Моя країна захлинулась кров'ю.
На тілі не загоюються шрами.
Не гинуть люди ані в підмосков'ї,
Ні в Мюнхені, ні в Лодзі, ні в Майямі.

Продажний світ, стурбований та ситий,
Спостерігає вбивства та знущання.
І думає лише, де заробити
Грошей багато за своє кохання.

Спиняє третій рік сміливе серце
Цю кляту епідемію імперську.
Моя країна за свободу б'ється,
А світ-повія ліг в місіонерську.

Це ж не на нього падають фугаси!
"Ми терпимо, і Україна стерпить!"
Робити треба щеплення від сказу,
А світ стає у позу "шість да дев'ять".

Тут наші хлопці гинуть та сивіють,
Ціна життя не згадується всує.
А світ, ця відгодована повія,
Вульгарно стогне - щось там симулює.

Старанно приховавши всю огиду,
Моя країна задає питання.
Стара повія чахне не від СНІДу -
Смертельно інфікована мовчанням.

Іде війна. Роки. Криваві версти.
Повторюється все в малюнку рондо.
Повія - це, можливо, теж мистецтво...
А ти, продажний світе, - просто шльондра!

Жовтою айстрою сонце у небі цвіте.
Вересневий купаж-аромат на порозі.
І життя набирає звичний осені темп,
Інкрустація дивна чекає за рогом.

У реєстрі осіннім - чорнобривців парад
І жоржинне жабо, хризантем криноліни.
І кизилу підсвітка прикрашає наш сад,
Ще й ожинне намисто схилилось уклінно.

Перезрілість плодів з кракелюровим шармом,
Груш бурштинність і яблук рубіни.
А на небі розкішні шифонові барви,
Серед них журавлині польоти у клині.

І ще теплим крилом пригортає нас осінь.
Час для роздумів, час для натхнення приходить.
У небесну уважно вдивляємось просинь,
Підбираєм ключі до осіннього коду.

Ти від нині недоступний
І кордон не перетнеш
І хоча комусь незручний —
Не виходиш із мереж
Буде послано кур’єра
З ним і лист на придбання
От скажи якого хера
Ти відмовивсь від звання?
І чому, щоб додзвонитись
Кілька діб не спиш, чому?
Щоб принизитись до свити
І націлитись в корчму?..
Ще й чекати там до рання
Інших то причин нема
Наче я плебей, чи Ваня
Перестиглий, як хурма?..
Я тобі, скажу, не рівня…
Досить жмурок, досить вже…
Зарубав… Підсмажив півня —
Не сприймається чуже.
1.08.2024.

Поміж нами світло й темінь,
І слова пусті, –
Аксіоми і дилеми
Щодоби в житті.
Між закоханими нами
Ревнощі дурні
Написали легко драми
Сторінки сумні.
Розштовхнули, розметали
Почуття нас так,
Що бажання стало мало
На єднання знак.
Поміж мною і тобою
Відстані і час
Переповнені журбою
Й радістю не раз.
01.09.24

Ось і літо пройшло – у минуле пірнуло,
закінчилось тепло, як зорею майнуло…
Розлетілося шклом, що на землю упало,
за осіннім столом ми зібрались загалом.

Цілий рік пролетів, підійшла роковина.
Добираємо слів – привітати дитину…
А вона вже пішла, слово перше сказала
і сміється мала, але їй цього мало.

Попереду стежки та широкі дороги,
ніби долі стьожки́, і високі пороги.
Феєрверк почуттів, поряд тато і ненька…
Хай щастить у житті тобі, леді маленька!

 
отам де шаркотіли каруселі
у білосвітлі музиці гучній
де хмарне сяйво диму на пітьмі
& колесо аж під небесну стелю
 
де між ятками люди сновигали
де схриплі крикуни & передзвін
й берези їхній одяг наче сніг
оточенням розлого слугували
 
запала тиша тільки серп рудавий
півмісяця що лоном ночі звівсь
& наростá оточення беріз
пласкорізьбою в мармуровій залі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Агресор продовжує завдавати масованих ракетних ударів по українських містах.
Страждають люди.
ГИНУТЬ ДІТИ…


Завжди у темряві біси точать роги -
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
- Та що ж ти робиш?
- Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А ранком із заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень.
Катам ніколи - жодних прощень!

2024 рік

Мені без тебе світ – не світ,
А тільки простір, час, події, –
Бо ти не йдеш за мною вслід
І так, як я, чомусь не дієш.
Річища слів уже нема,
Пустилась Муза обертасом, –
Печаль болюча та німа
В душі нездвижно уляглася.
Від бурі дум і почуттів
Нових безладної навали, –
Пісні з’являються без слів,
Чого раніше не бувало.
Життя спинилося й стоїть
Поникши й згорбившись старечо, –
Мені без тебе світ – не світ,
А тьмавий морок порожнечі…
31.08.24

Дивлюсь на тебе по-новому
Із блиском срібла, більше хрому
А ти крізь чорні окуляри…
Кажись, майбутьні мемуари?

Найдовший рейс… і знов на завтра
Стоїть, розхитується кварта…
Тіла хитаються у такт
Не шкодуватимо, антракт…

Ну ось нарешті воєдинно...
Ми одне ціле, ми — родина
Дивлюсь на тебе по-новому
Заходь, коханна, до парому…

Ріка приємно всколихнула
І ти погоджено кивнула...
А я як я — за капітана,
Хоча, мовчу, ти більше знана…
1.08.2024.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е!.. та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Яка крихка і нетривала плоть,
Що розмивається, неначе моли,
Водою часу. Нам не побороть
Приплив нещадний, що здається кволим.

Потуги наші будуть заслабкі
Змінити шахівницю, наче долю.
І навіть сонця промені легкі
Руйнують речі, що кричать від болю.

І плоть, обвисла в слабкості своїй,
Бажає увійти в колишні шати.
Та знівечив безжальний буревій
Красу, якій належить спочивати.

І не повернеться уже той час,
Кола вона була величним садом.
Порив потужний невмолимо згас,
А пагони землі побило градом.

13 вересня 2020

Нащадку! Пам'ятай жахливу мить,
Як вороги співали підлим хором:
"Ідіть! Ідіть! Не бійтеся! Ідіть!
Ідіть вперед зеленим коридором!"

Вони пішли. Пішли, але не вийшли.
А десь у рідних селах - стиглі вишні,
Дитинство. Мама. Дівчина кохана...
А тут, під керівництвом злих потвор
Брехнею став зелений коридор.

Земля палала, а стріляли - в спину.
Вогонь пекельний все заполонив.
Район - одна велика домовина.
Реакція країн: "Немає слів!"

А хлопці? Хлопці, янголи небесні!
Серпневий день всі плани перекреслив
Та вирвав їх з обіймів матерів.

Брудний загарбник - ниций та смердючий.
Нехай його приб'є відлуння Бучі!
Прокльон! Прокльон! Безмежний мій прокльон!
За кожний постріл - тисяча прокльонів,
А краще - десять тисяч наших куль
В довбешки "орків", "гойдів" і "дон-донів",
Брехливих зайд - вони сконають тут!

Гей, світе! Не пиши новий статут,
Де в кожнім слові - мертва справедливість,
Геть всі слова, порожню галасливість!
Земля це - наша! Наша це земля!
Зійде над нею зірка світла, вільна,
Вона спостерігати буде пильно,
Влаштує помсту зверху та здаля!

Нічого не забудеться, принаймні,
Допоки не загнеться балалайня!

Нащадку! Забувати це не можна!
На відповідь жорстку ти будь спроможним,
Не вір словам рашистської потвори
Про дружбу та зелені коридори!

Живи! Не забувай! Не маєш права!
Зеленого нема - лише криваве,
Тож пункти не згортай свої опорні!

І знищуй ворога! Вбивай щодня!
Бо там брехня. А колір - тільки чорний.

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ярославе! Мій друже!
Мій сильний – великий!
Перемножений ро́лями вщент!
Не гнітися байду́же –
хай світ многоликий
перетворює час на портрет.

Ти – найвища ціна
розлиття золотого
серед тих незакріплених меж,
де пануюче чудо
причастя святого
як пророк на останок даєш!

Вік, як за́вше,
вминатиме тіло в могилу,
викликаючи «пам’ять» і «час».
Я не дам, Ярославе,
розтратити силу!
Я не дам покалічити нас!

24 березня 2004 р., Київ

На тлі блакитному уяв
Тебе я бачив гарно й звав
Морганнями й словами,
Але не чула ти чомусь
Тих слів, обірваних із уст,
Між кліпань до безтями.
Думки втрачають височінь,
Якщо на ній поблякла тінь
Від вигадки лишилась, –
Уже не в мріях – наяву
З на тебе схожою живу,
Змінивши гріх на милість…
30.08.24

Гірким досвідом наповню…
Стан покращиться душі
Віддішлю частину Овну
Не словами, в аркуші…
Зачитає, розповсюдить
Ось прийшла вже й е-с-е-м-е-с
В самий раз, облуда буди
Назва! Назва! — Мер-се-дес!!!
Правда, поки віртуально
Поки стан ні те ні се
Якщо вірно і буквально —
Віддішлю рядки в ессе…
1.08.2024.

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!

Розляглося безгоміння
Та поблякли кольори,
Хоч осяяні промінням
Ще городи і двори.
Нудить спека, мучить спрага,
Піт в очах і на губах, –
Вже не радує засмага
На оголених плечах.
Ані гамору, ні руху
Поза хатою ніде, –
Знемагає від задухи
Й кошеня моє руде.
Та хоч в’ялим пахнуть квіти
І узявся жаром пил, –
Розпрощатися із літом
Не знаходжу в серці сил.
29.08.24

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.

А скільки їх, а скільки їх
У цілуванні призабуті?
Одні лишалися для втіх
А інші й досі ще припнуті…

А ти, а він… ви хто такі,
Щоб над природою всміхатись?
Бо де приміщення складскі —
Не забудовуються хати

Лебідка в небі, а гніздо
Чи на стовпі, чи в сухостої…
А ноти всі з іймення "До" —
Ріка одна Ріки одної…

І доля долі не юрба…
Усі ці теми надважливі.
За кожним усміхом журба,
Коли з’явяються журливі…
1.08.2024.

Вітер завжди помітний у кронах дерев,
У поривах білизни, що сохне навпроти вікон,
За потоками хмар, або в хвилюванні озер,
За всім, що йому піддається: травою, квітами.

За миттєво вивернутими парасольками людей,
До прикладу. Птахами, прапором чи водограєм,
Паперовим сміттям, повітряним змієм, піском,
За дверима будинку в котрому нікого немає.

За платтям твоїм, за ходою й косим дощем.
І сонце вгорі піддається коли поглянеш —
На небі, розмите, закрите, розтяте, а щем
У серці своїм пізнаєш за її словами.

11.03.2024

 
се честолюбство чи не марнославство
для поціновувачів ще словес
не будем про сумне
— шановне паньство
хтось вірив жеж у щось принаймні десь
 
заводить глядача у паб ірландський
у нетрях ледь існуючих трущоб
ось автор
доримує звичні шанці
тонкий поет колись натхненний чорт
 
налигач інструмент операційний
у гаманці карбованці невдач
фон гінденбург
на фоні цеппеліна
в зубній коронці радіоприймач
 
облишивши капарну толерантність
феліція в підсобці гострить ніж
тому що все це аж ніяк не рантка
не той париж
котрий ноблес обліж
 
вона блонд~бестія на олівцю гестапо
у пост~модéрнові примарний слід
німе кіно що
згадується раптом
хоча йому приблизно сотня літ
 
проз епізод що вилучив продюсер
мелодію урвавши це концепт
пробіл ментальний з
церебральним струсом
плин камери крізь опустілий центр
 
як-от сценарій робить крен крутіший
немов целян в котрого не збагнеш
у сховищі
розносять мирну їжу
чи хтось розводиться про марракеш
 
про сонце & невимушену радість
чуттєвий незамулений формат
про танці
на облупленій терасі
про фініковий ром & оранжад
 
 
 
 
 
 
 
 

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Розлука тінню серце огорнула,
Як холод лісу, вийшовши із мли,
Без звуку й слів у душу увірвалась,
Залишивши лише пусті сліди.

Болюча в серці пам'ять залишилась,
І тягне за собою тінь ночей,
Як незворотній, невмолимий час,
Що лине тихо в тиші без надій.

Нехай минуле в серці відпочине,
Як річка, що в морях своїх зника
Та в серці ще живе палке бажання,
Що тихо у коханні знов зроста

І навіть коли біль цей час змете,
В душі залишиться тепло прощання,
Де світло ніжне, мов весняний день,
Любов знайде і принесе натхнення.


2024

Хоча ні миті супокою –
Нема отруйного ниття, –
Готові стати всі до бою
Завжди зі смертю за життя.
Війною збіднена палітра
Сумних відтінків фронтових, –
Вогнем обпечене повітря
Щодня в завісах димових.
Пропахле кров’ю і металом
Велике згарище війни, –
Уламки стін свідоцтвом стали
Життя суворого ціни.
Вінками вкутані могили,
Неначе мовчки кажуть нам,
Щоб не боялися і мстили
За біль і горе ворогам…
28.08.24

Зодяг княжну свою святково
У ранній тиші переваг
І відступив… не принципово
Все рівно сон не зберегла…
А як же почесті фамільні?..
Приліг чи ні… зацілував
Всі ті орнаменти біблійні,
Що так уявно фіксував…
Та розпогодилось невчасно
Вже й не згадати весь сюжет
Але цікаво… окрім "вдячна" —
З якої гавані корвет?..
1.08.2024.

Спливає літо, як життя моє.
Лише дощі чекають на порозі.
На скрипці серпень тихо награє
Напів прозорі натяки на осінь.

Я знову до світанку не засну,
До краплі розчинюсь у монолозі.
На фоні мрій про радісну весну -
Лише суцільні натяки на осінь.

Холодний промінь сонця - не мені...
Завершують свій бал смугасті оси.
У душу стукають такі сумні,
Але красиві натяки на осінь.

Обравши не дорогу, а стерню,
Дивлюсь на пасма сивого волосся.
Цей білий колір я вже не зміню,
Бо розумію натяки на осінь.

Стукає з темряви гілка несміло у шибу,
лампа украла у ночі шматину стіни.
Знову і знову будую із сумнівів дибу,
спокій злизали осінніх думок полини…

Спомини всяк переповнюють мозок і… душу,
серце тривожать десятки ідей і реприз.
Вилізу лише із моря опіній на сушу –
каменем падаю миттю у яві униз!.

Солод років наливається в досвіду грона,
венами грає, немовби вино молоде.
Але, коли перебродять останні гормони –
серце дозріє і птахом уверх… упаде.

Так, тільки так, і нічого другого не треба,
серцю крилатому це зазвичай до снаги!
Прийде пора – і полине сердешне до неба,
падають вгору, на щастя, не лише птахи!.

У житті та на сцені сценарій — один.
Режисери, щоправда, різні.
Амнезія в анамнезі рве водогін
І доводить до аневризми.

Дефіцити невпинно малює рука
Інквізитора з Держлохпостачу.
От і літеру Т додали до ЦК:
«Тож тепер не совок ми, юначе!»

Индиків-інді-кідів зібрався кагал,
Зеленіючи від бундючи́ни:
«Ми на напрямок... Звісно, на-курський, ага!
У нас теж є свої джа-веліни...»

...Незалежним непросто нести свій тягар
І чекати на справжні новини.

//20.08.2024

Годі вести марні балачки,
Бо гриби ще виростуть у хаті.
Мудрі вірші пишуть жіночки,
А гарячі - дяді бородаті.

Ось тому читаю лиш жінок,
А мужів обходжу стороною.
Від писні дідів у мене шок!
Голова, неначе з перепою.

В молодиць всі твори - дар небес
Чи ковток джерельної водиці!
Бо до них у мене інтерес
Змалку, ще коли смоктав я цицю.

Вечір. Сонце падає у ніч,
Котик ліг на білосніжну постіль...
Пані! З мене каша й могорич!
Почитайте вірші! Жду у гості!

27.08.2024р.

Це правда, що змінився і змалів,
Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,
Ти кажеш правду — він давно згорів,
Що в ньому мало витоків любові.
Базиліка покошена й крихка,
Безлика і голосить пустотою.
І на фасаді діва кам’яна
Стоїть із перебитою рукою.

03.03.2024

Він в шпиталі я в шпиталі…
Пів країни пів… біда
Боже, йой… кажись чимдалі
Світ позбудиться гнізда…
Ні, кажись давно позбувся
Війни війни всюду вій…
Запитайте он у буслів
Пізно пізно — бомб вже рій
Перекреслять наробітки
Смертю школи наповня
Крики боженько сусідки
Не кляніть, спішить русня…
30.07.2024.

По берегу гуляли дві душі. Одна дивилася собі під ноги,
туди, де не лишалися сліди, лишити їх вона уже не мала змоги.
Але дивилася уперто вниз, не відривала погляд, не здіймала.
Був ясний день, приємно віяв бриз, вона ж, здавалося, його не помічала.
Йшла поруч друга, ніби і не йшла, дивилась ненав’язливо на першу.
Лише для цього тут вона й була. Мільярд разів і кожен з них, як вперше.
Мільярд разів той самий краєвид – порожній берег, жодного відбитку.
Змітав борвій піщинки із чола, уносив у наступну оповідку.
Мовчали душі, лоскіт голосів не хвилював гладку поверхню тиші.
В множинності завершених світів найпершими псуються найгучніші.
Цей берег їм обом був дорогий. По-різному, як завжди і буває.
У безлічі розрізнених надій одної спільної на близькість вистачає.
Одна душа хотіла залишити слід, а інша порадіти, що вдалося.
Один на двох піщано-чистий світ у спільному мовчанні двоголосся.
По берегу гуляли дві душі. А здалеку скидались на єдину.
Йшли мовчки, удавали, що чужі. А бриз приємно дув у їхню спину.

22.08.24

То миттєвий свист ракети,
То "шахедів" довгий рев, –
Смерть у смерті естафету
З рук скривавлених бере.
Та під хвилями ударів
Звикли жити ми уже, –
За страждання наші кара
Ворогів підстереже…
27.08.24

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Розморозьте мене, зубожіння
У розквітлих весняних квітках,
Щоб проснутися в сонці осіннім
Серед лісу, але при свічах…
Віднайде хто в майбутнім столітті —
На фаґоті зіграє сонет.
А ще краще, якщо на трембіті.
Неважливо який я поет…
30.07.2024.

Він каже — ти стоїш у центрі стоокого міста
Прикриваючись смартфоном, як колись листям смоковниці,
Твої ламані речення в записнику нічого не значать,
І все, що ти можеш — це стояти отак для перфомансу.
Ти все, ще живеш у печерах — тому й не дивно,
Що плечі твої обтяжені розчаруваннями,
Ти ніколи не був безневинним з усіма відпотопними війнами,
То ж яке одкровення у віршах твоїх про кохання?
Яке одкровення?! Не знаю. Ніякого, ніякого.
Ти говориш про те, що я варвар, — і з цим погоджуюсь,
Та тільки жорстокість у суті своїй однакова,
Як і культура яку повсякденно відтворюють.
Можливо, ми втратили віру і звикли до вулиці,
Тасувати колоду з потертими часом картами,
І запитуємо у підсудного: чому ж ви спалили бібліотеку?
А він, як і раніше відказує: я не вмію читати.

26.02.2024

Ця тиша тривала породжує страх,
Напружує слух і благає уваги
До звісток про пуски ракет, їхній шлях
Прямий, чи багатий на різні зигзаги.
Тривожно мені під прицілом ракет
Збиратися нині стає на роботу, –
Смертей носії пориваються в лет,
Щоб тишу збороти й додати скорботи…
26.08.24

 
звичайний пляж не більше милі
пробачте звісно те & се
не щоб когось там задурили
щоби пропав з прицілу серць
 
поки нудьга само собою
депресія глобальна шож
хто знає може то й андроїд
не знати ліпш абож атож
 
мисль непрактична але хай би
оце б узяв давніш поет
& настрочив би про гаваї
з гаїті інший менует
 
яка вам критика навіщо
настійок глоду чи шкода
яких ночей одна чи тищі
у собі ще убить жлоба
 
які там натяки маестро
цілком прозорий мануал
подайте трохи льоду сестро
& вам здригнеться та й рука
 
& видавець макулатури
не полінується о так
оскільки скинуто котурни
‒трам-пам‒
антракт наступний акт
 
 
 
 
 
 
 
 

Україно моя, хоч страждала від болю,
Не збороти нікому твій вільності дух,
Не вчепити гнітюче ярмо твоїй долі,
Не здолати вкраїнської нації рух.

Бо народ твій одвічний сіяч(хоч стражденний)
Веселкової мови, любові, добра.
Бо народ з пелюшок вже крилатий у генах,
Джерелом його духу є води Дніпра.

Зазіхнула потвора на землю родючу,
На державу, на сина, на матір і рід.
І чекає розплата її неминуча.
Будуть жити - Вкраїна і гідний нарід.

Місяцем долоньки -
Пригорщі для світла.
Ним лице умию,
Щоб душа заквітла.

Краплі позолоти
Джерельцем стікають,
І рожеві барви
У струмочках грають.

Так плюскоче сяйво...
Блискіт водограю...
У багрянці ранку
Небо обіймаю.

Було то, кажуть, ще у ті часи,
Коли Господь прогнав Адама з раю.
Нехай у поті хліб свій заробляє,
Бо ж яблука добра і зла вкусив
І став багато надто розуміть.
А, раз розумний – сам подбай про себе.
Господь же лиш спостерігав із неба,
Що будуть люди на землі робить.
«Халяву», врешті втративши, Адам
І Єва якось мусили прожити.
Щось їсти, хоч було що вдосталь пити.
Десь жити. До печери вліз, а там
Ведмеді, леви, темрява густа.
Та ще й не звикли на камінні спати,
Взялись курінь у лісі майструвати.
Із горем навпіл три жердини склав
Та листям вкрив. Хоч прихисток який.
Взялися разом їжу здобувати,
Якісь коріння, ягоди збирати.
Отож, Адам ходив страшенно злий
На Бога ( бо ж добро і зло пізнав)
Весь час уголос лаявся до неба,
Кричав на Єву: «Все то через тебе!»
В душі себе наївного картав.
Почув те чорт і скочив перед ним:
- Як хочеш, я збудую тобі хату?
У ній спокійно будеш поживати,
Бо ж не курінь то буде– справжній дім.
- А що за те? – Адам його пита.
- Та мені душу віддаси й по всьому.
Адам, звичайно і не радий тому
Та торгуватись із чортом не став,
Бо ж просто неба жити він не звик.
Весь час на усі боки озиратись.
Хотілося спокійно відіспатись.
Та й жінка не картатиме повік,
Що ледар і ростуть не звідти руки.
Дав свою згоду. Чорт і заходивсь.
Навколо нього хутко ліс валивсь,
Складалися у стіни важкі дрюки.
З’֦явився вкритий очеретом дах.
Відкрив чорт двері: - Ну ж бо, заселяйся,
Але з душею потім попрощайся.
Хоча і на душі в Адама страх,
Але зайшов. Лиш двері причинив,
Кричить: - Та тут же темно, як в печері!
Сніданку не побачу, ні вечері!
Нащо мені чотири ці стіни?!
Зроби мерщій, щоб світло тут було.
Інакше сили договір не має!
Чорт ратиці вже радо потирає,
А тут такий облом, ну, як на зло.
- Чекай! Чекай! Я зараз все зроблю.
А що робити – того й сам не знає.
Тож бігом лантух в ратиці хапає:
- Я зараз світла сонця наловлю
І його в хаті все повипускаю!
І, справді, взявся світло набирать.
Що принесе та випустить у хаті –
Немає світла. Встиг уже й пристати.
Вже йому важко й лантух той тягать.
Аж бачить, Бог стоїть та погляда.
Спустився з неба якось непомітно:
- Що, чорте, ти збираєшся робити?
- Он, хату збудував та от біда –
У ній же темно, наче уночі.
А я вже світло утомивсь носити.
- Так подаруй мені, я зроблю світло.
На те чорт і погодився хутчій.
- Бери, - говорить та і зник умить.
А Бог зробив у тій хатині вікна
І стала хата тої ж миті світла…
Навчились люди, як хати робить.

Найдорожча складова
Життя мого пані
Цінна, рідкісна сова
Коли поруч в ванні…
Найдорожча, най… пророк
І пророчий важіль
Рим віршованих хард-рок
Із породи княжій…
Вибач, панночка княжна,
За мою незручність
Скинусь з ролі кажана --
Зацілуй за мужність…
30.07.2024.

Я забуду про час, але він позирає на мене,
удогінці жене неупинно удень і вночі…
Сіє вовну років, ніби шати з осіннього клена,
а до юності десь на шляху загубились ключі…

Позабуду про сніг, що поволі спадає на скроні,
за холодні уже листопада журні вечори,
пересохлі плоди у оголеній осінню кроні…
Я забуду усе, але те – то лише до пори.

Не забути про час, бо і він пам’ятає про мене.
Ми тепер – вороги, нерозлучні уже, що брати.
Він усюди, як тінь, ніби осені листя черлене,
і реальність одна…
Ну, а решта?
То лише понти!

Про що я маю говорити
З тобою, серця таїна, –
Коли ти вже коханням сита
І ним вдоволена сповна.
Немає більше що казати
Про каяття чи вороття, –
Хто з нас правий, хто винуватий –
Не розумію досі я.
Тож не чекай ніяких звісток,
А лиш зітхни мені услід, –
Хоча тебе п’янить любисток –
Мене не манить рути цвіт.
25.08.24

Трава повільно поглинає
відбитки стоптаних чобіт
і стежку, що веде до раю,
який сховав упалий пліт…
Укрилось дворище осотом,
едем поволі захирі́в,
висять старі бджолині соти
над входом у зотлілий хлів…

Село невпинно вимирає,
тяжіє хата до землі
і та картина серце крає –
були ми тут колись малі…
А піч облуплена в зажурі
хова у присмерку черінь.
Її димар уже не курить
козацьку люльку поколінь…

В сажі́ не галасують свині,
не лізуть кури у город,
лиш у кутку темніє скриня –
старий бабусин гардероб.
За штору материнська хустка
і вікна-очі з-під повік.
Едем дитинства – нині пустка,
у розпалі безумства вік…

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

Голуб умостивсь на підвіконні
І вуркоче щасно в унісон
Щебетанню щиглів невгамовних,
За ледь-ледь прочиненим вікном.
Наче твір музичний пишуть птахи,
Попри все у будь-які часи, –
Щодоби злітають вище даху
Їхні різнотонні голоси…
24.08.24