О мудросте, дай вміння обгорнути
Життя хвилини в пелюстки любові,
аби зуміти просто - не пробути
у літні дні... в короткі дні зимові...!
Бо так важливо - не проіснувати...
кульмінаційні весни - душезріти.
зівсюди повертатися до хати
дитинства - юна мати, моньо, діти...
як треба не сховати тепле слово-
простеньке - для коханої людини -
і не приспати мрію кольорову,
і, неодмінно, берегти щоднини!
не ізлякатись почуття контрасту,
Не скам"янити серце перед болем,
І зброї у борні складній не скласти,
І не прожити "перекотиполем"...!
Увагою не оминути друга,
Простим питанням:-як у тебе справи?-
Бо може в друга осінь- може хуга,
а він про це не скаже без підстави.
і дуже треба тихої молитви,
котра у небо серцем вознесеться.
та встояти б лише на " лезі бритви"
І, зрештою, оце і все...здається.

Іще чекаю...
Дива з-поміж див.
Ось-ось торкнеться і стече сльозою
пухка сніжина, що Господь творив
і філігранно вибавив Рукою
у крихті досконалу чистоту,
красу і міру миті в піднебессі.
Іще чекаю...
Вірою росту
в дитячу казку…
Ось уже воскресне,
як тільки Янгол зі свого крила
розсипле зимно-кришталеву тишу
під сяйвом срібла місячного тла,
і давній трепет серця розколише…

2012

(Моїй дорогій Валі Савелюк)
***
Там, де дороги у Вічність,
Зір не утримає ніч...
Душі пречисто-безлічні
В сяєві золота свіч.

І безіменні тривоги -
Сива знебарвлена суть.
Тінню у скорі під ноги
Ляже чужа каламуть.

Склеєні пізні скрижалі
Визріє світ у собІ
І у Йордановій залі
Зорі зійдуть - молоді.

Крила неторкано-білі
На полотнині небес...
У шепотіннях артілі,
Де відридав полонез,

Де незахмарена вічність,
Світла намолена даль -
Душі там чисто-безлічні
Наче Господній грааль...
(15.11.12)

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.

…безжальна неміч тіла
пульсує пучка духу
а розум ціпеніє від химер
одразу ж думка-спалах помутніла
і чоловіка добиває скруха
неначе й не живе а ще не вмер
не погляд - поволока
не бесіда - а шепіт
обірваних і недоречних фраз…
а ти куняєш поруч у пів-ока
і ніч тобі вмостилася на плечі…
і просиш мовчки: «Батьку, ще не час…»

15.11.2011

худ Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Осінній часе, нелегкий, розіп’ятий
Птаходумками болю перелітними.
Дощами хмурими увесь проплаканий.
Галоп. Летиш наосліпки розпатлано...
Ятряться рани миром незалічені.
І долі рідні смутком покалічено.
Безмовно стигми скрапують свідомістю,
А віра в розум повна невагомості...

Лілії і левкої
У її волоссі святковім,
Віола її голос,
Рухи тонкий танок.

У колі навколо неї
Метелики і лелітки,
Веселки в етері літнім
Рікою лазурі линуть.

І дихає тихий вітер
Понад обрії і надії.
І увечері неодмінно
На вічах у неї ірій.

І пітьма обіймає його.

Розперезалася. Авжеж
Порозливалася дощами
і розлетілась

скільки меж
ви перетнули разом з нами
і забулись

друзі теж
порозкидалися словами
і відвернулись

я сама
для себе збудувала храм
і зачинилась

тільки Бог
до мене голосно всміхнувсь
я помолилась

15.11.12

Собою становясь несмело,
Давным-давно, давным-давно
Ты внутренним подтекстом пела
И собиралась быть кино.

К прямому счастью путь окольный.
Радушных линий благодать.
Бывало сладко или больно
Сбываться и принадлежать.

Почти что песня, просто птичка.
Воздушна даже без вина,
С годами ты вошла в привычку -
Привычка свыше нам дана.

Теперь ты ходишь на работу,
Воюешь с нервами и с ней.
А всё в тебе, а было что-то,
Что неба всякого родней.

2012

Обіцяє безсмертя зозуля
В поранково-святій тишині.
Тільки б щастя іще не забула
На додачу прислати мені.

Як немає, зозуле, замовкни
У чужому, як завше, гнізді,
Бо навіщо безрадісні рОки?
І безсмертя навіщо тоді?
11.12р.

Я хочу понять, как сердце остывает,
Как мгновенно закипает кровь,
Как рассудок смысл обретает,
Умирает и рождается любовь...
Я хочу понять откуда радость,
И откуда скорбная печаль,
Уносящихся мгновений сладость,
И тоски гнетущая вуаль...
Я хочу понять откуда смелость,
Злость и зависть- путанный клубок.
Мне бы тоже иногда хотелось
Пригубить безумия глоток.
Я хочу понять откуда трусость,
И откуда хитрость и обман...
И дискусия о разных вкусах,
Напускающая призрачный туман...
Я хочу понять насколько долго
Можно верить в сказочную чушь.
И какое это чувство долга,
Обостряющее жизненную глушь.

Коли поснуть розніжені левкої
Під колискове брязкання цикад,
Згорни душевні немочі в сувої,
Вночі приходь у стишений мій сад.

Присядьмо вкупі зорі полічити-
До скроні скроня і рука в руці...
Густим серпанком яблука обвиті
У тьмі горять, неначе каганці.

Холодно
Падає дощ
Сіпання площ
Холодно
Лист з підошов
В хату несу
Листя й росу
Холодно
Осінь німа
Шле аніма
Холодно
В хаті пітьма
Лиш обійма
Тишу лама
Музика
Холодно
Чай на столі
Тіні на склі
Змолото
А у дощі
Стукіт душі
Молотом
Холодно?
Все що було
Змолоду

Чай на столі
Тіні на склі
Танго в пітьмі
Солодко

Купа літ пройшло, як хлопці в світ пішли зі школи,
Дійсно є чого згадати в Славка і Миколи.
- Я любив лише перерви. М'яч ганяти дико.
Надю й Іру теж любив. За "хвостик" часто смикав.
Славко хитро тут всміхнувся. Враз примружив очі:
- Ти ж , Миколо, теж їх "скубав", чи сказать не хочеш?
- В мене досвід був хороший,- все ж признавсь Микола,-
Я дівчат за "хвіст" не смикав, вір не вір, ніколи.
Був малим,- "обпікся" раз. Півдня в очах рябило.
Просто так, на спір посмикав я за хвіст кобилу.

щастя в ігри бавитись не вміє
ніби сон лягає попід вії

хай мечі дзвенять на полі битви
але тут дозволь тебе любити

але тут дозволь тобі віддати
все що проривається з-за ґратів

правил часу мір і кілометрів
до тепла що сховане під светром

до грудей плечей твоїх припасти
вирвати обох з чекання пастки

з-поміж днів осінніх перестиглих
голосом що між вітрів не тихне

дотиком всесвітнього тяжіння
сірооким сонячним промінням

і невпинним вихором цілунків
зняти з тебе важкість обладунків

в світі де любов немов колібрі
серця два космічного калібру

проштрикнули купідона стріли -
двоє в плетиві доріг зустрілись

вдвох аби одне і те ж мовчати
адже двоє - це уже початок


14.11.2012

Добро нужно помнить для того, что уже и одно воспоминание о нем делает нас лучшими.
Николай Гоголь

...Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Тарас Шевченко

...І настає в житті така пора,
Коли у пам’яті відкрито двері
бо ж тільки для добра.
А зло деінде хай шукає собі місце.
У інші нам світи нести годиться
Лише прекрасні вісті,
Щоб не Армагедон,
Яким лякають нас іще,
А музику, котру складає раббі Нахман,
Для миру на Землі
що Машіаху дав був Усевишній.
-------------
Раббі Нахман(1772-1810) - один з духовних вождів хасидизму. Похований в Умані, куди прагне потрапити кожен юдей.
Машіах - Месія.

Присвята Юлі Фінковській

Сріблястий дощ натхненно малював візерунки,
Краплинки щастя падали так щиро і прозоро...
Приємне диво все іще ховалось за лаштунки,
Любов і доброта зіграли у головних ролях!

Блискучі рядки постали в небі неймовірно,
Сяйво тексту прикрашає фон екстра-бірюзОвий...
Спів птаcтва в вишині звучить, як струни ліри,
Жовтогаряче сонце зігріває так мило і казково!

Вона, як режисер, мріяла про сюрпризи гранти!
Щоб радість і тепло зловили душу в свої снасті!
Сім рядків веселки зіграли роль так елегантно!
Це ж ангели написали вірш про її щастя!

У Вас, мадам ,проблеми,
І мало не біда,
Уже не така гарна,
Уже немолода?

Підфарбували вії,
І брови підвели,
У зачіску сивіючу,
І квіточку втяли.

Усе одно всім видно,
Що літні уже Ви,
Хоч у вузенькі джинси
Упхались, як могли.

Одвічна ця проблема -
Усіх жінок у світі
Нізащо, ну нізащо
Не хочеться старіти.

І як у намаганнях –
Побути молодою
Мадам, моя хороша,
Не були б Ви смішною.
2011р. Надія Таршин

Тріпоче на вітрі листочок малий,
З порожнім прощаючись гаєм.
Сердитий вітрисько, колючий та злий,
Зусібіч листочок шмагає.
Не вистоїть листя на вітрі отім
В сльотавім осіннім свавіллі.
У безвість летять п'ятаки золоті -
Все менше і менше на гіллі.
Зажурено плаче захмарений день
Сльозою небесного смутку.
У змоклому світі не знайдеш ніде
Сухого від крапель закутку.
Та тільки моя не сприймає душа
Ні вітру, ні хвищі, ні сльоти.
Байдуже дивлюся, як суд свій вершать
Зими передчасні зальоти.
Нудьга поселилася в серці моїм,
Терзає холодний неспокій.
І нікому вилити кревні жалі -
Без тебе я геть одинокий.
Здолаю розбурханий простір і час,
До тебе, кохана, полину.
І осінь не стане тоді поміж нас
В побачення світлу хвилину...

Наші кола давно
підкорились воді,
а були вітражами
й душею мозаїк.
Мій повернений янголе
з райських садів,
я не можу по-янгольськи -
так, щоб навзаєм.

На очах вогневиць,
під розкриллям дощів
одягаюся в осінь
і зойки престолів.
І навіщо мені
соколя на плечі -
не зумію за колом
і блудень у колі.

Не шукай моїх весен
і весел зорі:
не пливти нам удвох
розмаїттям відваги.
Ми з тобою,
як помисли Божі,
старі,
ми з тобою -
покинуті вічністю
стяги.

Нас розчавить орда
невгамованих лих,
наше Косове поле
гайне в піднебесся.
Cорочки відбіліють
мов диптих,
що стих.
Сльози тільки
на білім…
Лиш це не минеться.
2012р.

Не чекатиму вже… полечу я…
Поле чує усе про нас.
Як ми любимось, як не чуємо
Одне одного й знову – пас.

Як завітрені тріснуть в кутиках
Не вуста мої, а слова…
Нумо разом гратися в гру таку
«а море хвилюється – раз…»

Ти ж не знав мене отакої ще,
Що не скоєне, те – забудь…
Як не виплачусь, то накою щось
Щоб іти уже, так на – суд…

Не на осуд, не стілько ж і діла,
Як зіграти, то й ПАРи ФРАЗ
Просто вистачить… піна біла
Там, де море хвилюється «раз»…

Арфи серця нестерпний струм,
Одинокій бриніть струні,
Обірвав ти непевну гру,
Не зронив і «прощай» мені...

На червневу мою красу,
Буревію-борвію, вій,
У розлуки – жорстока суть,
І чарунок у неї свій.

Не шовками-намистами
Упокориш гарячу кров,
І таночок вогнистий мій
Кращих-вибраних поборов.

Зорі краяли рам’я віт,
Бурштинова жада* густа,
Поцілунки що маків цвіт
Обсипали пругкі вуста.

Не люби, а кохайся більш,
І бажати чого іще?
... А крізь душу ростуть, як вірш,
Дві волошки одних очей...


Мaренґо (merengue, ісп.) - популярний жагучий латино-американський танець
*жада - гаряче бажання, жага

У тебе немає
ні свята, ні пісні…
«…куди не оберне -
завіса, завіса...

Роки здивувань
і обшарпаних рук,
пилюки, болота,
забутих вже мук…»

Засніжене поле,
калюжа під снігом,
ти падав обличчям,
підтримка із сміхом,
ти думаєш - боляче,
хтось, так і треба,
щоб знову у небо
лелека, лелеко!…

Нога на припоні-
мотузка не ріже:
зніми і до мрії!

Та думка колише:
а,може, не треба,
а раптом болото,
під снігом,
і білим
обличчям?

Скорботно…

Зачинені двері
у душу й кімнату,
не буде польоту,
не треба вітати…

Майбуттю не здужати минуле.
Потьмяніло в душах завчасу.
Ми осіннє золото забули,
Зим бадьорих сонячну красу.

Ми в саду вишневому лишили
Щебет, наче прозаїчний гам,
Бо забракло неземної сили,
У земному щасті, люба, нам.

Гай не раз оживиться весною
Лагідним промінням висоти,
Але нам не суджено з тобою
В серці серцем знову прорости.

13.11.12

довгострокові.
чисті, незвідані.
світлом политі,
усі такі віддані.
я назбираю.
обов'язково.
я обіцяю,
цілодобово
молитимусь вишнім
отім, хто на небі.
не певна в звертані,
та певна, далебі,
хтось та й почує,
ні крики, ні скарги,
лише тихі прохання,
як вільнії птахи
2012

поетично люди можуть гратись
обманювати тим пишатись
губитись в неправді
воліти збрехати
чого вони варті?
гадаю палати
зачинених вікон
забитих дверей
й пігулок довіку
я знаю словами
підлеститись можна
довіру придбати
бо й справді
ми досить однакові
з потребою чути
про гарне волосся
про успіх дитини
як схуднути вдалося

а що ж то? щирості
невдала спроба
чи щоб любили спрага
привита ще з утробу
2012

Посадила мати грушу коло хати.
Загадала мама на свої літа -
Як судилось жити, приживеться груша,
Доля на добро нехай поверта:
-Дітоньки маленькі, хто їх приголубить?
Приживайся, люба, серце звесели,
Бо важка хвороба віднімає силу,
А від невідомості і душа болить.
Час важкий, злиденний, немає що їсти
І згорають люди, немов сірники.
З фронту повернулися, куля не догнала,
А від цього лиха* гинуть вояки.
Прижилася груша, одужала мама,
Діти піднялися, злинули в світи,
І серце матусі вслід за діточками,
І летять журавлики - мамині листи...
А у них: і болі,і сум, і тривоги,
І турбота мамина, що не передати.
І ведуть додому, з далини дороги -
І з роками важко маму залишати.
Вже немає мами – хата овдовіла,
На подвірї порожньо і незвично тихо.
Груша велетенська обійстя накрила,
Білопінним цвітом притрусила лихо.

2011р Надія Таршин

Краю любий, отчий краю -
Де живе моє село,
Що у час важкий, буремний -
Все бандерівським було.

Вороги до тебе ласі,
Розпинали з віку в вік,
І набігам яничарів -
Загубив колись і лік.

А які надії, краю,
Покладав на свого брата-
Вщент розвіялись вони...
Коли він став гірше ката.

І тоді пішли в ліси:
Молоді, і навіть діти,
Щоб родину, свою землю
Від навали захистити.

Потім їх, хто прагнув волі,
В казематах катували,
А в облаву попадали,
То на місці добивали.

І стареньких матерів
Заганяли в ешелони -
І везли в Сибір, у зиму...
Підвели під це й закони.

Щоб з корінням, навіки -
Знищити жагу до волі.
Не повинні кріпаки
Мати думи свої, болі.

Краю любий, отчий краю,
Будь таким, як і колись,
Мужнім, гордим, волелюбним -
Перед кривдою не гнись.

Твоя слава надихає,
Ти взірцем будь у час смути,
І героїв своїх, краю,
Не повинен ти забути.

Пам'ятай усі їх очі –
Парубоцькі і дівочі –
Хай вони із вишини
Не дадуть злукавить – НІ!

2011р Надія Таршин

Останній день останнього уроку...
Й назавжди Ви зі школи подались.
Напрацювались вчителем, нівроку,
якби сповна віддячили колись
Вам ваші учні. За буденне свято,
за те, що мови рідної щодня
Ви научали вперто і завзято.
Наше село - уся ваша рідня.
Були Ви богом слово-громовержним,
учили мріяти, здійматись до висот.
Були Ви світлом в темряві і стержнем,
щоб не розвіявся шкільний народ.
На кобзі мрій на струнах серця грали.
Орали поле - сіяли добро.
І щедро свій доробок роздавали -
із крил поета - кожному перо.
Ми підростали, наче пташенята,
відчувши волю, до зірок неслись.
Ви бачите, у небі як перната
Ваша сім′я вже підкоряє вись?
Учителю, з низьким земним поклоном
пишу у подарунок Вам вірша.
Ще не поладила із Аполлоном,
виходить просто, як велить душа.

Моря, набравшись талої води,
Потонуть у піску та окіяні.
І нашої присутности сліди
Зостануться під ними назавжди.
Такі прогнози - сонячні та тьмяні.

Тваринний світе, буде і тобі,
А що Землі? Зітхне і відпочине.
Важким було життя - у боротьбі,
Перемагали немічні й слабі
Без істинно поважної причини.

Хімкомбінати, ГЕСи та міста,
Металургійні комплекси, заводи -
Завалюйтесь. Хай потім вироста
Во славу щастя, мира та Христа
Нове життя божественної вроди.

(2012)

Я літаю чайкою у сні
понад морем мрій моїх колишніх,
і сумні виспівую пісні
над могилами думок безгрішних.
Але нетривкий хороший сон,
а пробудження - таке невчасне.
Та земний заманює полон.
Сон забуто! І життя прекрасне!

А у мене був ти - був у буднях, омитих огнями.
Небо рвалось од куль, але чудo, що в мене був ти!
Чи зуміла б інaкше згорьовані ріки та ями
переплисти навпросіч? де взяла б наснагу гребти?

З чакри волі відкритої плакало плавлене небо,
бойової стежі перетягнена трісла струна.
Обвалилася скеля незрима між нами- та ще й бо-
стільки струсів у долі. А я...я...я - майже жона.

День полуднював сонцем, а світ ясновидив дощами.
По розпечених обріях гусла тривога...набіг!
А на чатах у доль світлокрильців ясні діаграми
вібрували на сполох. Полон...в душу ядерний сніг!

Ти мені залишив дві розлучні, солоні сльозини-
віддаю іх тобі крізь роки - тільки ти не береш...
пропікають донині росою - Бог бачить - не винна
я, що долі - дві річеньки - морем не стали, авжеж.

Я забула у серці твоєму невтолену спрагу-
Доливаєш водою, Схолоджуєш...знаю- дарма!
По пилинці зірковій збираєш із з неба відвагу:
краєм ока зирнути в дорогу, котрої нема.

Назавжди утопив у мені свої обрії чисті,
заблакитнивши мрії - донебна бувальщина ця
Чорнокруки висотують з мене кохання намисто-
виривають із тебе -і тому немає кінця.

Я у тебе вдихнула життя незачатого цвіту-
з позачасся його відбираю- а ти не даєш!
Як же,як вколисати любов у серцях несповиту?
де та Доля забігла у нетрі безвіддя? - Ну, де ж?

Здійнялась наша стежка повітряно змієм у висі -
Та, що ми обіцяли леліяти і вберегти
від нападників...ось покотилась муравка в ірисі,
по слідах проминулого... щастя! - у мене був Ти!

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

Тільки б не чути щоранку нерідну мову.
Навіть в газетах друкують суцільні слова нещирі.
Місто, як поїзд, в якому ми – пасажири.
Ми – іноземці в країні своїй чудовій.

Тільки б завжди пам’ятати про рід і совість.
Навіть птахи повертаються з теплих країв додому.
Місто напише про нас українську повість.
Може, тоді зрозуміємо врешті, хто ми.
11.11.2012

Дощ на горищі – шелест
Крилець хрущів травневих,
В сіні листок підбілу,
В ринві співає струмінь.
В мисці внизу – квасоля,
Біла, ряба і чорна,
Й росяна павутинка
Шибку навскісно крає.
Збоку вінок цибулі,
Мовби чиєсь намисто,
Кинуте легковажно
В мить палахкого злюбу…

свіже м'ясо барикад
ще всміхається і пахне,
та за мить гроза гранат
у салат все, у салат…
аж земля під небом ахне.

сходили з рейок поїзди,
ми ж – тільки з розуму, та стрімко…
а як же знак? що скажеш ти?
невже знов зрадиш вірну ріку?

чи зірку, всміхнену у тьмі,
трохи холодну, проте твою…
зникають десь слабкі вогні,
та ти ж гартований війною!

об’їзний шлях – тупий тупик;
вперед дорога йде! все інше –
пустий туман… іще не звик?
повір же в знак! так буде ліпше…

«виходи» дверей погасли,
зал наповнила пітьма –
важка й чорна, наче масло,
інфекційна, мов чума.
появився квадрат білий,
змії титрів й титри змій,
потім ще якісь дебіли,
явно не із моїх мрій.
говорили щось про гроші
як про сутність всіх речей,
а також, що важкі ноші
для пустих, як світ, очей;
і нема на що чекати
в черзі, замкнутій в кільце,
тому краще просто спати,
якщо ж випустить сільце…

важко стало далі бути
в клітці-холі… я поплив;
як прийшов до тями, всюди
було те лиш, що наснив.

вітром курячого Бога і росою на повіках
по стежках стоголосся по заплаканих стежках
я ішла сама повітрям щоб торкнутися горішком
цих старих немитих вікон що вже билися не раз

на калинову наливку та шматок живого хліба
на трояни ярі-ярі час із них зламав шипи
покладу зелене літо пастораль що Лель помітив
запах хвої що відснився молодильний сміх годин

не приходять весни часто осінь випекла їм спини
голодом кувань зозулі холодами жовтих айстр
залишилися у жилах дві лимонні половинки
ось тобі а ця для мене мов у профіль і анфас

Жив собі старий Петро,
Борода до мацька...
Фест любив у флєшці дно,
Пив горівку хвацько

Жінка була з-за границі -
Дуринда Педрона,
Петя си найшов телицю,
Як був закордоном

І хоть вже роки проходят,
Як то всьо сє стало,
Вони жиют, сє не розводят,
Їдять наше сало...

Но єдна тут є проблема
В сім"ї Педруніто -
Та горівка мучит хлопа,
Як зима, так літо

Ну а баба, чорт-зна звідки,
Там не п"ют горівки,
Вочи витріщит на діда:
Тобі нашо стілько???
В нас то віскі п"ют поторошка,
Чи якусь заливку,
А там в сусіда Єнтошка
Гонят гнилу сливку

Ту горівку все ховала
Стара Педруниха,
Наливала, ніби вкрала
Петрови бабаиха

Але сталасє незгода
Бабка захворіла
Якусь дістала хоробу,
І тут же зомліла

Приїхала поміч нагла,
Дохтор від худоби...
"Вібачийти, старі амба,
Ми нічо' не зробим

А Петро спочатку плакав,
Вмивасє сльозами,
Банував, ніц не балакав -
Бо горе сі стало!
Тут вже стару нарядили
Уперед ногами,
Приїхала вся родина
Десь, із Гватемали

Точно звідки, я не знаю,
Но всі якісь чорні -
Єден лисий макогін,
Ну а другий з вовнов

Той сє називав Педруно,
Другий - Хуліо Мінєта,
Трета баба була груба
Зваласє Бабета

Тут уже сє зрихтували
Старушку ховати,
А дід став при тім аярмі
Горівку шукати

Ніхто не буде заваджити
Цьвєркнув через зуби -
Є що зранє положити
У засохші труби

Дід налєв собі килішок
Соточку як вріже!
Закурив, сів на припічок -
Баба з трунви лізе

Але він то не замітив -
Ще си наливає.
Баба з трунви вилізає
Кописку шукає

А Петро, - як тільки взяв
Горівку до писка -
Баба ззаду ся підкрала,
Як вдарит кописков!

І тут дід сє перепудив
На трунву як глипне:
"Там порожно... Чи я блуджу?
Забагато випив?"

Ну а ті усі педруни -
Та її родина,
Такі вочи поробили,
Ніби у пінгвіна
О май гад! О май гад!
Шо сє учініто
Славний Будда! О Аллах!
Прийшло прівідіто!

Баба єму усміхнулась
"Я жива, Петрусю,
Я до тебе повернулась
Ти чо так сє трусиш?"

"От у мене жінка моцна -
Більш не буду пити,
Та вона і встала з трунви,
Щоб мене спинити!

"Будем до сто років жити
В один день помремо,
Давай, стара, сє мирити
Рішено проблему!

Пародія

Усім виною розімліле літо,
А, може, сіножаття за селом,
Де жінка прохолодно-розігріта
Мене торкнула… спéршу так… чолом…

Такий вогонь прокинувся в череслах –
Душа співа, кудись пропала лінь,
І вже не втома, а жага… воскресла
Обох нас покотила у затінь.

А поруч - дивна грядочка пахуча.
Свобідно почуваюсь, легкий трем…
За коміром набилося остюччя –
Та то нічого – ми переживем.

… Тій жінці дня, напевно, буде мало –
Перепиняє подих: “Пощадú!”
Бо стільки раз мене… перевивала…
На всі можливі золоті лади.

А сонце в небі бавилось горішком,
Але, прецінь, лукавило таки –
Воно згори спостерігало нишком
Чи не столочать перші огірки…


12.11.2012

Ще не прокинулась,
зима вже лізе в
ніздрі
Схрестивши пальці
очі відкриваю
Ти є там, за
вікном. Я точно
знаю
Замерло серце в
твоїм передвісті
І не надихатися
скільки не вдихай
Вже повні груди, а
мені все мало
А скільки ж
випити, щоб
врешті стало
Коли не досить
навіть через край?

Усеньку ніч торохкали горіхи,
Серцями розбиваючись об дах.
Солодкий плід любовної утіхи
Медвяно-терпко танув на вустах.
Жовтнева ніч гойдалася на гіллі,
Сховавши світло в пазуху пітьми,
І тільки пси, зозла, осатанілі,
Губили гавкіт попід ворітьми.
Зійшлись докупи тисячі запитань -
На жодне з них ніхто не відповів.
А суть була в конфлікті різночитань:
Хто, де і з ким минулу ніч провів.
Були слова і ниці і жорстокі,
Була надія - вкотре зійде з рук!
А до любові п'ять нестерпних кроків
І ненависть, як зцілення від мук.
Сховала ніч цілунки і розплату,
Пекельні муки і солодкий гріх,
Зібрала все і кинула під хату,
Де плакав від самотності горіх.
А вже на ранок вітер сльози витер
І все було, як завше, восени.
А десь удвох, поет і композитор,
Складали пісню нової весни...
2008р.

Тобі лиш - погляд.
Мені лиш: Так...
Нас тільки двоє
А ніч одна
Волосся в хвостик
А може й ні?
Навіщо поспіх
Ми тут самі
День ще не близько
Нам не до снів
І наче кішки
Мов навесні
Тобі лиш одяг
Зібрав й пішов
Так треба: Досить!!!
Але...
Show must go on!

Зламалась голка,
що зшивала нас
докупи
А ми і досі
тріщимо по швах
Жаль іншої нема,
таку не купиш
Уже й спимо на
різних простинях
І різні руки в нас
сидять в кишенях
Пришиті вже до
зовсім інших
штанок
Але нитки твої
знаходжу ще я
У тих місцях, де
ІНШІ не бували

Осінь пахне димом і отрутою,
Айвою достиглою в саду...
Днів минулих вузлики розплутую,
Та ніяк відгадку не знайду.

Затягнулась пам'ять павутинкою,
До замків ключів не підбереш.
Осінь пахне солодко з гірчинкою-
Кардамонно-цитрусовий фреш...

Закружляло листя поміж вітами
Клаптиками жовтої фольги,
Свіжі ранки, споєні трембітами,
Понесли за овид береги.

І парчею ніжно-золотавою
Сонний ліс у променях застиг.
Осінь пахне тютюном і кавою,
Шлейфом зі спокуси та інтриг...

Віддає корицею і ладаном
Ледь гірчить, мов чорний шоколад,
Осінь пахне якось нерозгадано
І чарує терпкістю принад.

У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,

Він вижив без літер

(і плаче).


[11 листопада 2012 р.]

α
світ ридма ридає
за те, що очі ти втратила
світ плаче
дрібним дощем обітованим
від сліз твоїх
кров Твоя, Господи,
від моєї крови
згортається
надто багато у ній Тебе,
праведного,
надто багато у ній
нечестивого
прокинутися серед ночі
ридма
під трембіти вітру
сліди псалмів Твоїх
шукаючи


β
так уже повелося
що не волосся
і не губи
і навіть не очі твої
а ти, людино, сама
коли плачеш
від власної марнотности
того
що нема нібито Бога –
Він
спускається тоді на землю
рясним дощем
незолотим
сорок днів і ночей
твою душу змушуючи
у ковчезі кататися
доки не згадають про неї
рідні

γ
сорок днів і ночей
ти будеш носити
цю волосяницю
доки не згадаєш
що б’ється ще у тебе серце
сорок тактів
сорок хвилин
проти тебе
молитвою
оберігши ніч

Δ
була вже майже серед нас зима
холодна як граніт
і горда, горда…
та несподівано
не випав сніг
а дощ і вітер цілу ніч
спроквола
і дощ, і вітер –
все тому
що ти пташину у долонях вбила –
пташину долю
обираючи на мить
на дощ як світло полетіла
а вже була ти майже
біла вся
вже майже янголом
ти стала у вертепі…
та несподівано
так знов – сама
у стовп перетворилася
із солі та граніту


Пом’яни мене, Господи…

Ти дивився крізь денце щілинки.
Ти на сніг поклав мою душу.
Ти мені відповів молитвою
(і в шибку дощем
постукав).
Ти зайшов до мене з-під світла.
Ти у глечик вмістився
(й у фантик).
Ти дивився на мене очима піщинки…
Дякую, що витримуєш ще
мою мізерність
дитинну

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***