Чому без любові?
Кому вона потрібна…
Хіба що залишку
Просвітленим,
Осоромленим,
Тим хто чекає
І постійно плаче –
Такому, як ти.
Чому без надії?
Багато реалізму
В хаотичному світі.
Згоріли рожеві окуляри
І вигадані мрії –
Схожі на твої.
Чому без метафор та гри слів?
Вони закінчилися
В той день,
Коли прийшла весна,
Коли пролилися сльози неба
І нічого не залишилося,
Окрім тебе, любові, надії
Та солодких слів…

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

З твоїх очей ростуть гладіолуси

ти думаєш я садівник

твого квіткового погляду?

ні! н-і!

я заступник твого архангела

його тінь за твоїми плечима

я видимий на відміну від нього

я тілесний вимір і вибір

твоєї любові…

і патетична соната твого голосу

це підтверджує

і замість шістьох літер мого імені

ти промовиш

альфа й омега

я зрозумів це на 8 березня

на восьмому році нашого життя

ти знаєш все справджується…

навіть правда

на восьмому році – на 8 березня

2010

Напишу
житіє літа мого і літ.

Покочуся
з високого горба
клубочком спогаду,
намотаю на думку
трави аромат,
що з дитинства
довгою ниткою тягнеться.

Бджіл наслідуючи,
буду смакувати
солодкий нектар,
у китицях
конюшини захований,
і до мака червоного
всміхатимусь,
на повіках сонця
теплий тягар
відчуваючи.

Забуду про час,
заховаю його
до порожньої пляшки
і закоркую до вечора
що ароматом
житньої цілушки пахне



*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Житіє літа"

Сонце було - між двох акацій.
Ближче було - до акації справа.
Воно рвало своїм промінням
лівий бік акації.
Рвало лівий бік!
Нещадно!

Така стояла вона огрядна.
Тлуста! Опасиста!
А сонце її просвітило
з того боку
і - нещасна!
Проріджена!
З ребрами!..

Безжальне сонце п'ятниці
вересня двадцять п'ятого
сімдесят п'ятого.
Я - у біло-салатовій безрукавці.
Стою навпроти нього.
Воно рве мені лівий бік,
де серце!
Нещадно!

Воно просвічує лівий бік!
Більше - лівий бік.
Наскрізь!
Лиш виден стовбур!
Лиш видно - моє гілля...
Лише! И лише!..

Поглянь, батьку,
Воно — бува,
не дрібне -
моє гілля?..
Таке могутнє стояло дерево...
А сонце просвітило...
З того боку...

Матусівка. 26. 09. 1975.

Був собі чоловік
та жив собі
великим паном-товаришем,
та попросив у Бога
зрівняти усіх
видами облич,
носами й голосами,
і щоб було
без Польщ і Латвій,
а тим більше -
без Україн і Францій...
Бо головне,
казав пан-товариш,
щоб людина мала
два вуха й живіт,
і кружало,
в якому сало лежало б...

І послухав Бог
чоловіка,
і зробив для нього благо.
Але одразу не зрівняв
носи і голоси -
облич не чіпав.
Він, для початку,
в усьому світі залишив
лиш одну квітку -
білу ружу,
яку любив чоловік.

І поїхав пан-товариш
полюбуватися світом.
Він в Америку - одная ружа,
на край Багамських -
одна ружа дужа,
на Скандинави -
біла ружа,
на Хоккайдо і Хонсю -
біла ружа,
у індійський той Прадеш-
біла ружа,
у савани африканські -
біла ружа,
а на Альпах - луки:
біла ружа,
і над милим над Дніпром -
біла ружа...

І поїхав пан-товариш
аж до семи Австралій -
і ні сокирки синьої -
біла ружа,
ні гладіолуса червоного -
біла ружа,
і ні жовтого безсмертника -
біла ружа,
і ні кашки з ромашки -
біла ружа,
ані півника зеленого
з фіолетом -
біла ружа,
ані сивого полинцю -
б-і-л-а
р-у-ж-а...

І забіліло чоловікові
в животі і в очах,
і підкотився давлючий клубок
білого страху.
І хотів заволати
на весь світ
пан-товариш,
і хотів попросити
хоч крупиночку голубу,
хоч пелюсточку жовту,
хоч галузку червону,
хоч прожилок зелений.
- Полинцю п-у-ч-е-ч-о-к!
Але голосу його
не почули,
бо став він білим,
як біла ружа,
і очі стали білими,
і білим він - увесь...

І луснув пан-товариш,
бо очманів,
і впав на білу землю,
і зірвав жмут білої трави -
останнім порухом,
та не зміг відійти
на той світ -
останнім подихом...

І лиш як скотилась йому
з білих очей
остання сльоза - голуба! -
бо відбилось в ній небо,
яке ще не стало білим, -
відлетіла його зболіла душа
зрання
на покаяння...

Хоч сумний цей вінець,
але казці - кінець.
Будь же жив у віках
рідний наш полинець!
1970-1973

Юная леди, вы немного потерялись
И страх потеряли, а желания остались.
Хотите, я вам покажу последнюю неделю
В другом свете, так сказать – на деле?
Только, прежде чем согласие оставить,
Подумайте подольше – могу ведь и ужалить.
Если да – подпишете контракт на перемены
Если нет – продолжим сериал, сцена в сцену,
Строка в строку и выстрел в неизбежность.
Во взгляде и улыбке – полная небрежность.
Подумайте подольше – чего, куда, зачем и как?
Подумайте, а то уж больно чешется кулак…
Изгрыз уж весь, смотреть на руку жалко,
Которое у пчелки, давайте лучше палку.
Подумайте, а то в мозгу уж коротит,
От напряжения там все уже кипит.
Подумайте – обрадуйте ответом,
А остальные мы обсудим уж потом.

прислухаючись до тиші,
що між горнятками
зі мною у хованки бавиться,
готую вечерю.

слова
непрошеними голубами
опускаються на плечі
і гудуть про своє,
а може про те,
що моїм не буде,
а віршем станеться.

не знають, туркотливі,
що сьогодні не метафорами,
а зіллям Провансу
страва запахне,
цибуля пропече очі
і до столу подам
вечерю,
сльозами моїми
приправлену.


*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Тропіки"

Взгляд замер.

Взгляд замер в след ему,
Сорваться в след? – стоять продолжить,
Иль развернутся и идти.
Самой куда-то, в осень прочь.
Забыть всю горечь, боль обид,
Вод только как о нём забыть?

Николай Блоха 7 марта 7518 года (2010) в 10:10

К вашей фотке

По кожній війні
хтось мусить поприбирати.
Адже сякий-такий порядок
сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни
на узбіччя доріг,
щоб могли проїхати
вози, повні трупів.

Хтось мусить в’язнути
у дранті й попелі,
пружинах канап,
уламках скла
і кривавому ганчір’ї.

Хтось мусить застосувати балки
щоби підперти стіну,
хтось - засклити вікно
і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно
і вимагає часу.
Всі камери вже виїхали
на іншу війну.

Мости треба лагодити
і вокзали відновлювати.
Подертими будуть рукави
від закочування.

Хтось із мітлою в руках
згадує ще, як було.
Хтось слухає,
притакує, не відвертаючи погляду.
Але біля них уже
починають крутитися ті,
яким від цього буде нудно.

Хтось часом іще
викопує з-під куща
іржею роз’їдені аргументи,
складаючи їх до стосу залишків.

Ті, хто знав,
про що тут ішлося,
мусять поступитися місцем тим,
хто знає мало,
і менше, ніж мало,
і, врешті, зовсім нічого.

У траві, що проросла
над причинами та наслідками,
мусить хтось лежати собі
з колоском у зубах
і витріщатися на хмари.



Koniec i początek

Po każdej wojnie
ktoś musi posprzątać
Jaki taki porzadek
sam się przecież nie zrobi.

Ktoś musi zepchnąć gruzy
na pobocza dróg,
żeby mogły przejechać
wozy pełne trupów.

Ktoś musi grzęznąć
w szlamie i popiele,
sprężynach kanap,
drzazgach szkła
i krwawych szmatach.

Ktoś musi przywlec belkę
do podparcia ściany,
ktoś oszklić okno
i osadzić drzwi na zawiasach.

Fotogeniczne to nie jest
i wymaga lat.
Wszystkie kamery wyjechały już
na inną wojnę.

Mosty trzeba z powrotem
i dworce na nowo.
W strzępach będą rękawy
od zakasywania.

Ktoś z miotłą w rękach
wspomina jeszcze jak było.
Ktoś słucha
przytakuje nie urwaną głową.
Ale już w ich pobliżu
zaczną kręcić się tacy,
których to będzie nudzić.

Ktoś czasem jeszcze
wykopie spod krzaka
przeżarte rdzą argumenty
i poprzenosi je na stos odpadków.

Ci, co wiedzieli
o co tutaj szło,
muszą ustąpić miejsca tym,
co wiedzą mało.
I mniej niz mało.
I wreszcie tyle co nic.

W trawie, która porosła
przyczyny i skutki,
musi ktoś sobie leżeć
z kłosem w zębach
i gapić się na chmury.

Нічого дарованого, все позичене.
Тону в боргах по вуха.
Буду змушена собою
заплатити за себе,
за життя віддати життя.

Так уже влаштовано,
що серце віддаси
і печінку віддаси
і кожен палець зокрема.

Запізно скасувати умови угоди.
Борг буде стягнуто з мене
разом зі шкірою.

Ходжу по світу
у натовпі інших боржників.
На одних тяжіє примус
сплати за крила.
Інші хочеш-не-хочеш
розплачуються за відомістю.

Ознака Повинен
на всьому тілесному в нас
Ані вії, пуповини
не зберегти назавжди.

Список докладний,
і схоже на те,
що маємо лишитися з нічим.

Не можу собі пригадати
де, коли і для чого
дозволила відкрити собі
цей рахунок.

Протест проти нього
називаємо душею.
І вона є тим єдиним,
чого немає у списку.


Nic darowane

Nic darowane, wszystko pożyczone.
Toną w długach po uszy.
Będę zmuszona sobą
zapłacić za siebie,
za życie oddać życie.

Tak to już urządzone,
że serce do zwrotu
i wątroba do zwrotu
i każy palec z osobna.

Za późno na zerwanie warunków umowy.
Długi będą ściągnięte ze mnie
wraz ze skórą.

Chodzą po świecie
w tłumie innych dłużników.
Na jednych ciąży przymus
spłaty skrzydeł.
Drudzy chcąc nie chcąc
rozliczą się z liści.

Po stronie Winien
wszelka tkanka w nas.
Żadnej rzęski, szypułki
do zachowania na zawsze.

Spis jest dokładny
i na to wygląda,
że mamy zostać z niczym.

Nie mogę sobie przypomnieć
gdzie, kiedy i po co
pozwoliłam otworzyć sobie
ten rachunek.

Protest przeciwko niemu
nazywamy duszą.
I to jest to jedyne,
czego nie ma w spisie.

Немного счастий и любви.

Немного счастий и любви,
Приносят мне слова твои.
И что с того, что безразличны,
Слова мои, тебе безличны.

Пускай в словах, призрение и ложь,
Но их дороже не найдёшь.
Видь в памяти один ответ,
Тебя со мною нынче нет.

При встрече вновь глаза отводишь,
Но голос сквозь года, привет.
Твоё презрительное – нет,
Всего лишь прошлого ответ.

Николай Блоха 6 марта 7518 года (2010) 23:02

дні минають
немов фотознімки у слайд-проекторі
світла пучок
швидкоплинну картинку освітить
часом годі запам’ятати –
так щоб надовго – її
життя минає
кажуть тоді
ні
життя залишається поруч
минаємо ми

5 березня 2010

Сопілкарики літнього ранку
Стали раптово мухами.
Значить, що я прокинулась,
І вже зовсім не ранок,
А якесь кумедне місиво
Із сонячних зайчиків
І нудного дзижчання мух.
А ще сьогодні субота.
Це усвідомлюю раптом.
Ковдру, яка ще тепла,
Знову тягну на вуха –
Виспатись є нагода.
От тільки кляті мухи...

Може, спокій в потилицю
П’явкою вчепиться,
Буде пити нектар
Сонної мудрості,
Зів’є волосся
М’якеньким кубельцем
І задрімає
Під капелюхом.
Пробіжу гребінцем
Темними нетрями,
Вичешу кров
Мою недопиту.
У невловимих преамбулах
Сонячно
Вислизне новонароджений
Віршик.
19.08.2003

Гаманець,
Роззявивши шкіряного рота,
Ковтає залізну гривню.
Вона застряє йому в горлі,
Спиняє подих –
Треба прокашлятися.
Вилітають мокротинням
Неперетравлені папірці,
Лягають до кошика
Подарунками для друзів.
...Позаздримо власнику
Такого гаманця...

- Віталя, ти повинен підтримати якусь одну з двох
Частин нашого сімейного суспільства.
Або ставай у чергу у туалєт,
Або сідай на диван – і дивися
«Полє Чюдєс» з Лєанідам Якубовічєм!
А якщо тобі вже так закортіло
Бути дисидентом –
То піди вдягнися й винеси сміття!

(2010)

Не принимаю…
Не понимаю, почему.

Опровергая
Свои законы…
Тобой играю –
Схожу со трона
Наверно,
Тоже хочу весну…

Потом – пытаюсь
Настроить нервы…
Ты мой не первый
– ход королевы…

И возникает
В упругих венах
Рождаясь импульс…

Ты на коленях.

Не понимаю…
Не принимая
Тебя страдаю
От угрызений…
Грызут и гложат
Меня сомненья…
Стаю я тенью.
Безликой тенью…

Потом так странно,
Пирамидально
Ращу я строки
Своих сомнений…
Своих мечтаний
И сожалений.

А ты все рядом…и на коленях.

Останнім часом я звик до того

Як земля розкривається й огортає мене

Кожного разу, коли я виходжу вигулювати собаку.

Чи до розлогої дурнуватої музики, яку вітер

Створює, коли я біжу до автобуса…



Так уже склалося.



А тепер щоночі я лічу зірки.

І щоночі маю одну й ту саму їх кількість.

А коли їх немає можливості лічити,

Я лічу отвори, які вони залишають.



Більше не чути співів.



Та коли минулої ночі я проходив навшпиньках

Повз кімнату дочки, то почув,

Як вона говорить із кимось, а коли відчинив

Двері, то нікого за ними не знайшов.

Тільки дочку, яка стояла навколішки, зазираючи

Між свої молитовно складені руки


PREFACE TO A TWENTYVOLUME SUICIDE NOTE

Lately, I've become accustomed to the way
The ground opens up and envelopes me
Each time I go out to walk the dog.
Or the broad edged silly music the wind
Makes when I run for a bus...

Things have come to that.

And now, each night I count the stars.
And each night I get the same number.
And when they will not come to be counted,
I count the holes they leave.

Nobody sings anymore.

And then last night I tiptoed up
To my daughter's room and heard her
Talking to someone, and when I opened
The door, there was no one there...
Only she on her knees, peeking into

Her own clasped hands

Солнце греет.

Солнце греет весной,
Дыханье любви.
Её черты заворожили,
В испуге замер, но не ты.

Дыхание весны,
Воспоминание любви.
Прошедших дней, знакомый образ,
Но вот черты, они другие.

И пустота, лишь аритмия,
Душа поражена покоем.
Пугает мыслей пустота,
И лишь слеза, предательски кричит о грусти.

Николай Блоха 4 марта 7518 год. (2010)

я уявляю як десь
у холодних водах
під Севастополем
ти годуєш риб іржею
і намагаєшся не забути
музику власного імені
наспівуючи щось із Бітлз
гойдаються канати
важкі жилаві
схожі на руки амазонського рибалки
ти трешся об них
трешся об воду
об бетонний причал
як весняна кішка
що просить свободи
аби подумати
бо тобі як і їй
як впринципі і всім нам
не вистачає глибини
і пісні
старого
голубого кита

Блискітки на повіках
немов застиглі майбутні сльози
акупунктурно дивишся
домінуєш немов дрозофіла
зачатковими крилами
не підозрюєш
що життя
це не тільки
стрибок через купальську ватру
а щоденник самовсепалення

Стараюсь бути як ти

Не затуляти крилами очі

Розумні люди
Прикидаються дурними ляльками,
Істотами без мети в житті.
Слава, гроші, насолода -
Квитки до пекла.
Який з них твій?

Дізнайся
І спали його сльозами;
Почисть себе,
Як картоплю для варіння.

І не роби розумні очі
Та не дуйся як холодна брила -
Ти ж гарячий...

Будь собою,-
Таким, яким створив тебе Бог.
Пробач, щоб і тобі пробачив Бог.
Слава Богу навіки!

2009 р.Б.

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

ти зрадила мене з вітром
він пристрасно грався твоїм волоссям
ти зрадила мене з небом
ви обмінялися закоханими поглядами
ти зрадила мене з сонцем
воно ніжно пестило твоє лице
ти зрадила мене з Богом
Він уважно слухав твою сповідь
ти зрадила мене зі мною
я не міг опиратися твоїм поцілункам

Улица.

Улица,
С утрица лужица,
Голубь купается,
Весна с летом встречается.
Радует солнцем, преддверье жары.
Мы можем сегодня признаться в любви,
Майские пазники уже позади.

Николай Блоха февраль 7518 года (2010)

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок зі сонцем.

наче мавки поміж дерев
блукають
любові
міськими
болотами

оклик єдиної
одразу
усіх
будить

як верби плаксивих
як рогоза посохлих
вовчих
нехай і ягідних
з виду

тря-со-ви-на
вимощена бруком
надушена грішми
які пахнуть
дармовим потом
сполотнілою кров'ю
і
життям
згаяним

любові
охочі до нелюбів
байдужі крайності погляду
підмальовують
чорні квадрати зіниць
і
навісніють від того
що я
не бажаю
приємно провести вечір


2010

Людина долю на собі несе,
а в серці -
вічну любов чи ненависть,
і межа між ними-
мить свідомості.
Я, ти , ми - це єдиний рух,
що творить красу,вічність, працю,
породжує водночас лінь, війну, страх.
Тож людина -
вісь землі,
що стоїть посеред раю й пекла.
Талант людини - розум,
одначе іноді люди використовують його,
щоб робити дурниці.
Єдине щастя для людини -
творити,
бо той, хто творить -
той живе.
Люди схожі на слова!
бо слова втрачають значення,
не маючи свого місця;
слова передають емоції,
приймаючи наголос,
як і люди передають стан душі.

2004

Я хочу тебе
Обіймати руками бажання,
Багаттям мінливого слова
Вкладати щодня на престол.


Я хочу тебе
Цілувати губами пожежі,
Щоб лід твого серця розтанув,
Щоб крига не вбила мене.


Я хочу тебе
По хвилі втрачати до смерті,
Бо вірність на вічність не схожа,
Бо кажуть: любов – це полон.


Я хочу тебе
Прогнати, мов пташку із клітки,
Бо знаю – повернешся знову.
Та клітка тримає мене.

Чего я хочу? Ищу…
Невозвратимого?
Но тем отчаянней…
В глазах всех встречных женщин,
Моей единственной прощаемый.
Я с песней о безбрежном
Стучусь в сердца,
С противоречием в себе самом
Я берега ищу,
Которого бежал так много лет.
А море смыло мой несмелый след
На времени песке.
И я, теперь уж точно опоздавший
На последний поезд,
Пытаюсь с птицами дружить…
Летать непросто,
Но еще сложнее жить.

Чуєш,
як звучить велика пустка
у якій живемо?
Вона співає нам
пісню про час,
якого не можемо втримати
ніколи,
ніяк,
нічим.

Живемо у небутті,
заповнюючи його
галасом,
неспокоєм,
сумнівом
і солоними
від сліз запитаннями
коли,
чому,
для чого?

А може
спробувати
врятуватися від цього,
сховавши голову
у зірковий пил
і заснути?
Бачити сни, більші
за Всесвіт
і зрозуміти цю пустку,
щоб разом з нею
тихим голосом
пісню її снувати

про
звільнення від страждання,
від непотрібної любові,
від болю у серці,
від слів порожніх,
часом наміряних.

умереть- это сильно просто!
надо собраться и жить!
каждого может звать пропасть
но это не значит что так должно быть.
порой нам ломают жестоко крылья
и сжигают наше небо
нас иногда смешивают с пылью
и делают вид, что другим ты не был!
наше сердце разрывают на части
и душу травит и душит боль
говорят что ты не той масти,
разве ты не видишь- это вызов на бой?!
жизнь- это сплошная борьба
увы, мы воины невидимого фронта
и на смерть идёт война
ради светлого жизни горизонта!
для кого новый день-
просто скучная серая забота
а на ком-то смерти чёрная тень
и минута жизни это непосильная работа,
но он живёт ради света
ради солнца луча и воздуха глотка
их душа надеждой согрета
хоть знают что дорога не будет легка...
а мы пытаемся уйти от себя,
под жестоким миром сломаться
просто порой надо при шторме устоять
и тьме и смерти не здаться...



16 октября 2009 г.

якщо врешті скинеш
увесь цей одяг
станеш прозора
як едемський вітер
самотність облечеться
у два тіла
слова
фігове листя
поскидають
дерево пізнання добра і зла
з деревом життя
одружаться
херувим
меч свій погасить
і любов ходитиме
слідами Бога

Вот настало время
уходить должны мы
Каждый вынес своё бремя
в свой новый мир.
эх школа,школа--
время без забот!

Помнит каждый
своё 1е сентября
что не повторяется дважды,
и потеряно в дождях октября.
Помним учителей
их строгость и доброту...

Нам не забыть
тех уроков и открытий
Которые может быть
не принесли в жизнь отличий
Все радости и слёзы,
как в стенах ,так и в сердцах...

А милый сердцу класс?!
может не всеми тогда любимый...
Но помнит каждый из нас
как историю вместе творили...
Было весело и грустно
но были мы всё время вместе!

Что бы и как бы не было,
всё равно мы вернёмся
Вроде и сердце остыло--
не сюда первого ворвёмся!
увы,многое забудется
да и не все мечты детские сбудутся
Ведь теперь другая жизнь
со своими жёсткими законами
где надо выживать чтоб жить...



__.12.2008г

ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати

Не говори "навсегда"-
отпусти свой корабль,
не говори "навсегда"-
Скрой от меня эту даль!
Не говори "навсегда"-
не обрекай на гибель,
Не говори "навсегда"-
пусть сердце будет мечты обитель!
Мы будем жить с тобой "сегодня":
Держаться за руки и дышать,
греть сердца наши любовью
и ни за что друг друга не терять!
Я буду сон твой охранять,
а потом засну каплей на твоём плече.
буду часы и минуты считать
и искать силуэт твой вдалеке!
Но всё равно я буду с тобой
Может быть даже дождём или ветром
я прогоняю все плохие мысли долой
и делаю их серым пустым пеплом!


21 октября 2009 г.

а цукру мені не сип
до моєї гіркої кави
я вип"ю її до денця
і поворожу на щастя

Кіеў. Перон. Ты.
Дождж. Вецер. Дні.
Падземка. Піва. Сьвет.
Хрэшчацік. Сонца. Абед.
Размова. Мапа. Горад.
Дождж. Вецер. Холад.
Храмы. Шаша. Вяселле.
Хмяльніцкі. “Сафія”. Дрэвы.
Лаўка. Размова. Смех.
Дождж. Парасон. Грэх.
Сонца. Цукеркі. Дарога.
Мапа. Плошча. Горад.
Базар. Майкі. Матрошкі.
Грошы. Пакупкі. Крошкі.
Дождж. Парасон. Папіросы.
ЗАГС. Лужыны. Косы.
Спуск. Ручай. Дамы.
Вада. Людзі. Ты.
Дом. Цетка. Сабакі.
Будынкі. Людзі. Гмахі.
Пераход. Макдональдс. Мост.
Ежа. Абед. Тост.
Кацер. Дняпро. Тучы.
Вада. Лес. Кручы.
Мост. Страх. Сонца.
Людзі. Сабакі. Аконцы.
Арка. Сцяжынка. Радасць.
Дождж. Серасць. Гадасць.
Горка. Дождж. Піск.
Смех. Вільгаць. Візг.
Лужыны. Холад. Храм.
Крыж. Магіла. Гам.
Скрыжаванне. Мапа. Машыны.
Схіл. Людзі. Сцяжыны.
Крама. Супынак. Піва.
Лета. Ліпень. Схілы.
Фестываль. Песні. Народ.
Тучы. Дождж. Каргод.
Крама. Піва. Гарэлка.
Грошы. Заплечнік. Талерка.
Танцы. Вечар. Агні.
Дождж. Парсон. Ты.
Спевы. Метро. Кусты.
Ноч. Шпацыр. Масты.
Дняпро. Метро. Вагон.
Каханне. Сэрца. Палон.
Раніца. Гатэль. Сон.
Думкі. Свет. Тэлефон.
Кіеў. Дняпро. Масты.
Растанне. Лесвіца. Ты.
_______________________________________________
NZ

.................

Я начинаю зависеть
от многих причин,
И нету им смысла
открыть путь мой ясный.
Я видела, как стоишь
на дороге один,
Со жгучей слезой на щеке,
ждешь ты час свой!

Ти був
Відомою площиною.
Видимою сонною артерією
на тілі всесвіту.
Ти був червоним
відблиском сірої
речовини
в черепномозковій коробці
космосу.
Ти був глиняною піддатливою
Масою, яка мала частини тіла,
в яку можна було легко влитися,
з якою легко було змішатися
до утворення однорідної маси.
І ти є.
Полісемантикою,
амбівалентністю всіх речей.
Судомою десь під серцем.
Мігренню, спричиненою передозуванням
Твоєю сірою речовиною,
Яку вкладаєш мені
В уста, замість просфірки.
Приливом нової крові
У стерплі від ломки стегна.
Мені ж насправді потрібно кілька кубиків
Тебе.
І ти є голосом
В моїй голові.
Сном, який пробуджує.
Книгою, яка пишеться
Не без моєї участі.
Теплотою обіймів.
Шовковим відтворенням доторків.
Віддзеркаленням майбутнього
Ти будеш
Пам"яттю, яка ніколи не добігне
Завершення.
Циклічністю, що перейде
В закономірність.
Та, все ж, залишишся
Вийнятком із правил,
Які придумали, щоб порушувати.
Ти будеш щоразу
Рівноцінною миттю -
Довершеною і нескінченною.
У ній будемо ми
Завжди. Однорідною масою.
Солоною на присмак.
Кров"ю на присмак.
Ми будемо
Мов пісок і вода
мінятися ролями.
Хтось буде всотувати когось
Цілком і повністю
Ми будемо вічністю,
Що немає жодних аналогів.
Листом щастя, який не можливо
Повернути адресатові.
Там нам і місце -
У наших серцях,
Заклеєних типографським клеєм,
Конвертах під грифом
"Цілком таємно"

- слухаю, шо записую, шо говорю.
себе у трьох особах.
у клоуна клони.

-шо далі.

-з'їм себе змій до тиші або мовчання.
викресли гучніше.
записаний, запрограмований,
вічний.
від усієї душі до половини
уявляти себе з усієї сили...
хто ти, "я"?

- я - Омега.

- а я - Альфа-Омега

Прийми мою любов, коханий.
Прихились до серця мого.
Воно відчинить тобі
в'язницю лона мого.
І в'язниця перестане бути в'язницею,
буде палацом,
а той, хто мав бути в'язнем,
стане царем, володарем моїм.
Коханий,
в країні очей моїх
заблукає твій погляд.
І у несподіваному озері жаги
там, у країні очей,
ти солодко утопиш
свій погляд.
Він, шукач доказів
мого кохання,
полине на саме денце озера...
Бережись, бо за поглядом
тягнеться душа.
Ось і вона, душа твоя,
тихо сплеснула, зойкнула,
і вже блискучою срібною рибкою
кинулась у прірву
озера жаги.
І душа твоя раптом
відкрила для себе,
що їй тут так хороше,
що вона ніби тисячі років
жила у цій стихії
і у цій стихії — невмируща.
Щоб не злякати
цю свою здобич,
я не зачиню ворота
у країну очей моїх,
мої повіки мужньо
витримають безкінечне кохання.
Я дивитимусь у твої очі.
Промені з вій моїх
лоскотатимуть твої зіниці,
які загубили погляд
у країні очей моїх.
Хочеш, я поділюсь
володіннями своїми,
розітну кордони жаги,
щоб не тільки рибка твоя срібна
спізнала озера мого,
а щоб цілющі води озера цього
ринули у тіло моє,
віднайшовши тіло твоє:
напоїти мене,
щоб напоїти тебе, —
таке вже це озеро жаги
велике і щедре.
Бачу силу твою,
бачу вогонь твій,
відчуваю твоє терпляче нетерпіння,
передчуваю тілом усім,
що полонини грудей моїх,
рук моїх,
ніг моїх,
не встоять перед
мільйонним військом
дотиків уст твоїх,
долонь твоїх.
Зброя твоя не смертельна,
але всім фортецям
тіла мого відомо,
що впадуть вони
у довгій боротьбі
і будуть твоїми,
володарю мій.
Це твоя солодка помста
за викрадення
срібної рибки душі.
Царю мій,
ти не поспішаєш повернути
свою срібну рибку,
бо знаєш,
що їй там так добре,
як і у свого господаря.
Ти забуваєш
про душу свою,
бо всі думки і всі бажання
спрямовані до душі моєї.
Тіло моє
ще тримає солодку оборону,
але воїни жаги твоєї
вже перетворилися
на мирних садівників.
І вся шкіра моя відчуває,
як розквітли на ній
сади квітів небачених,
а коріння садів цих
настійливо і ніжно
росте у глибини тіла мого,
щоб випити із лона мого
усі таємні соки,
щоб змусити душу мою
випурхнути у ці сади
ніжною птахою,
п'янким ароматом,
зарум'янити стиглі плоди,
яких ти прагнеш скуштувати.
Але стережись,
бо наскільки отруйні ці солодощі,
настільки солодкі ці трунки.
Ти, царю мій,
не слухаєш мого попередження,
ти куштуєш
плодів моїх,
ти просиш напитися
з уст моїх,
а таємниця лона твого
шукає розгадки
у таємниці лона мого.
І руки твої
вже не терплять
ніяких заперечень,
і губи твої
замкнули моє красномовство
і красномовство тіла мого,
щоб сказати,
що твій трунок
теж небезпечно солодкий.
Володарю мій,
я розгублена
перед твоєю силою і красою.
І по якійсь хвильці
зачаровано спостерігаю
у дзеркалі зіниць твоїх,
як пташка душі моєї
кидається у безодню вод
за срібною рибкою душі твоєї...
Але я не встигаю злякатися,
а тільки встигаю подумати,
що ти не дозволиш утопитися
пташці моїй...

Скажите вы мне,
тонко, величаво,
О чем в безмолвии
горюют города?
И отчего же люди
у причала,
Стоят с упавшим взором,
как тогда?
Тогда мы права слова
не имели,
Теперь свободны мы,
как никогда.
И для чего мы эти
песни пели?
Опять вздохнет
печально вся страна.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

- Якби Ти була лесбіянкою, а я був би гоміком,
То ми б з Тобою цілими днями займалися сексом,
Але дітей в нас би не було…
- А чому так?
- Бо не народжуються діти у гомосексуальних пар…

(2010)

копійками
сиплеться
зубожіла пороша
у простягнуті руки
снігових баб

на той дріб'язок
хіба лиш
води талої
добрі діти
подадуть

дорога
істерично
роздає хляпаси
і
відходять
дні
як потопельники
з нескладеними
заповітами


2010

Не плач!
Не сполохай сльозами дощу.
Бо весна без дощу
Має силу вбивати!

Вірш - як замінник радості.
Коли щось не стається,
не діється,
не клеїться,
просто коли болить -
утікаю у вірші, немов до пралісу:
обніму берізку,
притулюсь до дуба,
поплачу з вербою, -
ніби й полегшало...