***
Немов барвінок, обів’ю,
Щоб квітла ти, як у раю.
Нема чудеснішого раю,
Коли любов не одцвітає!

***
Як довго і ніжно цілуються фото!
І я поглядаю, зітхаючи, потай…
Мені це до серця, дивлюся й мовчу,
Бо теж цілуватись так хочу достоту.

***
Моя любов не для забави,
В саду не витоптані трави,
І не зів’яв кохання цвіт, –
А я щасливий і ласкавий…

Місяць червоний
Гупає в скроні,
Спека палюча
В холод колюча.

В долі в полоні,
Мов на припоні,
Знову безсоння
Наче безодня.

Там гайвороння -
Вічне заслання,
Пізні звіряння.
Чи зволікання?

Нащо примхливість -
Вірна зрадливість,
Може невчасність -
Зірвана власність.

Повість морганна
Шляхом барханним,
Ранить банально,
Б`є вирішально.
2013

Обіцяли покращення усьому народу -
Ідуть роки за роками... Плюнули у воду.

І круги не розійшлися, від чого їм бути...
Усе можна обіцяти і усе забути.

Утремося з переляку, коли у нас плюнуть,
Може гідність прозирне, як у тім'я клюнуть.

Ну, а може і надалі будемо терпіти.
І, розчавлені нуждою скніти , а не жити

03.07.2013р. Надія Таршин

Мені зараз не краще й не гірше,
Мені зараз просто ніяк.
Вкотре вже рятувальники - вірші,
А життя уже вкотре - маньяк.

Відцвітуть хай минулого квіти,
Все почну зі сторінки нової.
Чи, можливо, втечу від світу,
В мріях-снах залишившись з тобою.

Якось буде... Життя розсудить,
Переміг хто у цьому герці.
Той, хто бив себе палко в груди,
Чи прожив хто із Богом в серці.

07.05.2013

Шукаю щастя... Хоч краплинку.
У кого зайве - подаруйте!
Пишіть. Для кожного знайду хвилинку.
Лишень ҐУҐЛа не пропонуйте.

07.05.2013

Планиди резерви безмежні,
Обарвлені щастям життя,
Твоєї краси телевежа
Транслює в мої почуття.

Щоб втіхою очі засяли
Від того, що ти в мене є,
На янгольських крилах сигнали
Злітаються в серце моє.

Загиньте, завади пихаті, -
Чудові ефір і прийом.

Ото би весь вік вікувати
На хвилі любові обом !


03.07.13

Воскресає заграва
над колом солоної втоми,
за порогом печалі
до серця стежки простеля
недоспіваній пісні,
любові і слову живому
пуповинна моя
і повік незрадлива земля.
Притулюся чолом
до одвірка минулого болю,
сповідаюся хатнім лелекам
і стиглим житам,
і запінену смутками долю
очистить поволі
небосхилом окреслений
сонячнозоряний храм.
Окроплю молитвами
пречисте земне розмаїття,
де крізь вічні небесні сліди
проглядають земні,
озирнусь і почую:
мережаним пам’яттю віттям
срібнолисті тополі
шепочуть прощення мені…

***

ПОЕТ
...Значить, щось ми втрачаєм,
Земляни, між нами і... Сонцем.
Значить, з віком втрачаєм,
У просторі й часі брати!
Розкажи нам, тополе,
Що з космосу ловлять долоні
В час, коли на твоїй голові
Аж по брови лелече гніздо сидить?
Чи коли зацькували ріку ми,
Як дикого звіра,
І трава поросла там,
Де лігво було лисенят.
Розкажи нам, тополе,
Чи є ще у Всесвіті Віра
І чи є ще дорога прийдешнім
В життєвий сад.

Опускатись пора до висот
Конюшини і жаби.
Не душити в обіймах,
А дати поїсти козі.
Підійматись пора до закону
Базарної баби:
Сьома доля тому,
Хто прийшов на одній нозі!

Хоч незвично, та є:
Дід колише столітнього внука,
Що у атомний чад
Ненароком корову завів...
Розкажи нам, тополе,
Підставивши космосу руки,
Що робитимуть тут
Через тисячу років живі.

***
ПОЕТ
Гляньте, зірка велика,
Немов коровай на весіллі.
Місяць, наче тихіший за сни молодий.
Це ідея: день мого народження стріли
На забутому цвинтарі.
Темінь...
Ходімо туди!

***

ПОЕТ (схвильовано)
Бог один — у мені.
Та його не здолати, я знаю,
І Всевишньому Богу
Допоки я тут, на Землі.
Непідкупну, як доля,
Поезію-подругу маю,
А у підданстві —
Воїнство слів-королів.

Маю рідну Волинь.
Їй належу, як трави й лелеки.
Де б не був я в галактиці,
Спати в колиску вернусь.
Ой заграли мені, замузичили
Верби далекі
Про дитинство моє.
З нього теж починається Русь...

(Показує рукою на цвинтар).

І кого тут боятись?!
Давно від Чорнобиля й воєн
У дубових гробах
Перевернуті предки мої.
Що із того, що десь у корови
"Зростають надої",
Коли в те молоко
Зразу мертві впадуть солов'ї!

***

ІНОЗЕМЕЦЬ (наближаючись до першої могили)
...Вітряків немає.
Є хрести і вітер.
Чорні хмари з вікнами зірок.
Православний цвинтар...
Сильно пахнуть квіти.
Голова морочиться,..

***

ПОЕТ
Гляньте, гляньте кругом.
Тихо-тихо обміряйте цвинтар.
Кожен хрест — то людина,
Принаймні сто років назад.
Ми на мітингу душ.
Ми також помовчати повинні.
Он холодна скульптура.

***

КОМУНІСТ
Промінна постава й коса...

***

ПОЕТ
Але, друзі, о друзі!
Не наша вина у пориві
До туманності Всесвіту
Чи до молекули пса.
Спробуй лиш зупинити
Коня молодого за гриву,
Коли мчить він у степ,
Де кобила й гаряча роса.

...Не спішити кудись!
В суєті подивитись на себе.
Там — трава. Ось і вись.
Людство нині без пари — як лебідь.
Наче білка, із рук,
Лиш навчилося брати подачки.
Ми живем, бо не жити
Не вміємо, значить.

Є культура душі,
Абсолютна культура живого,
Що живе в комиші
І... плює на технічну тривогу.
Є відвертість. І все.
Це найбільша майстерність... над світом, –
Кожен казку несе,
Та не кожен
Розказує дітям...

***

ПОЕТ (спонтанно)
Голландський стиль сосни...
Туманних снів бароко...
В рогатці людських рук —
Сопілка й автомат...

***

СЕЛЯНИН
Побіймося хреста
Бо совість — то морока...

РОБІТНИК (до поета)

Ми сіли на кістках.

***

ПОЕТ
А де їх і нема?..
Відкинувши смички,
П'ють коники зі стерень,
Можливо, і росу, а мо',
Козацький піт?
Це скільки вже було
Тих поколінь померлих,
Що страшно аж душі
Признатися собі!

СЕЛЯНИН
А зносять цвинтарі.
На місці їх — дороги,
І дачі, і поля,
Колонії ростуть...
Отак тебе візьмуть
Колись за жовті ноги
Й за всі пісні твої
По вітру рознесуть!

***

ПОЕТ
Гм. Істина твоя.
Це зроблено й з Гомером.
Але душа! Душа!
Й в Чорнобилі не вмре!

КОМУНІСТ
Це не душа, це вже
Одна її химера,
Бо кожен вік її
По-своєму оре.

***

ПОЕТ
Зорі, наче могильні рожі...
Гляньте, зараз яка пора!
Мов дівоче коліно, місяць
В чорнім небі, як у воді...

РОБІТНИК (до Поета)
Слухай, друже, а ну-но свисни!
Може, щось і прийде сюди.

***

ПОЕТ
Змієборство було
Нам завжди притаманне, як воля.
Змій подобу міня,
Юрій вічний, немов кам'яний...

ІНОЗЕМЕЦЬ
Слухай, друже,
Ти раз хоч знайомився з долею?

ПОЕТ
Так, я вірю у неї.

ІНОЗЕМЕЦЬ
Це мало. На ній... женись.

***

ПОЕТ
Як співають пташки,
То не чути, як плескають весла, —
Можна й в мрії чи в пісні
У інші світи завітать.
Але тіло... Воно
Хоче також отримати весни,
Бо так мало живе,
Наче квітка цвіте в сіножать.

І якщо я болю цій планеті,
То значить — існую,
І якщо ця Мадонна
Жаліє і любить мене...
Світ — не сон...
Підійду — і її поцілую.

(Показує на Божественну Мадонну. Вона стає ще милішою).

СИН
Хоч вже й так перейшов
Святотатства сумний Рубікон...

***

ПОЕТ
І знову кров на камені цвіте.
Мій біль мовчить по-українськи знову.
Щоденно — ніч. Щоночі в серці день
Зализує бабусина корова.
А зранку — вечір, весь із лободи...
Дід в чоботях червоних у воротях
Стоїть, як знак всесвітньої біди,
Як знята з церкви кимось позолота.

За Землю всю тримає кулачки
Один сільський засмарканий хлопчина.
Не народившись, падають в зірки
Поети наші. Хвори батьківщина.

Танцюють гімн державні діячі
Аж поки перший півень не запіє.
А кров цвіте, як очі у сичів,
Над сивою і дивною Росією.

Пауза

Я вже на другім диханні живу.
Хотів би йти під руку із Тобою...

СИН (до Селянина, показуючи на Поета)
Мов благородний п'яниця в траву,
В Любов упав — до Смерті головою!

***

ПОЕТ
Я не Місяць, не Сонце,
Та знову побачив Землю.
Я не заєць, щоб вбили
Так просто, на шапку, мене...
Але небо було, як собака,
Гаряче і темне.
Й навіть трішечки, трішечки
Небо було земне.

Йде там зоряний дощ,
Що завтовшки у коси дівочі.
Є там квіти свої, імена...
Голуби свої...
Я там бачив, здається
Засніжені мамині очі,
Всіх тривожних, як дзвони,
Поетів моїх...

Я задоволений, що з іншою живу,
Ти до минулого ключа не віднайдеш,
І хай ти інколи турбуєш наяву,
Коли дзвінками , а коли і смс... ...
Слухаю музику теперішніх часів,
Наше минуле не виглядує з люстер,
Ти вже давно втікла з моїх жаданних снів,
І я щасливий вільно дихати тепер!


..................................2013

Приємно разом зустрічати світанки,
Тебе обійняти в обіймах п"янких,
І посмішку сонце дарує нам зранку,
Радіє за нас енергічних таких.
Твій погляд красивий, чарує мов промінь,
З твоїх ніжних уст, поцілунок мов рай...

З бажанням твої притискаю долоні,
Від щастя літаю ген за небокрай.

Клаустрофоби сверлять фюзеляж,
Соціопати рвуться за штурвали.
Літак, підбитий, падає на пляж,
Де комплекси дитинство закопали.

Пілоти-гекслі плачуть в мікрофон,
Сангвінік плаче з жартів стюардеси.
Лиш альтруїст хизується Різдвом,
Котре провів на найчорнішій месі.

Меланхолійно стогне інтроверт
і мізантропи в кріслах дудлять пиво.
А кров зі скронь стікає на мольберт…
Холерики – вони не вірять в диво.


17.06.2013.

Ну що ж, моя любове неземна,
Можливо, справді треба повертатись
На землю
І земною вдовольнятись,
Буденною до крапельки, до дна
Любов’ю…
Може, грішниця одна,
Уже немолода, не янголиця –
Домашня, прозаїчна молодиця –
Дві самоти обіймами з’єдна
В подобу щастя…
Мабуть, небеса
Вже не для мене –
Я закоренілий
Землянин,
І язик мій занімілий
Не в змозі «вишивати» словеса
На рушнику реальності…
Хто зна,
Хто істини пробудження приспішить:
Яка любов людину більше тішить –
Земна і зимна?
Жарконеземна?


1995

Жодна з тих, неземних, як здавалося, і неповторних,
Як вважалось колись мені, іспит не склала простий
На любов кольорову і вірність пісенну… І все ж я
Всіх простив, відпустивши, бо воля для них – над усе.

Дав себе приручити одній лиш єдиній уяві
Про земний ідеал, що не втілений досі ніким, –
Він зі мною завжди, всі недоліки в ньому і вади
Визнаю і приймаю, і дякую долі за це.


2006

Могутній Лісте, милий друже мій!
Яке ж прекрасне наше зустрічання! -
Обіч міських кошлатих веремій
з тобою пережити це світання.

Поглянь мені у вічі, я - тобі:
ти знову той - одвічно юний, жвавий;
віддай мені свій запал - далебі!
З тобою ми лиш до кінця заграви...

Дай рук мужню, дай нетлінний дух,
аби в мені тяжкі глибини зрушив
серед попсово-лайкових задух,
поміж блазенсько-хвацьких скарамушів.

Ненафарбованими устами
відпускаю твоє чоло.
Непідсолодженими словами
те гірчить, чого не було…

Не фальшиве моє серцеквіття,
та не щира твоя «любов».
Крізь опалин кохання поліття
заколючене - стрімголов!…

…Буде ранок, пелюстя сонця,
до щасливих бездонь мости…
Та в моєї душі віконця
відтепер не заглянеш ти -

замуровано всі… Проститься,
почвалає пріч Купідон…
Зимні мури, вузькі бійниці.
І не мрій. Не для мене полон.


1990-ті рр.(2013)

Втомилася, присіла в борозні,
І вийняла із вузлика обід.
Убогий харч розклала на землі
І пожаліла наш – жіночий рід.

Задумливо дивлюся на грядки…
Наморена, і силоньки не маю,
А скоро поналазять і жуки –
Роботі ні кінця, ні краю.

Працює непосильно слабка стать –
Тримає на собі державу,
Жаліє чоловічу усю рать-
Не думає про почесті і славу.

2000р.

Цінуйте тих, хто завжди поряд з вами,
Хто завжди вас підтримає в біді,
Отих, що не кидаються словами…
Цінуйте світ, допоки молоді!!!

Частіше зустрічайтесь із людьми,
Котрі в життя вам радощі несуть,
Котрі зігріють вас серед зими,
Живуть для вас, за вас вони помруть…

Цінуйте друзів. Справжніх. Для яких
«Бабло» не є вершиною життя,
Найвища нагорода їм – ваш сміх,
Найвища цінність – справжні почуття…

Цінуйте тих, хто істину рече
(слова, що не розтануть у воді).
Ви бачите як швидко час тече?
Цінуйте світ, допоки молоді!!!!

© Дід Михалич
2013

О, люди! люде… Що з вас взяти?
Ви, люди, всі такі убогі…
Самі не учитесь літати,
А звинувачуєте Бога,
Що обділив Він вас крильми!?
О, люди! люди… грішні ми…

Ми зневажаєм все і всіх,
Шукаєм рай? – його не буде…
Набрид вже лицемірний сміх,
Та ми ж лиш люде, грішні люде…

Всі мрії – мізерна частинка,
Ніщо… А Всесвіт… Він без краю…
У ньому ми – лише пилинка…
Не знали ви… а я не знаю

Навіщо це життя нещасне
На долю випало мені.
Все до фіналу йде, все згасне,
І не оглянетесь ви, НІ!

Усе забудеться, минеться,
Із кожним днем усе частіше,
А потім з пам’яті озветься
Лише найкраще, найсвятіше…

Та що там варт життя чиєсь,
Блудливий атом цього світу?..
О, люде… ви вперед рветесь,
Ви здобуваєте освіту…

Всі звикли вже книжки зубрити,
Та толку тут, нажаль, не буде…
Усі повинні зрозуміти,
Що ми – ніщо, що ми лиш люде…

Але цього не зрозумієм…
Самозакохані верблюди….
Інакше жити ми не вмієм…
Бо люди ми…. Всього лиш люди…

© Дід Михалич
2013

Скажу я правду - нічого брехати,
ви правду цю, зумієте почуть?
Не кожен має щастя помирати,
бо в більшості своїй і не живуть.

Багато хто життя своє вбиває:
навчання, бар, робота, знову дім...
Існує сонце?! Де?! - ніхто не знає...
В пісок совали голови - стоїм.

В нас цифрове ТБ, круті канали,
лиш частку космосу зуміли підкорить.
А істина... Її ми не пізнали...
І головне, ми не навчились - жить.
.................................
Життя своє ми маєм будувати,
Я вже цеглинок кілька положив...
Бояться нерозумні помирати,
А я хоті в би - знатиму, що ЖИВ...

© Дід Михалич
2013

Пухнасті котики жовтіють на вербі,
Волошками заголубіло небо.
Я сивочолі весни у журбі
На жаль, стрічаю стільки літ без тебе.

Все, як раніше… Росянистий сад
До мене білі руки простягає.
Осики з вітром тихо шелестять…
Тільки тебе давно уже немає.

Літа – а ні догнати, а ні вернуть,
Минає день, його зміняє вечір.
Який тяжкий тернистий долі путь –
Холодний смуток обіймає плечі.

Як падолист стежини замете –
Зима засипле білими снігами
Полину, в мріях, в літо золоте,
В безмежне поле, з жайвора піснями.

Мій вогник ще у серці не погас,
Та як за обрії покличе небо –
Наблизить кроки мій останній час –
Засну спокійно з думкою про тебе.
26.02.2013

Зіроньку мені б свою знайти
І піднятись ввись назустріч грому,
Щоби досягнуть в житті мети
І визнання усьому святому.

Найсвятіше милий отчий край,
Пісня пташок, росами умита.
Весняного квіту водограй,
Сніп дорідного п’янкого жита.

І верба плакуча у сльозах,
Щебет соловейка спозаранку
І святі ікони в рушниках
Й полотняна диво-вишиванка.
І могили, в сивих чебрецях,
І священне материнське поле,
Житній хліб в матусиних руках
І моя любов, і сива доля.

Щоб здолать вершину висоти –
Треба мати хист і дужі крила.
Важко підійматись до мети,
Допоможе Бог і Божа сила.
24.02.2013

З криниць вечірніх зорі п’є село,
Моє кохання теж, як джерело,
Щодня до нього припадай, кохана,
Щоб не зміліло – глибшало й жило...

***
Горить кохання в серці, як вогонь,
Коли торкаюсь до твоїх долонь,
Бо вітер літ не зміг його згасити,
Лише присипав снігом пломінь скронь.

Сповивши тінню
ранку позолоту,
вразлива,
хоч і войовниче зла,
мов Ахіллес у подраних чоботях,
притихлим небом
хмара проповзла.
Переховає сум за небокраєм,
і там,
громами зранена в борні,
під омофором долі заридає,
де часоплин
заплаче
по мені…

Залишитися там, де дощі і тумани безтямні.
Без образ і мети крізь ряди гомінких парасоль.
Як це просто – зійти на зупинці кінцевій – Прощальній.
І нарешті відверто зіграти відведену роль.

Не чекати весни. Черевики зі шкіри і туги
Через мокрий асфальт доведуть до околиць міських.
Все минає, авжеж. Чорно-білі чергуються смуги
В цій країні дощів і туманів безмежно слизьких.
29.06.2013

***
Щодня угору пнемося щосили,
Забули зовсім, що у нас є крила.
І манять душі зроду небеса,
А ми за вік ні разу не злетіли.

Якби долинути до неба,
На мить веселку обійняти,
На землю знову і зійти,
І, як у юності, кохати.

І дарувати щастя блиск,
І вигравати кольорами,
Усіма барвами сіяти
Тут на землі, під небесами.

2009р Надія Таршин

Така відвертість – аж сукня липне.
І ти ще трохи – і не до слів.
Такі над нами високі липи –
півнеба видно, і навіть пів
моєї литки (скажена мода).
І спека дика, і я така ж.
І трохи мулько, і трохи шкода,
що так далеко твоя рука…

Давніємо, як посох у правиці,
як перший тан у відблисках вогню.
На лики громовиці та провидців,
на нашу, ох, нахабну сивину
нема мисливця – тіні, тіні, тіні.
У снах – човни, а весла наяву.
І чим тобі зарадити осінній,
коли до Лети, наче до ставу?
Ще долю щемно міряю кругами,
чоло ще тулиш ніжно до чола.
Од нас янтарний дід захоче краму,
а з чотирьох долонь у світ – зола.
Письмо недугів, потойбічні знаки.
Піти б удвох за сонячну канву,
щоб навіть Кербер зопалу заплакав
і впав ланцюг на згублену траву.

2013р.

За вікнами хуга. Січень.
Закривсь до весни шинок,
Трибуна хмільних освідчень
І горе сільських жінок.

Лікарня - погибель хворим.
У морзі ні скла, ні рам.
А ми про ЄС говорим.
Куди заподівся страм?

У клубі немає світла,
Ні студії, ні гуртка.
Здається, країна звикла,
Що доля така гірка...

А я про собак римую,
За білочок і котів.
Всміхнуся - і знов сумую:
Поезії захотів…

(2013)

Ні часу плин, ні простору огроми
Без втрат ніхто іще не подолав,
Хоч дехто все життя на те поклав,
Щоб в царстві вічності доскочити корони.
Та ба! Безсмертних поміж нас - немає!
Ти, смертний люде, Богові не рівня.
В землі твоє видніється коріння,
Його й тримайся, доки ще тримає!
Радій життю і не лякайся смерті,
Добро і Зло - твої довіку слуги.
Плекай, лелій душі тяжкі потуги,
Всі глузи попри блудників відверті.
Не поспішай на хтивий дзвін бокалів
Топити гідність у хмільному чаді -
Твій глузд тобі не стане на заваді
В похмурі дні душевної печалі.
Остерігайся запаху дур-зілля,
Що вабить духом запашного трунку,
Спокусою найвищого гатунку
Стає на час душевного безвілля.
Не гидь вуста штампованим жаргоном.
Що оскверняє і паплюжить мову.
Відкинь гидотних слів бридку полову
І Божий дар відлунить срібним дзвоном.
Готуй себе до Праведного суду,
Сплативши борг ристалищу земному -
Твій Бог живе лише в тобі самому,
Тож перед ним гріхи свої спокутуй...

Смак відчув я ейфорії
І за мить уже в екстазі.
На долоні мої мрії
І збуваються всі зразу.

Потопаю в насолоді
Дотиків її по тілу.
На прохання чую згоду,
Посміхається так мило.

Але бачу вже фантоми,
І боротися не в змозі.
Я блідий уже від втоми,
Я прокинувся від дози.

(16.08.12)

Карбується крок
Невчасних думок,
І зморшкам є лік,
Позначено вік.

Втрачається шанс,
Прожито аванс.
Чи вистачить сил
Полишити пил?

Міняється вірш,
Ховається звір,
Це ж ще не кінець,
Продовжиться герць.

Ще вирветься смерч,
Ще спиниться плач,
Вперед тільки крок,
Плететься вінок.
2013

Озирнись, необачний, що спиною на схід
долаєш дорогу до мудрості Сходу.
Горизонт неможливо перетнути убрід,
обличчям убік від стихії походу.

Озирнись і на захід: ти на спині чи ні -
в басейні доріжкою мапи Європи?
Не втопися у щось потім ще уві сні,
увіривши: цінності* - вищої проби.

Озирнися довкруг... Ілюмінатор зорі.
Краплисті стежки. Молоко шкаралупи.
Ну то й що, що все решта - так немовби у грі
"Спиною до напрямку вічності згуби".


02.07.2013

Відправляють Шуру К. в «бабдом».
Нікому жаліти. Сивий Ваня
Соловіє нишком за вікном –
Виліз після «ралі» з калабані.

На портфель схиляється сусід,
Ложкою длубає цвях іржавий.
Шура долизала сіль і лід,
Шура проспівала слізно: «Аве…».

Недалечко.
Тепло.
Не сама!
– Похоронять звідти… – син белькоче. –
Я без тебе обійдуся, ма…
Шура у «бабдом» сільський не хоче!

Оглядає дворище тісне,
Зазира ціпком у дві каструлі.
Ну, навіщо я пишу сумне?
В неї все було! Співала «люлі…»,
Споряджала мужа на комбайн,
Виплітала з віниччя порання.
Ваня шепче матері: «Гуд бай…»;
Заночує в погребі чи ванній.

Недоріка-сонях - на межі -
Вкрив пелюстям цямриння із цинку.
Сховані тарелі та ножі.
Десять зим тому тримали свинку.

Розчахнувся «ой, тримай!» сарай,
Набік завалився бак безребрий,
Шура Кабанчиха їде в рай.
Там – і пончики, і поні, й зебри…

Споришами котиться сльоза.
Із комори щезли давні мірки…
Я – за щастя материнське. За!
Я – за ласку-строгість, за говірку.

Не німуйте, нені, край столів,
Одбирайте в сина й доні пляшку!
Шурин шлях сотається в імлі.
Смажить Ваня в балії комашку…


2013

Ти тулився до стін, уникаючи трас –
Там хоч трохи прозоріші ранішні смоги.
Всі дороги ведуть до крамниць або кас.
Культ життя продиктують чужі перемоги.

Ти не бачиш місцевих в час-пік у метро
І не знайдеш землі без шматка арматури.
Тут на стінах чорніє пилюки тавро,
А людей замінили на карикатури.

Пульсуватимеш довго, погаснеш один.
А вночі твоє місто помітять з орбіти:
У пластмасових хащах нових батьківщин
Так приємно, так мило, так треба згоріти.


13.06.2013.

Балада про маму
Під стріхою хати дитина стояла,
Сльозина тихенько на землю стікала.
Гармати й розриви повсюду лунали,
А мати бездушно в куточку лежала.

І бідний хлопчина не знав,щ0 робити,
Як матір рідненьку йому оживити?
Це ж куля фашиська у нього летіла,
Вона ж своїм тілом його захистила.

І роки летіли...Минула війна...
До рідної хати вернулось дитя...
Та хати немає, і мами нема
Навколо, навколо лише кропива.

І тут нахилився дідусь цей старенький,
Щоб взяти земельку на згадку про неньку
Й побачив в куточку,де мати лежала
Червоная квітка на сонці сіяла.
2013

(a song written by Mike Chapman and Holly Knight, originally recorded by Bonnie Tyler on her 1988 release Hide Your Heart)

Translation:

я кличу палаю о моя ти потребо
ти приходиш приходиш мій дикий і ще би
знову поруч ти
все що хочу маю я
дай мені слово вагоме і світ що із мрії
говори про любов що надію зігріє
ммм усе гаразд
ось бери це серце прагне дій

ти є просто з небес небо над усіма
кращих ніж ти нема не зустріти між людьми
я в серці твоїм прикована до слів твоїх
і краще смерть за нашу розлуку на мить

бачу я ніч і день у зірках твоє серце
ув очах у твоїх не шукаю я терцій
як задовго я тут ув обіймах твоїх
місця кращого нема

ти є просто з небес небо над усіма
кращих ніж ти нема не зустріти між людьми
я в серці твоїм, прикована до слів твоїх
і краще смерть за нашу розлуку на мить

я не контролюю себе не спіши
зі серця не йди від мого і душі
відчуваю тебе коли навіть сама
а ти не відпускай

ти є просто з небес небо над усіма
кращих ніж ти нема не зустріти між людьми
я в серці твоїм, прикована до слів твоїх
і краще смерть за нашу розлуку на мить

о є ти є просто з небес

Original:

I call you when I need you, my heart's on fire
You come to me, come to me wild and wired
When you come to me
Give me everything I need
Give me a lifetime of promises and a world of dreams
Speak the language of love like you know what it means
ohh, it can't be wrong
Take my heart and make it stronger baby

You're simply the best, better than all the rest
Better than anyone, anyone I've ever met
I'm stuck on your heart, I hang on every word you say
Tear us apart, baby I would rather be dead

In your heart I see the stars of every night and every day
In your eyes I get lost, I get washed away
Just as long as I'm here in your arms
I could be in no better place

You're simply the best, better than all the rest
Better than anyone, anyone I've ever met
I'm stuck on your heart, and hang on every word you say
Tear us apart, baby I would rather be dead

Each time you leave me I start losing control
You're walking away with my heart and my soul
I can feel you even when I'm alone
Oh baby, don't let go

You're the best, better than all the rest
Better than anyone, anyone I've ever met
I'm stuck on your heart, and hang on every word you say
Tear us apart, baby I would rather be dead

Oh, You're the best...

Білий смуток літа пухом із тополі
Стишено лягає мріями у сни.
Не зійшлися вчасно дві самотні долі,
Заблукавши, мабуть, на стежках земних.

Не судились, видно, їм кохання крила,
Щоб завжди літати разом у світах,
Бо одна з них в землю очі опустила,
Інша доля вільна, як у небі птах.

І блукають світом поодинці долі,
Половинку рідну прагнучи знайти.
І зітхають важко в час, коли тополі
Землю засипають пухом самоти.

01.07.2013

вірш видалено

Держи меня. Крепче. Не дай мне упасть.
Мне страшно, что вмиг оборвутся души все струны
И я безвозвратно паду в голодную пасть
Холодного и абсолютно слепого безумия.

Держи! Я едва ли стою на ногах.
Из вен в никуда утекает по каплям радость.
Мой мир превращается в серый безликий прах
И мне оставляет одну только боль и слабость.

Мне больно, ведь я в этой битве одна.
Мой страх обретает меня беспощадно быстро.
Мне страшно, что жизнь, выпивая меня до дна,
Готовит мне просто еще один боли выстрел...

2013

Зорі, палаючі в любих долонях,
вічність в яскравих електровогнях,
разом життя і срібло на скронях,
шалену любов, як сміх на вустах.

Все і маленький уламок від неба,
вітер і сині простори Землі.
Все - лише ти і більше не треба.
Досить, не треба, не треба мені.

(початок літа 2013 р.)
Присвята О.В.

Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

Не розсипайте бісер слів
Перед усміхненими щиро
Данайцями!
Нехай із миром,
Насолодившись щедрим пиром,
Сідлають знов своїх ослів
І жар захмелених голів
Везуть додому, наче вирок
Вже остаточний.
А дари -
На вогнище!
Вони ж бо варті
Згоріти в очищальній ватрі,
А попіл - попіл на вітри,
На швидкойдучі крутохвилі,
На кості ворога в могилі,
На груди висхлі та безсилі
Сусідки - "старшої сестри"!
Не розсипайте бісер сліз -
То ж найкоштовніші перлини,
Не пригортайте жар калини
До обезкровлених беріз,
Проливши гіркоту кровини
На історичний білий зріз!


2000

Тепер вже молодість позаду
Всі мрії там молоді мої,
Тепер сняться коси твої.
Був тоді глуп і юний,
Не дуже в кохані знався
Ти сміялась надомною
Коли в кохані зізнався.
Не жаль юнацьких ігор,
Не жаль любовних спів,
А жаль, що ми розлучились
І тебе більше не зустрів.

Переллю печаль у море ночі,
В леготі ласкавому нап’юсь
Радості, що день мені пророчив
Усміхом твоїх солодких уст .
Човником жагучої мандрівки
В океані зваби утону,
Питиму тебе, неначе ліки,
Лагідну і віддану жону.
Вистрибну над хвилями дельфіном
На озонно - сонячний моріг,
І зіллюся з виссю воєдино
Зморений від пестощів твоїх…

01.07.13

Моя безодня Твою самотність
ввібрала в себе.
Десятки тижнів і митей сотні
ножем між ребер
боліли вчора й болять сьогодні.

Думки туманом сліпим і п’яним
розбили сутінь,
Холодним чаєм розтанув ранок,
втопив присутність
очей навпроти, таких коханих.

Вечірня мрія сповзла по віях
на теплі щоки.
О, ні, не плачу, бо вже не вмію –
то крок за кроком
сміливо й вміло слова німіють.

Моя залежність, немов пожежа,
Тебе ковтнула,
зірвала рамки, змінила межі –
мені фортунить!
Вкривайся тепло, будь обережним.

Моя пустеля в Твою веселість
додала сміху.
І вікна навстіж, і впала стеля,
і стало тихо.
Торкнися серця, вернися в себе
мовчи і дихай.

01.07.2013.

Злість його аж розпирає, а чому не знає,
Бо отой йому сьогодні - жити заважає.
Непродажний і упертий, як більмо на оці,
І не гнеться у поклоні – як болячка в боці.

Не у такт він марширує, буває зухвалий,
Взагалі дивакуватий і якийсь невдалий.
Пригинаєш, а він терпить, та ще і жартує,
І його увесь цей спокій - бісить і дратує.

01.07.2013р. Надія Таршин.

Бачу в твоїх очах невідомі світи,
незнайомі планети в просторах космічних,
непрочитані мною слова почуттів,
і мовчання в них райського співу птахів,
заглядаю у їх глибину загадкову
і втрачаю в юрбі цю красу, випадково,
як в оманливім леті зозулі
вже не відшукати тебе на Землі,
випадає все з колій, і кане у лету,
лиш не впадуть вірші перехожим під ноги,
не опалі листки —
не накриють сніги,
бо в поета перо чарівне, всеможливе,
бо мені не дано все прийняти як є,
бо поет у душі переписує світ,
де вірші — це зірки, дум матерій проекти,
і будує незнані з любові планети
розмріявши Всесвіт
до щастя всецвіття…
Сотворити із слова свій космос душі,
Дарувати галактики віршів —
всім людям Землі,
це поетів — орбіти, і долі.

Зеленіє шпориш біля хати.
Йдуть стежиною хлопчик і мати.
Усміхаються мальви у сні.
Вітерець їм співає пісні.
Подорожник щось шепче з порога
Про крилаті широкі дороги,
Про рожевий далекий лиман
І життя, що так схоже на лан.
КровавнИк і полин обнялися,
Вони б з радістю в світ подалися.
Тільки корінь приріс до землі.
Вам не зрушити з місця, малі.
…Пролітають у небі хмарки,
А за ними – дитячі роки.
І стежина та сама в’юнка
Проводжає вже в даль юнака.

25 червня – 1 липня 2013 року

Вчинив мене янголом, Творче, порадь:
Ти ж серце дав людське, а серце - калать...
тріпоче, ячить у прозорість за ставом,
де ходить той муж, що до нього приставив -
ти, Творче, приставив для всеобереги -
я тчу йому пісню із променя Веги.
Він ладність і хижість, він жар...він такий...
тілесний і вільний, земний - ось який!
А ще його погляд моє гріє світло -
я зірно палію, вібрую розквітло,
займаюсь рожево, світаю вогнем -
я неопалимо згораю і ще м:
за нього зриваюсь у бій і навпроти
небесних полів - у душі на частотах -
опірення зрошую небним напоєм...
я - гострінь стріли, я - несуся собою
в його сонцесхил, де спокуса чига -
згибає щодення до сірих звикань
не відати правди, не знати дороги,
котра даленіє і зносить облоги.
Для нього малюю суцвіття медове -
нема йому ради від мене, ні схову.
Пливу повнотою усіх насолод,
відтінками гострих контрастів і от:
підставлю крило, коли впасти він має -
та тільки шкода, що про це він не знає,
дарма, що нечутно крізь мене проходить...
скидають в мені розхвильовані води,
неторканість духу, дурман безбережжя...
я кучері гладжу його обережно,
я майже навчилася дихати в завтра,
торкати заслони тризмірної ватри.
Вриватися, втілитись, влитись у діву -
на мить доторкнутись до нього наживо.
Завмерти - десь там - на аорті життя,
де віра по зорях завіти чита...
Ну, як мені, Творче, порадь не згоріти -
я б'юся розкриллям об яблуні віти,
я хочу любити - і що б там не сталось...
А може це й справді отак закохалась?