Я сьогодні зайшов до знайомого хайдзіна, що пише під поетичним псевдонімом Хару-но Канашімі (春の悲しみ). За вікном лив нескінченний травневий дощ, довгий як погляд ченця, що вдягнений в чорне. Після чайної церемонії садо (茶道) ми сіли віршувати. Вишні давно відцвіли, навіть квіти айви загубили свої пелюстки в безодні минулого. Кінець весни навіть птахи зустрічали сльозами, не те що Небо. Тому і не дивно, що випала тема для віршування «Травневий дощ» і я написав таке:

* * *
Горобець сірий
Сів на квітучу акацію.
Травневий дощ.

灰色のスズメ
花の咲いた木の上に座って。
晩春。雨。

* * *
Замовкли птахи.
В порожнечі сірості
Травневий дощ.

鳥たちは静かになった。
灰色の空虚の中で
晩春。雨。

* * *
Вершину Фудзі
Сховала сива імла.
Травневий дощ.

富士山の頂上
灰色の霧に隠れています。
晩春。雨。

* * *
Калюжами йде
Гейша в дерев’яних сандалях.
Травневий дощ.

水たまりを歩く
草履を履いた芸者さん。
晩春。雨。

* * *
Червоне кімоно
Не захистила парасолька
Від цього дощу.

赤い着物
傘は私を守ってくれなかった。
この雨から。

Після віршування ми покликали гейшу в червоному кімоно, але навіть вона не змогла співати і грати на кото, коли падав на землю такий нескінченний і сумний дощ. Навіть смугастий кіт дивився на нас мовчки своїми сумними очима. Ми – четверо поетів (два самураї, гейша і кіт) слухали як падають краплі за вікном у мовчанні.

12 травня загинув у бою відомий український кіноактор і телеведучий, старший лейтенант.
Після перемоги він мріяв займатися мирними справами: «Чим саме? Про це поки що рано замислюватися. Потрібно зосередитися на контрнаступі. До того ж згадую афоризм: “Хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани”…»

На небо забирають кращих -
співають вони під гітару
у райських прозорих хащах
тужливі пісні Сінатри…

Але ти лишаєшся з нами.
Співай і танцюй, козаче,
на зло шахедів цунамі!
Та Бог не сміється, а плаче…

2025 рік

Жабеня зелене
Квакає на мене,
Ніби я прийшов до нього в дім, –
Витріщило очі
І злякати хоче
Войовничим виглядом своїм.
Жабці не збагнути,
Що земні маршрути
Завжди прокладаю вздовж боліт,
А в багно ступити
Можна в гущі жита,
І прокльони слати на чім світ…
25.05.25

Спека, коли розплавляється все.
Спека, коли розплавляються мислі.
Вітер жагучий любов принесе,
А на тополях печалі повисли.

Спека, немов на Голгофі, стоїть,
Все спопеляє в тобі до основи.
В магмі такій розтопилася мить.
Пристрасть розчиниться в морі любові.

Лиш би сумління не зникло в піску.
Тільки би честь не спливала пісками.
Прийде пророк у пустелю таку,
Божеє слово явивши над нами.

12 серпня 2022

 
Читав новини, знаєш-бо
Якої долі хто зазнав, еге
Хай радше пишуть про сумне
Посміювався часом я
Була ще фотографія
Не зваживши на світлофор
В авті розстався із душею джент
Юрма людей дивилася
Та упізнати щоб
Як же бути певним, раптом це хтось із Палати Лордів
 
Кіно переглядав, атож
І наша Армія перемогла
Юрма людей ішла кудись
Раніше книгу був я
Прочитав оцю
 
Й тебе ввімкнув би от
 
 
Із постелі вистрибнуть
Гребінцем укласти чуб
Нижче поверхом ковтнути чаю
Підвести погляд побачити спізняюсь
Онде плащ і капелюх
Омнібус у п’ять секунд
Нагорі цигарку покурити
І хтось розмовля а я собі все марю
 
Читав новини, знаєш-бо
Три тисячі дірок у Ланкешірі
Хоча дірки щось незначне
Їх полічили вже
Кажуть, вистачатиме щоб Алберт Хол забити вщерть
 
Й тебе ввімкнув би от
 
 
 
 
 
 
 
 

У снах медові цятки - поцілунки
і бджіл рої заплутались у цвіті.
Ти ніжність заплітав у коси, світе,
між листям білосніжні візерунки.
Пахучий аромат бентежив мило,
Неначе юність уквітчала душу.
У тій красі літала птахом думка,
і нам тоді казково пощастило.
Акацієві сни - то ж яв травнева
змішалася у запашній спокусі;
і білий цвіт, і листя, й коси русі.
У снах ховався легіт за дерева.

В години довгого безсоння,
В глибоких роздумах лежу:
Чому сусід протизаконно
Знов переорює межу?
Здійняв шалену колотнечу,
Приніс страждання, смуток, біль, -
Вчиняє він недобрі речі
І не збирається звідтіль.
Насильно плуга відібравши,
Нахабно оранку веде
Отам, де я одвічно й завше
Землі вклонявся день у день.
23.05.25

І
Цвіте бузок, магнолія в саду,
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.

Приспів:

Здаюсь в полон без опору й жалю
А все тому, що я тебе люблю!
В долоні трепетній пахкі левкої.
Мене цілунком ніжним обеззброїв.
Фата розкішна, сукня чарівна.
Вінчальні дзвони, молода весна.
Благословенна мить, весільний вальс.
Зворушливо звучить лише для нас.

ІІ
Щедрот душі не зміряти повік,
Якщо кохаєш серцем лебедино.
Бо ти найкращий в світі чоловік,
Моя усмішка, радість безупинна.
Надія і опора у житті,
Безмежний світ прекрасної любові.
Перлинні фрази, щирі, золоті
Ряхтять ясою в дивовижнім слові.

11.05.2022р.

Лимонниці за вітром рух тремкий.
Їй, невагомій, як же вітру проти?
І повівом несе на вістряки,
Немов на шпильку хоче наколоти
Обставина вразливу позолоту.

Нагріта сонцем, випурхнула вмить,
Сухий притулок полишИвши наспіх.
Хоч порване крило тобі щемить,
А ти лети в крилатих іпостасях:
Метелика ефект давно на часі.

Якщо це так, хай буде позитив!
Нехай розвіють зміни чорні біди!
А ти лети, метелику, лети!
Комусь тернАми треба пролетіти.
І, може, в тому порятунок світу.

Саме там відчуваєш, що ти із глини,
Ще трохи і небо застелить дим,
Що навіть куля коли зупинить
Твої побратими продовжать іти
Саме там відступатимуть помисли давнього
Теплого сонця, чим далі – навкруж
Ковтатимеш сонячний попіл щоденного
Болю загублених, сонячних душ,
Що подих останнього їхнього слова
Мов капсулу помсти вкладає в твою.
Саме там перспектива стає чорно- білою
Відкидаючи зайве, байдуже й пусте.
Ти зціпивши зуби обманюєш тіло,
Ти бачиш навпроти не колір очей,
А віру чи поклик, що кличе за обрій –
Загострений погляд прожитих ночей.

Саме там відчуваєш, що ти із глини,
Ще трохи і небо застелить дим,
Що навіть куля коли зупинить
Твої побратими продовжать іти.

20.11.2022

Цілувала ти, бо знала,
Що вуста мої, мов мед,
Мають запах трав зів’ялих
І пахтять, як ожеред.
Наче ласий плід, манливі,
Хоч гіркі, як згуслий дим, –
Викликають тільки диво,
Невтоленні вік нічим.
Їхню жадібність і спраглість
Полюбляє не одна
За цілунків чар протяглий,
Ще не відданий сповна…
22.05.25

Колись була з чудовиськами бійка,
Було їх не одне, та і не двійко.
Злетілись у печеру кажани,
Як птеродактилі кусалися вони,

Із-під каміння виповзали змії
І обвивали ноги молодії.
І ящірки гігантські теж сповзлись
І під ногами залишали слизь.

Тримав дракон красуню у полоні,
Сидів там у печері, як на троні.
Жбурляв додолу камені важкі...
О лицарські ці будні нелегкі.

Меча я мав, о крале, чарівного,
І ним здолав у битвах не одного.
І в битві додали мені снаги
За діло праве ріднії Боги.

Один супроти тисячі страховиськ,
Меч розсікав ударами чудовиськ.
А потім кінь мій виніс мене вгору
Дракону на погибель і на горе.

Вдалось красуню так порятувати...
Як потім солодко - відпочивати.

8.08.2010 р.

к гарно бути трішки п'яним...
Життя - неначе уві сні.
І Музам всим своїм коханим
Щемкі присвячувать пісні.

Ти любиш, пестиш всіх їх радо,
Князь тьми слугує мов тобі.
Що за дурні думки про зраду?!
Всим вірний Музам, далебі.

Сидиш на килимі шовковім,
І щастя келихами п'єш.
У кожнім русі, в кожнім слові
Є задоволення своє.

Всі потаємні втілив мрії,
Гамуєш власну ненасить.
І радощі навколо сієш,
Жагою повен кожну мить.

Цілунки, стогони і крики,
Кальян, сигари, анаша.
Розлився скрізь дурман великий,
Розпусна в нім цвіте душа.

В султанській втілений породі,
Ти - повелитель їх усіх.
Ти -- батько рас усіх, народів.
Всі блага біля ніг твоїх.

Ніяких воєн, хай їм трясця!
Кохання живить кожен край.
Всі пийте пригорщами щастя,
Хай буде на Землі цій рай!

23 травня 2025

Петро подавсь на уходи ранньою весною.
Зібралися всі охочі дниною ясною
Й подалися в Дике поле звіра полювати.
Хутро можна тим же ляхам вигідно продати.
А ще в річках повноводих риби наловити,
Насолити, закоптити, тарань насушити.
Зазвичай восени пізно звідти повертались,
Як вже до зими в Черкасах люди готувались.
А тут Петро ще в вересні додому вертає
Та ще й руку на перев’язі на грудях тримає.
Збіглися усі до двору уходників рідні,
Щоб із перших вуст почути новини послідні.
Бо ж чутки повзли по місту, що ординці кляті
Знов припхали в Україну ясир полювати.
Чи уходників у полі часом не спіткали?!
Може, там Петрові й руку стрілою дістали?!
Петро усіх заспокоїв, щоб не хвилювались:
- Рана мені, щоб ви знали, на Дністрі дісталась.
- А чого оце ти, Петре, аж там опинився?
Чи за звіром яким гнався і туди добився?
- Так, за звіром, - Петро каже, - татар полювали.
Біля Сорок їм добряче чосу надавали.
- Розкажи, - всі напосіли, - як то воно сталось?
Ви ж всі разом на уходи весною подались?!
- Так то так. Але ж усяке у житті буває.
Бо ж людина лиш гадає, а Бог визначає.
Щоб вам усе пояснити, почну іздалека.
Щось ви знаєте – на крилах принесли лелеки
Чи сороки натріщали. Кілька років тому
Помер був Стефан Баторій – наш король невтомний.
Він збирався з козаками татар воювати,
Але смерть його забрала раніше проклята.
Козаки ж, щоби не дарма вони готувались,
Самостійно воювати татарву узялись.
Із Кулагою пройшлися, Очаків узяли.
Та ще каторги турецькі на дно попускали.
Та й до Криму завернули, в Козлов погостити,
Бусурманам трохи крові у Криму пустити.
А там якраз купців було турецьких багато.
Було чого козаченькам там «наторгувати».
Правда, скоро налетіли зі степу татари,
Якийсь мурза на братчиків силою ударив.
Хоч козаки й відступили, до «чайок» дістались,
Та чимало запорожців там навік зостались.
Серед них і сам Кулага. Але справа в тому,
Що про той гармидер стало султану відомо.
Знать, купці були багаті, жалітись помчали,
Що якісь в них гультіпаки весь крам відібрали.
Султан, звісно, розізлився, дав веління хану
Із ляхами розібратись і то вже негайно.
Ще й золотих десять тисяч виділив для того.
Тож хан і узявсь негайно збиратись в дорогу.
А що ханові збиратись – шаблі похапали,
На коней своїх ордою швидко посідали
І в похід. А ще ж до того потрібно додати,
Що в Криму нового хана вже встигли обрати.
Старий хан не довго правив, кілька років всього.
І орда була не надто прихильна до нього.
А новий – Газі-Гераєм його, кажуть, звати,
Войовничий, любить коней швиденько сідлати.
Москалі, говорять, також свою бульбу впхали.
То козаків Крим палити вони умовляли,
А дізнались, що на ляхів татари зібрались,
Тут же і москальські плани хутко помінялись.
Привіз посол купу грошей, щоб тільки татарин
Не роздумав і добряче по ляхах ударив.
Хоча зна натура підла, бісова скотина,
Що дістанеться найбільше, звісно, Україні.
Бо ж усі шляхи до ляхів йдуть по наших землях.
А ще корчить православних те бісове плем’я.
Так отож, Газі зібрався ордою всією.
А посол отой москальський подався із нею
До Дніпра, аби побачить, що не обманули
Ті татари, а до ляхів саме й повернули.
Сказано, брехливі люди, оце поміж нами:
Самі брешуть і думають, що всі такі самі.
Пройшла орда Диким полем, шляхами отими,
Що ординці вже іздавна користались ними.
Попалили на Поділлі, народ порубали
Та ясиру і худоби, й здобичі набрали.
Під Тернополем спинились, там кіш влаштували,
А вже звідти на всі боки гасати почали.
Аж до Львова дісталися, Збараж попалили.
Тільки де-не-де від ляхів опір вони стріли.
Ляхи більше по фортецях своїх заховались,
Звідти висунути й носа у поле боялись.
Були і такі, щоправда, що шаблі узяли,
Не злякалися й на битву з ординцями стали.
Та і люди теж так просто орді не скорялись,
А за вила, за сокири та за дрюки брались.
І стрічали тих ординців, як предки стрічали,
Непереливки орді тій частенько ставало.
Тим не менше, удалося орді нахапати
І ясиру, і худоби, і добра багато.
Обтяжена всім добром тим, орда розвернулась
І до Дністра, як зміюка шляхом потягнулась.
Коли орда вийшла з Криму, ми про те узнали.
Запорожці у Криму тім своїх людей мали.
Але що тих запорожців, як татар йде сила.
Отож, на Дніпрі орду ту б ніяк не спинили.
Та, як вона подалася уже на Поділля,
То Косинський став збирати козацькую силу,
Щоб уже там – на Поділлі із ляхами спільно
Ударити на орду ту. По всіх степах вільних
Кинув клич він, щоб збирались до нього охочі,
Хто за неньку-Україну боротися хоче.
Збиралися і козаки, і всякі гультяї,
Хто добра собі дістати у татар бажає.
І уходники. Таких там у цей час чимало.
Хоч не всі, звичайно, кинуть промисел бажали.
З наших ото я подався, Трохим та Микола.
На товаришів лишили здобутого долю.
Всіх зібралось до двох тисяч охочого люду,
Вирішили, що Косинський отаманом буде.
Козакам він вже відомий, бував у бувальцях,
Знали, що такому в рота дарма класти пальця.
Він не став чекати довго, щоб час не втрачати,
Як зібралося достатньо, то й велів рушати.
Подалися ми степами та не на Поділля.
Що татар там не застанем – було зрозуміло.
Вони б довго не товклися – здобичі набрали
Та й, напевно вже додому, у Крим повертали.
Тож рішив гетьман зустріти орду по дорозі.
Десь понад Дністром вертати мають голомозі.
Бо ж прекрасно розуміють: до Дніпра попхають,
То козаки вже оружно там на них чекають.
По дорозі доєднались до нашого стану
Переяславці, черкаси наші і кияни.
Тож вже десь біля трьох тисяч наше військо мало,
Хоч орда разів у десять нас переважала.
Але нас то не лякало. Досвід був багатий,
І з ордою в чистім полі вміли воювати.
До Дністра майже дістались, донесла сторожа:
Повертається орда вже зі здобиччю, схоже.
Розтяглася, як зміюка вздовж Дністра шляхами,
Йде з худобою, ясиром, накраденим крамом.
Іде орда, не боїться, купи не тримає,
Що ніхто вслід не женеться – то напевно знає.
Ми у лісі зачаїлись та чекати стали,
Щоби хан із основною ордою пропхали.
Сил, щоб битися із нею у нас було мало,
Тож чекали на чамбули, що були відстали.
Стоїмо ми в тому лісі, річка протікає
Кам’янка – вона коротка, у Дністер впадає.
На тім боці Дністра видно молдавські Сороки.
Дочекались, хан з ордою пропхалися поки.
Орда десь аж за горою за річкою стала.
А надвечір орда менша приплелась відстала.
Понад річкою спинились ті татари. Наче,
Було їх в два рази більше, аніж нас. Одначе,
Саме їх ми і чекали. Орда розляглася,
Понад річкою спокійно спочивать взялася.
А вночі ми і напали, зусібіч набігли,
Багато хто й прокинутись, навіть не устигли.
Ми ж нікого не жаліли, безжально рубали,
А ординці лиш метались й від страху волали.
В темряві, мабуть здалося, що нас суне сила,
Отож вони перед смертю в страху голосили.
Коли в небі засіріло, різня закінчилась.
Від орди нічого майже і не залишилось.
Половина, мабуть землю навкруги встеляла,
Друга в страху на всі боки від нас утікала.
Та не встигли відпочити, як летить сторожа.
Хан вертає, дуже скоро вже тут бути може.
Гетьман наш не розгубився, велів всім збиратись
Та до зустрічі з ордою швидко готуватись.
Взялись табір лаштувати, що під руки мали.
Бранців було кілька тисяч, теж нам помагали.
Тягли вози, рили шанці та трупи складали.
Уже скоро справжній табір серед поля мали.
А тут і орда з‘явилась. Газі попереду
З булавою, веде орду у бій, як череду.
Запорожці за мушкети, за підводи стали,
Та сигналу від гетьмана стріляти чекали.
А той мовчить, все чекає. Орда усе ближче,
Іржуть коні, орда кричить, улюлюка, свище.
Уже зараз, видається, зімне нас, потопче.
Косинський, мабуть, діждався глянуть хану в очі,
Махнув тоді булавою, козаки й пальнули.
Перші ряди орди тої, наче вітром здуло.
Другі на них налетіли, зверху повалились.
Така собі «куча мала» з татар утворилась.
Тут Косинський враз як гаркне: - Хлопці, всі до бою!
Та й на татар тих показує вперед булавою.
Ми всі разом підхопились та й на татар прямо,
Поки вони не устигли ще прийти до тями.
Узялись орду прокляту шаблями рубати
Та так, що орда від страху кинулась втікати.
Ми на те й не сподівались, ще тоді не знали,
Що Газі-Герая в ногу кулею дістали.
А ордою рознеслося, що убили хана.
Ніхто ж не знав, що у нього не смертельна рана.
Паніка – погана справа, а в орді тим паче.
Навіть, ми й не сподівались на таку удачу.
Орда кинулась тікати: хто назад за гору,
Де на них ясир і здобич ждали на цю пору,
Другі кинулись до лісу, що ми в нім сиділи.
В тому лісі оборону від нас учинили.
Гнатися услід за ханом у нас сил не було,
Отож ми всі свої сили на тих повернули,
Що у лісі заховались. Тут до нас пристали
Ще загони ляхів, які слідом простували
За ордою, в сподіванні щось в татар відбити.
Узялися ми всі разом татар тих громити.
А вони засіли міцно, відбилися кляті.
Довелося відступити та знов нападати.
Отут якраз стріла клята мене і дістала.
Так, що далі вже без мене татар добивали.
Хан уже не повернувся, до Криму подався.
Весь полон, що ми відбили, у нас залишався.
І та здобич, і худоба… А татар побили.
Дев’ять тисяч ті ординці на полі лишили.
Серед них відомі мурзи і родичі хана.
Так, що битва закінчилась для татар погано.
Звісно, були й в нас загиблі – в бою не без того.
Та Микола із Трохимом живі, слава Богу.
Скоро мають повернутись. А я от, з рукою
На уход не повернувся, щоб була в спокої.
Вже потроху заживає. З весни буде видно,
Мабуть, знову на уходи з хлопцями поїду.

Пливуть, пливуть качаточка
Лісовим озерцем.
При березі є кладочка,
Хтось іде з відерцем

Та ще й пісеньку співає
Про милого очі,
Чисту воду набирає,
Вже й вертатись хоче.

Але та краса чарівна
Весняного лісу
Юне серце полонила,
Затрималось трішки

Дівчатко зеленооке
На кладці з відерцем,
Загубило воно спокій
Тут біля озерця.

2020 р.

На перетині провулків
Вітер валить з ніг, –
І гуде протяжно, й гулко
Вітровію сміх.
Рух прискорюючи лунко,
Сипле в очі пил, –
І немає порятунку
Від пилюки хвиль.
Світу Божого не бачу
Й так я білим днем,
А вітрисько нетерпляче
Торсає мене.
Чутно скоки і наскоки
Відчуваю теж, –
Обертає на всі боки
І трясе, авжеж.
Напрям рухання утратив,
Змучений оцим…
Де мої координати,
Де потрібний дім?
Потерпілий од нашестя
Невеселих дум, –
Зупинив на перехресті
Впевнену ходу.
21.05.25

Розхитується світ, як у дитинстві.
Розхитується дах, і опадає квіт.
І те, що тисне, що колись насниться,
Виблискує, немов ковальський ґніт.

Розхитуються погляди і суті,
Підвалини стираються в труху.
Концепції суворі, ніби судді,
Попадали на неземнім вітру.

Розхитується дуб, як зуб столітній
На щелепі з кущів і гір стрімких.
А легіт, ніби вигасле повітря,
Нечутно ллється із віків німих.

7 серпня 2022

 
Ти на дні дощ іде в Хуарезі
& Великдень ще тут
І серйозність не до речі
А негативити намарний труд
Не співай без потреби
Як зійдеш на Rue Morgue Avenue
Доволі є жінок буремних
Щоб анонсувати твій капут
 
Як побачиш Святу Ені
Передавай шалом
Бо я не рухаюсь
Пальці взялися вузлом
Я не маю сили
Устати & отримати укол
І мій кращий друг мій док
Не скаже навіть що ото було
 
Ось Мелінда
Яку зовуть Богинею Мари
Її добра англійська
Запрошує тебе в нумери
І ти делікатний
Як би занадто рано не прийти
Вона свисне твій голос
Й на місяць завиваєш о ти
 
На Пагорбі Житлобуду
Ще статок а чи престиж
Вибираєш те чи інше
Й ніщо не відповідне й на гріш
Хочеш виглядати дурнем
Вертайсь туди ізвідки ти мчиш
Бо копам є фіолетово й
Від тебе не ждуть щось-інш
 
Локальні чинуші
Не можуть утримати гордість
Шантажували Сержанта що мусив
Покинути пост
Ти підбираєш Ангела
Котрий сюди прибув із вест-коуст
Усяко пристойний хлопець
А виліз як-от привид когось
 
Я почав із бургундського
Та вже на більш ефектних речах
Хоча мене прикриє будь-хто
Гру овіває печаль
Але жарти за мною
Хай хто-небудь блефувати почав би
Вертаюся у Нью-Йорк-Сіті
Я певний з мене вистачає
 
 
 
 
 
 
 
 

Горить у самозабутті́
Свіча пломі́нням мерехтливим.
Від неї морок втратив сили,
Забився десь у закуті́.

І коливається вогонь,
Із ґноту іскри висікає,
А я розгублено тримаю
Твою долоню між долонь...

Та знає морок, що йому
Свіча пожертвує собою –
Здолає він її без бою,
Усе порине у пітьму.

Так само ти мене в полон
Своїми чарами схопила –
І над вогнем свічі я кри́ла
Спалив, мов їх і не було.

А ти, злітаючи, крильми́
Свічу згасила на світанку.
Летиш тепер назустріч ранку,
Мене лиши́вши у пітьмі...

Вересень 2024 року

Студентку сонну викладач питає:
- Скажіть мені, які людей є типи?
А та мовчить, як риба, щось гадає.
Лише навкруг очима швидко глипа.

- Та що казать, бувають типи різні. –
Озвалась врешті - решт і каже стиха:
- Знайому бачила на тому тижні.
Дитину має від якогось типа.

21.05.2025

У стуку крапель
О, небо сіре, лий на душу дощ!
У стуку крапель чується послАння,
В нім спалахи миттєвостей впродовж
Буття усього, і у мить останню.

Де і коли, то знає тільки Бог.
Мені б устигнуть на таємну сповідь,
Позбутися спокус невгодних, бо
Життя триматись має на любові.

Стікає небо. Ні, то не вода,
І то не сльози. Що ж тоді ті краплі?
Навічно грішна і на мить свята
Себе омиту так відчую раптом.

І заспокоюсь. Небо сіре, сип
Дощем, студи опущені повіки
В час розуміння: я в собі єси
Надії світлом, а чи тінню тільки?

Кохання жар подарувала,
Щоб не замерз у самоті, -
Щоб не захирів я помалу
В біди своєї взаперті.
Потурбувалася недаром
І своєчасно дуже ти, -
Життя пашіти стало жаром,
Без холоднечі самоти.
Воно нагадує солярій, -
Зогрітим радістю стає,
Бо піддаєм кохання жару
В сімейне вогнище своє.
20.05.25

Не розмовляй із Путіним, Зеленський,
Кинджал йому по яйця зажени.
Бо будеш, наче в опері той Ленський,
Романтиком наївним і дурним.

Ти говори з позиції з ним сили,
І правила свої нав'язуй гри.
Йому лиш крок лишився до могили
Й кацапам всим. Про це з ним говори.

Кажи, як не послухаєш мене ти,
То скоро палець будеш ти смоктать,
Чи Сі Дзінь Піньчику робить міньєти,
Як забере Сибір собі цей тать.

Пу має територій більш ніж треба,
Подавиться Вкраїною, либонь.
Вона пугукне-шваркне скоро з неба
Вже ядерною зброєю до скронь.

Як не поможе в цьому їй Європа.
То скоро винайде її сама,
І вся Па Раша стане жити в жопі,
І вічна вкриє всю її зима.

Так їбане, що мало всим не здасться,
Кондрашка хватить в бункері Хуйла.
Візьми його за яйця, наче трясця,
Його дістать ракетами змогла.

20 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Крапля за краплею, одна за одною стікає, започатковує сходи до рани.
Людині болить, вона лікує – за хвилини, що болять все більше!
І голос мимохідь: "Не журись, я з вами, ми разом, ми одне ціле, ми сильніші разом!"
Та ти ж знаєш, як не крути, а життя – то темні плями, що відбивають світліші.
Рідні стежини поперек горла поглядів, і по горизонту до виходу, і навздогін стираються все більше.
Намочені спільні світлини не стали прозорі, в пам’яті лиш на фотопапері.
Ти ховаєш з судомами той клаптик, що з тремором тримаєш в руці,
щоб не змила проточна вода кровоточивої фарби, що містять ті акварелі.
І хоч лікує людина біль часом , агресією та міцним алкоголем-
Світ не чує, буває, ті крики пекельні зі зривом голосових звʼязок-
Хоч ти вже й біля виходу і стоїш в ступорі, на роздоріжжі –
стоїш, сидиш, плачеш, буває,
А життя фарбує, маскуючи й підмінюючи фарби в контрасті подій.
Ти в лику моментів представлений самому собі, ти лікуєш, лікуєш, та світ глухий, не чує, не чує…
Ехо!… світ не народжує спокій, лиш крик і життєвий бруд.
І через втому, до блядства життя посилить вже скоро пустинну спеку,
щоб знищити ходячих по світу приблуд і пострілом добʼє! - Аби очистити, аби зайве собі стерти.
Людина залежна, залежить ідея : Від чого залежить людина?
Чи здоровʼя ззовні не спотворює фарби первинні?!
Картини душі, рутини, де формуються рани із лезами ножів.
Апокриф тяжів особистості ; все недосяжне і все протилежне застосунку краплинних теплих, бликлих започаткованих насінин
до наслідків життя.
Формуй зерна.
Слідкуй за ними.
Крапля за краплею стікає.
І як створюєш - памʼятай наслідки!
Дякуй моментам.
Дякуй Богу.
Дякуй батькам (пам’ятай).
Цінуй час, він аж ніяк не плинний -
Він швидкоплинно зниклий!

Крапля за краплею, одна за одною стікає, започатковує сходи до рани.
Людині болить, вона лікує – за хвилини, що болять все більше!
І голос мимохідь: "Не журись, я з вами, ми разом, ми одне ціле, ми сильніші разом!"
Та ти ж знаєш, як не крути, а життя – то темні плями, що відбивають світліші.
Рідні стежини поперек горла поглядів, і по горизонту до виходу, і навздогін стираються все більше.
Намочені спільні світлини не стали прозорі, в пам’яті лиш на фотопапері.
Ти ховаєш з судомами той клаптик, що з тремором тримаєш в руці,
щоб не змила проточна вода кровоточивої фарби, що містять ті акварелі.
І хоч лікує людина біль часом , агресією та міцним алкоголем-
Світ не чує, буває, ті крики пекельні зі зривом голосових звʼязок-
Хоч ти вже й біля виходу і стоїш в ступорі, на роздоріжжі –
стоїш, сидиш, плачеш, буває,
А життя фарбує, маскуючи й підмінюючи фарби в контрасті подій.
Ти в лику моментів представлений самому собі, ти лікуєш, лікуєш, та світ глухий, не чує, не чує…
Ехо!… світ не народжує спокій, лиш крик і життєвий бруд.
І через втому, до блядства життя посилить вже скоро пустинну спеку,
щоб знищити ходячих по світу приблуд і пострілом добʼє! - Аби очистити, аби зайве собі стерти.
Людина залежна, залежить ідея : Від чого залежить людина?
Чи здоровʼя ззовні не спотворює фарби первинні?!
Картини душі, рутини, де формуються рани із лезами ножів.
Апокриф тяжів особистості ; все недосяжне і все протилежне застосунку краплинних теплих, бликлих започаткованих насінин
до наслідків життя.
Формуй зерна.
Слідкуй за ними.
Крапля за краплею стікає.
І як створюєш - памʼятай наслідки!
Дякуй моментам.
Дякуй Богу.
Дякуй батькам (пам’ятай).
Цінуй час, він аж ніяк не плинний -
Він швидкоплинно зниклий!

Не пропадай раптово, просто так,
у тіні днів минулих не ховайся.
Позбутися всього не намагайся,
не розпорошуй пройденого смак.

Не забувай приємне і у снах,
вечірньою чи ранньою порою.
Хай щастя заховалось за горою,
але не вічний суперечок жах.

Іди завжди напевно до мети.
Зажди – спочинь, коли уже несила,
і як би перспектива не бісила,
здолати долю можеш лише ти.
Не пропадай.

Знову травневе садів буяння
Змушує серце співати.
Удвох летимо ми на крилах кохання,
Нас переповнює радість.

Вогонь любові роздмухує вітер
Ніжності, ласки, надії,
Такі почуття народжують вірші
Про те. що ми найщасливіші.

2015 р.

Осіннє кохання, таке запізніле,
В осінньому небі безбережно лине.

Летить, як пожовклий листок навісний,
Небесний, беззахисний, ніжний, земний.

Осіннє кохання неждане, як диво.
Воно заговорить запально й правдиво.

І так безнадійно втонувши в ріці,
Кохання залишить рубець на руці.

Воно затихає і знов оживає.
Кохання відкриє ворота до раю

Чи кине у пекло, немов до тюрми,
У царство безмежне страшної зими.

Кохання розквітне в пустелі нещадній,
Створивши у серці оазу прощання.

Кохання прийде так невчасно, як осінь,
Яка у лісах і віках заголосить.

5 серпня 2022

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

19 травня народився видатний український баскетболіст

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…
Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!
Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.
…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

2025 рік

Твоє усміхнене обличчя,
З густим рум’янцем на щоках, –
І наяву мій погляд кличе,
І гарно бачиться у снах.
Коли воно переді мною,
Або віддалене чомусь, –
Завжди милуюся красою
Очей бездонних, повних уст.
Лиця незмінно добрі риси
Узяли в бран моє єство, –
Твій лик створив іконописець,
Щоб милувались божеством.
19.05.25

Попросися до мене у сон, хоч на ніч попросися.
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про загублені пристрасті пісню із плАчу.

Та співатиме, доки із неба не зІллється срібло,
Не стече на дуби, не розсіється росяним ранком.
І розІб'ється сон, розлетиться на безліч уламків.
Буду болісно ранити руки, бо раптом осліпну,
Як збиратиму їх, поки день не окутає світлом:
Спонукає забути, просила про що і була ким.

Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони й жили.
Зрання би собі балухи залить -
Москаль без того не спроможний жить.
А випив – то хвалитись почина,
Мовляв, «война – то мать йому родна!»
Він всіх на світі зможе «побєдіть».
І спробуй із таким поговорить?!
І спробуй щось такому довести.
Він буде зразу ж кулаком трясти
Й кричати про «дєдов» і «мощь страни».
Тож москалі – відомі брехуни.
Куди не кинься – скрізь брехня одна
Та програна і не одна війна.
Згадалось, як Японію колись
Вони шапка́ми закидать взялись.
Щоби народ від бунту відвернуть,
Бо скоро й вила вже до рук візьмуть.
Існує «тема» вже давно одна –
Потрібна переможна їм війна.
Тож подивились хутко навкруги,
Які слабкі десь поряд вороги.
Із сильними змагатися – ні-ні,
Програти можна швидко в тій війні.
І вибрали Японію з усіх:
Таке маленьке, що програти гріх.
Півроку військо у Китай тягли,
До Порт-Артура флот свій завели.
Вже хто там перший з них війну почав,
Але японець москалю так дав,
Що відступати стали москалі
На тій далекій і чужій землі.
Та щось народу треба говорить,
Адже Росія має «пабєдіть».
Тож подвиги вигадувать взялись,
Як героїчно москалі велись.
То про «Варяга» втюхали, як він
Супроти флоту бився сам-один.
То «Стєрєгущий» бій на морі вів,
Один супроти зграї ворогів.
І героїчно до кінця боровсь.
Загинула команда. І вже ось,
Японці хочуть корабель узять,
В Японію до себе відігнать.
Та два живі останні моряки
Носи утерли ворогам-таки.
Закрились і кінгстони всі відкрили
Та міноносець в морі затопили,
Аби він не дістався ворогам.
Не зрадили Росію ні на грам.
В Росії новину цю рознесли.
Вже й па’мְятник ладнати почали
Героям. Та закінчилась війна.
Росія так наїлася лайна
Із «перемоги»… Так війну програть?!
Це ж треба ще добряче вміння мать.
Японці полонених відпустили,
Які у них по таборах сиділи.
І ті вже тоді правду й розказали,
Як вони «героїчно воювали».
Той «Стєрєгущий» - те іще корито,
Таким на морі страшно і ходити,
Бо й половини ходу він не мав
Від того, що проект був заявляв.
І от Макаров, їхній адмірал
Оте корито в розвідку послав.
Не сам пішов, «Рєшитєльний» із ним.
Удвох пускали в небо чорний дим.
Японський флот пішли вони шукать.
А, як знайшли, то кинулись тікать.
«Рєшитєльний» «рєшитєльно» помчав,
Його японець жоден не догнав.
І полишив товариша свого.
Японці наздогнали вмить його.
А що було його там наздогнать,
Як він по морю міг лиш «кавилять»?
Почався бій. Короткий зовсім бій.
Для москалів без будь-яких надій.
Японці в судні наробили дір,
Взяли той «Стєрєгущій» на буксир.
Команду всю забрали у полон.
Військовий не порушили закон.
То на замітку нинішній «русні»,
Як слід себе поводить на війні.
Хотіли «Стєрєгущій» дотягнуть
У порт японський хоч який-небудь.
Та дір до біса в ньому вже було,
Води набралось, ледве діло йшло.
Тут крейсери москальські появились.
Японцям з ними стрітись не хотілось.
Бо ж в міноносців шансів не багато,
Як будуть з крейсерами воювати.
Тож «Стєрєгущий» кинули й помчали.
І скоро море вже його забрало.
Отож, ніхто з москальських моряків
Той «Стєрєгущій» в морі не топив.
Він просто сам пішов собі на дно.
Отак насправді все було воно.
І «вишенька» іще на торт брехні,
Що вигадки спростовує дурні.
Казали москалі, що ті «герої»
В машинному відділенні обоє
Закрилися й кінгстони там відкрили.
Разом з собою судно потопили.
Та поясню, бо ж мало хто то знає –
Кінгстонів в тім відділенні немає.
Тож героїчних не було матросів…
Хоч памְ’ятник стоїть іще і досі.

Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
Мені ж достатньо і блавату
твоїх очей, коли удвох.
Тоді щаслива і багата
в раю прекраснім, бачить Бог!
Коли купаюся дитинно
у морі ніжності й тепла.
Як добре, що дві половини,
планида зоряна звела.
Сузір'ям сяй на небосхилі,
і розчиняйся у мені,
буди обітовані хвилі,
до віку в серці пломеній.

18.05.2025р.

Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.

А потім – весь світ зачитався паперами,
що́ склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
Такі собі укрофашисти...

(Травень 2025)
ая

Біжить кудись струмочок серед лісу,
Студена і смачна у нім вода,
Мов те люстерко прозора і чиста
Тече-впадає у плесо ставка.

Тут навесні, немов у тім раю:
Співає пісню соловей свою,
Вночі можна почути спів води,
Манить-зове вона мене сюди.

2017 р.

Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
Серце любляче, мов кубок
Вщерть наповнений вином, -
То хлисну, то ледь пригублю,
Мов уперше, як давно.
То наплив тепла відчую,
То натхнення спалахне, –
Задоволено смакую
Життєдайне і смачне.
Насолоджуюся трунком,
Утішаюся винцем, –
І гарячим поцілунком
Щиро дякую за це.
Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Най воно не має згуби,
Хай у нім не буде дна.
18.05.25

 
Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
 
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
 
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Застрелив її, оце
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Її застрелив на смерть
 
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її разом із іншим, із містян
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її із іншим, із містян
Тоді я задав їй, застреливши!
 
Ей, Джо! гаразд
Зроби її ще раз, бейбі
 
Ей, Джо! куди тепер утікатимеш
Куди тепер-ото
Ей, Джо! кажу, куди тепер утікатимеш
Що тепер, що тепер-ото
Як мислиш
 
Я на південь подався би
І мабуть до Мексики, гаразд
На південь подався би
Туди, де вільні всі
Ніхто не шукатиме ні
 
Жодного ката
Який пов’яже мотузку на шию мені
Вір у це, бігме, я маю йти зараз
 
Ей, Джо! утікай поки можеш
Бувайте всі, агов
Ей, утікай
 
 
 
 
 
 
 
 

У натовпі мерзотників-святош,
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.

Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
Щоб я не чув на нашому проспекті!

Неначе в лепрозорії живу,
Де про війну, здається, і не чули!
Я вірю тільки в знищену москву,
А не в прозріння "женщіни із тули".

Бридка лояльність куплених трибун
Перетворила мізки на руїни.
У себе вдома я - наївний "ждун":
Чекаю в Україні - Україну!

1.
верта́й живи́м
верта́й живи́м
крізь лють вітрі́в
де смерть на Ви

де ви́рви піль -
стигма́ти прі
мечі навхре́ст
серць вівтарі́

2.
де спі́ви куль
життя́ - пісо́к
думо́к тано́к
по ле́зу крок

упра́во - свист
улі́во - дим
верта́й живи́м
верта́й живи́м

3.
Здає́ться що
нікче́мний шанс
вдихну́вши світ
лети́ть душа́

бога́м на зло
не кру́ків зви
верта́й живи́м
верта́й живи́м

4.
віно́к з іме́н
вдови́ний плач
гори́ть земля́
пора́ невда́ч

[bridge]
уго́ру зір
і хоругви́
верта́й живи́м
верта́й живи́м

5.
схова́є війн
рубці́ весна́
затупи́ть біль
дасть во́лю дням

на ра́дість снам
і всім святи́м
верта́й живи́м
верта́й живи́м

Вечірня тиша бродить в домі,
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
Плекаю Музу веселкову,
ходжу босоніж по воді,
у кожне мальовниче слово
вплітаю весни молоді.
То падаю у прірву чорну,
а то злітаю, мов струна.
То янгол грає на валторні,
то спокушає сатана.
Зайшлася ніч плачем невчасно —
цятки, латки на аркуші.
Поезія — тоді прекрасна,
коли торкається душі.

16.05.2025р.

Так повсякчасно прагнем волі
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
17.05.25

Ілля прийшов, і літу вже кінець.
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.

Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
Вдивляючись незмигними очима.

Ілля прийшов, що води полонив
У холоди тривалі і ворожі.
Із плеса вигулькне одне із див,
Упавши в руки ниці та порожні.

У самоту скувалися ліси,
У сутінки скувалися дороги.
Народження спізнілої краси
Відбудеться у контурах тривоги.

3 серпня 2022

У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.

У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Та все єство моє завмерло.

Несміло в очі голубі
Поглянув, мовивши тихенько,
Як руку простягнув тобі:
- До танцю підемо, маленька?

Рука торкнулася руки,
Ти «так», у відповідь, сказала…
Мигтіли щастя поверхи
В кабіні ліфта-дискозалу.

Цей танець, ніби в міражі…
Освідчитися так непросто,
Що почуттям нема межі
До тебе, золотоволоско.

Довкола наче світ завмер
В гармонії чуттєвих терцій…
Заполонила весь етер
Мелодія, що йшла зі серця.

16.05.2025

Поміж роями зоряних галактик
Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для каяття.

Не обманюй, солодкий, мене
і себе ти тако́ж не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.

І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
невгамовно ридати від болю.

Не повернеш того, що було
і згоріло у полум'ї ватри.
Помарніє від горя чоло,
та не буде мене поряд завтра.

Ніжних слів, що звучали колись
благодатною скрипкою серця.
Срібні ноти злітали у вись
та, не знав, що струна обірветься.

16.05.2025р.

Поселю у душу я добра криничку,
Пов"яжу у косу я любові стрічку.
Водиця холодна - пити - не напитись,
Хто скуштує, буде у злагоді жити.

Із віри й надії теж сплету віночок,
Хай полум"яніють квіти щастя в ньому
Та кохання ватра в серденьку палає,
А ще світла радість без кінця і краю.

2018 р.

Якби загоїлася рана
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Радів би зараз щиро щастю,
Що вкупі з любою живу.
Якби я міг тебе забути
І не журитись гірко скрізь, –
Не упадав би досі в смуток
Та не втирав пекучих сліз.
Якби колись, нехай не скоро,
Мої думки дали плоди, –
Минулося б велике горе,
А не зосталось назавжди…
16.05.25

6 травня 2025 року в районі Ізюма Харківської області загинув 40-річний волонтер Кріс Гарретт, отримавши смертельні поранення під час знешкодження вибухового пристрою.
Британський фахівець із розмінування допоміг нашим саперам врятувати життя сотням українців…

А навіщо тобі зранена Україна,
якщо затишна Британія є у тебе?
Тут - вибухи, страждання, міни,
з ранку до ночі червоне небо…

Але ти був до кінця з нами,
є така місія - самопожертва!
Адже не можна спати ночами,
слухати музику, пити і жерти,

коли чекають на твою допомогу
бо ти можеш врятувати життя чиєсь..
Звісна річ, важко бути Богом,
але ти був ним…
Не був, а є!

2025 рік

Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

13 Травня 1989