Так гірко враз,
так безнадійно тоскно
від простору схвильованих очей,
і визначений час стікає воском
в озерця плям непотребу речей.

Самотність сміху,
непричетність слову,
уламки жестів,
"так" і потім "ні".
Стонадцята зима зриває знову
тендітність квітів
на Твоїм вікні.

І потерпа надія в спраглій люті,
і по стіні з-під пальців
щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
крізь зойк і сміх, –
бажання нелегке.

Нічев’я фраз.
І почина натомість
обридле Я у просторі очей
шукати порятунку вічній втомі
в озерцях плям
непотребу
речей.

(із циклу «Вона каже»)

Просіює сито хмар
Сонце на землю
Друзками холоду.

*
Босими ногами вийду на сніг,
Щоб зігрітися
Після твоєї любові.

*
У душі моїй хурделиця –
Сніжинки тануть
На вікнах очей…

*
Ріка ще не замерзла,
А я відчуваю
Холод мезозою.

*
Тепло обіцяне
Розчарування льодом
У венах стало.

*
Душа ганчіркою вологою
До хребта примерзла,
А я живу ще.

11.01.13

Кожна фарба має смак -
Світлий, ніжний, неповторний,
Серцю вимірявши такт
У стезях своїх мажорних.
Край душі - малює білим;
Серцевину - синім дном;
Чесність, вірність - надперлинним
Острівком, тендітним сном...
Очі теплим, променистим,
Ясним, чистим - це блакить;
Простоту у них - барвистим,
Ледь вогнистим, бо болить...
Мерехтить у фарбах різних
Атмосфера гомінка
Душ потужних, і наскрізно
З них ллє сяйво як ріка...

Хмари купчасті, хмари перисті,
Рання зажура на жовтому листі.
Мляві світанки в туманному мливі,
Просвіти сонця скупі й полохливі.
Тужить вітрисько, один серед поля,
Свище злютовано - вольному воля!
Хилить, обтрушує шати барвисті.
Сумом огорнуті далі імлисті.
Криза відтворення знову в природі,
Знову вона на крутім повороті.
Розум сприймає, серце - не хоче...
Щось незбагненне душу лоскоче.
Дум потаємних гартується зрілість,
Давніх амбіцій збувається смілість.
Треба змиритися - вичахла осінь!
Стала зима в сніговім безголоссі.
Смуга настала білого смутку -
Рівна можливість втрати й здобутку.
Ода життю і данина сумному -
Мить упокоєння в лоні земному.
Стан рівноваги у виборі слова,
Час, коли твориться сутня розмова.
Слушна нагода спитати поради,
Щасна пора свою долю обрати.
Знаковим шляхом рухатись далі,
Та не по колу вже, а по спіралі.
Вище, до Бога, до сонця, до неба.
І жалкувати за тлінним не треба.
Тільки за душу, праведну й грішну,
Варто леліяти думу невтішну.
Тільки душа нас на світі тримає,
Іншої сили у Бога немає...

Пригадалися ночі прозорі
І безхмарної юності дні,
І дівоча стійка непокора,
Й залицяння юначі смішні.
І тілами приплюснуті трави,
Й поціловані вперше вуста,
І слова безкінечно лукаві
Із порваного мною листа.
Пригадалося те, що забути
Мав, як тільки покинув село, -
Те, що в душу навіяло смуток
І до тебе ізнов повело…
05.01.13

Я купаюся досі в любові,
Мов коштовне каміння несу,
Юні досвітки ті малинові,
Що ховались у срібну росу.

Ніби юнка закохана в тебе,
Соромливо твій погляд ловлю,
Ти для мене і сонце, і небо,
Я тебе, мій єдиний, люблю.

Друже мій, ясночолий соколе,
Буду травнем твоїм, солов'єм
Колоситься життя мого поле,
Як по хвилях, по ньому пливем...

Квітень 2007р. Надія Таршин

скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
шати тривог наче із вин кроволюбні ридають гармати
чується в пам’яті голос що схожий на визрілу ту

в чорнім плащі наготою сміється заснуте вогнями тіло
до забуття завмирає серце у вірних небес Маргарити
Майстре вона так хоче з тобою додихати дорадіти
і твій останній роман заховать сатані під крильма

відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи

усі прихильні адреси усі рубіни до золотого фейскбуку
і ти не заходиш в мої онімілі ночами хвилини і вимкнуті букви
не плачу борюся синцями що діти беруть у поганах на руку
як Понтій Пілат що сидить і віками болить голова набухана
слухає
коли буде нова луна
і в слові Божім озветься
його вина
слів йог сліз його і крові вина
Іешуі Га-Ноцра

у мові що вже проросла гомінкою лозою і печеним хлібом
той Майстер шукає досвітки вбиває глухі і старі телефони
і хай в нього будуть коханка сумна й синьоока хай з троном
я всеодно озиватимусь ніжною смужкою мирного німбу

вона ж Маргарита
і горда її підкова
а я лише я
о Майстре прийди
принеси мені наші квіти
хоч мудрі не просять
і чимсь ми із нею схожі
ще й досі
як голі
як чесні
як босі

плащі вже чекають і коні що риють копитами землю
він скоро поверне він всім роздає лукаві і спраглі дарунки
скоріш забери мене снігом різдвяним у змучені долею руки
моїй Маргариті гарячого трунку відьмацького зела

бо відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи
візьми ж мене в нагороду
я горда

спліталися хмари безлисті у яблучний хмиз
а яблука пити хотіли а яблука спали
мінились омріяні снива розлитим граалем
манила таємним світінням вода-в-ідеалі
і яблуні кидали жереб – із раю униз

по нитці по линві до гілля волога повзла
тремтіли червоні вітрила в тісних абажурах
та хтось ритуальну піалу ревниво пожбурив
опали від холоду дня оксамитові шкури
і з яблунь лишилася тільки прозора зола

Цей диво-потяг "Рахів – Львів",
І ми – чудні в нім пасажири...
Чого нам їхати кудись
Із розпрекрасної Яремчі?!

У когось – вітер в голові...
Когось несуть чуттєві вири...
Я ж у безмежжі загубивсь:
Мене нема – зостались речі.

Неповне речення – нема
Розвою думки і сюжету...
А за вікном – карпатська ніч
Глибока; й місяця сокира…

Кондуктор-час в купе дріма,
Не загасивши сигарету,
Й ніхто не зна, у чім тут річ:
Є речі, і – без пасажира?..

2007

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

Гуло весілля в Кані Галілейській,
від щастя аж сіяла молода.
Забувши про мізерності житейські,
хмеліли гості від весільного вина.

Й музики так завзято вигравали,
і страв не бракувало на столах,
та в розпалі гулянь вина не стало —
і старосту пронизав переляк:

— Вина забракло! Що тепер робити?
Які напої ставити на стіл?
За щастя молодих ще треба пити,
а келихи в усіх уже пусті!

Тоді Один з гостей промовив тихо:
— Водою амфори наповніть до країв, —
не бійтеся, обійдеться без лиха,
підносьте келихи, хто ще вина хотів.

І староста тремтячою рукою
наповнив келиха і пригубив:
в руці у нього - чаша із водою,
а смак — якби вино найкраще пив.

А гості дивувалися й питали:
« Вино це має вишуканий смак, —
чому ж оте, що спершу куштували,
до цього не зрівняється ніяк?!

Спочатку краще, як буває завше,
вино гостям до столу подають,
а потім гості, вже у хміль упавши,
із насолодою вино усяке п’ють» .

А староста, веселий від напою,
з усмішкою гостям вина долив,
бо зрозумів, Хто чудо із водою,
вином перетворивши, сотворив…

2007 (2013)

Як завше, крайній, в торохкім трамваї
Гойдаюся в петлі біля дверей:
Жду виходу з безвиході...
Триває
Життя – платні кондуктор не бере.

При виході то сварка, то заминка,
Ось-ось кулачні виникнуть бої...
Для когось чергова оця зупинка
Закінчиться обривом колії –
Можливо, що й для мене...
Чи боюся
Тяжіння
Магнетичного
Землі?

Не знаю ще і сам,
Однак не б’юся
За право ще повисіти в петлі
Пільговиком на платному маршруті...

Стихія страху з гуркотом трясе
Старий трамвай.
Куди ж мене по суті
Інерція стремління занесе?


2009

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

під нижнім небом попід самою його корою
десь біля пекла відкрили віко живій воді
ніхто не бачив але казали: було їх троє
якісь чужинці – ні то вигнанці ні то герої
які шукали чи то вертали у рідний дім

а ще казали: вони зронили насіння з раю
на дно криниці у невимовно тонкій ясі
за ними ловчі післали слідом хортячу зграю
коли дізнались що те насіння сліпі збирають
і прозрівають щоб зняти камінь із терезів

біжать хортове чекають ловчі на вірну здобич
міняють догми земного часу формат послань
криничну воду беруть на небо не задля проби
а з інтересу: а що там люди зі світом роблять
попід одвічним сплетінням сенсів добра і зла


https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=7669777085096617423#editor/target=post;postID=4232431042389575653

Пливуть ключами наспіви глибин
В океанічну голосисту синь,
Хвалою Усевишньому лунає
Їх срібло - кришталевий клавесин.

Душі ліричність - істинна, жива
Із надер дум вихлюпує слова,
Що джерело їх живиться снагою
Поезії пісенного єства.

Пречистий ліри передзвін зове
У храм, де променисте все, нове,
Де від престолу річка витікає
І тихим плином у віки пливе.

10.01.13

Боги вже вказують на шлях.
Остання подорож, остання…
З провідників: Людина-Птах,
На лобі лейба: "не Сусанін"…
А в жмені цілих сто доріг,
Як сон одного… ритм подружжя.
Ніхто до цього так не зміг…
(Це відтворити складно дуже)
Тут шкодувать нема за чим
В калачик тіло, це од страху.
Бурмосить брови і мовчить…
Я сам на сам у дзьобі Птаха…
Ой, щось не так… таємна ніч.
Афект підтримки - навігатор..
"Не в тому річ, не в тому річ.."-
В один кінець подвійна плата…
Чекайте, дзвоник дзеленчить.
Він рушить Тайну піраміди:
Мовчи! - мовчу... мовчиш? - (мовчить)…
І так, приблизно, до обіду.
2013.

У чарці - невипита сотка.
Ще свіжа могильна земля.
І риска - стежина коротка -
Докупи дві дати звела.

І смутку, здається, ні нотки -
Прожито сто років чи п'ять -
У рисці, одвічно короткій,
Щоб дати незмінно єднать.
10.01.13р.

у тому саду що не сад ми збирали не яблука
в свої безконечно місткі ще не сплетені кошики
і щось промовляло до нас і корились ми закликам
на голос ішли і вели перемовини пошепки

у тому саду що не сад не дерева трусили ми
вони усміхались до нас і махали нам вітками
і падали їхні плоди і ставали безсилими
і ніби питали куди несемо їх і звідки ми

у тому саду що не сад у собі заблукали ми
розсипали весь урожай і застигли у маренні
нам інші світи підморгнули очима лукавими
і довго ми йшли і не йшли в невідомому напрямі

у тому саду що не сад ми криницю побачили
набрали води у відро і у небо відправили
напевно це гра що не гра тож були ми обачними
втекли щоб уже й не дізнатись які у ній правила



2012

Земля співає — чом їй не співати,
Коли її цілують небеса!
І янголя, мов режисер кирпатий,
Стає навшпиньки, — ба, яка краса!

Воно, мале, несе мерщій намисто,
І ніжну сукню - мов із кришталю...
Сипне сніжинки - мариво іскристе,
А я піду, за землю помолюсь.

Щоб кожен рік витали янголята,
А небо землю цілувало знов,
Для когось вперше падав сніг лапатий,
А серце в гості прийняло любов.

Кипариси снігом вкриті.
Білосніжні пальми.
Грають в сніжки малі діти,
Ліплять «сніжну бабу».
Диво це в Єрусалимі –
Раз в десятиліття,
Бо дощем вагітні зими,
Як спекою літо.
І на диво це зівсюди
З’їжджаються гості.
«Хай зима вам в радість буде!»-
Звучить з високості.
В білі шати, мов на свято,
Вбрана Божа нива..
...Якже треба небагато,
Щоб жити щасливим.

За тебе, земле Україно,
Щоб щастя і для нас було,
Жили в сім’ї усі єдино,
Синів багато полягло.

Тепер ганебно нас здають
Без пострілів «старшОму брату»,
На рідну мову вже плюють -
Навіщо мова супостату?

Їм би заводик захватити,
І фабрику, і газ, і нафту,
На них побільше наварити
І на дурняк придбати шахту.

Безцінний дар небес – людина –
Давно уже є без ціни...
Скажи мені ти, Україно,
Навіщо гинули сини?

Вересень 2004р. Надія Таршин

У мегабітах захмарного обрію
знов заблудилось натхнення моє,
поночі спати мені не дає,
а завидна у рутинності порпає.
Лінки думок у закладки настягує —
різний непотреб зажури й образ —
пам’ять сама в той візок упряглась,
не оминає минуле увагою.
Нащо воно, за якою потребою?
Хай би вже з миром собі спочива…
Та мимовільно плете у слова,
прикрістю й болем гірким геть не гребує.

2013 р

А я София… Просто Софья я.
Пять букв во мне – простые до потери
Сознанья. Я любимая. Твоя.
Которая на свете всех роднее.

Я грусть и нежность. Тихая и нет,
Встречаю распростертые ладони..
Сожженная на ведьмовском огне.
Написана на золотой иконе.

В мучениях я жизнь тебе даю,
И стисну зубы, на войну пуская.
Возле окна задумчиво стою.
Я просто Софья...и не видно края

Такой вот простоте. С ребра иль нет,
Я Ева - искушение Адама,
И не один мне посвящен куплет.
А чаще меня кличут просто «Мама…»

Я просто Софья. Грешной ли, святой
Мне быть придется иногда по праву -
Я буду Софьей, просто Софьей - той,
Что хочет счастья. Счастья, а не славы!


07 - 10.01.2013

Запаривая плесень в кружке
И наблюдая трещины на дне,
Я рисовала на щеке веснушки
И вспоминала о весне.

10.01.12

Мы все так много лет
Болели безысходностью -
Покрашу окна в чёрный цвет
Дабы сбежать от жизни полностью.

10.01.13

КРИМСЬКІ ТАТАРИ
(Не орда – народ)

Татарин кримський – це наш брат
По спільній долі і недолі.
Один імперський «самокат»
Нас на одному дикополі
Давив жорстоко. І доволі! –
Один знущавсь над нами кат.
Татарин кримський – друг і брат!

Кому печаль свою повім?
Не бігти ж зопалу в Європу,
Коли близенько брат Селім –
За смужечкою Перекопу
(Не треба й кінського галопу,
Щоб долетіть в Селімів дім)...

Печаль Селіму я повім.


КАРАЇМИ
(Народ-ендемік (вимираючий))

Діти кримських степів –
Караїми,
Що птахами відлинули вдалеч,
В галичанський,
Князівський ще Галич,
Прижились там і стали своїми...

Вже й не віть – гільченя України
Поміж тих, що тонкі й найламкіші...
Хай підтримують вас, караїми,
У печалі й журбі мої вірші!


КРИМЧАКИ
(Так само, як і караїми)

І кримчаків зосталось мало
У їхнім рідному Криму...
А скільки ж їх, було, пропало,
Упало під імперське рало,
Розтало в чадному диму?!

Хай буде тяжко небувало
Мені самому – всіх прийму,
Потисну руку й обніму,
Надам нічліг і покривало
Малому братові свому.



Далі буде...

Великі багатства дані нам від Бога,
Та в злидні веде нас сьогодні дорога,
Ми маємо нафту, руду, феросплави,
Не має достатку, ні волі, ні слави.

Ми маємо землю найкращу у світі,
Та села загнали в заплутані сіті,
Ми маємо уряд, парламент, гаранта,
Не можна сказати, що буде в нас завтра.

Ми маємо землю свою обробляти,
Та змушені їздить, роботу шукати,
Ми маємо Крим і Азов, і Карпати,
Відпустку беремо картоплю копати.

Ми змушені слово за себе сказати,
Кращих синів на майдани скликати,
Ми маємо віру, любов і надію,
Що ще дочекаємось свого Месію.

Каша з гороху на вечір була:
Навіть сусіди почули!..
Мало не знищили ми їх дотла
«Піввигукописком» дошкульним!

«Шторм семибальний» ніяк не стихав,
й до руйнування вже близько!..
Митимеш посуд? Не треба, постав:
Хочу погризти ще й миску!

Клята вечеря… «Штормить і штормить»:
Це вже справжнісінька криза!
Впершись носами у «милість стіни»,
Топим сусідів, що знизу…

7.01.2013.
 

Плаття м’яте. І губи м’ятні.
На годиннику скоро п’ята.
Світ сьогодні говорить: «Нате»,
світ шепоче: «Не бийте, тату…»
Порожевіли стіни раптом,
зацвіли будяки і маки.
Ти вертаєшся нині в ранок.
«Тільки ви не сваріться, мамо…»
Сукня м’ята і губи м’ятні,
а у серці такі орбіти.
Тихо рипнули двері хатні:
«Доню, встала води попити?»

Спадає, розгубивши зорі, вечір.
Кружляє пухом в оксамитнім небі.
Влягається на віти молодечі
Гінких дерев. Немов казковий лебідь,
Кущ ялівцю. Вдягнувши капелюха,
Багряні брості хилить горобина.
Через рядно, що ткала завірюха,
Протоптана мереживна стежина.
Лавки, у сніг загрузлі по коліно,
Дрімають мирно попід ліхтарями,
Що у покорі стали і уклінно
Мене вітають жовтими вогнями.

Врочиста тиша! Наче таїною
Наповнилось довкола все до краю...
Сніг білим пухом в'ється наді мною -
То ангели у небесах літають.

24.12.2012р.

Я демократію ціную зроду,
Республіку я поважати звик,
Де люди, ніби королі, й правий
Не коронований згори володар,
Але мерзенні крики за свободу,
І менше зла приносять нам царі,
Ніж галасливих демагогів рій
Та воля із анархії клейнодом.
Нестерпно, як на вулиці віднині
Червоний стяг безбожно ріже око
На знак нездар безглуздого правління.
Поблякло все – Мистецтво, Честь, Повага,
Живе лиш Зрада як торгівлі шпага,
І Вбивство з тихим і кривавим кроком.

мій автобус нічний
через Дубно Корець і Житомир
я заснути не міг
і прощальне вино не пилось
з ким зосталася ти?
накуплю телефонних жетонів
подзвоню тобі з Києва
може й придумаєм щось
для обох сокровенне
у слові ж твоєму бриніла
покаянна сльоза
чи здалось чи насправді було?
як біліли сніги
як боліла душа і воліла
повернутись до тебе до сина
в колишнє тепло!
ким я був при тобі
і при кому була ти зі мною?
не ревную давно
лиш за синову долю боюсь
розриваюся навпіл
між сином твоїм і дочкою
від другої дружини –
за них і за тебе молюсь
не належу собі
вже відколи собі не належу
і мережу рядки
невідісланих віршів-листів
стежу здалеку лиш
і втручанням своїм не бентежу
твою вежу примарну
й захмарних до неї мостів
ти цариця-раба
слава Богу що все ж не повія
ти кохання крадеш
чи купуєш
чи просто береш
мій автобус нічний
снігова кругосвітня завія
з кришталю моя чара –
трагічна! –
і срібная креш
накуплю я жетонів
і всі автомати столичні
обійду наберу шестизначне
магічне число
запиши монолог
запитальні всі знаки
й окличні
ти ретельно простав
бо ж за ними все те що було
що могло би відбутись
відбитись на серці рубцями
мій автобус застряв
поза часом і простором і
так непросто мені
пов’язати початки з кінцями
і в одній площині
поєднати криві і прямі!


1996

Лелеки, доню, прилетіли,
Побачити їх добре в леті,
Щоб ніжки, люба, не боліли –
Матусині святі прикмети.

Дитяче личко завмирало,
І очі чисті, як криниці,
Вдивлялися у небо синє,
Шукаючи там диво-птиці.

Років багато відійшло,
І ті літа – уже далекі,
А я все чую голос мами,
Як бачу, що летять лелеки.

17.12.2008р. Надія Таршин

Я за осінню не поспіваю
І за нею плестися не буду.
Бо це ніби моститися скраю,
Де сидять недосяжні для суду.

Я шкодую: не встигну ніколи,
Ніби осінь, утримати болі,
Ті мої, що, як діточки кволі,
Потяглися до віття магнолій.

Все одно упадуть, а мені вже
Не впроситись – не вдячно людині.
Це чуття-відчуття ох маніжне,
Не осіннє вовіки і нині.

Що не встигну за нею – я знаю
І поважно мовчу, як некрополь.
Хай сміється, а я – з ріднокраєм
І зі мною усенька Європа,

Де інакше болить і скипіло;
Що сумне, те зі мною – так завжди.
А душа примерзає до тіла –
Це належне за пошуки правди.

Це – покара, а я – недоречний.
О жорстокі осінні закони:
І курчат вираховує кречет,
І багато у цьому резону.

Новий рік іде планетою,
Засіва усіх, та що кому,
Одним кохання. щастя і добро,
Іншим голод,сльози,біль і зло.

Новий, засій нам правди
Добра в державную казну.
Нехай Країна наша – Україна,
В цей рік прокинеться від сну.

Може керманичі її прозріють,
Народ у добробут поведуть.
Місця робочі улаштують,
Заробітчан до діток повернуть.

Дай Боже щастя нашим дітям.
Зрости їх гідними людьми.
У світі де панує зло і горе,
У них душу чисту Боже збережи.

2013р.

Я тебе повторюю у часі,
У снігах, що з-під коліс. І ти
Котиш біль морозяний по трасі.
За вікном невизначеність. Йти…
Йти, коли повторення, як втрата.
Під ногами вечір замело.
Світло фар. Просвітлення і свято.
Чи в цю долю щастя забрело…
Чи у цих зіницях сніг і мандри.
Хто кого? Втекти чи підійти…
Дотик рук. Бринить зимова мантра.
Я тебе повторюю. А ти?
2013

Врешті й став, як ватман, білий став.
Хоч рибаль, хоч ковзанами ковзай.
Сніг трусив, трусив, та й перестав,
Поступившись першістю морозам.
І кортить, забувши про літа,
Розігнатись чистим льодоставом.
Я колись в дитинстві так літав,
Хоч той слід в літах давно розтанув.
А тепер в душі мені болить
Білим болем непорочне плесо.
Ані сліду... Мовчки плесо спить
Під важким морозовидним пресом.
А колись зимової пори -
Хай там що - мороз, чи хуртовина,
На ставку, як маку, дітвори.
Хто проспав - то вже його провина!
Тут тобі санчата й ковзани,
Парубки вморожують колесо...
На хокей збирались пацани -
До смерку витьохкувало плесо.
Я не знаю, де той дрібен мак,
У яких світах, чи поза світом...
Все минуло... Без війни - за так!
Та не все ще встигло відболіти.
На ставку розрісся очерет,
На вербі розкаркались ворони.
Я - один. Як той анахорет.
То й думки літають безборонно...
2011р.

Як легко буває зміліти
У царині диво-буття
І стати успішним і ситим
У власного ідола "Я".

Як важко глибини не втратить,
Які від народження в нас,
Бо їх неупинно в оплату
За успіх висмоктує час.
8.01.13р.

Не голова - гарячий лід!
Ялинка, іграшки, іскристе...
Хтось вихваляв моє намисто...
Не Іхтіандр, не Іпполіт...

Не пам'ятаю: щось було.
Ой! Як згадати... Як згадати!?
Здається, хтось, такий носатий,
зудів щось поруч про тепло...

А що було!? Граніт плечей,
а не волосся після ночі...
Ніяк не пригадають очі
ані свічок, ані людей.

Неначе прірва тут, пітьма.
А мушу, мушу... Стоп! Згадала...
Я ляльку Барбі одягала!
Немає ляльки. Я - сама.

09.01.2013

Наші ночі – нестримногарячі,
наші ранки – січневохолодні.
Так, чатують за рогом невдачі,
і тікають у безвість роки,
і буденність нав’язує шори,
сивиною посріблено скроні,
і одвічні людські поговори
нам навішують ярлики.

Ти ще й досі маленьке дівчатко,
досі гублюсь в очах-чорториях.
І якби довелося спочатку,
відшукав би тебе між світів.
А вночі твоє тіло співає,
я від пісні цієї шалію,
кожну ноту й акорд проживаю,
помираю й відроджуюсь в ній.

09.01.2013

Сиве небо, ковдрою над містом,
Скидає квіти крижані.
А, під ногами - талим тістом,
Чомусь стають вони брудні…

Тендітний стан дерев затріскотів:
В полон зимі віддався.
Бешкетник вітер тихо розповів,
Як з ними цілувався.

Морозний день кусає нас за ніс
Та я йому всміхаюся.
Кусай за губи і за ноги «пліззз»,
Тобі я не пручаюся!

Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець.

15-16 жовтня 2012 року.

Як відійде зима навісна,
То прилине весела весна.
Повернуться додому пташата,
Одягнуться дерева у шати.

18 грудня 2012 року

Галині Іванівні
Фесенко (Великород) –
моїй двоюрідній сестрі


А в Галі затишне подвір’я
І стіл гостинний у дворі,
І за двором – полів безмір’я,
І над будинком всі сузір’я
Докупи сходяться вгорі.
А в Галі – син і доньок двійко,
А чоловік, на жаль, помер –
Лежить під кленами; повійка
По ньому стелиться – жалійка
Померлих здавна й дотепер.
А в Галі все не так вже й просто:
Вона ровесниця мені,
Десяток розміняла шостий,
І мамі вже під дев’яносто –
Лежить, мовчить, як у труні.
А в Галі вдача своєрідна –
Душа до хутора лежить:
Жнивна пора така погідна,
Всеурожайна і всеплідна,
Й сім’я не бідна – можна жить.
А син у Галі – красень Коля,
Міцний і кряжистий, мов клен
(Його ж дружина – що тополя),
Приріс душею він до поля –
Живе в Миколі батьків ген!
А в Галі – добрі й щедрі руки,
І щире слово на вустах –
Із двору вибігла на звуки
І обняла після розлуки
Крилато, начеб небо птах.
А в Галі затишно і втішно
В родинній злагоді, в сім’ї,
Де все розмірено-неспішно,
Де навіть згадувати смішно
Про всі "досягнення" мої.
А в Галі – тінь під бересклетом,
А на березі – сонця гра...
І хай залишиться секретом,
Ким більше – братом чи поетом –
Пишається моя сестра.

2005
хутір Рудка
в околицях Марківки

Ніччю жовте каченятко
Тихо вибігло із хатки,
І на небо піднялося:
Золотіє там колосся.
Ласувало тим зерном-
Тепер сяє за вікном!

Ведмежаті паротяг подарує тато.
Із мотузкою синок, як водій завзятий:
То протягне по траві, у садку – по квітах,
По обідньому столі, де не можна дітям.

Ну а нині, ну а нині… їде паротяг по спині
У старезного ведмедя, що приліг поспати!
«Паротягу скрізь дорога!» - каже ведмежа те.

Попричіплені вагони різнокольорові,
Навіть фари в паротяга жовті і здорові!
Світять-світять мамі й татку цілі дні і ночі.
Ведмежа із паротягом бігає, де схоче.

Може, бігало ще б довго наше ведмежатко,
Та відпало в паротяга праве коліщатко.
І вагончик відчепився, у травичці загубився.
Певно тільки ведмежатко бавитися не втомилось.

На подвір’ї плакала квочка:
« Загубила свого я синочка!
З чорним чубчиком півник мій був,
Я квоктала йому – він не чув.
Загубився в травичці малий,
Хоч би котик не стрівся рудий!

А тим часом чорненьке курчатко,
Дременуло до ставу, на кладку.
«Про купання від качечок чув»,
Бульк у воду – і ледь не втонув.
Врятувала його спритна жабка,
Що сушила на березі лапки.

Жабка Мотя та й стала казати:
– Треба плавати вміти навчатись.
А до річечки сам – не ходи,
Бо накличеш на себе біди!
У ставочку ж холодна водиця,
Тато й мама стануть журиться.

Йшла назустріч курчатку Піпінка –
Мишка спритна, сіресенька спинка:
– Я тікала сьогодні з горища,
Від страшного, рудого котища.
Будь уважний в дорозі, мій друже,
Кіт Василь дуже спритний і дужий.
Пі-пі-пізно, час в ліжечку спати,
Й стали мишка собі позіхати.
І додому верталось курчатко,
По дорозі забігло на грядку.
« Щось довгенько нічого не їв,
Ох, сьогодні я так зголоднів!
Кріп зелений – смачненька травиця,
Треба ним мені підживиться.

Грядку ту песик Лапчик стеріг:
Гав-гав-гав! – Він швиденько прибіг.
–До городу тебе не пущу,
Кр-ріп росте для смачного борщу!
Р-р-р, нам бабуся зготує його.
А курчаткам – клювати зер-рно!

Маму стріло курчатко маленьке:
– Не хвилюйся, моя рідна ненько!
Чорний чубчик котів – не боїться,
Добре знає з ким треба водиться.
Я ходив у садок, по комашок,
І нарвав тобі, мамо, ромашок!

Пригорнула крильми мама-квочка
І сказала своєму синочку:
–Як ідеш кудись, любий мій синку,
На хвилинку, на мить, чи годинку –
Треба дозволу в старших спитати,
Небезпечно самому гуляти.
Чорний чубчик всміхнувся завзято:
"Буду слухатись мами і тата!"

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Глупої ночі мені
Добре ведеться.
Місяць ясний у вікні
Щиро сміється.
Глупої ночі думки
Мудрі приходять.
Свято Різдва.
І зірки
Так хороводять!
Тісно рядок до рядка
Тулиться,
Слово – до слова.
Ніч бо хороша така:
Сповідь Христова!

Вогню язик оближе темінь,
Сльозину вигоїть зі скла,
Коханих рухів тіні щемні
Облагородить спроквола…

Прошитий роздумами січня,
Із Богом згоджуюся все ж,
Що люди на землі не вічні,
І, наче свічі, гаснуть теж.

Та не погоджуюсь коптіти,
Аби лиш довше вік тривав,
Хай дрібку, та ясного світла
Породять мовлені слова.

І хай мене за це осудить
Діл безпросвітних геній злий,
Світінням вибавляться люди
З лабет смертельної золи.

Ясу дарує без остачі
Свіча, запалена в імлі.
Сумна історія неначе,
Та допустима на землі.

Кінець кінцем згорають свічі,
Щезають обриси їх веж,
І так освітлюється вічність,
І мить осяюється теж.

08.01.13