Ти не зважай на дощ і холод,
Адже усе пройде колись.
Ти пам’ятай про сміх і солод,
А також просто помолись.

Усе, що хочеш – будеш мати,
Ти просто вір у це завжди.
Якщо захочеш світ пізнати,
Візьми мій номер набери.

© Віталій Мочарський

2012

Такий яскравий і блискучий,
І молоденький, і жагучий,
На небі місяць спочива
І творить знов свої дива.

Ти подивись, бо так буває,
Він із-за хмари виглядає,
Підморгне навколо усім
І знов сховається у дім.

© Віталій Мочарський

2012

Бандити при владі приймають закони,
Які лиш роз’єднують, творять кордони.
Будують для мови вони перепони,
А самі в цей час далі пхають закони.

Віддати мільйони їм прокуратурі,
Це дуже вже легко зробити в натурі.
Лиш пальцем натиснуть по клавіатурі,
А всі результати відчуєш на шкурі.

Забрати їм землю в простого народу
Те саме, що плюнути з мосту у воду.
Відходами знищити нашу природу,
Це теж легко зроблять за винагороду.

Побити чи вбити для них не проблема,
Бо так вже працює вся їхня система.
А ти є для них звичайна нікчема,
Така от проста незамудрена схема.

В країні такій нереально вже жити,
І в цій ситуації мрій не здійснити.
Ти хочеш, щоб краще жили твої діти?
Подумай! Можливо, пора щось змінити!

© Віталій Мочарський

2012

Я щиро дякую за все:
За кожен дотик, всі хвилини,
За теплий подих, ті есе,
За поцілунки, сліз краплини.

За те, що ти давно колись
Мені багато обіцяла,
За те, що мрії не збулись,
За те, що сни мені відтяла

За зиму, темряву, перон,
Холодний вітер, сніг, негоду,
За те, що був пустим вагон,
За те, що вкрала насолоду.

Я довго так тебе гукав
На станції “Свого Кохання”.
Та потяг мій чекать не став
І випустив лиш звук зітхання.

© Віталій Мочарський

2012

Пам’ятаю той день вже погаслий,
Телефон з есемескою в своїх руках:
“Слухай світ, він прекрасний”!
Ці слова назавжди у думках.

Ти навчила мене бути чесним
І любити навколишній світ.
А до тебе я був безтілесним,
І без тебе я був пустоцвіт.

Пам’ятаю як вперше з тобою,
Я почув звуки цього життя.
І вони вже назавжди зі мною,
Ці прекрасні і ніжні чуття.

Ти мій вчитель і ангел, і воля,
Ти є промінь в моєму вікні.
Моя зустріч з тобою – це доля,
І на неї чекав я всі дні.

© Віталій Мочарський

2012

Хіба кросівки не схожі на людей?
Хіба вони не створені з ідей?
Хіба вони не повністю як ми?
Хіба всередині у них нема пітьми?

Вони, як ми, існують тільки в парі.
Вони, як ми, стоять на тротуарі.
Вони, як ми, бувають різні зовні.
Вони, як ми, не вивернеш назовні.

Кросівки можуть також забруднитись,
Вони, як люди, можуть взяти і умитись.
Старіють, як і все навколо,
І можуть виглядати дуже кволо.

Кросівки можуть , як і ми, порватись,
Як люди, можуть просто усміхатись.
І стильними вони бувають,
Погоду дуже чітко відчувають.

Кросівки ідеальний варіант кохання,
Кохання, що існує без страждання.
Вірніших за кросівки не існує,
Бо тільки в парі там гармонія панує.

Давай з тобою будем як вони.
Якщо погоджуєшся – просто подзвони.
Ми будем крокувати поруч завжди
І переступим через різні негаразди.

Ми будем разом в будь-яку погоду,
Якщо дощі, ми разом зайдем в воду.
Без тебе я не зможу крок зробити,
Бо тільки в парі всі кросівки можуть жити.

© Віталій Мочарський

2012

Спокій, сірість, тишина,
Хвилі, чайки, вітер.
Пристань, вечір, глибина
І дисплей без літер.

Телефон, стопа, рука,
Камінь, шорти, квіти.
Хтось далеко десь гука,
Швидше за все діти.

Зірка, хмари, відчуття,
Чую хтось сміється.
Хочеться пізнать буття,
В грудях серце б’ється.

Я встаю, іду назад,
Стало прохолодно.
Хочеться чужих порад,
Бо в душі голодно.

© Віталій Мочарський

2012

If you believe in perfect life
And always think about skies,
Then you are beautiful and rife
And I can swim inside your eyes.

И если ты дана мне свыше,
То за тебя я жизнь отдам.
С тобой хочу сидеть на крыше
И отдаваться лишь мечтам.

Я хочу бути завжди близько
Й вірші писати лиш тобі.
Хоч на дорозі дуже слизько,
Я все ж найду тебе в юрбі.

© Віталій Мочарський

2012

Іноді хочеться комусь щось сказати.
Іноді просто не можеш мовчати.
Іноді кращого хочеться мати.
Іноді просто дорогу вказати.

Все, що хтось вибере - правильним буде.
Все, що не вибере - просто забуде.
В цих всіх випадках, щось та й прибуде.
Зараз тебе хтось візьме та й розбуде.

© Віталій Мочарський

2012

Говорять, що життя – це театральна сцена,
А ми усі актори й в нього граєм.
Ще кажуть – кожна дія у житті шалена,
І дуже часто сльози ми ковтаєм.

І як потрібно це життя зіграти?
Як стати головним на сцені?
Про це тобі ніхто не зможе розказати,
Про це ще не існують книги вчені.

Я б так хотів, щоб була ти Джульєттою для мене,
А я б тоді Ромео став для тебе.
Тоді б кохання було в нас скажене,
І ми його би берегли в серцях у себе.

І все у нас би склалося інакше,
Ніж у закоханих шекспірівських героїв.
Усе це театральне дійство було б м’якше,
І за любов не було б в нас двобоїв.

© Віталій Мочарський

2012

Давай з тобою сидіти, мовчати.
Сидіти, мовчати, за руки тримати.
Коли вже захочеш ти слово сказати,
Покажу, що нам є про що помовчати.

Ми будем на лавці сидіти, мовчати.
Мовчати про те, що так важко сказати.
Вже стало так холодно, хочеться спати.
А ми і надалі будем просто мовчати.

Вже сонце зайшло, а ми будем мовчати
І жадібно слово за словом ковтати.
Здається вже досить і треба кричати,
Але ми і далі будем тихо мовчати.

© Віталій Мочарський

2012

Тім-там, тім-там,
Пора спатоньки йти нам.
Тін-тон, тін-тон,
Хай спокійним буде сон.
Тік-так, тік-так,
Це годинник лічить в такт.
Тіп-топ, тіп-топ,
Вже у снах калейдоскоп.

© Віталій Мочарський

2012

Я часто думаю про тебе.
Питаю в себе – як там ти?
І помічаю в перехожих,
Обличчя й рухи всі твої.

Чому так важко жить без тебе?
Що є магічного в тобі?
Чи це не магія, а сила,
Що виникає між людьми?

Надіюсь, що у тебе також,
З’являються думки такі.
А може я лиш просто мрійник,
В якого щось болить в душі?

© Віталій Мочарський

2011

Неисчислимая, как в аптеке,
Вся наливная, как свежий гром,
Вышла по-божески в человеки
Выправить будущее в былом.

Что уж ни делай с собой, немного
Каждый, кто выжил в огне, - артист.
Песни и письма её с порога
Необоримы, как сивкин лист.

Сказки-салазки у Жанны в лицах,
Носятся блохами по уму.
Всякое может ещё случиться,
Взяться бетоном, а потому,

Вся просыпаясь в волненьи жутком,
Ходит и думает битый час:
Сколь беспокоят её по суткам
Франция, Мексика, Арканзас...

Жаннина страсть - без конца и края,
Будто давно облетевший парк.
Лишь подгорает, но не сгорает
Неопалимая Жанна д`Арк.

2012

Хамство – це хвороба небезпечна
І заразна вельми: бережись!
Паніка, звичайно ж, недоречна,
Та обачним будь – не заразись;
Не сказись, як деякі сказились
Від необережності, – люби
Всіх людей, які не заразились,
Геть не показились від жадьби;
Всіх шануй! Ані за які гроші
Доброти не купиш, далебі...
Схаменіться люди, ви ж – хороші,
Майте завше совість при собі!
Чемність – це здоров’я, а нечемність –
Це симптом повальної чуми;
Хамство ж – це мікроб,
Його нікчемність
І жадьба
Розносять між людьми.


2007

Дозволь заснути у твоїх руках
І полежати так хоча б хвилину.
Я хочу бачити нас двох у снах
І берегти тебе, малу дитину.

Дозволь заснути у твоїх руках
І бачити прекрасний захід сонця.
Літати в небі хочу, наче птах,
І насолоджуватись роллю охоронця.

Дозволь заснути у твоїх руках
І кожен вечір лиш з тобою засинати.
Пройти увесь важкий життєвий шлях
І день за днем із твоїх рук розпочинати.

Дозволь мені заснути просто у твоїх руках…

© Віталій Мочарський

2012

Пройде один десяток років,
Та змінимось і ти, і я.
Вперед зроблю багато кроків,
А в тебе вже буде сім’я.

І от в осінню теплу пору,
Коли не білий ще поріг.
Тебе побачу без мінору
На перехресті двох доріг.

Ітимеш гордо, наче пава,
Проте ти будеш не сама:
Праворуч – дівчинка яскрава,
Ліворуч – пустота німа.

Мене помітиш – усміхнешся
І скажеш лагідно: “Привіт.”
Поцілувать мій стан хитнешся,
З-під ніг у мене вийде світ.

Я запитаю про здоров’я,
Сім’ю, кар’єру, про дітей.
І в мене буде безголов’я,
Не чутиму твоїх вістей.

Ти скажеш, що була заміжня,
І дочка в тебе є тепер,
У шлюбі була менше тижня,
А потім чоловік помер.

Заплачеш, скажеш: “Випадково.”
Зла доля крутить нас як сніг,
Бо все у вас було казково,
А потім твій коханий зліг.

Я буду слухати й ридати,
Бо все, що сталось – це удар,
Рукою очі й ніс втирати,
Бо це важкий для всіх тягар.

Ти запитаєш: “Як там в тебе?”
А я не знаю, що сказать.
Прожив роки я не для себе,
Немаю я що показать.

Ти не спитаєш про причину,
А просто скажеш, що спішиш.
І пальцем забереш росину,
І знову мозок зворушиш.

Ми попрощаємось, як друзі,
І розійдемось хто куди.
А я піду увесь в напрузі,
Лише залишу ніг сліди.

Ти так не взнаєш, що і далі
Кохаю я тебе одну.
І сутність знов буде в печалі
На дні якої я тону.

© Віталій Мочарський

2013

Прекрасного, ніжного, осіннього ранку
Я б кави у ліжко приніс філіжанку.
До кави поставив би ще круасана.
Принісши, сказав би: “Привітик, кохана!”

А ти, наче янгол, мені б позіхнула
І солодко так із спросоння зітхнула.
А потім піднялась і сіла у ліжку,
І смішно рукою почухала б ніжку.

Ти взяла б у руки фарфорову чашку,
Вдихнула б тепло, наче квітку-ромашку.
А потім так мило мені б усміхнулась
Й жагуче до губ моїх враз пригорнулась.

© Віталій Мочарський

2012

Діоген сидів у бочці
З-під маслинового масла,
Філософствував, звичайно,
Як годиться мудрецям...
Народився, бач, в сорочці!
Зірка досі ще не згасла
Діогенова... Це тайна
Нерозгадна до кінця.
Гена теж сидить на бочці,
В бочці тій ячмінне сусло
Закипає самограйно...
В голові у Гени – крен:
"Ось і я сиджу... в сорочці,
І думок в мене нагусло,
Як муляки, й чуюсь файно,
Мов сучасний Діоген!".
А дружина Гени, Лєна,
Мов розлючена Ксантипа,
Все шукає по базару
П’яндилигу-мудреця...
Лєна зловить "Діогена"
Й так відлупить того "типа",
І завдасть такого жару,
Що... (ця притча без кінця).


2003

Ти знаєш, я повністю залежний від тебе
І не можу знайти ліки від цієї хвороби.
Кожен день відганяю хворі думки від себе
І намагаюся позбутися твоєї жадоби.

Встаю зранку і кажу собі: досить,
Але потім знову не можу спинитися.
Мій організм сильно тебе просить,
Ти як вода у спрагу, якою не можу напитися.

Ти мій особливий, п’янкий наркотик,
Який поширюється потоком крові у венах.
Так хочеться відчути твій теплий дотик,
Напевно, ти щось змінила у моїх генах.

Якби ти була частиною мого тіла грішного,
Я б ампутував тебе і жив би далі калікою.
І не було б у мене життя надалі невтішного,
Не потрібно було б займатися моєю опікою.

Ти вірус, інфікувавший кожну клітину мою,
Тому я уже нічого не можу зробити.
І з часом закрию кришку гробу свою,
А ти і не зрозумієш, як палко я можу любити.

© Віталій Мочарський

2012

Люблю Львів
За старовинність.
Люблю Львів
За його невинність.
Люблю Львів
За його бруківку.
Люблю Львів
За чудову мандрівку.
Люблю Львів
За вузенькі вулички.
Люблю Львів
За кав’ярні і булочки.
Люблю Львів
За запах кави.
Люблю Львів
За відчуття слави.
Люблю Львів
За місця, де був.
Люблю Львів
За місця, що чув.
Люблю Львів
За Площу Ринок.
Люблю Львів
За безліч сходинок.
Люблю Львів
За Високий Замок.
Люблю Львів
За відсутність рамок.
Люблю Львів
За хороших людей.
Люблю Львів
За те, що музей.
Люблю Львів
За те, що всіх чує.
Люблю Львів
За те, що існує.
Люблю Львів…
Просто люблю…

© Віталій Мочарський

2012

Він полюбив її аж тричі -
Вусатий вуйко-тамада.
Лишив обручку на поличці...
Подав букет... биток... "хюндай".
Повіз до хвилі Черемошу,
Шептав жадливо:"Зіно... твій!
Дружину я забути можу...".
Злизав росу липневу з вій,
Наобіцяв круїз і сина.
Свайби ущухли - Жорж пощез.
Шептала Зіна:"Де ж ти? Гину...
Хиріє твій заморський пес...".

...Синок на Жоржа схожий личком.
І теж - вусатий галайда.
Любов зів"яла, наче гичка.
Вже Зіна сива - не руда.
Її Микита віз у Пізу,
На свайбі в бубон вибивав.
Крім сина, в Зіни доня - Ліза.
Вже є котеджик, буде став.
Стрічала Жоржа - без "хюндаю".
Впізнав. Плавшудив у собес.
Сказала сяйно:"Пробачаю".
Він чухав лисину:"...ЧАЕС...".

Про що цей вірш? Мабуть, про долю,
Забутих любок, чад і псюг.
А як вони летіли - голі -
Понад рікою в мар вівсюг!
За свідків - ліс, тугі колеса,
На ланцюгові - сенбернар...
А син чудний - довготелесий,
Фанат Еммануель Беар.
На неї схожа Зіна М"ята,
На фото - сьома у ряду.
Їй пощастило вдовольняти
Край Черемошу тамаду.

Намітив був четверту - Тому,
Фотограф Клим відвів додому.


2013

Бовванів час і час розпусти,
Дме вітер західний все дужче.
Бентежить вись.

Малогіллясте та кущаве
Від суховію (у безслав’ї)
Обличчям вниз.

Не вбереглись дуби і клени,
Квітчасте та вічнозелене
Від верхосвищ.

А содовій свистіти вміє,
Летить на край цей буревієм.
Град пробудись !

Зведись на ноги, древнє місто,
Богатирів збери поспішно.
Не впокорись !

Пов’яне слава лісу, саду
Від сухорлявості, від чаду,
Коли змовчиш.

І пропаде твоя калина,
Лише будяччя і тернина
Устелять гай.

Бовванів час і час розпусти,
Дме вітер західний все дужче.
Бентежить вись.

Явися, лицарю наш пізній,
Відважний княже , богобійний.
Не забарись!


22.02.13.

***
Не люблю я слів цих: «покоритель»
І «володар» мають зміст лихий.
На землі зеленій нам творити –
Для життя, для праці і для мрій.

Хто панує, той і стукне раптом –
По надії, по душі живій.
І покора завжди пахне рабством,
Карою для того, хто німий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де покора, там нема коріння,
А без цього, то лиш люду здвиг.
Щоб нові окрилить покоління –
Пам’ятаймо горе всіх доріг.

Океан і космос так вивчайте,
Щоб лишились
добрі там сліди,
Щоб на душу чорногуза й чайки
Було вдосталь неба і води.
1987

Пізно? – Знаю.
Темно? – Може.
Вітер? – Крає.
Холод? – Схоже.

Море? – Близько.
Гори? – Поруч.
Зорі? – Низько.
Місяць? – Обруч.

Ти? – Прекрасна.
Я? – Сумую.
Ніч? – Преясна.
Серце? – Чую.

Ниє? – Трішки.
Плачеш? – Досить.
Очі? – Кішки.
Мозок? – Просить.

Спати? – Треба.
Я? – Пізніше.
Ангел? – Неба.
Сон? – Міцніше.

Плечі? – Стисну.
Губи? – Сильно.
Всю? – Притисну.
Впав? – Безсильно.

© Віталій Мочарський

2012

Гроза

Ти сиділа вдома на підвіконні
І рукою торкалась холодного скла.
Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні,
Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла.

Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі,
На дерева, будинки, на небо, людей.
Всі навколо, здавалося, просто байдужі,
І ридання важке так і рвалось з грудей.

Ця гроза, ніби спогад з минулого була,
Із тих днів, коли в щасті купалася ти.
Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула,
І від звуків його так хотілось втекти.

А колись ти любила дивитись на хмари,
Танцювати під музику грому й дощу,
Цілувати його - все це було як чари,
В цей же час він шептав: "Я тебе захищу".

Він поеми складав, щоб тобі розказати,
Ти прекрасна й єдина для нього в житті.
Всім єством він хотів це тобі показати,
Щоб кохання його не було в забутті.

Ти кохала його, як дитя, до безтями,
І здавалось, що дихаєш з ним в унісон.
Ти вмивалася просто його почуттями
І цілунками ви спілкувались крізь сон.

Ну а потім ти вибрала свою кар'єру,
Забувати почала про свою любов.
Він сховався до свого тісного вольєру,
Між високих, міцних, кам'яних забудов.

Ти знайшла більш багатого та одружилась,
В цій сім'ї народила ти двоє дітей.
Потім раптом від сну цього ти пробудилась,
Зрозумівши, коханню не треба грошей.

З тих часів ненавиділа більше грозу ти,
Під якою ви часто гуляли колись.
Ти хотіла його просто взяти й забути,
Та натомість з очей просто сльози лились.

Він надалі обожнював твою натуру,
Засинав із коханням у своїх думках.
І у снах він ліпив давньогрецьку скульптуру,
І її, в тих же снах, він носив на руках.

А гроза була символом твого кохання,
Про яке так хотілося всім розказать.
Та змінила його ти на символ страждання,
Про який із сльозами потрібно мовчать.

© Віталій Мочарський

2012

Ловець загублених ілюзій

Ще плаче стиха уночі,

Не знає, по якій заслузі,

Збирав загублені ключі.



Волає приспане сумління,

А думала, що відгуло.

Та кличе, наче провидіння,

Чиєсь засмучене чоло.



Не зупинити вже марнотність

Усіх щоденних тихих справ.

Не заховається самотність

У заході чужих заграв.

2012

Коли біль і смуток маю
І життя повне жалю
Від душі тебе попрошу
Від душі тебе помолю
Коли біль і журба
Коли серце плаче
Я прийду вночі на берег
Щоб тебе побачить…

Окомані ти мене накажи, а потім прости
Окомані все що хочеш бери, а любов залиши
Окомані де ж ти є тебе звала моя душа
Окомані, а де ж справедливість твоя, свята
Окомані щастя дай ти мене з мертвих поверни
Окомані Алегрію твою ти спаси й освяти
Окомані ти мій вірний, мій славний святий Оріша,
Окомані тобі молиться вічна моя душа...

2006 рік

Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
Аж сонячна кров виблискує.
Милуємось штормом кольору злого вина,
Найніжнішими левами,
Благородними лисами.

Ляжеш, як серце моє у траві.
Цвіт чутливий-чутливий до тебе липне.
А в небі вічні Вона і Він,
Великий Ведмідь головою тріпне.

Роки – як вроки. –
А ночі – усі –
Революційні, медові.
Надкушені яблука у росі...
І ми – щасливі і безтолкові.

Свічі залиті чорним, густим вином,
Що наче кров орлина.
Зорі потріскують битим, як лід, вікном.
Ранок наш – ягода-журавлина.

Прийде мій білий, безкрилий кінь
З очима древніми-древніми.
Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
Поволі ставатимемо деревами.

А потім вмиратимем, як усі, –
Ті, що любили, як вміли, як вміли...
І воскресатимем,
Доки калиновий сік
Знов не розірве жили.

КОНУРА – ДАРУНОК

Конура – данина, данина, …. , данина, данина; дарунок;
Конур твар, твар, …. , твар, твар – трав, трав, …. , трав, трав трунок.

ВІЛ. ХЛІВ

Віл, хати, хати, …. , хати, хати; хмар храм хита, хита, …. , хита, хита хлів.

ЖАТИ – ЖИТА Ж!

І не жати, жати, …. , жати, жати жита, жита, …. , жита, жита Жені.

ЖАЛА Ж

О, ти жала, жала, …. , жала, жала жито!

ЖАХ АЖ

Уже валила, валила, …. , валила, валила вежу.

ЗОРЯ РОЗ

Яро звіром, звіром, …. , звіром, звіром з морів, з морів, …. , з морів, з морів зоря.

МОЛОВ З ВОЛОМ

Я дога з волом, з волом, …. , з волом, з волом змолов, змолов, …. , змолов, змолов загодя.

І ЩО – ДИКО, ДОКИ ДОЩІ?

Ріко, доки, доки, …. , доки, доки дощ? А нам – мана. І що дико, дико, …. , дико, дико – докір.

А РАКУ – КАРА

Музо, рука, рука, …. , рука, рука раку, раку, …. , раку, раку – розум.

МАКАМ

Ниви – маками, маками, …. , маками, маками вин;
Зими – маками, маками, …. , маками, маками миз;
Ліси – маками, маками, …. , маками, маками сіл;
Тони – маками, маками, …. , маками, маками нот;
Нари – маками, маками, …. , маками, маками ран.

І ЛОБ ОЛІ

І лоб, і лоб, .... , і лоб, і лоб; болі, болі, .... , болі, болі;
Біло, біло, .... , біло, біло – Олі б, Олі б, .... , Олі б, Олі б;
Олі біло, Олі біло, .... , Олі біло, Олі біло;
І лоб Олі, і лоб Олі, .... , і лоб Олі, і лоб Олі.

***
Без трепету щастя
не зичу нікому:
Чи блискавка грозам
потрібна без грому?
Навіщо ручай
без пекучої спраги?
І нащо увага
не варта уваги?
Для чого жадання,
хто крила намуляв,
Зозуля без лісу
і ліс без зозулі?
1989

1.

глінтвейно вражений
нестримно радий
приліг і свічуся
мов на щоці помада
за все що поруч
за невимовну мить
за те що невгамовні
і навзаєм хворі ми
лиш ділимось
але не поділяєм
цю пристрасть безвіконну
у рамках незаконних
коли кохаємось
і завмираєм
при стінах-свідках
при течії думок
у нікуди з нізвідки

2.

так мало нас
і так багато сну
такого що за ніч
не перетну
холодним
і бездітним змістом
в якому загубилось
в неосонні місто
дратливе і черстве
квапливе і старе
який нас простір
обере
яке прибереже
наслання
мовчи
байдужай
і люби
до розрожевлення
у ранні
всі кроки
перші і останні
ми перевірим
ідучи

3.

до перших півнів
рай в кімнатній млі
від зливи поцілунків
брак землі
немає висновків
приглядності до рис
відсутні прописи
долини і гори
і ледво-тінь
зодягнена у млість
мов на рибалці лодь
хитається в теплі
вона стає
зображенням себе
підсерцем п’є
наповнення небес
і ясно так
під резонансний шал
у парі з янголом
вселяється душа

22 Лютого, 2013

Моя пісня: "Жу-жу-жу". Ніжні крильця бережу.

У солодко-стиглий мед сліпо я лечу вперед!

Хі-хі-хі, ха-ха-ха... В мухи щастя, як в слона...

А тепер рятуйте муху, бо залізла в мед по вуха!

А я принесу до церкви
(скільки зможу!)
жовті весняні тюльпани.
Покладу їх до ніг
Матінки Божої
(кажуть туристи - Мадонни).
Та тільки нестиму, як свічі,
як сльози найсолоніші,
тому що не просто квіти
кладу у підніжжя
ікони...
то слова мої проросли
жовтими пелюстками
благання
"Помолися за грішну
рабу Божу,
за Любов помолися,
Царице Небесна!
Матінко Божа!
МАМО!"

Просив я раз кохані очі стиха
Мені маленький дати відпочинок
Моїм нещирим ворогам на втіху,
Що тільки й манять в пастку безневинно.
Відтоді я беззбройний, на колінах
У засідці отих очей лукавих,
В якій підступний погляд і незмінний
Усе міцнішає й на мене давить.
Я кволий і, не маючи управи
На них, покірно віддаюсь у руки
Тих, хто узяв мене в полон, знеславив,
Піддаючи нестерпним диким мукам.
Тобі я скаржитися, мила, буду
І від очей твоїх чекати суду.

а флюгер і не встиг побути левом –
розвіялися на його щоці
антологічні зграї горобців
а таргани перегвинтили клеми
у до-світи де не рубають кленів
і не інавгуровано людців

не леву не полюється дахами –
перестаріло вклякнув на шпилі
і дивиться як потай кораблі
везуть листи з країни бід і хамів
на виспу снів де хтось когось кохає
а з неба сотня весен до землі

Гостинний двір сьогодні не гостинний…
Там гризуни. І жодної вакцини.
О серденько! маяк моєї долі
Ти знову заблукало на Подолі?!
Мерщій тікай… темніє… автозаки!
Бо ще відчуєш "де зимують раки"
Дніпром униз… на острів Монте-Карло
Де повний рік з усього світу барви
Втечи! Не стій! На згусті вже облога
і Боже збав мусолити про Бога...
Не все те добре смертю що здобуте...
Помовч вже про "Батурин" і про " Крути"
О серденько, розлузане на друзки!
Ну, як тобі, кажись… крізь горло, вузько?!..
23.02.2013.

Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.

Коли вмикає ніч зіркове світло,
Я думаю про тебе ненаситно.
В уяві бачу я родзинку в тобі
І їм очима апетитну вроду.
Я починаю з ніг. Струнких. Чудових.
І запиваю з джерела любові.
Їм і пупок, уста, лебідку-шию…
Я їм тебе, а сам божеволíю!
І вже не можу я тебе не їсти,
Таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту…
І ось десерт – твої солодкі груди,
Мов два желе на сніжно-білім блюді.
Ковтаю той десерт і задихаюсь.
Передихну хвилинку й знов ковтаю.
Для мене ти – це найсмачніша страва
В реальнім світі і в краю уяви.
Отож, як ніч зірок вмикає світло,
Я думаю про тебе ненаситно.

ПРО ПОЕЗІЮ

Чи не забагато говорим про вірші ми,
Тему суху цю гризем і гризем:
Вірш – це стіжок вивершений
Чи неораний чорнозем?

Чого тільки не плануєм
і не пророчим,
Не видаєм атестацій яких!
А вірші призвичаїлись,
як півні,
лопочуть,
А влетіти не можуть
До сердець людських.

Часом бувають рідкісні й варті,
А від того
На душі, як раніш,
Бо чимало віршів,
Як і їх автори,
Тримаються… де є книш –

І дивишся
вже й увалився в крісло,
А щирому серцю –
Зорі й плато:
«Шановний добродію, кепсько…
Працюєм, а нас не читає ніхто!..»

Читати поетів давно перестали,
І це великої
варте сльози…
Здається,
Купала
зійшов з п’єдесталу
Й пішов,
щоб нарізати вдосталь лози…
1981

ВІЛ ХОХЛІВ

Віл. Хата, хата, …. , хата, хата. Хлів.

ДІЛ. СЛІД

Діл. Сажа, сажа, …. , сажа, сажа. Слід.

ХОМІ – СІМОХ

Хомі сватав, сватав, …. , сватав, сватав сімох.

СОЛО: КОЛОС

Соло: квилив, квилив, …. , квилив, квилив колос.

БІДАК-КАДІБ

Біда: квакав, квакав, …. , квакав, квакав кадіб.

БУЗОК – У КОЗУБ

Бузок: біда – квітів, квітів, …. , квітів, квітів – кадіб, козуб!

ВІР – ЗРІВ

Вір: звірів, звірів, …. , звірів, звірів зрів.

А РУЖА – ЗАЖУРА

А ружа – звірів, звірів, …. , звірів, звірів зажура.

А ВАБА – ЗАБАВА

А ваба з милим, з милим, …. , з милим, з милим – забава.

У РІВ – ЗВІРУ

А рів звав, звав, …. , звав, звав звіра.

БАЛАКУХА ХУКАЛА Б

Балакала б, балакала б, …. , балакала б, балакала б.

А КРАМАРКА….

Мана – крамарка, крамарка, …. , крамарка, крамарка – нам.

А КВОЛА – ЛОВКА

А квола, квола, …. , квола, квола – ловка, ловка, …. , ловка, ловка.

вірш видалено

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!

Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.
1987

я ніхто тобі – мить кромішня –
Криме – кармо моя кремезна
моя крове – каро старезна
закарбована в серці грішнім

я ніхто тобі – хтось хтонічний…
в хаос! – в Тартар навіки вічні –
у тортури – у світ без сліду –
кара-дагський знавцю Аїду…

у коріння – в крам – в караїми –
в скіфи – в поле – в полин полонів…
вéсни виродилися в зими
греки випорснули з хітонів…

із хітину – у склеп – в хатину
захаращену і голодну –
у харизму хистку-безродну –
у каньйонну холодну воду –

у розщелину чатир-дагську –
у печери хмільного Сходу –
в ялівцеву могилу братську –
в рабську прощу мого народу

із таврійським тавром печеним –
в степові кіммерійські чари –
в генуезці – у яничари –
у шляхи – в ракушняк товчений –

в херсонеську руїну храму –
в християнську пихату схизму –
у мечеті – в мечі ісламу –
у жахний шеол юдаїзму –

у замучене міфом море –
в морову незупинну язву –
в пекло випещених повторень –
у нав’язливу казку – в назву…

Вона , мов зібгана ряднина,
У темнім закутку єства,
Вже розпрямитися повинна,
Та гине шанс – один зі ста.

Тому від світу неспростá
В собі ховається, причинна,
І приміряє на уста
Святі моління Августина.

Бо зле мине, і вічне стане.
І неба серце полум’яне
Погасне, - мов не до пуття,

Лише вона – шляхетна панна,
Перстом Господнім осіяна,
Просякне радістю життя.

23.02.13

У тиші парку, в центрі міста Лева,
Де у сумній задумі - Каменяр,
У затінку замріяного клена
Грав на сопілці майстер-сопілкар.
Насунувши бриля собі на очі,
Сховавшись від міської метушні,
Він пестив ніжно, наче стан дівочий,
Свою сопілку... Радісні й сумні
Ота сопілка трелі видавала —
Такі, що й не почуєш уві сні:
Вона сміялась, плакала, ридала...
Я, вражений, завмер... Здалось мені,
Що я не в місті — ген-ген на леваді
І горілиць - у запашній траві,
А наді мною, у небесній гладі,
Співають віртуози-солов’ї.
То був не сон чи видиво, не мрево:
Змагалися природа і талант —
Витьохкували солов’ї травнево,
А на сопілці плакав музикант.
А скільки ж їх, маестро-українців,
На вулицях, у скверах — від нужди —
В державі рідній, начебто вкраїнській,
Таланти продають за копійки...
Крамольна думка мізки свердлить тупо:
— Чи в ту Украйну вірив Каменяр,
В якій від злиднів, сірості та скрути
За копійчину грає сопілкар?!

2004

і гарні, й погані у сірім тумані -
затьмарена свідомість позіхає сито…
*
а чорне жорно золоте живе зерно
все меле, меле на білу мукУ,
і крізь дрібненьке сито…
*
усі-усі, великі і малі,
відбувши мУку покори-злості,
у чорну землю свої білі кості…
насправді – сірі у сирій землі.
*
…так грубо тре – змеле на дерть*,
нюансами наповнить дооколо вщерть –
любов червона топиться у морі фіолету,
що аж ховається Джульєтта
за чорно-білу смерть.

* Дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
        Концепція Джульєтти

    Цей антураж так грубо дре, що аж все змелеться на дерть, нюансами наповнить дооколо вщерть – любов червона топиться у морі фіолету, що аж…ховається Джульєтта за чорно-білу смерть.

       Спрощена кольорова схема…

    … передбачає червоний (любов), синій (ненависть) та жовтий (золото), а в ахроматичній схемі чорний (зло) і білий (добро). Відтінки ускладнюють (урізноманітнюють) композицію (логіку), коли компонуються з трьома основними…
    Коли окремий відтінок намагається наповнити собою простір, це рівнозначно нівелюванню змісту у невизначенність – вже не червоний, але ще не синій, що рівнозначно поняттю сірий… Так і в поезії без основоположних любові й ненависті…
    Зрештою, хтось скаже, що море могло би бути синім…Очевидно, так воно й було, на початку, але синій і червоний при змішуванні завжди дають фіолетовий…

столичний шарм
і ґварова душа
столевий Львів
столітній вираз
брам і брів
сталевих рейок
перетряс

стосотий раз

в собі
живу тобою
творчий
творимий
площами із юрм

цвіте у прощах СвятоЮр
і пахне кавою неспішність
де я щасливий та безгрішний
чекання несолодке п’ю

і довго

тече по серцю
перший схлип зорі
аж повернеться
зір у ліхтарів
і ті гойдатимуть
підбруклену дорогу
це не чекання
це блукання Богом
немов косою
по живій траві

блукаючи
люблю вино
хмільних жінок
у жартах не старію
і кожен раз
коли про рідні мури
мрію
то гріє слово
бо живу в тобі
мій мідно-дахий
небошпилий
Львове

22 Лютого, 2013

Творити чисту лірику не вмію,
Хоча й люблю природу і жінок –
Від солов'я, буває, соловію,
А від красунь погордливих німію,
І дрож мене проймає до кісток.
І я чіпляю фіговий листок –
Природну хтивість виявить не смію,
І спалюю хитливий той місток,
Що вів у світле царствіє жінок,
В ліричну надчутливу веремію.


1994

Хто куди роз’їхались – канікули:
В табори, до моря, на село…
А Миколці – нікуди, та й ніколи,
В нього ж бо щоденне ремесло:
Смітники обходити. З хлопчиною
Цуценятко – нюхає сміття…
З кожною порожньою пляшчиною
Повняться надії на життя
Хлопчика й собачки…

Надто дивною
Нині не здається вже мені
Ця картина: страдницькою гривнею
Діляться під вечір в бур’яні
Двоє обездолених… Подачками
(Третьокласник* відає, авжеж)
Ані сам, ні разом із собачкою
В цій державі ти не проживеш.
Тож Миколка, ринково-обізнаний,
Ну а разом з ним і цуценя
Власним прохарчовуються бізнесом,
В метушні та клопоті щодня.

Доле наша, брехнями засмічена,
Де ж правдиве зернятко твоє?
Лише той, у кого карта мічена,
На людських нещастях виграє…


2001