Здобута сило, -- ворожбо моя,
Впокориш небо, вибілене сумом!..
       Ген козаченьки табором стоять,
       Щоб не впізнали, -
              по брови хустину насуну...

       Чи я-бо не гарна була молодиця?
       Одного не вміла -- кохала надміру...
       Та вдачу не зміниш собі, мов спідницю.
       Як і не скристалиш надщерблену віру.

       Щоб вволю надихатись -- поля не досить,
       Уразитися -- вистача й бадилини...

              Усі нерозраджені, скривджені осені
       Тепер відквитаєш в урочу хвилину.

Пора!
   Гей, вітре,
Буреломом зла
Помчи мені над станом, над козачим!.. -
                            ба, ні...
                     Ой ні!!! -
       Ле-ге-се-нько... погладь
Той буйний чуб...
       Та щоб ніхто не бачив...

Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті.

Старий годинник цокає дарма,
Хвилини відпускаючи в минуле.
Хтось листопад затіяв жартома,
Коли у са́ду яблуні поснули.

А я любила їх догрішний плід,
Я так плекала сонячні рум’янці...
Тьмяніє між гіля́чок інший світ,
Немов пелюстка вицвіла на пальці.

Чи в’яла тінь, коли під ноги - сніг
І до душі - надламана покора.
Вже не чекаю... Ясночолі дні
Зостались там, де балювало вчора...
(12.11.12)

Із забувших мене можна зробити місто.
Всіх кохавших мене - в людському морі крапля.
Час із вітром вікно тихим зачинять свистом,
Та я поки в полон сутінок не потрапив.

І не те що би я сильний, бо сила - штучне.
Я умію одне - жити, хай навіть мертвий.
Може, саме тому слово моє - живуче.
І байдуже, що вовк робить із мене жертву.

Марноцвітно гублять пір’я
Сподівання-гуси білі,
Діти втомленого степу.

Роки йдуть, а він, претеплий,
Зроджує не те, що хоче,
Груди впалії лоскочуть
Ковила, сухий пирійник,

А йому — колосся мріє,
А йому — вбирає очі
Буйнограй густого жита,
Що в крові нуртує: жити!..

о Корделіє Орман, як тяжко вмирав понеділок.
я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!

моветон, вибачайте...
безглуздо загинув вівторок.
переходив надвечір дорогу - попав під таксі.
за сценарієм зверху, вівторки приречені всі.
о Корделіє Орман... у клубі Гевара з Дель Торо.

а у середу морепродукти - кальмари і риба.
починаю світитися: фосфору стачить на те,
щоб довколишній люд роздивився як серце цвіте.
о Корделіє Орман... мій господи, зжалься і вибав.

хай від ранку до вечора пестять невидимі руки:
у пречистий четвер колискова, як річка, несе.
все на світі минає, і тільки любов - над усе!
о Корделіє Орман... хоча би візьміть на поруки.

ностальгую в Болівії.
в п'ятницю спокій і тиша.
всі очікують диво, яке перевершить дива.
я володар чекання! благаю, візьміть мене два!
о Корделіє Орман... як я - вам ніхто не напише.

і ніхто не розкаже про цю потойбічну суботу.
у суботу спочинок: резонно цуратися слів.
я римований ґніт, що зайнявся і майже дотлів.
о Корделіє Орман... маркітно і млосно до поту.

бо в неділю катарсис: у нашому маркокортелі
на кожнісінькій марці друкують ваш профіль анфас.
ех, чому це не ви не мене і чому я не вас?!
о Корделіє Орман...
Корделіє Орман...
Корделі...

«Ну, пасуй м’яча сміліше, -
каже дядьо. – Копай, Міша!»
А малюк – словесний пас:
«Я не миша, я – Михась.
Ще зовуть мене: Михайлик
чи Михасик, чи Мишко.
Я тямкий у мами смайлик,
мудрагелик і смішко!»

Пісок , пісок…
Всі голови в пісок!
У вишині з’явились темні зграї.
Хуткіш гасімо полум’я свічок,
Хай темінь безупинно насуває.
Без перешкод,
Без жодних перешкод
(Це нині толерантно_ся вважає),
В ім’я, заради, власне, насолод,
Тоді ця ніч здаватиметься раєм.
Солодким раєм вицвілих думок
І безтурботно-світським водограєм.
Пісок , пісок…
Всі голови в пісок !
Хай темінь далі душі огортає…

21.11.12

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

сорок рук

Прощальний приплив марсіянських морів
Забрало на себе тяжіння Нібіру
В жорстокому танго космічного виру,
І сад яблуневий під корінь згорів,
Загинуло безліч рокит, яворів.
І людство принесено Сонцю в офіру.
А здалеку Місяць блаженно зорів
У німбі гало крізь задимленість сіру.

- Агов, ніфеліми, агов, аннуаки!
Навіщо убили мільйон марсіян?
Згортайте наступні космічні атаки.

Звертаюсь до вас як народний боян.
Не треба поводитись, як вовкулаки,
Залиште у спокої Землю й землян.

(2012)

Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.
Ти вростаєш, як сяйво,
в мольфарові чари,
я тікаю від сяйва
у щем вогневиць.

Нам судились одразу
емоцій кульбіти,
жонглювання
бажаннями его,
а все ж
наші тигри і леви
привітні, мов літо.
Наші коні вивозять
розмай на манеж.

Ну а мрії - під купол
святкового неба,
де ховається шепіт
і зоряно дзвін.
А коли упадеш
на колючку від Геби,
підбадьорю – твоєї душі
арлекін…

Але потім між нами
вершини-примари…
Так бувало.
І знову
в шаленстві кріпись…
Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.

2012 р.

Альбатроси і чайки. Летять і кигичуть над морем.
Завтра буде цунамі. Вночі попередили нас.
Та про це я не знаю - учора пішла в дикі гори.
Залишилась сама там. Жалкую тепер повсякчас.

Я купалась вночі. І стягнула бікіні із себе.
Сильний вітер здійнявся. Бікіні знялося увись.
Понад морем летить. Аж до самого синього неба.
А у морі – акули. Злякалась і крикнула: «Брись!»

На купейний - нема. У плацкарті - до самого рана.
Так, на морі – життя. А без моря – то тільки напів…
Телевізор дивлюсь – а бікіні моє на екрані.
Запилюжене, чорне – стонадцять чорнезних чортів!..

Приїжджаю додому – у небі літає бікіні.
Звечоріло над Бугом. Бікіні спустилось в лиман.
Засмагаю тепер понад річкою синьою в сіні
Без бікіні. Чому? Та нема його більше, нема.


21.11.2012

Нитку відстані намотаю
На клубок мовчазного серця.

Ти не сердься, я завжди поруч,
Просто в іншому, певно, світі.

Світять вени теплом зап’ястя,
Віддзеркалюють лезо бритви.

Наші битви життя програло,
Залишилися тільки тіні.

Синіх ліній пульсують грати:
Відпускають – не відпускають…

Каяття виливає вечір,
Як помиї – під ноги свиням.

18.11.12

«Я к вам пишу», а ви – німі,
Як сонна тиша у вітрилі.
Я вам не винен, ви - мені,
Тоді чому, скажіть на милість,
Раптово став я вам чужим?
За благодушність , підпомогу?
Не буду більше я ні з ким
Ділитись щирістю , їй – богу!

21.11.12

Неначе зошит чорновий,
Життя,-ще можна править.
У ньому слід лишає свій
Недосконала пам'ять

А на полиці чистовик
(Як і завжди - самотній)
У обіцянки вірить звик,
Що знадобиться потім...
2012р.

Панує розпач, смуток, біль - всевладно,
В натомленій життям душі моїй, -
Надію не чекатиму, бо ж марно, -
Вона ніяк не проростає з мрій...
Невже цей стан триватиме ще довго,
Вбиваючи повільно у пітьмі, -
Навіщо так безладно і бездумно
Йти шляхом серед зламаних надій!
Можливо краще вмерти вже відразу,
Аніж, невпевнено, дорогою життя
Робити крок, в безсилому стражданні,
Чекаючи рятунку з майбуття...

30.10.2012

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові серпочків і зірок
стосунки ще довірливо-інтимні
з народом у морозоткаченок
нема ще України в Україні
хоч гривня вже мов грива майорить
в примарному світанні:
тони…
тіні…
півтони…
відчуття…
хитлива мить
ще в Тризуба такі молошні зубки
і суржик ще гірчить немов сургуч
на вустоньках базарної голубки
біля якої рекет обіруч
людська юрба то плаче то регоче
та ба судьба гнучка мов та верба
вже молоденьким листячком тріпоче
і розряджає блискавки в чубах
а вже і я до люстра зазираю
і дзигаря за гривні вже придбав
отож виходить справді що не скраю
моя верба голубка і судьба
можливо як не завтра то позавтра
дадуть нам від держави диво-ключ
й моя дружина піде по базару
без рекету в погонах обіруч…

1996

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Пересипане звуками листя скипа норовисто-
диригує сьогодні не будь-хто, - а сам вітровій.
Полилися канони... листвою викружлює місто
І мене також, доле, від танцю утримать не смій!
Здійнялися скрипкові ключі із птахами ув ирій,
Із комірок тактОвих розбіглися ноти довкіл -
червоняться акцентами яро в калині достиглій,
Синкопічно стрибають із нотного стану на діл.
Розтанцьовують ритми ірландського танцю дощами -
Гостро так цокотять до закритих вікон та осель.
а дахи...що дахам?- гомонять, як завжди, з небесами
І на площах у них, на стaкато, луна менестрель.
Розгорілася осінь в тональностях мідного шалу,
розлилися мінори пасажу стрімкого - та ба-
стільки золота вже,а ще вітрові мало і мало!
Пише листоопалo закони холодна доба.

День за днем летять хвилини,
Їм немає вороття.
Проходжу повз коханої людини,
З-під ніг втікає вже земля.

І хоч не можна обійняти,
Прошепотіти: «Любий мій…»
Та можна попри все кохати,
І щастя бачити у ній.

Ідеш навпроти – я мовчу,
В душі ж бо хочеться кричати:
«До тебе я щодня лечу,
Ти поспіши мене спіймати.»

Усмішка на устах у нього,
Я так люблю її тепло…
Мені не треба більш нічого,
Лише б воно в душі жило.

Ми зустрічаємось на мить,
Торкнувшись боязко рукою,
І серденько ледь защемить,
Побути хоче із тобою.

Та мить ця найсолодша – знаю,
Бо ти все ж поруч – навіть так.
Тебе я, серденько, кохаю.
І іскорки в очах – це знак.

Для тебе я живу,коханий.
І радію, що ти є:
Ніжний, пристрасний, жаданий,
Карооке щастя ти моє!

Так боляче буває розуміти,
Що разом нам світанок не зустріти.
Ми як стрілки,що лиш раз в добу
Ловлять власне щастя на вітру.
Нам дано радості хвилину –
Таку щасливу і єдину,
Що повториться лиш раз,
Коли прийде щастя час.
Коли годинник північ пробиває,
То на хвилину час для нас спиняє,
Даруючи можливість все забути
І поруч із коханими побути.
Почути ніжний шепіт твоїх губ,
Зігрітися теплом коханих рук,
Втопитись в глибині твоїх очей
В яких відлуння спільних є ночей!
Побути поруч й просто помовчати,
Дозволити очам про все сказати.
І хай усе на світі зачекає,
Бо за кохання кращого немає!

Коли я вперше до тебе прийшла
За вікном буяла весна,
Була чудова погожа пора
І за вікном вишня цвіла.
Я пам’ятаю і зараз ту мить,
Як у душі біль щемить.
А коли я до тебе зайшла,
Біль і тривогу весні віддала.
Я увійшла і забула про все
Любов,як вино-терпке і п’янке
Воно охопило серце моє,
А я забула відчути твоє.
Та згодом відчула і трохи злякалась
«Невже я сліпо знов закохалась?..»
А серце у відповідь каже,що так!
І я зрозуміла-без нього ніяк!
Дивилась на нього і просто мовчала,
Боялась сполохати щастя,що мала.
Хотіла дивитись на нього і знати,
Що зможу у всьому йому довіряти,
Що зможу прийти,обійняти його
Такого далекого й в той час свого.
Просто побути поруч із ним
І назвати коханим своїм.
Сказати йому найтепліші слова,
Що поруч із ним я знову жива.
Що знову навчилася знову любити
І біля нього лиш хочеться жити!
З ним лиш я світ по-новому пізнала,
З ним всі негоди перечекала,
До сильних грудей його пригорнулась
І тихенько від щастя всміхнулась,
Бо для нього так мало треба:
Погожої днини й блакитного неба,
Коханого серця,що завжди зігріє,
Що все від любові пробачить зуміє.
Кохала й кохатиму завжди його -
Такого далекого й в той час свого!..

Нічого милішого в світі немає,
За край свій, з хату, де мати чекає,
Де батько зустріне на ріднім порозі.
Де вишня розквітне ген там при дорозі.

Це край із дитинства, це рідна країна,
В якій хоч змужнів ти, для мами – дитина.
Тебе прихистять і тебе пожаліють,
Завжди допоможуть, любов’ю зігріють.

Там все, як колись, не змінилось нічого,
Немає облудного, злого, чужого.
Там небо блакитне і сонце тепліше,
Там все неповторне, і все найцінніше.

Твої найрідніші – два лебеді сиві,
Матуся і батько із вами щасливі!
Хай наші молитви до неба злітають,
Батьківські серця нехай горя не знають!

Вся ця відстань між нашими вилицями – це хорор…
Ніби риба, вдаю, що вдихаю, вдаю, що в нормі,
Безголова, безхвоста пірнаю в оптичні нори
Фото-клонів тебе, їх очей преміцний цикорій.
Я зневоджуюсь, я згортаюсь, тягнусь губами…
Вся ця відстань між нами сочиться мені під шкіру,
Залишає у тілі пропалені чорні діри,
Крововиливи-анаграми…

Дерева будуть
голі до весни
беззахисні...
Чи так лише здається?
Добігло коло
до початку...
Сни
уже природі
сповивають серце -
нехай поспить...
Як вистелять сніги
покровом білим
цілорічну втому,
душа спочине,
сповниться снаги
і, мов лелека,
вернеться додому
дитяча втіха
краплями дощу,
і задзюркоче
талою водою,
уп'ється
вишнецвітом досхочу
і мрією
весняно-молодою.

2012

Четверта ранку. Пробудився я.
А сон подався геть – байдикувати.
О цій порі займається зоря
улітку. І стає на чати.

А це ж не літо — пізній листопад
дрімливо-сонним дефілює містом.
Виходжу з хати. Зайда-вітер над
пожухлим садом шепче сухолисто.

А небо! Мерехтить суцвіттям зір —
і серпня зорепадного не треба.
То як не надивитися на взір
нічного дива — ген аж до крайнеба!

Зійшов на манівці Великий Віз
(таки погордував Чумацьким Шляхом)
і самотужки пнеться на узвіз,
а Віз Малий за ним - з усього маху.

Я оглядав цей зоряний вітраж, -
замилуваний, повернув до хати.
І зрозумів: прокинувся ураз -
оцю красу небесну не проспати.

11.2009 (11.2012)

а що ти можеш мені сказати
нічого більше – іде зима
такий циклічноупертий фатум
постійні втрати й перевитрáти
і фори щастю – до них – нема

прогнози й зорі віщують хором
переоцінку різниць та сум
розмитнюй шори аморе – в море
вона тут більше не заговорить
хоч під печатку перетасуй

Прийшов веселий пізно Гриць. Червоний, наче рак:
- Давай скоріше, кицю, їсти. Певно, вже пора.-
А сам моргає жінці тихо - в мене є сюрприз!
Вгадай скоріш, моє ти сонце, що тобі приніс.
- Та скорше жаба цицьки дасть, ніж їсти дам тобі.
Ти їсти хтів, як я літать. Чого ж ти в бар побіг?
- А я ще, люба, після того в магазині був.
Якраз колечко там купив. Тобі сказать забув.
Як тільки жінка вчула це,- щелепу їй звело:
- Колечко - то вже інша річ. Який ти хитрий хлоп.
Ну все, Не злись. Буває часом. Винна я. Мовчу.
Ходи на кухню. Вже даю тобі, Грицько, борщу.
Мовчить. Хоча її "гризе": де ж гроші взяв на те?
Просте колечко там чи панське? Срібне, золоте?
Наївся Гриць. Вбігає та: - Ну, де воно? Неси!
- А я й забув. Та он лежить... колечко ковбаси.

Дарує кожен день страшнішу казку:
Вплітається коріння поміж пальці,
Дрімучі пні – трухлявості зухвальці –
Виходячи у світ скидають маски...

Телесик не ведеться на Івасик –
Навчили будні жити під нікнеймом.
Ніхто не заздрить милим Чіп-і-Дейлу.
Мальвіні лиш гламурні викрутаси...

А дівчинка в червонім капелюшку
Наган ховає десь між пиріжками...
Дюймовочка забула шлях до мами.
Шукає олігарха Попелюшка...

У школі лісовій ідуть дебати.
Предмет: любов до лісового краю.
А дід і баба голови ламають –
Де ж їм бичка солом’яного взяти....

Не перестану дивуватись
Життю у проявах усіх:
За генетичну його святість
І первородний далі гріх.
За кровожерливість безмірну,
Яку не можу пояснить.
І за Любов, Надію, Віру,
Що оправдовують цей світ.
2012р.

Я стала взрослее и я стала умнее…
Но как-то грустно мне от того.
Ведь мелкие глупости, мною творимы
Уже не стучатся у сердце давно.

Глаза не плутуют, глаза не смеются,
Призывно и нежно уже не глядят.
У них ум и усталость, мудрость и скука…
Такие глаза – мужчин не пленят.

И с телом случилась какая-то гадость,
Все что-то болит и где-то скрипит …
Какая-то тяжесть на душу свалилась
И плечи расправить мне не велит.

И я понимаю, что надо встряхнуться
Хоть это и осень, зима впереди…
Но где же взять силы, не уж-то влюбиться?
Чтоб снова почувствовать у сердце весну!

Чтоб вновь могла своим телом гордиться
Походка чтоб легкой, упругой была…
А сердце стучало, смеялось и пело
Чтоб полною жизнью я снова жила.

Но сущность моя из двух половинок
Одна мне настойчиво шепчет: «Вперед»…
Другая, ленивая моя половина,
Мне вкрадчиво шепчет: «Не надо, сойдет»

И как мне найти, ту златую средину
Чтоб годы поладили с дерзкой мечтой –
Всегда быть желанной, всегда быть любимой
Всегда быть счастливой и молодой.

Чорні сукні летять. Не питай і нічого не згадуй.
Завтра буде вода. А сьогодні мене не тривож.
Що ти хочеш тепер? Я – порожнього парку естрада,
павутинка дурна у чавуннім кільці огорож…

Ми купалися вдвох. А тепер знебуло і минуло.
Чорні сукні летять, чорні сукні над морем уже.
Терпко пахне лиман, помирають осінні акули,
аж скидається світ у судомах вологих пожеж.

Нащо ти мене ждеш? Я – плацкартна заплакана постіль.
Я не власне життя. Я лише півжиття, співжиття…
Просто згадуй мене. І не згадуй ніколи, бо просто
чорні сукні мої вже за пругом вечірнім летять.

Затріпочуть і все. Чорні-чорні, як море надвечір.
Мокрі сукні мої… полетіть на осінній лиман.
Поцілуйте її, поцілуйте її в холоднечу…
І скажіть, що мене… що для неї… що більше нема.

Паралельні світи – я і ти.
Нам ніколи не злитись в один.
Ми злимося на плинність годин
Самоти, суєти, марноти.

Я крізь цей мерехткий частоплин,
Крізь текучу слизоту сльоти
Виглядаю тебе.
Тільки ти –
Мимотічна.
Я знову – один.

Видивляюсь аж до сліпоти
В мозаїчне сум’яття картин
І видінь:
В лободі – Лебедин,
Люботин в забутті люботи.

Ох, нап’юся вина-блекоти,
До загину загнуся на тин
І відчую жагою клітин
Смертну втрату своєї мети.

1995

Любов дрімучою була,
Без висновків свідомих,
Вона нікуди не вела
Із обширів відомих:
Село та ближні хутори
Єдиної сільради...
Окрім Холодної Гори,
І не було принади.
Читав, звичайно, про краї
Широт чужих, далеких,
Куди літали солов’ї
Щоосені
Й лелеки...
У школі вчили,
Що Москва –
Найкраща, наймиліша,
Та то були лише слова,
Одні слова, не більше...
Щоліта соняхи цвіли
І зріли на осонні,
В бережині Сули скубли
Траву-отаву коні.
Я пас корів на вигонах
І зі штанців поволі
Я виростав,
А вітер пах
Все дужче духом волі!
Все дужче пах мені щодня,
Бентежачи наївну
Дитячу душу...
Я в піснях
Вже слухав Україну,
Вже бачив Київ і Дніпро,
Мені відкрилась мова –
Народу нашого добро
Й життя першооснова.
Мене обсіли чудеса,
Дива заполонили –
Я перші вірші написав
У затінку калини.
І в них ішлось не про Москву,
Не про якісь Курили –
Про Україну зорьову
Слова заговорили.
Любов дрімуча і сліпа
Поволі прозрівала:
Вона в моїх лісостепах
Зозулею кувала;
Співала в росяних полях
Вона перепелино
Й мене виводила на шлях:
"Іди у світ, дитино!"
І я пішов тоді у світ,
Об’їздив півкраїни
Й не бачив за півсотні літ
Другої України...
Одна вона у нас,
Одна,
Єдина й неділима,
Зо всіх околів вирина,
Встає перед очима;
Тривожить серце,
І його ж
Надіями втішає...
Святий,
Аж молитовний
Дрож
Мене не полишає!
Жертовно-гострий
Вічний біль
Не крає – розриває...

О, не питайте:
"Ти звідкіль?" –
Нема її, немає
Тії Вкраїни!
Є мана,
Що вводить нас в оману:
То потопа,
То вирина
Щораз із-за кургану;
То вирина, то потопа...
А ми у власній хаті,
Мов до ганебного стовпа
Злидотою прип’яті.
Не лише з Прип’яті біда
По водах і по суші –
Гнила
Московська
Стріль-вода
Струїла наші душі.
Верховна Рада в нас –
Чужа
(Чужіших не буває!),
Москаль гострить на нас ножа,
Хохлюга помагає.
Нас обідрали до кісток,
Та ще й до серцевини:
У нас,
Як випаде наш строк,
Не буде й домовини!
Нам рот заткнули,
Нам язик
Заціпило,
А мова...
Немає мови – тільки крик.
Немає слів – полова.
Яка державність?
І чия?
Я знаю, що не наша.
Традицій наших течія
Пересихає...
Чаша
Все порожнішає –
Добра
Від зла ж бо не буває:
Не буде скоро вже й Дніпра,
Пракорінь вигибає
В землі отруєній...
Хохол
З червоним партбілетом
За білокам’яний престол
Готов лягти скелетом.
Він до Москви –
Хоч так, хоч сяк –
Все проситься у прийми...
(Наш Моїсеєнко, земляк –
Земля його не прийме
Вкраїнська!
Пещений Мороз
Та іже з ним – герої:
Їм подавай чужий навоз,
Бо власні перегної
Смердять, розпещеним).
Така
Сучасна Україна:
Гірко-солона,
Прегірка,
Згорьовано-чаїна.
Немов омела на вербі,
Що хилиться низенько,
Сидять у неї на горбі
Ткаченко й Симоненко,
Та ще й підспікер Мартинюк –
Комунівська нікчема,
Та Козолупенка онук,
Мій землячок
Марчéнко...

Моя ж у виріях літа,
У вимріях, у мріях,
Її священна висота
В захмар’ї десь міріє.
Вона ще буде – золота,
Вовіки незнищима,
Душею чиста і свята,
І з карими очима!
Її сподівану яву
Побачу хоч на схилі
Життя...
Якщо ж не доживу –
Відчую і в могилі...

1999

Хочеться легко зітхнути,
Скинувши з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних
І чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не боятись боргів;
Хочеться жити достойно,
Просто, по-людськи,
Й щодень
Друзів саджати до столу,
З ними співати пісень.
Та не зітхається легко
У безповітряній тьмі –
Друзі далеко-далеко,
Пісня в душі, як в тюрмі;
Повняться криком легені,
Душу вулканно трясе…
Сльози,
Затиснуті в жмені, –
Ось і багатство усе.

Не все і всім!
Як не відмірюй
разів тих сім
на танкер гирю.
Не все і всіх
зігріє сонцем.
Як не до бліх
коту з естонцем.
Не всю і скрізь
знайдеш удачу.
Як не на різь
беруть подачу.
Не вся і вмить
тобі є доля,
як - рай сворить
з аерозолем.

Це він. Це я.
Завжди знайдеться
маленьке "а"
і уживеться.
Маленьке "а".
Сполучник-чардаш.
А він! А я!
А ти? Ти також.

20.11.2012

раптом ми станемо всім непотрібними
незрозумілими, однотипними
втративши глузд, незважати навчимося
в дусі абсурду рухатимося
все враз навколо проникнется образом
тихим звучанням, обрисом
ледве помітним очам злободенним
скованим духом земним.

що ж, в цьому наше призначення вище
в безглуздім згорати вогнищі

2012

майорить на світанку
мліє ранкова тиша
ледве-ледве прокинувся кіт у кущах
на горі вже не місячно
десь розлетілась фіранка
спалахнув новий день на очах

2012

(Земля Та-Кемт)
Чому, о чому, скажіть-бо,
Світ повен по вінця скорботи?
Вона, мов пісок, що вітер
Несе до Чорного Нілу.
Вона в нас живе і завше,
Як тінь і як подих – поруч.
Немає від неї рятунку
Ні в цьому житті, ні в іншім.
О Боже! Господи грізний!
Далекий, незрозумілий.
Страшний же твій меч і длані,
Що цього меча стискають.
Тяжкий же твій меч і длані,
Що цього меча здіймають.
Вони пірамід ще важче,
Вони страшніше пустелі,
Вони невблаганні в помсті.
А наші величні боги
Свій жах заховали в храмах.
І навіть Пта наймудріший
Не знає лиху причини,
І навіть Ра сонцеликий
Хмарою затулився.
О Боже, Боже далекий,
Суворий, незрозумілий,
Поверни, поверни дитину,
Квітку мою, моє щастя!
Хто в чому винен, не знаю,
Хто вище з богів, не знаю.
Поверни малюка, благаю!
Радість мою єдину.
Може сліз Тобі моїх мало,
Може сивин моїх мало?
Але плаче Та-Кемт від моря
До Нубії, що край світу.
А Ніл – він сльозами повен.
В нім хвиля, як в морі солона.
А вітер – той звіром виє.
Верни ж бо мою дитину!
Я мріяла, я співала,
Що син підросте і буде
На човні по Нілу з батьком,
На човні йти легкокрилім.
Я думала журавлями,
Священними журавлями
Доля йому прокурлика
І буде мій син щасливим.
Я мріяла, я співала…
О Ніл, чому ти не витік?
О зела, о парость буйна,
Чому вас сонце не спалить?
Навіщо усі сподівання?
Навіщо цей світ жорстокий?
Поверни мого сина, прошу,
Господи грізноокий!

Облиш мене.
Сьогодні не чіпай.
Це все мине
(Не зараз, то колись).
Яким убогим, бачиш,
Став цей гай.
І тільки вись,
Незмінна тільки вись.
Я не встою.
Впаду в глибокі сни.
Як осінь лист
Поїсть мене мій жаль.
Дерева голі
Будуть до весни.
А нині - даль,
Важлива тільки даль…

Рубці на серці –
то скарифікація* від долі.
Складні зображення
виводяться поволі...

І хай із тебе –
модник нікудишній...
І заперечення
знаходяться поспішно...

А відповідь звучить
у мізках лунко:
«Не зазирають в зуби
подарункам...»

Я у вашу вдивляюся осінь,
В ній , неначе зізнання палке,
Вітер лист пурпуровий відносить
У безкрає і дальнє таке.
Хоч упевнений , що не дістану
Голубине і щире «люблю»,
До студеного вашого лану
Сонцем душу журливо тулю.
Я хмариною в небі за вами
Полечу ризиковано ввись,
І проллюся рясними дощами,
Де ви з літом навік обнялись.
Я у вашу вдивляюся осінь,
Як це сталося - не осягну:
Ви мого доторкнулись волосся,
Заплели юність у сивину…

19.11.12

За...залізниця...ця...
залізна ця дорога
залізла в серце
заповзла змією
зненацька
знаю зовсім випадково
зірвала в серці
золоту струну

зотлілий смуток
замерзав на вікнах
застигла в оці мерзлота
заліза
19.11.12

Друзі! Сьогодні о 19:00 туточки: Корреспондент.net починається онлайн-трансляція літературних читань Сергія Жадана "Поезія як політика", під час яких Сергій читатиме свіжі вірші. Не пропустіть!

Нова осене, дай мені сили.
Я увірую, я любитиму
У одежі любові і віри.
Нова осене, дай мені сили.

Ноче осене, ламіє сива,
Листя тліє, твоє тіло тліє.
Чи волати, чи далі воліти,
Ноче осене, ламіє сива.

Зосеніти мені, зосеніти.
Руки-віти і небо, і вітер
У одежі бажань і чекання
Зосеніти мені, зосеніти.

Ти забула усі заповіти,
Ница осене, неміч убивча,
Вогкий подих, імлою імліє.
Ти забула усі заповіти.

Мої спогади, сни і могили.
У твоїй дощовій веремії,
У одежі якої надії
Мої спогади, сни і могили.

До перехрестя трьох доріг
дійшла я в пошуках нового.
Самотній стовп сліди зберіг
письма далекого, чужого:
"Підеш направо, то тоді
загубиш грішне своє тіло,
наліво підеш - у пітьмі
навіки втратиш горді крила,
а якщо прямо ти підеш -
швиденько будеш на вершині.
Тільки сама, повік сама,
єдина лишишся в родині."
Я зважувала, як оцю
дилему краще розв'язати;
і вирішила з манівців
назад додому повертати.

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
"Віват!"
На примусовім вічі ми,
Де самозваний старший брат
Хохляцтвом нас увінчує
І тим увічнює своє
Не-право нами правити, –
Дихнути вільно не дає,
Не те, що волі прагнути!
Заткнувши ковбасою рот,
Стаєм щоразу нижчими,
Бо ж "нестандартних"
Ешафот
Підрівнює-винищує.
Нащадки славних козаків,
Ми стали просто "моськами"
І недостойні кізяків
З конюшні запорозької.
Прапранащадки пра-Русі,
Свій рід забули –
Мовби ми
Були, і є, і будем всі
Справік "російськомовними".
А ми ж насправді – не такі
І не сякі, як деякі, –
Ми не ламаєм язиків
І знаєм їх по декілька.
І мову рідну – зберегли,
І шаблю – відкопаємо.
Ким наші пращури були –
Уже не забуваємо!

1995

Переучуюсь, перевтілююсь,
Перемолююсь на хрести,
Перемелююсь, перебілююсь,
Відмиваюсь від чорноти.
А довкола ще стільки смітників
І зруйнованих цвинтарів,
Заборонщиків-проповідників
І чорнителів-малярів!
Димарями у небо кадимо,
Землю стронцієм кропимо,
Розділилися барикадами,
Стоїмо і чогось ждемо…
А довкола ще стільки бідності,
І безрідності, й самоти,
І душевної інвалідності,
Й дефіцитності доброти!..

Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма, –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!