трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

***
Коли приходить мудрості пора,
Дарує старість – молодість пера.
І ти вже не захоплюєшся грою,
Бо славні дзеньки-бреньки – мішура.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
і без халви з Ширазу слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нічого не капає з голубого ока.


1975

Ти забула село, ніби кануле у болоті
лісової губернії, де пугала на городі
не стояло зроду – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
наче б хвіртку, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря на мороз мигає крізь дим садибі.
І не в ситцях в вікні дівиця, а свято пилу
та порожнє місце, де ми любили.

Нема машини, грошей, дачі.
Чогось нема для "щастя" ще,
Але життю і Богу вдячний,
Що інше все у мене є:
Душа по-справжньому чутлива,
Для плоті хліба свіжий кус.
І головне - це просто диво,
Що я потрібний ще комусь.
16.06.12р.

Я її впіймав, обіцяну, за гриву
всупереч опудалу зухвалих перешкод,
прочесавши чашу, випиту у зливу,
осторонь осушених шампанським нагород.

Я її впіймав, приборкав як свободу,
що б там не базікали букмекери Землі.
Дякуючи Богу, я збагнув природу
таїнства можливого на Ноя кораблі.

Я її впіймав. Усю. До епатажу!
В успіх загортаючи, неначе немовля.
Я її впіймав... А ще - впіймався сам же
на в успіх заміновані (не для всіх) поля.


16.06.2012

Мені без тебе світ – не світ,
А просто видиво буденне, -
Гіркий тягар невпинних літ
І смуток давній, незбагненний.
Мені без тебе крок – не крок,
А намагання марне руху
З кутка безвиході в куток
Тісний надії – веселухи.
Мені без тебе біль – не біль,
А сподівання вічна втома
На те, що вистачить зусиль
Мені радіти ще при цьому.
Мені без тебе сміх – не сміх,
А лиш відринутість миттєва
Від дум про те, що я не зміг
Тебе забути в дні червневі.
Мені без тебе спів – не спів,
А солов’їний плач із клітки
У непорушній тузі днів,
Коли тебе ніде не видко…
15.06.12

Переказано всім привіти,
Покуштовано всі напої.
Я купив би для тебе квіти,
Але в мене квиток на поїзд.
Наші кроки мережать місто
І ґвалтують цнотливу тишу.
Притуляйся до мене тісно –
Я, можливо, грішить облишу.

Нашу пам’ять пообгризали,
Юність вкрали Базари й Крути.
Від Московської до вокзалу
Я ще можу з тобою бути.
Ти ж читала колись Прохаська?
Не тупи і збагни наступне:
Кава віденська з тортом «Празьким» -
Вся Європа, що нам доступна.
28 січня, 2011 р

Крізь дірку у хлібі рахую опалі зорі.
Веселкою звуків травневих впиваюсь сам.
Слава приходить і каже на вухо: «Соррі».
Слава не Муза.
Наллю їй зо двісті грам.

Сядем.
Закурим.

– Знаєш, що я посмертна? –
Слава спитає...
– Знаю. Справжні – такі.
Букви на плитах могильних
Зоряним світлом стерті.
Ти ж зостаєшся.
В пісні живеш віки.

Хоч і віки ці...
Вічність сміється тихо.
Що перед Богом слава людська?..
Пилок.
Падають зорі.
Б’ються об лід горіхи.
Дзеркалом кровним стає запітніле скло.

Я ж зацілований, наче покійник юний,
На перехресті устами до неба ліг.
Чую корінням епохи моєї луни,
Як по сльозині сині летять кораблі.

Дірка у хлібі.
Віск – як смола гаряча.
Свічечка п’яна.
Космос – як млин старий.

В темному лісі вовк, наче ворон, кряче –
Теж догори, догори...

Ви не зняли його з хреста,
Возвівши істину до Букви,
І Слово стало для вас звуком
На запечатаних вустах.

Ви не зняли його з хреста,
Ховаючись від світла в тіні,
Тисячоліття на колінах
Плазуєте у небеса.

Ви не зняли його з хреста,
Від крові не умивши руки,
Хліб не з мукИ їсте, а мУки
Смакуєте в чужих свій страх.

Ви не зняли його з хреста,
Розхристані згубши дущі,
В окрайці тіла незворушно
Шукаєте до щастя щлях.

Ви не зняли його з хреста,
Життя у битві загубили,
Любов в багнюці отруїли
І їли, пили … крові смак…

А правда поряд і проста -
Ми не зняли з нього з хреста

P.S.
Я теж не зняв Нього хреста….
2012

Із колючками квіти –
Дьоготь у мед життя.
Люди ж бо люблять звіти –
Підсумків підбиття.

Крапля мала печалі
Хвою жовтить у туй.
А про роботу в кварталі –
Вмри, але відзвітуй.

Спізнений звіт помітять.
Бідна твоя голова.
Тут ще й минає місяць –
Звітів потрібно два.

Хочу тебе любити.
Я не люблю перерв.
В тебе ж суцільні звіти.
Ти – мов напнутий нерв.

Стане із мачо немтер
В тисняві днів і літ.
В милої перманентний
Місячний довгий звіт.

...............................
В мене в душі спокуса,
Рвуся на бій зі злом.
…Ти не захочеш – усно,
Ну а я – заднім числом.


24 березня 2012 р.

Сонце під ковдру сховало усмішку.
-Ну, посміхнися, –
йому, бач, не смішно.
Сіро, світанок, стягну тебе з ліжка,
Ранком вітання твоє хочу ніжне -
Добре, осяяно-мрійне, ласкаве.
Прошу я, миле, не буду лукавить!
Встанеш, разом приготуємо каву,
А якщо ні,- побіжу за «Нарзаном».
День освітИ! Лише ти з цим таланом!
Сум переможе сніданок у ліжко!
Ну, опускай свої теплії ніжки.

Сонце відкинуло ковдру, сказало:
- Ти небагато, я їстиму мало…

2012, 16.06

Ці уповання і почесті,
Культові, блядь, споруди.
Богові іноді хочеться
Впасти комусь на груди.
Дійсність виблискує лаково.
Пафос – патока – верне.
Ні з ким йому побалакати
Щиро, а то й відверто.

Ні з ким ввімкнути касетника,
Здибатись на бульварі.
Ти ж половинки поєднував –
Навіть тварюки в парі.
Ходиш понурим самітником
Осточортілим раєм.
В світі потрібно змінити щось.
Глини уже немає.
5 лютого, 2011 р.

Як синьоокі сиві віли
спрядуть років кошлату вовну,
Господь замісить глину білу…
Господь замісить глину чорну…

І виліпить з тієї глини
птахів – весняних та осінніх.
Вітри розвіють їх з насінням
гіркого пижма та полину.

Зійдуть в ріллі з озиминою,
як вже несила їм мовчати,
й навіки заберуть з собою
це серце, пʼяне та хрещате.

Єство чеканням зайнялось,
коли його ти розворушив
цілунком теплим у волосся,
свідомим поглядом у душу.

Ти лиш стенув тоді плечима
від запитання про чорниці.
Тепер мені перед очима
твої заглиблені зіниці.

Стосунків наших вітражами
оздоблю будні сіроокі.
Наосліп ідучи стежками,
втрачаю спокій…

У змові мовчання в саду́ -
Магнолії пишні.
Тебе до замрій не веду -
Забуті, колишні...
Не кличу очима надій -
Скоріш, не барися!
Не мій... Як не прикро - не мій!
Між сивого листя
Насотаних днів-павутинь -
Минається з часом.
Стежина - за бавлений тин,
За межі... Як ла́ссом
Виловлюю серцем зорю
У темному вихрі.
Мабуть, ще люблю, все ж люблю...
Магнолії тихі.
(13.06.12)

~
вона зійшла в очах його блаженних
тавром непогамованого смутку
він дихав важко хрипко навіжено
вп’ялася куля в голову мішені
упала долі мертва незабудка
в його уяві розгортався хутко
сюжет що гідний оскара
з кишені
змією виповзала
свіжа чутка

~
кров із писка
тиша і записка
крадеться з-за рогу Жан Рено
опера зривається на диско
тихо! починається кіно

~
кІно-кІно Тарантіно
біганина
стрілянина
бармен кривиться скотина
з’їв із пива кислу піну

~
корені тягнуться
з плазми й відлуння
плавала плавала
в синій лагуні
лагідно
плавиться
в пісню латунну
плавалагуна

~
не втекти
спецефекти - клонований ти
наступаєш собі на п’яти
і кричиш голосами із тембрами тьми
зупиніться наказую вам
ви – це ми
не стріляти!

~
на екрані – епопея
дух сенсея меч сенсея
вузькоокий фей чи фея
з макіяжем мерікею
вхаракірює ідеї
на хиткій піратській реї
а заморська галатея
самурая в барі клеїть
півдоби
та не про тея
де я?

~
перемісили перебили
амба
фінал бика ефектно заколов
стікає фарба тоннами кіло
для кожної перуки – свій кілок
мантильї – в пральні
самба_ румба_ мамба

***
В стихії мови – сила і краса,
Як любиш, то відкриєш небеса.
Якщо ти нею нехтуєш – отямся!
А, може, ти вподобав мову пса?

Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус:
Брать все собі - і не пізніш сьогодні,
Як діяти і говорить ти призвичаївсь зопалу...
Ні, не про мудрість слід говорити тут,
А про бездумну передчасну старість.
Які безглузді вигадки про молодість довічну
Чи намір зануритись безоглядно в безжурність.
Мудрість старості – неоціненний Божий дар,
Коли не дивишся довкруж, мов той турист,
Чи як баран на вічно нові йому ворота,
А з думою одною: «Що по собі лишу я світові?»
...Смерть об одвірок косу обіпре
І в шпарку зазирне сором’язливо.

Пусті двори. Дірками в космос зяють
Розбитих вікон – очі і роти.
Та іноді ще іскрами палають
Обрізані, обшарпані дроти.

Одна бабуся на усе узбіччя,
Не хоче йти із рідного гнізда.
Дороги-зморшки через все обличчя
І сотні днів без жодного листа.

Нема дітей. Соромляться матусі -
Неграмотної донечки війни.
Й лише сичі і ворони в окрузі
Її брати, її малі сини


2012р

Літнім містом блукав лукавий
(І в лукавих буває лихо).
Він просив дрібняки на каву,
А отримував – на горіхи.
Спочивали на лаврах й лавах
І закохані, і самотні.
Теплим містом ходив лукавий,
Приховавши в очах безодню.

І йому не хотілось сміху,
І на ньому – подертий одяг.
Грішні душі – єдина втіха –
Табунами навколо ходять.
Кинуть в річку і скажуть: «Плавай»
Чи згинайся у орігамі…
Темним містом блудив лукавий –
Над чужими зітхав гріхами.
2011

В тебе жбурнули каміння,
Але ти підвівся і рушив вперед.
Твоїм каноном стало «show must go on»,
Тож не чекав біля хати біленьких лелек.

Життя хитає твою душу, розвінчує мрії,
Але ти міцно стоїш на ногах.
Твоїм черговим каноном стало «ні кроку назад»,
Тож не спіткало серце метаморфози «жебрак».

Тобі лячно, прикро, і навіть портвейн не заглушує сум,
Але ти кохаєшся з маскою притвóру.
Твоїм черговим каноном стало «я бісовий оптиміст»,
Тож відкрив свої груди для пострілу болю.

***
Ношу в руці я сріберну вуздечку,
А коник мій літає недалечко.
Не любить він – і крику, й батога,
І заірже – на лагідне словечко.

Барвисті квіти,
І я у літо
Порину стрімко,
Немов пірну.
Щаслива,
Отже,
Відкрита світу,
Кохання в серці,
Несу весну,
І радість щиру,
А на долонях
Шляхи широкі,
У сотні верст,
Думки нестримні
Гарцюють полем,
Межі не бачать,
І смуток щез.
Яскрава сукня
І довгі коси,
Простоволоса
Стежками йду,
Туди, куди ще
Не вкралась осінь,
Не вкрала щастя,
Не зна біду.
Барвистий настрій,
Рожеві мрії,
І захід сонця
Віщує ніч,
Там зорі тихі
Й мої надії,
Такі ж, як зорі,
«поклич…поклич…»

А раптом не впізнаєш, не знайдеш -
А раптом долі стежку обірвуть вітри.
Й самотність, що не знає меж,
Огорне в свитку болі і журби.

По Світі, мов якийсь жебрак,
Буду просити - Боже, дай кохання.
І кине хтось - один дукат,
Купи! Задуше горло - марнеє зітхання.

Купи! Любов не можна ні купии, ні знайти,
Один лиш раз - і на життя вона дається.
Ну а якщо ти не впізнав - ні жить,
Ні дихати вже легко не вдається.

І час - мов свічка до гора,
Плюється воском і кидає іскри.
А потім раз - і все, тебе нема.
Лиш тільки книга і брудні сторінки,

А там життя - що промайнуло в болі,
Самотнє, тихе, не в любові.
В кишені сяє - золотий дукат,
Той свідок, брат й нікчемний кат.

Ти по серцю пройшла,
Як Венера по Сонцю учора.
Тільки та відпливла,
Ти ж – пекучим клубком покрай горла.

В сни я зву тебе в сні,
Наяву тебе пристрасно хочу.
Цілий світ у мені –
Твої карі усміхнені очі.

О Венеро моя,
Озовися, я так тебе кличу.
В небі Сонце сія
Венерично мені, венерично.

7 червня 2012 р.

2012

А точок дотику не більшає,
Ми не складаємося пазлами.
У кожного – свій власний біль ще є,
Незаліковано-заразливий.
Ти надскладною партитурою
На мене дивишся поблажливо.
А я вдаю, що в пень обкурений,
Тому важливого не скажемо.

І в принципі, ми задоволені
Невизначеністю у статусах.
Оточуючі – стадо оленів.
Від них порад – не дочекатися.
Самотнім флюгером виблискую,
Як партизан в чужому з’єднанні.
Ти не стаєш для мене близькою,
Ми паралельні, а не з’єднані.
2011

Чому про тебе всі мої думки,
Веселі і сумні, щасливі і бентежні?
Неспинні, як у березні струмки,
Схвильовані й такі необережні
У ніжності, й у відгуку стрімкі.

Хотів би я, щоб ти почула їх,
Хмільне сум'яття щиро зрозуміла,
Ще не моя жадана Суламіф,
Але завжди для мене мила. мила
Та недоступно-юна (це ж бо - гріх!).

І ці думки ніяк не прожену,
Вони на чатах болем мого серця
Про тебе марять, наче про жону,
Оту, єдину, із мого реберця,
І зовсім не чужу, не крижану...

Тому з думками в радості і герці...

15.06.2012

Хустиною підперезалась,
І на стільці – немов на троні...
Навколо шум, торги і галас,
А дві натомлені долоні
До сонця мовчки повернулись...

Чекає покупців, як ранку,
Негордовита баба Оля.
Всміхається в рожеві ямки
Свіженько-зріла бараболя
Як плід любові праці й ґрунту...

Не залило її дощами,
Не застудилась у морози...
Хлібів вкраїнських кілограми... –
Пишається. І щастя сльози...
А ще... цукерки для Андрійка.

Зліва – льон. Синій-синій.
Справа квітне ріпак.
Слава Україні!
Отак.

1991

Вже достигла киндириця,
Моя мила – молодиця.
Єдного мене кохала,
За цімбора ся уддала,
Молодиця.

Слӧзно дуже пǒтя фӧтькат,
Гӧркі мої заробӧткы –
Заробивим сто долярӧв,
Цімбор краде мою пару,
Молодицю.

Сонце вчерлося у горы,
Тінь затігатся у зворы,
Вже на свальбі гусляр гуде
Й не до мене идут люде,
Молодицьо.

Цімборику бери пушку,
Стрітимеся на бережку,
Будеме ся так стріляти
Вбы лиш кось мӧг щастя мати,
Цімборику.

Кить тя встрілю – буде моя,
Кить ты мене – буде твоя.
Мусит кось із нас не жити –
Дав нам Бӧг єдну любити,
Цімборику.

Я уд мамки ся удклоню,
Стисну нянькову долоню,
Ты вдклонися вд молодиці –
Ниськы жаба дасть ти циці,
Цімборику.

Вже достигла киндириця,
Моя мила молодиця,
Молодиця…

15.06.12

У моєму надміру дитячому світі
Ти, дорослий, собі не знаходиш місця,
А в мене тече свідомість,
почався зворотній відлік,
Це так, наче хочеш схуднути
й починаєш ще більше їсти.

І якщо ти купив квиток на іншу,
І якщо ти збереш валізу завтра,
Я, мабуть, усвідомлю, що вже не смішно.
Чи топитиму в чарці чергову втрату?
Не топитиму.

Час потрапив у пастку на чверть століття,
І миті за вічністю йтимуть пішки.
Просто сумно: в моєму світі
Вже стояло для тебе ліжко.

15.06.2012 р.
4.15

Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п'ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б'ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні ґвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

1961

Коли стає Везувієм Олімп,
Питаєш Музу:
– Де іти поету?

– Якщо Пегас копитом в магму влип –
Пірнай у Лету.
Тоді є шанс, що проти течії
Тебе поверне доля незрадлива.
Харон в кишеню зир твою:
– Свої!..
Безплатно не вожу.
З якого дива?

Якщо в «поета гроші завелись» –
Тоді будь ласка, прошепан до раю...
Колись давали коні чи воли.
Тепер Харон валюту вимагає.

Коли стає Везувієм Олімп –
Ножа чекаєш в спину, трути – в склянку.

Але коли ти вже в безсмертя влип –
То Смерть для тебе – Муза і коханка.

П'ять угорців пішли на футбол.
Довго бігали там футболісти,
Та ніяк не вдавалося гол
У ворота забити, хоч трісни.

Раптом вибухнув весь стадіон,
Репетує в єдиному крику...
Дочекались, нарешті: "Гол!!!" -
Вболівальники ледь не охрипли.

Каже диктор:"В команді "Шахтар"
Гол забив футболіст Марко Девіч".
Тут угорець угорцю сказав:
"Слухай, Вітю, як думаєш, вибач,

Може, щось я не так зрозумів
А чи трохи погано я чую:
Адже гол - Марко Девіч забив?
Ой, навряд чи його зарахують..."


22.06.2010, 22.06.2012

Карпатська ніч.
Зірок коралі.
Палахкотить вогонь в мангалі.
Танцюють іскри зусібіч.
Колиби темний силует.
Вина червоного дві склянки.
Одвічний дзюркіт Зелем’янки.
Смерек завмерлий менует.
Карпатська ніч.
Зірки, як очі.
Цей таємничий погляд ночі.
Цей погляд міріадів віч.
Колиби затишна орель,
що нас у розкошах колише.
І неймовірне царство тиші.
В пітьмі смерекових осель…

2011

***
А чи були б десь лицарі хоробрі,
Якби у душах не плодились кобри?
Ти знаєш – я поет, а не факір, –
А заклинати змій навчився добре.

сплелися долі мріями
серед безлічі стріч.
торкнулись руки серцями —
крок до вічності —
мить!..
2012р.

А що, якщо на заробітки
за поцілунками піти?
Розбещений чи не до нитки,
сьогодні у Донецьку ти.

Веселки кольорові жили
сплелися сонцем в мотузок.
А що, якщо у фарби сили
на повний вистачить кружок,

і ти, розбещений коханням,
не з поцілунками підеш?
Кохання - що? Якщо з бажанням...
В Донецьку де його знайдеш?

Попий води... Послинь, мо', литки...
На поцілунки не чекай!
Це українські заробітки.
Чимдуж. Щосили. Через край.



15.06.2012

В минулому – наївна інженю*,
Сьогодні – загартована вчорашнім,
Все ж одягаю маску, мов броню. –
Без неї страшно.

Не в моді нині істинна подоба.
Суцільний шарж. Набридло – не дивись.
Невиліковній Всесвіту хворобі
Піддайся, здайся, чемно підкорись.

Кому – в театр? Цирк? Кімнату сміху?
За витвір фальші чималенький куш?
Псевдомистецтво – тимчасова втіха.
А де ж портрети із натури душ?
2012


*Інженю – ж., заст., – амплуа акторки, що виконує ролі наївних дівчат; акторка, що грає такі ролі.

Дооощ!!! Нарешті дощ пішов!
У цьому році справжній – вперше!
І крешуть гро́мові підкови
Яскраві блискавки. О, верше!

Гарцюй, гарцюй попід вікном,
Нехай танцює свита!
Хай краплі падають кругом,
І стане світ умитим.

Якби я тільки-но могла,
От врізала б у писок
За ті озимі, що дотла
Згоріли, й степ мій – висох!

Але іди,іди, дощу,
Хоч зараз йди, заразо!
І я тобі усе прощу
За ці, на квітах, стрази.

Ти моя волошка, ти моя ворожка,
Ти читаєш легко долю по руці.
Чом не начаклуєш, чом не наворожиш,
Щоб навік зійшлися лінії оці.

Ти моя надія, міфотворна мрія,
Ти на картах бачиш межі і поля.
Тільки чорна дама, загадкова дама,
Відшукать не може губи короля.

Ти моя солодка, ніч така коротка,
Знов прийде розлука на багато літ.
А чаклунська сила, ця безмежна сила,
Зберегти не може наш маленький світ.

Мов пораду пізню заспіваєш пісню
І торкнешся ніжно словом до душі –
Ми такі щасливі у своєму світі,
У чужому світі ми такі чужі.

Не знайдемо слави і на гущі кави,
А у чаші з воском сльози ллє верба.
Ти кохання стрічку заплела у коси,
Ти моя сопілка, ти моя журба.

2003

Сонечко лиця її з –під ковдри
Осяває посірілу рань,
З днем мене вітає ніжно добрим
Сонечко лиця її з –під ковдри.
Солов'єм злітає серце мовби,
Пісню щастя ллє його гортань,
Сонечко лиця її з –під ковдри
Осяває посірілу рань .

2011

Розплелися вітри, повтікали зі смажених днів,
І земля зашкварчала під сонячним "ніжним" промінням...
І навіщо, спитати б, бойкот влаштували мені???
Де шукати, скажіть, і у кого шукати спасіння???

Так єхидно сміється "світило", роззявивши рот,
Тільки сліплять мене золоті його вставлені зуби...
Ну навіщо мені влаштували той підлий бойкот???
І за що ж мене вітер-втікач так жагучо... не любить???
14 червня, 2012р.

Ніч твоя перейшла у ранок.
Барви свіжі, що ним ввібрано,
розплились у твоїм волоссі,
не стривоженому ще досі.

Залишились у сні прожиті
юні весни — всього лиш миті.
Але годі, чого жаліти?
Сон щезає, і ти — вже літо!

У щедроти, в розквітле диво,
увійди без вагань, сміливо.
Глянь, веселки твої барвисті
вже ген там — у блакитній висі.

(6. 2012)

***
Шукаю я, немов дивак-педант,
У рідній мові – слово-діамант.
Великі гори золота й алмазів
Осяюють – і душу, і талант.

Ти вірив і казав мені,
що доживемо до світлої мети
Ти звав з партію у ногу іти
Щастя в комунізмі знайти.

Тоді тобі я не повірив
Казав ,що все це блуд
Люди живуть у злиднях
непосильний робочий труд

Рухнула ідея комунізму
Керманичі уже демократи
Тепер скаже друже мені
чого тепер від них чекати

В парламенті комуністи
з єднались з олігархатом
корупція подружилась
З комуністичним блатом

Скаже друже тепер мені
чого ця ватага хоче?
За мову нашу солов'їну
Газом миють нам очі.

Ви помогайти чужинцям
мову відібрати у нас
Схаменіться, якщо українці
Другої мови немає для вас!.

Крошечное чудо
двойного поцелуя, твоего,
И сердце так затрепетало...
Ты далеко. Но блаженство покоя,
Чудноголосо, нежностью любви меня обняло...
2012г.

Умліваю сонно від удачі.
Тихий вечір. Вишні. Ти і дача.
І шовковиць аромат ледачий…

Вітерець призоряно-ревниво
Зазирає в серце так звабливо!
Я радію - у душі жар-птиця -
Чарівник явив таки обличчя.

14.06.2012

Такий собі звичайний ранок,
Гіркий і звичний присмак кави,
Поволі пару філіжанок –
Від сну відходила і знала,
Що буде день, робота, зустріч,
Розмова в тисячу хвилин,
І відчувала твої губи,
І часу плин…

Маршрутом звичним на роботу,
Задума, погляд вдаль кудись,
І сонця промінь-позолота
Впав на волосся, потім вниз,
І шепіт листя про натхненне
Чекання зустрічі, стривай!
І липи аромат приємний,
Медовий, наче теплий чай.

Пора обідня, спека, вихід,
На сонце погляд, телефон,
Розмов шукаю новий привід,
Луна у слухавці : Алло!
Бажання бути ближче , поряд,
Сильніш за гордість самоти,
Тому пишу, коли сумую,
І рву листи…

Такий собі звичайний ранок,
Гіркий і звичний присмак кави,
Поволі пару філіжанок –
Від сну відходила і знала,
Що буде день, робота, зустріч,
Розмова в тисячу хвилин,
І відчувала твої губи,
І часу плин…