Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

Йдуть додому вже під вечір
тато й донька Іра:
- Важко бути нам в садочку,-
та зітхає щира-
Я весь день тебе чекала.
Щось спитать хотіла.
Може, зробим ми з тобою,
татку, добре діло?
Враз мала спинилась Іра,
шепче щось татусю:
- Хочу кілька гривень дати
бідній он бабусі.
- Ох, яка ж ти в мене, доню,
добра і мудренька!
Тільки я чомусь не бачу,
де ота старенька?
- Там, за тим будинком, тату,-
каже рада Іра,-
Коло неї скриня повна
ескімо й пломбіра.

Якось Катя стріла Надю. Вчились в школі разом.
Стала Катя ту питати про усе одразу:
- Ти чого така бліда? Дієту держиш, бідна?
- Що ти, Катю. В іншім справа. Я тепер вагітна.
- Просто супер! Я вітаю! То новина класна!
Хто ж буде, хлопчак чи дівка? Чи іще неясно?
Першим ділом треба, Надю, добре мізкувати.
Ти ще, певно, будеш думать, як мале назвати?
- Хто буде і як назвати? Це вже потім, Катько.
Зараз більш мене цікавить, хто можливий батько...

Коли ми будем заробляти,
Як заробляють депутати,
Тоді і кризи крок важкий
Нам з вами буде нестрашний.

Не вистачає батькового слова,
Його поради, дужого плеча.
"Мені земля без тебе, батьку, гола".
У сні сьогодні знову прокричав.

Моя дорослість - замала утіха,
В мені дитя не зникло ні на мить...
І як тоді, сьогодні важко дихать,
І згадка в серці болісно тремтить.
11.11.12р.

Най урветься терпцю перевузлена нитка
на кужельце знедолі намотана. Склоки
чорноклубі олжею чадують - а доки?!
чи світанку розліпиться сфінксове око,
розчахнувши зіниці прозірливе "видко"
позагратні ізлети високі.


Най душа засмакує в борні визрівання
закипиться калиною в кровосолoнні,
бо знецінене - легкоотримане. Коні
бунтареві іздибляться най і до скону
не збіжать із дороги- прямують до грані,
де правдиво міцні бастіони.


Не здригнеться рука...не розлиється духу
колихке світломоре...не вклякне осердя,
іздійнявши меча проти черні одверто
на мутантові гени , орбіти зотерті -
і на націі рабокайданну наругу,
і на думку безрухоінертну.


Клапоть Часу - вагітна надією, добо,
випрoбовуй огнями, звіряй, а не лащи-
хай скресає людина в людині, бо нащо
краєхатництво кволе, байдужости хащі-
кожна хвиля життя-палахка знебопроба!
самовтечі - падіння пропащі!

Споглядаю, як у передмісті,
Холодком налякані сади,
Засипають різнобарвним листям
Ніг моїх натомлених сліди.
Шарудять, зруділі, під ногами,
Мов лякливі миші між трави
Там, де сонце – в затінку, місцями,
Спробуй їх, вологих, оживи!..
Мерехтять жаринки звідусюди,
Та не зігрівають аж ніяк
Ні моє обличчя, ані груди,
І, напевно, це недобрий знак...
10.11.12

У мами моєї в городі
замріяний бог
приліг відпочити
в пахучому свіжому сіні...
І зблиски летять
мерехтливо-серпнево-осінні
між маминих буднів земних,
між турбот і тривог.

У мами моєї в саду
заметіль хризантем
тремтить, розполікана*
в лагідно-сонячній зливі!
І очі всміхаються мамині,
добрі й щасливі,
і в серці зоріє
такий оксамитовий щем!..

У мами моєї так солодко
пахне в печІ-
вогнем зацілована
мліє рум'яна хлібина!..
І я у кутку,
ясноока, білява дитина,
всміхаюся ніжно
до теплих смачних калачів.

У мами моєї намолені
снять образИ
і вишита хрестиком доля
мого родоводу
лягла на рушник, наче промені
світлі на воду,
немов на долоню Пречистої
перла роси...

У мами моєї таких
розмаїтих казок,
таких колискових у кУфері*
в'язанка пишна!..
І біля криниці
зажурена мамина вишня
у душу мені
натрусила серпневих зірок...


*Розполіканий(діалектне)-прополосканий.
*Куфер(діалектне)-скриня.

Зима дрімає ще безправно:
Немає бісерних ознак.
Цілують крапельки відрання
Всіх перехожих напоказ:
Не допускає діамант
В своїй неміряній щедроті,
Аби поснули трави.
Годі!
Ах, вже пора їх обігріти
І перлом білим поле вкрити...

Цвіт рожевих надій
Осипається так непомітно.
І пелюсточка кожна
Відчайно додолу впаде...
Невимовний пейзаж
Ще учора такий колоритний,
Потускнів, похмурнів...
Неначе терпкий каркаде,
Сум ледь чутних зітхань,
Що самотністю переповиті.
Затискають лещата
Дощами гартований біль,
Що лишився віршем
Недописаним у манускрипті.
«До» і «після» тепер поділилися,
Наче навпіл.
А холодна пора
Підкрадається тихо-зрадливо.
Гонить листя пожухле рікою
Замшілий асфальт.
Сіризною слідів порожнеча снує неквапливо…
Чи ж то туга ридає? А чи нерозділений жаль???

розказуй розказуй лише не мовчи говори про що завгодно
про своє дитинство старшу сестру її пудру і туш
і як ти підглядала за нею заздрячи її грудям та волоссю між ногами
і тим хлопцям які телефонували їй щовечора і щовечора інші
особливо той білявчик із пречудовим румянцем який так усміхався
а ти обурювалась що сестра каже на нього поросятко моє
і серденько в тебе тьохкало і на моє і на поросятко
тут розсмійся і скажи знаєш я й відбивну свинну не їм дотепер
все якось згадую того красунчика з мрій дитячих пухнастих
а ти кажеш давай на шашлики з’їздимо лісом ніби погуляти.
але говори говори не давай мені заснути розповідай всяке ось-таке
це ж так неввічливо мені засинати зразу опісля так ніби зовсім байдужий
це ж так недобре коли снитимешся не ти

Ты вычерпал мою любовь...
А мой "сосуд" ты не наполнил.
Ты неуместно поздно вспомнил,
Чтобы откликнуться на "зов".

Моя Сахара одичала-
В пустыне только миражи...
Ты прямо, не кривя, скажи:
Твоя верблюдица устала?

Пески...пески...воды хочу!
Барханы улеглись косицей...
А сердце просится напиться,
Но я безропотно молчу...

Чалму на голову надену,
Лицо укрою паранжой -
И так вперед: там путь домой!
И...пар над речкою клубится.

Сниму сорочку и...нырну-
Река, как молоко парное.
В стогу барахтаются двое...
И раки ползают по дну.

Сняла вода души усталость,
И грудью дышится легко.
Досада где-то глубоко,
А смутных мыслей не осталось.

Жизнь снова бьет "ключом
по темени"!
Луч солнца в свете глаз играет,
А тело силу набирает,
Чтоб путешествовать "во времени".

Я по глади озера иду. да, как по льду!
Оступиться не боюсь: не грузнут ноги...
И по снегу босиком иду-бреду :
Нескончаемые вы, пути-дороги!

На лугу зеленом развалюсь я-сладко...
Солнце слепит, выедает очи.
Самою душистою кроваткой
Станет луг под покрывалом ночи.

Утренней росою взбрызну тело,
Ветром причешу свои кудряшки.
А шмелям и до меня есть дело:
Падают в ладонь с хмельной ромашки.

Жаворонок по небу горланит,
Всем трезвонит о своей свободе.
Воздух опьяняет и дурманит.
Красота лесная разум сводит.

Лист осины дребезжит панически,
Ветви по ветру блестят гирляндами.
Словно в планетарии космически
Звезды свод воздвигли мириадами...

День сменяет ночь.Рассвет-закатами
Чередует смену света Божьего.
Что осталось за немыми кадрами?
Что в природе может быть ворожьего?

Все и все, по сути,- дети Божии.
Нет запрета на естествознание:
На своих родителей похожие.
Жизнь дарована на честь желания...

що ти хочеш від мене старезний дубе
що ти риєш кротом у маленьких долоньках
коли я вже прийшла аритмія худне
і нервовий вузол спини чи хворіє донька

і так легше писати не спавши до ранку
потім манку варити дивитись у вікна
я б поїхала любий у Дублін чи Краків
але ти не пускаєш і я вже звикла

а він думає ну примхлива принцеса
заважкі стали коси обрізать косою
коли я ще пишу то сьогодні воскресла
хто моїх потерчат умиє насовість

догодує до літа щоб стали на мущлі
добігали водою що плеще у річку
коли знову поїдемо в дім наш цілющий
і калина квітчатиме лебедя в січень

скоро чуєш кохана жили там все літо
обривали у неба останні жили
ти літала щаслива по зоряним квітах
ти до них не ходила не всміхалася білим

люди люблять тебе ти не віриш квартирам
і колючим дощам і дубам хриплогрудим
він благав обклавши книжками і миром
не ходи туди люба спали огууддя

я не можу коханий і рвусь в коридори
де хоч слово спливає червоним маком
там де квіти схопили мене за горло
там де голо радіє досвітній правді

Залишена хатина,
Покинута країна –
Зневіра бур’яніє
У серці доньки й сина.

Байдужа тінь закону
Та правда розіп’ята…
Невже над нами знову
Нависла чорна дата?

У ніжність ти слова вдягаєш
Коли вони до мене йдуть,
Всім серцем, мила, ти бажаєш,
Розкрити словом думки суть.

Та очі вже давно сказали
Те, що в слова вкладаєш ти,
Вони, хмільні, не приховали
Всі почуття твої святі.

В твоїх очах читаю, мила,
Сторінки кращого життя,
В якому щирі почуття
Наповнять пристрастю вітрила.

Вперед, за обрій, курс лежить –
Наш човен вже не зупинить.

Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що ми у вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

Життя іде... а що ж в основі?
Це філософська тема, мов трактат
У музиці буття акорди нові 
Бере за душу кожен такт

Ми думаєм: цей світ прекрасний,
Почувши передзвін комах,
Вирує скрізь взаємна ласка
І мило й вЕсело співає птах

А як же злитись з цим добром усім?
Питання, мов коріння, проростає.
Любити треба нам, передусім
І мир буде від краю і до краю

Не буває поганих днів,
І все котиться як треба,
Прийде все, чого ти хтів,
І що мрієш буде в тебе.

І що мрієш – те прийде,
Аби лиш дозволив мати,
Все завжди нормально йде,
Менше треба нарікати!

Менше треба мовчки нить,
Що усе якось не склалось,
Що не так якось в цю мить,
«Ліпше все б інакше склалось…»

Але треба у цю мить,
Так приймати цю реальність,
Щоби добре потім жить, -
Зараз треба транслювати радість.

Зараз треба відпусткать, -
Краще ставлення до Світу,
Щоби міг тобі він дать,
Твою мрію заповітну.

Тож радій – тому, що є,
І обдумуй те, що хочеш мати,
Світ легенько все дає,
Тільки тим, хто носить Свято.

Хто тримає вогник у душі, -
Тому завше прийде вдача,
Світ йому все залишить,
І добром віддячить.

Дякую :-) 10.06.2011р.

сіль і перець дівчинко сіль і перець
весь наш побут тільки сіль і перець хіба подеколи фантазії
про пошуки шляху чумацького шовкового звісно за сонцем
в европу серце моє в европу куди ж іще в европу
як наші розбишакуваті предки що гнали туди ешелонами
монотонними й нескінченними як думи про козака голоту
актуально - стратегічні товари крадену кримську сіль
награбований турецький перець а також пісні марусі чурай
як гуманітарну допомогу европі в її традиційному занепаді
але сіль і перець дівчинко це головне
сіль і перець створили цей ландшафт
позірно та за призначенням схожим до твого тіла
виплекали химерну вдачу автохтонів дали імена рікам і дорогам
тому що знизу і тому що зверху тому хто зліва і тій що справа
адже сама знаєш сонечко твоя шкіра буває солона так часто
перець так збудливо пахне в темних кімнатах
отож в нас з тобою залишається завжди
сіль і перець і чумацький шлях і шовкові простирадла
і нічна сорочка також
а ще фантазії що ми можемо бути разом як сіль і перець
як розораний курган і кам’яна баба як баба дід і курочка ряба
як чумацький і шлях і як шляк і ясний і трафив
ми можемо бути разом

Не вірю я в передчуття,
На гороскоп - хитка надія...
Тим часом протяги життя
Останні сумніви розвіють.
Розвіють, знищать, розірвуть,
Та й рознесуть по всіх усюдах,
Де вік, належний їм, живуть
Такі, як я, чи інші люди.
Напевно кожен з тих людей
У слушну мить питався Бога,
Куди ж та карма їх веде,
Кому яка лежить дорога?
Не всім судилося в житті
Сповна тягар відчути слави,
Котрийсь думками багатів,
Когось поплутав біс лукавий.
Та всім однаково завжди
Сіяє сонце, вітер віє,
Усім воздасться за труди -
І чорноробам, і повіям.
Та в суєті нагальних справ
Про душу, власне, забуваєм,
З добра чекаємо добра
Та Бога марно поминаєм.
Хоч споконвіку так було
І так вестиметься до скону,
Що всяке там Добро, чи Зло
Є суть єдиного Закону.
Тут кожен сам собі коваль
І сам собі керманич долі.
А хто крутнув життя спіраль,
Той аргументів мав доволі...

Мільярд котрийсь-там із виду Адамів,
у віці відлучення сорому,
на висоті стрибка по кар’єрній драбинці
ти вибрав пізнати наріжний камінь,
який призначають опорою
дому, вдягають на перст безіменний жінці.

А змії гнізда сплітали в деревах,
в очах наливалися яблука,
перелітали містом зозулі цілунків.
Ти звав до ніг мармурового лева
і поночі в райських садах блукав.
Ти не боявся, ти страх розбивав по лунках.

Міг стати рогом достатку, міг … татком
в будинку, де вази із фруктами,
де спочивальні випещені, як і нерви.
Та ж ні, збунтувався – занадто гладко,
Мужчинам не в затишки кутатись,
для чоловіка критично здобути Єву.

І Євам часом розбудиться примха:
згадати, як палко це – Євою,
як заборонно й легко вписати у побут.
А ТойХтоЗРаюДавноУсіхВипхав
нагими і неметалевими,
вдруге не вижене, голим двічі не зробить.

Порожній. Сохнеш безвесло, як човен,
Замолюєш те, що замовчуєш.
Світло зором вбираєш кошерної риби.
Твій статус виявився іграшковим,
а правила племені – вовчими.
Досить, Адаме, ти вижив, а значить – вибув.

2012

- Добре все ж, як вибір є.- казав Петру Данило.-
Ось руки моєї доні двоє аж просило!
Кликав заміж Хрящ Семен - сусід якраз навпроти.
Також красень наш Іван женитись був не проти.
Дід Петро йому киває: - То є добре діло!
Хто ж таки її обранець? Хлопцю пощастило!
- Я так , Петре, вам не скажу. Лиш не смійтесь з мене.
Пощастило, певно, більше все-таки Семену.
- Певно? Як то розуміти? Вибір непоганий.
Річ у тім, що моя Галя вибрала Івана.

Пливло життя в байдужій веремії
Між берегів похмурих щодоби, -
А я тобою жив, тужив і мріяв,
По вінця повний радості й журби.
І ти прийшла учора, як відлунок,
Зітхань та мук моєї самоти, -
Спізнілий і безцінний подарунок –
О, як тепер тебе уберегти
Небачено красиву від омани
Чужих звабливих поглядів і слів,
Якщо поети зараз не в пошані,
А безталанні, знаю, й поготів?
І не всміхайся в сукні сніжно – білій
Очима загадковими з – під вій,
Що я тобі такий незрозумілий,
Неначе вірш комусь останній мій…
09.11.12

от як виросту
стану милістю
милуватиму малярів
у дощівочці
набігатиму
колисковою для зорі
укриватиму
притулятиму
найнещасніших між дітей
найтеплішою
найріднішою
що по серце в той світ іде
чорні шатоньки
в янголятоньки
битись крилонькам сил нема
от як вигріюсь
стану вирієм
прилітайте коли зима
позбираєтесь
позлітаєтесь
під реберцями рай для гнізд
там боліло все
відболілося
кілька зерняток у стерні
залишіть мені
перелітнії
це мої з кулачок роки
буду сіяти
щоби мріяти
як то ділиться хліб ламкий
от як виплачусь
вся від відчаю
і не вистачить більше чим
то світитимусь
мов невидима
біль з недихання замовчить
придорожена
ненапрошено
ніч минатиме згине страх
я почуюся
і відчуюся
краєм спокою на устах
розщебечена
знай приречена
озиватися дзвонарям
селам бузьками
храмам пусткою
тремом свічечки з вівтаря

9 Листопада, 2012

Сумую за липневим світлом сонця!..
В імлистих ранках, як сновиди, губляться
Ті легковажні промені, емоцій
Не будять, не дарують, не турбують снів.

Зависла тиша і безликий спокій,
Звикати треба до розмитих обрисів,
Нема того яскравого світанку,
Нема обіймів і не чути голосу…

Ця осінь особливо одинока,
Виразна депресивними настроями,
І плину час надзверхній і жорстокий.
Три крапки…у затягнутій історії.

Ліміти на усе, тому звикатиму,
До моря і до мороку, до щастя,
До практик з елементами теорії,
До стану, «що, дівча, уже за 20?»

Не все пропало, квітку ще не зірвано,
Не зламано гранітний волі стержень,
Тому лишатись буду я спокійною,
Прийматиму поразки обережно,

І слухатиму душу, розум, пошепки,
Навшпиньках прямуватиму до Нього,
Він щастям є і став моєю ношею…
Все інше – розкажу лиш Богу…

Легка вода.
І місяць над водою,
теплом і цвіркунами молодий.
І жінка йде –
зі мною
й не зі мною –
опівночі купатись до води.

Вона німа.
І ніч уся німа.
І світ увесь – омана, блуканина,
де хмари плинуть і волосся плине
по золотих серпневих килимах.

І хтозна,
як перемогти мені
цю темряву,
що світлом мироточить,
цей плюскіт на осінній мілині,
цю скойку сну,
цю білу квітку ночі.

***
Літав я птахом, а мої літа
На сонці колосились, як жита.
Тепер іду статечно я по нивах,
А мене знову кличе висота.

Нещадно скалічений, втоптаний в грунт
Наш люд пригнічений мріє про бунт.
Кожен з нас подумки зірку хапав,
Та себе в променях слави купав.

Ми між монголами сіяли страх,
Без зброї, голими, вносили крах.
Силою духу валили чийсь мур,
Щоб до наруги не йшов самодур.

Гітлеру гідний дали ми відпір,
Втратили рідних, і в крові був бір.
Ми за свободу тисли на курок,
Не знаючи броду робили ривок.

Славне минуле в країни було,
Все що ми чули своє віджило.
Зараз не те, загубились мужі,
Кров все тече, а не точать ножі.

Термін терпіння народу пройшов,
Точка кипіння і рветься вже шов.
Пращурів волю в житті проявіть,
Сонце додолу вороже зваліть.

так багато свічок
так багато свічок до води
зазміїлася осінь у рінні обвітрені нори
не ходи за водою
облудні вогні не кради
зачепися корінням за темну найглибшу покору

хай розколеться небо
розсиплеться мжею услід
хай заб’ється в русалчиних вербах безпутна зозуля
оживи її серце
звільни з-під полуди на світ
хай по черзі його потерчата до себе притулять

Тотальний крах, колапс, невдача,
кінець... і крапка. Марно йти...
Напевно час лиш марно трачу,
бо шляху майже вже не бачу,
і з жалю сяду та й заплачу...
Та ж хочеться її знайти...


2012

хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
танці ранкові птахами вривалися у свіжий озон
осінню змерзла аж погляд жовтів як мідії

бо барабанила по-жіночому коли треба і ще не можна
люди раді сукенці рухливій від вільного буку
білим одягом гріла кров та простреленим подорожником
мовчала і дихала депресивно
словам цілувала руки

а вчора падав блюзом посріблений камінь із перснем
її колишніх малюнків підібраних до наївності щедро
далі стояла мов гола вишня останньою пресою
напевне знала що він без тебе не зможе мертвим

йому потрібна весела жінка що що й камінь точить
що розбереться в бажаннях й білених простирадлах
і одягне синьоке сарі на спину зимну і не зурочить
лежати буде йому на грудях
сіяти сином

Асиметричні вірші.
Асиметричні малюнки.
Асиметрія в душах.
Асиметрія думки.
Скривило світ, зігнуло,
згорбило до нестями.
Асиметричні діти
в асиметричної мами.
Дивакуваті люди.
Їх однобокі мрії.
Всі одні одних варті
в світі асиметрії.

2003

-Скажи хоч кілька вражень про Франківськ.
Яким ти його бачиш, поетесо?
Зелене місто? Місто диваків?
А чи під сонцем старовинне плесо?
А може, порівняєш ти його
Із Троєю? Нехай це тільки мрія!
Стоїть посеред гір живе руно?
Чи височить Олександрія?
Скажи хоч кілька вражень про Франківськ!
Хоч словом освіти найтонші грані!
-Не знаю, друже, та коли я тут,
То уявляю: я - франківська пані!

2003

*

Артерії у місті миготять
Неонами і фарами.
І гулом.
Це звичний мій
Артеріальний тиск.

Ще вчора новеньке взуття –
Сьогодні маленьке, невпору:
Покремсане сивим життям,
З’єдналося піною з морем.
Давно позабуті стежки
Ніколи не вернуть в минуле.
Кричи – не кричи, навпаки
Не зміниш подій, не розчулиш
Годинник часовні старий:
Неспинна хода твого часу.
На мить одну очі прикрий,
Занурившись в спогадів чашу,
Де саме прекрасне й палке,
Знайоме до страху та болю –
Змінилось на сіро-гірке,
Правдиве уявлення волі.
І тому нема забуття,
Ні виправдань жодних, ні суду.
Ще вчора безхмарне життя –
Сьогодні без тебе забуду.

23.08.2012

і не зима а так - мандрівка листопаду
а осінь докружляла всю печаль
і бродить мряка вилинялим садом
і перша паморозь кида до ніг вуаль

час як сон між пунктами призначень
вокзальний сон між снігом і дощем
в чистилищі зимових передбачень
тонка межа між просвітком і днем

а я не перша й точно не остання
чий потяг не за розкладом прийшов
і якщо твого вистачить чекання
ми без рубця з'єднаємось у шов

зіллємось мріями зростемося серцями
із однокрилих душ в єдину пару крил
і затанцює нашими слідами
в сліпучій віхолі космічний пил

і хтось подумає метеоритів злива
іде й іде не припиняє хід
яка ж у космосі погода вередлива
який безмежний цих зірок політ



5.11.2012

Народе наївний, до скону терплячий,
Уже прозріваєш, ціну всьому бачиш.
Хоч топлять тебе в алкогольнім безмежжі,
Городять з брехні – небачені вежі,
Ти хоч помаленьку – з закруту виходиш,
І жити, творити ще силу знаходиш.
І молодь не всю удалося споїти,
На голку усіх не вдалось посадити,
Корупція теж не усіх нас роз’їла –
І зріє у душах небачена сила,
Яка до пори, здається, дрімає,
І спокою ситого усіх їх лишає.
Чим більше зберемо ми гнівної сили,
Тим дужче рване, їх «добродіїв милих»
На землю іде нове покоління –
Яке утомилось від цього розтління.
Вони хочуть жити по інших законах -
Не гнутимуть спину за безцінь до скону.
І хто з них не здався у цьому бедламі,
Що всіх нас накрив, мов безжальний «Цунамі»,
Знайде в собі силу і гідність, і волю ,
З недолею лютою - стане до бою!

07.01.2010р. Надія Таршин

Бувають і муки, бувають і болі,
Буває і доля, як у тополі,
І гне в усі боки, і віття ламає,
І встояти як, я буває - не знаю.

І все ж я щаслива, що просто живу,
І сонечко бачу, і небо, траву,
Що Бог дає силу для праці важкої,
І мудрість дає - у житті як устоять.

Що серце не журиться – пісню співає,
Онук на утіху мені підростає,
Що пишуться вірші і діти шанують,
Що чую я друзів і вони мене чують.

2012р. Надія Таршин

Збираю вишні у траві,
А пальці плутаються в стеблах.
Земля надвечір тепла-тепла,
Аж думка суєтна затерпла
І загорнулася в сувій.

Кровить медвяно поміж губ,
Тріскочуть голосно цикади,
І бджоли юрмищем з левади,
Як потаємний божий задум,
Несуть у кошиках пергу.

Під лопухом у буркуні
Мурахи доять попелицю…
Прості, здавалося, дрібниці,
Але в зачумленій столиці
Вони згадаються мені.

Сідає сонце за межу,
Щоб завтра знов почати коло.
Звабливо пахне матіола,
І сон ворушиться спроквола,
Де я під зорями лежу.

2012

в три погибелі
від загибелі
траекторія
течія
невагомого
невідомого
чорноокого
бога Янь

мандруватиме
світ лататиме
слів не знатиме
тільки з Інь
визволятиме
оголятиме
аж до атома
хвору тінь

коріандрами
мандри з мантрами
материнками
в місто тлі
оминаючи
розмурашену
жандармерію
на стеблі

і здуваючись
парасольками
з розкульбаблених
маківок
розсіватиме
долі дольками
осушатиме
росам крок

утікатиме
завмиратиме
під метеликом
бігла Інь
покохаються
квіт із квіткою
поле висинить
до колін

фарби сходяться
і розходяться
незабудками
й чебрецем
вітром дихають
вітер слухають
тчуть зі спокою
джерельце

що дзюрчатиме
світ не знатиме
він занадто вже
не в собі
полем-полечком
доля-долечка
приземляється
в серце
бій

7 Листопада, 2012

мені у груди відчуття пече
неначе я далеко від цього буття
неначе
я так стрімко й гаряче
ввібрала іншого ковток сиропу
але і досі не могла того второпать
і так жила не відаючи це
мені болить за все
за викрадені роки, і за підлість
за чужі усі скороботи
й за нерівність
за ваші
і мої незвідані дороги
за неспівані пісні й
недовіршованії строки
мені болить за нас
за нашу недороблену державу
за те що й до сьогодні наче страву
її з одного боку той
з другого інший сьорбає по-троху
й мені пече, а їм – ти ба – нічого

2012

Де тихі, сумні чорнобривці
Ще важаться вперто цвісти
Випучує сонце зіниці
І янголи пишуть листи.

А ті непрочитано в’януть
У мареві сонних гілок,
З котрих пообтрушено манну
Убраних у небо думок...

І серце - плакуча береза,
Що втратила одіж на час.
Розсипано вічності леза
В дірявий душі парастас.

Голосять осінні дзвіниці,
Сльозинки, як рій золотий,
Де вперто цвітуть чорнобривці,
А цвіт їх безмежно святий...

(2.11.12)

… а жовтень відшумів багрянолисто,-
у парках порядкує листопад
і килимом хизується барвистим,
запрошує тебе на променад.

Не відмовляйся від отих запросин,
а пошануй усе ж його — він жде.
Ось білочка гостинця в тебе просить,
відважно вушками гостренькими пряде.

Пастельний усміх посилає сонце
у поріділу крону верховіть,
цілуючи твоїх очей віконця,
щоб ти відчула цю блаженну мить…

зібрали жито прибрали сита...
така погода що тільки й вити
виходить осінь на пізню коду
пора вмирати а вмерти шкода

тримати сонце на ноті важко
скрутила шию співоча пташка
облізло пір'я з дерев безкрилих
пливе по небі густе кропило

і кропить кропить згори щосили
а воду з пекла не посвятили
земля ржавіє злітає з осі
а в закуліссі пиячить осінь

Причепурились хризантеми,
Бо вмилися дощем, в саду,
Вдягнули різні діадеми,-
Вітають осінь цю руду.

Печаль в думках, зворушить душу,
Краса розтане, як той сніг,
Змиритись я, закону мушу-
Не зупинити часу біг

Позолотить дерева осінь
І хризантеми ще прийдуть-
В життя моє, неначе гості,
В суцвіттях , щастя принесуть.

Лише ти один
Мене знав,
Без масок, без гриму!
Лише тобі той чистий,
Той наївний сміх звучав.
Тобі одному присвячувала мрії
І сни дарувала лише тобі

Але ти і нині
Лишаєшся не мій...



18.05.2011

Знаєш, інколи ранок ранить.
Якщо вікна виходять на північ.
Якщо в кухні течуть крани,
Не впливає на час Грінвіч.

В черевиках нових із замші
Хай по килиму ходить вітер.
Я заварюю чай з фальші.
Із солоних, як жаль, літер.

Повертайся. Ще тепло в грудні.
Ще за коміром сніг не тане.
Без рахунку летять будні.
Знаєш, боляче ранок ранить.
8.11.2012

0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди
Багато є спокусників. Дорога
Веде їх неодмінно до біди,
А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро,
Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило
Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні Горів, торкався Каїна і Юди. Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!

2012

Кожен день Сонечко нам сяє.
Кожне Серце Господа вітає.
Кожен день Щастя нам дарує Світ.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Божий кожен день.

Кожен крок – Свято в рідній Мові!
Кожну мить – в нас Серця готові
В кожен дім принести Кохання Цвіт.

Кожен з нас, хто зігрітий Словом,
Той плека в Серці рідну Мову
І дарує Україні всій привіт!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Світлий кожен день.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!
Славим Працею свій Рід! Славим Працею свій Рід!