...недоокисленим, недовідновленим -
взагалі не до яких хімій:
він з народження був стурбованим,
і спокійним в операційній...

...незавершеним, фрагментованим
по кількості наночастинок:
не будучи ніколи знедоленим,
хоча й застрелили в спину...

...не розведеним, концентрованим,
недопитим по кількості фраз:
час від часу здавався стомленим -
надто часто він жив для нас...


2013 p.

Зупиніться на хвильку літа,
Щоб натішитись диво-весною.
Пролетіла пора золота
І чоло зацвіло сивиною.

Не кружляй, золотий листопад,
Хризантеми в саду ще палають.
Не засніж моїх літ, снігопад,
Я твої сиві дні подолаю.

Прилетять журавлі і шпаки
І розквітне бузок на причілку.
Защебечуть пташки залюбки,
Білий цвіт напуватиме бджілку…

Закружляє травневий розмай
Білим квітом у мене на скронях,
Заясніє п’янкий небокрай
На земних зеленавих долонях.

Зупиніться на хвильку, роки,
Хай не скінчиться бабине літо,
Щоб до ранку палали зірки,
Хоч не вернеться все пережите.

Не кружляй, золотий листопад,
Ще квітують в садах чорнобривці.
Не засніж моїх днів снігопад
Дай весняного трунку напиться.
30.10.2012

Стелеться протоптана стежина,
В’ється від порога до воріт.
Плаче одинока яворина,
Бо без пари їй немилий світ.

Повертались журавлі з чужини,
Небокрай за обрієм горів,
Молодій тендітній яворині
Явір про кохання говорив.

А в холодній заметілі сніжній,
В надвечір’ї лютої зими
Дужий явір пригортався ніжно,
Обійнявши вітами-крильми.

Захищав від бурі і негоди
Ніжну яворину молоду,
В спеку надихав їй прохолоду,
Лиш від себе не відвів біду.

І коли весна цвіла-буяла
І черешні квітли у садах –
Злії люди явора спиляли…
Плаче яворина на вітрах.

Хилить туга юну яворину
Захистити нікому її.
Розділя вдовину самотину
Кинуте гніздечко на гіллі.
27.10.2012

Вода нашу вулицю, мов обіймала,
Милуючись цвітом вишневих садів.
«Зеленим Кутом» наш район називали,
А станція звалась «Веселий Поділ».

Ці назви чудові їм так пасували,
А річці маленькій не так повезло:
«Кривою Рудою» чомусь обізвали,
Та кращої в світі для нас не було.

Вона карасями усіх годувала,
Своїм очеретом вкривала дахи,
А в спеку таку прохолоду давала!
Росли там домашні і дикі птахи.

Зеленими вербами зір милувала,
Зимою ходили по ній напрямки,
А ще нам і ковзанкою слугувала
Улітку ж там хлюпались ми , мов качки..

Міцними, засмаглими швидко зростали,
Зими не боялись, холодних вітрів,
I перше кохання над нею стрічали,
Милуючись дивом її берегів.

До неї я їду завжди на пораду,
Сюди я і радість, i смуток несу.
Я дякую, річко, тобі за розраду,
За спогади милі, за вічну красу.

2010

Весняна заметіль, чарівна заметіль!
Заміта білий світ пелюстками.
Спів і щебет лунає, дзвенить звідусіль,
Наче з неба ці фуги і гами.

Свої вікна відкрий, свою душу відкрий
Ти назустріч весні і коханню,
І послухай цей світ, неповторно-дзвінкий,
Ти сприйми його, ніби востаннє.

А які голубі, осяйні небеса!
Салютують свічками каштани.
Це така невимовна і чиста краса!
Ти на неї поглянь, як востаннє.

Зеленіє і квітне, і світиться все,
Завмирає в хмільному чеканні...
Скільки весен ще доля тобі принесе?
Тож, живи кожен день, як в останній!

Щастя жити ж бо випало саме тобі,
Розкіш дружби і диво кохання!
Не втрачай ні хвилини в злобі, чи в журбі,
І радій, наче справді, востаннє!

Давай будемо зупинятися
провулками "тинятися"
фарами сліпитися,
подорожувати там де завжди ходимо
навіть коли холодно,
давай про щось поговоримо і
окутаємося по тепліше,
малюватимеш,
про те інше на
сніг чекатимемо,
а отримати сонце з дощем.
Питай про те чого бажаєш
бо вмію ніяково мовчати і
не мерзни, гріти
персти які тримають
пензлі неначе одягати персні,
схопи натяком
стати винятком із
цікавості витоком,
обери чітку позицію
погодься на мою пропозицію
і жодної вимоги
ми могли разом
пити теплі напої ... а
по дорозі назад зриватиму - афіші,
оголошення з стовпів

2012

Ми всі такі потворні і німі,
Чи говіркі та пафосно поважні,
У всіх добра на кожного ліміт,
А у житті ми лежні епатажні.

Мене судомить від бездарних слів,
Від бездуховності – до слави шляху,
Ще маячня впродовж скількох віків
Не набула такого ось розмаху!

І плакати? Кричати? Що робить?
Чи затуляти вуха оптимізмом?
Жива ж краса, нехай таки штормить,
Шукати варто всупереч трагізму!

22.05.2013

Гальмуються реформи. І нема
Чим змазати ресори і колеса.
Блукає межи соснами трьома
Народ наш при бубнових інтересах.

А козирі – в чиїх вони руках,
Помічені чиїм таємним крапом,
І хто моменту слушного чека,
Щоб виграти в цій партії нахрапом?

Втомилась дама пікова – її
Валети й королі гуртом обклали,
І тішаться шестірки-холуї:
Ще доклюєм, чого не доклювали!


2006

Осіння
серенада

В садочку
Листочки
На вітрі
В повітрі
Фліртують
Мов зорі
На морі
У ночі
Охоче
Танцюють
Це осінь
На росі
Вальсами
Тне драму
Я бачу
Дівчину
Осінню
На полях
Неволі
І плачу
А сльози
Загрози
Мов лихо
Йдуть тихо
Я чую
Їх шепіт
У степу
Де сила
В могилах
Крокує.
01.11.2009р.

Кадило
Посилить
Могили
Життя

Поети
Конкретів
Не плетуть
А я

Дитина
Билина
Коліна
Ломлю

Надії
І мрії
Раз сію
Раз ллю

Я слово
Здорове
Полова
Не я

Читаєш
Співаєш
Минає
Життя

Я руку
На злуку
Не крукам
Подам

Чи браття
Там в хаті
Освятять
Мій храм
14.10.2009р.

Люди поступово всі згасають-
Всередині або в чиїхсь серцях.
Хтось забуває, кОгось забувають
У пилом припорошених містах.

Та є такі, кого навіки пам’ятаєш,
Навіть коли його/її давно нема.
В до болю рідні очі заглядаєш,
В світлини, з яких спогади зрина…

Багато літ тому маленькі кроки
Так гріли теплі батьківські серця:
І тато, й мама лиш молились Богу,
Щоб були ми щасливі до кінця.

Як швидко все змінилося на гірше…
По вінця дім наповнило війною.
І усвідомлювали щось гeть інше-
Дорогою не йтимемо старою.

Як хочеться тепер крізь перешкоди
Тулитись до батьківського плеча…
Пробачила всі давнішні незгоди,
І ось тепер побачитись хоча б.

Сказати, що я завжди сумувала,
І псевдоненависть була мені за гру,
Читаючи листа до мене, знала,
Що спогади про тебе не зітру.

Я прошу Бога про здоров’я рідних,
Так тяжко усвідомлювати втрату
Здається, що так мало вчинків гідних
Насправді бачили від мене батько й мати…



25.03.2013

Все нормально. Зрозуміло.
Чорне - чорним. Білим - біле.
А все таки якісь сумніви кружляють...
Вороги і псевдо друзі
Служать нині одній музі.
Разом моляться. Чи щиро? Я не знаю.

Перевірити не в силі.
Чи в їхній молитві милість...
Чи охота сріблом Юди воювати?
Зрозуміло, а не знаєш
Хто які наміри має.
Відповідь тобі у сумнівах шукати.

Ось ні! Діти мого краю,
Той, хто Богу довіряє,
Без гріха живе, спокійно може спати.
Лиш злодій і кровопивець
Спати не може щасливо
Боячись що його лихо може взяти
14.10.2009р.

По життєвих дорогах,
манівцями, стежками
я все далі і далі
віддалялась від мами.

Та коли спамяталась,
зупинилась - ой, леле!
моя мама назавжди
віддалилась від мене!

З того часу дорога
все коротша між нами.
Я все ближче і ближче
наближаюсь до мами.

2013. 22.05

Глибока тиша…
Вже й зірки поснули,
Лиш матіоли чар хмільний п'янить –
Я слухаю…
Я слухаю минуле:
Минулий Час,
Минулий День
І Мить…

2000

дівчино в товаристві вазонів
під громами пряного неба
літо не вкаже жодних кордонів
улюбленій доні липневій

іди не бійся грозам назустріч
вчи їх мову танцюй з вітрами
лови вечорів втомлений усміх
в килимі хмар перед зірками

усе це твоє сонце й негода
різні такі й завжди під руку
разом смакують власну свободу
де рясен світ пахощів звуків

чуттів твоїх бажань і чекання
за чеканням приходить повінь
сходить зоря вечірня і рання
твого життя з твоєї долоні


22.05.2013

Вигріваймось, Агрусе. Березнем-агресором,
окупантом-Віхолою світло замело.
Та тепер нам радісно, та тепер нам весело,
ще давайте збігаю в квіти за вином.

Вигріваймось, Агрусе, молодими травами,
а з торішнім листячком назавжди порвім.
Щоб зелено-райдужним нас вони заправили,
щоб на рік весь вистачило, запашним пальним.

Вигріваймось, Агрусе, абрикос коралами,
білими, рожевими в голубій воді.
У душі пораненій мрії ледве жевріли,
а тепер під парусом - молодій, радій!

Вигріваймось, Агрусе, бджіл, джмелів хоралами,
голосами сильними стильних співаків.
У морознім Березні в розпачі згорали ми,
а тепер палаємо в радості п`янкій.

Вигрівймось, Агрусе, з Бахусом і з Пафосом.
В пахощах утопимо холоду Змію.
Що з гіллям оголеним ямбами наплакався,
анапесту стопами з квітами сміюсь.

Вигріваймось, Агрусе, в Абрикосі-Африці.
Чудо-переміщення: із Чукотки - в Чад.
Щоб тепло не знищилось, нам потрібно, Агрусе,
з швидкістю космічною мчати до Дівчат!

04.2013

Вже соловейко не збира вечірні роси,
Не чути його співу так давно.
Вербі жовтаві вітер чеше коси
І стукає осінній дощ в вікно.

Замріялись тополі на осонні,
Корони кленів полум’ям горять,
Берізки на узліссі, мов спросоння,
Листочками тихенько шелестять.

Зажурені прощаються лелеки,
Лишивши гнізда і коханий край.
Така їх доля відлітають далеко
І повертати в весняний розмай.

Ще червоніють кетяги калини
І зеленіють велетні-дуби.
Намисто ронить ніжне горобина,
А під кущем сховалися гриби.

Іще квітують хризантеми білі,
Мов наречені повні дивних мрій,
Хоч, певне, знають сніжні заметілі
Їх заметуть в холодний зимовій.
23.10.2012

Листя клена грайливо кружля
В заметілі яскраво-багряній.
Даленіють безкраї поля,
Догора небокрай полум’яний.

Падолист, золотий падолист,
Застилає траву мережками.
Падолист, юних літ, падолист,
Не погасить кохання між нами.

Засмутилась осика й верба,
Зорецвіт на багрянистому листі,
Ронить сльози лелеча журба
І калина в червонім намисті.

Падолист, золотий падолист.
Застилає траву мережками.
Падолист, наших днів падолист
Не розвіє кохання між нами.

Не засипала слід наш зима,
Над гніздом ще кружляють лелеки,
Вже тебе біля мене нема а –
Падолист залишився далеко…

Падолист, золотий падолист,
Застилає весь світ мережками.
Падолист, сивих днів падолист
Біль розлук не минає з роками.
20.10.2012

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Поцілуй мої мрії безсилі.
У скалічені сни увійди.
Розіп’ятій гріхами надії
Дай живої напитись води.

Знищ, як доказ розлуки, злопам’ять –
І мене у собі урятуй.
І прощення скупими сльозами
Покаяння моє поцілуй.

Сумнішають мої надії,
Зневіра в серце заповзає,
Поневірянням нашим, Боже,
Не видно ні кінця, ні краю.

Країна, ніби іподром,
А рисаків на нім немає.
Без грунту ставки... а ростуть...
На кого ставити - не знаєм.

Кожен виборює поки що
Маленьке щастячко для себе,
До нас нема нікому діла –
Їм тільки голос наш і треба.

Торги пройдуть - кінці у воду...
А там - трава хоч не рости.
Ізнов набридлому народу
Будуть прописані пости.

На кін поставлено усе –
Земля, і мова, і людина.
Як соромно тобі за нас,
Моя надіє, Україно.

Душі тривожна порожнеча...
У кут безвихідь заганяє...
Із зачарованого кола
Поки що виходу немає…


19.10.2012р. Надія Таршин

пародія


Душа тремтить… Мені б її турботи…
Рука ковзнула… Потім друга… Хай…
По тілу пальці всоте пишуть ноти,
Чому я шепочý – Не поспішай?

Тут – Не барись! – кричати б до нестями,
Торкай, цілуй, хвилюй, впадай в азарт,
Бо плоть налита так передчуттями,
Що далі достигати вже не варт!

…Той вересень пестливий до судоми –
Аж тіло виграє на всі лади!
Молюсь, щоб пальці не зазнали втоми,
Не приведи, Господь, не приведи!


22.05.2013

Життя палітра промениста
Дає натхнення і снагу:
Химерна хмарка в небі чистім,
Сосна -- по пояс у снігу...

Осіннє золото берези,
Веселки сяючий міраж,
І горді звуки полонезу,
Балету чари і кураж.

І все ж, приваблюють найбільше,
Навік карбуються в душі,
Аж просяться в новели, вірші
Людей цікавих типажі.

Все неповторне розмаїття
Їхніх учинків, поривань,
Солодких таємниць палітра --
Кохання, захвату, страждань!

І ось тоді натхнення чисте
Крізь твори пройде, мов курсив,
Душі палітра промениста --
Найдивовижніше із див!

2013

Поетом народитися не можна!
Поетом вмерти? Доля шанс дає,
лиш би у серці римою тривожно
таївся пульс – за світ, не за своє.

* * *
Поетом народитися не можна!
Померти - так! І доля шанс дає,
якщо у серці римою тривожно
пульсує біль - за світ, не за своє.

У Всесвіті без меж
Людина, як пилинка,
У безмірі часу
Життя – єдина мить!
І все ж, і все ж, і все ж,
Дарована сторінка
Свою вписати суть
В літописи століть.

Не кожному із нас
Дається хист і слава,
Але під силу всім
Душею світ зігріть.
Без розкоші й прикрас
Хай промайне яскраво
В безмежності віків
Життя коротка мить!

2013

Пригадалася уранці бранці,
Наче в божевільній лихоманці.
Мальовнича батьківська оселя…
І вона… щаслива та весела…
Пригадалось, як малою боса
Оббивала світанкові роси,
Гралася в садочку біля хати,
Як її шукали брат і тато.
І як пустотливу вечорами,
Довго укладала спати мама –
Пестила, співала колискову…
Ті слова далекі знову, знову,
Наче в божевільній лихоманці
Вкотре на устах німіли бранці.
Марево наповнило дитинством…
Спогади низалися намистом
І зачервоніли, мов коралі –
Кров’ю рідних, жахами, а далі…
Далі рабство шкірилося звіром.
Розпачі, безсилля і зневіра,
Ятрячи чимдуж віч-на-віч ніччю,
виплакали, виплекали відчай.
Матір, батько, брат у домовині…
А вона жива… За те провина –
Затупіле лезо – ріже-ріже.
Ніж іржавий – рани досі свіжі.
Чи зцілити вдасться?… Грай, музико!
І сховає сміх відлуння крику…
Наче в божевільній лихоманці,
Забуття даруй у танці бранці.

То було давно… І наостанок…
А хіба тепер немає бранок?

Лиш нові вагони, ті ж сірі перони,
У будні, у свято захмарений двір,
Життя – це наш потяг, людей забобони,
Що треба зійти – хотів, не хотів…
Ці станції з часом забруднені стали,
І човгання інших платформами днів,
І це відчуття – ніби нас обігнали,
Ті, хто на потяг учора лиш сів.
Годинника дзвони на нашім вокзалі,
Мене проводжають, лякають щодня,
Бо звуки тих дзвонів рахують недбало,
І з ними все швидше минає життя.
У цих ліхтарях я здаюся старішим,
Хоч бритва учора торкала мене,
Я дихаю так немов сорокарічний,
І вдома мене ніхто вже не жде.
По коліям - скрегіт, по рельсам – лиш плач,
І миті плацкарту зі мною вартують,
Попутчики зло так в подушки мовчать,
Мовчання як сила чомусь не гартує…
Цей поїзд зупинить лиш висадки час,
Коли пасажири похилять від втоми,
У гості тоді не приїду до Вас,
Замовкли вагони і старі перони…

2012 р.

(Акровірш)
Грає, квітне веселонька
Аж до небокраю.
На свою журюся долю -
Іншої шукаю.
Гори мої, полонини,
Усенькі Карпати -
Цілий світ заполонила
Україна-мати.
Літа чорна ластівочка
Обабіч хатини.
Чуєш, моя співаночка
Цариною лине?
Ішли хмари, ген, за гори,
Неба вість післали,
А мені рушати скоро
За Чорні Ослави!
Грає Бистриця на сонці,
А я си сумую -
Десь, бігме, в чужій сторонці
Кохання відчую.
Увірвалась мені в груди
Полинова туга.
Розтрушу її на люди -
Одійде наруга.
Любо, файно мені стане
І душа зрадіє.
Тепла згадка не зів'яне,
Ожиє надія!
2008р.

Може, й буде колись хвилина,
щоб зустрітись з тобою в чайній,
говорити про все, що плином,
бо в душі ми лишень прочани.

Світ не стане від того гіршим,
та і ми вже кращі не будем,
якщо мовчки згадаємо тишу,
щоб від того розквітнув будень.

Як давно ми були такими.
Пам’ятаєш, як мріяли разом?
Як до горя були вразливі,
а що чуйними на образу…

Тільки прикро, коли у спину -
кілька речень, скупих як миро:
«…може, й буде колись хвилина,
більш мовчати, ніж говорити…»

Іноді примхи твоїх ідей -
Визначають дозу морфіну,
Краще поміж німих людей,
Ніж серед душевних мімів..

2013

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 1890 p.]

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Чи можна йому зажадати її?
Він так заприсягся кохати - на совість...
На жаль, не цнота - привілей на Землі,
хоча й не вибаглива ще випадковість.

Нарощує сили нестрачена плоть
усупереч матчу сімейного "регбі",
де слово "одружений" зна лиш Господь -
"заміжній" скоріше в родинному дербі.

Упертий і щирий, він котиться вниз
у сутінках дзеркала "Щастя - це діти."
Насильство, на жаль, - чоловічий "каприз"
супроти жіночого "Краще слід жити!!!"

Колодязь недоліку власного "я",
неначе Америку, раптом відкриє
кохана, але... Кайдашева сім'я -
незмінний шаблон у перипетіях.

Табу і мораль накладають, як гіпс,
на тло чоловічої вдома картинки.
Жіноча ж "премудрість" (кухонна, як чіпс) -
косметика ніби її поведінки.


21.05.2013

життя – самІтна подорож у даль…
крокую від любові до любові
на світі мною дихає любов
то як пір’їна і легка і ніжна
а то тверда що камінь Фудзіями…
є сто причин дивитись у майбутнє
й покірно з перемінами миритись…
розквітла юна сакура в саду
нагадує початок її запах…
у себе в домі я готую тіло
до подорожі… в той далекий дім
без меж… де квітне сад моєї мами…

Ми лиш тоді цінуємо життя –
Коли з роками скроні побіліють,
Вітри зимові холодом повіють,
Притупляться вразливі відчуття –
Лише тоді цінуємо життя.

Як серця стишиться ритмічний стук,
Сувої років схилять наші плечі,
Постукає самотність в зимній вечір
І стомиться душа від бід, розлук,
І серця стишиться ритмічний стук.

Лише тоді цінуємо життя,
Як на крилі несуть весну лелеки,
Немов земля дощу у літню спеку
Чекаємо весну до забуття –
Лише тоді цінуємо життя.

Надіємось, що сиві журавлі
Нам щастя принесуть хоча б краплину,
Піснями втішать нашу самотину
В весняні ночі п’яні солов’ї
І невгамовні сиві журавлі.

Лише тоді цінуємо життя –
Коли онуки вже дорослі стали,
Ми наближаючися до свого причалу
Своє в онуках бачим майбуття –
Лише тоді цінуємо життя.
12.10.2012

Запроси знову, любий на вальс
У замріяний вечір весняний,
Неба обрій горить полум’яний
І спливає, мов повінь, наш час,
Запроси мене, любий, на вальс

Щоб почути завітні слова,
Що шептав ти мені цілий вечір
І щоб сипались зорі на плечі,
І кружляла хмільна голова –
Як почую завітні слова.

Обійняти хотілось весь світ,
Як стелилися трави духмяні,
Солов’ї заливалися п’яні ,
Ніжний липи хмелів диво-цвіт,
Обійняти хотілось весь світ.

Запроси мене, любий, на вальс,
Щоб з’єднались роз’єднані руки,
І забулися роки розлуки,
Й посміхнувся нам зоряний час –
Запроси мне, любий, на вальс.
13.10.2012

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Моя усопша Україно,
Новопреставлена раба.
Червоні ягоди калини
Склювала воронів юрба.

Дітьми посаджена на палю
Гострошпичастого Кремля.
Хай вас, іуди, сором палить
І рідна проклина земля!

…Ми в чужинецьке підворіття
Втрьох матір пом’януть прийшли.
Прости, що не усі тут діти.
Ті сім – хохли… Ті – продали…

25 березня 1991 року

В Ермітажі працюю. В музеї.
Я стара, бо уже на пенсії.
Вірний страж Рафаеля, Ван Дейка,
Чарівних полотен Флоренції.

Йдуть повз мене – наліво, направо –
В галстуках. Споглядають шедеври.
Часом лиш рогова оправа
Запитає культурно: “А де у вас?..”

Померсікає, посенк’юкає,
А чи просто скаже : “Спасибі…”
Я години балакаю з мухою,
Що крізь шибку б’ється на світло…

А сьогодні (це в світі буде щось!)
Так святково. Так небуденно.
Йшов один. Подививсь на Рубенса
І кивнув мені: “Добрий день!”

2 червня 1982 року

І
Збіг березень. Приємна дивина:
роздався день. Нівроку й умлівіч.
На часі впасти поглядові на
прискіпливого ока варту річ.
Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
Отож, зведімось з нього і дивім:
в лещатах просторовости, що скул,
крім просторіні гожих татарві,
він біля метра сягу висоти
і вширшки сантиметрів сорока,
і роблений (для росту є сади)
з підручних (бо докладена рука)
коричневих матерій. Цю потугу
воліють оминати в Царстві Духу.

ІІ
Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
два-О, іде на ризик, не з відра
узявшись той тіснити. Але ваш
позір у бризки-витрішки не гра
абиде. Далебі, між голих стін
стілець, зате, як той наполеон.
А що було б отут, аби не він?
Етер, що коливав собі спокон
пилинки. І позір їх віддаля
легесенько б усотав, далі сам
ковзав стіною, вікнами, після –
пронизуючи скло, сягав би за,
де ні речей, і просторінь яснà,
хоча і дещо випукла вона.

ІІІ
Що знак м’який у профіль, чи то пак,
квадратиками – вісімка в анфас,
стілець уміє виставитись так,
що ваше око випередить вас.
І вбачить порожнечу: межи ніг
(коричневих – до речі, чотирьох)
теж порожньо. Крутни його, трусни,
всю одіж скинь, – що тій стіні горох.
Там пусто. Ви у розпачі, – авжеж,
ви дієте, бо вам не все одно.
Скипиш, бува, убік його жбурнеш,
та максимум, що виявиться, – дно.
Фанера, пил, штирі, чия іржа
на кіз зі ваших ніздрів не зважа.

ІV
Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
Ніхто і не шукав його за день,
не сів, ані не вивісив піджак.
І простір, ніби сутінки бджолу,
річ, що її давно не користав
господар, обертає (у незлу
вечірню мить) в коричневий кристал.
Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
Погожий день. Б’є шосту. І за мить
ви лаєтесь, що тут його нема,
хоч онде, як укопаний, стоїть.
І хто їх зна, якої ще мари
навіяти не годні вечори.

V
Матерія гартується в борні,
оспіваній легендами як слід.
Для меблів утворився світ, чи ні,
творець, утім, і їх заздалегідь
уречевив – у оному числі,
аби перелічити, для гаразд
щось визнати чужим. І постелив
матеріям не пуп’янки троянд,
але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
усе б, як є, розпалося мигцем
на стійки, поперечини. Ваш гість
не міг би користатися стільцем.
Тож цілісністю, як і за пуху
завсідника, річ дякує цвяху.

VІ
Стільцю взнаки дається порожня
плюс повні матер’яних розмаїть
в пропорції простій: і маячня
у шані там, де пусто вочевидь.
Що зиску від полемік, на копил
словес вітіюватих – у серцях
і зопалу, коли казиться стіл
на сороміцькі витівки стільця?
До речі, стіл – сумлінна площина.
А стулець – вертикалити мастак.
І лампочку вгвинтити, річ ясна,
він осідлає стіл, а не навспак.
І, вниз пилком, заплетена стеблина,
осяюючи инші меблі, зблимне.

VІІ
Недільне пообіддя. Часу хлань
стільця не уїдає так, як плоть
їсть поїдом затято – і тіла,
і до постав підігнаний шевйот.
Стільцю не лячні вимахи сокир
і полум’я багать не дивовиж.
І повеням років наперекір,
він випірне жвавіше, аніж фіш.
Він за ужитком випередить гімн
і мову, і свідомість, і матрац.
Розхитаний, він дійде до підмін,
які на око виявити зась.
А голос віщий – виявить. Сиріч –
матерія скінченна. Та не річ.

"Не можна бути перегноєм
Для щастя інших поколінь..."

Такі думки втішали Ноя
І бачив сенс у тому він,
Що і його життя старече
Не забере всеїдна тлінь
Та на його надійні плечі
Ще обіпреться Божий Син.
2013р.

Коли ми удвох, і буденщина - свято,
Не знаю біди, забуваю про втому.
Без тебе три дні - непростимо багато...
Скоріше вертайся, коханий, додому.

Година розлуки на вічність подібна,
Ховає веселку весна кольорову.
Мов сонця немає, в самотності сліпну,
Повернешся – світлу радітиму знову.

Правду кажуть:
«Хоч молодий ще, а старечий розум має».
Це й про раббі Шім’он бар Йохая .
...Мовби соромлячись, перед юнаком стоїть подружжя.
«Мабуть, на Небі їхній шлюб вершився»,-
подумав раббі, а вголос запитав:
«Що привело вас, любі?»
«Бачте,- озвався чоловік,-ми десять літ у парі,
а діточок не посилає чомсь Всевишній...»
«Чи же я зарадить можу?»
«Розлучіть нас...»
«Розлюбили одне одного?..»
«Та що ви?»- і посмутніли лиця.
«Що ж, не маю права відмовить,
та все ж пораджу ось що:
бенкетом відзначте розставання.
Таким, яким він був, коли єднались».
Так і зробили.
«Вибери собі все наймиліш твоєму оку,
перш ніж переступиш востаннє поріг мойого дому!»-
тільки й спромігся сказати чоловік
і з горя так приклавсь до трунку,
немовби це було на Пурим ,
коли вже незмога відрізнити Мордехая од Амана.
Дружина скористалась цим
і в батьківську господу звеліла перенести чоловіка.
«Де я?»- пита він, як прокинувсь.
«В моєму домі...»
«А яким же трибом?»
«Казав ти взяти наймиліше...»
Словом, знову пара постала перед суддею:
«Не кваптесь розлучатись. Живіть, як і жили».
А в молитвах раббі не забував тих,
кого всупереч закону не розлучив.
І Всевишній увінчав подружжя дітьми.
P.S.
Як віра і довіра поєднались з розумом,
Коханню справжньому нема загрози.
-----------------------------------
Шім’он бар Йохай (Рашбі) – один з учителів юдеїв. Жив у 2-му столітті н.е. Започаткував каббалістику, виклавши її основи в книзі «Зогар» («Сяйво»).
Пурим – свято юдеїв, коли завдяки Мордехаєві та Естер вдалося уникнути неминучої смерті, на яку міністр Аман спровокував царя Ахашвероша (Артаксеркса) .

Збагачене сонцем, очищене вітром, –
Вдихаю щомиті цілюще повітря.
Воно пахне медом і спекою літа,
Терпкою ожиною, маковим цвітом.
Вологим туманом і небом високим,
І жінкою, – повною зваби і соку!..
Мінливе, хмільне, невагоме, прозоре –
Повітря, ніколи невидиме зору,
Огорне мовчанням, безмежжям повіє
І в душу ввірветься росточком надії
На те, що покине, як зуби оскома,
Роз’ятрене серце незміряна втома.
18.05.13

Поет уміє краще багатьох…
Спитаєте – а що ж це він уміє?
А солов'їно тьохкати: тьох-тьох!
Козою мекати. Шипіти, наче змії.

А ще уміє песиком: гав-гав!
І котиком понявкати, до речі.
Кохану зупинити: відра став! -
Й коромисло завдати їй на плечі.

О, не лише уміє це поет -
Він може навіть вірша написати!
Коли в душі назріє творчий злет,
Поета годі витягнути з хати…

У стайні безперервно кози: ме!
Голодний пес із ланцюга зірветься.
Втече котяра з дому в той момент.
Зажуриться кохана десь під вечір.

Їй би радіти: чоловік - поет!
А та шкодує - заміж вийшла нащо.
Ішов би той умілець краще геть,
Бо не поет - справжнісіньке ледащо.


21.05.2013

Іще ти, наче луг травневий,
Лелієш дум пахучу суть,
Та вітерцем поміж дерева
Твої косарики вже йдуть.
Поляже в пишній косовиці
Все, що так вабило тебе,
Надій билини блідолиці
Сум грабельками загребе.
І у стіжку, побіля річки,
Мов у єстві бібліотек,
Твої зупиняться навічно
Думки. Снігами замете
Горбочки й видолинки ясні,
Журби і радості розліг,
Де ти, у горі та у щасті,
Самим собою бути міг…

21.05.13

І зітхнула полегшено жінка –
Босі ніжки цілує земля,
Оксамитовим пилом стежинка
Вистеляє їй шлях у поля.

Тут, купаючись в тиші спочинку,
Вже душа іменини справля –
Навіть жайвір, маленька пташинка,
Дзвінко в небі життя прославля.

Це розради щаслива хвилинка!
(Добиралась для цього здаля)
В тихім Раї відроджена жінка
Ласкам вітру лице підставля...
2012

Столичні – ті, як правило, окличні,
А маргінальні – звісно, запитальні;
Столичні пишуть твори геніальні,
А маргінальні – віршики ліричні.

Столичні, хто поближче до престолу,
П’ють коньяки, смакуючи салямі,
А маргінальні, зовсім як селяни,
П’ють самогон і лижуть кістку голу.

Столичні – імпозантні й симпатичні –
Фанаток викликають інтереси,
А маргінальні – лохи і нечеси,
Доісторичним гомо ідентичні.

Столичні – ті шанована автура,
Державу підпирають тиражами,
Вся ж інша, про життя, література
На маргінесах твориться "бомжами".


2007

В бірюзові підвіски
Повбирались берізки
І смарагдові коси
Вже верба розпуска…
У весільнім убранні,
Аж хмільна від кохання,
Править бал абрикоса –
Бджіл на свято склика.

Клен цвіте під віконцем.
Ясно-жовті, мов сонце,
Ці нарциси аж світять,
А тюльпан весь горить!
Заглядають у вічі
Гіацинтові свічі –
Тріумфального квітня
Молоді кольори!

2012

Подивись і збагни: я чекаю
не алюзій непевних чи натяків
хоч у видивах схильна тікати
й післясмак тоді ловити нотатником.
Я чекаю на зустріч омріяну
хай не вийде легкої розмови
хай ми вільно помовчимо іноді
в архаїчних казаннях шукаючи щось
Прикидатимемось, ніби ми лише привиди...


19.05.2013