Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".

Зернятко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.

01.11.2019

Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.

Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.

30.10.2019

Ти забагато думаєш про те що було і що буде
Забудь, це не важливо і ніколи не стане
Яка різниця що подумають люди
В тебе й без них заглибокі рани

у тебе є право бути щасливою
Є право радіти і посміхатись
У найбільшу негоду, навіть під зливою
Ти маєш продовжувати сподіватись

Чого б це не коштувало, будь завжди
усміхнена
Благаю, сподівайся на краще
Ти будеш, будеш скоро звільнена
Як би не було болісно, як би не було тяжко

7 лютого, 2023

Життя одне… У кожного одне –
інакше не було, нема й не буде!
І хай там що – колись воно мине…
І байдуже, що потім скажуть люди!

Частину більшу вже пройшов шляху,
а смак лиш починаю пізнавати…
Хоча не відчуваю я страху,
та жаль часу даремно марнувати.

І кожен день вже на вагу світил,
стікають по чолу краплини-миті,
тьмянішає зірок небесний пил…
Усе, усе не вічне в цьому світі!.

Життя одне… На жаль, всього одне.
У кожного своя Голгофа, Троя…
І лише той, хто вчасно це збагне,
його смакує щонайменший прояв!.

І
Куцому до зайця не далеко.
Недалекі їхні візаві:
когуту ку-ку у голові,
жаба уповає на лелеку...
висловити легко і нелегко
уявити, – це є селяві.

ІІ
Наче, окуповані: майстерні,
конкурси, комісії, журі...
що не член із еспеу, то геній,
що не судді, то коняки темні,
що не витвір – опус попурі.
Місія совкової культури:
грамоти, дипломи видає...
авторами куплені в натурі
як нове досягнення своє.
Попереду ті, що визначають,
де, кому, за що, який калим...
є лауреатом головним
той, що найвеличнішого славить.
Тішимося іродом новим.

ІІІ
Всі укази видає найвищий:
хай і гірші, але кращі інші, –
вирішили слуги очмани
і городять члени і чини
вищі перелази і тини.
Офісу і коміку видніше...
...............................................
Видно зацікавлені вони,
щоб ішли у засвіти да-Вінчі.
Їм не заважають пересічні
номінанти дір на ордени.

03/23

Як в тирі, на полицях шафи
стоять Пушкін, Блок і Толстой.
Міркую: із кого почати
чинити розправу і суд
за знищені храми мистецтва,
музеї Приймаченко, Сковороди...

Ніколи не славив чужого
та на бомонд ворога,
не дивлячись на обставини,
не піднялася рука.

17.03.2023 р.

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

У завислому тумані,
Над притихлою рікою, –
Сонце жевріє ще зрана,
Мов пригашене імлою.
Синь води та зелень луків
Прив’ядає поступово
І приходить час розпуки
У напливі присмерковім.
Хоч чекаю безнастанно
На прояснення майбутнє, –
Днині думка притаманна
В цій поезії присутня…
17.03.23

Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.

Біла примха строкатих сезонних зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.

Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?

Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!

29.10.2019

Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней,
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом – потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись, знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне,
Все на тебе тисне...
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив аж до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?

28.10.2019

"осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути"
Ю. Іздрик

Тиша така, як вірші про тишу.
Вірші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.

Місто таке, як вірші про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику в погляді сірої мишки.

Осінь така, як сучасний класик, –
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.

В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш.
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.

Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Вірші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!

26.10.2019

Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?

Ще обскубані поспіхом крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ми, зречені вічності, хто?

Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, коли відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
Я й півкроку за мною – обрив.

Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці
Б'є у плечі, мов кришиться сталь.

Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!

Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!

24.10.2019

Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені,
У парках, зрошених
Сльозами янголів,
Такі загублені
І не віднайдені?
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.

Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги –
Цим
Поглядам!

Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.

24.10.2019

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину...
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!

Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.

У дубовому листі грається вранішній промінь...
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!

22.10.2019

Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.

Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?

Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.

На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я врешті їм тільки й не пробачу.
Я врешті все тобі розказала.

15.10.2019

Ти вимагаєш: золота! Золота! Направду немовби циган,
Та ж я восени крутився, мов дзига, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав.
Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!

Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!

Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!

А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень...
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!

12.10.2019

І осінь... Осінь...
І листя... Листя...
Вже сон на носі, чому ж не спиться?
А вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краях посухи.

О осінь! Осінь!
О листя! Листя!
Як поруч вітру, шепчу: молися!
Та й проти вітру я – пташка вільна.
Я дуже змучена.
Дуже сильна.

09.10.2019

Хай прийде ясна ніч
на зміну всім похмурим дням.
Хай змінить вона голос протиріч
жаданим спокоєм в очах.
Накриє його безголосся
в нечутних словах.

Заговорять вітру голоси,
заслухаються їхнім говором зірки.
Сплетуться ночі вихори
й слідів тонкі відбитки.
З'єднаються їх тіні воєдино,
зіллються силуетів витки.

Хай здіймуться їх постаті,
їх тіні безмежно ясні.
Хай ними вкриється небо
і кожен клаптик землі.
Хай стане тишею галас,
знищить гамін гучний.

Хай його теплі обійми вві сні
стануть легкістю в душі.
Хай стишить він репет
голосів гомінких.
Вічність зміниться
спокоєм горизонтів ясних.

16.03.2023

В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

На світі так незатишно без тебе,
Здається все безбарвним і чужим.
А ти десь там, на півшляху до неба
І зазираєш в душі нам, живим.

Попутники із власною журбою
У засвітах зустрінемось з тобою.

Каждый раз смотрю на тебя я как в первый
Каждый раз мне трудно дышать
Обретаю покой постепенно
Я как будто научился летать

Я был раньше несчастен, а теперь я счастлив
Это ты подарила надежду
Сквозь боль и страдания на друг друга глядим
Пусть всё поменяется, но любовь будет прежней

Мне радость приносит один лишь твой вздох
Вздох - воплощения счастья
Найду к тебе путь из миллиона дорог

...Отямлюсь, встану і піду
Куди, подумаю в дорозі?!
А заримовану ходу -
Зашліть сватів, устрінуть в прозі

Не вихваляйте, все що зміг,
Очима вчасно запозичив…
Скажіть, на радість, чи на гріх
Я задарма ото стовбичив

У дощ, у спеку поміж спек…
У черзі, де б не був, слухняно?
А гамір ваш бібліотек…
На читку шліть фортепіану

Отямлюсь, встану і піду
І ради бога, будь що буде
Як тільки згубу віднайду -
Про це співатимуть усюди…
15.03.2023.

* * *

Їжте хліб.
Це не тіло Ісуса, це просто хліб.
Наливайте вино.
Це не кров, а кагор – та й годі.
Ми навряд чи в минулім столітті
перемогли б;
у теперішнім
наче з’явилась
така нагода.

Скоро сакурам час.
Потім – яблуням та бузку.
(Як же скучили всі ми
без сакурово-бузкового!
Тож у мріях і досі –
розмай без ракет, без куль.
Ілюзорні ці мрії
набили уже оскомину).

Що війна розпочнеться,
я впевнений був на сто.
Та й багато хто знав
(хоч вдавав, що не вірить): СТАНЕТЬСЯ.
,,, А Спаситель утретє вже
падає під хрестом –
і, на жаль, це не фініш,
а тільки дев’ята стація…

Та гряде Воскресіння.
Посунуть на схід фронти.
Це колись не могли,
нині час покінчити з зайдами.
Доливайте червоне.
У келихи, не в потир.
Їжте хліб.
(Просто хліб. Па-ля-ни-ця. Нічого зайвого).

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Стягло перевесло всі здриги в недвиги.
І небо вже скресло, і хмари, мов криги,
пливуть собі скресом аж до небокраю.
Я зором, як лезом, своє небо краю.

Між хмар, у прозірах* рясніють дзвіночки,
а я із днів сірих сплітаю віночки.
Події і дати збираю у долю,
щоб порівну мати утіхи і болю.

Усе в моїй волі, ніщо не завада:
ліворуч – хай болі, праворуч – відрада.
Усе справедливо, все чесно і тихо:
праворуч он – диво, ліворуч ось – лихо...

*прозір – просвіт

09.03.23

Три ноги ножиць краяли край долу долівки,
поруч два гризлі гризли вірша задню кінцівку,
вулики вулиць плутали пута у Афродіти,
в мою макітру маку насипте, хай і не зійде,
та задарма матиму я чим торохтіти.

14.03.2023 р.

Можливо птахи, як і люди нудьгують за світлом.
На пляшки з повітрям колись закоркованого погляду -
Чіпляє наліпку з далеким-далеким спогадом
Пам'ять. Чи...
Можливо, птахам однаково і картина світу
Оживає для тих, хто шукає прозорий вихід
З пейзажу безкрайнього неба у вічність підрамника.

12.06.2021

Яку тримаєш сторону, людино,
у вічній боротьбі добра зі злом?
Підтримуєш чию ти половину
і зігріваєш участі теплом?

Ненавиджу і юд, і лицемірів,
говорунів про сталий паритет…
То фарисейство в цім життєвім тирі –
тримати показний нейтралітет.

То єзуїтство, навісні зітхання,
облуда, що випалює дотла…
Нейтралітет у цім протистоянні –
то бути все одно на боці зла!

І доки існуватиме у світі
той піїтет по імені «ганьба»,
а зло плестиме підло рабства сіті –
триватиме ця вічна боротьба!

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Усівся каменем до стінки…
Ще не висох з пюпітра слід…
Тягне інколи як до жінки
А ні тріщинок, моноліт…
Зачекайте, пане Лисенко
Нас тривоги тут день у день
Що поробиш, розколисано
Людський фактор для них - мішень…
Дограватимо тую пісню
Що з пюпітра торкалась губ…
Не зважайте на пору пізню
Хай хвилюється душогуб…
14.03.2023.

Низький уклін вам, добровольці,
подяка, шана, слава, честь!
Великим людям, просто хлопцям,
жінкам, дівчатам… Це не лесть.

Життя не шкодували, силу
усьому світу довели.
Вітчизну ви грудьми закрили,
спасли народ від кабали!

І нині мерзнете в окопах,
по лезу бритви кожен час.
Полями і по мінних тропах –
у бій за кожного із нас!

Хвала вам, воїни-солдати,
усім: живим і хто поліг…
Усім, хто міг не воювати,
але зробити це не зміг!

Мені знедавна стала цілим світом
троянда мила, білі пелюстки.
Весною пахне – я чекаю літа,
та осінь посріблила вже виски…

Тендітний стан усе перед очима,
звисають русі коси із рамен.
Не розумію, в чому тут причина,
але чомусь пригадую Кармен…

Усе частіше хочеться літати,
навколо знов співають солов’ї…
Ой, жартівниця ця природа-мати!
Поглянь, чаклунко, на літа мої…

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Змінюється все, що завгодно:
погода, природа, добробут народа,
пори року, колір потоку,
мода, емоції, Windows опції,
цілі і мрії, в новинах події, –
змінюється все, крім людини.

Трус назавжди залишається трусом,
підлий готовий на підлість щодня,
ну а хоробрим – слава навіки
тим, хто за волю віддали життя.

12.03.2023 р.

Це місто снилося мені
давно... ще пам’ятаю
і готику у вишині,
і скелі, де у глибині
тече ріка у наші дні,
водою умиває
високі кручі... береги...
а ось архітектура
моста у вигляді дуги,
і звідусіль, і навкруги
чужі язичницькі боги
та абревіатура
латиницею на стіні
тунелю віадука...
і як в об’ємному кіні
у небі темному – ясні,
урочі зорі у вікні,
неначе сни у руку,
які мене дивують тим,
що білий світ широкий...
зі мною стародавній Рим,
місцями – мій далекий Крим
і де-не-де Вітчизни дим
їдкий, але солодкий.
У ту ж ступаю течію
удруге... це буває,
коли, неначе, у раю
молюсь за душу нічию,
тому у цьому дежавю
її ніде немає.
Як невидимка у тіні
вона іще на волі
блукає у часи нічні
у тому місті, де вогні
горять як реквієм війні
під барабани долі.

03.2023

якби я міг розуміти прості речі -
я б зміг зрозуміти тебе.
твої думки, твою міміку, жести.
нажаль, у мене були двійки з психології,
і звинувачувати когось,
окрім себе,
було б просто нечесно.

я навіть не пам‘ятаю той вечір знайомства,
пісні, що ти слухала,
каву, яку ти пила тричі на день,
блокнот, який носила з собою,
і коли на хрещатику серед тисяч людей,
я впізнав саме тебе, твою постать,
і твоє трохи кудряве волосся.

це мало місце на пейзажній алеї
серед мертвих пагорбів,
що оживають влітку,
і дерев, що колись стояли зелені.
холодна безсніжна зима
змінила майбутнє
та уявлення про все, що я знав
(не звертайте уваги,
це просто слова).
дайте ще секунду для розуміння того,
що тоді відбулося,
і які це мало наслідки.
чи треба було плутати сліди,
як денні торренс,
або краще - просто сховатися?


якби я не прокидався спустошеним,
якби менше думав про роботу і гроші,
скоріш за все я б зрозумів її почуття,
її розуміння і ставлення до життя.
якби я переосмислив все,
що відбулося,
де був не правий і де оступився,
якби я не оберігав її листи,
як ту плащаницю,
а дивився б зі сторони
і приділяв увагу дрібницям,
я б зміг зрозуміти цю дівчину та її потреби.

можливо, я досі так і не знаю її,
або просто не той, хто їй треба.

05/01/2022

Ти розпустиш своє волосся
В день, що згубить усі метафори,
І настане – нічого кращого,
Як розбити античні амфори.
І настане – нічого більшого,
І нічого за подих вічності
В безмовному стані зречення
Від духу мистецтва античності.
Від слова і рими – стриманий,
Твоїм розхвильований поступом,
Як світлом, так і тінями випитий,
В кімнаті, в розвалинах простору.
Не залишиш нічого більшого,
Поклонінню, як формі та лінії,
Безперечно єдиним витвором
В колонах і в контурах пінії.
І в колонах коліна іконами,
І від поясу вище – копія,
І від поясу нижче – лонами,
Храм Венери – твоя історія,
Храм Венери – твоя колонія,
Вищий дух над людськими законами,
Храм Венери – твоя релігія
І корона жагливої сфери,
В рік такий від незмінної ери,
І назавжди у свою незмінність,
Як і вчора, як завтра й сьогодні, –
Не вільні й завжди голодні,
Ми.
P. S. Ваші паломники.

25.06.2019

(присвячується сестрі — Людмилі)

З думок не визбирую, з пам'яті теж,
та рідну світлину сховала подалі,
щоб душу не краяти поки живеш,
риданнями не сповивати печалі.

Холодним дощем запорошений сад
схиляє додолу спустошені стебла.
Махнула крилом в золотий листопад,
забравши з собою пів сонця, пів неба...

Здаля учуваю — відлунює твій
прощальний мотив на просторах блаватних.
Програли зі смертю жорстокий двобій,
утратили віру, вернути не здатні.

Хоч нам залишила на грішній землі
свій образ ясний і сновиддя тернові,
без теплих долонь осередок змалів,
довкола не вруняться маки шовкові.

Не тішить в блакиті політ ластівок,
пудова зажура на грудях камінням.
Зірвали з родинного древа листок,
хоч мужньо трималися ми за коріння.

Небесні канони прописані, та
не згодні на злеті шугати із вежі,
сльозами і кров'ю Ісуса Христа
заповнені всі інтернетні мережі.

Жалобні сповіщення — ще один цвях
у душу забито! О Боже, навіщо?
Скорботні плачі на старих сторінках
скрижалі в глухім потойбіччі навічно.

Невже за гріх людства — покара страшна
розсипала горе, як манну небесну?
Жахлива дилема — Господь й сатана,
чи зло переможе, чи світло воскресне?

У жорнах міцних перемелюють світ,
і кожній зернині готують могилу.
Я всотую спрагло Новий Заповіт,
а розумом й серцем збагнути несила.

13.03.2023р.

А я все стояла
Із хлопцем із любим
Та все цілувалась
Аж губи опухли.
А як кляті кури
Взяли тай запіли,
На двері воду лляла,
Аби не рипіли.
Навшпиньках ходила,
Щоб мати не чула
І не обудилась.
А мати не спала,
Обняла обох нас
Тай розцілувала.

На уроці клас регоче.
Бо дізнались нині.
Що у чомусь схожі наче
Люди і тварини.
Руку тягне учень сильний:
- Це довели вчені.
Я читав, що гени спільні
Маєм ми і свині.
Поруч хтось сміється з нього:
- Бачиш, сам признався!
Ніби схожого нічого,
Я ж то здогадався.
Те, що ти свинюк конкретний,
Я б хотів сказати.
Бо мені контрольну вредний
Знов не дав списати.

13.03.2023

Ворожий гуркіт небом проліта
Не звик, приходиться звикати
Півсвіту обійшов було, шкода
Сиди й мовчи і не виходь із хати?

Мені би оскара, тоді б мовчав…
Мені би стріл до гуркіту о
Ви б зрозуміли по моїх очах
Який той гуркіт, що наскрізь геть продуло…

І вилізла у світ з очей не злість
Котрою підмітають площі…
А той, хто заподіяв, відповість
Ось тут, у колі, у прип’яті всенощній…

Відчує звір як гуркотіти й де
І друзі споглядали з неба…
Життя ж воно не вічно молоде
А в гуркіту яка потреба?..
12.03.2023.

Любов сліпа.... а ось – по розрахунку,
буває, витворяє чудеса,
коли його за емоційні муки
а заодно її – бабуню-юнку
поезія несе у небеса.

Що їхало, то те йому і пара,
і здибає такого не одна,
однакові, що він і що вона –
володарі сізіфового дару
вилазити і падати до дна.

Затягує дуети у болото
його(її) спокусливий вампір.

Найлегше переводити папір,
малюючи незаймані висоти.

Уміють оперетні патріоти
самі себе підносити до зір.

03/23

Тепер він спить в обід на ложі травня,
Під шум дощу із восковим обличчям,
Чекаючи, він знає, що намарно,
Прокинутись від сну його покличе
Вона.
Але він спить не витримавши часу,
Що тінь твою видовжує до краю,
Де пустота зривається в провалля
Смичком, що ріже горло контрабасу.
Тепер він спить в обід на ложі травня,
Подалі від турбот і волі світла,
Віддавши волю серця волі тіла,
Прийнявши мертву волю задзеркалля.
Тепер він спить. Нещасний спить та хворий,
І в ньому дух гуде тремтінням в ефах.
В кімнаті пахне млосно каніфоллю,
Де він застив байдужим горельєфом.

Він змучений лежить; хай сон за вічність,
Для нього буде. День та ніч одну
Складуть йому з дощу прадавню пісню,
І щезне все, що сталося до сну.

05.06.2020

Дозвольте мені
запалити сяйво вночі.
Таке синьо-синє
небесне проміння,
що пробивається в далені.
Засмучене вічною тьмою,
окутане тьмяною шаллю.
Хто зміг би заснути,
відчуваючи дотики вітру?
А чуючи сильне його завивання згори?
Його погляд на чорному небі
і тихий плач уві сні.
Засмучені віти,
похилених вітром дерев.
Закутані ніччю,
холодні руки землі.
Як сизим поглядом
вкриває землю ніч.
Як суворим морозом
малює сніг.
Ніч чомусь завжди така,
як сон страшної втоми.
Її мов вигадана тінь,
її блакить і все довкола.
Все повністю здається сном
чи маренням у лихоманці.
Душні її обійми сну
й нічні кошмари.
Прокидайся хоч раз вночі,
аби відчути себе так,
як не відчуєш ніде і ніколи.
Саме тоді і лиш тоді
тебе огорне незвична,
зовсім незвичайна прохолода.
Вона не зрівняється
з чимось буденним.
Не буде схожою на те,
до чого звикли ми.
Бо десь там нагорі,
народжені у спокої зірки.
Засвітять вони небо
і заховають темряви сліди.

13.03.2023

Завершує свій шлях охлялий рік.
Торує рік новий стрімкі стежки:
Він лагідність ранкову шле навстріч,
Віщує мир і радісні думки.
Нехай безмежна втіха на віки
Розвіє біль і розум наш зміцнить,
Очистить серце від гріхів тяжких,
Позбавить муки і гризот жахних.
А новорічний спалах осяйний
Пошле в похмурий світ промінчик свій,
Що змінить бурі подих навісний
На дихання весни в красі усій.
В скрутні часи врятує лиш любов,
Що біль на радощі оберне знов.

Зупиняється час і майбутнє закрили тумани,
Перед нами небачений відчай незрушно постав.
Нависає над обрієм днина хитка й невблаганна,
Відбирає висоти і далі ворожа орда.

Вас ростили тамбовські вовчиці чи все-таки мами?
Ви із мороком пекла складаєте вічний тандем.
Хай земля розверзається всюди у вас під ногами!
Хай сокира Небесна прокляттям на вас упаде!

Бо немає прощення безумним, бездушним вандалам,
Що позбавлені серця у грудях і розумом злі.
А бодай ваше плем’я навіки пощезло й пропало,

Розгорнулася пустка на вашій нікчемній землі!
Ви ніколи не здатні змінити мечі на орала.
Ваші душі не світлу належать, — суцільній імлі.

7 квітня 2022 року

Гуляє березень лісами,
веде уквітчану весну,
аби явила вечорами
мені мою зорю ясну.

І дні на дні уже не схожі,
і ночі, наче, не такі,
коли вона співати може
свої мелодії п'янкі.

Протерли котики у лузі
свої очиці чарівні.
Зазеленіла на окрузі
озимина по ярині.

Сорока ворона вітає,
синиця – сойку... а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
над Україною лунає
у небі синьому, – курли.

03.2023

Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.

Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!

Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.

07.10.2019