Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

По лезу власної утоми
іти, немовби по землі,
ховаючи в осерді грому
грозою свячені жалі,

крізь морок і сніги спокутні
саму себе у світ нести,
де ледь тримається майбутнє
на павутинці доброти,

не озиратись… Розгойдати
застигле плетиво доріг…
Згадати, що чекає мати…
І помолитися за всіх…

Уже не дивина в уявленні народу
політики й людці осміяного дна:
і Шарікови, люті на свободу,
і ті, що забувають, що одна
у кожного одна Вітчизна-мати.
І Швондєри її й багатії,
повинні
            нині
                    неню
                      захищати,
а не чужі й украдені палати
украй осатанілої сім’ї,
що затуляє людям рота,
аби не чути їх проклять.
Є барикади. Ждете доти?
А Січ сама формує чоти,
які за неї постоять.
А от регіональна рада
бере аванс у общака,
а кримінальна влада –
на мушку козака.
Ой, як гуманістично –
дванадцятий калібр!
І так не поетично
коли життя – верлібр.
А треба виживати,
і діяти, й рости.
Але куди іти?
До хати?
Спати?
А ти?
Ти?

               06.02.14

мне, Преподобный, бы осень...
так, непременно
пусть
вдали от берез и сосен
в поле иная
грусть…
нежит любовно ветер
мысли - как детки,
вот
кто там промолвил: -"дети?"
всыпте им больше
нот…
пусть порезвятся Маем
случай серъезничать -
брось
каждый здесь
что-то
знает
романтик
поэт...
мы - врозь
будьте любезны, кофе…
бдитель порядка -
счёт!
Я - позвоночник - офис
с ангельским акме
"черт"...
03.02.2014.

в необъятном теперь, в янтаре тридевятом и темном
оступившись, оперлась о лед водостока.
несла
черновик диссертации, пиво и сорную сторге.

как давно мы измучены - что ты ни сделаешь, мало;
мне бутылки катились на плечи объятий подобьем.
я несла
тьму моих объяснений, статьи, жигули с оболонью.

как давно мы измучены - тем, что тебе не отвечу;
тем, что не повторишь; гололедом и гриппом.
несла,
понимая, что зря, и расплакавшись, оступилась.

Час мене – не мине…
що ж – порода породою…
Мова виманить все й на торги занесе
пахне пам'ять моя полином і смородиною
непокірне теля жодних маток не ссе…
стали речення в ряд боржниками безвинними
забуття для буття підставляє плече
по молочній ріці із небесного вимені
клинописне ім’я одиноко тече…
прокисає кисіль берегами осілими…
поміж сонних осик – осоти осоки…
відлітає душа з журавлями осінніми
і лоскочуть крильми пустуни-малюки…

эдакий мистер "...ара"
портится "решки" вид
мне бы такого даром...
пусть занимается МИД
мне бы февральну зиму
выстоять, не упасть…
Родина - это Имя
именем - смертна власть…
карты пометил шулер
больно, смешно -- прости
это следы от пули
выстоял, Господи…
02.02.2014.

Де гуманне в світі лихо,
що завжди б куняло тихо?

Я б і пам'ятник-колиску
присвятив йому!
Запобіжний, під "підписку...
спати самому",
я б обрав для нього засіб!
Я б не докучав!
Ще б у школі (точно - в класі!)
це б запам'ятав...

Та ніяк не просить слова
Дійсний Спосіб Дієслова.


09.02.2014

А вже в кутах – ні меду, ні казок.
А вже край ставу – ні дубка, ні клена.

Прибіг до клуні зайчик, бо намок.
Прибилося пташа…
Тече «Олейна»…

На капустину глипає коза…
Півситий вовк розлігся на журналі.

Усім лишатись разом – наче й "за",
Та я ще мну квиток на бієнале.




2014

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Смеркає і світає на Майдані,
пульсує дух звитяги, як ніде.
А за Майданом – у злобі й закланні
Феміду розпинають день у день.

Не знаєш - у якому часі, де ти,
маячить не країна, а тюрма.
Мелькають кандидати в президенти,
а гідного достойника – катма?

І набрякає спротиву пухлина,
там – «на горі» - чекають: чи прорве?
Воскресни, о Пророче України,
заклич : «Вставайте!..» Дніпр уже реве.

Чи схаменуться? І чи будуть люди?
Наразі – тиша… Біла і крихка…
В очікуванні Правди - не облуди…
З олжі скресає гідності ріка…

09.02.2014

Симпатичний кіт муркоче,
через шибку бачить файно:
за вікном людина хоче
у посольство (черга... крайній...).

Кіт вивчає поведінку...
Дивно якось перехожий
обирає місце взимку?
Натовп ох який хороший!

Що воно ото за віза...
Чи прудка така, ляклива?
Особлива, певно, риса
у людей, що прагнуть дива.

Емігрує кіт на килим,
ні про що не дізнається...
Чорним писано на білім:
"Ця квартира продається."

08.02.2014

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

О зелений,
о змію,
о звіре,
не в дусі
підкрадаєшся в ранок рутинно, тихцем.
Чарководи вусаті твої та безвусі,
хто бетонного неба триматися мусить,
на розгойдане місто не світять лицем.

О сліпа,
о покуто,
о птице прозора,
невгамовно – на вістря, в зіниці очей –
хай обіймуться ревно прозріння і морок!
А кому ж, не світивши, між обраних ворох?
А кого на звороті душі не пече?

2014р.

ХМАРИНИ

А риби знову плинуть косяками
Крізь ранок, очі вікон і часи,
Гойдаються у нас над головами,
Сповиті в прибережні голоси.

Їм чути шепіт хвиль, їм кидаються в вічі
Тростинок обережність, веслярів,
Портвейну сплеск в горлянках чоловічих
І спомини про подвиги батьків.

Втрапляють їм жінки, що для сезону
Скандально сукні вимагають з нас,
І бздур… Та захід заздрістю зайнявсь
Над обрій забороненої зони.

Сліпма цей відчайдушний вал гряде
Крізь небо, оболон діряві рядна,
Пливуть, вчитавши душі, як підрядник,
До берегів, де Суд Останній жде.


Переклад © Валерія Богуславська



ОБЛАКА

А рыбы вновь уходят косяками
Сквозь утро, сквозь оконные глаза,
Колышутся у нас над головами,
Запутавшись в прибрежных голосах.

Им слышен шум волны, им видятся лучины
Тростинок осторожных, взмах гребцов,
Портвейна всплеск, которым давятся мужчины,
Припоминая подвиги отцов.

Им попадаются злословящие жёны,
Цедящие по платью на сезон,
Их дрязги, бедствия, но завистью сожжён
Закатный горизонт запретной зоны.

Слепцы. Они отчаянно текут
Сквозь небо. Сквозь пустые оболочки,
Плывут, читая души, как подстрочник,
К кисельным берегам на Страшный суд.


2000

© Леонид Борозенцев

СЛІПИЙ

Він згадує віджилий листопад,
І барви ранку, й трави на осонні,
Яким кортить за звуком по стопах –
Над прорізі бійниць на пенсіоні.

Як захлинеться гуркотом орда,
Й серцебиття затишшям переважить,
І пагорбів небесних череда
Сумирно біля водопою ляже, -

Він чує, як проміння ссе оса,
Ворушить захід посивілі віти –
І світлом очі повнять небеса,
І музика відлунь у тремі вітру.


Переклад © Валерія Богуславська



СЛЕПОЙ

Он помнит отшумевшую листву
И краски утра, и травы высокой спицы,
Которые вывязывают звук
Над прорезью отставленной бойницы.

Когда смолкает грохот канонад,
Затишьем заглушив сердцебиенье,
И тучные холмы небесных стад
У водопоя замирают на коленях,

Он слышит, как лучи сосёт оса,
Как трогает закат седые ветки,
И светом наполняются глаза,
И музыкой звучат порывы ветра.


1998

© Леонид Борозенцев

Думок у голові щуряча зграя
Нахабно прагне з'їсти мою суть,
Та я скажу: "Мій світ про мене дбає,
Він стверджує життя, несе красу!"

Слова мої поглине спрагло простір,
Раптово сколихнеться цілий світ,
Озвуться стоголоссям срібні роси:
"Омий лице, що тугою кровить!"

Пірну в ранкові стиглі океани
І сонце огорне м'яким теплом,
Від запахів світанку стану п'яним,
Проблем і злих невдач - як не було.

Хто скаже, що такого не буває, -
Той справжній світ не спробував на смак,
Просидівши свій час тихенько скраю.
Нещасний той, хто щастя не приймав.

Збирати себе по крихті
В багрянці світанків, що згасли,
В палітрі думок неприкритих,
Єднати розрізнені пазли
З пожовклих епох та картинок,
Із програних заново ролей.
І бачити світ, що ростиме
Синхронно, укупі з тобою,
Згадати усе: від потопу
І до чергової пожежі,
Від Хроноса до Каліопи,
Згадати себе, як належить...
У вічність простеляться шляхом
Багряні світанки, що згасли, -
Обличчя, віками пропахлі,
Відкриють душі іпостасі!

Послухали.
Отож...
В програму NASA
(до безповернення із Марса)
як санкцію для Щуки
Щуку стали готувать.

Озвався Марс
(червоний на орбіті):
- Та ви там що -
бандитоносії
талановиті?!
Я проти санкцій!
Ані на п'ядь парсека*...
Вам - спокій, а мені -
метеоритний рекет?

Почули Марс аж у Кремлі.
Не запросили Щуку в Сочі.
Її лишили на Землі -
посеред Відня.
Поза очі.


26.01.2014

ПАРОДІЯ
Вже чкурнув наш Янович в Європу...
Так спішив, неначе тут потоп...
Не авіарейсом...автостопом...
Літаком приватним, звісно...Щоб
Не заніс у Тулу, до Казані
Чи у вовче лігвище -Тамбов...
Готувався Янович "заранє":
Настругав "капусточки",знайшов
Гарне місце десь аж там, у Відні
(Вже й забув про геїв хіт-парад).
Там синок з невісткою небідні -
Не спішать вертатися назад...
На прощання мовив до народу :
"Пєрший тайм...но я нє проіграл.
Я нє повєрнуся большє зроду -
Напєрьод зєльонєнькіх набрал..."
...І народ йому повірить вперше
(вже без побрехеньок і обмов)
Янович - сміливець. Він не бреше.
Він інтегруватися ГОТОВ.
04.02.2014

Альпи під крилом чи Піренеї?
Йде на Відень екс-прем’єрський борт,
Янович таки майнув до “геїв”.
Нас лякав, а сам сміливий, чорт!

Поспішав, неначе від потопу –
В Києві проблеми – будь здоров!
Вибрав вірно – вектор на Європу,
Не у Пензу, Тулу чи Тамбов.

То брехня, що українці бідні
(Шкода – не завершив море справ)
“Відпачине” трохи там, у Відні –
Стільки років тяжко гарував…

В них там наших цінностей негусто –
Пруться всі в ЄС – спільнота мрій!
В нас он подешевшала капуста,
Як прожити там на дорогій?

Відень той усім, як в горлі кістка,
Їм Європу, бачте, подавай!
Там синок бідує і невістка –
Не вертають, кажуть, що не рай…

Всім в Європу ще зарано, знацця,
Прийде час – дійдете до мети!
Вам ще, братці, треба "постараться",
Щоби десь колись таки дійти!

І скажу вам чесно, не до слова,
І без побрехеньок та розмов –
Україна поки не готова!
А прем’єр з родиною – готов!


04.02.2014

І так оце присядеш край пітьми,
І розпач погойдаєш, і фіранку…
Хай ділиться на грами тлусте МИ…
Залиже кіт шотландський свіжі ранки.

Згубила ключ від Завтра у снігу.
Надклюнула його печаль-ворона.
І Карлсон повз дахи – у ніч благу…
І заполоч на шиї... І загони…

Пішла б у реслінг. Був би Міккі Рурк…
Купити б сад-баштан, доїти б Мілку…
А вчора лементіла:«Деміург» –
І розпускала вірш, зелену пілку…

Десята мантра. Превисокий хліб.
І самота – така, що мерзне кактус.
І не зарадять ні окріп, ні піп…
Ні вихід за три чипси до антракту.

2014

блуждает нерв, желает драки
и стынет кровь на перевес
напротив норрисы и чаки
единородные, как есть…
вот больно странности чужие
друзья давно в окопе войн
о милосердие Марии!!!
и душе радужный Плейбой…

где титры пьянства и разврата
где денег след кровавый буйств
где урна точки не возврата
где знак вопроса после: ну, и?..

а там извечный пласт
культ - Духа
ровесники с одним лицом…

- а ты бывал? да-а, краем уха…
бывай, красава… цьомик - цьом…

две параллели, два мотива
на перекрестке предка лот
рожает вновь Мария-Дива
не согласившись на аборт…
04.02.2014.

До чого тут кілометри,
Професія, вік чи стать?
Є люди, готові вмерти,
І люди, яким насрать...

Я кидав чорний хліб гракам,
На білому, трагічно-чорним.
Гракам – небесним морякам
Знекровлених морозів штормом.

Щоб не змогла зимова лють
Жбурнути їх в безодню смутку,
Гракам із хлібом руки шлють
Жилети рятівні і шлюпку.

Гракам – небесним морякам ,
А не повітряним піратам.
І цим негоду налякав,
Це їй страждати і вмирати.

Мороз утік, а чорна глиб
Об сонця пальці обпеклася.
Яке це чудо – житній хліб:
І порятунок, і прикраса.

До берега добра паром
На сріблі снігу золотиться.
А грак виблискує пером,
Як зачарована жар-птиця.

І сонце свіже, запашне
Смакує під святковим кленом.
Тебе я спас, врятуй мене
Крилом вогненним і натхненним.

Зламай кайдани самоти,
Спали недолі злість і сірість.
А ще грядуще освіти…
Та пізно вже: на клені всілись

Всім задоволені граки.
І на тополі й на висотці
Граки – небесні моряки,
Космічні чаклуни і зодчі.

Я не простих птахів зберіг,
Не темній зграї послужив я:
Сніжинки з під жар-птиці ніг
Злітають райдужним сузір`ям!

01.02.2012

Осінні мотиви близьких берегів
Надривно тяжіють запалом юні,
Оркестр у хвилях тонких почуттів
Зваблює тлом, втомлює струнні.
Триптих палкого клена душі
На сторінках долі - гербарій
Кожна в надії, кожен в собі
Звучання у серце перехиляє.
Клаптик до краплі - жалом меча
Переплелися зустріч, розлука,
Новий світанок самотність терпка
Першим ковтком стала розпука.
Влучна стріла вмілих сплетінь
Гордо вальсує в смертельному танці
Місяць приспав та не зігрів:
Грація сяйва на вістрі овацій.
Повінь жадана, повчальний урок
Для того хто любить і вміє прощати,
Раннє бажання - холодний пролог
Без фальші, гриму і права кричати !
Суміш утрати змарнованих літ
Із позолотою мрії, чекання,
Зрілої думки сміливий політ
Очі закоханні, рухи вагання,
Присмак поразки і глибини
Звуків знайомих тихе ридання
Ночі бездонні у самоти
Він у тривозі, вона в пориванні…
Спокій – примара у забутті
Сльози – намисто нот із бокалу
Витвір обох – горе одній !
Стомлене сонце – роз’ятрена рана…

За півкроку до мрії,
Де до неба півкроку.
Через сни безнадії
Залишитися збоку?

Залишатись німою
Де провалля глибокі?
То таки під конвоєм
Зачекати до строку?

Все життя за півкроку,
Жалкувати запізно.
Тільки ключ того блоку
Де знайти? Не залізний.
2014

Срібні заметілі нагадали вічне.
І тому морози, що за мною йдуть,
Не дійшли до мене, не дійшли до січня…
Ось така стражденна навіть їхня путь.

На отій невдачі гріються долоні,
А не тільки руки недругів-личин.
У вірші гарячі -- мчать банальні коні,
Щоб ніколи більше ран я не лічив.

А вони без ліку і невиліковні,
Шкаралуща тільки береже мене.
Хочеться назавжди сісти на осонні,
Де таке доречне полотно лляне.

І зажити раптом поза часоплином –
Вишита сорочка,вишитий рушник…
Півники й півонії , вічне і полинне,
Відведуть нещастя – погляди рушниць.


Нібито я вічний, як оця природа,
Тут мені радіють, а отам -- щастить.
Я ще став би цінним рідному народу,
Та не зміг позаду попалить мости.


А у чому щастя – то ніхто й не скаже.
Біля мене вічність, осьдечки, як день.
Потім буде сумно. А тепер – пора вже
Про усі тривоги – більше ні телень.

Не маю й біглого поняття:
"щас ли счастлив"?,
"адідасив"?...
Підлив що, може, у багаття?

08.02.2014

Не все минуле й пережите
У залікову занесу,
Вже вкотре березень зустріти
Не означає у весну
Ввійти із проліском й тюльпаном:
Отож, тихенько графоманю,
Пишу рядочки, наче сію,
Навряд чи я коли прозрію:
Бо не бажаю. Прозрівати
У нашім краї - стати таттю,
Брехати, голову схиляти,
Й своє забути, проклясти,
І гніт отой щодня нести...

Отож, у березень ввійду,
Якщо дозволять. Пересуду
Минулому робить не буду,
А просто трішечки фіранки
Ще в лютому останнім ранком
Ледь привідкрию. Вишні квіти
Хай теж побачать трохи світу

08.02.2014

Корилася, терпіла і не щоку,

усеньке тіло під батіг дала

в німому рабстві спину гнула поки

дійшла межі. Сміявся безмір зла,

випалюючи віру, душу, тіло...

Молилася - та застив небо дим.

Зіп'ялася з колін і осміліла

пішла просити правди... Лютий грім

із того диму чорного ударив

і попелом задушливим повис,

і чорні круки, чорних душ примари

до крови спраглі кинулися вниз.

І шматували, хижо розпинали,

і лжу по світу ріками лили

на кривді паслись і було їм мало -

любов бо подолати не могли...

Вбивали... Не скорилась! Воскресіння

гряде святе опісля всіх тривог,

бо сходить сонце правди в Україні -

Любов непереможна. З нами Бог!

машиною часу до мене приїхав Колишній.
а я не чекала… а я заплітаю Майбутнє у коси.
цілуй мене Зараз! бо як не Тепер, то коли ще?
бо де, як не тут, у Міжчассі, нам Вічності досить?

машиною часу завжди приїжджають обранці.
чекай - не чекай і плети - не плети свої коси…
твій суджений з’явиться Впору - вночі а чи вранці,
і ти не питатимеш навіть у себе: "а хто це?"

машиною часу до мене приїхав Майбутній.
а я так чекала! а я розплела вже усі свої коси…
цілуєш Назавжди, цілуєш мене незабутньо -
як добре, що вмієш прийти Позачасовим гостем.

Фото: Оскар Негер

2014

Незабаром відступить зима –
Чути подих весни недалеко,
Та вона не приходить сама:
Повертаються з нею лелеки,
Повертаються сонячні дні,
І земля знов запахне росою,
Так, неначе, в найкращому сні,
Де свобода дається без бою,
Де життя варте більше за звук,
Де вогонь не пече – зігріває.
Компроміси не в стисненні рук,
А у тім, що усіх нас єднає.
Ми не ділимсь на захід і схід –
В нас на всіх Батьківщина єдина,
Наш козацький незламаний рід
Поєднала навік Україна!
------------------------
Незабаром відступить зима –
Чути подих весни недалеко,
Та вона не приходить сама:
Повертаються з нею лелеки…
05.02.2014р.

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

Забутий храм, на стінах ідол
Байдуже дивиться на нас.
На сходах там засохлі квіти,
Які жорстоко випив час.
Там кряче ворон мертвим співом,
Він десь тут є,є між пітьми…
Ми тут самі… забуті діти,
І вже нема куди піти…
В нас було все і все пропало
Ми вбили рай, і знов і знов!
Чого ж ми люди так чекали?!
Що від пригод лилася кров…
Ми право втратили тут жить
І не колись, лише недавно,
Коли поставили себе
Неначе в світі ми є владні…!

Проганяє неба срібну мряку
Жмутиком веселих промінців,
Їдучи на Осло через Краків,
Юна панна з квітами в руці.

Їй перечать холоду жреці,
Льодяних епох сакральні знаки,
Та вона в душі плекає ціль,
Щоб мороз у кулаки заплакав.

На комоні сонячних відлиг
Березень - вояк її комбриг
Погляда на Арктику, як бранку,

Та володар граду і порош
Каже: панно, сильно не полош,
Не ввійти тобі увік до мого замку.

07.02.14

ти доведи, що я фашист
фамільний герб не український
що моя Пісня - чортів свист…
і я піду до твого війська

ти доведи, що я мудак
зривав тризуб царю під ноги…
що - не Микола й не дУ-дАр
і я піду собі до Бога…

ти доведи, що мій акцент
чужої букви, не з Полісся
і що Шевченко - не Поет
ти доведи: чому?.. не бійся

ти доведи, що екстреміст…
що я стріляв у Нігояна…
і побратимів звозив в ліс...
і я піду, піду з Майдана

ти доведи… що я - фашист!
06.02.2014.

Привіт! Як справи, однокурснику з Донбасу?
Згадався нині наш гірничий інститут.
Багато з юної пори минуло часу...
Так доля склалася. Тепер ти — там, я — тут.

Хоч і з дипломом — шахтарюєш у забої,
Не прогодує трійко діток інженер.
А пам'ятаєш, як ми мріяли з тобою
Про відкриття, далекі мандри... а тепер...

А я, мій друже, третій місяць на майдані.
Сім'я, робота... Маю діток, як і ти.
Жирує влада... увірвавсь терпець останній -
В судах свавілля, у міліції — кати.

І хай тобі щодня тлумачать однобоко,
В кривому дзеркалі ти бачиш наш протест,
Знай: я стою не за Кличка чи Тягнибока,
І навіть, віриш, я стою не за ЄС.

Ти чув, що часом тут насмерть влучають кулі,
Що на морозі роздягають догола.
За що, спитаєш, так уперто ризикую?
Щоб ти життя у ветхій шахті не поклав.

Щоб діточок твоїх, моїх синів і доню
Не запрягали у ярмо круті братки,
І щоб між нами не проводили кордонів,
Щоб Україну не ділили на шматки.

Людей катують. У ночі горять машини —
Це для бандитів різних рангів “звьоздний час”
Хіба такої ми вартуємо країни?
Хіба про це колись так мріяв кожен з нас?

Хай почекають маму діти. І робота
Нехай потерпить — надолужу залюбки!
Я там, де справжні українські патріоти -
З Одеси, Криму, і твої є земляки.

Щодня героїв пригощаю пирогами,
А знадобиться — то й життя за них віддам.
Не вір байкам, які нас роблять ворогами,
Бо це на руку нашим спільним ворогам.

Зима мовчала за вікном,
поволі сипала снігами
і час минав своїм шляхом
ті дні, овіяні вітрами.

У тиші зупинилась мить,
немов заснула біла казка,
а серце більше не болить,
бо не згадає слова "ласка".

Загублені думки мовчать
і не збираються вертати.
Не розумію як почать
щоб повернути свої втрати.

(19.01.2014.)

Я без Вас загублю дорогу,
вкрию сумом свій довгий шлях
і забуду Ваш голос потроху,
втрачу Вашу блакить у очах.

Шум мотору замінить тиша,
що навіє на серце жаль,
але згадку про Вас не залишу,
хоч яка б не була печаль.

І у темряві давніх згадок,
і в зимовий погожий день
я згадаю той наш світанок
і ранкову постійну мігрень.

Ви залишитесь сном і світом,
добрим словом і теплим дощем,
запашним яблуневим цвітом
і пожовклим осіннім плющем.

(14.01.2014.)

Нет в моей обыденной печали
места звону позабытых нот,
что осенним золотом венчали
бесконечность радостных забот.

Я витаю словно над снегами.
Там нет места сонному теплу
и босыми не бежать ногами,
где увижу снежную золу.

Голуба печаль моя как небо
до заката солнечного дня,
но, увы, иду по жизни слепо,
Страсть былого, потеряв огня.

Не ищу от жизни утешенья,
забываю песни, сны, цвета
и в слепой надежде продолженья,
начинаю с чистого листа.

(01.02.2014.)

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

«Ти — намбер ван,
А я — твоя цариця.
Я — жінка-вамп,
Вночі мені не спиться.

Ти — свіжа кров -
Плесни мені на губи!
Спиняюсь знов
І йду: я твоя згуба!

Ти не збіжиш —
Врости у твердь ногами!
Вночі ти спиш
І сниш п’янкими снами.

Отримай, що чекав -
Ось тобі згуба!»
- Ти не впізнав?
Прокинсь! Я ж твоя люба!
01.02.2014 року

Ти — мій мужчина, мій мужчина...
Що покладаю в ці два слова,
Що маєш в собі ти такого,
Що певна я: ти — половина.

Моя найкраща половина,
Моя любов, моє кохання,
Мої надії й сподівнання,
Моє прощення і провина.

Все просто: я люблю тебе,
Але люблю, люблю за віщо,
Самотність ради чого нищу
Й свободу? Хто розкаже те?

Бо люблять просто, нізавіщо
Кохають не за щось, а так.
Багатий любить і бідняк
І той, хто знає і невіглас.

Ти мій, бо ми, на жаль, не боги -
Не нам рішать, кого кохати,
Кого собою награждати,
Та й не чорти — не маєм роги.

Тож розбирати я не буду
Свою любов на скалки слів,
Аналіз ласк і почуттів -
З любові серця не здобуду.

Лиш знай: воно для тебе б’ється.
Ти мій мужчина, бо ти — мій.
Живи, кохай і щиро вір
Та здобувай любов із серця.
29.01.2014 року

Бути жінкою —
Це значить: бути гарною?
Ногітки фарбувати червоним,
А губи — кораловим?
Бути жінкою -
Це значить: усе за модою,
Чобітки на підборах високих
І гайда убивати вродою!
Бути жінкою -
Фліртувати направо й наліво,
Так, щоб дах знесло,
Трохи стервочкою, сміливою
Бути жіною.
Це значить: бути леді з родзинкою,
Говіркою, елегантною, стрімкою,
І щоб услід говорили: «Шанель Коко!»
Ні!
Бути жінкою -
Це значить: бути підтримкою,
І кохати його, єдиного,
Дарувати сяйво, як місяць той.
Бути жінкою -
Це у лоні зростити дитину,
Доглядати за ним, за собою
І плекати свою родину...
Бути жінкою...
Це, все ж таки, звісно ж, гарною!
Сексапільною! Сексуальною!
І губи, звичайно ж, кораловим!
Бути жінкою -
Це значить: слід у слід з ним йти,
І на крилах любові облетіти усі світи.
Що написано: все прожити, усе знести...
Бути жінкою...
Бути! Жінкою!
21.01.2014 — 27.01.2014 р.

Якщо ти справді віриш в чудо
Якщо ти справді віриш в чудо,
То мав би бачити те саме,
Як падав сніг, світило сонце
І посміхалося в віконце
Веселкою у небесах.
Якщо ти справді віриш в чудо,
То усміхнувся б воронню,
Що обліпило всю гіллю
Й дивилося то на ріллю,
То на ворону білу - страх!
Якщо ти справді віриш в чудо,
То ти повіриш у кохання
Без слів, без музики зізнання,
Без певності і сподівання –
Лише любов, любов у серці…
Якщо ти справді віриш в чудо,
То знай, що я – ворона біла –
Тебе б чекала і любила,
Була б твоя голубка мила.
Відчуй: у грудях птаха б’ється.
Якщо ти справді віриш в чудо!
22.01.2014 р.

Не задавай собі питань –
Це все минеться… Все минеться…
Як у горах ручай той ллється,
Стече і туга і печаль.

Мине і горе і розлука
Негода у душі, розпука,
І та усеосяжна мука –
Не задавай собі питань.

Ти не питай, хто в чому винен –
Всі винні понесуть покару.
Це буде скоро – незабаром,
Та ти все знати не повинен.

Мине усе: твої вагання,
Твої порожні сподівання
І невзаємне те кохання,
Лиш не питай, хто в чому винен.

20.01.2014 р.

Мені б облетіти усі світи
Лишень з тобою.
Поруч ходимо я і ти:
Любов з самотою.

Мені б цілувати твої уста
Одні єдині.
Ти надто складний, але я проста
Сьогодні й нині.

Мені б за тобою слід у слід
Ступати певно,
Та я своє плам’я і ти свій лід
Плекаємо ревно.

18.01.2014 р.

Казки і карти сплутано над ранком
без дотиків кисільних берегів.
Помилуй посмішки мої, циганко,
не ворожи – нагі ж вони, нагі:
і немовлята, й войовничі скіфи,
що з передгроззя вибрали скарби.
Трубити плач, залити очі сміхом –
якої ще потрібно ворожби?
Циганське щастя – недостиглий місяць,
украдений у білої пітьми.
Мої світила не знаходять місця,
на стяги стужі Бог їх настромив.
Позичу клаптик неба наостанку,
та чи сумлінно Богове віддам?
Казки і карти сплутано над ранком,
кисільна правда – зраджена вода.