Форма 7 - Мир.
Проявление этой формы проходит через Действие и Созидание.
В первую очередь - это контроль эмоций, напрямую связанных с желаниями, которые раздувают астральное тело и делающими его нестабильным. Контроль эмоций достаточно сложен, так как эмоция является побуждением к действию, а отличить созидательное действие и разрушительное - невозможно без ментального контроля. Основная проработка должна проходить по методу логических заключений всех ситуаций без эмоционального восприятия. Только проведя тщательный анализ, можно что-либо сказать или перейти к действию. Благополучие напрямую зависит от стабильного эмоционального состояния человека, коллектива и общества в целом.
2011г.

Форма 8 - Жизнь.
Задачи, вложенные в эту цифровую форму заключается в размножении, приумножении, расширении, объединении в малом. Реализация аспекта любви на уровне инстинкта, создание малой группы, выстраивание внутри группы себе подобных правильных отношений, жертвенность на благо семьи в ущерб своим желаниям, мудрость проявленная в терпении, чуткость проявленная к окружающим людям. В жизни это должно проявляться через большую, дружную семью. Семью объединяет желание познавать мир и делится знаниями с другими. Отношения - родители, дети, сестры, братья и не только родные(чужих нету), но и приемные, сводные - выстраиваются по принципу: все вам отдам, только примите. Именно по этому принципу строится Божественная Иерархия, и человеку необходимо приобрести простой опыт жертвенности - Принцип отцовства, материнства - Альфа и Омега. Принцип Семьи - это ощущение себя частью Единого Целого. Терпение и жертвенность, только через эти качества можно приобрести мудрость.
2011г.

хочу писати про тебе
малювати строфи
вигнуті
як твої вії
з-під яких сміючись
дивишся
на мою безпорадність

прагну писати про тебе
ім"я твоє
змішати зі зорями
і на нотному стані неба
мелодію днів минулих
у пісню нового дня
заплутати

буду писати про тебе
слухати серце
що перечить
вустам
і зникати як крапля дощу
на осінній долоні ночі

Пам'ятаєш те дерево, кора якого списана рідним тобі
ім'ям?
Яке завжди вміло по-особливому слухати,
під яким ти сховала у землю скриньку, в ній перо,монетку
і старі, зірвані з його сорочки в істериках ґудзики?
Пам'ятаєш, як ми гуляли вночі порожніми скверами,'
слухали посеред сонного міста гучно музику...
Заливали бруківку лікером та палили забиту у дно
цигарки лірику.
Коли м'язи на обличчі нестерпно боліли,
але ми всеодно продовжували сміятись,
не покидали у близькість вірити...
Одягати будні на голе тіло, наче немає сенсу
щось приховувати.
Твоє обличчя заштриховане олівцем на папері
застигло, з часом у волокна в'їлось.
Неважливо, де і якими мовами, але тримались за
руки, давали обітниці.
Пам'ятаєш, зламаний годинник? Вибух у скронях
при неминучому зіткненні. Розмови під чай по-англійськи.
Спокійні, майже беззвучні.
Ти тварина, знаєш?Нікчемна, свійська.
Не питай чому я така знервована, наче дріт, колюча.
Я була б м'якою, була б поряд, якби не ця
повсякденна рутина - "жити минулим", якби не
хворі,сутулі постаті засмічених болем вулиць,
якби не твої ножі у мене в спині.

"Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать"
Українська народна пісня

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Стою, среди могучих берегов Днепра,
Смотрю на щит и меч Правосудия !
Прикасаюся нежно к локонам дочери,
Мама прячет улыбку в цветы.
Цветут рубинами зарниц любви уста,
У гурий дивана стихов, рыцарей круглого стола, Ведь в святилище сердца моего
Стало явным тайное все.
Внимаю советам Пресвятой Богородицы:
" -Упорством небес тебе данных, силы обнови,
Смело разбей кувшин мелочных грез суеты.
Мрак невежества развращает нравы доброты.
Нельзя уснуть в его обьятиях,
А проснуться у Христа на груди ".
Весь МИР находится внутри нас.
Жизнь-сказка творится через нас.
Рай - это место нашей мечты,
В Бесконечность, важно, нужно сделать шаг.
2011г.

Листопадовий бум за порогом:
розпродаж влаштовує осінь.
- Нехай пані візьме,
зовсім недорого,
оцей безцінний кленовий листочок!
У нім переплетені
дні і дороги,
багрянець кохання,
і золото мрій,
і бура печаль,
і зелень надій...
Не минайте:
милуйтесь,
котрийсь обирайте.
Хай Вам буде крізь зиму -
чи серце -
місточок!
За ціну не питайте.
Усе вже оплачено
паном Літом,
карооким палким мігрантом...


09.2011

Ей, пасажире з розбитим вантажем,
з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?
Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною
провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються,
і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,
яку так люто охороняють вівчарки.
Чекаю, що вони хоча би раз помиляться
і залишать без нагляду цей перехід,
коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?
Що там – за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:
іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,
і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,
і чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався
завчити на пам’ять.
Там листи братів і жінок,
там земля з могил і сталь фабричних верстатів,
і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,
і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,
куди забігав від холодного дощу,
і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,
коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.
Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
Я заведу знайомство з найганебнішою поганню міста,
з найвідомішими скандалістами та співаками.
Я торгуватиму взуттям і натхненням,
втративши голову, загубивши сум.
Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
Спрага і мої втомлені пальці
робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?
І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,
і навіть тебе.

І помер чоловік бідний. Перед небесних суддів стоїть. А один суддя Добрий, а другий Чесний, а між них суддя Справедливий.
– Той чоловік, справді бідний чоловік! – каже Добрий.
А Чесний запитує:
– Чоловіче бідний! Ти багато років прожив. А як? Зими такі холодні, а ти такий бідний був?
– Та мене один богатий сусід до стайні зимувати пускав ,– відповідає той.
– А до хати не пускав? – допитується Чесний.
– Пускав, але казав мені тіло обмити , щоб не смерділо, але я чоловік бідний, – мені з худобою ліпше було.
– Але ж ти не голий був , коли помер? – Той одяг, що на мені , – то богатий дав.
– А іншого одягу не давав?
– Та давав інший, кращий одяг, але я його продав і купив собі добре випити і з’їсти, бо я бідний чоловік.
– А як же тобі той багатий чоловік знову захотів одяг дати? – не перестає допитуватись Чесний.
– Та як-як? А попробував був би не дати! Я йому казав, що нагий ходити буду перед його дітей, хай дивляться на той мій сором.
– Бачите, той чоловік справді бідний, – каже Добрий.
– А чи не хочеш, бідний чоловіче, на чудо подивитись, що ти його на землі сотворив? – запитує Справедливий. – Глянь, он верблюд двогорбий крізь вушко голки пролазить, бачиш?
– Бачу, бачу! Так то ж мій сусід богатий. То він!
І замовкли судді на хвилю.
– А де би ти хотів зараз бути, між ким? – запитує Справедливий суддя.
– Де-небудь, лиш би не там, де той богатий, – каже бідний.
Знову замовкли судді.
– Не бійся, бідний чоловіче, – каже Справедливий, – тобі добре буде між старих знайомих твоїх. Он там!
– А хто там? – допитується бідний.
– Там?! – здивувався суддя, – душі тої худоби, що ти з нею зимував. Іди!
2009

Ішов собі стежкою між зелених трав
чоловік із собакою. Вона хвостом крутить,
лащиться – гладить її чоловік. Бачить, а
назустріч хтось іде. Підбігає собака до
подорожнього, та й лягла до ніг, покірна.
Пестить він її ніжно. А то Ісус. Поклонився
Йому чоловік – стали вони говорити. І чо -
ловік каже:
– А правда, Ісусе, я твою заповідь –
любити – виконую?
Помовчав Ісус якусь мить і відповідає:
– То правда, ти добра людина…і любиш
щиро…
Замовк Ісус – пестить ніжно собаку. А
потім каже з гіркотою в голосі:
– Та хіба ж собак…?
– Собак! Собак! відлунило в просторі…

Життя – це гра.
Та грати нині ні з ким.
Тепер за грати
Сіли всі,
Хто грав.

І вісім грамів серцю
Уже не допоможе –
Ти вже програв.

Бо не навчився
Прагнути до зброї
В руці тримати шаблю,
Булаву…
І за свободу битися до крові,
І славу здобувати у бою.

Традиція…
Позиція?
Проблема!
Понаробили рала із мечів –
Тепер у хлопців, замість скоростріла,
Ярмо повисло мирно на плечі…


2011

упала люстра.
ти ж бо шепотів їй голосом японки.
мов плакальник.
списував сторінки і шепотів.


упала посивіла люстра.
упала мов недопалок. в недопалки.
а ти мов плакальник.
шепотів їй сполотніло.

упала посивіла люстра.
луснула мов судина.
мов спокій.

вибачення.
пошепки чи ненавмисно
псуєш.

вони довкола.
мов цятки
чи сплетіння сітківок.

врізаються в шкіру
мовчки.

я - між тінями.
у них чорні очі
виснажені посмішки
і в’юнке волосся.

Я - висить.
хто тримає я?
хто тримає тіні?

я намагається вдихнути.
вдихає.

Ми
Мокрі птахи
В коридорах безвиході.
Та не питай мене
Чи відчувала ті краплі.
Бо сама я мов той коридор –
Холодна.

Ми
Мокрі квіти
У полях повішені.
Та не питай мене.
Бо сама я немов та петля –
Порожня.
В просторі скошена.

У мене твоє обличчя.
Нас багато ціловано.
Тут коректність.
Повіки мов плити –
Пропахлі.

(на плівці)

сидить синиця на вітці

зліва китиця горобини

раділа б цвітінню

неторканому

з запахом кориці.

мала б пальці –

витирала б цівки з гілок

кужеляла листя

з цікавості.

(сидить синиця на вітці)

Сплячі коти
Тулитесь спинами
Колискові намотуєте на вус
Прогнозуєте потепління
М'які і тихі.
Пил з лампадок
Своїми хвостами пишними
Повіками сонними-світлими
Вимагаєте молока.
Сплячі коти оливкові
Масні і дивні на підвіконниках
Ніколи не ходите на далекі відстані
Повільні. Вусаті. Потомлені.
Ловите полиски.(коти)

зрізаю повіками місто
тонуть мушлі і пелюстки горіха
мов у скляні посудини.
хтось мовчить. забирає з собою.
сіллю восени на різані руки
в честь зустрічей одиноких.
хтось мовчить. зрідка погляне.
втопить як місто повіки.

( вікна оголені. по вінця вода. я
в тобі. я самотня константа)

непам’ять нестерпна
це наче карати себе тобою
як ходити курити
коли поснули тканини часу
(я знаю нічна сорочка
відчуває вселенську втому)
емалі обтріскані наче стіни
наше місто стоїть на колінах
ми живемо на каменях капсулах ліках
нас тримає вода
чорна дешева депресія
спокійна наче вагітна кішка

твої дерева – мої
руни.
губами торкаюсь
землі.
павутиння мов
тиша
здригнулось.
двері зачинено.
я в
тобі.

2011

колись ти мені говорила
що зірка у небі
це особистий Бог
у кожної людини вона своя
тоді я не зрозумів твоїх слів
замовк
хоча хотілось сказати багато
вилити коктейль з твого стакану
але я просто пішов
а може лишився раною
ти заклеїла її пластирем -
а завтра в аптеку
у кожного покоління свої проблеми
колись - Гітлер
зараз – іпотека
ти ж знаєш
що рано чи пізно
знову почне боліти
доросле життя пізніше
хоча може уже не діти
так дивно спостерігати за цим всім
коли чесно голова йде обертом
добре
кожна зірка – це Бог
тоді твій під яким номером?

2011

Ой у полі корчомочка,
А в корчомці шинкарочка.
Ой там козак та й напивався,
А кінь з орлом закладався.
Українська народна пісня

«Поки ти отут стовбичиш,
Твій господар стільки випив,
Що скотився вже під лаву», –
Так орел коневі правив.
«Якщо так, то зо два тижні,
Буду я стоять, мов злидень».
«То ж часу, друже, не гаймо,
Та давай-но позмагаймось!»
«Од могили до могили,
Де й діди його спочили,
Сімсот верстов ще й чотири.
Хто домчить туди скоріш,
Той у серце всадить ніж».
Кінь біжить, аж вітер свище,
А орел все вище й вище.
Кінь примчав увесь у піні
І очам своїм не вірить.
І на радощах, що перший,
Копитами землю креше.
Три години вже минає,
Та орла чомусь немає.
Він з’явивсь лиш на четверту.
Білий весь, немов та крейда.
«Де це ти так забарився,
Що настільки опізнився?»
«Не мав сумніву в побіді,
То ж схотів сім’ю одвідать.
Позліталася малеча,
Позалазила на плечі.
Почала й жона благати
Більш сьогодні не літати».
«Гарно ти оповідаєш,
Та умову нашу знаєш...
Ніж у серце не ввітну,
А от крила обітну.
Знатимеш, як закладатись.
Стрибать будеш. Не літати», –
Заіржав кінь хижо-хижо,
Орлу крила відчикрижив. –
Вважав мене за придурка,
То ж сиди тепер, як курка».
Гірко-гірко орел плаче.
Кінь на радощах аж скаче.
«Скачи, скачи, дурню, –
Так орел в печалі дума. –
У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
Чи ж їм змога зрозуміти,
Яка радість свої діти?
То ж зберу останні сили,
Щоб скоріш здолать безкрилля.
І тоді, преглупий коню,
Ти нізащо не здогониш».

все ж колись її шкіра почне старіти
і косметика зможе сховати багато але не достатньо
глибина почуттів поволі стане міліти
а того що залишиться буде якось занадто

її білизна вже не буде така зваблива
колір волося світлим точніше тьмяним
усмішка сумна і якась хвороблива
голос менш еротичним і більше гугнявим

і в очах її буде виднітись прохання
до усіх хто зумів у неї залишитись
хто б помітив фатальний процес стихання
її щире бажання нінакого більше не злитись

а ти завше будеш лікувати її мігрені
рубці від важких операцій життєвої біржі
прокурені й тверді мов мушлі легені
даючи лише воду і трохи рослинної їжі

будеш продовжувати її листування
з духами і веселими малярами
задаватимеш їм недоречні питання
ховаючи в тексті вірші й анаграми

а смерть прийде вже зовсім нечутно
легко закривши за спиною двері
забере лиш те про що було забуто
лист для неї на офісному папері

то була розмова справжніх чоловіків
тих у яких від праці жилаві руки
про томну роботу біля верстаків і станків
про їхній судомний серця стукіт

не маючи тонких емоцій в собі
тримаючи кухлі за ще не відбиті ручки
не відповідаючи канонам й добі
пропиваючи чесно за квітень получки

у пору коли заводи поснули мов пси
згорнувшись у теплі миршаві клубочки
коли вже не носять в коліна труси
в часи легалайзу тугої сорочки

вони говорили про власні жахи
речі від яких їх груди поволі стискає
про те як шукати навсрізні шляхи
на які їх життя недоречно штовхає

а десь же є такі ж як ми люди
які рятуються від спеки спиртом в жнива
у них волохаті й засмаглі груди
злаковими й потом пахнуть їхні тіла

вони курять міцний тютюн
вирощують його на власних городах
вірять у світле майбутнє комун
миють тіла в мутних ставкових водах

життя їхнє не таке вже й довге
має запах часнику і сперми
воно занадто горбисте й пологе
як дах покинутої в девяностих ферми

їх пристольні свята то жнива і обжинки
умови праці з кліматом повязані тісно
з цегли й полови будують будинки
так природньо і звично ніби із тіста

і коли вже ніч проникала в серця
у кожні їх замілілі шпарини
в чорні й холодні легені курця
мов тумав у карпатські гірські долини

вони вже йтимуть і впаде з лиця
відчуття вологи наче провини
грунтом твердим як піднебіння мерця
по собі залишивши темні спини

ще двоє їх вже підранок доженуть
на сонцем залитій останній колії
хліба й вина у руках принесуть
курива стільки щоб було доволі

Я так люблю ступати босою ногою
в пісок горячий
І мандрувати берегом розбурханого моря,
Чекати хвилю, що принесе приємну прохолоду,
Яка в припливі схопить мене всю,
закрутить у обіймах,
А потім викине назад в пісок сипучий .
Й я знов ітиму в даль до обрію небес.
Нестиму поцілунок морської насолоди.
Вдихатиму хвилину
могутності і сили !
В кінці впаду у жар піщаний
Й дивитимусь, як небо
з'єдналось з океаном,
В знайомій лиш для них безсмертної любові.

Образа
проростає крізь тіло,
наче бамбук.

Літо
лишилося в спогадах.

Звук
телефона змовкає -
Зникає
картинка майбутнього.

Певно,
батарею розряджено.

А здається,
що зраджено...
Хто відповість?

Повно
перлів у жмені
назбираю.
Чи сліз?

Біль
наростає у серці.

Ці
втрачені скерцо
плачуть крізь ніч...

Може,
гра не вартує
свіч?

Ні!
Дзвоню у дзвони,
відмолюю рок...

Хто мені скаже,
як відновити
з небом зв"язок?


2011

Лицар середнього віку
у сонній траві
визбирує
стиглі загадані зорі
як пізні суниці
Він же
розкинув
невидимі неводи
в небі
в яких тріпочуться
срібні плітки
благальних поглядів

Узимку
Його бачили
біля каміну
з котом у ногах
на колінах – із коцом
гортав
нехитрі щоденники
про сьогоднішнє
і про вічне
щось виписуючи
на долоню

Подейкують
Його захмарний палац –
за стіною плачу
а скарбниця
повна фонтанного дріб’язку
чи не тому
Він у постійному розшуку
і ніколи – на зв’язку

Хіба якщо
уявити собі
всесвітній автовідповідач
то можна
начитати Йому
різного сокровенного
навіть
пошепки
навіть
подумки
і навіть
зникаючою мовою

Він прослухає
і коли
сила вашого мовчання
дозріє бути камертоном
Він почує
і продиригує
здійснення
бо ж Він
не простий виконавець
а віртуозний виконувач
класики вибраного
із какофонії неперебутніх
бажань

Заснула осінь під мостом...

Повільно, втомлено
Іде по вулиці
Спекотний день.

Думки заплутані,
Немов сліди, що на шляху
Водою змиються…

Слова – зелені їжаки –
Упали купами
Каштанів зболених
Під ноги нам.

А ми
Втискаємо в м’який асфальт
Вчорашнє літепло.

Куплети днів складає час
Рядами рівними.

Життя надій в ріку розлук
Стікає ринвами.


2011

Вікно лікарні світиться
Свастикою вічності.

Скальпелем місяця
Вирізає ніч пухлину розуму
Із серця відчаю.

А душі хочеться,
Щоб операція була
Успішною.

Спішно так
Складає хірург
Свою валізу.

Хіба залізу
Не важко жити?


2011

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Місяць сховався за хмару,
Христос на хресті очі заплющив,
Бо нам так не терпілося,
Що ми прямо біля дороги…

Бо ж написано: «Люби ближнього…»
А де любити, якщо хати нема?
І коли,
Якщо ніч пролітає
Фарами?…

А земля пахне вереснем,
А трава ще не росяна,
А ти голосу вже не стримуєш!...

Цвіркунів розбудили ми,
Їжаків налякали всіх,
Що в саду крали яблука…

Білі янголи позліталися,
Щоб на тебе дивитися,
Бо твоє тіло світиться –
Ти красива божественно
У бажанні нестримному.
І така ти гаряча, що
Із дерев листя сиплеться…

Місяць хмари порвав усі
На кохання щоб глянути,
І Христос придивляється.
І ти вперше не хрестишся…


2011

Встану удосвіта.
Відслоню фіранку,
щоб день увійшов у хату.
Візьму до рук лопату.
На перехняблених гурмах снігів
карту стежок намалюю.
Піду наношу води.
Живність голодну і спраглу свою
напою-нагодую.
Кину під піч наруч з дровами,
кілька смерекових,
а решта букові.
Настружу сухої тріски.
Сяду навпочіпки,
печі прадавній вклонюся.
Черкне сірник,
і вогонь у печі
тихо й нестримно сяйне,
розгориться.
Підуть блукати думки мої
разом з димами...

Форма 9.Работа происходит фокусировано внутри себя. Конкретность и порядок во всем - дом, семья, работа, поступки и так далее, недопустимо нечеткое выражение своих мыслей,
опоздание куда-либо, неисполнение обещаний и прочие аспекты взаимоотношений с окружающим миром. Работа над накоплением силы физической и духовной. Через волю человек учится постигать механизм самоограничения, вместе с этим приобретает знание о
внешних ограничениях, но использовать эти знания пока не может по причине отсутствия собственной силы. Все окружающие постоянно пред*являют свои требования о проявлении заботы о них.Душа этой формы откликается на эти требования внутренним чувством долга.
Если человек,следуя общественному мнению, мнению других людей, а не собственному мнению внутреннего голоса отказывает, то он приобретает кармические долги. Активность действия, многообразие направлений, стремление узнать все - это те задачи, где должна трудится Девятка. Она постоянно ощущает недостаток всего - времени, информации, денег, поддержки и самой жизни. Форма 9 прорабатывается в том случае, когда человек с радостью и любовью встречается с любыми препятствиями без страха, без волнения, без
тревоги, без прочих негативных ощущений - только Радость и Любовь являются показателем
Могущества Души. Утверждение: "Я могу преодолеть любые трудности с Радостью и Любовью!!!" есть показателем первой ступени посвящения Могущества Души в человеке.
Идти по пути сопротивления - вот принцип 9. В трудностях сохранить Радость Жизни.
Все что связано с тонкими энергиями, пока должно только изучаться, но ни в коем случае не применяться во внешний мир. Практика медитации укрепляет физическое тело и духовное.
2011г.

Колись
Ти любив подорожувати…
Тепер
Не виходиш із дому без валідолу.

Колись
Ти прагнув літати,
А нині
Готовий продати свої крила,
Чи обміняти їх на більш реальні речі,
Та, виявляється,
Що нікому вони
Не потрібні.

Колись
У тебе було бажання володіти світом,
Сьогодні,
У хвилини розпачу,
На грані відчаю
Не можеш володіти,
Навіть, собою.

Колись
Твої бажання були здійсненними,
Насолоди – доступними,
Поцілунки – гарячими…
А вчора
Ти цілував у чоло свого друга
І твої губи
Були холоднішими,
Ніж його тіло…


2011

Кажуть, кохання підносить тебе в небеса,
Одягає тобі на голову вінок із плетених промінчиків сонця,
Охолоджує розпалене тіло ранньою росою,
В очах зупиняють свій спад, розсміяні сріблисті зорі
І ти стаєш прозорою феєю, яку бачить лиш він.

То чому ж така у мене біль від твого кохання?
Чому одягнув на голову вінок тернистий,
Чому, колись чисті води , стали болотом і брудять мені душу,
Чому мої, колись ясні очі, крім темноти нічого не бачать,
А я, ота прозора фея стала невидимкою,
Яка в розпуці ридає безвучно, а ти не чуєш мене...

Забутися, не мріяти про тебе!
Ох ті ілюзії ! Нищителі життя!
Пощо шукаю я між хмарами поняття,
Ворожку жду, спитать, чи це моя судьба.

Я дівчина, що тебе полюбила,
Ти кароокий і розпещений юнак,
Вже не одну ти чарував собою,
В обійми брав її, ламав серденько в прах.

Та все ж дозволь, я йтиму за тобою,
Чекатиму нагоди - пестощів, розмов,
І вірю все ж, що ти мене пізнаєш,
Мій виклик кинутий, ось зродиться любов.

Не бійся, я не закручу у пута
Ти будеш вільний поміж зорями літать,
Просто візьму в тебе одну пір'їнку,
За нею ти вернешся. Я буду зустрічать.

Випиваю келих тиші.

Тепло спокою розтікається тілом
І вкриває свідомість
Молочною піною спогадів.

З-під опалого листя часу
Виринають думки
І несуть до мого серця
Клаптики минулого,
Як мурахи до мурашника
Ховають крихти насолоди.

Із тих клаптиків,
Із тих маленьких яскравих частинок
Складаю пазли,
Малюю картини,
Будую речення,
Вертаю втрачене,
Реставрую виблідле,
Складними програмами
Відновлюю карту
Пам’яті.

Потім
Виливаю вечір
У пляшку ночі,
Заплітаю вітер
У коси коханої,
Що десь далеко
Так само хміліє
Від спогадів про мене,
Струшую зірки
З простирадла вічності
Й лягаю спати
В обійми літа,
Від щастя п’яний.


2011

До М.П.Драгоманова
27 жовтня 1892 р. Колодяжне

Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада.

“Elements d’histoire juive” –“ Основи єврейської історії”- я не отримала, але думаю, що Ви її ще не посилали.
Оце посилаю Вам переклад, що Ви хотіли,- чи до сподоби Вам буде? Я збираюся ще кілька уривків перекласти з Ісаії та з Ієремії, для власної втіхи, як Вам треба, то можу прислати...
Ісаії I, ст.2-3, 11-18.

Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:
“Я синів народив, я їм долю послав,
Та до мене мій люд не признався.
Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,
А мене тільки люди не знають мої,
Мій Ізраель мене відцурався! “
Так говорить господь: “Що для мене ся безліч дарів? “
Досить ви попалили ягнят, баранів,
Мені кров кіз, телят вже немила.
Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагає сього?
Не приходьте ви більше до двору мого,
Бридкі пахощі ваші й кадила!
Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю!
Святкування, постів, празників не люблю,
Ненавидить душа мого того!
Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!
Руки здіймете – я одвернуся од вас,
Я не вчую благання гучного.
Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,
Скиньте гнчисть і гріх, що на душу взяли,
Перестаньте неправду любити.
Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть,
Сироті і вдовиці по правді чиніть,
І добро научітесь робити.
І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,
Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;
Хоч би ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю“.
P.S. Хотіла перше зробити переклад без рифми, та подумала, що мало хто тямить читати білий вірш. А як по-Вашому, чи така форма до сього пасує? Чи, може, взяти який інший вірш?

"Журба ж мене з’їла, із ніг ізвалила!
А я тобі, журбо, да й не подаюся,
Піду до шинкарки горілки нап’юся"
Українська народна пісня

«Горілочка ллється, та чомусь не п’ється,
Щось побіля серця гадюкою в’ється.
Піду до Дунаю, може, він порає,
Що робити маю, бо з горя вмираю».
Озвалася доля, на бистрині стоя:
«Козаче-бурлаче, на все своя воля.
Позабудь отую, що тебе не любить,
Прикипи до тої, що тебе голубить.
Це ж у її лоно ти посіяв сім’я,
З якого зростають всі на світі сім’ї.
Це ж вона щоночі берегла твій спокій,
Себе виливала в діток карооких.
І за всі турботи ти отак їй платиш?
Повертайсь негайно до своєї хати!..»
...Немов камінь з серця звалився додолу,
І козак щодуху полетів додому.

Зорі збуджуються:
Дивляться, як притискаю тебе
До себе.

Вітер намагається
Пропхатися під мою руку -
Під твою сукню.

Птахи
Проковтнули спів - бояться
Порушити напругу прагнення,
Налякати наближення вирію.

Наші крики, наші стогони
Переходять із уст в уста,
Із тіла в тіло,
Губляться десь усередині
І лопають струнами,
І вибухають бомбами -
Кольоровими колами
Перед воротами раю.

Радуйся, небо.
Радуйся!

2011

Коли бачиш людину,що в неї коло губ за привітною посмішкою - маленька гірка складочка...
Коли спостерігаєш,як лагідно і тепло плине розмова - а очі залишаються сумні...
Коли зустрічаєш веселу щасливу посмішку,але вмить розумієш,що за нею ховається самота...
Коли читаєш в очах біль...
Коли чуєш в голосі відчай...
Коли розумієш мову розтривожених жестів...
Коли слухаєш,як звучать мелодії душ,вмієш розпізнати значення кожної ноти...
Коли впізнаєш знаки часу,хоч не маєш сили їм запобігти...
Коли мовчиш там,де тисячі голосів нарікають на життя й шукають винних...
Коли намагаєшся кожного ранку побачити небо...
Коли вчишся прощати і забувати людям так,як це дозволяє повнота любові...
Коли не чекаєш і не просиш зовсім нічого для себе самої...
Коли не вмієш зрадити...
Коли не можеш співчувати фарисейству...
Коли сподіваєшся допомогти...

Так!Тоді ти - любиш!!!

2011

У Києві полудень.

Сонце повисло над самісіньким хрестом Софії.

Ти дивишся на нього зі сходу,
Я – з кордону на заході.

Сонце підморгує тобі правим оком,
Мені – лівим.

– Іншим ще важче, – каже воно. –
Їхнє кохання перевіряється
І більшими відстанями,
І тривалішими розлуками.

Наше кохання перевірено муками.

Кожен день без тебе дощем вмивається.

Мені хочеться вірити сонцю,
Але я більше довіряю своєму сонечку,
З яким скоро зустрінемося.

Та чому
Сонце повисло над хрестом Софії
І не рухається?


2011

Время пришло - созерцает свои владения Лето
Живое достигло совершенства своего
Время - травы созрели созрели хлеба
Любви совершенство Осень уборка урожая
Жизни сила в природе
Светлые росы -подготовка к зиме
Нового порядок мир меняется
Время Осени пришло закрыта дверь в Лето
ПРЕКРАСНА ПРИРОДА НАСТОЯЩЕГО
2011год

якщо самі тільки
янголи
знають слова
з яких починається вірш
то ти починаєш
із янголів
кличучи їх шукаючи
згадуєш почергово
на ймення кожного з них
кожного з тих
кого вже не раз забував
малюєш їхні тіні
на берегах улюблених книжок
додаючи щоразу більше світла
більше електрики
більше напруги й потужності
і тоді засліплений штучно й навмисно
дослухаєшся до
впалих нечутно
пір’їн
мов до снів випадково пророчих
у яких завжди є місце
для транспортної розв’язки
ось так і сьогодні
ти як 2+2=5
а вві сні були знову тролейбуси
й огидні вагони метра
де ти ненавидиш
кожного його пасажира і щоби якось
відволіктися
язиком
перебираєш дієслова
намацуючи
звукову оболонку того
з якого невдовзі народиться вірш
і ти ж бо не зможеш його пригадати
доки на кінцевій зупинці не з’являться
двоє дивних янголів
обидвоє з надламаним крилом
ось так і сьогодні
жодного з тих
дієслів
не зринуло в
тому вірші

коли ти мовчиш
упевнено й тривало
як вода
безіменна й свята
коли твій сором і сміх
стають однаково світлом
що вибивається з-під сорочки
цього відважного чоловіка
і сіється скрізь
ніби попіл чи пил
тоді твій шлях традиційний усталений
хоче зігнутись
зигзагоподібно
від чого м’язи скорочуються
значно різкіше
значно частіше ніж тут випадають дощі
і ти тоді тілом вчуваєш сполучення
кольорів
які ніяк не вкладаються
в правильну словоформу

нічого особливого
варто лишень окреслити запах стриженої трави
прим’ятої
поглядом подорожніх

всоте всотуєш в себе час
клітинками і дужками й іншими мовними й умовними символами
смішними і мовчазними паличками-рисками
смугами позаземними
себто космічними

знаками знаменуєш відстань між нами так звану
прірву між нами мальовану
ницими кольорами

німби німотні нанизуєш на линву міцну і м’язисту
креслиш зворотні маршрути
собі
і мені
напровсяк
змотуєш кільцями пам’яті плівку
так ніби пишеш із неї кіно
і додаєш поміж іншим
подивимось?
принаймні запишемо
щоб було

маєш тепер і дороги і мапи
маєш собі свої фарби тривкі
так щоби кожна на кожен день
знаєш по декілька значень слів
і безліч позначень вічного
зрештою
маєш трохи часу
крихти вина ще з минулих років
кілька платівок і краплі дощу

знаєш
купу такого ж по суті
недвозначного й тихого мотлоху
хтось учора скинув з вікна

граєшся на колії електропоїздів приміського сполучення
витанцьовуєш старими білими балетками
гіркі присмаки залів очікування
з найпотаємнішої комірки свого власного ж/д вокзалу
люблю, коли по шибках
люблю, коли пошепки
дощ
змиває на колії бруд з облич затятих невиправних безхатьків,
але…
ти падаєш
дрібними монетами у порожній кавовий автомат,
ти падаєш,
розмінюєш кров на рідину досить сумнівної якості і
хлепчеш язиками сотень покинутих собак
відчай з рельєфного дна позаполіетиленового життя
хтось з буфету голкою тягне: «в тому є кайф!»
думаєш: «в тому є кайф!»
і знову
в Роберта Брюса граєшся
хоча і старі балетки конфліктують зі слизькою поверхнею
мов останні кроки самогубці
на гнилому карнизі без_дня_загибої багатоповерхівки,
героя вимагають в касах попереднього продажу
але потяги цього сполучення ніколи не затримуються
до бабусь з торбами мертвих чебуреків,
довготривалий французький цілунок…ччччччччмоооок!!!
швидка приїздить за пивом завжди вчасно і рятує… балетки…
пограємо в Попелюшку на цій колії приміського сполучення?
чи хтось з вас не любить поцілунки!?

2011р.

Слова кругом, а сенс десь загубився,
Я слухаю й не розберу про що.
Люд гомонить, наввипередки скачуть,
Щоб його слово спереду було.

І то нове, таке що ще не чули
Оригинальність, а чи в тому сенс?
О так, так, так, - бо ж це його уперше
«Я» написав , мені ж то слава й честь.

А що ж ти хочеш словом цим сказати?
-Ну це вже, пане, не моя біда.
Я просто захотів цей подарунок дати,
Щоб мова наша процвітала і росла.

Поете, друже, ти ж бо на сторожі
Нести слова і збуджувать народ.
Пиши думки, щоб зрозуміти можна,
Куди ведеш ти збаламучений народ.

воды мне -
как прежде мучит жажда дороги -
…это так невыносимо -
не выносите меня вперед ногами -
ноги ходят по тропе -
тропа белого порошка -
кокаин!!!!!

дороги бывают разными…

Тиша кругом,я пустоту цілую ,
Ні вітру, ані шелесу дерев,
Я прислухаюсь та ніяк не чую~
Чи ж б’ється серце хочай одне на двох.

Ні, вже не б’ється ! Туга усе закрила.
Нема тепла, зацепеніла кров.
Коханий мій, невже живими вмерли,
А з нами вмерла, твоя й моя ЛЮБОВ .