Час знищує сліди і звужує потреби…
Та ніжний дотик вітру знов нагадав про тебе.
Безмежне відчуття, що ти назавжди поряд.
Розтанув, як туман, розлуки сизий сморід.

І зустріч відгукнулась цнотливим поцілунком,
Враз сповістивши Всесвіт казковим візерунком.
Я повернувсь туди, де тихо лісом доля.
В ній течія – годинник, байдужий, як тополя.

Роки спливають хутко відносно берегів.
Час невблаганно лине… давно вже посивів.
Та серце і душа, мов береги – незмінні.
В них радості життя, величні і нетлінні.

Тіла – здорові, душі – хворі:
Гординя, заздрість на заваді…
Слід зрозуміти, ви – лиш гість.
На цьому сонячному святі.

Одне життя, всього лиш раз.
Що буде далі – невідомо…
Вдихаю вуглекислий газ,
Взамін – палке, правдиве слово.

Страна любви, восторгов и печали,
Страна болванов, идиотов, дураков,
Страна татуированной морали
И бывших всенародных вожаков.

Страна изящного, чарующего слова,
Страна мерзавцев, проходимцев, сволочей,
Страна, в которой серость правит снова,
А избиратель ищет добрых палачей.

Мне не понять: пустышка – столько фанов…
Давно не вижу ярких, светлых снов.
И лишь Надежда над цветным туманом
Сияет позолотой куполов.

Мой смарагдовый, нежный листочек,
Я давно в твоем сладком плену.
Хрупкий, крохотный мой лепесточек,
Как огромен твой мир, признаю.

В мире том нет ни денег, ни славы,
В нем искрится твоя красота.
Озаряя луга и дубравы,
Заполняет твой мир доброта.

Изначальный и девственно чистый
Неба взор твой ярчайший ловлю,
Солнца луч золотистый и быстрый…
Вместе с миром тебя я люблю.

Вот и все: холодок на душе.
Слово тонкую нить оборвало,
А казалось, вот-вот и уже…
Что-то важное в жизни пропало.

Не найти ту заветную дверь,
За которой тебя долго ждали.
Слово – страшный, озлобленный зверь:
Часто служит причиной печали.

Мир затянут бесформенной мглой.
Ты такого еще не видала:
Пустота, я бреду пустотой…
В ней нельзя начинать все сначала.

Кольорове дитинство, а потім:
Ненаситності вітер – у скроні
Й сіра гра у великі мільйони…
А життя – лише сходинка вічності.

А історія – наче зануда,
По спіралі тече неспроста…
Посміхається знову Іуда,
Всоте зраджуючи Христа.

Ворожнеча панує й нерівність –
Еволюції вічний двигун…
А життя – на скрижалях лиш цінність:
Схоже бог є великий хитрун.

Братовбивча війна за війною.
В «Ні убий» позабули про кому.
Як у цій круговерті жорсткій
Сенс знайти існуванню людському?

Час спливає незримой ходою:
Піраміди, театр Колізей…
Чому ж в радість стара із косою
І під сумнівом цар Мойсей?

Мои руки помнят всю тебя,
Все изгибы ласкового тела,
Но бокалы выпиты до дна.
Чаша жизни быстро опустела.

Не сложилось что-то, не срослось.
Все чужое: грудь, глаза и веки.
Руки ж помнят прежнюю тебя –
До и после, завтра и вовеки.

Нежный шелест листвы –
Это вы.
А журчанье ручья –
Это я.
Белизна запоздалой зимы –
Это мы.

Ще пращури, живучи тут до нас –
В них все було: знання, достаток, віра,
Плекали думку й знали в той же час,
Що найважливіше у світі – міра.

Людський мурашник в просторі і часі:
Відомі та не дуже, позабуті,
У німбі слави, чи ганьби… розвазі,
На волі, чи в кайданах міцно скуті.

Як розпізнати їх, щоб не образить?
Де те мірило величі й безсилля,
І чванства, що у серце ранить,
Таланту та бездарності засилля?

Не уявляю зовсім, щоб і радість,
І сила духу мірялись у метрах.
Добропорядність, теплота та заздрість,
Чарівність чи краса – у кілометрах.

Хто поділив людей – таке все звичне:
На тих, що лиш живе та споживає,
А також тих, хто створює величне –
В руках яких каміння оживає?

Цей поділ – як шматочки ласі,
Це сенс та життєздатна круговерть,
Це вічність, що розгорнута у часі…
Все інше є погибель, смерть.

Извергая боль,
Кружась языками
Пламени,
Бурлит леденящий
Душу покой
Всеми цветами
Радуги.

Путь тернист.
Избегая власти
И злата,
Бреду, обреченный
Вечно любить,
Сиреневым кругом
Ада.

Ящірки живуть в пустелі –
Ні підлоги там, ні стелі.
Ми ж – бобри і бобренята
Дуже любимо пірнати.
Тому нам вода потрібна,
На річках будуєм житло.
Зуби гострі… перегриз
І швиденько гілку вниз.
Закріпив, й готова кладка –
Це бобряча диво-хатка.
А щоб більш було води,
Не лінуйся, споруди
Греблю із дерев і хмизу –
Глиною обмаж все знизу.
Взимку щоб не голодувати –
Наноси гілок до хати…
Озеро, домівка, квіти –
Це найліпше місце в світі.

Стихи – это те же картины,
Их только рисуют словами.
Вплетаются образы, смыслы,
Цветы, облака небесами.

Бывает, лавина сорвется
И строчкой лицо обожжет,
Печаль снегопадом прольется…
Не звонит, не пишет, не ждет.

А если закручены смыслы,
Слова изначальным звенят…
Срываются, катятся мысли:
Узнать, посягнуть, отгадать.

Стихи – это те же картины,
Слух режут иль радуют глаз.
И прячутся в дымке вершины.
Лишь только душа напоказ.

Ми – різні. В когось – лише дурість,
А хтось промовив слово – думки свіжість,
Десь легковажність рясно, просто тупість,
Другий же демонструє ласку й ніжність.

З’явились ми – душа в нас оселилась…
Тіла всі майже схожі – без відхилень.
А душі? Ось свідомість народилась,
А в зрілих – досвід всіх минулих втілень.

І десь – на підсвідомості прошарках,
Фіксуються всі спогади, події…
Палац я бачу – в золоті і арках…
І що це – сон, минула дійсність, мрії?

Знов з нівідкіль в свідомості з’явились:
Фламінго, вітер… трави проросли.
Це образи далекі проявились…
Тіла – лиш тимчасове житло для душі.

В подвале, за хлеб и похлебку,
Освистанный жалкой толпой,
Великий грузин Пиросмани
Творит на клеенках душой.

Певичка, француженка из бара…
Он бредит, тоскует ночами,
Без шанса найти в ней взаимность,
Всю площадь усеял цветами.

И смотрит бездушная леди,
Не ведая, не понимая,
Что гений склонился пред нею,
К холодному сердцу взывая.

А сколько их, сытых и знатных,
Ушли, не оставив следа…
Безжалостно время, стирает,
Что было невзрачней пятна.

Картины, застывшее время,
А людям смешно – не понять…
Нам Вечное дышит в затылок,
Пытается что-то сказать.

Всегда так было: впереди – вожак,
За ним – все стадо,… по степи ползут.
Все знали, если что пойдет не так…
Не думай, ешь себе траву, тебя пасут.

Народа нет, и дремлет население.
Что ждет в ближайшем будущем меня?
Сплошная болтовня – им нет прощения.
Проблемой языка расчленена страна

Синдром Стокгольма – снова, как вчера:
Стада рабов боготворят тирана,
Целуют руки, и в слезах глаза –
Симфония порока и обмана.

Вот из глубины всплывают имена:
Эзопа – рабству смерть предпочитал,
И Леся Курбаса, а также Бойчука,
И Стуса, что за правду жизнь отдал.

Их – тысячи, которые б смогли
Поднять с нуля – страна бы задышала,
Но жизни их лишили Соловки…
Маячит призрак ВЧК, лесоповала.

Осталось то, о чем сказать пора:
Послушное, тупое, безразличное,
В грязи, не мытое, с душой раба,
А в плане думать – очень ограниченное.

Забрали все – осталась лишь надежда,
Что отзовется плодовитостью земля:
Родятся Стусы, станет полноводной речка,
И солнца диск начнет отсчет с нуля.

Який маршрут в моєї долі?
До лісу хочу, в гай, у поле!
Щоб без людей і метушні,
туди, де трави запашні.

Щоб на долоні – небозвід,
єством усім – в стрімкий політ.
Без суєти-суєт щоденних,
проблем насущно-злободенних.

Перетнемо меридіани,
зелені осягнем поляни.
Аж ген – від заходу до сходу,
щоб зомлівати від походу.

І ти не скажеш, звісно: "Доста!"
Поїдьмо в напрямі Норд-Осту.
Після розлуки ж ми, нарешті,
гайнем в незнаний світ Норд-Весту!

Свої нехитрі обладунки
замінимо на поцілунки.
Наніжимось в обіймах волі
й подячно вклонимося долі.
2012

Prometeus desmotes - у нас в Україні
Актуально, як в давні Есхіла часи.
Найчеснішими в’язнями збурені нині
Переповнені тюрми. І їх голоси

Із-за ґрат долинають до кожного дому,
Та багато глухих, що не чують волань.
Хмара з хмарою б’є блискавицею й громом:
Буревію і зливи - одне з покарань!

За байдужість до ближнього і за зневіру,
За надій девальвацію, втрачений час,
За війну, що тепер називається миром,
Прометеї згоряють у тюрмах за нас.

Не в’язниці бояться, бояться повтору,
Бо не зроблено висновків із помилок.
Солоспівом звучить їхнє слово у хорі:
„Ну, зробіть до єднання один лише крок!”

Ескалатор часу ще не має зупинок.
Прометеї освітлюють в темряві шлях.
Мій народе святий, ти спроможний на вчинок,
Бо в козацькі часи ти не відав про страх.

Викинь з нашої хати всю псевдоеліту,
Що зробила з держави desmoterion.
Відбудуємо все і посіємо жито
І світитимуть нам Прометеїв мільйон!

(desmoterion - місце ланцюгів)

16.02.12

***

Сучасний тераріум нашої влади -
Шипуче зміїне кубло.
Яке свої жала висовує радо
І робить з нещастя „бабло”.

Кусає за воду і хліб, за квартплату,
За ліки, за сотні сиріт.
Народ попідтинням сидить винувато,
Мов, зміїв чіпати не слід.

Тераріум ширше і вище зростає
І змії навкруг розповзлись.
Невже змієловів в країні немає,
До одного перевелись?

Тому не зважають на нас і сусіди,
Не кличуть і в гості не йдуть.
Набридли їм чвари зміїні і біди,
Сліпого народу не ймуть.

Глухий і байдужий народ навіть мову
Цим зміям віддав сам за так.
Ужалений, втратив знов гордість і слово,
Й державу віддасть за п’ятак.

24.02.12

Неспівзвучності мрій... Дисонанси думок...
Знову внутрішній світ пустотою промок!
І від того, що зараз мені все не так,
Назавжди обірвався наївний ривок...

Дисонанси думок... Неспівзвучності мрій...
Мов душа не моя! Ну,.. і Всесвіт не мій!..
Неприємно... Бо надто гірке вже на смак
Це життя серед краху безглуздих затій...
14 липня, 2012р.

Сьогодні дощиком не пахне,
Бо роси
На споришу не бачив. Тож і смутку
Не витягнеш із мене
Без сльози.

А женщина любит на грани безумства.
В стократ амплитудно натянуты чувства.
Кровь в сердце и душу, до ослепленья,
Так самоотверженно, до исступленья.

А грани искрятся, играя все роли.
Стремительно – вниз, не почувствовав боли.
Ныряет, как в бездну, всплывает наружу.
И плавится все, даже в зимнюю стужу.

Сжимаясь в кулак и делясь на осколки,
Изрезаны пятки, а в тело – иголки.
Сияет, сверкает, клокочет, грохочет…
Отдайся безумству – раз женщина хочет.

Мы пришли прикоснуться к истокам,
Вновь почувствовать нежность тепла,
«Нет», – сказать надоевшим порокам
И пополнить запасы добра.

Нормы прошлого держат надежно.
Не обучены ползать и лгать,
Мы на резкость способны, возможно.
Не умеем мы лишь предавать.

Интегралы, предел, аксиомы –
С этим делом мы с вами на «ты».
Производные, леммы, биномы –
Суета. Проще нет суеты.

Посидим – и пути разойдутся.
Но затем, всем канонам назло,
Где-то там параллели сомкнутся.
Мы вернемся опять. Торжествует добро.

Талант – це невгомонна сила,
Духовний голод, неймовірна спрага,
Розкутість, ненаситність, віра,
Потреба само втілення, наснага.

Це – таїнство, бездонна глибина,
Казкове дійство, що міняє долю,
Це водночас – і свіжість, й сивина…
Талант – душа, що вирвалась на волю.

Вже прохолодо… Гулом невеселим
Сумує у листві бджолиний рій,
А далі в рясці озеро серпневе –
Шматочок неба в хащі лісовій.

Життя приховане і майже непомітне
Серед дерев, в чагарниках, в траві…
Ліс – разом і могутнє, і тендітне, –
Величчя спокою у вічній метушні.

Хтось в давнину створив державу Спарту,
Та згинув в небутті складний проект…
Були в спартанців доблесть, честь і слава,
Не цінувався лише інтелект.

За Україну я віддам життя…
Кохаю навіть за столом – і досить вдало,
Коли їм борщ, картоплю, свіже сало…
Як правило, із самого рання.

Не видно у любові тій кінця –
Такої щирої, бездонної та чистої,
Неначе пальці облизав,… величної.
Є й результат – це розмір гаманця.

Блукаємо безкрайніми дорогами Всесвіту –
Байдужого й холодного.
Непомітно промайнула ціла вічність
У пошуку одне одного.

Не зупиняють нас ні тумани далеких галактик,
Ні жахи космічної пустелі.
Бачу красиві сни, в яких ми завжди поряд
У нашій зоряній оселі.

Росте переконання, що ми скоро зустрінемось –
Зігріває душу світла надія.
Станеться бажане, дивне предивне чудо,
Здійсниться давня мрія.

Я пророкую звичне і буденне,
Та не заради спокою й підтримки,
Чи щоб вселити віру в нездійсненне…
Ніч пройде, сонце зійде без затримки.

Твої хвороби заберу, лихе мине.
Взамін, щоб сенс життя не загубити,
Мені потрібно знати лиш одне:
У тебе все гаразд і можна далі жити.

Стискає серце невгамовна туга –
Життя розколоте на дві частини:
Яскраву, ту, що «до» і сіру, що «опісля»,
Між ними простелилась чорна смуга.

Був світлий простір, сповнений добра, –
Первісного, найвищого ґатунку,
Без граней та брудних нашарувань,
Весь в первозданній чистоті… без зла.

Знов темрява – липка та безпросвітна,
В ній дика заздрість зазіха на вічність.
Та пройде трохи часу – завжди так,
Вночі на небі запалає нова зірка.

Приречені народженням на смерть,
Ми посуваємося чергой до розв’язки.
Немає жодного, хто поспіша вперед,
Бо у кінці – страшна бабуся з казки.

І сходяться у вічному конфлікті
Великі таїнства – життя та смерть.
У смерті більш вагомі аргументи –
Ось знов чиясь урвалась круговерть...

Буваючи на сонмі кладовища,
Не мертвим співчуваю, а живим…
Я бачу в снах солодких, наче вишня,
Вовчиху світлу с поглядом сумним.

Моє серце належить тобі,

Йому вистачить сил і терпіння,

Бо кохання пустило коріння.

Ми з тобою мов ті кораблі, -

Пливемо океаном життя,

Думки-рифи минаючи стиха:

Боїмося накликати лиха,

Щиро вірячи в ті почуття,

Що багато так значать для нас.

Вітер-щастя дме в наші вітрила;

Лебединої вірності крила

Нас несуть через труднощів час.

Моє серце б"ється для тебе

В унісон із твоїм, наче хвилі.

Шторм-кохання здійнявся в три милі,

Зціливши розколоте небо.

Хмари-долі знову в обіймах;

Поцілунок їх - блискавка в небі.

Було, є в нас і буде як треба!

Життя - спілкування на рівних...

Я вірші переписую... Не те!
Не входить в рамки. не влягає в межі.
То тягне вглиб, а то угору рве.
І завжди то болить, а то - бентежить.

Неспокоєм вкриває тишу тиш,
влягається сторінками у книги,
а ти, немов примара той, сидиш.
Тихенько так. щоби ніхто не вигнав

Із гурту, де нормальні воду п*ють -
З Землі, де відрізають свої крила,
щоби людьми звичайними побуть.
...Переписала із душі - й закрила.


Питання - в назві: в чім буття є суть?

*******
Я не любитель гумору з трьох літер,
Бо цей дикунський, чужинецький витвір
Спотворює всю душу зусібіч, –
І тільки Слово може освятити.

Ти не винен, що я тебе вибрала,
що колись, як мені подзвонив,
десь отам, на околицях обріїв,
танув дотик несказаних слів.

Що за рима - ці “губи” і “згуба”?
В опівнічний дослівний час
я – розплавилась,
я тепер – люба,
та не знає про це
хтось із нас...


17.07.2012

Зашкварчало! Димком - під носа...
Їстівного передчуття!
Стоязика! То ж... й стоголоса
Над презумпцією... гниття!

Свіже Їдло - високомірне!
Новино́ю чужих приправ...
То ж намариться, що не рівня
Ся убогість на таці страв.

Золотій, огране́нній таці,
Що торкалась, бува, й вогню!
Неутриманий "матерацці",
Заохочений на борню...

Налатає того́, що й зайве.
Замість щирості - хруст гілляк...
Та про себе - таке нагальне!
Ба, чи те - на загальний смак?..
(17.07.12)

Я назбираю рим у ніжних зір..

В роси ранкової візьму кришталь прозорий..

Для тебе пишу.. вірш.. і ти повір..

Що світ ..з тобою.. є мені казковий..


Я зовсім іншим став.. я наче птах..

Щодня крізь простір і крізь час до тебе лину..

Щоб залишитися в закоханих очах..

Хоча б на мить.. на радісну хвилину..


Щоб уст устами вимріяти смак…

Розкрити ритмом серця твої руки..

Почути найсолодше слово – « Так»..

Коли не треба слів… усе без звуку..


Живеш в мені.. і я живу в тобі…

Окремо вже не зможемо НІКОЛИ….

Віддай свій сум..віддай мені свій біль..

Отримай на заміну.. пристрасть-море…

Не знаю наяву, чи уві сні:
Ось знову, попре глузд здоровий, зримо
Іде назустріч синьоокому мені
Вродлива жінка з карими очима.

Все тлінне – рветься лука тятива.
Що нас чекає за останніми дверима?
Та буде вічно в пам’яті жива
Чарівна жінка з карими очима.

Настане час, порину у світи,
Де жовта осінь – безтілесна й зріла.
Потоком світла вкаже шлях мені
Щаслива жінка з карими очима.

Каждый защищает, что получено.
Каждый может разве что вперёд.
Движется челнок, скрипят уключины,
Норовит круги круговорот.

Жизнь течёт, а если вам не нравится,
Можно с ней, как Ней или Даву.
Говорит багдадский вор красавице:
"Я тебя до свадьбы заживу".

Говорит ей: "Что тут долго мучиться?
Быстро отцветает вечный жид!"
Дева контролирует имущество,
Даром доставаться не спешит...

То ли дело дама угловатая -
Всё-таки прислонится к тебе,
С бритой головой за правду ратуя,
Равенство, свободу и т.п.

Фенечки и синий лак на пальчиках.
Неокомсомолка. С давних пор,
Что есть силы, ходят в попугайчиках
Деньги-деньги и амор-амор.

Тычусь, как прибой, в твои колении я,
Так, что сам себя не узнаю.
Будет-будет светопреставление,
Но пока у света на краю

Вы купон на счастье не хотите ли?
Мерно продолжая звукоряд,
Дети превращаются в родителей,
Новый пласт девчонок наплодят.

2012

Вот-вот шутя, уйду в сезонный сплин,
Под самый воздух жаркому июню;
Смахну улыбкой весь холестерин
И приготовлю тонкую глазунью.

Чуть выпью, чтоб оставили меня
Обид и ожиданий килотонны.
Как после ливня, на исходе дня
Мир выглядит пустым и просветлённым.

Пока я был завидный эконом,
Предмет учёта канул в керосине.
Бессмысленный, как месяц за окном,
Ненужный даром на своей вершине,

Пригнусь, примусь примеривать к уму
Весь этот резюмирующий палех
Совсем один; пока я не пойму,
Что главное является в деталях.

2012

Він стояв і мовчав, опустивши в траву довгий дзьоб.
Він немовби завмер. Він нічого не чув і не бачив.
Біль його передався мені. Закричала я, щоб
Зупинились машини, що мчали до пунктів призначень.

Зупиніться, будь ласка! Затримайте, люди, свій біг!
Та мій крик відчайдушний заплутався десь у смереці...
Він до нас прилетів через сотні далеких доріг,
Чому жаль принесли ви і сум чорнокрилій лелеці?

Він у теплих краях мріяв палко про землю дідів,
Він летів через море, до крові стираючи крила.
Із коханою він звити разом гніздечко хотів
У краю, де барвиста веселка кришталь розгубила.

Він ростити так прагнув у рідній землі лелечат,
Коли є і кохання, і дім, і сім'я, і дружина.
То чому ж польові запорошені трави мовчать?
Чом же так безсердечно зустріла його батьківщина?

Він зігнувшись стояв на червоних, тоненьких ногах.
Він утратив усе: свою віру, любов і надію.
А у неї життя, на узбіччі, де куриться шлях,
Закінчилося щойно на білих квітках деревію.

По дорозі машини байдуже неслись в далечінь.
Над коханою в тузі самотньо стояв бідолаха...
Крізь вологу очей, я вдивлялась в небес голубінь,
І сльоза поповзла по червоному дзьобові птаха.

24.05.2012р. 00:30

Коли живий,
Ти сам собі незрозумілий.
Мов з ряду дивних "нео",
Що досі ще не відбулись.
Мов з давніх-давніх снів
добре відоме дежавю.
Хоч поміж мас,
здавалося б, людина.
Навколо юрби інших
точнісінько таких.
все ж це не ти.
© Ґалаґан 2012р.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
Воістину говоріння багато не треба,
Аби лишатись серед персон зразком
І чолом черкати вище неба.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
О диво, наче впершу чую себе.
Чорна темінь наливається ранком
З пекла слів переходжу в Едем

© Ґалаґан 2012р.

Ми зустрілись з тобою за чаєм,
Ти з Парнасу, як ангел, зійшла.
Що ти хочеш від мене не знаю,
Гола музо, рівно складна і проста.
Я старанно гортався в газеті;
Там замітки, замітки, статті.
Ні, клянусь я, не хотілося, де там
Знову бачити очі прозорі й сумні.
А ти знала: я твій вже до смерті.
Дарма, що не випитий чай.
Вся газета віршами обдерта,
В них натхненням відроджений рай.

© Ґалаґан 2012р.

Літа мої, як хочу поруч з вами йти,
Допоки Голос з Горніх Висей
Назавше не звелить спинитись.
А от як обігнати вас насмілюсь,
Юнацькій вихватці не дайте скоїтись .
Не вам розказувать, скільки спокус довкіль:
Все звідать і до всього прилучитись ...
Тож будьте за наставника мені,
Аби не згайнувать вас на дрібниці.
Так споконвіку вже судилось тим,
Хто долю розпізнать свою спромігся.
Літа мої, лиш не прискорюйте ходу -
Наздоганяти вас ой як не просто.

*******
Природа добра й мудра, наче мати,
І звикла – і страждати, і прощати.
Якщо ти ще не підкорився їй,
То всує поспішаєш панувати.

Ваші очі уважно шукають словá,
Схожі виглядом на діаманти,
Та, нажаль, як в житті воно часто бува,
Замість «так» переважно є «анти».
Не сумуйте, - потрібен і камінь – вапняк,
І всіляке інакше каміння,
Бо є випадок всякий і настрій усяк,
Радість літа і туга осіння.

Той будує із золота, той зі сріблá,
Інший стіни кладе з очерету…
Ціль у всіх же єдиною завжди була:
Заселити собою планету.
А як пробу вогонь на будови зведе,
Погорять очерет і солома,
Нелукавого слова підґрунтя тверде
Устоїть , як добрá аксіома.

17.06.12

Печаль на дотик і на смак
Ніхто
Ніколи не відчує.
Все ж я знаю
Коли приходить у мій дім вона.

Відчиняю думки у минуле –
Хай від спогадів тягне протягом, –
Полечу без найменшого спротиву
У тоді, звідки ми не вернули.

Не один оминаючи вихор
Пересудів очей спопеляючих,
І себе за нестримність картаючи,
Доторкнуся чола твого стиха.

Подолавши шляхи непробачені,
Затамую у подиху вічність...
А в цю мить у тепер-потойбіччі
Запече тебе сум непобачення.

Засумую в Сумах, засумую,
Сумнівами душу перев’ю,
Розсідлаю долю,
Обеззбрую,
Обеззбрую воленьку свою.
Вже мені по світу не гасати,
Не гасити галасу пожеж
І коня щодня не випасати
Біля протилежних узбереж.
Засумую в Сумах, на вокзалі,
Доки ще автобуса нема,
Доки й сльози світлої печалі
Батьківщина витре крадькома.