Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

жінка одного чоловіка
жінка жінка
одна прийшла як покликав
друга втікла

одна буде вірна до скону
друга зрадить
одна приховає стогін
инша зранить

жінка здає екзамен
двійка двійка
ходить по світу зиґзагами
як крадійка
2012

На смузі вишні стиглі червоніють.
Гілки схилились прямо до шосе.
Автомобіль, як ягоди вишневий
мене на південь з швидкістю несе.

У очі сонце і тепло. А хмари
не зможуть мого свята замутить.
Мені назустріч щастя і кохання
і вітер з півдня з вишнями летить.

Вони терпкі, хоч стиглі понад міру.
Оберігає вишні кислота,
щоб черви їх не поточили білі
і не потрапили в чиїсь уста.

В житті ще будуть півночі, я знаю,
але тепер в зеніті моїх мрій
стоїть вишневий липень і літає
над цим шосе вишневий буревій.

2009

Повитягала з скриньочки листи,
що півстоліття щиро зберігала
і, сказавши: "Господи, прости",
до чужих людей на суд віддала.
Хай читають, чим вона жила,
як любов її гасила стужа,
на Сибіру баржі як тягла
квола жінка, скривджена, недужа.
Її підняли з постелі вночі:
"Збирайся швидко. Їдеш до Сибіру!"
І відібрали від дверей ключі.
Взяла з собою лиш Любов і Віру.
В товарному котилися на cхід;
кругом сніги глибокі, заметілі.
Лиш на сорочці український цвіт
і український дух в живому тілі.
У інший край відправили його -
коханого. Їх не з'єднались долі.
О, скільки сліз пролито там було.
У їжі їй не бракувало солі.
І на старих листах біліє сіль,
як паморозь, застигла на папері.
Як добре, що минув нестерпний біль
і у майбутнє вже відкриті двері.

1995

Онук бере мене в команду,
Від щастя і забракло слів,
А ще сказав, що я хороша,
По-дитячи щиро - як умів.

Я звичайно згодна, і дуже щаслива,
Бабу у команду не завжди беруть-
У онука цю довіру заслужила,
А його довіра – це не що-небудь.

08.07.2012р. Надія Таршин

Цвіте, як маківка,
Сріблиться росами,
Як в юні дні мої,
Бреду покосами.

Важкими, мокрими -
Раненько скошені,
Землею-матір’ю -
Росою зрошені.

Підперезалася
Покосом – стрічкою,
І заворожує
В'юнкою річкою.

Стрічає досвіток -
Уся заквітчана,
Немов дівчинонька,
Що йде до вінчання.

У перших променях
Уся виблискує...
Земля! Краса яка!!!
Я вірю – вистоїть..!

Знов трави віялом
Впадуть під косами
І буде правнук мій
Іти покосами.

2004р. Надія Таршин

«Життя починається з вішалки…»
Здається,й не проти ніхто:
ну, спробуй – щось далі за «віще» кинь,
при тому не знявши пальто.
Бродячий театр… Герої
в нім всі, хто блукає в імлі,
тому й не розписано ролі.
Щури в нім голодні і злі!
У ньому пилюжна завіса,
старіша за Вічність саму.
У ньому і древність – актриса,
бо літ незліченно йому.
Та люди приходять, – ще віршики
чита в нім Поет задарма!
І людям сценарій – «до вішалки»
(якої на площах й нема).

Яничарами дні – на приступ.
З міста мрій твоїх – прах і зола;
Лиш сіріє самотня пристань,
Що єдина вціліти змогла.

Капітане, задублий вовче,
Сивий витязю синіх земель,
Підіймай-но вітрила-гончі
І нацьковуй на вітер. Од миль

Ще не пройдених грає щогла
І скрипить нетерпляча корма.
Кіль очищений – спогадів жодних,
Прагнень, пристрастей більше нема.

Вічна tabula rasa моря
Приховає сліди – не знайти…
Неприкаяний з вітром говорить
І шукає далекі світи.

7.11.12

Люди, мрійте чисто і джерельно!-
запилкуйте слово у зеніти.
Мрійте кольорово!!!- то напевно
мрія буде сонячно світити.
Пропустіть уяву перед себе -
не спішіть, не стоптуйте, бо сАме
в диво-керамічних печах неба
мрії випікаються роками!
Виплітайте ті тонкі структури,
слова вібросердям і думками-
та не замуруйте у зажуру...
І не доторкайте їх руками!
Намалюйте виразні акценти
і дарма, коли іще незбуті...
Спроектуйте їх у епіцентри
творчосил Божественної Суті!
одпустіть іх у пташину зграю-
Мрії люблять волю і простори!
хай дари висотні не щезають!!!-
бо без мрії світ - безводне море!

Цветными бликами рассвета
Весна ворвалась в жизнь столицы,
Взялась раскрасить силуэты
И освежить мирские лица.
Весна окутывает тайной,
Прозрачной приторной истомой,
И растекается реальной,
В сюжете выдержанной формой.
Сюжет банальный до простого:
Зазноба в сердце притаилась-
Мне не хватило холостого,
И я в женатого влюбилась...
Я не впускаю в сердце смуту-
Однако, довелось случится:
Я не могу ни на минуту
От грешных мыслей отстраниться.
Такой ухоженный мужчина-
Всю жизнь мечтала о таком...
И мне нужна теперь причина,
Чтоб взглядом встретиться тайком...
От этой мысли дух спирает-
Эмоций перерывный бум!
В душе симфония играет-
Такой приятный каламбур!
И где-то глубоко в сознаньи
Я понимаю - это чудо:
Ждать от избранника признанья
И кратких встречь из "неоткуда"...
Такой чудесный праздник жизни!
Приятнейшие ощущенья-
В них нет ни тени укоризны,
Их не преследуют сомненья!
Любовь без правил и условий...
Такая призрачная сказка...
Нет разделений, нет сословий.
Непредсказуема развязка...

Я спростовую всі дорікання-
Не потрібні мінливі слова.
Найдоречніший факт - у коханні,
Коли обертом йде голова,
Коли рухи стають непритомними,
Коли ллються зухвалі плітки,
Коли груди бажанням наповнені,
І бажання даються в знаки...
Коли серденько рветься на волю,
Наче дикий поранений птах!
Коли ми випробовуєм долю,
І долаєм її на очах.
Коли біль не існує, як стверджена вада,
Коли біль особливо втішає
Біль нагадує міццю та приттю "Торнадо",
І спасіння від нього немає!
Не існує вказівок і тестів -
Необачних підтекстів у слові.
Не існує манер і наіграних жестів-
Ми ж бо гідні палкої любові!

Твои уста кричат:"Освобожден!"-
От злых упреков и предубеждений,
И обстоятельствами не отягощен,
И застрахован от терзающих сомнений.
Ты- полный спектр эмоций и зарядов!
Их излучает твоя страстная натура...
Чревато находиться где-то рядом:
Улыбка глаз- твоя абревеатура-
Рвет сердце и вытаскивает душу...
Заполнит чувства сладостным дурманом.
Я не предамся тайне, не нарушу
"Границ святых" в оцепененьи "пьяном".
Но все во мне во власти этой страсти:
Мерцающий огонь и вешняя прохлада,
Слепая жажда сказачного счастья...
Реальность чувства, что все это рядом!

Призрачный лес, освещенный сияньем луны,
Языками огня и танцующих углей,
Светом искр, летящих во мрак новизны-
Этот жар от костра- взбудораженный змей!
И две тени слились в поцелуе немом-
И застыли навеки онемевшие губы...
А глаза умоляли и горели огнем,
И от страсти скрипели и цокали зубы...

[Маже по дню слизькою їдкою цвіллю
Контра-стенічна, соплива моя депре…,
Акупунктурить відчай, до саден тре
Недоспроможність стати недоребром.
Море, що вийшло з мушель, втрачає силу
Злизувати твій профіль з німої суші…
Тричі-китом тримаюсь/тримаю суще,
Двоюсь дифузно на себе і свій синдром…]

Осінь – це, курррва, великий серцевий тромб.

По всіх кутках, де зойк мовчання,
Де стогін тиші, крик сльози,
З тобою вже нема стрічання -
Є плач дощу після грози.

Палахкотіло, гуркотіло,
На цілий світ отак гуло.
Душа розчавлена, а тіло,
Де ділося його тепло?

Я розумію з гіркотою -
Тебе на світі вже нема.
І залишаюся пустою,
Бо в серці попелом зима.

Зі мною тільки зойк мовчання,
І стогін тиші, крик сльози.
І пам,ять нашого кохання
У вірші, що прийшов з грози.

03.02.12

бездонна безкінечна бистра річка
несе мою любов куди не знаю…
і марно навіть мріяти про берег
ріка у море не впаде ніколи
тече тікаючи сама від себе
в ній дивні риби з жовтими очима
бездонне небо в ній – пласке і сонне
і сонце в ній – холодне і прозоре
і чорний птах шукає марно пагорб…
тече ріка в сузір’я Оріона
чи стрічкою в Волосся Вероніки
чи до Північної корони перли
несе як данину земного суму
не знаю… я лиш пісенька води
ледь чутне шепотіння хвиль із вітром
і слухає ріка – і завмирає
і повертає течію назад –
до ниточки маленького струмка
де плаче голос мій передчуттям потоку…

Натикаюсь на грати очей
І з байдужості зітканий голос.
Я виходжу з безсоння ночей,
Як від зливи нахилений колос.

Із мережаної глибини,
Із криниці солоного болю,
Напилася я літа з весни,
Добровільно пішла у неволю.

Я багата добром, як зерном,
Треба вміти врожай цей зібрати...
Молоде перебродить вино,
Упадуть із очей твоїх грати.

28.10.12

***
Тонку окрасу я в душі знайшов
І віддаю натхнення і любов,
Пригублюю по крапелині трунок,
А пилу не струсив із підошов.

1

у митях просвітлень і арок
бруківок і тихих дощів
стукоче неначе дзигарок
відлуння від сказаних слів

в калюжах туманів і вікон
асфальтів де пам’яті крок
лишився прачистим навіки
невидимий слід від думок

і в часі застиглім морозом
стікає під поглядом знак
від болю
________ а метаморфози
написані на сторінках

2

Вік аду! «Мівіну глухим!», - інвалід і кат лукаво…
Мир… І в едемі не свобода - морг! Морозим -
А дров… Зима, Гомере! Помер… Амвон зимі…
Сивіли…Простір - в Європу напрямок!
“Сука, закусь нам! Рега, баб кинь!»
Черево - король, режисер Профі-сор.
Влади мана. Згубили живі сили…
«Біло-голубого» чуму зорати нам, що діть?
«Іван, умочи лапи?» Ви варті маку.
Лоху Сахара чому у мочарах?
А сухо лукам і трави випали…
Чому навіть і дощ манить, а розуму чого?
Було голі бились і вижили…
Буг за нами, даль в росі.
Форпреси… Жерло рокове…
Речник - баба Герман. Сука!
За куском – яр-пан – упор в євріт, сор пилі – вись!
І ми знов маремо перемогами з вордами, з ором...
Громадо, бо все німе, де віримо в акул!
Такі діла в німих, у лгунів і мудаків!

3

сіру суть фарбую словом
словом сіру суть фарбую
по приреченій основі
заспівали «алілуя»

суть фарбую словом сіру
бо по суті слово – барва
ним освітлюється віра
і надія в чисті фарби

Тримати за руку тебе так міцно, що аж до болю й ненависті, чуєш, болю й ненависті скрикне вальдшнеп, в пітьмі сльозами заллються верби, розтяті навпіл, – отак за руку тебе тримати, так міцно, так тремко.

Усі прокльони старої відьми прослати шляхом – ні-ні, не нашим, а злого вепра, що вмів стріляти, коли був бравим, хоробрим кленом, – таким, як я був, допоки стрінув тебе, блаженну і окаянну.

Так мало сонця мені без тебе, так мало ночі мені з тобою. Скажи, де корінь твойого чару, що зела барвні скропив росою і кличе, кличе когось до себе, кого – не знаю. О, де той хрест мій, із клена втятий?

З ріки лунають пісні журливі – то кляті мавки сміються з горя мого до тебе, мого кохання, чи як то зветься... І ти вже – мавка, бо ти – несправжня, ти тільки марево сивих марень сліпого Вітра, що втратив силу...

Не крекче вальдшнеп, не плачуть верби, не мчиться вепр, не тихнуть мавки. Лиш виє вітер, мов пес поночі, і я дивлюся у твої очі, і я тримаю тебе за руку, мов своє щастя, мов свою муку, що сипле щедро довкола чари...

О, Вітре, зглянься, вже досить марень!

05.11.12

Через тридцять довгих літ зібрався випуск школи.
Дехто з них за ті роки отут не був ніколи.
Хто сміється, хтось пліткує. Сіли їсти, пити.
Іншим їсти не давай,- а дай наговоритись.
- Хай про себе кожен скаже! - просить всіх Марія,-
Може, все ж у вас збулась хоча б маленька мрія?
Встав Петро, що "славу" мав нахаби й ловеласа:
- В мене мрія, чесно скажу, все-таки збулася.
Тато мій ремнем лякав: вчитись будеш,сину?
Потім став за кожну "двійку" смикать за чуприну.
Ох, який же був я злий тоді на свого тата.
Кожен вечір тільки й мріяв ... зовсім лисим стати.

Україна снилася мені
У країні Байрона й Шекспіра,
Де я блукала, наче у пітьмі,
Подібно до сполоханого звіра.
Україна снилася мені.

Відпливали вдалеч кораблі,
Повертались найманці додому,
З вирію, неначе журавлі,
Клекотіли пісеньку знайому,
Відпливали вдалеч кораблі.

Я над морем плакала сама,
Так хотіла з ними полетіти,
Обірвалась мрій моїх струна,
У гудку почула плач трембіти.
Я над морем плакала сама.

Батьківщина в кожного своя!
Кесареве Кесарю віддайте!
Українка Леся - це моя!
Про Шекспіра краще не питайте.
Батьківщина в кожного своя!

2000

Мати, мати, материнка,
пів’яблука – половинка.

Пів’яблука мого –
половинка твого.

Він стійкий, немов солдат -
український кандидат!
Незважаючи на вік,
інших відштовхне убік!
Кулаком по пиці - раз!
І у профіль і в анфас!
А як знАйде копромат -
інший вже не кандидат!
Йде на вибори солдат -
український кандидат!
Йде сестра, кума і сват,
теща йде і старший брат!
Дуже хочуть кандидати
охреститься в депутати!

Это не стычка.
Это уже война.
Завоевание! –
Ночь обнажает грани,
копья, рапиры. Но...
участь предрешена –
у подреберья лучом легкопёрым ранив
и разливаясь нежностью, как волна,
юный рассвет проникает огнем под кожу...

Ночь отомстит.
Непременно.
Воздаст сполна!
Просто она…
уже не прийти…
не может.

Торкнеться сонце, лагідно руки,
Теплом осіннім соромливо,
Відчую це я шкірою щоки,
Що промінь грає вже фальшиво.

Сколише вітер, гілку у саду,
Закруте листя під ногами,
Загубиться у вільному танкУ,
Нависнуть всі холодні гами

Муркоче киця , сіра , під вікном
І шелест осені підтрима,
Котячий спів...І вкриє Землю сном,-
Магічна пилина незрима.

А я чекаю тебе знов і знов,
Щоб в цій красі велась розмова,
Кицюня візьме ноти всі нутром,
Накриє пристрасть нас шовкова.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах,
Хіба ж не ти отак
Все пориваєшся
В чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож,
І блискавки очей
Укотре віддано
Уже надії.

Простіть мені, мамо, не з Вами,
не з Вами
Зустріну укотре Новий, Старий рік.
Не з Вами столи я накрию Різдвяні,
Далеко від мене мій рідний поріг.

Душа моя плаче від суму і болю, -
Лягло поміж нами багато доріг...
Прошу день і ніч я свою й Вашу долю,
Щоб був і над Вами її оберіг.

Бо хто його знає, ще скільки
судилось
Втішатися з того, що мама жива,
Чекає на мене, ніби на диво,
І скаже мені наймудріші слова.

Її пригорну, обійму, поцілую,
Роботу у хаті усю пороблю,
Усі рушники, мамо, Вам поперу я
І ліжко святково для Вас застелю.

Простіть мені, мамо. Сьогодні –
не з Вами,
Не все для Вас можу, що хочу зробить,
Я з Вами думками, важкими думками,
І серце моє від печалі болить.

2001р. Надія Таршин

Доля жіноча – зажурені очі,
Руки пташата, недоспані ночі.
Дім і робота – скільки клопоту...
Праця важка – до сьомого поту.

Зрідка буває, що розвидняє,
Усмішка радості серце торкає,
Дні біжать швидко – зиму вже
видко,
Бабине літо – тонесенька нитка.

20.04.2012р. Надія Таршин

Біжиш, босонога, гірчично-цитринна,
благаєш снігів, поблідлих, як попіл,
щоб ними помити своє замасніле,
спітніле, колись жолудеве волосся

в задимлених балках витьохкує пташшя,
а може то сиво риплять осокори,
а може то ти видихаєш тумани -
а може то ти засіваєш прокльони

біжиш, світломрійна, шипшиною, терном,
сліпма марнотратячи виміри й міри.
А може то площі розлились озерно,
аби ти упріле волосся омила.

ХІ.2012

Тиша. Влягається вечір,
Небо торкнулося поля,
Захід малиновий гречно
Цноти окреслив тополі.

Рідне до скону. Колишнє...
В завтра нема вороття.
Вітер задуму колише,
Наче дитя.

Зійти з розуму - покохати знову
у сорок, як в сімнадцять юних літ.
Повірити йому - втекти із дому.
Збагнути незбагненний світ.
Знайти ключі від пекла чи від раю -
забитися в найдальший там куток.
А потім вже кричати: "Пропадаю!
Тисни, життя, на спусковий гачок!"

2012

Невже це Богом проклята земля?
Ніколи щастя тут не панувало.
З історії початку і до дня
сьогоднішнього волі не бувало.
Татари, турки плюндрували нас,
висмоктували міжусобні чвари.
На землю налітали цю не раз
її ж сини - прокляті яничари.
На нас поляки, німці, москалі
дивилися, як на кавалок сала.
Байдужі їм були чужі жалі,
хотіли, щоб "окраїна" пропала.
Та ми жили на горе ворогам!
Собі на щастя здобули свободу!
Але я гріш поломаний не дам
за нинішніх "провідників" народу.
Вони не Україну молоду,
вони свої амбіції будують,
а перед виборами на біду
відверто танець живота танцюють.
Чия злетить невинна голова?
Чиєї крові схоче "повелитель"?
Пророчі Іоаннові слова:
Чекайте, вірте і прийде Спаситель!
Чекаєм, вірим, терпимо усе,
і маємо, натомість, те, що маєм.
Прийде Месія, кожного спасе!
А що, як ми Месію не впізнаєм?

2008

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

Безвозвратно умчалось лето
В незапамятные края:
Стало меньше тепла и света...
Осень началась с "Букваря".

Прослезились в саду деревья.
Понахохлились воробьи-
Распушили "задиры" перья,
Отложили на весну бои.

Осень стелит ковер из листьев:
Пестрой шалью укрыты парки...
Облака над рекой повисли-
Отдыхают от "пароварки".

Осень мягко бредет по аллеям,
Нежно трогает кисти рябины.
Дети учатся править "змеем",
Рассекающим неба глубины.

Рыжий пень-полупрелый, трухлявый-
Приютил у себя "опеньки"...
Дуб раскидистый-парень бравый-
Сыплет желуди, будто деньги.

Сизый дым застилает озеро.
Утки крякают в камышах!
Край у берега подморозило.
Приглушается шум в ушах...

Невидимкою чутко,томительно
Осень убаюкивает душу-
На волну настройся положительно
И ее мелодию послушай...

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.
Вибач – від мене легке алкогольне амбре.
Втім, для мужчини то є нормальна річ.
Надто під вечір – ніч, наче кітч – навстріч.

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,
Надто – в присутності жінки, знає, як то воно.
Добре, що випив – збувся очей Сірко.
Стрілив – не вибив, знов чомусь в молоко…

Довго на протязі – от і кон'юнктивіт.
Довго, на протязі майже ста тисяч літ,
Тільки родився й жодного разу не вмер.
Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер…

Встану, ледь-ледь – на коліна (геть страмоти кліше!)
Руку їй поцілую, злегка – пальці лише:
Вибач, сказав би слово – хворість гортань дере.
Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

Майже піввіку на землі,
Милуюся її красою,
Іду по оксамитовій траві,
І умиваюся росою.

Радію першому сніжку,
І ніжним проліскам- надіям…
Яскравим барвам, літечку,
І перед осінню благоговію.

Доля примхлива - усього було:
Була лихою і була щаслива…
ЇЇ сама обрати не могла,
ЇЇ таку я заслужила.

І весну прожила, і літо,
До осені ступаю на поріг.
Літа людські – вони, мов квіти,
Мої тепер – осінньої пори.

Хоч небагато квітів восени,
А їх красі і колориту
Позаздрять навіть квіти ті,
Що царювали навесні і літом.

1999р.

Світанок одзьобав останню зорю- ночевицю,
зазернену небо-тарелю світла залили.
Сплило реальгарове сонце ясним очевидцем:
підпальниця- Осінь! Кадили зміїсті вали,
ліси зайнялися, кремезні дубища горіли,
розкидала листя картяжно у воду верба-
циганка столітня, червоноголоса Сивілла-
багріла відунсько, косаторозпусно - ти ба"...
і пагоди сосен - одвільжені ґніти свічкові-
тріскотно іскрилися -їх не задмухати - ні!
Вітри з огнедійницею потаємно у змові:
злітають на раду до Діви на злотім коні.
Розгонисто Час пересів у нову каравелу,
аби не згоріти до тла ув огні навіснім
і стрілки знебесно- розцокані хід перевели,
і мідні тональності вбрали політні пісні...
А може це все тільки мариться - тільки здається:
ніякої осені - просто декори життя..? -
душі смолоскипи і спалахи камерні серця,
усезасинання...світанку воскреслого стяг.

Останні гладіолуси зарошені
Палахкотять розчахнуто-червоно,
Ми на осінній карнавал запрошені,
Про це вітри безперестанно дзвонять
І морозець, бува, -
              Та не ховай лиця,
Бо сонце не збирається міліти, -
Дрібні люстерка ним переливаються
В тонкій мережці бабиного літа.


4.11.2012.

Заметіль плете тенета
      - З Новим роком, гарних свят!
Лунко дзінькає монета
В задубілий автомат.

Та гуде твого мовчання
Перепнута тятива... –
Холод відчаєм одчайним
Стерплу душу накрива,

      - Що ж, здоровий будь, добраніч! –
Не запнутися, сказать.
І сніжинку філігранну
Палить на щоці сльоза.

Проминеться, промине, та –
чи для мене, а...
Зима.
Тиша. Ніч. Гудки. Монета –
В задубілий автомат...


1992. 2012

Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Такого не казали губи й руки.
Ти простягни мені ледь чутні звуки,
І, як дитя мале, мене втішай.
Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Про волю Божу говори тепер,
Про жовті очі сонця і про тишу,
І про пекучу серцевину вірша,
Та тільки не кажи, що друг помер,
І ти сама приходиш відтепер
Сказати все до рани, до ганьби
До стогону, до зойку, до нестями…
Мовчи душа! Ти зараз поміж нами,
Де туга прірви й мало так судьби…
Хоча б на мить вернися з ним сюди!

Деревляний хлопчик
видерся на стовпчик.

Сюди вітер –
туди вітер!

Червень,
травень.
квітень.

Отак живу без вас, немов із вами.
Не відаю, - у сні чи наяву
Кохаю вас наївно і безтямно,
У майбуття з минувшини зову.

Я сивиною приоздобив скроні,
Веду за руку внучку у садок.
Для мене ви вже начебто сторонні,
Але уперто не йдете з думок.

Отак живу без вас, немов із вами,
Немов ось - ось торкнуся до руки,
Що хтось узяв, коли пішли ви заміж,
А я не втримав у своїй таки…

04.10.12

Позаду – я, а попереду – смерть,
Духовна смерть… Лише одні руїни.
В житті моїм відсутні переміни
І справи всі мої на-шкереберть.
Мов на єство накладено арешт,
Але надія б’ється незборимо -
Допоки ясне сонце за плечима
Цю смерть, як тінь, ніяк не оминеш.

04.11.12

У братньому колі радянських держав
І наша пішла від багатства до скрути -
Підйом до вершин комунізму лежав.
Його не хотілося нам оминути.

А Ленін показував нижче вершин.
Чому би правицю не вище задерти -
На декілька дюймів або на аршин?
Відчули б різницю не тільки експерти.

Яка не скульптура, яке не панно -
Занижують кут не картуз, то правиця.
Дістались би ми комунізму давно,
А нині таке вже й не кожному сниться.

2012

Когда ты стал чучельником, я научилась молчать.
Все вышло спонтанно. Вдвоем потрошили зимы.
Помнишь: было не страшно в первый раз того убивать,
Кто, улетая, в клюве моё уносил имя.

Как и казаться мертвой, манекенно любить каркас.
Позже - лепить птичьи крылья к влажной твоей спине.
Знаешь: было очень прикольно в этот последний раз
Добрым таксидермистом себя ощутить и мне.

...Потом голубей кормила крошками - с рук и стола.
Ты ненавидел птиц. Потому и набил их ватой.
Что-то пошло не так. Чуйка в тот раз меня подвела.
Я как-то раньше всегда успевала нас спрятать.
2012 год

Десь отам, де у часі зникає минуле,
літепло проводжає сузір’ями Лев.
Рудохвостою білкою осінь майнула,
закосичила сонячно крони дерев.

Промінець під ногами у схованки грає,
ловить шерех у листі чарун-килимів.
Буркотун-лісовик усміхається навіть,
споглядаючи гру з-під насуплених брів.

Вже зозуля відкрила дверцята у вирій,
і болотник махає рукою услід
легкоперому, вірному звичаю виру,
котрий віру у сонце несе за овид.

Розчесали волосся смарагдове мавці
охолодні вітри Зоряниці-зорі.
Павутинки-білявки розкреслили навкіс
витинанки хмарок і старі чагарі.

Повітрулі кружляють із листям барвистим,
а Мокоша пряде довгу нитку дощів.
Одягнула калина червоне намисто,
бо її падолист у танок запросив.

Напівсонної мавки закрилися очі,
нахилився над нею вчарований сон,
та про зірочку білу їй тихо шепоче,
і юги скрижаніло-блискучий полон.

Оповідці немає кінця і початку,
і казала казкарка одна, далебі,
що коли у дорослості зняти краватку,
у цій казці знайдеться місцинка й тобі.

Не скаржуся, не каюся, не плачу,
Не бідкаюся в утлій самоті,
А ставлюся спокійно та терпляче
До радощів і болів у житті.
Штовхаюся в життєвій колотнечі,
Оточений тваринами й людьми, -
Роблю хороші та недобрі речі,
Щоденно від світанків до пітьми.
Здивовано вдивляюся очима
У барви та відтінки кольорів
Жорстоких, ніжних і неповторимих,
Подіями насиченими, днів.
Ніяковію вічно на естраді,
Та досі ще не вірю аж ніяк,
Що розпізнати суть гріха і знади,
Доводиться і тілом, і на смак.
Сприймаю врівноважено новини,
В які сплелися гордість і печаль
За рідну й любу серцю Україну,
Що про оце не відає, на жаль.
Живу, як всі – багато і убого,
Залюблений у тишу та у шум, -
Звертаючись молитвою до Бога,
Здоров’я тільки кращого прошу.
Не скаржуся, не гніваюсь, не плачу,
Не бідкаюся в утлій самоті, -
Я ставлюся спокійно та терпляче
До радощів і смутків у житті...
26.10.12

Бувають люди...(Господи прости!),
Що просторікувати можуть безупинно.
Чи Ти їм, Боже, розум відпустив
На всі чотири світові частини?
А чи навиворіт уяву приклепав,
Ще отоді, у материнськім лоні.
А може Ти безсовісно проспав,
Коли мізки вливалися у скроні.
Дивак сей наче майстерить корзину -
Сухе паліччя слів докупи тулить,
А не дотумка, що сиру лозину
Годилося б у виріб сей заструнить.
А так - ніщо! І знову казна-що!
Ні виробу, ні толку, ні розмови...
Про що розмова? Дійсно, а про що?
Про сім мішків гречаної полови?
А може, вовни? Всякого бува,
Коли балачка на такому рівні.
У порожнечу падають слова -
Потоки слів - смішні, нудні, наївні.
А вже кому в житті не пофартить
І здиба він такого розпатяку,
Той тип такого, знаю, насвистить,
Що буде гнів миліший за подяку.
Та я подумав: Бог їх сотворив,
Як є вони, то значить так і треба.
І що б дивак той вам не говорив -
Нехай говорить. Значить є потреба!

А навколо війна.
Ти - частина події.
І відпивши сповна,
Ти не втратив надії.

А навколо бої.
Ти втрачаєш обличчя.
І думки не твої.
За сторіччям сторіччя.

А навколо ввесь світ.
Та тісний він для тебе.
Ти - це вільний політ.
Ти - частина від неба.

А навколо тюрма.
Клітка, тиша, кайдани.
Вже душа - не душа.
І на серці - лиш рани.

А навколо - ти сам.
Ні людей, ні думок.
Тут - актори із драм,
Та не здібні на крок.

А навколо журба.
Ти ж-бо вартий на радість.
А навколо юрба.
І в душі в неї заздрість.

А навколо простори.
Тобі подаровані крила.
Ти - поет. І ніколи
Не впадеш у могилу.

2012

Задзеркалля богиня Богемія
дзвінколунко легкою ходой,
переможеш у любій агонії,
поцілунком Шираз заспокой.

Зачаровано гляну крізь хміль
на пакунок: помітно деталь –
етикетку із словом "fragile!"*,
подарунок мій, чеський кришталь.

* fragile! (фр.) – не кидати!
03.11.2012