Старий Захарія і не збагне, чому
вночі й на мить не зміг очей склепити?
На ранок черга випала йому
в Господнім храмі фіміам кадити.

Проте ж не вперше. Що за дивина?
Для нього храм за власний дім рідніший.
Передчуття?.. Важлива новина?..
Лякає… Але водночас і тішить…

Стояв перед жертовником. Кадив.
Як звикло, промовляв молитву ревно.
І думав. От – життя своє прожив.
І, начебто, прожив же недаремно:

з Єлизаветою, у щирих молитвах
до Господа . І не за себе ради.
Та хоч давно обоє вже в літах,
батьківства так і не зазнав розради.

Колись про сина мріяв. А тепер
за молодістю, гай, пропала жалість.
Нестримний час уже й надію стер -
настигла їх обох бездітна старість.

Незчувся, як – занурений в думки –
махнувши над жертовником кадилом,
напіврозмитим зором, невтямки,
він уловив Архангела Гаврила.

Заціпенів ураз. Напевне дим
створив цей образ ангела: «Розвійся!»
Але почув у відповідь: «Гляди -
я не мара, Захаріє! Не бійся!

Господь твої молитви оцінив,
і бачить твою скруху безневинну:
ти, праведнику, ласки заслужив, -
жона твоя зачне від Духа сина.

Йому імення ти даси – Іван,
служитиме він Господу на віру…»
-Неплідна ж бо здавна моя жона, -
Захарія не стримав недовіру.

Хотів сказати ще щось, та не зміг:
йому раптово відібрало мову.
«Єлизавета… Син… Невже?.. О, ні!» –
Збентежений, осмислював розмову…

Минуло дев’ять місяців по тім.
Єлизавета розродилась сином.
І Дух Святий, що втілився у нім,
наповнив щастям цю святу родину.

І знов заговорив Захарія
(зневіра стала пам’ятним уроком):
-О, сину мій! Іван – твоє ім’я!
Ти обраний Всевишнього пророком!

07.2011

***
Не чути сурм... Чи вдарять тулумбаси?
До них не мають хисту волопаси.
З каністрами зібрались до Тараса?
Ця правда б’є страшніше за фугаси!

Не помсти, не згуби тобі бажаю,
Не вічного штилю.
Я раз і назавжди тебе лишаю –
Розступляться хвилі.
Не чую, не бачу твоїх пояснень,
Покинь же мій острів.
Землі – їй потрібен кремезний ясен,
А морю – сосни.
І навіть як раптом накриє туга
Дванадцятим валом,
Єдине море мене порятує,
Аби не пропала.
2012

Вже Час – не час, а просто швидкість світла.
Зникає за лаштунками планет.
Щодня йому здаю порожні звіти,
А він ніяк не викличе мене
На килимок. Не час, мабуть, ще Часу
Йому й без мене діла повен світ:
Явити всім всесильність і причасність,
Ну, що йому якийсь порожній звіт!
За день промчать усі-усі сезони:
Сніг-сонце-дощ, бо Часу ж не стає.
Він просочивсь крізь діри без озону,
Він вийшов, а новий не настає.
Усе одразу, може, й непогано
(От тільки та озонова діра…),
Але в кінці чекає вже догана
За всі мої незроблені діла.
2012

згорбатився Чумацький Шлях
важка дорога
у часі зник навігаційний знак
Дніпра Пороги

тривожно нам на цих Полях
в небесній тверді між зірками
невдовзі я спущусь
із круторогими биками

і буду з вами я орать
це Поле здичавіле наше…
*
** Споглядаючи полотно Петра Ситника «Чумацький Шлях»

Мудрість і тепло ти сієш
І добро в душі твоїй.
Славен будь же, Олексію,
Сни нам віршами і мрій!

Посестри і побратими
Додадуть тобі снаги.
Лицарю ти вірний рими,
Наш романтик дорогий!

Задуми всі дерзновенні
І ідей цікавих рій
Втіляться хай на "Натхненні"*
У руці твоїй легкій!

Хай нові книжки виходять
Настрій звідси геть сумний,
Хай усі отут знаходять
Спілкування рай земний!!!

6.07.7520 (Від Трипілля) (2012)

***
Із патріотів добрий вийшов гурт
І вмить розрісся в галасливий нурт.
Коли в серцях нема любови й миру, –
Братаються заброда і манкурт.

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.
P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.
----------------
Івритське - ейн-джерело, керем - виноградник

П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт,
Який заглядав у вікна чужих життів.

Сльозилися очі – вітряно, листопад,
Оголені плечі вулиць закутав сніг,
Гойдались, немов на шибениці, вогні
В скляних обладунках першоміських лампад,
Що сонцями себе марили уві сні.

Він впав би донизу, в небо злетів, але...
Він жити хотів... Не так, як його брати,
Що, наче сновиди, йшли на тепло квартир,
Де з рота пательні тхнуло нутром котлет,
Ставали валеріановими коти...

П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт -
Він жити хотів... Він просто жити хотів...

Десять літ, сорок, а то й більше ста
Мовою мами весніють уста,
Сили немає ніхто проти слів,
Що проростають з осердя єства.

06.06.12

Сказавши А, проговоривши Бе,
Ве,Ге і Ґе – змовчати не зуміють,
Тоді вже Де і Е – і справжнє Є,
Же. Зе, И, І – мов яблука дозріють,

І стануть в світі Ї і навіть Йот,
І Ка, еЛ, еМ, і еН, О, Пе - так рясно
Що еР і еС підуть також в народ,
Де Те, У, еФ і Ха, Це, Че воскреснуть.

Прийдуть у люди Ша і навіть Ща,
Ю, Я візьмуть ще й знак м’який під руки,
І українську мову захищать
Підуть, як військо, крізь чужинські звуки.

***
О мово рідна, мово золота,
Ти ллєш наснагу в серце і вуста,
Душа без тебе в’яне й засихає, –
І все тоді на світі марнота.

***
Ми творимо не похапцем здебільше,
Бо голос має безголоса більшість,
І чує Україну цілий світ, –
У кого щастя хоч на краплю більше?!

...І забрела у сни мої душа,
Твоя душа, незнана і далека.
Припрошував її до куліша,
Вино домашнє наливав із глека.
Розпитував: ізвідки, хто втіша,
Чому самотня, мов між скель смерека?

Вона мовчала... А в очах сльоза
Туманилася сиво і печально.
А з-під сльози виднілась бірюза
Розпачлива, бентежна, незвичайна.
Отак у хмарі нависа гроза.
Отак сповза каблучка обручальна...

Така біда... Що міг порадить їй?
Як втішити, щоби могла літати?
Сльоза бриніла на краєчку вій.
Що міг тоді про душу твою знати?..
А сон згортав одміряний сувій
І залишав печаль твою і втрати...

6.07.2012

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

Спадають сонячні каскади
До русел зоряних морів.
Нема ні греблі, ні завади.
Неначе всесвіт погорів.

І острови його, безлюдні
З часів космічної чуми,
Лежать в галактиці, як трутні.
А серед них і той, де ми.

Спадають сонячні каскади
На наш останній з островів.
Він – символ божої відради.
Нам Бог цей острів заповів.

(2012)

***
Колись ми вийдем на свою тропу,
Якщо не йтимем цілий вік всліпу.
Вклоняючись – і молоту, й серпу,
Довіку не змолотимо копу.

***
Заплющу очі – і відразу добре,
Не бачу зла і не лякає кобра.
А тільки гляну, що палає обрій, –
Стрибаю миттю до куми у погріб.

Тремтіли ноги... Йшла, збирала зерна.
Плювався ворон чорний: не кошерна!
І рубцювалось ранами на серці:
Ще літ зо сорок в пазусі знайдеться...

Ще літ - гай-гай! Та тільки бравий сокіл
Без крил зостався, де наруги попіл,
Де босоноге зведене на трату
Сусідом бли́зьким - найріднішим катом...
(4.07.12)

В Скрижалях Вічності не стерти помилок,
Дим полину не вивітрити святом.
Моя Країно! Твій наступний крок
Зійде зерном, чи битиме набатом?
Гірчить полин... Та то не гіркота.
Куди гіркіше достеменно знати,
Що рідна мова, чиста і свята
На суржикові друзки перетята.
Які слова сьогодні сієм ми?
Чи їх ковтати з соромом нащадкам?
Голубка з жовто-синіми крильми
Глядить пташат встановленим порядком.
В пташат окріпне махове перо,
Хай не в чужих світах – у ріднім краї
На рідній мові хай пісні складають,
Співають, вірять, врожаї збирають,
І сіють зерна слова на добро!

2010 р.

* * *
Ти пам’ятний землі, як тане сніг,
І квітам всім, що тішать зір весною,
І місяцю уповні наді мною,
Вітрам, полям з пилюкою доріг;
Всім птахам, спів чий чарувати міг
Все літо, хай вже з ноткою сумною;
Всім гніздам восени з крон голизною;
Всім бурям, що несе пір року біг.
Вже не пройдеш по стежці, де природа
В світанку сяйві млисто золота;
Не чуєш в долах вітру, як негода,
Ні шуму крил, що з висі доліта.
Все ж ти – щось більше, аніж юнь і врода,
Й тебе неспішний рік цей пам’ята.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Mindful of you the sodden earth in spring,
And all the flowers that in the springtime grow;
And dusty roads, and thistles, and the slow
Rising of the round moon; all throats that sing
The summer through, and each departing wing,
And all the nests that the bared branches show;
And all winds that in any weather blow,
And all the storms that the four seasons bring;
You go no more on your exultant feet
Up paths that only mist and morning knew;
Or watch the wind, or listen to the beat
Of a bird's wings too high in air to view,
But you were something more than young and sweet
And fair, and the long year remembers you.

* * *
В твоє лице вдивлялась без упину,
Де чистота сіяє, не згаса,
Хай прогляда й крізь марева хмарину –
Така всесильна й дивна в нім краса.
І відвела свій погляд мимоволі
Від твого світла – так воно сліпить;
Й розгублена стою: думки – й ті кволі;
Як сонце зріти – то задовга й мить.
Й тоді життєві будні – комірчина
Похмура, де блукаю в темноті;
Вже й речі звичні не впізнать – личина
Чужа в них, навіть обриси не ті.
Вагаюсь, чути й бачить знов навчаюсь,
Аж поки до пітьми не призвичаюсь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When i too long have looked upon your face,
Wherein for me a brightness unobscured,
Save by the mists of brightness has its place,
And terrible beauty not to be endured,
I turn away reluctant from your light
And stand irresolute, a mind undone,
A silly, dazzled thing deprived of sight
From having looked too long upon the sun.
then is my daily life a narrow room
In which a little while, uncertainly,
Surrounded by impenetrable gloom,
Among familiar things grown strange to me
Making my way, i pause, and feel, and hark,
Till i become accustomed to the dark.

А що ці вірші?..
Молитви-пісні.
На Сонці плями – як на серці тіні,
Що тонуть у крові і у вогні –
Завжди веселім і завжди осіннім.

Вода сумна.
І вітер теж сумний.
Земля – ніяка.
А вогонь – веселий.
Нема моєї, чорт би взяв, вини
В розкрутці неземної каруселі.

А от земний люблю крутити світ,
Де цвіт пекельний – сніг – іде на нерви.
І космос у моїй росте крові –
Як голос стерви.

А світ цей, світ наш – сон моїх дерев,
Які садив мій прадід тихим ранком.
Сльозина зірки... позіхає лев,
Нагадуючи стогони коханки.

Все знову миле.
Зрадницьки стирчать
З посмертної записки писки «друзів».
В душі перо міняю на меча
І йду пороти підлих товстопузів.

Тепер я більше воїн, ніж словар.
У цій країні вже не тре поетів.
За смерть сильніший шлях мій, а трава...
Трава могильна й так на всю планету.

Я нею також скоро проросту.
Травою добре у хмільнім розгулі!

Наразі набираю висоту,
Доки душа скоріша, аніж кулі.

25 черв. 12.

Де ти і я –
нестримна течія:
то тягне нас докупи,
то розводить.

Ім’я жадане
хвилі хороводять,
виводячи старанно:
«не моя».

Крізь серце
пролітають мудрі сови,
на крилах
забираючи у ніч,

та жайвір світанковий –
голос крові -
мені дарує
магію Любові:

крізь буруни
вертаюся
навстріч…

Ти проведи мене за руку
По перетоптаних дорогах.
Чи освіти, чи ехом звуку,
По тих шляхах геть не пологих.
Хоча би напрямок, вказівку,
Хоча би натяк на погожість.
Мою облегшивши мандрівку,
Мою пробачити негожість.
А може я найбільше вірю
І найправдивіше у тебе,
Що разу, борячись зі звіром
У дисбалансі тверді й неба.
Пробач й прости, не ображайся.
Пролий на серденько надію.
Тебе чекаю, повертайся
І сили дай на нову мрію.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ негаснучих надій.

І не питайся, де поділись роки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми разом ще , хоч вже весни нема,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба
Ти грієш ніч. Нехай мете зима!

Написав я вірша про самотність.
Писав у зворотньому напрямку, від останнього рядка до першого.
Потім порозкидав літери, знищив слова, постирав речення.
Пожмакав папір і жбурнув його у вогонь.
Щоночі до мене вірш повертається…

Красимир Георгиев
СТИХОТВОРЕНИЕТО

Написах стихотворение за самотата.
Написах го от края към началото, отдолу нагоре, отзад напред.
После разпилях буквите, разпънах думите, задрасках изреченията.
Смачках листа и го хвърлих в огъня.
Всяка нощ стихотворението ме преследва...

Калинова (обережно):
- Ти ба... Язик...На каву завітав?

Язик (невимушено):
- Цілую ручки! Діво калинова.
Переселився я. Ось речі, самовар.
І почуваюся уже неначе вдома.

Калинова (зболено):
- Ще стигми не загоїлись як слід,
У пам’яті печуть відкриті рани
Знайомства незапам’ятних часів
Новітнього ярма будуєш плани...

Ти Пушкіна читав неначе бог
І признавався, наче принц, в коханні,
А потім онімів, осліп, оглух...
І плюндрував, знущався... Не востаннє...

О, не жартуй – цей сміх неначе яд!
У мене немовлята у колисці!
По-варварськи зі мною гомонять.
Пекельний час! Рятуйте материнську!

Приміряю цей, мною недавно ще куплений, світ…
Він старезний, в дірках… Мов народжений для секонд-хенду!
Я по нього ішла тисячами занудних століть,
Щоб узяти у предків у довгострокову оренду…

Ось нарешті він мій! Я по ньому очима пряду,
Доторкаюсь руками, милуюся запахом світу…
Він тепер мій господар і, мабуть, надовго мій друг!
Вірю я, вірить він: я його не могла не купити!..
29 червня, 2012р.

***
Іду й дивуюсь – не впізнати світ,
У лжебратерство канув дефіцит.
Якби ще нам – і гідності, й сумління, –
Зняли б ми з незалежності ліміт.

Я хочу щось таке ... так швидко як експромт! Це просто.
Сьогодні уночі приходив ангел мій у гості.
І тихо шепотів для зрадників-катів прокляття.
Недовго Юдин день повторювати* біг у платті...

Для тих, хто зрадив кров поранених сердець в двобої -
кого не раз тяли іззаду - лиш такі ці вої...
Для тих, хто всіх продав - історії не знав у вічі,
Мій ангел нарікав на довгі сотні літ їх свічі -

Не будуть помирать, а будуть пам*ятать провину,
і кров свою ховать за срібняки, що ранять солов*їну!
...І ангел просвітлів - холодні сльози вмили сонцетіло:
-Позбудемось катів! Я над Вкраїнов бачу Божі Крила!

Я вірю у Любов, яка вела нас праведно віками.
Я Душу нашу п*ю у мові, у повітрі , із квітками.
Із дотиком ручат, із теплим сміхом лагідної нені.
Нехай усі мовчать, як Рідна Мова звернеться до мене!

І ангел полетів. І сон, що закінчився легковітром,
приніс в подолку рим багато як колосся зелен-жита.
І в пісню соловей мене закутав вишитопір*їнно.
...На столику - цей лист.Підписано: "Я - Твоя Україїна"

Чумацький шлях куди б не вів,
А чумака веде до моря.
Чудова сіль у крамарів.
Якщо волами - майже поряд.

Куди б не вів чумацький шлях,
Обабіч пал і попелища.
Вони чаяться в цих краях.
Ціна зате на сіль – найнижча.

Не маю ані титулів, ні звань,
ні імені, яке б зі сну будило
і закликало: «Україно, встань!
Розжарене терпінь твоїх горнило!»

Ти вже давно чекаєш коваля,
щоб харалужну викував шаблюку
й скарав на горло козачків Кремля -
твоєї мови кривдників-падлюк.

О, виплодки зросійщеного дна,
ви замахнулись на святе – на мову!
Лише забули – істина одна:
вам не під силу вбити наше слово.

Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
шикую в стрій для боротьби з ордою!

04.07.2012

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Вона сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

Калиново-солов’їна
України
Рідна мово!
Про Марічку-чарівничку
Пісня лине
Веселково
Із руїни сцени
Де ляльки і люди –
Етюди
Не бринить
сльозина щастя –
печуть груди...

Допитливий такий я, аж нівроку,
хоч риса ця – найбільша із покар.
От добре було б чухнуть на півроку
на острів – зветься він Мадагаскар.

Раніше заглядав я за паркани,
виносив щось поживне з смітників.
А зараз мене ваблять океани –
на острів екзотичний захотів.

Бо наше вже таке марудне стало:
оті сніги, морози, бур’яни,
оте набридле, хоч і рідне, сало…
А в них – на пальмі… випрані штани!

Чому мене так вразили холоші?
(Подумаєш: висять собі – і хай!)
А тому, що усі там голі й босі,
то спробуй ще – прання те пошукай...

Упав я на «мороз»: не розумію,
чому навколо скімлять наші пси?..
Я мрії про Мадагаскар лелію –
так хочеться бананів і краси!

Але чомусь і з цим не дуже вийшло,
бо пальму ту я кволою уздрів;
на ній штани, мов на коняці дишло…
Не буде на тій пальмі врожаїв!

От парадокси буднів навіжених!
Я розраховував, що буде саме так:
що гривні самі лізтимуть в кишені…
А їх нема – і це невтішний знак.


11.10.2007.
Поїзд «Київ-Сімферополь».

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Кувалдою яскравого світила
Розсвіт потрощив харалужну ніч.
Туманним дном сповзли смолисті крила
У трепетливу опівденну піч.
Виклепуючи громом блискавицю,
Липневий день курив дорожній пил,
А вітер у лівиці та правиці
Тримав уламки прохолодних крил.
Привітний гарт з відра на суходоли
Явила злива. Зашумів розмай.
Коваль не змінить амплуа ніколи,
І ти його за це не попрікай.
Стрічай зорю життя досвітню й ранню,
Хай потім грім зіграє грізну роль.
Всьому свій час, - горнилу й гартуванню,
В цій метушні виклепування доль.

04.07.12

1.
О, мово зболена моя,
ще кличеш за собою...
Ще слово праведне сія,
мов німб над головою.

Ще думка вірою цвіте
під градом зла і скверни.
Та вже в чоло твоє святе
вп'ялись криваві терни.

І невблаганний - долі перст,
хоч вий, хоч серце вийми!
Для тебе витесаний хрест
вже розпростер обійми.

Хто ж відкриватиме світи
німим, сліпим і хворим?
О, рідна мово, нам прости -
не відаєм, що творим.

2.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

Случилось то, что не могла я избежать.
Потёмки памяти стучатся в дверь сознанья,
но хочется куда-то убежать мне
и не испытывать той горечи страданья.

Пленяют душу вдруг мою тревоги.
Осмысливая то, сумела пережить
и выйти из воды не омочивши ноги
не разорвавши шелковую нить.

Наивностью одарена с рожденья,
обманутая многими людьми.
Но нет ни капли боли сожаленья;
они мой мрак к рассвету привели.

Спасибо тем, кто бил ножом мне в спину!
Спасибо тем, кто завистью горит!
Благодаря лишь вам я стала сильной!
Свободным волком преданная мчит

лишь маленькая девочка, наивна и добра;
лишь отблеск глаз, наполненный любовью.
Приносит лишь тепло и не желает зла.
Мчит зверем, но смиренная с собою.

Закатували татуся спецслужби,
і матері недовго залишався син...
Як спадок - богатирське "Ну ж бо...
(ніжне) Валентин!"


4.07.2012

гов там високо в небесній святій канцелярії!
дайте нарешті подайте нарешті дощу
від зловживання надміру новітнім солярієм
хата зміліла у коропів окунів щук

гаряче й тісно занадто - теперка де плавати?
он ще наїхало дачників як сарани
з цюпками сапками граблями й різними планами
в озеро наше під вечір попруться вони

гов там високо в небесній святій канцелярії!
не пошкодуйте нещасним простої води
очі вилазять від спеки – зелені та карії
можна пожежних уже присилати сюди

У небесах – чумацький шлях,
Йдуть чумаки по сіль до моря,
Десь причаїлося в полях
Пожежі невблаганне горе.

Чумацький шлях у небесах,
Холодний вітер люто свище:
Таке життя – була краса,
А залишилось – попелище.

20-21.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Віднині незалежна вся рідня,
Нема тепер спокою ані дня.
І злагоди, і єдності удостач:
«Анумо, хлопці, дружно – на коня!»

Добро і зло сплелися у тобі,
Виплескуєш, танцюєш у неволі.
А серце лева – ласка у прибій,
Тендітне й ніжне серце на долоні.

Ти бачив біль, знесилене мовчання,
Криваві танці били душу дико.
Буремні хвилі – болісне повчання! -
Тебе не чують, вічності Владико.

Ти кинув нам доріжку рятівну,
(Ходімо, люди, он які красоти!)
Веди ж у мить відродження святу,
Де дух краси породжує свободу!

Нам так багато треба знати «не»,
Прекрасне в нас, рятує нас святе.

03.07. 2012

Очі твої розпусні, губи твої гарячі
Серце моє полюбить, тільки душа заплаче.

Схиблені на коханні, що ми з тобою стріли?
Вдарили млосно в груди перс захмелілі стріли.

А бистрина безсмертна вже понесла до висі...
Хто з нас оце, ласкавко, в сіті гріха вловився?

Не відпуска від себе струм конвульсійний тіла...
Разом літати легко. Ти ж цього так хотіла...

4.07.2012

Небеса ніжно гралися хвилями,
де хмарини,мов чани із зіллями
й молоком-молодечі то чари.
І русалки пірнають за хмари.
Синє плесо розбурхаю птахою,
Діва - Сонце в обіймах спалахує...

Палю я люльку, дудлю сивуху,
Не дбаючи про здоров’я.
Коханка-доля стогне у вухо.
Любов хоче м’яса з кров’ю.

А в небі над нами хмари, як храми,
Де пташці життя не миле.
Вона летить до своєї мами
В зорі – пташок могили.

Тут же від плоду зламалась гілка –
І яблуні стало... видно.
А я посивів на тижнів кілька.
Тітка ж зварила повидло.

– Небо до нігтів моїх пасує, –
Каже базарна лярва.
Дядько он чорта згадує всує,
Бо дорога солярка.

Такі от високо-міщанські зрізи
У цих земних координатах,
З яких ми одержуєм супер-візи:
В житті повзти, а у сні літати.

Душа на сільському весіллі радо
Скидає свій накип сивий.
А я до песика: «Брате! Брате!»
Песик щасливий.

Тоді до дерева: «Сестро! Сестро!»
Дерево – тепле небо.
От би й мені таке довге серце –
Ким би вже був я, де би?..

29 черв. 12.

***
Легка дорога та важкий вінець,
Якщо не став ти з долею на герць.
На півдорозі – стрінеться гінець,
Якщо не зрозумієш – хто творець.

За_в_мерти
в полуді цього спекотного полудня
Запечатаною в асфальт мурашкою,
Голову безголову підвести на розпечене золоте коло ,
Що колесує байдуже –
рік за роком і вік за віком…

Чоловіки убивають – вперто і методично,
Жінки звично
готують обід, відганяючи мух історії.
Діти плачуть, як їх не беруть на руки,
І регочуть, коли підкидають в небо.

Мурашині стежки наших трас і шосе
Непевні, як висохлі русла річок,
Клинопис наших новин –
То ніщота
Порівняно із птахами на білих шумерських таблицях…

Всі ці
Лиця,
Слова,
Війни,
Любові,
Смерті –
То трава безіменна
біля сходжених ніг
скіфської баби.

Сива кульбаба часу
Сіє сама себе у засохлу землю,
Повторює вік на віком,
А Божі повіки
опущені.
Час золотої фієсти.
Гаджети вимкнуті.
Богові сняться флокси.

Соромно мені, соромно за те,
Що не прийшов,
Тебе одну на холоді залишив.
Соромно за те, що всю надію я полишив,
Незрячими очами в світ тепер дивлюсь.

Соромно за те, що очі я закрив
Коли ти в них пронизливо дивилась.
І моїй волі сліпо ти корилась
Безмежні сумніви свої залишив без причин.

Соромно за те, що марив безнадійно,
І думав ти моя, та на ніч пив снодійне,
Щоб заспокоїть знов серцебиття
Бо думав ти моя вже! ти моя!

А що натомість я віддав?
Безглузді ті слова що я казав,
А іноді і зовсім забував,
Це все вважала ти серйозним!

Мене кидало часто в бій життя,
і поруч я тебе тримав
Бо страшно і самотньо тут одному
А потім знову я про тебе забував
Хоч ти була така єдина й неповторна!

Та згодом ти покинула мене,
Я вже не був тобі приємним,
І я не міг сказать тобі про те
що я кохав тебе! кохав безмежно!

І вже наврядчи можу я відповісти,
На те твоє німе питання...
-Бо струна зірвала лід,
І зробила це востаннє..

Шукаю степ. Шукаю неозорий -
Все бур’яни і пліснява, й іржа…
Цей світ – один великий лепрозорій,
Прокази зла сахається душа.

Вона б росла. Мов квіточка. Навшпиньки.
А наковталась – мулу та піску…
І плаче та, що в сонце вбрана, Жінка –
І не впізнати, зболену таку.

Пече їй кожне «мучуся й не каюсь!».
Де взяти сил, печале навісна?!
Оранті руки з горя – опускаються…
Єдині, що тримають небеса.

2012