влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа
і дрімає у втому сповитий
розімлілий від літепла світ

приміряють маршрут журавлі
в небосині що літом зігріта
влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа

а одвічний хмаринок політ
виплітає незмінну орбіту
і лишає затінений слід
на пастелі достиглого жита

влігся серпень, мов зморений кіт…

06.08.2012

Як тільки кине ніч зірки на «Воза»
І новий серп нагострить, аж блистить,
Сором’язлива стулиться мімоза,
Спустивши віття, задріма на мить-
Тоді посуне нічка в мою хату,
Сяде за кужіль горя напряде,
Мені дарує цю журбу зім’яту,
І разом з сумом пісню заведе.


Сумна ця пісня , зношене убрання ,
У чорній свиті, через плече-мішок,
Заховані веселі привітання,
Зразу береться до моїх думок.
Краде мій скарб- мережані надії,
Які зв’язала туго у вінок,
На плечі кине й мов нічна повія
В темряві зникне, наповнивши мішок.

Вдивляюся у ніч немов пустельник,
Болить душа, лиш сиплеться пісок.
Рахує час мій сонячний годиник-
Чи ж буде день? Чи принесе вінок?

Білий світанку дотик,
зірка на небі тане.
Я не спитаю, хто ти -
перша моя, остання…
Станься в мені на подих.
Видихом. Перевтілься.
Ночі зітри на порох.
Всійся душею в тільце.
Перелічи погенно
все у мені та в ньому,
щоби зачався геній
в медові та утомі.

...усі зусилля запобігти приходу осені-марні й безсилі
нас ламатиме час безслівв'я повний абсурду
це неначе прихід застуди - тривка ломота у тілі
і важке дихання від того
що легені життя переповнились пилом та брудом...

тиша різко багатіє словами і від того нікому не легше
закриваючи очі руками я беру в борг твої сни
кожен з яких наче безголовий вершник
мандрує шляхами моєї втоми і ти
так бездоганно і впевнено віриш у спокій...

немає нічого такого чого б не пізнало серце
тішся із часу в який маєш можливість дихати...
коли море людського холоду висихає і терпне
коли пророщим зерном залягає у землю відповідь
на усі твої земні запитання
прийде час і ти їх постинаєш серпом...
а поки не пручайся... це період розуміння шляху
який обрав ти і ніхто тебе не судитиме
по дорозі із кожного джерела набери води
у флягу
і пам'ятай що де б тобі не випало жити
ти залишаєшся відстанню у чиїхось
снах...

2012 p.

Забудуться і погляди, й слова...
Притихнуть розтривожені флояри
І вітер, що до зір не доліта,
Щоразу зачіпаючись за хмари...

Зітруться ті відлуння стоголось,
Котрі торкали передзвоном серце...
Не Ви, як жаль, та, певно, інший хтось
Музи́кою на завтра зодягне́ться

І нотами засіє ці поля,
Що зачекались радості звучання,
Коли за Вами в чашу забуття
Налиє сонця щирого світання...
(6.08.12)

Приходить він з отих старих дерев,
Де Куст кричить і згукує дівчата...
Де мати досі рушники пере
Й до лісу ходить солі позичати.

Він устає із позабутих мов –
Отой юнак, убитий на узліссі...
Він відтирає із сорочки кров
Й комусь майструє вільхову колиску.

Він потім теж, як інші, піде в дим,
Де чорна пагіль мучиться і світить –
Бо то за ним, бо то за ним одним
Пливуть і досі всі хліби на світі...

 слушай...

- 1 -
я мог бы спорить о таинстве Души
с достоинством самозабвения…
ах если бы…
если бы
не грешил
против Нее -
мировозрением…

- 2 -

был ведь удачлив
немыслемо Он...
все
чин-чинарем…
все по совести
" ах если бы…
если бы…"
быть звонарем -
взлетел бы Он птицей над пропастью!
- 3 -
да совет…
да любовь Вам,
Отечество!…
сто веков вы стращаете "западом"
я устал
в глубине
одиночества
утомленный и злой
вашей
заводью…
2012.

Збивала ніжками я вранішню росу.
Всміхалась сонечку, промінчиком обнявшись.
І возвишалось серце гордо за красу,
і мирність неба, - щоб в колисці тихо спати.

Моє дитинство - запах меду й молока!
Едемський сад в селі з черешнями навпроти!
І десь у небі дикий голуб з висока
мені нагадує про безтурботний "дотик"...

Мого дитинства за плечима тільки шлейфик:
я посміхаюсь людям, хоч вони і злі!
А часом... Часом хочу знов відкрити двері
туди, де знали все про щастя ми малі...

+ + +

Принцеса носить
помаранчеві кліпси
і темний мішок,
в якому тримає свої скарби.
Іноді розповідає:

- Це косметика, яку мені
купив тато. Це сигарети,
які я беру в старшої сестри.
Це срібло, що лишилось
від мами, вона носила його,
доки не померла.
- А це, - питаю, - хто це на фото?
- Мої подружки, - відповідає, -
вони ненавидять мене за моє
золоте волосся і чорну білизну,
якої немає в жодної з них.
Мої приятелі, вони ладні
розірвати мене на шматки
за всю ту літню вологу,
що нагрівається в моєму
серці.

В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені,
озвучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати
злість і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над тобою, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.

О,як мені
достукатись до Вас,
Язичнице,
коли тривожно в гОрах,
коли у зворах темних
раз у раз
туман
утаємничує узори,
стираючи на порох
слів запас?

Скажіть,
як дотягнутися до Вас?

Заблаговістилося!...
Слава прокотилася
Силою зарвійною
Понад Україною.
Нам судилось вижити
У сорочці вишитій.
Вічне жито сіяти
І про щастя мріяти
У коханні ніжитись
І дитятком тішитись.
Нам добра бажалося
А воно не склалося!
Ми були розчавлені,
Під ярмо поставлені,
Вік служили "братові",
Як підручний катові.
Ручкані з ганьбою,
Зраджені собою.
Нам таки навіялось,
Та не те, що мріялось...
Лякані сибірами -
В справедливість вірили!
Мічені гулагами -
Зеківськими благами.
Соловками-зонами,
Вовчими законами.
Супом-баландою,
Лихом та бідою.
Перевиті тугою,
Страхані наругою.
Працею замучені,
З нуждою заручені.
Долею обдурені
Ті, що розкуркулені.
Владою зацьковані -
Сколективізовані.
Там, під магаданами,
Біломорканалами,
Тундрами, уралами
Масово вмирали ми.
Гнані і принижені,
Під "нульовку" стрижені,
Гноблені, гвалтовані,
Гратами гартовані.
Страчені - повішені,
Кулею потішені.
Голодом заморені -
Духом невпокорені!
Смертю закатовані -
Реабілітовані...
Баченим-небачено
Українства втрачено.
Чи ж над краєм-прірвою
В себе ми повіримо?

2006р.

Світла музика. Дотик щоки
ледь бархатистої – так випадково,
бережна ніжність твоєї руки
і несказанне…
Ні слова, ні слова!!!



1990







Белый танец

...Музыка, прикосновенье щеки
чуть бархатистой, нечаянно словно...
Нежность твоей загорелой руки
и несказанное... Тише, ни слова...

2012

Розвішує закошланий хітон
У вікна снігопад утомлений.
І раптом!… -
Dалекий бархатистий баритон
І переливи тембру неповторного.

Крізь вічності, безпам`ятства сувій
В мою печаль і радість не відторгнену
Безтямні очі снігових завій
І переливи тембру неповторного.

Незмінний стиль - крізь білі ці світи
Крилом змахнувши, спогад непритомніє…
Немає стін, лиш біла заметіль
І переливи тембру неповторного.

1993



Авторський переклад:


Телефонный звонок

Снег за окном развесил свой хитон,
Усталостью пропитанный незримою, -
И вдруг!.. –
Далекий бархатистый баритон,
И тембра перелив неповторимого.

Сквозь вечность и беспамятства виток
В мою печаль судьбой необозримою –
Глаза метелей, смеха лепесток,
И тембра перелив неповторимого.

Все тот же стиль, мечты, порывы – те,
Сознанье бьет крылом непокоримое,
Нет больше стен, лишь белая метель,
И тембра перелив неповторимого.

2012

Гойдає вітер зламані ворота,
Запалась призьба, підвиває пес,
За вікнами сховалася гризота,
Немає діда, пошкульгав до небес.

Той вічний сон, твердий, непросипущий,
Забрав у нього все, що так любив,
В останнє пожував свій хліб насущний,
В минуле глянув- скільки доріг сходив...

Став на стежину, це уже остання,
Із неї вже , немає вороття.
Чи хтось за дідом плаче на прощання?
Десь скиглить пес, оце і все чуття.

Не залишай мене, Ангеле мій!
Не покидай наодинці із ніччю.
Страшно, самотньо іти по узбіччю.
Не осуди мене, а зрозумій.

У лабіринті колючих думок
Я навмання йду, неначе крізь терни.
Правди наосліп вишукую зерна,
Спрагло шукаю надії ковток.

А під ногами уламочки мрій,
Тих, що розбились у дивному злеті.
Чуєш! Он півні співають вже треті...
Не залишай мене, Ангеле мій!

Ти близько так і так далеко,
сьогодні гріх наш визрів весь,
була узята тихо Мекка
під блиск очей, під гук сердець.

Липневим шалом у заграві,
буйним колоссям ваготи
дозріла повінь, пахли трави
і вже не Ви, лиш ми, лиш ти.

В душі сум’яття, тихо встану,
піду до сонця навпрошки,
із ночі рук твоїх осанну
візьму на спомин, на віки.

Троянди запах у постелі
п’янкий залишу, амулет,
простИрадл оксамити теплі
ще берегтимуть силует.

Пройдуть роки, а може вічність,
в туманах мрій спливе зоря –
пізнаєш в ній тоді наш відчай
кохання і…
чекатиму там я.

чому так важко і гірко на душі
і ломить, не зважаючи на рани?!..
самотньо так… пустеля… перший вірш -
розходимось, зпустошені, під ранок...

(життя прожити - не поле перейти)…
ще не один спіткнеться з лиха в соти
у кільканадцять, зранку, "проковтни"...
і в соте - "моя матінка не проти"…

гризуть ще й досі: і " неуч", і " приймак"
а як же та, циганки - колискова?…
прощаю всіх... самотності, відтак,
я виліплю серветку із підкови…

2012.

ПРО КРОЛИКА ПЕТРИКА

Кролик Петрик любить квіти.
Любить в затишку сидіти.
Любить ліс і любить річку.
Любить день і любить нічку.
Любить їздити до міста.
А найбільше любить їсти...

УРОДИНИ

У кролика, у Петрика, сьогодні день народження,
Тому він заслуговує дбайливого обходження.
З кролинкою-сестринкою гостей поважних скликали,
Бо так належно Петрикам, коли стають великими.
Отож кролинка бігає між кухнею й коміркою
Із відрами і мискою, із чавунцем та міркою.
Як гості повсідалися, морквинами захруськали,
Кролинці задрімалося над пирогом капустяним.
Маленька натомилася - вона для брата Петрика
Вночі, як жаби кумкали, зв'язати встигла светрика...


КВАНЦЕРТ

На тихім озерці, де ряски рясні,
Жабині народні лунають пісні.
У хорі зеленому кожен хорист
Ква-ква-ліфікацію має і хист.
Тому і співають усяк на свій лад –
Звучить одночасно стонадцять балад...
Про жабку-царівну, Жабона-царя,
Про славного Жабмена-богатиря;
Про Жабине літо, що змінить весну,
І, звісно, про ту ж таки ряску рясну.
Про Бузька ж завжди, щоб не вийшло біди,
Співають, у рота набравши води...




ТРИВОГА

В очереті їжачок
Ловить рибку на гачок.
Сом, ковтнувши власні вуса,
В мул убгався і – мовчок.
Пічкурі і окунці
Подались на манівці.
Щука хвіст собі кусає:
– Ух, мені рибалки ці...
Каже пліточці карась:
– Їжакам у воду – зась!
Ти його, мала, не бійся,
Та з-під ряски не вилазь...
Із криївки жаба – глип:
– Дивний цей колючий тип!
Як він досі не второпав,
Що немає вдома риб?


МУХЗИЧНИЙ ВІРШИК

В розщепленій колоді
Живе павук Мефодій,
Що випавучив арфу
Із павутин-мелодій.
На ній Мефодій тренька –
Струна його тоненька
Усяку юну муху
Пройма аж до серденька.
У лісовім народі
Павуча арфа в моді.
Сезон іще триває –
Не знехтуй при нагоді.
Прочисть гарненько вуха,
Умощуйся і слухай, –
Лиш перед тим упевнись,
Що зовсім ти – не муха...

Про що твоя поема у цю мить,
коли моя без тебе - про осінню
негоду серед літа знов сурмить?

Коли приходять спогади, мов тіні,
з'явились, зникли... Мотлох - для століть.
Про що твоя поема у цю мить?

О чім прикрита книга знов мовчить?
Що за вікном у тебе, що на серці?
Ох, знати би... Чи сірість, чи блакить?

І що із того, що усе минеться?
Коли ось зараз - рветься і болить...
Не разом ми у цю холодну мить...

(2012 р.)

Шелестить у долонях вітрів післязавтрашня осінь.
Не питаючись, листя зривається геть...
Вицвітає троянда, а в тім пелюстки-сиві коси
облітають, лишаючи цукор і мед.*

Хмари-хвилі пливуть - емігранти Європи чи Азії.
Першовитоком - пахне осіннім дощем.
І без сліз, але зорі вечірні уперше заплакали!
Вдарить блискавка, грім осріблілим мечем...

А на ранок роса затамовує нишком свій подих.
На м'якенький спориш пада стигла душа*
То хотілося літу спекотному трішки свободи,
а до осені - місяць, ще ціле життя!

дівчино з аватари, ти така романтична!
якось не вірю...
може, веселка в небі, раптом і д`яволиця…
ти чи не ти з портрету дивишся, білолиця?
хочу повірити...
якось раптово зАйдеш, скажеш – «твоя аватара» -
два джерела наснаги в річці зіллються зваби…
а потім...
звичні життєві будні, тихі розмови. навіть
через далекість нету дружнє плече підставиш.


2012

хлопче із соцмережі, ти лише мрія, а мрії горять,
не віриш?
ти бачив веселку в небі?
два джерела, інь і янь, і полум'я поміж ними -
чиїсь бігові доріжки,
яскраві і трохи розмиті,
зникомі і громовідвідні,
отак як у казці - гори, гори ясно,
а потім...
а потім настануть будні -
ну ти ж з аватарки плече не підставиш?...

Не розкраяно ще, не розкришено
свіжоспечених щастя хлібин.
Я такими дурманений тишами -
всім облудам - і ворог, і син.
Не повірив, що ніжні і досі ми,
в кольорах - янголята тепла,
що для нас боговицею Осеня
перекинулась раптом зола.

2012р

ген поміж горобчиків ляси…
вчорашній дощ вертається у хмари
вітер по обличчю серпнем ляска…
і буслик ген.. чомусь один.. без пари

а з поля молоком обіднім…
там метрика своя, бджолина паства…
молодшає людина літня...
там ноги ще волочать чергу "пасти"…

легшає знайоме ля-бемоль...
столичні "вояжери" .. мо прибульці ?!
зваяли бюст: профі - алкоголь!…
піду до них, поспівчуваю, буцім…

2012.

Літо - перед очима.
І літа - за плечима.
Тисне спека на скроні,
лиш холодні - долоні.

Осінь вже у дорозі,
наче баба на возі.
Можна скинути все ще,
хай коню стане легше.

Можна просто змиритись
і терпінню навчитись.
І на непоправиме
глянуть літа очима.

2012

Бігли по небу коні,
білі мов сніг, прудкі.
А у земнім загоні -
чорні, немов гріхи.

Бігли по небу хмари,
впала на землю тінь.
Дощ, що гуляв без пари,
не залишав слідів.

04.08.2012

Останнім подихом озветься скоро серпень.
Сузір'я падатимуть, народившись знов.
До берегів квітучих небо не поверне
(під осінь часто гра у схованки любов)...

Барвистим снігом калачі і чорнобривці
лягають жити. Ні, не спати! Навпаки!
Густою попассю на небі ходять вівці,
немов слова, що не вміщаються в рядки.

Здавалось, ніби паралельно все у світі.
Натомість сльози й дощ - то в відчаї душа.
Я мов заплутуюсь в мінливості щомиті -
і цьому серпню я й нерідна, й не чужа...

Лесик, сповнений образ,
Ходить, наче дикобраз.
Годі, братику, не хнич.
Ходи краще, як павич.




2012

...усе що знаю - знаю вперше
усе що забуваю - забуваю всоте...
колише листя тихий шепіт неба
та дихання Саваота...
що може буть сильніше терпкого бажання зазнати правди
пташиних польотів та глибини серця землі
ця спрага залишитись поруч назавжди
виїдає душу...серця занадто холодні й сліпі
і заборони кетягами стиглими схилившись
тихо шепчуть запізніле "ні..."
так багато імен які давно залишились позаду
найблакитніше небо тугою пестить чоло
я приймаю його за відраду
бо...
занадто багато того чого серце прийняти не може
занадто холодна вода що втрапляє в гарячу кров
і все більше на шляху простих подорожніх
яких хочеш побачити знов...

2012 р.

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки тремтять:
- до краси не торкатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
І портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

Дзвонить якось рідна бабця до малої Наді:
-Завтра в гості я приїду. Чи будете раді?
Де батьки? Чого сама ти? Що у вас нового?
Що тобі привезти,внучко, доброго, смачного?
- Тато, звісно. на роботі. Мама в перукарні.
Треба їй чомусь на завтра зачіску шикарну.
Нині була в нас сусідка. Щось шептались трохи.
Чула я, що мама тату нині зробить роги.
Бабця зойкнула у трубці, тільки це лиш вчула:
-Так і знала. Щось не так. І серцем аж відчула.
Бабця тут же дзвонить сину.( Тож серйозні речі.)
Той миттєво ноги в руки. Аж язик на плечах.
Сіпнув двері. Різко в хату.Гаркнув із порога:
-Як могла? Невже це правда? Міряй, Міську, роги?
В жінки враз на лоба очі. Що то за халепа?
Чи від криків, чи від нервів стерпла аж щелепа.
Сіла враз вона на стільчик, кліпає очима.
Навіть близько не второпа, в чім ото причина.
Тут мала ревіти стала. Хоч тікай із хати.
Мусів Міша все, як є, детально розказати.
Жінка слухає й регоче. Що й сказать не знає:
- В тебе точно, чоловіче, розуму немає.
Потім глянула на доню:- Ох і язиката!
Надурила бабцю Ганю. Бабця, звісно, тата.
Скільки криків, скільки нервів. Ну ви і вар'яти.
Міг, Михасю, подзвонити й просто запитати.
Роги, певно, ще зарано. Почекаєш трішки.
Замість рогів я готую макарони- ріжки.

Хоч знаю добре - не Монро
(не поп-, не телезірка),
жену розпуку: згинь, маро!
І не зітхаю гірко.

Не нарікаю на життя
і не дивлюсь похмуро.
Дарма, - не той овал лиця,
не ті - фасон, фігура.

Нехай гартують організм
проблеми і турботи.
...Старий надійний механізм
вмикаю щосуботи.

Двигун "Ракети" - "дах зрива",
дрижить од сопел хата.
І мов од струму "ожива"
довкола ніг халатик.

То прилипає до колін,
то знов тріпоче стягом.
Ну, чим, скажіть, не Мерилін?
Лише... з порохотягом.

У хаті духота, хоч навстіж - вікна й двері,
і короп фосфорить на неба мілині…
Достигнув горизонт, мов помідорчик чері,
а серпень – у галоп – на сонному коні…

Ми ляжемо без сну на тихому подвір’ї,
і риба з мілини в обійми нам пірне,
й потішить, мов дитя, це зоряне довір’я,
це поночів’я вдвох - від спеки аж масне…

Уже не абсолют – перед світанком тиша:
десь півень сірником «ку-ку-рі-ку!» черкнув,
і потяг приміський прошурхотів, мов миша,
прокинувся клаксон після жаркого сну…

А ми вплели свої, ледь чутні, звуків ниті –
в серпневий беззакон, де осінь – на кону…
Чатує коропчук, запечений в блакиті,
на спокій споришу й асфальтову стерню…

4.08. 2012.

Що ми знаємо про матінку Європу? –
здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,
хіба що декілька малих естампів
родом з мутної минувшини.
Загадкова десь лежить Прибалтика
із загадковими своїми прибалтійцями,
естами, литовцями, латвійцями,
понад казковими дахами ранками,
з північно-західною свіжістю…
Загадкова десь під Сонцем Каталонія,
червоно-жовта всміхнена феєрія,
сама земля де квітне, наче музика,
і над трибунами історії «оле» із вуст поетів
ллється…
А ще десь фіорди, бородаті піною,
задумливо вдивляються у Північ,
і хтось там точно пам’ятає Асґард,
переживаючи сто перший Раґнарек.

Скільки б костей не всіяло поля твої,
каміння скільки б величезного до неба не стирчало
вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,
а все ж земля твоя і досі щедра, як і
тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.
А значить, пам’ятають ще ліси священні кола
і камені в собі тримають досі ще надію…

* * *
Цю рану вже ніколи не зцілити;
І це не смерті підступи жахні –
Її кохання завдало мені,
Дотла згорівши; не зазеленіти
Вже пустирищу: ні трава, ні квіти
Тут не зійдуть, хоч сію навесні,
А небо щедро ллє дощі рясні –
Такі безплідні болю моноліти.
Що квітень буде вітряним незвично,
Й що серпень занегодиться дощем, –
Стерплю; й що нам – сприйму філософічно –
Як ляжем в землю, стане тлін плащем;
Але як мрія згине – вже довічно
Нести у грудях цей пекучий щем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Here is a wound that never will heal, I know
Being wrought not of a dearness and a death
But of a love turned ashes and the breath
Gone out of beauty; never again will grow
The grass on that scarred acre, though I sow
Young seed there yearly and the sky bequeath
Its friendly weathers down, far underneath
Shall be such bitterness of an old woe.
That April should be shattered by a gust,
That August should be leveled by a rain,
I can endure, and that the lifted dust
Of man should settle to the earth again;
But that a dream can die, will be a thrust
Between my ribs forever of hot pain.

* * *
Що ж, я пішла від тебе – й геть жалі;
Це – вибір мій, хай рана й незагойна;
Й що б не казав ти – навіть королі
Не часто йдуть на плаху так достойно.
Вночі в сльозах топила відчай свій,
Та день сушив їх; і я вдячна долі,
Що жити, хай і в клітці золотій,
Вже не бажаю пташкою в неволі.
Схитруй чи менш люби – й ще на одне
Із літ тебе я втратила б пізніше;
Та чи ціна та звабила б мене,
Й те літо – чи було б тим, що раніше?
Й коли здолаю відчаю межу –
Про тебе й слова злого не скажу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Well, I have lost you; and I lost you fairly;
In my own way, and with my full consent.
Say what you will, kings in a tumbrel rarely
Went to their deaths more proud than this one went.
Some nights of apprehension and hot weeping
I will confess; but that's permitted me;
Day dried my eyes; I was not one for keeping
Rubbed in a cage a wing that would be free.
If I had loved you less or played you slyly
I might have held you for a summer more,
But at the cost of words I value highly,
And no such summer as the one before.
Should I outlive this anguish — and men do —
I shall have only good to say of you.

Притулилась, як аркуш до столу,
так знічев`я мудрує неволю,
серед степу вишукує стіни,
чи забула про замок руїнний…

Притулилась медовими скронями,
аж до серця торкнулась долонями,
серед буднів відшукує чари,
чи забула сліди яничара…

Притулилась, як небо до поля,
не байдужа до цвіту і волі,
вона мріє про стіни фортеці,
за якими оновиться серце…

2012

Лист червоний посеред літа
Вже сумує тривожно – нІде
Порятунку шукати нині -
І в печалі своїй німіє,
Утрачає слово і мову,
Не від фарб таких незнайомих:
У хворобі тремтливої долі
Він вмирає дико поволі…

05.08.212.

(Пам'яті батька. 05.08.2012р. - дев'ять днів по смерті)

Пригадалось дитинство: коли мій веселий татусь
Щéпи в двір наш приніс, навмання з них узявши котрусь,-
Помістив її в ямку й присипав пухким чорноземом.
"То - папíрка*, - сказав. - Вродить нам вона яблук смачних,
Буде сік, а до осені зможемо разом із них
Сушенí** насушити. На зиму врожай збережемо."

Як же рясно цвіла та папíрка цієї весни,
І птахи щебетали так дзвінко пісень голосних,
Сонцесяйна коли до небес запліталася стрічка!
Ох, і яблук було! Гілля гнулося дугами. Лиш
Не торкалося ледве стежини, де вився спориш...
У ту пору спекотно-суху згасла батькова свічка...

...Тихо він відійшов, залишивши земні свої справи...
Усю ніч з глухим стогоном падали яблука в трави...

*Папíрка – сорт літніх яблук.
**СушенЯ – висушені на сонці скибочки яблук.
(Подільська говірка)




01.08.2012р.

Гукає осінь жовту перезву
І вчить думки у вирій відлітати,
Збиває з кленів зачіски кудлаті
І топче закаблуками траву;
То вдарить, то спішить зацілувати,
То кине з неба грім, як булаву.

Життя осіннє – не осінній бал.
Митець завмре на мокрому балконі…
Життя – галопом, наче дикі коні,
Розвітрено летить на перевал;
Щоб не почути траурних симфоній,
Воно шукає виходу в Астрал.

Течуть по ринвах, піняться слова,
Зринають й захлинаються сюжети…
А той, з балкону, кинувши літгетто,
Мов заполоччю, Слово вишива
І, спалюючи яв і сигарету,
Бринить, неначе скіфська тятива.

Не поміча він білих янголят,
Які обсіли дерево осіннє
І пензликами малювали іній…
Отак черемха юну благодать
Перед останнім заморозком кине
На ще весінній, та вже сивий сад.

Мастак і смерть голубкою назвав
І, не зморгнувши живописним оком,
Він перезву осінню, мов окропом,
Ошпарив восьмирядністю октав,
Створивши зміст…Бо знав, перед потопом
Лиш напрокат життя у Бога взяв.

2012

Усе на світі плід живий дає:
Рослина і звіря, земля і житній колос.
Тому і безкінечне все це є,
Що чує Бога невмирущий голос.

Всі сили, що рослинка набере,
Вона вклада в майбутнє – у насіння.
Чи рід продовжить, чи вона не вмре -
Пора весни покаже, не осіння.

Так і душа. Працює у думках,
Бо без спочинку Бог велів трудиться.
А потім в мить одну злетить, як птах,-
І вірш рядочком дивно золотиться.

Поезія - насіння. Так, душі.
Її найбільший скарб, гірка нетлінність.
Коли відлущаться слова і фальші, й лжі,
Залишиться у вірші справжня цінність.

17.07.2012

Анатолій Григоренко (1937-2001)


За миттю мить – усе мине.
Розтанем в просторі і часі.
Прошу: не розлюби мене,
Люби безоглядно, невгасно.

Ми – день і ніч. Ми – рух і прах.
Не знаєм визначених граней.
Мов поцілунок на губах,
Миттєвим спалахом згораєм.

Люби. Прошу тебе, люби!
Нас двоє. Більше нас не буде!
В жорстоких прикростях доби
Переплетуться інші люди.

І десь осокір молодий
Прив'ялим присмерком затріпле.
Умитий Місяць-молодик
Займеться жовтнем, а чи квітнем...

Дзвінким розтрубленням сурми
Заграє в дощ кукурудзина.
І на плечах нестимеш ти
Свою судьбу чи мого сина.

І буде все – як не було.
Немов сльоза, тектимуть роки.
Воскресне сонячне зело.
Отак довічно. Аж допоки

Не втечемо у власний скін.
Так ніби й не було... Одначе
Крізь нас у Вічність сивий скіф
На дикім огирі проскаче.

ось-ось курча у Світ се з,явить
(природи тайний механізм)
в обхід Кордону і Заяви
усяких дозволів і Віз...
а
на сніданки знов яєшня
і "щось" подібне на обід
і вуглі теж, свої.. тутешні:
палітра радощів і бід...
а
вечір, віри самодержець,
політеїзмом пригостить...
бо той, хто Світ в долонях держить,
на тупіт ніг - одне: свистить
а
свист не краще ностальгії
царюй! царюй Нотаріат…
сини мої, де кров,ю сіюсь!!!
ви косарям кричіть: - Віват!

2012.

Приклич, приворожи крилату мрію,
бо для чуттів нема у світі меж!
Хоча від долі, кажуть, не втечеш,
Усе ж - ніколи не втрачай надії.

Ще буде сонце! Зорі у долонях
тримай міцніше і не відпускай,
бо хто сказав, що є у щастя край?!
Шукай його до сивини на скронях.

В полум*ї у голубому -
Найперше моє...
В Любові я зростаю, живу
Як пташенятко в гніздечку.
Новизною блимкає простір,
Надзвичайне сприймається просто...
2012р.

Під одурілий спів цикад,
В сливовій ночі м’якоті,
Нахабний півночі бастард
Цілує лоно макове.

Кружало місячного сну
Лампадою вигойдує
Ніч чорномастеву хмільну,
Немов портову хвойду і

За комір хмар кладе мідяк
Своєї жовтоокості.
Капризних уст гіркий коньяк
Настояний безсовісно.

Літепло плачеться ліхтар
Над брами візерунками,
Де ґраток кований тягар
З бруківки пнеться лунко так.

Намащений на плечі джем
Густого шалу літнього,
Забутого на час дощем.
І знов до тебе липну я…

Під небезпечний спів цикад,
З благословення теміні,
Усе між нами – шоколад!
А фольгу… потім викинеш…
4.08.12

Боже, ночі гіркішої
Більше не приведи.
Впала мідною тишею
В трави тінь від біди.
Повз грядила завішені
Із віконного скла -
Чорні очі... простиш мені?...
Вберегти не змогла....

23.07.2012

То ж ти просто приречена...
Ці сліди на піску -
Незакінчені речення,
Півнадії в кутку
До краєчку, де попелом
День виводить "прощай"
І "прости"... За галопами -
Згіркла кава чи чай.
Цукор - грудкою розпачу.
Не забути, мабу́ть...
Ще й ся пам’ять - до не́схочу!
Мука ся, каламуть,
Пеленає, закутує...
Відпусти, відпусти!
Голосніє покутою -
Ні, не він! Тільки ти,
Як голубка приречена,
Над амвоном святим.
Незакінчені речення -
Тільки тінь, тільки дим...
(3.08.12)

Я не шукала слів коштовних.
А ти і бірюзу, й рубіни,
блискуче точене каміння
інкрустував уміло... Що в них?

Лягали перла, як цілунки
на шию. І разки коралів
на повні перса. І опали
котились по підлозі лунко

і падали…
і опадали
у вічність
руки…
і злітали…

2010 (2012)

День в сутінках вечірніх домліва,
А ти в моїх обіймах умліваєш,
Кричить твоя оголена душа:
«Візьми мене! Візьми мене!... Благаю…
Пести мене… Цілуй мене… Кохай…
Торкнися струн розніженого лона…
Нехай згорю у пестощах… Нехай…
Я вся твоя… У твоєму полоні…»
І я хмелію з трунку твоїх слів,
Впиваюсь ароматом твого тіла,
Я теж згоріти в пестощах хотів,
А плоть моя… горіти не хотіла.
Від боротьби змордовані два «я»
Мене на половинки розривали:
Одне волало: «Глянь! Вона твоя!»
А друге — в іншу сторону штовхало…
І я згадав про Симоненкових чортів,
Що якось схарапудились у ньому:
Він до обох прислухатись зумів. —
А що ж мені: піддатися котрому?..
Боюсь — два «я» , відчувши слабину,
Домовляться. Й щоб досягти мети,
Твого терпіння обірвуть струну,
І ти мене пошлеш під три чорти…

2008

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012