То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,

облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
он нашпичили очі масні.

То не сонце здригнулось в обрії,
то не дятли збивають кору -
строчать ґвери, о люди добрії,
розминаючи гільзи в труху.

То не лезо тонкого голосу -
крізь каміння пробився ромен.
То моя Україна бореться!
То моя Україна живе!

Верба одно из самых распространенных деревьев, кустарников,
Ее можно встретить рядом с речкой, озером, ставком…
Раскидистые ветки с мелкими листочками- удивительная крона…
Болезни лечат, недуги исцеляют вербные листочки и лоза…
Аплодисменты заслужила в легендах, песнях, в изделиях, на полотне…
28.04.24 Швец Тамара

Верба одне з найпоширеніших дерев, чагарників,
Її можна зустріти поруч із річкою, озером, ставком...
Розлогі гілки з дрібними листочками - дивовижна крона.
Хвороби лікують, недуги зцілюють вербні листочки та лоза.
Оплески заслужила у легендах, піснях, у виробах, на полотні…
28.04.24 Швець Тамара

Людина невпинна.

Вона невиправна.

Людина нечувана.

Людина цікава.

Вона невблаганна.

Доросла, та все ж

По-дитячому вправна.



Людина є скарб,

Вона ж бо є мука,

Коли вже доходить час до розлуки.

Вона є і сонце,

А також і небо,

І хмари, і злива.

Та що вже казати про мрії невпинно.



Людина - вогонь.

Обпікає всі руки.

Людина бо лід -

Заморожує луки.



Людина є пристрасть,

Вона ж бо і сором.

Злетілись птахи возвеличувать хором

Про дар, що, забувши в хвилини буття,

Вона називає це просто

Життям.

9.04.2024

Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку долю.
Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
Таких вже було багато у тім чистім полі,
Хто шукав для себе слави та вільної волі.
Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
Щоби добре слідкувати за її ходою.
Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
Там і взявся будувати разом з козаками.
Ставили дубові стіни, вали насипали.
Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
Пише Байда листа тоді королеві свому
Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
Листи шле та ні одної не прислав гармати.
Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
Як не дав король, то треба десь піти здобути.
А там саме при березі Дніпра турки стали,
Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
Та походом не ходити в татарські улуси.
Байда на те подивився й задуматись мусив.
Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
Та на мурах там гармати потрібні стояли.
От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
Не встояла та фортеця супроти козаків,
Розігнали яничарів по балках, байраках.
Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
Привезли та й у фортеці своїй встановили.
Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
Ще прибули яничари у поміч до нього
І всі разом подалися козаків карати,
Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
Біля острова малого опиняться скоро.
Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
Думали, що легка справа, той похід їм буде,
Але стріли козаченьки орду груди в груди.
Захотіли турки острів з суден захопити,
Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
А хто острова дістався – голови позбувся.
Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
Та за місяць там, де був він, там і залишився.
Полягло орди чимало у тому поході,
Але ханові, здається, нікого не шкода.
А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
На мурашник на татарський із мурів глядіти.
Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
«А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
Та тихенько на той берег татарський дістались,
А уже там запосілись, на орду напали,
Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
До татарських аж улусів гнали без упину,
Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
Хану кримському добряче прочуханки дали.
Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
Готуватись до походу знову заходився.
Поплакався до султана, просив про підмогу.
І той знову яничарів присила до нього.
Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
Байда також не чекає, листи посилає
Й королеві, і цареві – помочі прохає.
Та від них зимою снігу випросить нелегко.
Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
Знову степ навкруг татари устелили тілом.
Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
Знову місяць не змовкала в степу канонада.
Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
Скоро порох закінчився і ядер не стало.
Та і їжі у запасах залишилось мало.
Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
Уночі та посідали хто в свої байдаки,
А хто бродом через плавні і пішки подався.
Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
Розлютився, як побачив – козаків немає.
Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
Але довго у степах тих так і не побули.
Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
Також турки й молдавани подались за ними.
А козаки знов вернулись, на острові стали.
Правда, нову там фортецю вже не будували.

***
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.

***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
не забудьте і зверніть увагу,
хто тоді тікатиме в Оман.

***
Поки доживають пустомелі,
вимре популяція совка
і займе посаду єрмака
інша лярва офісу-борделю.

***
Мріємо трудитися у полі
хазяями на своїй землі
і тоді аж мусимо поволі
осмалити голови гнилі.

***
Воздається кожному по вірі,
за яку тримають у сізо,
істина московії в ефірі –
це роздуте владою іпсо.

***
Важко виживати, але тяжче
бачити як у борні ідей
люди не міняються на краще,
поки є диявол між людей.

Колізія
Свиня не хоче, та хропе,
козел бодає і радіє,
що він очолює події,
та є оказія – сліпе,
що доїдає канапе,
колись усе-таки прозріє.

04/24

У священному гаю́ на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.

І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
Не забрати їм ніколи волі в нас.

У священному гаю́ життя і щастя спокій,
Сила в нім Божественна тримає дух.
Сяючих зірок рої і безліч мирних років,
Тільки до гармонії розумний рух.

Я – таке… чи comme ci, чи comme ça. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Хоч хапайся за обрії-бильця, ну а тоді -
Упав-віджався.

Але зробить сильнішим (звичайно, якщо не вб'є)
Дісципліна сувора ліричне єство моє…
Я звичайний, як Orbit - ти штучна, як монпансьє.
Смачна така вся.
Хай співа невермори мій глузд, ніби чорний крук.
Що тобі я (це в кращому випадку) віршедруг…
Я скавчу, бо твоїх стегон, талії, персів, рук
Недоторкався.

Поцілуночок мій – це синець; ну а твій – тавро.
Я - аматор звичайний. Твій рівень – хай заздрять pro.
А масштабніше образи візьмемо - ти Дніпро,
А я – Почайна.
Ти канікули й свято – я будні та мідуік.
Ну то що відповість мрії-дівчині чоловік,
Якщо каже вона: «Будьмо разом – давай? Навік!»?
Авжеж, звичайно!!!

Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весна обіцяла мені віднедавна
Простягнути між нами омріяних райдуг мости .

Все, чого б не хотілося, трапиться з нами,
І на сум учорашній складемо весняний ремікс.
Ну а травень не стане лякати громами,
Нам щоразу даруючи райдуги зведений міст.
05.2023.

Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
Вогонь облизує гілки
І радо лащиться до днища, –
Бряжчать плескаті тарілки
До казана все ближче й ближче.
Я, щоб не чути шум пустих,
У кожну щедро насипаю,
Хоча у поблисках сухих
Хазяйську миску бачу скраю.
Межи калюжниць і рокит,
У час дозвілля тут, на лузі,
Здоровий мають апетит,
Без чаркування навіть, друзі.
Нас заїдають комарі,
Та самота німа не душить, –
Радієм зоряній порі
І спілкуванням тішим душі.
28.04.24

Флирт- деликатное поведение….случается у всех…
Любовь, уважение, дружбу искреннюю пристойный флирт дополнит…
Игра словами, действиями, эмоциями, чувствами, мимикой…
Растопят лед, холод в отношениях, согреют сердце, душу -позитив…
Творят чудеса только тогда, когда не ранят чувства ближнего…
27.04.24 Швец Тамара
Флірт - делікатна поведінка .... трапляється у всіх ...
Любов, повагу, дружбу щиру пристойний флірт доповнить…
Гра словами, діями, емоціями, почуттями, мімікою…
Розтоплять лід, холод у стосунках, зігріють серце, душу-позитив…
Творять дива тільки тоді, коли не поранять почуття ближнього.
27.04.24 Швець Тамара

Дизайн в гармонии, красоте, природности и простоте…
Интерьер, мебель, обувь, одежда, аксессуары, строения, сады,
Здания, дома, дороги и мосты – участвуют дизайнеры…
Альбом, листок, ручка, карандаш – помогут нарисовать дизайн…
Йоги создают гармонию, сродни дизайну в позах лотоса, дыхании…
Наша жизнь, так прекрасна, что каждый в ней художник и дизайнер.
27.04.24 Швец Тамара


Дизайн в гармонії, красі, природності та простоті.
Інтер'єр, меблі, взуття, одяг, аксесуари, споруди, сади,
Будинки, дороги та мости – беруть участь дизайнери.
Альбом, листок, ручка, олівець – допоможуть намалювати дизайн.
Йоги створюють гармонію, схожу на дизайн в позах лотоса, диханні ...
Наше життя, таке чудове, що кожен у ньому художник і дизайнер.
27.04.24 Швець Тамара

Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обгороджується
Бачиш? Пахне напоєним ґрунтом, дощівкою, опалим цвітом.
Про що вони тільки не говорили чого врешті не справдилося —
Ті поети, що пишуть соком надрізаного чистотілу?
Наче світять вони невиразним, як сонце сумом,
Подібно місяцю відгороджуються від рахманної ночі,
І сльози у них проступають, мов сік, що беруть з беладони,
І вірші буває лікують, хоча насправді вони кровоточать.

17.04.2024

Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Не дивуйся, що доводить до такого суміш ця.
Ти бажання пробудила
Відшукать твою G-точку,
Щоб провести з неї промінь у Блаженство без кінця.

Ти божествена на фото.
Разом, безумовно, сюр ми.
Та нехай, бо споконвіку ти призначена мені.
Я за тебе хоч у воду,
Хоч в багаття, хоч скрізь сурми.
Я в коханні – як на голці; на тобі – як на війні.
Мружать очі світлофори.
Плачуть Музи, наче вдови.
Облизнулось потойбіччя, як на ласий коровай.
Я тобою надто хворий.
То з рядків твоїх чудових
Мавзолей збудуй, кохана, і мене там поховай.

Ти – вінець творіння, мила!
Я - суцільні атавізми.
Збожеволів через тебе – ось така є моя суть.
Що за сила б це змінила?
То і в рай навряд чи візьмуть,
Та і з пекла 100%, що чорти мене турнуть
Ти – довершена еліта.
Я – нічних провулків хресник.
Ти у всьому бездоганна, я – сумнівний персонаж.
Та на нас чекає літо.
Побажай – і я воскресну.
Бо любов на все спроможна. Це знаменник спільний наш.

Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.

Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Ти для Любові, Віри і Надії,
Для Перемоги світлої Воскрес!

Христос Воскрес! - над куполами лине.
І хоч на серці сум - Христос Воскрес!
Ми віримо - воскресне й Україна!
...Возноситься молитва до небес .
04.2022.

Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Згорить росія, наче свічка,
Розтане в темряві, мов дим, –
А Україна буде вічно
Іти своїм шляхом земним.
27.04.24

Интеллект развивается и открывается с годами…
Нелегкий придется жизни путь пройти...
Тепло души и сердца излучать…
Единство мыслей, действий, поступков – на добро, во благо.
Любить людей, природу, все живое…
Лучшие черты характера, благородство развивать…
Единомышленниками, друзьями окружить…
Красота, как в природе, так и в человеке – в гармонии …
Творчество, мастерство, интуиция, талант, опыт – интеллект.
26.04.24 Швец Тамара

Інтелект розвивається та відкривається з роками…
Нелегкий доведеться життю шлях пройти...
Тепло душі та серця випромінювати…
Єдність думок, дій, вчинків – на добро, на благо.
Любити людей, природу, все живе.
Найкращі риси характеру, шляхетність розвивати...
Однодумцями, друзями оточити…
Краса, як у природі, так і в людині – у гармонії.
Творчість, майстерність, інтуїція, талант, досвід – інтелект.
26.04.24 Швець Тамара

То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.

Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Простого ж люду - океан.

У кожного свої проблеми,
Вірянина безбожник вчить.
На світі я живу даремно,
Для мене він - залізна кліть.

Хоча й було спочатку Слово -
Його не чує навіть син.
Моя печаль шукає сховок,
Моя душа кричить "Спаси!"

Засніть, мої нещасні вірші!
Втомила вас ця сіра яв.
Роки стікають в мертву тишу
Під щебетання солов'я.

23.04.2024р.

Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.

Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли іще були малі і милі.

Нагадує рідню: бабусь і дідусів,
Батьків, (хоч їх , на жаль, уже немає).
І діти, й внуки тут зібралися усі,
Всміхається нам вишня у розмаї.

Родинне наше коло - квітом навесні.
Ці пахощі не передать словами.
У різних ми тепер містах - зв'язки ж міцні,
Старенька вишня шепче молитвами.

Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.

Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Бо здоровий її пофігізм став його хворобою.
Б’ється він – та виходить поема, не дисертація.
Як гарсон, своєруч власне серце несе на таці їй.

Як портьє, він приймає ключі від фантазій з видами
На Едеми, де скрізь полунички, що є обвитими
І двожальними, але двожильними радше зміями.
Що сичать їй вони – уявляти це все не сміємо.

Вона кидає в руки йому крила, пух і пір’ячко.
На третину богиня вже, але на чверть – вампірочка.
Доктор Фрейд сам не знає – вивчає чи божеволіє.
В ній є слабкість сльозлива, але і залізна воля є.

Інкрустації ніжності і легковажні вкраплення.
Посміхнеться –думки всі вповільнені і розслаблені.
Аж грайливий цей погляд – нокаутом нижче пояса.
Доктор Фрейд сам її вже приймає, купивши поліса.

Небайдужа, але і в коханні хижачка-власниця.
Наведе свої очі – все: доктора б’є пропасниця.
Наскрізь бачуть (без зайвих освіт), палко звуть його вони.
З нею навіть сам Фрейд від любові не застрахований.

Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.

У тишу ненадійну, нестійку.
Її минула ніч порвала в клапті.
Вона не стала зоряною справді,
І попіл осідає на бузку.
Смеркає, у безмовність боязку
Спішать за вітром хвилі ароматні.

Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Милуючись співом веснянки,
Вдихаючи запах цвітінь, -
Докопую плідну ділянку,
Шукаючи поглядом тінь...
26.04.24

Холод в доме, теле – поправимо, в душе, на сердце, то сложней…
Отношения холодные, неуважение, обида, злость – негатив…
Любовь ,тепло, поддержка согреть могут всегда, растопят лед…
Открытое окно с прохладой, свежестью, попутный ветер – гармония.
Движение, оптимизм в мороз и стужу - согреют, исцелят.

25.04.24 Швец Тамара


Холод у будинку, тілі – можна виправити, в душі, на серці, то складніше…
Відносини холодні, неповага, образа, агресія – негатив…
Любов, тепло, підтримка зігріти можуть завжди, розтоплять лід.
Відкрите вікно із прохолодою, свіжістю, попутний вітер – гармонія.
Рух, оптимізм у мороз та холоднечу – зігріють, зцілять.
25.04.24 Швець Тамара

Ягодка малинка, вишенка, смородинка …не перечесть.
Готовят конфеты и желе, пироги, торты пекут, а свежие вкусней всего.
Однообразия во вкусе, в цвете, форме нет – природа создает шедевры.
Детишкам, взрослым - полезны , животным, птицам - пища.
Кладезь витаминов, минералов.
Аромат ягод источает свежесть, возбуждает аппетит, бодрит.
25.04.24 Швец Тамара.



Ягідка малинка, вишенька, смородинка …не перелічити.
Готують цукерки та желе, пироги, торти печуть, а свіжі найсмачніше.
Одноманітності у смаку, кольору, формі немає – природа створює шедеври.
Дітям, дорослим – корисні, тваринам, птахам – їжа.
Кладень вітамінів, мінералів.
Аромат ягід випромінює свіжість, збуджує апетит, бадьорить.
25.04.24 Швець Тамара.

Все затихло,
Я не чую твого голосу.
Квітневий сад чуттєвим бути обіцяв,
Зараз немає там нікого. Морозно.

Мовчання, а потік думок не затихає.
Немає відповіді, є питання:
Невже? Невже це сталося востаннє?
Не знаю правди, є вагання.

Я по слідам іти не хочу,
Вертатися до пестощів і лоскоту.
Мило, звісно, але ж марно,
Бо в підсумку, як завжди
Втікти подалі обираю.

Залиш прощання зайве,
Напевно, пізно обіймати.
На жаль, я знаю — це на краще,
Ніж листи незліченні писати,
Що не дойдуть до адресата.

Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Вона ж дівка не ляклива подалась до двору.
Озирнулась на сад панський, а там на ту пору
Литвин з возом зупинився. На ярмарок їхав.
І запали їй у око горщики на лихо.
Поки литвин вклався спати, тихенько підкралась,
Поцупити собі кілька із них сподівалась.
Дума: догоджу матусі, візьму більші звідти.
От же гарно у них плаття буде нам золити.
Взяла двоє в одну руку та й у другу двоє.
Та й тихесенько додому – гордая собою.
Не дійшла іще й додому, як тут якась сила
Її назад повертає – йшла, хоч не хотіла.
Дійшла саду, повернула та й додому пхає.
Та біля воріт спинилась й назад повертає.
Розуміє, що із краденим ходити не гоже,
Але ті, мов приросли їй – кинути не може.
І отак всю ніч ходила, вже і сонце встало.
Уже жінки і в череду корівок погнали.
Побачили, як та ходить з горщиками тими
Та й сміються: - Що блукаєш по шляху із ними?
Чи напала тебе ходня? А та ледь не плаче.
Очей вгору не підніме, соромно їй, бачиш.
А литвин, немов уваги на те не звертає,
То вівса коням підсипле, сінця підкладає.
Вже не витримала, врешті, підійшла до нього
Та низенько вклонилася йому аж у ноги.
- Дядечку! Голубчик! – просить, - відпустіть. Їй Богу,
Поки жива – більш ніколи не візьму чужого!
А литвин сміється й каже: - Ну, що ж, нагулялась?!
Постав горщики. Чужого щоб більш не хапалась.
А їй соромно вже стало й додому вертати.
Що ж їй будуть говорити вдома мама й тато.
Усі ж бачили. То ж сором…Три тижні лежала
Вдома хвора та відтоді чужого не брала.

Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідома,
І тіло твоє мов любові земна шкала
Доплюсовує схлип і накреслює літеру лона.
І дерева стоять, мов повторюють літери ті,
І птахи у польоті накреслюють алфавіти,
І в центрі землі ти описуєш значення π,
Озирнувшись довкола, коли зупиняє вітер.
А тоді імена виростають з покручених крон,
Ті які називав, але ті, що в тобі не розквітли,
Забирає до себе їх осінь, немов би у сон
І пам’ять збирає сади з не відмовлених літер.

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І немає кінця тим рядам із постійними n,
І немає, до слова, більше мого рівняння.

21.04.2024

А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?

Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Минулого терпкий настій.

А серце свічечкою плаче
Про те, що не збулось колись,
Прозріло, бо було незряче?
Згори почула:" Повернись".

В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.

Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Весняний дух - чорнозему подяку

За те, що зораний, засіяний, за те
Що вирви не скалічили, як рани.
Гуляє мирно птах, ясніє день,
Зерно пускає паросток старанно.

А плата за оброблені поля
Жаска у непоправності до крику:
До Чопу рани Бахмуту болять,
Щоб ти стояв тут, і весною дихав.

Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Як же так, що лиш поранив,
А убити не зумів,
Хоч бажав укласти зрана
Одного із ворогів?
Як же так, що в домовину
Окупанта не загнав?
Руки краю за провину,
А душа – зове до справ...
25.04.24

Вельмишановна леді… краще пані…

Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине десь у кошику це все? Загубиться у Вас навіки в спамі? Не відаю - нічого в голові. Хоча вже вивчив нібито напам’ять всі варіанти відповідей – від: «Чи він сказився? Хто є взагалі це??» до «Слухайте, шановний, ще мені не вистачало, аби недолицар співав під Windows ці недопісні! Бувайте, хай щастить Вам, трубадуре!»… Але чомусь тримати це в собі не можу. Чи зіпсована натура? Чи хворий – то без психотерапій таких, як сповідь дурня-утопіста до Леді Мрії взагалі ніяк? Звичайно, так, не в моді жанр епістол. Але я сам немодний теж дивак. А Ви… потрібен опис неодмінно – у жанра свій суворий є закон. Рукою Вас торкатися - як міни. Якщо губами – як святих ікон.

О\дного разу Вас таку побачив -
Л\ишень одного! - тішиться в мені
Е\стет, ну а первісний хтось - тим паче…
Н\еначе втоп у Вашій глибині.
А\ вії так мені лоскочуть нерви -

М\агічне щось. Чи мавка Ви? Чи міф?
О\сь Афродіта з розумом Мінерви -
С\ам Фідій краще б втілити не вмів.

Не вигадка це все і не химера! Ви справжні – все найкраще з ancient Greece. То хочеться співати Вам Гомером, то викрав би у всіх Вас, як Паріс. Олена найпрекрасніша – нітрішки не прибрешу, прекрасна - ще й яка! «Оленка»-шоколад солодкоїжки – нехай давно вже і не малюка…

Життя воно таке, що менше злетів, ніж прикрих від болючості падінь. Але, як Сонце, посмішка від леді весь біль мій перетворює на тінь.

Є люди – вміють так у вічи пилу насипати… Я – ні, ото й мовчу. І слухаю – то «Зіроньку» від Білик. То «Сонце» - «Океан» і Вакарчук. Куди мені з таким невмитим писком? Відтворено емоції вже всі…Але якщо так риються в підписках на Spotify, щоб віднайти в попсі щось аж до сліз – чи не діагноз все те? Один маршрут – майстерні-крапка-ком. Така мені вже доля – став поетом, не народився трампівським синком. Зате ось запальний – куди гасконцям? Як Дант, співучий. Отже, в сумі я – звичайний українець, моє Сонце. Чи радше краще – зіронько моя?

Та вже й світанок підганяє з хати. Гармонії немає на землі (крім Вас, звичайно) - написав багато, а не сказав нічого взагалі… Чи між рядками зникло все, що хвацько писати думав? Всі оті думки?

Чи це хвороба все ж, якщо зненацька самі в листі римуються рядки?.. Та Бог із ним – чимало є в поетів пристойніших і цікавіших тем.

Чудового Вам дня, прекрасна леді!
З пошаною!
І.П.
А радше М.

Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!

Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Я щиро вірю: ти такий один!

З тобою - хоч підкорювати гори,
Заміниш чай, вино та шоколад.
Із захватом порину в Apple Store -
І вже не кличте ви мене назад!

Ніколи ця любов не охолоне
До тебе, мій п'ятнадцятий Айфоне!

Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю́ його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Я не людожер –
я продуктивно використовую
ті язики, які брешуть!
Ха-ха! Ха! Ха!!
Можеш обрубати мій так само.
Настане тиша, якої я чекаю.
Мій статус-кво у цій квартирі –
зміниться!
…Твої претензії, немов цигани,
які окупували електричку! –
програ́ють цю війну зі мною!..
Пішла любов,
а з нею всі мої проблеми!
Я оправдовуватися не буду більше.
Зміни свій тон.
Постав на цьому крапку.
Любов це??
Ну так, а ґіц ін параво́з!

29 лютого 1996 р., Київ

Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов він у лірику навмання.
Як на війну, що здивованно відзначали.

Кажуть, що пристрасть, як толок у двигуні,
Ходором в грудях ходила, то сам второпав
Що в середовищі прози та метушні
Слово – не ліки, а радше саме - хвороба.

Змішував колір і смак та, додавши нот,
Цим зловживав, бо надміру любив той розчин.
Кажуть, як чекову книжку сприймав блокнот.
І як чорнетки для віршів, паскудив гроші.

Гри у лялькове кохання не розумів.
І здивування гравців, коли іграшками
Зрештою їх і сприймали. То й кажуть – міф
Він взагалі, нотка суму з людської гами.

Те, за чим інші полюють, віддати б хтів.
Світло усім дарував - не знайшов охочих.
Зрад не любив, ну а зраджувать – поготів.
Кажуть, з людського він мав ну хіба що очі.

Що віршероботом був він. І, як в авто,
Рився в собі увесь час, щоб зробити тюнінг.
Бачили, ніби злетів. Як – не знав ніхто,
Що то за чари чи Прянощі, наче в «Дюні».

Кажуть, любив якусь дівчину, набридав
Віршами їй, дарував різний мотлох з плюшу.
Вірив, весна і в серцях нищить льодостав.
Щастя собі не скував, іншим не спаплюжив.

Кажуть, як йшов, розгубив всі рядки свої.
Бачили посмішку, наче відкриту рану.
Та не розкажуть, як сильно кохав її.
І намагатися марно, то й я не стану.

Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Білосніжністю обличчя
Насолоджуюся я, –
І радію, що ти кличеш
Діда правильним ім’ям.
Пещу всю тебе тужаву
І гладеньку, наче скло, –
Домальовую в уяві
Те, чого ще не було…
24.04.24

Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
З реальністю зіллється залюбки!

Почути звук щасливої кантати,
А поряд подих теплий відчувати -
То не для всіх написаний статут.

Я - зламаний, але ще досі гордий!
Майбутньому - жоржинові акорди!
Минулому - каштановий салют!..

Психолог – в душе каждый человек.
Сердце чувствует, согревает, интуиция – подсказка.
Интерес к жизни – главное сохранить.
Хорошим манерам и привычкам научиться.
Откроются таланты, мастерство придет и опыт.
Любимым делом заниматься – радость, позитив и счастье.
Открывать новые знания, единомышленниками окружить.
Гармонией, любовью, оптимизмом – наполнить внутренний кувшин.
23.04.24 Швец Тамара.


Психолог – у душі кожна людина.
Серце відчуває, зігріває, інтуїція – підказка.
Інтерес до життя головне зберегти.
Хорошим манерам та звичкам навчитися.
Відкриються таланти, майстерність прийде та досвід.
Улюбленою справою займатися – радість, позитив та щастя.
Відкривати нові знання, однодумцями оточити.
Гармонією, любов'ю, оптимізмом – наповнити внутрішній глечик.
23.04.24 Швець Тамара.

Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі́ зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!
А небо – миром немовби маже...
Недурно жив тут поет Єсенін.
Шкода́, що сам я не був тут майже.

Бувало, мимо котився «скорим»,
з вікна дивився в поля строкаті...
Зате під Старим гуляв Осколом,
на річці Убля (шукай на карті).

Отам – і простір, сливе без краю,
й, мов у Рязані, земля красива...
Й хоча життя там – не як у раю,
земна у назвах помітна сила!

...Коли читаю, що ми – загрублі,
в газетах Дубліна та Гренобля,
плекаю думку про річку Убля
й родзинку нашу на ймення Вобля.

(2024)

Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує буйно поміж нас.

І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Про те, що розходяться, долі,
Не тому, що не можуть, прижитись,
А про те, що по суті, самотні,
І не хочемо, в цьому, признатись, ми.
Нам, потрібні, простори, межі,
Де міста, галасливі, й парки,
Щоб, дивитись, із власної, вежі,
Щоб, не бачити, й відволікатись.
Щоб, торкатися, неба, лиш, подумки,
Безголосим, глухим, молінням,
І ковтати, слова, наче, полум’я,
Обпікаючи, все, піднебіння.
Говорити, торкаючись, вічного,
Що, любов, не знаходить, витоки,
Що, єдиним, її, засвідченням,
Буде, риба, яку, не виловити.

21.04.2024

Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, радше настрій-блюз.

Куди від тебе дітись? У самого
У себе йшов – одначе заблукав.
Хтось скаже – тут потрібно якомога
Рішучіше, а не ловити гав…
Але ж любов настільки полохлива!
Нахрапом в душу - невластиве їй.
Хтось бачить зовні істеричні зливи,
А я – співзвучний серцю блюз стихій.

Дорослий вже, щоб слухати поради -
Сам можу вчити хоч би і дідів.
Колись я від любові хтів вмирати,
Та зараз нею жити захотів.
Тому і в голові така ось каша,
Як в казані ще тої глибини.
Завчасна старість, хтось, напевно, скаже.
Для мене це є блюзом восени.

А кінь такий, що ніч не зіпсує він.
Можливо, фору дасть молодику.
Дар слова є, щоб слух збудити Євін.
І палкість, аби згадка про таку
Зривала з букв крапки та циркумфлекси
Під віщу ностальжі Urge Overkill.
Хтось скаже – пощастило з класним сексом.
Для мене це є блюзом наших тіл.

Що на столі, що в мріях: творчий безлад.
Впорядкувати щось не в силі я.
Немов життя – ріка, де крига скресла.
Несе до водоспадів течія.
Але що благородніше за ризик?
Мистецтво! Взяти лірику ось ту ж.
Хтось скаже, що дублюю твої риси.
Для мене все це блюз співзвучних душ.

Хай водять хороводи грудні й травні.
Скрізь наче твої копії бліді.
Дівчата гарні, господині вправні…
Одначе в них мелодії не ті.
Від тебе трішки, мабуть, втратив розум.
І в цьому я відверто зізнаюсь.
Хтось скаже - ти звичайна жінка-проза.
Для мене відтепер ти леді-Блюз.

Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
23.04.24

Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге вона —
Добра звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

Та я вірю, що вистоїм, зможемо
Влаштувати їй зустріч, як слід,
Бо не пізно розбитим і зболеним
Нам радіти воскреслій весні.


22.04.2024р.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Себе відбиваючи в сотні дзеркал.

Тут небо стрічки голубі заплітає
Між віття, зав'язує банти із хмар,
Проміння смарагдово - золотаве
Висвічує обриси мавок - примар

У кроні розлогій, величній, високій
Старої подруги за крок до води.
Під стовбур могутній по силу, по спокій
Мені б і щоранку до ставу ходить.

Там просяться трави достиглі в покоси
На рівному лузі обабіч боліт.
Хитаються вітром розпущені коси
Верби, що заплутала літо в гіллі.

- З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – багато їх.

- Даремно! Хай 10 тих колін – вони з двома не впоралися, як ти бачиш, досі. Чому? Бо волі Божої нема.

- Єрусалим тримається в облозі, це правда!

- А чому ж ті не змогли - вдесятерьох на двох! –вас подолати? Дивися глибше, далі, у тили! Що бачиш, окрім кривди або зла, ти?

- Що бачу? Та нічого – тільки дим… До дідька ж нанесли Ваалу жертов!

- Ось перший пунктик – нехтують святим.

- Так, бачу… На словах брати, а зжерти не проти Іссахара Нафталі, Дан залюбки покуштував би Гада.

- Дивись уважно! Що там, в цій землі?

- Та наволочі надто вже багато в священицькому начебто вбранні. Кумедно – повдягались, наче мавпи! А рила... Чи левіти це? Чи ні? Не зрозумію ще того.

- А мав би! Уважним будь, щоб не ловити гав! Це ж саме ті позавчорашні круки, що ними оточив себе Ахав, коли протяг свої спітнілі руки до Навуфея та його майна. Донощики, кати і людолови!

- Пристроїлися добре! Що ж, дарма часу не гають! Гидко, чесне слово! Потвора двоголова: Дан-Вефіль присвячені оздобленому бидлу.

- А придивись!

- Так, позолота й цвіль. Але волають, що лайно – повидло; що все воно насправди навпаки, бо чорне – біле, а гірке – солодке. Ну що ж… Немає друзів на смаки; ще й збочені такі, нехай би глотки собі понадривали. Дивний рід!

- Дивись, дивись! Що роблять навіжені?

- Вдів з хат женуть. А скільки вже сиріт! Ті голодують, хтось набив кишені … Але я не второпав: чом вони це терплять - і Єфрем, і Манасія?

- Сягай очима аж до глибини думок холопських! На питання всі є там відповіді.

- Ну і сміхота! Лякають їх – що ассирійці хижі! А оборона лиш одна – це та, що відбирає все в них,окрім їжі, щоб зовсім не здихали, в найми шли. Або ж і на забій, як треба бранців. Чи ассирійці гіршими б були? Там в кожного, вважай, по самобранці – хто заздрити повинен і чому? Тим висівкам холопським? Чи помиям? Ой, маячня! Та як в таку пітьму занурили їх, щось не розумію?

- Ти наскрізь подивись! Даю таку можливість надлюдську я!

- Неписьменні! Все зрозуміло! Кожен в закутку сидить-радіє жалюгідній жмені запліснявілих крихт, що їм пани, можливо, трусонуть зі скатертини. Тому й бояться дурощів вони. Неначе не здихати попід тином. Або ж це легше, як пани – свої!

- Так, Єшаягу! Недолугі – осьде всьому причина!

- Ну тепер її збагнув я! Отакі незвані гості: не знають навіть, що є Декалог, але волають – Ти на їхнім боці.

- Як бачиш, у невдач всіх тих облог причини є: брехня на кожнім кроці. Всі з усіма живуть, немов скоти. І кругозір – не далі за сараї з базаром.

- Отже… Щоб перемогти паскудну, хоч би і численну зграю…

- Ти вірно зрозумів! Лише одне потрібно: не наслідувати вади цього народу. І тоді мине облога - починайте святкувати. Нехай таран підсунуть до воріт: залізо зверху, аж під ним труха є. Бо зрадив Мій Закон нечистий рід. Обожнює панів та вертухаїв. Хто проти Бога сильний?

- Та ніхто…

- Тож напад і не може бути вдалим. Начхать, чи 10 там колін, чи 100 – хто підійме з колін, як рачки стали? Шовки зносились – нині час верет. Єфрем хай підганяє Манасію – запізно. Крок назад чи крок вперед – вже винесено вирок Мій. Розсію. Хоч скільки колесниць або колон – що з того, якщо ідолам пошана? Хотіли полонити – то полон самих чекає. Хай дубець з Башана міцним здається… Нн зважай на те. Ось чуєш? буревій реве, не свище! Чим вищий дуб – тим прикріше впаде. Трава пригнеться – виросте ще вище. Побачив? То запам’ятовуй все. Не будьте недолугими чи злими - і, наче порох, цвіль ту віднесе Господь від чистоти Єрусалима.

2024

Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.

Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Стрімкі й холодні ручаї –
Кипучої набуток, –
Стають частиною її
Густої каламуті.
А їх, породжених дощем,
Не можу я злічити,
Як і зростаючий об’єм
Калюжі габариту.
Від ранку ллє, як із відра,
І ляпає так лунко,
Що відчайдушна дітвора
Про двір прогнала думку.
22.04.24

МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою
Перетворилась раптом на туман.
Застиглою та змерзлою сльозою
Умився ранок, благородний пан.

Затерте гасло: "вірити і жити!"
Покрилося відтінками сурми.
Мінорний спомин, сумом оповитий

Блукає між байдужими людьми.
Та впали на крихкі яскраві квіти
Уламки почорнілої зими.

1
Бездонна ніч своєю глибиною
І чорно-синім кольором небес
Неначе пише: "Я тепер з тобою!
Забудь казки про принців та принцес!

Змирися вже з реальністю такою,
В якій лунає звук безжальних мес!"
А сніг, який ще вчора був водою,
Безрадісний танцює полонез.

Виходить, що ілюзій забагато
Було колись. Зазнав поразки план.
Зимова ніч, мов пострілом з гармати

Розвіяла порожній спів осан.
Відмовившись давно когось чекати,
Створила непохитний нотний стан.

2
Створила непохитний нотний стан
Рапсодія без доброї надії.
Настирливості неживих паван
Зневірившись, ніяк не протидію.

Несталий, ненадійний той талан,
Що розбиває вщент забуту мрію,
Під натиском гучних моїх доган,
Знесилений, мені опустить вії.

Я вже не той довірливий дивак,
Прикрасивший мажорною струною
Свій щирий спів. І всіх питав: "Ну як?"

Зніяковівши перед далиною,
Побачив сон. То був недобрий знак!
А сивий сніг спостерігав за мною.

3
А сивий сніг спостерігав за мною,
Дивився пильно крізь віконне скло,
Тримаючи холодною рукою
Вмираюче останнє те число.

Він тихо так кружляв над головою,
Понищив сподівання на тепло.
Вночі зникало разом із зимою
Моє минуле, все, що там було.

Заплакала на небі мила зірка,
Пригадуючи парк, весну, баян.
Земні статути мають запах сірки.

Здається, шлях пройшов, мов Магелан.
Посеред січня - болісно та гірко.
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

4
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Великий сумнів. Вічне протиріччя.
Січневий день, жорстокий, злий тиран
Потужно бив у серце та обличчя.

Земля уранці схожа на екран.
На ньому - таємниці потойбіччя,
Такі чужі для скривджених землян,
Заручників безбарвного сторіччя.

Хтось ніби каже: "Навіть не проси!
Події йтимуть звичною ходою!"
Тверда константа в будь-які часи

Сокирою махає чи косою.
У темряві заглушить голоси
Мелодія, пригнічена журбою.

5
Мелодія, пригнічена журбою -
Це те, чим закінчилися пісні.
Вона усе заповнила собою:
Холодні ночі, білосніжні дні.

Палітрою барвистою, рясною
Дитинство посміхалося мені.
Колись хотів зустрітися з весною,
Вечірніх вікон бачити вогні.

Спізнілі сльози! Ви такі невчасні!
Свідомість покриває злий дурман,
Вбиваючи фантазії прекрасні.

Я - в чорному. Прийняв від долі сан.
Скарбниця почуттів моїх незгасних
Перетворилась раптом на туман.

6
Перетворилась раптом на туман
Крилата рима. Все тепер у прозі.
Під струмом обнадійливих оман
Сприймати цю реальність був невзмозі.

Не ніжний дотик - руйнівний стусан!
Не можу ще оговтатися й досі!
Мовчить зрадливо кам'яний паркан
Про те, що втратив я на тій дорозі.

Зима зламала мій слабкий камін!
Він зігрівав надією простою,
Одвічний ворог всіх болючих змін.

І зовсім не прозорою росою
Для мене став світанків тихий плин -
Застиглою та змерзлою сльозою.

7
Застиглою та змерзлою сльозою
Оплакувала ніч мої слова.
Свого мовчання чорною стіною
Навчила забувати про дива.

Лишивши все позаду, за горою
Я знову озирнувся. Раз чи два.
Не схожий був на сильного героя,
Який ще досі має всі права.

Страшна розлука - те, що я побачив.
Тут квіти не ростуть. Лише бур'ян.
Руїни. Ось така трагічна вдача!

Так висловився січень-інтриган.
І зорями ранковими ледаче
Умився ранок, благородний пан.

8
Умився ранок, благородний пан
Беззвучністю та залишками болю.
Розрада вмерла і свистить буран,
Як прийде вечір - зовсім збожеволю!

Днів мовчазних крокує караван...
Так холодно зажуреній тополі!
Хотілося знешкодити капкан,
Прибрати маски та не грати ролі.

Але життя диктує свій закон:
Голодному дає поради ситий,
Вигадуючи власний свій канон.

Самотністю та смутком оповите,
Малюнком відіб'ється крізь балкон
Затерте гасло: "Вірити і жити!"

9
Затерте гасло: "Вірити і жити"
Не гріє душу й серце вже давно.
Хоча колись красою оксамиту
Всю дійсність маскувало під кіно.

Мій погляд був відвертим та відкритим,
День весняний, мов запашне вино.
Але сховалось щастя за гранітом,
На ньому - тільки фраза "не дано".

Не виправити вади тьмяним словом!
Самотнє "я" не буде добрим "ми"
Під сніжним недолюбленим покровом.

Просив людину рідну: "Обійми!"
Життя не стало різнокольоровим -
Покрилося відтінками сурми.

10
Покрилося відтінками сурми
Холодне небо. А остання нота
Завершила прочитані томи,
І календар скінчився у суботу.

Так шила доля з чорної тасьми
Невідворотну та страшну скорботу.
В безмежності глибокої пітьми
Таємні відчинилися ворота.

Хоча б краплинку світла віднайти,
Щоб потім цілий світ собі створити,
Не відчувати більше гіркоти!

Ми сплачуємо пожиттєве мито,
Лишаючи відлуння самоти,
Мінорний спомин, сумом оповитий.

11
Мінорний спомин, сумом оповитий
Зробив з мого майбутнього архів.
Не дихають рядочки заповіту,
Коли немає тих, хто їх створив.

У срібнім персні - чорні фіаніти.
Це - пам'яті одвічної курсив.
Сонет журливий, мною пережитий -
Увесь доробок, надбаний актив.

Я пам'ятаю спалах той червоний,
Хоча й не зарікався від суми,
В якій були плітки та заборони.

Поламане крило під чобітьми.
А вірш палкий, що скоро охолоне
Блукає між байдужими людьми.

12
Блукає між байдужими людьми
Жалоби персональної соната.
Вже грудень. Він могутніми грудьми
Не захистив від чергової втрати.

Отруйна сила злої сулеми
Мене вбивала стрімко та завзято.
Від зламаних вітрил і до корми
Мій корабель став мовчки сумувати.

Відлуння тихе срібної струни
В душі моїй нема куди подіти.
Воно змогло дожити до весни.

Не відігрілись руки. Що робити?
Зимові сльози окропили сни
Та впали на крихкі яскраві квіти.

13
Та впали на крихкі яскраві квіти
Несказані слова. Важкий тягар.
Мене завжди жорстоко буде бити
Сімнадцятого року календар.

Як холодно! Нічого не змінити!
Похмурий бенефіс небесних хмар
Затьмарив світлі рятівні софіти,
Та не приносить звісточку поштар.

З'явився дивний підпис на картині:
"Якщо не поборов - тоді прийми!"
Горять останні залишки гордині.

Зловісним візерунком бахроми
Розкидані по всій моїй стежині
Уламки почорнілої зими.

14
Уламки почорнілої зими...
Вони - де тільки можна. Скрізь і всюди.
Тепер готовий я лягти кістьми
За те, чого ніколи вже не буде.

Наказ від сьогодення: "Плащ зніми!
Стезя минулого веде в нікуди!"
Та досі йду крізь білі килими...
Геть байдуже, що скажуть сірі люди.

Від січня аж до грудня - темний час,
Пронизаний оманливою грою
Про себе нагадає ще не раз.

Минуле світить зіркою ясною.
Мені сказала правду без прикрас
Бездонна ніч своєю глибиною.