О жінко, що злітає від порога!
Лице твоє пресвітле, хата вбога.
На вулиці ночіє, люд за рогом.
Вдивляєшся у шибу, мов у світ.

О жінко, хлюпотить печаль на межі…
Твій чоловік ніхто, в дитинки нежить.
Годинник біля сита – сонний лежень.
Невже пора писати заповіт?

О жінко, ці вітри терзали крила!
Вони намокли в дощ, важкі, мов брили.
Ти майталаєш ними… Зріє вилом…
Ось-ось відчайно кинеш під вікно.

Зажди безкриліть, з нами все бувало.
Твоя оспалість витече в дзеркала.
Зажди, кухарко, вчителько і прале.
Ще полетиш над хвилями оман!

Ти полетиш над хатою і димом,
Ти полетиш над Прагою і Римом.
Й того осяє щастя невгасиме,
Хто іздаля побачить твій політ.

Це зараз у кімнаті затхло, сіро.
Запам`ятай - ти гожа, ти ефірна,
Тобі пасують і пасати, й ліра.
Не бійся розсікати купол віт!

2014



першотвір

О, женщина, летающая трудно!
Лицо твое светло, жилище скудно,
На улице темно, но многолюдно,
Ты смотришься в оконное стекло.

О, женщина, глядящая тоскливо!
Мужчина нехорош, дитя сопливо...
Часы на кухне тикают сонливо -
Неужто твоё время истекло?

О, женщина, чьи крылья не жалели!
Они намокли и отяжелели...
Ты тащишь их с натугой еле-еле,
Ты сбросить хочешь их к его ногам...

Но погоди бросать еще, чудачка, -
Окончится твоя земная спячка,
О, погоди, кухарка, нянька, прачка -
Ты полетишь к сладчайшим берегам!

Ты полетишь над домом и над дымом.
Ты полетишь над Прагой и над Римом.
И тот еще окажется счастливым,
Кто издали приметит твой полёт...

Пусть в комнатке твоей сегодня душно,
Запомни - ты прекрасна, ты воздушна,
Ты только струям воздуха послушна -
Не бойся, всё с тобой произойдёт!

1986

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

***********
двоголовий орел твоє серце клює моя ненько
двоголовий орел прагне тіло твоє шматувать
тебе знає весь світ, наш чорнобиль і думи шевченка
і не можна тобою як шматою* днесь торгувать

я собі не прощу навіть миті отого мовчання
бо рабом я не був і рабом я не буду… є світ
у стрию й за дніпром всім нам сходить та зіронька рання
і так є так було і так буде мільйони ще літ

і я – вільний як той хто тобою живе в станіславі
як той пращур сірка чи отой хлібороб із степів
не один козарлюга поліг у бою не за славу
а за волю твою і за сльози сестер матерів

двоголовий орел споглядає на твої терена
і полює скажений на дочок твоїх і синів
як не буде ТЕБЕ не залишиться місця й для мене
лиш шумітимуть верби й калина поміж ясенів…

я собі не прощу і сьогодні і завтра й потІм……..

*ганчіркою (діал..)

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Вже й наш народ не сцить,
зачувши владне "Цить!"!

2014

Пише новітню історію
кров’ю святого народу.
Мало йому території
свого будинку для роду

і міністерства корупції,
схованих в банках мільярдів
і за стіною презумпції
проданців тих ар’єгарди,

наших судів всіх деструкції,
сотні парламентських тушок,
діючих не по інструкції
беркутівців і тітушок.

Мало йому всіх знедолених
співгромадян України,
дочок, синочків знекровлених
владою в мирній країні.

Хоче війни громадянської
у миролюбній країні,
або межею дніпрянською
наші ділити святині.

Де ще гарант конституції
так свій народ не любив, що
дві спричинив революції,
знаючи, мабуть, навіщо?

Щоби забули дух пращурів
і біля царського трону
ми плазували, мов ящери,
всі сорок п’ять мільйонів.

Мудрість нескореної нації,
знаючи влади природу,
повної просить люстрації
задля продовження роду!

23 січня 2014

Ти з’їла серце орла і серце шуліки,
Але у грудях твоїх не щезла діра.
Хіба не знаєш, що ця хвороба – навіки
І жодні не допоможуть жертви чи ліки?
Та, хвора, ти не помреш, о смерте стара.

Ні слова з вуст. На мовчання вічне заклята,
Вже людського серця прагнеш. Нащо береш?
Хіба не знаєш, що доки грає соната
Життя, існуєш і ти, безноса, патлата,
А без життя не потрібна, хай не помреш?

Стривай! Здогадуюсь, добре знаєш усе це.
Наразі думка сяйнула інша мені:
Якщо невпинно з’їдаєш серце за серцем,
Якщо хвороба водночас – вічне мистецтво,
То може...
Може, життя теж вічне?
Чи ні?


2013

Тінь деміурга упала на все, що не проти
йти у окопи і спротиву наперекір.
П’ята колона полює, як тать, патріота
на перехресті розвіяних вір і зневір.

Б’ють барабани. В горнилі гартується сила.
Подих останній у кожного є про запас.
Кожного хвиля на гребінь подій підхопила,
і не зламати усіх, коли й небо за нас.

Бо і планети лінійно стоять у параді
стражем діяння народу по волі Творця.
Нація духу формується на барикаді
у непокорі – за честь,
                            за людей,
                                        до кінця.

Не умовкають гучні вічові тулумбаси
волі й свободи.
                            Єднає єдина мета.
Ямби й хореї напевне уже не на часі.
Рубана фраза гуртує розрізнені маси.
Серце яріє. Вогонь запікає уста.

Час вимагає не ту рафіновану оду,
що розмиває по контуру прозу життя,
а кулеметної черги поезії по антиподу.
Перемагає петиція волі народу.
Революційна мітла вимітає із хати сміття.

Ліра набату лунає нечуваним громом:
– Ми не раби!
                            Наші гени від січовиків.
Не до снаги – годувати своїх ворогів.

Мир – у хати. У палаци – війна за законом.
Полум’я чорне очистить повітря озоном
голої правди,
                           що вирветься
                                           із пазурів.

                            26.01.14

Сніг укриває кров
На барикадах січня.
Крізь перемерзле скло
В дім заглядає вічність.

Крихти біди-війни
Вгризлись у білу скатерть.
Гуму сідлає дим,
Кулі стоять на старті.

З гамором неземним
Шапку знімає хата.
Хтось на землі лежить…
Жаль, не остання втрата.

Сніг одягає смерть
В білі холодні шати…

28.01.14

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Я так нічого не хочу,
Тут тільки сонце і пісок…
Холодом тихої ночі
Я похилився на сон…

Я залишився в пустелі,
Тихо присів я на мить,
В хвилі сумні, невеселі,
Серце моє гомонить:

Каже, що чує десь Вітер,
Який понесе в небокрай,
А же лиш хочу сидіти,
Скажу йому: «Не співай!»

Скажу йому: «Ще хвилинку,..
Йди же без мене десь вдаль,
Трохи я в сумі спочину.
Сіла зі мною печаль…
Дякую

2012р.

Я только волны на воде,
Которые гоняет Ветер,
Поэтому и нет нигде,
Меня тут нет! На этом Свете…

Меня тут нет,
Когда проходит время,..
Когда здесь настает рассвет,
А я уже блуждаю в дебрях.

А я с мыслями улетел..
Не вижу Землю и себя теряю,
Неужто мысли мой предел?
Что им я больше жизни доверяю?

2014р.

Так герої ідуть.
Так герої у вічність ідуть.
Так по хвилі живій,
Ніби човен, пливе домовина.
Повноводна ріка
проводжає у праведну путь
У нерівнім бою
за свободу полеглого сина.

Він війни не хотів,
Та від миру у клітці — втікав,
Бо мовчали сябри,
А один серед поля — не воїн.
Чи достатньо напитись
малого свободи ковтка,
Чи віддати життя,
щоб душа не попала в неволю?

Та прийдешню весну
Не зупинять колючі дроти.
Буде пісня — не плач,
І веселка — не дим понад світом.
Заклинаю: живіть,
вільні сестри і вільні брати,
І прошу: розкажіть
про героїв онукам і дітям.

Моя країна нині – наче море…
бензину, над яким висить сірник…
Ще є надія… Мудрість переборе
той шал рішуче жестом: «Не черкни!»

28.01.2013

З першого погляду - дике кохання.
З першого погляду — дике страждання.
Ірраціонально і так по-дурному
Від почуттів впав я у кому.
Палає те серце, що майже вже спало.
Страждає те серце,бо знов покохало.
Тепер лиш Вона у моїх думках,
Від злого безсилля пронизує страх.
Поруч побути і допомогти,
Разом вершин в житті досягти.
Ніжно торкатись кохання крилом,
Кожна вечеря — за одним столом.
Ранком вітатись по-українськи,
Заварена кава і чайник ісинський.
Сніданок у постіль,
Ласощів вдосталь,
Бачити очі,
І разом щоночі...
Можливо все це — думки нездійсненні
І я в них навіки сиджу полонений..

Незавершені малюнки,
Недороблені справи,
Філіжанка холодної недопитої кави...
Кудись поспішаємо,
Кудись вирушаємо
У вирій життя...
Летимо про долю забувши,
Мчимо своїм серцем поснувши
Святеє кидаймо знов в забуття.
Святеє - то творчість,
Святеє - то щирість,
Святе - то кохання,
Що приходить наче востаннє,
Святе - то наші діти,
Що будуть за нами святе боронити.
Про то забуваймо,
Кудись вирушаймо.
Але озирнувшись,
Назад повернувшись
Дороби свої справи,
Допий свою каву,
А в малюнку змалюй найкраще життя.

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

26.01.14

Був на відстані слова з народом
І за нього на попіл згорів.
Не писав жодним партіям оди
І не славив тиранів-царів.

Він пороги не бив в кабінетах
Не лизав різним зайдам чобіт.
Україна – маленька планета,
Україна для нього – це світ.

Не було, навіть, в помислах зради
І поліг, мов листок по дощах.
Не любив він чини, ні посади,
Мав на серці рубці й на руках.

Він не прагнув чинів, ні посади,
Друзі звали його диваком.
Україною жив і заради,
Ради неї і впав він листком…

…Був на відстані серця з народом,
Не кричав, завжди, в груди б’ючись.
А народна любов – нагорода
За жертовність, за мужність, за честь!

Бийся у дзеркала!
Розбивай кришталь сну.
Знову й знову мало —
Викидай ножі з рук.

Присмак мрії в роті
Зниклої у шлунку.
На губах вже дотик
Тіні з-за лаштунків.

Манить білий пластик,
Збуджує химера —
Хоче душу вкрасти,
Щоб вона померла.

Закриваєш очі
На реальність тіні,
Відкидаєш досі
Всі життєві цілі.

Ти збираєш друзки
Від дзеркал побитих —
Хочеш дуже хутко
Куб цей відновити.

(29.12.13)

мам,
меня немножко подстрелили
вогнали в тело уйму пуль
и экстремистом окрестили
имей ввиду: я жив, мамуль…
еще дубинкой выше лоба
не понарошку, за "хохла"
но мы то знаем правду оба
любовь порою очень зла…
прости... и газом напоили
в обоз другим… доверят руль
вот - вне закона объявили
имей ввиду: я жив, мамуль…
и лишь вчера гранатой в печень
все выжгло... грудь на вылет в снег
не привыкать, поставят свечи
и позавидовать не грех
но я есть жив! мамуля, веришь?
да нет же - глянь, ну, как живой…
вот только дверь… Врата иль двери?!
и сотоварищи со мной
мам,
меня немножко... не тревожься
27.01.2014.

біля витоку мрійного щастя
Бог стояв усміхаючись нам
і любові небесної настрій
білим квітом буяв тут і там

в облюбованій сонцем лазурі
під осяння святого лиця
розганяючи думи понурі
щебетали птахами серця

буйні грози їх не налякали
і принад заворожливий блиск
розставання осиливши далі
ті у ласку довічну злилúсь

тепле літо і осінь холодна
і обличчя зими крижане
все мине і пощезне в безодні
лиш кохання повік не мине

ти зі мною це щастя велике
вдвох стежиною радості йти
під надійним покровом Владики
до життя золотої мети

27 01 14

Не відновити зламане,
Не повернути втрати,
І не загоїти вже ран,
Коли давати ради.

Не віднайти загублене
Хоча ще жити довго,
Не зшити, бо порубано,
І сльози крапнуть кров'ю.

Накрито сірим полотном,
Захоплено розраду,
Чаклується майбутнє нам,
Ховається заплата.
2014

Юнака на позиції
обнімало дівча
на очах у міліції,
на виду в палача.
           І коли за туманами
           заясніли поля,
           голубими екранами
           запалала земля.
Хоч і очі ятрилися,
і були на краю,
поневолені билися
за свободу свою.
           Пригощали за розкоші,
           і за голий народ,
           нагадали Московщину,
           і дали за «Оплот».
І устала «аґромная
совкова́я страна».
і згасає свіча моя
за імлою вікна.
           І нічого не радує,
           поки падає цвіт,
           а «радімая» армія
           оскверняє мій рід.

                      26.01.14

***

Вечір взяв за зап’ястки задумані вежі,
Надихаючи речі загадковішим сенсом.
Плів ансамбль цвіркунів мелодійне мереживо,
І спалахував обрій під замріяним пензлем.

Ми застигли побіля старої дзвіниці
І мовчали, щоб їй не сполохати думи.
Ніч надходила. В серці вляглись таємниці.
Струмувала молитва призахідна в душі.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Вечер тронул запястья задумчивых башен,
Наполняя предметы загадочным смыслом.
Хор сверчков был особенно тонок и слажен,
Полыхал горизонт под таинственной кистью.

Мы стояли у ветхой седой колокольни
И молчали, чтоб мыслей её не нарушить.
Ночь спускалась, и было на сердце спокойно
От закатной молитвы, струящейся в душу.


1998

© Леонид Борозенцев

***

Пам’ять – вимога в данника сплати –
Та ні віршів, ні слізних вистав.
Я заслаб. І сандалі крилаті
В женихів на бенкетах стоптав.

За борги хай життя забере в мене,
Та відсотки з гріхів – понад сил.
Отже, знову в цей світ – на арену.
Допомоги нема. Й не просив.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Память ждёт неуплаченной дани,
Только нет больше слёз и стихов:
Слаб, подковы крылатых сандалий
Я стоптал на пирах женихов.

Жизнь отдать? Но не примет за ценность,
А проценты с грехов велики.
И опять в этот мир, как на сцену,
И нет сил, прошептать: "Помоги!"


1998

© Леонид Борозенцев

Вже більше двох місяців так званої свободи,
Час, як Ти мене був відпустив.
Хоч між нами багато було й є незгоди,
Я знаю..про це мені Ти говорив.

Ну, що пороблю – не сказала.
І все для мене болем обернулось.
Я просто тоді ж не знала,
Що в Тобі таки б щось схаменулось.

А зараз просто я пуста.
Так мало вже сміюсь, але й не плачу.
І ніби за плечі обіймає самота,
Але ні... я її вже не побачу...

***

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.


Переклад © Чорнява Жінка



***

Это ж надо — и ты подметил:
Осень к нам не идёт — вползает
Саламандрой в тугие сети
Интернетных лихих мозаик.

Осень чатится листопадом:
Не словами — круженьем цвета
С заигравшим багрянцем садом —
Отставным приходским поэтом,

Бросив в пламя одежду-кожу,
Всё горланит, как Стенька Разин,
О княжнах в наши души вхожих
И о прочей хмельной заразе.

И качаются лодки-листья,
И уходят княжны в забвенье,
Присылая на ящик письма
С неуёмной тоской осенней.


2005

© Леонид Борозенцев

***

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

Переклад © Чорнява Жінка



***

Медея вновь полощет на реке
Кровавые бинты немеркнущих закатов,
И привкус ревности всё тяжелей в глотке:
Он ждёт отмщения, он помнит виноватых.

Предательства Ясона не стереть,
И смех проклятия уже не покидает,
И месяца надщербленная медь
Серебреником в памяти всплывает.
________________________

Вечерний час. Холодная волна.
Далёких звёзд над бездною скольженье...
Так искупающе невинна глубина,
Но даже в ней — чужое отраженье.

1998

© Леонид Борозенцев

Ти зустрів мене на дорозі своїх сумнівів й несвідомості.
Я стояти була не в змозі. Чи кохати. Чи бути порізно.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою.
Свою долю - це все із втіх, що могла я тобі віддати...

Ти зустрів мене. Половинную, четвертинную, може щезлую...
І коли я хотіла взлетіти - ти повстав горою кремезною.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою,
Щоб нічого й нікому більше у житті не змогла віддати я...

Ти зустрів мене. Пізно ввечері. Небо сонцем вже ледь посьорбувало...
Я втікти від тебе не в змозі, підняла стихлий погляд гордо.
І в цих сутінках гіацинтових я світилася, обліпихова,
Щоби тепло-холодним присмаком вберігати тебе від лиха...

26.01.2014

Сніги за вікном, я все далі від тебе на північ.
Як вершник шалений, пришпорюю меридіан.
Не в золоті він, як гламурний розкручений Гринвіч,
Мені без різниці – цей теж приведе в океан.

Нам полюс не фініш і край нам – давно не орбіта,
Хіба що орбіта планети, що зветься Любов.
З тобою до неї готовий довіку летіти,
Стрічати й лишати, у путь вирушаючи знов.

У цій круговерті гаптується золотом серце,
Хоч нерви, неначе заряди по сто кілотонн.
Частоти розлук не знайомі покійному Герцу
А сила любові не знає, що міряв Ньютон.

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Так повелося – римський імператор
Махнув рукою – почались бої
Приречені на смерть у мідних латах
Тебе вітають спалахом душі.

А він сидить – одягнений у біле,
Неначе тога забере гріхи,
Неначе світ відбілиться – все вірить,
Що він у ризі, в те, що він –святий.

А на арені – б’ються відчайдухи,
Їм треба так – на смерть і за життя,
Їм треба так – не опускати руки,
А доведеться – стиснувши вуста,

Все далі в бій, на ворога, на брата!
На брата? Стійте, що ж це за війна?
Найгірше в світі, Боже, святотатство –
Не проклинай же їх, не проклинай!

Ти їм дай світло, щоб сліпі узріли,
Хто – ворог їхній, хто – навіки друг,
Збудити серце – значить, бути сильним,
Підняти очі – пробудити дух!

Ось ворог твій, славетний гладіатор!
Він там, на троні, у обіймах сну,
Влаштуй нарешті Риму вічне свято –
Не розділяй, борись і владарюй!

Нехай виходить на арену смерті,
Себе продасть або замолить гріх –
Хай буде першим на дорозі герцю,
Приречений на смерть – як і усі.

А поки, Боже, там вверху не плачуть,
І не бояться за своїх дітей:
Купив – продав, помилував і стратив,
Де ще знайти лукавіших юдей?

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

26.01.2014р.

Боляче, боляче, боляче!
Боже, ну де ти, ну де?
Правда, олжею розтерзана,
З вірою в Бога іде.

Ликами, многими ликами, встелено простір доріг.

Правдо, калічена, ганьблена згірклістю всіх протиріч,
Правдо, до скону шматована, то чи важкий в тебе хрест?
Правдо, смертями згорьована, пишуть новий палімпсест
ті, що законники обрані, ті, що доп'ялись до веж.

Крапле свіча, поцілована подихом сліз-безбереж.

Боляче, боляче, боляче...
Путь не довершена ще.
Бог нахилився стурбовано,
Правді вмиває лице.

2014

Чому так буває: одні оббивають лікарняні пороги,
Щоб почути «ви при надії»,
А інші відрікаються від власних дітей без тривоги.
Незважаючи на їхні мрії.

Цим дітям прикріплять клеймо «сирота»,
І будуть вони серед таких, як і вони.
Будуть рости без батьківського тепла,
Та в цьому ж немає їхньої вини.

Вони будуть під Господньою опікою,
Знаходити тепло у молитві.
В їхнім житті все стане наукою,
Та будуть найяскравіші миті..

Вона стояла мовчки біля вікна,
Відчуваючи до кісточок холод погоди.
І знала, зараз тут вона сама,
Бо в житті багацько є незгоди.

А лишень місяць тому,
Він лагідно обіймав її за плечі,
Шепотів, що не залишить тут її одну..
Його слова були такі доречні.

Недотримавши своєї обіцянки
Пішов…забувши все, що було.
А вона так залишалася стояти мовчки,
Бо все і так безслідно не минуло..

17.01.2014

Ми стали всі якісь «віртуальні»,
Загубились в тенетах мережі.
Та не будемо ми парадоксальні,
Бо тут все й так є без обмежень...

Забули, як прекрасно навкруги,
Що час невпинно так тече.
На клавіатурі намотуючи круги,
Забуваємо про міцне батьківське плече.

Забуваємо й про дружні посиденьки,
Розмови за чашкою чаю чи кави.
А тут лише пусті банальні переписки,
Які найчастіше закінчуються смайлами.

Забуваємо й про справжнє кохання,
Обійми, поцілунки, гуляння.
Про те, що можна прокидатися разом.
Але ми ховаємось від цього під «онлайном»..

Мамо, мамочка, матуся!!!..
Рідна Ви моя, люблю я -
Сильно, Ваші ніжні руки,
Голос Ваш розжене муки…

Ой, мамусю, не старійте!!!
Будьте вічно молодими!!!
А якщо біда настане, -
То примчимо до Вас без тями.

Матусю, вибачте Ви нас,
За ті не доспанії ночі..
А Ви так лагідно просили нас:
«Дорогенькі закривайте очки»…

Бо замученою Ви були,
За цілий день тяжкої праці..
А ми ж малими ще були,
Не знали Вашої цієї праці….

Написано 15.03.10
Відредаговано 29.12.2013

В очах ні радості, ні болю,
А чому ж це так? -
Бо ти все забрав з собою…

Забрав усе, що було у душі,
І всі приємні, і не дуже миті..
Залишив мене на самоті,
Ніби не було мене в твоїм житті…

Вже не та мала – переживу,
Цю втрату фізичну, і душевну..
В колонках грає гучно Океанів «Рандеву»,
Та я вже більш тобою не живу…

28.12.2013

Kоли гасне нації імунітет,
на милицях кульгає думка,-
протесту поржАвілo стигне стилет-
отуплює леза у клунках -
у тванях інертности, в ріках оман,
у сні летаргійного часу,
де душу прозору охоплює хлань
у спазмi тяжкого колапсу-
Тоді розверзається неба портал
і сходять Нескорені духом-
даровані Богом народу! У чвал
женуть, yпрядаючи вухом,
уже неприручені коні бунтарств-
oкуті дугою історій.
Iще у зростанні герої для паств-
а є уже пісня для глорій.
ПОвстанська струна нашорошує слух
на перші провістки огнисті,
на ноту стріли, на натягнутий лук-
гартується ще тільки "ВИСТІЙ"!-
До хрипкости в голосі, словом - у ніч!
Дорогу обравши єдину -
оту, що між тисячма інших -як клич-
в небесну веде Україну,
в градації зросту нових поколінь...
У землю упасти тілами -
собою піднявши мільйони з колін-
a є такі душі між нами!
Сини оці, справді, приходять на мить -
цунамі борні розгойдати,
Ізмити застояне рабство. Горить
душі їх маяк - честi ради!
Коли гасне нації імунітет,
і плоть од зневіри чадіє-
На світло Героїв - звіряючи лет -
вигострюймо сонячне "СМІЮ"

Спустилось сонечко за обрій,
І стала в Світі темна ніч,
І стали стіни тут холодні,
І люд не відав у чім річ?

І що зостало із цим світом?
Куди поділося тепло?
Ніхто нам це і не повідав,-
І люди стали діять зло..

І залишилися вни злосні,
У пітьмі ненависті й зла,
Зосталися одні на мості,-
А берег інший відняла ріка…

Не бачать люди тут нічого,
Окрім надуманих ідей,
А Сонце знов зійшло на обрій,
І дарувало новий день.
Дуже дякую:-)
2011р.

пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

На крыше голуби - весна,
А ночи темные без сна,
Без дела:
Просто стыдно спать,
А вот, как голубь, - не летать.

На крыше солнца много-много,
Но ты не смеешь на дорогу
Из лучезарного "вперед":
Пусть кто-то там другой споет.

Пусть кто-то в первый дождь холодный,
Не ты! - счастливый-благородный -
Откроет окна для озона -
Тебе лишь ночи кофе-зона.

На крыше голуби - весна,
И ночь безумная без сна...

26.01.2014

Пригорнуся душею
Я до рідного слова –
Те, що в’їлось іржею,
Облетить, як полова.

Заструмує джерельце
Наймилішої мови.
З нею входять у серце
України основи.

«Кобзаря» почитаю
І, укотре, заплачу...
Як умію і знаю,
Поділюся, читачу:

Наша мова чудова,
Це – держави зіниця!
А для лірика – слова
Невичерпна криниця!

2014

Київські пагорби. Лавра.
Мощі святих.
Слава.
Слава є і в динозавра.
В іграшках їх
слава...
Золото, Миро і Ладан:
Б о ж е Р і з д в о.
Славлю!
Хай недостойний я. Вадам
власне єство
травлю.
Шкода - не поруч я... Київ
рідко тепер
бачу.
Боже! Зроби, щоб я вірив,
часом не стер
вдачу.
Ні, не паломник сьогодні
я тим Дарам
очно.
"Слава!" кричать тепер модно.
Слава, де храм, -
точно.


26.01.2014

я іду і Ти зо мною
і тому мені не страшно
може я і не зумію
в бій вступити рукопашний
та утямлю підхопити
прапор славень і молитву
просить помсти кров пролита
марно нАбрід умовляти
меч покари вже здійнято
аж із неба він упАде
суд земний той суд продажний
він для Нього не завада
вірю йду і Ти десь обіч
волі подих – наша здобич
25.01.2014

Неначе із фронту чекаємо дані:
Що там, на Майдані?
Як там, на Майдані?

Надворі зима, на термометрі - мінус!
А кров - закипає!
А люди - сказились!

І лава на лаву! Кийки і гранати,
Багаття і стяги,
Од гніву крилаті!

І юний хлопчина вірменської крові
Знаходить натхнення
В Шевченковім слові!

- Боріться! Боріться! Вам Бог помагає!-
А куля гарячого
Серця шукає!

У свято Соборності, в свято Свободи
Стріляє міліція
В очі народу!

Гарант, не злізаючи з унітазу,
Закони підписує,
Множить заразу!

Ні зору, ні слуху, ні честі у влади -
Штовхає людей
Будувать барикади!

Гримлять барабани! Гримлять барабани!
Усі на Майдани!
Усі на Майдани!

ми іще на свободі, значить у нас є призначення
піклуватися про поранених, ходити в СІЗО на побачення
будувати у середмісті довгу лінію оборони
передавати теплий одяг, хороші вісті,
дошки і металеві щити з промзони
ми з тобою і так вже помічені
у наплічнику каска, респіратор, аптечка
у кишені ховаю синьо-жовту стрічку
бо ходити із нею вулицями небезпечно
декільком друзям твоїм, поетам, по місяці два арешту
на сході провладні газети, як завше, сумлінно брешуть
вітри у такій ситуації дмуть тільки з північного сходу
хлопці говорять по рації, далі - немає ходу
прорвемось! - кажуть обидва, ходимо тільки разом
навіть якщо там беркут нас поливає газом
вранці усе буденно: люди, метро, робота
ввечері ми - таємна і невловима сотня
уранці шлеш есемеску: все буде добре, мамо
не плач, не дивись новини, ліпше займись харчами
тут хлопців багато, січень, треба борщу і чаю
хлопці на барикадах, священик їх причащає
плями червоні й чорні - це на снігу кров і сажа
ми ж переможемо, правда? ми - переможемо, правда.
ми пройшли пункт неповернення і уже не зійдемо з дороги
ми змінились назавжди, ми стали молитися Богу
25.01.2014

треба бути не глухим а мертвим
між аналогічних домовин
потрясати миром пити й жерти
підписавши змову димовим

треба бути повністю пропащим
вигрібати дідьку за гроші
попіл із його кривої пащі
і смолу з антоніма душі

треба бути але треба бути
а коли сума – твоя тюрма
що воно міняється по суті
коли й так давно тебе нема