24-01-15

Є три кінозали і кілька валют.
У кожному - стрічка.
Повтор чи дебют.
І люди заходять.
І гасне екран.
Присутній отримує декілька ран.
Є ті, що не вміють нести у світи.
До кого належиш, дружбане мій, ти?
Чи лихо троюрідне серце пече?
Чи плюнеш "баласт" - на старече плече?
Чи сняться по фільму війни голуби?
Ти просто дивився крізь цівку доби.
Тебе заманили.
Сценарій не твій.
Лушпайки змітаєш між цноти повій.
Пітнієш, бинтуєш...
Блюють слабаки.
Не бачиш дороги, свічада, руки...

Хтось каже "баталія", мати - "молись".
І шкіриться зранена стереорись.
Забілює дощ на афіші число.
Ти лиш споглядальник афер, НЛО...
Поміж ампутацій, сирітства і зрад
Клади свої мідні на чийсь мармелад.


2015

заспівай мені, сестро, сагу
ось на посаг тобі – мій голос
ерос ще перекисне в тренос
ще заллє твою вічну спрагу
доля справдиться до смішного
в танці давнього ритуалу
і рядочками мадригалу
ще озвучить мене чужого…
повизбирую рвані рими
за розібраними дверима
душу зношену позшиваю
кровоточить не заживає…
…о запаморочення дощами
захаращування плющами…
темний холод пливе хрящами…
і ніхто мене не прощає…
і ніхто…

Присипає сніг чекання тихе,
крони усіваючи, дахи,
присипляючи несите лихо,
згонячи у схованку птахів.
Причаїлася дорога-доля,
жде відлиги збурена рілля.
Тільки очі неприкриті, голі
не заснить це біле марення.
Із снігів вони добудуть іскри,
щоб сльозою почуття цвіло
і щоби найперші короліски
у весни відвертої взяло...
1990-ті

Стільки життя у тобі
Повні вени любові
Жити хотіти пити
Вмерти аби з тобою

Десь у міжсвітті болю
Губи твої шукаю
Руки твої цілую
Щемно кохана знаю

Більше уже не буде
Сонце ховає хмара
Ти не прожите мною
В серце сховай

І випий. Тільки живи
Тобою житиму я
І діти… більше уже не буде
Виростуть тільки квіти…

хірургічна операція
на столі – стражденна і зболена
молода
та бліда і знекровлена
до судом до паралічу змучена
рецидив
хвороба задавнена
метастази тотальної ницості
і блюзнірства – нічого святого –
пронизали до кінчиків нігтів
до мізинця на лівій нозі
а тепер її ще й поранено

кровотеча живої та чистої
то краплини
то цівки
то струмені
як сльоза кришталево-солоної
кровоспинне не діє
а джгути заважають дихати
донор не прийде
бо немає ні в кого на світі
такої ж самої групи

від ін’єкцій
таблеток та крапельниць
порятунку нема
тільки скальпелем
без наркозу
від болю аж скорчилась
і була б безнадійною хворою
та вона – неймовірний борець
хоч і змучена та терпляча
зуби зціпила навіть не стогне
тільки з кутика ока сльоза

грузне скальпель все глибше
і чиста
найкраща жива
на підлогу стікає
кров
потерпи
вже недовго
від густого гарячого болю
не збожеволій
скоро скальпель дістане гнійник
що тебе із середини знищував
зберися із силою й вихаркни
аскаридів і лямблій клубок

тільки витерпи витримай шок
мов з глибокого сну
з хворобливого марева вийдеш
і стократно оновлено сильною
ми у венах твоїх запульсуємо
і тебе наче новонароджену
обережно на ноги поставимо
і ходити поволі почнеш
ти зміцнієш
заграєш рум’янцями
Україно!!!
ти – краса що врятує світ
просто треба одужати
і пережити
це очищення болем і кров’ю
не здавайся!
борись!

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

Коли у тебе є ще я,
то є й емоцій ціле море.
І тільки цим душа моя
зуміє зрушити і гори.

І поки є у мене ти,
то буде жити і надія,
що у юдолі самоти
не погасає світла мрія.

Зорею ранньою явись,
побудь ще інколи зі мною
туманом, білою габою.

Коли я полечу увись
не забувай, що ми колись
просне́мося озиминою.

                              2004

У білий світ крізь призму суєти,
Помежи вічні померки і зради
Я силоміць училася іти,
Межи смертей уміла не вмирати.

Коли душа тремтіла, як листок,
Одним-одна, обпалена вітрами.
Моя судьба народжувала крок
Із дня у день зализуючи шрами.

Я просто йшла за сонцем, що вгорі,
На зло журбі – натомлена і світла.
На паперті перейдених доріг
Огнем зорить моя жертовна свічка.

Я – Волноваха! Я – уся країна…
У небі «тиші» каркають круки.
Притомлені надіями роки
накочує і стишує руїна.
Було усяке: рабська ниць покори
і дух стихії, де ярився гнів;
поміж злоби, безумства і вогнів
сходились у бою вода і гори.
А потім знову опертя жевріло,
щоб шалом смерті сколихнути світ
у дев’ятнадцять заповзятих літ,
поклавши за свободу душу й тіло.
От і тепер смердюче поле битви
отруює людину день за днем.
Освячене жагою і вогнем,
шматує час гаряче лезо бритви.
Я – Україна! Волноваха – капля
із повноводдя тужної ріки,
де нагла гибель, чорнорота чапля,
визбирує погаслі вже зірки.
Я – Волноваха, Іловайськ і ДАП!
Уся країна кровоточить болем
і шви минулі розриває з боєм,
а десь лютує в ярості сатрап…

23.01.2015

кілька ніжних кроків подушечками пальців по щоці
набагато тяжчі, довші, виснажливіші, аніж десятки кілометрів
уздовж перону, за потягом, що вже у такт гримить
музиці твоїх вій, і долонь, і легень, і волосся, й серця

присунься до стінки у плацкарті, отак, вирівняй плечі
поглянь у вікно - чи неправда, гарна погода для прогулянки
а ти все сидиш - у полоні вагону, провідника, рельсів
заплющуєш очі й усе не слухаєш порад - зсутулений

кілька кроків пальцями - міліметри, які не зміряти світловою швидкістю
бо потяг, у якому ти заварюєш зелений без цукру чай
мчить кудись бездумно, твої щоки не стануть свідками
небачених відстаней, кроків, поглядів, пристрастей
на жаль

Я чую серцем дивні речі,
Кохання вітер підійма.
Стихає день уже під вечір,
До мене ти прийдеш сама.

І місяць обгорнувши хмари,
Блукає в небі між зірок.
Я почуттями ніжно марю
Один зостався лише крок.

І я відчую серця погляд
Твою всю ніжність і красу.
І будеш ти зі мною поряд,
В долонях щастя я несу...

Як давно я топчу, видно по каблуку.
Павутинок і пальцем не збути з чола.
Те і тішить з гулкого кукуріку,
що одлунь нагуля.
Ба, і чорні мислі годі зібгати в пук,
як пасмо, укоськане в сум’ятті.
І дедалі нічому снити, нітити згук,
збутися, нидіти у смітті
часу. Убогий квартал в вікні
око так і мозолить, пак
упізнає з нісенітні снів
фізію пісну, а не инак.
І круги витинати, бач, спокуша,
мов шамана, вертіти клубок;
опоясує пусткою, щоб душа
знала дещо, що знає Бог.

Туман густіє вшир і вглибину,
маскуючи вибоїни дороги, –
а я іду, не бачачи нічого,
вчуваючись у темряву страшну.
В безпросвітку моїх останніх днів,
розширивши для круговиду вії, –
шукаю слід загублений надії,
гамуючи в душі печаль і гнів.
Бо у сповитій тишею імлі,
немов ході моїй пересторога, –
зростає тільки присмерк і тривога
на муками розтоптаній землі...
22.01.15

Люба подруго, дай мені руку!..
Щойно серця торкнулась печаль...
Це- відлуння всесвітнього смутку,
Що настав... І не піде... Нажаль...

Люба дівчино, сядь на коліна,
Обійми і цілунок прийми!..
Дощ по скронях січе безупинно,
Наче сльози цієї зими...

Ця зима омиває сльозами
Всіх загиблих в безглуздій війні,
Наче біль, наче спогади мами...
Дощ рясний- як нездійснений сніг...

Хай кохання нічого не змінить...
Хай воно не врятує цей світ...
В безнадії дозріє надія...
Літній спомин надІшле привіт...

То ж зігріймось коханням шаленим!..
Розчинімось в вогненних ночах!..
Не відводь же свій погляд від мене!..
Це- кохання зі смутком в очах...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115012301265

В переднике, с седым клоком волос,
подобранным резинкой на затылке,
она застыла в зыбкой дымке грез,
держа кусок говядины на вилке.
Ей показалось, ОН мелькнул в ночи —
там, за стеклом, меж городом и ею —
как лепесток испуганной свечи:
неместный взгляд неместного Орфея.
Зачем ей прошлое — как воздуха комок,
застрявший туго, заболевший дерзко?..
Она заплакала, говядины кусок
откусывая голодно и мерзко.
Варился борщ, томился холодец.
Была в себе — в квадрате стен и правил,
в кругу забот и золотых колец,
сожительством притертых и оплавленных.
Она жила! Работа, дом, семья!
Она жила! Откуда эти блики?
Зачем проснулось ангельское «Я»,
свои являя образы и лики.
Она жевала, словно удила
жует скотина, выплюнуть не в силах…
В дверном проеме муж, семьи скала,
возник большой, реальный, некрасивый.
Но это так спасло ее сейчас,
отгородив от духа сладкой липы,
нашедшего ее последний раз
и безответно в заоконье всхлипнув.
…Оплывший подбородок, грудь — не грудь…
За липовой аллеей — лишь кладбище.
Сыграла память странную игру:
зачем-то ангел свой картонный ищет
эрзац и, отыскав, приз не берет,
а возвращается к исходникам забытым…
Окно без ангела — не треснет темный лед.
Окно без ангела для ангела закрыто.

04.01.2013

Раптом зрозуміла,
Що кохала тільки раз в житті.
Дитиною, тільки той
Зміг причинити мені сильний біль,
Тоді, я щиро плакала, сміялась,
А коли побачила сімейний стан
Як досі памятаю хто там стояв...
Голова ніби розривалась,
Тіло кидало в жар,
Серце, здавалося,
Ще трохи і вже на зовні
Ніколи не забуду ті почуття...
Ось тоді було дійсно боляче,важко,
А всі інші -
Це просто обман,
Самообман...

Печально, але не мала ніяких почуттів
Якось важко це прийняти,
Прийняти те, що стільки часу втратили
На притворство...

Я дійсно хотіла себе переконати
Кожного разу,
Що ось він - підходить мені,
Подобається, важливий,
А все не так,
Все те - ілюзії в моїй голові,
Через прагнення
Відчути щиру ніжність,
Не обійми, а просто погляд...

Для мене погляд - найважливіше,
Від нього буває:
Тепло, холодно, страшно,
Для мене це - спокій...
Знаєте, відчути такий погляд
Напевно
Найприкрасніше ,
Найприємніше...

Очі не обманюють,
А я дивилась так тільки на нього,
В моєму погляді була наївність
Якої давно вже нема...

фари освітять скраю
листя на горобині
хто тут тебе чекає?
хто тут тобі відчинить?

хто тут тобі заплаче
лампою на перилах?
ліжко твоє дитяче
лялькою затулилось

стій мов остання в світі
в темінь ціди волосся
поки сусідські житла
не переповнить осінь

поки тебе не впинить
на манівці котромусь
соло нічної ринви
перед порожнім домом

2015

Пробач мені, що не змогла піти,
Що не зуміла бути не твоєю.
Уже хурделить листом золотим
Помежи нами, небом і землею.

Строкатий дим окутує шляхи,
Набравши гін з розхристаної ватри.
А я собі намріяла таки
Побіля сну безсонницю крилату.

Крізь тепле скло, раховані зірки
Рясним дощем падуть довкола хати.
І хай літа не раз пекли, таки
…а я тебе не вміла не кохати.

Любов і ненависть лінгвісти відносять у категорію абстрактних.
Знаю, що це в граматиці. Себто умовно.
Та попри все так спокуша спитати:
«Як в’яжуться поняття ці в житті?»
І мимоволі поринаю в спогади, бо є що пригадати на віку,
дарованім Всевишнім, де з року в рік дедалі ближче й ближче
до того, що в день народження бажає любе товариство.
Скажу відверто: ненависті в любові я не знав
ані до тих, кого любив (хай і безнадійно),
ані до тих, хто і мене любив (не знать за віщо).
Вдячний усім їм і посьогодні. І навічно.
І тому-то ні на йоту не вірю тим,
хто перемогами хизується в любові.
Нема в любові переможців.
Не уявляю й тих, хто так і не спромігся полюбити.
Бо ж не любити – нехтувати Божим даром.
А, може, й просто надаремне жить.
А те, що поети афоризмом нам лишили,
Одчаєм зринуло. З іншої любові.

Це, по правдi сказати, нiякий не снiг:
просто зверху печальний сідий комбриг
поголився і струшує піну з лиця.

Пригадавши того мерця,
він подумав:

"Не варто, мабуть, було.
Це міг бути вивих або перелом,
кара совісті, розуму чи, врешті-решт,
неочікуваний арешт,
бо чимало тікає з казарм у степи,
бо чимало не має такої стопи,
що, йдучи по самотній дорозі, не
перехилиться, не ворухне
жодним пальцем. Я знаю, що наробив;
це тому, що гадав, ніби мало брил
надмогильних, а ще - бо в останні дні
зносить башню старому мені
мною ж і розкручена карусель;
ні до кого звернутись, аби усе
поміняти, бо я - адресат і спочин
і проклять, і звертань, і плачів."

Його погляд затримується на мить,
бритва в татуйованих пальцях тремтить
і летить в рукомийник. Минувши поріз,
щось червоне стікає униз.

18.01.15

Земля горить, кругом руїни,
Але нема руїни духу,
Ці хлопці – слава України,
Її надія й злітна смуга.
Поклали голови в бою,
Але незламні, не скорились!
Героям Слава!
Я молю, щоб вражі сили зупинились…
Смерть ворогам! Героям слава!
Хай згине вся нечиста сила,
Блакитно-жовтий сяє стяг – нескорена моя країна!
2015

Україну так модно любити,
Класти пір`я в багаття борні.
Хтось посіяв кукіль. Зійде жито?
Соловіється Оху на пні,
Мізерніє Велика Багачка,
Пліснявіє поволі Ізюм.
За подачкою пруть навкулачки
Лазар, Щек, ощетинений кум.

І нема гамівної сорочки.
Це ж не кетчуп на грудях – а кров.
Йдем пунктиром до адської точки
З повним чаном чужих настанов.

Де ж свої розумаки і перці?
Правдолюби латають гамак.
Мирні люди – від герцю до герцю –
Знов обкурюють ветхий вітряк.

Хилитаються башти і межі...
І чавучиться ряст чобітьми...
Україно, кому ти належиш?
Ким постанемо з полум`я МИ?


2014

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Котила
яблучко
у причт
Фата-Моргани.
Вона даліла: «Восени… без крил…
Сяйливі пера відучора ганять.
Лиши найзеленіше – і щосил!»…

Відсікти сяйво узялася Чапля.
– Одумайся… – тремтіли Мак і Хвощ.
Як біль ущух – пішла по крові краплях.
Грім відмовляв. Сріблив дорогу Дощ.

Віз хилитав сулії, рядна, треби.
Жував стежу строкатий небосхил.
Ти брів у млу. А я – до брами в небо,
За шир стезі віддавши сяйво крил.

Вітрища в турму хмарні клапті гнали.
Ти голіруч ламав сосни гілля.
Тепер відкрилося: у вир – за яйли –
Путівець прокладав, мольфара кляв.
Торік ти взяв латунний компас, карту –
Й віддав зорю, що мрілася обом.
За умовивід «Рвати шори – варто!»
Заласно цмулив трьохсотлітній ром.
Чекати не уміла. Я – Жар-птиця –
Жила серед бекасів, комарів.
Осяяли
перлини
блискавиці.
Снажний пожар здійнявся – з якорів…

Не їсти вдвох плачинди на обніжку.
Якби ж перечепився – на горішку,
Якби ж тебе чекала біля груші!
Сто ран.
Сто ранків.
Сохне-мокне суша.


2012

                          І
Наступає мир у всьому світі –
«Руській мір» очолив сатана,
і у двадцять першому столітті
назріває зоряна війна.
               Гуманоїд Путя на престолі
               білокам’яної озвірів.
               Інтернет завоювали тролі
               і на черзі – місія попів.
Мазали самі себе єлеєм,
партії служили і Петру,
та зате, – які то привілеї –
мазати на масельце ікру.
               Все як і було у есесері –
               «молиться» парафія орди,
               і галюцинація Бандери
               виростає пугалом біди.
Завинили сатані «укропи»,
і від рук відбились, і від уз.
Україна хоче у Європу,
а Шизоросія – у Союз.
               Пропаганда діє неупинно,
               телеящик виключає ум,
               і недавно нібито людина
               як скотина лізе наобум.

                          ІІ
Копачі державної могили
на «Сьогодні» об’єднали сили:
Бузя і Ахметка – хряк і дик.
               На чолі політики – горили?
               Гадину з колючкою злучили?
               Вилупків чекайте через рік.
Матеріють вовкулачі зграї,
наступають східні самураї,
на-гора дають домашній газ.
               Полігони мусять працювати.
               Раша випробовує «Армати».
               Трупами усіяно Донбас.
Закусила фурія удила,
розоряє все нечиста сила,
відбирає розум у совка.
               І лютує радіо і преса,
               що на ліквідацію Одеси
               мало їй донського кізяка.
Казяться від жиру московіти.
Бісяться кадири і бандити.
               Сатаніє світове хамло.
               Танки утрамбовують руїни.
Каїнове плем’я України
націю на вила підняло.

                          ІІІ
І соборність... І соборування...
Ллється кров єлею, як ріка.
Доля України ще важка...

               Та на небі моляться за неї
               українські протоієреї.

Усихає ворога рука.

                              22.01.2015

Вже рівно рік…
Вбивають українців
у цій війні.
Втомився лік…
Із горем наодинці
минають дні.
І знов пече,
І ятрить свіжі рани
юнача смерть…
Твоє плече,
мій янголе незнаний,
Небесну твердь
для нас трима…
І зорі нам ще сяють -
Життя прядуть…
Іде війна.
Герої не вмирають -
В серцях живуть.
2015

Певно, важко, хатні демагоги,
В соцмережах соцбої зчиняти,
Коли сунуть гоги і магоги,
Повні вати?
Певно, важко, пане генерале,
Так політкоректно сповіщати,
Що сьогодні знову помирало
Їх багато?
Певно, важко закривати вічі
Тих відважних зранених орлів…
В цьому пеклі не живеться двічі –
Це Шарлі.
Добре, хоч полегшало в неділю -
Видихне земля вселенську втому…
Із дитям вдовиця-породілля
Йде додому.
2015

Авария. Дно. На камнях
Подводная лодка. Ах!..
Идет в ней борьба за воздух.
Безумие. Нужен роздых.

Но снова и снова... Ах!..
Безумие в головах.
А воздуха можно сколько
К себе утащить на койку,

Когда он один на всех?..
Так начат двадцатый век...
Так век двадцать первый начат...
А мог бы- совсем иначе...

Команда у лодки большая.
И воздуха всем не хватает.
И вечная в ней война.
И цель у войны ясна-

Коль воздух на всех один,
Останется лишь один.
Последний глоток- ему.
И я одного не пойму-

Чем воздух в лодке делить,
Не лучше ли лодку чинить?..
Не лучше ли лодку спасать?..
Не лучше ли вместе всплывать?..

Но люди- на то и люди.
Иных никогда не будет.
Границы... Разделы... Нации...
Империи... Цивилизации...

Повторы кровавых тем...
Ведь гибнуть придется всем-
Как память у вас слаба!..
За воздух идет борьба...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115012200068

Скло, залізо, порожні зали,
сходи, начебто в нетуди.
Ніби вчора ще відлітали
згарки осені — хто куди.

Хто куди. А ми знову разом.
Серед тиші і самоти
сіється і росте одразу
ніжний паросток: «Тільки ти».

«Тільки ти». О, які слова ці!
Й сила, сила ж у них яка...!
І не чути ричань-овацій
від прибулого літака.


(21 січня 2015)

Надежда Мартынова/ Данчак /

В О В К И /сатира/

Кого там, у Юрбі,
Знедолених, Слабких,
Нам розірвати на куски,
Собі схопити, не малі, а,
Величесенькі шматки...
Хилих, затоптати,
Себе так вихваляти,
Що тільки я, та тільки
Я «россейская» фігура,
А ти, та, що там ти,
Сиди і в дві дірки сопи.
Бо ми скажені пси – вовки, а ти-
Не лізь нікуди, бо це ми -
Розітремо та зацькуємо,
Ноги витремо, та на смітник...
Бо це було завжди.
Від зграї не втекти,
Вона не тільки дожене,
А закусає та розтопче,
Бо виходу у них немає,
Інстинкт збереження тут грає.
Або ти, або тебе, з*їсть зграя,
Закусає, розірве та розкидає...
Біжи, бо виходу не має.
“До чого українці чи Литва,
Ми «россейские» вовки, скажені пси,-
Як не з*їмо, то заженемо у кутки,
«Национальный» інстинкт в нас грає….


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11103083727

Ходить панна Рожа-Гожа,
Окропля малечу.
Нахиляється над ложем,
Гладить щічки, плечі...
- Кривоніжко, будеш першим!
- Ти пиши дурниці -
Надрукують, ніц не стерши...
- Ти фільмуй дрібницю...
- Ти зметай із клаптів суконь,
Вдягнуться невдахи...
Чар, недогляди, порука -
Виростає Цахес.
Всім красивий, хоч потвора.
Поробила фея.
В неї - мускус, мандрагора,
З пупсиком камея.

Є дівчата, є хлоп"ята
З цеху "Цахес-диво".
Наступаєш їм на п"яти...
Шкіряться глузливо:
- В нас і трони, і дзвіночки,
І хосен, і коні.
А чужі - займіть куточки,
Нишкніть в оболоні.



2015

О першій ночі вимкнули ліхтар.
Його щоночі вимикають справно.
І сніг летить вже на німий вівтар,
Бо світло припинило службу править.

Погасло. Відбуло належний чин,
Жовтаво бавлячи діагоналі лету.
Тож сніг іде у темряві один
Настріч землі й безсонному поету.

Але не вистачає ліхтаря
Для мізансцени а чи терапії.
Усім нам треба хоч якась зоря.
Комусь – освітлення. Мені – надія.

21 січня 2015 року

Обдарувало небо снігом.
Гарячим. Плачуть капежі.
Війна. Відлига. Сніг. Відлига.
Зима з війною на межі.

Цей сніг спікається на повінь.
Душа землі горить вже рік.
Один розтане – другий новить.
Струмує часу мертвий сік.

Запалить Схід – тече на Захід
Між Півдня й Півночі долонь.
А зиму лихоманить страхом –
Страх переходить у вогонь…

І сніг горить і душі плавить –
Землі, дерев, людей... Війна.
Це не вода, не повінь. Лава!
Потоп. Лавина. Хвиля на…

На всі простори – в рівні з морем.
Потонемо у капежах.
Прошу цю зиму – зиму горя –
Щоб змила мертву воду й страх.

Щоб це Водохреще стихійне
У рівчаках втопило смерть.
Відлига – сніг. Відлига – війни.
Ковчег життя – мерцями вщерть…


Опівночі 20-21 січня 2015 року

У час поривів і нічного болю
і кучугур німих погрудь
ковтаєш слово і нуртує слово
і дзвоном б’є у каламуть

десь білий біль смерека увібрала
душа приблуда наче птах
гніздо завила в білосніжних хмарах
у вирій відпустила страх

давно погіркли сумніву горіхи
зтужавів погляд у пітьмі
той досвід болю вимолена втіха
і руки стислі на кермі

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

О, Світе!...

Освяти! Освіти! Відпусти
Кожен гріх незамолених душ.
Проведи через ті блокпости,
Де єдиним паролем «Чому ж?»

Де у відповідь – спокій зірок
Обеззброює грім канонад.
Під безмежно-далеке «Синок!»
Проведи у Божественний сад.

Освяти! Освіти! І прости
Всіх, що досі живі на межі,
Проведи через ті блокпости,
Де паролі зі злоби та лжі,

Де у відповідь – стукіт сердець
Обеззброює лють ворогів.
Під полегшено-втомне «Кінець…»
Проведи до святих матерів.

Йордан, 2015

Океан - це цілий всесвіт. Непізна́ний. Грізний.
Він красивий на світанку і вночі, і вдень.
Він то теплий, то холодний, він буває різний.
Він прабатько, годувальник, джерело натхнень.

Ми живем в пласкому світі на горизонталі.
Океан дає свободу мешканцям своїм.
Може там все так, як має бути в ідеалі.
Може там у океані мав би буть наш дім.

У цьому світі я бував не раз.
У генах закарбовані навіки
і доля, і недоля чоловіка,
що часом зупиняються на час,
коли у небесах скресають ріки.

Усе піде так само як прийшло.
Хіба я знаю, хто ще затіває
цю веремію з Дону до Дунаю
і навіває все, що вже було,
і що не переживши, поховаю?

Опора коронації сім’ї
лишилась упослідженою тими,
що нібито – союзники мої,
які уже оплакують її
і ниють за «єдиним, нерушимим».

Усе, що появилось у брехні,
ховається за істиною здавна.
Долина Іордану у вогні...
А речники у Артеміди й фавна
усі гріхи приписують мені.

Лукаве убиває наповал.
Бездарність ігнорує суть і норму.
Таланти калатають у кімвал.
Хаос організується у форму.
Гармонія формує ідеал.

Але, наполягаючи на цьому,
тікаю із полону суєти
до гавані, де за́тишно одному...
Іде пора іти у ті світи,
з яких не повертаються додому.

Останній раунд буде все одно.
Але іду із вірою у казку,
що пантоміма міма у кіно,
якому остовпіти не дано,
не означає ще мою поразку.

Махаю персональним прапорцем
і поринаю у свою оазу,
освистаний юрмою й цього разу.

Та поки не покараний за це,
показую сугестії лице
її невиліковної прокази.

                              20.2015

Ці ночі, ці дні та ночі...
Оракул тікає пріч:
Здавалося, день пророчив,
Насправді - двоїсту ніч.

Великі зіниці страху -
Дві повні. А вість - одна,
Пекуча. На місці плахи
Оперюється сосна

І вчить за образи кровні
Платити лише добром,
Й розписує чорні повні
Зеленим своїм пером...

2015

Сьогодні снігу бути снігом соромно,
він хоче, щоб його, як мед, пили:
тече із неба в теплі дзбани коминів,
карафки вулиць і макітри лип.

Калюжі – фрески, на дорогах вибиті,
ступаєш – обережно, не займи!..
Вологим пензлем хтось малює нібито
останній день останньої зими.

2015

вода що присутня була у Йордані
що тілом дотична до вічного раю
що лики іконні навік пам'ятає
вона проминає
біжить у долоні
до Бога
я входжу
страхи залишивши
страхи що трясуться на березі людно
вона доторкально
вона обпікає
в субстанцію істин
до дна
неоскудно

Візьми моє серце,
візьми моє серце на щастя!
Міцніше броні
нескорений цей талісман!
Візьми на удачу,
у бурю найтяжчу
тебе моє серце
надійно закриє від ран!

Візьми моє серце,
візьми моє серце в дорогу!
Любов'ю освячений
цей осяйний оберіг!
Крізь вітер холодний,
крізь ночі безсонні,
тебе моє серце
завжди приведе на поріг!


2015

Я вдам, що не вчула слова огудного за спино́ю...
Я вдам, що не взріла глуму несвітлого ув очах...
Сміятися навіть буду, балакати із тобою,
І тихо молити Бога, аби заховав меча.

Бо світ - це не тільки світло, а й тучі, і глупа темінь.
Бо люди - не вічна днина, буває, що й прикра ніч.
Та тільки була би сила у зрадженому рамені,
Трималась би щира віра на лагідному коні.

А сповідь остання прийде до сильного і слабкого -
Високого, певно, схилить, низенького вознесе...
Я вдам, що не знаю болю, благатиму лиш у Бога,
Аби допоміг не впасти і витримати усе.

(25.12.14)

Плювався чадом
пристрастей вулкан,
жадання магма
обпікала душу...

...Жива! -
після такого землетрусу,
після стількох
поранень і страждань!

Завулок давніх мрій -
куди він щез?
Лиш тло руїн
безкрає і безчасе.

...А білий попіл
сиплеться з небес
на місто,
де жило
кохання наше.

2015

Забігла я в улюблену книгарню,
в якій найкращі книги «Є».
- Порадите новинку гарну?
- Є "П'ятдесят відтінків" - «Fifty Shades of Grey».
Як написала, стала знаменита
Erika Mitchell з ніком E. L. James...

Придбала я "відтінки" і - читати…
Анастасія - копія моя
Незаймана - в тенетах лобуряки.
Вона - і Grey на ім'я Кристіян.

Пропав мій сон між сторінками книги.
Я прочитала залпом три томи
І, лиш заснула - чую, наче милість:
- Good morning, miss! Роботу не проспи!


20.01.2015

Вода ключем , потік стрілою
Схилами берег , я сам із собою
Манить , чарує - краса природи
Думи по вітру - шукаю згоди

Шорохом листя, з вітром в розмову
Плескотом хвиль - дорога до дому
Сліпить від втоми - участь сумлінна
Жаліє , не б'є - бо занадто надійна

Ти поряд - душа , ми у серці родинні
Ми руки в руках - ці кайдани є сильні
Ніколи не зможу цей стан передати
Вершити для себе - то іншим на втрати

Людські забобони - себе нехай учать
Де краще обробиш - зросте , стане сите
Напоїш сльозою - научить літати
Дасть відповідь так - не захочеш питати

Водою , рікою , не сам - а з тобою
Не буду шукати , за вітром піду
На березі , схилі - я буду мовчати
Радіти єдиному , щастю - йому.
2009р

Як плачуть верби у воді
Як рвуться хмари - в небі
Як зливи вітер у грозу
Так душить - до безтями

То б'є , то гладить , забува
То соромом - втішає
Чим більше я роблю добра
Тим більше скрізь - вмирає

Візьми від брата , від сестри
До сьомого коліна
Усе що можеш - донести
Усе згорни в обійма

Плюють - не відвертай чола
Як б'ють - підстав і другу
Щоб відчували твою міць
Відкрий - хай розум чують

Звільни жалобу морем сліз
Він не допустить - низько
Бо ростить сам своїх бійців
Та йти - занадто слизько

Частіше падать , розуміть
Науку непокірну
Ти мусиш , зможеш все долать
Бо обраний - завчасно

Хто може - бачить , хто чує - чув
Слова ці не від мене
Я тільки сам це зрозумів
Дорога ця - до неба.
2010р

Ланшафт заплутаних ідей
Мозаїка - моральних блазнів
Розгубленість сліпих людей
Під лозунги - грайливих фанів

Найкраще втілена брехня
Безпосередністю - вражає
Веде зухвалого царя
Народ - який його не знає

Потік болючих нарікань
Все трощить - у старому руслі
Усе що двір собі придбав
Закладено - швейцаром честі

А тим хто голі , і дурні
Все мітинги , і дуелянти
Вбивають з приписом - старці
Тут суд , а там законні блати.
2009р

де та планета цитринова де ті сукні суничні
дівчинка-лялечка грається поміж стеблин
такі як у мене колись пурхають дві косички
очі – небесна синь

я вже пишу мамо – каже щоби висіяне зійшло
нащо її маленькому розуму тая безкрая морока
перед дощем у ній виростає космічний бузок
глянеш –стоока

міряє власними мірками сонце і перехожих
і щось у ній таке знайоме і рідне до крику
наче вона-це я –наче потай у серце її заходжу
блись – а там зірка

поріже – жахаюся хай витягне поки не пізно
а вона молить Господа що то ж бо її санчата
на ціле небо мати сушить трагічну білизну
і зуб на тата