Радість для малечі –
Цирк – на цілий вечір!
Ось арени коло
І веселий клоун,
Тигри і жонглери,
Фокусники й леви,
Міми, акробати…
Цирк – дитинства свято!

І оркестри там є,
І сіяють рампи,
Сонячні одежі,
Коні на манежі!
Кіт, який рахує!
Слон, який танцює!

В цирку круглі стіни,
Запах тирси й сіна,
Купол замість стелі,
Сміху каруселі,
До небес канати!
Цирк – це завжди свято!
Радість для малечі,
Цирк – на цілий вечір!

Метелики кружляли у траві,
Збирала дощ над ними темна хмара,
Відлунням озивались долі дві:
- Ну чим не пара ми?
- Ну чом не пара?

А крильця тих метеликів, поглянь:
На білім чорне, а на чорнім - біле.
Переплелися, наче Інь і Ян,
Дві долі, та з'єднатись не посміли.

Хай за нами вчорашні мости
Не зникають до часу нікуди,
Бо і діти у школі простій
Знають - має земля форму кулі.

То ж, можливо, дорога колись
Приведе нас на берег вчорашній.
І в нагоді нам буде той міст,
Що вважали спалити за краще.
2013р.

Давай заплануємо втечу
Від цього буденного світу,
Найкраще - на завтра, під вечір,
А хочеш - діждемося літа.
Вже поспіхом знайдена мапа,
Все вирішить давня монета:
Можливо, поцілю у Альпи,
І маряться гір силуети…
А може, потраплю в пустелю -
Сахару або Атакаму,
І замість м’якої постелі
В обіймах заснемо з пісками.
А ти вже думками в Тибеті.
Схитрую і трішки підгляну,
І котиться давня монета
Упевнено в бік океану.
Давай заплануємо втечу,
Немов у відомих романах,
І може, ми завтрашній вечір
Зустрінемо десь на Багамах.
А далі ми знов у буденність,
Не сіру, а ніжно-домашню,
де спогадів райська безмежність
нам рай даруватиме справжній.

2013

Коли мама була молодою,
Малювала для нас картини
Зеленів на них луг травою...
Веселішали хатні стіни.

І малюнки яскраві, веселі
В повоєнній убогій хаті,
Зігрівали, як сонце, оселю,
Були лагідні, добрі, як мати.

А над ними – Микола Угодник
У коричневій з дерева рамі
Від бабусі лишився у спадок,
А її - у Сибір, у заслання.

Повоєнні п’ятидесяті –
Роки - суму, болючих втрат,
Не вернулись з війни до хати
В батька – сестри, у мами – брат.

1997р.

У Греції далекій та близькій до морів
Гречанку синьооку на березі я стрів.
Ім,я почув дівоче й замріявся на мить -
Амалія - кохана - в перекладі звучить.

Амалія - кохана - і чує цілий світ,
Як тихо, невблаганно спадає з вишень цвіт.
Амалія - кохана, оце святе ім,я
Почув, її побачив і закохався я...

Уже багато років не був я в тих краях,
Та сниться синьоока гречанка, не моя.
І щоби світлі мрії в мені переплелись -
Амалією доню назву свою колись.

19.01.12

Та, що вмирає за оцей народ,
Йдучи на смерть свідомо - українка,
Її Величність, Святість, Вічність - Жінка!
Відмовилась від радості свобод...

Ота, що народила вас в свій час,
Що колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви - билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви - то червоні, то - біляво-сині.
Від похоронок їй зігнувся стан...
Собі - зірки й погони - людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі -
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки - зачумлені овечки -
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п,янющі, десь попід тинами.
Хіба такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам,ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тій,що українське все святе,
Навік в,язниця чи злодійська куля?!
Про Батьківщину не забула Юля
Й за вас усіх вмирає. Мовчите?

То що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров,ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами -
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями будуть їхні діти.
І гине Жінка! Спробуй захистити!
Родила сина - він її й убив!

22.01.12

Та, що вмирає за оцей народ,
Йдучи на смерть свідомо - українка,
Її Величність, Святість, Вічність - Жінка!
Відмовилась від радості свобод...

Ота, що народила вас в свій час,
Що колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви - билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви - то червоні, то - біляво-сині.
Від похоронок їй зігнувся стан...
Собі - зірки й погони - людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі -
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки - зачумлені овечки -
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п,янющі, десь попід тинами.
Хіба такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам,ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тій,що українське все святе,
Навік в,язниця чи злодійська куля?!
Про Батьківщину не забула Юля
Й за вас усіх вмирає. Мовчите?

То що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров,ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами -
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями будуть їхні діти.
І гине Жінка! Спробуй захистити!
Родила сина - він її й убив!

22.01.12

Не мала я ніколи ляльки.
Тоді ми грались у війну,
Рили окопи і землянки
Серед гіркого полину.

У кучерявім верболозі -
Були радисти, і санбат,
А поряд коні, гуси, кози
І пастушок був наш комбат.

Зелений луг грів ноженята,
Що не взувались до зими,
І ситно їли ми у свято,
І все ж були щасливі ми.

Луг одягався в пишні шати,
Дурманив трунком диких трав,
Отави - роси-діаманти,
Узимку луг відпочивав.

Не сумувала я без ляльки,
Їх ні у кого не було…
Нам було добре у землянці,
І нашим луг був і село...

1999р.

Чому, мій друже, так смердить у хаті,
чом лицемірства плодиться печать,
чому ми бідні, а вони багаті,
ота хижацька загребуща рать?

Чому ми вільно та й не вільні жити?
Потвора днів зливається в роки.
Де той дракон, якого треба вбити,
щоб відродились совісті боги?

Невже свобода – це бурхливе море,
де білий парус тоне в далині,
а сонце мрій ховається за гори,
що виросли із втрат у наші дні?

Багно грошей: духовна маргінальність,
придворна челядь, ідоли краси,
мажору торжествуюча тональність
і вічне тло – народні голоси...

До мене весна привіталась
І в полі померкли сніги.
Із сонцем вона побраталась -
В річок розійшлись береги.
До мене весна привіталась
Крижиною, ген, пливучи.
Вона собі хвилею гралась,
Я ж ноги собі промочив!
До мене весна привіталась
Лунким журавлиним ключем.
В задумі берізка хиталась,
Спливаючи соком-плачем.
До мене весна привіталась
Зеленим світінням верби.
Лиш хмарка туману зосталась,
Де ранок пройшов голубий.
До мене весна привіталась
Рясним життєдайним дощем.
Надія до серця верталась,
Зникав неприкаяний щем.
До мене весна привіталась,
Я з радістю їй відповів.
І ти до плеча пригорталась -
Тебе я крізь весну повів..
1996р.

Говоримо зранку:
“Доброго ранку!”

Вітаємося вдень:
“Добрий день!”

Кажемо надвечір:
“Добрий вечір!”

Бажаємо на ніч:
“На добраніч!”

Руки з милом
Міла мила,
Бруд із пилом
Міла змила.
Тепер Міла
Може їсти,
Бо у Міли
Руки чисті.

Расскажи мне сказку про любовь-
Тайною меня заворожи...
Расскажи мне сказку про любовь-
И в конце картинки покажи.

Расскажи мне сказку про любовь-
Окунусь в прозрачные мечты...
Расскажи мне сказку про любовь-
В ней героем точно будешь ты.

Расскажи мне сказку про любовь-
Я, конечно, буду слаще спать.
Расскажи мне сказку про любовь-
Буду вспоминать и ждать опять.

Расскажи мне сказку про любовь-
Ты, наверное, знаешь ее суть.
Расскажи мне сказку про любовь-
Может быть пойму когда-нибудь.

Расскажи мне сказку про любовь-
И ладонь на лоб мне положи.
Расскажи мне сказку про любовь-
Буду верить в счастья миражи...

Сиджу на повітрі
Закутому в пластик,
Розкривши півлітру
Розклеюю ласти.

На тлі занімілих
Небесних альтанок.
Чи драглі, чи хвилі
Ворушить світанок.

Цей танок повільний
Життя повертає.
І з серця каміння
На берег згортає.

Хай море грайливе
Гладенько обточе,
А пам'ять підніме
Й складе як захоче.

2013

Мене надихає ніч,
Довга дорога додому,
Над головою зорі
Впускають й опускають додолу
У довгу дорогу до себе,
У віддзеркаленні космосу,
Який впіймати й тримати
Без рухів, без фокусів
Я знаю - це можливо,
Але так багато галасу
Через те, що неважливо
Через це стільки пафосу.
Рівно в четвертій ранку
Я втікаю шляхом молочним,
Галактики вказівники,
Серцем хоча б бути молодшим
За мною стежать
Режисери «Шоу Трумена»
У цьому світі тихо,
Моєї форми тут нема,
Якщо болить то окремо -
За цим спостерігаю із глибини
Мої ноги – дерево,
Коріння - звідти, де до появи ми були
Довга дорога до себе
У віддзеркаленні Всесвіту безмежного
Я тільки передаю послання,
Надіслане із веж його

2012

вірш видалено

Привели якось в хлів роботягу Вола.
Ну а він, як на те, на весь світ заволав:
«Хоч я Віл-трудівник, не боюся ярма –
Та в неволі сидіть не волію й дарма».

18-19 квітня 2013 року

У жовтому житі журився Журавлик.
Образивсь на нього дружок його Равлик.
Замкнувся у хатці, до себе не просить.
Сидить в самотині і гірко голосить.

19 квітня 2013 року.

Чемна чалапала чапля болотом,
Вишила хустку червоную злотом.
До черепахи на чай поспішала,
Та ж бо давненько на неї чекала.

19 квітня 2013 року

Жук до жаби поспішав,
Дуже жабу вподобав.
Ніс букет ромашок білих –
Жвава жаба хлопця з’їла.

19 квітня 2013 року

Чи доберемось небесної брами?
Лезо зневіри гостріше за ніж…
Всі ми поляжемо попід хрестами,
Дехто пізніше, а дехто раніш…

Кожен покине свою Галілею…
Ще хоч хвилинку, куди в таку рань?
Станем навколішки перед Суддею
З торбами злих, і не дуже, діянь.

Десь суєта… За межею… І квити…
Все по ділах – без трагедій і драм.
Встигну ще ТУТ добру справу зробити,
Щоб терезú похитнулися ТАМ?

Як прожилóся – багато й щасливо,
Чи найбідніше – забрала ріка…
Може у тому і є справедливість,
Та що найвища… Від Бога яка…


20.04.2013

Світ не знає німої журби.
Все у ньому з'являється радо:
Виростають по зливі гриби
І параболи райдуг.
І крислаті стоять явори,
І крилаті гойдають висоти,
Що не вміють брехні говорить
Ані вперше, ні всоте.
І зерно інкрустує ріллю,
У ґрунти втихомирено пада.
І боги понад ним розіллють
пляшку зливи за правду;
Розікрають дощем тишину,
Аж луна обізветься в криницях.
І народять пісень не одну
Ті громи й громовиці.
І тому стане страшно полям
(Чорнозему посивіє пляма),
Як не матиме жінка - дитя,
Що назве її - “Мамо”.
І звихнеться єдиність речей,
І пронижеться безвість мовчанням,
Як не матиме жінка дітей
Ні святих, ні звичайних.

2013

Скажіть, яке нам ЗАВТРА буде?
Яке є НИНІ, усі знають.
РІДНА, мов та сирітка, блудить...
ЧУЖА від років спокушає.

РІДНУ, глянь забувають люди.
Вона в СЕБЕ шани не має.
Лиш прийде ЧАС і внук осудить
БАТЬКА і ДІДА в СВОЇМ краю.

І хоч весна, знай прийде грудень.
Й морозом, снігом заспіває.
Без вікон хата. Зимно всюди
А НАРОД, бачу, жде на чудо
І в своїй хаті замерзає.
Й тихо, тихенько пропадає.
20.04.2013р.

Куди подітися, о, Всевишній!
Думки сумбурні душа цитує.
Прийшла у справах твоя колишня,
А я на кухні обід готую.

Краса – і справді велика сила,
Хіба залишить кого байдужим?
Вона прийшла, як завжди, красива,
А я - така, як завжди, не дуже.

У неї – бізнес, вечірки, друзі,
У мене – діти, домашній клопіт.
А час тримає обох в напрузі,
На кожен стиль у життя є попит.

Вона приносить в дарунок вина,
І каву любить без цукру чорну.
Чия це примха, чия провина,
Що доля кожного – неповторна?

Себе картаю: хіба так можна?
Давно вже винних немає й правих.
Чому ж тоді на душі тривожно,
Коли приходить вона у справах?

Бо знаю: досі іще жалкує,
Про те, що мріялось і минулось.
А час поволі усіх лікує,
Щоб доля веснами усміхнулась.

Можливо, вкотре мене побачить
І жалкувати не буде більше,
Бо роль дружини складна, невдячна,
Але для мене - найголовніша.

Вечори, душевні та духмяні,
Вікодавні мури зберегли.
Всі були закохані й кохані
Щонайліпше, аніж будь-коли.

Часу пил застелює руїни,
Розпирає глеки щільність ер,
Тільки щебетання солов’їні
Свіжо - романтичні дотепер.

Іноді, неначе археолог,
Пошуки утрат своїх веду, -
Юності святої чисте коло,
Слід кохання в зорянім саду.

Я монети щастя сріблобокі
У розкопках дивом віднайшов
На свідоцтво милостей високих,
Що дала мені твоя любов.

У душі нетлінні експонати:
Спогади, поезії, пісні…
На землі не можна не кохати
І не мріяти про це мені.

21.04.13

А хто тепер нам вигострить сокиру,
Хто поведе в розкрилля добрих літ?
Чужинці в хаті нині не для миру,
А для сваволі і задля обид.

Змирились ми, приречені так жити,
Віддавши найсвятішу булаву,
Витопчуючи зеленаве жито,
Щоб потім їсти листя і траву.

І помирати цілими родами,
Майбутнє не рятуючи своє.
Щоб зайди скористалися плодами
Й убили нас. Які ж ми люди є?!

Тягли із нас останню насінину,
Мі під плотами дохли, мов кішки.
І нам стріляли кожному у спину!
Вони ж добро впихали у мішки.

Які ж ми є?! Дітей споїли наших,
Підсовують травичку - покури!
Своїх - за океани! Повні чаші -
Палаци їхні і добра двори.

Своїх навчають доблесті і честі,
А нашим - праця з ранку до зорі.
Бо їх чекає в долі перехрестя,
Де все одно наступлять на граблі.

А ми серцями винесли на площу,
Здавалось, українця, вийшло - ні!
Ішли до нього, начебто на прощу,
Та нас він зрадив... Де тепер пісні?

Чому свободи так наїлись люди,
На радість навіть сили не стає?
А злодії собаками з-за буди
Вже вигрібають все, немов своє.

І колядують по судах невпинно,
Спиваючи з народу свіжу кров.
Як захистити матері дитину,
Нагодувати і навчити знов

Добру, і щиросердю, і повазі?
Та замість слави - гіркота хули.
І боляче, і страшно, бо, наразі,
Ось бачите, куди нас завели.

Свій на свого, де хата гірко скраю
Стоїть пуста, без друзів і рідні.
Засмучують незібрані врожаї,
Чорнобиль плаче в кожному вікні.

А ми не звикли до такої долі -
У нас - навпіл хлібина - до добра.
Ми трударі. На нашім хлібнім полі
З батьками вчиться праці дітвора...

Чужинці в хаті - завжди не для миру,
А для сваволі і задля обид.
Прийшла пора гострити нам сокиру,
Вести народ в розкрилля добрих літ!

21.04.13

Можна перейти життя Вашим шляхом,
Шановна Пані ...
Можна думати тихо лишень про себе
Як егоїсти...
Нам треба знати, що ті, хто п"є вино,
Не зараз п"яні...
А тим, хто воду п"є – не завжди небо
Є вічним місцем...
20.04.2013р.

Глухий завулок десь, нехай у Магадані.
Холодний вечір. Світло ліхтаря тьмяне.
Ось де ви враз помітили б дотепного мене!
Не в Києві, не вдень, на людному Майдані...

Сльозо моя, бідо моя – Суло,
Пропаща моя радосте єдина,
Ти помираєш тяжко,
Мов людина,
Життя якої марно протекло.
Хоча й було бурхливе –
Боротьба
Перетекла в поразку, безнадію...
Ти гинеш на очах.
І я жалію,
Що не така судилася судьба
Тобі й мені, і нашому селу,
А ось така –
Лиха вона й погана:
Я граю роль бездомного Івана,
А ти – правічна – витечеш в імлу,
В намул віків,
У незлічимий прах.
З твоїх лілей зостанеться лиш порох,
А все живе осліпне знов у норах,
У сліпоту ховаючи свій страх.
Ти гинеш... Чим тобі допоможу
В агонії двадцятого століття?!
Хіба що, замість казки, власним дітям
Про тебе, вже нічийну, розкажу.
Й вони – повірять, і твої сліди
Позначать на своїй чуттєвій карті,
А якщо ж ні...
Тоді вони не варті,
Суло... твоєї... мертвої... води...


1996

Сонечко пригріло, потепліло
і поетів зменшилось число.
Ось на дачі зграйка полетіла,
інша подалася на село.

Римування – річ вельми приємна,
але зроду в нас так повелось,
щоб життя прожити не даремно,
треба посадити хоча б щось.

І саджають, аж тріщать лопати.
Сапки позлітали з держаків.
Звідкіля поетам бідним знати,
що ПееМ зосталась без віршів.

Не питайсь, ПееМка: - Де поети?
Сум-тугу за ними геть гони.
Прийде осінь - за законом Лети,
повернуться з вирію вони.

І обсядуть всі твої сторінки,
наче віття чорнії круки
та й напишуть зоряні нетлінки
мозолями (від лопат) руки.

… Людська душа… Невидима для смертних…
Та наче на долоні – перед Богом…
І суща у тілесній круговерті
до миті, аж обірветься дорога.
А доки в тілі ще життя вирує -
так хочеться у душу зазирнути:
чи їй, сердешній, не набридло всує
у тіла лиш на побігеньках бути?..

Я і Поет... Між нами прірва.
Мої вірші - місток хиткий.
Іти по ньому - смерті рівно.
Поет погрожує:"Не смій!".

І стоїмо на різних схилах:
Поет великий, я дрібний...
А рима птицею знов сіла
На нестійкий місточок мій.
2013р.

Як важко тягти оту бричку буденну,
А замість подяки ще й лають…



              

О, знов назбиралося стільки роботи!
Чи більше за всіх мені треба?
Усі лиш моєї чекають турботи.
Втомилася… Змилуйся, небо!

Як важко тягти оту бричку буденну,
А замість подяки ще й лають…
І дім – повна чаша, життя не злиденне,
Чомусь тільки щастя немає.

Куди не поглянь – лиш одні егоїсти.
Чи я для них замість магніту?
Подай! Прибери! Дай що-небудь поїсти!
Звалюся вже скоро від гніту.
Як добре, що є в мене дім і родина,
Що діти - у світі найкращі.
Мов сонечко ясне, кохана людина.
Не зраджу, не скривджу ні за що.

Приємно турботу свою дарувати
І рідним, і тим, хто у скруті.
Якого ще приводу треба для свята? –
Життя!!! Ну хіба ж це не круто?

Чи ранок, чи вечір, чи ніченька темна –
Ні смутку, ні втоми не маю,
Я кожну хвилину живу недаремно,
Бо в серці - любові до краю.


***
Життєві по-різному бачимо далі:
Чи вільний політ, а чи грати -
Як дві сторони однієї медалі.
Де ваша – самим обирати.

Навіщо летіти до неба?
Щоб падати знову униз?
Туди, де тебе вже не треба?
Туди, куди вітер приніс?

З нізвідки і знов у нікуди,
немає різниці коли
і жити там сенсу не буде,
Які б ті часи не були.

Як зірка остання, що впала,
Втопилася в озері сліз.
Вона лиш на небі палала,
Згорівши, упала за ліс.

Так, падають люди-комети,
спиняються їхні серця,
нехай не напишуть газети,
що всі вони йшли до кінця.

20.04.2013 р.

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
Тремтить від щастя сонячна вода,
Як позивні останньої мобілки.

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,

В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

В глибини душ заглянеш - у віконце,
Побачиш там, які то трударі.
Одні мішками всюди ловлять сонце,
У інших - піт від ранку до зорі.

Одні - корінням глибоко у землю
Вп,ялися так, що пальці їм болять.
А інші - омелою в нічку темну
Все соки з інших п,ють, неначе тать.

Оце і є проста життєва правда,
Як ніч і день, як сонечко і тінь:
Одним - усе віднині і до завтра,
А іншим - праця із тяжких сплетінь.

17.03.12

Ой куди ж ми, товаришу, ідемо?
І куди ви, птахове, та й летите?
А птахи тихо крúльми: “Нам все одно”.
І товариш мій скаже, що все — пусте,
Що не сіяти нам пустоцвіт думок,
Із яких навіть сумнів не проросте,
Що страхами замулене джерело,
І куди не простуй — все не те й не те.
...А шляхи починалися із молитв,
І не знали тоді ми ще, хто Сізіф.
Мій товариш упевнено говорив,
Що йому не страшні графоман і гриф...
На кінець мене зрадять. І друг. І птах.
І не матиму я ані рук, ні крил.
З того часу ходитиму по світах,
Щоб розхитувать зоряний небосхил.


2013

Напівпуста ця склянка, напівповна?
Та відповідь у кожного своя...
Якщо ти задоволений уповні
Й тобі між хмар завжди зоря сія,

І знаєш ти, що за снігами - спека,
Вітри, - щоб дати силу для вітрил.
І хоч додому шлях іще далекий,
Та дійдеш ти і не забракне сил!

Кому ця склянка є напівпустою -
Всього замало в світі, хоч кричи.
Густюща каша буде негустою,
А затишно - на маминій печі.

Його дратує свіжий літній вітер,
Багато сонця, бистра течія,
Й сльоза дощу, яку він звично витер.
Йому кохання, звісно, не сія.

І їх ніяк не розрізнити зовні -
Обличчя - маски, стулені вуста.
Одним ця склянка буде - напівповна,
А іншим - завжди є напівпуста.

21.10.12

Коли духмяний дощ
вітає ранок
і стукає тихенько у вікно,
то не журися:
усмішки серпанок
осяє твої очі все одно.

Нехай у них ніколи не згасає
шалене світло і жага мети,
Нехай щодня для світу відкривають
нові, іще не звідані Світи.

Нагряне злива –
смійся і цвіти.

І падав сніг із висоти,
І пудель мав снагу.
На білому снігу мостивсь,
Зігнувшися в дугу.

Маленький, білий, пес не біг.
Стирчав хвіст – як жало.
Йому б я, звісно, допоміг,
Та клізми не було.

Мов танцюрист пес тупцював.
Я нахиляв чоло
І зачаровано дививсь…
Аж ось – пішло тепло!

Він двічі лапкою гребнув.
Йшла пара від землі.
Здивований я щиро був,
Ішов як уві млі…

Шукати буду пса весь вік,
Я перед ним в боргу.
Бо за ногами приволік
Те, що було в снігу!

1991

Ще хвилина.
Ще хвилина.
Заговорить Україна
Квітом весняного сАду.
І калина,
Й черемшина,
Мов у вишивці дівчина
Весняну почнуть баладу...
12.04.2013р.

(нашим журавочкам-заробітчанкам)
***
Гірко плаче осінь у твої долоні,
Сива моя нене, матінко моя,
Журавлина доля у твоєї доні,
Пригортає на́ніч хата не своя.

Не свої хороми напирають сіро
До утоми-болю струдженим рукам,
Що не раз ведеться падати у прірву
Темної знемоги за мізерний крам.

За надії крихту у пожухлій жмені -
(О, яка ж то ноша, Господи, важка!)
Поки догорають вигони зелені,
Поки скаче сонце дике, як лоша.

Тинною журою замащені днини,
Виписані слізно на листках душі...
Мов полинним лугом за́прано стежини,
Де зблудило долю в сонні спориші.

Гірко плаче осінь під вікном у мами,
Тулиться устами сумно до землі.
Там ридає ненька сива молитвами,
Поки відлітають в далеч журавлі...
(25.03.13)

В школі вчителька питає
учня свого зранку:
- Я ж батьків твоїх хотіла
бачити, Іванку!
Певно, ти забув сказати?
Не привів чого ти?
- Зараз. Зараз. Ось, дивіться.
Я приніс їх фото.

Ты любишь загадки?
Ну что ж тут такого:
Красть чувства украдкой,
И мучиться снова...

Ждать с трепетом встречи,
В разлуке томиться...
Ты слишком беспечен:
Я- вольная птица!!!

И клетка "с прикормом"
Меня не прельщает!
Жить с болью покорно?
Нет!!!Птичка- летает!

Так жизнь увядает
В пустых разговорах...
Нет! Птичка порхает
В бескрайних просторах!

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В сивизні осеніти
По нічному дощі,
По ранковій росі,
Аніж попелом снів припорошувать квіти
Сподівань безнадійних –
Зів’яли ж усі!
Ти услід за дощем дріботіла-щезала,
У відбитках калюж висихали сліди,
Твоя постать струнка
Й до безтями зухвала
Натякала неначе:
"Пощади не жди!".

таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня

Я іспит цей складаю на відмінно:
найтоншої дотримуюсь межі.
Виходить дивовижна пантоміма,
увесь порив висловлюю на німо…
А ніжний дотик до твого коліна
за кавою й бокалом каберне, –
єдине, що зосталося незмінним,
єдине, що не стримує мене.

Мій березневий котику!
Я притулюсь до тебе,
І від одного дотику
Душа злітає в небо.

Мій березневий зайчику!
Щодня без перебою
Країну див небачених
Я пізнаю з тобою.

Земля від сонця-проблиску
Вбирається в зелене...
Мій березневий проліску!
Цвіти весь рік для мене!