Акушерка –медсестра, помощница, советчица и «повитуха»…
Крик, дыхание  ребенка  при рождении  –  показатель  ее труда…
Уметь с доктором роды принять правильно – профессионализм…
Широкий перечень ее обязанностей, от постановки на  учет...
Единство навыков, знаний – основа акушерского мастерства…
Родить здорового ребенка – для каждой женщины самое главное…
Какая радость для доктора,акушерки-счастливые, здоровые  мамы и дети…
Акушерка   -  самая уважаемая, почетная  из медсестер…
5.05.24 Швец Тамара


Акушерка – медсестра, помічниця, порадниця та «повитуха»…
Крик, дихання дитини при народженні – показник її праці.
Вміти з лікарем  пологи прийняти правильно - професіоналізм.
Широкий перелік її обов'язків, від постановки на облік...
Єдність навичок, знань – основа акушерської майстерності.
Народити здорову дитину – для кожної жінки найголовніше…
Яка радість для лікаря, акушерки - щасливі, здорові мами та діти…
Акушерка - найшанованіша, найпочесніша з медсестер.
5.05.24 Швець Тамара

                        І
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
Часи минули золоті,
але найкращі не забуду.

                        ІІ
Неначе, все – останній раз.
Та вірую у Божу ласку,
ясних небес іконостас...
одіну невидимку-маску
і мрією у давню казку
перенесе мене Пегас,
де ні Олімпу, ні Парнасу,
як це недавно ще було...
сідаю у машину часу
і під синкопи тулумбасу
уявно їду у село.

                        ІІІ
Везу нові поези Музі
і, має бути, не мої
почую мрії, а її
і, може, мов калина в лузі,
ще не зів’яли давні друзі.
Або побачу ту, що знов
іде у маєві обнов
душею юна... але інші –
одна одної красивіші...
і кожна пасія – любов,
якої не було раніше.

05.2024

Ви кажете мені, що письменники всі
Ніколи не помилялись у своїх творіннях.
А чи не здається вам, шановне панство, що ті
Маленькі шматочки мистецтва єдине їхнє все вміння?

Мистецтво, мистецтво, мистецтво...
Яке воно в біса все вільне, коли навіть Ви
Не згодні з думками творця, бо надалі
Не зможете згодом стерти усі їхні сліди!

Згорнути, понищити, спалити ущент,
Розстріляти, убити, кинуть за грати.
Нічого із того не полишить думки акцент,
Вона буде жить, буде діять, співати!
04/05/2024

Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у О́левському краї вже відколи
Є і не гірший. Кілька вільних днів знайдеш
Та й вирушай і на те диво подивись.
Його селом «Камінним» люди називають.
І, справді, камені там дивний вигляд мають,
Немов були людськими житлами колись,
А потім чомусь скам’яніли вони враз.
Тепер стоять, глибоко в землю повростали,
Зеленим мохом зусібіч пообростали.
І відчуття, що тут зовсі́м спинився час.
Учені й досі спільну мову не знайшли,
Звідкіль те диво: льодовик притяг чи, може
Гора розсипалась. І гне своєї кожен.
Коли б місцевих розпитати ви могли,
То один вам одну історію розкаже,
І буде клястися, що саме так було.
Другий інакше розповість про те «село»,
Ще й поведе, на місці приклади покаже.
А я якось в село Устинівка забрів,
Що понад Пергою тихенько притулилось.
Вже в небі сонечко до вечора хилилось.
В село «Камінне» ще потрапити хотів
Та бачу, що сьогодні вже часу нема.
Рішив поки когось з місцевих розпитати
Про диво те. Якраз спинився коло хати,
Де сивий дід, що люльку у руках тримав,
Сидів на лавці попід тином. Теж старенька,
Така ж, як дід. Я зупинився, привітавсь.
Дідусь крізь вуса хитро так заусміхавсь:
- Здоров, здоров! Забрався, бачу, далеченько.
«Село», напевно, подивитися прибув?
Такі, як ти сюди частенько зазирають.
Минуть потрібний поворот та і блукають…
Так і було. Я трохи й сорому відчув.
А дід своє: - Вже, мабуть, книжок начитавсь
Про диво наше та історії послухав.
Локшину наші вміють вішати на вуха.
Про те, як Бог тут із Дияволом змагавсь.
Чи то, як млин чорти ладнати тут взялись.
Усе то вигадки… - А як було насправді?
- Сідай сюди, бо ж у ногах немає правди,-
Дідусь питання як почув, вмить ожививсь.
Мабуть, немає з ким йому поговорить,
А тут, бач, вуха вільні по селу блукають,
І , певно, також співрозмовника шукають.
Я примостився поряд діда і за мить
Дідусь своїм тремтливим голосом почав
Мені історію прадавню повідати,
Яку я й хочу вам сьогодні передати.
За що купив,говорять, то за те й продав.
- Було то ще і до царів, і до князів
В часи, коли всі люди ще родами жили
У цих лісах. На одній мові говорили,
Тож один рід другого добре розумів.
Всі поклонялися Білбогу, що колись
Цей світ створив та із небес за ним дивився,
Щоб рід людський поміж собою добре вівся,
Щоб ворохобство й зло між них не завелись.
Роди Наду́бортя в лісах селились цих,
Хатинки ставили, рубали ліс навколо,
А потім житом засівали своє поле.
І ліс, і поле, й річка годували їх.
Збирали жито, як надходили жнива,
Та перший сніп завжди підносили Білбогу,
Просили милості і захисту у нього
Та й, звісно, дяки в небо линули слова.
У цих місцях тоді лиш два роди жило:
Одні «зами́словичі» себе називали,
А другі, що в них поряд проживали,
Прозвались «озеряничі». Було
У них в достатку всьо́го і жили
Вони весь час у мирі між собою.
Білбога свого вони славили обоє.
Та темні сили придивлятись почали
Уже до них тоді. Підземний Чорнобог
Надумався з шляху добра їх збити.
Прийшов у виді чоловіка до них жити
Та став повчати спідтишка одного-двох,
Що красти добре, ніякий то і не гріх,
Що маєш сам – то тим ні з ким і не ділися,
Бери, греби під себе все і тим гордися.
І «замисловичів», урешті, збити зміг.
Хто його слухав, він тому допомагав.
І до́бра множив - щоб і в хаті, й біля хати.
І зажили вони в лісах своїх багато.
І кожен косо на сусідів позирав.
На отих самих «озеряничів», які
Не стали й слухати отого Чорнобога,
А лише вивели юрмою на дорогу
Ще і добрячих надавали тумаків.
Отож, озлився він та й шкоду став робить.
То хмари з неба прибере і жито спалить,
То моровицю прижене, пів роду звалить.
А тут зима на носі – треба ж пережить.
А з чим у зиму? В полі жито не зросло.
Худоба виздихала через моровицю,
Води не лишилося й краплі у криницях.
Аж почорніло в негараздах тих село.
Пішли в сусідів тоді помочі просить,
Бо ж знають добре, що в тих жито уродило
Та і худоби у стадах велика сила.
«Хоч трохи дайте аби зиму пережить?!»
Але сусіди не відкрили і воріт.
«Ідіть, - говорять, - Нам самим на зиму мало!»
Пішли нещасні. А уже ж голодували.
І діти пухли . Що ж це злим зробився світ?
Не ради себе, то, хоча б ради дітей.
Знов подались в сусідів милості просити.
Мовляв, від голоду вмирають уже діти.
«Йдіть звідси, ледарі!»- сусіди їм на те.
Вернулись ті в свої нетоплені хати,
Де діти плачуть і, хоч крихту хліба просять.
У матерів уже й посивіло волосся.
Отож, рішили втретє до сусідів йти.
Але сусідів не розжалобило й те.
Скоринку хліба – й ту для діток пожаліли.
Тоді зібрали «озеряничі» всі сили,
Зійшлися родом всім на требище пусте.
Зібрали все, що лиш в хатах знайти змогли.
Та підзабуте вже багаття розпалили,
Поклали знайдене в огонь, заголосили,
Білбогу жалітись всі разом почали.
Той чимось зайнятий, напевно, довго був,
Що ті події якось з неба не помітив.
Та ж в бога, звісно, не один той рід на світі.
Тож здивувався, як від них таке почув
І не повірив спершу – «То ж не може буть!»
Рішив спуститися на землю й перевірить.
І от старенький чоловік у свитці сірій
Зайшов в село, де крохобори ті живуть.
Постукав в першу хату – хліба попросити.
Але господар і дверей не відчинив,
Крізь них почув старий лайливих кілька слів.
Пішов у другу хату – та прогнали й звідти.
Те ж саме й в третій, і в четвертій відбулось,
Хтось і собак на нього пригрозив спустити.
З одної хати вийшов лиш господар ситий,
Скоринку кинув попід ноги йому: «Ось!»
Старий подякував, скоринку ту узяв,
Вкусив тверду її – ледь зуби не зламались.
А всі із вікон визирали і сміялись.
Тож він затримуватись вже в селі не став.
Пішов у ліс, присів, жмут папороті взяв,
Щось прошептав собі, назад не подивився.
Та кожен дім зненацька кам’яним зробився,
І кожен, хто у ньому, теж камінним став.
Лиш Чорнобог зостався, не закам’янів.
Його Білбогове закляття розлютило,
Він скільки вклав у те село старання й сили.
Й тепер його аж розпирав страшенний гнів.
Він на Білбога, наче коршун, налетів.
Але й Білбог боротись мав достатньо сили.
Мечі мигтіли, наче блискавки, гриміло
На ліс увесь, і він від страху аж тремтів.
Дерева падали, мов зрізані ножем,
Вода кипіла у річках і у болотах,
Каміння плавилося, коли краплі поту
На нього падали. Але Білбог уже
Отримав силу нову з матінки-землі,
Вхопив на камені страшного Чорнобога,
Підняв угору й полилася сила з нього,
Він зразу зморщився, у одну мить змалів.
Жбурнув Білбог свойого ворога униз
І той у Морок полетів, аж камінь зрізав.
І лише гуркіт пролунав по світу грізний,
І одізвавсь луною навколишній ліс.
Лиш шов лишився на тім камені, немов,
З’єднав докупи зовсім різні половини.
Холодним камінь той лишається постійно,
Бо пролилась на нього Чорнобога кров.
Та,тим не менше, як на камінь босим стать,
То з того холоду відчуєш в собі силу,
Хвороба будь-яка , що у тобі сиділа,
Відступить враз… Та слід слова при тім казать.
Які – не знаю. А той камінь, де Білбог
Здолав тоді свого противника, розпався,
На дві частини розколовся, так й остався.
Вузька щілина поміж тих частин обох.
І той, хто пройде поміж каменів отих,
Отрима силу, щоб великим воєм стати
І відсіч будь-якому ворогові дати…
А ще на камені відбитки божих ніг.
Бо ж камінь плавився, як билися боги́.
Тож і застиг, відбитки стоп на нім зостались.
Вода в тих стопах завжди тепла залишалась,
Узимку, навіть. Кажуть, як би ви змогли
В ту теплу воду босоніж ступити,
То ваша молодість повернеться до вас,
І усім вашим мріям збутись прийде час.
Сам то не пробував, не буду говорити.
Так і стоїть відтоді Камінне село.
І ліс навколо загадковий. Кругом тиша,
Не чуть ні шуму, а ні звуку, часом лише
Пташиний спів луна. Село те поросло
Столітнім мохом. Кругом листя із дерев
Минулорічне густо землю устеляє.
Здається, тут людей ніколи й не буває.
З того й мороз, бува, аж по спині бере.
Та вступиш, кажуть, у «село» і у ту ж мить,
Усі твої турботи, начебто зникають.
І якась легкість, такий спокій наступають,
Що жити хочеться, життю радіти…Жить!..
…Я ті слова згадав, як по «селу» ходив,
На «Камінь Божий» по драбині піднімався.
І відчував, як, справді, сили набирався.
Село «Камінне» - от де справжнє диво з див.

...І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!

Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
З'явилася лякаюча примара...
Та ні! Вона налякана й сама!

Будь ласка! Ще хвилинку монолога!
Мені здається, я ще не сказав
Убогій суті, що вона - убога!
Лишилося тепер замало прав
Сказати це. Ковток останній ґроґа -
Акорд фінальний вишуканих страв.

Осінній ліс ще буде пам'ятати
Мене, як персонажа тих казок,
Де слово б'є не гірше за гармати,
Його відлуння крізь дрібний пісок
Затьмарить ніжний погляд винуватий
І скаже: "Ніжних поглядів багато!"
А я, знов не почутий одинак,
Кричу щосили: "Ні! Не так! Не так!"

Проллється дощ. Це осені властиво.
Дощі я бачив різні. Що тепер?
Не закохавшись у невдалі зміни,
Я сам собі зізнався: це вже злива!
І вирок буде дуже справедливий:
"Обірванець. І вже не кавалер!"

Але на мене вже не тиснуть стіни.

Нехай мої загубляться сліди.
Я вірю: це не так вже і погано!
Я припинив сприймати, як оману
Таємні та омріяні світи
Без заздрості, без підлості, без бруду...

І буде осінь... А мене не буде...

Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.

Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за плагіат
Соловей очі виклював би папузі.

Я Парнас підкорив би, але була
Доля іншою – марити, впавши з дубу,
Не ланфрен із ланфра, не лілон-ліла,
А скоріше ось цю шуба-дуба-дубу.

На третину мій ворог-язик с пилку.
Але наполовину (чи більше) з леза…
Я пропаща душа – рятувать таку
Не захоче Марія, втече Тереза.

Ось тому я ніякий вам не Франко.
Зовсім інше натхнення, бо інша ера.
Мій букет – то запалення рококо
Із синдромом приреченості Бодлера.

Я серця розрізаю – так шар небес
Розпанахує блискавка, наче скальпель.
Не читайте мене – це журба і стрес,
Що у кого завгодно зривають скальпа.

Я не лізу в шеренги неососюр.
Я не там, де є трендами посттичини.
Там, де я, миттю барви втрачає сюр.
В'яне збудження маточок і тичинок.

Як почують – від Балтики до Курил
Навіть в бункерах лізуть по стінах орки.
І немає достатньо могутніх сил,
Щоб стихію моїх божевіль приборкать.

Ось тому не зважайте, що я не Стус.
І так вийшло, що не славнозвісна Леся.
Якщо я, чого доброго, надихнусь -
Бережи Вас Господь від моїх поезій.

2024

Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.

Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Там вогник минулого - вічна провина.

Запитує серце в зимового раю:
"Я досі існую чи вже помираю?"
Відлуння зими повторило вже двічі:
"Спливає твій січень... Спливає твій січень..."

сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак

нерви настільки голі -
струм божевілля йде
пізно для алкоголю
і нашатир пусте
що з агрегатним станом?
тіло чи рідина?
ким за годину стану?
хто наперед щось зна?

можемо взагалі ми
ввести палкий екстаз
в лагідний мікроклімат -
хто нам прогнози дасть?
Писанка або Птуха?
вряд чи і Кульбіда
тільки не падай духом
хай каламуть ще та

не віднайти пігулок
випадок в нас не той
пристрасть моя - акула
в Мертвому морі, то й
кров’ю стікають ясна
стер всі ряди зубів
нині не зовсім ясно
як я то всьо стерпів

але хіба ти винна
що апетит, ma belle
гірший від героїну
креку та конопель?
просто ці всі принади
посмішки, шарм ходи -
навіть цікаво знати
де їм під стать знайти?

тіло немов у трансі
пульсові ча ча ча
хочу тебе я вранці
хочу і по ночах
ось тобі предикати
ось і фактаж увесь
годі тепер шукати
серцю рятунку десь

в ньому воскрес романтик
от і злилися в нас
крайнощі-варіанти:
ніжно, як в перший раз
палко, немов востаннє
висновок з обома
вірний: це є кохання
виходу вже нема

2024

Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.

Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
навесні – зелений борщ!

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

***
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.

***
Воююча частина світу
паралізує білий світ,
аби очистили корита
бюджету ненажерна свита
пуйла і шолудивий кіт.

***
Поступово настає момент
істини... і миті однієї
розіб’є історія ущент
археологічний постамент
носіїв совкової ідеї.

***
Ніхто не спонсорує те кіно,
яке показує зелена вата.
Америка на це усе одно
плює із капітолію й сенату,
то маємо самі капітулянта
мокати носом у його лайно.

***
Офісної челяді чимало
вигодувало енкаведе
раші за кулісами кварталу.
Їх раніше всюди вистачало
і тепер не ділися ніде.

***
На ідола молилися віками,
та поки осягали словеса
упертої ослиці Валаама,
релігія не привела до тями
парафії, що вірять в чудеса.

Компіляція
Діти ще у школі кацапнуті.
І такі ж директори колись
пузирями пнулися увись,
і такі ж диктатори надуті
появляються із каламуті,
де ще дурні не перевелись.

05/24

Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.

Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так забракло достотності слів, змалювати чуття.
Я миттєвостей втрачених перебиваюся безліччю.
А вони наді мною вітрами- роками летять.

Та чекаю укотре нової спромоги- можливості.
Вірю вперто що згодом, що завтра цю мить осягну.
Лише б лебеді, сад, почуття за словами лишилися,
Тішив промінь, сосняк, і бажання стрічати весну.

В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Відійшли за обрій грози,
Щоб нагнати німоту, –
Я, на Божій вже дорозі,
Відчуваю самоту…
04.05.24

Кондитер –сладкий волшебник!
Он мастерство, фантазию передает своему шедевру!
Наслаждение от вкусных кондитерских изделий получают…
Детишки, взрослые – ведь сладости любят все…
Интерес к кондитерскому мастерству всегда в почете…
Торты, пироженные, булочки, печенье, конфеты – все не перечесть…
Единство и оригинальность оформления, подачи и вкуса .-
Радуют взгляд , вызывают позитив, улучшают настроение…
3.05.24 Швец Тамара
Кондитер - солодкий чарівник!
Він майстерність, фантазію передає своєму шедевру!
Насолоду від смачних кондитерських виробів отримують...
Діти, дорослі – адже солодощі люблять усі…
Інтерес до кондитерської майстерності завжди в пошані...
Торти, тістечка, булочки, печиво, цукерки – все не перерахувати.
Єдність та оригінальність оформлення, подачі та смаку...
Радують погляд, викликають позитив, покращують настрій…
3.05.24 Швець Тамара

Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття.

Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.

Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Старезну скриню в дрова поламати.

Давно не чутна мамина розмова.
Пішла, стомившись довгі роки жити.
А під вікном - заграва калинова,
І до криниці йдЕмо воду пити.

То мамина намолена хатина.
Мина її і сирість і задуха.
Кудись мчимо. ЗайдЕмо на хвилину
Щоб тишу там іще живу послухать.

Там білих стін ще не торкнувся порох,
І в квітах рушники над образами.
Тече молитва, відганяє морок,
Кружляючи і досі понад нами.

В вікно лиш гляну - зразу щемно в очі
Впадає хата, місяцем омита.
Голубкою біліє і воркоче,
Запрошуючи грубу затопити.
12.2021.

Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!

Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Тебе їжак не пустить на поріг.

Ти в нас стріляєш під покровом ночі.
І брешеш їжакові про любов.
Він виколов тобі нахабні очі,
Твою смердючу пику поколов.

Кохане місто! Рідне та чудове!
До нещодавна - сонячно-скляне,
Тепер від ран - фанерно-їжакове!
Ніколи ворог вже не перетне
Твої зелені вулиці та парки!
Розповіси онукам про війну!

А їжака, якого звати Харків,
Я з гордістю до серця пригорну!

Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
Лише цвірінькають привітно,
На тин вмостившись, горобці,
Щоб зникла тиша несусвітня
Й не дратували бур’янці.
У пустоцвіт убрались вишні
І десь поділися кроти, –
І я не маю сил колишніх,
Щоб все до ладу привести.
03.05.24

В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Оченята – милі, рідні,
Ще і провідні.
Чи від того важко в квітні
Засинать мені?
Хай та місячна доріжка
Нас вночі зведе.
Щоб побути ну хоч трішки
Із тобою, де
Скрізь поля із полуниці,
Сніг із бланманже.
Чи то мріється, чи сниться –
Сам не знаю вже…
Як в гондолі б, до світання,
В місячнім човні…
Тільки спокою питання
Не дає мені…
Хай десь там куняє степ і
Вгрілося село.
Якщо так не сплю без тебе,
Що б разом було?
Врешті, необов’язкова
Відповідь на це.
Хай лунає колискова,
Хай твоє лице
Мила усмішка осяє.
Ніжна, як весна.
Ти така чудова вся є!
Мила, засинай!

2024

Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
За здобиччю – голодними сиділи.
Та то не найстрашніша ще біда.
Адже найбільше рід людський страждав,
Коли усе вкривало снігом білим,
Холодний вітер наскрізь продимав
Сиділи у печерах, у холодних,
Трусилися у відчаї, голодні
І кожен в бога помочі благав.
Не всяк ту зиму пережити міг.
Якби ж вогню боги їм трохи дали.
Про те Сварога день і ніч благали,
На требищах схилялися до ніг.
Сварог був добрий, може би і дав
Вогонь той людям. Та Перун уперся,
В житло Сварога серед дня заперся
І весь вогонь у того відібрав.
Сховав у спис, з яким весь час ходив,
Аби ніхто не міг його забрати
І, не дай боже, якось людям дати.
А всім богам на небі заявив:
- Лиш я розпоряджатись буду ним.
Дай вогонь людям, стануть, наче боги.
А нам – богам геть не потрібно того.
Хай на землі живеться важко їм,
То будуть більше кланятись до ніг.
І з того часу лиш Перун на небі
Вогнем тим правив. Як виходив з себе,
То на землі щось запалити міг.
То люди користали той вогонь,
Носились з ним. Та ж вічно так не буде.
Підкласти хтось з людей гілля забуде,
І згас. Піди, знайди тепер його.
Серед зими зібрався якось рід
Голодний у нетопленій печері.
Нічого не зосталось на вечерю,
А навкруги одні лиш сніг та лід.
І що робити? До тепла, мабуть,
Нікого не зостанеться живого.
Просити поміч у Перуна злого?
Чи то другого? Та ж не нададуть.
Та тут хитрун місцевий одізвавсь:
- А хочете, вогонь я вам добуду?!
- Та ти брехун! – почулось поміж люду.
- Я не для себе, я б для вас старавсь!
- А що за те? – За те життя усе
Лиш я з богами буду говорити.
А ви пожертви будете носити.
- А що втрачаєм? Хай лиш принесе!
Тож рід погодивсь і хитрун пішов.
Аж до гори найвищої дістався,
З якої, кажуть, той Перун спускався.
Та камінь величезний віднайшов.
Взяв каменюку й гупати почав.
За цілий день так гупать приловчився,
Що і Перун не витримав, спустився.
- Чого розгупавсь! – люто закричав.
- Та ось, цей камінь хочу розломить
Та й б’ю по ньому. Може, допоможеш?
Я знаю, ти багато чого можеш!
Чи не під силу? А Перун умить
Так розлютився на його слова,
Що своїм списом, як ударить в камінь,
Той розлетівся на шматочки прямо.
Ще чоловіка дурнем обізвав
Та і подався зі списом в руці.
І не подумав, що від списа того,
Який вогнем заправлений у нього
Лишиться іскра в кожнім камінці.
А чоловік тих камінців набрав
Та став в печеру з ними повертатись.
Народ побачив та узявсь сміятись:
- Де ж твій вогонь? Що, знову набрехав?
Той мовчки в руки залізяччя взяв,
Як вдарить отим каменем щосили,
Аж іскри в усі боки полетіли…
Так той хитрун жерцем найпершим став.

Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.

І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Цвяхи прибили в ноги й руки.

І кров текла, текла із ран червона,
Немов вино, що пригубили...
...Четвер Великий. Чути храмів дзвони.
Моліться, і прибудуть сили.

Моліться, люди, і очистіть душі,
Омийте тіло в день причастя.
Безгрішні, світлі будуть ваші думи.
Живіть у серці з Богом, в щасті.

Не розказуй мені про любов —
бо блаженство злетіло раптово,
ніби в небо пташина казкова,
що покинула рідний альков.
Не розказуй мені про любов!

Не торкайся моєї руки,
струмом доторк холодний на шкірі,
біль гарячий на вістрі рапіри —
кров'ю списані всі сторінки.
Не торкайся моєї руки!

Не дивися у очі сумні —
броду там не знайдеш, а потонеш,
більш не виверну душу назовні
я тобі, а ти також мені.
Не дивися у очі сумні!

Не ходи тою стежкою в гай,
де блукала любов незбагненна
промовляючи так одкровенно:
ти мій рай, незабудко, мій рай...
Не ходи тою стежкою в гай!

Як зненацька зустріну тебе
доторкнешся, поглянеш у вічі,
переплутає день з ніччю вічність,
і хто зна, куди шлях заведе,
як зненацька зустріну тебе!

01.05.2024р.

Голубі троянди

Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.

Той куточок наснився мені: із тканини м'якої,
З тихим лагідним голосом - де ж це поділось
дитя?
Я у снах повертаюсь в дитинство по краплю
спокОю,
Де квітОк пелюстки вниз по шторі віконній
летять.

Тепла ніжна тканина під вікнами рідного дому -
Там троянди блакитні цвіли на рожевому тлі,
Мені рисочка кожна була в тім малюнку знайома,
Відбивалась казковим вбранням на вечірньому
склі.

Утікаю у вІрші, хоча не надійний цей сховок -
Бо до мене туди заповзають тривога і біль.
Та вмокаю у фарби яскраві я слово за словом,
І вінки заплітаю в рожевих рядках голубі.
05.2022.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
Засклила болем очі старість,
А сни убили гострий слух, -
Усе частіш впадаю в ярість
Від марних планів і потуг.
Але недовго залишилось
Возитись звично в папірцях, -
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя.
02.05.24

Труд с хорошим настроением, физический, умственный - на пользу…-
Расширяет возможности, кругозор, новые знания, интеллект…
Укрепляет силу духа, раскрывает мастерство, таланты – счастье…
Движение вперед, прогресс, достижения,позитивные эмоции –во благо всем.
1.05.24 Швец Тамара
Праця з гарним настроєм, фізична, розумова - на користь…-
Розширює можливості, кругозір, нові знання, інтелект...
Зміцнює силу духу, розкриває майстерність, таланти – щастя.
Рух вперед, прогрес, досягнення, позитивні емоції – на благо всім.
1.05.24 Швець Тамара

Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.

Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
аби про «кокс» не згадував ніхто!.

Ще бачимо, що жарти їх криваві
були і є! І будуть, вочевидь…
Купаючись у грошах, навіть славі,
вони і далі сіють лише гидь!.

Паяци, марафонці, депутати –
усі до п’ят «заковані в броню».
Ті тилові перевертні-солдати
себе від куль спасають і вогню!

Але зірки спадають на погони
і гнуться груди їх від нагород.
На думці – президентські перегони
і байдуже, що думає народ!.

Як наслідок «невтомної роботи»,
тепер нам перемога лише снить…
Зелений став синонімом скорботи,
від зелені тепер уже смердить!.

На сцені України просто диво –
із фарсом очманілий водевіль…
Гангрену подолати неможливо,
у рані розколочуючи гниль!

Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Королевою – і в господі я,
І на вулиці б на руках
Ніс тебе. А єдиний подіум
Для такої - Молочний шлях.
Не потрібні тобі портфоліо,
Щоб затьмарювати зірок…
Я чаруюсь, я божеволію.
Ти – натхнення, ліричний шок!

Господинею будь і ненькою.
І п'янкою, як сік лози.
Чарівною. Комусь гарненькою,
А для мене – взірцем краси.
Будь довершено бездоганною -
Гордий погляд, шляхетний стан.
Не Джульєттою і не Анною
(Я ж і сам не якийсь Жуан) –
Будь собою завжди: грайливою
І стрімкою, як левеня.
Сонцем грій, охолоджуй зливою.
Щоб без тебе не зміг і дня.
Та й пригнічений був годиною,
Де без тебе вона пройшла.

Будь коханою, будь єдиною.
Морем лагідності й тепла.
Неочікувана, як «еврика!»,
Неосяжна, як небеса…
Як не бути строфі шедевриком,
Якщо в ній є твоя краса?
Оченят твоїх відображення
Або посмішки відбиття…
Хай нащадки вивчають, вражені -
Наче приклади для життя.

Будь бажаною, наче рай, вночі.
Будь такою, як хочеш ти.
Неосяжною в милих крайнощах.
Щоб був радий і пішки йти
Від Чернігова хоч до Самбора
За тобою - щаслива путь.
Будь моєю… Але насамперед
Будь щасливою. Просто будь!

2024

Взимку, влітку, восени та навесні
як же всім нам суперово! Увісні...

2024

Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.

Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
на таці небосхилу тане.

Хіба моя провина в тім,
що не ділю на рівні долі
гучних небес травневий грім,
святу любов, як дрібку солі?

Я розриваюсь на шматки
між радістю й пекучим болем,
бо прах кохання все ж таки
колись розвіємо над морем.


20.04.2024р.

«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна й брехлива сталінська доба,
Сердита на весь світ й од світу загратована,
Де кожен злочин освячувавсь спланованим «Ура!»,
Де честь прохромлював гострий чекістський чобіт...
Як стерти з пам’яті оті червоні сторінки,
За сім десятків літ просяклі кров’ю,
Щоб розпрощатись з жахом навіки
І в днину завтрашню дивитися з любов’ю?

Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.

Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
Ніжки світанку по ньому ідуть.

Вигляне сонце, розставить долоні,
Промінь тендітно проникне у сад
І обігріє травневе осоння.
Вранішні роси для нього, мов клад.

Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
В години милих зору див,
У час хмільний, солодкий, мрійний, –
Жаданий спокій оповив
Блаженством душу неспокійну.
01.05.24

На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.

Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
А я, почувши, очі опустив.

Бо чарівні скарби нічної скрині,
Минулого надії темно-сині,
Засяють знову, та лише на мить...

Мені чомусь і холодно, і гірко!
У небі сходить та єдина зірка,
Яка все бачить, знає... І мовчить...

Первомай – весна раскрылась во всей красе…
Единое и гармоничное начало новой жизни …
Растений в горах, лесах, полях, парках и садах…
Весна старательно трудиться на урожай, для лета…
Озера, реки, моря и океаны наполняет новый водный мир…
Май восхищает яркими лучами Солнца, ароматами цветов и трав…
Аллеи цветущие парков и садов, люди и пчелки трудятся весной …
Йокнет каждого сердечко , глядя на прекрасный и цветущий мир…
30.04.24 Швец Тамара



Першотравень – весна розкрилася у всій красі…
Єдиний і гармонійний початок нового життя...
Рослин у горах, лісах, полях, парках та садах...
Весна старанно працює на врожай, для літа.
Озера, річки, моря та океани наповнює новий водний світ...
Травень дивує яскравими променями Сонця, ароматами квітів і трав...
Алеї квітучих парків та садів, люди та бджілки працюють навесні.
Йокне кожного серденько, дивлячись на чудовий і квітучий світ.
30.04.24 Швець Тамара

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

*Ге́ба у давньогрецькій релігії — богиня юності та розквіту життя.

Людині для щастя багато не треба:
Лише тепле ліжко й безхмарнєє небо,
Лише трохи болю і більшого щастя,
Аби забувалось нарешті ненастя.

Людина багато від світу не просить:
Лиш трошки любові і друзів у гості,
Лише трошки часу і більше свободи,
Аби забувались страшенні негоди.

Людина благає у світа для себе
Не більше, ніж птах, що літає у небі.
Хліб - гроші, насіння - почуття,
Аби залишало нас всіх каяття.

Чому ти не віриш у всі ці слова,
Коли нам направду ці треба блага?
Атож, зрозумівши цього світу хід,
Отримаєш все і продовжиш свій рід.
28/04/2024

Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
І хай священик… хай замолить
Оті гріхи із хмар прийдешні,
Бо хтось спіткнеться, гаву зловить,
А розповсюджать знов "сердешні"
Ніяких більше зобов’язень
Перед людьми, і перед богом…
Бо ти і є той самий в’язень,
Що виповз з квітня до дороги…
30.04.2024.

М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.

Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
Н-атхнення ще й диктує час.
Е-кспресії, імпресія у серці,
Н-ове, незвідане спішить.
Н-атхнення не вимірюю у ґерцях,
Я відчуваю насолоди мить.

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий він причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.

Моя дитяча й юна поп-культура,
Складалась з милих і недорогих речей.
У них була проста і затишна фактура,
Яка торкалася ніжністю від пальців до плечей.

Буденні речі не були цілком буденні,
І всьому молода уява малювала міражі.
Тонули в любові, у світлі, в натхненні,
Й не було в тому горя, що падіння страшні.

Колечко і жуйка, наклейку приклею в альбом,
Шоколад після школи, а потім мультфільми.
І хай надалі мій шлях буде усіяний склом,
Все що треба мені - це дім і обійми.


2024

Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на світі – час:
Як фанера над тим Євробаченням десь у Мальме,
Пролітає повз тих, хто живе не на повний газ.

Я не мачо, не звабник – не маю такого хисту…
Я не той, хто підрізати б задля приколу хтів.
Знаєш, я відчуваю: байдужість твоя займиста.
І приховує палкість нечуваних почуттів…
Придивись – і побач кольори надчисленних райдуг,
Що приховані в цій непривабливій білизні.
Місяць нині з гало – знак Господнього копірайту.
Бог розлив у повітря ці пахощi навесні.
І тому ніч п’янка, навіть більше скажу – ігриста.
Наче бульбашки, ми невагомі та швидкісні …
Невідомо, що з пульсом – за двісті чи вже під триста.
Так буває, що «так» передують десятки «ні».
Що в облозі тримають, здіймаючи білий прапор.
І штурмують, аби тільки здатися у полон…
Я далеко не мачо, але не такий незграба,
Аби втратити шанс свій – єдиний на сто? мільйон?
Так буває, що ризик лишень стимулює его.
Голос серця долає розсудливість голови.

Краще бачити перед собою як небезпеку
Те, що тисне на пам’ять, неначе той задній вид.

Ти обожнюєш Cardigans, і особливо – пісню
Про улюблену гру… Відтепер не лякає кліп?
Але зараз вмикаєш The Weeknd – I`m blinding… Звісно.
Хто б від вроди твоєї, красунечко, не засліп?

Чи я альфа – це байдуже; чи не Ромео твій я?
Копірайт означає: Всевишній перо вмочив
В ніч, де ми розчинились… Тоді, опустивши вії,
Він схрестив пару ліній сюжетів-доріг вночі.
От і блискавка ніби розмітка на нашій смузі.
На землі ми чи в небі – нічого не знаю, ти ж
Вже змінила всі правила гри в цім шаленім русі.
Не втікаєш від долі – тепер лоб у лоб летиш.
Хай кохання твоє – вантажівка, моє з ним поруч -
Щось подібне крихкій нерозважливій легковій.
Жереб кинуто: ані праворуч, ані ліворуч.
Бог дописує нині свіженький бестселлер свій.
Хай тремтять вподобайки, бліднішають копіпасти.
Так буває, коли наче з долею віч-на-віч.
Небезпека одна є - в очах цих дівочих впасти.
Отже я не звертаю з дороги у спільну віч…

2024

Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
З мулької не піднятися безодні,
Й не розпустити пелюсток у ній.

Слова зі сторінОк змиває повінь.
Квітучі заливає береги.
Життя - у краплях, хлюща ж - навпаки,
Заб'є безжально, й чи підніме промінь
Забитий мулом паросток тонкий.
Все плекане і люблене розносить
Неждана течія, і не знайти
Того заслону, що беріг завжди.
Чи плач об тім, а чи далекі грози
Накоїли такої ось нужди.

Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Попід тином через гарні квітники, –
На стривоженім обійсті
Хлюпотіло мокре листя
Та ясніли різнобарвні пелюстки.
Розчинилося в блакиті
Хмаровиння дощовите
І за обрієм затихнула гроза, –
Тільки з даху ще донині
Рясно падають краплини
Та віконня каламутяться в сльозах.
30.04.24

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Танец – восхитительное, чарующее движение тела…
Активный танец – польза вдвойне…
Научиться танцевать доступно всем – желание…
Единство гармонии, изящности, елегантности и благородства…
Ценность жизни, вдохновение отражается в движениях и на лице…
29.04.24 Швец Тамара
Танець – дивовижний, чарівний рух тіла...
Активний танець – користь подвійна...
Навчитися танцювати доступно всім – бажання…
Єдність гармонії, витонченості, елегантності та шляхетності...
Цінність життя, натхнення відбивається у рухах і на обличчі.
29.04.24 Швець Тамара

Липа - медоносное дерево…
Исцеляют его белоснежные цветочки…
Пчелам отдает все самое полезное сполна…
Аромат восхитительный…
29.04.24 Швец Тамара

Липа - медоносне дерево.
Зцілюють його білі квіти.
Бджолам віддає все найкорисніше сповна.
Аромат чудовий…
29.04.24 Швець Тамара

Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Рубай з плеча! Провайдер твій
У снах підскаже, що по чому…
І де чекатиме сувій,
І чим баюкитимеш втому!
А другий крок… А третій крок…
Ще безліч, безліч різних кроків…
Бо ти і є той самий Рок,
Що обійшовся без пророків…
29.04.2024.

Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.

За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Україна горить в огні.

А на згарище суне звір,
Щоб ввігнати в мій дух ножа...
Ховрахи ж не вилазять з нір,
Бо для них ця війна чужа.

Скільки треба ще літ і зим,
Щоб розвіявсь війни дурман?
Запечалений отчий дім
Сходить криком від болю й ран.

29.04.2024р.

                ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
аби пророк у кожному воскрес.

                ІІІ
Почують слово убієнні душі
на капищі музейному, у пущі,
на прощі біля лисої гори,
за вікнами урочої пори,
якою обумовлене грядуще,
а далі... погадаємо на гущі,
кого які чекають вечори.

                ІІІ
Малюємо забуті серіали
нового у майбутньому кіні,
і Матенхаузу меморіали,
і петриківські в’язі... по війні,
і на шоломі, і на тлі ракети –
лихі привиддя східної планети,
які лякають західну юрму.
Покажемо у сяєві пітьму,
аби пізнали, як ішли у лету
непізнані оракули, поети
нізащо, хоч і знаємо, чому.

04.2024