Час
Між свічад
Променад
Серед втрат

Став
Тих вистав
У листах
Вирій-птах

Знов
Дим розмов
Стигне кров
Щуролов

Тлін
Сіра тінь
Між склепінь
Поколінь
2013

Доведений до краю — ще не край.
Кінець життя — початок увертюри.
Усе відносне: космос, люди, рай.
Автентика — це босхівська гравюра.

Мистецтво справжнє — істина крихка,
Породжена реальністю ілюзій.
Реальність нетривала і глевка,
Як люди без властивостей… Ех, Музіль…

Той знав про час, що пластиліном стік
І геть перетворився на сметану.
Людині без властивостей — гаплик,
Вона і так сьогодні — гола рана.

Людина нині — негустий кисіль,
Вона ось-ось — і стане геть сиропом.
Мав рацію той Мýзіль… чи Музíль…
Чи змити цю людину геть окропом?

1
«Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».
«Горе дворові, де корова росказ волові».
«Там макогін блудить, де макітра рядить».
«Бабу й чорт не змудрує».
«Треба добре калатати, щоб бабу ошукати».
«Щоб жінку пізнать, треба бути хитрим».
«Де муж старий, а жінка молода, там рідко згода».
2
...Була вона не з тих Насть ,
Що покладалися на «вдасться» .
Юдейський глузд од батька мала,
Красою наділила українка-мати.
Помер хорунжий – перший чоловік,
За другого хорунжого негайно заміж вийшла.
Байдуже, що у батьки він їй годився:
В очах незглибних потонув старий Іван ,
Останні крихти волі розгубив у владнім голосі:
Без ради з Настею поспішних кроків не робив,
Хоч у полковники ще за Мазепи вибивсь
(Хто віда, чи не завдяки дружині:
Перед красою гетьман був не завжди всесильний),
3
Чи Настя мріяла про булаву для чоловіка?
Мабуть, що так, бо чим ще можна пояснить,
Що однодумець Мазепи у потайній справі –
Звільнити Україну од московського ярма -
Замість підпустить залогу шведську до свойого міста
І Меншикову шлях злочинний перегородить,
Посилає раптом довіреного чоловіка,
Щоб спантеличить тих, хто поспішав на поміч Україні?..
Ні, без намови Насті тут не обійшлося.
Петро дізнавсь про це і спішно гетьманом призначив
Не кого-небудь з молодих, а... Скоропадського старого.
Далеко мітив цар, бо покладався на метикувату Настю.
А щоб нового гетьмана в лапи цупкі надійніш взяти,
Доньку його любу, Уляну ( сказати б ще дитину) , повелів
Засватать за сина-пиятику одного з прихвоснів своїх.
І на цареву примху Настя охоче зголосилась.
Ще б пак: зять першим серед московських зайд
Негайно українським полковником зробився.
А до всього для доньки ще й придане було добуто :
Щедра на чуже добро в свата Петра рука,
І гетьманиха в щедрості отій не знала впину.
А щоб заздрісні не думали, бува, що це для себе тільки,
Ділилась Настя з церквою: мовляв, на справи Божі.

4
Вола Орлик з чужини, просить пана Йвана:
«Об’єднаймо наші сили, щоб вигнати з України
Москалів поганих. Отоді-то станеш справжнім вже гетьманом!»
Защеміло у старого од пам’яті серце. Готов взятись за шаблюку,
Але Настя шепче: «Не слухай, мій любчику, вигнанців безсилих,
Аби й тобі, як Мазепі, на чужині не привелося шукати могилу.
Сиди собі тишком-нишком у затінку свата,
Ліпше думай, як родину лишити в багатстві».

5
«О тяжкая временна жизнь! О вечная будущей радость!»-
То були слова останні вельможної пані.
Що ж, про радість, що шукала і на тому світі,
В подробицях хай розкажуть порубані й порізані
Петром, її сватом. Ким і Десну, і Дніпро було вкрай загачено.

6
Богданові завдавала клопотів Мотрона.
А Петрові Дорошенку –в залицяннях безвідмовна Пріся...
Та ніхто з сановних пасій не крутив так чоловіком,
Як всесильна Настя: за її намовою той, кого прозвали
«Гетьманом московським» , задля влади і багатства
Мазепинську Україну продав у неволю.
-------------------------------------
Скоропадська Настя (1667-1729).
«Казала Настя як удасться».
Скоропадський Іван (1646-1722) – гетьман Війська Запорозького (1708-1722).
Мазепа Іван (1639-1709) – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і на всій Наддніпрянській Україні (1704-1709).
Меншиков Олександр (1673-1729).
Петро перший (1672-1725).
Уляні минуло тільки 15 літ.
«Понеже его графское сиятельство учинил ответ, что царское величество не из малороссийских, но из великороссийских персон дочери нашей единственной мужа благословит избрать тогді мі тому монаршему благословению весьма благодпрні. У великороссийских народов есть такое обікновение, что за дочерями дают зятьям изобильны деревни и угодья, мы либо не имеем таковых угодий и деревень за нашей дочерью дать, и ради того,припадая у стоп вашего величества, всемиренно можо исходатайствовать ныне при живете моего мужа собственно для моего во вдовстве пропитания и за дочерью дати маетностей несколько».- Текст листа Насті Скоропадської до цариці цитується за:Тетяна Лебединська «Гетьманша в стані «собіратєлєй».-«Кримська світлиця», 10.08.2007 року.
Орлик Пилип (1672-1742) –гетьман Війська Запорозького у вигнанні, один з упорядників «Договорів і постанов»- конституційного акту, козацького суспільного договору.
Хмельницький Богдан (1595-1657) –гетьман України (1648-1657).
Дорошенко Петро (1627-1698) –гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676).
У розлогому листі-відповіді кошового отамана Йосифа Кириленка Іванові Скоропадському запорожці писали зокрема: «... ваша милость не встидаешся титуловати войска запорозского обоих сторонъ Днепра гетманомъ, кгди жъ мы вашей милости а ни сами собою, а ни черезъ пословъ нашихъ, а ни черезъ писмо войсковое на тотъ урядъ не обирали, на якій ваша милость возведени зосталесь подъ мушкетами московскими внутрь города Глухова, яковихъ взапертю при лицу его царского величества, а не въ полю и не черезъ волное по правамъ войсковимъ избраніе , до того якъ ваша милость привлащаешь себе титулъ войска запорожского, когда тепер оного до регименту вашего милостивого не належит и не хочет належати... Отмена отчизне нашой стала прелестми своими хотячи вас всех панов украинских отъ небожчика (Івана Мазепи – І.П.) и замешане учинити, заслоняла вамъ очи и усладила сердце властми, рублями, соболями, маетностями и иними коштовными подарками, однак будте того надеждни, же все тое вам вскоре костю в горле станетъ и певне, если не постережетеся и не будете зъ нами в единомысліи, и сами пропадете и отчизну загубите».- Д.І.Яворницький «Історія запорізьких козаків», т.3, стор.359, 363.- Київ, «Наукова думка», 1993.

Хтось вимкнув сонце, тепло та літо,
Та чути осінь, як грає ретро!
Ми, замість вальсу,під Кумпарсіту
У листопадовій опереті.

У небі гаснуть холодні зорі,
Поволі обрій туманом стигне...
З усіх відомих мені історій -
Лиш ця на тілі залишить стигми.

З усіх відомих поточних версій -
Ця гра осіннім дощем інакше...
Я ще благаю скупих реверсів...
На плівці часу тепло пропаще.

Алея поглядів - екзамен для душі
Котру із масок одягати нині?
Якщо ти зможеш, то пробач в мені
Оту сценічність у життєвім плині

Пробач за меч. За що воюю? З ким?
Пробач за щит
Це смішно - не любити
Але кохання ми взяли на кпин
І змовились його обоє вбити

Алея перемог. Хто переміг?
Чи хто змовчав, чи хто все ж має рацію?
Якщо ти зможеш, то стерпи в мені
Душі таку болючу реставрацію

копіювати слайдами і днями...

Ти мій світ ілюзорних картин
вирваний з підсвідомості стертої
мій ненароджений син
совісті непереборної впертої,
руки на моїх руках ніжністю
відбитком без надуманих прикрас,
очі в очі нестримністю
кулики ТАМ тримають за нас….
Тебе так мало все ж мені
копіювати слайдами і днями...
не було тіней на стіні
зі спаленими вогнями...
краплини на склі не рахуються
все майже є на весні,
та все чомусь надрукуються
слова…І ми десь там угорі,
неземні…..

Мої вірші тобі не потрібні
ніколи не скажеш хто я для тебе.......
Печалі в тон, сиві дощі
стихія гнітюча,
але така заспокійлива...
Зникаю в порожнечі кімнат
недоспаною сновидою,
ти не підтримуєш створений чат
і маразматичний безлад......
Незрозуміла, невідчута
до глибини, щоб сказати лише очима...
Байдужа сіра душевна скрута
у літо загорнута, бруд без бруду...
Ні на що не схоже, не сандарт,
не вписується в стереотипи,
цій божевільні, філософи гарант
щось, та й шукали, Ніцше і Кант...
Такт за тактом музика живить
і проникає душею в клітини
навіть неможливе спинить
що таке спокій...?
клинить...

Нині осінь дивилась на мене строго
крізь окуляри вагонних вікон,
як вчителька у класі,
чекала,
коли ж я нарешті засвою урок,
коли ж зможу ясно і спокійно
подивитися їй у вічі?

І поки триває цей погляд,
я плавлюся, тану, перетікаю
у повітря і дорогу оцю,
стаю блакитним холодом
і тремким вогнем...

А дощик, добра душа,
підказує мені відповідь,
пише косим почерком на склі:
"не плач, прийми, пробач..."

Осінь сердито
стирає рукавом
написане -
"Вона обійдеться
без твоїх підказок.
Бачиш - розуміє!"

Вітер проганяє хмари
країна пробуджується від сна
ідуть в минуле віковічні чари
в Україну іде суцвіттями весна.
Ще холодні дують вітри,
все ж потепління почалось,
із далека крячуть круки
так воно уже повелось.
Споконвіку ворон плаче
за минулу здобичу,
те життя в ворожі зграї
ворогам своїм не зичу.
Відступає вовча зграя
виття чути по всім краю.
Сонце над обрієм встало,
Батьківщина плечі розправляє
хоч це дуже важко стало.
Заржавіли уже кайдани
обірвалися ланцюги
в свої хаті ми господарі,
а не чужі волоцюги.

21-9-2013

Споруда архітектора В.В. Городецького на Банковій, 10 у Києві

Будинок з химерами шпилями в небо стримить,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди,
палац Посейдонів над містом усім височить,
на стінах величних його оживає легенда.

Зі скреготом стялися в битві стонадцять мечей,
і Цербер ворота важкі до Аїду вартує,
там голову знявши Медузі горгоні з плечей,
безстрашний Персей Андромеду кохану рятує.

Титани могутні на герці криваві стають,
і німфи торкають на арфі золочені струни,
Геракл по звитяги величні рушає у путь,
Тифон стоголовий Олімпом із реготом суне.

На зорянім небі шукає слід Сиріус-пес,
Плеяди ховаються гострих очей Оріона,
годується там молоком Амалтеї Зевес,
і власних дітей пожирає жорстокий Час-Кронос

Єхидною зроджені вихори землю пустять,
у закутках темних чатують потворні химери,
повсталі із крові Еринії помсту вершать
І Зевс –громовержець конає в кілійській печері

Там Геліос мудрий свою колісницю жене,
у кожнім камінчику тут оживає легенда,
химерний будинок чарує й бентежить мене,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди.

вересень 2013 рік

Блудять зорі серед віття, наче яблунь очі.
Я прийду, немов із казки, знов ясної ночі.
Зріє місяць спілим ябком* в сині небосаду,
Ніжним вітром біля тебе, мила, тихо сяду.

Пахнуть трави, дише листя. Десь сміється річка.
Нам шепоче про кохання дивна літня нічка.
Трусить серпень, мовби зорі, яблука медові.
Ми обоє, ніби ноти, в музиці любові.

Яке щастя, коханий - у темряві зла
Я надіятись не перестала:
Все шукала тебе і нарешті, знайшла.
В нагороду за віру дістала.

Ти осипав мене діамантами слів
І бальзамом палких поцілунків
Обезсилену душу мою напоїв
І заграв на пробуджених струнах.

Віртуоза, як ти, я не знала в житті,
Не любила так палко нікого...
І злилися чуття у однім почутті:
До коханого, друга і Бога!

2011

…мені від жінки:
її нічна сорочка на стільці,
порожнє ліжко – повна морозилка
та кусень вишиванки-торта на столі,
і недопита пляшечка вина…
Сліди від стріл Амура – по усьому тілу
й ледь уловимий трепет кайфу,
немов гудуть десь медоносні бджілки…


І кожного ранку…
вона…
по скайпу…
Зализує кожну мою ранку.
Вересень уже не 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Засумував гарбуз у гарнізоні.
Та у бої посада не пуска.
І вирушають учні гарбузові –
І вусиків, і вудини війська!

2012-2013

За відмову від літа – удвох аж до схилу,
де стовпи і сліди – епілоги тепла,
де шукають собі блискавиці могили
і підметена темінь основою тла.

За синхронністю жестів уперше – живинки,
хоч украдені миті відмірює крок,
і немає завади на цьому відтинку
петриківському розпису наших думок.

На посрібленій рамі – рука неотеси,
а на вивісках щемно свята простота.
Переходимо крізь овсесвітнення теслі,
що єдиний нічого про нас не спитав…

Під ногами й у серці відлуння бруківки
голосами з усіх потойбіч і низин.
І падіння, і вдалі фігури – до спілки,
у поспішний, з орнаментом лакмусу плин.

Відкриваємось місту нараз мерехтінням,
на розколинах темені й віщих вітрах.
І усі… і ніхто не підхопить каміння…
І спочатку з домівки мелодій пора!

2013р.

Я – слуга краси і чистоти.
Щоб не важко я служив, не сумно.
Щоб і восени міг зацвісти –
В мою душу з тротуару, клумби

Хай потоком погляди помчать,
Настрою негожому убивчі
І чарівно-лагідні – дівчат,
І жагучо-милі – чорнобривців.

Хай, та на заваді камінці –
На асфальті виразки гранітні.
Щоб від них потоку по весні
Не гриміти в серці, не грубіти.

Не було незручності від них,
Кралечок, підошвам і підборам –
Те, не зле, каміння у квітник
Хутко я з асфальту зафутболив.

І з пелюстки я нагнав джмеля.
Стрепенувся хтось отам і ойкнув!
Ой! То чорнобривцю влучив я
Не в чуприну, не в брову – а в око!

2012-2013

До тебе я ніс здобуте,
Реберця хрумкі й шикарні,
Мінерво моя розкута.
Фанатик я у коханні.
«Сольдо» були в кишені…
Лялечко, друзі стрілись,
Сіли, ми ж люди вчені.
До ранку ось це лишилось…

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

хлопчику мій - мореокий демоне,
скільки у серці ніжної фальші, ми
фатум долі пропустимо венами
вже на півкроку чи строку старшими.

А я піду завжди далі!
Ще далі, ніж всі прогнози -
Синоптики кажуть: грози
І хмари відтінку сталі!
Синоптики кажуть: вітер,
До ніг опадають перли
З глибокого неба-жерла...
І чути гучні сюїти
Осінньої увертюри,
Осіннього резонансу...
На сонце немає шансу
У світі, де все похмуро.

У світі, де чорно-білим
Зустріне укотре ранок.
Лиш вересень, мов коханий,
Зрадливо торкнеться тіла
Холодним вогнем біймів...
І цупко трима за бедра,
І мітить багряним гербом
Твій шлях до чужого лімбу,
Твій шлях до тепла та світла,
З бурштинів та із коралів...
Я знову крокую далі
До раю, де буде літо...

Сірку
урегулював
сірник.
Дим згубив і напрям свій,
і фініш.
Віриш, втрачено невтрачене
"не звик"?
Бачу: усвідомлюєш
і віриш.

Декілька
миттєвостей
тому -
стільки сподівань вогню
і світла!
Сліпла поміркованість, що
напряму
щедро обридала. І...
обридла.

Правда
уживалася
в брехні.
Прагнення осушували
мрії.
Вії розривали рабство
уві сні.
Серце ходуном
воліло дії.

Море
призначалося
для рік.
Сім'я* призначалося
для росту.
Просто із речей у нас -
лише сірник.
Шоста ранку.
Одиночно шоста.

21.09.2013

Translation:

Йолько, Йолько, згадалось літо зі сну,
Як писала: "зле мені,
Вирвися хоч би зараз,
Вдій щось, ану,
Не лишай тут самою, о ні".

А нажебрав бензину,
Гнав через ніч,
Хрип мотор з останніх сил,
Аби бути в тобі знов,
Сміятись, клясти,
Все так просто бувало в ті дні.

Спав малюк за стіною,
Чуйний як птах,
Хай йому Бог випростує сни!
Ти казала — ніколи, ніколи аж так
Смак солодкий , мов кров, у сльози.

REF:
Емігрував я із обійм нарано,
Дні виганяли, ночі повертали,
Дане було нам затемнення сонця,
Інше наступить може за сто літ.

Йшли черниці по пляжу, а сонце вниз,
Все спадало, а впасти ніяк,
Чоловік там, за морем фунти складав
На Тойоту красиву, аж страх.

Муж любив твій порядок і повне скло,
Наречну, як сон, знав, що мав,
Але зрадила з бусом Арабів його,
Він собою ніколи не став.

REF

В дужій ванні жили ми і рідко так
Виповазли на сушу, весь час
Чародійка горілка в танці вела,
А мета за два кроки від нас.

До цих пір я не знаю — як це почалось,
Як погасло — знати б мені,
Поруч різні, зі мною, прокидаюсь не сам,
Але все не так просто в ці дні.


Original:

Jolka, Jolka,
Pamiętasz lato ze snu,
Gdy pisałaś: "tak mi źle,
Urwij się choćby zaraz,
Coś ze mną zrób,
Nie zostawiaj tu samej, o nie".

Żebrząc wciąż o benzynę,
Gnałem przez noc,
Silnik rzęził ostatkiem sił,
Aby być znowu w Tobie,
Śmiać się i kląć,
Wszystko było tak proste w te dni.

Dziecko spało za ścianą,
Czujne jak ptak,
Niechaj Bóg wyprostuje mu sny!
Powiedziałaś, że nigdy, że nigdy aż tak
słodkie były, jak krew Twoje łzy

REF:
Emigrowałem z objęć Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

Plażą szły zakonnice, a słońce w dół,
Wciąż spadało nie mogąc spaść,
Mąż tam w świecie za funtem, odkładał funt,
Na Toyotę przepiękną, aż strach.

Mąż Twój wielbił porządek i pełne szkło,
Narzeczoną miał kiedyś, jak sen,
Z autobusem Arabów zdradziła go,
Nigdy nie był już sobą, o nie

REF:
Emigrowałem z ramion Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

W wielkiej żyliśmy wannie i rzadko tak,
Wypełzaliśmy na suchy ląd,
Czarodziejka gorzałka tańczyła w nas,
Meta była o dwa kroki stąd.

Nie wiem ciągle dlaczego zaczęło się tak,
Czemu zgasło też nie wie nikt,
Są wciąż różne koło mnie, nie budzę się sam,
Ale nic nie jest proste w te dni.

сни холодні
мов карцер
за ніч догорять
повилазять
як очі
шляхи
на пагони приляже
наступна зоря
упаде
цей листочок
сухий

перельоту
проситимуть в неба
птахи
і летітиме в серце
їх крик
цілуватиме сонце
і злих і благих
зникне той
хто до світла
не звик

ще
поглибшає старість
а юнь
промине
не питаючи
добре де їй
і триматиме пам’ять
слова
як багнет
бо тривога
піде в солов’ї

хвилі
плистимуть лісом
під подих стрімкий
виринатимуть полем
між меж
дня змалюється
карта
із ліній
руки
синь
хмарину
свій біль
обійме

а вода
наче шашіль
точитиме суть
хворий кран
захлинеться в іржі
невиразну у дзеркалі
тінь приведуть
охоронці моєї душі

сум спадатиме
з вилиць
як вершник з коня
бо розквітне у віях
весна
на мечах
на очах
на іскриночках дня
та у ній
поміж хвиль
ні човна

20 Вересня 2013

згрібаю пріле листя із могил
вдихаю повів згірклої олії
стираю пил із кам’яних вітрил
де в чорних ряднах імена біліють
болять із неземної німоти
закляклими закутими словами
забутими обіймами хрести
стримлять переперезані вітрами…
корчую здеревілі бур’яни
всміхаюся каштанові рудому…
щоосені тепер і щовесни –
сюди – я повертаюся додому…

Нам українці потрібно єднатись,
Щоб нам у державі своїй розібратись,
З ким із сусідів потрібно брататись,
На схід чи на захід нам слід повертатись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб нам до Росії уже не вертатись,
Щоб з ними дружили стосунки не рвались,
Та все таки ми на Європу рівнялись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб з Кримом і Тузлою нам не розстатись,
Щоб нам українцям гаранта дождатись,
Щоб нашим гарантом у світі пишатись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб рідною мовою нам спілкуватись,
Щоб рівень життя у державі підняти,
Щоб брудних грошей не могли відмивати.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб наших дідів-козаків не цуратись,
Щоб наших хазарів заставить зізнатись,
Що ми українці тим треба пишатись.
2004р.

25
Насподі вікон стигне блякле сонце,
в Старому Місті – музика і тлін.
Мене пантрують леви-охоронці,
що віддано тримаються колін.

Ця охорона виправдана, заки
я поетично вірую у знаки –
невидимі сліди від підошов.
А ці містичні леви, як і личить –
невидимі, погордливі, величні,
ідуть услід – куди б я не пішов.


26
Сурове небо шите голубами:
на сірім – чорне, біле і рябе.
В осіннім Львові люду – наче спаму,
і в цьому спамі меншає тебе.

Всі почуття прості й рівновеликі.
На тлі небес – будівель древні лики.
У цьому місті простір – це струна,
що напнута між мною і тобою,
вона дзвенить надсадною любов’ю,
в якій вібрують наші імена.


27
На тлі небес – пухнасті білі вівці,
які чекають свого пастуха.
Він повен суму й музики по вінця,
його хода тривожна і глуха.

Вже чутно кроки – він іде зі сходу,
і дістає мелодії зі споду,
та в цих мелодій стільки самоти,
що віршами завдячую йому я,
а все довкруж сполохано німує…
Їх /із живих/ розчуєш саме ти.


28
Старовини вигадлива постава –
опора гордівливим небесам.
Нічним довкіллям шириться Полтава.
Я у Полтаві – завше – ніби сам.

Довкола мене – зболене минуле,
рихтоване, розпродане, поснуле,
з доволі упізнаваним лицем:
миколине, панасове, петрове,
іванове й марусине – до крові,
і вірине… Хоча я не про це.


29
У чорній шибці – повня балухата,
довкола неї – зоряні світи,
і в кожнім з них – подібна нашій хата,
в яку мені ніколи не ввійти.

По духу я землянин – плоть від плоті,
я не сідав у крісла зорельотів
і не лишався з небом сам на сам.
Та варто різко встати серед ночі,
дурненьке серце тьохкає і хоче
кудись туди – назад – у небеса.


30
Вагітне небо висне наді мною,
пологи снігу будуть затяжні.
Я щозими стаю біблійним Ноєм, –
слова попарно віддані мені.

Потоп зими вкриває Україну,
притулок дому зносить, як пір'їну,
усе довкруж вирує і тече!
Це море – біле, враже, безіменне,
слова поримно туляться до мене,
письмовий стіл – до квітня – мій ковчег!

Вперто плужить рій вороння неба дальній клин.
Оре криком, кружить – стружить сірий іній мли.
Білим воском першосніжжя впаде, наче сум,
Я прийду палкий і ніжний. Сонце принесу.

Студінь душу рве, як вікна вітру дикий схлип.
Клич, кохана, світлий спогад. Щиро серцем клич.
Хай не коле дощ чи смуток голкою сльози, -
Я тебе сховаю, рідна, від негод і зим.

Жовте листя дощ тріпоче. Знову дні сльоти.
Наш секрет маленький щастя добре знаєш ти.
Пізня осінь лишить серцю болю і тривог.
Ми ж любов, як Божу ласку, ділимо на двох.

Мати будить зранку в школу,
В перший клас синка Миколу.
Той вставать ніяк не хоче,
Тре спросоння трохи очі.
Ледь не плаче. Маму просить:
- Я вже був два рази. Досить!

Непомітний поет

Сидить поет. Думками плаче,
Які спливають на папір
Він кує їх поки гарячі
Міркуючи як дикий звір

Читає двічі або й тричі
Те що ще вчора написав
Голосом гордим як на вічі
Коли друзям пошану слав

По темах нуртуючих скаче
Мов партизан по схилах гір
Бачить здорове і боляче
Повірте в нього добрий зір

Весь час в душу увійти хоче
Що в тілі закрита терпить
Вітер брехні до неї скочив
Присів баластом і тяжить

Хоч кругом мир тілесний триває
Голос гримить в серці кипить
Поет на струнах віри грає
Той хто почує вже не спить

І чорний колір на папері
Славить історії стежки
Світ відчиняє правди двері
А там кров сльози молитви

Поет теж пише між рядками
Книжку триваючого життя
Влітає зрілими думками
Там де нас нині ще нема
u7/108

Сідлає осінь ясного коня,
несе за вітром срібні павутинки,
плете із них тенета для тепла
і пеленає сонячні стежинки.

Сідлає осінь жовтого коня.
У зелен-клен, зустрівши на узліссі,
стріляє влучно. Золота стріла
палахкотить, згораючи у листі.

Сідлає осінь сірого коня
і цілий день занудливо хлюпоче;
назустріч їй уже іде зима
і жмурить в ніч скляні холодні очі.

Come non il peggio specialista
tra tutti gli altri specialisti
dichiaro, che Linda Evangelista
è la meglio tra gli evangelisti.

2012

Так тихо
А думки мої літають
А то у сад
А то у ліс не свій
І там вони
Пестять все те
Чого шукають
Коли знайдуть
Зараз з келихом
Біля сідають
І здійснюють сни

А в снах
Малий дух
Добрий дух
На хвилях правд приїхав
Щоб сказати
Про святість
Яка
Поки що німа
Лиш він її бачить
Вона йому друг
Який допоможе
А коли треба
Також заплаче.
05.11.2006р.

Ще недавно співав… Упивався життям…
Товариство було тобі миле…
Не загнали в обору шалені літа,
а хвороба безжально скосила.

Уп’ялась так неждано, зненацька у кров,
Увірвалася вихром досади.
Ти щосили боровся. Але… не зборов…
Не зборов… І нема на то ради...

Може, там угорі - у небесних лісах-
килим хвойний для тебе прослався,
весь в ожинових кетягах, райських грибах,
у яких ти так щиро кохався.

І щоріч, як запахнуть гриби восени,
до родини, до друзів, знайомих
прилітатимеш тихо у зморені сни
із захмар’я - із вічного дому.

Прощавай, любий друже! Хай чиста душа
упокоїться в царстві небеснім…
Світла пам’ять про тебе нехай воскреша
в наших душах і образ тілесний…

20.09.2012

Садами осінь лікарем іде,
у вишні листя вирива руде.
"Зі мною буде здоровіти сад,
вам і зимою зеленню сіять!"
Хоч зелень та і темна, і рідка -
не стомлюється осені рука.

Садами осінь злодієм іде,
у вишні листя краде золоте.

2010-2013

до "Українського серіалу"

Захід і схід. Крізь усю Україну
Шляху мого полотно пролягло.
Їду до тебе, мала батьківщино,
Рідний мій краю, дитинства село.

Скільки лишилося мрій нездійсненних!
Кожна – висока, наївна, проста.
Юних років заповітний щоденник
Пам’ять плаксива в дорозі листа.

Слів головних я не встигла сказати...
О, якби зараз почути могли.
Вже не чекають ні мама, ні тато –
Хата порожня і тиша могил.

Їду до вас, найрідніші могили…
В час безтурботний нема вороття.
Мамо і тату, ви встигли, зуміли
Доньок навчити любити життя,

Рідні простори і цю Україну,
Що підвестися не може з колін.
Скільки живу - все якісь переміни,
Тільки не видно до кращого змін.

Плинуть назустріч поля неозорі,
Тільки не видно комбайнів ніде.
Де традиційні в цей час хлібозбори?
Влада до чого село доведе?

Пів-України засіяно соєю,
Стільки навряд чи її ми з’їмо,
Честі такої ми всі удостоєні,
Наче й народ - не народ, ГМО.

А як не соя – поля з кукурудзою.
Добре і так – бур’яном не встеля
Ті неозорі простори. Обузою
Стало багатство – родюча земля…

Всюди плакатами небо завісили
Ті, що «народу повернуть страну».
Може, пошлемо їх дружно до біса ми?
Знаємо тим обіцянкам ціну.

…Серце вітає малу батьківщину
Роду мого багатьох поколінь.
Це – твоїх прадідів спадщина, сину!
Мамо і тату, низький вам уклін!

2012, липень

Я тону у бездонній блакиті коханих очей,
У обіймах я тану ванільних її ніжних рук.
Стан тендітний своїми палкими руками беру
І веду у солодкі казки дивовижних ночей.

Наші руки в сплетіннях: ваніль у вогні - ...карамель!
В хвилях локонів кольору кави то спокій, то шал.
Два єства у бажаннях жаги, у злитті двох начал
І в зімкнутих повіках феєрія, мов акварель.

Струменію чуттєво кохання нектаром у ній
І по венах не кров, а немов би гаряче вино...
Вище хмар я лечу.., у безодні лягаю на дно.
Карамельна жага в ейфорії - ...ваніль у вогні.

Осінньою порою
На сонячнім узліссі
Грибочки під сосною
Сховалися у листі.

А маслючиха-ненька
Ховатися не стала,
Бо діточок маленьких
Вона охороняла.

У лісі я ходила,
Втомилася немало
І цю сімейку милу
Зафотографувала!

2013

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

19 Вересня 2013

Летять роки, минають по хвилині.
Ростуть тривоги, клопоти, жалі.
А серце безупинно в небо лине:
Що після себе лишу на Землі?

Коли позаду – добрий шмат дороги,
Коли вже мудрість добра є своя,
Коли родина в серці й віра в Бога,
Коли найбільша цінність – це сім`я,

То починаєш цілий світ любити
І дарувати посмішки щодня.
І розумієш: варто так прожити,
Щоб сумнів потім не наздоганяв.

Що ж, сорок літ. О, як це вже багато
І скільки вже зробила добрих справ!
Та ще нові вершини здобувати
Господь щодня нас на Землі призвав.

Так, сорок літ. Та це ж до болю мало!
Та це ж лише частиночка життя!
Ще стільки доля нам підготувала
Щасливих днів і радості буття.

Нехай родина – то міцна опора,
Нехай як друг – то справжній, назавжди.
Нехай не буде ні біди, ні горя.
Здоров`я зичу вам з роси й води!

2013

Не только рост, что впору королю,
Поэзию и поцелуй твой сладкий,
Но даже взгляд на сторону, украдкой,
И все твои грешки и недостатки –
Я, вопреки всему, тебя люблю…

2012

Моя улюблена, єдина...
З молитвою у небо йду
І прошу Бога, й Бога – Сина,
Щоб дали справжню свободу.

Яка ти будеш Україно,
Коли всі діти в світ підуть?
Знов, схочуть тебе на колінах
Ті, які спати не дають.

А тих багато біля тебе.
Вони готові через пліт
Орлами вкрити наше небо,
Яке вікном у вільний світ.

А й в себе маєш їх без ліку.
Під наш тризуб отруту ллють,
Щоб з нього зробити каліку
І придушити його суть.

Вони то зором брехні й гніву,
Розколами тебе дарять.
На плач твій ждуть. Не хочуть співу.
А батьки краю тихо сплять...

Сестри опльовують нам маму.
З батьків сміються і дідів.
Так пишуть тобі нову драму
Після дві тисячних років.

А ти? А ти мій рідний краю...
Чомусь здається тихо спиш.
З рідного тебе окрадають,
А ти мовчиш ,й мовчки терпиш.

Одне хоч добре, що не плачеш
І входиш в книги забуття.
Виловлюєш славу козачу
Вдушену колись у сміття.

Ти не здаєшся. Даєш шану
Стрільцям Січовим і УГА,
Борцям за волю – партизанам,
Синам святої нам УПА.

Я впевнений, що будуть плоди...
Що вернуть діти в рідний край.
Тому, улюблений народе
Своїй державі помагай!

Вимолюй кожне завтра – нині.
Небо почує молитви
І в нашій славній Україні
В дійсність замінить предків сни.

І діти будуть гідно жити.
Під своїм небом вчують спів,
Що треба ворогів любити,
Лиш звати їх, як ворогів.
u7/104

Jesli inaczej nie można,
niech wtedy już pilka nożna
wreszcie zjednoczyć pomoże
teren “od morza do morza”.

2012

Я знову потопаю в твоїх очах,
Хоч і дивлюсь на фотографію.
Я вже загубився в твоїх речах,
Хоча ні, це віртуальна анархія.

Ти знову зникла з мого океану,
Щоб виринути десь серед ріки.
Прісна вода не так дратує рани,
Що не гояться вже цілі віки.

А потім ми зустрілись серед лісів,
Там не було ані океану, ані рік.
Було лише море дерев і птахів,
Які літали над нами з боку в бік.

Ліс зачаровує барвами звуків,
Пташки ваблять красою польоту.
Милуючись грацією їхніх рухів,
Можна підхопити щастя ноту.

Відтоді ми теж літаємо вдвох,
Не в повітрі, а на крилах мрій.
Не поспішай, зменш свій крок,
Озирнися, це і є життя, постій.

Ти мене надихаєш
Шкода, що не знаєш

2013

Як коментар

Глянь друзі розлили слово
Ще на свіжому вогні
Може трошки загадкове
Тому хто десь в чужині
Ріс без вкраїнської мови
І в читанні і в письмі

Кажуть що вони герої
Жили в себе в себе є
Рідне слово їм як зброя
Моє слово їм чуже
Ноти на таким не стоять
Бо акцент з високим РЕ

ЛЯ знизилось о пів тону
СОЛЬ чомусь в гору пішло
Ноти що ішли від Дону
Вплав переплили Дніпро
Все таки руську корону
З рідних слів не з’їв ніхто

Слова родились над Сяном
Коли Сян той нашим був
Хоч нас полонізовано
Русин рідне слово кув
І з тим словом ішов в танок
Хоч ворожий вітер дув

Горджусь що я син Надсяння
Що син руської землі
Не відрікся я кохання
Що передано мені
Повірте моє співання
Зрозуміле в чужині

Не вбивайте мене сміхом
Бо наголос не там сів
Може рядок ріже гріхом
Не до ваших він рядків
Мій рядочок звучить тихо
А ваш буде гомонів

Мовчання зморених модрин
потроху витікає з ночі.
Такі, як ти, навпіл не хочуть,
таким, як ти, - дотла згори.

А я - давно уже зола,
сама лиш тінь і тихий голос,
моя душа тонка, як волос -
сама бездонність та імла…

Мене шукай. По мене йди…
Знайдеш - невтішно заголосиш,
й оскалиться вовчиця-осінь
зловісним осміхом біди.

Скажи, художнику, чому
Дитинство змалював промінням,
І крила дарував йому,
І малював з таким тремтінням?

Скажи, художнику, чому
Ти малював блакитну мрію
І вибрав фарби білизну,
Щоб змалювать людську надію?

Скажи, художнику, чому
Ти барви підібрав яскраві,
Щоб змалювати осінь і весну,
А, щоб любов, - то вибрав тьмяні?..

Сьогодні снились знов мені.

Ми були разом в цьому сні,

Гуляли вдвох вечірнім Львовом,

Нам було добре так, чудово…

Журились лиш старезні леви.

І раптом зникло все… Ну, де Ви?

І Ви з’явились так зненацька,

Якось світились по-юнацьки

І простягнули ніжно-сині

В букеті айстри й, як дитині,

Всміхнулись ніжно й таємниче

Й до cерця пригорнули так, як звично.

Забула все.. І світ в очах поплив

Й крізь пелену немов почула: «Як жив

Без тебе? Чом стрів тебе так пізно?»

А далі попросили в долі слізно,

Щоб дарувала час, не миті,

Коли ми вдвох у всьому світі,

Коли лиш нам сіяють зорі,

Коли забути можна усі болі…

Про що журились старі леви?

Та сон скінчився. Вас нема. Ну, де Ви?..

26.11.2012 р.

Лихоманить сади, лихоманить.
В жовто-прілому подиху днів
тепло-крила минулого пам'ять
догорає у буйстві вогнів.

Осипає ліси, осипає
журавлинотужлива пора.
В сонне царство ночей зазирає
ще несміла і юна зима.

Зазирає у сон, зазирає
оповита снігами печаль
і тремтіння останнє зриває,
щоб сховати в застуджену даль.

Не звик я поділять фальшиві цінності,
бо цим гидує змучена душа;
а відчуття своєї незамінності
мені не варте — чесно! — ні гроша!

Завжди неадекватний на світлинах,
не прагну я, щоб бачив їх народ...
А як з'являюсь іноді в новинах —
то тільки як раптовий епізод.

Чужі думки для мене — дике поле,
бо я не телепат, не екстрасенс...
Та, якщо прагну віднайти у чомусь сенс,
питаю: чи на те Господня воля?

Коли ж надходить смуток, часом схожий
на смак гіркий пекельної ропи —
я прошу в Нього: “Милостивий Боже!
Ісопом мою душу окропи!

Молю Тебе: яви мені це знову!
Дай знак! Скажи уголос: “Я, Господь!”
Та не горить, лиш тліє поступово
тельців жертовних невгасима плоть...

Як наслідок — світів безжальне нищення
(чи виживу чи ні — суди сама)...
Для мене Ти — субстанція очищення.
Як вічний зміст півсотого псалма!
2013

По багряних, як сад, тротуарах,
по алеях печальних зітхань,
злата осінь духмяним узваром
розчиняє напої бажань.

І так добре у парку міському,
де святкує свій вік листопад,
долучитись у тишу казкову
почуттями нездоланних втрат.

Відгорять і осиплються крони,
непомітно пожухне трава
і небесні докучливі сльози
у ніч зронить осіння жага.

І до болю, фізичного болю,
сповільнити захочеться час,
у якому ховається доля,
що багряно чатує всіх нас.