Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя камасутра,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас -
злилися дві стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я - твоя Клеопатра,
ти - мій ковток вина.

Передумано, перетомлено,
заколисано зойки, стоплено –
гонихмарнику, пересвіте мій,
посміхаєшся з-під русявих вій;
душе зсяяна, розчерешнена,
солоди мене, притиши слова,
колиши мене, напувай дощем
чорноземний пил, серпанковий щем

2012

Доживеш до старості...
Може доживеш...
Крізь колючі зарості
до життєвих меж
душечка натомлена
дійде підтюпцем,
змучена, надломлена
із сумним лицем...
Гаснутимуть свічечки
ув очах без сну -
дві солоні річечки
скроплять ту весну,
де буяла молодість
і цвіли сади,
де у діжах солоду
грілися меди
тіла молодечого,
юний серця хміль...
Захід твого вечора
не тривожив біль -
все тоді здавалося
вічністю тривким,
зморшки не торкалися
юної руки...
- Де ж ті весни згинули,
у яких літах?..
Скрушно самотиною
зойкне сивий птах...

2012

Занадто земна в цій осінній печалі,
Коли межи злата листків
Шукають вітри онімілі скрижалі
Засіяних щирістю слів.

І скапують зорі на вулик утрати,
Де пахло медами колись.
У грудях розпуки - квиління страпате,
Дощами зашморгана вись...

Прости за розірвану шально надію,
За видумку серця під ніч!
Небесною панною бути не вмію...
У пам’яті вицвілих стріч

Ридають самітні розгублені тіні.
А небу не визріти дна,
Де губиться ехо в печалі осінній:
Безкрила, нелітна, земна...
(10.10.12)

Так журливо лине
Поклик журавлиний,
Падає-спадає болем на траву.
Ген, понад лісами,
Попід небесами,
Стелить-вистеляє осені канву.
Через тин, на стежку,
Тче павук мережку-
Срібно так вилискують ниточки тонкі.
Вітер котить полем
Перекотиполе -
Хтозна де й зупиняться м'ячики прудкі!
Явір став над ставом
Вже не кучерявим -
Попливли листочки стиха по воді.
Очерет стіною
Наче йде війною,
Догори здійнявши качалки руді.
Край мого городу,
Чарівна на вроду,
Прихиля калина грона аж до ніг.
Ніжна і рум'яна,
Мов та юна панна,
Буде пломеніти, доки й ляже сніг...
2009р.

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

1.
людино
із лампадними очима
з обличчям
із потрісканої глини
знекровились
давно уклінні трави
згоріли
неприборкані заграви
а серце матері
калини серцевина

на віроломних воскресіннях
палих
дощів снігів і зір попутних
підносить груди вдих
за тих
всесутніх
хто вже посіявся
в нетлінність
у тишу карцерну
впустив коріння
набрався висі
і затих оклично

2.
людино
з поглядом у вічність
у кожнім подиху
незвичність
перекликається зі страхом
думки ідуть
немов на плаху
в устах переростають
у словоблудну стаю

неначе всілася земля
твій видих заникає
на почорнілих берегах
де пеклом вийняті слова
при брамах агонічних раю
де вже немає
бідолах-дзеркал
що старяться
із кожним днем
та іритують

а час працює
без лекал
де подається
боронує
та не лікує
а лічить сам себе
до шістдесят
збивається
і починає знову
перебирати душі
на місцях
перекладати мову
розчавленого всесвіту
на вуличність судин
благі його почини і суди
пeрeганяє
поетапно кров-обнову
і виганяє кола із води
повіками стинає
барви кволі

3.
людино
з костуром
що застигає
як сидиш
в підгорлі
що виявляється
міцнішим
за земне тяжіння
і служить кроку
замість флюгера й коріння
він переносить неміч
і невпинність болю
доступного приреченим
та впертим
хто бореться
за кожну мить
коли зболить
її посестра

4.
людино
чиста
ненебесна
перед обличчям смерті
людино
вибілена криком
церков безхрестих
чайок безморих
кому нести
ти залишаєш небо хворе
до видноколу
з пекельним колом
де край згорає
і окриляє
вітрам дорогу
та наповняє
поштовх серця
жертовним стиском
до знемоги

5.
людино
із лампадними очима
а як тобі
у Бога

близько

19 Жовтня 2012

Попрані речі - мов стрічки весільні,
Тріпочуть-майорять на цілий двір.
Цвіте весна. Але вітри - осінні,
У їхнім дзвоні чується: не вір.

Навіщо осінь - нежадана, рання,
Чому дощі - в обличчя, навскоси?..

Душа спіткнулась у прозорогранні,
Десь на межі юродства і краси,-

І - досі там, здивована і боса,
В зіницях стигнуть відблиски руді.

            Смугляві юнки на весілля просять
Кленовий лист відносить по воді.


1991

Відлига, берУться снІжки,
І сніговичка зробили ми.
Горобчики гріють ніжки
Між спалахів горобинових.

А братик загруз по шубку
В заметові, і - не зрушить...
Шепоче про щось осудливо
Старезна скрипуча груша.



16 грудня 1990

и крикнешь ты в огонь во тьму врагу врачу
что живы мы а если нет я прокричу
не ты в огонь не ты во тьму но я в ноябрь
нас не разъять на инь и янь на ид и яд
и живы мы и оба мы живем во мне

но ты солжешь
и я солгу
и эха нет

Закурівся бузок біля кручі,
Ніч зайшлася плачем золотим,
Пахнуть яблуні густо-жагуче,
Біло котиться місячний дим.

Сумовито-протяжно за гаєм
Щось виводить баян голосне.
- Чи ти любиш, скажи, чи кохаєш? -
Може, всоте питаєш мене.

І чекаєш на відповідь ревно,
Яблуневу хитнувши фату.
Хата світить віконце даремно,
Видивляється у темноту...



1990

Я-не айсберг, я-снежная гладь!
Ни душой, ни умом не понять...

Ты внедрился в безвечный простор!
Мощный "дрейф" у тебя, ледокол!

Килем крошишь застывшую твердь:
Тает лед!А вода начинает кипеть!

Безвозвратно штурмуешь зеркальную зыбь,
Сам не зная насколько коварная глыбь!

Мне понятна твоя волевая природа...
Да и я-снежный рай-не из робкой породы!

Я-равнина без края и без горизонта!
Ты- турбинный "коллайдер Торонто"!

Набор заумных слов и фраз
Меня не трогают сейчас.

И скоро эта блажь пройдет,
Коль слово смысл обретет.

Сим трелям псевдосоловья
Уже не удивляюсь я...

И, обретя такой позор,
Я в состояньи дать отпор!

Боюсь, что в этом "сумасброде"
"Одета я не по погоде"...

Я в образ постараюсь "влезть"-
И смысл обрести и честь!

Неординарная развязка:
Ошибка- и слетела маска!

Душа не стала оголяться,
Хотя могла...Чего стесняться?

Но мне противен этот ход,
Да и событий поворот!..

Прибегну к силе медитации-
Переживу позор в прострации...

А там, гляди, в плену гламура
Сразит меня стрела Амура!

Такая сладкая липкая лесть
Вползает змеей ядовитой...
Но что-то гнусное в этом есть
Хоть ощущенья- "трембитой"!

Дамский угодник -это диагноз!
А,может, предназначенье?
Не привлекает такой прогноз.
Даже само изреченье...

Я – все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..

2004

Хильнули зайвого роки -
до Вас пристали невпопад,
ачей, було їм не з руки
минути Ваш розкішний сад.
Майстерно уплели в есей
прожитих літ, як вишиття,
оцей осінній ювілей. -
Агов, роки! Віват життя!

18.10.2012

* Ольга Чемерис – доцент, викладач курсу економіки у Львівській академії друкарства, чудова поетеса,на жаль, не зареєстрована в ПМ. Скромна у житті і у презентації себе як автора поезій. Дружина, мама, бабуся, Жінка… чарівна, мила… незважаючи на ювілеї. У коментарях - до вашої уваги один з її віршів.

Віддзвеніло срібно-пурпурово
На межі образи і жалю;
І багрянцями цвіте Покрова
Над розгубленим: невже...
                       Люблю?..





Жовтень 1990

Не суши виноград. В тебе й так забагато родзинок.
Не хвилюйся за нього, він сам засихатиме.
Я для тебе іще посаджу виноград ексклюзивно,
Будуть грона його смаком щастя багатими.

Не суши виноград. Він не встиг іще навіть дозріти.
Ти його не збирай зі своїх виноградників.
Я між ними пройшлась і за фактом моєї розвідки -
Їм ще стигнути вічності мить згідно графіка.

Не суши виноград. Знаєш, я не люблю сухофруктів.
Ти родзинками в ліжку лише пригощай мене.
Виноград консервуй - посмакуємо в ночі скрутні.
Виноградарю мій, скористайся повчаннями.

Не суши виноград. В тебе й так забагато родзинок.
Вичав з нього вино і напийся, лиш похапки!
Одружись на мені. З мене буде хороша дружина,
При мені винограду й тобі не засохнути!

2008

Ні, би порадитись з тишею,
Вдарити суті печать, -
Пишемо, пишемо, пишемо!
Тирсою вірші летять!

Часом обтяжені віршики
Гнітом безглуздих ідей.
Завтра ми станемо іншими,
Нині – йдемо до людей.

Хай у майстерні вовтузиться
Рим визначних віртуоз, -
Вийдем зі словом на вулиці,
Поки ще пишеться щось.

19.10.12

я давно вже не вірю нікому
навіть снам що нейтральні як води
я поставив вже крапку а коми
хай розставить всевишній господар
без апострофу пишу «з любов’ю»
коли «вип’ю» але ще не «п’яний»
я за нього боротись готовий
та писати слова полум’яні
я не буду - в граматиці зовсім
наголошую там де прийдеться
хоч із неба дощем сипле осінь
накопичую літо на серці
то ж чи варто писати чорнилом
розділові поставивши знаки
коли часом заходжу із тилу
й літеральні виловлюю раки

...інд і луни мокрі голубі
а голова, тіло, день і ніч Елад -
в далечІні.
не до літа волога.
і було гірко минулі дні...

...а «маха» – тіл Едем.
і на граніті
суті всесвіту: сіті нар – Гані мед.
Еліта хама?!

...не те любив. осінні сови. бюлетень...

досконалості марно шукати
але змістом крокують чудово
під мотив бойовий «ати – бати»
і забуте і знайдене слово

і позицій не здам навіть в комі
коли крапка прийде неозора
бо знайду ще нові паліндроми
коли в слові шукатиму корінь

Босоногий блудяга-вечір
Наступив на багаття жоржин,
Що палало в саду. Понівечив
Спокій свій колючками ожин.
І згадалося враз, як зухвало
Звабив квіточку молоду,
Що так щиро його покохала
Не на щастя своє - на біду...
Як чекала його щогодини
Причепурена, росами вмита,
Бо здавалось в погожу днину,
Що ніколи не кінчиться літо...
І на душу ляжуть тумани.
Неминучим стане прозріння.
Роз"ятривши сердечні рани,
Стане вечір холодним, осіннім…
Колобродять ночі предовгі,
Сірим смутком вмиваються ранки.
Розбрелися врозтіч дороги.
Рознесли всю любов до останку.

Якщо серцем загублене літо,
Прийде осінь, сльозами вмита…

Не винен ти, моя розпуко,
моя невигоєна муко,
в тім, що не міг знестИ
мовчазний сум тужних очей,
всякчасний біль моїх речей,
тягар моєї доброти, –
не винен ти.

Серед темноти моя світла днино,
моя єдиная щасливая годино!
Безтямно так, без меж любила,
що не почула, як загасла
твого чуття іскрина ясна,
що жебраком тебе зробила, –
не винен, милий.

Не винен ти, що сню ночами
твоїми темними очами,
що не згоріла, лиш обвуглилась душа,
що не живу, а мучусь днями,
ховаю спогади у погребальні ями,
а він новий знов доруша.
То пекло сущеє – моя душа.

Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем,
Де, наче прошарок земний, - позолочені труни.
І часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки ще пальці торкають знеструмлені струни.
Нам всім повертатись колись на орбіту орбіт,
Де смажиться сонце - яйце на іржавій пательні.
Агонію листя чіпляти до мокрих чобіт,
І битись об стіну, і лізти від болю на стелю.
Нам всім не любити останню шалену весну.
За те, що остання, за те, що вже завтра не стане.
От тільки ніяк я, наївна, того не збагну,
Навіщо Ізольда ще досі чекає Тристана?
Усім нам вертатись колись у вогкий чорнозем.
І Бог посилає без Єви нам яблука з раю.
А часу так мало лишилось, сказати б усе,
Допоки Тристан на Ізольду усе ще чекає.
2012.

Я не приїду. Кольори зелені
Земля у шафу до весни сховає.
Холодних ранків вигаданих жменю
На кусень сонця знову проміняє.
Я не приїду. Від похмілля хворий
Переживеш цей сьомий день останній.
Моє «привіт», як і твоє «amore»
Не прозвучить на соннім полустанку.
Я не приїду. Саме час писати.
Не варто переношувати відчай.
На барахолці теплий плед картатий
Просився в руки й кидався у вічі.
Я не приїду. Не купила, шкода.
Бо папірців не вистачило трішки.
Яка була б осіння насолода -
В картатий плед сховати наші ніжки.
Я не приїду. Виписався спокій.
Переживеш цей сьомий день останній.
Похмілля літа вижене сороку
До сонця на осіннім полустанку.
2012.

Я людина-митець, я душевний стриптиз,
я людина-вмістилище хибних ідей,
прийде жінка-розлущений кіндер-сюрприз
і з-під кришечки випустить пару-людей.

Я людина-вигнанець із власного, я-
кий до хрипу сварився з людиною-крик,
я людина-вкраїнець, людина-змія –
все тому, що роздвоєний маю язик.

Я людина проблем, я людина питань,
квінтесенція всіх світових павутин,
я людина-чавун, я людина-титан
з головою-плутоній і серцем-бурштин.

А людина-сусідка сьогодні в кіно
чимчикує на шпильках в помаді-кармін.
Я раніше жалів би, що це не зі мно-
ю, та знаю, що я – це людина-не він.

Та якщо зі своїх двокімнатних пенат,
прожену павуків і літаючих миш –
можу, в принципі, бути людиною над-
звичайною, попри усі «а якби ж».

І що ж із тобою робити?
– Тепер, коли гнуться дерева
і Бог посміхається з неба –
як тебе не любити?

Крила змінила світом:
я і дерева, і води.
Я ще не знала свободи –
як тепер не любити?

Тепер, коли гнуться віти,
а ти розчинився і літаєш,
мене просякаєш, тримаєш –
чи варто тебе любити?

То що ж мені із тобою? –
хай все тече, як знає? –
тепер – як дерева схиляють-
ся, щоб шепотіти зі мною?

2006

Пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
оплакує день свіча,
світло,
(знову вимкнули світло),
біло, на вулиці біло,
заметіль...
Пурхає голка в пальцях,
хоча б розігнути спину,
на хвилину,
нІколи...
Вперто кололася голка,
знову...
павутиною плуталася нитка,
нестерпно...
Пізно вже мабуть,
темно,
трохи...ще трохи,
пурхає голка в пальцях
нічним метеликом,
тобі, дитино,
для тебе,
треба,
аби не гірше,
аби не гірше від інших.
Пурхає голка в пальцях...

Майбутнє змінюємо ми
Своїми теплими думками,
Хай холод лютої зими
Не занесе стежки між нами.

Нехай залишаться мені,
На згадку, мрії жовтолисті
І очі трошечки сумні,
Мов небо жовтня чисті-чисті.

Отримують прибутки,
В Європі – не у нас,
- Терпіть, терпіть, рідненькі,
Наступить ще ваш час.

Так кажуть нам, натхненно,
Уже двадцятий рік,
Дивуюсь я, що й досі
З таких турбот не зник.

Зникають села й ниви,
Шляхетність та любов,
Які, скажіть, закони
Відродять край мій знов?

Дивуюсь я безмежно,
Що правду не знайдуть.
Не там її шукають,
Не з тим у люди йдуть.

1.
Магічна сила капітал:
Товар, гроші знов товар,
Та щоби мати покупця
Забудь призначення митця.

2.
Все що існує є в зв'язку
І цей зв'язок є суттю існування
Людини і в яку
Ти віриш поза всі вагання.

3.
Звичайно, можна все спостерігати
І малювати ці картини,
Але потрібно українство піднімати
На світові вершини.

2012 р.

***
Мовчання – зло, а мовчимо проте,
Як гляну – і трава хай не росте.
І, бачу, тут сам дідько ногу зломить,
Потрапивши до нас в мораліте*.

*жанр повчальної драми у середньовічному
театрі Західної Європи.

Шукали вирію
і ми, і чорні крýки,
а небо музику шукало -
отам, де попіл бурштину
і там, де крила,
котрим
ця суголось тепла
німотно римами ятрила.

І дощ, як клавіші
вогню, слова, як струни.
Згорало соло, ти і я,
на повні груди...

А падолист
у сни укутує негоду.

Твоя рука, фортепіано...
Так необачно все було
і так мінливо.
Проте,
без тебе й осінь
не була б така красива...
2012

Креше іскри повітря тверде.
Розчахнулася хвіртка у двір.
Брязне гілка тонка де-не-де.
Розсипи зір.

Не мани мене розмахом брів,
Нерозгадним талантом очей.
Я свій брід крижаний перебрів...
Що ж іще?




1 січня 1991

Старий ліхтар, будинок і ріка,
Жагуча липа. Тиша сторожка.
Вікно відкрите. Голубий Шопен.
Прозорі пальці...
                  Поїзд. Ніч. Купе.

Все в ненаситну темінь відліта.
Безсоння біле. Постать золота.
І скрик раптовий. І далека путь.
А десь ліхтар і смуток: не забудь.



Липень 1990

Пародія

Душа болить – зламалась ступка,
В польоті прямо - то не жарт.
З мітли лишилась пруття купка,
Синяк під оком – боді-арт.

А починалось! Із букета…
Душа палала – час збігав…
Цілунків хтілося – та де там,
Так… тільки душу… розтріпав.

Мітлу зв’язала – зараз рушу…
Запúшусь завтра на ушý –
Тоді й вдовблю тобі про душу!
Задýшу… або задушý!

19.10.2012

Глубина синих сапфиров
Не достойна твоих глаз
Как же можно жить свободно
Как увидишь в первый раз
Лучи солнца так игриво
В твоих светлых волосах
Кричат звезды так ревниво
На земле не в небесах
Машет крыльями их ангел
Дарит людям чудеса
Словно сердце Прометея
Освещает путь слепым
Наше загнанное племя
Вновь окажется живым
И взлетишь ты выше неба
Земле оставив лишь перо
Человечество поверит
Как легко творить добро

ці безсоромні берези на березі
річки обіч джерела роздягаються
просто на моїх очах ніби ось-ось
шубовснуть у воду

але річка така невеличка
нерівна й така мілка що звідкіль
не заходь в її тіло припиняються
пошуки броду

та й які з них купальниці
з цих тоненьких майже оголених
паній

з них хіба писати картини
вічне мистецтво ню у грі
епохальній

і ці голоси води що зі мною
говорять такі
одночасні

вони напувають надовго втамовують
спрагу і дражнять
сучасність

чистотою і блиском у променях
сонячних у ясності дня
в світлі місяця

і струнами струменів що наповнюють
змістом усі проминання -
власною піснею


жовтень 2012

І ти нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
                              Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
                              Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
                              Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
                              Життя моє.

2004

Спочатку, брате, нищилось село.
Пізніше – все, що звалося культурним.
Спочатку ще боліло і пекло,
А потім… звиклось, стало про-це-дурним.
Тепер їмо заморське ГМО,
Плекаємо плебейську субкультуру.
Стихійності, гадаємо, крило.
Та хтось таки замовив режисуру.

18.10.12

На долоню мені впала крапля дощу.
Тихий смуток, журбу в душу я не впущу.
Хай буяє весна, квітнуть гожі квітки,
Звеселяють мій світ голосисті шпаки.

17 жовтня 2012 року

У світ прийшов я восени,
Коли співали ясени
І танцювали в падолисті
Стрункі берізки жовтолисті.


3 вересня 2012 року

Я його одягав
у картаті одежі,
щоб не гірше від інших
між стилів-заграв.
Ну а він голяком
на освітлені вежі,
чортеням, янголям
біля Бога витав.

А тоді словозорив
зухвало й цибато,
не давався до рук,
по калюжах бігцем.
Там, де будень, шукав
розцяцьковане свято
і святкове одразу
в багнюку лицем.

Вередливий, як дощ,
і збитошний нестямно!
Ох, відшльопаний був
за штанята брудні,
та ніколи не скиглив,
не бігав до мами,
що сестрою Евтерпі
й зорею мені.

Виростав, бешкетуючи
лихо й незмінно,
а коли вже у люди,
в бездонну крутіж,
перед щастям стояв я
щасливий уклінно,
що й зостався таким
неприборканим …
вірш.

Писала життя різнобарвну картину
І ніжністю слів прикрашала невпинно.
На крилах уяви у небо злітала,
Та раптом все зникло, нічого не стало.

Розхристане небо змарніло сльозами,
Скуйовджена пам'ять пробігла рядками.
Обірвані крила, дощі звинувачень,
Не стало цілунків, не стало побачень.

Звелося до крапки все на моніторі,
Слова позникали, як вранішні зорі,
І думка застигла, згубивши політ...
Тремтяче рука натискала "Delete".

09.04.2012р.

Усі хмари вже пронумеровані.
Воронню у довічну аренду
Здані коні, зірками підковані,
І бруківка, розбита дощенту.
І зламавши паролі кодовані,
Нам зима наступає на п’яти.
І, здається, усе відшкодовано.
Тільки шкода отих розіп’ятих,
Що стоять ліхтарями іржавими
Попід небом, зірками підбитим.
Арендовані хмари тужавіють,
Сиве місто продовжує жити.
2012.

Вечоріє уже.
Листопадовий мед
Витікає з долонь,
Я ліплю тебе з воску.
Відсікаю чуже.
Перехрестя комет
Викресає вогонь,
Примітивно і просто.
Вечоріє погост.
Тільки де ж то ми є?
Не пробачать світи,
І не вибачать Боги!
Листопадовий лоск
Цей від рук відстає.
І куди нам іти,
Коли зникли дороги?
І куди нам тікать,
В листопадовий сон?
Шиї гнуть до землі
Наші змучені коні.
Воску час витікать,
Бо лампадка з ікон
Загубилась на тлі
Не мого підвіконня.
2012.

Вечір. Руйнація геометрії.
Точка, що кут нанівець звела.
Взагалі: маліє дедалі предмет її.
Так роздягаються догола.

І – зупиняються. І гущавина
застує вдіяне, як печать
сургучева надіслане. Аби завидна –
з лабії б і почать…

Місяць, виліплений у Монголії,
потикає заціплої шиби склу
прищувату, лезвами листь магнолії
чисто виголену скулу.

Як війську, годящому за хлібиною
в черзі тлумити громи "ура",
безнадійній добі розродитись дниною
треба учора – й край.

Це – пустотам статуї, злитись з сутінню
згідної, нутрощів не шкребе.
У людині відмінність сягає ступеню
безнадії cуто щодо себе.

Цілком реальні спогади про те,
чого насправді не було ніколи.
Така зелена юнь стежки мете.
Глибокі спориші. І небо голе.
І день у сонці. Сонць у нім – на всіх.
І сім життів до нас у цьому світі.
І, ніби пісня, твій веселий сміх.
…А наші душі теж бували дітьми?

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.