І ти прийшла в життя моє,
як, наче вчора, обіцяла,
коли ще юність процвітала.
Я ось який. Який не є,
а ти прийшла і це – не мало.
               І я не витираю сліз,
               і радість душу розпирає,
               коли поезією раю
               іду на зустріч, як на біс.
Не жаль, що ми без брудершафту,
та жаль, що сива борода,
а ти смієшся з фоліанту
ще зовсім, зовсім молода.
               Якби я знав, що так давно
               ти нашу зустріч напророчиш,
               то я подався б світ за очі
               аби з тобою заодно
« в пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба…»,
а більш нічого і не треба,
коли не вистачає слів.
               Своє мені не розказати, –
               на все у тебе є патент.
               То краще просто помовчати,
               щоб душу не розбити вщент.
Із долею пора миритись.
Немає нас між молодих.
Ти поспішила народитись,
а я, мабуть-таки, не встиг.
               Але якби дебют і склався,
               то ендшпіль – як на рану сіль.
               Як не Тебе, то Вас боявся б.
               Мабуть і я таким удався,
               що б’є недоля, наче міль.
Мабуть за те, що не набридло
на Музу тратити життя,
аби було безмежно стидно
Тебе не знати до пуття.
               Отак собі і прожили, –
               не позичали біографій,
               не розсилали фотографій,
               неначе то й не ми були.
На прохідне немає часу,
аби ступити лишній крок
чи то з Олімпу, чи – з Парнасу,
як інколи, буває, Блок.
               Тепер ось доганяє старість.
               Лишилось, – кожному своє.
               Життя безплатно роздає
               то жаль, то сум, то тиху радість,
               що ми ще де-не-де ще є.
Що без нарацій роздивились,
яка конклюзія глави,
де ТИ навіки залишилась,
а потім появились Ви.
               По Ваших книгах я навчився
               не ждати манни з висоти.
               Мені до Вас не дорости.
               Не я один зорі молився,
               аби лишатися на Ти.
Хоч жартувати цим не гоже,
та на регістрах всіх октав
я Вас люблю цілком серйозно.
Я Ваші вірші цілував.
               І хоч ім’я високе – Ліна
               дарує Бог не багатьом,
               а я не стану на коліна.
На те і вільна Україна,
аби і я не був рабом.
.......................................
Тяжіння душ таке земне.
Ми поглядів не відривали,
коли сторінку відкривали
в надії − доля не мине.
               Всі ті зажурені роки
               Ви так далеко заглядали.
Але й на відстані руки
Ви не помітили б мене.
               Та факт −
               незнаного впізнали.

                              1985-2014

Космічний автобан Чумацький Шлях
На зоряні парсеки шаль накинув, -
Туди, де астероїди шумлять,
Як серце дальнобійної машини.

Не спить і око пильного Тільця -
Прожектор над'ясний Альдебарану,
Комети у Юпітера в гостях -
Пустунки, що хвостами небо ранять.

Сидить на троні дригом догори
Любителька похвал, Кассіопея,
О, батьку Посейдоне, довго рив
Могилу темну підданим Кефея?

О, діти Зевса, - дика іпостась,
Праматір ви забули, сиву Гею,
Хулою запаскудили вуста,
І досі кирпи гнете, мудрагелі!

Годі сльози лити! Гей, народ!
Хто живий, оговтуйся, виходь -
вивертай полатані кишені.

Зустрічай "на біс" і "на ура"
гамірне парад-але. Пора -
скоро! скоро! скоро! на арені:

клоуни, гімн_асти, силачі,
ілюзіоністи, трюкачі,
і жонглери... грішми чи словами.

Втім, про наболіле - нічичирк.
Знову в Україну їде цирк.
А квитки вже в продажу - у храмі...

2014

Повертають лелеки додому –
до покинутих осінню гнізд.
Ні виснажлива путь, ані втома
не вгамовують радості сліз

на лелечих очах. Батьківщини
обійма неозора блакить.
Але чом же тривожно, полинно
присмак просторів рідних гірчить?

Чом захмар’я пташиного лету
стоголосо пронизує клич:
«Слава У…» – й застрягає стилетом
у гортанях небесних облич.

Ще не відає пташа громада
про майданівські жертви зими –
у оселях, де завше їм раді,
багатьох вже немає в живих…

Повертають лелеки додому…

19.03.2014

За хмари сонечко сховалось.
Тихенько плаче небосхил.
Я б знов охоче політала,
на жаль, нема вже в мене крил.

Їх відітнули. Так і бути!
Якось без них я проживу!
Хоч важко птиці позабути
той смак польоту. Я живу!

Живу без крил я і без долі.
Живу у смутку й у журбі.
Так хочу вирватись на волю,
та не під силу це мені.

Безкрила птаха не літає,
хоч як хотіла би цього!
До неба очі підіймає,
блага у нього одного.

Та небо тут не допоможе,
не дасть воно їй інших крил!
Я теж літати вже не можу.
Дивлюсь, як птах на небосхил.

Я проживу! Ти чуєш, доле?
Я проживу без висоти,
без неба, простору і волі!
Мене не поламаєш ти!
2004

Вірить хтось іще у “братню” казку?
Рот поширше , Крим ковтнемо – Гамс!
Скинув врешті вовк овечу маску
Під загальні крики “одобрямс!”

Аплодують, у очах покора,
Світ готові ввергти у біду,
У тіні імперських триколорів
Зрадники у першому ряду.

Як в “совку” – вставання, грім овацій,
Лицемірства і брехні потік…
Ось у всій красі новітні “наці”,
А надворі ж двадцять перший вік!

Від братів таких – спаси Пречиста,
Вибрали момент – і пруть з ножем!
То в крові сусіда-шовініста –
Загорілись очі на чуже!

Росіяни мали би спитати
Ту Госдуму, що скорилась злу –
Їхні діти будуть воювати,
Чи, як завжди, “доблесно” в тилу?

Нам на “благо” – аж на очі сльози…
“Разом нас чекають райські дні…”
Хто повірить? Ну хіба що кози
Десь у вологодській глушині.

Як співа соліст кремлівських арій!
(Був гарантом міжнародних прав)
У Москві написано сценарій –
Тільки українців хто питав?

Україна справиться з бідою –
В нас Дніпро є, воля і земля!
Краще бути круглим сиротою,
Ніж гарантом мати москаля!


19.03.2014

I saw a dreem, like at Pechersky hills
Against the Bercut gangs my brothers stood,
Laid down their arms unable to stand in battle,
Came to the enemy in the repentance mood.

The horror woke me up.
Among the graves I'm standing,
Here sniper's hail in their hearts was shooting,
My brothers died in an unequal fight,
My dreem deceived me. It wasn't right.
( переклад-переспів з восьмивіршами Дмитра
Павличка)
Пам'яті Небесної Сотні
Березень, 2014

Старезні липи вибігли на шлях,
Погорбивши свої гіллясті душі,
І стали там тривожно й незворушно,
І вистигають на семи вітрах.
Ночами сняться липам дивні сни,
Де з вирію летять лелечі зграї,
А небо їх уже передчуває
І синьо-синьо кличе з далини.
Бо так близенько вже вони – от-от
Попід крильми почують Україну,
Таки добувшись поріділим клином
До ясних зір і до прозорих вод.
Там теплі гнізда на старих дахах
Ще досі марять спогадами літа,
І вибухають золотавим цвітом
Старезні липи, вибігши на шлях…
18.03.2014

я намагаюся вигадувати гарні речення,
Господи,
та мені б тільки бачити її з ранку,
заспану…
вона потрібна мені як допінг, для забезпечення
роботи
моєму серцевому клапану.

нехай забирає думки… я їх і так жену…
я кажу їй багато того, що раніше казав подумки.
та мені б лежати, дивитись на неї ніжну і збуджену,
і рахувати на тілі у неї
родимки…

і дотиком пальців,
губами вивчати ландшафт її тіла,
її пахуче волосся, вуха, ніс, брови… вії…

і робити це ніжно,
щоб шкіра її тремтіла,
минаючи губи її надзвичайні, сповзаючи нижче шиї…
М.Філдман

Мало двух великих океанов?
Суши не хватает на Земле?
Может, просто обезумев спьяну,
танками проходишь по Чечне?

Нет. В веках война - твоя стихия,
цель и сущность хищного орла.
Сколько, безразмерная Россия,
бед и горя людям принесла?

С первых дней ты роковой ошибкой
князя Долгорукого была,
если всех соседей с легким шиком
грабишь, ненасытная Москва.

Стонут покоренные народы,
к счастью рвутся из последних сил,
жизни ставят за глоток свободы,
за цветы родительских могил.

Страшно: в эру краха всех империй
и цивилизованных мерил
продолжает Кремль ЛДПРить
от Калининграда до Курил.

17 декабря 1994

Вибиває годинник мої думки у такт,
За вікнами птаха тягне високі ноти.
У кожних стосунках має бути антракт,
Щоб зрозуміти, хто ти.

Палає у серці вічний вогонь життя,
Поети складають все нові і нові сонети.
І не потрібно тобі нічийого каяття,
Щоб зрозуміти, де ти.

Для ненароджених ще не існує страх,
А для життя мого вже не потрібні рамки.
Мені досить побачити сонце у твоїх очах,
Щоб зрозуміти, як ти.

13.03.2014

Це літо бабине було.
Чому ж мені так стало млосно?
Дитинство й юність замело -
І перед вічністю так тоскно.

Космічний шлях – шлях забуття.
Назад не вернешся ніколи.
“Нема, синочку, вороття”, -
З бабусею йдемо до школи.

Так дивно й смішно це мені.
До смерті ще далеко досить…
… Та вже мурашки по спині,
Коли осіннє листя носить.

Це душі мертвих нам дають
Відрадний знак з тамтого світу.
Вони заради нас живуть.
Усюди нашого є цвіту.

І павутинкою мене
Бабуся ніжно оповиє.
“Не бійся, сину, все мине”.
Лиш пес вночі тихо завиє.

О, літо бабине моє!
Старенька грамоти не знала.
“Життя на світі вічне є”, -
Мені бабуся в сні сказала.

2011

Вставай, неробо, ледарю, пияче,
махляре, спекулянте, маніяче,
халтурнику, хапуго, бюрократе,
розбійнику, убивце, казнокраде,

вставай, крадію, здирнику, бандюго,
наклепнику, запроданцю, злодюго,
нездаро, хаме, хулігане, пройдо,
шахраю, дурню, заздріснику, хвойдо,

вставай, наркоторговце, дармоїде,
зі сходу Суд Страшний на танках їде!

2014

Блукає зима по околицях,
Інтриги зі снігу снує:
І хочеться їй, і колеться,
Вернути назад своє.

Їй стежкою вже б кривою
На північ прокласти маршрут:
У місті, де пахне весною,
Цю зиму не скоро ждуть.

Відпочивай… Весняний вільгий вечір,
мов шаль зірчаста, ліг землі на плечі,
і відпливли у сиву порожнечу
тривог човни…

А я твоїм подихаю мовчанням,
до снів німих молитвою причалю,
аби вберіг нас янгол від печалей
і від війни…

Жаских заграв уже затихли кроки…
Я поряд, любий, – спи, і ненароком
оцей всевладний богоданий спокій
не віджени…

Мені наснився друг (душа його витає
за обріями довгих двадцять літ)...
Іще ми молоді... Жага життя навзаєм
з очей аж вибухає у політ...

О, ясно-зримий сон... Чи, може, знак Господній?..–
Таки про друзів спогади не сплять…
І пам'ять не вмира… Згадалося: сьогодні
тобі було б оце – шістдесят п’ять…

15.03.2014

Ты, говорят, Отрепьев, Путин!?
Афонский глас не есть седым.
Ты хочешь вымыть руки в бунте
и выбрал чашу, то есть Крым?

Видать, учился ты прилежно,
и твой учитель - сам Пилат.
Руководишь ты не манежно,
но... не царь-пушкою у врат.


18.03.2014

Це просто тут! Це зараз, ось…
Здригнеться світ і знову змусить
пробігти, кинутися повз
від правди. Знов її позбутись.

Слова – розстріляні. Вони
не перші нам і не останні…
На стадії війни? Вини,
тримаючись за гострі грані?

У сотні збільшилось імен…
Героїв імена – не тлінні…
Сягне до неба постамент –
Чому ж я плакати не вмію..?

Не знаю… хто життя моє
для мене збільшив чи поменшив –
отой бовван, що вкрав мій день,
чи хлопчик, що помер найпершим…

***
Що ж бо, Самотносте, лови…
Я не з тобою, я – сама собою!
Не вірю, що закінчиться любов’ю
цей матч. Пробач мені «голи»!

Мій воротар – моя душа.
Лише вона тримає всі удари…
Така з небес весна пливе примарна,
що вже й вона не вопроша –

чи доля грає, чи фантом,
чи так розкроєні нерівно пазли…
А ми – гротескні, дикі, дивні блазні,
Та… Непереливки обом…

Що ж бо, Самотносте… Ще мить –
й завіса! Постулати, аксіоми…
Життя поставить крапку замість коми,
І вже сумне не заболить…

2014

Чужі… чужі мені слова…
Якби ж то я їх і не чула…
Отрута чорна полива
чиєсь майбутнє і – минуле…
Усе, що мріялось, за мить,
все світле з мороку спитати!
…Та я не в змозі… Так болить,
що геть зірвалася б із хати
і… Вийшла в ніч і – до небес!
Розвіяти на пил, на порох
усе чуже мені, що – днесь,
що підступило, наче ворог…
…Невже цей світ отак змілів –
зібгався й розлютивсь до кулі..?
О! Вийти степом до вітрів!
Де правда душу не осудить!
Не знаю що… Та в серці є…
щось тихе й громом вікопомне:
– Я єсть народ, що – повстає
За Україну, Честь і Слово!

Україно, вставай!
По периметру серця - вогні!
Ми не зійдем з Майдану!
Ми готові за волю умерти!
Нас готові вбивати...
Лиш за те, що читаєм Шевченка!

Ми прості сівачі.
Не бажаємо сіяти зло.
Ми такі ж, як і ти,
Рідний брате на сході країни!
Ми такі ж, як і ти...
Вороги нарекли нас - "бандери"!

Приїжджайте у Львів,
Рідні браття зі сходу та півдня!
Приїжджайте у Львів
До простих безпартійних львів'ян.
Ми такі ж, як і ви,
Рідні браття зі сходу та півдня!
Ми такі ж, як і ви,
Тільки перші втомились терпіти!

Україна єдина!
Українці ставайте Майданом!
Проти всіх ворогів,
Проти партій, супроти диктату.
Ми ідемо на смерть,
Ми такі ж, як і ви,
Рідні браття зі сходу та півдня!
Ми такі ж, як і ви,
Тільки нас прозивають - "фашисти"!

Світла пам'ять героям!
З нами Бог і Небесная сотня!
Піднімайтесь з колін,
Рідні браття зі сходу та півдня!
Ми такі ж, як і ви,
Нас так само учили мовчати.
Ми такі ж, як і ви...
Україно, вставай!
Саме час нас усіх об'єднати!


17.03.2014

Як не є, а світові відомо,
що переборщили москалі,
і у них не всі сьогодні дома
на своїй і на чужій землі.

Русь моя, єдина, неділима,
над тобою знову вороння.
Тліє купина неопалима
і Марія молиться щодня.

Моляться месії і пророки
за твої невиправні гріхи
і переоплачені оброки
біля рала, плуга і сохи.

За твої квиління удовині,
за козацький викошений рід,
і за те, що омофором нині
укриваєш православний світ.

........................................................
« На границі хмари ходять хмурі.»
Україна знову на чеку.
Братани – загарбники в натурі
зав’язали очі кримчаку.

Із барлоги глипає Росія,
ласа на червоний виноград.
Їй приснилась місія месії –
європейця ріже азіат.

Сатана освоює манери:
«гарна міна при поганій грі.»
І лякає Путлєра Бандера,
і немає кайфу у норі.

Що було, повторюється знову,
і не виручає каяття,
що спочатку відбирає мову,
ну а потім землю і життя.

І уява знову намалює
ненаситну царствену сім’ю,
що і Україну закатує,
наче під копитами змію.

Ось вона стезя великороса –
авантюра, ігрища, війна...
І криваві світові покоси
пожинати буде сатана.

І за що така на світі кара?
Наче зіп’ялися із колін,
викурили з хати яничара,
а уже на обрії гоблі́н.

А за ним дементори і тролі,
і чеченець, і донський козак,
і у танку їде на гастролі
чукча-чукачабра без ознак.

Є висока місія померти
за незавойований народ.
Тільки, що вартує тої жертви,
що бере на себе патріот?

Хай пробачать ті, яких не буде,
і не буде кари на землі,
поки сонцем крутять москалі.

Що їм туга? Нелюди – не люди.
Та хіба історія забуде,
що жили вандали у Кремлі?

                   15.03.14

Цілий вечір – цикади й цитати.
Сонце нам полірує пороги.
Я не встигла тебе запитати,
Чи ти любиш мене ще хоч трохи.

І прибрати з плечей твої руки
Теж не встигла, чи, може, не сміла.
Я готова палить стародруки,
Аби тільки це сонце не сіло.

Ти прийшов до мене в четвер
Несміливий, із запитанням в очах
І вкрав мій спокій у свої вічні тенети
Тінь від твоїх плечей і не пам’ятати,
Що було далі…

Лети…лети, мій невинний ангел
Захисти — моє кохання
Зловіщий прогноз льодових баталій
Небезпечних магістралей
Набирає свої оберти

І я все ще не сплю поки ти поряд
Прислухаюся до твого подиху
І серце не б’ється. Воно вилітає з грудей
Так солодко
А час летить так швидко

Твої обійми гріють мене
Без них так холодно
Але світанок краде тебе.
Чути запах із кухні від кави
І твоя посмішка

Цей нестримний потік поцілунків
І твої очі сяють як зорі
Вони ніжні як ніколи
Ти загадка мого життя
Не йди. Хоча…до четверга

Безнадія
В моєму серці безнадія
А що робити як душа хворіє
Вогонь погас
Але ще тліє в безнадії
В безодні почуттів
Незрозумілих
Невиліковних
Серце…все ще болить
І ранить безкінечність
Оцих днів
Ковток повітря
Запах диму
Нове століття
Ті ж самі діти
Ті ж самі залишились
Безнадія
І вже не гріє
Чужа любов
Чужі вуста
І пустота
Накриває
Як цунамі хвиля
Твоя не своя
Й роки несуться
Як скажені
Наповнені
По венах безнадії
Два кроки назад
Два кроки вперед
Залишаюся на місці
З очима
Наповненими безнадії
Ти причина
Моєї агонії
Моїх зрад
А що робити
Коли з пам’яті не стерти
Б’є по висках
Моя вина
Що ти моя
Моя
І знову безнадія.

осінь 2013

Почуття ці почуття
Коли ми боремось за життя
За інше.
За Україну вона одна
За майбутнє наше єдине
І нації серцебиття
Все ще звучить під пісню Кобзаря
Ще не стерти з пам’яті дідів
Нашу історія, її правду
Цей біль, ще буде текти
І в жилах наших онуків
Ця кривда, хіба її забути?
Чого нам боятися, куди буде гірше
Ми на лінії вогню, ми на межі
А боротися сил замало
Їх забрали за двадцять років
Не ті гетьмани, що колись були
Просто боягузи, це ті ж «пани»
Вони програли, і їх давить злість
Втікати, ось що залишиться їм.
По дві сторони, дві України
Але одне коріння,
Одні у нас кривди
Але люби цю землю
І всім серцем, борися,
Зціли обламані крила
На вічній землі,
Мій брате незламної волі.

листопад 2013

Коли не залишається нічого
Крім неспокійного мовчання
І тисне в грудях запах волі
Що ж це мої грати чи свобода?
Коли без тебе, коли з тобою
Де правда, що це значить
Ці спогади й думки про тебе
Але чи зможу я кохати
Чи зможу так як треба
Бути вірним, чекати, йти до кінця
Що це значить кохати,
що потрібно відчувати
необхідно бути сильним
це однозначно. Щоб просто
просто покохати.
Без правил і без лишніх слів
і необхідно розум втратити
частково або все ж повністю
щоб нерозуміти…день чи ніч
сон чи наяву…коли він без неї
вона без нього. І якось пусто
ми йдем на ризик
і що чекати. Нам краще не знати
нам залишається просто…
просто кохати.

осінь 2013

Коли навколо ні душі
Коли моя лягає спати
І хтось кричить у нікуди
Про заборонене кохання

Дай волю диких почуттів
Дай те, що ми давно хотіли
Кохати так як воно є
І не чекаючи, взаємно

Коли навколо ні душі
Коли вже мій лягає спати
Далеко сняться йому сни
А серце б’ється наче поруч

І мало, мало, так мало слів
Застиглих на вустах твоїх
Коли не бачу тебе я
І тих очей, що кольору сонця

жовтень 2013

Дай мені шанс, дай нам шанс
Змінити все, кохати понад усе
Не посміхайся сумними очима
Я зрадила своєму серцю
Я пала так низько перед тобою
Перед тобою ні в чому невинна
Ти не мій і я не твоя
І про тебе думати не повинна
Але я знову падаю так низько
Коли думаю про тебе
Коли ще кохаю тебе
У своїх думках, не наяву
Крапка і я вже сплю
І снишся ти.
Дай мені шанс, дай нам шанс
Змінити все, кохати понад усе

Так важко кохати
Коли не поруч
Коли далекі дороги
І на серці холод
Ти знаєш як сумно
Не з тобою засинати
І без тебе мріяти
Хвилини рахувати
Кілометри міряти
Життя навпіл поділене
До і після тебе
Все стало так відверто
Що не хочеться без тебе
Ми переможені
І в спокої твоя присутність
Наповнює теплом мою душу
І твоя й моя відсутність
Стискає камнем груди
Нам передує лише вічність
І ми не знаєм що далі буде
Та в цьому є своя чарівність
Ми стали інші.
Роки вже значення не мають
Ми стали сильніші
Але життя без тебе не уявляю

В природі споглядаю
у розпалі війну:
зима не підпускає
до володінь весну.
То дихає вітрами,
немов ковальський міх,
то разом із дощами
колючий сипле сніг.
А то скує морозом
калюжі... днів на три.
Бо що оті погрози -
весняної пори?
Зима втрачає силу, -
стратегія ж весни:
лелеки дужі крила
і грози-перуни,
конвалія у лісі
і жвавий потічок,
журавлик в синій висі
і первісток-листок.
Дарма владарка біла
втішає гонор свій -
весна тактично й вміло
все ж виграє двобій!

Як можуть жити ці тюльпани
Коли в країни серце в’яне
Коли країни вже не має
Без гір скалистих неозорих
Як можемо міняти ми кордони
Коли не ціняться права й свободи
Ні тут ні там. Для них народ не люди
Історії уже немає. Її забули
І нами граються як можуть
На інстинкти травлячи собачі
А вони царі. Вони жирують
На ще могили свіжі їм байдуже
Весь світ у вічі їм поглянув
І страх бере від зла і люті
У тих очах залитих кров’ю
Де від людини нема нічого
Та, це ми по ходу майдануті
Якщо у жилах козацька кров тече
Що любить волю і свободу
На мову нам давно байдуже
Головне не втратити в собі людину
І віру у сонце ясне над головою
Блакитне небо і золоті поля пшениці
Як можна землю цю не любити
Що нас ростила і нас годує
І гордо зветься Україна!
Моя ти квітка нерозцвівша
В морозах лютих не зігріта
Прийде тепло прийде весна
Бо українця дух сталевий
І патріоти не за гроші й не від страху

Ми так боїмося війни
А що як виходу немає
За що Україна так страждає
Від влади скажених псів
Яких давно пора приспати
Вони рятують своїх «братів»
Від чого? Від правди і свободи
Їм в очі муляє наша воля
Наша багата земля, яка байдужа
Всім хто нею управляє
Розкрадуть, підмажуть і гуд бай
Це не америка, це раша
Нам не дає спокійно жити
Пхнуть носа не в свої діла
Своє ж гамно вони не бачать
Так треба їх нагодувати
Нашим салом і перцем з хріном
Щоб сльози капали з очей
Їм чорним морем і нафтою із газом
І не поможуть їм противогази
І вибити всі сталінські замашки
Бо знаєм чим закінчеться поема
Тим що і в 91-му – розламом
І цій імперії кривавій прийде кінець
І Україні слава! Героям слава!

Він сам собі пастор і гангстер:
Зашкалює праведність жестів,
Та усміх очей украганський -
Немов демонічне нашестя.

Що рухає птахом дволиким?
Удень в ньому зло під арештом,
Вночі в нім - кривавий Столипін
І матеревбивство Ореста.

Подвійність - це бог резонансу,
Ген, стіни двигтять, як Берестя.
Він Янусом став і вигнанцем, -
Ріці забуття вже не скрести.

Так, учора була я грішною -
Про прощення молила всевишнього,
І учора була я винною
З поведінкою ще й віктимною.

Відсьогодні я буду чемною:
Ні при чому і непричетною.
Тож, облиш недозбирані докази
І купованих свідків покази.

Все одно твої сподівання
На моє чистосердне зізнання
Всі пусті — не зізнаюсь ні за що -
Ось така я у тебе пропаща!

Висувай мені обвинувачення
Кодексовані й досі не бачені,
Об’єднай всі провадження в зведене,
Та провина моя не доведена!

Тож дозволь мені бути чемною:
Ні при чому і непричетною -
Краще жінку свою кохати,
Ніж судити її до страти.
10.03.2014 р.

Нами бавляться, нами грають,
нас розігрують у лото,
не пускають "рабів" до раю,
не питається нас ніхто
про бажання...
О древній роде,
Що запрагнув собі, чудний?..

По терновий вінець свободи
брат із братом шикує стрій.
Брат із братом візьмесь за руки
і дотулить плечем плече...
- Чуєш, брате, тривожні звуки...
Ллється кров, що у рай тече...

Грай, картяре, на людські душі -
пімсти тліє пекельний дим,
бо свободи вина хильнувши,
не нап'ємось уже нічим.
Бо не дарма життя пролите,
дух любові не вмер, не всох
Бо не можна того убити,
що дарує предвічний Бог.
березень 2014

Круки, злетілись круки
На муку, нестерпну муку.
Зносить бурхлива хвиля
Милі, за сотні - милі.

Крові, пролито крові,
Знову дрижать основи.
Рани, не гоїть рани,
Мрія, що вже омана.

Стогін приспить тривогу,
В безвість веде дорога,
Там заблукати просто,
Зняти ту голку гостру.

Як обійти спокусу?
Чи омине покута?
Досі то чим закуті?
Скоро скінчаться струси?

Умом Россию не понять,
Ее аршином общим не измерить.
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить
Федор Тютчев

Пустынный свет на звездных берегах
И вереницы птиц твоих, Россия,
Затмит на миг в крови и жемчугах
Тупой башмак скуластого Батыя
Николай Рубцов «Видение на холме»

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Тебе не проміняв би ні на кого,
О, Воле, - кисень мій молодцюватий!
Та доки ти цвітеш буйноголово,
Хто в змозі вітер цей поцілувати?

я тоже устала, брат мой,
толпиться, шагая шатко,
себе вопреки, среди
птенцовой дремы лампадок
в зеленых гривах гвоздик.
не каркается кассандре,
хоть богу ее веди.

мені подобається наповнювати свої думки тобою,
наче дим - свіже повітря. це трохи дико.
але одвічно та сама картина -
дим розчиняється, все забувається.
мені мало думок; мені треба, щоб кожна клітина пахла тобою.

вдихати тебе
думати про тебе
жити з тобою

я не хочу бути,
наче птахи в клітці,
без свободи.
ми будемо там,де будуть сходи,
аби йти далі і далі,
не стояти на місці.
ми не чекатимемо змін, нагод, перешкод.
ми створимо самі.
крізь холод
чи спеку
пройдемо небезпеку.
і навіть австралопітеку
не зрозуміти
нашу картотеку,
де зберігатимуться фото з усіх подорожей та мандрівок
країнами чи тілами одне одного.

Ми - не військо, не солдати
і не збройні сили.
Ми прийшли вас захищати,
хоч ви й не просили.

Наші маревні загони -
мов з якоїсь маячні...
"Кримська самооборона"
з Підмосков'я та Чечні!

Ми приїхали з презентом
кримським депутатам:
привезли вам референдум
разом з результатом.

А за нього є агітки,
кольорові й немалі:
БТРи та зенітки,
ще й військові кораблі!

Ми не в гостях і не вдома.
Ми - не росіяни.
Хто і звідки - невідомо.
Певно, марсіяни!

Наша місія - урвати
української землі.
Ми - зелені автомати,
програмовані в Кремлі!

Ать-два, ать-два.
Всьо будєт Масква!

2014

Дрімають "під паром" поля ще не зораних вух.
Чекайте: комбайнами вмить Пропаганда нагряне.
О, землі цілинні, я б ліпше навічно оглух,
Ніж чути, як рвуть вашу плоть устюками бур'яну!

Ви, і зниклі й звиклі на екрані,
генії радянської імли,
корифеї знані і незнані,
як же ви свою обітовану
так безжально зрадити могли?

Не дивують світові ґаранти,
що умили руки, а ні тля,
що чекає гранти і відкати,
розв’язавши руки у Кремля.

На ходу монтуються спектаклі
режисури США і росіян.
За UA уболіває Чаплін,
хоче Крим одеський Д’Артаньян.

Шизонуті жовтої палати
в Русь єдину вирішили йти.
Хазануті і задорноваті
надривають сміхом животи.

Резидент, Матроскін і Бєcруков,
Бабкіни і ряжені баби,
Лёва, Михалков і Говорухін...
Хто там ще?
               Ой, не почує Сухов,
Якіних екранної доби.

Ще не всі розп’яттям спокусились?
Чи сигнал путящий не дійшов?
Точно знаю – з нами залишились
і Шукшин, і Гоголь – із могили,
і Єсенін, і майор Жеглов.

Діячі зіпнулись на котурни,
тицяють перо у каламар.
Кон’юнктуру ситої культури
охмуряє сірий кардинал.

Шльопають доноси маркітанти.
Завиває стоголосий хор.
Завоює й анексує Ялту
для еліти карла-чорномор.

Схаменіться, вихрести руїни,
бо запізно буде в небесах
«глаголя́ти», – слава Україні –
перед віче сотні на часах.

Як же заживе гоноровита,
недоокультурена орда
із високим іменем – еліта!

Це і є той нерозлийвода?
Ой, мала на московіта свита.
Ой велика чується біда.

                              15.03.14

Імперська манія. У шизи – два крила.
Обидва повертають у минуле,
де Каїна печать, земна візитка зла,
і «одобрямс» зомбовано-поснулих.

Кричали очумілі: «Хайль!» або «Ура!»
і ждала перемоги ниць убога.
У паралелях днів блукає бліц-весна –
у мандрах тих є лиш одна дорога:

в клоаку осуду, де «карликів» відстій,
де кожен лиходій вже має кару:
за муки і за біль на цій землі святій
пройти усі пекельні кола аду.

16/03/2014

Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
Удосвіта їх голоси ячали
як душі, отак безнадійно згублені,
що не годилися для печалі.
Хмари брались над морем в чотири яруси,
наче театр, годячи драмі,
набираючи брайлем постскриптум ярости
з неміччю у осклянілій рамі.
В мертвім парку сочились імлою статуї.
Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
Три четвертини життя – як стадії
упізнавань – до німого зойку
й цілковитої скаменілости.
Я був гостем у місті, де, лячкуватий,
уповні міг би, набравшись смілости,
вмерти, тільки не заблукати!
Гуки дублінських чайок! Кінець граматики,
зауваги звуку до спроб упоратись
із повітрям, з ядухою праматері
від праотчої зради й намог оговтатись –
шматували дзьобами слух, як занавіс,
требуючи звести довготи
голосу нанівець, і почати монолог заново
з чистої нелюдської ноти.


1990

Я не чекаю,
Милостей не хочу,
Бо знаю точно,
Що в рівчак не збочу,
Не попрошусь у лігово
До звіра,
Та, попри все,
В мені живе
ЗНЕВІРА:
Не вірю більше партіям -
Не лЮдям! -
Бо в Україні
Тільки СИЛА ЛЮТІ -
Єдина сила!
І коли забуті
Ми раптом будемо,
То ЛЮТЬ і є надія,
Що УКРАЇНА ми,
Не лапа з медом звіра.

16.03.2014
#TaniaMilewska

Там, де сходить Сонце, настає світанок,
А у Сонці – вічність. Світла бездоганність.
Там, де сходить Сонце, у серцях тепліє.
На ланах колосся єдністю жевріє.
Там, де сходить Сонце, розцвітають квіти.
А на Сході небо – барвами зігріте.
А як Сонцю втому намалюють зорі,
Захід йде на поміч. І до Сходу мовить:
«Я ж для тебе, брате, можу світ змінити.
І у рідній хаті Сонце прихистити.
Я тобі назустріч простягаю руку,
Я візьму до себе половину муки.
Я ж не забираю твого Сонця в тебе.
Я тебе лиш, брате, з того краю неба
Обіймаю щиро і стою віднині
На воротах миру нашої родини!»
Схід всміхнувся, каже: «Где заходит Солнце,
Будь всегда на страже ярких горизонтов.
Я с тобой ведь всюду. Я тебя согрею.
В моем доме будет для тебя теплее.
Шлю тебе в подарок крепкие объятья.
Не печалься, брат мой, мы семья ведь.
Не хочу идти я, сердце отрывая.
Солнце шлет лучи. Солнце плачет. Знает,
Что приду не скоро. Что иду куда-то.
Не вернусь, быть может. Не отпустишь, правда?»
«Доки синява над полем розсіва волошки,
Буду я з тобою, на твоїй сторожі.
Ми пригорнем Сонце у свої долоні,
Я тебе, мій Сходе, визволю з полону.
Сонце неподільне щиро усміхнеться.
Радо, світло, вільно. Обіцяю, все минеться!»
Там, де ясне Сонце заплелось у хмари,
Захід йде до Сходу, забуває чвари.
Схід встає могутній. І пліч-о-пліч браття
Розганяють сірість, мов дим від багаття.
Там, де сходить Сонце, настає світанок,
Захід йде до Сходу. Схід іде до брами
Відчинити хвіртку. Сонцю рідному і брату,
Щоб співала віра.
Усміхнулась правда.
І зламались ґрати.

2.03.2014.

Є гачок стратегій.
Котра з них?
На собачі брехні -
вовчий сміх.

16.03.2014

Чому кажуть, що дідько лисий?
Носить зачіску він за модою.
Побіжиш за ним – тільки свисне
І зведе на нінащо вродою.

Зачарує тебе парфумами
І сукенками елегантними,
Заведе тебе він натурою,
Звабить формами нестандартними.

Не успієш мигнути оком,
Як живеш під одним з ним дахом –
Довіряєш йому найдорожче,
Віддаєш йому всю зарплату.

Без найменшого сумніву й страху –
Навіть картку кредитну – не жаль!
Як захоче – продаси й нирку –
Все, поміть, це без жодних вагань.

Дідько посмішку має гарну –
Посміхнеться і стрімголов
Забаганки виконувати вправно
Піонером «завжди готов».

Крам для нього – ще й недешевий,
На курортах – «все включено»…
Де ж мета? Де політ душевний?
Загубилося десь воно.

Дідько вводить тебе в оману,
Щоб забув і своє ім’я.
Та зізнайся собі без обману:
Дідько лисий – це жінка твоя.
15.03.2014 р.