На лавці тремтіли осінні листочки,
І сумно прощалися з літом.
Уже відкружляли останні таночки,
Уже розпрощалися з квітом.
На гілці задумливо мовив листок:
"Останній і перший у мене танок..."
Ще мить і вся лавка в осінньому листі,
І осінь танцює у жовтім намисті...

Цитуючи Ярослава Нечуйвітра,"...звітую мешканцям Поетичних Майстерень,що чергова зустріч однодумців у Львові" спонукала мене серйозно замислитися над питанням повернення блудної доньки (тобто мене :)) на круги своя (тобто на ПМ).Видно, є в тому воля Божа, щоб ті однодумці гуртувалися і єдналися, спілкувалися і творили, підтримували і розуміли один одного. Дякую чудовому розвіртуаленому товариству за потужний поштовх у правильному напрямку. Повертаюся. Далі буде!..

Попід знесінських* буків зелен-віти,
де давнини не вивітрився дух,
гостинно запросив нас Нечуйвітер
пошанувати Музу молоду.

І фіміам ограненого слова
із поетичних струменів сердець:
у вишиванці – українська мова,
її осердя крицево-тверде.

Тож не цурайся, друже Ярославе,
тримати міцно скіпетр вожака -
не ради нагород, подяк і слави,
а стража слова і захисника!

25.08.2013

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

Над куполами стяги жовто-сині,
А в серці знову темносивий біль -
Ми незалежні нині, наче й вільні,
Та поневолені безрадно звідусіль!

Гучні тамтами бемкають на площах,
Іще гучніше мається душа -
Прекрасна Неня наша і хороша,
Лишень біда її ніяк не полиша.

Незмінно-жаско пригортає мука
Безсилі вікна в сонцесяйний світ.
Летять угору "ще не вмерлі" звуки,
Та марнокрилим видається піснеліт.

І з року в рік маліє і міліє
Джерельце віри: вирватись із пут
Колючої розпуки-безнадії,
Що присмокталась, як голодний спрут.

Хоч ніби й звиклось, що болить і тисне,
Неволить волю зрада і олжа,
Та поки небо над полями висне,
Все ближче й ближче сунеться межа...
(24.08.13)

На квіти впала не роса-
Сльоза жіночої образи...
Дощем сумним ллють небеса,
Слова коханого, як стрази.

Навіщо обіцянок сніг,
Льодовий присмак поцілунків...
Навіщо квіти біля ніг,
Та склад коштовних подарунків?

Душі не має пустота,
В пустелі снів твоє кохання...
Ти поруч - поруч самота...
Залиш собі цей скарб страждання.

Повірте друзі, дуже прошу,
У те, що Бог дає життя,
А хто у серці Його носить,
Той не втрачає свого Я.

Тому з молитвою іти нам
До Господа і всіх святих,
Щоб поєдналась Україна
І стала матір’ю для всіх.

Не є гріхом любити рідне
І не цуратися лиця,
Хто любить, той уже не бідний,
Бо він –дитина у Отця.

В любові мудрість наша й гідність.
З любові ми і всенький світ.
В любові ми знайдемо міцність
Життя і миру заповіт.
23.08.2013р.

по соші
по зачовганій шинами трасі
нелегке переміщення
в просторі й часі

крізь чорну діру
недоречної відстані
озираюсь на речі
на спогади-пристані
де сонячних днів
урожайний псалом
і пізні вечері
за отчим столом
і праця сільська
непідвладна літам

єство уже в місті
душа
іще там

23.08.2013

усі дощі сховаю в рукаві
припну хмарини на вершку говерли
і буде сонячно
допоки ми живі
і будемо
допоки
не

З вірою і молитвою.

Тут кожне свято, кожну із неділь
В каплиці відбувають Службу Божу.
І в інші дні приходять звідусіль,
Коли хто хоче і коли хто може.

Будується помалу монастир,
На прощі до святині їдуть люди.
Іще не так давно тут був пустир,
А нині вже про Джублик знають всюди.

Не тільки із найближчого села
Приходять люди з вірою у Бога -
До Джублика зі Львова пролягла
Найдовша в світі Хресная дорога.

І їдучи, і пішки ідучи,
Тут моляться. Між селами й лісами
Хрести знаходять навіть уночі,
Бо Дух Святий підказує, де саме.

З Європи, з України – звідусіль
Веде прочан у Джублик віри світло.
Батьки і діти, сиві дідусі -
Гостинно зустрічати всіх тут звикли.

Отці усіх конфесій християн
Збираються до круглого престолу.
Такий ще в жодній церкві не стояв –
Ні в православній, а ні у костьолі.

Престол, що без кутів, тут неспроста,
Він став проханню Гості з Неба данню.
Сказала дітям Діва Пресвята,
Що тут почнеться вірників єднання.

Святе джерельце пісеньку співа,
Вода у ньому – добра і цілюща.
Не всі, звичайно, вірять у дива,
І тільки справжня віра – диво суще.

По вірі воздається тут усім,
Бо щире каяття Всевишній бачить.
Нема в житті гладенької стезі,
Та з Богом розступаються і хащі.

Як буде важко – не сумуй, не злись,
Крізь труднощі пройти повинен кожен.
До Джублика приїдь і помолись,
Господь тебе почує й допоможе.

***
У Джублик! Дочекалися-таки!
Від радості душа літає з ранку.
Збирають речі діти в рюкзаки,
Співаючи, прасую вишиванку.

До місця, де невтомний водограй
Змиває найдрібніший порох злості,
Де трішки привідкриті двері в рай,-
Душа моя збирається у гості.

Хто знає, скільки ще на цій землі
Їй вірити, радіти чи страждати.
Ми всі для Бога - діточки малі,
Яким життя дароване як свято.

24 серпня 2013 р.

В облозі...

солодкуваті
аромати
крові
Із Півночі
приносять
страх

відчай
вітрами мовить

І знову саваном
рваним
невігласів
як у лютому
кутає
Пентакль
червоної люті

Потонути
без сліду
і натяків,
Боже!.
на ворожих
багнетах ненаситних
блиска
інертнестність
знесилених голодом
поколінь...

Олово
слів
плавиться
у вогнищі біснуватому

заспані
сни
ожили
і тіні
шаленіють

Ехо золотих-
у терновність
В лице-мастило
з воску
і зорі
бутафорні

...безодня
ячить
зголодніла

і тягне, і тягне, і тягне
і тягне
у вир!..

Чи навіки
в облозі?..

Незалежно від території –
не залежуйтесь!
Обирайте спільні траєкторії –
не обмежуйтесь формулою
«Я– Захід, ти – Схід»
(чи навпаки).
Як сказав би мій дід:
«Тепліше – де рука до руки!»
2013

Вік увесь жили футболом,
І не знудились таки,
Дід Петро і дід Микола, -
Два сусіди, два дружки.

І домовились про справу:
Хто скінчить життя своє
Першим, то нехай об’явить
Чи футбол за гробом є.

Дід Микола світ покинув,
До Петра прийшов у сні:
- Є у мене дві новини
Перша добра, друга – ні!

Починати із якої?
- Із хорошої давай!
- В світі повного покою
Для футболу – справді рай!

- А яка ж тоді погана?
- Хочеш - смійся, хочеш – плач, -
Післязавтра спозарана
Ти заявлений на матч.

24.08.13

Пальці на струни кидай, кобзарю.
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Серце розкраяли думи-жалі.
Може, на спів твій кроком розважним
Вийдуть з могили рука при руці,
Вийдуть задумані, вийдуть одважні
Знані й незнані наші співці.
Вийдуть, розглянуться доокола,
Струсять із себе порох століть
Та й запитають нев’янучим словом:
«Як там Вкраїна сьогодні стоїть?»
І порадіють, що волю здобуто,
Що з пут московських звільнилась нарешті.
І засумують, що розбрат-отрута
Все про минуле змовницьки шепче.
«Грай нам, кобзарю, про завтрашню днину!-
Крикне Тарас зі свого піднебесся.-
Грай про Соборну нашу Вкраїну,
Що в злагоді й мирі має воскреснуть!»
...Пальці на струни кидай, кобзарю,
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Думи Тарасові й наші збулись.

И в руке должна быть сила,
Должен быть огонь в глазах,
Что б ,как жизнь не колотила,
Удержаться на ногах!
Должен быть ты крепок духом,
Свежим должен быть твой ум.
И во встречах, и в разлуках,
И под тиском древних дум.
Должно сердце вечно биться,
В душе музыка играть.
Что б ты мог в момент влюбиться ,
В другой – все переиграть!
Верен будь народным лирам ,
И уважай античность,
Что бы смело всему миру
Мог заявить: « Я – личность!»
Сделав, что б всего не мало
И оставив добрый след,
Что бы просто, без обмана ,
Мог сказать : « Я – человек!»
15.02.2013

Що ж буде далі з нами?
Ти незнаєш... і я незнаю.
Лиш по світу ходжу, блукаю,
в душі надію... свою плекаю.

Що ж буде далі з нами?
Життя покаже, а час минає.
А ти закрила, всі свої брами,
кохання квітка... знов засихає.

Що ж буде далі з нами?
Проміння сонця не зігріває.
І відчай тихо собі зростає,
вже перемогу... він відчуває.

Що ж буде далі з нами?
Та я не здамся, я добре знаю.
Нехай і зараз я потопаю,
нову дорогу я відчуваю.
2013

Мостів потовчені хребти.
Доріг невиліковна віспа.
...За часом, хижим як Батий,
плететься воля-одаліска.

23.08.2013

Ледь хитнеться гілочка бентежно, -
Жовто блисне на зеленім тлі.
Як мара, нечутно й обережно
Вже ступає осінь по землі.

22.08.2013

В гороб’ячому садочку
Сорок вісім горобців!
Повсідались на дубочку
І всі разом: «Ців!» та «Ців!»

Той найменший хоче пити,
Цей товстенький зголоднів,
Ну а цим скоринки крихта
Все не ділиться навпіл.

Розбишаки – ті, як завше,
Так скубуться – пух летить.
Ну а те, що трохи старше
Всіх вгамовує: «Цить! Цить!»

Шум і галас неймовірний
Ледь притихне лиш тоді,
Як кухарка Горобівна
Всіх покличе на обід.
:)
2013

Для мене рідна ненька – символ волі:
Терпіння, сили, мудрості тепла,
Взірець вдовиної тяжкої долі,
Прообраз українського села.

Простої українки-трудівниці,
Що на плечах тягар війни несла,
Спочинок їй у снах коротних снився,
В шерензі перших трудівниць була.

Сільське вбрання матусі пасувало:
Усе, що мала, до лиця було,
Сорочка полотняна вишивана,
В хустині білій молоде чоло.

Сходила босоніж курні дороги,
Збирала небувалий урожай.
Усе для фронту, все для перемоги,
Аби спасти від ворога свій край.

Війна скінчилась… Зранку і до ночі
На відбудову рідного села,
Ішла не вимушено, а охоче,
Щоб відновити, спалене до тла.

Усе одна, кругом без чоловіка,
То в полі, то на фермі – все сама.
Роки летіли без упину й ліку –
Нежданно стука у вікно зима

Геть забілила мамі чорні коси
І зборознила зморшками чоло.
Відгомоніли літо й рання осінь –
Життя в довине швидко відцвіло.

Заслало пеленою мудрі очі,
Зігнула стан провісниця – зима.
Не здатні руки рухатись робочі,
Не в змозі навіть підвестись сама.

Трудилась чесно, рук не покладала
І чоловік загинув на війні,
Щоби пшениця у степах буяла
І без війни були щасливі дні.

А що ж одержала вона від влади?
Лиш пенсію на воду та на хліб.
Украли скромні удовині вклади,
Чимало завдали страждань і бід.

Громадо чесна! Станьмо в дружби коло,
Рука за руку і плече в плече!
Ніхто не подолає нас ніколи,
Недбала влада за ”бугор” втече.

Тож об’єднаємось з Заходу й до Сходу,
І посміхнуться мати і дитя.
І буде влада у руках народу,
Достойним стане на землі життя.
13.08.2013

Не спімо, братове. Чекаймо на ранок.
Угору, до зір піднесімо чоло
І вранішньозорий стрічаймо світанок -
Ніяка потвора не стратить його.

Сади калинові. Достигли в них ґрона.
Обличчям і серцем до них притулюсь.
Воскреслих соборів почуються дзвони
На всю Україну, на Київську Русь.

Земля полинова. Вергунська паланка.
Нема куди далі тікати на схід
У пошуках ясного, світлого ранку.
Останнє укріплення - Кам’яний Брід.

Гуртом запалімо священне багаття,
Зробімо сьогодні це в краї своїм.
Нам сонце всміхнеться - шануймося, браття! -
Бо нам оселити освячений дім.




1996 - 2013

Тетяні Рибар
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже пахнуть черешні, лунає поезія літа.
Диктує Всевишній… І шле вам найперш гаразду.
Вам зичу я щиро, щоб серцем лише молодіти.

Цей райський куточок у тихому краї землі,
Мовчить огорожа замішана з різних матерій.
Порушують тишу лише онучата малі,
Як подих рядочки лягають на білім папері.

І тягнуться пальці зірвати черешню одну –
Між листом зеленим росинку солодку, загуслу.
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже літом запахло, у небі хмаринки, як мушлі.

Цей райський куточок чекає сьогодні дощу,
Та падають строфи з небес, замість крапель вологих.
Зачерпнути поезії можете тут досхочу,
Щоб світом рознести, щоб аж находилися ноги!
М. Мукачево. 2013

Я точно знаю, що ти існуєш,
Десь там, де мене вже нема.
Я точо знаю: мене ти чуєш!
Значить я живу вже не дарма.

Я б полюбив твої ріки й моря,
Глибокі озера й далекі океани.
Я б доглядав твої сади й поля,
В лісах розгладжував усі рани.

Я б полюбив тебе з ніг до вух,
Розчинившись між днів і ночей.
Я б любив тебе мовчки і вслух,
Живучи в зіницях твоїх же очей.

Я точно знаю: в мені ти існуєш,
Десь там, де вже пішла зима.
Я точо знаю: мене ти почуєш!
Значить я живу вже не дарма.

2013

Дід Пилип - відомий паліндром*,
Він і вашим догоджа і нашим.
То з косою ходить, то з відром,
То козу прив'язує на пашу.
В діда справ, як кажуть, повен рот -
Усьому він має дати раду.
Йде ліворуч, значить на город,
А праворуч верне - на леваду.
Змолоду не парить він парка,-
Сам пере і сам собі готує.
Мозоляста, жилава рука
Багатьох зманіжених вартує.
Не в дива Пилипу самота -
Вік прожив з собою наодинці,
Бо колись любов свою віддав
Чарівній, найкращій в світі жінці.
А вона любов не зберегла,
Не змогла, чи просто не зуміла.
Щастя у Пилипа відняла
І в краї далекі полетіла.
На віку траплялися жінки -
Жодної не вибрав за дружину.
Й досі спогад, зболено-щемкий,
Крає душу, зранено-дитинну.
Був Пилип затятий однолюб,
Тож не зміг освідчитися іншій.
Хай там як, та серцем не огруб
І тихцем складав коханій вірші.
Бо його тримало на землі
Почуття, що, часом, гори верне.
Віру мав - у щастя на крилі
І любов у дім його поверне!

*Дід Пилип - слово-паліндром, що читається однаково зліва направо і справа наліво.

Моя колиско, Україно,
Моя любов, моя жура.
У тебе пісня солов’їна
І клич гортанний журавля.

І горобина , і калина,
Мов жар, палають у тобі.
Дуби, смереки і ялини –
Сплелися у ліси, гаї.

Глибокі ріки котять хвилі,
До найсиннішого з морів,
А люди гарні, чуйні, милі -
Вони від Бога трударі.

Батьків земля і родовід,
Заморської я не хотіла –
Усюди роду мого слід,
В мені її могутня сила.

Люблю її таку, як є –
Зневажену до краю, рідну.
І свято вірую у те,
Що долю матимемо гідну.

Моя любов – малий потік –
Долає перепони, милі,
Щоб воду донести до рік,
Святої досягнути цілі.

І ріки нашої любові –
Враз подолають цю руїну.
Засяє високо над світом
Моя надія – Україна!

2000 – 2013рр. Надія Таршин

Є пекло й рай у полум’яних душах,
І пісню волі – крики не заглушать.
Чи лицар той, хто уникає битви?
Чи той герой, хто сіє скрізь байдужість?

Святкуй, країно, незалежність.
Неволі хуртовій затих.
Ми не дали тобі замерзнуть
В обіймах братніх крижаних.

Розправ горба і брату прямо
Про незалежність говори.
Чому ж небесна вись не вбрана
В державні наші кольори?

Чому немов гарматні жерла
«Мордахи» тих зі сходу хмар?
Чернечу гору б не зітерла
З лиця землі. Холодний Яр
Та темна сила б не зрівняла.
З Сибіру суне, зусібіч.
Та ніч пораниться полярна
Гарячим світлим словом «Січ».

І спаляться новітні ярма
Від полум’я святого свіч
Холодноярівським героям
І воякам ОУН-УПА.
І над Чернечою Горою
Сяйнула шабля голуба
Й свинцеві хмари ті руба!

Нехай мовчать, - покора просить,
Що дужі крила замела,
І лащиться московська осінь:
«Козакувати, хлопці, досить!»,
Хай наповза зі сходу мла.

Нехай заброди на престолі –
Та вже заряджені пістолі,
І нам потрібна іскра, мить,
Від Запоріжжя запалить
У небесах лихої долі
Ласкаві сонце і блакить!

Святкуй, країно, незалежність.
Неволі хуртовій затих.
Ми не дамо тобі замерзнуть
В обіймах братніх крижаних!

24.08.2011

Під темним
капюшоном доміно
ховає доля личко і рамена…
Нема ромашок,
відцвіли давно,
самі жоржини
квітнуть ще для мене.

Маестро серед
добрих чаклунів,
грайливий вітер
у садку роздмухав
либонь, останню
до зимових днів
жоржинно - пелюсткову завірюху.

Стоїть бузок,
як рані зі світлин,
загорнутий у пелюсткове сарі…
Поворожу я вітру навздогін,
аби з тобою
врешті бути в парі.

Осінні квіти кину,
як таро,
пообіцяю долі, що зумію
цілунками загоїти ребро,
яке без мене
безупинно ниє.

Падав кричав щось і раптом завмер
сон мій мов ниточку трісь і перер-
вали ці півні якісь навіжені
нашої ночі лишилось півжмені

нашого літа ще в пригорщі трохи
нам ще обіцяні дні і дороги
півні із неба кричать навісні
є півпідозри на сон усі сні

є відчуття велетенських рибин
що пропливають під нами невпин-
ноги торкаються темно-слизького
зйомка сповільнена гусне тривога

з берега музика бреговіч ніби
містом снують між будинками риби
схожі на голки що шиють тепер
сни ще міцніші аби не перер-

вали їх півні оті навісні
що до світанку гострили пісні
на видноколі німої епохи
нам ще обіцяно ночі півтрохи

нам ще півжмені лишилося літа
мрія до нас іще міцно пришита
є ще півспроби зануритись в суть
бреговіч грає
риби пливуть

22.08.2013

Мій Джублик

Дві тисячі десятий. Я – ще гість
В забіленому снігом Закарпатті.
Прадавні замки, дух священних місць,
А за вікном – вершини гір кирпаті.

У Винничках, в «Орлиному гнізді»* -
Два дні від повсякдення відпочинку.
Життя дарує іноді прості,
Та незабутні, знакові сторінки.

Попереду – Мукачівський вокзал,
І знову - будні в гамірній столиці.
Ніхто тоді напевне ще не знав
Про те, чому призначено зміниться.

Ті мандри доленосні привели
До Джублика всього на дві години.
Я навіть не пригадую, коли
І де іще таке блаженство дивне

Наповнювало душу до країв,
Як тут, у цьому тихому куточку.
Неначе двері раю хто відкрив,
Щоб кожен зазирнув туди, хто хоче.

Усе земне побачилося враз
Лиш порохом - дрібним і тимчасовим,
Гріхи, тривоги, втрати, біль образ
Розвіялись, мов дим, цілющим словом.

Куди й подівся сторож вічний - страх,
Супутник повсякдення, смак полину,
Коли ділився мудрістю монах.
Його слова - мов істини краплини.

Душа нап’ється мудрості ченця,
І спрагла віра, ледь жива, воскресне.
Не скоро усвідомлю до кінця,
Що він – моєї донечки ровесник.

Немов у дивнім сні, та наяву
Багато змін в житті настане скоро.
І сина, що народиться, назву
Ім’ям цього монаха - Теодором.

(Закінчення - у наступній публікації)
=====================================
* - "Орлине гніздо" - санаторій у Виноградівському р-ні Закарпаття,
в урочищі Виннички.

серед поетів славу хтось хтось гроші полюбля
і з-поміж них нема такого хто не полюбляв би бля...

2013

А дощ такий печальний,
а дощ такий повчальний
повторює, повторює
дрібні-дрібні слова.

А в тебе повні чани
в’язкого буркотання
вихлюпує, викрикує
кудлата голова...

А дощ іде лавандовий,
блакитний і прозорий,
як довгонога армія
лавандо-вояків.

Візьміть мене до війська
лавандомедсестрою -
і світ я лікуватиму
лавандою дощів!

До тебе я прийшла, як німфа моря.
В’юнкі троянди обвивали тіло.
Ти образи мої бажанням твориш –
То пристрасні, як ніч, то ніжно-білі.

До тебе я прийшла, як ореада.
З гірських дібров озвалась дивним ехом.
Краси твоєї надпила принади,
І колискову заспівала тихо.

До тебе вийшла я з морської піни,
Божественно тебе причарувала.
Я – дика квітка, я – нічна перлина,
Вогонь бажань, що солодко обпалить…

Для тебе я із неба народилась,
Як пісня вітру, як ласкаве світло.
Звучатиму в тобі медово-дивно,
Весною вічно-юною розквітну!

На тин похиленого літа
складаю будні:
наліво - все, що пережито,
а все, що буде,
кладу праворуч,
туди, де сонце,
як осінь, щедре.
І тінь від смутку,
як жовте листя,
наллється медом...

Прохолодна вода у розпечене
тіло землі
з обважнілого неба впинається
стрілами гостро.
Я молитимусь в цій непроглядно-
студеній імлі,
розмінявши на віру і сонце
затаєний острах.

І розбавлю у венах наснагою
адреналін,
заблукалий метелик собою
ховатиме рани.
Мов приймаючи хрещення, тихо
зведуся з колін
у розбризканім вечорі, наче
в священнім Йордані.

Як застуджений ранок збиратиме
в небі ясир,
упаде на траву кілька зір
із легкого ефіру.
Я по зоряних скалках на сонце-
лякливій росі
прочитаю для свóго майбутнього
орієнтири.

Аквареллю дощу намальовані
контури снів,
нерозчесані хмари – сплетіння
химерних ілюзій.
Пригадавши неспішно нових
і колишніх богів,
я молитимусь в ритмі спокійного
літнього блюзу.

2013

Вечір слухає Шопена…
Благодатно – як в раю…
Зорі – рампа. Всесвіт – сцена.
Заворожена, стою...

І – ні безладу, ні міста,
ні гучних газетних шпальт…
Падає кленове листя,
ніби ноти, на асфальт…

Казка огортає клени,
душу втишує мою…
Вечір слухає Шопена…
Неповинно... Як в раю...

Скніти любиш,
голубиш свої проблеми,
І слони шестилапі
кружляють навколо німбом.
На «пропащій країні» запали клеми.
Наче й добра бажаєш,
і лиха не зичиш ніби,
та у двері рушницею,
а не хлібом,
твоє око спливає
назустріч приблудним рибам.

Небо сіре
не стане сіромі синім:
там, де сирість розводять,
усе просякає цвіллю.
Навіть радість
підніме тебе на кпини,
бо ти хитрий метелик,
той самий,
що зветься міллю:
цілиш гризлом
у ближнє тобі довкілля,
щоби вгрузнути зручно
і плакати про безсилля.

Скімлиш, квилиш:
«Вкраїно моя рідненька»…
Віртуальну, абстрактну,
заслинив хрестоматійно…
Але цідиш
крізь зуби в пихаті жменьки:
«Ці плебеї – бидлота…
доцільно загнати в стійло…»
При нагоді,
розвісивши побрехеньки,
зрадиш їх і країну –
____________            стократ уже
___________________               спродану
_________________________                  неньку...

Я никав ерами і порами,
Між слимаками й динозаврами,
Між повносилими і хворими,
Між кіньми білими і карими,
Між днями добрими й поганими,
Ночами - сонними й безсонними;
Був неушкодженим і раненим,
Під руб’ям був і під короною .
А нині я, тобою скорений,
Любові втішений константою,
Махнув на все, - на ери з порами,
Облюбувавши хатню мантію.

22.08.13

Ось тихі подихи осінньої розмови:
Шепоче кошлата трава,
І сосни високі скриплять у мінорі,
В задумі дуби постава.

Над золотими шатами листків
Зіп'ялися гриби сонливі.
Напилися, зросли, порум'яніли
Опісля ранкової зливи.

Небесний чарує танок журавлів,
Що вже відлітають у вирій.
Печально дарують "кру-кру" вони
Своїй землі милій.

І холод вкриває усе навкруги,
Пахнуть парфуми лісу.
І гуси уже полишили ставки,
Осінь сповнена змістом.

© Дмитро Сич

Написаний ще в шкільні роки (2004 чи 2005 рік) і дотепер вельми тішить.

Побачать очі
лицаря й коня,
як зійде день до ночі
і стане ніч до дня.

Без імені
Без віку
До сліз
Любив
Одну
Без слів
Чекав на ту
Що виросла
З життя.

Морями бачила
Вітрами чула
Ділилася з квітками
Одкровенням
Відкривала двері
Щоб піти
Та ніколи не йшла
Далі
За поріг.

Не втоптано безліч доріг
Тією, що росла
З життя
До того
Без імені…

Співчуття
Лицарям
І коням.

Її герої
З іншого
Безсоння.

Зійшов до ночі день
і стала ніч до дня…
2013

Ще в кожному городі благодать,

Ще паперівка вигинає гілля,

А вже помалу осінь молода

Готується на бабине весілля.

Така пора, що ніколи старій,

Не до весіль – до холоду і пустки…

Ет! Ні, господу осені відкрий –

Усе встелити килимами густо.

Влаштує бабі празник немалий:

Жоржин напросить в гості, чорнобривців.

Здається, соку у стебло долий -

То й холод у дорозі забариться.

І буде бабі літо, а затим

Зійде тонка весільна позолота.

(Воно ж не може бути золотим,

Коли туман куйовдиться за плотом.)

Погріло трохи – і гайда собі.

Онука бабу садить на осонні

І йде до лісу по гриби рябі,

І йде в город по горбуватий сонях.

2013

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

Стоїть на пагорбі Вітряк.
Він гарні крила має.
І мріє він літати так -
Як гвинтокрил літає.

Але не може він злетіть
На небо - там де зорі,
Бо на землі йому робить,
Щоб хліб був у коморі.

Навколо люди - плугарі
Пшеницю жнуть у полі.
І радий той Вітряк стоїть
Своїй щасливій долі.

І тільки пізно вже вночі,
Коли поснули хати,
Замріється Вітряк тоді:
- Як хочеться літати ...

2013рік

Пародія

Вийди, Киць, відірвися від справ -
Есемеску тобі написав,
Ти на пліт подивись, подивись,
Правда, краща, ніж була колись?
На штахетах слова про любов –
Добре фарбу червону знайшов,
Там “…до гробу” задерто увись –
Ти не сердься, прошу, усміхнись.
Ще хотів про зірки… для душі…
Та завадили ті алкаші…
Начитався “романтик” один –
Слава Богу, що в тебе не тин!
Може нині паради планет?
Ледь не виломив мій “Інтернет”…
Ось сусід щось підморгує, гусь –
Я поповню рахунок й вернусь…
Як загаюся, ти не зважай –
Хоч-не-хоч есемеску читай…


21.08.2013

Вже стелить небо ніжний оксамит,
яскраві зорі ронить в мої руки
і променисто дивиться на світ,
проймає серце невимовним звуком.

Як вабить зір безодні дух леткий,
і я дивлюсь на неї безпорадно:
там відліта у світлові роки
небес високих далеч непроглядна.

Німує Всесвіт у нічній імлі,
політ планет шикується парадом.
У цьому світі ми такі малі,
що годі нам збагнути Божий задум.

З України повернулись я в чужину,
В яку ВОРОГ в сорок сьомому нас кинув,
Щоб затратили ми свою ІСТИНУ,
Щоб в водах брехні забули УКРАЇНУ...

З Україною душею ми завжди.
Перед очі стає червона калина...
Віру й правду стережуть наші сини.
Мимо болю, не вмирає УКРАЇНА...

Як колись, Дніпро наш Києвом пливе.
Як колись, мова батьків знов має шану.
В чужині ми зберігаємо СВОЄ.
Думки наші йдуть Хрещатиком, Майданом...
І завдяки тому були ми і є
Ми, як діти своїх предків – ХРИСТІЯНИ.
21.08.2013р.

Історія скульптури Джублицької Богородиці.

В Мукачевому в центрі якось раз
Один поважний пан, приїжджий, схоже,
(Цікаво, що він діяти збиравсь?)
Про скульптора питав у перехожих.

Була у пана доленька гірка.
Хто знати міг? І де він тут узявся?
Дивилися, немов на дивака,
Та хтось на те питання відізвався.

Привітно подорожнього зустрів,
Не знаючи, яка із того користь,
Відомий ще далеко не усім
Місцевий скульптор – Матл Петро, угорець.

А пан Богдан – з Тернопільських країв.
Недавно втратив донечку. Трагічно
Загинула. Доручення її
Виконував – хотів звести капличку.

І майстру, ще недавно новачку,
Щоб через рік устигнуть на Покрову,
Роботу він довірив нелегку –
Пречистої скульптуру мармурову…

Як будеш у Озерній ти колись,
Неподалік Тернополя в каплиці,
Побачиш ту скульптуру. Помолись
І пам’яті загиблої вклонися.

Всю душу у роботу вклав митець,
Зумів каплицю гідно увінчати…
В історії з Озерною – кінець,
А в Джублицькій сторінці – лиш початок.

І кожен вчинок наш, і кожен крок, -
Все бачить невсипуще Боже Око…
Для Джублика скульптури Матл Петро
Почав творити через кілька років.

І знову справу дуже непросту
Послав Господь. Хіба ж то не пригоди –
Обрала Мати Божа для скульптур
Як брак на дрова списані колоди.

Що дерево розсиплеться в тріски,
Казали теслярі із пилорами,
Коли ж дійшло до справи – навпаки:
Під скульптора умілими руками

Від зайвого звільнявся силует,
Немов із тимчасового полону.
Чи може, був у тім який секрет,
Чи стало так по Божому закону.

Аж раптом від останнього штриха
Заглибився різець, мов провалився.
Коли звідтіль обсипалась труха,
Побачив майстер – отвір утворився.

Не просто отвір – формою, мов хрест,
Що пронизав Пречистій Діві груди.
Колоди привезли за сотні верст,
Не знаючи, що з того диво буде.

І в статуї Марії, і в Христа
На грудях, проти самого серденька,
Ті тріщинки з’явились неспроста –
Хрест болю, що зазнали Син і Ненька.

Приїхавши до Джублика, зверни
Увагу на скульптури у каплиці.
Хто зна, чи майстром створені вони,
Чи дотиком Небесної Десниці…

(буде продовження)

Зелені амазонки
б’ють на сполох
і врозтіч від серпа –
в самообман!
І коники стрибком
у пеленколо
квапливо-голосистих
заклинань.

О грона зблисків
у пролозі драми –
на лезі знову
суть усіх мірил.
У модернізмі,
створенім вітрами,
парад зигзагів
коригує стиль.

Порізано
красиві однострої,
у лантух
військо зв’язано.
Полон!
І хто тепер
під гіркою
рудою
задати зможе
непокірний тон?

Живильне тло.
Прив’ялі войовниці.
І тут
солопіЯ*
нараз
одна
востаннє обпече
і… посміхнеться –
собі самій
не програна війна!

*роззяву.

Пірнає місяць у ванільні хмари,
Мережить сріблом неба полотно.
Бентежить серце музика кіфари,
Що пролилася золотим вином.

Зірки кружляють під мажорні звуки,
Мов німфи у античному танку.
А очі зваби солодко-глибокі
Нас поглинають у жагу щемку.

Крильми торкають ноти спраглу шкіру,
Вливаються медами в почуття.
Тобі лише і музиці я вірю,
І п’ю безодню зоряних безтям.

Поліфонія пристрасті полонить.
Відтінки щастя – сім небесних нот.
Стають нектаром ночі стиглі грона,
Скарбами манить нас небесне дно.

Вгризаюсь у тістечко..
Грамів…без ліку…
Та що там!
Нести ж на руках – чоловіку!

Хай буде дарунок для нього.
До діла. –
Носити любов
Не як хрест! А як тіло:)))