Стигне сльоза з гіркотою в очах аксакалів,
Випало їм на віку бачить вдруге цей жах:
Землю під приводом захисту краять, як сало,
Паща вогню поглинає, як звір, сіножать.

Хмари снують неспокійно розтерзаним клоччям,
Вдало пройшла посівна для селян цьогоріч:
Мінами вдобрено землю по саме "не хочу",
Щоки ночей, кулеметним рум'янцем горіть!

Дим попелищ не потух ще над небом "абхазій",
З чим завітав ти? Ну здрастуй, чи що, Старший Брат!?
Їж, ненажеро, цю землю, жери, напихайся!
Жаль, тільки в душу любові тобі не напхать.

Мов аргумент родичання, рушницю дістав ти,
Ще не награвся у ігри дорослих інтриг?
Перш ніж війнушки розводить, подумай про завтра.
Вмиється, вірю, не кров'ю, а росами Крим!

з життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж отак до безтями любить!

У вогні не згорівши, у небі безкрила,
Я літаю... бо щастя в руках.
Я потрапити в рай не померши, зуміла,
А в душі лине пісня дзвінка.

Назбираю у кошик ромашок тендітних,
І приляжу на свіжій траві,
Є для щастя багато подій непомітних...
Лиш в любові помітні вони:

Спів птахів, сонця промінь ранковий,
Перший сніг і бруньки навесні,
Очі сина, танок, глибина світанкова,
Поцілунок, коли ми одні.

Із життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж тебе до безтями любить!

(Катерина Лук'яненко)

10.10.2013р.

Думки, які не знатимуть спокою...
Живуть в мені, бо я така одна.
Одна у світі. І одна з собою.
Моя душа - графин з тонкого скла.

Не розбивай! Я щось сказати мушу.
В моїх думках живе моя душа.
Натхнення вибух витягне на сушу,
Я не дарма так довго вгору йшла.

І падала... І рани заживали...
Вставала... хоч як боляче було...
Жила, раділа, плакала, співала...
Бо Почуття в душі моїй жило.

І відродилась, долею побита,
Я віднайшла себе! І я люблю!
Думки в мені! І правди ніде діти:
Щаслива я ! Бо я життя творю!

(Катерина Лук'яненко)

22.10.2013р.

Розпанахується душа
І каштанами утіша:
Ось розквітне щемливо біле
І накриє тендітне тіло,-
Заховається в ароматі
НОве свято ура-крилате.

Є «до» і є «після». Живемо у «і».
Ще «після» немає – палають вогні.
І кров ще не змита, і біль ще живе,
і сотня небесна поповнення жде.
А завтра - не «після», бо завтра – хтозна,
армадою лиха увійде війна.
І стануть буденними аспідні дні –
розтягнуте в часі розбурхане «і».

12.03.2014

Ти як грім серед ясного неба,
Увірвалась, мов той ураган,
Не спитавши, чи то мені треба,
Чи бажає знов серце ран?!

Ти змінила усе навколо
І як зірка з світанком пішла,
Як торнадо прибила додолу,
Очі й розум заслала імла...

Як відлига посеред січня,
Так підступно зігріла і вмить,
Вже далека, як зірка полярна, північна,
Що не гріє, а лише горить.

Як мара, що посеред ночі
Малих діток полохать іде,
Ти дивилась мені в самі очі,
А тепер ти усюди й ніде...

Фотокартка напам'ять і образ,
Що навряд чи піде з голови…
Ні образ, ані злості напоказ,
Лиш за щастя твоє молитви...

Не шукатиму тебе ніколи,
Хоч завжди сподіваюсь зустріть,
Зрозумів я нарешті, відколи
Ти пішла, що то значить любить...

14.02.2014 13:10

Вічний Кобзар - то символ України!
У кожнім класі на стіні висить
І дивиться, чи ми уже єдині?
Чи славне місто над Дніпром стоїть?!

Чи вже повстали проти тих, хто гнобить?
Чи встановили мир на цій землі?
Чи досі хтось над нами верховодить?
Чи досі тут панують москалі?

Вічний Кобзар - це дух мого народу!
"Що вгору йде, хоч був запертий в льох!"
Скільки б не били, не згинались зроду!
Хто б не був проти, з нами завжди Бог!

Вічний Кобзар живий, хоч вже не з нами.
Варто лише відкрить його вірші
І думи попливуть ген над степами,
І стане дещо млостно на душі…

Відразу ти полинеш вдалину
Його картин і образів пісенних
Одразу станеш сам такий натхненний
І зрозумієш істину одну:

Своє життя, брати, не слід марати!
Це божий дар, який втрачати - гріх!
Тих, хто "горів", всі будуть пам'ятати,
А хто лиш "тлів', то й не згадають їх!

Він нам довів: приречених немає
І сам пройшов з кайданів до зірок!
Він Україні як те сонце сяє
З гори Чернечої, великий наш пророк.

У всьому світі знають і шанують
Цього титана пензлі і вірша!
Така майстерність й грація чарують
Усюди, від Китаю і до США!

Він заповів Вітчизну берегти,
Порвать кайдани, мати кращу долю!
Тож всі зберімось в Каневі, брати!
Й разом вшануймо Кобзареву волю!

30.11.2013

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Весна ще дика і ще холодна.
Шевченку двісті.
І натовп змінюється в колону –
Недобрі вісті.
Бо цідять море крізь чорну цятку,
Крізь перший постріл…
А я ще вчора купити встигла
Новеньку постіль.
Стелю так рівно і так відразу,
Ще й заправляю.
Моє коріння, моя образо,
Моя… не знаю.
Моя свободо (сказати треба),
Моя свободо,
Неначе й небо, весняне небо
Вже є в народу,
А снів немає, давно немає –
Саме мовчання.
Воно німує і обіймає,
Воно – востаннє.
Завмерла брунька, мовчить коріння,
Немає рими –
Жалі розлиті солоним морем
Ген аж до Криму.
2014

А з рани на тілі, червоної та на білім,
Збігає свобода – доріжка липка на брук.
І гусне повітря, погляди обважніли,
І так би здалася хоч пара, а вільних рук.
Ну, хто там кинув, що в Києві – майдануті?
Нормальність-бо ваша – агонія жебраків.
Невже не нудить, чому вас таки не нудить?
Брехня і безвихідь обсіли з усіх боків.
Замало слів, побитого тіла замало -
Усе спалити, не вити б нам серед вовків.
Свобода – кисень, а з нею таке займалось,
Що в кожнім вирує з незримих глибин віків.
2014

Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.

Набридло: морем
на варті горя
дзвенять доспіхи -
межа утіхи
в камзолі дише…

А Кримом тиша
торка узвишшя:
позолотішав
край неба - диво
заходить тихо
і несміливо…

11.03.2014
#TaniaMilewska

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

Час полиново-божевільний:
стоять, мов тіні,
між людьми
старі апостоли пітьми –
захриплі, хижі і похмільні.

Невже було замало, світе,
навкруг кривавої роси,
коли життя звело на пси
і молитви, і заповіти?

Хрести хитає на могилах
історії важка хода,
і точить пазури біда
брусками душ закам’янілих.

Криму тяжко - за галасом, димом -
Світ зійшовся на ньому клином.
Світ - над прірвою. Молишся, Риме?! -
Всі дороги ведуть до Криму...

11.03.2014

Колись у дитинстві ми грали у війни,
де «наші» і «німці», де крики «Ура!»
шаліли у горлі… і спори постійні,
хто - наші герої, а хто – німчура.

Не дай, Боже, долі, руїни устоям,
в якій би дитяча з’явилася гра,
де «наші» і «руські», і «Слава героям!»
зійшлася в двобої із шалом «Ура!».

11/03/2014

О горячих Сердцах, о горящем Майдане,
Очень трудно писать по горячим следам.
На горячем песке все, конечно, стояли,
На горячем снегу - с нас никто не стоял…

Они были юнЫ, и почти еще дети.
И не знали войны и законов её.
С чистотою сердец и открытым забралом,
Шли, чтоб солнечный свет был доступен для всех...

Было страшно порой, впереди неизвестность.
Там их ждали щиты и звериный оскал!
Снайпер всё рассчитал, превращая миг в вечность!
Затаивши дыханье - спокойно стрелял!

Разрывались сердца, и рвались в небо души!
Возвращаясь слезами-дождём матерей!
Сын стоял за отца, уговоров не слушал...
Никогда не видал он свинцовых дождей.

Взмыла вверх над Майданом Небесная Сотня!
Искупив своей кровью все наши грехи!..
Но не всем нам понятна и Жертва Христова!
От дальнейшего Зла нас Господь сохрани!
24.02.2014 Ю.В.

«Нащо пугачеві дзеркало, коли він і так знає, що гарний».
Українське прислів’я

У селі, під Броварами,
Москаль оселився.
Гонористий був,
Та все ж ні з ким не сварився.
Рік за роком промина...
Ось уже й десятий,
Та москаль по- українськи,
Як оті телята.
Якось з’їздивши у Крим,
Хвалиться сусідам,
Що од мови хохлацької
Не лишиться й сліду.
Не минуло й кілька днів,
Як чуть одчайдушне:
« Сусідоньки, поможіть!
Я упав із груші!»
Сусід притьмом заявивсь
Тай став дорікати:
«Ти вживаєш нашу мову,
Як в біду потрапиш?»
І відтоді той москаль,
Гонор притлумивши,
Став балакать з усіма
Тільки по-вкраїнськи.
P.S.
Якби стояли на припоні
Зловісні путінські гапони,
То була б нині Україна,
Як одна дружная родина.

Ні, то не стогне Дніпр широкий,
Не хвилі в небо підійма...
То на Майдані люд вкраїнський
З посад бандитів ригональних,
Як псів скажених, проганя.

Зажерлися, не знають міри
І зло небачене творять.
Тож і зібралась сила миру,
З усих усюд за правду, віру,
За честь і волю постоять.

Дивись, як майорять хоругви,
Народ стоїть плече в плече.
Лунає гнівне слово всюди:
Так більше жити ми не будем!
Цар від розправи не втече!

Той цар - продажний Янукович -
Сховавсь за путінський жупан.
Вже майже труп, а прагне крові
Щось там варнякає в Ростові,
Зостався, бач, ні з чим пахан.

Свободи сила незборима.
На жаль, так думають не всі.
Сепаратизм гуляє Кримом,
В Донбасі повно зради диму,
Там знову дивляться на схід.

О, схаменіться, люди, браття,
Ми всі - України сини.
Не страшно за народ вмирати,
Із ворогом до бою стати,
Та тільки ж ми не вороги!

Ні, то не Дніпр реве широкий,
Не хвилі в небо підійма.
То ми йдемо, і йтимем доки,
Як заповів Тарас, пророк наш,
Не згине нелюдей юрба,

Що в кров людськую, як водицю,
І день і ніч п'ють і гноблять
І слово наше українське,
І душу нашу українську.
За все їх маєм покарать!

Олександр Високий

Як добре жити, заховавшись у мішку,
Що відбувається - не бачити й не чути,
Тривогу в серці не леліяти тяжку,
Інформаційним не давати бою спрутам.

Читати класику, чи слухати попсу,
Чи співчувати серіальним героїням...
А у сусідньому дворі когось несуть
В останню путь - хірург запізно кулю вийняв...

А хтось не може залишатися без дій,
Коли страждають незнайомі хворі діти,
Хапає лихо за рукав: стривай, постій!
...А хтось війну віршами хоче зупинити.

У когось біль, у когось нерви, навіть шок...
А що тобі? Життя продовжується далі.
Та чи сховаєшся в байдужості мішок,
Людино добра, від сьогоднішніх реалій?

10.03.2014

Ти вмієш солодко ректи,
Водити за ніс перехожих -
І можеш запросто знайти
Мені заміну в двадцять схожих.
Один портрет - загальний зміст,
На нім ще трохи залишаюсь,
Однак душі суцільний ліс
Не пройдеш запросто, змагаюсь,
Щоб вийти з нього я і сам,
Та ніжна вабить прохолода.
На двадцять схожих по словам -
Я є один з ім'ям Свобода.

Присвячую тим, хто розпалив протистояння...


Є кава. Є кав'ярня.
Є мир, дитинство є.
Дитя (мале-мале),
сусідній дім - лікарня.

І молода ще мама,
що каву п'є. Дитя
в таке заплутане життя
веде. Двома руками.

В кав'ярні - телемова
про рішення ОДА...
- Ганьба! Ганьба! Ганьба! -
дитяче перше слово.

10.03.2014

я так хочу додому до себе
до загублених мрій в споришах
до обтрушених зрілістю стебел
на яких розквітала душа
продираюся втомленим летом
поміж хмарами болісних втрат
і вигукую віршами: де то
що ніколи не прийде назад?
затуманило сумом довкілля
у печаль світ глибоко погруз
не врятують ні чари ні зілля
лиш Ісус
лиш Ісус
лиш Ісус

У розпуці,
Підбитою птахою
Падала зірка,
Мов хмизинка тендітна,
Згорала в багатті небес,
А, натомість,
Гидким павуком
Підкрадалася дірка,
Щоби іклами гризти
Свічада палкий Еверест.
Попрохаю про диво тоді
В чаклуна Понеділка:
- Чисте сяйво життя Зоряниці,
Прошу, збережи.
- Не померла Вона,
Стала юним дівчатком -
і тільки! -
Підморгнуть
На нічній скатертині
Стрункі Терези.
- Згасла зірка тепер -
Наречена тобі, личком біла, -
Чиста мрія твоя
Побувала у дива в гостях.
Я зведу вас, як прийде мій час, -
Відповів Понеділок, -
Бо зірки не вмирають,
А мріям дарують життя.

Ділили нас віками: Схід і Захід.
Часи минули - ділимось самі.
Де Схід - "кацапи", а "бандери" - Захід,
А Крим і досі в пошуці рідні.

Шукаємо дорогу у майбутнє,
Але живі ще в пам'яті часи,
Коли були поділені ми навпіл...
І зерна ці сьогодні проросли...

Ми боремось! Але в єдинстві сила!..
І не дарма казали нам колись,
Що сніп сильніший, коли він у купі!
Поодинокі стебла полягли...

Згуртуйтесь, браття! З нами наша сила!
Бо нас мільйони! Ми йдемо вперед!
Ми українці всі! І ми єдині!
А з їхніх вуст гіркий стікає мед...

Навіщо ми потрібні тій Росії?
Рабами бути? Як були колись...
Європа краще? Але де надія,
Щоб наші сподівання всі збулись?..

Бо ми слабкі, допоки ми не разом!
Допоки цілі різні, не одна...
Єднаймося, брати, за мир, за правду,
Щоб розігріти знов вогонь добра!

Катерина Лук'яненко

21.02.2014р.

Побратались із Москвою.
Всесоюзний лад.
Ядерною булавою
замахнувся брат.

Жандармерія у дії.
Ось і козачки
із любимої Росії
з легкої руки.

Крайня хата ойкумени
у чужій землі.
Може це ще не до мене?
Ось і коники зелені
у моїм селі.

В «единение» ізгоїв
бавиться маля.
«Опупели» головою
гномики Кремля.

На окраїну країни
із усіх усюд
йде нашестя України –
Путьки, Жирики й Гоблі́ни
волю нам дають.

Умліває у запої
біля западні
геній тактики нової –
за дітьми! З передової
неокацапні.

Югославія? Звитяга...
Трупи наповал.
Це сценарії. Увага!
Їх очікує Гаага.
Ось і весь фінал.

....................................
Дорогі апологети
хворої рідні,
угадайте без поета, –
де поділися Судети –
німці записні?

Молоді місіонери
партії «совка»,
всі ви будете «бандери»
десь на Соловках.

Не пробачить дуче Раші
ваш пустий живіт,
Всі отримаєте здачі
і за Янекові дачі,
і за двадцять літ.

І підете за сумою
аж на Колиму.
Тільки «падшие герои»
будуть у Криму.

....................................
Не чекаючи спокути,
як настане час,
не забудьте пом’янути,
що казав Тарас.

                        09.03.14

Так ти до мене приходиш Чужий і Рідний.
Зблизька напрочуд знайоме, здалеку як Аляска.
Зорі кують підкови яких нам не буде видно.
Змилуйся, і не змінюй подоби, будь ласка.
Так ти до мене приходиш, теплий як кава.
Ось ти мене торкаєш софітом холодним.
В кутику рота усмішка блискуче-лукава…
Хто ти сьогодні?

Падав дощ – перший весняний,
Пахла кава – чорна, міцна.
Люди бігли по справах
Загубивши себе в буденності.

Схаменулись! Почали шукати себе
Серед багатьох загублених душ
Серед чужих – себе відшукати…
Себе – справжніх, без фальші.

Загублені душі по світі бродили
Шукали себе і згадали,
Як душу свою згубили та фальшивими стали.
Згадали, ридали…себе відшукали.

І днесь трива епоха Кобзаря,
Бо ж генії народжені для світу.
Його коріння десь від неоліту,
Тому і слово світить, як зоря.

Художник більше він, а чи поет.
У вічнім слові вся його великість.
Ідуть за обрій менші і великі,
Шукать Вкраїну десь поміж планет.

Тарас її шукав й на Кос-Аралі,
Лиш муштра в нагороду – не медалі,
Не зрікся слова! Слово – молоде!

У котре обійшов столиці світу
Із невмирущим словом Заповіту,
Іде Кобзар, до Ужгорода йде!

6.03.2014.

Бувай, Росіє! Понад норми -
немиті панство і раби.
І ви, у шатах уніформи,
і ви, хто віддані - "згуби"...

Хай там, де гір - стрімкі потоки,
кавказький їм знайду я дух...
Від усебачущого ока.
Від усечуючих же вух.


9.03.2014

Боже мій, нема Шевченка.
Се я тоді з ним навік попрощалась...
Ні об чім я більше не буду говорить сьогодні –
Я хочу плакати...
З листа Марка Вовчка до Опанаса Марковича

Як він мене любив!..
В душі, може, так як інші,
Що добивалися прихильності моєї ,
Та словом жодним про це не прохопивсь.
Натомість одразу донею, хрещеницею звав.
Дарував найдорожче, що мав.
Шкода, що я лишила в нього
Портрет, як був він молодий,
Тетрадку, що списав був у неволі,
Євангеліє, що читав отам.
Як знайдеться портрет, проситиму,
Щоб у Париж переслали.
Хай хоч на портрет його дивитимусь.
А присвяти які мені робив...А вірші ...
«Пророче наш! Моя ти доне!»-
Чи ж заслужила я на ті слова високі?
Він один у нас Пророк!
За нас усіх одмучився, та не скоривсь.
Як його просила, коли прощалась:
«Мій друже дорогий!
Говорю Вам і прошу Вас дуже:
Бережіть себе. Чи такими, як Ви,
Поле в мене засіяне?»
Не послухав ні мене, ні інших.
«Щоб і на різдво б то не виходить?-
Казав котромусь з товариства.-
А кутя? А узвар? Ні, не висиджу,
Колядувати хоч рачки до куми вилізу».
Мабуть, відчував, що другого різдва не буде.
«Кобзарем» новим востаннє звернувсь до мене:
«Моїй єдиній Марусі Маркович –
І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко» .
Плачу над долею нашого Пророка
І більше ні об чім не можу говорити.
------------------------------------
Це перший в українській і російській літературах випадок, щоб навколо жінки-письменниці зчинилася була така «парубоцька» віхола, « законні» жінки багатьох письменників, спостерігаючи за тією віхолою, переживали справжній шок і навперебій доводили одна одній, що Марія Вовчок ніяка не красуня, що в неї «просте» обличчя і т.ін.- Див.: Михайло Наєнко. Художня література України. Київ, Видавничий центр «Просвіта», 2012, стор. 347.
В «Щоденнику» Тараса Шевченка 18 лютого 1858 року є такий запис: «Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович…Какое возвышенно прекрасное создание та женщина...Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». Через півроку поет присвячує вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Ще через півроку (січень 1859) особисте знайомство в Петербурзі, яке надихнуло на створення вірша «Марку Вовчку» з підзаголовком «На пам’ять 24 генваря 1859».- Кума -Тарновська Надія Василівна, з якою 1845 року Тарас Шевченко в селі Потоці на Київщині хрестив дитину в дяка. Там же , стор.575.
Ось що згадував Іван Тургенєв про ставлення Тараса Шевченка до Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант...Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучить малороссийскому языку?- он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!».- Там же, стор.543.

ГЕРОЮ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Я на тебе чекатиму вічно.
Коли з’явишся ти, навіть мертвий,
Цілуватиме ніч очі слізна,
Я не дам тебе з пам’яті стерти.

Я любитиму за́вжди і міцно,
Ти – мій погляд у Бога відвертий.
Чуєш? На колінах ридає Вітчизна,
Щоб не бу́ли даремними жертви.

Бачиш? Квіти лягають велично
Там, де ти був зненацька просте́ртий.
Всенародна триває там тризна
За Небесною сотнею смерти.

Павло Гай-Нижник
8 березня 2014 р.

Двісті років пам’яті Шевченка
і чекає цілих сорок сім,
поки приурочує ще ненька
кожну дату споминам своїм.

Двісті літ історії руїни,
долі, і таланту, й талану,
і німого крику України,
поки через пройдене долине
час у неосяжну далину.

Двісті літ у нас немає часу
вивчити останній заповіт –
двісті літ осанни по Тарасу.
Є чому радіти, хто ні разу
не читав Шевченка з юних літ.

Двісті літ було про що згадати
на вузьких Тарасових шляхах.
І маленькі, і великі дати
вічно будуть жити у серцях.

Є кому послухати Пророка:
що не буде волі у тюрмі,
що не буде перемоги, поки
панівні верхи, напнувши щоки,
воювати йдуть себе самі.

Поки не знайдеться Вашингтона,
що звільняє душі від проказ,
поки дишлом писані закони
з барикади самооборони
прямо не покажуть на «Кавказ».

Поки не повстанемо за волю,
як писалось кров’ю звідтіля,
де горить за горами земля,
не помстились за дівочу долю,
за русалку і гнучку тополю,
за покритку блазня-москаля.

Не впізнали долі України
в образах поетових творінь –
жінки, дочки, матері, дитини,
не дізнались про шляхи з руїни
на стезях останніх поколінь.

Не дивились, чим живились круки
навсібіч орлиної глави,
забували, що на вістрі злуки
ненаситні загребущі руки
завше виростають із Москви.

І ятрило кожне хворе місце,
що Шевченко діагностував.
І тодішня сутність шовініста,
і майбутня місія чекіста,
що несамовитих обуяв.
.............................................
І яка подяка «кріпакові»?
Може приєднаємо Арал?
Ми слов’янофіли!
               Мало крові
на багнетах братньої любові
і бракує маршів за Байкал.

« Грає море, гомонять діброви,
сивий смушок мріє в далині...»
Це Тарас...
                              Душа сумує знову.
Гайдамаки...
                              Спогади одні...
І не меркне Кобзареве слово.

Двісті років щирої розмови...
Не стихають
двісті літ
пісні.

                              2014

Я бачила Шевченка на Майдані,
Серед народу дух його витав.
“Поборете, борітесь, нездоланні,
У вас висока й праведна мета!”

Боролися. Хтось лаяв, хтось не вірив,
Хтось мовчки, чим лиш міг, допомагав,
Були й такі, що бавилися в ігри,
Були й такі — ловили поруч гав.

А боротьба не може бути грою.
Про це іще казатимуть не раз:
Не ватажки вперед вели героїв -
Всевишній, віра і пророк Тарас...


(Художник Олег Шупляк. Світлина з інтернету)

Вже ранок серпанок накинув на плечі,
І вранішня зірка на небі погасла,
А я підіймаюсь на гóру Чернечу,
Я йду до Тараса, до батька Тараса.

Іду попід кручу, десь Канів в долині,
А збоку Дніпро дúха рівно й могуче.
Іду поклонитись Найбільшій Людині –
Ввібрати у серце Славутич і кручі…

Тут тиша. Золочені осінню віти…
І серце калáта, хоч йду помаленьку.
І раптом – бабуся протягує квіти –
Візьміть цей букетик від мене Шевченку!

Стою і німію… Я тут, коло тебе,
Прийшов поклонитись, чи чуєш ти, Батьку?
І більше на світі нічого не треба,
Хіба що землиці святої на згадку.

Обоє в задумі… А день вже зайнявся –
І небо, і сонце – два кóльори стягу!
Тобі тут молився, тобі сповідався,
Тут став на коліна і прийняв присягу…


Канів, жовтень, 1989 р.

Погнулася засохла та билина,
Засипало тривоги у сніги,
Уже не плаче - стогне Україна
І поглядом охоплює віки.

Там де Шевченко слово залишив нам,
Малим отим рабам, усе німим,
Яких і досі душі - нагаями,
Яких шляхи лягли крізь сотні зим.

Ми зболені знайдемо вірне слово
І далі понесемо дивний скарб,
Що наче голос батьківської крові,
Все дозволяє відновити гарт.

І ми повіримо в Шевченка віру,
Що доля десь блукає, та на час,
Що є стражданням і нарузі міра,
І ще чекає правда щастя нас.

Відшумів, відгомонів зелений гай.
Чом болить вразливе серце – не питай.
Зажурився, притомився рідний край.
У хатинці оселився вбогий рай.
Ой не рай у тій хатині, ой не рай.
Грай, музико безталанний, грай.
Походжає хтось, розпалює вогні
для невинної душі у казані.
Не чорти там ходять, то пани.
Не пани там ходять – ми самі
походжаєм то розумні, то дурні,
один одному завидуєм в труні.

Ті вогні!
Як печуть оті кляті вогні,
що й несила промовити ні
сатані ...
І розрада хмільна
там, де море вина.
Там щодня потопає
та гине душа.
І до Бога далеко...
До царини його
не донесе й могутнє крило.
А без віри – зневіра і розпачу сум
і нічне забуття із докучливих дум.

- Гей, село, моє рідне село.
Розкидало життя, рознесло.
У холодній чужій стороні
так самотньо і тоскно мені.

Плаче тихо вкраїнське село.
Обпікають ті сльози чоло:

- Як полине до Всесвіту плач
в сон приходять катюга й палач,
щоб карати мене за гріхи,
а вгорі лиш сміються боги:

- Ти давно уже склав Заповіт,
та опісля прожив стільки літ.
Ти відплакав свій біль, віджалів
і твій жаль на сміхи перетлів.
Ти – старий одинак, без звитяг і відзнак.
Чи не краще пропасти, чим так...

- Але ж прагну я в чисте життя
без лукавства та сліз каяття.
Тільки щось не пускає мене
і ніяк оте щось не мине.
Світлий день мій давно потемнів,
темна ніч чорним згарищем стала.
Чи такого я щастя хотів,
чи то воля моя загуляла?
Молоді пам'ятаю роки,
босоногу, обірвану долю
і як вперше солені рядки
народились з небесного болю.
Я ту кривду до Бога носив
не в молитвах – у мареннях мрії.
Не для себе, для миру просив,
бо ще вірив у святість надії.
Я обличчя печалі ховав
і на людях тягнувся до втіхи,
в одинокості сміх забував
та віршами кропив чорні віхи.
Поміж влади братів не шукав,
беріг згадку про славу козачу,
до свободи людей закликав,
підмовляв на бунтарську удачу.
Я не крові хотів, а снаги
поривати кайдани та пута,
щоб погинули рабські віки
та кормиги воскресла спокута.
І за те поплатився й не раз.
Записавшись у рекрути волі,
в пустку долі кричав, але глас
у тій пустці губився поволі.
Так у серці пекло за цей світ.
Не встигала рука за думками
і лягав крик душі, Заповіт,
на стежину життєвої драми.
Потерпав, бідував, але знав
на коліна не стану ніколи.
Можновладців, царів проклинав,
а найбільше – свавілля Миколи.
І Голгофу свою у степах
поливав рясно кров’ю та потом,
гнав подалі непроханий страх
та гнівився із Господом Богом.
Де ж той рай, мій омріяний рай :
Біла хатка, щаслива родина;
тихий вечір, медовий розмай
і звеличена духом людина?
Все позаду. На попелі мрій
я зготую прощальну гостину.
Помолюсь за Вкраїну і свій
біль пекучий у вогнище кину.
Наостанку лиш крикну: живіть!
Не вмирайте у братській любові.
Прийде час і мене поминіть
як кровинку прийдешньої ВОЛІ.

Із архіву

Ти живеш у темпі
буйному
Я існую в царстві
сонному
Та нікому з нас не
тепло так
Як в дитинстві
їм не холодно
Твої губи ніжно
скусані
А я був не раз
застуджений
Твої стопи сильно
зболені
Мої руки вкрай
мозолені
Ти прийдеш з прем’єри
пишної
У душі ти слізьми
зранена
Я прийду з роботи
чорної
Запитаю як це
сталося
Як дітьми ми разом
гралися
В світі теплому
та безпечному
Як для нас таке от
сталося
Що чужі ми є
світом вибиті

Шевченко молиться ...
Щоправда, не так, як інші.
Не просить, щоб простилися гріхи.
Немає й слова про достаток.
Насамкінець лишив подружнє щастя..
То що ж він просить,
Не на коліна ставши,
А посилаючи потойбіч скутої льодом Неви
Життям стражденним болісні свої думки?
«Все на світі – не нам,
Все богам тим – царям:
І плуги й кораблі,
І всі добра землі..»
................................
«Пошли ж отим всесвітнім шинкарям
Із дукачами й талярами
Ще й пута кутії.
А нам, робочим головам, рукам
На сій окраденій землі
Свою ти силу ниспошли».
«А що ж тобі самому?»- пита Господь.
«Мені ж, мій боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!»
Шевченко молиться...
Не все з тих молитов збулося.
До того ж і не так, як він просив у Бога.
Відтак молімося молитвами Пророка.
----------------------------------
За основу взято першу з чотирьох «Молитов».

Нас ділили багато сторіч,
Розтягали на дві частини
І кидали в кремльовську піч,
Нас везли до в’язниць машини.

Нам вбивали у мізки: «Нема
І не може Вкраїни бути!»
І впивалися в душу, як тьма,
Доливали у вени отрути.

Нас ділили завжди на два:
«Схід та Захід, то дві країни!»
І впивались терням слова,
Що «нема й небуло України»....

Розривали, неначе хліб,
Набивали голодні чрева.
І мовчав кожен ніби осліп,
Як палають свободи дерева.

Нам казали: «Чорт не страшний,
А боятись потрібно Бандеру,
Бо приходить він в час нічний».
Не жаліли на брехні паперу...

І з водою вливали спирт,
Пропагандою били у вуха,
Щоб із шахт чи пшеничних скирт
Незалежність ніхто не слухав!

Нам й тепер в очі прямо плюють,
Ділять знов на міфічні частини,
Щоб донести зрадників суть –
Що нема й не було України...

8 березня 2014 р.

знову планети ведуть парад
дивляться у приціл
мати-софіє скажи порадь
скільки в пустелі кіл

добра надіє терпи не хнич
мінні твої поля
хочуть слізьми потекти із віч
першого журавля

вирій любове – облудний сон
вирви його шипи
повні отрути нейтральних зон
ти ж на війні не спи

віро нарешті теплом війни
може уже весну
лишить у спокої бог війни
скинувши час на нуль

Де дух козацький, де невтомна сила,
Де відголос про подвиги борців!?
Чи ти, країно, волю розгубила,
Створивши з парубків напівсліпих старців?

Тебе женуть у клітку, наче звіра,
Плюють в обличчя, втопчують в сміття.
І ти тиняєшся з кута у кут, зневіра
Тобі наказує прикінчити життя.

Знеможена падеш, й спустивши дух
Вертаєшся, де зачинаються світила;
Туди, де чутка про неспинний рух
Надію у спасіння породила.

В той час як бачать вороги в тобі кінець
І ще плюндрують твоє мертве тіло –
Ти піднімаєшся, в тобі воскрес борець!
Палаєш гнівом, довго серце мліло!

А недруги твоє це чудо вздрівши,
Падуть тобі підлизливо до ніг.
Ти ж одвертаєшся, їх поглядом не стрівши,
Воскликуєш до неба люто в ріг!

І линуть блискавиці й громове каміння
На оплот зрадників, стираєш їх життя.
Тепер тобі урвалося терпіння,
Бо ж повертаєшся з страшного забуття.

Обрушивши на погань всю могутність,
І надолуживши утрачене колись
Ти відкриваєш материнську сутність –
Солодкі сльози в тебе полились.

Тебе чекає випробувань чимало,
Це лиш початок й зовсім не кінець.
Стояти осторонь – тобі цього замало,
Бо ти в душі своїй – нескорений БОРЕЦЬ!

15 січня 2007 р.

Не плачте, мамо, не поможуть сльози,
нас не питають: хочемо чи ні?
Вони стоять на нашому порозі
з обличчями, тотожними війні.

Вони стоять і дивляться вороже
на наші ниви через свій приціл.
Хіба на захист їхні дії схожі
з погрозами і зброєю в руці?..

Не плачте, мамо, не ховайте очі,
не слухайте, що кажуть нам з Кремля.
В Росії наші рідні теж не хочуть,
щоб кров’ю окропилася земля.

Та кожен з нас за Україну стане,
доведений до крайньої межі...
У цій землі – мій батько, росіянин,
для мене росіяни не чужі.

«Що істина? Навіщо ці слова
Кидаєш в порожнечу божевілля
Юрби? Що тямиш ти – жебрак?
А істина проста: весь твій народ –
Раби. Існує Рим у величі свавілля
Існує меч, закон, орел і легіон.
Цього не зрозумієте, однак!
Бо ви – пилюка на шляхах війни,
Збіговисько юродивих пророків,
Фанатиків, що плісняві слова
Плетуть нитками у нудні молитви.
За філософію свою повиснеш на хресті,
А цей народ віддам мечу й вогню,
Таки зруйную храм твоєї мрії
І подарую вам шматок надії –
Блукайте і тиняйтесь по світам!»

«Той, сущий каже: «Аз воздам!»
Ваш світ – жорстокість, Рим камінний
Сліпе страховисько, що суне в небуття
Ми ж істину шукаємо в словах
Одвічних. І століттями блукаємо в імлі,
Йдемо пустелями до світла й доброти.
Закон і право ваші – то звірячий Колізей,
Розпуста і вино, не мудрість – словоблудство,
На ваші оргії мільйонами очей
Зневажливо й без страху дивляться народи.
Хай поневолені і кельт, і галл, і грек
Та іудей, сармат, і мавр та іллірієць –
Настане день – впаде бундючний Вавилон,
Впаде розпусти ненависний трон,
Свобода
Прийде в світ, та істини закон
Засяє для людей, не для царів,
Впадуть імперії вина та сибаритів,
І на руїнах Риму ненависних
Новий збудують люди світ і храм –
Новий Єршалаїм! Я чую: «Аз воздам!»

Ми блукаємо шляхами
збитими
І все нові у нових
пошуках
І словами не вкрай та
прикрими
Ми рахуємо пульси й
подихи
Ми стираємо все із
пам’яті
І що сенс для нас свій
втратило
Ми згадаємо все що
радує
Все що тішило
на одинці нас.

Прийшла, прокинулась, повстала!
Тече водою талий сніг,
Мрійливим сонцем запалала,
А рештки льоду валять з ніг.

Весна, очікувана й мила,
Після зими ти, наче Бог,
Всіх обійнявши справжнім дивом,
Морозу пишеш епілог.

Під руку з Березнем заходиш
У кожні двері, в кожен дім,
З крихких бурульок царство зводиш,
Палкий привіт ти шлеш усім.

Малюєш фарбами натхнення,
Цілуєш зорями з небес,
Прийшла, чарівна і буремна,
І віднесла всіх в край чудес.

А чудеса так серцю милі,
І душам хочеться тепла.
Ти задарма даруєш крила,
Ти – чарівниця! Ти – Весна!

(Катерина Лук'яненко)

15.04.2012р.

Весна у колисці плекала знов березня восьме,
Воно увірвалося птахою в серце стокрило,
Раптово проснувся мільярдами пролісків Космос,
Фіалки-амури вже стріли свої нагострили.

Дівчата, жінки, то для вас витанцьовують зорі,
Для вас обійняв несміливо Юпітер Венеру,
Для вас у златих діадемах божественні Ори
З вінцем Афродіту виводять із піни на берег!

Тож вогник любові дбайливо тримайте в долонях,
Плекайте весняну красу і п'янкий її дотик,
Ми сяйвом устелимо шлях Вам, немов Аполлони,
Бо доки ви є - жити нам і кохати вас доти!

Домовчались-дослухались
До самого краю...
Чого люди чекаєте?
Що вас не впізнають,
Що сховаєте обличчя
Від сорому тихо
І в кімнаті вже без нету
Відсидите лихо?

Не чекайте: не вийде!
Чужа воля в хаті
Нам розкаже чи сидіти,
Чи стіни ламати!

08.03.2014

Я розповім тобі, мій сину, про героїв наших днів,
Які за волю віддавали душу й тіло,
Коли здавалось, не Майдан, а білий світ увесь горів
І зло до пекла повертатись не хотіло!
Коли від вибухів здригалися і небо, і земля
На барикади наші перла чорна лава,
Захриплим голосом крізь вибухи ми чули звіддаля,
Немов сам Бог кричав з небес: «Героям СЛАВА!»

«Небесна сотня» йшла у небо,
Нас виводячи з пітьми!
І у димах Майдану бачили ми ніби,
Щити на спинах тої сотні розгорталися крильми,
І захисні шоломи сяяли мов німби!

Я заспіваю тобі, сину, пісню нашої борні
Її рядки мов коси злиплися від крові.
Вона про те, як на Грушевського горіли у вогні
Серця гарячі, переповнені любові!
Вона про те, як сніг небесний до землі не долітав,
Коли кипів у середмісті бій кривавий.
І кожен з тих, хто там стояв, немов молитву промовляв,
Слова прості, слова святі: «Героям Слава!»

Запам’ятай навік, мій сину, ти про ці буремні дні,
Коли повстали ми за правду і свободу!
Коли лихі пани топили нас у крові і брехні,
Але ніхто ще не здолав цього народу!
Запам’ятай навік, мій сину, ти і внукам передай-
Що ми святе на правду й волю маєм право!
І як приступлять вороги, ти з побратимами вставай!
За Україну! За народ! Героям СЛАВА!

Насущний день:
годинник б'є
о першій - вісім мім*!
Міманс* кишень
(міраж), але -
це добре. Квіти - їм.

Жіночий день.
Троянд цей гімн -
дівчатам і жінкам!
Вони лишень
єством своїм
такі жадані нам.


8.03.2014