Доторкнуся до неба,
оклеєного шпалерами -
хто за твердю живе,
не лякайтесь мене, озвітеся!
Я не з пороху вже,
я із бальсового дерева,
я уже не танцюю
в балеті святого Вітуса.

Я безсмертний від нині -
не питиму вже, не їстиму,
набиратимусь сил,
готуватимуся до вирію -
я сьогодні прозрів,
я нарешті пізнав істину -
це не губи шепочуть,
це серце щемить: - Вірую...

Не в чергових месій,
що торгують в кредит по телику
благодаттю покори
та шибениці з іконою,
а у Тебе, Творителю -
Одноденний Метелику,
що тріпочеш за шибкою,
за віконною...

Насправді іронії мало
У цім злободеннім сюжеті:
Вона його щиро кохала,
А він - день і ніч в інтернеті.

Щодня йому - чиста сорочка,
Пельмені, оладки, котлети,
До школи дітей, до садочка,
А він - день і ніч в інтернеті.

Приносила чай або каву -
Сварився, бувало, не часто:
Чому відірвала від справи?
Прийшла недоречно й невчасно.

Їй прикро було без образи,
Така ж бо у нього робота,
Ішла собі тихо щоразу
Трудитись до сьомого поту.

А діти поволі зростали,
Ішли у дороги юначі,
Та він у своїм віртуалі
Нічого того і не бачив.

У місто до них на гастролі
Артисти якісь приїжджали,
Вона ж у буденній неволі
Нічого того і не знала.

Гармонія їхня, одначе,
Нехай і сумнівною здасться,
Та хто відповість однозначно:
Де саме заховане щастя?


Є власний у кожного досвід
І доля - кому що дісталось...
Вона його любить і досі,
А він день і ніч... здогадались?

залежність від нету хвороба чи необхідність?
на тлі монітора мигтять словоблуди рідні
знайомі та друзі із їхнім завіртуаллям
отак би сидів і скидав самоту в провалля

кричать психознавці – хвороба і є хвороба
вона із усміхнених юзерів зомбі робить
печатка від ґуґлу – і нет їм як «дай попити»
на тілі з'являється мох на руках копита

тарелями очі за рік на чоло вилазять
і зомбі без нету як шлях без дороговказів
рясніють порадами різні інетресурси
щоб зомбі не збилися з курсу і були «в курсі»

прості консументи важають інет коритом
де можна новин попоїсти поговорити
запостити вірш фотошопи із власним фейсом
численну рідню або тупо рекламу «Лейсу»

не відають грішні що правда неїхня гола
а добрі психологи впевнено б’ють на сполох:
«це зовсім недорого користь буде безмежна
лікуйте хворобу комп’ютеронетзалежні!»

Ти оплакав свою Україну,
Оспівав у піснях
І за обрій навіки полинув,
Осідлавши коня...

Вся у квітах зоріє могила
І мовчать солов’ї,
Але пісню твою підхопили
Вихованці твої!

І поезії сила нетлінна
В інтернеті – щодня!
Пам’ятає тебе Україна.
Безутішна - рідня...

29.09.2013

...Чи зустріну, чи ні?.. Поміж мурів і снів
крізь осінню імлу - фото-спалах багрянцю…
В ірій спогадів мій павучок одлетів,
павутинку надії залишивши вранці.

Рідний дощик за мене відплаче усе,-
не стає уже сліз і аж тисне у скронях!..
Я бреду в самоті… Може, поряд ідеш?…
Чи впізнáються наші сумні парасолі?..

Я сумую. Але не Твоя в тім вина…
Для вселенського суму – єдина причина:
то нема забуття, і спокою нема,
і нема вороття, а я знов, як дитина

притулитися хочу до маминих рук,
відігрітись у ніжності кожного слова!…
«З нами – ти не сама»,- вистилаючи брук,
шелестить мені дощ і дерева довкола.

1998 (ред. 2013)

І
Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
завмирає на банці соди у склі аптеки.
Вітер прискіпується до цупких речей:
труб, крон дерев, людини, якій невдержки.
Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди;
неколісний транспорт повзе по Темзі,
мовби сірою польовою, петляючи без нужди.
Томас Мор видивля у незбувній бентезі
правобережний обрій і вкоськує її млість.
Блеклий погляд змагає міццю сталевий міст
принца Альберта; і, будьмо дійсно чесні,
ліпшим чином годі податись з Челсі.

ІІ
Нескінченна вулиця, далечі наздогін,
добігає ріки, упершись в залізо стрілки.
Тіло сипле на землю кроки з бгання штанин,
і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки
осетрини хвиль; цим, як мало хто,
Темза вигадує щодо риби.
Мряка застує оку трубу Аґрипи.
Пильний зір, проникний сюди на сто
літ вперед, узрить побурілий портик,
сородний вивісці "бар" в чеснотах,
чередичку барж, ансамбль водостічних флейт
і бус біля галереї Тейт.

ІІІ
Місто Лондон прекрасне, а надто у дощ. Ні жерсть
цій мокві не завада, ні кепі або корона.
Лиш меткі в виробництві зонтів на честь
учти клімату тут конкуренти трону.
Поготів, коли туго зі грішми й тінь
не тримається пліч і не йде назирці,
в середмісті, де, як не темни цеглин,
молоко буде вічно біліти на вогкім східці,
можна, носом в газету, зіткнутись зі
шпальтою про роззяву, що переймав таксі;
і лиш глядьма в абзац об тім, як болить рідні,
у полегші зітхнути: болі не по мені.

ІV
Ці слова мені диктувала не
любов і не Муза, а неквапливий, кволо-
звукий, допитливий, бляклий голос;
я озивавсь, певен, куди він гне.
"Як ти жив стільки років?" – "Як буква "г" в "ого".
"Як воно почувалось?". – "Залежно від дорожнечі".
"Що тобі любіш в світі зі усього?" –
"Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі".
"Згадується минуле?" – "Якось була зима.
Я гасав на санках, а мене продуло".
"Ти боїшся смерти?" – "Ні, це та сама тьма;
затривке до віч, в’їдливе, чорне сусло".

V
Повітря, бач, розкошує, бере від життя сповна,
що куди нам, живе собі голубою
долею ирію, звіюючись над головою
і ніде не кінчаючись. Зі вікна
шпилі бачаться, труби, тьмавий дахів свинець;
це – величавого світу сира грибниця,
де бруківка, учителька й годівниця,
поготів означа і його кінець
дочасний… Займається ранок, довозиться пошта…
Тяжко увірити бодай уві щось, та,
відколи є правий берег у Темзи, є
лівий берег у Темзи. Це віри додає.

VІ
Місто Лондон прекрасне на часі, на всі часи.
Серце лишень відстає від Великого Бена.
Темза тече до моря, набухла, як повна вена,
і буксир перед Челсі дере баси.
Місто Лондон прекрасне. Иріями і вшир
він пустивсь берегів її течії у пониззі.
І коли в нім спиш, номери в телефонній книзі
коловерті років мішма сягають цифр
астрономічної масти. І палець, що крутить диск
зимної повні, зводить безбарвний писк
"зайнято"; й кратніше засторога
ця неминуча, ніж голос Бога.



1974

Я задую беззвучным дыханьем
Свечи молчаливую похоть,
Одержима заветным желаньем
Темноту без зазренья потрогать.

Окунусь в дивный трепет
Небывалых немых ощущений...
Темнота преисподни ослепит,
Излучая поток озарений!

Невесомые искорки-вспышки
Сублимируют тонкие мысли.
Долговые эмоций излишки
На затянутом вдохе повисли.

Тело замерло в вычурной позе:
Благодатного ждет расслабленья,
Приготовилось к метаморфозе
И к счастливым минутам забвенья.

а постіль пропахла кавою

до локонів мідно-корицевих

все місто здавалось забавою

з монетами стертими лицями


полотна ще дихають румбою

і дотиком пальців шовковим

були ви мадонною згубою

осіння богине любови


а місто примхливо нахмуриться

продовжить свої карнавали

чужою прокинеться вулиця

де ми так нестримно кохались

Осінні квіти. Спалахи осінні.
Усе, як сталося. Усе, як мало бути.
І над дорогу схилений горіх.
І над могилу висаджені квіти.
Хрести і хрестики на полотні доріг.

Учуся жити. Вчитися не пізно.
А небо - поручні. І все далеке - поруч.
У безбережжі знайдений маяк
Сльотою інкрустовано у осінь.
Вірші, як верші для прогірклих днів, відтак.

Прогноз на завтра. Погляд понад осінь.
Там журавлі летять і повертаються веселики.
І березнево квітне листопадова алея.
І соняхи закохані у небо.
І небо розквітає над ріллею.

2013

За обрій лине днів нестримний рій,
від радості до болю – шлях покути.
Ні бід, ні сліз, ні страчених надій,
що йдуть повз тебе, знай, не оминути.

Поглянь в свічадо, бачиш, поспіша,
летить життя, мов хвилі б'ють у скроні,
та чиста, осяйна й свята душа,
як до молитви складені долоні.

Не втримати у чистім серці зла,
Господнього не осквернити слова,
воістину легкою не була
дорога хресна до страждань Голгофи.

А щастя, запитаєш. Ось, тримай,
таке близьке, ясне і незрадливе,
впусти і збережи, в душі плекай,
ти милосердний, отже ти щасливий.


жовтень 2013 рік

у місті дощі
безпричальні
бредуть забрьохані
у ночі холодні не гріє лахміття латане
а я тут зібрала – слив’янка
проміння вохрове останнього сонця
і айстри
і джемпер татовий
у ромби… святковий…
не прала
ще степ не вивітривсь…
убоге тепло
але все ж – передзим’я здужає
а місто пливе
а місто бажає втриматись
в останній надії
за гілочку небайдужості
за сповідь
за серце…
і тануть примхливі ламані
життєвих самотностей
сльози на очі просяться
дощі усміхнуться
вже рідні
сумирно-лагідні
і підуть
у татовім светрі
по той бік осені

Сів у таксі останній літній вечір,
Сьорбнувши в мене кави з коньяком,
Обнявши теплим поглядом за плечі,
Поїхав геть Чумацьким молоком.
А завтра затролейбуситься осінь,
Піднімуть ціни на тепло і сни.
Чи, може, нам любові передосить
На два життя й на ниточку весни?
Нехай регочуть з когось снігопади
Чи загортають в савани дощі.
Я в тебе сонця, як у Сонця, вкраду
Для пальців і для клаптика душі.

2010

Попасть на бал и встретить принца-гея?-
Не очень-то смешная шутка, фея...

Да чтоб им, в самом деле, подавиться! -
Который день- горох да чечевица...

О, "Запорожец"! Фея, где ж карета?
- Неурожай на тыкву этим летом...

В условиях устойчивого стресса
Не забывай о том, что ты принцесса.

На секонде взяла за три рубля,
А принц поверил, что из хрусталя...

Шкафы забиты, а одеть - увы!
К ста шляпкам не хватает головы...

После пятьсот семнадцатого бала
Истошный вопль: "О, как все задолбало!!!"

Подивився у дзеркало знак питання:
І у світі з"явився символ кохання.
Не пізнати тепер у цьому зображенні,
де питання, а де його відображення...
??????????????????????????????????

Так невмолимо,
так нестерпно рано
зібрався та і вирушив у путь…
Але серця і душі безустанно
за словом
українського Івана,
як соняхи за вічним сонцем,
йдуть…

Судьбу свою ни в чем не упрекаю,
На много бы ее хватило книг.
Да кто напишет? Кто их прочитает?
Вон сколько "героинь" вокруг таких!

Я даже не мечтаю о покое,
От жизни все приму как благодать,
А в ней порой случается такое,
Что ни в одной из книг не прочитать...

Ключ природи - нота "ля"!
Кроковеє колесо!!!
Обізвалася земля
Березневим голосом!

Жайвір дзвінко в небеса
Струни мрій натягує.
А над річкою весна
Вишиває райдугу!

2013

Не благай восени осінній холод:
виступатимеш ти. Жива, не робот.
На тобі - аби клас, але не гетри*.
Знаменитість, котра - по міліметру...

Закричиш в мікрофон, а хто почує?
Знаменитість, котра - в юрбі і всує.
Ланцюги не бринять. Занадто тісно.
І зломився триніг від драйву пісні.

Понад обрис хмар
на початок серце звало.
Тіна Кароль тут.
Все одно життя замало.

"Выше облаков
Мы с тобой начнём сначала.
И сказать "люблю"
Жизни всей нам будет мало"


30.09.2013

…і не жив у житті – а горів. І згорів…
Та лишився у небі зоріти….
Не умів , Україно, без полум’я слів
бути гідним твоєї еліти…

30.09.2013

Олена Фортеріна


І знову відчиняється віконце
В яскравий світ поетових думок,
А очі навіть захлинають сльози -
Незвично стільки бачити зірок.

Де ще зустріти стільки різнобарв’я?
А де зібрати стільки дивослів?
Найвище ж право – жити у коханні,
У споминах, піснях, житті синів,

Лише найкраще на землі лишити,
Окремих хоч не викреслиш рядків,
Важливо за життя не розгубити
І друзів, і братів, і добрих слів…

Чого для щастя треба ще поету?
Найбільше щастя іноді – вірші
І, може, чашка чаю й сигарета...
Знайти б слова – вони й самі прийшли...

Обманливу оману оминути,
Відправити до біса ворогів
Й на фініші, дай Боже, не спіткнутись,
Й померти, заступившись за живих...



30.09.2013

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Світлій пам"яті поетів-учителів, поетів-друзів


Миколи Вінграновського

Такий був сонячний!
Але –
Ранково-сонячний:
Вже теплий,
Шпаркий до слова і дотепний,
Але не так, щоби аж зле
Було від жарту, як від жару...
Зігравши щойно Орлюка
В кіно,
Він оплесків чекав
І визнання – не гонорару.
Горнувсь до нього щирий люд.
І я – частинка того люду –
Горнувсь...
Ніколи не забуду
Миколин людяний "прелюд"
В травневій тиші
На морськім
Високім березі
В Одесі!
Принишкло все на синім плесі
Й на видноколі приміськім...



Василя Стуса

…Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…
Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя "відлиги",
Жертва злої гри –
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навіки, на віки – святі.
Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських "тихих" таборів.
…Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників Стуса Василя?



Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...



Миколи Щепенка

Багатьох я вже похоронив
Старших і молодших,
І не знаю,
Чим я перед ними завинив, –
Вістки з того краю ж бо не маю.
Дорогий Назаровичу, Ви,
Як ніхто, прощаючи, любили…
А тепер – з-під снігу, з-під трави –
Хто простить, любивши?
Сон могили –
Непробудний! Топчемо траву,
Косимо і знову ждем отави,
Маримо – безславні – наяву
Славні за життя робити справи.



Миколи Данька

Ми жили не в тій епосі –
Стежини звивисті й вузькі
То в хутірськім губились просі,
То в просі гинули міськім.
Я з проса виповз до гороху
Й на кукурудзянім лану
Перехитрив страшну епоху –
Змінив її на менш страшну.
Однак звільнитися від страху
Я до кінця життя не міг –
Перестрибнувши через плаху,
Знов наривався на батіг.
І лиш тепер, коли всі друзі,
Не дочекавшись перемін,
Спіткали смерть,
В перенапрузі
Я піднімаюся з колін.



Микити Чернявського

Ви пішли без вороття
Із мого життя –
Лиш тепер я зрозумів,
Ким були для мене Ви.
Розгубився,
Загубивсь
Між трьома я кленами
І тупцюю без пуття,
Як мале дитя.



Івана Савича

Івану Савичу так праглося дожить
До третього тисячоліття!
Покрилось інеєм ялин зелене віття
Біля могили, де поет лежить...
А час – біжить. Нелюблене століття
Минає – заметуть його сніги...
Новій епосі на свої круги
Виводити яскраве різноквіття
Щасливих весен!



Олега Бішарєва

До скорого побачення, Олеже,
За обрієм, де ніч і небуття!
Намарне ти життя своє обмежив
Піввіком,
Не поживши до пуття…
В мажорному цвітінні люботравня
Хіба ж доречні ревнощі пусті?!
Нехай поплаче дружба наша давня
На самоті,
Уперше у житті…



Петра Скунця

Сутужно так і тужно без Петра!
Його обійми дружні не замінить
Дворукий хрест...
Печалиться пора
Осіння
І свавільно половинить
Остиглу душу.
Стежка на Ужем
Повужчала –
Не розбіжишся дуже,
Присутність наша вистуджена вже
Й не мружить вічі сонце небайдуже...
Не траплю вже до міста на Ужі,
Позбавлений Петрового магніту,
Блукаю, непридруджений, по світу,
Де навіть земляки мені чужі.



PS

Лице покійного поета,
Живе, розквітле для привіту,
Явила відеокасета
Озлілому, черствому світу.
І світ, їй-богу, подобрішав
І почистішав перед Богом,
І добрим виповнилась ніша,
Що спорожніла після злого.


* * *
Опікуйтесь поетами живими –
Не ждіть, допоки в злигоднях помруть,
Аби провести їх в останню путь
Помпезно! Поспілкуйтеся із ними,
Живими: то ж наївні дітлахи
І разом з тим – прозірливі пророки,
Беріть у них, живих іще, уроки,
Як жити і не множити гріхи…

Опікуйтесь поетами щодня:
Вони ж небесним янголам рідня!

він молодший за неї років мабуть на сім
та байдуже хвилює душу дурна морока
хто розвіє його розпуку зеленооку
хто не дасть її тілу вкотре зійти з осі

розглядати у люстрі буде манірність зим
білокоса немов школярка та тільки грішна
а коли він засне вона наворожить віршів
поскладавши слова і рухи на терези

хай говорять твій біль такий як і всякий біль
хай за це оживуть метелики на горищі
хай засне він нехай побачить гіркий і віщий
сон про жінку любов котрої побила міль

та мовчить і ніяких докорів жодних сліз
тільки молиться часто чорним волосся в’яже
варить чай із чорниць мовчання її не важить
ані грама неначе запах білявих кіс

ця війна з вітряками випече і мине
хто врятує за неї щастя її коротке
рвуться погляди ніби чорні її колготи
він молодше у нього серце ще кам’яне

Ми до сповіді йдемо врочисто —
Покаяння мить очистить дух,
Камені гріхів спадуть ребристі-
Знов душа легенька — наче пух.

Приспів:
Писанки малюю великодні,
Надихаюсь подвигом Господнім.
Нам в серця весну Христос послав.
Задля нас він на хресті страждав.

Посвятила пасочку матуся,
Радість сповістив церковний дзвін.
Вдячно Богу нині помолюся —
вічність на хресті дарує він.

Приспів:
Крашанки барвисті, веселкові -
Символи безмежної любові.
Нам в серця весну Христос послав.
Життя вічне грішним дарував.

Молитвою до Бога, до Матінки Марії
Пробуджу зранку небеса.
Любові прошу, віри та надії
Для тих, хто залишився сам.

Щоби туга не розривала серце,
Щоб цілу вічність не тривала ніч,
Щоб не збиралися від сліз озерця,
Щоб пам’ятать: життя - це цінна річ.

Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

29.09.13

Больно душе
Так много крови
Умираю уже
Не чувствуя боли.
Ты идешь по следам
Ты кровопийца,
Ты - мой убийца.
Кровь застывает
Теряю рассудок
Нету вкуснее
Для тебя блюда
Чем любовь из кровы,
Чем боль и страдания.
Ты - убийца,
Ты - будто пиранья.
Ты - хищник, я - жертва,
Ты - король, я - прислуга
Ты ищешь жертву,
Я ищу друга.
Ты - острая боль,
А я - усталость
Ты не ожидал,
А я призналась.
Теперь убегаю
Не чувствуя боли.
Вот так убивают
Одной лишь любовью.

Боялась так, что окна каменели.
И лишь стихи шептала за рукав.
Не умерла. Привыкла. Да, сумела!
Так не один,наверно,привыкал

к тому, как понемногу стынет в жилах,
всё вянет, отрекается от сил.
«Ты не одна такая» - говорили.
Не верила – любил же ведь, любил…

Да разлюбил. Прогорклость листопада.
Рука, что билась давеча крылом.
И кажется, что мне уже не надо
стихов, и быть их вовсе не могло…


25.09.2013

Либонь,
розбила осінь оберіг –
дощем пульсує,
коверзує,
плаче…
І скімлить вітер,
наче пес бродячий,
мені тремтливо тулиться до ніг.

Торкну намоклі айстри,
ледь живі –
здається,
в них живиночки немає…
А поряд час
калину напуває
настоєм жовтня на земній крові.

Потічок листя шурхає,
рудий…
Пильную Божий світ
і щиро зичу
перелюбити Осінь цьогорічну
і врешті
розійтися
назавжди…

Вечірню казку розказує тиша
Мрії розчиняються у зоряних вогнях
Чарівний вечір
Зозулиним пір’ячком пише
Легенду ночі розказує у снах.
Розбійницьким свистом
Лунає вітер, сьогодні його не наздогнать.
Десь мати-нічка розкидала бісер
Яка благодать!
Вже третя зірка на небі з’явилась
Ніч все глибшою стає
Остання квітка в повітрі розчинилась –
Кожному своє.
Прозора річка і синє небо –
Землі початок і кінець.
Осіння нічка, дощу не треба
В красуні природи вінець.

Отави полеглі - знеможене плем"я.
Гуде бугили тонкосоло -напастя!
Крізь осмут - кормига осіння повзе. я
виношую корінь весни на зап"ясті.

І поглядом довжу охлялу дорогу,
на чалій зорі визираю пороги
одбулi ув uрій. Дерева сторогі
видрапують сонце iз хмарного моху.

Y мушлі сердечнiй донебне волання...
петляю дорогами - в ніч громихаю,
біжу звовкулачено...димна омана
плете міражі про осонцені маї.

Схилилося німбами, -нірваночоло,
скипаюче чорними дірами,- небо
і волосожарові льокові кола
зубцями Вселенський обчісує гребінь,

ізтрушує пил із Ла-Маншу галактик,
міжлітньо- зимову, безмостову прірву
і хочеш - не хочеш, а мусиш стрибати:
на лапах, на мріях - поклавшись на віру.

замурове дихання первістко-цвіту
би червом отерплого нерва начути...
на вірі, на лапах до "завтра" вціліти
і вже ради цього вартує ж бо "бути"

Любимого я не держала
И гирей не висла на нем.
Я счастья ему пожелала,
Забыв о несчастье своем.

Но только, когда мы прощались,
Шепнула: «Скорей уходи!»
И губы мои улыбались,
Но сердце стонало в груди.

Еще, по-предательски, слезы
Волной подкатили к глазам.
Как сок по коре у березы,
Струились по бледным щекам.

Его отпустила на волю
И крылья в дорогу дала –
Искать неизвестную долю
От нежности и от тепла…

2012

Усі проблеми затісних спідниць та брюк
долає оздоровчий комплекс "Ravensbrück".

2013

Розбилось літо на зірки галактик,
Сердець гарячих осінь вже сягнула,
Ми порізно тепер і це - де-факто,
Але для всіх ще пара - це де-юре.
У скло з гостинцями дощі стукочуть в такти,
Та нас застукавши - сором'язливо дременули,
Ми рідні одне одному - де-факто
Та стати маємо чужими - це де-юре.
Кохання й осінь не витримують антрактів
І розмежовують майбутнє і минуле
Кохаю досі, ще палкіше - це де-факто
Та вже забула для людей і це - де-юре. 2013

Заплуталось у верховітті сонце,
торка промінням жовтий лист навскіс,
а у низині, ніби у долоньці,
про весни мріє охололий ліс.

Дзюрчить студений ключ про повні води,
і висне срібне марево над ним,
а я схилюсь межи кілкого глоду,
шепну йому притишено: «Засни…».

У жменях небо темні хмари носить,
скрипить хисткий у падині місток,
на кошик мій позиркуючи скоса,
опеньок затаївся під листок.

вересень 2013

З калини погляди палкі
Не можуть люди відірвати.
Кущі калини – маяки:
Малюють осені фарватер.

Вже пломенять. В дерев іще
Зелені коси і чуприни.
І хай огонь не обпече
Плече-крило. І линув, линув

Червоний і чарівний спів
У серця закутки найглибші.
Цілющий він, відомо всім
Політ над відчаєм поліпшить.

Душа краси щоб напилась,
Калини вогники простежать,
Зігріють і врятують нас
В холодній осені пожежі.

Що сподівання спопелить.
Та ми у тузі не загинем,
У мрію почнемо політ
Від полум’я її рубінів.

Дерева в рев: «І нам гори,
Щоб не зайти і нам у відчай»
І задирали до гори,
У вись усміхнені обличчя.

«Щоб кожен в нашому саду
Відчув себе, немов у казці
У синю осінь, золоту»
Та тільки в сутінках погасли

Мажорні схвалення людські –
В зажурі голови схилили.
Бо розпочнеться, знають всі,
Пожежа осені з калини.

2012

Розвиднюється мляво восени –
Ледь зримо для очей, нечутно геть для вуха.
Чи це уже не відпускають сни
Безплідні і гіркі, безбарвні і бездухі?
Чи, може, з часом я уже оглух
І втратив зір, єство своє піддавши тлінню?
Чи, може, притемнилося навкруг,
У тиші сивих літ, світання неодмінне?
Не відчуваю й кутика вини,
Бо вік прожив із совістю в обнімку.
Чому світає мляво восени
Над пережитим сумно і прожитим стрімко?..
29.09.13

Далеко - за крок від скроні
Сталь леза в твоїй долоні,
Далеко - за крок від рани
Приходять чуття незнані.

Так близько з-за океану
Мігрують важкі тумани,
Так близько на кілометри
Розсипано скарб у нетрі.

На дотик десь зовсім поруч
Знайдеться надія хвора,
Повернеться ясність зору.
Надовго? Чи ще не скоро?
2013

шовковий цвіт і паморозь весни
і крапля літа в павутинній льолі
від сонця ще на серці знак не зник
де в пелюстках бджола не раз холола

немарно осінь шила рушники
земля вогнить шипшиновим рум’янцем
шипшина не марудить більш ніким
лиш вереснем що їй наслав дурман цей

зітхає і шаріється уже
і дощ і мла її ловили в хустку
і вітер приповзав до ніг вужем
і грім у спину докорами лускав

горить шипшина полум’ям горить
горить у ній і цвіт весни і літо
їй вересень приклався до кори
готовий з нею повнею згоріти

Не встигла попрощатися із літом,
А вже у серце осінь зазира
Безвільно догорілим пізньоцвітом -
Холодним торком сивого пера.

Лишилося привілля волошкове
В обіймах медоросяних вітрів,
То ж тягнеться рука тепер до слова,
Розшитого бавовною жалів.

Допоки журавлині перевесла
Маліють у небесній далині,
Останнє світле мрево мляво креслять
Хмаринки позолечено-сумні.

І під крилом у бабиного літа
Корують* душу вижухлі садки,
А на листках віршують пізньоцвіти
Осінні неусміхнені рядки...
(27.08.13)
*корують - в знач. лікують

Лічу прискіпливо чужі літа.
Так прикро, що старіє товариство...
А як бува хтось для цікавості спита:
«Скільки ж на тебе літ тих накотилось?»,
То одбуваюсь жартом ніяково:
«Та полічити, бачте, до пуття все ніколи».
І не тому, що начебто нема поваги до числа,
Що принагідно лиш дивлюсь в люстерко,
А просто як сувоєм розгортаються літа,
Стає на серці сум’ятно і терпко.

Вагітна вагіна твоєю спермою.
Хапаюсь вустами за мочку вуха
І гладжу її язиком та перлами
І римами стогону, я ж бо шлю...

Проводжу долонями, гладжу голову.
Волосся твоє – наче струни арфи.
Бринить аромат їх земний. І голою
Лягаю на тебе, адже я ляр...

Хоч тільки зображена чайка жалісна,
Воронячим оком, як ніж, похмуро,
Шпалери на нас поглядають заздрісно.
Кусай мене знову! Адже я курв...

2013

Пародія

“Чаклую” знову – “Кілька” і яєшня,
Шедевр ще той – та гамати охота,
Ікра “заморська” (знацця нетутешня)
Із кабачків уже не лізе в рота…

Ще тиждень “дотягнути” до зарплати…
І чайник вже не булька – мертва тиша.
А в холодильник страшно заглядати –
Боюсь, чи не повісилася миша.

Відкрию дверці – ні, без суїциду,
Від сала шкірка тільки десь пропала.
А миша (чи зі страху, чи від стиду)
Ледь пропищала – “Вже’м ї не застала…”


28.09.2013

Минулий час правди не ніс.
А стільки людей її ждало...
Душа людям рвались з завіс.
Життя, усе таки тривало.

Хтось бачив її через сон
В весняних світа ночах.
В хаті, в якій нема вікон,
Не бачить той, хто хоче.

Бо й мрій заказано йому,
Й усмішки в двох кольорах.
Він дуже добре знав чому.
Лиш не розбив амфори.

Він думав, поки зрозумів...
(й думати заказано)
Він вірив, що збагнений спів
Почує в котресь рано.

І сталося! І він почув.
В небесну блакить глянув.
Вітер вимріяний задув
Душа почула ранок.

Його душа не без гріха.
Але це, хай Бог судить,
Він пише всім книжку життя.
Й за все платити буде.
u5/44

Скажіть, чому тут на „Майстернях...”
Мої думки для вас, як терня?
Вже стільки років я їх сію...
В чужині мене розуміють.
А тут, де повно є поетів,
В яких по кілька факультетів,
Слова мої, як камінь вводу...
Я нулем для співців народу?
u5/28

І кожній собаці я друг
Більш, ніж кожній людині
І знаючи це, я від того
Уже просто слух,
Не сприйнятий колір,
На смак не відчута різниця,
Зазначений номер
Колишніх забутих заслуг

Київ, 26.07.2013

Знов наспівує час осінню рапсодію стиха.
Під колесами сліз ніхто не витре дощам.
І дерева застиглі не вичавлять й бруньки сміху,
Підставляючи груди жорстоким, лихим снігам.
Я ж закутаюсь в плащ, легкий, як твої цілунки,
Залишаючи серце далеко, за сотні миль.
Отаке воно, мабуть, кохання супер-гатунку.
І ти маєш у ньому свій особливий стиль.
У тумані за склом я видивлюю твої очі.
У чужих голосах я шукаю твої слова.
Я не вірю в дива, але просто мріяти хочу,
Що зненацька годинник піде тихенько назад.
Та хвилини летять, як сполоханий звір, під колеса.
І машини зустрічні в очі регочуться, злі.
Ти до мене лети понад витівками прогресу.
Я ж від тебе – журавкою лиш на однім крилі.

2012

что ты делаешь?
ничего.
перевод, недосол бульонный,
в окнах сизо, в дому оконно
и лавра нет.

ждешь кого-то?
кого мне ждать.
словари, чечевица, перец,
иногда тяжело поверить,
не сейчас.

что ты, что ты,
что ты делаешь?
ничего.

Так боляче дивитись на фотографію людини,
Якої вже давно нема.
В кожній думці про неї бачити свою провину,
Адже біля тебе вона була завжди німа.
Ніхто не знає де зараз ця людина:
Чи добре їй чи ні.
Лиш пам'ятаєш,що для нас вона була єдина,
Хто міг сміятись навіть крізь сльози сумні.
Іноді хочеься почути ніжний голос,
Який давно забарали цигарки
І бачити знову русий волос,
Який освітлювали всі зірки.
Знаєш,часто так буває,
Що ангели забирають того,хто сам цього не знає.

Важко розуміти,що відбувається навколо,
Коли після палких поцілунків залишаються лиш шрами у думках,
А ти продовжуєш довіряти йому знову,
Бо "розумній люди" кажуть,що все в твоїх руках.
І як би боляче наступного разу не було,
Ти далі не вчишся на своїх помилках,
Адже спогади давно вже минули,
А брехня здається такою щирою в устах.
І далі віриш бездонним очам,
А потім знову розчаровуєшся чому не побачила в них за "щирістю" сміх.
Пригадуєш про прості,але красиві слова по ночам
Й гірко стає від того,що зупинити це не не зміг.

2013