***
Люби любов’ю, що не хоче лаврів,
Люби, коли мовчать серця й литаври,
Подібний будь до образу Творця, –
І щезнуть над тобою чорні хмари.

***
Святе Письмо лікує рани тіл,
Усі вони від сатанинських стріл,
Освятить хату, піднесе до неба, –
І надихне тебе для добрих діл.

***
Твоя ціна – це кров свята Христова,
Очищений ти нею весь для Слова,
І матимеш Його найвищий дар,
Як будеш Йому вірним – це умова.

Війна, на дотик…Як вона?
- Як дотик смерті,холод лютий,
Як сльози у крові у скруті.
Така вона , гірка війна,
Як плач, ридання в кругозорі.
Лежать всі друзі ледь прозорі…
Їх забирає смерть в просторі.
О горе! Вся війна – це горе!
Землею впитою вщент кров'ю
Ступає босоніж вже смерть…
Все що ростилося з любов'ю –
Убила ,рознесла все вщент
Й холодним,гострим поцілунком
Все забира в усіх життя.
Землі лиш зоставляє «подарунки» -
Знов повертає до злиття.
Тіла…Тіла…Тіла – не люди!
Весь кругозір застиг у них.
Від страху розпирає груди.
Немає майже тут сідих –
Всі молоді і полум'яні ,
Розквітлі ледь рум'янцем на щоках…
Я ледь іду…Із зброєю в руках.
Іду неначе у дурмані.
О,що це? Що це? Це – життя?
Хтось стогне у бою злиття…
Це виє вітер!Те виття…
А , може , матері дитя
Присниться зникле, одиноке,
У болі – у війні жорстокій.
Такий-то дотик у війни.
Вона без жалю,без вини!
Така вона…Як смерть – остання.

Богдан Ігор Антонич
(акровірш)
(мова і наголос Надсяння)

Бог хотів мати тебе в Небі.
Орали там надії ниву.
Господь подумав: - Тобі треба
Добро сіяти й справедливість.
А ти послушне дитя Боже.
Ніколи не був проти Нього

Ішов з любов’ю, не ворожив.
Гостину прийняв. І в дорогу...
Окраї неба з Письма знав ти.
Роса небесна вмила ноги.

Ангел в’їхав небесним аутом.
Настала тиша. Біль і стогін
Ти бачив вчора в місті Лева...
Описом влетів ти в Карпати.
Новицю показав ангелам.
Ищи вірш о лемківських святих
Чудні розлитий твоїм пером.
08.10.2009р.

Вже день відійшов у «як завше»
й турботи поринули в сни.
Два серця, утому здолавши,
вслухаються в тишу весни.

А тиша ця дихає щемно
дзвінким соловейковим «тьох».
Десь тут, між берізками, певно,
вже звито гніздечко на двох…

І в юних серцях так тремтливо
відлунює пісня його,
і впевнено віриться в диво
й чекається щастя свого.

(2013)

На схід сонця розчешу я коси пишні,
стиглі яблука візьму, червоні вишні.
Руту-м’яту і чебрець внесу до хати
і почну рушник весільний вишивати.

Вишивати – чаклувати – ворожити,
на багатство, на любов, на довгі літа,
першу нитку – щоби Бога в серці мали,
та останню – щоби рідних шанували.

Покладу жовтогарячу і зелену,
щоби гідною була дочка у мене,
а червону – на невтрачене кохання,
бо судилося разом до днів останніх.

У куточку чорну – хай не стрінуть лиха
та народять діточок собі на втіху…
На схід сонця ворожила - чаклувала,
для дочки рушник весільний вишивала.

Зорі травневі, бузкові, вишневі
Зорять до хати.
Аж до світання пісню кохання
Буду співати.
Квіти весняні разом з піснями -
Тільки для тебе.
Рад прихилити, в душу налити
Зоряне небо.
Знову над світом трепетним цвітом
Гілка калини.
Хочеш - дістану пригірщ туману
З лона долини?
Ночі травневі, бузкові, вишневі,
Свічі каштана.
Серце палає, серце волає:
Де ти, кохана!
Спів солов'їний багатоколінний
Все не вщухає.
Ласки й кохання, а не страждання
Серце прохає.
Вільхи та клена шепіт зелений,
Таїнство ночі.
Стежка між трави в зелен-мурави,
Ласки дівочі...

Раз – у дамки! Шоколад…
Королівство чорних зрад.
Очі чорні, очі жагучі,
обіцяюче-пекучі.
Словом: форум, майстер-клас -
це гран-прі ПееМ у нас.
Сів навпроти, очі в дошку,
ще й дістав для чогось ложку.
Бачу – свита, хоч куди:
вісім служок, дві тури,
ад’ютанти гонорові
і конячки, будь здорові.
Ще король, жіночий хвіст.
Повний нуль, якби не ріст.
Починається двобій.
Перший хід, звичайно, мій.
Я вперед, вона назустріч.
Я туди, вона убік.
Хто б удачу не урік.
«Ход за мной - что делать?! Надо, Сева,
наугад, как ночью по тайге».
Є лишень одна дилема:
- Схоже, друже, та не дуже.
Там був Шіфер, тут вона,
королева ГалинА.
Чим цю даму спантеличить?
Брови супити – не личить.
М’язи пнути напоказ,
так немає отих м’яз.
Морщу лоба, так надійно:
щиро, мудро, трохи мрійно.
А очима луп та луп,
медитую творчий згуб.
Час іде, він не чекає.
Через дірочку втікає.
Тільки взявся за коня,
голос зверху: - То дурня!
Бач, укляк той кінь на ноги,
не досягне перемоги.
- Пішаки? - Ніяк не ліпше.
Їх вона у мить порІшить.
- А слони, мо’ , офіцери?
- П’яні в дошку. В чужі двері
лізуть нагло, як чолами
у салати за столами.
Що робити? Я упрів.
Ну навіщо грати сів?
Встав, чемненько уклонився:
- Я здаюся, я втомився.
Королева – стать, постава.
Сіпа оком – тим, що справа:
- Три ходи і ватерпас?
Я таврую матом вас!
Мат то мат, аби лиш дрюка
не узяла в руки злюка.
Я забув лиш попередить
(Ося Бендер це підтвердить):
що самІт мені, що саміт;
що гамбіт мені, що гАмбіт,
грав у шахи пару раз,
як ходив у перший клас.
Грати сів, бо думав, зможу
розтопити ту вельможу.
Та куди, сама холодність,
а я повна неспроможність.
Як не петраєш у шахах,
то тренуйся на дівчатах.
Я це правило забув,
мало що не битий був.
Прощавайте, королево.
Вам є-два, мені налєво.
Залишилася мораль:
вона – ферзь, а я лиш «граль».

Сиджу. Пишу. Поетику міркую.
На Музу не чекаю – сам пишу.
Та краєм вуха все-таки пильную -
якщо подзвонить, я її впущу.
Дзвінок у двері. Хутко відкриваю.
Циганка юна, як мара, стоїть:
- Водички дай, зі спраги помираю.
І по кутам очищами мигтить.
Я запросив галантно, тобто чемно:
- Яка вода? Я каву заварю.
До кухні – раз, а за вікном вже темно...
А я палаю, мало не горю.
Яке то диво, ті циганські очі,
немов тарелі ласої їди.
А час іде. Уже він проти ночі.
Мені б самому зимної води.
Я упадав біля тієї гості,
аж три цукерки виложив на стіл.
Трусило тіло і ламало кості.
Я ще ж… того, а не якійсь там віл.
Таке бува – даремно сподівався.
Кавусі чашку випила до дна.
Цукерки їла, мало не злякався,
як щелепа давала ходуна.
Подякувала чемно. Уже пізно,
а їй додому – ще… ого іти,
а світ такий, що людям в ньому тісно.
Зайде колись, як закортить води.
Я охолов. Нічого не поробиш.
- Адью мамзель, а може?.. Ні, то ні.
Навіщо чари тільки переводиш
і любощів розпалюєш вогні?
Пішла вона, а я - бігом до столу
(поки живі тілесні ще чуття)
писати щось про невмирущу вроду
і про свої високі почуття.
Дивлюсь у стіл, а там грошей немає,
лиш папірець із віршами лежить.
Як свідок дій, усе він добре знає,
але чомусь, пожмаканий, мовчить.
Я думав – Муза. То ж дівча циганське,
з якого боку тільки не крути.
Чом зразу не второпав? Муза – панське,
а це зайшло напитися води.

Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп'яточко
Під деревцем скачуть,

Простягають рученята
Та мало не плачуть:

Раді б вишню з'їсти,
Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?»

Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

Вино її гронами, долинами сонними, шумить водоспад
Світанками ранніми, очима печальними, в сад

Мариво мариться, ні, не забариться палкий привіт
Очі виблискують, червоними іскрами, новий політ

У грудях раптовості, клаптики повістей, буяє весна
А віти колишуться, залишки ніжності, знову одна

Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

2013

Все повернулось "на круги своя"...

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,
Терплячий і негордий,
Бо старію.
А ще – сумний,
Бо не верну тобі
Ірпінську легковажність і замрію,
І сповідальність,
Чисту, мов сльоза,
Що протекла між нашими щоками...

Вже не скажу всього,
Що не казав, –
Воно ось тут,
У віршах,
Між рядками…


2007

В мені п’ятсот моторчиків живе,
По черзі випускаю їх на волю.
Чомусь, аби пізнати щось нове,
Уникнути буває складно болю.

Учора вперше праску увімкнув,
Хотів собі штанці попрасувати,
Та тут, і навіть оком не моргнув,-
Процес моїх пізнань порушив тато.

Сьогодні я раненько з ліжка встав,
Щоб не минути жодної пригоди.
Новому так назустріч поспішав,
Що рахував борідкою всі сходи.

Пригод багато мій готує вік,
І деякі подряпини лишають,
Та я, хоч і маленький, - чоловік!!!
А чоловіка шрами прикрашають.

Я не люблю упевнених в собі,
Які вагань не відають великих.
Кому ні разу не лягла в судьбі
Свята печаль на розвеселі лики.

Кому одвічні істини - старі!
І потребують змін незаперечних,
І хто життя цінує за дари
Та для тілес приємні різні речі.

Я не люблю повчальної мети
Із вуст того, хто тільки вчиться жити.
І ділить нас на грішних і святих,
Вже наперед всі знаючи одвіти.
2013р.

Ну ось і травень. Збираю речі.
Мене чекають п'янкі оливи.
Чиїсь фінали — мої предтечі
і безконечні речитативи.
Піду в Афіни. Піду босоніж.
До грецьких іпсилону і гамми.
А ти дорогу мені присолиш.
(Ти завжди плутав із чумаками).
Спочатку будуть міста-держави,
там жваві люди — знавці торгівлі —
глибокі очі й тіла тужаві,
і Понт Евксинський — зелені хвилі.
О ми, що ходим у світ без віри,
не певні долі й путі своєї.
Я закохаюся в очі Тіри,
в широкі плечі Пантікапею.


І врешті ляжуть шляхи позаду.
І я прийду в золоту Елладу.


Там буде вітряно і солоно,
і сонце груди мої оближе.
І хтось нестиме достиглі грона
на гору в хмари, дивлюсь — Олімп же!
Мені піднятися б — і до Зевса,
Ще зовсім трохи — на вічність вище,
І розказати, що поетеса,
а він, як вийде, не любить віршів.
І що ж робити? Іти до біса?
І Мельпомену лишити в тіні?!
Сувора грація — кипариси —
стоять, ошукані вічнотлінням.
Така наука, мої еллінці, —
життя проходить амфітеатром.
Коли наповнить вино по вінця
боки і шиї вцілілих амфор,
коли ковтками піде по горлу
богів, і смертних, і безпорадних,
я знову стану на цю дорогу,
яка для мене туга й відрадна.
І повернуся в свою країну,
де сонця менше, ростуть картоплі.
Лишу позаду чужі Афіни.
Візьму для себе лише Некрополь.
І ти від мене попросиш вражень,
і будеш довго дивитись кадри,
які нічого про все не скажуть.
Ні краплі правди. Ні краплі правди.


2013

Випасала вітри
у лазурі посонного неба,
норовистих вoдила
до обрію -на волепій,
схарапуджені гриви
косичила м"ятою жеби
не лякалися птиці
огрому на сонце-тропі.
Надимався Штормило-
ізлизував грози розп"яті,
запилюжені хмари
розвергши на всенькі світи,
назирався на мене
очиськами хитрого татя,
шарлатові вихоплював ябка
з поземних садів
Запрягала буян-Вітрoгана
в летючу зірницю,
черемшила його
у єдвабy пісенну блакить.
Увібравши життя
у зіницю напружену- гицав,
теракотові доли копитив,
напінював хіть.
Зачерпнула весни
і напитися дала Повіву,
осідлавши, погнала у чвал
по гористій стезі-
на бігу, доторкнувшися степу,
зривала хапливо
волошкове роздолля
і клала до щастя возів.
Несумирним вітрам ані упряж,
ні вузди - не милі,
їм би кумельгом нEстися...
їм би куйовдити рань...
Покололася льоля
туманна моя до бадилля,
позбивала я ніженьки
до роздоріжжя оман.
Утинала повіддя
- пускала розпряжено в невідь,
одганяла од себе
на чтири розволь-сторони,
адамашком упилися
наче - затихли у мреві -
поплелися плащами за мною -
ніхто не спинив.

С ДНЁМ ПОБЕДЫ ДРУЗЬЯ!!! С ДНЁМ ПОБЕДЫ!!!
Пусть никогда не повторится это горе и беды !
Пусть будет мир всегда на всей планете !!!
Громко смеются люди, дети,- в целом свете!!!


Пусть не будет слёз,беды,- не будет горя!
Улыбок,шуток, смеха, всегда будет море!
Пусть счастливы все будут люди в мире этом !
Обращаюсь к ВЕТЕРАНАМ я,- с большим ПРИВЕТОМ !!!

С ПРАЗДНИКОМ ПОБЕДЫ всех я ПОЗДРАВЛЯЮ!
Любить,смеяться,правнуков растить,я им ЖЕЛАЮ !
Много лет жизни в Господа для них ПРОШУ.
За то,что воевали они,-за родную СТРАНУ!

Свой поцелуй и благодарность, я им ШЛЮ !!!
За их отвагу, смелость,- всех я их ЛЮБЛЮ!
Низкий поклон, я воевавшим людям ОТДАЮ !!!
БОЛЬШОЕ ВСЕМ СПАСИБО ВЕТЕРАНАМ ГОВОРЮ !!!

На Великдень з родиною за столом зібралися,
Свячені яйця, паску їли, й Богу молилися.
Мама й батько за столом, та чоловік мій, діти,
Брат рідний з жінкою прийшли з нами порадіти.

Радісно дуже нам, що нині всі зустрілися.
Писанки дарили, співали, веселилися.
Бо Великдень – це для нас родинне таке свято,
До нас в гості теж прийшло вже родичів багато.

Нехай паска Ваша буде тільки запашною,
А ковбаса - рум’яною і дуже смачною.
Нехай Ваші писанки ніколи вже не б’ються,
А Великодні всі пісні із душі в Вас ллються.

Нехай гарно писанки усім Вам всміхаються,
Всі шиночки і хрін весь, нині теж з’їдаються.
Молитва лине з Ваший вуст, аж до самих небес.
Співаємо: Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Гарненька жінка поїхала в Моршин відпочити,
Своє здоров'я покращити, водички попити.
Познайомилась з грузином і любов почАлася,
У свого кавалера, по вуха закохалася.

Ніна вже довго про курорт цей буде пам'ятати,
Що там, вони витворяли, вже краще Вам не знати.
Закінчилась вже путівка, додому вона їде,
Коханцеві дає клятву, що в Грузію приїде.

Каже: Ти дай телеграму, що тітка вже померли,
Щоб чоловік не здогадався і не тріпав нерви.
Лише приїхала додому і тиждень проходить,
Як термінова телеграма з Грузії приходить:

- Родная тётя умерла...И завещание на Вас.
Вы вещей берите много, уж долго будете у нас.
Мы очень просим Вас приехать все документы оформлять,
А, если не приедете,- Вам наследства не видать!

А чоловік все прочитав, та й чухає він вуха:
- Саму тебе не відпущу, поїде ще свекруха!
Теж давай телеграму, що з мамою приїдете.
Щоб Вас на таксі зустріли, всю спадщину візьмете.

Там їх зустріли два грузини, на джипах дорогих "NISSAN",
Ці молодесенькі джигіти повели в ресторан.
Мені соромно писати, що там вони робили,
Але, по десять тисяч євро жінки заробили.

Тридцять днів повеселились, та їдуть вже до хати,
А, Ніна каже:- Що ж, я маю Роману збрехати?
Її свекруха: - Я не знаю, що будеш казати?
Мені мають телеграму на сорок днів прислати.

Тобі також ще повістку, Ніно, якусь зробимо,
Може, ще на МЕРСЕДЕСА з тобою заробимо?
Якщо наших чоловіків весь час обманом брати,
Ми будЕмо за тіткою річницю відмічати.

Якщо наші чоловіки такі вже будуть лохи,
То ми обидві заробимо в Грузії ще трохи.
Та, щоб не бути вже лохами всім Вам, чоловікам,
Їхати треба на курорти, з жінками завжди Вам!

Я мрію маю золоту
Й палющу, наче спеку.
В нас розтанцьовують фату,
Ну, а у них – котеку*.

Живе та мрія з юних літ,
Я палко мрію нею.
О матінко, благословіть
На шлюб в Нову Гвінею!

Як вишні цвіт фата злетить.
Я ж до кохання ласа.
Котека ув очах стоїть –
Бажаю папуаса!

За папуаса хочу я.
Набридли українці,
В яких в кишенях – ні хріна**.
Й так само – у ширінці.

Під серце мрія б’є, під дих.
Жага в’ялить, мов спека:
Якщо – такі! – котеки в них,
То що ж там у котеках?

23 листопада 2012 року

Мой первый стих написан был в окопе,
на взрывами потрёпанной земле.
когда затмило звёзды в гороскопе
моё больное детство на войне.
Лилась пожаров огненная лава.
В седых стояли кратерах сады.
И захлебнулась кровью переправа
под натисками вздыбленной воды.
И белый свет казался ночью чёрной.
Зарницы тьмы соперничали с днём.
Окопчик тесный стал подводной лодкой
средь моря чувств, растерзанных огнём.
Не сказки мир с зайчишкой или волком –
кровавый час, где плавилась земля.
И я писала, чуть ли не осколком,
большие буквы, как из букваря.
Мне бы играть в считалки или прятки,
летать во сне на крылышках страниц.
А я стихи в замасленной тетрадке
таила от осколочных убийц.
Ужасна боль недетских впечатлений.
Рубцы на сердце от её ножа.
Вилась в плену страданий нить сомнений,
не станет ли немой моя душа.
Душа в словах – как море в перископе
и память та – как блики на челе.
Мой первый стих, написанный в окопе,
печатался на раненой земле.Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Його очі волошкові,
Повні радості, любові.
Має крила, наче лебідь,
Бо він ангел, ангел неба.

Та сумує він сьогодні.
У очах жалю безодня...
Дощ танцює з вітром танго
І під нього плаче ангел.

Сльози стримати не в змозі.
Загубив мо’ щось в дорозі?
Чи тому на серці туга,
Що нема у нього друга?

Ну, а може, сум глибокий –
То душі його неспокій,
І у цю годину ранню
Ангел плаче за коханням?..

І кримчани, і сумчани,
Вінничани, і кияни
Кажуть донечці і сину:
В нас держава – Україна!
Донеччани і полтавці,
Харків’яни і луганці,
Запоріжці й чернівчани –
Разом всі – одна сім’я ми!
Мелітополь, Кіцмань, Сміла –
Разом ми – велика сила!
В Сімферополі і Львові
Хай лунає рідне слово!
І одеські, і волинські,
Ви – малята українські!
І бажає вам здоров’я
Прикарпаття й Подніпров’я,
І Полісся, й Буковина,
Вся велика Україна!

Володя казала вона мені
Ти звичайно дивний та
Трохи не дружиш з головою

Мені здавалося що ми
Знаходимося не в гуртожитку
А в ляльковому будиночку
Якого скинули до річки
І він застряг між мулу

Вова ти звичайно хам
Продовжувала вона
І не вмієш спілкуватися
З тендітними жінками

За вікном було видно
Китове тіло неба
Хоча який кит у наших водоймах
У двері стукався окунь
Вона сказала що солі немає
По цих словах він відплив кудись
На третій поверх

Вовчик ти ж не красень
Та й пишеш
Якусь неримовану
Хрінь

Мені не вистачало повітря
Чомусь почуваюся невпевнено
Під водою
Особливо коли не вмієш плавати

Звичайно я не дружу з головою
Не вмію спілкуватися з жінками
Можливо дійсно пишу
Хрінь
І мої намагання залишитися в історії
Просто нікчемні

Але вона цілує мене
І маленькі золоті рибки
Впливають до кімнати
Крізь зачинені двері та вікна

Кладе мене на диван
Каже я сама
Дає пульт від телевізора

По ящику
Нічого нового
Щуки хавають простих жителів річки
Щуки брешуть
Щуки сміються

За все своє життя
Я ніколи не отримував такого
Задоволення
Від новин

Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
Та й я ж у кайдани закута!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,

Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?

От знову ридання оті навіснії

У грудях мені закипають.
Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
Отак надаремне лунають?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?

Де султан? Де беї, хани?
Біднуватий наш реал.
Присадив мене коханий
На турецький серіал.

І чекаю щосуботи
Вже на серію нову.
Відіклавши всі турботи,
У Туреччині живу.


Співчуваю Роксолані- У гадючнику не рай.Чи вони усі там п’яні?Не вгодив – то помирай.. То ж якби вона, сердешна, Чемна дівчинка була,Ще в одній із серій першихБогу б душу віддала.Чи то пак, пардон, Аллаху,Мусульманка, як не як.Я померла б там від страху,Не минув би переляк.А вона усіх здолала:Ібрагіма, Валіде.Ворогів хоч і навала,Але всяк до ніг паде.Роксолана – мудра жінка,Як іще серед орди?Отакі ми, українки,Пальця в рот нам не клади.І не зраджуй в жоднім разіІ не кривдь, Боже боронь!До чужого ми не ласі,За своє ж – хоч у вогонь.А кохати – то кохати, В рай, чи в пекло – все одно…Любий! Годі позіхати! Починається кіно…                

Уклін доземний в світлий день скорботи,
Що нам навіює печальні ноти.
І слава – і полеглим, і живим,
І Богу – змія допоміг збороти!

вірш видалено

Мурашка по доріжці
Своїй кудись спішить,
Не став на неї ніжку,
Мурашка хоче жить.

Ось піднялась травиця,
Радіє, що весна, –
Не затопчи дивися,
Нехай росте рясна!

І деревце маленьке,
І дерево старе
Не нівеч, мій маленький,
Нехай усе росте!

Любить природу вчися,
Свій рідний край люби!
На річці і у лісі
Ніколи не сміти.

Допомагай стареньким,
Не ображай слабких! –
З людьми поводься чемно,
Остерігайся злих.

Шануй книжки – в них мудрість,
Яку нам світ дає.
Учись, рости, щоб люди
Раділи, що ти є!

Шлях широкий розстелився, аж до неба,
не спіши, моя дитино, – ой, не треба!
Ще побачиш, поторкаєш і почуєш,
покохаєш, поридаєш, поцілуєш.

Скоро пурхнеш за віконце, наче пташка,
буде солодко і гірко, буде важко,
буде сонце, зорепади, будуть роси,
побіліють і твої, дитино, коси.

Світ цікавий та жорстокий зве до себе,
не спіши, рідненька доню, – ой, не треба!
Прийде врешті і твоя жадана воля,
тільки хай завжди ласкава буде доля.

Молитва – пісня духу і потреби,
Покликаний своїм Творцем із неба,
Подякуй за спасіння і любов, –
Наругу й смерть Господь прийняв за тебе.

Даремно ви ховаєтесь у шанці.
Не устоїть кремлівський Вавилон.
Ми – вільні люди, ви – системи бранці.
Виходьте, вже настав Армагеддон!

Не бійтеся, не нам катів карати.
Будь проклят, хто гадючу кров проллє!
Вам перед Богом відповідь тримати.
Крім Нюрнберзького, Суд Господній є.

Генсеки, юди, леніни, пилати,
Душителі свободи у Литві,
Готуючи народу каземати,
Рятуєтесь в тюрмі від нього ви!

Ви нам вбивали в душах Україну,
На наші мізки тиснули згори,
Розпростуючи звивини людини
У грані п’ятикутної зорі.

...Нема тобі іще, народе, прощі.
Ти всіх тиранів заслужив сповна.
Допоки будуть Ленінові мощі
У Мавзолеї, доти і вина

Не зніметься... Вставайте, озвіжденні,
Чий розум ще в пелюшках кумача!
Хай ляже в землю злий кривавий геній,
Щоб одержимі духом Ілліча

Очистились, щоб спала з віч полуда.
Страшний не людський, а Господній Гнів.
...Скажені леніністи йдуть! О люди!
Не доторкайтесь до більшовиків!

Кріпімося, щоб нас не спокусили.
Я вірю в те, що вистачить нам сил,
Якщо, почувши “Господи, помилуй!”,
Душа озветься: “Господи, помил...”

18 лютого 1991 року

На Кремлівський амвон він виходить такий непорочний,
І налобна Камчатка коричневим німбом горить,
І коричнево сяють червоні знамена ув очі,
Збронзовілий дух Леніна в залі могутньо стоїть.

Возсідає президія – мудрих апостолів рада.
Не ув’язнений ще Вельзевула нащадок – Борис.
І підступно, як Юда, Єгор вибудовує зраду,
Щоби “праведне сонце” вдягнути у консерватизм.

Михаїл осіняє усіх Іллічевим знаменням.
Йдуть до нього на прощу, цілуючи молот і серп.
Відпускає компартії він помилки й прогрішення,
І вже Сталін в собі чисту душу дитини несе.

До державної чаші йдуть сестри, тремтячи від щастя.
І республіка кожна побожна уста відкрива.
Лиш одна із сестер не достойна святого причастя –
Екстремістська, проклята, ворожа, небратня Литва!

Перекрити їй газ! Ех, повітря б іще перекрити!
На без хліб’ї невдячна нехай же тепер посидить.
Може, буде їй менше отої свободи кортіти,
Буде знати, як брата московського треба любить...

...Самодержцю всія!.. Вже імперії ти не вборониш.
О Литво! Із тобою республік усіх холуї!
Хай, наш царю, тебе не тривожать Союзу кордони –
Вони будуть з Камчатку на лисому лобі твоїм.

26 квітня 1990 року

Пахне цвіт,
Білий цвіт...
ПелюстОк...
Ніжних віт...

З сином
Йду я...
Туди,
Де усе...
ПочалИ...
Ти і я...
Я і Ти...
На віки...
Назавжди.

Він
Вечеряє...
Сам...
Вже нема
Слова Мам...
В нашій хаті
Давно...
Коли ж...
Прийде воно?

Й покладе
На чоло
Добру руку
Твою...
Як Тебе я
Люблю...

Пахне цвіт...
Ніжний цвіт...

травень 2002 р.

Ти зраджуєш... І з ким! З Хюрем-Султан. Проводиш ночі з нею, не зі мною.

Колекція моїх душевних ран Поповнилась недавно ще одною – Ти зраджуєш... І з ким! З Хюрем-Султан. Проводиш ночі з нею, не зі мною. Це ж треба - чоловік і серіал! Чого не знайдеш тільки в інтернеті. Тебе поглинув пристрастей накал, Якого вистачає у сюжеті. Сама вже котру ніч тривожно сплю, А ти в цей час "історію вивчаєш". Я потерплю ще трішки, потерплю, Побачиш незабаром, що втрачаєш: Волосся пофарбую у руде І сукню оксамитову дістану, Тоді до тебе, може, і дійде, Що маєш поруч власну Роксолану!!!Таке паскудство мій душевний стан– Сама лежу півнóчі (то немало!) Я нині зліша за Махідеврáн – Ти чув, що та панянка витворяла? А я терплю, хоч б’є тривожний трем, Я – пристрастей накал! Тобі не сором? Чи потрощúти нині твій “гарем” – Колонки, плазму, мишку з моніторомДавно накидку зняла із грудей… Чи ти сліпий? (казала правду мати!) Хюрем вродила шестеро дітей, А тут одненьке би якось зачáти! Від завтра все міняю – “від” і “до”! Я теж Хюрем, а це “весела” значить! Зареєструюсь ранком на Badoo, І що таке гарем – тоді побачиш! Іван Гентош   

Підвітринна гниль,
жебраки та дорогі машини -
мій улюблений столичний стиль:
залізниця та тисячу
й дві людини.

Моя улюблена столична мода:
бруд й парфуми,
запилена зима
й спекотна погода.

Різної масті обличчя,
колода людей,
на всіх коробка емоцій.
Моя улюблена столична звичка:
ділити життя на кілька порцій.

28.04.13

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

Важливо, щоби поруч був би хтось,
Хто не зречеться у важку хвилину.
Тягар якщо тримати б довелось –
Готовий взяти майже половину.

По-менше пустотілих дій і слів,
Побільше відчайдушності і віри.
Щоб горю співчувати щиро вмів,
І успіхам радіти зміг би щиро.

О, ти простив усі гріхи, мій Отче,
І вже не йдуть по п’ятах поторочі.
Є дар спасіння і нове життя,
І Дух Святий освячує напрочуд!

Весна ускочила у літо…
Липневе сонце,спека, мліти
Зібрався нині вже бузок;
Тендітно квітне, не забава -
У Миколаєві цейтнот:
На травень літо накричало,
Своїх не маючи чеснот…
***
Своїх не маючи ще нот,
Чужі визбирує акорди,
І чимчикує далі гордо…
А вальсу миті, вітром змиті -
Перелицює в непрожите,
У новостворений танок…

Лінчує літо! Незабаром
Про це згадає в червні травень…

07/06/2013

Янголе-охоронцю,
Як нам з тобою добре:
Обіймаєш мене за шию
Смикаєш сиві вуса,
Куйовдиш волосся, тихо
Пісяєш на сорочку,
Смієшся, немов дорослий,
Що вдало пожартував…

Янголе-охоронцю,
Я мушу іти. Дорога
Далека до мого додому,
Хоча… Що для мене дім?

Під колеса лягає відстань,
Немов самогубця. Скільки
Їхати маю нині,
Щоби знайти себе?

Їду… А ти зі мною.
Їду, а ти тримаєш
Руку над головою,
Серце моє в руці…

Янголе-охоронцю,
Я не навчився жити.
Жито на ріднім полі
Скошено на стерню –
Босо ступають ноги
По колючках-вугіллю…

Усмішку твого щастя
Я над усе люблю.

07-08.05.13

Взяв в руки щось чого не бачив
Стиснув в долонях і моливсь
Тоді почув те щось гаряче
Задумав лиш не зрозумів

А в його грудях серце скаче
Наче б тайком закрався гнів
І тіло стало так боляче
В одну хвилину посивів

Він зупинився і присів
Подумав тепер усе трачу
Серце моє якесь ягняче
Іде в гостину до вовків
Вже перший вовк заговорив
Що любить він м’ясо козляче.
19.04.2010р.

Для плачу потрібні сльози,
Плачуть очі ще й душа,
Щоб побачити загрозу –
Їй назустріч вирушай.

Окрім того – треба віра,
Божість дух нам підійма,
А любов безмежно щира
І до правди не німа.

Дороговкази не потрібні,
Коли самих шляхів нема,
Та ще й до каменів подібні
Є перешкоди, зокрема,
Коли вперед іду до Бога,
Де, як надія, – перемога.
u10/28a

На нитку пам'яті моєї
Збираю бусинки малі:
Весни пробудженої трелі,
І перші кроки по ріллі,
Обійми неба дружньо-теплі,
Звабливу усмішку Десни,
І пісню батька "Степом, степом",
Яка з дитинства у мені,
І сльози матері пречисті,
Які за мною пролились...
Усе збираю у намисто,
Яке дочці віддам колись.
8.05.13р.

як дивотравень заряснів…
між яблуневим буйноквіттям
весна хова чернетки літа,
рожеву зав’язь врожаїв…

сотають душу солов’ї,
зигзиця бавиться літами…
роки мої… роки мої…
ото вже справді - лихо з вами…

Майбутня мама хоче доброти,
Любові і … духмяних стиглих вишень.
Від клопотів буденних відійти,
Нехай вони на час її залишать

Так хочеться їй, більше, ніж колись,
Щоб дарували ласку і турботу.
Тривоги і любов переплелись,
Нове життя – тепер її робота.

Замріяно із ніжністю в очах
Несе свою маленьку таємницю,
І відступають прикрощі та страх
Від світла, що в душі її іскриться.

Так обережно, як тонкий кришталь,
Несе те щастя, що у ній зростає,
І відступають лихо та печаль,
Де по землі нога її ступає.

Вразлива, як ніколи й не була,
На ніжні почуття ще більш багата,
Від ближніх прагне ласки і тепла,
Щоб крихітці в майбутньому віддати.

травень 2010 р.

По коліна був у хвої, хворий.
синдром не
вилікує жодний "дурдом" -
засвоїв!
Пісні чую щоденно,
погодинно
щомиті,
в розмовах на автомобільних дорогах,
в нічних світлофорах,
у фараонах патрульних,
у "пацанів рульних",
в накурених пабах,
у закоханих парах вечірніх прогулянок,
у вуличних волоцюгах,на лавицях без спинок,
у кав'ярнях запашних, в горілих листях,
у повітряній сирості,
у туманній суміші,
в інтер'єрній сірості,
в архітектурній пам'ятці,
у склотарі, в літній парі,
у робочій п'ятниці,
у ранковій посмішці,
у гарячій каві,
в дощовій хмарі,
в пісні тій самій...

2012

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
крила батьківські з корнем вирвані
загорни мене хоч би холодом
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух простягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення


2013р.

Пародія

Ось над селом веселка золотава,
А друга зачепилася за пліт…
Добротний могорич – хороша справа,
Ковтнув разок – і тягне у політ!

Іще разок – поперла сила дужа,
Пора злітати (тут момент лови!)
А що, як розігнатись по калюжах,
Та так, щоб бризки вище голови?

Босоніж–мокро, та без гравітацій!
Іще ковточок, не набрався б, гусь…
От досягну небесно-синю тацю,
А там уже “на повну” відірвусь!

Набрав розгону – хвацький і розкутий,
Та послизнувсь на купі споришý…
Мені б лише в калюжу не пірнути –
На плоті коромúслом повишу…


08.05.2013

****

Лелітки спогадів на кінчиках трави -
роси ранкової перлини на стежину,
котрою по садý біжу, дівча, туди,
де баба крає бýдз і запашну хлібину…

І сонце кукурудзяне - кулѐша, молоко…
Усміхнена душа, порепані долоні…
…Криничної снаги (у рік хоч раз!) ковток -
і оживу… на цім, колись моїм, осонні…

****

Дві яблуні в подвір’ї і груша, виноград,
горіх, калина, вишня, лілії, любисток,
криниця між бузком-жасмином, вірний сад,
і хата… мов ковчег, що заплива в дитинство…

…Обійми вікон … Літо! Сонячне проміння!..
… шевцює в комірчині мій незабутній дід…
…стібочок за стібком у хрестиках подвійних
кодую-розкодовую прадавній родовід…

****

Болить мені
невикричана тиша.
Щемить-пече
невиплаканий жаль.
Були...
Не стало...
І не буде більше.
Ніколи і ніде.
Лиш пам’ять...
Про-ща-вай-…

2000 (2013)

Мамусі й татусі
Наші кохані
Вибачте діткам своїм,
Що розлетілись
В різні куточки
Вас залишили самих.

Ви дітям бажали
Кращої долі
І відпустили з гнізда
Ми оперились
Гнізда повили
Але далеко від Вас.

Онуків на літо
Вам підкидали
Наче зозулі рябі.
Часом картоплю
Ми вам копали
Так відробляли гріхи

З роками все рідше
До Вас заглядали
В нас були справи свої
А Ви все старіли
Та марно чекали
Діток дорослих своїх.

Багато із рідних
Не дочекались
Сплять у земельці сирій
І прилітаєм
Ми на могили
Весною, наче птахи.

І плачемо щиро
Та поминаєм
Тих хто в могилі лежать
Краще б подбали
Про них до смерті
Може б вони пожили.

Пробачте нас рідні
Бо не від злоби
Вас залишили одних.
Ми Вас любили
І цінували
Та не розумні були.

А час не повернеш
Вас вже немає
Це зрозуміть мають всі.
Дорожче батьків
Справ не буває
Ви головні у житті.

Травень 2013р.