Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка -
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - cкажу "досить".

І тонкі п'янкі торкання,
серця запальне дихання...
І небесне ночі ложе
зорі відвести не може.
Може?

Притули мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
Ти мій стовбур, а я - крона,
у красі розквітлі грона.

І тонкі п'янкі торкання,
наше запальне дихання...
І небесне ночі ложе
зорі відвести не може!
Може?

Притуляй мене ніжніше -
У обіймах - найрідніше.
І над нами долі крона,
визрілі плоди і грона.

А музика звучить завжди по-різному:
То хвилею бурхливою, а то дощем,
То громовицею здається грізною,
То зігріває сонцем теплим серця щем.

А музика легка летить пір*їною,
Мов вільна пташка лине до святих небес.
Здається світ навкруг аквамариновим,
І сповнений по вінця райдужних чудес.

І не буває в музиці байдужості,
У ній звучить завжди палітра почуттів.
Усмішка на обличчі квітне ружею,
Коли барвисто-дивний чуємо мотив.

Тіло пронизує вітер холодний
І порожніє садок гамірний, –
Як же так сталось, що я відсьогодні
Буду надалі незвично сумний?
Згнічений вітром спішить перехожий
Швидше потрапити в затишний дім, –
Як же так сталось, що я вже не зможу
Тішити губи цілунком твоїм?
Є перед долею певна безсилість
В мене від малку до небуття,
Раз отак сталось, що різко змінилось
Повне любові й надії життя.
Злякане вітром, знялось гайвороння,
Хоч вітрюган всіх будь-де здожене, –
Як же так сталось, що тільки безсоння
Буде ще довго томити мене?
Сутінь вечірня укрила алеї
І приголомшує тиша німа, –
Як же так сталось, що в серці твоєму
Більше для мене куточка нема?
25.05.24

У час війни, у час біди,
Щоб Україну зберегти,
Ти не втікав бозна-куди,
Зробив свій вибір.
До оборони мужньо став,
Життя свого не шкодував!
Тобі – спасибі!
Ти бачив ворога в степах,
І холод відчував і страх,
Та автомат гарчав в руках,
І ти не схибив!
Хоч градом било вогняним,
З тобою був твій побратим.
Обом – спасибі!
Ти мерз в снігах, місив багно,
І гірко й боляче було.
Душа розчахнута давно,
Немов на дибі.
Ти друзів хоронив своїх,
Коли стихав надрив боїв.
І вам – спасибі!
Рвав шкіру й жили на руках,
А піт холонув на вітрах
Й на хліба скибі.
Ти міць свою здобув в бою,
Вітчизну захистив свою.
За все – спасибі!

08.05.2024

Чую, як шепче до мене велика ріка,
Чую, як молиться сонцю і небові вітер.
Час, що ловила, сюди, поміж товтри втікав,
От якби він все болюче із пам’яті витер.

«Що у минулім? Дивись безупинно вперед!» -
Рада хороша і їй опиратися марно.
Тільки минуле тримає мене дотепер,
Тільки і досі на серці ще гірко і хмарно.

Де мерехтять полинові, круті береги,
Хочу залишити сльози, і відчай, і горе.
Тільки би бачити промінь надії згори,
Тільки би чути, як вітер до мене говорить.

22.05.2024 р.
Вахнівці ( річка Ушиця)

Живу, неначе не живу...
А кожний видих - мов останній.
Тінь безпорадного кохання
Вже не призначить рандеву.

Дивлюсь на скошену траву,
Як на даремні сподівання.
Живу, неначе не живу...
А кожний видих - мов останній.

Побачив хмару грозову
І дощ... І сльози... І страждання...
Розбиті й немічні бажання -
На жаль, не сон... Я наяву
Живу, неначе не живу...

Переводиться сірим побутом
Кількість днів у нічну неякість.
Ось тому і пропало пропадом
Все, чим жив я до тебе якось.
То й займаюся побудовою.
З цегли слів та цементу рими
Вийшло з сірістю побутовою
Апріорі непримириме.

Чисте небо хвилюю грозами.
Ти з дотепністю поетеси
Прикрашаєш принади розумом.
Ось такі ми делікатеси.
Заборонене, втім і ласеє,
Як насущне вживати сміли.
І тепер нас обох пов'язує
Апріорі незрозуміле.

Ось чому я, тобою марячи
(Перед Богом вже не чужею),
Мерзну там, де байдужим гаряче.
Балансуючи, йду межею…
Там, де пристрасна грань еротики
Перетнулася з ніжним порно.
Це не гріх і не зло - добро таке
Апріорі непереборне.

Хай за липнями линуть вересні,
Знову літо йде за весною…
Квітне серце. Жени крізь двері з ним –
То полізу в твоє вікно я,
Аби в нас червоніли датами
Безіменні до того будні.
То чи диво, що пам’ятатиму
Апріорі щось незабутнє?

То й фігурками або личками
Інші відволікти не в змозі…
Підзиваєш смішними кличками,
З рук даєш позитив емоцій.
Чи це дар твій, з небес дарований -
Приручити цю хижість Овна?
Чи обом дане через строфи нам -
Апріорі щось невгамовне…

2024

Крик пролунав у пустелі.
Як у просторах німих,
У безкінечній пожежі
Здибався я із людьми?

Крик пролунав… Хтось на поміч
Кличе безтямно мене.
Хочу побачити поруч
Замість пустелі Мане.

Крик у безодні озветься,
Щоб потонути в снігах.
Встромить в самісіньке серце
Вістря столітній монах.

Крик у пустелі – це голос
Духу в лабетах буття.
Хай розпускається колос
Серед пісків забуття.

Крик у пустелі ― це вістка
Мертвих, що сплять навкруги
В дюнах далеких і чистих,
Ніби піщані боги.

11 травня 2020

Мандрівка пахне димом і золою,
рудим цілунком ватри в небозвід,
мов лис гибкий, стежею торопкою,
хвостом вильнувши, внюхується в слід.

Серпанком пахне, дивом реп'яховим,
терпкавим соком зел, де навкруги, небесним барвом голубої крові, яскріють Перунові Батоги;

юнацтвом палахким у теплій гриві
планиди, що приборкує шляхи.
Надтріслим глеком, в пасмі часу сивім,
орнаментом зминулого сухим.

Пригодами замаєна мандрівка -
манлива смуго, хащами густа,
що пахне і трояндово, і гірко...
й так просто називається - життя.

Гучні слова: любов, відвертість, докір,
Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.
Заледве слухаю про що вона говорить.
Які у тишу кидає слова?!
І чую, щось достоту: мандри, треба,
Кудись, тягнути, далі, до кінця.
Гучні слова: фатальність, воля, небо.
Слова зашерхлі: правда, тінь, душа.
Дека її, стегно, рука на лоні,
Весняна ніч, блакить на спині, тиш.
І на сідниці зарево долоні;
Загублена, знетямлена мовчиш.
Птахи мандрують тінями фіранки.
І дотик мій удаваність тепла
Торкається розкритої лопатки
Немов до образу відтятого крила.
Слова зашерхлі: птах, банальність, крила.
Слова порожні: вічність, дотик, ніч.
Усю себе мені ти не відкрила,
Слова залишила і дописала вірш.
Ще тільки поглядом ковзну смичком по струнах
Розладнаних, а звук в тобі глухий.
Слова просипались: любов, весна, відлуння —
Гучні слова у погляд мій пустий.

08.04.2024

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

Парки, скверы, клумбы – украшают села, города,страны…
Аллеи из деревьев, кустарников и цветов – гармония, позитив…
Радуют взгляд, сердце, душу взрослых и детей…
Красота в природе, в людях - жизнь прекрасна…
24.05.24 Швец Тамара

Парки, сквери, клумби – прикрашають села, міста, країни…
Алеї з дерев, чагарників та квітів – гармонія, позитив…
Радують погляд, серце, душу дорослих та дітей…
Краса в природі, в людях – життя прекрасне...
24.05.24 Швець Тамара

Не туман улігся, а в очах туманно
Від гірких краплинок безупинних сліз, –
Може ти не правду, а лише брехання,
Сам його злякавшись, поспіхом приніс?
Бо відводиш погляд і мовчиш уперто,
Ніби я затичку всунув у твій рот, –
Може захотів хтось налякати смертю,
Склавши на дозвіллі тужний анекдот?
Вірити несила в те, що ти промовив,
Та закляк одразу від нестачі слів, –
Щось мої коліна гнуться загадково,
Хоч стійким здаватись я хотів і вмів…
24.05.24

Великий синій ліс
На заході від міста
Колись подарував
Надію променисту.
Запрошував на "біс",
Дивився зверху вниз
На витівки дитинства.

Великий синій сон
Від березня до травня -
Історія проста,
Але вже дуже давня...
А зараз - не сезон!
Життя змінило тон,
Забуло рухи плавні.

Великий синій сум -
Реальності завіса.
Обличчя та душі
Загострюються риси.
Повітря, наче глум,
Набридливий парфум
Поганої актриси.

Великий синій птах
Образився на зміни,
Далеко полетів.
Немає горобини
На лісових стежках.
Згорів надійний дах.
А під ногами - міни.

Знов через м'ясоробку чорних днів
Повзуть рядки – як фарш таких емоцій,
Що слів немає втілити цей гнів.
Ні стікерів, ні ще яких емодзі.
Бо все, що залишилося від нас –
Це урни, повні попелу ілюзій.
Так, не втрачати людяності в час
Такий – до карми, певно, жирний плюсик.
Час сіє бомби – пожина журбу.
Харчується людськими кров'ю-болем.
Колючій дріт іржавий по степу
Знов покотився перекотиполем.
За ним лише спаплюженість руїн,
Численнії могили безіменні.
Вампіри грають курсами кровин:
По лікоть кров – валюти повні жмені.
Ну що ж, співіснувати й Авраам
Мав із Содомом (так по Берешиту).
Дай Боже, читачу шановний, нам
Це лихоліття врешті пережити.

Так, войовнича навіть і бджола,
Де проти напівтрутень, напівшершень.
Та кажуть, хоч би лицарська була
Природа – ризик є, дракона зжерши,
Драконом стати. Осьде «хепі-енд»!
Як важко не піддатися цій зміні!
Непросто башти зла розбити вщент.
Не легше добре зводити з каміння.
Не мури таборів-політв'язниць.
І не якісь іще казенні хати,
Де злодії – то судді тих, хто ниць
Не падав перед тим олігархатом,
Що на весь світ імперію добра
Поширив би – точніше, ринки збуту.
Під голосні зомбовані «ура»
З добра виходить зло напівзабуте.
Та й хто згада? Єгипетська пітьма.
Все нею крито, всім роти зашито.
Якщо у правил виключень нема,
Дай Боже нам до цього не дожити.

Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.

старий грамофон безоко зітхає,
в сріблі туману - втомлені звуки
тріснута часом роззявлена паща
сурмить заблукалій фаянсовій музі

амплітуд величне тремтіння вражає
ефектом реверберації "вічність"
відлуння симфоній безкрає
маєстатичних феєрій Вівальді.

в них лирика стін та поезію снів,
дзвінке мовчання похованих лір
як шурхіт платівок загублених днів -
- прикрий паралелізм.

2008

Зірки не знають про війну.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
Спиніть суцільного мінору
Цей вбивчий божевільний струм!
На гнів змінивши тихий сум,
Карайте заздрісну потвору!
Вбивайте цю ворожу зграю,
Якій нема кінця та краю!"

Колись була блакить небесна,
Тепер густа і тиха синь.
Зірки! Ваш вирок буде чесним:
За сірі та залізні весни,
Розстріляні та чорні зими,
За те, що замість сонця - тінь,
А замість слів - криваві рими -
Смерть кровожерливій тварині!

Зірки, що сяють в глибині
Над братом, матір'ю, вдовою,
Над жінкою і над сестрою
Заради світлої весни
За праведну взялися зброю.

За жовте поле, білі крила,
За світло вільної дороги
Зірки, засяявши, створили
Сузір'я світле "ПЕРЕМОГА".

Повалить стіни вітер
ранами обмежень і слів
ми сіль. Ми - мертве море
в океані роси на віях,
у вікнах, повних снами,
де ти шепочеш про політ
губами... пташиний спів,
руками - листя шурхіт,
очима - змагання хмар.
Ти - мій квазар.
А я - твій Уріель похмурий.
Фліртують суперкластери.
Ми ж лиш їх ніжний шепіт:
"Ми"

2009

не вірю я,
що така казкова на дотик мрія.
нарешті опинився наяву
в своїх заборонених снах.
ніжно припадаючи до тебе,
запашною солодко тобою полонений...
ти - моя довгоочікувана весна

2013

Скрипнуть двері, дзенькне шибка,
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
23.05.24

Гаряче та живе, воно вистрибує зі скронь
Таким ніхто не бачив
його розчулений вогонь
І навіть серафімові долоні не втримають тієї вдачі
З усіх речей найбожевільніша - Любов.
І окрім неї серцю
нічого і не треба наче...

2008

Фарби на шлях не стає кольорової,
як наче на мій намальований зміст.
Гарячий асфальт - монохромний ескіз.
Пензлі в руці тремтять затамовано...

2007

Що ж, дівчинко… Твій головний екзамен.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать мало, будь-яке дівчись-
ко відчуває це… Тепер наосліп
Не треба йти – в століття соцмереж.
Там все про те, як грають у дорослі
Ці ігри. До уваги ти береш
Увесь той віковий жіночий досвід.
Хоча і відчуваєш - головне
Приховано, бо все ж цілком ніхто свій
Фірмовий арсенал тобі в Інет
Не здасть. А ти не перша, не остання.
Чоловіки не дуже і страшні.
Доволі однотипні там бажання.
Футболи, пиво. Щось від дітлашні.
Ти розберешся щодо тих теорій,
Бо практика насправді геть проста.
Твоя жіночна ніжність апріорі
На будь-яку нестриманість узда.
Ця практика гаряча та волога.
Несамовита – і приємна теж…
Сама комусь писатимеш у блоги
Підказки, але це коли складеш,
Здається, свій найголовніший залік.
З предмету, що в пригоді в курені
Не менше стане, ніж десь у Версалі.
Приймати – честь довірено мені.
Ось і пишу ліричності по шкірі.
Вдихають неземне мої вуста.
Приборкував безжалісних валькірій.
І жрицям еротичності устав
Давав я за життя не раз, не двічі.
Але чомусь перехопило дух,
Як вперше. Мов на зрілість чоловічу
Я нині сам екзамен… чи складу?
Тобі, розкритій серденьком і лоном…
Складу, як буду ніжним і п'янким.
І залишуся справжнім еталоном
Та спогадом найкращим на роки…

2024

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті двох у кафе,
Не знаючи звідки між ними така напруга,
Що пара навпроти рахунок сплатила аби
Поспішно покинути заклад і втекти
Від незручності.
Там висіла картина, на світлій стіні, за нею
Яку роздивлявся, все знаючи наперед,
Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,
І вічність її розглядала, здається, мене.
А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,
Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,
Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...
А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —
Запитав зачаровано й так недоречно я.
І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.
Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.
Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами
І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.

24.03.2024

Слава, Слава Україні й Народу Слава,
Ми народ від Роду вільний і вільна держава.
Синьо-Жовті наші стяги і Тризуб від Бога,
Наша єдність непорушна й з нами перемога.

Приспів
Здобували перемоги за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.

Слава, Слава Україні й Героям Слава,
В боротьбі в завзятій праці ти міцніша стала.
Ми на стражі, Україно, щоб у мирі жити,
Землю-Матір шанувати і добро творити..
Приспів

Слава, Слава Україні й українській мові,
Силу має непоборну в святому слові.
Від Карпат до моря й Дону мова наша лийся
Гомонить вона піснями, весь світ пробудився.
Приспів

Пісню разом заспіваємо Слави-Перемоги,
Вороги до нас забудуть путі й дороги.
Розквітай моя, Вкраїно, вільно будем жити,
Сад вишневий і калиновий та жита ростити.

Душу й тіло ми поклали за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.
Червень 2020

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Розмаїття в природі представлено Флорою і Фауною...
Основу всього живого,природного створено Всевишнім...
Зерна проростають, народжуюсться люди, всі живі істоти...
Моря, океани, річки,озера,ставки наповнює водний світ...
Атмосферою земною керують Небеса, Сонце, Вітер, Вода ,живі істоти...
Їжу кожний добуває сам, вирощує,використовує Дари природи...
Те, що населяє Землю, проростає, не перерахувати...
Таке розмаїття Біологія вивчає, кожний відкриває світ...
Яке чудове життя, гармонію в природі, життя слід берегти...

22.05.24 Швець Тамара

М. Д…
Зручно влаштувавшись за столом на кухні,
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’яний,
А від двох ще тиждень голова болить.
Ось як ми змінились – маєм сили інші,
І серця частенько б'ють щосил в набат, –
Молодієм тільки у мрійливих віршах
Та коли стрічаєм чепурних дівчат.
Не журися сильно від думок гнітючих
І почутих щойно невеселих слів, –
Подивися краще, що, як ми, сліпучо
Кущ бузку старенький також побілів.
Бач, як на осонні він радіє цвіту
І кружінню вітру, і гудінню бджіл, –
Пелюстки шурхочуть, наче звуки літер,
Іскрами сяйними сіючись навкіл.
Дзенькаючи тихо, чокаємось знову
За усе, що маєм у старіння час, –
Ми не відчуваєм втоми від розмови,
А сміємось гучно від зворотів фраз.
22.05.24

Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,

Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.

Минулих днів отруйна ртуть
Мене тримає у капкані.
Обличчя милі та кохані,
В яких життя мого вся суть,
Мені заснути не дають.

Не дивуйся, що я дуже різний та непростий.
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ним путів.
Від природи невтомний. Незламний. У всім боєць.
Якщо має мету – напролом піде навпростець.
Хто стоїть на дорозі – хоч людям, хоч чортівні –
Буде зле… Адже спротив йому – як горох стіні.
Не пом'якшив би мир, не позбавила б сил війна.
Адже шкіра у нього товстіша, ніж у слона.
А п'ята – наче скеля. Змія ж – голова крихка.
Не дай Бог їй підлізти – розчавить як хробака.

Ну а другий – то майстер веселощів і розваг.
Це пустун, фантазер. Від природи поет, співак.
Кілько склав ну хоча б розпіарений Соломон?
За душею цією мелодій, мабуть, мільйон.
Він не може прожити без пустощів і пісень.
Якщо не римував, то даремно прогаяв день.
Він – спокуса для жінки. Відчув ерогенність вух -
Все, запестить хоча б і вибагливий в неї слух.
Хто там встоїть, нехай не Мел Гібсон, не Річард Гір.
Змій – це сміх. Він приспить його піснею, мов факір.
І тоді візьме теплим-беззахисним голіруч.
Щоб вкусив – та скоріше каміння спливло б із круч.

Ну а третій – такий мовчазний і непоказний.
Отже порозумітися дуже нелегко з ним.
Таємнича натура з наївністю хлопчака.
Сам худий і блідий. А хвороба його така -
Не існує для неї, на жаль, терафлю чи ринз.
Наче так і не виріс у ньому Маленький принц.
То й шукає свою серед тисяч чужих троянд.
Якщо є в ньому щось – він приховує той талант.
Протаких не горланять тіктоки, не пишуть ЗМІ.
Що робитиме він, якщо з'явиться поруч змій -
Я не знаю… А з'явиться. Точно. А от коли?
То дай Боже, щоб ті двоє встежили-вберегли.

2024

Боги Богів...і тих Богів - Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.

Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
з веління усетворчої руки,
у взір кладуться, щоби Вишній виткав
в бездонні квітку.

Де світ не знає суму голосів,
де не буває воєн і розрухи,
де б чоловік не з горя посивів,
а посріблів од часового дмуху -
мудріння пухом.

Боги Богів, нічого не кажіть -
хай казка залишається казкова,
хай таємниця манить, наче спит -
високий спит на звільнення з оковів -
ціною крові .

Там, за скрипучим всесвіту кермом,
Творець затій - невидимих на око -
таранить духом простір, мов свердлом,
розширюючи вічну одинокість
уяви кроком.

А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумів,
На теплім піску приємно гортати в руках
Книгу шумливої хвилі ставши апостолом
Земної поверхні, лякаючись на глибині
Зустрітися з холодом, поглядом риби і тьмою,
Натомість втішати: усе те наснилось тобі,
Це гра, де глибінь лиш метафора для любові.

14.04.2024

Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.

Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Дрони та ракети.

Кажуть, десь війна іде
В морі і на суші.
Хтось життя своє кладе.
Хтось марудить душу.

Мрії збуваються.

https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k

Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.

А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
І в*ється зверху біла піна.

Пірнути б у прозорість теплих вод,
Чи під фонтанами скупатись.
Одеса - незабутній то клейнод,
Я ж повертаюсь до пенатів.

Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Тілом та натужно голосно гуде, –
Бджілку владно кличе
Запах таємничий
Цвіту, що буяє навесні будь-де.
Знову забриніли
Комашині крила
І затихли швидко в гущині цвітінь, –
День не вгомониться
Бджілка-трудівниця,
Бо не знає втоми й проганяє лінь.
21.05.24

Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.

Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.

Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.

Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть, аби влізти у дуті мільярди.
Душу рвав – обійшов будь-який авангард.

Зло й добро пізнаються на практиці швидко.
Гілка дерева - я, а зміючка – це ти.
Чоловік – то є ротор, а жінка – обвитка.
Генератор ідей так працює завжди.

Чоловік – то є толок, а жінка є пара.
Енергетика спільна тебе і мене
Поєднала – то не ідеальна ми пара.
Та й не пара ми зовсім, а ціле. Одне.

Шторм з війною безсилі навпІл розламати.
Не виходить це навіть у штилів-рутин.
Чоловік – це снаряд, ну а жінка - гармата.
Порох ніби сухий. І калібр наш один.

То нехай це кохання мов танці на лезі.
Сірий спокій – нудьга; нам - яскравий екстрим,
Небеса в діамантах шалених поезій
Та поля з полунично-спокусливих рим.

Що ті золотоусти та інші продроми?
Та без тебе про що взагалі б я писав?.
Чоловік – то літак… жінку з аеродромом
Порівняв би, але…
Ти - мої небеса.

2024

Тишина в природе многолика, в человеке – взгляд, молчание…
Истину , правду доказывать, спорить с ближним - чаще смысла нет…
Школа жизни у каждого человека своя, судьба…
Ищет каждый человек свою дорожку, шаг за шагом …
Нелегкий путь предстоит пройти, чтобы найти, познать себя…
Активную жизнь днем , отдых , тишина – силы восстановят…
20.05.24 Швец Тамара

Тиша в природі багатолика, у людині – погляд, мовчання…
Істину, правду доводити, сперечатися з ближнім - частіше немає сенсу…
Школа життя в кожної людини своя, доля...
Шукає кожна людина свою доріжку, крок за кроком.
Нелегкий шлях доведеться пройти, щоб знайти, пізнати себе.
Активне життя вдень, відпочинок, тиша – сили відновлять…
20.05.24 Швець Тамара

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Неспішний поступ вулицею міста.
Ось зацілована промінням квітка.
Метелик на хмаринці примостивсь, як мітка,
Родима пляма - від весни до падолиста.

Пекучо-тягнуча тривога вою.
І хилиться від поштовху повітря квітка.
Хмарина набубнявілась - дощинка.
Чекаєш, мрієш, тужиш до відбою...

05.04.2024

Знищ мене!
Прошу, будь ласка!
Що? Не хочеш?
Нате ласка!
Що за вибрики,
Що за стенання?
Що, не вимолвиш
Останнього благання?

Чи ти думав, що, зустрівши,
Зможеш швидко стерти
Себе з мого разуму, одначе,
Та не вистачило вдачі,
Бо тепер ти заблукав далеко
В сходинках, порогах
Мого пекла.

Ти боявся, що не зможеш
Більш покинути на призволяще.
Ха, чи ти подумав: "Боже,
Як же мені витерпіти
Усю ту від неї вдачу?"

Ти забув, коли дивився мені в очі.
Ти забув, коли обійми були довші.
Ти забув, що попри виходки твоєй родини,
Я єдина серед нас обох була людина.

Господи, пробач вже мою душу,
Вже тепер забути все те мушу!
Відпусти мене з моєй в'язниці,
Дай мені напитись із криниці!
Відпусти мене, благаю, в порятунок,
Звільни мене від спогадів,
Віддай їх на гатунок.
Я вже терпіти ніц не можу.
Не можу спати, їсти, наче на ножу
На кінчику його сиджу,
Неначе Ді, що скоро вже побачить
Не пекло, рай, де його вже не стачить.

08/05/2024

В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.

А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
З мого натхнення жмут таланту вискуб!

А я ж його один лиш раз вкусив
І...обкалявся! Отака халепа!
А він, спроквола, зняв мої труси
Й кавалками, що в них, мене одгепав.

Утік Пегас, у музи мартопляс,
Заціпило знесилене натхнення.
Писати годі! Я, однині, "пас",
А ви пишіть. Хай береже вас неня.

Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.

Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для ворога кари.
Допоки гартується воля і біль не затих,
Не мають найменшого шансу химерні почвари.

Хай сумніви зміями все ж закрадаються в душу,
Хай темінь іще нависає й поширює жах,
Та світло куватиме зброю з найменших окрушин,

Бо правду не може завжди заступати олжа.
І Всесвіт, що нам видавався сліпим і байдужим,
Породжує постать, що впевнено гострить ножа.

2023

Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:

- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Я небо своє не віддам!…

Прекрасен мир вокруг, горы, леса, поля, луга…
Реки, озера, ставки, моря, океаны…
Единство природы в естественности, гармонии…
Красота на Земле создана Всевышним для жизни …
Руками своими, трудом человек способен улучшить, изменить …
Атмосферу вокруг себя, в своем жилище, на участке…
Сеять ,сажать строить, конструировать, изобретать…
Новые таланты, мастерство, навыки расширять…
Основная цель Человека – ценить жизнь, продолжать свой род…
Его дети будут идти по его стопам…
20.05.24 Швец Тамара


Чудовий світ навколо, гори, ліси, поля, луки…
Річки, озера, ставки, моря, океани...
Єдність, природи в природності, гармонії...
Краса на Землі створена Всевишнім для життя...
Руками своїми, працею людина здатна покращити, змінити …
Атмосферу навколо себе, у своїй оселі, на ділянці...
Сіяти, садити, будувати, конструювати, винаходити…
Нові таланти, майстерність, навички розширювати...
Основна мета Людини - цінувати життя, продовжувати свій рід...
Його діти будуть йти його стопами...
20.05.24 Швець Тамара