з боями просуваються… у небо.
Уже країна тоне у війні,
тепер уся надія лиш на тебе!

О, воїне, найкращий із синів,
братів, батьків і лицарів відомих,
з військових ми чекаємо ланів
звитяжного повернення додому.
Запам’ятай – лише живим додому!

Ще мало нам експериментів
і блазень досі за кермом?
І маячня іще у тренді,
і блюдолизи за столом
в Кабміні, Раді і Генштабі,
а навкруги іде війна!
Не зрозуміло лише жабі,
що балом править сатана!

Корупція жере державу,
країна гине у війні,
а ми – за волю і за славу,
загиблих у полях синів
все тужимо та цідим ріки
криваво-лицемірних сліз…
Фіаско вже немає ліку,
в багні застряв держави віз…

Невже минулого уроки
нічому не навчили нас?
Ми робимо сумбуру кроки
і гаємо коштовний час,
бо ворогів пустили в хату,
а на рахунку – кожна мить!
Чого від клоунів чекати?
Цей цирк пора уже закрить.

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Заклавши руки за спину ідеш,
Неначе в’язень, злий на власне місто,
І хмара суне наче корабель
Який колись покинув Монте-Крісто.

27.07.2023

В мені живе безмежжя двох світів —
Один спокійний, інший — вічний рух.
Один мене у небеса возніс,
А другий в тиші заховав мій дух.

Я йду між них, мов тінь, немов слідами,
Шукаю шлях, де справжній я живе,
Та кожен день, лишається за нами,
І голос тіні, крізь пітьму пливе.

Чи зможу я у спокої знайтись,
Коли вогонь у серці не згасає?
І як дві частки разом пронести,
Якщо одна весь час мене втрачає?

Та поки йду між світлом і імлою,
Шукаю істину на краю снів,
Мене веде одна стежина мрії,
І хай я змінний, та шлях у мене — свій.

І
І три літа канули і роки,
поки параноя у кремлі
опухає на чотири боки
шостою частиною землі.
Міль велика надуває щоки
і заметушилися малі.

Кожне пише архі-епопею
і пером, а то й у вояжі
зазіхає на краї чужі:
геній тиражує ахінею,
а ніщо хизується бронею
і йому ніде нема межі.

ІІ
Марять мародери, дуремари,
віршомази, що кому до пари.
Є кому гадати уночі,
хто за що не уникає кари,
роздуває світові пожари
і кує орала на мечі.

Хліба і видовища хотіли?
Мало сміху, болю і крові?
Ось вам... нате ваше селяві!
і « неначе, люди подуріли...»
як немає ні душі, ні тіла,
то і глею ніц у голові.

Те, що пасіює, меле воду
на млини кацапії і зла,
що за двоголового орла,
і стають обранцями народу
не пасіонарії свободи,
а колаборація осла.

Всі вони одне на одне схожі,
поки не міняється меню
у Європі, що у позі ню
ще чекає...
........... та не дай то, Боже,
Україну раша переможе –
дійде і до їхніх авеню.

ІІІ
Епопея вимотала душі.
Путіноїд атакує трон
і в самому НАТО, і в ООН...
мало їм кривавої калюжі,
острови посоленої суші,
нехотя, ковтає Посейдон.

За Амура узялись поети.
Ловеласи, ласі на тенета
і повії, і енкаведе...
та якщо не дійде, то дійде
і навіщо голови поклали,
і за що роками воювали,
і чому не бачили ніде
маячні, якої ще чимало
є, допоки ласує змія
тим, що не сонети, а ракети
нині домальовують сюжети
у новій стихії житія.

10/24

А мій партнер — це чисте небо…
Кубельце-хатка на стовпі…
І погляд зеркальця від себе…
Тональність дійсності в обід…
І шоб Вона під покривалом…
І щоби я ще повен сил…
І щоби люди пізнавали
Будь-де, будь з ким, ще до могил…
А не ось так як нині, раптом
Ні з того - сього море сліз…
І сіять, бути дійсно братом
Де свіжий погляду ескіз…

Та мій партнер із суматохи
Ніяк не вискочить з обійм.
Несусь один з оцим до льоха…
Не забуватиму, водій…
Проїдусь з ранку по району…
Якщо той ранок без тривог…
І душу рідну, напівсонну,
Не умовлятиму на торг…
21.10.2024.

Ти тримаєш зорі в руках
Я побачив в очах своє небо
Таке диво траплялось не раз
Танці квітів на Твоїй планеті

В тебе сонце у серці сховалось
Час ні постір цього не візьме
І якщо з кимось різне ставалось
Ти й на відстані знатимеш це

Наші мандри по різних світах
Завжди сходились в точці прощання
Голос серця нас кликав не раз
А у нас були тільки питання

Щось змінилось , а може це сни ?
Може карми закінчились вчинки ?
Час настав зрозуміти і йти
Кроки твої - сміливіші завтра

Крила ,спраглі вітром , розкрий
Мріям знову дай віру й надію
Все що було відкинь - просто дій
Слухай серце своє без упину

02.11.2023 09:22:34

Коли немає Бога в голові –
її хилити марно до ікони,
читати найгарніше молитви
і бити найстаранніше поклони.

Усе те – лицемірство лише, фарс,
як і кохання, куплене за гроші.
Не буде їсти стерво сніжний барс,
не сяде воїн жінці на горгоші.

Не стане старець знову молодим,
запою не позбутися абсентом
і хай би хто і що не городив –
паяц не може бути президентом!

Так яскраво сонце світить,
Що світлішає блакить
І від спеки мліє літо,
Й час іде, а не біжить.
Тополиний пух повсюди
Все вкриває, наче сніг, –
І лоскоче голі груди,
І не струшується з ніг.
Аж дурманить запах туї
Й сердить близькість мочарів,
Бо кусають і дратують
Невгамовні комарі.
Сяє золотом озерце
І блищить, як скло, чоло, –
Проникає прямо в серце
Сонця лагідне тепло.
Мружу очі від світіння
Й засмагаю далі я, –
Міцно з’єднані промінням
Влітку небо і земля.
30.10.24

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

 
левон із прізвиськом рогалик
неквапно прочиня вікно
щоби втикнуть низькобюджетне
кіно


у фільмі крізь безладний лемент
вальсує трудовий народ
когось спасають достеменно
рот-в-рот


іще там двірничиха клава
мете каштан її мітла
всіляко бачила розправи
peace/love


напроти стоячки наскісно
підвис тутешній неформал
переосмислюючи пристрасть
хто ж знав


сусіда явно з перепою
з балкона свище до гуляк
несе в небесні хмари зброю
літак

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

заштрихувати непотрібне
додати бахівський рингтон
життя неначе літ пір’їни

мов сон

Минуле пишеться прибульцям…
Писалось до і після нас.
Так, що зустрінеш, не дивуйся,
Візьми щматочок на запас…
Бо доведеться сперечатись
Як не тобі, то дітям, тож
Потрібні будуть скоби, лати
І кілька ладних огорож…
Сиди, вивчай і пересказуй.
На ноти тільки не клади
І пам’ятай — чатує казус.
І, що цікаво,
Не один…
20.10.2024.

Виціловує теплим дощем
твої губи гранатові літо,
але хочеться ще і іще
тобі ніжності цілого світу.

І немає у серця межі,
і співає воно до світання!
Хай ілюзії то, міражі,
але тями не має кохання…