Пісня

Вдягла намисто горобина –
Яскравим полум’ям горить.
Як необачно ми робили,
Втрачаючи безцінну мить.

Приспів: Бринить рапсодія осіння
І струни пам’яті торка...
Ми вже чужі, чому ж донині
В твоїй руці моя рука?

Колись мелодія лунала
ВеснЯним гімном у серцях,
Та зрада мрії обірвала –
Іду і плачу на вітрах.

Приспів: Тепер рапсодія осіння,
Неначе реквієм, звучить.
Холодний вечір темно-синій
Назовсім хоче розлучить.

З тобою нам не по дорозі –
Жар-птицю мрієш упіймать,
Але ні ти, ні я невзмозі,
Цих рук надовго роз’єднать.

Приспів: Сумна рапсодія лунає
Під шум осіннього дощу.
Як буду жити, я не знаю,
Але прощу і відпущу.
2012

На міцних, ще не втомлених, крилах,
Наче кінь легендарний Пегас,
Наша юність кудись відлетіла,
Не питаючи дозволу в нас.

В метушні, в повсякденних турботах,
Між навчанням, коханням, дітьми,
Отакого життя повороту
Не відразу й помітили ми.

Хтось, у відчаї, встиг постаріти:
Адже юність покинула нас!
Ну, а той, хто цього не помітив,
Залишається юним весь час!

2010

"From a Distance" is a song written in 1985
by American singer-songwriter Julie Gold.
The song also became subject of many interpretations
with the most famous being the Bette Midler
version in the United States

Translation:

звіддаля лиш
зелено-синій світ
на вершинах білій для нас
звіддаля лиш
пливе до моря лід
і орлу вже летіти час

звіддаля лиш
є гармонія
що відлуннями іде
в голосах надій
в голосах за мир
в голосах усіх людей

звіддаля лиш
маємо ми все
все що б не захотів
і немає ні зброї, ні бомб, ні чуми
ні голодних ротів
звіддаля лиш
інструменти ми
маршируємо і цей
чути спів надій
чути спів за мир
чути спів усіх людей

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

звіддаля лиш
що не друг то мій
та між нами іде війна
звіддаля лиш
спробуй зрозумій
за що бій оцей у нас
звіддаля лиш
є гармонія
що відлуннями іде
всіх надій мотив
у любові ти
в серці кожного з людей

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

[Заникаючий повтор]

From a distance
The world looks blue and green
And the snow capped mountains white
From a distance
The ocean meets the stream
And the eagle takes to flight

From a distance
There is harmony
And it echoes through the land
Its the voice of hope
Its the voice of peace
Its the voice of every man

From a distance
We all have enough
And no one is in need
And there are no guns, no bombs and no disease
No hungry mouths to feed
From a Distance
We are instruments
Marching in a common band
Playing songs of hope
Playing songs of peace
They are the songs of every man

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

From a distance
You look like my friend
Even though we are at war
From a distance
I just cannot comprehend
What all this fightings for
From a distance
There is harmony
And it echoes through the land
And its the hope of hopes
Its the love of loves
Its the heart of every man

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

[Repeat to Fade]

(Written by Hugo Peretti, Luigi Creatore, and George David Weiss)
The melody is based on "Plaisir d'Amour" (1784),
a popular romance by Jean Paul Egide Martini (1741–1816).

Translation:

спіх це сміх скаже мудрий вам
люблю тебе ради на це нема
чи не гріх
дати життя словам
люблю тебе ради на це нема

ріки потекли у свої моря
де ми не були
манить ясна зоря
ось рука і життя тримай
люблю тебе ради на це нема

ріки потекли у свої моря
де ми не були
манить ясна зоря
ось рука і життя тримай
люблю тебе ради на це нема
люблю тебе ради на це нема

Original:


Wise men say only fools rush in
but I can't help falling in love with you
Shall I stay
would it be a sin
If I can't help falling in love with you

Like a river flows surely to the sea
Darling so it goes
some things are meant to be
take my hand, take my whole life too
for I can't help falling in love with you

Like a river flows surely to the sea
Darling so it goes
some things are meant to be
take my hand, take my whole life too
for I can't help falling in love with you
for I can't help falling in love with you

Songwriters:
Joseph Kosma (Music)
Jacques Pr;vert (French lyrics)
Johnny Mercer (English lyrics)
Some other singers:
Joan Crawford, Nat King Cole, Frank Sinatra, Eric Clapton

Translation:

глянь у вікно дме листя вітер
гарячих фарб осінню гру
терпке вино цілунки літа
тепло твоїх засмаглих рук

вже тебе нема безмежна мить
на пісню жду стару зими
я сумую по тобі кохана(ий)
коли листки ніби ми

Original:

The falling leaves drift by the window
The autumn leaves of red and gold
I see your lips, the summer kisses
The sun-burned hands I used to hold

Since you went away the days grow long
And soon I'll hear old winter's song
But I miss you most of all my darling
When autumn leaves start to fall

(French addition to the song, I skipped it )

C'est une chanson, qui nous ressemble
Toi tu m'aimais et je t'aimais
Nous vivions tous, les deux ensemble
Toi que m'aimais moi qui t'aimais
Mais la vie s;pare ceux qui s'aiment
Tout doucement sans faire de bruit
Et la mer efface sur le sable les pas des amants d;sunis

приховано
кривитися од відчаю
слів не губити затискати їх
зубами і вдавати сміх
який від посиніння рідшає

прикованим
скрутитися калачиком
не підпускати вітер до грудей
нехай собі у ніч іде
як до чужої хати мачуха

дивитися
губитися дитиною
коли торгує тілом біднота
іконки сохнуть по кутах
за пусткою і павутиною

навчитися
молитися за всіх і вся
коли петлю стягнув блатний базар
фільтрований як в образах
властивість ніжністю привитися

знеможено
іти аж сонце виросте
освітленим із ніг до голови
мене вогонь благословить
людської доброти і щирості

стривожений
у ньому я палатиму
до перших зойків рідних при труні
до хвиль в золі що по мені
розчулений до атома

6 Червня, 2013

ох ці чоловіки... в них звір жаги один
їх манить в ній оранж балеток линних
кислотні кольори що наче жовті сливи
мигають погляди на літаву ходи

на зачіску на блиск очей примхливих
на сукню що стрибає поміж хмар
коли струнка постава в ній римар
то всім смеркає подих до дружини

цей блиск очей ця медоносна гра
тече по по тілу терпко й веселково
метеликами вій випещується повінь
вона ще дівчинки нескошена трава

та хіба вбачить камінь хоч один
що висне на душі важким коралом
вона зализує свої колищні сиві драми
мережками білизни в зореплин

бо барви Києва зависли між дощів
бо наче шов на серці чорний шов
в куточках уст хтось таїну знайшов
а він як всі по болю йшов та йшов

Груша тінь кидала коло хати,
Спів пташиний линув з висоти.
А у хаті помирала мати…
Мамо, мамо, як Вам помогти?

Як би вгамувати Ваші муки,
Як приспати болю каламуть?
Цілувати похололі руки
І востаннє в очі заглянуть?

Боже правий, дай терпіння й сили…
Ви вставали, мамо, до зорі,
Все життя нам, мамо, відсвітили…
Небеса відкриті угорі…

Усміхнулись, як колись малому –
Спазм у горлі, біль і каяття.
Дали образ, як поїхав з дому –
Я молюсь до нього все життя…

Тільки сльози душать від безсилля,
Тільки думка – за усе прости…
Налетіла, зашуміла хвиля…
І понесла у чужі світи…

Буде сонце, буде сніг від вишень,
І співати будуть солов’ї…
…Вітер стрічку на вінку колише –
Від Івана і його сім’ї…



14.06.2013

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2
Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А роби маленьку добру справу,
Пригортай до серця Україну
В цю добу незатишно-імлаву.

3
Тобі у вірності й любові
Я не клянуся, рідний краю, –
У кожнім писаному слові
Душі частинку я лишаю…

4
Я обрав застарілу тему –
Розпинаюся на хресті…

Видно, роки мої не ті,
І не вписуюсь я в систему,
Де всі грішні тепер – святі.

5
Пишу,
Щоб не мовчати в самоті
І не забути голосу
Звучання
Й до крапельки не витекти в мовчання
В кінці своєї хресної путі.

6
Нічого вже не маю.
Тільки слово.
І те змаліло, втратило в ціні.
Мовчання золоте невипадково
Усе частіш відповіда мені.


2001

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в торбинці,
І сміються негри в Гваделупі
Так, як не сміялись українці…

Над гаями ніч гуляє глупа –
Все бунтарське владний сон прикоськав,
І гримить в зеніті вічна ступа,
І літає відьма конотопська…


2000

Накуплю йодованої солі , -
Є у мене грандіозний план:
Посипати безнадії кволі,
Аж до глибини сердечних ран.

Чудодійні ліки це, - направду,
Неприємні, люті, але все ж…
Чесне слово, до куща троянди
Із-за солі змій не підповзе.

22:15
13.06.13

…Щось не так ти намріяла, дівчинко, щось не те…
Хтось образив тебе і, як лезом, скосило…
Екзальтовано знову шепочеш комусь: «Je T`Aime…»
А постскриптум – написаний білим чорнилом.

Не облудне воно, не осудне… та щось не так…
Щось не те, що повинно було здійснитись…
Чорно-білі стежки, все не так і чомусь не в такт.
Не кори себе, дівчинко, і – не скорися.

Чи осінній, чи літній, та буде він тільки дощ
Життєдайний завжди, а для когось холодний…
А про інше й не мрій, запізнілі слова твої щось
вже шепочуть на щастя комусь і на долю…

Хай не буде в слові лжі ні йоти.
Пам’ятай, що слово – бумеранг!
Щире слово обпікає йодом,
А брехливе – сіль до свіжих ран.

І дарма, що гірко слухать правду,
Некрасиву, прикру, але все ж...
Чесне слово вернеться в троянді,
Підле слово змієм приповзе!

30 грудня 1986 року

Не в Придніпров’ї народилася,
А прижилася я на цій землі.
Вона для мене нині рідна, мила,
Тут щастям усміхнулася мені.

Люблю Кільчень в зелених берегах
І плавні повноводної Самари,
Замріяно-прозору, мов сльоза,
Оріль-красуню, і Сури заплави.

Багатий край - усім він гарний:
Степами, ріками, а ще людьми.
Не кращі він часи переживає,
А я все вірю, що воскреснем ми.

Якою славою гриміли і козацтвом,
Як гідно на своїй землі жили…
Нам дав Господь і щедро, і багато,
Що бути бідними не маєм права ми.

І хоч не тут я народилася,
А край цей віддано люблю
І у його могутню вірю силу,
І осяйну, окрилену зорю.

1998р.

Лежу в саду, укритий небом,
спиваю сіна аромат
і намугикую хвалебно
з нагоди свята. – Благодать!
Бо байдикую сміло нині:
мене, робото, ти не руш.
Одна турбота – ягід жмені
дарує жимолості кущ…


13.05.2013

Живу я на хуторі, чули, мо’, біля Диканьок –
Там зграї вовків завивають, як місяць уповні...
Вони до оселі підійдуть найближче під ранок -
І я зачинюсь, побоявшись поткнутись назовні..

В ту повню тесляр цілу ніч молотками гамселить,
Неначе ті цвяхи мені забиває у скроні...
Я потім ходжу, мов сновида, невиспана, сонна -
І мрію втекти у міста, передмістя чи села.

Та як утечу – навкруги болота й трясовиння,
Сніги по коліна і води розталі по плечі...
Піду я у погріб, де бочки коньячні та винні,
І їх відкоркую – й отямлюся десь аж під вечір.


13.06.2013

Ти в юності жар-птицею була,
І ледь торкнувся я твого крила.
Сьогодні ти у сад мій прилетіла,
Бо з рук моїх роси не допила.

* * *
І досі пам’ятаю голос твій,
Зберіг сузір’я – сяяло з-під вій.
Воно у небесах душі моєї,
І я натхненний, ніби чудодій.

* * *
Яке це щастя – мати інтернет!
Ні, не тому, щоб знали: я – поет…
А тут знайшло мене кохання юне, –
Ми знову творим юності дует.

* * *
І вірте чи не вірте, я незчувся,
Коли чомусь на землю повернувся.
Але побачив помахи крила, –
І вже ніколи з неба не вернуся.

* * *
Хто не кохав, не зможе той літати.
Покинеш марно ти свої пенати,
Якщо забув про небо юних мрій,
Напевно, це твоя найбільша втрата.

* * *
Сказала б ти мені хоч кілька слів,
Якби вогонь у серці пломенів.
Навіщо ж ти роздмухала, мовчунко,
Цей жар, який вже ледве-ледве тлів?

* * *
Немає в світі щастя без кохання,
Нехай згорить у полум'ї вагання,
І попіл весь розвіють хай вітри
На полі тім, що зоране зараннє.

Слова про осінь зношені, як листя
Воронячих пір'їнок в молоці...
Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.

Люблю це все:
Цей час, цей простір, жінку...
Оцю печаль веселу і земну.
На душу осінь – мед на сіль, шкуринку...
Відверте тіло, серця таїну.

Вина невинність і вогонь іскристий.
Листочка прохолодний місяць-серп.
Старенький сад.
Япончики-туристи із масками на душі і лице.

Ще й матюки багатоповерхові
Із придорожних бариків чудних.
Щось непоправне, темне й нездорове
Зривається із п'яної струни.

А разом з тим апостол діток – бусол, –
Мов хрест у небі, що літа літа.

Багаття палим.
Ти скидаєш буси...
І все... і все...
Ти ж також золота...

Історик – час повідує колишнє,
І, аби рух епох не помалів,
Щоліта мемуари сонцем пише
На аркушах смарагдових гаїв.

А світ – нев'янучий бібліотекар
Перстом вітрів гортає сторінки,
І на полицю неба вслід лелекам
У золоті складає залюбки,

Щоб читачі – одвічні пілігрими
Уникли горя міжусобних чвар,
Побачивши , що завжди є над ними
Отця благословенного буквар.

13.06.13

Липне час мухою в патоці
Дошки скрип - замкненість в пластиці
Ти вже звик бігати колами
Смак терпкий у слова ніколи

Дощ, туман, спека нездужала
Повінь там просто калюжами
Ти спитай пустка чи прірва то
Утікай - спалено, вирвано

Давній жмут страху і пошуків
Певно смутком повні кошики
Значить скоро прийде відповідь
Ніби знайдена мимохіть
2013

Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.
Знімаю буси ( все-таки спромігся!),
Вони ( нарешті!) у моїй руці.
Слова про осінь зношені. Сум`яття.
І на деревах листя теж нема...
Знімай, моя берізонько, і плаття,
Знімай сама...
...А поруч десь апостол діток- бусол -
Високе небо навхрест обійма.
І я уже захоплено дивлюся:
От молодчина - все зняла сама!!!
...Ще віршами на тебе помолюся,
Моя ти чарівнице золота...
Моя ти Муза ( Людочка чи Люся?).
...Літа...Літа...
13.06.2013

Весни лунають передзвони срібні
На журавлинім втомленім крилі.
Я чую по ночах, як кличе рідний
Знайомий із дитинства спів землі.

Одвічна пам’ять отчого порогу,
Де стежка загубилася у снах.
А з пройдених доріг-одна дорога,
У сині чебреці в рясних лугах.

Усе прожите знову воскресає,
Душа – немов ромашки білий цвіт.
Від скверни й смутку знову оживає,
Я забуваю стільки маю літ.

У трави падають ясні зірниці,
Пташиний щебет лине звідусіль,
Бабусі пісня світиться з криниці,
Вбирає серце радощі і біль.

Відлунням давня пісня озоветься,
На недосяжнім березі ріки,
Душа моя присмучена сміється
Крізь сивочолі пройдені роки.
09.12.2012

На кленові листя рідіє,
Безлисті шипшини кущі,
Калина, мов жар, пломеніє,
Полощуть осінні дощі.

З берізоньки листя спадає,
Летить хризантем ніжний цвіт.
Здається, немов догорає
Осіннього золота світ.

На жаль, вже ніхто не ночує
В пустому лелечім гнізді,
Лиш вітер всю ніч бешкетує,
Шумлять ясени молоді.

Весною всі дні клопотали
Лелеки, будуючи дім.
Соломкою дно вистилали,
Щоб затишно жити у нім.

Удень і вночі нескінченні
Лелечі розмови велись.
Про край найдорожчий, священний,
Де ввись перший раз піднялись.

Затьмарилось небо глибоке,
Дерева в тривалому сні.
Сумує гніздо одиноке,
Чекає приходу весни.
05.12.2012

в чужім городі рік триває п’ять
в чужій господі рік триває вічність –
для звиклого – зразково канонічну:
стебло плюща ( нехай лише дотично)
повзе одним із нинішніх розп’ять

в твоїм саду навали каменюк
накиданих cусідською рукою
на нескінченність міжусобних воєн

твій сад тепер на поле перекроять
у мінне поле
дружніх
щирих
рук

Безтілесна,
безсловесна,
фантастична,
феєрична,
філігранна,
бездоганна,
піднебесна,
серцескресна
мУзика – така…
О скрипалику-
скрипАлю,
так обпалиш,
що ні жалю,
ані болю.
Душу вволю,
розпросторю,
знов повтОрю:
мУзика – така…
2013

Цей дощ не ллється,
а зрина увись,
летить у небо
недостигле літо…
Ніч відступає…
Тихо помолись,
оту печаль потрібно пережити.
Чомусь не чуєш більше
за плечем
ласкавий подих
янгола твойого…
Ти сам на сам
із літом і дощем,
де очі в очі дивиться дорога.
Скресає біль, але вряди-годи
перемовчи плачі,
щоб мати змогу
спитати світ: вертатися куди?
І перейти посвячену дорогу…

Село спалили поляки.
Нащадки не забули.
І повертають в ті роки,
Про які то їхні батьки,
Що в чужині заснули
співали, коли ще жили.

З земель дідів нас вирвали,
Щоб зів’яв кущ калини
Там, де століттями жили,
Віри і мови берегли.
І в тому наша вина?
Не соромлюсь тої вини!
29.05.2013р.

Це страшно, коли помирає
Велике, палке почуття.
Здається, що більше немає
Ні сяйва, ні сенсу життя!

Ті дні, ті недоспані ночі ...
Розбитого серця не жаль,
А жаль, що відкрилися очі,
І серце скувала печаль.

У відчай впадати не стану.
Життя – воно, мабуть, таке:
Завжди, чим солодша омана,
Тим більше прозріння гірке!

Та хочеться сонцю радіти –
Тепла його стане на всих!
Ще друзів хороших зустріти.
Ділить з ними пісню і сміх,

У злеті розправити крила,
Безмежну долаючи синь.
Поезіє, подруго мила,
Розрадь мене і не покинь!

2012

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й квасоля,
Звукове мереживо серпанку
Коники приносили із поля.

А під вечір наша корівчина,
Що сама на вигоні гуляла,
Лагідними шпанськими очима
Нас на добрі сни благословляла.

Пижмо напинало шати пишні
Над землею, приховавши зайве,
І стікали кров’ю шпанські вишні
У мертвотно-місячному сяйві.


2001

Мальовниче містечко стояло,
Заглядаючи в русло ріки,
I про нього завжди пам’ятали,
Пропливаючи в Січ, козаки.

На порогах їх «чайки» тріщали,
«Обережніше, кремінь! Ти чув?»--
Так вони своїм друзям кричали,
А вчувалося всім: «Кре-мен-чук!»

А коли сотник Кремінь навалу
Ненависних татар відігнав,
«Кремінь чук» – тут фортецю назвали,
А Славута – Дніпром тоді став.

Те містечко росло, будувалось,
Стало долею, домом для нас,
Бо невпевнених, юних приймало.
Наче рідну, зустрів мене «КрАЗ»*.

Кременчук! Його парки, бульвари,
А навколо соснові ліси.
Не спотворили навіть базари
Чарівної тієї краси.

А Дніпро! Золоті його пляжі
I зелені його острови --
Рай земний, бо інакше не скажеш!
Мабуть, згодні зі мною і Ви?

2010

Де кропива позацвітала біло,
Жалкі до сонця тягнучи долоні,
Тендітний кущ калиновий несміло
Розкинув руки-віти на осонні.

Весь у віночки вбраний, як на свято,
Весну вітає поглядом ласкавим.
Його маленькі пуп'янки завзято
Повиставляли щічки зеленаві.

Та скоро тепле літо щонайдалі
Гайне поривно слідом за весною,
І ти, калино, зодягнеш коралі,
Аби помилуватися собою.

А потім осінь закурличе з гаю,
Сумне ридання стримати не в змозі...
Стою я поряд із кущем... Зітхаю...
Бо і моя вже осінь на порозі.

13.06.2013р.

Вельми шановний пане «П»
За те, що любиш ти моє
Не жди подяки ні від мене ні від сина
Колишню шаблю і вогонь
Запам’ятав тому долонь
Глянь не спішить, бо це була твоя провина.

І виправдання знай нема
Що завірюха, що війна
Гордість твоя сіла тоді на нашу Волинь
Народ молився і терпів
Помста породжувала гнів
Коли ти руйнував церкви наші і школи...

Земля яку ти нам забрав
І колоністам своїм дав
З перших років сіяла в людях ворожнечу
До тих що на княжій землі
Насилали свої сім’ї
Насильством влади, тобто знов вогнем і мечем.

Терпіла Волинь не твоя
У всі міжвоєнні літа
Народ український чекав на день свободи
І коли прийшла світова
Народ повірив в своє я
Знай таке право є у кожного народу.

І родивсь злочин в час війни
Гинули волинські сини
Горіли села і оселі мого краю
Промовляв злочин в час війни
Я в правдах шукаю вини.
Для злочину все таки виправдань немає.
04.06.2013р.

«Мій сину!» – пишу…
А серце шепоче: «Любий синочку!».
Думки, на відміну від слів, долітають до Бога...
Цей вірш – ніби спроба вишити шовком сорочку,
Яка буде тільки в тебе, і більше ні в кого.
Її не зречися й тоді, як мене вже не буде.
(Багато хотіла сказати – слова повтікали...)
Я хочу, мій сину, аби ти пішов межи люди,
І щоби вони тобі вслід, крий Боже, не наплювали…
Пробач мені, сину...Раніше того не казала...
Для значно добрішого світу тебе ростила.
Нелегко буде в житті (про це з пелюшок ще знала),
Тому і слова ці пишу, неначе відрощую крила.
… А ти не соромся, що здатний добро робити,
А ти не зважай, коли скажуть, що це «не в форматі…».
Я знаю, ти зможеш, сину, попри те, що так складно жити,
Ангелів, посланих мною, втримати…в серці…і в хаті…

Панорама з пташиних висот
Відкриває задуму марнот,
Заплітає у зелень зірок
Неосяжний безжурності крок.

Блискавиці коштовні списи
Буревіями креслять миси,
Розбудили всегласні хори
Зачаровані вітром гори,

Затуманене в хвилях море
На пісках золотого твору.
Повернути не можуть звуки
Трунок лЕгкий міцної злуки.
2013

Нехай на шляху стіна,
Лиш гулко кричить луна,
Не гнеться пряма спина.
Чия тягарем вина?

Летить повз мету стріла,
Ведуть на забій вола.
Чи виручить могорич
Вид виру чужих облич?

Шумить круговерть брехні,
Живем у страшному сні.
Бажання кличуть з вітрин,
Аж поки не знаєм цін.

Аж поки не вдарив грім,
І пустка твій рідний дім.
Холодний безмежний світ,
Одвічний п`янкий політ.
2012

Це повернення сезону дощів -
Вікна кричать моєї домівки.
Хто ж ти така яка без ключів
Входить до оселі чоловіка і жінки?

А давай без імен –
Коливають парфуми урбану образ,
У вікнах вогонь дає Прометей,
Щоб відчепити груду образ.

Суєта це не ми, німий
Той, хто метушню відчуває, як спокій
Своїм повсякденним словом - не мий -
І зустрічатимеш простору дотик.

Галасливі квартири в полоні сімей
Паливом тхнуть гнітючої сірки,
Вікна кричать стоном людей -
Миттю від цього падають зірки.

Б’ють капюшони дурманом на сполох,
Крони дерев активують багаття,
Найкращим вчителем стане ворог.
Погляд ведеться на спокусливе плаття,

Буря спокою кидає зародок
В глибинну ущелину засухи везіння.
Це посилання – винагорода -
Без оголошення на потрясіння,

Спасибі, спасибі за кожну мить,
За кожну новину, за кожний подих
Навіть, коли нестерпно болить.
Я споглядатиму Єдиного дотик

І не наосліп, нів’якому разі,
Авангард вірний вказує напрямок,
Смакую буттям в нічному джазі,
Яке показово виставлено на ярмарок.

Тут безкоштовна осіння цнота
У струнах незграбного контрабасу,
Кожна краплина - це нота,
Яка змиває будь-яку образу.

2012

Літо ягодами стигне:
Хоч, бери до рота,
А не хочеш, консервуй
З ягоди компоти.

Господарка роботяща
Посилає сина
Вишню стиглу обірвати
В садку з деревини.

Підліток вже на підході
Скоро й дівку брати,
А все дивиться на вишні,
Й не береться рвати.

-Нарви вишень! – Йому мати
Наказує знову.
-От пристали, взяти й рвати,
Ця вишня зимова!

-Як зимова? Щойно в днину
Стала постигати...
-Зимня вишня тому зимня,
Що не хочу рвати!

Мати блиснула по шиї:
-Годі фіті-міті,
Мав би татко зимні єйці,
Жив би ти на світі?!

Поки стигле треба рвати
І не мудрувати,
Бо на зиму добре літо
Гріх перекладати.

2013р.

Я кожен день убиваю спробу
Ходити прямо, дивитись рівно.
І все ховаю в подерту торбу:
дорогу першу і третіх півнів.
Міста городять себе од згуби
Чи то валами, чи то ровами,
І завжди ставлять питання руба:
Або ви з нами, або не з нами.
А люди часто питань не ставлять,
І не говорять одні до одних,
І потім ходить захрипла пам'ять
Попід хатами і по городах
І каже: "Мусиш нове почати,
Бо щось загублене і зітерте".
А думка крає: "Чого ж мовчав ти,
Чому не крикнув нічого смерті?!"
Бо як захочеться говорити,
То вже на цвинтарі простувати,
І там саджати слова і квіти,
І викорінювать постулати,
Коли намарно. І річ не в тому,
Що не любили одне одного.
Бо це була кругосвітня втома,
І більш нічого.

Осінь - краля золотоволоса,
В люстро річки тихо загляда…
Пам’ятаєш, мій коханий, роси?
Пам’ятаєш? Ніч, місток, вода…

Край чарІвний, де ми зустрічались
У літа щасливі, молоді,
Де в коханні вічнім присягались,
Мов на Біблії, на тій воді.

Та ріки моєї чиста просинь
В сиву далечінь сливла давно.
Літо відцвіло, минає осінь
І зима вже стука у вікно...

Закружляли жовті заметілі.
Нас з тобою доля розвела,
Швидкоплинні роки пролетіли
З іншим, без любові і тепла.

2010

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку -
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину...

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так досмертно люблю Батьківщину?

Рання осінь буває такою,
Коли, де-не-де, в кронах беріз
Блисне іскрою лист золотою,
Наче в жінки, іще молодої,
Перша паморозь в розкоші кіс.

Сяють жовті, духмяні гвоздики,
Чорнобривці на сонці горять,
В синім небі хмарки ясноликі
Та птахів заклопотаних крики
І засмучених соняхів рать.

Чути в лагіднім «бабинім літі»,
Перший подих осінніх вітрів.
Все збулось, та ще хочеться жити,
Щоби хтось у холодному світі
Твою душу коханням зігрів.

2012

Оченята хитро мружить
Онучатко миле,
І від цього за спиною
Є у мене крила.

І хода стає легкою -
Іду до онука,
І уся від щастя млію,
Як беру на руки.

Як його я пригортаю
До свого серденька,
То роки мої тікають -
Знову я маленька.

І не віриться мені,
Що літа минають.
Ці щасливі оченята
Сум мій відганяють.

2009р.

Коли осінь плете мінори,
Тоді вулиці плачуть листям,
Тоді довгі доріг коридори
Мають досить вільного місця.
Тротуари стікають слизом,
Язики повиймавши з рота.
Сонце ходить босоніж низом,
Сонце − з присмаком чорноболота.
Коли осінь плете мінори,
Тоді небо озвучує Баха,
Тоді смутку розсипані спори
Лізуть в душу, як у дім падишаха.

Вирву клаптик паперу з ночі,
Витру очі від сліз вчорашніх
Й запишу я життя охоче
По-новому… Хай падають башти,
Хай дивуються люди навколо
І ховають від сорому погляд
Кожен свій… А я знову і знову
Починатиму себедогляд.
І не будуть вже зорі повиті,
Місяць спати піде без цілунку,
Я ж зберу якось радісні миті
І повішу над ліжком в пакунку.
Себеспокій втамується в душу,
Зацвітуть у саду орхідеї.
Відтепер я по-іншому мушу
Ритм новий задавати ідеї.

Мовчить мій Бог у серця глибині...
Мовчить, не озивається до мене.
Не повзають мурахи по спині,
не котиться сльоза, а повні вени
несуть німотний крові колобіг.
Клубки думок спустошення спиває...
Гіркі знання гостями на поріг -
Звідкіль ви є: із пекла чи із раю?..
О... родить доля біди від добра!
Даремно Янгол роздирає крила
у порятунку душ - лиха мара
немилістю глухою полонила...
Мовчить мій Бог... А серця перестук
відлунює тупим напасно болем.
І ллється гріх із милості до рук,
і сіється жура життєвим полем.

2013

Без тебе Всесвіт –
незагойна рана,
осінніх злив холодна каламуть,
дитя, загублене
на вулицях незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.
Без тебе я –
лелека на подвір’ї,
де раптом всохли зоряні сади,
без тебе очі стали сірі-сірі,
ті, що були блакитними завжди.
Мій вічний гріх,
моя земна спокуто,
вустами долі творений намаз,
невже для того,
щоб твоєю бути,
я маю народитися ще раз?

…І довгий погляд на прощання.
І все. І все.
І нерозділене кохання,
Що душу ссе.

І ти така між юнаками
Струнка. Й твій сміх.
І мусить серце буть мов камінь,
Що б’є під дих…

І рік, і другий божеволій, –
Останній лох, –
І сподівайся: в Божій волі
З’єднать обох.

І добреду колись до краю
Я самоти,
Скажу: “Тепер я твій, мій раю,
Кохана ти…”

Жагуча мріє, ти далеко
Й ще не моя.
…Постій, не поспішай крізь пекло,
Хай краще я.

5-6 листопада 2001 року

отже морока ходити колом містерій
містер Індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулити до віршів ранок
права не маєш забути про честь і осанку
йдеш ти у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе парадоксальне безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вчора і до безодні
серце облизують тихоперсидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд –хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ці дні – як валізи, важкі від ваги і розлуки,
А часом пусті, як дерева – без плоду і листя.
І хочеться впасти, та скрізь незачинені люки,
І хочеться вити, та зграї вовків ходять близько.

Годинник – мов тесляр, цвяхи забиває у скроні,
Сумління – як вчитель, нагадує: мусиш, повинна.
І хочеться світла, та промені сонця ще сонні,
І хочеться тверді, та ґрунт по снігах – трясовиння.

Приходиш у банки, та ніц вітамінових позик,
А ліпше у погріб, там банки – свої, без почину…
І хочеться істин від тих, що спочили у Бозі,
І хочеться знати, чи є на землі цій спочинок.

19.04. 2013

Спішать літа у часоплині
Вервечкою тривожних дум.
На юних весен далі сині
Ліг золотий осінній сум.

В’юнкі стежки моєї долі
Приходять у короткі сни,
А небо падає поволі
На яблуневий квіт весни.

Де білі руки сад розкинув,
Сплять зорі на ряснім гіллі.
І теплий вітер з поля лине
На журавлиному крилі.

Біліє хата при дорозі,
Зорить віконцями у світ,
І у невимовній тривозі
Чекає вже багато літ.
06.12.2012