де ж воно – це запобіжне «між», сватане із «нами»?
знов підмальовую лінію згину вздовж лінії (т)вог(о)ню,
ніби нічий ніхто, ні-ні, не злились світами,
а так собі… чи од нудьги, чи з безвиході пестить броня броню.

тримаюся, бороню… бодай паперово вільна
в форматі А-скількись буквішаю (перечитай),
укотре наводжу межу десь між «спальне»/«спільне»…
ніхто.
нічия.
тільки мокне тобою край…

P.S.
до незмінних
аййй…

2012

Нехай весняне сонце розтопить крижану стіну,
і у серденько спрагле увійде любов,
і гармонія буде знову.
Та без тебе я її не осягну
цю до кінця ще не вивчену мову.

19.02.12

Я в вазу поставлю свое настроение,
Улыбку захлопну в кулоне-сердечке,
Намажу вареньем я счастья мгновение
И в чайник залью черно-терпкую вечность.

Развешу по стенам я взгляды душевные,
Балконы украшу стихами-петуньями.
У нитки с иглой попрошу я прощения:
Ведь вышью рушник для тебя поцелуями.

P.S. Хотелось серьезности- мало в том проку...
И лишь о любви получаются строки.;-))))
27.03.12г.

Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
І де поділось китайчатко Лі?
Здається, потім Ви кохали португальця,
Чи може із малайцем Ви пішли.

Останній раз я бачив Вас так близько
У нетрях вулиць Вас несло авто.
І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Розлилася осінь
у сади і сквери,
за вуглом на розі -
горобини жар.
Я люблю Полтаву,
хоч не рвуся в мери,
за її поставу,
особливий шарм.
А які дівчата
прикрашають місто!-
наче у лещата
взяли у розкрут ,
душу зачепили…
Хай я і не містик,
та магічні сили
точно діють тут.
Ти така несхожа
і така цікава,
водночас пригожа
і тривожна щось…
Вітерцем лякливо
проводжа Полтава,
а в осінній зливі
зустрічаємось.
Це звичайні речі -
жити і радіти,
і коханій плечі
обіймати знов.
І хотіти щастя,
і дітей хотіти,
поки жовтим листям
не спаде любов.

2010 р.

Позаду гуркотіли перегони
а потяг рве упевнено вперед,
у полум`яних хвилях сонце тоне,
щоб завтра знову розпочати злет…
Та пам`ять полонила та хвилина,
якій я знов бажаю вороття,
коли зайшла в купе одна дівчина,
яку чекав ,мабуть , усе життя.

Ішла розмова – тепла ,не навмисна,
неначе нитка ,в серце що вела,
слова її складалися в намисто,
здавалося-не буде їм числа.
Та ніч промчала ,вибухнуло сонце,
і милу вдаль забрав безжальний час.
Я до сих пір не знаю-був лиш сон це,
чи це кохання так сп`янило нас?

Та якось через рік її побачив,
попав у світ шаленої краси!
Невже щастило так мені ,неначе
за мене хтось на небі попросив?
І цілувались прямо на пероні,
здали білети, пропили аванс,
тепер для неї зовсім не сторонній ,
якщо удруге дав Всевишній шанс!


2010 p.

Розчулений подих, що ніздрі лоскоче,
углиб таємницю сховав під шумок.
Повітряним змієм вона не тріпоче,
бо надто жорстоким зробивсь мотузок.

Зухвала загроза чатує обабіч
людської душі, що химерам на зло
виношує міф, де надійний Хоттабич
розтринькує бороду не за "бабло".

На жаль, не арабською* подих тамує
свої незбагненні нікому слова...
Свята таємниця, котрої бракує,
щоб деколи обертом йшла голова.


26.03.2012

тиша тріснула
як сукенка богині
в сузір’ї рака
розійшовся шов
між мовчанням і тим що скажеш
потяглись нитки
як дощі у осінню мряку
і клубком думок
світ прокручує осі важіль

Мені без тебе холодно і сонно,
та спогади приходять знов і знов,
у серце заглядають безсоромно,
шукаючи там приспану любов.

Та знаю точно, що цієї ночі
я нишком у думки твої прийду -
і пристрастю наповню сни дівочі,
і зацілую всю, єдину ту.

Піду за обрій, прямо в надвечір`я-
шукати безталанної краси,
хапає вітер листя на подвір`ї -
мене також у вирій понеси.

Як зашумлять тополі і на око
глумливий протяг нажене сльозу -
згадай лише любов мою глибоку,
і не зважай на холод та грозу.

Пишу тобі і знаю ,що ніколи
не прочитаєш ти мої слова,
що біль розлуки навпіл світ розколе -
і неминучість душу розрива.

І можна говорити про кохання,
і дарувати ніби цілий світ ,-
та потай готувати розставання,
і слів холодних зберігати лід.


2010 р.

Сільське кохання. Молоко і мед.
Тужаві груди і пісні тужливі.
Обійми, яблука, рясні цілунки, сливи.
Торочить про злиття планид й планет
Філософ-дачник-дід старий-поет.
Ми сміємось, бо легко, бо – щасливі.
"Ходім додому" – ніби в нас є дім
І ніби наші речі й діти в ньому
І за якимсь законом (Фрейда? Ома?)
Над цим селом правічний сонця німб
Все робить світлим, а, відтак - святим
І кожне слово – круглим і вагомим,
Мов гарбузи під листям золотим.

Поїдеш. І куди тоді піти?
Однакова тут відстань до води
й до неба.
Північний вітер гне дерев хребти.
Дурна душа подалась у світи.
Тебе нема – її нема.
Й не треба.
2012

У чорнильницю ночі мокаю перо
І творю край Чумацького шляху.

Про відсутнє під серцем ребро
Напишу - і радію, як бахур.

Ось упала навскісно яскрава зоря,
Я за кому її взяв до твору.

Не боюсь, що рядочки від неї згорять,
Віру впевнену маю, бадьору.

Мов катрени, по небу хмарини пливуть,
Молодик береже зміст і форму.

Хай вітрило критично турляє: круть – круть,
А я так, як захочу - оформлю!

Повен віз назбиралось життєвих писань.
Кінь брунатний везе їх у вічність,

А світанок говорить мені: перестань,
Вже чорнила нема, чоловіче!

26.03.12

не спивай оцей крап крапелинок весни - білий біль з-під кори
ще холодна рука і ліщина сумна у сережках під колір торішнього листу
у сивини хмарин заховався туман, не сьогоднішній, - згадка про осінь

а відчутна хода - крап_краплина_сльоза - це весна б'є на сполох
у дзвіночки гаїв акварелями слів раннім ранком заквітлих --- не убийте
цей оазис очей... на солодких вустах так недовго тремтить карамель


2012

крізь ніч перейде у ранок
зашпортуючись на снах
у неї на тілі рани
і очі – суцільний страх
у неї волосся сиве
обличчя як білий біль.
шукає доньку і сина
не вірте не БОЖЕвіль-
на
вона…

виболить сплаче вивиє
свій і мої гріхи
там де для мене вигода
в неї – чуття лихі
там де мені неболені
лайка прокльони мат
в неї – сльоза як повені
рветься душа на шмат-
ки…
віки

не БОЖЕвільна
жива
жи-
віша
вища…

Зростом така невеличка
дівчинка-запальничка:
ягідка соковита
до_мі_соль мого літа
сонячна намистинка
непосидюча пружинка!
Горнеться, наче киця
смокче натхненно цицю
в білій-білесенькій льолі
…моя донечка…
моя до_ля.


(2012)

Шаг в сторону, и бездна у лица,
В глазах тоска,
И сердце, обезумев,
Уже не ищет лёгкого конца,
Дрожит рука у странника-слепца.

Трещит по швам изношенная жизнь,
Текут сквозь пальцы
Призраки желаний,
Рисует боль на сердце витражи
Казалось бы зыбытых обещаний.

Дрожит рука у странника-слепца,
Опущен занавес,
Отыграны все роли,
Не отличить уж маску от лица,
Судьба сыграла пьесу...до конца.

Ти їв колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?

2004

На мить з’явися... Якщо хочеш - болем,
Та спалахни! Нехай узрію світ,
Нехай знайду хоча б один отвіт,
Нехай пройме життєво нервом голим...
Та лишиться в свідомости той слід,
Що здатен очі сліпости відкрити,
Що здатен протягнути руку в тьмі!
О, заіскрись, молю, хоча б на дні,
Щоб путь до пізнавання освітити,
Щоб простелити ці інертні дні
У всесвіті себе і за собою...
І суть німа нарешті б ожила,
Розлепетілась на прості слова,
Які б у душу знаджено юрбою
Обдертою з сусіднього села
Емоцій і півзнаностей пророчих...
Та об’явися, не тікай щомить,
О, Істино, прадавнішня блакить,
О, Мудросте умів, іще праотчих,
Верни свідомости первинну сить!
(25.03.12)

Фіалковий каптан моїх недоль…
Зіпсутий фініш, знищений пароль.
Аж сам на себе я брешу невлад,
край сивих вуст – скрипаль і марнотрат.

Та буду у вітчизни я в гостях
аж доки не стулю, як мовлять, вічі,
я знаю – найкоханіші простять
мій псевдонім, якому вишка личить.

Кохав кохану жінку, далебі,
та небокрай нічого й не помітив,
і серця зачаклований рубін
мою останню відібрав молитву.

Гори, зірнице, пломеній, вогню.
Я страчений, неначе ангел грішний,
ще в МВД мою розтопчуть юнь,
коханки ще посваряться за вірші.

А вже й не страшно, світло зайнялось…
Ти здатна, земле, на дотепне слово…
В труні побачу червонясте скло
і незабудки підпис лазуровий!

___________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Сиреневый кафтан моих обид...
Мой финиш сломан, мой пароль убит.
И сам я на себя немного лгу,
скрипач, транжир у поседевших губ.

Но буду я у родины в гостях
до гробовой, как говорится, крышки,
и самые любимые простят
мой псевдоним, который стоит вышки.

Я женщину любимую любил,
но ничего и небосвод не понял,
и сердца заколдованный рубин
последнюю мою молитву отнял.

Гори, костер, гори, моя звезда.
И пусть, как падший ангел, я расстрелян,
Но будут юность в МВД листать,
когда стихи любовницы разделят.

А мне не страшно, мне совсем светло,
земного шара полюбил я шутки...
В гробу увижу красное стекло
и голубую подпись незабудки!

Мой понедельник
из вялотекущего времени!
Я открываю в душе
танцевальный зал!

Скользко кружить нам теперь
на паркете терпения?..
Сколько отсутствовать звукам?..
Так долго спал

тот, кого будим!
Но дрожь проникает в поры
(дрожь дождевая
на теле рисует ритм).

Хочется солнца…
Может, поднимем шторы?
Вытопим сладость
из стен - шоколадных плит,

вытопим радость
из радио-изо-топов -
атомов встречи
(недаром сейчас вдвоём).

Света конец предрекают…
(опять потопом?
или Вселенная будет пылать
огнём?..)

…Как бы не выгнулось,
как бы не наклонилось -
буду держаться
танцем с тобой в душе,

мой понедельник…
Только ты сделай милость! -
сделай движение сердцем
на вираже...

2011

І ти не ти, і я давно не я,
а тіні снів, або життів минулих.
Між нами Бог як видиво стояв,
а ми того обоє не збагнули.

Там, де звуки тануть без кінця
В золоті ранкової сюїти,
Там виходять радісні серця
На кохання зоряні орбіти.

Там іскриться диво осяйне,
Пахнуть медом квіти малинові,
І торкають лагідно мене
Юних мрій зіниці кольорові.

Образ твій всю душу обпалив,
Викликав в мені печаль і радість.
Ось він, щастя сонячний приплив,
Ось вона, моя рожева данність!

Соняхом цвіте ласкавий сміх,
Мов сльоза у піднебеснім морі.
Десь на дні очей ясних твоїх
Білим цвітом сяють срібні зорі.

2001

Іще ніколи не було такої твані,
таких громів, дощів і гумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо,
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи,
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     і їх земне тепло

2011

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

ЛІТНЯ ЗМОВА

Тихо листя під вікном шепоче,
На засмаглу тінь кидає погляд.
Так сп`яніло літо, аж регоче,
Та немає брата-вітра поряд.

А земля гарячий подих носить
На поля у полудневу спеку.
Соняшник дощу, вклонившись, просить –
До Інгулу не дійти… Далеко…

Все ж, слухняний соняшник до Сходу
Повертавсь, а згодом і втомився,
Простягнувся стовбуром до броду
Та в поклоні так і залишився.

Від п`янкого літа не сховались
Ні гнучкі тополі, ані клени,
Із сестрою-спекою побрались,
Мов зелені сушать гобелени...

Тільки літній день, неначе в змові,
Бо надвечір вже збирає хмари
Небокраю. Вмить насуплять брови
І всміхнуться зірками стожари.

Зливами умиє щедре літо
І гнучкі тополі, й пишні клени,
Щоби під вікном зашепотіти
Спраглим листям з літньої арени.

МІЙ СВІТ!

Мій світ надії – вічний світ:
Сліди на білому папері,
Думок омріяний політ
У світ ідейної моделі.

Лечу до нього кожну мить,
Не прагну інших обігнати.
Мене нічим не зупинить,
Це – неба поклик! Встиг пізнати,

Що світ, який лиш уявляв,
Насправді серед нас існує.
Коли я серцем заспівав,
З тих пір – життя в душі вирує.

Та як мені отримать плід
Мого омріяного світу?
Як підіймав мене мій дід,
В руках його я мав тремтіти...

Але мій світ перемагав -
Малим злітав думками в небо.
Не розуміючи, зазнав
Чимало бід від того "kredo".

І, все ж, то радощі були.
Мій світ надії – нездоланний,
Хоч знов закуйте в кандали
Або нові завдайте рани!

О.Сичьов-2011р.

Болить весною міста сіромань,
Краде думки й обличчя вітер злий.
І палить вперто марець* - піроман
Старі гріхи, що так давно пекли.

Рахує нас бруківки камінь знов.
В картонках сірих ділим день на ніч.
Від бруду, суєти й пустих розмов
Втікаєм й тонем десь на склянки дні...

На сильнім синім полум'ї небес
Згорає тихо пізній сміхосніг.
І мовчки в сонця вариво рябе
Прохожі кришать погляди пісні.

Вже світ ламає голос бруньки вщент,
Та хрестять світлом сотні нових сонць.
І серцем колобродить дикий щем-
Весна іде в холодний міста сон.

"Сакура"

Рожеве листя крізь роки,
Хоч горне сходом сонця вітер,
На кроки сакури тендітні
Несхожий зовсім світ людський.

Щоб пити краплю дощову
Здійматись в небо вишня мусить,
Нехай гарячий вітер сушить
Вишневий цвіт, як покрову.

В дівочій вроді чарівній
Своєю тихою ходою,
Над сакуровою водою
Вона народить навесні.

Коли людина ловить час,
Не поспішає вишня зовсім,
Бо знає, знов приходить осінь
На Землю не в останній раз.

Розкаже сакура, що мить
Проходить не завжди даремно,
Якщо одну хвилинку чемно,
У мудрім спокої прожить.

А ті, хто зірве їй красу
Та розгойдає ніжні віти-
Вони, немов бентежні діти,
Не мають гідного часу.

Бентежність їх, безсилу лють
Гаряче сонце покарає
А вічна сакура здолає
Краси та спокою свій путь.

Олександр Сичьов-2011р.

Спинись, постій, життя мов дим.
Розсіє потім.
Промчить і весен, й літ, і зим
В натхненні й поті.
Зігне дугою й розігне,
Аж шкіра трісне.
Та кожен дума: не мене б.
Так й буде, звісно.
Учепить кігтем в душу світ,
Намне ще й боки.
Та не ховайся лиш на спід,
Борися поки.
На зміну кращого чекать
Нема часини.
Лише б об будні не зламать
Святе в Людині.
2012

в твоих ладонях пульсом океана чувства искренней любви
пред мною дивной красоты озера
и вижу сверкающую поверхность воды
там расцветают лотоса священные цветы их мириады
а вокруг в изобилии
яркие краски жизни
мы любим и верим
радости в любви нет пределов
щастье наше в ее бесконечности
2012г.

Ми так багато робим помилок,
Яких не виправим уже і не забудем
В омані кажем: " Дітям на урок",
Хоча й самі ми розумієм,-так не буде.

Життя ми тратимо на щось пусте,
І ще пустішим ми ламаєм долі,
Кидаємось словами про високе, Те
І сім'ї створюємо по-неволі.

А потім,- залишаємось самі,
Ув'язнені в своїй душі самотній.
Шукаєм винних ми на стороні
І проклинаєм всі шляхи Господні.

Хтось в цей момент закриється в собі,
А хтось, почне тікати сам від себе.
Але чи зможемо зоставить в далині
Всю пустоту,що виїдає серце?

Ось так існуєм ми, живем
На грані самознищення щомиті:
Сміємось вдень, ридаємо вночі
Та робимо життя у всьому винним.

Не знаю я, можливо правда це,-
Життя нас всіх чимось й за щось карає,
Та в цьому випадку, як пояснити те,
Що другий шанс воно все нам кидає?

Шкода, що зачасту приходить він
Занадто пізно та невчасно
І застає лиш залишки руїн
Серця того, що билося так часто.

І тільки ті, хто все своє життя,
Розцінюють як вищу нагороду,
Боротись будуть і пройдуть все до кінця,
Та з шансу викують свого щастя дорогу.

Яку без сумніву пройдуть,
Не дивлячись на те, що скажуть люди.
І тихо, з гордістю в кінці шепнуть
"Дітям урок й щоб пам'ятали внуки!"

23 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Заглядають променi в дзеркало пiд вiї,
А у тому дзеркалi - стомлена душа.
Теплими пiснями, кличуть в поле мрiї:
Рветься моє серце - тихо, тихо, ша.

Пiд дзвiнку мелодiю весняного вальсу
Iз глибин скуйовджених протягом думок,
Виринає пролiском до кохання ласу -
Райське звабне дерево i мiж нами крок.

Нiжно-нiжно пестить золото багряне.
Я у цьому маревi млiю i живу.
На сльозах солоних квiтка з нiг не встане,
Краще з мого дерева яблучко зiрву.

Зірвав букет весняних вечорів
(що не такі якісь, не говори!) -
якщо ніхто ще квіти не зігрів,
візьми мої, будь ласка, вечори.

Не треба вази, повної води,
її не потребують-бо вони.
Якщо ніхто не кличе у сади,
прийми букет сучасної весни.

Бери без страху осуду й пліток:
дірявий рот не бачитиме це.
Якщо ніхто не дарував зірок,
візьми у мене весняне лице.

Хай ніжний соловейко під росу
зіграє найшляхетнішу весну...
Мені приємно, що твою красу
прикрасить радість весняного сну.


26.03.2012

З боєм дається людська перемога
Над щоденними спотиканнями,
Навіть якщо цілковита знемога
Світ сколихне безнадії гойданнями -
Йтимеш упевнено, бачачи обрії,
Знаючи істину свого призначення,
Вірити можуть не тільки обрані -
Світло розширює простори бачення,
Ніч огортає жагою незрячою,
Темна завіса – скінчилась вистава.
Поразка навчить бути терплячою,
Нова перемога – вагома підстава
Життя безупинного, плинності часу
Не вдасться зневірі загальмувати,
Буденність нагадує швидкісну трасу -
тут сумнів не можна ніде паркувати.
І вкотре покотиться життя наче колесо
За власним законом німої інерції
і можна змиритися з внутрішнім голосом,
що сипле у серце надії мов спеції.

2012 р.

Как выбираться из вечного холода?

Из пустоты, разрывающей душу.

Слёзы бессилия рвутся наружу

И засыхают от бесполезности.

Сердце ведёт себя глупо и скованно,

Что-то печальное пишет и пишет.

Только молитвы становятся тише

И затихают от бесполезности.

Горе склонило уставшую голову.

Помины счастья в февральскую стужу.

Вера со временем больше не дружит

И умирает от бесполезности…

Ці бурштинові грудочки зірок,
Що ранок їх збирає в кошик сонця,
Проміння кидають на тебе крізь віконце,
І пахне свіжо зрізаний бузок.

А ти бурмочеш тихо уві сні,
Всміхаєшся та горнешся до мене.
Бузкове листя лагідно зелене,
А пелюстки, мов північ, крижані.

В очах у метелика – мрії твоєї ночі,
вони як курці, що теж помирають рано.

/Збирати колекцію милих для серця збочень
в дорозі до храму./

Можливо, що Оккам забув про свою бритву,
обставин лабети,
з глухого кута – тангенс…

/Натхненно шукати помилку (а вона є там)
в шаленому алгоритмі
чийогось танго./

І шкіра без тебе сохне і погляд тоне
у каві. Чорніє небо, та це не значить,
що завтра більше не буде. А море солоне –
бо риби плачуть.

25.03.2012

Ніч, балкон, затишне дачне крісло…
Океану колисковий шум…
Довіряй. Утішся і не бійся.
Відпочинь від дум.

Вітер, що прилине і стихає,
Безберегий, темний і морський…
Чи існує той, хто зберігає
Сонний супокій?

Чи існує той, хто зважить точно
І знання, і долі, і літа?
Доки серце вірить, доки хоче,
Доти – так.

Те, що є в тобі – не перебуде
Ти дрімаєш – і в очах немов
Теплий вітер грається і блудить -
Як же не Любов?
_________________________________________________

В дачном кресле, ночью, на балконе...
Океана колыбельный шум...
Будь доверчив, кроток и спокоен,
Отдохни от дум.

Ветер приходящий, уходящий,
Веющий безбрежностью морской...
Есть ли тот, кто этой дачи спящей
Сторожит покой?

Есть ли тот, кто должной мерой мерит
Наши знанья, судьбы и года?
Если сердце хочет, если верит,
Значит - да.

То, что есть в тебе, ведь существует,
Вот ты дремлешь, и в глаза твои
Так любовно мягкий ветер дует -
Как же нет Любви?

Тече ріка неспішно по долині,
В багато вікон дім наш у гаю.
А ми живемо як при Катерині:
Молебні служим, ждемо врожаю.
І ось після дводенної розлуки
вже їде гість повз ниви золоті.
Цілує бабці у вітальні руку
й мої вуста на сходинці крутій
__________________________________

Текст оригіналу:

* * *
Течет река неспешно по долине,
Многооконный на пригорке дом.
А мы живем как при Екатерине:
Молебны служим, урожая ждем.
Перенеся двухдневную разлуку,
К нам едет гость вдоль нивы золотой,
Целует бабушке в гостиной руку
И губы мне на лестнице крутой.

На дворі осінь, та весна у серці.
На світ прийшла і засіяла ти,
Моя ти доле, хлюпнуло відерце,
Наповнене бажань...рости,рости!

Болить душа. Не сповнились бажання,
Упало листя осені в життя.
І жовкли дні- сумні,повні страждання,
Згубилося весняне почуття...

Здавалося, що сонце не погасне
і вічно пломенітиме в очах,
що цілий світ - для нас, і небо ясне
веселкою заграє у дощах.

Але у ніч, коли цвіли морози -
Я загубила мрії про весну.
Де була ніжність - пролилися сльози:
Таки посмів покинути одну...

Я не хочу тебе відпускати у ніч.
Сни і марення в дощ поспішають на шАбаш.
Сни вітрил, вітряків, вітровійних сторіч...
Змок до нитки грабар під оголеним грабом.

Чорні хвилі землі. Днище ями тече.
Я не хочу тебе відпускати нікуди.
Засмутився грабар. І крізь зливу пече,
наче вітер, солоний цілунок Іуди.

лютень, 2011

Чарівна жінка при надії:
дитя…

Виношує, плекає мрії
і почуття.

Тривожиться, чекає, мліє:
биття…

Під серцем жевріє, не тліє,
життя!

Великим серцем тобі даровано статут...
Право маєш носити білосніжне вбрання.
Ти гадаєш - звідки я знаю?
Любове моя, я в безодні очей твоїх купався...
Попливе наших мрій каравела,
Притиснешся ти до мого плеча.
Дуетом спів - солодкі брижі
І усмішка бентежна ніжними очима.
У білих віях срібних хвиль
піниться мелодія щемом душі
пам'ять про рідне і дороге
у минулому наші корені...
На крилах мусонів пливемо якнайдалі.
Постійно вперед і далі...
2012р.

На колінах гранджових штанів
День для нас весняно зеленів.
Ти у нім кохав мене,як вмів,
На колінах гранджових штанів.

На колінах гранджових штанів
Ти в кохання вірив і палив
і стогнав від щастя, і ревів
На колінах грандових штанів.

Ти від мене не ішов, а брів,
Прислухався шелесту дубів.
Так і зник від мене, як зумів
На колінах гранджових штанів.

Любов... Тиха постать на білій скалі,
Над піною чужинного світу.
Вітром бризовим сієш в мені
Пелюстки найщирішого цвіту.

Пару пасем волосся... Туман...
І мовчазне у вічність послання...
Залишаюсь між хвилі одна,
Без надій і без тіні чекання.

Забуваючи міць рідних рук...
Під ногами вирують припливи...
Всі дороги ведуть до розлук
І чомусь до вигнання без сили.

Біла постать на скалах життя...
Сизі бризки на щоки сльозами.
Чи любов, чи німе каяття
Заблукалося штильно між нами?..
(25.03.12)

довга-предовга стежка
клаптики поля ріже
поле єднає з небом
світло бере в сувій

заходу тінь бентежна
котить шовкові брижі
сонних погаслих стебел
губить росу в траві

терпне здіймає в серці
пам’ять про щось далеке
спогад про щось важливе
рідне і дороге

спогад який не стерся
в оці несе лелека
в сутінь за пруг оливний
в ірій сумних легенд

Я здесь, королева. Узнали? Тот самый.
Да нет, то не взгляд, а Луна так печёт…
Нет, я не прощаюсь. Я нынче – за Вами.
Один поцелуй, но не в губы – в плечо.
Вы плачете? Плачьте. Никто не осудит.
Вы света хотите и яростных нег.
Ещё поцелуи – не в губы, а в груди…
На улице вечность. Там падает снег.
Нет-нет, не перечьте. Прошу Вас. Так нужно.
Вам сладко? Вам сладко. Так будет всегда.
А утром вбежит коронованный муж Ваш.
И – чаша из рук. А из чаши – вода…

Кошеня мале
До перехожих лащиться,
Бо думає, що є
У світі щастя ще.

Коли ж у сотий раз
Його турнуть від себе,
Воно прозріє враз...
І горе є під небом.
22.03.12р.

Від Луганська до Дніпра
й до Карпатських гір
породила Україна
справжніх козаків.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

Митник вчитель чи шахтар,
продавець чи лор –
їх об'єднує одна
думка про футбол.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

До нас гості завітали
з далеких країв.
Їм покажем міць й гостинність
справжніх козаків.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

адже знала напевне
години не вистачить
і навіть дві мало буде перелетіти цей Московський міст
бо п’ятниця-ягниця бо плями на доньчиній водолазці наснилися
і варто подумати про насущне а не у поеток гратися
офіс дзвенів недостатньо наче схрипла йому горловина

цей розтягнутий день де поспіх
де постріли холостими словами
не доходив четвертої
але ти вже була готова
головне минути ту пробку
серце від калатання випаде під колеса таксі
фарбою трояндовою почує розмову
на Банковій два де банків багато й рими старі або недозрілі

вона не чекала
знаєш
це ти на неї чекала і плакала
на квіткову фею у червоних гетрах із яскравим намистом
перечитувала усоте ії розмаринно-лавандову пластику
марила знаками приватної пунктуації немов піаністка
ходила ночами по ниточці холодну куштуючи каву

і все ж спізнилася
але застала і медом липла лилася медами
вона читала книжечку де закладка
із вікном у великий Париж
і я мовчала
і я кричала про недоречне
про сіль прадавню
про доню-маківку що шоколадом була між нами тривка як вірш
в пшеничній залі стояли ситі рояль столітній і піктограми

і манускрипти
її жіночих
її живучих книжкових схлипів
перекочовували й хапали біляве світло й лілове світло
і коли розумієш вже що ось-ось
трі-ше-чки
і все поникне
закінчиться про любов кіно бо в дитинстві окрайчик житній
що від зайця
хтось мені не доніс
чи він Богу під ноги випав

і хилиталися стіни у старовинній ліпці у липах гойдалися
так вона і пішла своєю рікою плинно до своєї дитини
і моя вишенька -черешенька замурзана багатознавиця
питалася
це і є ота твоя Аня із зубним болем і лебединим
МЕТРО ковтнуло великим звіром її тендітну і мідну
радість