А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

***
Як хочеться найти слова урочі
із істиною для усіх живих
і правдою, яка не ріже очі,
а дивиться з надією у них.

***
Ми бути українцями не проти,
якби навчали школа та батьки,
що рідну люблять тільки патріоти,
а вигідну – приблуди й байстрюки.

***
Народи є великі і малі.
Але й найменший власну мову має.
Синівське серце гордістю палає,
що розмовляє мовою землі,
яку і береже і обробляє.

***
Уміємо ходити до гори
як Магомет, як Будда – до корови.
Та як Сізіфа каменюку, знову
під наші синьо-жовті прапори
несемо реп’яхи чужої мови.

***
Народи вільні витерлись од сліз,
а ми усе ще прісно і донині
виорюємо щастя у руїні
та витираємо розпухлий ніс
знедоленій сусідом Україні.

***
О, Господи, нема тобі поко́ю,
усі до Тебе, то і я без черг
прошу́ Тебе, дай хоч одного Ноя,
щоб український будував Ковчег.

***
Я нагадую ще, і повторю на кожній сторінці,
що манкурти минуть, яничари у безвість підуть.
Це земля українська, і мова на ній українська,
і на ній українці за неї життя віддають.


                              1995-2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.

… столик замовлю на восьму
настрій, парфум - опівдні
найкраща прийдешня Осінь!!
вальс, безперечно, - з Відня
і хай це проста банальність:
кава, вино і квіти
життя розтече в деталі
щоби родити звідти...
16.11.2014.

Давно не бачив я людей.
Не гріх казати, гріх мовчати.
Давно не бачив я людей.
Хоч навкруги і тіл багато.
Давно не бачив я людей.
Лиш тільки зради і обмани.
Давно не бачив я людей.
Плюють у очі в спину рани.
Давно не бачив я людей.
Що жертвують своїм заради інших.
Давно не бачив я людей.
Давно не бачив... а між іншим.
Давно не бачив я людей.
Які хотілиб все змінити.
Давно не бачив я людей.
Що від колиски до могили.
Давно не бачив я людей.
ЩО ринуть в бій вогонь і пекло.
Давно не бачив я людей.
Що піднімають символ смерті.
Давно не бачив я людей.
Що закликають йти за ними.
Давно не бачив я людей.
В яких горить душевна нива.
Давно не бачив я людей.
І вже напевне не побачу.
Давно не бачив я людей.
Навпроти дзеркала сиджу і плачу!

Життя що бється у руці.
Сьогодні ти залежиш лиш від мене.
Карась, що дико вється у руці.
Не розуміє він всього напевне.
Не розуміє він життя-буття.
І сотні слів йому не зрозуміти.
Так само, як ловлю я сенс життя,
Йому хотілося водиці захопити.
Він вється, вється хоче він назад.
Бо по землі не суждено йому хому ходити.
А я згадаю Ковалевий сад
і ту старую темную креницю.
Як дивно всеж таки життя мина.
Враз повертає нас у спогади далекі.
Колись і я боровся за життя...
І бовтався у мокрій холоднечі.
Єднає різне бо одна мета.
Залишитись в живих і стати іншим.
Бо ми міняємось на обріїї буття
і щось міняється з середини між іншим.
Ми розумієм сенс життя ....життя.
Я відпускаю карася у воду...
Він радісно пливе туди де течія!
Бо не попадеться у пастку вже ніколи!!!

Життя! Навіщо? Я не знаю сину.
Ми повзає по світу мов жуки.
Не зупинитись нам ні на хвилину.
Шукаєм шлях не знаєм куди йти.

Мов саранча ми поспішаєм на поживу.
Мов дикий кінь ми скачемо в степи.
Мов ті жирафи бачимо вершину.
Коріння бачуть лиш одні кроти.

Ми в буревії дій, подій та вражень.
Крокуємо туди, де стоптані стежки.
Мій любий сину я не знаю нащо.
Та легше нам по стоптаному йти!

Шановне панство так буде не завжди.
Свята закінчаться прийде кінець-кінця.
І за діяння-злодіяння завші,
Прийдеться відповісти у стовпа.

Каміння знайдеться, тай люди теж знайдуться.
Прийдуть всі ті хто зла вам не бажав.
Кого труїли панським гнутом.
Хто під ярмом здоровячко поклав.

Орете ж нами ніби ми воли.
І різку-різко, Ви кидаєте на плечі.
Чиж ви забули, що ми всі брати?
Чому ми гірші, чим від нас Ви кращі?

А кров у жилах зовсім не така.
Ви нам весь вік постійно розпинали.
Що голуба, що не така як та,
Бач у плебея чорна, а у нас криштально-голуба!

Та вічно це тривати... "неможливо"
Кінець приходить завше повсякчас.
А я прийду на панову могилу.
Принесу квіти і зауду як ....

Горіли плечі від гнута кінного.
А в серці біль між нами пустота.
Я не забув всього того мирського.
Чим гордо наородзували нас.

Пани вмирають! Нові враз приходять!
І кров міняється ураз і назавжди.
Хто був нічим той стане богом!
Та Пане мій не роблять так боги.

11.11.2014р

Вставай і йди... Не дай себе приспати.
Закутати думки у сонні шати.
Сховатись за полудою очей.
Ще кров у жилах – не вода, ачей,
І предків дух – нескорений глашатай -

Споконвіків при совісті на чатах
У час борні здіймається крилато,
І спокій розсікає, як мечем.
Вставай і йди…

Бенкет війни розгульний і затятий
Без тебе не обійдеться - затям ти.
І кров невинна, як вино, стече
Під какофонію байстрят-нікчем.
Не дай собі (бо не простиш) проспати…
Вставай і йди…

15.11.2014

заплющу очі… о! вже грудень
дрібничка вроді із дрібниць
а там і січень, лютий буде…
за шістдесят не силоміць…
а з понеділка перемир"я…
через парадне... чорний хід
і мікрофон - продажне вим"я,
зварганить знов "любові" хіт…
піди пізнай почім ті смерті?!
не десь, не там… а поруч, тут…
можливо ми і дійсно вперті -
ох і набридла каламуть
набридли геї… гречкомани
мєнти набридли - по заріз!!!
розплющу очі - морок тане
і Диригент. Чекає. Вліз …
15.11. 2014.

ОСІННІЙ ОБРАЗОК
Ліс жевріє.
Село квітує пишно
Багряним, жовтим,
Зело-золотим…
Зоря за ніч
Розсипала намисто.
Пливе туман,
З городів пахне дим…

Ясні ці зорі
Просяться у вірші.
І пестить жовтень
«Бабиним» теплом.
Якби ж не гасли!
Жевріють хай вічно
Оця зоря,
І жовтень,
І село!..
(© Любов Сердунич, «ДЖЕРЕЛИНКА», 1996).

Не тужу́ за калиною в лузі,
за копицями із осоки.
Не жалію, що ми тільки друзі.
Так простіше у наші роки:
               забувати минуле безжурно,
               поки руку тримає рука,
               цілувати обличчя задурно
               і прощатись бездумно, – пока.
Оминали ми всі попелища,
а піймала одна западня,
що у мене далекі – найближчі,
а тебе обнімає рідня.
               Не один я такий одинокий,
               що від цього аж душу звело.
               Розміняємо осінь на ро́ки.
               Все минає, чого не було.
І забудеться мила-жадана
і наврочена доля чужа,
поки ріже усе без ножа –
і неждане, і обітоване,
та, що вміє торкатися рани,
від якої яріє душа.

                              11.2014

Хароне, як перепливти
Нікчемні оди псевдодрузів?
Слова - ціанисті меди
Самоотруєних ілюзій.

Яскравогаснучий болід
Паде впотьмах на власну плаху -
Солоний сміх, пекучий лід,
Підшкірний змій нічного страху,

Папірус болю, синій птах...
Сліди човна ведуть на берег.
У Прозерпіниних садах
Небавно стигнуть вірші-бери.

Хароне, як переплисти
Залежність рим і пломінь вічний?
... А на уламках берестин
Гойднеться місяць потойбічно,

Розгубить золото підков
Червоногривий привид літа, -
І обезболено любов.
Чи обезволено. Чи вбито..

2014

ДАвай не киснути, без того мало часу.
Багато втрачено та більше не болить.
Можливостей багато вже погасло.
Та у запасі є ще не одна яскрава мить!

Тай час, ще є і сили нашкребуться.
Тай дух завзятий не підведе нас.
Давай хутчіш іскра ще не погасла.
Давай творити, щоб не забув нас час!

Давай уклинимось в історію суспільства.
Я знімлю фільм, а ти запишеш трек.
Ми переверним світ, або покладем на кліна.
Уклинимось в історію суспільства поперек!

Багато сказано та не доказано нічого.
Миттєостей погашших так давно.
Життя без промахів не варте геть нічого.
Іскра життя розпалена давно!

Давай творить допоки не погасло.
Я вірю в тебе труже мій.
Давай худчіш до поки не погасло.
Творити насміх люду тай на зло усім!

Косого променю забава
в часі призахідної миті -
всеперебільшеннями вабить:
од стерня тінь - дуби маститі.

Кленовий лист - ікластий привид,
хатина - як стоповерхівка,
а трави - наче темні гриви
і яко відьма - проста дівка.

Омана здовженої тіні
з куща зліта - як із титана.
А сонце кане в ночепіння -
"титана" суть: ой тана- тана.

Шпилі соборів покололи небо.
Капканом самоти затисло серце.
Летить останній білий цвіт зі стебел –
за місяць знову снігом повернеться.

Холодний день дозрів на гілці року,
упав на землю потьмянілим листом.
Іде зима, не стишуючи кроків,
така, як я, – непрохана у місто.

2014

Дружині (1959-2014)
***
Боже, як добре
що в кожного з нас
ти була –
ніжна бабуся,
найкраща дружина
і мама…
Хай тобі там,
де немає ні болю,
ні зла,
щедро любов’ю
віддячить Спаситель
так само…

15 листопада 2014 року

У співака стулені губи
Ніч вимовля співак очима
Під барвою зловісних небосхилів
Де спів скінчивсь настає морок
І неба тінь вкриває землю

Де в скирдах зір хропуть пілоти
відходиш зі смішним рулоном
мозаїк губиш слів Метафор
сміх супроводить твою втечу
назустріч справедливим кулям

як тінь луни цих слів даремність
вітер в покоях строф порожніх
не тобі піснею святить пожежу
всихаєш тринькаючи надаремне
долонь пробитих квіти заснулі

Присвята
мовчуне прийми снаряд скімливий
на плечі візьми вустя подиву
пагорбок віршів заросте дерном
під барвою зловісних небосхилів
що і твоє мовчання вип’є


Zbigniew Herbert
Poległym poetom

Śpiewak ma wargi zestalone
śpiewak wymawia noc oczyma
pod złym kolorem nieboskłonów
gdzie pieśń się kończy zmierzch zaczyna
i nieba cień zarasta ziemię

Gdy w stogach gwiazd lotnicy chrapią
uchodzisz chroniąc śmieszny rulon
Mozaiki gubisz słów Metafor
śmiech towarzyszy ci w ucieczce
naprzeciw sprawiedliwym kulom

Jak echa cień twych słów daremność
i wiatr w pokojach pustych strof
Nie tobie pożar święcić pieśnią
usychasz trwoniąc nadaremnie
przebitych dłoni kwiaty śnięte

Przesłanie

Milczący przyjm Skomlący pocisk
w ramiona brał by ujść zdziwieniu
Ten kopczyk wierszy darń zarośnie
pod złym kolorem nieboskłonów
który wypije twe milczenie
13.10.2008, 12:44

Прокляни мої сльози по тобі /це сивої осені спротив/
Забіліли блідими стигматами листяні щоки...
Я відкрила дощу темні гирла та русел протоки,
Я вкриваючи наліддю вени землі, просякала аорти.

Я згоріла золою листопада, встигнувши втратити душу.
Я пожовкла рудими судинами смутку та страху.
Прокляни мої сльози та випусти сизого птаха,
Бо летіти до вирію доки не пізно, щоб вижити, мушу.

Прокляни мої сльози по тобі, бо дерево гнути не сила!
Вити гнізда, ховати уламки скляних оберегів...
І не знати тобі, що розбились на рифах ковчеги.
І не знати ніколи мені, де твоя безіменна могила...
_________________________________________

Пом'яни мене словом, коли не залишиться сили!
Заримуй мої сльози вузькими вервечками літер.
За межею могили кульгає зневірений вітер
І стинає верхівки дерев, за загиблими ридмами скигле.

Пом'яни мене квіткою: вирвані корені/зрубані стебла,
Затуливши вуста на півподиху, втримавши зойки...
Накликає біду безкінця пересмішниця-сойка,
Виростає з грудей моє серце крилате за зламані ребра.

Ці адамові яблука, жінко, неначе вустами оскома.
Ці Едеми розквітли суцвіттями крові та болю...
Пом'яни мене, жінко, востаннє, як вперше, з любов'ю!
Я з цієї страшної війни не вернувся/вернуся додому...

Ненавиджу прогнилість наших душ,
Замерзлим ехом шепіт обіцянок,
А я давно не хочу вже цяцянок, -
Лиш затишку без сяєва калюж.

15.11.2014

Не надо ни стихов, ни послесловия,
ни сноски в виде звёздочки с небес.
Спасать октябрь вином от малокровия,
не видеть, как слова теряют вес,

как солнце улыбается при случае,
как божьим одуванчиком глядит,
и медленно растрачивает лучики,
и скоро первым снегом облетит.

Тогда, зимой, остынувшее зарево
в глазах утонет искоркой сырой
и мы решим, что время разговаривать:
как золото менять на серебро.

Раскладывая прошлое по полочкам,
придут слова, захлопают дверьми -
не для того, чтоб ринуться на помощь к нам,
а до конца соломинку сломить.

Мой близкий друг, далёкий небожитель мой,
смотря сквозь линзу тамошних лексем,
ко мне ты обратишься уменьшительно,
но больше не ласкательно совсем.

Затем что свет, когда-то сердце плавивший,
внутри тебя всё тише, холодней, -
и вместо нужной буковки на клавишах
найдёшь скорее точку рядом с ней.

Так колеси от темени до темени,
от торжества к другому торжеству,
а я останусь - где-нибудь вне времени, -
неслышный, но живой по существу.

Своей порой, ни раннею, ни позднею,
тебе - цвести, а после - увядать.
А мне, теперь, когда под пылью звёздною
такая в мире тишь и благодать, -

сидеть впотьмах на стареньком диванчике,
поставленном для рифмы, как и ты,
и пить вино из жёлтых одуванчиков
у краешка великой пустоты.

Холод охоплює душу.
Я йду, я мушу.
Крізь кордони страху і болю
Я вірою замолю
Шлях, по якому пройшовся Майдан.
Я віддам
Усю себе до останньої сльози…
Померкли образи
Від доблесті та крові людської.
Ви безсмертні – герої!
Закричало громами небо:
«Хіба так було треба?!»
Земля бажала сонця, літа,
А не гріти…
Мати хотіла єдине –
Живого сина,
Жінка – мужа, дитина – тата…
За що розплата?!…
Голгофа кривава завіщо!?
Святу і ніщу,
Сплюндровану фарисеями і катами
Тебе, Україно, люблю до безтями…

Немає стану дежавю,
Хоча не вперше ми у Львові.
Ходжу бруківкою, молю -
Щоб не востаннє, а щоб знову

Потрапити у древній град -
До романтичного князівства.
І що нам дощ і листопад -
Ми ж бранці цього диво-міста.

Панує жовта акварель,
Кружляють львівські листопади.
На розі вулиць менестрель
Красу доповнює фасадів.

На волю мрії відпущу,
Хай бродять, ніби коні в лузі.
Радію теплому дощу,
Щасливі бачу лиця друзів.

7521 р. (Од Трипілля) (2013)

чи то схоже на стукіт коліс...
чи то серце ось-ось випурхне…
заголовки спішать навскіс
у самісіньке пекло вибухів…
остогидли по горло усі
знамениті й забуті іменники
ой спиніться, я стрибну зувсім
до своїх у сім"ю кулеметника
14.11.2014.

у ветхім сні сердечно їй тулися,
цілуй у ліву всміхнену брову
чорнильнОцятковану дугу,
лобзай чоло, уклінно покорися.

у ній ти рафінадно розчинись
офірно, так приреченопокірно,
- дівча моє чекай, постій-но,
лебідко краснопера усміхнись.

заспраглу душу ти йому скропи
олієеліксирами і мирром,
і обкури сакральності кадилом,
однинівічно сполу - ВІН і ти.
2014

кінець - і це чудово.

'2014

розкажи мені вперше хлопче солодкогубий
колискову ніжності на ніч я не засну
доки вітер приносить звістку з могил що грудень
поза межами воєн оголосив весну
доки ти теплошкірий поруч й хоробросерций
бережеш від віхоли вибухів сни та дні
я замкну розпечений подих квінтами терцій
на твоїй розміченій картою куль спині

я все знаю хлопче ці ночі безсонний відчай
як болить променева кістка а час тече
я висотую з тебе страху останню вічність
прихиливши стомлено голову на плече
я складаю смертельні пустки у передсердя
і відлунюю пульсом пройдених скрізь доріг
розкажи мені хлопче про мінометний серпень
коли падав на скроні чорною млою сніг

прокажи мене хлопче крізь оніміння визнай
не мовчанням не болем голосом молитов
я листопадом сивим з тебе визрію пізно
доки гусне соком в руці калинова кров...

Укрили землю руни листопаду,
Ті вогники, зігрітися завада.
У сиве небо зник пташиний голос,
Вітри не дочекаються розколу.

Навколо знавіснілі сірі тіні,
Надія скоро стане на коліна.
Та зимно. Де ж те полум’я? Так зимно.
Стікають в іній краплями хвилини.

То серце квилить криком журавлиним.
Чому завжди шукатиме провину?
Химерність сутінків не розжене пітьма.
Іде зима. Таки іде зима.

                              І
Ідуть завойовники нас воювати.
А з ними і найманців ціла орда.
Невже і катюгу народжує мати?
Невже їх вмивала свячена вода?
               Це нас випробовують наші і ваші
               у чаші терпіння на гнучкість і злам.
               Батиї культури імперії Раші
               готують майбутнє своїм королям.
Парафія фюрера суне у бойню.
Наука не винайшла бука Кремлю.
Московські отці православ’я достойно
корону царя подають королю.
               А голий король ще й показує м’язи.
               Ну, явно засушений мініхеракл,
               якому і досі не вправили в’язи
               боєць карате або Ярош-козак.
І шуті, і люті ідуть Ліліпуті.
За ними – царапнуті і кацапнуті,
яких мавзолеї чекають в раю.
               А он фарисеї, кати і пілати,
               які Україну взялись розіп’яти,
               а обіч із нею і Рашу свою.

                              ІІ
А наші?
               А наші висовують гасла,
боргами поповнюють бідну казну
і списують на героїчну війну
нечувані наслідки головотяпства,
і поки надія іще не погасла,
то мають ідею…
               Та ще й не одну.
Але найогидніші –
               хатні злодії,
               манкурти й убивці у наших полках,
               які уповають на анти-месію
               із ликом диявола на прапорах.
І п’ята колона заповнює штати,
де пише закони чужий генерал.
І все це насправді одні маркітанти,
у кого на совісті кожен провал.
               Що Бога гнівити?
               Такий серпентарій
               лишила напам’ять радянська доба.
               Хіба воно зроду було у книгарні?
Хіба воно може бодай уявити,
що ними керують кремлівські бандити
імперії зла, де життя – боротьба.


                              11.2014

Прикладаю до світу холодні свої долоні,
закривавлене тіло його заховаю й рани.
Помаранчева осінь тоді, а тепер – багряна,
життєдайні дощі уторік, а тепер – солоні.

Відступаю на крок – це мій простір, у ньому тихо,
навіть чути бурління секунд із аорти часу.
Я відрощую крила у цьому комфорті, власне,
обламати аби об нестерпні кути безвиході.

Ти – боєць, і зрадливим вогнем обпікає спину,
ти спиняти ворожі атаки давав присягу.
Я – дружина, і матір, і донька… На довгу сагу
розтяглися мої молитви, аби жив, не згинув.

Я торкаюся неба, змикаю його в обіймах,
щоб не впало на землю, почувши свистіння кулі,
на розтерзану землю, по горло загрузлу в мулі,
у запеченій крові, немов у чернечій схимі.

Прикладаю настій із волошок, і молочаю,
і добра, і надії, і віри до світу шрамів –
і не буде війни, і не буде жорстоких армій!
Так, дружина, і матір, і донька, себе втішаю.

2014

Кохань початок - ніжний вітерець,
І в спогадах любов - вітрець ласкавий,
Кохаєш - біль! Жорстока насолода
В терзанні любих - наша зла забава.

Переклад - Ераст Іваніцький, 2013 рік

Один не втямить, чим троянда пахне,
А інший в полині і мед почує.
Окраєць хліба вдячний не забуде,
Невдячний і життя не поцінує.

Переклад Ераст Іваніцький, 2013 рік

Не уявити матір іншу
і іншої краси.
І все на світі наймиліше
за неї віддаси.

Без неї щастя, і любові,
та і добра нема.
І все це у одному слові, –
матусю, мамо, ма…

Вона у лепеті дитяти,
і у юначих снах,
а як прийде пора вмирати –
у діда на устах.

А як сама іде до Бога
багата, бідна чи убога
кудись туди – увись,
її так тяжко забувати.
Її ми кличемо до хати, –
Матусю, повернись.

А відлітаємо із дому,
як тяжко на землі одному.
Не поміняєш на хороми
матусеньку свою.
Хто Батьківщину забуває,
у того матері немає.
Тому за волю свого краю
ти вічно у строю.

Вона і нині зве до бою
з тією бабою Ягою,
у протидії до якої
немає ще, – війна.
Та нагадає Син Марії, –
немає вибору у дії.
Забула мачуха Росія
про день Бородіна.

                              11.2014

ну ось і виняньчив
вдихнув...
нарешті в стрій
неординарно!
ти - поміж кращих!
на війну...
а мамам сни
і спокій
гарний
та де там… де там
знову бій
і позивний (навпроти) "каїн"
і схоже суне буревій...
а зась, запізно
не спіймають…

бо я ось виняньчив
вдихнув...
13.11.2014.

– О Господи, Боже, надіюсь на Тебе,
Того, Хто створив і цю землю, і небо.
Співають осанну Тобі херувими…
Мерзенне посланіє – від Санхериба.
Благаю, Святий, прихили Своє вухо –
Почуй, що він каже! Відчуй мою муку!
Очима Своїми узрій, любий Боже,
Його словоблуддя гидке і вороже.
А нам поможи. І скріпи нас у вірі.
Руйнують, катують. Не люди, а звірі!
Молю, зупини їх навалу невпинну.
Щоб знали всі царства: Ти, Боже, – Єдиний!..

…молитва ще лине під куполом храму, –
А кат уже вбитий… своїми синами.

2014

Витає істини зола
над сьогоденням.
Без Бога якось прожила…
І Він без мене,
певно.
Дотліла ватра, хмарна лють
стриже покоси.
З минулого листи не шлють
в самотню осінь.
Й досі
із пустки діставать думки -
приватна справа.
Розсипалась на черепки?
Чи Божа кара -
старість?
Краплини сонця по щоці
стікають медом.
Мабуть, у кожного в душі
Шматочок неба.
Треби
скінчились… Яблуневий Спас
омив кропилом.
На потяг в небо на цей раз
не запізнилась.
Встигла.

2014 р.

На щедрость я сердце свое словно струны арфы настрою:
последний пятак в переходе подам слепцу- скрипачу,
хлеба черствый кусок пополам разделю, разломаю,
стану тенью в пустыне, в снегах я костром запылаю.

На любовь я сердце свое словно струны арфы настрою:
чтоб любимых глаза загорались вечерней звездою,
чтоб запела душа словно в праздничном храме орган,
пусть обнимет,поддержит , возвысит родная рука.

На верность я сердце свое словно струны арфы настрою:
буду матерю,дочерью, другом и верной женою,
и хоть тяжко нести мне по жизни сию важную ношу,
не предам, не солгу и в беде никого я не брошу.

На счастье я сердце свое словно струны арфы настрою:
даже падая в ад вознесусь я в небесную синь,
и в блаженстве в слезах с криком боль приму, испытаю,
ту, что дарит вселенной рожденную новую жизнь.

На память я сердце свое словно струны арфы настрою:
окунусь я в мир детства и в юности грезах растаю,
вспомню матери песню и мудрое слово отца,
и вкус свежей воды, что хмелей молодого вина.

На радость я сердце свое словно струны арфы настрою:
возрадуюсь радуге красочной ранней весною,
средь пшеничного поля улыбнусь я счастливой судьбе,
за все , что есть в моей жизни: "Спасибо, Боже, Тебе!"

Указ для дурня не закон,
і поки Ченчика із брами
не винесли вперед ногами,
усі секрети – за замком.

Оберігає їх партком
від буревію і цунамі:

                      §1
Хто володіє язиком,
той і ворочає хохлами.

                      §2
Отакої! Утопія діє,
як бувало ніколи й ніде.
Опозиція «Новоросії»
неонацію в пекло веде.


                      §3
О катюго злодійського краю,
як жадоба тебе розпирає.
І воюєш, і брешеш «неистово»
у пустелі безмежного «раю»,
де і свого нічого немає,
і «усё позаимствовано».


                      §4
Ой, ще не вечір. Ще полудень
у зір дурної слави,
допоки в Раші буде грудень,
а ініціативний дурень
очолює державу.


                      §5
І опозиція не проти
самій собі закрити рота,
бо прогнозованість Росії –
це передбачувана в дії
неадекватність ідіота.


                      §6
Де найбільше руїни усюди,
там за неї воюють козли,
і опльовують ситі верблюди,
а ведуть барани і осли.


                      §7
Відвоювали нішу у рашиста –
останній козир у брудній війні.
Нема у Раді жодного фашиста,
окрім самої неокацапні.


                      §8
Є Божа воля. Треба ката.
Європа ненадійна хата.
Але лишилось небагато,
коли не буде ані Раші,
ані потенціалу НАТО.


                      §9
Та є і інший варіант,
і поки ходять ще верблюди,
і водяться на світі люди,
і продається провіант,
то Яків у Єгипті буде.


                      §10
Немає кращої ідеї,
аніж біблійна, що говорить, –
магоги – це не іудеї.
Вони й багаті пішки ходять.
То не чекайте на Мойсея.


                      §11
Хай і прогнози невтішні,
і сподівання сумні –
ми не такі уже грішні,
і не такі ще одні...


                      §12
Тільки-що – дірка у ніші,
поки свободі, – ні-ні...


                                    11.2014

Твій погляд окрилює душу прикуту
І вітром вдається твій шепіт нічний.
Твій голос у серці, посіявши смуту,
Віночок мелодій залишив гучний.

Твій дотик тремтливий рухом несмілим
Торкнувся до ніжних квітуючих струн,
І задзвеніла душа переливом,
Злетіла до зір, полишаючи сум.

Вуст твоїх подих, палкий і гарячий,
Зігріє мене й серед тисячі зим,
Наповнить теплом, відігріє, й неначе
Незгоди всі зтануть, як дим.

2005

Вона:
Боже, нарешті здійснилася мрія –
Нині забудьте науки закони!
Ви тільки вдумайтесь – ми і стихія!
Ніч і пісок! Море чорно-червоне!
Він:
Тільки не хмурся. А небо – як небо.
Знаєш, тут є один вчений маститий…
Більше гуляти немає потреби –
Нам завтра доповідь зранку робити.
Вона:
Хвилі шепочуть, мов грають на лютні,
Море прекрасне, казково-хороше…
Серце як б’ється – у Всесвіті чутно,
Дайте ось руку. .. Попробуйте, прошу!
Він:
Дай мені спокій… Ні, я не хворий.
З чого ти взяла, що трохи ледачий?
Скільки дивитися можна на зорі?
Я за життя сто разів вже їх бачив.
Вона:
Ви не голилися? Колетесь трохи…
Легка небритість пасує Вам навіть.
Він:
Роль особистості щодо епохи…
Вона:
Може у номері вип’ємо кави?
Він:
Що ти – не спатиму… Певно не варто.
Та і закинув цю звичку погану.
Вона:
Трохи “Мартіні” за успіх на завтра?
Він:
Хочеш, щоб потім отримав догану?
Вона:
Може тоді лиш вечірні новини…
Перекладý – Ви ж не сильні в івриті.
Він:
Так, щоб вложитися у півгодини –
Завтра фурор викликаємо в світі!


...Далі не зміг доказати ні слова,
Що конкурентам не втриматись “в темі”,
Що асистентка у нього чудова,
Він же – такий, як усі, академік.

Просто до губ притулилися губи,
І шепотіли про щось на івриті.
Зрідка по нашому чулося “любий”
Між поцілунків несамовитих…

…Добре прокинутись ранком, не вмерши,
Як в телевізорі – праві чи ліві…
Сходило сонце – закінчувавсь перший
День конференції у Тель-Авіві…


13.11.2014

Йшов Опецьок по діброві,
Пляцки ніс в торбинці новій,
Перевальцем дибуляв,
І тихенько промовляв:
"Здім я пляцка, здім другого,
Не віддам тобі нічого,
Зі струмочка то запию,
Всядусь неслуху на шию.
Хто з дітей не хоче спати,
Буде лісом ми катати!
Маєш в ліжечку сховатись,
Щоб мене не дочекатись.
Маєш слухатись матусю,
Я ж за іншого візьмуся.
Спи дитинко, будь чемненька,
Біля тебе твоя ненька."

Ераст Іваніцький 03 березня 2014

Ну, хто про тебе думає? Ніхто.
Ти там не сам, один – хіба то воїн
В прихованому ребусі «АТО»,
В одній з новітніх перевертобоєнь.
Причастя із самотності та сліз,
Посвята і братання чоловіче…
Ти ж зроду би на вила не поліз,
А от уже й переступив за відчай.
Натхненники новітніх рубежів,
Де заправляє геть усім комп’ютер.
Коли це світ струхлявів, зубожів,
Чому питає «Бути чи не бути»?
Допоки ми укупі , як народ,
Перевертаєм молохів щосили,
Свіча душі на смузі перешкод
Тремтить і плаче, щоб не загасили.
2014

Ручку і папір я взяв.
Став баланси підбивати –
що в житті я цьому мав,
що не довелося мати.
НаркотИ я не вживав
ні з нудьги, ні для престижу.
На Канарах не бував,
і не швендяв по Парижу.
Та зате, вино робив
із домашнього врожаю
винограду, яблук, слив.
(А як вип’ю – то співаю.)
За кермом я не сидів
дорогого «Мерседеса».
Не дали мені надій
сексапільні поетеси.
Та зате, мав «жигулі»,
що «копієчкою» звались.
В Інтернет свої вірші
слав про все, що написалось.
Стадіонів не збирав.
Не скупляв я футболістів.
В казино не вигравав.
Не був, навіть, мером міста.
Та зате, спокійно спав,
бо не крав, не метушився.
Пісеньки свої дренчав,
і на світ навкруг дивився.
Запитаєте мене:
«Чим втішаєшся, невдаха!?»
Відповім: «А тим, що є!».
Ех, заграй моя «Ямаха»!

* * *
Осіння ніч упала на погони,
не листопадом – зорями війни.
Біда і горе, наче перегони –
кому рідніше демон із імли.

* * *
Надія умирає – після неї
лишається ілюзія: жива!
І ти радієш колиханню шлеї,
вдихаючи натхнення у слова.

* * *
Допоки ти смієшся, зло безсиле
втопити долю у лихе багно,
яке сльозами горя наплодили,
яке для духу – трясовинне дно.

* * *
Життя – театр. Люди – маски, ролі:
герой, Іуда, неборак і воїн.
На сцені – гра, а суті душ – паролі.
Декодування show - it is going.

* * *
А монументи падають на спуд
землі, довіри, сьогодення часу –
колишній ідол, а направду Брут,
що паював народ у біомасу.

12.11.2014

***
Коли наді мною
збираються
темні хмари
і смуга в житті
ніяк не минеться
чорна –
то серце і душу
лікують
“O, mio babbino caro”
і “Nessun dorma”…

9 листопада 2014

Сповивала мати сина
В ніжну колисанку,
В церкву у свята носила
І навчала змалку
І молитись, і співати
Мовою тією,
Що і їй співала мати
Ніжно під зорею.
Хлопчик ріс, іще з колиски
До свого завзятий,
Щиро Господу молився,
Гарно вмів співати.
Хтось казав йому: не в моді
Слово українське –
Зі шляху козак не сходив
І свого не зрікся.
А як стали чорні хмари
Понад отчим краєм,
Хтось ховався, сіяв чвари,
Цей часу не гаяв.
Мав би думати про діток,
Сіяти, орати,
Та в країну вліз бандитом
Той, хто був за брата.
Йдуть найкращі козаченьки
В бій кривавий знову
За Вкраїну, рідну неньку,
За співучу мову,
Ту, якої вчила мати
Змалечку, з колиски.
І нікому не відняти
Наше, українське.

Капають сльози Мальвіни.
З півночі йде Карабас.
Люди усе ще наївні.
Владу взяли Буратіни,
що не бояться за нас.

Затужавіла на кро́ві
Рашія плодить калік.
Кожному є черевик.
Не усміхається мові
взути ворожий язик.

Ямби кусають хореї.
Цілить у вояка
гола до пояса Гея.
Сіла на сонце Корея,
Рашія – на їжака.

Пише диктант Буратіно.
Правила дуже старі.
Силу диктує країна,
де зберігається міна
кожного в програній грі.

І воювати не проти
«ново-» і неосім’я.

За потойбічне ім’я
гинуть бійці-патріоти.

А, учепившись на дроті,
ляльками смикає, – Я!

                              11.2014

либонь, ота страшна картина
єдина упродовж сторіч:
вирує люто і нестримно
у жовтні горобина ніч…

небесні вистиглі безодні
гроза випробує на міць…
на чорнім тлі – зоря самотня
і хижі зблиски блискавиць…

така шалена веремія –
хоч посміхайся, хоч кляни…
а зірка – як сльоза Месії…
а грім – як регіт Сатани…

Ця осінь пахне стернею,

І свіжістю розпилу дерева,

Відтінками сірого неба,

Вогкою напрочуд землею,

Димами і телеграмами

До Бога,

До ката,

До совісті...

Лишаються епіграми...

нечуті, нечитані, болісні...

сатира, смак диму, зима...

лишається хтось непочутим...

надія на краще...а там...


можливо, нас Бог не забуде!

Узявся пітьмою осінній Едем,
зникає поволі,
а ми не свою знов покару несем,
і смуток, і болі.

Ми шмагані вітром. Холодні дощі
нам очі скололи.
Й тумани... Здається, тумани оці
не щезнуть ніколи.

А ми ж, пригадайте, цвіли навесні,
розкриливши віти.
Тепер лише можем, немов навісні,
для вас багровіти.

Колись ви назвали ведмежими* нас,
не знаючи, хто ми.
Марне. Ми узимку врятуємо вас
від білої втоми.

* Назва Барбарис походить від латинського «beiberi», що означає «ведмежа ягода».

(12 листопада 2014)