Клітчасте поле бою в обороні,
фортеці неприступні височать,
сидить король на величавім троні,
важкі фігури партію вершать.

А військо у передчутті екстазу,
і під копитом стугонить земля,
піхота в строї і чека наказу
грудьми лягти за свого короля.

Дебют нарешті, стягу візерунок,
контрольний хід - нема шляху назад,
гросмейстери ведуть чіткий рахунок
всіх комбінацій вдалих і блокад

А офіцери ділять вже трофеї,
рахують полонених навмання,
баталія у стані апогею,
і ти втрачаєш у бою коня.

По швах тріщить повержена держава
останнє "плі!" з розпечених гармат
не нічия, не пат і не забава,
а ось тобі, королю, шах і мат.

2013 рік

Хотіла написати чорний вірш
про чорні лилики і нескінченну спеку -
так одчайдушно, як в останній день весни,
так зледеніло, як у перший день мовчання.

Збирала чорний хмиз для ворожінь,
вогнем хотіла видалити пам'ять -
якби не слово, що торкнулося устами,
якби не янгол, що спинив мене дощем.

Упало літо в обгорілі сни,
а осінь віршами осипала спроквола.
Чому стають пекучими стежки,
котрими відпускаємо кохання?..

08/09/2013

Кінець підкрався непомітно
(і має ж ваду - сам узявсь).
Еквілібрист, бо підкрадавсь
повітрям якось, очевидно.

Ну, менше з тим, а дружній клопіт -
у шоколаді без фольги.
З якої не вставай ноги -
на подушках до біса Orbit.

Кудлата пика прилипає
і за живе тебе гризе.
У три погибелі верзе
вчорашнє щастя п'яним краєм.

А, може, ти тому і плачеш,
що не кінець це... Навпаки!
Якщо тобою сплять кутки -
щось, очевидно, ти ще значиш...


8.09.2013

Мій Бог не складає анафеми,
Не ділить на патріархати,
Його милосердю начхати,
З якої спокута парафії.

Іконно - від матері сивої,
Мадонною та з мінарету,
Дорогами Мекки й Тибету
Скликає. І тільки не силою.

Не має невірних й навернутих,
Нерівних, пропащих, безгрішних.
Озветься на "Ісу" і "Крішно",
На піт, що Йордан землі, - зернами.

В печерах Його лежать мощами,
У гори - ідуть до воскресу.
Я з Ним творю - як мацу - месу

Самосходження і Всепрощення.

2012

Із «ми» вертаючи у «я»,
на розі сновидінь і ранку,
стирає пам'ять ніч–коханку
до спогадів нового дня.
І жовта двірників сім’я
в одну змітається горлянку,
і «Чаркову» за першу склянку
заполоняє метушня.

І мов застуджена луна
захмарних дзвонів передзвону,
віконну оживляє крону
дверей мелодія земна.
І тане тиші вишина,
і плином сині обертону
минає розписну ікону
подоба ангела сумна.

А слідом сірих душ юрма
здіймає вихор голубиний,
і хмар такі бідові міни…
Було це літо, чи зима?
Було… Немов одна ціна
завжди у кожної хвилини,
і юність - тільки пам'ять глини,
а старість - рунна далина…

Ти знов прийшла. Любов моя воскресла,
Мов із полону звільнена весна.
Сплітає нас чарівне перевесло,
І утопає рання сивизна.

У зиму повертається природа,
Укрилась першим снігом борозна...
І раптом - Ти. Вогонь очей і вроди.
Глибока осінь. А у нас - весна.


1997 - 2013

Собака Лесик справно гавкав
На ліс, на річку, на луга...
Служив сумлінно, як собака
У межах свого ланцюга.

Господар часом сумнівався:
Чого ото на ліс гарчить,
Чи звір який там заховався?
До Лесика все цить та цить!

А Лесик гав та гав на хащі.
І під собою землю гріб...
Доводив всім, що роботящий
Й не марно заробляє хліб.

А гостював в селі психолог,
В науці глиба чи скала -
І Фрейда, і Спінози школа
На базі дикого села.

Порадив: - Відпусти нездару,
У нього клин від ланцюгів.
Він вимагає самку в пару
На лоні пристрасних лугів...

Господар без перестороги
Взяв й відпустив із цепу пса.
Пес шусть психологу між ноги
І все, що втрапив - покусав.

Порвав штани, скалічив спину...
Пес гриз, психолог верещав:
-Фу Лесик, фу! А Лесик клинив,
Бо він Спінозу не вивчав.

Лишив психологу на шкірі,
Своїми пазурами знак,
Що Фрейд взірець для вищих звірів,
Не для господарських собак.

2013р.

Над хижим світом – світ печалі,
закони сили без моралі.
І розумієш: не святі
будують «хатки» золоті.
У будівничих ситі лиця
і рай небесний їм не сниться.
Навіщо їм святе багатство,
коли є ми і наше рабство?


* * *
Над вільним світом – світ ума
Законів совісті – імла.
І розумієш: це святі
будують царства золоті.
У них – аскетів схудлі лиця
і щастя їм громадське сниться.
Нема свавілля, зла і панства,
давно погнили пута рабства.

Мабуть, так ліпше?

Зірка з неба - на моїй долоні.
Я спитав її – А звідки ти?
Принесли тебе комети-коні?
Чи сама летіла з висоти?

Відповіла зіронька тихенько,
Наче срібний дзвоник пролунав
- Не дивіться, що така маленька.
Вмію я робити безліч справ.

Можете бажання загадати.
Що для Вас в житті найважливіше?
Допоможу дійсністю їм стати,
Щастя щоб на світі було більше...

Мрії свої добре памятаю.
Їх не важко зовсім пригадати...
Я здоров'я мамі побажаю...
Ще...Коханим бути і кохати.

Щоб війни, ніколи, ми не знали...
З неба тільки б падали... зірки.
І коханим квіти дарували...
Як в дитинстві, вірили в казки.

Щоби ватра високо палала,
Тягарем щоб дружба не була.
Пісня ця щоб душу зігрівала
І любов і вірність берегла.

Не триває вічно жодна казка...
Марно я так довго говорив.
На долоні зіронька погасла...
Мабуть, забагато попросив.


8-9 вересня 1913 р.

півобертом! руки зсудомило ніжністю –
і годі втиснути в терпкі вечори!
зволожених поглядів віхоли злилися,
стривожених вуст полонені човни,

мій місяцю – річкою! ладонько – річкою!
сухе і безжальне – уламок в степу:
вдихнути – несила. і мур би не вистояв:
твій шепіт звільнив єрихонську трубу.

я – зваблена скрипка... лабети прочинено.
тремтливого дерева лагідна лють…
гаїв здичавілих приблуди причинні
закохані суть...


2012

сосна теплу прощає згубний крок
за крону сонця довгий

Я немцам нарабіў быў спраў:
катоў тапіў, пад дзверы сраў,
паліў пакрышки, шыбы біў.
Усё, што і да іх рабіў.

Вже ніч вдягнула темний плащ на плечі,
в м'яких долонях теплі сни несе,
не спить моя допитлива малеча,
їй хочеться на світі знати все.

Чому потрібно прокидатись зранку,
а пальчики для чого на руці?
Чи є у сонечка на носику веснянки,
і як по небу ходять баранці?

Куди тікає у траві стежина,
чому узимку квіти не цвітуть?
А де ростуть банани й апельсини,
а крокодили у ставку живуть?

А скільки є у деревця листочків,
коли веселка воду з річки п’є?
Чому мої заплющуються очка,
як павутинку павучок снує?

Принесла ніч в корзинці сни лелечі,
і мрії запашні із них пряде,
всміхається у сні моя малеча,
і відповідь на все на світі жде.

вересень 2013 рік

Віолончельний плач на Кайзервальді
Це вже осіння музика одвічна,
В тій осені усе здавалось звичним
Якби не голос спогаду Вівальді.

І навіває пишне жовте листя
Кохання спомин, затишок колиски,
Тепло каміну і гуцульський ліжник,
Настояний на травах чай іскристий.

Так гарно охолонути від спеки,
Так втішно відпочити вже від літа,
Згадати плани близькі і далекі,
Нові зростити повечірні квіти.

Старий трамвай везе кудись у казку
І хочу, щоб тривала ця мандрівка,
Щоб раптом я отримала підказку
Де тиха пристань, втрачена криївка.
2009

Етюд

У сіре одяглось
Це соняхове поле.
Понуро до землі
Схиляє віти ліс.
Здається, не було
Журливіше ніколи –
Негоду на крилі
Ти, вересню, приніс!

А мій убрався вік
У цифри не найкращі
І голосний дзвінок
Панічно калата,
Бо високосний* рік,
Хоча і не найважчий,
Дає мені урок
На тему: «Самота»...

2012

Небо дивовижні хмари малювало.
Білосніжні хмари хвилі забавляли.
І торкались ніжно їх пухнасті щічки,
кучеряві вуса до самої річки.
Річка - одаліска берегу крутого,
забажала мати рубля золотого.
Хмари розійшлися,стало видно сонце:
золота монета в річки на долонці.
Та не хочуть хмари такої любові,
миттю полетіли у гаї дубові.

Дорога додому – це явище надособливе,
коли у навушниках грає Pink Floyd чи Nirvana,
і ти відчуваєш всім тілом, що справді щаслива:
ще кілька хвилин – і тебе зустрічатиме мама.

Забуті пейзажі відкрила тривала завіса.
Знайомі обличчя… Здається, минули століття.
Ведуть кілометри під музику сонного лісу –
ти їдеш туди, де пропахло чорницею літо.

Де тиха вода віддзеркалює синяву неба,
і вперше несміло тобі подарована квітка,
і, наче закохані, з вітром шепочуться верби,
де срібні тумани і де ти буваєш так рідко…

І скільки доріг прокладе у житті твоїм доля,
коротких і довгих, приємних і ні, – невідомо.
Їх пам'ять зітре, як актор – давно зіграні ролі,
але не забудь ту єдину дорогу додому!

2013

Гуде село, неначе вулик:
Хтось обікрав колгоспний склад.
І не один великий клунок
Вже не повернеться назад.
Та чим не вельми звична справа –
Замки цілісінькі були.
Головоломка ой цікава,
Хоч посилай в «Що? Де? Коли?».
А згодом – ще селом новини
Для всіх, у кого є язик:
Купив собі нову машину
Простий колгоспний комірник.
Можливо, хто і здогадався,
Але про те не признавався.
Пройшло не так багато часу,
Десь комірник в халепу влип.
Чи перепив з похмілля квасу,
Чи зліг з ускладненням на грип.
Та по селу таке ходило,
Що в місті син комірника
Не тій персоні дав у рило –
Батьківська доля нелегка…
Аби «відмазати» дитину,
Продав татусь нову машину.
Та ви за нього не журіться –
Вродили жито і пшениця.
Ходити пішки вже відвик
Простий колгоспний комірник.

(Далі буде)
1998

Гірка помаранча сонця
Упала за синій обрій.
Старі цвіркуни поснули,
Ховаючись у траву.
Хотілось мені у казку,
Але неодмінно - в добру.
А вийшло…
Та що казати – живу собі та й живу.

Ковтаю солоні сльози –
Не хочу гнівити Бога.
Сміюся до тих, хто каже:
«Молися, аби не гірш…»
Я знаю, що без любові
Не родить душа нічого –
Лиш деколи серед ночі
Під серцем заб'ється вірш.

І ляже на білий аркуш
Мереживо чорних літер.
У них – мій далекий спогад
Про зиму й самотніх, нас…
Гірку помаранчу сонця
Обтрушує з неба вітер…
Хотілось мені у казку…
Напевно, іще не час.
30.07.2013

І знов той шлях, і знову захмеліли,
Мене в скарбниці серця понови
І ці багряні кетяги калини,
Сокирки ці блакитні польові.

Коли ми ще побачимось, колИ ми,
Сильніше і миліше полони!
І хай горять нам кетяги калини,
Сокирки нам сіяють польові.

Щоб не зітліли почуття малими,
Душею усією полюби.
А сумнів спалять кетяги калини,
Сокирки порубають польові!

2010-2013

Втрачає зміст письмо дерев.

Щасливих літ рукописання
В архів подій життя бере
На стелажі розчарування.

Не дочитало небо ще
Гаїв поезію і прозу,
Журливо згадує дощем
Свої безумно – юні грози.

На волоску календаря
Висить моя печальна ліра,
І обережно граю я
Мотиви духа в тирлі звіра.

В добірку пройдених доріг
Ідуть покірно дні і ночі.

Віщує гайвороння сніг,
А я собі весну пророчу.

07.09.13

Лишилися між плес хати – як вата,
Коти блаженні, в рясці чорний став...
Пірнаю в травостій зеленкуватий,
За очеретом гай жалів розтав...
Спинялася вороні ворожити –
Згубилася браслетка в чагарі.
Біжу до тебе напівстиглим житом.
Ти шлеш гостинчик – із водою рів…

Звивання вужака на пні лякає.
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну!
Як стрічка, в полі маю...
Ліс прийме новостворену ріку.

Твоя дружина опускає дзбанок…
Дочистиш тамбурин, зубища вил –
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!
І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Наобіцяв бурштин, смарагди, злото…
Кумасі ляскотіли:«Красень… Ач…»…
Подався рано-вранці за болото,
Прослав недбало росяний кумач…

Зрізала мак…
Чекала синю бричку…
У тебе – й син, що нагина дубки,
Й манюня доня…
Я ж тепер – водичка.
Мене за лиштви смичуть парубки.

Не присмокчусь до серця, наче п`явка.
Я – лиш на сон. Роїться мошкара...
Літай-насвистуй!
Згадуй стан смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.




2013

Так солодко співала ніч,
Тоді,коли були у двох з
тобою
У полум'ї холодних ніжних
свіч,
Понеслись ми у згадках
неземного.
Так радісно було мені тоді,
Коли ми разом були в ніч
останню
І знала я,що на Землі
Єдине ти моє кохання.
Так солодко співала ніч...
Так солодко і безнадійно,
У полум'ї холодних свіч
Хотілось бути лиш твоєю
вічно.
Та згасла свічка у єдину
мить,
І серце плакало й мокріли
очі
Порвалась наша та
щаслива нить,
Не будуть більше в нас
щасливі ночі.
Так солодко співала ніч...

04.09.2013

Так хочеться вернути літо
І ті дитячі й юності роки,
Минуло все, злетіло
швидко
У пам'яті залишились лиш
ми.
Усе пройшло, так хочеться
вернутись в юність
В той ніжний вік дитячого
життя.
Усе пройшло, лишилась
тільки мужність
Забути все з минулого
буття.
Так хочеться вернути літо,
Так хочеться прийти туди,
Де мати сіяла духм'яні
квіти,
Де чути шум невтомної
ріки.

05.09.2013

Буває часом, як згадаю
Ту пісню ніжну й чарівну
І сонце за плаї сідає,
Колише весну чарівну.
Згадаю я про Україну,
Там де співають солов'ї,
І серцем я додому лину,
Бо я десь там - на чужині.
Як чую пісню українську,
То серце крає на шматки,
Люблю всім серцем я
Вітчизну,
Там де живуть мої батьки.
Буває часом,як згадаю
І серце б'ється й кипить
кров,
Як там живеться в ріднім
краю,
Там де живе моя любов.

05.09.2013

вересень
вибухне віршами
вірою
вічним
викотом викотить
втому
вчорашніх вагань
вихором вихопить
висушить
вії вологі

…вдосвіта
вранішньо-вільну
вустами
вітай
2013

Не спиняйте мене -
То моя божевільна дорога,
Та куди вона кличе –
Того ще не знаю й сама.
Але все-таки йду,
Сповідаюся віршами
Богу.
І нічого в мені,
Крім душі,
За душею нема.

У пораненім серці
Колишеться втомлене слово,
У гарячих очах -
Небокраю розмашистий штрих.
Я уперше в житті
На шляху до своєї любові,
Та чому ж я на нім
Небагато стрічаю живих?..

Так, напевно, прямують
На плаху,
Чи, може, на прощу,
Залишивши молитві
Свою невтоленну біду…
Я таки повернуся,
Знайшовши оте, найдорожче –
І від себе самої
Нікуди уже не піду!..
28.07.2013

За барацьбу з ворагом народа
мне абяцана узнагарода,
нейкі тып ордэна ці медалі.
Ясна, нямецка. Шкада, не далі...

2013

Картатий розстелила плед
на луки осінь,
а на губах у неї мед
і сиві роси.

Хто зробить хоч один ковток -
солодкий трунок,
і всіх проймає до кісток
її цілунок.

Не гомінкого ручая
покірна бранка,
ніхто не знатиме, чия
вона коханка.

Шепоче чарівні слова
і споглядає,
як від заклять її листва
з гілля спадає.

Купається в рясний дощах
багаторосих,
янтар і бірюза в очах,
смарагди в косах.

вересень 2013 рік

Про рідне в горах
(на говірках)

Повічте мі лемки млоди
Хто з вас в тамти роки входит?
Чи гварив да хто з дідами
Про ту повоєнну драму?
А можесте лем мовчали
Товдиль, як діди плакали?
Гнес, коли юж дідів не є
Ви пишете епопею...

Гори стоят де стояли
Лем без лемків. Їх вигнали.
Не зробили то татари.
Бо тот, што лемка вишмарив
З його рідной Лемковини
Не признає ся до вини.
Він не братом, ни сусідом.
Взяв ЛЕМКОВЕ й стерат сліди...

Дідо добрі знав як било.
З хижи вишмарили силом
Поляки. Гнали през село...
Штоб било смішно й весело
Ищи циганів найняли
Штоб на гуслях лемкам грали.
Лемко молився і плакав.
І што думав о поляках?

Штойно гнеска о тім гварит.
Не боїтся, він юж старий.
Оповідат своїм внукам,
Як їх вітця ніс на руках
І му гварив - посмотр сину...
Залишаме Лемковину...
Ци да коли там вернеме?
Ци в чужині пропадеме?
24.03.2013р.

Глянь: небо – гранат і смородина. Спершу – гранат.
Розсипані зернятка подихом ніжно розчавиш…
Далеко – зірки у громи божевільно гримлять.
Далеко – стоять на морозі невидимі чаплі-

застуди і ловлять в кулак непомітних гуляк
під руку з ліхтарною сумішшю класики й ночі.
Хмарин гамівні сорочки розрізає літак –
й манірно тремтить в штормовім розтривоженім клоччі.

А в нас – пахлава на столі, що тече, мов свіча.
Земля на порозі – жебрачка із клунком, що худне
буквально за миті. Горнятка із шаф деренчать,
голодні до вин, але вини чекають на будні,

бо очі – такі двокімнатні: блукай – аж зітри
всі капці і двері, – не вийдеш до ранку під вечір…
І китиці світла із запахом снігу й цитрин
муркочуть, впиваючи рай у зав’язані плечі –

ковзкі рукави індіанського пончо в ногах
оселі чи гойдалки, що їй мотузки звільнили…
Згинаються сни, наче ті танцівниці Дега,
в безсонні прекраснім втрачаючи морок і тіло,

вбираючись в довгий, неначе цілунок, сатин.
І сонце тече під розверстий, мов пекло, дво-камінь –
дво-космос, довершений, наче всі зниклі світи,
закопані з чортовим скарбом побіля Диканьок,

здичавілих урвищ крайсвітніх й сумних Атлантид…
… трима карамелькою в роті мовчання кімната.
Життя, мов повітряна куля, крізь стіни летить –
влучати у місяць, як зможе його відшукати.

Тече пахлава – і бентежить безгрішність стола.
Земля на порозі мугикає, кашляє, скніє….
Герань підвіконню квадратик «вікна» затуля,
аби не підгледіло, бідне, що в ночі казки є –

прості, наче дно, двокімнатні, як очі: блукай
аж хоч до світання з ліхтариком щастя в долонях…

Кусає повітрю щоку хуртовина легка.
Смородина з неба паде, і гранати холонуть

на протязі –просяться в губи ранкових заграв.
Але, поки ловляться, будемо ніжно ловити
ці зернятка подихом…

Час якийсь циган украв.
Годинник стоїть на підлозі, мов чорна гора.
У пончо пітьми тихо бавляться китиці світла…



2013

Минає літо в чужині.
Минає дуже скоро.
Вітер виспівує пісні,
А я думками в горах...
Карпати кладуться в рядки.
Ріки, церкви, каплиці
Пригадують батьків роки,
Роки тверді як криця.
Вони одягнені в любов,
Мов в теплу кожушину.
Я чую, як гуляє кров,
Так я думками лину
В село, що щезло над Сяном
У сорок шостім році.
Слова батьків приходять сном.
Купаються в потоці,
Який хащами вже обріс...
Колись росла ліщина.
Нині й на полях росте ліс.
Земля - батьків перлина
Вкрадена братом тихо спить.
І час її не будить...
Мене болить. Мене болить
Те, що зробили люди
01.09.2013р.

Кометою усміхненою мчав,
Яскраво-доброю, хмаринами овацій.
І звіт, і злет оцінюю: «Дванадцять!»
А вище – насолоду слухачам.

Почав Ерот іще один колчан,
Летіли стріли і серця козачі.
А чи гарячі голови пробачать:
Ти зіронька лише моїм очам.

Людино, жінко, поетесо славна,
Товариша послухай побажання:
Не одноденних – на віки віршів,
І долі тільки радісних мелодій,
Любові лебединої, польотів
Орлиних до краси, весни вершин!

2011-2013

Присячується дуже талановитій кременчуцькій поетесі Нілі Волковій (Нінелі Новіковій)

Холоне на вітрі осіннім
Кошлате громаддя небес
І дощ капельмейстером сірим
Лаштує негоди оркестр.
От-от зацимбалить по листі,
Литаврами трав зазвучить.
Насупились далі імлисті -
Надовго тепер задощить!
Дуплисті наставивши вуха,
Сумних не ховаючи сліз,
Мелодію осені слухав
Старий, опечалений ліс.
Принишкли комахи-невдахи
В заплаканих зморшках кори;
Ба, навіть гамірливі птахи
Замовкли в піснях, до пори.
І тільки проїжджа дорога
Співала округлістю шин,
Та з яру вчувався крутого
Горіховий подзвін ліщин.
Краплиста мелодія сльоти
Мінорним дощем полилась
І вся, до останньої ноти,
У душу мою заплелась...

Ненаписана реквієм-повість
про осінню жагу почуттів,
про гординю по імені «гордість»,
не останню у списку гріхів.

В полі сивому думи-дороги
поведуть в неоплаканий жаль
і небесного виру пороги
рознесуть світом тоскну печаль.

Хтось в полоні тієї печалі
поведе свою правду на бій
у минулі розтрачені далі,
де могильники вічних надій.

Хтось наївно згадає про вічне,
невмируще, прекрасне й святе,
тож закреслить своє пересічне,
і у вірі спасіння знайде.

Хтось заплаче з безсилля й зневіри,
прокляне цей божественний світ,
надихнувшись безумством без міри,
піднебесся опустить на спід.

Човен долі під срібним вітрилом.
Ідол смерті над полем життя.
Станьте в чергу: єдиним мірилом
всього сущого є забуття.

Той ланцюг із безпам'ятства й болю
обіймає живих залюбки
і, натхненний, впивається роллю
деміурга усі ці віки.

а зорі тут тихі, а верби тут плачуть,
а небо - найглибший колодязь Землі...
лелеки вертають додому на вдачу,
минаючи хмарні швидкі кораблі.

і ти нагадаєш ту дівчинку з жита,
що пильно дивилась,як маки цвітуть...
здавалось тоді їй: зійшла кров пролита
з козацьких життів, що залишили путь.

тоді їй здавалось: волошки - то сльози
самотніх, заплаканих душ матерів,
а вітер заскиглить на сірій дорозі -
дівочого серця зажурений спів.

і ти нагадаєш, як сонця корогва
під вечір палала рум'яним вогнем...
здавалося, місяць - то посмішка Бога,
ще трохи...і серця твого досягне.

а зорі тут тихі, а небо тут ясне...
здається, що хмара - то куреня слід...
і пам'ять козацтва у серці не гасне
дорослої жінки, що в житі стоїть!

Зупиняюся...ще хвилина...
Тиша дмуха опалим листям.
Майже осінь цілує спину,
Але літо щоночі сниться.
Майже осінь: фламенко вітру
Та чуттєва кантата долі...
Повертаюся...пахну літом,
Застигаю мовчанням в горлі...

І до півночі зверну знову:
Відчуваю, як гасне подих.
Майже осінь - це мабуть змова
Проти сонця, що завжди сходить...
Проти світла, що гріє серце...
Серпень тане, неначе янгол
Літо грає ще кілька терцій,
Розпочавши останнє танго...

…осіни мене осене
на осінній мотив
журавлиної просині
у тремтінні струни
і метеликів танці
у полум’ї айстр
і почуте уранці
жадане: «Кохай…»
на осанну осонню
і злет в небосинь
ув осяянні сонця
осіни
осіни…

06.09.2013

В колгоспі сталася халепа -
Пішов у прийми голова.
Нового десь узяти треба -
Нема сміливого... Дива!
Один узявся – не подужав,
А другий спробував – утік.
І де б знайшовся справді мужній
Розумний хвацький чоловік?
І тільки серій через двадцять
Як час наблизився до жнив,
Таки з’явилося начальство -
Колгосп на радощах ожив.
На пост призначили Лукерку,
Не з полохливого числа.
Ночами стерегти луцерку*
В колгоспнім полі почала.
Лукерка – справді мужня жінка,
Стоїть, як воїн у строю,
Бо косять всі, кому не ліньки,
Колгоспну пашу, як свою.
Ніяк до них не дійде мабуть,
Що то вони у себе крадуть.
А як узнали про сторожу,
То вже з косою в поле – зась!
Заговорила совість, може?
Як не було, то де взялась?

Ну що ж, вітаємо Лукерку,
Бо крадіїв перемогла,
Охороняла, наче беркут,
Одна, як перст, на півсела.

Але проґавила жнива…
Не вийшов з неї голова.
========================
*луцерка - так на Сумщині називають люцерну, багаторічну траву, що є гарним кормом для худоби.

(Далі буде)

На камінь косу готували
у літньому таборі трав.
Не зелень - бензин шкодували
і лаяли дощ (заважав).

Розроблено курс підготовки
ударам в бою нищівним.
Хоч дроту нема чи вірьовки -
військовий практично режим.

І падали скошені стебла,
і успіху рада коса.
Аж лезу робилося тепло,
що на полігоні - сльоза.

Призначили день. На світанку
заноситься в небо метал...
А камінь не дбав про осанку.
Волошку беріг, аксакал.


5.09.2013

На вершину духовну бреду по небесній драбині.
І мені помагають – ножами у спину – «брати».
Впав мій ідол учора.
Я вільний, спокійний віднині.
Злий був ідол...
Я ж думав – що ледь не святий.

Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
То поетом, то ангелом...
Врешті собою самим.
Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
Написав тільки пісню...
А міг написати томи.

Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
І боліла в мені, і стогнала мені далина,
Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

Ідол мохом обріс.
Хай валяється, злий і самотній.
В ієрархії духу колись був мені золотий...

Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.

Я ўсю вайну ў падполле прасядзеў.
І не таму не выхадзіў, што бздзеў.
Зачынены быў жонкай на замок,
каб немцам выдаць нашых я не змог.

2013

Далеко листопад і сніг – далеко.
Зима – далеко, смуток і біда.
Милуюся метеликів балетом ,
І лобода – зелено-молода.

І шелестом втішаюсь, юним шелестом
У душу теж зелено-молоду.
Продовжу насолоджуватись вереснем
У клени, у смарагдові піду.

Чому так все скінчилося, чому – так?
Бо тільки в лісосмугу я ступив,
Вже йшов за мною близько-близько смуток
І листям шелестів, сухим-сухим!..

2010

Він поруч з нами – цей співець природи,
Що кожну бур’янинку пожалів,
Гарбуз йoму – «кабанчик» на городі,
Гудуть «оргАни» бджілок і джмелів.

Фіалочки і шелест очерету,
Та цвіту яблуневого дивА,
Політ метелика назвав балетом!
В поезіях – симфонія жива.

А почуття – високі, лебедині!
Мов зорі, сяють мрій його жінки!
І роздуми про долю України,
Історії яскраві сторінки!

Нехай же не покине Вас натхнення
Поезію до неба піднести!
Не тільки в мріях, одах і катренах
До «Панни Музи» допливти в житті!

2012

Осінньо…Волого…
Зігрію печаль у кав’ярні.
Вечірньо…
Здорожене місто уже горілиць.
Крайнебо свавільне
ізнов намагається марно
дощем загасити
розбурхані ватри зірниць.

Осіння оспалість…
Ховається втома безсила
в остиглому серці
і зріє мені на біду…
А вересень тихо бере
на розгойдані крила
плакучу негоду…
Не хочеться кави…Піду.

Під пахвами парку дрімає потомлений вітер,
і губляться зорі у гронах неонових літер…

сестро моя… незбутня моя… незабутня моя
доле моя… дорого моя… порання моя
пісне моя… запізня моя… молитво моя
вранішня і вечірня моя… безжалісна
жалібна моя… непритульна моя… несправджена
вітром розвіяна… морем моїм просолена
сестро моя… неоплакана… неоправдана
птахо моя… безпутня… безпомічна… безнебесна моя
туго моя… осіння… остання моя… зоставлена
проще моя… всепрощéнна моя… всевидяча
з ким і кому і навіщо – навік залишена
віща моя… ошаліла моя… ошукана…
… любове…

1

Я – біла глина в люблених руках.
Нестримно кружеля
гончарне коло…
Стогнала-мовкла у шести печах…
Не став у перію за покотьола!

Я ж – амфора для вин, олій, води…
Колише п`яний сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг.
Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?

В поливу додала сльозу і кров...
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп.
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь…

3

Ганчір`я…
Плями…
Стигми…
Кажани…
Де ж зорі?
Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери…

На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
В крещендо хмар не зманиш голіруч:
У сьому піч навік переступила.




2013

Захлюпало журливо нагорі,
у ностальгії пишуться сюжети.
Не стало серпня, знову догорів,
по собі залишивши для поета
преамбулу з опалого листка,
та кілька рим, які авжеж осінні,
і небо із очима жебрака
без натяку на сонячне проміння.
Немов одкрито сірості портал,
що заливає все у видноколі.
На місто знову сіється сльота,
січе обличчя попри парасолі.

04.09.2013р.

У тіні осені душа не молодіє.
Мов сад багряний, тихо серце тліє
і падають навколішки роки,
та вічність не простягне їм руки.
Мовчить жага у темряві незнання,
де лиш одні питання і питання,
де коло зачарованих живе,
а скін терпляче їх безсилля жде.
У книзі Небуття час пише глави.
В ній - біль епох, віки ганьби і слави,
і молох плину пересічні долі
стирає та розвіює поволі.
У тіні осені міцнішає зажура.
Їй не завадять постріли Амура,
а миті, що зникають в далечінь,
згущають і без того жовту тінь.
В очах тьмяніє золото життя
і повнить мла скарбницю забуття.

Я пам’ятаю, як була малою,
І як хотілось швидше підрости,
Немало зіпсувала я підборів:
Мамусі туфлі , кращих не знайти!
Дарма, що вся моя дитяча ніжка
Вмістилась у дорослі передки,
Я відчувала, що жіночна, ніжна,
Ходила, стукотіла залюбки.
Помада в хід пішла і тіні-тіні,
У тінях все, і плаття, і рушник,
А я старанно малювати вміла,
І від напруги виглядав язик,
Я на красивих тьоть дивилась сміло,
Вивчала що до чого й що куди,
Траплялося, що інколи ревіла,
Коли не знала як «банан» крутить.
Тепер доросла, малюватись вмію,
Помада, туш, є цілий арсенал,
Іду з роботи, а дівча ось мріє,
У погляді захоплива весна,
І хочеться сказати: «Гей, красуне,
Попереду у тебе краще все!
Побудь дитинкою, на все свій час,
Все буде,
Не дінеться, ні куди не втече!»