Ми до сповіді йдемо врочисто —
Покаяння мить очистить дух,
Камені гріхів спадуть ребристі-
Знов душа легенька — наче пух.

Приспів:
Писанки малюю великодні,
Надихаюсь подвигом Господнім.
Нам в серця весну Христос послав.
Задля нас він на хресті страждав.

Посвятила пасочку матуся,
Радість сповістив церковний дзвін.
Вдячно Богу нині помолюся —
вічність на хресті дарує він.

Приспів:
Крашанки барвисті, веселкові -
Символи безмежної любові.
Нам в серця весну Христос послав.
Життя вічне грішним дарував.

Молитвою до Бога, до Матінки Марії
Пробуджу зранку небеса.
Любові прошу, віри та надії
Для тих, хто залишився сам.

Щоби туга не розривала серце,
Щоб цілу вічність не тривала ніч,
Щоб не збиралися від сліз озерця,
Щоб пам’ятать: життя - це цінна річ.

Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

29.09.13

Больно душе
Так много крови
Умираю уже
Не чувствуя боли.
Ты идешь по следам
Ты кровопийца,
Ты - мой убийца.
Кровь застывает
Теряю рассудок
Нету вкуснее
Для тебя блюда
Чем любовь из кровы,
Чем боль и страдания.
Ты - убийца,
Ты - будто пиранья.
Ты - хищник, я - жертва,
Ты - король, я - прислуга
Ты ищешь жертву,
Я ищу друга.
Ты - острая боль,
А я - усталость
Ты не ожидал,
А я призналась.
Теперь убегаю
Не чувствуя боли.
Вот так убивают
Одной лишь любовью.

Боялась так, что окна каменели.
И лишь стихи шептала за рукав.
Не умерла. Привыкла. Да, сумела!
Так не один,наверно,привыкал

к тому, как понемногу стынет в жилах,
всё вянет, отрекается от сил.
«Ты не одна такая» - говорили.
Не верила – любил же ведь, любил…

Да разлюбил. Прогорклость листопада.
Рука, что билась давеча крылом.
И кажется, что мне уже не надо
стихов, и быть их вовсе не могло…


25.09.2013

Либонь,
розбила осінь оберіг –
дощем пульсує,
коверзує,
плаче…
І скімлить вітер,
наче пес бродячий,
мені тремтливо тулиться до ніг.

Торкну намоклі айстри,
ледь живі –
здається,
в них живиночки немає…
А поряд час
калину напуває
настоєм жовтня на земній крові.

Потічок листя шурхає,
рудий…
Пильную Божий світ
і щиро зичу
перелюбити Осінь цьогорічну
і врешті
розійтися
назавжди…

Вечірню казку розказує тиша
Мрії розчиняються у зоряних вогнях
Чарівний вечір
Зозулиним пір’ячком пише
Легенду ночі розказує у снах.
Розбійницьким свистом
Лунає вітер, сьогодні його не наздогнать.
Десь мати-нічка розкидала бісер
Яка благодать!
Вже третя зірка на небі з’явилась
Ніч все глибшою стає
Остання квітка в повітрі розчинилась –
Кожному своє.
Прозора річка і синє небо –
Землі початок і кінець.
Осіння нічка, дощу не треба
В красуні природи вінець.

Отави полеглі - знеможене плем"я.
Гуде бугили тонкосоло -напастя!
Крізь осмут - кормига осіння повзе. я
виношую корінь весни на зап"ясті.

І поглядом довжу охлялу дорогу,
на чалій зорі визираю пороги
одбулi ув uрій. Дерева сторогі
видрапують сонце iз хмарного моху.

Y мушлі сердечнiй донебне волання...
петляю дорогами - в ніч громихаю,
біжу звовкулачено...димна омана
плете міражі про осонцені маї.

Схилилося німбами, -нірваночоло,
скипаюче чорними дірами,- небо
і волосожарові льокові кола
зубцями Вселенський обчісує гребінь,

ізтрушує пил із Ла-Маншу галактик,
міжлітньо- зимову, безмостову прірву
і хочеш - не хочеш, а мусиш стрибати:
на лапах, на мріях - поклавшись на віру.

замурове дихання первістко-цвіту
би червом отерплого нерва начути...
на вірі, на лапах до "завтра" вціліти
і вже ради цього вартує ж бо "бути"

Любимого я не держала
И гирей не висла на нем.
Я счастья ему пожелала,
Забыв о несчастье своем.

Но только, когда мы прощались,
Шепнула: «Скорей уходи!»
И губы мои улыбались,
Но сердце стонало в груди.

Еще, по-предательски, слезы
Волной подкатили к глазам.
Как сок по коре у березы,
Струились по бледным щекам.

Его отпустила на волю
И крылья в дорогу дала –
Искать неизвестную долю
От нежности и от тепла…

2012

Усі проблеми затісних спідниць та брюк
долає оздоровчий комплекс "Ravensbrück".

2013

Розбилось літо на зірки галактик,
Сердець гарячих осінь вже сягнула,
Ми порізно тепер і це - де-факто,
Але для всіх ще пара - це де-юре.
У скло з гостинцями дощі стукочуть в такти,
Та нас застукавши - сором'язливо дременули,
Ми рідні одне одному - де-факто
Та стати маємо чужими - це де-юре.
Кохання й осінь не витримують антрактів
І розмежовують майбутнє і минуле
Кохаю досі, ще палкіше - це де-факто
Та вже забула для людей і це - де-юре. 2013

Заплуталось у верховітті сонце,
торка промінням жовтий лист навскіс,
а у низині, ніби у долоньці,
про весни мріє охололий ліс.

Дзюрчить студений ключ про повні води,
і висне срібне марево над ним,
а я схилюсь межи кілкого глоду,
шепну йому притишено: «Засни…».

У жменях небо темні хмари носить,
скрипить хисткий у падині місток,
на кошик мій позиркуючи скоса,
опеньок затаївся під листок.

вересень 2013

З калини погляди палкі
Не можуть люди відірвати.
Кущі калини – маяки:
Малюють осені фарватер.

Вже пломенять. В дерев іще
Зелені коси і чуприни.
І хай огонь не обпече
Плече-крило. І линув, линув

Червоний і чарівний спів
У серця закутки найглибші.
Цілющий він, відомо всім
Політ над відчаєм поліпшить.

Душа краси щоб напилась,
Калини вогники простежать,
Зігріють і врятують нас
В холодній осені пожежі.

Що сподівання спопелить.
Та ми у тузі не загинем,
У мрію почнемо політ
Від полум’я її рубінів.

Дерева в рев: «І нам гори,
Щоб не зайти і нам у відчай»
І задирали до гори,
У вись усміхнені обличчя.

«Щоб кожен в нашому саду
Відчув себе, немов у казці
У синю осінь, золоту»
Та тільки в сутінках погасли

Мажорні схвалення людські –
В зажурі голови схилили.
Бо розпочнеться, знають всі,
Пожежа осені з калини.

2012

Розвиднюється мляво восени –
Ледь зримо для очей, нечутно геть для вуха.
Чи це уже не відпускають сни
Безплідні і гіркі, безбарвні і бездухі?
Чи, може, з часом я уже оглух
І втратив зір, єство своє піддавши тлінню?
Чи, може, притемнилося навкруг,
У тиші сивих літ, світання неодмінне?
Не відчуваю й кутика вини,
Бо вік прожив із совістю в обнімку.
Чому світає мляво восени
Над пережитим сумно і прожитим стрімко?..
29.09.13

Далеко - за крок від скроні
Сталь леза в твоїй долоні,
Далеко - за крок від рани
Приходять чуття незнані.

Так близько з-за океану
Мігрують важкі тумани,
Так близько на кілометри
Розсипано скарб у нетрі.

На дотик десь зовсім поруч
Знайдеться надія хвора,
Повернеться ясність зору.
Надовго? Чи ще не скоро?
2013

шовковий цвіт і паморозь весни
і крапля літа в павутинній льолі
від сонця ще на серці знак не зник
де в пелюстках бджола не раз холола

немарно осінь шила рушники
земля вогнить шипшиновим рум’янцем
шипшина не марудить більш ніким
лиш вереснем що їй наслав дурман цей

зітхає і шаріється уже
і дощ і мла її ловили в хустку
і вітер приповзав до ніг вужем
і грім у спину докорами лускав

горить шипшина полум’ям горить
горить у ній і цвіт весни і літо
їй вересень приклався до кори
готовий з нею повнею згоріти

Не встигла попрощатися із літом,
А вже у серце осінь зазира
Безвільно догорілим пізньоцвітом -
Холодним торком сивого пера.

Лишилося привілля волошкове
В обіймах медоросяних вітрів,
То ж тягнеться рука тепер до слова,
Розшитого бавовною жалів.

Допоки журавлині перевесла
Маліють у небесній далині,
Останнє світле мрево мляво креслять
Хмаринки позолечено-сумні.

І під крилом у бабиного літа
Корують* душу вижухлі садки,
А на листках віршують пізньоцвіти
Осінні неусміхнені рядки...
(27.08.13)
*корують - в знач. лікують

Лічу прискіпливо чужі літа.
Так прикро, що старіє товариство...
А як бува хтось для цікавості спита:
«Скільки ж на тебе літ тих накотилось?»,
То одбуваюсь жартом ніяково:
«Та полічити, бачте, до пуття все ніколи».
І не тому, що начебто нема поваги до числа,
Що принагідно лиш дивлюсь в люстерко,
А просто як сувоєм розгортаються літа,
Стає на серці сум’ятно і терпко.

Вагітна вагіна твоєю спермою.
Хапаюсь вустами за мочку вуха
І гладжу її язиком та перлами
І римами стогону, я ж бо шлю...

Проводжу долонями, гладжу голову.
Волосся твоє – наче струни арфи.
Бринить аромат їх земний. І голою
Лягаю на тебе, адже я ляр...

Хоч тільки зображена чайка жалісна,
Воронячим оком, як ніж, похмуро,
Шпалери на нас поглядають заздрісно.
Кусай мене знову! Адже я курв...

2013

Пародія

“Чаклую” знову – “Кілька” і яєшня,
Шедевр ще той – та гамати охота,
Ікра “заморська” (знацця нетутешня)
Із кабачків уже не лізе в рота…

Ще тиждень “дотягнути” до зарплати…
І чайник вже не булька – мертва тиша.
А в холодильник страшно заглядати –
Боюсь, чи не повісилася миша.

Відкрию дверці – ні, без суїциду,
Від сала шкірка тільки десь пропала.
А миша (чи зі страху, чи від стиду)
Ледь пропищала – “Вже’м ї не застала…”


28.09.2013

Минулий час правди не ніс.
А стільки людей її ждало...
Душа людям рвались з завіс.
Життя, усе таки тривало.

Хтось бачив її через сон
В весняних світа ночах.
В хаті, в якій нема вікон,
Не бачить той, хто хоче.

Бо й мрій заказано йому,
Й усмішки в двох кольорах.
Він дуже добре знав чому.
Лиш не розбив амфори.

Він думав, поки зрозумів...
(й думати заказано)
Він вірив, що збагнений спів
Почує в котресь рано.

І сталося! І він почув.
В небесну блакить глянув.
Вітер вимріяний задув
Душа почула ранок.

Його душа не без гріха.
Але це, хай Бог судить,
Він пише всім книжку життя.
Й за все платити буде.
u5/44

Скажіть, чому тут на „Майстернях...”
Мої думки для вас, як терня?
Вже стільки років я їх сію...
В чужині мене розуміють.
А тут, де повно є поетів,
В яких по кілька факультетів,
Слова мої, як камінь вводу...
Я нулем для співців народу?
u5/28

І кожній собаці я друг
Більш, ніж кожній людині
І знаючи це, я від того
Уже просто слух,
Не сприйнятий колір,
На смак не відчута різниця,
Зазначений номер
Колишніх забутих заслуг

Київ, 26.07.2013

Знов наспівує час осінню рапсодію стиха.
Під колесами сліз ніхто не витре дощам.
І дерева застиглі не вичавлять й бруньки сміху,
Підставляючи груди жорстоким, лихим снігам.
Я ж закутаюсь в плащ, легкий, як твої цілунки,
Залишаючи серце далеко, за сотні миль.
Отаке воно, мабуть, кохання супер-гатунку.
І ти маєш у ньому свій особливий стиль.
У тумані за склом я видивлюю твої очі.
У чужих голосах я шукаю твої слова.
Я не вірю в дива, але просто мріяти хочу,
Що зненацька годинник піде тихенько назад.
Та хвилини летять, як сполоханий звір, під колеса.
І машини зустрічні в очі регочуться, злі.
Ти до мене лети понад витівками прогресу.
Я ж від тебе – журавкою лиш на однім крилі.

2012

что ты делаешь?
ничего.
перевод, недосол бульонный,
в окнах сизо, в дому оконно
и лавра нет.

ждешь кого-то?
кого мне ждать.
словари, чечевица, перец,
иногда тяжело поверить,
не сейчас.

что ты, что ты,
что ты делаешь?
ничего.

Так боляче дивитись на фотографію людини,
Якої вже давно нема.
В кожній думці про неї бачити свою провину,
Адже біля тебе вона була завжди німа.
Ніхто не знає де зараз ця людина:
Чи добре їй чи ні.
Лиш пам'ятаєш,що для нас вона була єдина,
Хто міг сміятись навіть крізь сльози сумні.
Іноді хочеься почути ніжний голос,
Який давно забарали цигарки
І бачити знову русий волос,
Який освітлювали всі зірки.
Знаєш,часто так буває,
Що ангели забирають того,хто сам цього не знає.

Важко розуміти,що відбувається навколо,
Коли після палких поцілунків залишаються лиш шрами у думках,
А ти продовжуєш довіряти йому знову,
Бо "розумній люди" кажуть,що все в твоїх руках.
І як би боляче наступного разу не було,
Ти далі не вчишся на своїх помилках,
Адже спогади давно вже минули,
А брехня здається такою щирою в устах.
І далі віриш бездонним очам,
А потім знову розчаровуєшся чому не побачила в них за "щирістю" сміх.
Пригадуєш про прості,але красиві слова по ночам
Й гірко стає від того,що зупинити це не не зміг.

2013

У сутінках старого міста
Ти знайдеш мене випадково -
Ми блукатимемо по кам’янистим
Вузьким вуличкам літнього Львова.

Пити будем напій кохання -
Міцну каву, щоб не заснути,
Загасити щоб хвилювання,
Аромат нічних квітів вдихнути.

Нічне місто очі сховає,
Бо ж усюди закохані слуха
Як чуттєво скрипаль виграває -
Розітне Паганіні задуху.

Ця мелодія зникне уранці,
Ну, а поки безліч сердець
Добровільно здадуться у бранці -
Пристрасть спалить їх нанівець.

Це все Львів, наш Париж український,
Затуманить розум краса...
Я і ти…Зовсім поруч, так близько,
Атмосфера творить чудеса.

Це реальність чи все ж напівсон?
Більш не буде схожих побачень,
Де б здались почуттям у полон
Добровільно, без звинувачень. 2013

Давало літо бабине вистави,
останні, жаль. У голубому небі
засяяли листочки золотаві
квитками на феєрії січневі.

1993-2013

Тих осеней… булО, булО –
курчат рахую вперше…
Ті осені, що були перше,
на конях… мить одну несло.

Тих осеней… не виділяв із ряду –
зиму, весну і літо…
А! .. Що було хотіти?
Ще на листочки червону помаду?!!

Тих осеней… небес холодна просинь? -
Ні! Помаранч та фіолет -
суцільно-трепетний момент…
і аж…
      прИ-шелепотілася та осінь -
осеней осінь…
2013 р.

*Олександр Олехо

Снова, дружище, осень

Снова, дружище, осень.
Падает мертвый лист.
Спесью зеленых сосен
воздух лесной душист.

Снова уныло небо
стелется желтым сном.
Мокрым рисует мелом
осень холодный дом.

Снова виток спирали
в жизни земных дорог.
Серые дни и дали –
вехи людских тревог.

Снова в душе поэта
легких печалей груз.
Где вы, весна и лето,
время высоких муз?

Снова, дружище, осень.
Знаешь, я даже рад.
Листья за ветром носит.
Время считать цыплят.

Олександр Олехо

Знову, друзяко, осінь
(переклад Я Анонім)
Знову, друзяко, осінь.
Падає мертвий лист.
Чванством зелених сосен
пахне духмяно ліс.

Знову тужливо небо
стелеться в жовтім сні.
Мокрим крейдує штибом
осінь холодний дім.

Знову виток спіралі
в бутність земних доріг.
Сірії дні і далі –
віхи тривог людських.

Знову в душі поета
легких зажур вантаж.
Де ви, весна і літо,
музи крутий віраж?

Знову, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть рад.
Листя за вітром носить.
Час рахувать курчат.

Знову, приятелю, осінь
(технічний переклад)

Знов, друзяко (приятелю), осінь.
Падає мертвий лист.
Пихою (чванством) зелених сосен
повітря лісове запашне (духмяне)

Знов сумно (тужливо,сумовито) небо
стелеться (слатися) жовтим сном.
Мокрою малює крейдою (крейдує)
осінь холодний дім (хату, оселю, будинок, домівку).

Знов виток (кручений) спіралі
у житті земних доріг.
Сірі дні (днина) і далі (далечінь) -
віхи (тички) людських тривог (збентежень).

Знов в душі поета
Легкого суму (жури, туги) тягар (вантаж).
Де ви, весна і літо,
часе (пора, година) високих муз?

Знов, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть радий (втішений).
Листя за вітром носить.
Час рахувати курчат.

Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

В салатному – хлопчик, з-під шапочки – вухо.
Спинився автобус… Кондуктор утік.
Дитя світляне так пасує до кухні…
Хворію ремонтом і слухаю «ТІК».

Дощі остобридли… З грибочками бабці
Обсіли узбіччя… Пасую: там – яд…
Утомна, тягуча, злютована праця.
І хочеться в літо, а в лютий – навряд.

Немов на роботу, ходжу в магазини.
Церата і сито – під колір шпалер.
Десь тлумиться віршів ревуча лавина.
Пишу залицяльникам:«Ні, не тепер…».

Люблю і любила красиві статури.
Є, кажуть, незрима душевна краса.
Жебрак превеселий жує хачапурі…
А я – у мінорі: спрозорів ботсад…

Купюри летіли… Купляла незайве.
Рецептів не треба, бо вмію усе.
В Криму конфітюри варила із айвів,
А тут… гарбузи мій синочок несе…

У місті вільготно, в оселі – затісно.
Та ще не зустріла такого села,
Де край макотерті - бабусина пісня,
А мамі сонети плюскоче Сула…

Кондуктор вернувся. Не вернеться батько.
І плащ не злиняє, і чуб не зросте.
Піп каже:«У пеклі», я ж знаю – безхатько.
Не вийшла у жовтень… Жаліти пусте.

Стояв на зупинці. А я відвернулась.
Образа у горлі застрягла грибом…
Він борсався, плив – між горілки і мулу…
Заплив у петлю, бо зневірився, бо…

Тепер ми – ровесники, батьку Іване!
Підважую вперто масні лемеші…
А ти у краю, де не крутяться «мані»…
На храм Лемешівка гуде, ми – чужі.

Якби ж то я вийшла… Якби ж був хорошим!
Не знаю адреси… Тужу – між химер…
І ходять повз аркуш нові листоноші,
А біль прастарий і сліпий, мов Гомер…





2013

…Слухай, а, може, лишити усе як є? Жити до ранку, думати про своє. Зрештою, що нам чекати від цього світу? Завтра ніде і ніколи не настає. Але сьогодні – зваб мене і зведи, я інфікований пам’яттю назавжди, в пеклі пустелі цього безкінечного літа ти моя спрага і океан води.
Знаєш, усе, що сказано або ні, все, що вмирає в тобі або у мені, час, що крізь нас протікає, немов крізь сито – наші з тобою шанси у цій війні. Бо безкінечність – надто короткий строк, щоб осягнути значення помилок, щоб розучитись вірити і любити…
…Я проміняв би всесвіт на твій дзвінок.

А за пасмами сонця чутки у чумарках,
барабани каштанів, рівняння на дріб,
і сумний золотар постарілого парку
дочакловує місту нову аватарку,
що настирливо схожа на вкрадений німб.

Заклинання майбутнього в сонмі осоння,
од воріт до воріт не чужий листовир.
Домальована вічність на храмах і скронях
і чиїсь карнавально прикрашені поні
повертають завулкам недоспаний мир.

Свіжі випічки посмішки, крихти зі столу
для собачок і Чура з дірявих горищ,
і жагучі пориви до… першого кола,
а відтак - до дев’ятого, й Данте спроквола
за «Божественну…» знову береться з узвиш.

Художник Ярослав Саландяк «Про спрута» - 2004 -2007р., полотно-олія, 45-45-70 см.(фрагмент).

Як не лякав тебе зими режим:
«По снігу побіжиш ногами босими!»
Ти яблука найбільші залишив
І найгарніші серцю, осам, осені.

А час минав, і намір угасав,
І солов’я замінювали квакуром.
Тебе вже не запалює краса,
А жах пече: раніше не потрапила б

У пазурі і зуби злі зими
Із іклами буранами-морозами.
У сад біжи і пузу те зірви,
Що залишив ти серцю, осам, осені.

2010-2013

Ми тільки цвіт.
Лише початок
І школа творчості у нас.
На цілий світ
Щоб прокричати
Про щось своє,
Настане час!

Ми тут зібрались, Україно,
Твої і дочки, і сини.
А вже, коли цвіте калина,
То будуть "Грона"* восени!

30.03.2013

...«чаклую» знову з настроєм і перцем!...
Зі спецій тільки перець на полиці,
Та настрій вмію створювати серцем:
...вже додано гвоздики і кориці,
Кінзи, петрушки, кропу, базиліку,
І часнику надавлено доволі,
І вкинуто цибульку невелику,
Імбиру тертого, і звісно, дрібку солі...

Варю і мрію: може прийде, часом,
Прозаїк в гості, із вином і м'ясом...

Одного разу хтось запитає мене за що я люблю Львів.
Я затамую подих,щоб підібрати декілька красивих слів.
Але жодне слово не розкаже нічого,
Якщо ти не бачив цього містечка старого.

Це місто сповнене тепла і світла.
Старовині будівлі,запах кави і чисте повітря.
Добродушні жителі,які цінують українську культуру і мову.
Нічне сяйво Місяця замінює дітлахам колискову.

Тут нема старих чи молодих людей,
Всі одного віку,всі одних тіней.
Вуличні музиканти захоплюють віртуозною грою.
Звуки інструментів дивовижно гармонують з місцевою красою.

Можливо,хтось цього не помічає,
А хтось і величає.
Проте,хай там як,
В кожного свій вибір і смак.

Важливо просто любити це місто таким,яким воно є,
Адже воно рідне,воно твоє.
Львів завжди був і буде,
Тому не забувай його і він тебе ніколи не забуде.

2013

Кажеш,що душа твоя страждає?
Але чому?
Чи рідна дитина на твоїх руках помирає?
Чи може ти не маєш де зігрітись у холодну зиму?

А чи знаєш ти,дурна дівчино,
Що таке бути без грошей?
Коли не маєш ні копійки на шматок хлібини
І біля тебе нема близьких людей

Тебе кинув хлопець чи вдарили батьки?
Ох,вибач,це така біда
Ще гірше,ніж ставити в церкві свічки
За тих,кого поряд давно нема

Звідки тобі,тупа дурепо,знати
Що таке бути сиротою?
Коли не можеш сказати:
"Мамо,я хочу бути назавжди з тобою"

Коли на твоїх очах дворова тварина стікає кров'ю
А ти не можеш їй допомогти,бо сама лежиш майже непритомна
І не можеш її приділити любов'ю
Та й звернутись на допомогу,тому що сама бездомна

То ж закрий свій рот і насолоджуйся життям
До поки в тебе є дві руки,дві ноги,зір,слух і вміння розмовляти
Бо комусь цього Бог не дав.


2013

Хай там що, а я ще сію
В полі дум тривожних
Заспокійливу надію
На прощення Боже.

Почуття мої відрадні,
Мов яса у темінь,
Що долає жаху надмір
У журі яремній.

І ввижається розбійник,
Що у мить останню
У життя грядуще сіє
Рятівну осанну…

27.10.13

Розкайданені далі... Часовости мудра брова
засуворіла гостро над Овида оком - досада.
Дракоосінь волав, сиві смоги спиваючи , рвав
гологіллям ікластим із неба низькі виногради.

Iзвивався з-заґраття і волею крила омив,
погубивши луску золотаву - задихав огнями,
а тепер в тулумбаси небесні кидає громи,
походжа важколапо - лиша чорториєві ями.

А кленове очище Дракона - напружений мак-
ріже обрій зіницею - хоче жертовної Діви...
Осідлає вона, приманивши його кількома
білозгубними звуками зимности - шепотом тіней.

І по шкірі кандзюбистій паморозь перша пройде,-
блекотою сніжинною Осеня вкоськає Діва.
і осмоленим листям розсипеться тіло руде...
Переможна жертовниця - мрія убивчо- зваблива.

Усе, звичайно, скайп не передасть,
А телефон у відчаї безсилім,
Бо я - живу!- і в слові цьому страсть,
І посмішка, і тіла рух звабливий…

Вглядаюся у себе, мов вікно:
Думки спітнілі, погляди байдужі,
Он на вечерю хтось вжива вино,
А хтось лиш воду - і тихенько тужить…

А із вікна лиш холод, дощ та Айва,
І втрачені хвилини. Вже без сяйва.

27.09.2013


збіги обов`язкові

Ти ставиш свічку за чиєсь життя
І сльози воском падають в долоні.
Чомусь за себе молитов нема,
Чомусь за себе всі слова – солоні.
Благаєш небо вберегти... когось
І за чужі гріхи несеш спокуту.
Загадуєш і мрієш – не збулось.
Немов не сльози проковтнеш – отруту.
Та знову шанс. Ти знов – у молитвах.
І ладан бальзамує давні рани.
Минає дикий біль і вічний страх,
І ти благословляєшся словами.
Життя навчило спалювать мости,
Але не вміє прихиляти небо.
Та знову на коліна стала ти.
Знов молишся. І вкотре – не за себе.

2010

Цікаве запитання –
Як живу?
Все, звісно, не розкажеш телефоном...
Багряне листя стиха на траву
Вкладає вітер.
Виноградне гроно
Наповнилося соком.
А вночі
Спить голуб на моєму підвіконні.
Сьогодні зранку сіро,
А дощі
Осінні
Колисково-монотонні.

Живу...
Як всі!
Втікаю від проблем
У дивний світ фантазій та ілюзій.
Пишу вірші,
Нових шукаю тем,
Знайомлюся
І маю уже друзів.
Живу...
Радію осені, дощу,
Збираю листя жовте у букети.
ПлачУ за все!
І дорого плачУ...

А запитати хочеться: „ А де ти?”
Та я мовчу.
Тамую давній біль
В кутку душі.
Єдиний порятунок
Мовчання золоте.
Як ти посмів?
Навіщо кинув слово – наче трунок
У вир душі?
Ти дуже завинив!
Де взяти сили, щоб простити вкотре?
Життя, що повне гроз, незгод і злив,
Як літо бабине – не тепле і коротке...

Живу...
Як осінь!
То сльоза спаде,
То посміхаюсь,
А бува – радію,
Як бачу чорнобривці де-не-де
На клумбах міста.
І лелію мрію
Голубкою летіти в небеса
Із голубом...
І день отой настане.
Щасливі вогники ще спалахнуть в очах!
У Львові осінь... Зацвіли каштани.

26.09.2013р. Львів

Важко дихає вітер,
та легко під сонцем
тілам,
що сплелися,
злилися
на пляжі
і стали
єдиним.
Одне одного пристрасть
пронизує мовчки,
а там
під смичком
будуть вже
скрики
скрипки
текти щохвилини.

І, підслухавши звуки,
збентежені білі хмарки
червоніють
край обрію,
наче
цнотливі дівчата…
Важко дихає вітер
і хвиля
тече
у ріки,
а мелодія скрипки
не думає навіть
кінчати…

2013

Стоїть весільна осінь на порозі.
Іду з корчми у церкву, бо відпив...
Перетасую ворогів і грози.
Одних простив, а тих перехрестив.

Усмішки наші – вже черлені шрами,
Подібні – як покійник і дитя,
Що йде по колу: з мами і до мами,
Набувшись, як удома, у гостях.

Ламає нас життя і гне, як лози.
Не зломить що – те загартує дух,
Як тіло загартовують морози,
Як грози – яворину молоду.

Я вже також йду там, де треба небу...
Люблю Христа, що з храму гнав бариг.
Роблю, що хочу, а не те, що треба,
Сподобившись тим самим дітвори...

Повстав я проти себе словом-тілом,
Нічні глибини переживши вщерть.
Покаявся.
Живу тепер набіло.
Люблю життя і поважаю смерть.

Мене уже ти не перенатуриш.
Моє веселе горе не проп’єш.
Бісівське чмо мене ломило з дуру.

Те чмо пропало.
Я ж навіки є.

Коли вийде з-за хмари надія,
І веселка дарує всі барви,
Знов зустрінеться щастя примарне,
Знов здолаємо розпачу змія.

Сонце й літо, ромашки і трави
Так духмяно пробуджують силу,
І щасливими станем ласкаво,
Знов злітаєм в натхнення на крилах.

Усміхаються люди привітно,
Усі справи течуть кольорово.
Для примноження щастя і світла
Знов засяє проміння ранкове.
2011

Люблю напівпорожній холодильник:
це значить – добре все засмакувало!
…рожеве з часничечком на скоринці
учора ще було! Вже’м не застала…
Відкрию дверці - і... політ фантазій:
шедеври кулінарного мистецтва
аж просяться у горщики... Наразі -
«чаклую» знову з настроєм і перцем!...

27.09.2013

І.Д…
Ще буде щастя невідоме
І милосердя Боже теж,
Якщо ти заздрощів оскому
З душі, як давній гріх, зітреш.
Якщо позбудешся обмови,
Зневаги, кпини з-під поли –
То світ взаємної любові
Тобі відкритий будь-коли!
27.09.13

Саксофоном розплакався ранок
І за комір стікає роса.
Необачно виходить на ґанок
Ненаситна тривога прощань.

Клапті осені листям пожовклим
Відриваються з неба бажань
І під ними невтішно-набрякло
Відкривається синя межа,

Чи безмежжя холодного простору,
Невгамовно-тремка просторінь.
А душа, ніби квітка на острові,
Ніби свічка на площі горить…

Ніжна музика скрапує з пальців,
Що торкнулись очей мимохіть,
Жовті усмішки – часу вигнанці
У жовтневім кутку помовчіть.

Хай зіщулиться серце натхнення,
Зайчик сонячний хай потремтить
На маленькій долоні кохання
Неповторно-насичену мить.

27.09.13



Читати повільно, під вказану музику, щоранку, натщесерце, протягом вересня-жовтня

Напиши про удачі відсутність
Похвалися добром «через край»...
Але щастя свого на вселюдність,
Не подумавши, не виставляй!

Люди добрі усе зрозуміють,
Не відмовиш їм у співчутті.
Та не всі вони щиро зуміють
Порадіти за тебе в житті...

Щастя часто від заздрості гине,
То ж, не треба його – у віршІ.
Цю реліквію дорогоцінну
Бережи у скарбниці душі!

2013