Вкладає спати лялечку
В колисочку – гойдалочку
Онука так, як доньку я по вечорах колись.
Усе на неї дивиться
Замріяно, щасливиця,
Неначе хоче думами в майбутнє дотягтись.
Вигадує, розказує,
Малює у фантазіях,
Напевно, в снах побачений, якийсь казковий світ,
Іще не наполоханий
Ні ахами, ні охами
Людськими там - у космосі, між неземних орбіт.
Видіннями оточена,
Онука напророчує
Словами потойбічними сама собі в житті
Безкрайнє море радощів
Без ненастанних заздрощів,
Що змалку нас оточують, як урвища круті…
11.01.13

Загублені шукають порятунку,
врятовані - мети.
А ми щодня міняєм обладунки,
і щастя - в целофанові пакунки
згребти,
згребти!

А білий птах летить, неначе небо,
пливе ріка.
А ми ламаємо свої мости і греблі,
І знов будуємо...а всього тільки треба -
твоя рука...

БІГ ІНОХІДЦЯ

Я скачу, та я скачу інакше, –
По струмках, по ріні, по росі.
Названий біг інохіддю – значить:
По-інакшому, тож не як всі.

Не злічити рани на мені,
Я тремчу боками над водою.
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

І сьогодні це мені не сниться, –
Скачки! – я сьогодні фаворит.
Знаю, ставлять всі на інохідця, –
Та не я, то мій жокей хрипить!

І встромля остроги він мені,
Зубоскалять, бачу, наді мною…
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Ні, не будуть золотими гори –
Віддалю я ціль його близьку:
Про остроги нагадаю скоро –
Я спіткнусь, відстану на скаку!

Дзвін! Дивлюсь, жокей мій «на коні» –
Він сміється, полонений мздою.
Ох, я басував би в табуні, –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Що зі мною, що роблю, як смію –
Потураю, але не простив!
Я собою вже не володію –
Я не можу не перемогти!

Що ж робить? Лишається мені –
Викинуть наїзника мого,
Бігти так, немов я в табуні, –
Є сідло й вузда, нема його!

Я прийшов, а він в хвості там злиться –
По струмках, по ріні, по росі…
І не був я вперше інохідцем –
Я хотів же виграти, як всі!
1970

Невже не відають печалі -
Хоча би крихти - солов'ї?
Яка б у пісні зазвучала,
Аж до набіглої сльози.

Живі вони, не механічні!
Як без печалі можна?..
Та не сумують Божі півчі
І світом радість множать.
2012р.

Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало не виклик цілому Олімпу?
А як би ще воно могло назвати
Твою і справді невситиму спрагу?
Невже ти не помітила, Цереро,
Скільки доброти було в тих карих оченятах?
Скількома сонцями світилось ластовиння?
Зловісна все ж Олімпу прозорливість:
Ящіркою став з твоєї милості той хлопчик.
І тільки пірнувши в нірку, довідавсь:
Жартувать з богами – небезпечно...
...Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я.
Його метаморфоза вкладається у досвід:
Надлюдина – нелюд.

У душу прийшла відволога,
Сповзли кучугури образ.
О скільки у славного Бога
Блаженної ласки для нас!

Та зайняті різним щоднини,
Про вічне і гадки нема.
Твердіють у грудях крижини,
Мре в горлі молитва німа.

А вік, наче мить зорепаду,
Майне на роздоллі вишин,
І думай тоді, і загадуй, -
Безодні чи неба ти син.


02.02.13

Чи птаха- Білодайна пролітала
і вигубила пера легкопухі ?-
лапате очманіння -в"юга шалу,
крижини- невгамовні щебетухи -
світи перегойднули і зомліли,
вляглися тонкокрижмою на душу...
ну як тепер її пополотнілу
На вітрі сім огрію і просУшу?
Лелечуться невисмикнуті сосни
із рідної землі - у м"якіть неба,
церковні бані-чари високосні
у бавниках розбілених - та ще й би...
така стоїть пора льодовикова,
аж обрії крохмаленi морозом...
дзеленькоти люнарної підкови
у тайстрі ночі...а осе...? - а хто се
трима світіння пісні в канделябрах
невимерзлого серця у розпуці?
яркотні звуки -палахкотна ватра,
зіспівані орнаменти конструкцій.
Несе мій Янгол для душі сорочку-
далеку колискову з України.
Диви, і відігрілася б ніврочку-
безсонням колять голочки модрини.

1.

слова... слова... слова...
овва...овва...овва...
за кожним
тихо
у кожнім
вихор
проноситься
ковтає
випльовує
вмовкає
мов по дощі
трава

2.

гіркого серця дрімки
калинова зима
не йде дорога
стрімко
дорога-колима
рипуча колимага
запряжений дракон
язик
мов над рейхстагом
звивається закон
в очиська кров залита
дме з ніздрів дим важкий
компактні габарити
навіжки і думки
плетуться курчолапо
день плетиво зміта
ну що ти хочеш
шкапа
від зуба
до хвоста

3.

немає поганяйла
ні пррр тобі
ні вісьта
везе вугілля
й кайло
мій святоюр
до міста

4.

блистить
чорнозолоття
мов шуба із крота
у небі
що навпроти
міцніє висота
в ній
не сховати птахи
і церква і костел
хрестом сягають
захід
нелічених кандел

5.

дракон іде
дрімає
ну чим тобі
не віл
у місто
де немає
де прорости траві
у місто
сите оком
пильнуючим
за всім
у мекку одиноких
в сезон лови-таксі
де все не-по-кишені
і стільки дивини
як роздаси по жмені
то жий до сивини
одна біда
що холод
вугілля зась котлам
закам’яніли смоли
бо лютий
без тепла

6.

не видно
кучугури
зберися святоюре
шмагни дракона в бік
зайшлися в кризі мури
мов спився чоловік
он місто
на колінах
гостинне
як мечі
не дихають
каміни
і сплять в замках
ключі
та кожному з них
сниться
дорога до кишень
де радісно дзвениться
немов душі віршем

7.

закинув серце в руку
від нього ж освятив
дракону бік
мов з лука
дістався до п’яти
і той рвонув щосили
аж просльозилась
твердь
і кров очисту
вилив
на білосніжну
смерть
побігло чисте поле
і чорний пил сідав
де вибиті з-під кола
лягали
просто так
мовчання і спокуса
розвага і вина
що на одному дусі
не випити
до дна

1 Лютого 2013

Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012

Долає січень фінішну пряму —
Йому на п'яти лютий наступає,
І вісточку про молоду весну
Ще несміливо птаство сповіщає.

Зима уже завершує забіг,
Йорданським не лякаючи морозом.
Куди й подівся той різдвяний сніг? —
Вже пуп'янками набрякають лози.

Спливає час. Утомлена зима
До зустрічі готується з весною:
Їй, у літах, і сил уже нема
Змагатися з такою молодою...

Не той компот тепер, не той,
Не ті борщі, каші, супи.
Не той народ тепер, не той,
Не ті слова, не ті думки.

Не той жаргон тепер, не той,
Не ті склади, крапки, тире.
Не той прокльон тепер, не той,
Не та любов в серцях живе.

* * *

Я співатиму Пiсню Пiсень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
I кохання його Едем
Наді мною буде знаменом!

Та усе марнота це i ловлення вітру.

Все постало із пороху —
вернеться знову у порох.
Хто пізнання побільшує —
він же побільшує біль.
Невблаганно чекає
на кожного сущого морок.
I яка у сезону земного чистилища ціль?


Для усього свій час:
народитися i помирати,
Розкидати каміння —
i каміння збирати,
Час ненавидіти — час кохати,
Час читати Пiсню Пiсень —
час Еклезiаста читати.

В Бiблiї вони поруч.

1995

На полотні – холодний спалах вишень,
цілунки променів у кульках запеклись.
Застигла мить – художник сонце пише.
Між променів бринить на вітрі лист.
Художник пише, дух затамувавши.
Виводить пензель лінії, штрихи.
Не плід уяви, барви і гуаші –
так, мабуть, почуваються боги…

Художник пише серцем. Не стривожте!
Ось павучок на промені, а ось
мереживо прозоре тиші мостить
той павучок – на мить мені здалось.
Тут кольори і вітру, і блавату,
тут пісні трепет – жайвір на крилі…
Щоб так писалося, душі, напевне, варто
збагнути мову неба і землі.

Лише тоді, як в грудях затріпоче,
немов напровесні протята сонцем брость,
відпущеною бути не захоче
мить, що її пізнати довелось

Не виростуть зі свар, як зі старої форми.
То кулуарний дим, то віча у вбиральнях.
І гасла, й кулаки: за поступ! за реформи!
А зміни - все такі ж - на рівні гормональних.

2013

Я пам’ятаю день після Петра Святого
І дзвін розчулених Софіївських дзвіниць,
І голос мій, відправлений з землі до Бога,
Десь відбивавсь на дні замулених криниць.

Звершилось мучеництво довгих днів сумних
І перше слово чути між чужих й своїх,
І голос в телефоні, й ес-ем-ес
Підтримували Ангели з небес!

Чи сильна я, а чи слабка?
Чи в цьому, доле, річ?
Є Світло в закатованому
Світі Протиріч!
...

Відкриті двері: і куди вони ведуть?
І як за ними люди завтра ще пройдуть?
Чому так важко сильною людині буть?
А ставши сильною, про Бога не забуть?

2012

О, невимовна, радосте, моя!
Мені колискою ти стала, первоцвітом!
Моя душа говорить: „Я- твоя,
Тобою жити, думати, любити!”

Чия донька я? З давніх-прадавен
Багато крові у мені тече, я знаю.
Тебе, колиску-мову, мій човен,
Завжди у серці запальному маю!

Розстріляне Відродження твоє,
Голодомором твої дітоньки убиті,
З чола рікою кров-живиця б’є
І не водою доленька омита!

Ти в жилах багатьох, не помирай!
Дружити – так, це треба. Треба й поважати:
Других, себе. Не плач і не зважай,
Ми не дамо забутись і сконати!

Любов-примара вислизає знову
Із літ малих мане навчила, Ти,
Що в цьому світі поруч зі сльозою
Світити будеш сонцем золотим.

Що мала я? Багато? Дуже?
Господь забрав те рідкісне тепло
І серце незігріте небайдуже
Нагадує, що терням поросло.

І знову я невигріте дитя.
Це смішно збоку, та не з середини.
Так, мабуть, буде до мого кінця,
Любов-примара ніжить щогодини.

Душі торкнеться лиш на мить
І знов далеко відлітає,
А коли поруч, то мовчить,
Про Себе ледве нагадає.

Не обійме, не приголубить,
Згина під Себе знов і знов,
Слова крізь фільтри пропускає…
Така, примаро, Ти, Любов?

Згадай мені, оте, дитяче,
Зігрій, щоб вирости, змогла.
Ти знов смієшся, та, одначе,
Причина є тому одна.

І не дивуйся, коли хочу,
З'єднати різні два світи.
Розмова серце не лоскоче?
Та разом нам з Тобою йти.

Любов-примару знов приймаю
І знову губить час Вона,
Про сокровенне не спитає,
Бо з світу іншого прийшла.

Чи хрест такий, чи щось не розумію,
Чи хтось не бачить з висоти,
Що я люблю, і від примари млію,
А серце терням може зарости.

Й зимою
Герої
До бою
Ідуть
Бо злидні
Негідні
В край рідний
Спішать
І несуть
У пресі
Чесну
Каламуть
Народе
Ти годен
Їх плоди
Топтать.

Глянь Крути
Забуті
Бо трутень
Не спить
Кров сина
Невинна
Безцінна
Німа
Чоловік
В любові
Без крові
Терпить
А крила
Безсилі
В могилах
Ярма
30.01.2013р.

І у тобі, й з тобою, Боже,
В Душі, у серці, у Єстві
Земне Життя співає й множить
Любов, що створює Світи.

Любов до Світла, до Людини,
Як до одвічного Творця,
Возносить Душі й незборимо
Світи єднає і серця.

І у тобі, й з тобою, Боже,
Крізь кожну крапельку буття
Проходять чистота і спокій,
Любов, і радість, і краса.

01.02.2013

Такий цей світ, таке моє життя,
незаймані дещицю перелюби.
Я не скорюся, серденько, затям!
Поки жива, поки тріпочуть груди!

Не очі переможні у дзеркалах:
від себе не сховатись, не втекти,
вдихати почала лиш... і зв’язала
свої вуста мовчанням: я і ти...

01.02.2013

Так тихо
А думки мої літають
А то у сад
А то у ліс не свій
І там вони
Пестять все те
Чого шукають
Коли знайдуть
Зараз з келихом
Біля сідають
І здійснюють сни

А в снах
Малий дух
Добрий дух
На хвилях правд приїхав
Щоб сказати
Про святість
Яка
Поки що німа
Лиш він її бачить
Вона йому друг
Який допоможе
А коли треба
Також заплаче.
05.11.2006р.

У горизонта нет ни конца, ни начала.
Через некоторое время
Мы перекинемся на новые здания.
Мужайся!
Из глубины сознания
Надвигается нечто,
Чего раньше оно само даже не замечало.

Кто бы знал, что у тебя в голове
Новые территории.
Выплыли не то Магелланы,
Не то Кардиганы,
А скорее всего - Макинтоши,
Чтобы нанести их на карту.
То-то закат был вчера нехороший,
То-то в глазах твоих копошилось море и
Всё поддавалось некоторому нездоровому,
Ненормированному ещё азарту.

У! Какие льдины!
Какие большие льдины
Уплывают по кругу, но скоро достигнут Африки.
Надо сказать, у тебя довольно плотные графики.
И ещё более скорые,
Ещё более неотвратимые именины.

2012

Вони грюкають часто дверима,
Відрізаючи шлях у радість.
Вони знають: усюди провини,
Ті провини підтримують владність.

Вони підступу завжди чекають,
Наготові тримаючи пильність,
Напад захистом обирають,
Крізь забрала вдивляючись в Дійсність.

Вони страх наганяють словом,
Не пускаючи Світло в Душі.
Вони завжди до бою готові,
Гонорове в них має слушність.

Вони різко вриваються в ранок,
Оголошують всюди тривогу.
Своє серце сховавши в оману,
В темне втоптують власну Дорогу.

20.01.2013

Прощальне таїнство і велич
В останніх діях і словах,
Привабливість людських завершень
Надію живить у віках.

Кінець, завершення, прощання,
Останні ноти, почуття,
Останні пережиті ролі,
Останнє на Землі Життя.

Завершення дає початок,
Кінець доводить до межі.
Гармонія – одвічне свято
Прощань і зустрічей Душі.

29.12.2012

ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ

Хто сказав: «Все згоріло дотла,
Не засієте землю тернову!»?
Хто сказав, що Земля віджила?
Ні, вона причаїлася знову!

Материнства не взяти в Землі,
Не забрать, як не вичерпать моря.
Хто повірив – Земля у золі?
Ні, вона почорніла від горя.

Бо траншеї ще ниють в імлі,
І скрізь вирви – як рани ще зяють.
Розпанахані нерви Землі
Надприродне страждання долають.

Вона винесе все, бо жива, –
Не записуй же Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що замовкла вона вже навіки?!

Ні! Дзвенить вона, біль заглуша,
І з усіх своїх ран, і з віддушин,
Бо Земля – це ж бо наша душа, –
Чобітьми всю не витоптать душу!

Хто повірив – Земля у золі?!
Ні, вона причаїлася знову…
1969

Над моєю хатою – сонечко сіяє,
Ясним своїм променем – душу звеселяє,
Від такої ласки – шовковіють трави,
І дерева листяться, ніби пишні пави,
Сонцю усміхаються мої перші квіти -
І на серці хороше - хочеться радіти.

24.04.2012р. Надія Таршин

Не на жарт розхолодився морозець!
Хоче звести мені свято нанівець.
Я ж морозу не боюся - не маля!
В теплу шубку одягнуся, із кроля.
Щічки рум'яні,
Сани дерев'яні.
Відступися, діду,
Ось я з гірки з'їду!
Дід Мороз не слуха -
Шарпає за вуха,
Студить руки й ноги
І не йде з дороги...
Гей, ти шибенику злючий,
Борода твоя колюча,
Постривай!
Зажену тебе в оселю
І як слід віддухопелю,
Так і знай!
Доки біг - нагрівся...
Де й мороз подівся.
Ох і я!!!

Вона ховала вірші сина:
Боялась, щоб не був, як Ні...*
Дала стамеску – і драбину
Він майстрував у бур`яні.

Ходив Тишко на пилораму,
Умів і ложку, й масажер…
Він ріс, як дуб… Він тішив маму.
Футбол дивився крізь фужер…

За десять років – ні рядочка.
Мов стружка, зметені слова.
– У тебе син! Ще будуть дочки…
Він мамі руки цілував…
Навчився бодні майструвати,
Довкіл будинку звів паркан.
– Та що той вірш? Паперу клаптик.
Ти – із простих… Поети – клан. –
Марнота – конкурси, відзнаки,
Не кожен видовбає лаз…
Поет – титан і неборака.
Хвала Творцю: від скрути спас.

…Пливли човни – із рук Тимохи.
У гречці вулики цвіли...
Забаглось римувати – трохи –
По шашликові край Сули
Про цибулиння, огірочок,
Шампур, петрушку і табак,
Про перші вишивки трьох дочок…
Взяв олівець Тиміш.
Закляк.

…Сивіла мати – серед прози.
Учила хрест і гладь внучат.

Тиміш поета – з папіросу –
Бив молотком, щоб не шкварчав…


* Ніка Турбіна

2013

Нехай Сонечком, Сонечком, Сонечком,
Вітерцем, вітерцем, вітерцем,
Чи дрібнесеньким теплим дощиком
Привітає СЬОГОДНІ тебе.

Нехай радістю, радістю, радістю,
В чистоті, в чистоті, в чистоті
Запалає красою і мудрістю,
Те, що ЗАВТРА належить тобі.

Нехай ніжністю, ніжністю, ніжністю
До Любові, в нові Світи
Нескінченна Життя Дорога
Буде Світлим твоїм ЗАВЖДИ.

23.01.2012

Можна так шмагонути радістю,
Що обличчя кров’ю заюшиться,
Можна вщент розчавити щедрістю,
Чи давитись спокоєм змусити.

Можна так заповнити ніжністю,
Що безсильно руки опустяться.
Можна геть засліпити ясністю,
Можна вдячністю дружбу порушити.

Можна так у Любов загратися,
Так без міри Любов’ю міряти,
І з Любов’ю в любові не знатися,
Чи втопити себе у вірності.

Можна просто світити радістю,
Можна жити в Любові і спокої,
І з глибокою щирою вдячністю
Світ творити думками високими.

23.01.2012

Де кулі свистіли
гармати гули
хлопці гімназисти
сміливі були.
Свій край боронили,
пам'ятають їх крути,
за нашу Україну
погибли рекрути.
Славу їх вічну
віки не зітруть.
Борці за свободу
вічно живуть.

Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади йдуть, на ешафот,
І лиш посмертно мучнів і пророків,
Прозрівши, пошановує народ.

А владоможці руки потирають –
Ні каяття, ні відчуття вини:
Мовляв, самі поети вибирають
Красиву смерть – такі ж бо є вони.

Війони гинуть. Помирають Стуси.
А час уже народжує нових
Пророків, що палають від спокуси
Вмирати, заступившись за живих...


2003

О всесильне рідне сало!
Похвалити сало мало...
Треба ж пам’ятника салу
З сала витворити
Й сало
Салом мазати,
Щоб стало
Сало гідним
П’єдесталу!

О безсмертне сало рідне,
Світової слави гідне,
Не сусальне –
Колосальне!
Коло
сала
коли –
сала
Нас історія, –
Згасала
Наша слава
В час безсальний...

О, копчене і солоне,
Густоперченочервоне!
Знаю я:
Якби не стало
Сала,
Ми
Пішли б не в ногу
Із прогресом.
Слава Богу –
Завше маєм
славне
сало!


1998

І я любив, ЇЇ любив.
Не здоганяйте нас плітками.
Не говоріть: "аби- аби".
Залиште це для сценограми.

Любов… парафія: таксі!
І гриф - секретно. Не для зовні.
Не поміститися усім.
Для вас пароми, птахи, човни…

А скільки рим, ранкових снів,
І перехресть, і недомовок,
Троянд осінніх, добрих слів
Аж сором інколи від того...

Отож бо, тратьтеся й мовчіть!
Не рвіть язик, лікуйте очі.
Любов це День, впереміж Ніч.
Зима у Липні, в Січень - Сочі…

А ми зійдем на свій Олімп
обдерті, хижі, хай голодні.
І віддамо для читки чіп
Тому, хто скаже: - Досить, годі...
2013.

Бентежні роздуми, я вас плекаю
У люблячому серці повнім болю,
Заполонили ви мене до краю,
Годовані зітханнями недолі.
Так вирвіться зі схованки на волю,
Не ворушіться виплодом зміїним,
Знайдіть поживу іншу і роздолля,
Щоб втамувати біль мій безупинний.
Як стрінете найкращу і єдину,
До ніг красуні припадіть покірно,
Просіть собі прощення і спочину,
Для мене ж вимоліть любов безмірну.
Як згодиться, кохання буде жити,
Як скаже „ні” – прощуся з білим світом.

Маг і чаклун, мольфар і чарівник,
осінній перелесник, лісовик, чугайстер?
Чи ворожбит, відун і градівник,
алхімік і звіздар? Ні! Ти – кохання Майстер…

Лечу в бездоння пристрасті зіниць, -
Ріка цілунків-чарів нами ще не спита…
Торкнутися б одвічних таємниць…
- Ти – Майстер! А хто я? Кохана - Маргарита?…

Хто я для Тебе: мабуть, не Сафо…
Можливо, - вічно юна пристрасна Джульєта?
Чи, може, Мавка?.. То, направду, – хто?
- Ти… Муза! Серця і душі… й життя Поета…

Це кохання між двох -
диво_танго сполоханих тіней.
Ніби бризки вогню
у розплавленім воску свічок...
Це кохання терпке,
наче моря схвильована піна,
що у танці жаги
напува невтолимий пісок.

Це кохання між двох…
Це кохання – і солод, і мука.
Це найтонша струна
у таємних глибинах єства.
Чиста музика сфер,
що вібрує напруженим звуком.
І плетіння світів
невагома двінка тятива.

Це кохання, як хміль
медом сонця по вінця налитий.
І спекотне, як ніч,
що зриває шалену грозу.
Наче буйність садів
межи зваби невинного цвіту.
Наворожена мить,
що сльозою стікає в росу...

2013

Мово моя - смерекова,
Мово моя – волошкова,
Мово від хмелю і від калини,
І від рожевого цвіту шипшини,
Мово, що л’єшся струмочком дзвінким –
Не переспівана досі ніким.
Ти, як вершина гри скрипаля -
Мово, ти мово, ти мово моя.
1998р.

Мати тужить за сином,
І немало вже літ.
Горе-доля вдовина,
На віку вже цих бід…

На худесенькі плечі
Впала звістка сумна
І молилась щовечір,
Та біда не одна...

Коли згинув за правду
Воїн в ратнім бою,
Кажуть, будеш ти, сину,
Жити там, у раю.

Тільки як мені, сину,
Тут, на грішній землі,
Жить і знати – не стріну
Ясні очі твої.

2000р. Надія Таршин

Цей вірш я присвячую своїй бабусі – Перцовій Афанасії Купріянівні – вона все життя виглядала свого сина Володимира, який був воїном УПА.

Ранок. Сутінь сіра неба.
Гір поважна сивина.
Рай Карпат. – Чого ще треба?
Мить - і сонце вирина.

В горах - і не сніг, а вовна
із овечого хутрà,
бо смерічки, як овечки,
всі у білих кожухах.

Аж вилискує красою
сніжне царство лісове –
ця перлина у Карпатах,
казка снігу – Буковель.

30.01.2013

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю...

Летить журавлик –
тож радість равлику:
щось гарне равлик
пищить журавлику...

Цвіте конвалія
усім на подив:
щось довго, равлику,
ти не виходив...

Зелений коник
грайливо скаче:
згадай, слимаче,
сідло козаче!

... А скільки ще равликів,
обачливо-ушлих,
мене оббріхують,
сидячи в мушлях!



2006

Лежу горілиць, просто неба –

там сонце пасуть у траві

нащадки мої, Низові...

Так гарно, й нічого не треба.

Радійте, допоки живі!



2006

Котилось помаранчем у поля
Зимове сонце, залишивши місто.
Загорнута у сутінки земля
Прощалася зі сяйвом золотистим.

Зіщулилися ягоди калин,
Вже не яскраві - а бліді, змарнілі.
Мороз із порцелянових крижин
Вирізьблював їм шати сніжно-білі.

Мережив сріблом соснам кептарі,
Оздоблював кружальцями, шнурами.
На оксамитних вітах угорі
Бурульки порозвішував разками.

"Оранжево закінчується день", -
Подумала. А спогадів лавини
Несли думки про тебе і про те,
Що любиш ти солодкі апельсини.

25-27.01.2013р.

Ти мариш бути моїм гідом у мандрівках,
Чи маєш бути гідним що до мене?
Кохатися бажаєш у листівках,
Чи збудувати щастя суверене?

Мене лишити хочеш у минулому,
Чи нас затягне доля в призволяще?
Спокута небудованими мурами,
Я буду жить надіями на краще!

І те, що неодмінно має трапитись-
Здійсниться, бо у тому є нагода!
Ми рухи наші маємо поквапити-
У цьому допоможе мудра врода...

Свої сумбурні незвичайні радощі
Вважати мусим долі подарунком:
Твої вуста із присмаком солодощів,
Із пристрасним забагливим цілунком!

Твоїх думок я не посмію скривдити:
Бо думка- то єдина правда в світі!
І долю я не взмозі обдурити-
Причеплена до тебе "на магніті"...

І де б я небула та що б не коїла-
Мене заманюють до тебе почуття.
Свята така любов багато мені стоїла,
Бодай, її чекала все життя...

Мій Час мене залишив. Він зостався
Там, де мене ніколи вже не буде.
У силі пережитого й прозріння
Немає підступу, омани чи облуди.

Мій Час мене залишив. Поза Часом
Живу сьогодні, завтра і … ніколи.
А може й не живу, а просто й ясно,
Звільнившись від агресії, сваволі,

Я відбуваюся у кожну мить Усього.
Я відбуваюся, як Сонце, Зорі, Небо,
І перевтілення на всіх Шляхах, Дорогах
Мене приваблює поверненням до себе.

Мій Час мене залишив. У пошані
За все, що зрозуміла і надбала,
За всі прожиті мрії, сподівання,
Я відпустила Час. Я попрощалась.

19.12.2012

Зелене яблуко, зелене,
звабливе, юне, неземне,
в коханні
пристрасно-шалене,
торкнися - іскра спалахне!
Пірнає юнка легкокрила
із головою у життя,
здавалось, небо підкорила,
без каяття!
В руках не втримаєш жарину,
бо спопелить,
чекає мати на дитину,
душа щемить,
минає час, летять години,
і ніч без сну,
зітхає мати:
- Стріла доня
свою весну...

30,01,13

***
Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, –
Учителів пожерло море лжі –
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, –
Та швидко нас помітять, бо шаленні...
Ей! Проти хто?
Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов лярва, ясність недалеко –
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, –
Ми – діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.

Розпалю я сьогодні камін.
Підтягну ближче крісло-качалку.
І побуду до ранку один,
Щось читаючи з томика Кафки.

Хай сильнішою стане в сто раз
Вірна подруга - втома душевна.
Ми із нею давно - без образ...
Буде так і надалі, напевно.
2012р.

Цей світ собі не має рівних,
Тому і рівності нема.
Хтось у багатстві буде бідним,
А багачами - біднота.

Бо це життя - воно прехитре,
Так випікало калачі:
За гроші купиш тільки дірку,
Калач - за висоту душі.

Миті сутужні трапляються іноді.
В грудях палає провини вогонь:
Як же так сталося, - мовою Ірода,
Ти обізвався до друга свого?

Тіло не втішене снами чудовими,
Ласка жіноча йому ні по чім,
Все, як раніше, та, наче поховані
Просвіт і щастя у склепі глухім.

І зостається терпляче очікувать,
Доки розвіються хмари густі ,
На благодатні небесні канікули,
Після важкого семестру в житті.

30.01.13