Заховали від світу сумнівні стосунки.
Гра на нервах не може будити в мені
поетичних мелодій чудні візерунки.
Суперечки закоханих — зливи грибні.
Четвертуєш мовчанням, караєш за вірність?
Гільйотина і то краще... раз, і нема!
Чи хіба гонорова, надмірно покірна? —
Пелюстково-вразлива душа, зокрема.
Приручив, то від себе тепер не відштовхуй,
бо піду і не знатимеш з ким я і де...
Пробиваються промені сонця крізь товщу
позахмарної висі, щоб небо бліде
розписати барвінками. Любчику званий,
випробовуй на міцність байдужу, стійку.
Кровоточить сльози́ не заштопана рана,
телефон в зоні смерті, немає зв'язку.

13.04.2025р.

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться”.
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Перса давно загубили звабу,
Тіло набуло вторинної цноти.
Ти у душі ще далеко не баба,
але ж лопата, город, субота...

Світоч – додолу, треба додому,
мати до хати гукає.
Серця судоми, вечір навколо
маревом долу стікає.

Піниться море, бри́зки угору,
хвилі до берега линуть.
Звірі – у нори, спати упору,
часу скори́вшися плину.

Тя́ма не хоче, громом гуркоче
лиця містраль обдуває.
Йдеться до ночі, світяться очі –
сил розлучитись немає.

Місяць у русі, йде по обру́сі,
о́кіл запалює зорі.
Кличе матуся і я здаюся.
Ніч порядкує надворі…

Я – розлучена,
ти – заочно одружений.
«Що отримаю я?» –
спитала себе після першої зустрічі.
Та прийшла на другу,
і стала тобі – двоюрідною.

Що отримала я –
писану торбу, спогадів повну.
Про зненацька гарне кохання,
без юнацьких драм і емоцій.
А ти – залишився вірним їй,
тій, котра завтра повернеться – рідній.

На перших порах
ти будеш плутати імена.
По минулих роках
звикатимеш знову до її тіла.
Та ще довго мій відчуватимеш запах,
доки мене не змиє вода.

Падає сніг на обличчя, на вії,
навертаються сльози на очі.
Тішуся, що однині й довіку,
я – не постарію.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
бажаною і красивою.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
декілька років рідною.

2025

То дороги кінцівками місиш,
То дивана сідницями треш, –
Ятаганом увігнутий місяць
Серед неба спиняється теж.
Височить, як маяк, нерухомо,
Світло сіючи лиш навскоси, –
То у тілі немає утоми,
То не можеш набутися сил.
І рахуєш калорій останки
Ти, нездвижно сидячий, коли
Блискотить ледве-ледь до світанку
Місяць, вкритий серпанком імли.
12.04.25

Депресій смуга і образ
Чомусь урвалася раптово.
Ти помудрішала ураз,
Веселим, ніжним стало слово.

Немов збагнула, що життя --
Всього лиш мить короткочасна...
Кохаймося до забуття,
Моя ти зоре непогасна.

Допоки ще горить вогонь
Шаленством юного завзяття,
Візьми тепло моїх долонь,
Хай розірветься зло на шмаття...

І спопеліє від жаги,
Сердець очищення живого...
Цвітіння ЩАСТЯ навкруги
Буятиме по волі Бога.

І заяснілий небокрай
Так усміхнеться він казково...
Ходім, коханая, у рай,
Під те склепіння веселкове,

Де сам Ярило золотий
Легким пестливим вітровієм
Благословить у парі йти,
Ворота раю нам відкриє!

11 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Силкуються вернутись холоди,
Морозами лякають наостанок,
Та ми ж набідувались до біди.
Опісля ночі – все одно світанок.

Заколотилось – друзі, вороги,
Безпринципні, безликі і колишні.
Але весніє і на ладан дише
Закон «общепонятної» тайги.

Я по коліна у воді.
Моя душа давно померла.
На шиї - амулет із шерлу,
Єдиний чорний. Білі перли
Радіють, поки молоді.
Я по коліна у воді.

Чіплявся за бездушну тінь
Я безпорадною рукою.
"Не йди, благаю! Будь зі мною!"
У серці з піснею сумною,
Один із немічних створінь,
Чіплявся за бездушну тінь.

Шалене танго танцював
Я з кимось у порожній залі.
Чужі обійми. А що далі?
Ніхто не грає на роялі.
Без терцій, септим та октав
Шалене танго танцював.

Відспівує мене орган.
Не відігрів я власну зиму.
Мовчання вклалося у приму.
Для себе склав смертельну риму
Крихкий, вразливий грубіян.
Відспівує мене орган.

Я по коліна у воді,
Холодній, темній, непрозорій,
Творець несприйнятих історій.
Вже не закоханий, а хворий,
Сповідуюся самоті.
Я по коліна у воді.

Весно, весно моя безсиренна, якими шляхами ти
Пробираєшся вперто глибокими вирвами-ранами?
Чорний крук не дає тобі крила лелечі розпрямити.
Та щодня виглядаю тебе я годинами ранніми.

І як сонце увись підіймає свій обвід золОчений,
Виглядаю тебе, весно мирна, й при місяці срІбленім,
Придивляюся в ночі морозні - чи йдеш по обочині,
Чи ведеш із собою додому солдатика рідного?

Соколятку-синочку, натомлений, щоки обвітрені...
Пробирає весна безсиренна стежину до хати нам.
Молитвами своїми я шлях її довгий помітила,
Ніби стьожками серця гарячого. Ними ступатиме.

Квітень. Ранок. Вітер. Сніг.
Холодно до дрожі.
Показати на поріг
Лютому не можу.
Білосніжна бахрома
Позбавляє зору, –
Видалятися зима
Не бажає з двору.
Засніжило навесні
І похолодало, –
За весною день при дні
Бідкаюсь помалу.
11.04.25

А вербові гілочки
Вже складені в букети,
Із ними кожен поспішить
В неділю цю до церкви,

Щоби усі їх посвятить,
Це ж бо заслін злим духам.
А далі пасочки пекти
Всі господині будуть.

Приготувати писанки
Теж треба неодмінно.
Стрічатимемо залюбки
З молитвою Великдень.

2025 р.

Стукає серце шпарко:
Спогади - товарняк.
Тягнуться гулко, різко...
З втомою позаяк.

Позаминулоріччя
Все ще у груди б'є
Важко-тугий наплічник.
Все що несемо - своє.

Omnia mecum porto.
Сильний, бездумний шляк
Трафив доволі моцно -
Щоб найсильніший вкляк.

Най ті шляки трафляють
Тільки чужинську тлінь.
Вартії не вклякають.
Сильні ж ідуть на ви.

Погань зникає баско:
Згарищем пишних бань.
Буде їм замість щастя
Тисячоліття гнань.

Стукає серце шпарко...
Сил вже, здається, катма.
Тільки крокуй без упину,
Бо за спиною пітьма.

Хутко, невпинно, гордо-
Так, як крізь пекло йдуть.
Буде, тобі, Народе,
Безліч щаслих майбуть.

Вірш покладено на музику Сергія Степаненка.

https://youtu.be/VGCdBAGKmn4

 
Було люду на явленні Безумця
Казав, на місці старому стрічаємося
Убравсь у мережива і сатин у ремінцях
Чоло в небеса, усміх на півлиця
 
Казав оце:
”Леді й джентльмени, принцеві зле“
Стоячи на брамі, отам де склеп
Глянцуючи .38-го:
”Трофей
Од самого Джеcі Джеймса“
 
 
 
 
 
 
 
 

Орбан, дідько б його взяв, витріщивши очі
Українське Закарпаття захопити хоче.
Грає в нім москальська кров, бо всі ж добре знають,
Що угри із москалями спільних предків мають.
Тож і тужиться аби світу доказати,
Що на землі українські може право мати.
Не він перший. У часи тепер давні, грізні
Пам‘ятаємо, як угри в наші землі лізли.
Намагались ласий шмат собі відхопити.
Та не один утікав, нами добре битий.
Пригадалася оце історія давня,
Як Мстислав Удатний був – князь галицький славний –
Із уграми воював, що нахрапом пхались,
Славний Галич захопити собі намагались.
Слід сказати, що й без «наших» там не обійшлося.
Жадібним боярам владу захопить вдалося.
Хоч народне віче тим містом керувало
Та над вічем ті бояри свою владу мали
І вертіли, як хотіли. Завжди намагались
Так зробити, щоб при владі вони і зостались.
Як запрошували князя – того вибирали,
За яким велика сила аби не стояла.
А, ще краще, з-за кордону, від угрів просили.
І тоді уже робили, що лишень хотіли.
Бо в угрів своїх проблем тоді вистачало
Та й високії Карпати угрів відділяли.
Щоб на місто князі руські та й не зазіхали
(Хоча вони повне право княжити там мали,
Бо ж то було місто руське від прадіда-діда),
То бояри, а за ними горлопани слідом
Голосили: «Прийдіть угри, бо нас притісняють!»
А угри сидять у Буді, тільки те й чекають.
Тож угорський король Андраш Коломана-сина
Відправив, аби очолив галицьку дружину.
В ті часи Мстислав Удатний в Новгороді правив,
Від москальського свавілля захищав державу.
Вже тоді (хоч москалями ще, навіть, не звались),
Князі їхні, як ординці, в чужі землі пхались.
Удалось Мстиславу військо чимале зібрати
І на Липиці добряче клятим чосу дати.
Москалів побив, одначе в місті не зостався,
А дружину взяв і Галич визволять подався.
Час був вдалий – король Андраш подавсь в Палестину,
Визволяти Гроб Господній, залишивши сина
Без помочі. А тут саме вісті прилетіли,
Що веде Мстислав на місто чималеньку силу.
Як дізнались про те угри, кинулись тікати,
Тож без бою удалося йому місто взяти.
Взяти взяв та ненадовго. Бо ж бояри кляті,
Коли довелось Мстиславу в похід виступати,
Запросили знову угрів правити у місті.
Ті із радістю прислали чималеньке військо.
Ще і ляхів запросили, щоб їм помагали.
Отож Галич у Мстислава угри відібрали.
Завдали бояри лиха галицькому краю.
Коли туди-сюди чуже військо по нім промишляє
Та грабує, та вбиває – то радості мало.
Та бояри тільки радо руки потирали.
Мстислав же з тим не змирився, з силою збирався,
З Володимиром смоленським в похід домовлявся.
Як зібрали вони сили, так і поспішили.
Ще і половців з собою піти запросили.
Як угри про те дізнались, до ляхів послали,
Аби ті до них скоріше в поміч поспішали.
Прийшли ляхи їм у поміч в чималенькій силі,
Вихвалялись, мов Мстислава вони вже побили.
Щоб до міста полки руські їм не допустити,
Вирішили їх у полі за містом зустріти.
Справа стали полком ляхи, зліва угри стали,
Ще і галичан до війська силою зігнали.
Поставили галичан тих між угрів і ляхів,
Боялись, щоб не розбіглись ті, бува від страху.
Для Мстислава не проблема було зрозуміти,
Що не зможе він так просто ворога розбити.
Треба щось таке встругнути, що військо вороже
Битися в строю єдинім проти них не зможе.
Тож з половцями й своїм полком за пагорб сховався,
Щоб угорський полководець про те не дізнався.
А «братичу» Володимиру велів виступати
Та полком своїм на ляхів хутко наступати.
Налетіли руські вої на ляськую силу.
Ті списами, як належить, руське військо стріли.
Побачили, що їх мало, стали натискати.
Довелось тоді смоленським воям відступати.
А ляхи все насідають, все сильніше тиснуть.
Не витримав полк смоленський натиск ляхів, звісно.
Стали швидко відступати, а ляхи за ними
Летять з криком переможним полками своїми.
Вже радіють перемозі. Скоро і пропали,
За пагорби смолян бідних, вбиваючи, гнали.
Як пропали ляхи з поля, Мстислав дав наказу
І його полки на угрів накинулись зразу.
Від удару кінних воїв угри подалися,
Але встояли і в рубці на мечах зійшлися.
А тут половці із ліва вдарили, і з тилу.
Із трьох боків полки угрів разом охопили.
Галичани ж, хто одразу кинувся тікати,
А хто кинувся на угрів також нападати.
То була уже не битва, а бійня кривава.
Вже за чверть години вої закінчили справу.
Кого з угрів перебили, кого в полон взяли,
А багато з Коломаном бігом повтікали.
Тільки з уграми скінчили, як ляхи вертають.
Дуже раді, переможні всі пісні співають.
Мстислав велів шикуватись до нового бою.
Велів прапори угорські піднять над собою.
Ляхи їхали спокійно, здобичі набрались,
Тож, звичайно, що на пастку і не сподівались.
А тут руські налетіли та стали рубати
І половці заходились також помагати.
А тут іще і смоляни назад повертали,
Вони з тилу ляське військо враз атакували.
Розгром був неімовірний. Полону набрали.
Половці коней найперше собі похапали.
Та й полону не цурались, втікачів ловили.
У Галичі не зосталось ворожої сили.
Тож Мстислав став князювати…хоча і недовго.
За три місяці знов угри пішли проти нього.
Коломан в великій силі підступав під Галич.
А в Мстислава проти нього сили зовсім мало.
Та й бояри позирали зі злістю на нього.
Не схотів, щоб постраждало місто через того.
Відступився, з «братаничем» у Смоленськ подався.
А Коломан знову в місті правити узявся.
Рік минув, Мстислав зібрався з князями другими
Та й подався воювати знову Галич з ними.
Коломан засів у місті, бо сильно злякався.
Битися у чистім полі вже не намагався.
Князі місто штурмували, не змогли узяти,
Отож розбрелися краєм, взялись руйнувати.
Попалили міста, села, що угри тримали.
Якщо угрина стрічали, то у полон брали.
Походивши, погромивши, назад повернули.
Галичани тим походом налякані були.
Угри їм не довіряли, відвертали носа,
А тепер і князі руські дивилися скоса.
Треба було обирати під ким далі бути:
Чи під руським князем, чи то під угрином лютим.
Бо ж Коломан заходився галичан схиляти,
Аби усім католицьку віру їм прийняти.
Забрав собор православний, віддав папським слугам,
Розігнав попів із церков по усіх округах.
Бояр і купців багатих замучив, ограбив.
Хоч бояри опирались католицтву слабо
Та народ у чужу віру не хотів пристати.
Отож разом до Мстислава узялись писати,
Аби прийшов захистити від наруги тої.
Мстислав київський зібрав всіх рідних, друзів своїх
І спитався: що робити та як поступати.
Всі рішили проти угрів військом виступати.
Князі тоді роз’їхались, щоб військо збирати,
А Мстислав послав у Галич уграм ультиматум:
Щоб гоніння припинили і церкви вернули,
Коломана в православ’я аби навернули.
Коломан же, замість того, став війська збирати,
Послав в Буду, послав в Краків помочі прохати.
Прийшли угри із Фільнеєм ( із угрів прислали)
На Русі його «прегордим», кажуть, називали,
Бо хвалився, наче Русь вся до ніг йому ляже.
Якщо ворога зустріне, то йому покаже.
Прийшов слідом Лєшек Білий із Кракова свого.
Рицарі, як на підбір всі, теж були у нього.
Тридцять тисяч їх зібралось Галич «боронити».
Здавалося, що зійшлися війська всього світу.
Мстислав часу теж не гаяв, зібрав військо грізне.
Окрім руських, половецькі ішли орди різні.
Князь великий вів те військо, що Києвом правив.
Князі овруцький, смоленський ішли в нього справа,
Зліва ішли чернігівці. Перед тою раттю
Рухався Мстислав Удатний з половцями й братом.
Поспішав, щоб йому першим Галича дістати.
Першому і довелося на бій йому стати.
Зустрів в полі загін угрів, полону набрався
Та про військо, про вороже новини дізнався.
Думали, що іще ляхи не встигли дістатись
Та узнали, що вже військо устигло з’єднатись.
Зайняло вороже військо вигідні висоти,
А навкруг висот низина – суцільне болото.
Та рішили князі руські, що бій мають дати.
Прийшли туди на світанку, стали шикувати
Полки свої. Князь київський Мстислав в середині.
Попереду князів «менших» поставив дружини.
Справа стали чернігівці полками своїми.
Зліва у строю смоляни і Удатний з ними.
Половецька орда стала у війська позаду.
Вона швидка, як не буде де у війську ладу,
Вона з поміччю устигне. Рушили помалу.
Скоро і вороже військо перед них постало.
Угри у блискучих латах у центрі стояли.
Ляхи Лєшека полками лівий фланг зайняли.
Справа стали галичани. Не дуже й хотіли
Та перечить Коломану тоді не посміли.
Бій розпочали поляки. Ударили сильно,
Так натисли – полки стали відступать повільно.
А поляки насідають, а поляки тиснуть.
А поляки над флангами вже руськими виснуть.
Мстислав київський побачив настільки погано,
Послав половців у поміч на цей фланг негайно.
Половці якраз устигли на полі з‘явитись,
З ходу вдарили й поляки мусили спинитись.
За тим часом чернігівці на місці топтали,
Бо болото перед ними іти заважало.
Зате в центрі ішла битва, угри насідали,
Полки князя великого їм протистояли.
То угри, було натиснуть, руські відступають.
А то руські знов на угрів сміло наступають.
Князь Удатний подивився, скільки лягло воїв
В бою з ляхами: атаки не втримать нової.
Тож говорить Ростиславу аби він тримався.
Сам узяв свою дружину, половців й подався
Яром, що заріс кущами, щоб лях не помітив.
Хотів він у тил полякам отим яром вийти.
Ляхам було не до того, щоб яр сторожити,
Вони усе сподівались ворога розбити.
Мстислав вийшов з того яру та на ляхів вдарив.
Хоч у нього війська мало, а ляхів, як хмари.
Ляхи сильно налякались, що ворог так близько,
Вирішили, що напало величезне військо.
Бігом полки розвернули супроти Мстислава.
А тут на них налетіли полки Ростислава.
З двох боків затисли ляхів і ряди зім‘яли.
Ляське головне знамено до їх рук попало.
Мстислав, тільки но дізнався, повелів підняти,
Щоби ляхів під знамено зусібіч зібрати.
Ляхи ж вирішили, наче їхній князь скликає.
Отож кожен під знамена коня припускає.
А тут руські їх і в‘яжуть, мов птиць на притраву…
За тим часом чернігівці теж пішли у справу.
Подолали те болото, що між них лежало
І на галичан зненацька силою напали.
Ті не втримали удару, стали розбігатись.
Більшості з них не хотілось з своїми змагатись.
Чернігівці не помчали тоді вслід за ними,
А із тилу налетіли полками своїми
На угрів. Мстислав Удатний теж не зазівався,
Тільки з ляхами покінчив, на угрів напався.
Оточили військо угрів та взялись рубати.
Коломану довелося у Галич втікати.
А Фірлея захопили, втекти не вдалося.
Багатьом полякам, уграм згинуть довелося.
Бо їх руські не жаліли і упень рубали.
Хоча тисячі їх також і в полон попали.
Звісно, руським теж дісталось, згинуло багато,
Хоча з ворогом не можна порівняти втрати.
Князі також бились сміло, за спини не пхались.
Навіть, київському князю у бою дісталось.
Хто живий лишився з угрів, в Галич поховались.
Руські князі облягати тоді місто взялись.
Стали його штурмувати, стали стіни бити.
А вороги намагались місто боронити.
Тричі Мстислав Коломана просив місто здати,
Бо інакше обіцяв він криваву розплату.
Але угри не здавались, на щось сподівались.
Хоч надії із днем новим все менші здавались.
Руські мури штурмували скільки було сили.
Заодно під містом річку перегородили.
Залишили без води їх. Місто запалало,
Але чим вогонь гасити у місті не мали.
Поки ішли оті штурми, велись перемови,
Вирішив Удатний дійство учинити нове.
В «тихім» місці, звідки руські ще не нападали,
Лучники зі стін дозорних непомітно зняли.
За ніч стіну підкопали і раненько-рано
Загін проліз тим підкопом до міста старанно.
Напалися на сторожу біля воріт раптом.
Перебили і ворота змогли відчиняти.
Як побачили то угри, кинулись з жінками
До своєї цитаделі серед міста прямо.
Вони її спорудили раніш круг собору,
Що зробили католицьким уже на ту пору.
Засіли за стіни угри, стали боронитись
Та на захід з надією на поміч дивитись.
Але помочі не було, а голод і спрага,
Замість воїв довершили переможну справу.
Угри тільки й попросили життя дарувати
Та і стали до ніг князя всю зброю складати.
Коломан теж мусив здатись. Полонених угрів
Роздав князь по своїх воях за їхні заслуги.
Коломана аж у Торчеськ сидіти відправив,
Аж поки за сина викуп король не приправив.
Половців не обділили: ті коней набрали,
Зброї, одягу та злата чималенько мали.
Ще й полону захопили та у степ погнали.
Тих нещасних вічне рабство у степах чекало.
Андраш, як почув про сина, то сильно грозився,
Навіть, військо готувати в похід заходився.
Та Мстислав сказав, як прийде, то тут і поляже.
Не посміла більше лізти сюди сила вража.
Галичани ж були раді та віче зібрали
Та Удатного на князя до себе позвали.
Став Мстислав той князювати над ними відтоді.
Недарма ж його Удатним прозвали в народі.

канони ікони іконостаси
поклони богу чи свинопасу
нема різниці нема границі
не б'ють поклонів лиш одиниці
не горблять спини не йдуть за тлумом
не товаришать з вселенським глумом
за те від віку і аж до скону живих не люблять... такі закони...

бо знов ікони
бо знов канони
іконостаси і свинопаси розбиті чола
і правда гола

була би злотом -
були би ласі
та їй не місце в іконостасі

2025

За гаслами гасла...
За ними - глуха пустота.
Два боки медалі:
дорога в одвічне нікуди,
що завше широка, розлого-простора й не та;
і ниточка-стежка
до сонця між терня облуди...
Крізь біль межи глуму...
Помежи одвічні торги,
де спродують все, навіть те,
що купити не можна.
За гаслами - гасла,
а ще неоплатні борги
порожніх сердець і умів
у сліпих подорожніх...
Сліпі - не німі:
все кричать, що голодні вони,
хоч виїли все, що було
на лихварських застіллях
у час, як між глуму
чиїсь помирали сини,
а гасла скликали
на чорне-пречорне весілля...

За гаслами гасла...

2025

На вишневий цвіт – снігом.
Це не може буть збігом.
Тож, можливо, це випадковість?
Перебіжна пуста гоноровість?
Але ж цвіт в холодінні страждає –
опадає, дрижить й опадає.
Поріділі розхристані віти
вже не вкриті привітливим цвітом.
Він відновиться. Пришлого року
знову стане рясним й світлооким,
але цей, сьогоденний, він гине
перетворений в змерзлі частини.
Затули. Вберегти все ще можна.
Порятунку турбота тотожна.
Перешкодь заблукалому снігу
погубити розквітчане диво.

08.04.25

Білим квітують каштани,
прогулятись по вулицям тихим.
Ми з тобою ледве знайомі,
закохатись шукаєм причини.

Прислухаємось до звуків голосу,
придивляємось до рухів тіла,
а на стінах вечірні промені
бавляться з нашими тінями.

Наші тіні наперед забігли,
На розі будинку зійшлись в поцілунку,
Без тіні сорому впали додолу,
Дві тіні – одною стали.

Розмовляємо про все на світі –
де народились, навчання, рідні,
музика, плани на літо, фільми.
Окреслюємо точки спільні.

Де підробляємо, ким плануємо стати,
домашніх улюбленців милі фото.
Злегка стегном до мене торкаєшся,
я хотів би ще раз з тобою зустрітися.

Розвіює вітер твоє волосся,
ніжний запах, і цвіт каштана.
Не в силах від тебе погляд одвести,
кажу – яка ти неймовірно гарна.

Час прощатися, скоро день промине,
сонце над містом вже низько.
Притуляєшся станом до мене,
твої очі і губи так близько.

2025

Світ кричущо різномастий
Поблизу і вдалині, –
Чи розгледжу справжнє щастя,
Чи узнаю кращі дні?
Це лише здаюсь щасливим
Я на подив всім навкруг,
Бо лунає сміх фальшивий
І неправди видно рух.
Долі плескаю в долоні, –
Богу голову схилю
За привабливо-солону
Віру давнішню свою.
Чи мені бракує тями,
Чи такий уже бідак,
Що відводять роль у драмі,
А в комедії – ніяк.
Вже волосся сивувате
Й упріваю від ходи,
А на сцені в давній хаті
Геть нічого, крім нужди.
Поза вікнами ж хатини, –
Суміш реготу й пісень
Життєдайним тоном лине
Наяву і кожен день.
Світ кричущо різномастий
Поблизу і вдалині, –
Може, скоро справжнє щастя
Пострічається мені.
09.04.25

А для мене весна - то не тільки принадний промінь,
То не тільки духмяний травень і злива тепла.
У весни далечінь гуркотітиме тільки громом,
У весни тільки зелень на смак буде мати терпкість.

У тієї весни, що чекаю, не буде лиха,
А сльоза потихеньку змиватиме пережите.
Ні, не змиє до краю, стікатиме в пам'ять тихо.
Та на свіжих могилах не будемо ми тужити.

У тієї весни, що чекаю, кохання вірне,
Від якого лелеки нестимуть, нестимуть діток!
Скільки ж, Господи, Ти нам терпіння Свого відмірив,
Що не згасло бажання весні і життю радіти.

Я - справжній патріот країни-неньки,
Бо знаю: ворог - зовсім нам не брат!
Зробити хочу внесок свій маленький:
Хай допоможе скромний мій донат!

Купую книги. Впевнений, ці гроші
Підуть героям на бронежилет.
Завжди любив поетів я хороших,
Улюблені - Цвєтаєва і Фєт.

Характер мій - настирливий та впертий!
Люблю пісні, на них біжу мерщій.
Не пропускаю жодного концерту -
Співає гарно Тая Повалій!

Стерильна чистота - постійна мрія!
Доволі часто миюся. А ти?
Красивим буду. Голову помию
Шампунем "Сто рецептов красоты"!

А я за перемогу, друже-брате!
Бо Україна в нас така одна!
Ой, друзі! Все! Пішов! Пів на дев'яту!
Іду вмикати "Слово пацана"!

Прийшли на зустріч у квітневий вечір,
у час широких повеней черешень.
До них вітрець ледь доторкався велет,
голубив, тепло-ніжний був тутешній..
А вечір - дивний...І меди цілунків,
і поглядів танок легкий весняний
єднав цих двох. І сипались пелюстки,
а душі юні, ніби цвіт, духмяні.
Складаючи феєрії малюнки
Підкралась ніч. Зірки... Цвіли черешні
у мирнім щасті, у сердечних клунках.
Кохання сяйво зародилось перше.

Я весною зерня́та пшеничні у землю посію,
прополю поміж сходами згодом бур’ян і траву,
їх у холод теплом свого серця палкого зігрію,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.

На смачний коровай запрошу і рідню, і знайомих,
і гостинно для друзів найліпші плоди я зірву,
і усіх почастую, ще й дам із собою додому,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.

Заведе́мо пісень про рушник і далеку дорогу,
чорнобривці, калину і долі тяжку булаву,
що усіх супроводжують нас із дитинства порога,
бо інакше – навіщо у грішному світі живу.

На безкраю любов свої струни душі налаштую,
як востаннє злетіти в безмежних небес синяву́,
і близьких обійму, і онуків малих поцілую
і образи прощу, і забуду життя куряву.

Буду вічно світами далекими я мандрувати,
пригадаю усіх і усе, що було наяву,
ясенову діброву, стежину, де жде мене мати,
і відкрию буття цього вічного но́ву главу.

Квітневий сніг, квітневий сніг,
На квіти килимом він ліг,
Травичку притрусити зміг
Квітневий сніг, квітневий сніг.

Квітневий сніг, квітневий сніг
На сіре полотно доріг
Білою вишивкою ліг,
Квітневий сніг, квітневий сніг.

Квітневий сніг, квітневий сніг
Зупинить незабаром біг.
Як сонечко пригріє в бік,
Стече струмком квітневий сніг.

2025 р.

І ні, і так – улад, не влад,
Триває довгий цей парад
Життя і смерті без упину.
І я на плац небесний злину,
Де й підкажу – везіть назад
Лафет, яким віки підряд
Тягає сонце гільйотину –
Привчати людство і до втрат.
І ні, і так –

Я маю схильність до порад,
І можу битись об заклад,
Що мовчки ні – не вмру й не згину.
За Словом бачу я людину,
Його надійний ар'єргард.
І ні, і так.

* * *
aabba, abbR, aabbaR
(рондо́)

Чи то весна звернула не туди,
Чи то вона примхлива та недужа,
Що інієм прикрашено сади
І гілочки потріскують од стужі.
Мигтять сніжинки і німіє світ, –
Лиш вітер тужно завиває в полі
І починає в голові дзвеніть,
І спина ниє від тупого болю.
Змінилася погода і навкруг
Ані цвітінь, ні випарів немає, –
Холодний квітень не підносить дух,
Весна лише в уяві зігріває.
08.04.25

Дощі на землі влаштували крамолу,
щоб замордувати осінній сезон.
Кленовий оранж опадає додолу...
У згарищі листя звучить камертон.

Ворона у ночвах хмарини полоще,
залива холодна, як лезо ножа.
В безсмертному просторі сповіді проща,
між небом й землею волога межа.

Та сповідь важка кровоточить причастям...
За вітром летять розіп'яті листи.
Закохана жінка тікає від щастя,
щоб гідність свою від пліток вберегти.

08.04.2025р.

спершу пукла сухою глиною -
перша тріщина
друга - петлями...
розгалузилась павутиною
що зміїлася
бралась вензлями
а відтак розійшлася стрілами
кожна часточка відділилася
і кавалками оболілими
пообсипалась
покришилася...
перетерлася на піщиночки
половину вітри роздмухали
потім впали дощів краплини щоб
проридатися над розрухою
та й урешті запала пусткою
задзвеніла лункою тишею
моя душе розп'ята смутками
аби вічність мовчати віршами...


2024

світ завжди навпіл
навпіл завжди світ
прогалина розлізлася у прірву
а сонце пнеться
пнеться у зеніт
допоки хтось
його звідтіль не вирвв
не вкрав...
злодії нині скрізь
падуть у смерть
а крадене - з собою
і тратить бог з руки тремтячу вісь
між "бути" й "ні"
зливається з юрбою -
в розтятий світ
на "до" і на...
коли?
усе непевне -
бог пішов між люди
де голодом наповнені столи
де душі повні згірклої огуди
де бог не бог
де кроки від нуля -
злиденний злидень
без родини й дому...

...розтятий світ
і зрадницька петля
і гирло прірви
вицвілої втоми
у світі навпіл...

споконвіку світ
єдино навпіл з
прірвою помежи
а в ній без ліку
і без ліку літ
безсмертна смерть
що світа пильно стежить


2024

Сидить сумна мала Оксана й тихо плаче.
Питається сусідка: - В чім причина?
Напевно, що образив хтось тебе добряче?
- Та ні, сама дурна у всьому винна.

Боліти стали очі, – каже враз Оксана.
При цім зітхає щиро і глибоко.
- Бо підглядала через дірку у паркані,
І хтось немудрий тицьнув пальцем в око.

- Чому ж болять обидва ока, кицю мила?
Дивується сусідка, сівши ближче.
- Зо злості іншим оком глянуть я схотіла,
Яка ж свиня мені у око тиче.

З біленьких сходинок атласних
таки змітав сміття!
Тебе оцінено прекрасно,
і ти пішов з життя.

Тебе забито на останній,
коли до пекла – крок,
аби спалити був не в стані
весь бруд од тих зірок.

Між другим поверхом і першим
у крові стіни всі.
Щоб храм не впав, його підперши,
ти мертвим трон посів.

6 березня 1995 р., Київ

В мене очі вечірнього неба, чи неба з грозою.
А твої - теплі хвилі весни з молодих ковилів.
Схожість, мабуть, шукати між нами немає резону
Ми з тобою, як погляди наші, ми - різносезонні.
Стали ж поруч, побачили, світ навкруги посвітлів.

Стали поруч, і пісня зарянки, що зиму страждала,
Розлилася по саду, розкидала нот блискітки,
А по різнофарбованих райдужках стеляться далі:
Що зелені, що сині - та з гартом негнучої сталі.
То ж відчуємо врешті у чому ми схожі таки.

Хто не пише муру, той не відає як це непросто,
Голова не гуде від кошлатих, похняблених рим.
Пегасятко моє манюпуньке, до пояса зростом,
Голосочок писклявий. В колеги ж іржання як грім.

Та не плачу, не заздрю і коси не рву від розпуки,
А моторно строчу про кохання, природу, пташок.
Це у геніїв від графоманства всихатимуть руки,
А для мене - що би не написалося - "всьо харашо".

Є гурточок адептів, чисельна фейсбучна отара,
Є бажання і сили творити удень і вночі.
Ох, сьогодні і дам в соцмережах прихильникам жару!
Патетичних утьопаю з пафосом всім калачів!

Політаємо сполом в пустих мудромислія римах ,
Не тікайте, колеги! А лайкніть віршатко моє!
Епігоне! Не дуйся! Невдячно на мене не блимай,
А під постом пиши: " - Геніально! Ну ти і даєш!"

8.04. 2025р.

Є на світі чотири дороги, -
Напрям першої, звісно, до Бога.
Друга буде змією петляти
Від воріт і вертати до хати.
Ну, а третя така автострада,
Де підступність, жадоба і зрада.
Ти четверту обрати повинен,
Що веде до служінь Україні.
08.04.25

І суд, і осуд, й просто пересуди,
і вічний торг, і душі на вагу
між тих, хто носить горде ймення - люди,
від тих, кому хтось завжди у боргу...

Плітки батожать люто з-поза плотів
поставу тим, хто кроку не спинив,
а вперто рай будує по голготі,
в той час, як "пеклу душу завинив".

Війна довкруж... Війна...
І кулі цілять
ув умисли, у смисли, у серця...
І блякнуть рештки світла уцілілі
душевного тремкого каганця.

І студить жили суд і пересуди...
Війна тотальна: душі - на вагу -
між тих, що древнє їм імення люди,
між тих, кому і боги у боргу...

2022

Янголу боляче.
Янгол не плаче -
мовчить...
Чую...
Лиш серце у грудях
заб'ється гучніше...
Скрапне сльоза...
Забринить недописаним віршем....
Щемко струною
у вальсі життя зазвучить...
Чую - не спить.
Він пантрує моє забуття...
Гладить чоло...
Розправляє
углиблені зморшки...
Часом, ввійде мені в сни,
щоб явитись на трошки
ликами тих,
з ким були ми
з одного життя...
Янголу зимно -
він знає зневіру мою...
Теплить, однак...
То його повсякденна робота -
гріти в обіймах...
Чи, просто,
стояти навпроти
німо пильнуючи,
поки жива і болю...

2022

Де тільки не блукало, по яких стежках,
між осокорами, спориш топтало,
крутилось, гралось на стрімких семи вітрах
і не одне дістало, звісно, жало.
Але були так любі - рідне поле й сад,
пахучі різнотрав'ям і любистком,
город і виноградник, весь родинний лад
і настанови матері пречисті.
І діставало поглядом свої зірки, -
то щастя - милуватися красою.
Роки летіли, ніби пух з тополь, легкі
і кожен ранок умивавсь росою.
Тепер лиш уві сні і гріє, і щемить
теплом у серці зоряне дитинство.
Ото була в житті найяскравіша мить,
коли ловив ураз перо жар-птиці.

1.
у розби́тім се́рці -
хрест на хре́стику,
бі́льше
ніж в забу́тому селі́...
п’я́тка млі́є,
тя́гне з табуре́тика
тро́хи ви́ще ши́ї
і петлі́...

пожалі́й це се́рце -
пожалі́й...

2.
в гамівно́му се́рці
ґав лето́вище,
спо́гади дріма́ють
та не сплять...
ям нари́то там
на бомбосхо́вища,
а землі́ черство́ї
до́бра п’ядь...

гріх таке́є се́рце
покида́ть...

3.
у бенте́жнім се́рці
ві́нця кра́йнощів,
мо́жна ми́ттю
погаси́ти день...
да́йте ви йому́
вагу́ для ра́-дощів -
хай воно́
не рве́ться,
а іде́...

де ж поли́не се́рце?
бо́зна де...

4.
у холо́днім се́рці
отото́жнення -
ви́пито
усе́ до гіркоти́...
однино́ю
ми́ті перемно́жені,
во́вком ди́вляться
на світ
кути́...

надихни́ це се́рце -
посвіти́...

5.
у зігрі́тім се́рці
ве́сни бу́дяться
со́ків набира́є
те - люблю́...
хай у ньо́му
неося́жне
збу́деться
без крапли́н
оба́ви
і жалю́...

хай дощі́ любо́ві
з ньо́го люю́ть...

хай рясні́ дощі́
із ньо́го люю́ть...

Як на далекій півночі – мете…
Укрились снігом ізумрудні віти
лише за місяць до жаркого літа!
Не часто зустрічається оте…

Все утонуло в білій пелені,
накрила побережжя хуртовина,
для цих широт небачена картина –
неначе у оманнім білім сні!

Високі пальми, півдня вартові,
свої схиливши долу лапи-вуха,
вдягли крислаті білі капелюхи,
збентежені стоять, але живі.

Сини і доньки берегів морських,
наперекір нечуваній погоді,
ідуть назустріч снігу і негоді,
згуртовані в шеренги і полки.

Засніжені, крізь хугу льодяну,
вони крокують впевнено у літо
і та повинна буде відступити.
Ніколи їй не виграть цю війну!

Квітень килим простелив,
Вишивала веснонька
Узори чудеснії,
Всі у крапельках роси.

Там медуночка і ряст
Та фіалка-крихітка,
Всі вони дивують нас,
Веснонькою виткані.

Хай засіється земля
Квітами, не мінами,
Зеленіти всім полям
Сходами озимими.

2025 р.

Поєднані бідою люди,
Украй стривожені та строгі, –
Ідуть зажурено зусюди
До дитмайданчика німого.
Приносять іграшки і квіти,
Щоб світлу пам’ять вшанувати
Загиблих від ракети діток,
У бійні цій невинуватих.
Їм доля випала печальна,
Дитинство видалось суворим, –
Жорстокий світ, війна безжальна,
Безмірна туга, вічне горе…
07.04.25

Спотворили хвороби нас обох.
І смерть уже чигає недалека.
Життя не пестить більше - бачить Бог --
А ти у нім - філософ, як Сенека.

Усе минає - і кохання теж,
Вогонь згасає у горнилі серця,
Все менше в нім лавандових пожеж,
Гірчиці в ньому більшає і перцю.

Все менше входим у емоцій раж,
І у словах - важкий миш'як іроній.
За обрій зник романтики міраж,
Поезія печальні сльози ронить.

В душі твоїй - отрута недовір,
Що язиками сіяна лихими,
Розквітнув блекотою поговір,
І щастя душить путами своїми.

І тільки мрія все ж таки живе,
До серця тулить у сльозах голівку.
Останній на планеті соловей...
Останній вибух радості на гілку!!!

6 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Відтепер в пакунку для сміття
Всі мої слова та перспективи.
Муштрувало так мене життя:
"Пам'ятай: правий або щасливий!"

Я на шию почепив жабо,
Тупотів ногою, щось доводив.
За одвічне це "або-або"
Порожнеча - гідна нагорода.

Всі переконання - міражі,
Їм на захист - оклик дурнуватий.
Щоб відчути спокій у душі,
Ну невже так важко промовчати?

Мій портрет чекає вже архів,
Зачинився отвір об'єктиву.
Я програв життю. З усіх боків
Не правий. Але і не щасливий.

На луках вогонь палає, аж від села знати.
Сидять хлопці навкруг нього, хмизу підкладають.
Щоб сидіти веселіше, щось розповідають.
Вибралися в нічне хлопці коней випасати.
Коні луками блукають, траву випасають,
Хлопці зрідка поглядають, щоб десь не побігли.
Головне, щоби від шкоди завернути встигли.
А то батьки, не дай Боже, не тільки полають.
Хлопців шестеро в нічному – і менші, і більші.
Старші «з досвідом» цікаве щось розповідають,
Ну, а менші їм у рота тільки заглядають,
Бо теж хочуть стільки знати, тож слухають лише.
Хоча Тимко і малий ще, та ж йому охота
Себе також показати – своє слово вставив:
- А я оце чув від батька, як він косу правив,
Як для себе кожен може виносити чорта.
Вони випили з хрещеним та і розмовляли,
Поки батько молоточком по литовці стукав.
А я сидів під причілком та уважно слухав.
Тож, щоб висидіти чорта, щоб ви, хлопці,
знали,
Кажуть, треба взяти зноска, який знесла курка,
Дев’ять днів його носити зліва під пахвою.
Потім взяти й закопати його в купу гною…
- Що ви слухаєте, хлопці, малого придурка! –
Сказав старший Василь, мову Тимка перебивши.-
Таке меле про те, що він і зовсім не знає.
- А що не так? – тут Степанко тихенько питає.
- Та чув дзвін, але не знає, звідки лунав лише.
То не чорта так виносять, лишень домового.
То я чув від тітки Вірки. А вона ж, всі знають,
Людям переляк виводить і кров замовляє.
Тож вона ці речі знає краще батька твого.
- А що ж далі із яйцем тим потрібно зробити?
- А що далі. З яйця того домовик і вийде.
Треба, значить, його взяти, щоб ніхто не видів
Та нагору до комина бігом посадити.
Його треба несолоним тільки годувати,
Бо розсердиться та й шкоди може наробити.
Не дай Боже, домовик щоб зробився сердитим.
Краще і зовсім такого вже тоді не мати.
Тітка Вірка розказала, що в селі одному
Жінка одна захотіла домовика мати.
Дев’ять день яйце носила, а вже на десятий
Вилупився домовик їй у яйці отому.
Поселила його в хаті, нагорі за комин.
Сама його годувала – і борщик, і каша.
І стало рости у неї і город, і паша.
Домовик сприяв тій жінці, уважай, у всьому.
Коли телиться корова – то теляток двоє,
А ягнят – одразу й троє від вівці з’являлось.
Скоро жінка збагатіла. Сама не справлялась.
Завела собі служницю. Але була злою.
Та знущалася над нею, робить заставляла
Більше того, ніж раніше із нею змовлялись.
Тож служниця і не надто для неї старалась.
Якось жінка їхать в місто торгувати мала.
Та служниці тій і каже: - Звари два горнятка
Борщу й каші ( як сама то все досі робила).
Та дивися, щоб ні разу того не солила!
Постав на горі за комин. Вже йшла, для порядку
Іще раз тій повторила: - Не здумай солити! –
Та й поїхала. Служниця ж услід тихо каже:
- Ага, чекай, зроблю все, як ти просиш, аякже!
Та й хутенько заходилась ту їжу варити.
Узяла по жмені солі туди покидала
Та й поставила на гору. Дума: «Насолила!»
А та жінка із базару скоро прилетіла.
Тільки двері відчинила та у сіни стала,
Як горнятка їй на голову та й порозбивались.
Жінка в хату, на служницю взялася кричати:
- Я ж просила?! Що ж ти шкоди наробила, клята?!
А та хитро: - Я забулась! Просто замоталась!
Вигнала служницю жінка. Але все змінилось.
Домовик уже розсердивсь та пішов із хати.
А у неї господарство стало пропадати.
І скоро та жінка знову бідною зробилась.

Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?
Чи їх таких навіть пекло не хоче прийнять?
Там же на тому майданчику гралися діти.
Ще 5 хвилин тому гралися діти.
Чи ти оглух від усіх цих ридань та проклять?

Як же, скажи, ми усі дожили до такого?
Тисячоліття прогресу й такий результат.
Ми – надто хибний продукт для твоєї будови?
Ми – матеріал непридатний для світобудови?
Світе, для чого тобі знадобився іще один кат?

04.04.25

Коли молодший трохи був,
То я, на безголов’я,
І закопилював губу,
І нехтував здоров’ям.
І папіросами димів,
І пив не тільки воду, –
І поперек за кілька днів
Не віщував погоду.
Ніколи гадки не було,
Що стану сумувати,
Як сад осінній за теплом,
За друзями у хаті.
Давно гучних гулянь нема,
Не ллється оковита, –
Тепер оселя вже німа
І трохи сумовита.
Проводжу час у ній, як птах
Поміщений у клітку,
Тому і більшає в піснях
Журливості черідка…
06.04.25

 
Зірка Терен
Тліє кришиться у темінь
Змісту клоччя
І рвуться сили геть із осі
Промінь скаче
До вад у хмарини ілюзій
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
Люстра б’ються в
Рефлексій безформову сутність
Скло руки тане
У сніг пелюсток обертання
Леді в бархаті
Зникає у ночі прощання
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
 
 
 
 
 
Обертання зводу зірок, через які котяться обшарпані казки осі
Про восковий вітер, що не приводиться в рух у небутті увік
Доокола, заледве має вагу причина, як і мудреці, через яких
Зірки зведено до обертання