Дихаю тобою у грудневі ночі,
Дихаю любов*ю світлою, мов сніг.
Іноді будує щось морозний зодчий,
А мені все рівно - маю оберіг.

Оберіг родинний - вогнище кохання,
Щирість і повага, ніжність почуттів.
Дихаю тобою в золотім світанку,
Взимку сад любові навіть не спустів.

День у день з тобою ділимо ми радість,
Ділимо печалі, біль і щастя, й сум.
Дихаю тобою: знов даєш пораду,
Ти єдиний в серці, - втіха ясних дум.

Я - той метелик. І на руку тихо
До тебе сісти - щастя сокровенне.
А ти на мене дихай,
дихай,
дихай!
Твій подих теплий - то життя для мене.

Я - той метелик. Крилами тремтіти
Дозволь мені від ніжності без краю.
І будь для мене світлом,
цвітом,
світом!
То мало чи багато я прохаю?

Із Данила Хармса

Іван Сокире́нко полює на звіра,
а пудель при ньому – шукає пташок.
Та пудель у річці втонув, як сокира,
в болото Іван проваливсь, як мішок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
а пудель при ньому – тягає мішок.
Він потім у річці втонув, як сокира,
а Ваня заслухавсь болотних пташок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
полює на пуделя зграя пташок.
Болото Іван переплив, як сокира,
а пудель сховався мерщій у мішок.

(2023)

Не журися в марності безсилій
І в зневіру легко не впадай, -
Може, завтра голосочком милим
Обізветься люба: Зустрічай...
Все в житті минуще та мінливе,
Повне збігів, зіткнень і сплетінь, -
Може стати бажане можливим,
Тільки треба прагнути хотінь
І на довгу темряву зарано
Скаржитись довірливо щодень, -
Незабаром час такий настане,
Що захочеш радісних пісень.
Від кохання серце молодіє
І світліє видимо душа, -
Утрачати бажану надію,
Попри розпач свій не поспішай.
27.11.23

Дні коротшають дедалі
І уже без вороття,
І коротшає помалу
Наше сонячне життя.

Межи осінню й зимою --
Ця дорога -- як межа.
І літа, як за водою,
Злотокоса виряджа.

І зроняє на прощання
Те намисто золоте.
Як невигасле кохання --
Все ще ніжністю цвіте.

Серце б'ється, серце плаче,
Не тікайте стрімко вдаль --
Золоті літа козачі,
Не накликуйте печаль.

А праворуч із-за гаю,
Перламутром осяйна,
Господиня зустрічає,
Сріблом бавиться вона.

Розкриває нам обійми,
Легко інеєм іскрить.
Люба, люба, серце вийми,
О яка прекрасна мить!

Як змія, дорога в далеч,
Спокушає, манить нас.
Пута з білого металу
Одягти приходить час.

Може, то омани лоно,
Й поспішати ще дарма,
В ньому серденько потоне,
Захолоне, як зима.

26.11 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Пливуть думки у веремії ча́су,
як за водою пущені човни.
Ілюзії античного Парнасу
перетікають у Морфея сни.
Причалюють і падають безладно
на дно осінніх довгих вечорів.
А вибратись уже буває складно –
бракує ранкам теплих кольорів.

І тоне день у мряці листопада,
дощами плаче прямо на ріллю.
Запа́лить вечір Місяця лампаду
і скрипку налаштує скрипалю.
Та віолі́на додає зажури,
підтримує її сумливо альт.
Мелодія звучить крізь часу мури
і зорями стікає на… асфальт.

Нещадний часе, монстре неупинний,
куди несеш ілюзії мої?
Десь їх чекає вже причал нетлінний
і мовчазні сновиди-солов’ї…
Та я прямую на зарі́нок долі,
аби не чути ту невтішну гру.
І лиш борвій у ковило́вім полі
весняних мрій зриває машкару…

- Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
Степан товариша з-за тину погукав. –
Вони зібралися в Марії у світлиці.
Бо ж Катерини і у них багато справ.
І ворожитимуть, і долю закликати,
Напевно будуть. Ти, до речі, сам пости́в,
Щоб Бог хотів хорошу жіночку послати?
- Та ж, звісно, друже, - Степан йому відповів,
Кожух одягши, бо ж таки мороз надворі.
Зима прийшла і снігу добре намела.
- Ходімо швидше, бо ж уже опівніч скоро,
А то пропустим найважливіші діла.
В Марії в хаті вже було не протовпитись.
Дівчат зібралося, прийшли і парубки.
Хоча і піст та усе ж можна веселитись.
Не танцювати ( бо то гріх усе ж таки)
Та ж жартувати можна, можна заспівати.
Лунав в світлиці гомін і веселий сміх.
Дівчата стали борщ і кашу готувати,
Бо то ж потрібно їм для ворожінь своїх.
З веселим сміхом одна одної питають,
Чи не проспала, гілку зрізала в садку.
- Аякже, встала рано, - та відповідає,
Ще до схід сонця, гілку вибрала таку
Рівненьку з вишні та й поставила у воду.
Як до Маланки розів’ється, зацвіте,
То буде суджений мені такої ж вроди.
- А, коли ні? – Не хочу й думати про те.
Бо на Покрову вже благати доведеться,
Аби свята покрила голову мені.
- А, як засохне гілка? – Лихом обернеться
І вікувати в дівках при́йдеться одній.
Ті, що уперше, старших про усе питають:
- А що робити будем з кашею й борщем?
- Перед опівніччю, півні ще не співають,
Візьмем горнята в рушники та і підем
Усі на вулицю, щоб долю закликати.
Там будем брати кожна в руки тих горнят
Та на ворота разом з ними залізати
Й гукати звідти зичним голосом трикрат:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
Та одізветься, якщо півень заспіва.
- А, якщо ні? – То дівка долю ту прокле́не.
Мовляв, оглухла геть, коли не одзива.
«Щоб ти зозулі, - тоді каже, - не почула,
Моя блуднице!» Але то ще пів біди.
От, коли в небі зірка слідом промайнула,
Тоді нічого зовсім гарного не жди.
Погасла доля. Там по всякому буває. –
Вже й не помітила – замовкли всі навкруг,
До її слів тепер тихенько дослухають,
Ті, що подалі, аж напружуючи слух.
- Було колись…Дві жінки якось посварились.
Негарна й гарна. Тож негарна й каже тій:
«Хоч я й негарна – мені доля гарна стрілась.
Куди рівнятися поганій тій твоїй!»
Засперечалися. Взялись перевіряти.
Зварила кожну собі каші і борщу,
Пішли опівночі на перехресті стати,
Де стара бабця їм порадила, віщун.
«Погана» перша вийшла, горщики розклала,
Поклала ложку під хрестом та й відійшла.
«До мене, доле, йди вечеряти!» - сказала.
І вдруге, й втретє…Лише мить якась пройшла
Й панич з’явився такий статний та вродливий,
Що й надивитися не можна. Ложку взяв.
Борщ скуштував і слідом кашу. Ощасливив,
Бо на рушник їй купу золотих поклав.
І зник…Забрала жінка горщики і гроші.
Тоді вже «гарна» попід хрест той підійшла.
З борщем відерний та такий же каші горщик
На рушнику поклала й звати почала:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
І раз гукнула, потім вдруге, втретє зве.
Аж раптом буря піднялася люта. Нене!
Пісок несе, дерева гне, з корінням рве.
Коли ж це раптом якась сунеться потвора,
Уся обірвана, кудлата ще й з хвостом.
Повиїдала в жінки з горщиків все скоро,
Перевернула їх, побила під хрестом
Та й подалася геть… Така у неї доля…
Усі мовчали в хаті. Тут Степан озвавсь:
- Все про свою… Про нас не кажете ніколи.
А чоловіча доля не така якась?
- Та така ж сама. Тільки трошки по другому.
Жили, говорять, два брати в однім селі.
Один багатий, другий бідний. От отому
Пройтись схотілося по братовій землі.
Аж бачить – жіночка якась по полю ходить
Та колоски збира й під копи підклада.
«Ти хто така?» – він підійшов до неї згодом.
«Я – доля брата твого». Той тоді гайда
Її питати: «Де ж то ходить доля мо́я?»
«Та он, лежить попід копою собі й спить».
« А що ж робити із лінивою такою?»
«От, я навчу. Скрадись аби не розбудить,
Схопи за коси та й лупцюй, настільки сили,
Приказуй: «Ось тобі за лінощі твої!
Вже через тебе мене й злидні геть обсіли!»
Послухав бідний ради долі отії,
Підкравсь тихенько, аби долю ту схопити,
А вона – верть та підхопилась і втекла.
Ганяв, ганяв по полю, щоб її зловити.
Та не піймав. Вона проворною була.
Отож, пішов він бідувати собі далі… -
Хотіла щось іще додати, але хтось:
- Опівніч скоро, щоби часом не взівали.
Отож, розмови припинити довелось.
Дівчата нові рушники умить схопили,
Щоб в них «вечерю» своїй долі загорнуть
Та й на зимову холоднечу поспішили,
В надії, що їх там новини гарні ждуть.

Читець 1
То не ніч зійшла на землю, не пітьма все вкрила…
Чорна Віхола зі сходу холодом повіяла.
З рукавів своїх потвора кригу всюди сипала,
Завивала, як гієна, як нещастя, хлипала.
Скреготала залізяччям, вибухами страшила.
І гуділа, як сирена, над містами нашими…
Читець 2
Жінка йде. А біля неї діти поспішають.
Вони в Золочеві зараз, бо дому не мають.
Чорна Віхола зігнала їх з рідної хати,
Мусять тепер поневолі вони мандрувати.

Читець 1
Залишили свого тата, він уже на фронті.
І щовечора – молитви тихі при віконці:

Діти разом
«Отче наш, звільни цю землю, дай усім надію!
Хай наш тато буде з нами, лиш тоді радієм!»

Читець 2
…Жінка йде. Веде за руку дітей за собою.

Соломійка
Мамо, а коли наш тато вернеться? Сумую…

Мама
Поки батько наш на фронті боронить Вкраїну,
Ми свою сім*ю як цінність зберегти повинні.
Галичани нас люб*язно в гості запросили,
Щоб серця ми відігріли, набралися сили.
Ось і Золочів чудовий гірляндами сяє,
Ліхтарями здаля манить, площу простеляє.
Сашко
- Мамо! Гляньте, це ж ялинка світиться святково!
А давайте фото зробим? Новий рік вже скоро!
Татко буде за нас радий, що ми у безпеці.
Бо цей Золочів – як замок. Ми ніби в фортеці!

Тільки вбік ми відійдемо, щось отут чорніє.

Соломійка
Ой, як страшно! Що за лихо? Холодом тут віє!
Наче прірва десь поблизу.

Іринка
- І мені вже страшно!
Виходить вся в чорному Віхола
Віхола
Ха-ха-ха! Я вас догнала! Мчала я поспішно,
На таксі, на гвинтокрилах, на залізних танках,
І на бронетранспортерах (ніби у бляшанках!),
На чортяках добиралась, дуже поспішала,
Аби ви тут, западенці, сильно не втішались.
Так, це я, коли лютую, гуду, як сирена.
Так, це я, коли програю, нестерпно скажена!
Вам блекаути влаштую, труби заморожу…
Щонайгірші заклинання я для вас знаходжу.
Я збирала темні сили ці довгі два літа,
Щоби стерти Україну вашу з карти світу.
І нарешті вже добралась я до вас на Захід.
Бо для мене у Європу це чудовий вихід.
Бо для мене насолода, коли все страждає!..

Ангел 1:
Чи не надто, чорна сило, ти розперезалась?
Чи забула, що у світі ще добро зосталось?
Так, багато залізяччя всякого ти маєш,
Так, руйнуєш. Так, лютуєш. Так, іще вбиваєш.

Ангел 2
Ти зробила з України справжнісіньке пекло,
Й думала, свободи сонце нарешті померкло?!
Ти забула, що козацький дух отут витає?
Ти забула: де молитва, там і правда сяє?

Віхола
Не так просто вам, біленькі, мене подолати,
Бо я вмію потаємно душі руйнувати.
Я не тільки залізяччям вас усіх лякаю.
Де слабенько – російською стиха розмовляю,
Та щоразу голосніше, вже й права качаю!
А ще дітям непомітно смартфон підсуваю
Замість книжки. Хай тупіють! Нема чого вчитись.
А хлопчиськів я навчаю лаятись і битись!
Нехай чубляться, не дружать, це мені на руку.
Ось, послухайте, як добре вчать мою науку.
Пісня «Миколай до мене не прийде»

Ангел 1
Постривай, лиха ти бабо! Забери Вітриська!
Що ганяють тут довкола, як скажені псиська.

Ангел 2
Але все це вже все недовго. Ваш кінець настане!
Вітер люті втратить силу, крига зла розтане.

Соломійка
- Мамо, мамо! Подивися! Що це там так сяє?
Яка музика чудова! Як гарно співає!

Мама
-Заспокойся, Соломійко, і не галасуй!

Сашко
- Подивися, подивися! Справжній Миколай!
Біля нього два ангели… Мамо, справжнє диво!
Глянь, як дивиться правдиво, як іде сміливо!

Св.Миколай
- Добрий вечір, Україно! Добрий вечір, діти!
Вже недовго лиха сила буде тут радіти.
Вже сформовано на небі легіон потужний,
Вже отримає підтримку Валерій Залужний.
Бо молитви ваші спільні не минають марно.
Всі збираються потроху у сховищі хмарному.
Мама
Другий рік уже країна у пітьмі, у мороці,
Другий рік супротив чиним ми усі потворі цій.
Але дух міцний козацький не дає зігнутися,
Але промінь світлий Божий не дає схибнутися.

Соломійка
Я читатиму охоче, плакати не буду,
Розмовлятиму вкраїнською тепер я усюди.

Сашко
Не почуєте від мене ви лихого слова,
Я тепер вже точно знаю: це для зла основа!

Іринка
Я смартфон візьму у руки лиш тоді, як треба.
Бо не хочу, щоб зі мною трапилась халепа!

Св.Миколай
Сили світла вже зміцніли. Не час поспішати.
Треба, друзі, гуртуватись, в українській хаті.
Волонтерити, де можна, і міцніти спільно.
Тільки в єдності ми будем незламні та сильні!

А молитва – сила вічна, нас веде до Бога.
А із богом, будьте певні, наша перемога!

Пісня «Ох хто, хто Миколая любить»

Повітря щік торкається пестливо.
Не заважає шерхлість рукавиць.
Вітання осені, розлукою щемливе.
А у галуззі – порхання синиць.
А по землі – жагуче танго листя.
Під небом – парування крихт тепла.
Поблякле листопадове охвістя
й розмитий слід майнувшого крила.

Щока повітря холоду не вчує.
Зимові налетілі холоди –
крижинками виблискуюча збруя
довкіллю не встановлює лади.
Допоки у гіллі шуршать синиці,
допоки по землі танцює лист,
допоки у небесну черепицю
осінні дні мереживом вплелись.

26.11.23

***
Америка не знає голокосту,
її не завойовує совок,
тому у день подяки, ради посту,
ще милує індиків і качок.

***
На раші не було голодомору,
бо Україну зайняли брати
і ради людожерної мети
її перетворили на обору.

***
На босі ноги узуваю мешти
і думаю... наївно, – ось то ми!
Бодай, не виділяюся із решти
народу, що тікає із тюрми.

***
Мусимо звіру обрізати лапи,
поки осяде у наших умах, –
на генетичному рівні кацапи –
це бабуїни, хоча й у штанах.

***
Нема ніде такого русофіла,
якому лють не осліпляє зір.
Хто у собі плекає «руській мір»,
до того не дійшло, то долетіло.

***
Не афішую ні свою породу,
ні Божої до себе доброти,
але не раджу зопалу іти
майданом знову за чужу свободу.

Nota bene
Мову не потрібно захищати
з піною у роті. Адвокати,
вашій допомозі завдяки
оживають рашеські полки
параної, фобії і вати...
ніж із вітряками воювати,
краще обрубати язики.

11.2023

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

Цей перший сніг, що появивсь нізвідки,
Заплутався в гіллястому сплетінні.
Спадають вниз його вологі зліпки,
Ховаючи останній слід осінній.

Пообростали знов безлисті крони,
Забутих яблук ліхтарі рожеві
Вмостились м'яко у пухкі долоні,
Як докір учорашньому дощеві.

На падалицю схожі тануть плями
До теплої землі торкнувшись зрання .
І чутно птàхів доповідь пискляву
Про перше снігове зими вітання.

Час лікує все і навіть всіх…
Час лікує просто – просто часом…
Він тебе лікує, нас і їх,
але краще все ж, коли ми разом.

А від себе, люба, не втечеш,
згадки наженуть що блискавиці.
Крає серце і душа пече,
як вночі минувшина насниться…

І будинок ба́тьківський, і сад –
стало все у вербах і тумані.
І матуся спілий виноград
ще несе у пе́лені з-за бані…

Спомини чіпляють за живе,
фо́біями ставши по дорозі…
Хай із часом все лихе спливе
і кохання стріне на порозі!

Капля за краплею – хлипає небо,
миють бруківку струмки.
Вкотре уява вертає до тебе,
в юності час нетривкий…

Знов духмяніє рожеве намисто
сакури в ярім* саду.
Як у кохання незаймано-чисте,
лячно до тебе іду…

А поміж хмарами блиснуло синню,
сонця майнув промінець
і відганяю я думи осінні…
Може весні не кінець?.

Завіяв сніг, а на світанку
розтанув, як і не було.
За ким сумуєш ти, панянко,
чи затупилося стило,
чи Муза, подруга натхнення,
на сукню розілляла чай?
Твоєї долі рівнодення
розрізав навпіл небокрай,
немов хлібину зачерствілу —
збираєш крихти запашні
і долі — смуги чорно-білі
намотуєш на прядку днів.
Рахуєш, наче продавчиня
чужі банкноти й копійки,
сивини на нових світлинах,
дарма змарновані роки.
А у зіницях лоскітливих
то пломінь блисне, то сльоза —
щасливі миті полохливі
не зважити на терезах.
Ще будуть радощі та втрати —
у кожного свій Еверест.
Крута стежина, щоб дістатись
блаженним серцем до небес...


25.11.2023р.

В калейдоскопі пам’яті і з’яв
Дні крутяться і змінюються швидко, –
Отих, кого учора зустрічав,
Сьогодні на шляхах моїх не видко.
Від щастя наших повсякденних стріч,
Лише сліди знайомі залишились, –
Неначе за відсутність протиріч
На себе ми накликали немилість.
Не з грошей лиш складається платня
За здобуття важкої Перемоги, –
Найкращих утрачаємо щодня,
Не змінюючи обрану дорогу…
26.11.23

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

          І
Елліни ідіотами вважали
далеких від політики людей,
які ніколи і не воювали,
і не ішли тому у генерали
як нині найвеличніший Мойсей,
який веде уже чотири роки
(утомлений, небритий, одинокий)
до перемоги. Не було ідей,
то виліпили ідола, що нині
хіба-що, не розп’ятий. Та єдиний
месія цього світу... не єврей.

          ІІ
І в Україні є позеленілі
мутації ідіотичних рас,
які воліють зупинити час
і бути паразитами на тілі
у нації, як це було не раз
в історії, у кого чорне – біле,
а суща правда, нібито, брехня,
кого оберігає кацапня,
аби не переводились дебіли,
які – за владу і її бабло.
То й маємо собі царівну-жабу,
у голову якої не дійшло,
що біля неї діють їй на зло
агенти штибу офісного штабу.
Анциболи Талмуду й Каббали
боялися агенції Сіону
і не опам’яталися, коли
у піку явно що Наполеону
героя часу нашого найшли.

          ІІІ
Не угадаю із якого разу
ці шукачі угадують себе –
і загребуще, що усе гребе,
і те, що єресь квакає до сказу,
і той невиліковний ідіот,
якому ніколи зашити рот,
хоча і треба... та немає часу
і нікому лічити цю заразу,
аби не лікувати весь народ.

11/23

Морити голодом сільських людей
В епоху побудови комунізму -
Одна із найшовіністичніших ідей,
Найбільший гріх соціалізму.

За те, що українці - хазяї,
Що мають і лани, і рідну мову
москва перетворила на полову
Мільйони доль зі згоди сатани.

Життя людське у ті страшні роки
Свічею тихо тануло безлико,
І наче і без бою та без крику,
Та голод селами викошував людей.

Ти запали свічу і подивись -
Ти маєш все: життя і світ прекрасний,-
І поки цей малий вогонь не згасне
За душі всіх загиблих помолись.

25.11.2023

Я відключаю почуття
Навмисне
Так хочеться прожить життя
Корисно

Я забуваю про своє
Раптово
Чіпляючись думками за чуже
Свідомо

Заповнять серце відчуття
До краю
Ця сила - шлях мого життя
До раю

11.11.23

Нічне повітря. Черги з автоматів.
Дзижчання. Вибухи. Свідомість ходуном.
Та як ви досі, виродки прокляті,
своїм псевдоімперським розумом
нездатні уторопати – насилля,
любов із примусу, братерство крізь кулак –
все ваше «богом» схвалене свавілля –
то людськості у вашій плоті повний брак.
Ви – нелюди.
Не люди, щось інакше.
Не варвари – до них не доросли.
Дегенерати. Як ще?
Людьми мабуть ніколи й не були.
Залякуєте.
Страх – убивча зброя.
Супроти ж те, що дужче у сто крат.
Незламне, українське – воля.
Ти знаєш, що це значить, руський «брат»?
Не знаєш, бо звідкіль тобі це знати?
Тож подивись хоча б у словнику.
Це слово означає – обирати
собі життя та жити, «братику».
Це значить дихати на повні груди.
Повітрям дихати, не затхлістю тюрми.
І бачити можливості повсюди
для гідних справ зі світом і з людьми.
Для гідних справ.
Ти чуєш це, рашисте,
котрому нищення – мета всього життя,
на двох ногах ходячий бездуховний пристрій,
увімкнутий без жодного пуття.
Навіщо? – можеш ти сформулювати?
Навіщо ти уродився на світ?
Стріляти, руйнувати, убивати,
псевдо-царька отримавши завіт?
І як воно, чи радісно живеться?
Чи тішить й надихає результат,
коли бундючне зазіхання на безсмертя
скукобилось в містке дегенерат?
Ви можете завдати ще чимало лиха,
відважить нам чималий час страждань –
для виродків, мабуть, вагома втіха,
достатня і для власних помирань.
І боротьба, напевне, буде довга,
хоч точиться вже декілька століть.
Завдання Україні дане Богом –
від руzких нелюдів очищувати світ.

25.11.23

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Гадаю, є люди, які своїм існуванням освячують цілу сферу життєдіяльності суспільства. Ось, наприклад, Українське телебачення багато у чому завдячує Тамарі Володимирівні Щербатюк, яка присвятила йому все своє професійне життя - від перших телемостів на початку 60-х років до останнього проекту для літніх людей «Надвечір‘я». Тож її недаремно називають мамою вітчизняного телебачення.
Тамара Володимирівна разом із своїм чоловіком - відомим режисером і викладачем Вадимом Львовичем Чубасовим - являли собою унікальний творчий тандем, що вивів у люди плеяду справжніх ТБ-подвижників - журналістів, режисерів, операторів.
Пригадую, як нам, свіжоспеченим студентам, представляли тогочасних метрів факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. І навіть серед тих зірок своєю харизмою, елегантністю і водночас якоюсь домашністю виділялася Тамара Щербатюк - вродлива, недоступна, сорокорічна…
Мені пощастило бути її учнем. Що й казати, інколи подумки раджуся з нею й досі. Навіть зараз, коли набираю ці рядки, відчуваю її погляд - вимогливий, але такий доброзичливий…


У житті все по-різному, як колесо огляду, -
буває сонячно і раптом хмари…
Але завжди відчуваю Ваш погляд.
Аве Тамара.

Чую Ваші підказки незримі -
тож це реальність і зовсім не мара…
Дякую за безкорисну - авансом - підтримку.
Аве Тамара.

Сторінки буття надвечір’ям гортаю -
здається, років різношерста отара,
нарешті, вже добігає до небокраю…
Аве Тамара.


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ти - зречення моє. Лети назовсім,
Забравши спомин, присмак гіркоти,
Тепло надій, що зігрівало досі,
Все, що мені подарувала осінь
Я відпускаю осінню. Лети!

Коли щоки запалої торкнеться
Ранковий промінь, як моя рука,
Забутий щем заллється тихо в серце,
Подумаєш - чи не зі мною сенси
Були, які незнано де шукав?

Я сни свої на іншого замовлю,
Пірну у мрію сонячно - ясну.
Думок про тебе випаливши схови,
Вберу садок у листя пурпурове,
І в затишок спокійно поверну.

Та ранній вечір в осені чорнильний,
Й закривши повню на льоту крилом,
Шукатимеш в сні моїм шпарину,
Гукнеш, і за тобою я полину.
А зречення? І чи воно було?

Колись можливо хтось на цьому світі
Про тебе добрим словом і згадає
Та на могилу прийде пом"янути,
Покладе кілька квіточок яскравих.

А ні, то й так лежатимеш спокійно,
За це ж ти не образишся на них,
Тобі ж бо вже тоді буде всерівно
Чи квіти тут, а чи бур"ян густий.

Нехай же буде соромно нащадкам,
Що не шанують і не пам"ятають.
А поки ще є сили, ти всіх радуй,
Добрими справами наповнюй дні до краю.

2017 р.

Вона зарано овдовіла
Й так засмалила горем тіло,
Що потемніла завчасу, –
Але обличчям враз ясніла,
Коли ми бачили зраділо
Її лиця сумну красу.
Була онуків повна хата
І вміла кожному щось дати,
Аби скоріш звільнить від сліз, –
Бо в няні клопотів багато –
То грядку треба посапати,
То хутко йти доїти кіз.
Повік не мала супокою,
Та залишалася собою –
Завжди ласкавою до нас.
Бувало шкоди хтось накоїть,
А бабця гладить лиш рукою
Дурну голівку напоказ.
Набідувалася чимало,
Допоки шлях важкий верстала,
Адже за муки брало зло, –
Багато бачила і знала,
Та говорила дуже мало
Про те, що в пам’яті було…
25.11.23

Принадний погляд і балаканина
лугівкою* у далеч невідому.
Закоханий завжди знайде причину,
як рідному, повірити чужому.

Пусті слова — убожество, полова —
не проросте і будяком у серці.
Про що крутійська, лицемірна мова,
коли душа з душею не відверті?

На долі випробовував плацебо,
носила на плечі печатку звіра.
Я думала, між вами чисте небо,
а виявляється — глибока прірва.

Розвіяв сівер марево туману,
повітряні розсипалися вежі.
Здавалося, між вами — океани, —
а не забутий слід на узбережжі!

Фінал банальний у цієї драми —
не розкусити дужого горішка.
Стежину, запорошену снігами,
зненацька перебігла чорна кішка.

24.11.2023р.

Як мати молода вслухається у сон дитини,
Отак досвітня тиша оберігає сон Єрусалима.
Ще зорі й місяць милуються ним із високості,
Іще роса цнотливо пестить віти сосон,
Ще птаство зогріває голопузиків у гніздах.
Іще на вулиці, як кажуть, не завізно...
Ні мовою, ні сміхом неурочним
Не руш цю тишу непорочну.
Оцей набуток ночі Божий
Зробить твій день погожим.

Горить країна у вогні,
Ми всі в міцних обіймах болю...
Чи то наснилося мені?
Чи світ же дійсно збожеволів?!

Ще кілька днів - і вже весна...
Стою в вікні з холодним чаєм -
Бо запізнилася вона
На рік, чи п'ять - ніхто не знає!

І опускається рука,
Ми ж - пішки в партії всесильних,
Їм наплювати звисока
На кількість плиток надмогильних.

Не вішай ніс! Тримайся, брат!
Змогли діди - а ми чим гірші?!
Відклав на трохи автомат -
Лежу в лікарні, пишу вірші...

2023 рік

Зима прийшла у Коломию,
сніжинки падають до ніг,
ліниться сонечко, не гріє,
вкриває землю перший сніг.

Панянка вибілила сквери,
вдягла у шубу верболіз.
Біліше білого паперу
одів на себе шати ліс.

Свічадо озера укрила
прозора шиба кришталю.
По кризі хуга як на крилах –
навстріч морозу-скрипалю.

Зима прийшла у Коломию,
гуляє містом заметіль,
та у шаругу вас зігріє
мій «Келих літа» у пості́ль!

Я іду додому, мамо,
Не спиняючись на мить,
Через куряву туману,
І поранену блакить!
Повз міста, розбиті села
І гніздечка ластів'ят,
Крізь церкви, старі костели,
Що дзвіницями кричать.
Їхні б сльози зачерпнути
І розсипати в Кремлі.
До кровиці стерши руки,
Збивши п'яти в мозолі,
Я іду, як свідок болю,
Розказати, що війна —
Люта смерть, жахливе горе,
Ридма, пекло, сатана.
Йду крізь соняхи лискучі,
Оминаючи мости,
Буйні ріки, чорні кручі,
Щоб мене впізнала ти
Сивочолого у берцях,
В камуфляжі і броні,
Щоб притиснула до серця,
усміхнулася мені,
Як було колись раніше,
На осонні золотім —
Рідне слово заколише,
І огорне щастям дім.
На полиці образ Діви
Стигми згоює святі —
Тільки мати рани зцілить
Свому сину на хресті.
Я іду до тебе, рідна,
Крізь війни вогневий град,
В серці — люба Україна
І осколки від гармат!

24.11.2023р.

Як пишно розквітатиме весна в вінку,
Протягне сонячний світанок руки.
Поклич мене, зіллємось разом у танку,
Звучатимуть в серцях любові звуки.

Як прийде білий день у радості й журбі,
Із ласкою від лагідного літа,
Поклич мене скоріш, я вийду із юрби,
Мов райдуга засяю розмаїттям.

Як завітає вечір в сірому плащі,
Стихатиме потроху денний гомін,
І повні вражень, почуттів палких ковші,
Поклич мене в осінній щастя пломінь.

Як приблукає таємничо-стигла ніч,
І темінню прикриє всі принади.
Мене тихенько в зиму споминів поклич,
Збиратимем сніжинок міріади.

До тебе прибіжу, скоріш мене поклич...

Спочатку потрібно відтворити рядок з якого усе розпочнеться
Відтворити жінку, що дмухає на тендітну кульбабу
Простору кімнату, і дбайливо розстелену постіль
І небо, яке б пасувало до мізансцени саду.
Описати косе проміння на її плечах, стегні,
На крильцях метелика скутого в темному лоні,
Олійними фарбами дописати усе, що подобається мені –
Зворушену мить, що застигла в її долонях.
Крім того, погляд, що видовжує тишу її очей,
У скінченному просторі полотна, що бере у свою облогу,
І якби вона ожила і вийшла у світ речей,
Вона б говорила чуттєвим заготовленим монологом.
Вона б ступила, перекинувши старий мольберт,
З кімнати в кімнату із шумовними осінніми опадами,
І зрештою стала б такою, як Розенкранц і Гільденстерн
У п’єсі написаній сером Томом Стоппардом.
Вона б говорила допоки їй стало рядків,
Як поет, що збирає слова в чуттєвості мудрагеля
І закінчивши, продовжила жити усьому вперекір,
Лиш тільки на мить розтуливши обійми ідеям.

27.10.2023

Спочинок після бою. Личко в сажі .
Зухвалі очі. У губах - стеблина.
На касці - порох. Скільки вона важить,
Твоя корона - жменя янголина?

Безхмарне синє небо і ромашки.
З гармати вітер дим здмухнув старанно.
Ще броник підіймає подих важко,
Та сміхом із грудей летить сопрано.

Дзвінке і чисте, райдужно дівоче,
Вливається струмком в перепочинок,
І баритон завітрений муркоче
Устами жартівливого хлопчини.

Сідає тиша поміж трави сизі.
Птахи давно покинули прилісок.
Обшкурених дерев біліють списи,
Брунькується на стовбурах залізо.

Спочинок. І дівочий голос ллється,
Аж небо вухо- хмару приклонило.
Схилилась квітка до маленьких берців,
А вітер витирає їх від пилу.

Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть.

Падолист, мов хитрий лис,
на підході до оселі.
Знає, як на повний зріст
позмагатися в дуелі
з вітром! Демонструє хист,
швидкісні накрутить хвилі.
Покружляє жовтий лист…
Втомлений, впаде безсило.

Сквер Бабаєва принишк,
бо в картинній галереї
вікна вщент, здригались стелі.
Жоден не вцілів карниз.
В «Роксолані» також скло
вибите… летіло всюди.
Під загрозою споруди.
Людям – втрати, горе, зло.

Крюківський хвилює міст…
Чи заміниться колись?
Він старенький та проблемний.
Мрії поки що даремні.
Двірнику, як завжди, клопіт
від невдячної роботи.
Загрібати треба листя.
Все, що впало – враз принишкло.
***
…Тільки й вабить жовте ложе…
Протримáтись скільки зможе?
Збережімо диво-казку???!!!
…Пензель, слово й Божа ласка.

02.10.2023

Ти читаєш
Чужі вірші
І співаєш
чиїсь пісні.

Де твої особливі,
Незвичайні та мінливі?

Прилетить колись і до тебе
Нестримних рим віршований легіт.

Ти чекай
На свої пісні,
А поки що
Читай
Чужі вірші.

11.11.23

Телоніус Монк - це темно-зелене,
смарагдові пальми Гогена.

Колтрейн - сліплячі жовті фари,
Ван Гога сонячні фарби.

Пульсуючий Морріконе -
Матісса «Танець» червоний.

Кейт Джаррет, нАскрізними прошитий нотами, -
Марчук наш з картинами «пльонтаними».

Вбираю, всмоктую, бачу:
відлуння прихованих значень,
страждань, поривань, докорів…
Увага! Лунає Чик Коріа.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Дводенний сніг – розвідник зимовий,
шпигуючий, не криючись, усюди.
Листопаде, виходиш на двобій?
Останній тиждень свій відстоювати будеш?

Збирайся! І покірливо крокуй
наздоганяти побратима літо.
Вже першим залпом зледенілих куль
знесло твій стяг позліткою розшитий.

Ну що тобі той тиждень? Це ж абсурд.
Ти знаєш, що приречений вмерзати
у прошарки льодистих кучугур.
Морозяні заряджено гармати…

Здаєшся? Чи погорда не дає?
Чи впертість [ненасить] не дозволяє?
Це володіння, календарно, ще твоє –
формальність, що нічого не міняє.

Сніг-резидент, зухвалий та жорсткий,
господарськи гуляє по окрузі.
Листопаде, лякатися не смій!
І бийся! В повну силу й без ілюзій!

23.11.23

Власне, лічені хвилини –
до відльоту, до прощання.
Той, хто родом з України,
знає: пісня – то кохання!

Я кохаю, бо співаю –
як життя любити треба…
І в польоті обіймаю
українське синє небо….
У польоті обіймаю
українське синє небо.

Приспів:

Небо. Небо. Небо України!
Знову чути вечір солов’їний.
Попрощаюсь – а сльоза не тане…
Україно, серденько кохане.

Синє небо глибше океану!
Люба земле, я для тебе стану
піснею, яка зорею лине
у натхненне небо України.

Я земель багато бачу –
є людей по світу різних.
Їхні зви́чаї ніза́що
не замінять нам Вітчизни.

Зустрічання і прощання
я лишатиму для себе.
Сяє в снах мого кохання
українське синє небо…
Бо в очах мого кохання
українське синє небо!

Приспів.

Небо. Небо. Небо України!..

За вікном жовтня опадає жовто-зелене листя горіха,
Опадає густо на скуту паморозками траву,
Немов би між гіллям тріпоче привиддя птахів
Звільнивши від сну спомутніле небо.

Ще зовсім безсиле ранкове проміння у тиші безвітря,
Промальовує прожилки листя закляклого винограду
Воно зазиває вийти з кімнати у вологий пейзаж
Де куряться тіні самотнім відлунням саду.

А листя продовжує опадати. Лунко зриваючись долу,
Від крапель туману у стиглому світлочассі.
Я хотів би спитати у тебе про те, що не знає природа,
Та питання нажаль зриваються з вуст невчасно.

25.10.2023

Віками бита-перебита, мово,
Уярмлена знущанням ворогів.
Але співалась нею колискова,
І плач наш нею був, і тихий спів.

Пройшла вона усі стежки й болото,
Її зганяли вороги в Сибір.
В гулагах, всі порушуючи квоти,
Вона жила, хоч поряд конвоїр.

Який за кожне українське слово
Вбивав до смерті, люто катував.
І за сімсот років її основи
Не похитнулись, хоч була жорства.

А нині наша мова тихо плаче,
Бо рідні діти вибрали чуже.
Але ж вона крізь біди і нестачі
Уперто рідне слово береже.

Вкладає у серця і батька, й сина,
Сміється і кохає словом цим.
І буде вічно жити Україна,
Як мова знайде в кожнім серці дім.
10.11.23

Речей багато у бутті не стало.
Де музика? Веселка? Зорепад?
Слова глухі, із присмаком металу.
Моя любов тримає автомат.

Нема розради у погожім ранку,
Весна не в радість й мрійник - листопад.
Чуття німі, розтали забаганки.
Моя любов тримає автомат.

Бо там, де сонця схід, там лиха жерло.
Звідтіль навалу чинить супостат,
Народ сусідній, підлий, кровожерний,
Й моя любов тримає автомат.

Листопад, листопад,
Грудню руку подавав
І вітався з ним привітно,
Треба ж було розповісти:

Натомився він добряче,
Зривав листя, сіяв мряку,
Гнав по небу сірі хмари,
Що мов кетяги звисали

Низько-низько над землею
Та зливалися із нею
Там, де обрій синій-синій.
То ж іде вже на спочинок.

2017 р.

Забери в час розлуки, що-небудь візьми,
ти на згадку відрадну від мене:
срібну пісню кохання, чудес килими,
а у погляді небо блаженне.

Променисті світанки, малинові сни,
як завії рожевого цвіту,
верболозів рясних — острови таїни,
що створила любов з малахіту.

І не шкода мені діамантових слів,
і речей до останньої свити,
тільки б поміж холодних і грузних снігів
грішну душу свою не згубити.

Не жалкую за тим, що було, те було —
не відняти тепер й не додати.
Бачиш, птах розчахнув твердь небесну крилом
і ти теж, на багато ще здатен.

Всі простори твої від землі до небес,
та завжди повертайся додому,
білокрилий Лелеко — натільний мій хрест,
щемна скалка у серці живому!

22.11.2023р.

А ви за сніг, цікава тема…
А я про дощ і верболози
І там і там одна проблема -
Свої між рим метаморфози…
А ви про грудень, теж цікаво
А я про те, як в ніч сніжило
І там і там була ще кава
І що від того в нас вродило…
А ви за вірш і спільний гамір
І я про те… і ваші очі
І кожен з нас розкаже мамі
Що так було і є щоночі…
22.11.2023.

Зазирнули в очі, доторкнулись сердця
Золоті дерева, золоті озерця.

Золотаве Сонце золотило гори:
Золотіють щедро дуби й осокори.

Золота джерельце золотом співає.
Золотий листочок білий гриб ховає.

Золота форелька, жовта саламандра...
І Карпати кличуть в золотисті мандри.

Осінній бал відтанцювало листя,
Встелилося в шовковий легкий шурхіт,
І сірий ранок подививсь імлисто:
Дерева височіли, ніби шули.

Осіння мудрість після листопаду
Дає для роздумів час міжсезоння.
Прощає всі образи слізна пам'ять,
Бо в кожнім дні свої нові резони.

Людина прагне затишку і миру,
Для щастя зовсім небагато треба:
Любов, надію в серці й силу віри -
Буває й восени прихильним Небо.

Із Данила Хармса

Гнат Петрович Самовар
був пузатий самовар,
тривідерний самовар.

В ньому вурдився окріп,
пихкав парою окріп,
роздратований окріп;

лився з пуза через кран,
через дірочку та кран,
прямо в чашку через кран.

Вранці-рано хтось прийшов,
в самоварів кут прийшов, –
дядько Федір це прийшов.

Дядько Федір бурмотить:
«Зараз вип’ю, – бурмотить, –
чашку чаю», – бурмотить.

В самоварів кут прийшла,
тітка Клавдія прийшла,
з філіжанкою прийшла.

Тітка Клава бурмотить:
«Я, звичайно, – бурмотить, –
вип’ю та́кож», – бурмотить.

Ось дідусь пришкандибав,
геть старий пришкандибав,
в капцях він пришкандибав.

Позіхнув і бурмотить:
«Варт попити, – бурмотить,
трішки чаю», – бурмотить.

Ось бабусечка прийшла,
отака стара прийшла,
з костуром вона прийшла.

І тихенько бурмотить:
«Звісно, вип’ю, – бурмотить,
звісно, чаю», – бурмотить.

Раптом дівчинка прибігла,
в самоварів кут прибігла, –
це онучечка прибігла.

«Наливайте! – промовля, –
чай для мене, – промовля, –
із варенням!» – промовля.

Тут собачечка прибігла,
разом з кицькою прибігла,
в самоварів кут прибігла,

щоб дали́ їм з молочком,
кожній блюдце з молочком,
блюдце з теплим молочком.

Врешті і Стецько прийшов,
всіх пізніше він прийшов,
неумитий він прийшов.

«Подавайте! – промовля,
швидше чаю, – промовля, –
та побільше!» – промовля.

Нахиляли, нахиляли,
нахиляли самовар –
та із нього добували
тільки пару й жар.

Самовар, диви, схилився,
як на суднах трап, –
а окріп і не з’явився,
тільки – кап, кап, кап...

Самовар Ігнат Петрович!
На столі Ігнат Петрович!
Золотий Ігнат Петрович!

Кип’яточку не дає,
запізнілим не дає,
лежебокам не дає.

(2023)
оооооооооооооооооооо оооооооооооооооооооо

поговори зі мною, Тарасе,
спустись до мене з іконостасу
до чину слова… до чину мови…
доріс я, братику, до розмови…
сьогодні слово з усюд лунає
немов на світі тебе немає –
ти став камінням і сяйвом бронзи
і б’ється думка в тенетах прози…
великим льохом дорога біла…
розрита зяє в степу могила –
льох засипати… мерців ховати…
з породи мову видобувати…