МІЙ СВІТ!

Мій світ надії – вічний світ:
Сліди на білому папері,
Думок омріяний політ
У світ ідейної моделі.

Лечу до нього кожну мить,
Не прагну інших обігнати.
Мене нічим не зупинить,
Це – неба поклик! Встиг пізнати,

Що світ, який лиш уявляв,
Насправді серед нас існує.
Коли я серцем заспівав,
З тих пір – життя в душі вирує.

Та як мені отримать плід
Мого омріяного світу?
Як підіймав мене мій дід,
В руках його я мав тремтіти...

Але мій світ перемагав -
Малим злітав думками в небо.
Не розуміючи, зазнав
Чимало бід від того "kredo".

І, все ж, то радощі були.
Мій світ надії – нездоланний,
Хоч знов закуйте в кандали
Або нові завдайте рани!

О.Сичьов-2011р.

Болить весною міста сіромань,
Краде думки й обличчя вітер злий.
І палить вперто марець* - піроман
Старі гріхи, що так давно пекли.

Рахує нас бруківки камінь знов.
В картонках сірих ділим день на ніч.
Від бруду, суєти й пустих розмов
Втікаєм й тонем десь на склянки дні...

На сильнім синім полум'ї небес
Згорає тихо пізній сміхосніг.
І мовчки в сонця вариво рябе
Прохожі кришать погляди пісні.

Вже світ ламає голос бруньки вщент,
Та хрестять світлом сотні нових сонць.
І серцем колобродить дикий щем-
Весна іде в холодний міста сон.

"Сакура"

Рожеве листя крізь роки,
Хоч горне сходом сонця вітер,
На кроки сакури тендітні
Несхожий зовсім світ людський.

Щоб пити краплю дощову
Здійматись в небо вишня мусить,
Нехай гарячий вітер сушить
Вишневий цвіт, як покрову.

В дівочій вроді чарівній
Своєю тихою ходою,
Над сакуровою водою
Вона народить навесні.

Коли людина ловить час,
Не поспішає вишня зовсім,
Бо знає, знов приходить осінь
На Землю не в останній раз.

Розкаже сакура, що мить
Проходить не завжди даремно,
Якщо одну хвилинку чемно,
У мудрім спокої прожить.

А ті, хто зірве їй красу
Та розгойдає ніжні віти-
Вони, немов бентежні діти,
Не мають гідного часу.

Бентежність їх, безсилу лють
Гаряче сонце покарає
А вічна сакура здолає
Краси та спокою свій путь.

Олександр Сичьов-2011р.

Спинись, постій, життя мов дим.
Розсіє потім.
Промчить і весен, й літ, і зим
В натхненні й поті.
Зігне дугою й розігне,
Аж шкіра трісне.
Та кожен дума: не мене б.
Так й буде, звісно.
Учепить кігтем в душу світ,
Намне ще й боки.
Та не ховайся лиш на спід,
Борися поки.
На зміну кращого чекать
Нема часини.
Лише б об будні не зламать
Святе в Людині.
2012

в твоих ладонях пульсом океана чувства искренней любви
пред мною дивной красоты озера
и вижу сверкающую поверхность воды
там расцветают лотоса священные цветы их мириады
а вокруг в изобилии
яркие краски жизни
мы любим и верим
радости в любви нет пределов
щастье наше в ее бесконечности
2012г.

Ми так багато робим помилок,
Яких не виправим уже і не забудем
В омані кажем: " Дітям на урок",
Хоча й самі ми розумієм,-так не буде.

Життя ми тратимо на щось пусте,
І ще пустішим ми ламаєм долі,
Кидаємось словами про високе, Те
І сім'ї створюємо по-неволі.

А потім,- залишаємось самі,
Ув'язнені в своїй душі самотній.
Шукаєм винних ми на стороні
І проклинаєм всі шляхи Господні.

Хтось в цей момент закриється в собі,
А хтось, почне тікати сам від себе.
Але чи зможемо зоставить в далині
Всю пустоту,що виїдає серце?

Ось так існуєм ми, живем
На грані самознищення щомиті:
Сміємось вдень, ридаємо вночі
Та робимо життя у всьому винним.

Не знаю я, можливо правда це,-
Життя нас всіх чимось й за щось карає,
Та в цьому випадку, як пояснити те,
Що другий шанс воно все нам кидає?

Шкода, що зачасту приходить він
Занадто пізно та невчасно
І застає лиш залишки руїн
Серця того, що билося так часто.

І тільки ті, хто все своє життя,
Розцінюють як вищу нагороду,
Боротись будуть і пройдуть все до кінця,
Та з шансу викують свого щастя дорогу.

Яку без сумніву пройдуть,
Не дивлячись на те, що скажуть люди.
І тихо, з гордістю в кінці шепнуть
"Дітям урок й щоб пам'ятали внуки!"

23 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Заглядають променi в дзеркало пiд вiї,
А у тому дзеркалi - стомлена душа.
Теплими пiснями, кличуть в поле мрiї:
Рветься моє серце - тихо, тихо, ша.

Пiд дзвiнку мелодiю весняного вальсу
Iз глибин скуйовджених протягом думок,
Виринає пролiском до кохання ласу -
Райське звабне дерево i мiж нами крок.

Нiжно-нiжно пестить золото багряне.
Я у цьому маревi млiю i живу.
На сльозах солоних квiтка з нiг не встане,
Краще з мого дерева яблучко зiрву.

Зірвав букет весняних вечорів
(що не такі якісь, не говори!) -
якщо ніхто ще квіти не зігрів,
візьми мої, будь ласка, вечори.

Не треба вази, повної води,
її не потребують-бо вони.
Якщо ніхто не кличе у сади,
прийми букет сучасної весни.

Бери без страху осуду й пліток:
дірявий рот не бачитиме це.
Якщо ніхто не дарував зірок,
візьми у мене весняне лице.

Хай ніжний соловейко під росу
зіграє найшляхетнішу весну...
Мені приємно, що твою красу
прикрасить радість весняного сну.


26.03.2012

З боєм дається людська перемога
Над щоденними спотиканнями,
Навіть якщо цілковита знемога
Світ сколихне безнадії гойданнями -
Йтимеш упевнено, бачачи обрії,
Знаючи істину свого призначення,
Вірити можуть не тільки обрані -
Світло розширює простори бачення,
Ніч огортає жагою незрячою,
Темна завіса – скінчилась вистава.
Поразка навчить бути терплячою,
Нова перемога – вагома підстава
Життя безупинного, плинності часу
Не вдасться зневірі загальмувати,
Буденність нагадує швидкісну трасу -
тут сумнів не можна ніде паркувати.
І вкотре покотиться життя наче колесо
За власним законом німої інерції
і можна змиритися з внутрішнім голосом,
що сипле у серце надії мов спеції.

2012 р.

Как выбираться из вечного холода?

Из пустоты, разрывающей душу.

Слёзы бессилия рвутся наружу

И засыхают от бесполезности.

Сердце ведёт себя глупо и скованно,

Что-то печальное пишет и пишет.

Только молитвы становятся тише

И затихают от бесполезности.

Горе склонило уставшую голову.

Помины счастья в февральскую стужу.

Вера со временем больше не дружит

И умирает от бесполезности…

Ці бурштинові грудочки зірок,
Що ранок їх збирає в кошик сонця,
Проміння кидають на тебе крізь віконце,
І пахне свіжо зрізаний бузок.

А ти бурмочеш тихо уві сні,
Всміхаєшся та горнешся до мене.
Бузкове листя лагідно зелене,
А пелюстки, мов північ, крижані.

В очах у метелика – мрії твоєї ночі,
вони як курці, що теж помирають рано.

/Збирати колекцію милих для серця збочень
в дорозі до храму./

Можливо, що Оккам забув про свою бритву,
обставин лабети,
з глухого кута – тангенс…

/Натхненно шукати помилку (а вона є там)
в шаленому алгоритмі
чийогось танго./

І шкіра без тебе сохне і погляд тоне
у каві. Чорніє небо, та це не значить,
що завтра більше не буде. А море солоне –
бо риби плачуть.

25.03.2012

Ніч, балкон, затишне дачне крісло…
Океану колисковий шум…
Довіряй. Утішся і не бійся.
Відпочинь від дум.

Вітер, що прилине і стихає,
Безберегий, темний і морський…
Чи існує той, хто зберігає
Сонний супокій?

Чи існує той, хто зважить точно
І знання, і долі, і літа?
Доки серце вірить, доки хоче,
Доти – так.

Те, що є в тобі – не перебуде
Ти дрімаєш – і в очах немов
Теплий вітер грається і блудить -
Як же не Любов?
_________________________________________________

В дачном кресле, ночью, на балконе...
Океана колыбельный шум...
Будь доверчив, кроток и спокоен,
Отдохни от дум.

Ветер приходящий, уходящий,
Веющий безбрежностью морской...
Есть ли тот, кто этой дачи спящей
Сторожит покой?

Есть ли тот, кто должной мерой мерит
Наши знанья, судьбы и года?
Если сердце хочет, если верит,
Значит - да.

То, что есть в тебе, ведь существует,
Вот ты дремлешь, и в глаза твои
Так любовно мягкий ветер дует -
Как же нет Любви?

Тече ріка неспішно по долині,
В багато вікон дім наш у гаю.
А ми живемо як при Катерині:
Молебні служим, ждемо врожаю.
І ось після дводенної розлуки
вже їде гість повз ниви золоті.
Цілує бабці у вітальні руку
й мої вуста на сходинці крутій
__________________________________

Текст оригіналу:

* * *
Течет река неспешно по долине,
Многооконный на пригорке дом.
А мы живем как при Екатерине:
Молебны служим, урожая ждем.
Перенеся двухдневную разлуку,
К нам едет гость вдоль нивы золотой,
Целует бабушке в гостиной руку
И губы мне на лестнице крутой.

На дворі осінь, та весна у серці.
На світ прийшла і засіяла ти,
Моя ти доле, хлюпнуло відерце,
Наповнене бажань...рости,рости!

Болить душа. Не сповнились бажання,
Упало листя осені в життя.
І жовкли дні- сумні,повні страждання,
Згубилося весняне почуття...

Здавалося, що сонце не погасне
і вічно пломенітиме в очах,
що цілий світ - для нас, і небо ясне
веселкою заграє у дощах.

Але у ніч, коли цвіли морози -
Я загубила мрії про весну.
Де була ніжність - пролилися сльози:
Таки посмів покинути одну...

Я не хочу тебе відпускати у ніч.
Сни і марення в дощ поспішають на шАбаш.
Сни вітрил, вітряків, вітровійних сторіч...
Змок до нитки грабар під оголеним грабом.

Чорні хвилі землі. Днище ями тече.
Я не хочу тебе відпускати нікуди.
Засмутився грабар. І крізь зливу пече,
наче вітер, солоний цілунок Іуди.

лютень, 2011

Чарівна жінка при надії:
дитя…

Виношує, плекає мрії
і почуття.

Тривожиться, чекає, мліє:
биття…

Під серцем жевріє, не тліє,
життя!

Великим серцем тобі даровано статут...
Право маєш носити білосніжне вбрання.
Ти гадаєш - звідки я знаю?
Любове моя, я в безодні очей твоїх купався...
Попливе наших мрій каравела,
Притиснешся ти до мого плеча.
Дуетом спів - солодкі брижі
І усмішка бентежна ніжними очима.
У білих віях срібних хвиль
піниться мелодія щемом душі
пам'ять про рідне і дороге
у минулому наші корені...
На крилах мусонів пливемо якнайдалі.
Постійно вперед і далі...
2012р.

На колінах гранджових штанів
День для нас весняно зеленів.
Ти у нім кохав мене,як вмів,
На колінах гранджових штанів.

На колінах гранджових штанів
Ти в кохання вірив і палив
і стогнав від щастя, і ревів
На колінах грандових штанів.

Ти від мене не ішов, а брів,
Прислухався шелесту дубів.
Так і зник від мене, як зумів
На колінах гранджових штанів.

Любов... Тиха постать на білій скалі,
Над піною чужинного світу.
Вітром бризовим сієш в мені
Пелюстки найщирішого цвіту.

Пару пасем волосся... Туман...
І мовчазне у вічність послання...
Залишаюсь між хвилі одна,
Без надій і без тіні чекання.

Забуваючи міць рідних рук...
Під ногами вирують припливи...
Всі дороги ведуть до розлук
І чомусь до вигнання без сили.

Біла постать на скалах життя...
Сизі бризки на щоки сльозами.
Чи любов, чи німе каяття
Заблукалося штильно між нами?..
(25.03.12)

довга-предовга стежка
клаптики поля ріже
поле єднає з небом
світло бере в сувій

заходу тінь бентежна
котить шовкові брижі
сонних погаслих стебел
губить росу в траві

терпне здіймає в серці
пам’ять про щось далеке
спогад про щось важливе
рідне і дороге

спогад який не стерся
в оці несе лелека
в сутінь за пруг оливний
в ірій сумних легенд

Я здесь, королева. Узнали? Тот самый.
Да нет, то не взгляд, а Луна так печёт…
Нет, я не прощаюсь. Я нынче – за Вами.
Один поцелуй, но не в губы – в плечо.
Вы плачете? Плачьте. Никто не осудит.
Вы света хотите и яростных нег.
Ещё поцелуи – не в губы, а в груди…
На улице вечность. Там падает снег.
Нет-нет, не перечьте. Прошу Вас. Так нужно.
Вам сладко? Вам сладко. Так будет всегда.
А утром вбежит коронованный муж Ваш.
И – чаша из рук. А из чаши – вода…

Кошеня мале
До перехожих лащиться,
Бо думає, що є
У світі щастя ще.

Коли ж у сотий раз
Його турнуть від себе,
Воно прозріє враз...
І горе є під небом.
22.03.12р.

Від Луганська до Дніпра
й до Карпатських гір
породила Україна
справжніх козаків.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

Митник вчитель чи шахтар,
продавець чи лор –
їх об'єднує одна
думка про футбол.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

До нас гості завітали
з далеких країв.
Їм покажем міць й гостинність
справжніх козаків.

Об’єднав нас браття футбол
в ворота історії заб’ємо ми гол;
хай же всюди пісня луна,
слався братерством Вкраїнська земля!

адже знала напевне
години не вистачить
і навіть дві мало буде перелетіти цей Московський міст
бо п’ятниця-ягниця бо плями на доньчиній водолазці наснилися
і варто подумати про насущне а не у поеток гратися
офіс дзвенів недостатньо наче схрипла йому горловина

цей розтягнутий день де поспіх
де постріли холостими словами
не доходив четвертої
але ти вже була готова
головне минути ту пробку
серце від калатання випаде під колеса таксі
фарбою трояндовою почує розмову
на Банковій два де банків багато й рими старі або недозрілі

вона не чекала
знаєш
це ти на неї чекала і плакала
на квіткову фею у червоних гетрах із яскравим намистом
перечитувала усоте ії розмаринно-лавандову пластику
марила знаками приватної пунктуації немов піаністка
ходила ночами по ниточці холодну куштуючи каву

і все ж спізнилася
але застала і медом липла лилася медами
вона читала книжечку де закладка
із вікном у великий Париж
і я мовчала
і я кричала про недоречне
про сіль прадавню
про доню-маківку що шоколадом була між нами тривка як вірш
в пшеничній залі стояли ситі рояль столітній і піктограми

і манускрипти
її жіночих
її живучих книжкових схлипів
перекочовували й хапали біляве світло й лілове світло
і коли розумієш вже що ось-ось
трі-ше-чки
і все поникне
закінчиться про любов кіно бо в дитинстві окрайчик житній
що від зайця
хтось мені не доніс
чи він Богу під ноги випав

і хилиталися стіни у старовинній ліпці у липах гойдалися
так вона і пішла своєю рікою плинно до своєї дитини
і моя вишенька -черешенька замурзана багатознавиця
питалася
це і є ота твоя Аня із зубним болем і лебединим
МЕТРО ковтнуло великим звіром її тендітну і мідну
радість

Ти хочеш почути, що думаю?
Довіру мовчанка гнітить.
Відвертість у душах відлунює,
викрешує щирості мить.

Дарма заховавшись за брамами
з замками, за мурами з каменю,
надіятись мати пізнаними
життєві дороги поламані.

Я знаю, можливо, не гоже
відкритими двері тримати,
бо хам у чоботях, як схоче,
з багном завітає до хати.

Не можна відчути без болю,
даремно без слів щось казати.
Дівчина незаймана долі
довірилась: світом йде мати.

Ти хочеш почути – відкрийся,
чужинця у світ свій пусти:
і знято шолом, в піхвах криця,
вклоняються замків мости.

У тіні - та величні аж до хмар,
До інших діло - на півдрібки солі...
Згубивши небо в світі себе-чар,
Прямує "Я" упевнено до волі!

Та коби воля, а то - влада влад:
Щоб пальцем тицьнути, завзято покрутити!
Он глянь, із самолюбців лжепарад
Зі стигмами "лжерозуміти", "лжелюбити"...

А серце б відсиділось... Хай ослін
Старенький стертий, ще й дірява стріха,
І не мерзилось стати на поклін
Комусь простому. Хай простому - втіха!

Хоч бриль облізлий, вуса - сивина,
І може й малоуцтво на приміті...
Та ба, що роздирає дивина,
Як мало величі в величному на світі!
(24.03.12)

Він - відчайдух. А кажуть, що сліпий
Короткий дощик - райдуг прахудожник:
Сріблить овес, підсинює люпин
І щедро поливає подорожник.

У краплях неба - трави і кущі,
Веснянки сонця - на обличчі літа.
Чи то між нами - сонячні дощі?
Чи то між нами - сонце дощовите?

Іде і світить, світиться і йде
На верховини і мережки луків,
На білу хату, листя молоде
Раптовий дощ прийдешньої розлуки.

У краплях неба - трави і кущі,
Веснянки сонця - на обличчі літа.
Чи то між нами - сонячні дощі?
Чи то між нами - сонце дощовите.

... А ти коня, коханий, загнуздав.
Я помираю (вкотре?) та, одначе
Злітають руки, і цвітуть уста,
І сяють очі. Тільки серце плаче

У краплях неба...

2012

Це в потилицю дихає день,
Що настане лиш завтра.
Паперовий літак
Не здолає оманливу вись.
Подивись: я прийшла,
Сподівань несподіваних кварта.
Невагома, як дим,
У сьогодні прийшла.
Подивись.

Це тримається світ
За перила махрової долі.
Всі стонадцять доріг
Доведуть до фінальних розмов.
Не відмов. І прийми мого серця
Бурштиновий колір.
Все, що взяла у борг,
Повертаю назад.
Не відмов.

Це збуваються сни
Зі свідомості хворого вчора.
Не загорнуте в сутінки сонце
Чекає весни.
Пригорни. Я прийшла
Через гори, мости й коридори.
Щоб сказати «люблю».
Попри відстань і час.
Пригорни.
24.03.2012

За воротами райського саду
Будякаті й чудні квітники:
Компліменти – не-завше-троянди,
І докори – не-все-колючки.

А Господь полюбив мою ліру –
Заховав мене в тінь простоти,
Бо корона, що царська не в міру,
Переламує долі й хребти.

Бо трояндовий мед компліментів
Провокує в душі діабет.
Докоріть справедливо поету –
Бо від цього зростає поет!

Я ж полю і ретельно, і рвучко
Свій – в околицях райського – сад,
І люблю справедливу колючку
Над лукаву солодкість троянд.

21.03.2012.

Хвилюється жінка, що їй – сорок п’ять,
Проклюнулись проліски сиві на скронях…
Здається, вже старості тільки й чекать –
Із сонцем рябим на осіннім ослоні.

Майбутнім онукам писати казки,
Шкарпетки плести – із дощів і проміння,
Майнути провулками, щоб напрямки,
Бо вже тягарем стануть чоботи стильні…

Та раптом згадалося: вдома сім’я
Чекає, мов ті козенята казкові…
Ліхтариком пролісків жінка сія:
Ми вхід перекриєм зневіри вовкові!

Ще клопотів кошик, з дивами мішок –
Стоять, нерозібрані, у коридорі…
А он чоловік до вечері прийшов
(І в нього – підсніжником прибрані скроні!)…

І сумнівів сумно-нестримна орда –
Покірно в полон, викидаючи зброю:
«Я, любий, з тобою – така молода,
Я зовсім ще юна – коли із тобою!»…

24.03.2012.

Колись давно, коли розходилось панам*
про велич польської держави,
рівнялися Підгайці до Варшави,**
і граф Потоцький там
себе похоронити,
наказав в костелі...

Та мури цегляні - не скелі
і розсипаються й камінні плити,
як тільки гонор польський вивезли... з панами,***
упали стелі...

Мій дід-прадід... у тім костелі
до Неба говорили з сумраку святого...
Тепер веселі
берізки й небо
зазирають в нього.

*Місцевою говіркою у значенні: зачіпало інтереси поляків.
**У жовтні 1667 року поблизу Підгайців відбулася битва між польським військом польного коронного гетьмана Яна Собеського і козацького гетьмана Петра Дорошенка, що закінчилася поразкою українців і укладенням договору, відомого в історії як Підгаєцька угода (Підгаєцькі статті).
***Акція «Вісла» тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 року.
2012

по тілах пустивши кігті
в'ється дикий плющ
поглинаючи по крихті
шлейфи наших душ

незабаром добереться
і до їхніх кас
де у довгій картотеці
ні мене ні вас

а касиром нині - місяць
хитрий скурвий син
на відсотки з компромісів
все життя висить

не здере із нас багато
рідне шапіто
за нічне шалене паті
і за суп з котом.

Коли ти всміхаєшся... Тільки устами,
А очі ховаєш за вії -
Тримаюсь за дійсність безсило руками.
І тану, і тихну, і млію...
Немов надвечір’я у зорянім танці,
Стрибає у грудях моління.
Надії - цнотливо-палкі пуританці,
Схиляють під ноги склепіння.
Коли ти всміхаєшся... Кутиком, скраю -
Ловлю кожен порух душею!
Мені усміх твій, наче доторк до Раю,
Мов сонячний день над межею...
(24.03.12)

Що за мракобісся, Йосипе, колись
написав? Шевченко – до загину!
Бо лунатиме вкраїнська мова скрізь,
доки рот, ще не забили глиною…

Між молитвою й мовчанням – чоловік,
наче між рядками в тексті – відступ;
осінь, виснажена листям; задовіл:
впасти римою у тишу лісу;

крапля, що на павутині, наче плектр
на бандурних струнах; (бракне кисню!);
кажуть Бродський був холодний як поет,
і чомусь цієї ночі снився:

вийшов з клітки замість звіра й повернув
у напівсліпий провулок, швидко
у костел зайшов, на лаву сів; намул
у душі; кадилася куришка;

гріх, який тяжів, розсипавсь, мов осмів,
з вівтаря лилась червона піна;
мов у вусі Бога, Бродський шепотів
лиш чотири склади: «У-кра-ї-но…»

За горами, за жовтими долами
Простяглася вервечка хатин.
Бачу ліс і призахідне полум’я,
Та повитий кропивами тин.

Де зрання над церковними банями
Голубіють небесні піски,
І ясніє травою й зітханнями
Від озер вітерець шелесткий.

Не за співи весняні розложисті
Дорога мені ця просторінь.
Я люблю журавлино, знеможено
Монастир на високій горі.

Кожен вечір, як синь затуманиться,
Як повисне зоря на мосту,
Ти ідеш, моя бідна прочанице,
Уклонитись любові й хресту.

Смирний дух монастирського жителя,
Спрагло слухаєш ти єктенью,
Помолися ж бо лику спасителя
Про загублену душу мою.
_____________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
За горами, за желтыми долами
Протянулась тропа деревень.
Вижу лес и вечернее полымя,
И обвитый крапивой плетень.

Там с утра над церковными главами
Голубеет небесный песок,
И звенит придорожными травами
От озер водяной ветерок.

Не за песни весны над равниною
Дорога мне зеленая ширь -
Полюбил я тоской журавлиною
На высокой горе монастырь.

Каждый вечер, как синь затуманится,
Как повиснет заря на мосту,
Ты идешь, моя бедная странница,
Поклониться любви и кресту.

Кроток дух монастырского жителя,
Жадно слушаешь ты ектенью,
Помолись перед ликом спасителя
За погибшую душу мою.


1916

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

Из цикла "Большой слэм"


Вчера я встал не с той руки,
Вчера я был никак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

Я помню разве что одно -
Был воздух свеж и чист,
Когда проник в моё окно
Сплошной неологист.

Он мне сказал: я ох, я ах,
Я ух, я о-го-го,
Я прихожу на всех парах
С изрядным ничего.

Он кленинист и неформал,
Во лбу - крутой экстрим,
И многих вдрызг очаровал
Он шлягрумом своим.

Ежевечерне на обед
Он жрёт по букварю.
А я ему, а я в ответ
"Спрячь шлягрум", говорю.

Вернись, откуда перелез,
И силы зря не трать,
Шоб шлягрумом наперевес,
Как языком, болтать.

Не то злокозненный кабир
Приснится и тебе!
А на трубе в глухой сортир
Сидели А и Б.

Коров пробило на хи-хи,
И колосился злак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

2011

Кружалом зоріє місяць
на землю суху й пониклу,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй ховати.

І сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Мов пальмовий гострий вітер,
її голизна тіниста,
благає на себе снігу,
і граду, і падолисту.
Нага на терасі темній
Тамара собі співала,
в ногах її п’ять голубок
крижинками зимували.

М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що скоро застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.

О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.

Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися мені у плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.

Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
з Тамари сорочку скинув.
Стікали корали теплі,
збивалися в білу піну.

А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.

Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.
__________________________

Текст оригіналу:

THAMAR Y AMNON

Para Alfonso García-Valdecasas

La luna gira en el cielo
sobre las sierras sin agua
mientras el verano siembra
rumores de tigre y llama.
Por encima de los techos
nervios de metal sonaban.
Aire rizado venía
con los balidos de lana.
La sierra se ofrece llena
de heridas cicatrizadas,
o estremecida de agudos
cauterios de luces blancas.
*
Thamar estaba soñando
pájaros en su garganta
al son de panderos fríos
y cítaras enlunadas.
Su desnudo en el alero,
agudo norte de palma,
pide copos a su vientre
y granizo a sus espaldas.
Thamar estaba cantando
desnuda por la terraza.
Alrededor de sus pies,
cinco palomas heladas.
Amnón, delgado y concreto,
en la torre la miraba,
llenas las ingles de espuma
y oscilaciones la barba.
Su desnudo iluminado
se tendía en la terraza,
con un rumor entre dientes
de flecha recién clavada.
Amnón estaba mirando
la luna redonda y baja,
y vio en la luna los pechos
durísimos de su hermana.
*
Amnón a las tres y media
se tendió sobre la cama.
Toda la alcoba sufría
con sus ojos llenos de alas.
La luz, maciza, sepulta
pueblos en la arena parda,
o descubre transitorio
coral de rosas y dalias.
Linfa de pozo oprimida
brota silencio en las jarras.
En el musgo de los troncos
la cobra tendida canta.
Amnón gime por la tela
fresquísima de la cama.
Yedra del escalofrío
cubre su carne quemada.
Thamar entró silenciosa
en la alcoba silenciada,
color de vena y Danubio,
turbia de huellas lejanas.
Thamar, bórrame los ojos
con tu fija madrugada.
Mis hilos de sangre tejen
volantes sobre tu falda.
Déjame tranquila, hermano.
Son tus besos en mi espalda
avispas y vientecillos
en doble enjambre de flautas.
Thamar, en tus pechos altos
hay dos peces que me llaman,
y en las yemas de tus dedos
rumor de rosa encerrada.
*
Los cien caballos del rey
en el patio relinchaban.
Sol en cubos resistía
la delgadez de la parra.
Ya la coge del cabello,
ya la camisa le rasga.
Corales tibios dibujan
arroyos en rubio mapa.
*
¡Oh, qué gritos se sentían
por encima de las casas!
Qué espesura de puñales
y túnicas desgarradas.
Por las escaleras tristes
esclavos suben y bajan.
Émbolos y muslos juegan
bajo las nubes paradas.
Alrededor de Thamar
gritan vírgenes gitanas
y otras recogen las gotas
de su flor martirizada.
Paños blancos enrojecen
en las alcobas cerradas.
Rumores de tibia aurora
pámpanos y peces cambian.
*
Violador enfurecido,
Amnón huye con su jaca.
Negros le dirigen flechas
en los muros y atalayas.
Y cuando los cuatro cascos
eran cuatro resonancias,
David con unas tijeras cortó
las cuerdas del arpa.

смотрю в сердце кувшина твоего
из него растут огненные цветы
страстно жгут мое лицо
тюльпаны-губы нежной девы меня пленят
на травах щек твоих вижу серебро росы
и нежную улыбку редкосной красы
двое любят друг друга
зная о настоящей силе энернии любви
2012г.

Я у окна
одна
ты за окном
стоишь
но между нами
лишь
глупая нежная
тишь

мы
молчанием
очарованы
от любви огня
отколдованы…
ты скажи
слова
ожидания
волшебства уйдет
притязание.

ты за окном…

24/03/2012 12/00

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Хай же закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.*

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Тобою покорен... о небеса...
Твои жасмины губ - лепестки тюльпана.
Твоя воля - принцип жизни.
Мудрость серебром в нитях солнечного света,
А крылья твои - Любовь и знания Завета...
2012г.

релігія Вітру – перемагати…
релігія Сонця – як мама, світити…
релігія Неба – триматися хати…
релігія Рік – замурзане вмити…
релігія Душ – боятися вміти…
релігія -- Все, питання: - а звідки?!
виходиш у вітер…
і дихаєш сонцем…
а небо на квіти
дощиком сонним…
Душа – янголятком -
як спів журавлиний.
і мама і татко
милуються сином…
Релігії поряд
смакують невпинно:
на щастя, на радість,
на сльози, і горе…


24.03.2012.

Тривожним шумом верховіть,
Наляканих грозою кленів, -
Я відштовхнув тебе на мить,
А ти – навік пішла від мене.
Тепер вмиваюся дощем
І витираюся вітрами,
Щоб доторкнутися іще
До рук і щік твоїх устами.
Очима в небі голубім,
Я після злив черпаю світло,
Щоб ти під поглядом моїм,
Неначе замолоду, квітла.
Коли – щокою до щоки
В гаю світанки зустрічали, -
У небі танули зірки
І мерехтіли жаром далі.
Пташки співали серед віт
Струнких беріз і юних кленів, -
І милувався нами світ,
І ти всміхалася до мене…
22.03.12

встеляемо шлях сріблястим рушничком
дорогу на яку ми стали вдвох
щоб творити нове життя разом
ділити ніжну радість на обох

2012р.

Світанок пальця умочив
У сонний став,
Рожевим колом ідучи
Убрід і вплав.

На хвилях радісних надій
Блищить рубін,
Махають верби молоді
Їм навздогін.

Знімає тиша з пліч імлу, -
Веселий гам
Розлогим колом по селу
І тут, і там.


24.03.12

Відблиск
твоєї обручки
ріже очі
лазерна корекція
відпочиває
дякую
за осінь зиму
один вдих весни
турботу
віщі видіння
високі вечори
найтепліший голос
шибайголове щастя
тепер при тобі завжди
холодна зброя
і моє гаряче нерозділене

тримаюся добре
обіцяю
не посивіти
протягом ночі
легко всміхнися
у відповідь
як умієш
тільки ти

березень 2012

уночі дозріли зорі -
срібні вишні срібні вишні -
колихаються у тиші
спить невинно райський сад

стали сни твої прозорі
не стрічай у них колишню
не кажи про що ти пишеш
і ховаєш до шухляд

скільки місячного світла
увібрало кожне слово
скільки місячного звуку
у безсоння затекло

що чутливі навіть титли
від неонової крові
ще й насипала розлука
між рядками бите скло

ти зірви найкрасивішу
срібну вишню срібну вишню
де колись пройшла кохана
поклади на теплий слід

і мовчи найважчим віршем
най у серці попіл вижне
і засіється туманом
по розораній землі