Передам тобі серветку
Можу - хочеш, навіть дві...
Поверну твою виделку
І залишуся на дні…
Поруч спокій бірюзовий.
Зверху запах запашний...
Що потрібно ще для змови
Коли ти весь як скляний?
Ну хіба свіча і кава…
Ну хіба камін з вогнем…
В міру стримана і жвава,
Коли вглиб в одну із тем…
Ну хіба щоб без претензій:
Які квіти, відкіля…
І чому нема гортензій
В безкінечних ой-ля-ля…
Передай собі, манюся,
Поруч всього, що вже є,
Згоду дай, я знов женюся
На тобі, поки клює…
25.07.202

Світлій пам'яті Ковальчука
Богдана Кириловича

Свіжовикопана яма.
В квітах топиться труна.
Це життя найбільша драма
І страшна його ціна.
Поховання. Море люду.
Горе з’єднує серця.
Роздирає туга груди
І сльозам нема кінця.
Світ нечувано жорстокий.
Пересуди і суди.
Світла пам'ять, вічний спокій,
Людська шана назавжди…
09.08.24

Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Вже не можу дивитись на цю закарбовану мить.
Пам'ятаєте, люди, мене, легендарного Вія?
А про вії свої я казав навпаки: підніміть!

Все зруйноване. Мертве. Зламався колишній маяк.
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Упирі - вже не в моді. Безсилим стає вурдалак,
І мене перевершили підлі й брудні лиходії.

Ну нехай навіть чорну, але навіть я мав надію!
В абсолютній безбарвності вашій - не той в мене хист!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Бо накреслене крейдою коло вже втратило зміст.

У кривавих сторіччях я бачив вас, люди, наскрізь!
Але досі не знаю: сумую? Чи щиро радію?
Та до вас, кровожерливі злодії, ще не доріс!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!

пав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Тебе відносить течія,
Колись, мабуть, збагнеш.
Але допоки скріз вода,
Ти думаєш - пливеш.

Любові, радості, жаги
Минаєш береги,
І струмені тугі-дзвінкі
Окреслюють шляхи.

Гойдайся і вагайся
І плач у тишу вод.
Твої дзвіночки-сльози
Як фінішний акорд

За втраченим майбутнім,
За добрим, що було...
Розламано трикутник,
Нехай іде на дно.

Латаття мінить кольори,
Птахи летять в тепло,
Рибини йдуть у глиб води.
Від серця відлягло.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Твій світ — це шлях крізь довгий лабіринт
У ньому юність лиш пролог до звершень,
Там полюбивши і обпікшись вперше
Залишиш іншим знак і не один.

Блукаючи між стінами з картин
Де безліч, що обманюють і менше
Отих, які підносять дух, щоб врешті
Направити або в кінець звести.

Хоча вони — лишень вказівники,
Примхлива зустріч з неосяжним світом,
Та в лабіринтах тягнуться нитки

Які ведуть когось подалі з Криту,
Але когось обманом навпаки
Ведуть одним, то іншим лабіринтом.


05.08.2024

Не залишай, хоч ти мене,
в біді, як сироту самотню.
Не заберу життя земне,
без вороття в манке турне,
з собою разом у безодню;

ропою надбані скарби,
коли нависне пеленою
безсмертя чорної габи,
несамовитої журби
між мною, любий, і тобою.

А буде хтось кидати тінь
вуалі темної на мене.
Не вір нікому! Далечінь,
лиш знає лік моїх падінь,
й вітрильних злетів достеменно.

На сповіді в останній раз
провини витравлю сльозами.
Та поки не настав той час,
кружляємо весільний вальс
лебідками під небесами.

А ранок малинові сни
розвіює, мов зерня в полі.
Жита лякають цвіркуни,
де сіяли ми до війни,
волошки для своєї долі.


07.08.2024р.

Ну ось воно і догори дриґом…
Панове, зупиніться, досить вже
Або візміть й мене у список вигод —
Молитимусь від нині на чуже…

Негоже у минуле заглядати
Замішане затерлося в іржі
Хоча і там були свої донати
І лиси ненаситні і їжі…

Візьміть, візьміть! і множте побрехеньки
Одягнені підштані до колін…
А бачили в подвір’ї вороженька,
Це ж хто його за зябри приволік?

Візьміть мій крик-донат і приплюсуйте
До сліз, до горя… краще до могил
А втомитесь якщо, заколядуйте —
Такі мої сьогоднішні борги…

По-перше, щоб зайти комусь до Храму,
Огляньтеся, хто поруч з вами йде…
Чи може це сподобатись Адаму,
Якщо нема дзвіночка вам від Зе?..

Панове усміхніться, я жартую
Щоправда, ще не вимкнутий ліхтар…
Навколий світ увесь перефарбую
І буде вам, як вівцям, семінар…
25.07.2024.

О доле, не згаси мою любов,
Щоб небеса дощем не голосили.
Благаю - аж від зір і до основ --
Даруй снаги вогню, даруй їй сили.

Даруй нам зустріч пристрасну, нову,
Хай щастя ув обіймах шаленіє.
У рай на хмарі світлій попливу --
Прилине хай смарагдоока мрія.

Мою найкращу квітку не в'яли,
Не забирай натхнення у поета.
Цвітіння час той дуже замалий,
Ще не політ, лиш середина злету.

І крила тільки роблять дужий змах,
Минуло часу справді так замало.
Ми ще не налітались в небесах,
На хмар перинах ще не накохались.

Моє ти щастя любе, дороге,
Краси безцінна, золота перлино,
Ще нас чекає висі апогей,
Ще не звучала пісня лебедина!

8 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Тихне вечір. Мовкнуть птиці.
Темінь шириться чимдуж.
Срібним сяєвом зірниці
Провіряють ємкість душ.
Виміряють сни в злиденних,
А у творчих – навпаки, –
Відбирають сни натхненням,
І пробуджують думки.
Мірні промені поволі
Проникають до глибин
Душ цих, чинячи в них сполох
Аж до вранішніх годин.
08.08.24

Іду до себе. Тихо. Крок за кроком.
Та чую знову оклики юрби:
"Не зволікай! Не дихай! Не ганьби!
Не будь сумним, худим та карооким!"

Так хочу відігріти змерзлі руки!
Іду повільно, майже крадькома.
Попереду - зневіра та зима,
Позаду - все: кохання та розлука.

А я - такий, як є. Це суть вердикту,
Який собі сьогодні підпишу.
Не розчинився в крапельках дощу -
Живу у центрі вічного конфлікту
Мене й суспільства. Я на барикадах.
Рядки мої для інших - неформат.
Хоча й згубив колишній свій азарт,
Але зберіг себе у серенадах!

Життя напише неповторний опис...
Не розчиняйтесь у чужих словах!
Бо кожний, хто забув про власний шлях,
Ішов до себе, а прийшов до когось.

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

Із Юза Алешковського

От приїду я на БАМ –
щонайперше, хлопцю дам...
Дам йому завдання
з’явитись на гуляння.

Чи рішучий він, чи ні –
все одно заявиться,
в серце западе мені
і на груди звалиться.

Та романтики геть мало
в темряві наметовій, –
я ж бо хлопцям вже давала
в палаточці брезентовій.

Багато де бродяжачи,
була й на Братській ГЕС.
Та все це, чесно кажучи,
трефовий інтерес.

І «киці» ми, і «ясочки»
за нашу ніжну суть,
та тільки із палаточки
нас заміж не беруть.

Я часом потай плакала,
бувала п’яна впень,
та їхала, однаково,
на Каму та в Тюмень.

Брезентова палаточка –
це мій немовби дім,
життя у білих тапочках,
з наступним «молодим».

(Червень 2024)

На повіках Твоїх сніжинки,
Ніби перли, переливаються.
Загубилася щастя стежинка,
Тебе кликав – не озиваєшся.

Ти сховалась в далекому гаї,.
Увійшла – він втонув у цвіті.
На дорозі стою, щось чекаю…
Але напрямки – безпросвітні..

Всі сліди замело, забуто,
Хоч наосліп пройшов багато.
Все реально, та не збагнути,
Що закінчилось непочате…

7. 08. 2024.

Нагрітий день на тихому осонні
Клубком звернувся, тулиться до ніг.
А неба синь, безкрая і бездонна
Із білохмарних плескає жбанів.

Доціджується з денця тепле літо,
Густе й міцне, як кавовий ковток.
І перший лист зривається кульбітом
З нотатками цвірінчастих пліток:

Про те, кого ганяла хижа киця,
Про зваби із навколишніх осель,
Про інші особисті таємниці,
Які по світу осінь рознесе,

Щоб потім дощ до сірої основи
Назавжди змив есе зі сторінок.
А прийде день, який своє, зимове,
Постелить під горОб'ячий танок.

Сьогодні ж він ще муркає, нагрітий,
Звучить привітним розмаїттям нот,
Із неба ніжно плескається літо,
Дочитує потріпаний блокнот.

Допоки є ти — говоритиму, що там Вавилон.
Благаю тебе не піддайся лукавим змовам,
Ця межа, що залежить від слова друкує закон
І окреслює шлях до собору своїх апріорій.
Хто боляче впав — пам’ятатиме завжди про біль,
Скине брость нерозквітлого серця шукаючи дії,
Лиш допоки є ти — хтось не стане топтати цвіт
А стоптавши заплатить за білі пелюстки лелії.
Він розмножить сади де не буде плодючих дерев,
Він продовжить життя за межею невтримних трагедій,
Чи упреться в спокуту і піде обачно вперед,
Допоки є ти, моя чеснотлива Леді.

02.12.2023

Поезіє! Завдячую тобі!
О, диво! Можу дихати і жити!
Реальністю я досі ще не вбитий!
Не загубився у рясній юрбі...
Поезія! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Моє веселе чи журливе слово
Мене у сни поверне кольорові,
Й не треба знатися на ворожбі...
Поезіє! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Відмежувався від хули та бруду.
А що, коли я переможцем буду
У вогняній жорстокій боротьбі?..
Поезіє! Подякую тобі!

Полеглих воїнів могили.
Хрестів дубових рівний стрій.
В душі жури високі хвилі
Здіймають мсти гучний прибій.
Дивлюся кожному у вічі.
Стискає горло жалю спазм.
На жаль, не можна жити двічі –
Життя дається тільки раз.
Схиляю голову в скорботі.
Останню шану віддаю.
Ніяк не можу побороти
Печаль нечувану свою.
07.08.24

воскресла знову ніч
так ніби й не вмирала
на сивому коні
туман забрав
заграву

і місяць молодий
не серп
грааль
в серпанку
не знаючи куди
мандрує
світ
за ґанком

а я
у лунах
в'юсь
невипитим
нудьгою
і вишитість
мою
смакує
віршекроєць

рядок мій
ковила
колисана вітрами
я ним
журбу заслав
немов уста
устами

ніяково
словам
і пагубно
по римі
себе
я не віддам
за співи херувимів

себе
я віднайду
в полишених акордах
як свято
коляду
чи бути вільним
гордість

15 Грудня, 2023

Ти мого життя правИло
Хоч і заздрісно комусь
Об’єднаши наші сили —
Я вже більне не журюсь
Рецептура надцікава
Правда, інколи свербить…
Ліки того - спільна кава
В поцілунках… Вочеввдь
Тут потрібне розуміння:
Що і як, коли і з чим…
Ну а ще відчути вміння
Насолоджуватись ним…
24.07.2024.

 
ось море котрим обертається все
вітрила знесе розганяючи хвилі
& ти ізнічев’я ~ чи не одіссей
 
жадаючі звісно фрапе ~ не глясе
збиткуються далі за текстом одцвілі
характери в стилі перерваний секс
 
чорнослив уповні пломбір на інжирі
& alice куштує сирковий кап-кейк
чого перейматись хіба не окей
сьогодні в чеширі назавтра в алжирі
 
добою дощів ~ олівцевий свинець
віддалені глюки сигналізаційні
етюди шопена & лемент мартинів
мов хор без потреб гомеричний etc
 
 
 
 
 
 
 
 

…Хочеш вітре, я замовкну
Хочеш з пам’яті зітру
Препристойну заборону
Не чіпати більш ікру…

Ту ікру, далекосхідну,
Що бідонами тягав
У свою домівку бідну
Видно щось таки я знав…

Хочеш вітре, згицу страхи
Хочеш спАлю задарма
І вернусь під ранок птахом
З відголоском пра-пра-пра…

Хочеш вітре під гітару
Все до крихти розповім
Де й коли спустили парус
Й хто до цьогоньки довів…

Хочеш випрошу підпору…
Як для кого… так, чи ні?
То тобі не вниз, на гору —
В небокрай, доби на дві?

Вітре… вітре… твої скигли
Я своїм давно набрид
Видно вражі, перестигли…
Розкумаритись аби
24.07.2024.

Виявляється, я можу без тебе жити,
сміятися вголос, дивитись Сола,
чарку текіли з кумою вжити,
лизнувши з долоні дрібної солі...
Виявляється, я можу без тебе спати
під звуки сирен і собачий гавкіт,
не чути шахеди, ракети, гармати,
згвалтований схід і "стурбований" захід...
І звичка не зникла усе рахувати -
дерева, стовпи - лише сльози на "двісті",
і світ не зникає нестерпно пихатий,
це так мене бісить... це так мене бісить...


2024-02-19

Нелегко буде завтра жити нам
Використовуючи розчин нафталіну, -
Пора уже очистити од плям
Убогості і сірості країну.
Не дати їй занурюватись більш
У мул густий жури і безнадії, –
Завжди з колін підвестися скоріш
Допомагають прагнення і дії.
Коли за справу візьметься весь рід –
Добру посеред лиха не пропасти, –
Зруйнуєм гори споковічних бід
І зростимо безмежні ниви щастя.
06.08.24

У травні - надворі червоні тюльпани,
У червні цвіли запашні гайдамаки.
Я іноді слухав пташине сопрано,
Метеликів бачив строкаті атаки.

У липні в саду - чарівні матіоли,
У серпні - поля золотавого жита.
Зізнаюся: не забував я ніколи
Вродливу усміхнену дівчинку з літа.

Чекав я на ранок. Чекав я навмисно,
Як згаснуть на небі зіркові гірлянди.
Коли відчинялася хвіртка залізна,
У серці моїм розквітали троянди.

Ловив кожний погляд, дивився їй в очі,
Захоплений був її образом чистим.
Ой, літечко-літо! Чого ж воно хоче?
Напевно, щоб я не вертався до міста.

Минули роки. Сивина білосніжна.
Розлука. Зневіра. Війни стоголосся.
Дитячі бажання, наївні, безгрішні
У жовті обійми покликала осінь.

Тривога гуде - по минулому тризна.
Торкається спогад м'яким оксамитом.
Наснилася знову та хвіртка залізна,
А поряд - дитинство. І дівчинка з літа.

Симфонія складається з 4 частин, поєднаних в одному відео. Лібрето в субтитрах - українською і англійською мовами.
В поясненнях під відео - повна структура симфонії.

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



________________________________________________________________
00.24.04 хвилині - Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Пісня

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

Музичні рішення і тексти - Ляшкевич В.

This symphony is a musical story of the story of the Spirit, who was incarnated, like each of us, on Earth, and after a series of dramatic events, happily returned to its source, adding to the general ability to master the higher being together.
"Forbidden Symphony" - so, a way out of the strict academic boundaries of the construction and sound of symphonies. And this is a project realized in musical form, waiting for its direct, live performance.

Unfortunately, artificial intelligence tools do not perform their parts accurately enough, live performance, primarily piano parts, and appropriate arrangement are necessary to transform the project into a finished work.
--------------------
Content.
Components:
• Part I 00:00
It shows the origin of our Spirit and its journey to Earth
• Introduction. Isolation - 00:05
• Vedic background journey to Earth - 15:20

• Part II - 23:00
Here the acquaintance of the spirit with the Earth is depicted, the formation of its soul around it is taking place.
• Song of the Spirit - 23:55
• Song of the Soul - 28:22
• Final Coda 2 parts - 32:57

• Part III - 33:30
Here the difficult life of our Spirit on Earth, with a body and Soul, is shown.
• Introductory part - 33:47
• Birth - 37:45
• Lullaby and children's dreams - 41:55
• With a guardian angel - 47:12
• Learning, growth - 48:50
• Magic waltz - 55:13
• Counter-waltz - 1:01:17
• Tango waltz - 1:05:22

• Part IV - 1:14:50
It musically describes the posthumous journey of Juva and the return of nature to the higher spheres of its existence.
• Farewell - 1:14:57
• Union of Juva - 1:17:33
• Astral pre-waltz 1 part - 1:20:07
• Astral pre-waltz 2 parts - 1:25:17
• Astral pre-waltz 3rd part - 1:30:19
• Dichtonic waltz 1st part - 1:34:00
• Dichtonic waltz 2nd part - 1:39:44 - 1:47:28
• Vedic background - 1:47:29
• Coda - the end of the symphony - 1:50:02
_______________________________
Support the project financially:

Monobank ➡️ 4441 1144 6333 0272
Privatbank ➡️ 4731 2196 5401 5480
__________________________________________

Оновлена версія симфонії.
Повноцінне пояснення фабули і сюжету в першому коментарі та в субтитрах англійською і українською мовами.

Ця симфонія - музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі, і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

На жаль, інструменти штучного інтелекту недостатньо точно виконують свої партії, живе виконання, передусім партії фортепіано, і відповідне аранжування - необхідні для перетворення проекту в закінчений твір.
-----------------------------------
Зміст
Складові частини:

• І частина 00:00
В ній показується походження нашого Духа і його мандрівку до Землі
• Вступ. Виокремлення - 00:05
• Ведичне тло
подорожі до Землі - 15:20

• ІІ частина - 23:00
Тут змальовується знайомство духу із Землею, йде доформування навколо нього його душі.
• Пісня Духу - 23:55
• Пісня Душі - 28:22
• Заключна Кода
2 частини - 32:57

• ІІІ частина - 33:30
Тут показується непросте життя нашого Духа на Землі, при тілі і Душі.
• Вступна частина - 33:47
• Народження - 37:45
• Колискова - 41:55
• З ангелом-охоронцем - 47:12
• Навчання, зростання - 48:50
• Магік-вальс - 55:13
• Контр-вальс - 01:17
• Танго-вальс - 1:05:22

• ІV частина - 1:14:50
В ній музикально описується посмертна подорож Дживи і повернення єства до вищих сфер його буття.
• Прощання - - 1:14:57
• Єднання Дживи - 1:17:33
• Астральний перед-вальс -
1 част. - 1:20:07
• Астральний перед-вальс
2 част. - 1:25:17
• Астральний перед-вальс
3 част. - 1:30:19
• Дихтон-вальс
1 част. - 1:34:00
• Дихтон-вальс
2 част. - 1:39:44 - 1:47:28
• Ведичне тло - 1:47:29
• Кода - завершення симфонії - 1:50:02
______________________________________

– Гей, хто в цьому полі та й буде хазяїн?
Чий це буде трактор та чий це комбайн?
То ж скажіте, люди, чого мовчки стали?
Чи невже вам поля й техніки замало?
– Це не наше поле, – хтось з гурту гукає.
– Так, хто ж тут хазяїн? –
– Хазяїв немає!
– Як це так – немає? Така добра нива,
аби працювалось!..
От диво, так диво.
– Це усе не наше, загальне – народне,
так сказать, державне, для нас не пригодне.
– В мене коло хати є своя ділянка.
Я на ній працюю,
це тобі не ланка…
Стану ритись в полі майже за безплатно.
Хай гниє картопля…
Мені все обратно.
– Голові не раз уже хлопці говорили:
Всю картоплю вириєм за літр на рило…

жовтень 1988 р., Київ

Посидь, послухай, помовчи.
Поприслухайся до безсмертя.
Чиї у нього голоси?
Якому з них озветься серце?
З яким увійде в діалог,
поділиться, спитає,
чи є хоч в чомусь сенс і бог,
чи жодного немає.

Почувши відповідь, рикне
й захоче сперечатись
про найважливіше земне,
помпезно розпочате;
про купу планів і програм,
проектів і прожектів,
отриманих і тут і там
негаданих ефектів.

Про ціль, про місію, про роль,
приречення і фатум,
цілеспрямований контроль
нерідко кострубатий;
невірність обраним шляхам,
неочевидність кроків;
про спотикання тут і там
від саморобних вроків.

Чимало буде говорить,
чимало накопилось.
Жодним з досягнень замістить
не вийшло зняті крила.
Посидь, послухай серця плач
під гам світопорядку.
За вибір глухоти пробач.
І розпочни спочатку.

02.08.24

Темне сонце мережива в яке зодягаєшся ти
Відкриваючи в цифрі свою наготу тіням кратну.
Тут усе навпаки, — це Сусанна хизується тим,
Що в чесноті своїй опустилася до порнографії.
Розгорівся вогнем білий аркуш твоїх сподівань
Полум’яним письмом, що дописує сірий попіл,
І захланна жага перелистує список бажань
В якому згоріли усі благородні тропи.
Якщо не боїшся життя і не бачиш межі,
Не боїшся розплати в безчинстві п’янкої розпусти,
Хай чорними стануть від сонця твого вітражі,
І зіниці твої хай до серця коріння опустять.
Чи потрібна мораль настанов для розкинутих рук,
Що в обійми свої зазивають нестямлені долі
Хіба не плете павутину правічний павук,
Чи повинний у тім, що сховавшись він жертву ловить?!

01.12.2023

Анатолій Матвійчук
ПОЛІТИКА
Я знову бачу -
Татові, ясні,
глибокі очі,
Сповнені печалі.
Чомусь він часто говорив мені:
«Тримайся від політики подалі!
Політика - то річ така страшна,
Там зроду не було й не буде Бога,
Не зчуєшся, як проковтне вона -
І не залишить по тобі нічого».

Я свого батька віддано любив,
І з ним чомусь не сперечався зроду.
Був тато сином «ворога народу»
І знав в обличчя справжніх ворогів.
Тих, хто тримав завжди за вітром ніс,
І хто цноту ненавидів в людині,
Хто, попри все, уперто вгору ліз
По тій, карʼєрній збоченій драбині.

Там, на вершечку, на самій горі,
Диявольські поначіплявши знаки,
Сиділи ненаситні упирі,
Перевертні й криваві вурдалаки.
Такі усі герої і орли!
Непереможні, незворушні лиця.
Їм кров людська була, немов водиця,
О, як ту кров людську вони пили…

Мій батьку рідний, ти з височини
Напевно бачиш нині Україну,
І ніби знову просиш:
«Годі, сину, то все оті політики. Вони!»

І я мовчу, спинившись на краю.
В політику - я ні ногою, Тату…
Та лізе знов оця порода клята,
На долю зазіхаючи мою.

(антитеза Олександра Сушка на вірш Анатолія Матвійчука " Політика")

Я знову бачу -
Мамині, ясні,
Розумні очі.
Погляд гострий, гнівний...
Вона казала з відчаєм мені:
«В політику іди й борися, сину".
Політика - то річ не для слабких,
Там зроду не було й не буде снулих.
А поза нею - кволі кріпаки,
Тож обирай: ти вільний, а чи нулик?"

Тож мудру неню віддано любив,
Не сперечався з нею ані зроду.
Її сім'ю поклали у гроби
Позапартійні, вороги народу.
Ті, хто тримав завжди за вітром ніс,
І лив з трибуни чи зі сцени "воду".
А хтось...писав! Ще й владу "лизь" та "лизь",
Співав усмак, на кухні, про...свободу.

Політика, насправді, - це тюрма,
Це - вироки і дружній в спину гавкіт.
Приємного нічого в ній нема,
За неї не поставлять в "неті" лайки.
Такі усі герої і орли!
А як в тюрму сідати - бліднуть лиця.
Бо кров своя - це не проста водиця,
Нехай за правду відсидить Пилип.

О, рідна нене! Ви з височини
Криву та хитру зрієте Вкраїну,
І кажете: "Мовчи. Змирися, сину.
Надійде час - прозріють і вони!»

І я мовчу. Хоч сили на краю.
Вже ліпше би співав, строчив віршата.
Політика - я знаю - не для "вати",
Яка живе на волі. У раю.

Коли ти згоду втиснеш в безкінечність,
Взійдеш на гору прямо з-під стола,
І настрій опануєш, безперечно,
Тобі потрібен буде Абдула…
Не той, хто у кіно тобі сподобавсь.
Продуманий сюжетом до дрібниць.
А той, з юрби, що з далеку второпав,
Що ти об’ївсь не злости а суниць…

Коли ти згодом у собі окрепнеш,
Мозолі, перевиконавши план,
Згорнуть в долоні нерозквітші клепи —
Потрібна буде хто-ся із путан…
Не з тих, хто шліфувалися як шльондри
Далеко, якщо вже, на окружній.
А та, з переконаннями породи,
Що саме ти і виміряний в ній…

Коли ти десь, умовно, заночуєш…
Блукатимеш у снах за вітерцем…
Ти сам себе завідомо зачуєш,
Що ти і є всього того женцем…
Не там, де засівалося до тебе.
Не тим, щоби бажалося тобі…
Всих кольорів не випросиш у неба
Тим більше, що у творчій боротьбі…
21.07.2024.

Ніхто ні з ким вже не зустрінеться...
Курсують різні поїзди:
Полтава-Київ, Харків-Вінниця,
А їхати - нема куди.

І зустрічати теж нема кого,
Давно прострочені квитки.
Зима і літо - все однаково!
Дерев оголені гілки

Нагадують мені історію,
В якій ще дихав ідеал.
І, доспівавши ораторію,
Замовк сумний міський вокзал.

Я сам себе сьогодні страчую
За щирі сльози, щирий сміх.
Змиритися з такою вдачею
Не дозволяє мокрий сніг.

Над кимось висять ночі зоряні,
Неначе затишне шатро.
Мої вершини непідкорені -
Десь біля виходу з метро.

Десь біля станції кінцевої,
Де романтичні ліхтарі
Мені оманою рожевою
Освітять всі календарі.

Десь там, за площею Вокзальною,
Тих втратив, інших - поховав.
Надія стала нереальною
У скупченні чужих заграв.

Я - дядько. А мені небогою
Зневіра стала назавжди.
В цю ніч, пронизану тривогою,
Не прибувають поїзди.

Не варта спогадів обітниця,
Яка вже загнана у кут.
Ніхто ні з ким вже не зустрінеться,
Бо так прописаний статут.

А за вікном пташині голоси
І запахи манливі свіжих квітів, –
Уже на всю, – уздовж і навскоси,
В теплі вирує благодатне літо.
Життя іде невпинно, мов тоді,
Коли іще не слабнув у недузі, –
Коли були, неначе сталь, тверді
Слова високі й обіцянки друзів.
Довіри час блукає за вікном
І оминає стишену кімнату, –
Вглядаюся в старий фотоальбом,
Аби хоч трохи менше сумувати…
05.08.24

В будиночок, біля якого цвіте мигдаль,
Де гноми садові вмикають під вечір ліхтар,
Щастя приходить з роботи, читає книжку,
Готує улюблений чай і годує кішку,
Пече для гостей пиріг, поливає квіти,
Щастя не стримує сміх і лоскоче діток,
Щастя планує відпустку, чекає море,
Купує бабусі хустку... А там десь... хворе –
не бачить, не чує, не любить, йому не жаль
стріляти в будиночок, біля якого цвіте мигдаль...


2024-02-25

Гроза…
Гроза, ливень, дождь стеной, Землю очищает,
Раскаты грома пугают животных и людей,
Окно Вселенной приоткрыто…
Звуки отражаются в Природе на каждом лепестке…
Атмосферу свежестью вода и ветер наполняют…
4.08.24 Швец Тамара

Гроза…
Гроза, злива, дощ стіною, Землю очищає,
Розкати грому лякають тварин і людей,
Вікно Всесвіту розкрите...
Звуки відбиваються в Природі на кожному пелюстку...
Атмосферу свіжістю вода та вітер наповнюють…
4.08.24 Швець Тамара

В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.

Із Юза Алешковського

            Я у Пітері я́кось із другом хильнув,
            потім він на Літейний проспект завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.

У вас он чайників не роблять емальованих,
а режисери кращі в на́с, ти вже повір!
Вода у крані – як в Москві ота газована,
а цeй ваш «ГУМ» – вдає, що він Гостиний Двір.

    Для вас «Аврора» – лиш малюнок на медалі,
    а в нас же Невський – не Охотний, сука, Ряд.
    І ти би, дурню, жив тепер при капіталі,
    якби не пітерський стальний пролетар’ят.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Я іще в пиріжковій із другом хильнув,
            він пото́му на площу Двірцеву звернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
Таж емальованих у вас не роблять чайничків,
нема таких, як в Ермітажі в нас, картин.
І взагалі, в Москві повнісінько начальничків,
тоді як Перший секретар у нас – один.
 
    Давай ушкваримо грам триста сервелату!
    Дивись, мости́ які, дивись, покля їси.
    На всіх московських вашим м’ясокомбінатах
    нема копченої такої ковбаси.
 
        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            І в закусочній чарку я з другом хильнув,
            потім він на Канавку якусь завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
У вас же чайничків не роблять емальованих,
а ніччю білою – в нас видно все, мовляв.
А цими сходами – Раскольников знервовано
у дім лихварки із сокирою збігав.

    Нам ті Луб’янки ваші – зовсім не до ладу.
    Лише у «Норді» подають такі вершки.
    А за решіточкою Літнього, блядь, Саду –
    п’ятнадцять діб сидіти міг би залюбки.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Та зненацька патрульний під’їхав до нас,
            я в коляску зваливсь, ну, і друг водноча́с.
            «У відділення!» А він – все розказує,
            і показує, і показує.

У вас же чайничків не роблять емальованих,
а в Ермітажі... не прискіпуйтеся, пси!
А цими сходами – лихварка оштрафована...
Нема копченої такої ковбаси.

(Червень 2024)

Я хочу вічного літа
Без осені і без зими.
Я хочу вічного цвіту,
Як ліків проти чуми.

Я хочу згустки енергій
Жбурляти у вічну пітьму,
Щоб тріснув таємний егрегор,
Скувавши в льодах німоту.

11 серпня 2020

А він іще щось шепотів про шанс,
Аби душі тендітної торкнутись.
Ні, ні, закінчений старий сеанс,
Не дружать сонце й темінь каламуті.

А він іще щось говорив про шанс.
Про те, що їх обох колись єднало.
Від*їхав тих стосунків диліжанс.
Було достатньо. Чи йому замало?

А він іще затьмарено кричав,
Забувши, де провів німі півроку.
Прозоро все. Не треба зайвих чар.
Її страждань не зрозумів він ... рокіт.

Ожеред далекий сіна
І світання синій жар, –
І прощальний погляд в спину,
Після хвиль солодких чар.
І дошкульну прохолоду
Самородної роси, –
І дівочу пишну вроду
Неймовірної краси.
І журливий спів цикадки,
І небес блакить ясну, –
Залишив собі на згадку
Про найпершу таїну…
04.08.24

На себе я давно не схожий.
В душі моїй - розчарування.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Що в цьому світі допоможе?
Чи пізній дощ, чи зірка рання?
На себе я давно не схожий.

Хто тут поганий? Хто хороший?
Де перша нота? Де остання?
Пробач мені, Всесильний Боже!

Помітив посмішку ворожу,
Коли повірив у кохання.
На себе я давно не схожий.

В купівлях-продажах за гроші -
Тінь безкоштовного страждання.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Сиджу у темній тихій ложі
Та сам собі пишу зізнання.
На себе я давно не схожий.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Якщо проснуся рано вранці
На день народження, чи після,
Відсуну солоди і танці
В які, чомусь, бездумно вплівся…

Якщо блукатиму в мовчанні
В той самий день десь пообіду —
Нам не зустрітися вже в бані,
Ідіть на зустріч проти сліду…

Якщо і ви захочте пити,
Але навколо скрізь пустеля,
Дозвольте нас обох навчити,
Що краще буде до готеля…

Якщо проснемось разом вранці
На день нродження, чи після,
Ми все повторимо… і танці,
І те, що вплів… і в що уплівся
Якщо… якщо.
22.07.2024.

І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

зненацька
проснулися витоків струни
пронизують простір
що згадкою лунить

про небо блакитне
без хмар
волошкове
про вітер
безнотний
розмову
без слова

про те
що бракує
у крайнощів
краю
і те
що ти є
а розлуки
немає

і я
потопаю
у пахощах
мнимих
розгнузданий
в них
і розбещений
ними

але
не знаходжу
себе
поміж щастя
такий
невагомий
з душею
що настіж

такий
недопитий
до жалю
краплини
по слові далекім
в складах
бать-ків-щи-на

гніздиться
у серці
принада
для втіхи
і я проростаю
натхненням
крізь лихо

даруйте мені
всі ці витоків ноти
так ясно
коли
тільки згадка
напроти

14 Грудня, 2023

Дочекатись би дзвіночка…
Жаль... шкода, не дочекавсь.
До ріки спішать струмочки —
Від старих своїх держав…
Всі вони якісь журливі…
За вікном, дивлюсь, дощить.
А навпроти груші -- слива
Хочу вірити — дзвенить…
Знову знову помилився!
І відбитки на очах…
І на дощ до ранку злився
З переривами, хоча…
21.07.2024.

Вертає у минуле
одна щаслива мить,
аби ми не забули,
що час, таки, летить.
І тьохкає серденько...
гадаємо, – коли
раденькі, що... маленькі
ми іноді були?
І нині є ще вибір,
але єдиний раз,
коли четвертий вимір
уже чекає нас.
І може, на погості
пізнаємо оті –
у викривлений простір
польоти і путі,
де на перерві часу,
заради майбуття
вивчає темна маса
теорії буття:
усталені закони
і ветхий Заповіт,
корпускули-фотони
і неосяжний світ...
все на своєму місці:
нулі і одиниці
існують не дарма –
мізерії великій
кінцевої зупинки
у вічності нема.

08.2024

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Розвелося мамчиних експертів!
Ми та ворог наш для них - це рівність.
Чисті мрії, бомбами роздерті,
Ще живі та не втрачають гідність.

Стати вільними? Облиште! Що ви!
Душу тренувати - справа панська!
Тож навіщо вчити рідну мову?
Є в них інша мова - окупантська.

Не боронять польську та французьку
Кволі підлабузники ординські.
Що ж за рівність? Ясно! Мову "узьку" -
Знати. І не знати українську.

Скривджена біленька рідна хата,
Руським матом випалені стіни.
Як ніколи, треба захищати
Україномовних - в Україні!