Чи світ урешті
Судним Днем запАх,
чи попросила
пресвята Марія –
Отой,
що по воді ходити вміє,
ішов і ніс
усмішку на вустах.
Розмірено
разки шляхів низав,
і перестрічним
заглядала в очі
усмішка,
що тоді потрібна конче,
коли уже
кінчається сльоза.
І там, де пролягли
Його сліди,
являлись люду
світлозорі лики
тих образів,
які були одвіку,
а відвернулись, ніби назавжди…

там за кам’яною…

…стіною
не в еротичних снах
в тепленьких перинах
я бавився тобою….

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

ти задивлений в небо
а небо задивлене в тебе
ти насправді не той
хто шукає в долонях оазу
ти - розгублений птах
над всіма океанами зразу


я народжую вірші
як хвиля народжує хвилю
і приношу тобі
як прибій прибігаю до скель
ти - мій берег надій
ти - надійна моя паралель

...Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою...

Поезія, чи Проза - ось дилема!
Прийшов додому чоловік під ранок,
Але, з букетом квітів на доданок,
Як ставитись до нього - в тім проблема...

Поезія, чи Проза - це питання!
Чіплявсь начальник, наче і по дружбі,
Та обіцяв підвищити по службі,
Поезію, чи Прозу на заклання?

Поезія, чи Проза, що обрати?
Такі солодкі тістечка від мами,
Та що, як будуть зайві кілограми?
А ви б мені які дали поради?

Поезія, чи Проза, що - не бачу,
Та замість, щоби плакати в жилетку,
Беру і просто кидаю монетку:
Поезія, чи Проза - на удачу!

Яка жестикуляція! Експресія!
Все супер: макіяж і пеньюар!
...Сухотна проза й немічна поезія
Купаються в оваціях нездар.

2013

Поезія чи Проза, ось дилема!
Кому сьогодні ти цілуєш руки?
Величній Прозі довіряєш муки,
чи у катренах пишеться поема?
Кого шукаєш в сутінках самотньо,
якої Музи ти сьогодні прагнеш,
в яке вбрання її терпляче вдЯгнеш?
А може вІрші в прозі? Зараз модно!
Поезія чи Проза - вічна тема.
Тремтить душа в очікуванні дива,
Перо ж мовчить - Поезія примхлива,
то може краще Прозу? От проблема!
Хореї, ямби, терції, сонети,
жорстока Муза котиться зі сміху,
усе змішалось, наче їй на втіху,
епітети, сюжети і куплети!
Теорії, посібники й системи,
читаєш вперто, може щось згодиться,
а може врешті з Музою зріднИться
душа і зІрве яблуко Едему!
Нехай відкриєш тайну фоліанту,
нехай натхнення стукається в скроні,
надАрма трудиш ти свої долоні,
коли не маєш дещицю - ТАЛАНТУ.

2013

Вікно-екран вигулює дощі,
Туманом улягається навпроти.

Колись собі казала я -мерщій-
Турботи скрізь навколо і роботи!

В кімнаті літепло від батарей,
А хочеться, щоб тріскало в каміні.

В моїм житті не стрітився Еней,
Хоч серце вимагало диво зміни.

Гарячу каву змінено на чай,
А думалось, еспресо – то навіки.

Чужих емоцій згірклий молочай
Не для моєї філіжанки втіха.

Уже лампада холодом щемить,
Вікно стемніло, просто, ніч на мить…

26.10.2013

...життя це
розкішне оманливо-тепле
як море
прибоєм затоплює душу
чи мушу
на хрест цей зійти без вагання
та хочу
пливти і чекань вже немає
і болю
що звичним є наче повітря
як роздум
що тихо й невтомно приходить
чекаю
світанку у снах що не сняться
збираю
всі зорі солодкі збираю
крізь ночі
напругу пустелі я знаю
вітаю
життя це оманливо-тепле...

***
Не варто було говорити мені про щастя… я бачила.
Я знала про це раніше як ти, нарешті, зумів повірити.
То, що нам, невігласам, знову дебати на двох призначити:
хто першим про осінь дізнався..? Обидвоє будемо мірятись?

Додолу впаде плевело й незбиране жито, що дихає…
І долом – твій погляд…Навіщо його підбирати, як знахідку?
Я знаю напевно: за осінню прийде зимова віхола,
та лише для мене вона «запоститься» як люба і лагідна.

Ти сам говорив, що сніг полетить і до мене постукає.
У вікна, де буде самотньо і холодно й дико до відчаю…
Та я і не проти! Це ганджі – мої. З моїми набутками.
А втрати – хай будуть. Лишу на дорозі… Для тебе, окличного…



2013

Біля моря багато можна…
Особливо, коли ти поет…
Тут оголена Муза кожна…
Тож перо, наче гострий багнет,
Воскрешає і воскрешає
Грішні мрії із темноти…
Вже сусідка, що справа, гукає:
- Гей, поете, на сонці ти!
Я не чую. Бо залишаю
На папері гріхів сліди…
Непомітно і тихо згораю
Біля моря, біля води…
Я – Муз-чина. А Муз багато.
Солоніють видих і вдих.
Так хотілось котрусь обняти,
Чи полежати... коло всіх...
Виростали б у віршів крила.
Ніч мовчала б. Дельфін поготів.
Задзвеніло б оголене тіло
Поміж рим і натхненних слів.
…Отако…Отако… Будь ласка…
Спина спалена так пече
(Це дружина кефірну маску
Накладає мені на плече).
Стало легше…Зоря затремтіла.
Мить блаженства кудись несе…
Як приємно - кефір до тіла…
Біля моря нам можна…все.
2013

Танцует женщина вдали,
Не будит мысль ее Дали:
Ее давно уж не тревожит,
Что может быть, а что не может.

Танцует женщина. И в танце,
Так словно в приоткрытом ранце
Видны для всех ее печали,
Мгновенья радости вначале.

И вдруг - царевна несмеяна.
Она сама не хочет рану
Всем напоказ. Но тут, увы, -
Сценарий пишут с высоты...

19/10/2013

Було їх п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
Всі інші,
Яко дезертири,
Розвіялись на три вітри…

Оті, що п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
В землі знайшли собі «квартири»,
Й шумлять над ними явори…

А ті,
Що, яко дезертири,
Розвіялись на три вітри,
На Колимах і на Таймирах
Охороняли табори,
Яко висоти стратегічні
На переможному шляху
Мерзоти на мерзлотах вічних
В полярну ніч глуху, лиху…

А переможені – їх штири
По штири – хто ж веде їм лік?! –
Яко зірки в бездонні вири,
У безвість канули навік.


1997

"Мечі перекуємо на орала…"
Уже перекували
Й віддали
Сусідам на потребу –
Їм все мало,
Отож взяли:
"Обійдуться хохли!".
А я к мені, скажіть, перекувати
З колгоспника –
Себе –
На куркуля?
Куди не глянеш –
Не моя земля,
Хоч в ній лежать і батько,
Й мати,
І дід, і прадід – вічні орачі…

Мечі перекуємо на орала,
Чи, може, знов орала – на мечі?

…Так часто запугукали сичі…
І як давно зозуля не кувала!


1997

…чи вітер нетутешній, чи вогонь,
що відкриває сто дверей в курганах
у цім степу, де пахне камінь ханом,
і висить хиже сонце, мов грифон,

простертий над тобою. Де там – ти? –
де сто Не-Ти навпроти вітру, проти
тебе, що ти – то камінь, вихор, протяг,
то знову – ти, навпроти самоти,

що відчиняє двері в землю…. Йди.
По кінчику часів скінченних майя –
за сивим запорожцем у Дунаї,
за фараоном родом з маєти

пісків і злота. За рабом, живцем
зашитим у скарбниці мертвих зужмом.
За деревом, що у пожежі мужньо
стікає кров’ю в трави. За жерцем,

що палить вітру очі й ріже ніж
небесний хлібом, жалом та євшаном.
За голосом, що гордий цар піщаний
посіяв у повітрі… Ти гориш! –

між опіком і жаром. Між пером
і м’ясом чорним сивого грифона
в імлі. Між таборами: ось – горгони,
он – скіфки. І війна… І виє ром

невидимий за конями, у грім
зануреними черепами… Годі
побачити все – і Сімаргл, і Одін,
і степу дух, і мавка у корі

мурашній, і Мара, і Тот, і мідь
кургана, і всі ті, хто Ти не знайдуть
у цім степу, що вийшов з ями саду
і вибухнув на клапті й межі… Мить

гримить-тремтить цимбалами в тобі,
коли навпроти тебе – сотні зайвих,
а у тобі – не знати – смерть чи зав’язь…
Дивись і бач! Не бач. Дивись. Терпи! –

у цім Ніщо багатоликім… Стій,
аби дійти до себе – й небо влити
у пекло. Приручити дим і вітер –
вогненний, нетутешній. Бо це ти –

той вітер – свист-і-вереск-тупіт-ключ
до ста курганів, що жиють, як мертві,
навколо серця, що дитям в наметі
у пустці спить...

«Поціль у небо! Влуч!
Поціль у небо!» – трави просять. «Спи!» –
пожарище шепоче. Пахне димом.
Сто бездоріж простерто несходимих.
Для ста тебе вони усі – сходимі.
Лише від себе справжнього, Єдиний,
спаси і відведи, і заступи…

О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

І сади здичавіли в селі,
Що безлюдним стало і забутим.
Бур'янами обросли жалі
Свят і буднів.

Сиротливо, мулько на душі,
Бо відціль у світ вела стежина.
Сяють ще зрідніло спориші
І ожина.

Хат нема - довкола пустирі.
А вони одні (і серце крають),
Мальви - наших сіл поводирі -
Нас чекають...

26.Х.2013

Ми облишимо всі волання,
Ми забудемо ті прохання,
Заколисує вітер у сни,
Все минуле засипле вже сніг.

Білі мрії як чистий той лист,
Що напишеш його ти собі,
Буде там і бажання, і хист,
І зими самоцвіти зорі.

Будеш грітися коло вікна
І сніжинки танок - одна,
І хоч тепло у домі твоїм,
Ти захочеш її холодів.

Там де вітер відшукує снів,
Де крижини нещирі слів,
Замерзає туга весни,
Забуває веселі пісні.
2002

Осінній Львів – це не завжди дощі,
не холод-сум, розпука-мряка, вітер,
а сонце усміху жаданої душі,
ожилих фресок піснеспіви-квіти.

Я звикла. Вже й дивуюсь: без дощу?
Ранкове місто миють сиві леви,
і чепурять його. Біжу, спішу –
стоять: закам'янілі та… веселі.

І, начебто, підморгують: «Привіт!
Підгледіла? Та хто цього не знає…»
Мої ви рідні... Мій коханий світ!
Упевнена: ці почуття - навзаєм!

1999 (ред.2013)

у вечорі мов в шальці терезів
покладене вечірнє,мідне сонце
я містом йшов і містом тверезів
і чувся разом в"язнем й охоронцем

останнє листя,як тупі ножі
зішкрябують останню позолоту
а тиша тут -це грати у іржі
де пробуєш на зуб нову скорботу

у стіни замуровуєш скарби
у тиглях срібло творимо із диму
і тіні скрізь глибокі,як карби
і вічність стигне,переплавлена в хвилину

Тут вціліли
лиш Осінь і Ти
Місяць жовтий,як око лева
Пофарбовані в синє хрести
Пофарбовані в чорне дерева

Лісосмуги,поля,хати
Смуги суму,холодні тумани
Хто залишиться?
Осінь?
Чи ти?
час слизький
Наче лід під ногами

2010 р.

Вихожу на вокзальний пирон


Виходжу на вокзальний перон
проводжаю потяги в даль,
Вже не їду в купейнім вагоні
На душі затаївся жаль.
Хотілось би ще раз побувати
Успівучім донецькім краю:
Полюбив степи просторі,
Мальовничі сільські хати,
Народ, народ там співучий
Як же край той не кохати!
Кажуть , що мову спаплюжили там,
Від мови остались руїни,
Не вірю поганим чуткам
Там живуть українці
Там вітає дух України.
Стою на вокзальнім пероні
Проводжаю потяги вдаль
Вже не їду в купейнім вагоні.
А жаль.

– А дядя співак?
– Дядя просто співає.
У горлі портвейн, на алею слова.
Ліхтар попелястий поважно киває.
З легень до легень – дим ковтає сова...

– А дядя дурний?
– Дяді просто самотньо.
В руках крихти печива, в небі – зірки.
Він осені раб і осені сотник.
І осміх на вилицях виїв дірки.

– А дядя любив?
– Дядя завжди кохає:
Життя, пісню, парки і трохи вина...
Без цього ж любові уже й не буває
Без цього, мабуть, і життя вже нема.


25.10.2013.

Слова такі собі птахи, що легко в височінь здіймають крила,
І так цікаво на душі, немов сама туди злетіла.
Та є слова, страшніші за гармати, що творять пекло, сіють дим,
Чи може краще промовчати, щоб не калічить, не вбивати,
Якщо не можна підібрати звичайних інших слів.

Звичайна річ не спати ніч –
на все про все часу замало,
але є кава, чорна кава.
Яка чудова рідина,
і на дивá придатна,
смачна і ароматна.
Читати можна і писати,
і щось цікаве римувати –
ковток – і ось тобі рядок,
іще ковток – сонет
про ранню пташку, про коня
і навіть, про кларнет.
Тож відчуваєш насолоду,
іще ковтнеш – напишеш оду.


2013

А, як тобі, діду,
В чужій стороні?...
Хочеш на Бескиди?
Не потрапиш… ні!
Хто забрав Карпати,
Поле, церкву, дзвін…
Братом не тра звати!
Ні! Не братом він!
І хоч він католик,
Хоч вірить в Христа,
Може й Бога молить,
Та держить хлиста.
Знаю краєвиди
Сумують без нас…
Замазують гіди
Пам'ять, слід і час…
21.10.2013р.

Сьогодні вперше після піврічної розлуки навесні пощастило побачити її в жовтні..
Малесенька, схожа на нашу трясогузку, немов красуня зграбною статурою своєю, довгеньким хвостиком вона крутила, а дзьобиком постукувала по асфальту.
Це нахліелі.
Раніш бюро прогнозів сповіща вона мені про дощ.
А я все думаю, чи не приховано щось в імені її од самого Бога?
«Елі» - це ж не що інше, як «мій Боже». А «нах» - від «ланУах» - відпочивати.
Себто Всевишній замість розлунистого грому посила маленьку пташку, щоб тихо-тихо сповістить за кілька днів усім, хто не байдужий до природи, про дощ.
Такий своєрідний сюприз Святій Землі.

То біжать униз дерева, то вони
Кронами ласкаво пестять небо.
Закарпаття, золотом гаптоване,
Як не закохатися у тебе!

В бабиного літа ніжнім прядиві
Доли запишались і вершини.
В чорних перлах лози виноградові,
У коралях кущики шипшини.

Трави, першим заморозком сріблені,
Танучи, виблискують зірками.
Схили, у парчу ошатно прибрані,
Дивляться в озер гірських дзеркала.

Там, де ще не все оздобив повністю,
Шиє золотою тонко гладдю
Теплий жовтень, щедрий на коштовності.
Певно, закохався в Закарпаття.

«…осінь пахне чужим кашеміром, кошлатим чолом
кошеняти-горища, задзьобаним холодом птаства,
гастрономом, де гріє похмілля троєщинський лох,
а неділені риби в кишені хустинку смугасту,

наче щастя, термосять. Глухі парасолі дзвінків
до законних дощів випадають із потиску звички
слимаків, що на човниках бігу своїх двійників
переводять, як час, у мохерне тепло рукавички,

що і миші-гризоти, й турботи-вовки – на нитки…
Вже давно і навік. Хто ще цілий – сусіди, й погода
в попільничці на сходах.
…гарчать, наче пси, літаки.
І небесна яєчня під кришкою втоми доходить –

на грудневому смальці, на соці каштанових ід,
на подряпинах літа, загоєних, наче на камені,
збайдужілим цементом… Голодний синоптик сидить
на розплавленнім дроті й востаннє віщує зникання

летаргійних прикмет виживання в утробі мовчань,
в лабіринтах сумних батарей, на відставлених ліктях,
на вечерях, коли уникає долоня плеча,
а зачинена ванна кімната – найвправніший лікар…

У залізному замку Якщо ходить привид Якби:
ланцюги його – дооовгі, як мури застуди і меду…
І холодна субота, мов грішник, в каструлі кипить,
дослухаючись до закатованих стогонів метрів
і квадратів, і кіл…

І замурзана осінь тремтить,
як надіта на голе – сорочка, що гидиться тіла…
Пахне сіллю й дощами. Бомжує по килиму мить.
Виють пси за вікном. Листопад до верби селявіє…»


Симфонічні розмови з дощами задмухує скло
рукавички, пошарпане вітром. Дерева-флакони
(спорожнілі) життя деренчать, і чарки під столом
непомітно рахує сліпий домовик телефоном…

На жертовнику ранку холодний будильник долоні
зарізав правду снів. Кашляв светру про поспіх, про біг
марафонців метро – і втікав у юрбу водомірок…

Самота, наче жінка, стирала сльозу із губи
й говорила дощу: «Пахне осінь чужим кашеміром….»

старі листи…
забуті на горищі…
а штемпелі - омана не мина …
і нібито воскресли з попелища
роки події дати імена…

старі листи…
пожовклі манускрипти…
надійно берегла їх пилюга…
щоб у скарбницю літ мою відкрити
віконце пам’яті що завше дорога…

25.10.2013

Твоїми очима дивлюся у твій телевізор
І бачу вируючий вулик Верховної Ради,
А в ньому - тебе, моя бджілко з луганського саду,
Моя берегине, моя неповторна Олено.
Тьмяніють в уяві моїй Беатриче й Лаура,
Такі безтілесні, такі ефемерні коханки
Великих поетів…
До тебе ж я можу діткнутись
Рукою,
До телеекрану її притуливши.
А ще час від часу я чую твій голос, Олено,
Мобільно-бадьорий
З глибин телефонної рурки
І сам собі заздрю:
Ні Данте не мав, ні Петрарка
Такої натхненниці!
Дякую Богу і долі…


30.08.2008

Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці,
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.

1995

Нічних метеликів нестриманий політ,
У напрямку зорі, яка палахкотить -
Вони спалахують, роз'яснюючи світ.
Коротка і навдивовиж прекрасна мить!

"У мене голод.
Я би з’їв тебе.
Твої всі форми, лінії, оправи…"
В пательні сороміцької реклами
Обвуглене бі-хтивістю лице.

Горе вам, горе, вправні кочегари,
Миршавої «культури» носії!
О, се-ля-ві ...

Я завидую тем,
для кого жизнь – игра.
Кто идет до конца,
не теряя азарта

Я завидую тем,
кто напился с утра
и рукою махнул
на “вчера” и на “завтра”.

Первый всё проиграл
и остался ни с чем.
А второй всё пропил
и остался без дома.

Знаю, в жизни таких
называют никем.
Знаю в жизни таких..
Их судьба мне знакома..

Хоть и чужд мне всегда
был хмельной алкоголь.
И в азартные игры
никогда не играла..

Но я тоже на рану
часто сыпала соль..
Чтобы новая боль
скрыла старые раны…

Мы в дерьме копаемся.
Ищем жизнь.
В грязь лицом мы привыкли падать.

Вон стервятников стая
над нами кружит,
нас считая за гниль и падаль.

Но мы все улыбаемся.
Видим свет.
Пускай руки в говне по локти.

И собачий лай
примем мы за “Привет”
Им пожмем холодные когти..

Так непомітно, тихо, без окрас
ти перейшла межу свого світання,
і в дзиґарях застиг для тебе час,
і кожна мить, мов перша чи остання.

Ці миті кидаєш ти за плече
і розсіваєш мов пісок, аж поки…
заблисне й раптом ніби обпече
та мить, що твій розбурхає неспокій.

Та мить одна — неначе самоцвіт,
і вгледиш ти сама себе у ньому:
у звабі ще не пережитих літ
і у коханні чистому, святому.

(жовтень 2013)

Переведи мене в щасливий час,
ні, не зимовий, а в отой, щасливий,
де зими – сніжні, де нестримні зливи,
а сонце – хліб у бабиній печі,
і я біжу до річки, а в руці
пахкі скарби – суниці, що знайшли ми...
А люди всі - і добрі, і сміливі...
А я? А я - на татових плечах!
І світло - вранці, ввечері - красиво,
не переведена година ще для нас...
Переведи мене у час - отой – щасливий!

Переведи мене в щасливий час:
сніжинки танцювали білий вальс,
і ми - коло ялинки танцювали,
і свято біле, і дітей чимало,
а я - мала, співала "ла-ла-ла-ла",
бо ні про тебе, ні тебе не знала,
ні болю неба, ні земного шалу...
ще свічечка горіла тонким жалом
пекучими сльозами не за нас...
Переведи мене в щасливий час!

Пахне морем сивий Крим,
А туман і степ і гори
Пеленою щедро вкрив
І до мене хвилю горне
Незабутнього тепла,
Що залишилось на пляжі...
Там ти знову звабно ляжеш
(Наче й не з мого ребра!),
Солодко розіллєш хміль
І хвилюючий неспокій
(Щоб я був немов в окопі,
І забув про спільну сіль,
Що гірчила, смакувала
Нам усі оці літа...).
Чайкою душа зліта -
Їй зозуля накувала
Кримський берег, погляд твій,
Почуття іще незнані,
Щоб ми тішились в коханні
У порі цій золотій...
23.Х.2013

Шалених людей
Без ідей
Багато в світі
І хоч без грошей
Без дітей
Сонце їм світить

Без Батьківщини
Їх сини
Як сателіти
У них чужі сни
В них вони
Готові жити...
24.10.2013р.

І Сонцю квітами ще світиться Земля,
І ясен Осені ще золотиться троном.
Але уже виблискує здаля
озимина Зимі аеродромом!

2009-2013

Та, що так схожа на ріку –
не вірить у сни,
малює душі дельфінів між ребер листя,
нанизує ягоди вовчої повні на срібні браслети.
Дівчино, із очима кольору осінньої ріки,
приручені тобою таємниці
розламують ніч, обпікають мене.
Пошию з риб’ячої шкіри вітрила,
відімкну дерева,
відітну тисняву божевільної землі.
Йтиму водою,
що знала обриси її тіла,
допоки течія ворожитиме у мені словом.



2010

Холодних літ зів’ялу м’яту
укинути в новий вогонь
і світ усталений віддати
за всесвіт голосу твого

жагу вітати хлібом-сіллю,
відчути врешті, як пече
жаске не гаснуче похмілля
дощенту спалених ночей

життя приносити у віно –
єдиному, допоки мій…
не знаючи: весілля стріну
чи аутодафе надій…

Чую, вітер стихає і дощ не періщить без тями.
І на кухні кипить цей старий, ніби світ, самовар.
Притискається ніч до віконної сивої рами.
Засинає мій син, у долоньки узявши «Кобзар».

Заколисано світ під мелодії рідної мови.
Цей калиновий чай так смакує мені восени.
І в далекі краї вже летять журавлі паперові.
Крізь волошкові сни все пливуть іграшкові човни.

Бачу, стелиться дим, як ранковий туман за рікою.
Із криниці вода, мов солодкий цілющий напій.
І до ранку листи пише осінь моєю рукою.
І згортається час у цупкий паперовий сувій.
24.10.2013

Переписуймо
Перебріхану
Переяславську злуку-муку,
Із гріхами всіма
Й огріхами,
Що були ворогам на руку.
Хай полковницька знать
І сотницька,
Пригадавши всі підлі війни,
На Євангелії Пересопницькій
Присягне Україні вільній!
Хай наш недруг сичить-перечить –
Історична ж наука – точна:
Перещепине і Перечин,
Перегінське й Переволочна,
Перевальськ, Передільськ і Пере-
копський рів – то пересторога
Всім,
Хто совість і честь «похерив»…
Все, що маємо, те – від Бога!
Бережімо ж і боронімо
Нашу землю від яничарів –
Хай над нею священним німбом
Сходить сонце пшенично-яре!


2000

"Поезії маленькі чорнороби"...
Нам доля уготована така.
Хтознаяким не буде наш доробок,
А праця завжди вельми копітка.
Нас Іменем не буде наречено,
Оцінить вірш - по-щирому, сповна
(І це нормально) - люба наречена
Та - по весіллі - молода жона...
І все ж робота наша не даремна -
Ми геніям протоптуємо шлях,
Які в добу з’являються буремну
Та зерна правди сіють у серцях.
Їх полягла на полі змагу низка -
Шевченко, Леся, Симоненко, Стус...
Попереду, здавалось, дуже близько
Князівство волі, сповнене спокус
Писати все, що лиш душі угодно,
Не дуже озираючись навкруг.
Але... дарма. Летімо у безодню
Безумства, зрад, облуди і наруг.
І доки будуть нам іще потрібні
Вожді залізні, велети без хиб,
Живі месії, Богові подібні,
Які здіймуть палючий смолоскип?!!
Душевні крають муки і хвороби,
І марення – така ж бо ненасить
"Поезії маленьких чорноробів":
Ми – полум’я, яке не загасить!


1996 - 2013

...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.

...Я прокинуся сірий, як ранок на цій чужині, запетляю сліди, щоб запалися суки і ловчі – і до самого скону шукатиму ягоду вовчу, що єдиного разу за вічність наснилась мені...

Муза, насправді, не прийде ні в понеділок, ні в вівторок,
Тому голодним залишилось доживати лиш три дні,
А потім в тишині зі стінами молитися ще сорок,
Щоби душі не було надто гаряче в огні.

Муза також і не проситиме пробачення за зради,
Повіям людне каяття – не до лиця.
Вона любитиме тебе лише за пещені роками вади,
Якими смакуватиме, але не вип’є до кінця.

Муза торкне тебе, а потім перейде до катування.
В її буттях , як і в просторах, теж нема межі.
Вона не перестане прокидатися під обраних зізнання,
Як й не залишиться, бо всі їй одинаково чужі.

Ох вже ця осінь!
Це наша осінь.
Ми приручили її, мій пане.
І збожеволіли, мабуть, зовсім –
Ми в ній безстрашні.
Ми нею п’яні.
Над нами хмари
Пливуть, мій пане.
І дикі, й сірі.
І сірі, й дикі.
А там, де квітли
колись тюльпани –
лиш пустирі стоять безликі.

Правду хочеться знати.
Істина пахне вистрілом.
Йдуть на війну солдати,
Зараз і пісню вистогнуть.
Хто з них воює за землю,
Хто за дітей чи батьків.
Падає в пам'ять зерном
Тінь тих кривавих років.

2008