1
Яка страма – біля керма
Керманича нема!

Межи світами чотирма
Летить через шторма,
Неначе привид, корабель
Над частоколом скель,
Де хвиль скажена карусель, -
За тридев"ять земель…

А тучі купчаться тучма
І балами всіма
Стихія жертву так дійма,
Що аж тріщить корма,
Й перенапружується киль
Надміру від зусиль,
А навкруги на сотні миль –
Лише сваволя хвиль…

І я з корми кричу дарма –
Не чує даль німа;
Пливе плавма моя тюрма
І впину їй нема…
Куди пливе? Одна… Сама…
Керманича – чортма…


2
Кучмандіє моя!
Горбатою гарбою
Куди ти торохтиш
В засніжених полях,
Як завше,
Без доріг, -
Один-єдиний шлях –
Чумацький –
Таж і той
Загублений тобою?!

Ні сіл, ні хуторів –
Не те що Конотопа –
В диканській глушині
Не видно і не чуть…

Ти плачеш?
Не струмки –
Потоки сліз течуть –
Хай потерпає знов
Од повені
Європа!


3
Кучманоїди сучасні –
Їх-бо легіон!
Патріоти всековбасні,
Мають гасла непогасні,
Власні погляди
І власні
Віру і закон.

Налетіли, аки обри,
Чи якась орда –
Вітром Півночі недобрим
Вимело народні добра;
Сонце витекло за обрій –
Кров а чи вода?..

Заросли осотом гони
Чорноземних піль…
Люд втікає за кордони…
А з Чорнобильської зони –
На бадьорячі озони –
Смертоносний біль!


4
Хіба ж я думав, що отак
На старість заживу?!
Хто був ніким –
Той став бідняк,
Кізяк в підніжжі посіпак,
Розтертий на жорству.

Хто ж був нічим –
Той має чин
І знаки всіх відзнак,
І з винятковості причин
Ні перед ким, ні перед чим
Не винен аніяк!

Хвала гаранту за права
Неправих-непрямих!
…Росте на цвинтарях трава,
В траві роїться мурахва,
І Україна ще жива
В цій веремії лих…


5
Вчорашня шваль сьогодні –
Шевальє
Зі всякими чинами й орденами
Стає
І непрохідною встає
Стіною
Між державою і нами.
І кавалерів, що тут не роби,
Все більшає
З числа дрімучих хамів-
Більшовиків,
А ми для них – раби
Із усіма своїми тельбухами!

Ще маємо сякі-такі мізки –
Без них,
Дрібних,
І я давно помер би,
Й над берегами Вічної Ріки
Лишилися б одні журливі верби…


6
Я уявив собі помпезне дійство,
Безпрецедентний, вибачте, момент:
Людину року в царині злодійства
Віншує особисто Президент –
Вручає Орден Вищої Неслави
Й наручники почесні одяга
На злодія – губителя Держави,
Яка усім нам рідна й дорога.

Дурниця, знаю, скажуть мої друзі,
А недруги – ті мовлять: що ж, бува…
Всіх Президент цінує по заслузі,
На те він у Державі й Голова!

Я не заради слави, а до слова,
Ще й не таке, подумавши, скажу:
Держава наша, люди, безголова –
Відомо це й останньому бомжу!


2003

Постала з вічності і канеш
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.

Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!

Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!

Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.

Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться

Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?

Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.

Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.

Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду

Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…

Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою

Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –

Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?

Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі

Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,

Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.

26 серпня 2013 року

Я був – самозакохане й маленьке.
Я людством правив помахом руки.
І якось боязливо та здалеку
До мене посміхалися зірки.

Та йдуть роки, і сточується призма.
Всесильні досі помахи руки.
Усміхнена хвала стає цинізмом,
Суворо-щемно дивляться зірки.

І зараз я – ще поки що пихатий –
Чудово знаю: помахом руки
Зневіру чорну вижену із хати,
Коли почнуть згасать мої зірки.

14.2013

“Живемо в Україні…” – ненависно й гірко
Сини говорять, очі потупивши –
Дурні, наївні, люті недовірки!
Що може буть зрадливіше і гірше,

Коли наїдений, усміхнений потомок
Над ложем хворої, безпомічної нені
Розводить чорні шепітливі теревені,
Чатуючи тихенько смертний дзвоник?

Той дзвін прийде – і загуде журливо
Під регіт радісний пузатого синка,
І вітру гнійного зелені переливи
Отруять квіти погребального вінка.

Той вітер – як торнадо з огненного жерла.
Той дзвін змете кургани, хати і серця.
Згадає син оту, що вже давно померла, -
І згине сам. Без пам`яті й держави.
Без вінця.

22.2013

Голодомор. Затихли дзвони...
- Я не люблю тебе, життя!
Ти чуєш, доле? Ці прокльони
шепочуть висохлі вуста.

Поникла сумно головою
над немовлям у зимну ніч.
Моя країно, що з тобою?
Щодня згасають сотні свіч...

Та ні, не сотні, а мільйони
у пащі голоду сердець
вмирали так. Доба сваволі
їм лютий правила кінець.

Заклякла над маленьким тілом,
на плач не вистачає сил.
Ще трохи часу – піде слідом
у край чорніючих могил.

І там земля не ляже пухом,
а мерзлотою на чоло.
Голодна смерть іде за плугом
і оре злякане село.

А у кремлівських кабінетах
найбільший вождь усіх часів
на сито-п'яному бенкеті
повчав борні дрібних вождів.

Він закликав до перемоги
супроти клятих ворогів;
про саботаж казав, про змови
і українських куркулів.

Що суть села – завада кроку
у світлу яву майбуття
і хто не став на цю дорогу,
не має право на життя.

Село, село – колиска мови,
колиска чистої душі.
Який там бунт, які там змови?
Було б що їсти на столі!

Та на знаменах – виклик світу.
І оберталось колесо –
комусь ще снився кусень хліба,
комусь було вже все одно.

Старі, малі вмирали перші,
за ними ґазди і жінки.
Таких масштабів, може, вперше
злочинці владні досягли.

Голодомор – німа сторінка
на українському шляху,
де кров’ю полита стежинка
вела до „щастя” на біду.

Ще не написані всі книги,
ще світ жахнеться від наруг,
а ми молімось тихо-тихо
за вічний біль голодних мук...

2008-2013рр.

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
І більше Президентом не назву:
Шлях від любові до зневаги неспростовний —
Улігся у каденцію одну…

Ви тріумфально сіли на престолі,
Здолавши гори бруду та олжі,
І українців вистраждані долі
На президентській прийняли стежі.

Красивим жестом рук, які не крали,
Їм ознаймили світле майбуття
І наслідки жаданого фіналу -
Назад уже не буде воротя:

Бандити всі сидітимуть у тюрмах,
І владі з бізнесом — не навпрямки,
Й побідні “нашоукраїнські” сурми
Сурмили міць і єдність на віки.

Принишкли переможені, як миші,
Спустивши пред Фемідою штани
Й ладнаючи, тепер уже без “криші”,
Задки для “іскуплєнія” вини.

Свободи дух заполонив країну —
Позбулися ж бо рабського клейма!
І ликуванню не було зупину…
Та не збагнули — гідра ще жива!

І Ви її не те, щоб удушити,
Укинувши нараз у ласки нар,
А ще й безкарно дозволяли кпити
Із Конституції, спустивши в ПіСУАР*.

І тюрми без бандитів пустували,
Вільготно почувалося кумам
І рилець у пушку гидкі навали -
Із облизнем - увірились ногам.

Всевладні жести рук, які не крали… -
Поблажливо Ви брались за перо
Й Державні нагороди, мов коралі,
Так щедро роздавали. — О маро!

Кому?! — Тим сумнозвісним Підрахуям,
Що, в пір'я вбившись, показали знов
(Влучніше рими, каюсь, не знайду я,
Проте не вимовлю!) — Вам ...“істинну любов”?..

А Україна вірила й любила, —
Свідома Україна, ясна річ,
Імення Ваше символом служило
Вкраїнськості, що родом зі сторіч.

І я пишався Вами — Президентом,
Всі сумніви понищивши на пні,
І вірив: скористаєтесь моментом
В історії лишитись на коні.

Бо ж виболіли не собі в догоду
Голодоморний жах (а він жеврів)
І донесли цей біль до всіх народів,
До “старших” не достукавшись “братів”.

І рідної минувшини скрижалі
Очистили з намулу фальшувань.
Й прем'єра “DE PROFUNDIS”** в “Арсеналі”
Осяяла нову мистецьку грань.

Ця Ваша українськість дратувала,
Доводила до шалу посіпак,
Поплічників ворожого начала,
Що шили Україну на свій смак.

Коли ж угряз у політичні чвари
Наступний президентський марафон,
Країні замрячила не примара —
Реальний і безликий солдафон.

Я не вагався, всупереч загалу
(а рейтинги – удушливий удав),
Та голос мій, виходить, на поталу
За Ваше президентство я віддав.

Вважав, що Ви єдиний з-поміж інших
Виразник українського єства,
Для кого доля нації святіша
За миску політичного їства.

Я довіряв — по духу українцю,
Беззастережно вірив, як собі…
І не чекав ганебного гостинця,
Зготованого, видно, у злобі:

Коли на старті другого забігу
Вже розминались двоє — і без Вас,
Засліплений, Ви вдались до бліцкригу…
Й не на того дали команду: “Фас!”

Уже до скону ненависна жінка —
Соратниця не так далеких літ
(По крові, може, і не українка) —
Дорогу перебігла, наче кіт.

І мстивим жестом рук, які не крали,
Ви поступ весь пожбурили до ніг
І в бюлетені з легкістю вандала
Зробили підлий вибір — “Проти всіх”.

І “Ваш народ”, хоча й не в тім'я битий,
Прислухався до Вас — проводиря,
Й Ви власноруч — від помсти неомитий —
Вписали чорний день календаря…

І ось — фінал бездарного роману,
Шукайте у собі його причин.
Ви мали все: любов, довіру, шану,
А зараз залишилися ні з чим.

Ідіть до бджіл, самотній нео-Бруте.
Не хочу ображати Божих мух:
Ви більш не лідер нації — забудьте,
Не проводир уже. Ви — бджіл пастух.

Єдиним жестом рук, які не крали,
Враз перекреслили своє ім'я —
Віддали долю рідної Держави
Для збиткувань московським холуям…

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
А президентство Ваше — лейтмотив
Для поминок любові красномовний:
Ваш бюлетень про нього ознаймив…

2010 (22.11.2013)

І троянда стікає кров’ю,
І слова без води у вазі,
І у серці немає болю,
Тільки скло і каміння станцій,

На яких семафор червоний
Вже не може підняти руку…
І немає у завтра колій,
І нічого не бачить сутінь.

А чекання облізла сука
Без ноги скавучить на місяць,
І у грудях надривний стукіт,
Що собі не знаходить місця.

І повзе по перону грудень,
І ламають колеса тишу,
І у темінь відходить будень…
Кольорами гнилої вишні

Мерехтить десь далеко спокій.
З ліхтаря витікає світло.
Чорне лезо іде жорстоко
Поміж ребра тонкого світу

До єдино-святої суті…
Виє вовком голодна сука.
І життя витікає в сутінь.
І перон опускає руки.

21-22.11.13

Сказав, що я приземлена занадто,
І що не вмію високо літати...
Та думаю, лише вона одна
Зігріє і спасе, любов моя земна!

2011

Там, де пристрестей спалахи гасли -
Хтось мирився, хтось грав у війну,
Наші долі з'єднались, мов пазли,
З двох уламків у цілу одну...

Як доля дві дороги зв’яже,
Веселим стане хмурий день.
Ми на побачення в оазу
Із сірих вирвались пустель.

Затопить поцілунків повінь,
(У мріях визрівала, снах),
І нас у повені любові
Не розділить, не роз’єднать.

Уста і пальці не пускали,
Ще жменьку слів, ще каплю ласк!
Розлука чорними пісками
Лякала і ламала нас.

Прощатись час. Не порятує
Чаклунство світле ласки, слів.
І у розлуку – Каракуми*
Я зачарований ступив

О, як тебе не вистачає,
Скучають пальці і вуста,
І над пустелею Тянь-Шанем *
Бажання-сяйво вироста!

Каракуми* - чорні піски (тюрське)
Тянь-Шань* - небесні гори (тюрське)

2011

А осінь завжди, певно, що багряна,
Вином червоним листя оросить,
І почекає, спиниться на мить -
Щоб знову йти у такт нових століть.
І чи твереза, а чи, може, сп'яну
Погляне вкотре на свою осанну
І пустить кров - щоб оживити світ.

Багряна осінь - тут уже, як тут!
Червоно скрізь - і на душі, і в серці,
І сонце теж багряно засміється,
І прапори черленяться відверто,
І червоніє так осінньо ґрунт,
І листопад, неначе самосуд,
Знімає тіні листяних полуд.
Багряна осінь - це початок весен...

І рани не болять у переможців.
Але чомусь коле дещиця свідомості у скронях.
Ледве вдихаючи повітря, іду спати, відрізуючи пам’ять ножицями.
Прогонюю сотні думок, неначе нав’язливих воїнів,
Які намагалися мене сьогодні убити,
І лягаю на білу подушку головою, неначе із неї упала корона.
Сповита жаром вогню і натхненням, забарвленим в темно-червоний,
іду на Ви, пам’ять, ніч, зорі, біль, туга, щастя.
Іду на Ви, перемого! Що королі!
Кину виклик самій перемозі.
Може, тоді мій біль у скронях буде цілком заслуженим,
Буду ходити перед богинею: чужий прохожий,
який має право програти,
а не її труженик.
А поки що віддаюсь на поталу думкам,
повільно випиваю їхню отруту
ложка за ложкою,
Сьогодні я – все ще непереможний цар,
і, як відомо,
рани не болять у переможців.

ID: 462039

Єдиний Бог є паном світа.
Цю правду вже й дитина знає
І в чесних сумніву не має
Що Бог як сонце яке світить.

Колись зі Сходу і з Півночі
Прийшли брати народ знизити
Тому що хоче вільним жити
І підкоритись їм не хоче.

Їх вчинком земля трупом вкрита
Трупи – батьки і трупи – діти
Сліз не старчило лиця вмити
Тим якім прийшло це терпіти.

Варвари з червоним прапором
На жаль він майорить і нині
В нашій страждальній Україні.
Чому ця правда наша хвора?

Знижали край голодомором
А люди так хотіли жити
Чи то батьки чи малі діти
Лиш не дозволила потвора.

А все тому щоб зневолити
Народ який так прагнув волі
І вірив що постане з колін
А чорт послав їм паразитів.

Минали роки дітей в школі
Дурила червона навала
Яка й тепер на п’єдесталах
Ставить бувших своїх ідолів.
u5/175

Обтрусила осінь багряницю
зі своїх натомлених рамен,
оголила сокровенну глицю...
Темновіття вицвіле, сумне
скинулось угору безголосо.
Відбриніла тужна пастораль.
Вже до танцю більше не запросить
сивоокий перестиглий жаль
яре листя...
Під ногами скверу
тіні спопелілих теплоднів.
Прочиняє небо мурі двері
в тишу ще неторканих снігів,
у безмежжя рунних заметілей,
довгополих білотканих тог,
де з неділі й знову до неділі
сторожко чекає змерзлий Бог
на свічу намолено-гарячу -
позачасну світляну печать...
Тихо янголи осінні плачуть,
на прощання дзвоником янчать...
(27.10.13)

Чим більше примітиву
І менше спілкування
За межами квартири,
Інету чи книжок,
Тим більше неважливі
Її гучні вмовляння,
Коли тому протирі
Життя між стін не шок.
Шпалери і картини,
Кадило цигарок -
Тут я, на жаль, безсило
Назад стаю за крок.
Зневічені години -
Пропалений пісок.
І кава зльодяніла
До гранулів-кісток.

Просто іноді буває,
Так би мовити, на мить,
Що нічого не торкає,
Не сміється, не бринить.
Серце б'ється, має жити,
Набирає сили, сприть.
Тільки боляче любити,
А любити так кортить...

Гуснуть сиві сутінки брамою залізною
поруч буду щирою, в житі стиглім піснею.

Он-де має гривою, креше ніч підковами,
буду я щасливою росами ранковими.

Шепчуть зела сторожко, леготом пробуджені,
а мені коханою в світі бути суджено.

Неба край гойдається у сувої синьому,
попри грози й віхоли поруч буду сильною.

Паляниця місячна срібним сяйвом кришиться,
знаю, що єдиною я повік залишуся.

Град зірчастий сиплеться над землею грішною,
просто буду вірною, просто буду ніжною.

Ані шеберхне, вмерло, розімліло,
страшна розпука кроком не відступить,
не квітами, кістьми земля біліла,
ридала, встелена безкровним трупом .

А мати розвела слізьми затірку,
куліш пустий з торішнього насіння
було у неї діточок п’ятірко,
одне лишила смерть на животіння.

Дме вітер, помина мерців тривожно,
затявся сміх, не сяють щирі очі,
а знавіснілі із кутків порожніх
блищать безхлібно серед пустки ночі

Із рук чиїх цей темний скарб заклятий,
взялася звідки ця німа безодня,
не тупотять веселі ноженята,
безсило пухлі гріють піч холодну.

Ген жовте марево над мертвими хатами
кістляві руки тягне в шибку биту,
гнилими небо об’їда зубами,
голосить вовком тьма несамовито.

Чига кирпата, в люте дмуха горно,
регоче, виє, смокче кров, пропаща,
заскнілі душі, на червоних жорнах
розтрощені, летять в ікласту пащу.

Луна від сліз гірких шляхом солоним
той дикий плач, стинання, стоголосся
а той, хто вижив, до кінця, до скону
важезний камінь на душі проносить.

Якщо мені безсмертя десь несе
Одвічний біль Всевишнього прокльону,
Втрачаю я свого терзання сенс,
Як і появи з маминого лона.

Але ж бувають блискавки святі
У днях моїх, що вечорам подібні,
Коли здається легко так знайти
Серед гріхів поодинокі німби.
2013р.

Низький уклін вам, добрі люди,
Мої сусіди й земляки.
Коли ж то я до вас прибуду
З бурхливих хвиль життя ріки.

Багато років не бувала
В своєму рідному селі.
Вас багатьох давно не стало –
Спочили у святій землі.

Вже півстоліття промайнуло,
Як продзвенів шкільний дзвінок.
Я пам’ятаю, не забула,
Моєї зрілості урок.

Розкидала усюди доля:
На будівництва, у тайгу,
На цілини безкрає поле,
В намети мерзлі на снігу.

Невтомні, юні і завзяті
Долали піки висоти.
Село лишивши й рідну хату
Ішли в незвідані світи.

Пройшли роки, підкралась старість,
Переступила наш поріг.
Колишня молодість і радість
Розвіялась серед доріг.

Промчалися літа невтомні
І ми звемось «дітьми війни».
Зима посеребрила скроні –
Наш рід продовжують сини.

Живем по совісті і честі,
У спогадах вертаєм час.
В життя складного круговерті
Яка судьба чекає нас?

То ж кланяюсь вам, добрі люди,
Близькі сусіди й земляки.
Хай в хаті вашій радість буде
І мир та спокій на віки.

01.04.2012

… чи була вода жива, чи здавалась нею?
Що ти знаєш, сухокорінна, простоволоса?
Соки сонця у серці шавлії п’єш, і феї
ніжнонічні тобі ще брешуть і зорі носять

у долонях звіра-зайди, що – поряд наче,
аж руїни пахнуть вином і рипить підлога…
Але світло над вами мучиться. Світло плаче:
так рида – не знати, що ‘йму просити в бога…

Щойно світло загасне, то справді загасне світло,
і загусла рука в сьогоденні мине, мов гусінь –
з абрикосів на смаженім дереві, що солідні
мілілітри неба ним спеку нічну закусять.

І зав’язані очі звички розв’яже погляд.
І тривалість ридань тропічних драконорівна,
наче нитка – з ребра сорочки, впаде на голе
поле «поряд-на-крові»…

…із крові бур’ян-царівни
виростають у воду студену на суднім ринку.
Випадають ув осад осені-дивожерки…
І горять, як останні багаття, солоні скрики.
І ховаються зорі в рани, мов у кишеньки.

Й табунами приходять спокуси і темні фіри
шкодування за світлом – від рук, що загусли в меді
засинань у хурделиці теплій наплічній, ирій
випадково лоскочучи пасмом – немов безсмертя

швидкоплинним життям турбуючи…
Спи, бур’яне!
Страходихай, зачувши звіра, зорю чи завтра…
За вікном дерева смажені марсіани
роздають самотнім, яких більш ніхто не знайде.

За душею вітер плачеться смолоскипам
про якусь любов убивчу та спробу втечі…
Біля серця гномик ниточки чорні сіпа.
Дзьоба півень ранку сірого битий глечик.

А прокляте світло гасне повільно-стрімко –
цуценята дохнуть довше без буди в холод…
Не тремти, долоне, наче мала тваринка,
як остання травинка ніжності шкіру вколе!

Щем. Остання нитка усмішки рветься вогко
на дві змійки відчаю – ох і до тебе липнуть!
Спи, бур’яне, спи. То ходить не вовчик – вогник.
То забуті тіні закоханих смолоскипів

шурхотять дощем і мертво шкребочуть стіни.
За тобою йдуть – жаліти, а чи зломити,
щойно день закусить сутінки чаєм синім,
щойно ти з долоні випустиш пташку світла,

щоб воно загасло десь, а не тут – на волі,
в бур’янах-жінках, що пахнуть теплом смертельним…


…ой, вода студена… ой, мертва вода... ой, долі –
далі долі тече пітьма… і горить метелик…

Середньостатистичний графоман
Одного вірша видає на дату,
А те, що зміст не радує мирян,
Йому елементарно наплювати.

Із глуздом він щодня веде війну,
Роздумуючи , - нині все удасться,
Лише б читач уважний не минув
Мого літературного звитяжця.

Та почерк вил щезає в течії,
Долаючи безпам'ятство безкрає,
І наново із темних надр її
Задрипаним сюжетом виринає…

20.11.13

Хоч пекло кропивою-жаливою,
Загасила, загоїла вчасно я
І навчилася бути щасливою,
Бо втомилася жити нещасною.

Я була неприступною скелею,
На везіння і радість убогою.
Здобула собі вдачі веселої,
Смутку міх розгубила дорогою.

Не обтяжена прикрою ношею,
Сподівання усі перевершила.
Я навчилася бути хорошою,
І лихого утричі поменшало.

коли до тебе приплентає моя душа розпатлана,
не жени її, пригрій, зроби їй чаю...
я ще недовершена, незібрана,
я ще недописана, недоткана,
виганяю, потім знов тебе впускаю...

кожен день жену тебе з-під шкіри,
а себе із роздумів про тебе.
ти сказав, що ти прийшов по ділу,
і, що все між нами зрозуміло,
а мені щось вп'ялося між ребер...

Холодна ніч. Маестро Листопад
на крижаному грає ксилофоні,
валторна вітру – в такт і невпопад…
І раптом: блискавиці білих коней –

небесні вої з дужими крильми!
Ураз – усе довкола побіліло…
Так затишно в передчутті зими
під захистом Святого Михаїла.

І тепло серцю – знаю, що Ти є
Архістратигом добрим повсякчасно
для нас - дітей, онуків… Це – Твоє:
охороняти від усіх напастей...

2013

То напáсть? Порóблено? Хвороба?
Доля знов зіграла прикрий жарт –
У прольоті… Вкотре. П'ята спроба…
Хоч Дідьє Дешам – не Бонапарт.

В Києві ми тішились, як діти –
Ейфорія, віра і азарт!
Мундіаль по “ящику” нам світить,
“Стад де Франс” – то круто, та не фарт…

Тре' вертати на своє подвір'я,
І чекати знов (який вже рік!)
Гальський півень, вже напів без пір'я,
У Парижі вирвався і втік.

Шкода як! Але не доскубáли,
Та злякали – ледь яйце не зніс!
В нас вже грали сурми і цимбали,
Потім теж не бракувало сліз…

Бігала полями Дора Тійє,
Наголяса у селі Пуаль…
Але кожен українець мріє –
Ми таки “пройдем” на Мундіаль!


21.11.2013

Не варте радості,
Не варте суму,
Не варто заздрити
Чужому глуму.

І знак свароговий,
І сни рапсодій,
Утоплю погляди
У тій мелодії.

Знамення прийшлості
У шумі вітру,
Осіннs ніжності,
Колишу віти.

І зачудовані
У вірі знову,
У силі повені
Світи любові.
2013

Настане час, настане мить
Відвертої розмови, –
І я зумію вам простить
За наклепи й обмови.
За кожен завданий удар
І наміри гріховні,
За шепіт скарг і крики чвар –
Прощу усіх уповні.
На все сліпим відкрию зір
І буде вдивовижу,
Що завдяки й наперекір
Цьому я жив і вижив.
За грані честі не звернув,
Нікого не знеславив, –
Самим собою завжди був
За будь - яких обставин.
Усім простить моя душа
За невимовні болі.
За те, що інша не проща
Нікому і ніколи...
20.11.13

Для тебе я - лише приємна мить,
мереживо зі спогадів, оманна,
я - мрій рожевих ніжний оксамит,
така реальна і така туманна,
для тебе я - хвилинне забуття,
уліво крок, утеча від рутини,

й нічого більше… отаке життя:
ти однолюб - кохаєш лиш дружину

лютий 2010

Багатий, щедрий світ імен,
але сьогодні – на вершині
не Гнат, Петро, а чи Семен –
у Михаїлів іменини.

Михайлів – сотня не одна,
між ними – й жінка: хоч Галина,
усе ж Михайлик і вона,
з Михайликом коханим – сином.

Мишків, Михасиків отих,
Михайлів і усі родини
хай береже Архистратиг
і ночі кожної, і днини!

21.11.2013

До побачення, люба. Зустрінемось скоро на розі.
Ти пригоди знайшла - на філейну частину свою.
У лосинах лискучих? Мені фіолетово. Боже!..
Я тобі маякну.

Вилітаєш о сьомій. Години за дві – у Берліні.
Погуляєш по парку. У мене пізніше літак.
Ні, душею я – «за».
Та не встигну усюди і тілом.
Так.

Не пручайся, кажу. Ти - кохана моя і коханка.
Ощасливив тебе? Чи не віриш у щастя своє?
Я займуся тобою
вночі – і до самого ранку.
Так і є.


20.11.2013

Смажу сонце на пательні,
Зарум’янилось в олії,
Увібрало сили зерен,
Вітру мрії…

Світанкові теплі роси,
Веселкові барви літа,
Смажу сонце,
А в душі співа трембіта.

Виростає сонець гірка,
Тут як тут сметани банка,
Нині хай не буде гірко,
Гладко-гладко,

Дитинчата-горобчата
Вже чекають на добавку,
Ні, нема як сумувати,
Смажу вправно.

Із родзинками,
Ванільні, золотисті,
Сонця літа…
Повна чаша,
Хлібом-сіллю…
Щастям квітну.

Всі краватки твої в листопаді, як листя, багряні.
Я не скоро прийду, бо складаю у кошики сум.
Бо шліфую слова, ніби рівно відточені грані.
Так завзято беру, так затято штовхаю на глум.

Обіцяли мороз, та прогнозам не вірю нітрішки.
Мандариновий час хай настане пізніше колись.
Я не зможу прийти, бо збиратиму спілі горішки.
Бо шукатиму сніг і надії, які не збулись.

У твоєму вікні не засвітяться вогники теплі.
Не чекай, що прийду. Я сьогодні у вирі турбот.
Я відкину жалі, як старі і набридливі меблі.
І на потязі в ніч повернусь до осінніх пригод.
17.11.2013

Чи марення, чи сон, чи, може, наяву –
у чорному простОрі, у безмежжі,
без ліку душ і кожна з них свічу
несе в руці, прямуючи до Вежі.
Дорога та нерівна і слизька,
мета ходи не досить зрозуміла –
дійти туди, поки сія свіча,
а потім відректися свого тіла.
Ще й вітровій задмухує огонь.
У кого згасло, ті падуть у безвість,
а осторонь під куполом долонь
могутній хтось ховає сивий Всесвіт.
Як глиба часу, тисне височінь
і навкруги ярить ріка безодні.
На сяйво свіч паде вселенська тінь.
Твоя горить? Радій життю сьогодні!
А що тобі готує завтра Бог?
Ти у дорозі чи дійшов до краю
своїх поразок, може, перемог
і ждеш подяки: введення до раю.
Свіча горить – гріховне і святе.
І хай іти трудніше з кожним кроком,
надія є, що кожен з нас дійде
вперед лицем, а не чортячим боком.

2013р.

рік дві тисячі перший від народження господнього
зимова депресія повільно переходить в осінню
не звернувши уваги на літо і решту дрібниць
мені б протверезіти нарешті і написати вірш
як добре нам мало бути разом але не вдалось
взагалі якось життям марнотрачу
наче ще декілька в запасі
міг би стати поетом
чи навіть підарасом
але якось воно не склалось
чомусь не склалось

З крайності в крайність...
чуєш? я хочу відчути цей ранок
я буду за нього боротись
між кучугурами слів
буду світанком п'яна
буду ходити боса
я відвоюю цей ранок
у злобних богів

З крайності в крайність
чуєш? буду глушити сумління
мантрами і видіннями
твого
дурного
спасіння.
з крайності в крайність
вічність
ненависть
вірність
міряю твою тривимірність
до о-ду-рі-ння

З крайності в крайність,
не чую, не хочу, не буду,
не буду любити,
забуду, візьму свободу
від блуду.
забуду-забуду-забуду
пусти мене! чуєш, мій якорю?!
і я тобі тільки подякую
за крайність
за долю
за Будду

У натовпі загублена. Самотня.
Серед чужих шукаю лиш тебе.
Багато спогадів, приємних - сотня.
Волошки, трави й небо голубе.
Твої цілунки. Теплі-теплі руки.
Слова ніжніші ранньої роси.
Сумую дуже. Приємно-милі муки.
І знову спогади прогнали голоси.
Між нами кілометри і дороги.
Між нами тисячі облич і суєта,
А віра в нас одна, одні тривоги,
одна любов й моралі висота.

Не сприймає обману душа -
Голу істину нічим прикрити,
Та завжди слово правди втіша,
Коли совість почне говорити.
Як бува, закипає в тобі,
В серці чесному, хвиля жадоби,
Ти признайся самому собі,
Яка маска тобі до вподоби.
Зазвичай надягаєш оту,
Що виходиш із нею на люди.
Всі вітають твою прямоту
І ти гордо випручуєш груди.
Для сімейного вжитку ще є
Маска вдавана ласки й турботи-
Трохи легше на серці стає
Після стресу важкої роботи.
Але там, у глибинах зіниць,
Твоє "Я" проглядає без фальшу.
Лиш воно вбереже від дурниць
І складе твою долю подальшу...

Моя душа хворіє на самотність, -
Убивчий вірус постедемських гроз,
Оскільки в світі тьма Іскаріотів
І всього-на-всього один Христос…

19.11.13

отдышим и гарью, и солью.
побег чередою вторжений
покроем, и гавань отстроим,
и марью, и софью приженим.

Осенние балы...
Вальсирую устало.
Не та уже я стала,
Но как же мне милы -
Осенние балы!

Партнеры хороши,
Хотя они седые,
Душою молодые,
Ты ими дорожи -
С отказом не спеши!

Балы мои, балы!
Немного я устала,
Уже не та я стала,
Но для меня милы
Осенние балы...

2013

живу… мужнію з кожним роком…
тужавію, мов добрий мед…
лелію долю синьооку…
багато знаю наперед –

бо спогадів болючу зграю
навспак жену… злітаю ввись…
і забуваю… забуваю?
те, що намріялось колись…

живу… печалей повну торбу
в душі приховую – на дні…
а пам’яті невтомна корба
чогось порипує в мені…

Зачароване зілля
Заварила затято
Заболіла забута
Злістю здавлена зрада

Закрутила звитяга
Загубилася злука
Залишилася зимна
Заметіль-завірюха

Захотіла заплати
Золотою зорею
Залишилась зубата
Злість застигла змією
2013

О, Моя Леді, не суди за те,
Що нині я у вас – усюдисущо.
А пам’ятаєш: іноді зайде,
Осяє сум і утече. Тому що

Була жага побачити тоді
І кучері оці, і очі світлі
Потребою у їжі, у воді,
А нині ( я благаю!) – у повітрі.

2010-2013

Любий, це доля. Скоро зустрінемось в дурці.
Хочу пригод. Хочеться драйву мені.
Буду у жовтих лосинах і фіолетовій куртці
Маєш три дні.

Любий, це - карма. Ми ж бо єдине ціле.
Нині скандал у Києві, завтра лямур у Парижі
Може займемось тобою,
між ділом
Тілом
У темній тиші

Любий, це - правда. Ми із тобою роковані.
Просто приречені бути разом навіки.
Вже не пручаюсь. Бачу. Ми долею сковані,
ніби каліки.

Тури гуркочуть копитами,
кривавими плямами вкритими -
то зграї думок похмурих
захмарили обрій над муром,
збудованим власним зором
того, хто для себе ворог.
Годоване серцем горе…

Боже, дай мені сили прийняти чиюсь любов.
Чи любити навчи, бо, напевне, я більше не зможу.
І спасибі за все: за стежки, за думки, за покров.
Відчини мені двері. Чому стукаю, але не входжу?!

Просто мудрості дай. Бо коліна вже стерлися вщент.
Я не знаю як правильно – вчуся лише довіряти.
В мені все кровоточить. На чому робити акцент?
Ну послухай очима – навчи мене лиш пробачати.

Кинь у воду мене - і стану найкращим плавцем.
Стри невдачі мої – бо малих гріхів не буває.
В непогоду, і в сонце будь для мене надійним плащем.
Я поділю минуле на нуль – в мене більше нічого немає.

Ірина ФЕДІРКО

19.11.2013

Ця осінь з'являється зранку,
Ледь чутно подряпує шибку,
І місяця різьблену скибку
Ховає у дня філіжанку.

Пронизливі сойчині крики
Терпляче вгамовує світлом,
Облесно шепочеться з вітром
У вітах тонкої осики.

Пролазить незнаної миті
У душу. Снує павутину
Минулого. Наче картину
Малює роки пережиті.

Складає у скриню на спомин
Велику життєву дорогу,
І сіє круг себе тривогу,
Як дощ у прокурений комин.

Розмелює друзів у жорнах
Обставин. Побільшує тіні.
Журливі і меланхолійні
Приносить мотиви. Моторно

Пакує в однакові стоси
Всі прагнення і сподівання,
Зневіру і розчарування...
Неждано приходить ця осінь.

2013

В кожній хаті у вікні
Хай заграє свіча.
В Україні, в чужині
Хай за мертвих кличе...

Пам’ятаймо як було
В ті роки тридцяті
Як вбивали голодом
Комуністи кляті.

Україно, голоси
По усіх усюдах,
Який жах у ті часи
Даровано людям.

Україно, не мовчи.
Голодом убитих
Хоч в молитві воскреси.
Дай їм вічно жити.
17.11.2013р.

За місяць утретє він сонно іде сюди.
Росою горить і чернечим пером поскрипує.
...і наші хорти лижуть вітер його ходи,
і наші могили пильнують його за липами.

Ті липи - глибокі, як прожилки на лиці.
Вони наче бліднуть, і славлять тебе, і манять.
Під ними щоніч роздягаються місяці,
і воду копають, шукають у ній зітхання.

А він уже втретє блукає поміж дерев.
Чи броду не знайде, чи нашим казкам дивує...
Прокинеться баба - впіймає і роздере,
щоб тут не ходив, щоб на нас не дивився всує.

Тепер не засну я. Земля мені стогне ним.
Іду назирці, сухостоєм сліди притрушую...
І сняться мені кучеряві його сини,
і клуня простора, і ночі у ній задушливі...

Плече білостінне... цілує його роса.
сорочка скипає, мов на рисакові збруя...
Так пахне, юначе, розпачна твоя краса,
що баба й зі сну дуже швидко її зачує...

Минай, безутішний, минай той глибокий яр,
де терни цвяхами, де небо глухе, як віко.
Женуться - тікай! Як ухоплять руками - вдар!
Ти тільки - не слухай, не слухай, як будуть кликати -

Ні гожу зозулю, що виросте з молока,
ні трьох королівен, що в голку засилять пісню,
не бійся, не бійся, з очей моїх не зникай,
я тут, я сліпа, я веду тебе на узлісся.

А так би й заснула в обіймах твоїх важких,
корінням твоїм оповила би спраглу душу...
Та вже підо мною провалюються стежки,
і баба собача у пальцях світанок душить.