ще кілька зупинок і жовтень вийде з вагону
лишивши за спиною холодну смутну голизну
аж поки нежданий ввірветься з котрогось перону
сніг що помчить крізь вокзали шукати весну

дорога вітряна довга і монотонно-молочна
де з цукром в чаях розчиняють люди нудьгу
під грубими пледами спогади очі і ночі
замотують душі живі ніби букети в фольгу

пролітатимуть тижні через вогнів тунелі
у ритмічних гойданнях вздовж глінтвейнових рік
буде в світу час на любов на п"янкі каруселі
на осінніх дітей що любитимуть яблучний сік

буде час але в слізній мандрівці жовтня
в горах листя і смутків шукаю потрібний квиток
ми зустрілись у повню і до наступної повні
мусить впасти з плечей останній пожовклий листок

я зійду разом з ним залишивши всіх пасажирів
все що в тьмяному світлі здавалося рідним своїм
зійду без страху найвідважніша із дезертирів
бо боятися нічого у власний мандруючи дім


жовтень, 2012

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Коли занадто вивернутих слів
І пишномовність, й вичурні кліше
То, зазвичай, відсутній в тексті лейтмотив
Відсутній зміст, а форма є лише

Мов оболонка - в'яла і тонка

Розумному ж не треба вензеля
Й чуттєвому - пишноти не потрібні
Все просто: небо є, і є земля
Господь, важливі речі й люди ближні

І полонить не блиск, а глибина
А зрештою - це все...слова.

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Як ми рвалися в лет!
Не спиняли і мамині сльози.
Не боялися жодних тенет,
Не страшили дороги і грози.

А тепер? Мов прикуті
До отчих могил.
І ні Лондон, ані Калькутта
Не замінять сивий ковил

Того краю, де пуповину зарито.
2012

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

"В тебе очі грозового неба,
з них ще мить і блискавка злетить"
В тебе очі грозового неба -
фраза ця мені й тепер болить.

Потім говорили:
- Дві криниці.
- Дві безодні чистої води.
-Твої очі, мила, мов зірниці,
що вогнем висвічують сюди.

Вже минуле вдалеч відлетіло,
та чомусь, як в небі загримить,
все раптово стрепенеться тіло,
й фраза давня знову заболить.

Синє небо скаламутить хмара.
По землі розкотиться гроза.
Давній спогад, наче Божа кара.
Знов з очей покотиться сльоза.

В мене очі грозового неба.

2002

У цих хмарах весна відплива,
Її смак, як подвійний віскі.
Ми знаходим потрібні слова,
А вона нам виносить мізки.

Втратять голос останні півні,
Коли я помиратиму втретє.
На одній потойбічній війні
Мене вб’ють на самісінькім злеті.

І весна, що у хмарах тіка
І несе прапори в потойбіччя,
Не знайшовши на захист рядка,
Вже ховає у квітах обличчя,

І священних збира голубів,
Які небо побачили зблизька,
Аби знов не здалося тобі,
Що на лезі нагостренім слизько.
2012.

Отак упасти б мені горілиць,
Уп’ясти погляд у люмінісенцію.
В гарячий подих підземних столиць
Вмішати запах небесних есенцій.
Отак би випити їх, наче мед,
Отих зірок електричний відчай.
Цупкі портьєри зірвати з комет,
Щоб занавісити Богові вічі.
Аби на ранок сказали «Зась…»
І від озону забракло дихання.
«Вже надивилась? Буває. Злазь…»
І по землі почалапать тихо.
Отак упасти б мені долілиць,
Щоб затріщали душа і карма.
Сьогодні – ні, бо в одній з крамниць
Весну дають, на кіло, задарма.
2012.

Я ожила...Ти не дозволив вмерти,
і кисень мною ти вдихнув також.
Хтось лицемірно скаже: „Ці поети!
Давай кохання їм життя впродовж!”
Кохання? Так. А ти і є кохання,
ти мій прекрасний милий Апполон,
ти підкорив свавільну до світання,
любов’ю обеззброїв і забрав в полон.
А далі ніч, самотність і сонати,
твоє мовчання, вітер за вікном,
без тебе серцю й кроку не здолати,
і не споїти почуття вином.
Так і згасала, щастя проминуло,
розлуку „словом” намагалась стерти,
і ти відчув...ти захотів в минуле.
Я ожила... Ти не дозволив вмерти.

10.09.2010

Без гриму, без прикрас,
без права відступити,
луна лиш ніжних фраз,
і жити – не любити?

Кохання без підборів,
Так награно жартуєш,
Сумління без докорів –
Його ж ти не почуєш.

Самотність не сама
І місяць не у рамі,
Прекрасная відьма
Складає оригамі.

Кохання без підборів,
Кохання без make-up(у) –
Нема серед соборів,
Не сподівайсь не мапу.

02.10.2012

Пародія

Я люблю по науці…
Кави, пані? Гербати?
Перше взяти за руці…
Потім поцілувати
Вушко, шию, і личко…
Потім знову… те саме…
Занесемо в табличку
Дані для діаграми.
Графік вгору – то круто!
Формул братство строкате
(Тільки б ще не забути
Піфагора згадати)
Розшифруємо коди –
Геть усі заборони!
З обопільної згоди –
О, науки закони!
Ви б хотіли про зорі,
І тематику схожу?
Я стидавсь… апріорі…

Та з наукою зможу!


9.10.2012

осінь стоїть за трьома дверима
пустиш і станеш всуціль озимим –
в нижньому римі і дощ до рими
косить курсивами косими

пише про те що пора мовчати
пише й підписує конверти
осінь – невиправданий початок
передпровал на три четвертих

ну ж бо засмійся засмійся мідно
жовтогарячо і пурпурово
поки розлущин душі не видно
поки на відчай забракне крові

Я не люблю подібних днів.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар - сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Безвихідь й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.

2004

Мине кампанія. Мине епоха урни
І сей, павлінно-випедрений, час...
Позатихають над обійстям луни,
Ногою пнувши надостанній шанс.

Заляже безнадія вже укотре -
Розтрачені між площами слова.
І розпайована душа на лоти
Піде покірно-чемно з-під стола.

Не допоможе ні мольба, ні совість,
Ні честь - обіцянок пошерхле тло.
І віри стоголосої натомість -
Вітри байдужі, наче помело...

Чому ж отак? Чи ми, чи хтось виною?
Причинно розчахається життя!
У вікна зазирає небо млою
Розпуки, безпоради, каяття...
(13.09.12)

Немов трава, росли слова,
А я пером косив
Рядок в рядок… Клав у стіжок
Римований масив.

Прийшла зима - журби сурма,
Завмер пісенний луг,
І приорав живі слова
Мороз оралом хуг.

Та що мені похмурі дні, -
Сінця жмутóк скубну,
І запах трав оберне яв
У зелень весняну.

Осінь. Жовтень. Вітер. Хмари.
Часом сонце. Часом дощ.
Барви міста. Лист опалий.
Гомін вуличок і площ.

Дім. Квартира. Скельця вікон.
Кухня. Стіл. Вона і Він.
І маленький чоловічок.
Плоть від плоті. Рідний син.

Став у дверях. У кімнаті –
з ліжечка, збудившись, зліз.
І шукає маму, тата.
Віченьки – озерця сліз.

Тре очиці кулачками.
Гірко схлипує хлоп’я.
Вмить зрадів. Побачив маму:
–Вже не хочу спати я!

Й шусть – у прихисток надійний.
Більш тривога не пече:
теплі мамині обійми.
сильне батькове плече.

«Як? Чому? Коли? Для чого?» –
Запитань нестримний шквал.
Пестять двоє сина свого,
не шкодуючи похвал.

Пророста засів талантів –
тих, що визріли в батьків.
Ще не все йому здолати,
ще, можливо, бракне слів,

та спадковості намисто
виграє в його єстві.
І малюк дивує хистом
пізнавати білий світ:

осінь, жовтень, вітер, хмари,
щедре сонце, сірий дощ,
барви міста, лист опалий,
гомін вуличок і площ,

дім, квартиру, скельця вікон,
кухню, стіл, – усе сповна.
Цей маленький чоловічок
тут – особа головна…

…Відшумлять садок і школа.
Син змужніє – й не моргнеш…
Невмируща мудрість слова:
«Що посієш, те й пожнеш».

2011

Так прагну найбільше дізнатись про... себе,
Здолати стежки всі круті й небезпечні,
Збагнути, як Час, що пронизує небо,
Щомиті лягає на Вічності плечі.

Так хочеться крила собі відростити,
До янгольських сфер проникати іскристих,
Навчитись слова пропускати крізь сито,
Що лжу відрізняє між зернами істин.

Так хочеться спити любові по вінця,
Поразки і злети - на денце до серця,
І відбиток власний знайти в половинці
Душі, що десь бродить в життя круговертях.

Якби ж хто придумав такого рентгена,
Що душу людини просвітить наскрізно,
І ніші, в яких причаїлася темінь,
Наповнить враз світлом, допоки не пізно...

Мабуть, ці бажання й самій незбагнені,
Нуртують в мені, проганяючи спокій.
Та знаю - допоки ще кров в моїх венах
Пульсує нестримно у битвах буремних -
Душею літатиму я надвисоко!

Завтра в Харкові маю дві зустрічі з читачами. Перша об 11-ій в педагогічному університеті ім. Сковороди, друга - о 17-ій у Спілці письменників. Як ви думаєте, друзі мої дорогі, котру з цих зустрічей можна почати віршем:


Люблю


Люблю летіти в лапи літу,
Лілеї, лагідність, лелек
І молоко вливати в глек,
І пити білу піну світу.


Люблю компанію, кіно,
Травневих днів квіткову зливу,
Нічних красунь ходу мінливу,
Маланюка й „Бородіно”.


Люблю поспати на піску,
Піснями виповнений простір,
Пливти по небу вільно й просто
І в правду падати в’язку.


Люблю вогонь, весну і вальс,
І вересня вино веселе,
І білі українські села,
І вишню, і веселку, й Вас.


Люблю все чисте і просте,
Кохати вічно, жити гречно.
А ще люблю скакати в гречку
Тоді, коли вона цвіте.

Вже хочу плинути на нові береги,
Де мої друзі, а не вороги,
Там друзі давні і найліпші,
Природньо,з часом, будуть інші…


Там інша стану я із ними,
Та долі наші-побратими,
Ще йтимуть поряд, пліч-о-пліч…
Там вкотре гляну друзям в очі,
Щоб запитати, поки зримі,
Чому марудять дружбу зміни?
І як нам іншим, а не гіршим,
Зробити ближнього ще ближчим?

Дощ лив сумом цілу ніч
моєму настрою в такт,
твій голос зі мною віч на віч
підписала б з тобою я пакт.

Відкрила власноруч сезон переживань
вступила в жовтень розкраявши рану
заподіяла шкоду собі без вагань
глузд здоровий помер, пірнула в нірвану

Хочеться розгубити слова між рядками
прочитаних поспіхом книг
і розум здурити чужими думками
щоб жити і діяти міг.

8.09.12

***
надворі свято
йдуть дощі
небесні зерна ляжуть в землю
і розіллються навесні
зелених вод моря озерні

у мене свято
рік одцвів
і дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
зерно лишили –
мужню силу
*

Мітять прицільно у груди осінні лучники:
Ніжністю серце зайдеться,
красою,
кригою…

Я вбороню.
Затулю,
заховаю.
Вигою!

Вітер за вигоном.

І кураї беззвучно так:
«Ти її вигадав....,
ти її вигадав…» -

Ти мене вигадав.

Совсем домовой обезумел,
дерзит и бояться забыл,
и вроде же не полнолунье,
откуда мальчишеский пыл?

«Я сплю,– говорю,– между прочим!»,
Но ровно без четверти пять
мне сонную пятку щекочет:
«Смотри, Дракониды летят!»*

И строит невинные глазки,
и дразнится исподтишка...
за что и попал без огласки
в герои простого стишка.

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010

Воліє жайворонь в степу,
Де сонце мліє небокраєм,
Плекаючи хмільну росу,
Яка веселкою співає.

Далеким далем в’ється шлях,
Йдучи за вільними вітрами,
Де зріє золотом в полях
Життєва сила між хлібами,

Де кришталева моря синь,
Немов, люстерко мерехтливе,
Де гір тримає височінь
Захмарних мрій розкуту зливу,

Де від славетних козаків,
В нащадках відродилась сила,
Де розмаїття кольорів,
Душі дає любові крила,

І квітне радістю земля,
Сповівши піснею країну,
Таким лиш хочу бачить я,
Твоє майбутнє Україно.

Уже не дивують свічками каштани
і марно чекати гучних перетворень
і марно марудитись в мареві моря
і схрещувать пальці на гарну погоду

ми випили літо до днища до мулу
вже марно марудитись в мареві моря
і вже не дивують свічками у жовтні
розквітлі каштани травневі історії

травневі надії весняні напнуті
уже забуваються стерті затихлі
вщухають мелодії сердиться море
бентежаться жовтні розчахують суті

2012

холодный дождь
касается щеки
и лунный свет
подчеркивает звуки

мечты (как ты)
безбожно далеки
и на себя
накладывают руки

так утопила
осень в теплоте
что расцвели
печерские каштаны

но я ноябрь
пророчу "не у дел"
их лепесткам –
предзимним снегом станут...

мой милый мальчик
веришь ли в судьбу
и распоясавшись
её не перепишешь

ей Пояс Ориона* на ходу
на талию одел спеша
Всевышний

где третий лишний…


9.10.2012

* - Пояс Ориона – созвездие из трех ярких звезд

Ти скажи мені – Люба,
Я кохатим до згину.
Назови мене – Пташко,
Не стихатим всю днину.
Ти поклич-но – Лебідко,
Обернусь з каченяти.
Прошепчи мені – Квітко,
Буду красно буяти.
Возвелич мене – Панною,
Стану вічно служити.
Наречи мене Рідною –
Я без тебе не житим!
2012

М'якою ходою кішки
Я тихо прокралась у душу.
Твоє криажанеє серце
Тануло трішки-по-трішки.
Не гострими фразами з перцем,
А мовою скромною лагідно
Зривала я з уст слова.
За це ти сказав негадано:
Кращої тебе – нема!
2012

Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Знекрилені не стануть вже крилатими.
Будь ласка, розкажіть мені про світ.
Ви ніжно так мені відтяли голову.
Коли я йшла, голодний натовп зблід.
І королева теж буває голою.
Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Так хочеться лишитися крилатою.
2012 рік.

Молодик. І рими винно бродять.
Так, гляди, і вродиться шалене.
Пройдеш ти, так як і всі проходять,
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене.
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене
Ляже слід червоним кроком винним.
Чорних хмар заряджених знамена
Встромить ніч, як ніж, тобі у спину.
Молодик. І винно бродять рими.
Вже, на жаль, минулося шалене.
Тільки час крокує за дверима,
Як і ти, проходячи крізь мене.
2012 рік.

З метрономів для серця, найкращий – то стукіт коліс,
Ну а те, що на стрілках збоїть, то на те вони й стрілки.
Як легеням непросто з пустелі – у мішаний ліс,
Так і серцю непросто оговтатись після помилки –

Розігнатись, почути – струною дзвенить магістраль
І летіти вздовж неї, лякаючись тахікардії,
Як узяті разом Трамонтана, Памперо й Містраль,
Незборимо, нестримно, наосліп, до неба, до мрії!

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
На якої ж холєри придумали рейки безшовні?
Вже й в святая-святих – в поїзди запихає свій ніс
Всюдисущий гламур, все псує і зсередини й ззовні.

Все однаково тепле, зручне, й не чуже й не своє,
Все гладеньке стає, все блискуче, рожеве і … мертве,
Доведеться вже скоро шукати, де ж, Господи, є
Хоч один хтось, кому не в бутік, чи у банк, а до церкви.

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
Записати б цей звук, бо, їй-право, вже скоро забудем,
Разом з вод чистотою й святою солоністю сліз
Як зовуться оті, за подобою й образом створені… Люди!

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Осінній Львів, закоханий у дощ,
Аж проситься увічнитись у віршах.
І дощ йому віддячує. Ну що ж —
Наш Львів від цього не здається гіршим.

Виблискує бруківка, наче скло,
Бо дощик зазирає в кожну шпарку,
А золотоосіннє помело
Блискучим листом замітає парки.

І Замкова гора, немов міраж,
Заледве проглядається у мряці…
Вражає Львова древній антураж -
Феєрія осінніх варіацій.

У Львові дощ… Отож!..

2008

А темрява має голос,
Прокурений трохи, сонний,
І навіть ледь-ледь сп’янілий…
Тоді, коли промінь кволий
Вдаряється монотонно
У сліпоту твої тиші,
Вона говорити вміє
Про все, що було тобою
До тебе ще сотні років.
І тільки одна морока:
Навчитися без принуки
Лишатись одним в полі
Воїном,
Коли і на відстані кроку -
Лише вітрячок безрукий.


2012

багряно-синій мед вечірньої води
розплавлений метал у кратері погаслім
як сонячно удень над хвилями ходив
фатаморганний кінь як небо пив із ясел

а скелі ще гудуть не вистигли за дня
а скелям бриз легкий несе вечірні зблиски
вітрильник три шпилі над тишею підняв
і чути як імла зітхає зовсім близько

Зненацька заскочила осінь.
Вже з ночі бездушно клопоче
флегматик занудливий дощ.
Не плачу за літом…
Отож.

2012р.

Шепіт золотий. Сльоза розлуки.
Помах шалі голубих вітрів.
Ваших яворів опалі руки
Я підняти в зéлені хотів.

Вії трав звільнити із туманів,
Груди знов у квіти одягти,
І черешні цілувати ранні,
І веселок зводити мости.

Я хотів. Та хто я в цьому світі, -
Бузько із пораненим крилом,
Що на позолоченій блакиті
Пише вірші вам тремким пером.

08.10.12

1.
Обходь і ти, чужого не чіпай
Тобі, земному, неземне - все зайве
ніяковієш від "окей" і "займ"
далекого заморського ай лав ю...
2.
Як вірний пес - загроза для чужих
і звідти вже ні разу на поверхню
ось так і я, від Києва в Ровжи
не оминаю жодної таверни...
3.
А ви, мадам… відома ваша ціль
кульгавість нечестивої мішені
тримайтеся вже поруч водевіль
загроза від безсоння і мігрені…
4.
Прислухайтесь як дихає цей світ
словами повсякденного нетління...
у кожного свій власний родовід,
не в кожного талант як у Гудіні…
2012.

Я весь Всесвіт тобі віддам.
Я себе цим вогнем спалю.
Я б убила тебе, але там:
я люблю. Я люблю. Я люблю.
Я щомить захлинаюсь - і знов
п'ю, панічно стискаю горня.
Я не вірю, проте - це любов,
біле ікло, гарчить вовченя.
Я не маю від тебе образ -
і нічого, крім аркушів двох,
двох касет, тисяч струмів щораз,
більш нічого. Вітри та пісок.
Моє серце колюче, мов дріт.
Ця любов небезпечна, як кров.
Моя кров полилася у світ:
це любов. Це любов, це любов.
Мої мрії - гіркий корвалол.
Я віддячу тобі, постривай.
Був в долонях і знову пішов:
ще чекай. Почекай. Зачекай.
Мені байдуже - ці імена,
це минуле сімнадцяти літ!.
Бо я хочу тебе - чуєш? - на
цілу мить! цілий день. Цілий світ.

2004

«Даремно прилетів…» -
опустить руки-крила.
Скорботно помовчить
над сплячою душею.
Зітхне у небеса:
«Нічого не змінилось…»

…І хрусне темнота
розчавленим хореєм.

2012

Полюбляю ці дні, коли задум ясний вже
і тема угадана,
ну а потім все швидше, скоряючись наче ключу, —
як в «Прощальній симфонії» — ти пам'ятаєш,-
в фіналі у Гайдна, —
музикант, що дограв свою партію, гасить свічу
і рушає— просторіше зараз у лісі стає —
музиканти рушають —
партитура листа обгорає рядок за рядком —
і по черзі згасають в оркестрі свічки
музиканти рушають —
скоро-скоро в оркестрі свічки стануть диму клубком -
тихо гаснуть берези в осінньому лісі, горить горобина,
і в той час, як з осінніх осик листя падає вниз,
все прозоріше робиться ліс, і такі відкриває глибини,
що таємне становиться явним — єства бенефіс -
і просторо в осінньому лісі, і глухо —
музики рушають —
скоро скрипка остання замре у руці скрипаля
слідом флейта остання замовкне у тиші —
музики рушають —
тінь останньої свічки оркестру жагуче чекає земля…
Полюбляю ці дні,
(бірюзова їм личить безхмарна оправа),
коли все зрозуміло навкруг,
і прояснене тихим дощем,
коли можна подумати легко про смерть,
про життя
та про славу,
та про інше спокійно подумати
можна іще.

2012

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.

Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

Вітрила мої свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…

Ні разу не самотня,
ні разу не сумна,
колись була щаслива,
колись була твоя.
Зробив рабою навіки
і крила обітнув,
склепив мої повіки,
яка була забув.
Смієшся не втішаєш,
байдужість скрізь снує,
не бачиш і не знаєш,
як біль любов псує.

17.12.2008