Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.

1997

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби
Не знати в новітній державі
Старої,
як вічність,
ганьби!

ти запиши мене у стиль дощу
малою краплею, що ділиться на пазли -
дзвінким стремінням під полу твого плащу,
п*янкою лавою, що черв*яком вилазить

із білих вен смарагдових кісток
старої вишні, вквітчаної в осінь.
пробач мене на тлі твоїх думок.
(чи хтось так часто ще прощення просить?)

***
Лише для того пишуться закони,
Щоб не хиталися од вітру трони,
І вітер потайки минає їх, –
А від безправ’я – гибіють мільйони.

Пародія

Дуб пита старого дуба:
- Мучить думка – чиста згуба,

Ледь від неї не заслаб –
Чом синок у мене граб?

Ти навчав – відколи світ
Був дубовим весь наш рід!

Відповів старий: – Нівроку
Виріс ти на радість оку,

Та, напевно, на біду
Найтвердіший у роду!

Ніч проспав під співи жаб?
Тішся, що не баобаб!


29.06.2012

Питиму менше я зілля хмільне.
Сон дивний снився вчора:
Мов зіштовхнула доля мене
Груди у груди з майором*.

Я розгубивсь. Наче вкопаний став.
Губляться так лиш діти.
– Хочеш чогось, може? – ніжно спитав.
– Хочу. Тебе посадити.

Виструнчивсь весь. Як-не-як – рядовий.
Бути біді чи щастю?
– Нащо садити? – шепчу сам не свій. –
Можеш мене покласти…

Питиму менше? Напевно, що ні!
Ех, наливай по повній.
Хочу, упившись, проснутись у сні,
Де я уже полковник.

29 березня 2012 р.

1.

Адама
щойно
наче з воску
вітер вилив
хоч коники ліпи
таке глевке
нутро
він ще не знає
про своє
ребро
і просить
доліпити крила

2.

де світло тоншає
стає прозорим сон
тендітніший
за перший крок
дитини
де тінь теплішає
'пугу' зникає сов
розлогіше
за шум віків
у днині
що нині
привела думки
на світ
наповнений
і виплаканий
Богом

від сліз Його
бідніє звук
і лід
і потопає
у весні вологій
весло з човна
світлішого
за краплю
втіх
земних
як гріх
і нетривких
як дим
від бурі

3.

де все буремне
не конечно
буре
а карколомне
віроломніше
за те
що присягалося
та обійшлося
що осягалося
та не збулося
у місяць
барвило волосся
там ліпиться
святим святе

не горщики
а галактичні русла
в яких судини
від Святого
Духу гуснуть
там
протікатимуть
і напуватимуть зірок
всесвітні ріки
і мандруватиме
душа
у море дике
не займане ніким
нічим не оповите
де ясність настає
щирішою
світила
де ‘я’ незмінно
є
стовимірне
стокриле

28 Червня, 2012

Лови момент, бо завтра сірі будні
затягнуть зашморг, спинять на льоту.
Впряжуть у справи й помисли марудні,
з блакиті неба – в проливну сльоту.

Купайсь у щиро мовленому слові.
То потім будуть сповідь, каяття…
Лови момент найвищої любові,
впіймай зорю на празнику життя.
2012

***
«Інфляція!» – стрибають радо злидні,
Не в Києві, а у далекім Відні.
А наша криза скривлює вуста:
«Які ж там голоштанники єхидні!»

***
Я, мов юнак, покликаний тобою,
Твоєю зачарований красою,
А хто пристав – той ріки смутку ллє, –
Не може попрощатися з журбою.

У казані ріки
не плавати-купатися,
а юністю пишатися
збираються дівки.

А очі - як вінки.
Чекають, щоб побратися,
усе життя кохатися
нестямно й залюбки.

І гинуть парубки:
нема їм де діватися!
Натомість упиратися
взялись чоловіки:

- Аби ж ви знали ще, дівчата,
які жінки стоять на чатах...


28.06.2012

Я вимріяв тебе...
У сні
Зустрів у лузі, біля річки.
І засвітилось юне личко
В моїй остудженій весні,
Де ти в духмяному вінку
Втішалась святом на Купала,
Мене у поглядах купала,
Надію ніжила тонку...

Таку зліпив із мрій..
І ти -
Як Галатея дивовижна
Цвіла, немов травнева вишня,
Зібралася до мене йти...

Та радість ця: думок кліше -
Тебе ж я вимріяв лише!

28.06.2012

Скажи мені що-небудь, щоб відчути
Душі його промовисте звучання,
Якщо Господь сподобить, осягнути
Тисячолітню сутність існування,
Побачити ту звивисту дорогу,
Якою йде, долаючи пороги,
Підводячи з колін рабів,
Скидаючи господ,
Ще до Трипільської Доби
Зароджений народ.
Він у борні свого тернистого життя
Створив такі дві різні, рідні мови -
"Язык" віддав сусіду для буття,
Собі залишив мову калинову.

©

він сповідався в любові
троянду серця дарував в ночі
коси ніжно цілував
зі сльозою у щімкому слові...
***
зацілував сердечно в тиші
навіки ж пригорнутися прийшов
розкрилила пелюстки таїни
і ружею скривавилась любов
на степовій невижатій межі...
2012р.

***
Рятуй нас, мово, й ти, красо небес,
Щоб дух народний в істині воскрес,
Бо може зруйнувати Україну, –
Цей айсберг, що в мерзенних душах скрес.

на площі Підкови
сонце півколом
небо тарелем
гудуть ярмаркові
ріжуть тополі -
срібні орелі

на Академічну
вийдуть незвично
їхні примари
а кулі лакричні –
дідько як личать
стриженим хмарам

Не за горами вже той час,
коли двохсоті роковини
замайоріють, як Тарас
зійшов на небі України -

щоб заяскріти, як болід,
во славу власного народу
та вкарбувать незгасний слід
в лик світового небозводу.

При тім - хлебнути понад край
самодержавної сваволі
й солдатчини пізнати «рай»,
і буть невольником на волі.

У тій – нелюбій – чужині
йому світили не палати, -
Дніпро у рідній стороні
й «садок вишневий коло хати».

Він так Укра́їну любив,
любив тоді - «во врем’я люте»
і нам – нащадкам – заповів
її любов'ю огорнути.

А ми – «подножки, грязь Москви» -
отак сповняєм заповіти?
Чи позабули вже хто ми:
«яких батьків?» чиї ми діти?!

Він возвеличить нас хотів -
поставив на сторожі Слово.
То хто ж – як покритку – посмів
тебе покривдити, о мово?!

У ненависницькім вогні
горять історії скрижалі…
Не в росіянина, о ні –
в твоїх руках сірник, москалю!

Й підлесно жару додає
своїх манкуртів вовча зграя,
що на історію плює
й чужій державі підвиває.

А Він просив же нас, просив
учитись, думати, читати…
За ким же серцем Він болів
з благанням - свого не цуратись?!

«Якби ви вчились, так як треба…»
Була б Держава в нас своя -
Вкраїнська. Тож хіба без Тебе -
будителя і Кобзаря –

запанувати нам довіку
«на нашій – не своїй землі»
і геть прогнати вражу кліку
отих манкуртів й москалів?!

Тарас указує рукою
на грізний заклик «Заповіту»:
«…І вражою злою кров’ю
волю окропіте»…

02.03.2012

тихий мій синку
мудрий мій ельфе
долю зрихтую – підемо в Дельфи
кину в торбину сонце-хлібину
дідову у’смішку тиху-родинну
кину туди зачароване коло
наших доріг що не зрадять ніколи

підемо вдосвіта берегом моря
стежкою зречення і упокори…

в димом устелений темний оракул
Гера вгорі за горою Геракл

піфіє піфіє де наша Скіфія?
панночко з лаврами де наша Таврія?
де є наш дім?..

синку, ходім…

Як важко нові слова
в мозаїку світу класти,
де сотні, мільйони фраз
мережать щодня ефір,
будують крихкі мости,
твердинно-вагомий настил
на крила тендітних душ,
що прагнуть торкатись зір.

У муках нові рядки,
народжуються із серця,
що знову народять біль
щемлять десь глухим чуттям,
бо рветься у ньому щось,
так гірко-натужно рветься,
і плаче у ньому день
сирітно малим дитям..

2012

Як ніч найшла, а янголи за нею
збивали подушки, змітали зорі,
зганяли кажанів зі спин коней і
зі снів і гілля струшували зворищ.

Нічниці із менадною душею
порозкрилялися ошатно в шторах,
ловили погляди палкі орфеїв –
заблудлих світляків – жагою хворих.

Щось лепетав з плеча спокуси янгол,
нічницю намагався не вколоти,
а та йому накручувала локон.

І розпустився місяць в барвах танго.
Помішані, проґавлені до йоти –
здавались зайвими слова і кроки.

26 Червня, 2012

Душа в душі – струна німа.
Ні-ні – і рветься.
В'язати сил уже нема,
Немає серця.

Але в’яжу й прошу: не рвись.
Вона втікає.
Ну що ж, зустрінемось колись
За виднокраєм.

Всіх не любив так, як одну.
А вже піввіку.
Яке це щастя: не сягну
Століття піку.

Липневий світ, як мій, дрижить,
Від спеки спертий.
І неможливо далі жить,
Й нескоро вмерти.

27 червня 2012 р.

О тихотворення моє, моє німотне,
одначе тягнеться – пітніє ремінь,
куди поскаржитися на ярмо те,
кому сказати, як життя живемо?
Опівніч місячний жовток шукаємо
при сірниках уже, поза знемогами,
руками носимо ту неприкаяність
з крихкого жовтого до паперового.
Та як борзопис цей, густіший патоки,
там не розмазуй ти, та з ким у корені
хоч би на лікоть вирвати, хоч так-таки,
шматок відрізаний, о тихотворення?

_________________________________________________

Текст оригіналу:

Тихотворение мое, мое немое,
однако, тяглое - на страх поводьям,
куда пожалуемся на ярмо и
кому поведаем, как жизнь проводим?
Как поздно заполночь ища глазунию
луны за шторою зажженной спичкою,
вручную стряхиваешь пыль безумия
с осколков желтого оскала в писчую.
Как эту борзопись, что гуще патоки,
там не размазывай, но с кем в колене и
в локте хотя бы преломить, опять-таки,
ломоть отрезанный, тихотворение?

28.06.2012

В журавлиній Журавлівці зажурились журавлі
Журавлиною журливою журбою.
Бо вже скоро журав-линути на інший край землі
Щоб не стрітися з холодною зимою.

І журилась Журавлівка журавлям журливим вслід.
І неначе чули клини журавлині:
«Хот ж вас там, мої журавлики, боронитиме від бід?
Хто ж журитиметься з вами на чужИні?»

І зажурені журливо журавлинії поля
Умивалися небесними сльозами.
І журлива Журавлівка, ніби чула звіддаля:
«Ми вернемось! Тільки Ви чекайте, МАМО!»

Луиза, Магда… сколько вам осталось?
Огромный мир, холодные ветра.
Как надоело крупповскою сталью
захлёбываться нашим тракторам!

Ну, как там вальсы – всё гремят над Веной?
Как доктор Фауст – борется со злом?
А наши парни, тихи и нетленны,
живут спокойно в рамке за стеклом.

Я не скажу тебе и слова злого.
И твой, наверно, не пришёл с войны.
За что он бился, Магда, ради Бога?!
Он не кричит «Хайль Гитлер!» со стены?

Мені набридло гратись у сліпця,
Не помічати фальші та обману,
Плестися слідом, як сліпа вівця
В отарі на чолі із баранами.

Мені обридла лжива тріскотня
Самолюбивих, ситих владоможців,
І мовчазна покірність, мов ягнят,
Нащадків непокірних запорожців.

Мені набридло поглядать на Схід
І прислухатись, як дзвенять куранти,
Набридло те, як реагує світ
На кислу міну нашого гаранта.

Мені набридло зріти на екран
І слухати азаровськеє чтиво
На «украинской мове» — із листа,
Яке звучить принизливо й глузливо.

Мені набридло вірити байкам
Про непорочну чесність слуг народу,
Що, дивлячись ув очі землякам,
В захланності зжеруть людську подобу.

Мені набридла рівність у правах,
Коли лиш правий той, у кого сила,
Коли твої права — лиш на словах,
А правота твоя така безсила...

Я хочу справедливості для всіх:
Хай будуть рівні всі перед законом,
А ще я хочу — на своїй землі
Не гостювати — бути автохтоном!

Червень 2004

Я п’ю з піали вже холодний день –
Дві ложки цукру, скибочка лимону…
А сонце спить на лавці на пероні,
Воно собі експрес вечірній жде…

І знов тихенький черговий ковток –
Смакую день із запахом меліси…
А місяць скоро на вербу залізе.
В експрес нічний я дам йому квиток.

Як жаль, що день залишився на дні,
Хапаю ті останні аромати…
А зорям в піжмурки набридло гратись!..
Експрес… Квиток один… Квиток мені…
5 січня, 2012р.

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

Тиканням протикано зап*ястя
ангела старенького в покуті.
Я люблю, коли навколо - щастя,
бо його могло би і не бути...

коли хтось помилиться несміло -
наші попротягує сюжети.
Пам*ятаєш, нас також болі
на колишній ангелів планеті:

Дивлячись на зорі кольорові,
вгадували в людях свої тіні.
Знаєш, справжнє щастя у любові,
Справжнє щастя - бути як дитина.

Я тільки мовчу - розрізаються вени,
сплавляється лава із свічки навпроти.
І космос сміється зелено-зелено -
як перша молитва у музики ноти

вливається сміхом, зітхається сплавом,
спирається голосом в тепле проміння.
Я тільки мовчу. Та за рідну державу
у мене з каміння ростиме коріння!

***
Великий той поет, кому не ліньки
«Стіхі» пиcати до моєї скриньки,
Хто мріє про мандрівку за Урал, –
І ходить, озираючись, навшпиньки.

І метелики падають з неба, і сині орли…
Серце досвітків сонце доп'є, як чужу медовуху.
Дочитавши ікони облич і дерев, вийде ряст,
білий ряст, той, котрий вже нікому не піде на руки.

І метелики падають з неба, і сині орли…
А такі, як-от ми, не згорять у зіницях ілотів.
Підставляючи крила журбі, налітаймо на ніж…
Хоч убий, хоч би по рукоять устроми! – патріоти.

І метелики падають з неба, і сині орли…
І такі, як-от ми. Й не такі. Недалекі. Нетлінні.
Білий ряст пам’ятає, для чого й куди ми дійшли…
Ліс йому налягає на плечі, холодний, мов іній.

І метелики падають з неба, і сині орли…
Наше, спільне заюшене серце то вічне, то раннє.
І нехай! Тільки знати б - упасти ще є звідкіля…
Бо тримається небо за ряст. Білий ряст у тумані.

2012

Пусть кусается луна,
своим далеким светом,
и пугаен пусть она,
Но люблю я яд рассвета,
я люблю росу травы ,
солнца свет люблю я желтый,
И малиновые кусты,
Люблю я ветер встречный,
теплый...
Люблю серень,
цвет каштана снежно белый,
Но отрекаюсь от всего....
Любя тебя твой облик милый,
Навек я стану твоим пленым.

Ты совестью моею,
превратилась в бумеранг,
как: солнце, звезды , море,
как песня на губах.
Как ласточка летаешь,
мыслью в небе ,но в делах.
Хитро солнце ухмыляясь,
тебе покажет белый флаг.
Ярче солнца ты сияешь.
Глубже моря мыслишь ты.
А на темно-синем небе,
не хватает одной звезды.

Гордо ветер подымает
330 темных волн.
Тихо музыка играет ,
но не слышно в песне слов.
Это листья пою альтом ,
этот пенный звук, прибой.
Отражаясь водной гладью
свет медведицы большой,
Льдом на дне он в миг растает ,
и смешается с песком,
и на береге оставит
звезд следы и звук альтов.

С тобой всегда в тот час когда,
Когда одна…
Когда больна…
Когда в глазах твоих тоска,
Печаль и грусть,
С тобой всегда, за руку держит.
Всегда с тобой, глуп и нежен
Незваный друг…
Всегда в лицо вам ветер свежий,
Морская пена камни режет.
И бьет в глаза вам красный свет
На фоне солнца искажено
Двух дельфинов силуэт,
Стрелой амура пораженных,
Танцуют танго на пике…
Поют не птицы а кларнеты
И небо звездное уже
Уже забылись силуэты,
Нет, силуэты уже не те…
Дельфины спят, ушли под воду
Ушли под воду и видят сны
Им снится пылкий жар кометы
Снится легкий ритм весны!
С надеждой спят что ночь пройдет
И закружат в воздухе хвосты
И они вдвоем опять …
На фоне солнца искаженно
Стрелой амура пораженные
Затанцуют на пике для вас…
Страстный танго,тихий вальс…

У НІКУДИ
Ми, напевно, приречені йти в нікуди
Під вагою своїх помилок.
На скрижалях історії наші сліди
Не один відпечатав виток.
Нас спіраллю закручує знову життя,
Затискає виток за витком,
А п'янкий після смак бувших славних звитяг
Залишається маревним сном.
Доля нам дарувала свободу не раз -
Продавали за марні слова
І спроможні були лише крикнути: «Пас»,
Зневажаючи власні права.
Від своїх же кайданів, згинаючись ниць,
Нарікаємо ми без кінця,
Як євреї в Синайській пустелі колись,
Нарікали на Бога-Отця.
І за це ми, напевно, несемо свій хрест,
І за це нам іти в нікуди,

На скрижалях історії тисячних верств,
Залишаючи наші сліди.

на сонячнім стовпі росте зелений сад
а поруч пролягла покручена дорога
спираючись на ціп іде старий Синдбад
іде собі та йде і більше там нікого

із саду ллється сон кульбабовим вином
обпалює сліди замовчуючи простір
безлюддя у душі відкриє перший том
новенький і зручний який писати просто

дозволити устам надпити з джерела
вітрилами навспак вертатися додому
блукати щільником як втомлена бджола
спинитися нараз перед останнім томом

із тисячами див спокус гріхів та вад
цей том весь вік земний паде в зіницю Бога
лишаючи печаль що курить самосад
пахучим тютюном наповнюючи спогад

Не виманюй коштовних оздоб,
А вимолюй кредит на проїзд.
Починається новий потоп –
Це, кохана, тобі не круїз.

Буде тісно в каюті моїй.
І сусіди – ще той контингент.
На Землі, невимовно брудній,
Чистота – нереальний момент.

Сунуть хмари. Стою і палю.
Дим гіркий і думки – не сироп.
Знову бачив я постать твою
Між матроських закаляних роб.

Збудувати б свого корабля
І під дощ підставляти лице.
Ти, кохана, звичайна джаляб,
Ще й постійно підкреслюєш це.
2 лютого, 2011 р.

Блакитний янгол брудних свічад
І з ялівцевим смаком у роті.
Був іммігрантом з країни Чад,
Служив зі мною – в сусідній роті.

В нічному місті кипіла злість,
На всіх ліхтарнях висіли трупи.
І він нікому не розповість,
Чиї по смерті тривожив губи.

Роки лягають – тягар тяжкий.
Собачі очі, права пташині.
Він відбирає в бомжів пляшки
І за цигарку танцює шиммі.
30 січня, 2011 р.

Ой, не треба нам «війни»!
Хто сказав про це? А ти!
Мабуть, дуже вже хороший,
І тобі не треба гроші,
То ж втішаєш не себе.
Ач, велике, мать, цабе!
Ой не треба нам «грози»?
А в народу ти спросив,
Що вже хоче автоматів,
Щоб стріляти по пихатій
Пиці дяді з того Дому,
Бо не бачить він ні в чому
Відповіді на питання:
Як це можна на зарплаті
Жить в триповерховій хаті,
Їздити на мерседесі,
Відпочинок не в Одесі,
А в Парижі, і не гірше,
Чи то гривні в нього інші,
Чи то зовсім ішний курс,
Тільки ссяк уже ресурс
У народу до пихатих,
Що сховались в Диво Хаті,
То ж у нього не проси,
Тільки б не було грози.

- Ееее, мені би легеньке чтиво якесь... на літо…
- Ну то візьміть «Лоліту!»
- Тобто?....
(пауза суто за Фрейдом, зам'явся увесь, бідака, витирає хустинку об мокру лисину).
- Он, на третій поличці праворуч! Беріть її!!!
(ухопив, ніби вкрав, пальці дрижали під пильним рентгеном бібліотекарки – жіночки десь за сорок: «І цей туди ж….».
Тидиш!
Літнє сонце без промаху б'є у тім'я, море ласкавить тіло, вірніше – тіла – всіхні, без упереджень за статтю та віком, із чорних вікон, ніби із пащ драконових, дише спека... яка далека любов у білих панчішках, зі жменею ластовиння, із ластівками у груденятах - таких дитячих, таких допитливих...
...книгу ховає під коцик, як йде купатися...від поглядів геть нескромних...виходить із моря мокрий, голосно пирхає, довго відхекується, потім лягає на бік. Дивний_огрядний_наївний_під шістдесят_чоловік. Вона – себто, книга, «Лоліта» тобто, лежить під ним, він відчуває ребром її гостре тіло, простелене, ніби п»янка солома...а десь удома собака-дружина-діти-оті, що квіти-наші, і життя того лишилося – ніби вина у чаші, лише на денці...дзенькає ровер торговки: «Самая сладкає кукуруза!»... качан бубнявіє і росте...от-от устане... чайки у білих панчішках плетуть канкани... на лежаку поряд регоче Лоліта, цмудлячи крізь соломинку солодке мохіто-літо: «Няяяяв!»

пам'яті маленького Нікітки


Світанок віку десь напровесні.
Земля спинила свій щоденний оберт.
Спливає час в годиннику на дні
і сонце не закотиться за обрій.

Вони - щасливі й вічно молоді.
Їм вічно - тридцять три. Вони - прекрасні.
Любов, що зігрівала при житті,
між ними й тут - осяює, не гасне.

Стрункий юнак із поглядом ясним
цілує руки матері своїй.
Ні болю, ні печалі перед ним.
І щось святе є в зустрічі оцій.




22 червня 2012 р.

Посеред юних сосен, в межиліссі,
де тіло прагне сонця й прохолоди,
в передчутті п’янкої насолоди
тремтиш, але нічого не боїшся.
…Ніяковіло й змінювалось небо,
десь ген далеко пробивався грім.
Це дивне дійство справжніх пантомім,
де мова – зайва й думати не треба.
Сплелись в екстазмі* і тіла, і душі,
до одуру, до самозабуття.
Під краплями дощу, неначе душу,
купався гріх в зачатті каяття.
2012




*Екстазм – авт. – поєднання екстазу з оргазмом, "два в одному" (не вважати одруківкою).

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

Якби ж я знала, що любов така!
Гірка. Солодка. Як гроза – раптова,
вишмигує з грімницею в руках.
П'янить й страшить, немов погрози грому.

Якби ж я знала, що для щастя мить –
це вічність ціла. В ній згорю й воскресну.
Раніше обняла б тебе крильми,
як птаха обійма блакить небесну.

Якби ж я знала, де тебе шукать!!!
В яких світах, серед яких мелодій.
І що найбільша серцю благодать
це падати в твоїх очей безодню.

Якби ж я знала й ти раніше знав,
що всупереч всьому зоря щаслива
сяйне для нас, і в променях заграв
любов хлюпне, немов травнева злива.

III-VI.2012

Знайди мене, як пурпурове вітрильце рятунку,
прицілься у серце безпечне - стрімким поцілунком.

Лазурну, нестримну, прозору, легку, наче хвиля,
ти більше, мабуть, не зустрінеш таку, мій милий!

Всі доступу коди відкрий, волелюбний мій хакер,
ти аквамрійливим побудь, як у гавані – якір.

Ми різні, а ти не такий, як говорять. Ти – справжній.
Монетку у море закинь – повертатися завжди.

Розплутуєш сумніви, кожен мій сум у хвилястім волоссі.
…Як, Львове, поїдеш, записку знайди «Твоя Феодосія».


(06.2012)

Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
риси лиць, далебі, чи яка мана
користає непам’ять мою, утім, ні
ваш, ані вічний друг вас вітає зі одного
зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
я любив тебе більше, ніж бо янголів чи кого,
і німую тепер чимдалі від тебе, чим ураз обох їх;
за опівніч, у сонній долині, пластом, на дні,
в сум’ятті з простинею імли, зіставнім
глибині заметів до клям у ній –
ані слів, ані пари зі уст, принаймні –
ревма збивши подушку даремним "ти",
за морями, котрим ні кінця, ні краю,
твоїм рисам утілитись з темноти
обезумілим дзеркалом потураю.

1975 - 1976

***
Німа свобода слова... Це – мовчання.
Тому вона приречена зарання.
Не можу бути лицарем її,
Жаліючись на вічне безталання.