І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.

І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.

І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.

29.11.2016

Але ж і я не маю тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак.

Ти тільки не вважай байдужим мій привіт,
Бо так боюсь я зруйнувати власний світ!

28.11.2016

А ти крізь час ім'я моє взивай!
Спивай із нього найсолодші звуки!
Розквітлі ружі любощів зривай!
Які ж то теплі у кохання руки!

Які ж то гожі у любові дні.
Та як то легко втратити опору,
Коли узором шито на рядні –
Повік двом любкам розлучитись впору.

Повік двом любкам... Леле! Грім-луна.
Лиш сині гори про біду свідкують.
Лиш дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу залікують.

26.11.2016

Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
Коли, мов град, вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці
І з-поміж всіх – високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі – у підвали тягнуть міхом.

26.11.2016

Щоб не стати одним із тих,
Що на берег, як мокрі дрова,
Викидає рікою лих –
Думай думку, на те й голова!

Є весло у твоїх руках –
Не вагайся, берися гребти!
І в пінистих хвилях-роках
Не зупинять обмежень мости.

Перекати муштрують дух.
Тут фарватером шосте чуття.
Камінь страху гальмує рух
І сповільнює серцебиття.

Не вирискуй шляхів простих,
Не вдавайся в порожні слова,
Щоб не стати одним із тих,
Що безцільні, як мокрі дрова!

25.11.2016

Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене комсоргом, фізоргом, керівником взводу НВП, бо хлопці були хоч і розумнішими за мене, але хирлявими. На танцюльки теж запрошували саме вони, навіть билися між собою хто перший буде вальсувати. А я їх захищав. Завжди. Ну, то таке.
Нині маю лише одну люблячу дружину і таку, що йой! Красіва - ужасть. І розумна. А таке сполучення якостей - страшна сила.
А оце нещодавно прочитав розповідь однієї шановної жінки, там ішлося про її зґвалтування в юності. І згадав, як і мені довелося пережити щось подібне. А розпочиналося все з того, що неня поїхала в село до батьків, лишивши мене на самоті. Уявляєте? Не раз і не два вона казала:
- Сину, боюся за тебе.
- Чому?
- Ти - корм для жінок. Краще б народився рябим, цибатим та капловухим. Ален Делон проти тебе - ропуха бородавчаста. Погано це, повір мені.
А я ще був зовсім юний, 23 годочки. Хоча вже служив в армії, закінчив СПТУ, мав роботу, вчився у музшколі, підпрацьовував у Київській філармонії артистом оригінального жанру. Гітару не випускав з рук, бо репетиції були щоденними, а часу було обмаль, тільки вечорами та ночами. От на одне таке бринькання і завітали шестеро моїх сусідок- одноліток. Усі блондинки, до речі. Хлопців у них не було, а співав я гарно, і не тільки Андрія Макаревича чи Бітлз, але й сороміцькі коломийки та опуси Роберта Бернса. А то був такий поет-ловелас, що на його пісні навіть мертві баби з могил встають, а молодиці закочують очі і стогнуть від страсті. А я ще цього не знав, був недосвідченим лопуцьком.
Десята година вечора, пора робити репетицію, бо післязавтра мушу виконувати на концерті два романси на музику Тарівердієва, а дівчата туляться до мене, зубоскалять, чубчик торсають.
Накрив імпровізовану вечерю: мариновані помідори та картопляне пюре, і пляшку вина витягнув зі стратегічних запасів, "Кагор", здається. Вино праведників та святих, кількома словами. А опісля кількох ковточків заспівав.

Yestarday
All my troubles seemed so far away
Now it looks as though they're here to stay
Oh, I believe in yesterday....

Юнацький тенор в тональності до мажор може навіть дірку в космосі пробити, не те що звомплені дівочі серця. А коли затягнув неаполітанську серенаду дівчата кинулися мене роздягати.
Єлена видрала з рук гітару, Олена стягнула спортивні штани, Софія розірвала майку, а половинки трусів дісталися Наталці та Ользі.
Встиг вигукнути тільки:
_ Дівчата, що ви ро...далі вже не було моці, оскільки Джульєтта всілася на мого носа і так застогнала, що сусіди почали грюкати чимось важким у стіну. Зробила так чи зі страсті, чи навмисно, аби я не зміг покликати на поміч.
Що вони зі мною витворяли - страшно сказати. Недарма співаки наймають злющу охорону, озброєну до зубів.
Таки поборов я їх усіх, правда, не одразу, а десь під ранок. Добре, що двері до квартири я ніколи не зачиняв, тому спочатку аж здивувався, що стало легше дихати. То сусід Микита стягнув Джульєтту і кинув її через усю кімнату на софу в протилежному кутку моєї обителі музики. А Гришко ухопив за коси аж двох - Наталку і Ольгу, і підняв їх як двох шкодливих кошенят. Решту одідрали з мене Кузя та Йошта за що їм дяка превелика. Отаким було моє перше знайомство з груповим любострастієм молодих венер..
Сусіди потім довго відпоювали мене чи то горілкою, чи то валер'янкою, я тоді втратив смак на деякий час. І затинатися став. Правда, ненадовго, десь на тиждень. Приїхав наряд міліції, який викликали розлючені сусіди. Лейтенант гарчав:
- Хто ґвалтував? Імена? Прізвища? Хто сів на носа? Хто нижче? Га?
Ще й за пістолю хапався. То ж відбувалося, ще в ті часи, коли над суспільною мораллю нависала сокира єдиної правлячої партії, важка і справедлива. Це зараз можна хоч голяка Хрещатиком швендяти та влаштовувати сексуальні оргії у стінах Верховної Ради. А тоді...
А блондинки плакали в сусідній кімнаті, усі разом. І...я їх пожалів. Молоді ще, фактично діти. А якщо розкажу правду - сяде кожна за ґрати років на десять, а то й більше. А як їхнім батькам в очі буду дивитися?
Сказав, що все робили полюбовно, за взаємною згодою, без насилля. А сусіди сплюнули і сказали:
- Тьху на тебе, Сашко. Тепер хай тебе хоч різатимуть - в хату ні ногою.
Та бог з ними. Головне, що я непокалічений сильно, затинання пройшло, а дівчата живуть на свободі. Оце нещодавно Джульєтту перестрів з трьома донечками. Побачила мене, зашарілася, пошепки мовила "Вибач".
А я поцілував її. У носа. На згадку про те, як її любов ледь не одправила мене на той світ.

02.02.2023.

Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Але і радію, що зрання,
Звиваючись стрімко в блакить, –
Журливе її віщування
Мені іще досі звучить…
02.02.23

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..

То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
гульвіса вітер бродить біля хати.

Плекає ностальгія в повитках
рожевих спогадів нудне тужіння,
збирає павутину по кутках,
примарних потороч химерні тіні.

Жадливо січень дощовицю п'є,
туман ховає в бліндажі молитву,
і ставить фішки на зеро круп'є
щоб виграти війни останню битву.

Гуде дорога потягом, а ще
зажурена сльоза лоскоче вії.
Спи, зайчику, при зустрічі ущент
обіймами твої жахи розвію.

01.02.2023р.

Сперечались якось троє про життя вар’яти.
Про жінок, яких насправді треба вибирати.
Перший радить чемну й мудру. Другий лиш багату.
Третій хоче іноземку, щоби світ пізнати.
Інший хоче лиш пампушку, теплу, як перина.
Ні, нехай худа, як тріска, наче балерина.
Ліпше хай буде спокійна, не лиха, не хитра.
Бо щовечора від криків аж гуде макітра.
Не дурну й не мудру треба, лиш би господиня.
Щоби все у неї в міру. Не товста, як диня.
Ну, а я скупу не раджу й дуже язикату.
Попадеться, знай, криклива, хоч тікай із хати.
Ніби тиха, добра, скромна. Тягне, як магнітом.
Лиш женився, – зовсім інша. Годі й говорити.
Дуже гарну теж не радять люди вибирати.
Все життя, як сторож, будеш. Берегти, ховати.
Як візьмеш активну дуже, особливо в ліжку,
То вона тебе замучить. Кожну - кожну нічку.
А якщо висока дуже, то лиха година.
Станеш поруч, глянеш вгору. Довга, як драбина.
Вчену пані теж не варто. Ту, що три освіти.
Попри неї дурень дурнем. Ніде правди діти.
Має бути золотая, кажуть, серединка.
Щоб і добра, не лінива, до хлопів не дика.
Не крута якась і горда, Краля, справді, гідна.
Попадеться жінка з перцем,- будеш, хлопче, бідний!
Чи білявка, чи чорнявка. Моцна чи дрібненька,
Перш за все, практична, щедра, щира і рідненька.
Поруч дядько старший слухав хлопців тих дебати.
Каже: - Смішно. Так будете довго вибирати.
Головне, щоби весела. Щоб не нудно жити!
Щоби смачно готувала. Люблю добре з’їсти.
Як махнеш борщу і м’яса. Ще й салат охоче,
Ні худу, красиву, мудру, ні круту не схочеш!

1.02.2023

Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь, -
Мов позичити силу
Може досі комусь.
Бо допоки ми спали,
Чи лічили курчат, -
Він змастив п'яти салом
І гайнув до дівчат.
Не за гроші та злото,
Між некошених трав, -
Аж до сьомого поту
Молодих вдовільняв.
Ті спочинку просили,
Каже: Честю клянусь...
Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь.
01.02.23

Чи Громомовиця, чи Громниця,
Це давнє свято нині є.
В моєму місті і в столиці
Весну чекає. Півень п’є

Краплини, що стікають з даху
І цим віщуючи весну,
І перемогу у невдахи,
Що світ змінив на страшину.

Мого прадавнього народу,
Що сіяв хліб, косив і жав.
Та ми звоюємо свободу
Серед усіх навкруг держав.

Що підставляли дружні руки,
Що зброю нам несли, везли.
Щоби ворожі чорні круки
Перемогти нас не змогли.

Сьогодні свято Громовиці,
Що надійшло до нас з віків.
Збере родини у світлиці,
Покличе родичів, батьків.

Ми всі помолимося разом
За мир і за своїх синів.
І за весну, що нам наразі
Поверне мир, розвіє гнів.
01.02.23

Актор із тебе нікудишній,
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…

ІНастає глобальне потепління,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
повертає агрегатний стан:
наче по закону Торрічеллі
сушу пожирає океан,
острови змітає ураган,
тропіки міняє на пустелю,
вівтарі – на капища поган,
трони і престоли на борделі.

ІІДармові ресурси на землі
запасають урки-доходяги,
сатана лютує у кремлі,
а за нього дохнуть москалі
і неандертальці-андрофаги.
Знову ліквідація гряде.
Хто кого – убивці чи арійці,
москалі чи інші українці,
за якими білий світ іде
і яких винищують ординці?

ІІІСпоєні культурою совка,
малороси зайві на планеті,
поки є на ній чужі поети-
русофіли та апологети
бузувіра і маніяка.
Бо такі закони у природи
і її регуляторна суть:
Слово – меч, яким біду січуть,
і не буде іншої нагоди
як сьогодні во ім’я свободи
нищити тоталітарну муть.

02.2023

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

26 Листопада, 2019

вітер гілочкою вишеньки
розгойдав колиску-віршенька

поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою

ті літали і втішалися
небо в римах колисалося

люлі-люлі небо синєє
написав тобі я інієм

про весну красуню сплячую
і про дощика ледачого

що іти мене питається
сонцем у хмаринці грається

де сховалося те сяєво
за веселкою шукає він

тут нема а там вже ніченька
затуляє небу віченьки

спи солодко аж до ранечку
у колисоньці-весняночці

11 Листопада, 2019

ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
промінці
у казан містам

він здавався
далеким ще
у хмаринних кишенях
щем
трохи вітру
на поле маку
на вітрила душі
до смаку
до краплини
що б’ється
вщент

гнів богів
богородиць яв
все у нім
мов одна сім’я
так би й біг
та не та година
на благання Отця і Сина
щоби Дух
не Амінь
підняв

ця історія
без вінця
бо немає у ній
кінця
дощ не йшов
тільки в серце
вкрався
добре знає
навіщо здався
бо проймає він
до живця

22 Листопада, 2019

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А, може, ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
Це рвуться в дім забуті, давні грози.

25.11.2016

Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю!..

Як місяць вчить дрібну зорю,
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись –
Я, певне, й вічність обдурю.

Для миті – сонця хід спиню
Й вітрам забороню мінитись.
Аби хоч раз тобі наснитись –
Примарам душу прочиню.

25.11.2016

Я до тебе приходила пізньої ночі
І тремтіла всім тілом, немовби з морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі –
Під твоїми віршами лила свою прозу.

Коли спав ти, так солодко, – пестила словом:
Будь віднині й навіки мені найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.

Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію тоненьку, як волос, –
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.

23.11.2016

О підла ноче, змилуйся над нами!
Чому вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.

Підступна ноче, серце ж бо не кремінь!
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч – безжальна круговерть.

22.11.2016

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.

21.11.2016

Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
тепле проміння
на своєму обличчі.
Пронизуючим вихором
прохолодного вітру,
огорнути себе в обійми спокою.
Затамувати подих
перед буйним цвітом
пахучих польових квітів.
Замружити очі
від палючого сонця.
Ти мрієш спуститися
на берег крислатого узбережжя.
Пробігти босим по гарячому піску.
Зібрати колючі камінчики з мулу,
а потім кидати їх у прозору воду.
Сперечатись сам з собою
про траєкторії їх польотів.
Ти хочеш відчути себе
сизою чайкою
на безлюднім морі.
Злетіти високо у небо,
розправивши тендітні крила.
Так сильно хочеш
вдихнути свіже повітря.
Наповнити свої легені
пахучим морським паром.
З усіх сил намагаєшся
проникнути в серцевину Всесвіту.
Відшукати там себе.
А говіркий вітер тобі дорогу прокладе.

01.02.2023

Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.

Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Любові б'є, без промаху, батіг.

А каплуни в обценьках целібату
Тримають піст. Бо так їм бог велів.
А я щоденно еротичну варту
Несу із честю... Мотря шасть у хлів!

За нею Хівря, , Хвеська і Хведора,
Усі разом на мене зверху "Плиг!".
Виною всьому - love, l'amour, amore,
Горить вогонь кохання у живих.

А стогнуть як! Куди там хор Верьовки!
Не охи-ахи - чарівні пісні!
А через рік народяться пророки,
Монахів серед них не буде. Ні.

01.02.2023р.

Підливаю у чашу медово солодкого трунку.
Спий до дна, мій коханий, це від смутку найкращі ліки!
Причащаю дарами п'янкого, як вічність, цілунку.
Терпнуть губи, коханий? – То благо! Цілую повіки.

Бо кохання, відомо, приходить лиш раз, та навіки!
Я міцне павутиння сплела для його порятунку.

19.11.2016

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

Січе.
Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
Будеш мені миротворцем чи палачем?
Звідки цей щем?

Пече
Рана відкрита. У неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(Ще й ще!)
Душу впокорену.
Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить і наче палач січе
Цей непоборний щем.

Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.

Січе.

18.11.2016

Так густо, гучно
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
"Твоя Україна танцює з війною,
Твоя Україна всіх мертвих будить."
Так густо, гучно
Зі сміхом і болем,
До гупоту серця єдинонародного
Скажи мені люба і звідки цей скрегіт?
"Так війни справляють всі хиби історії."

24.08.2021

Дихає темрява вогкою довгою піснею.
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.

Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чути не хочу. Й не стану! Облудні втішання ці
шкіри з грудей добровільне здирання живцем.

Так, воно гостре, як лезо, й гаряче, як полум’я.
Так, може ранить глибоко й залишиться шрам.
Хай балансую між щастям і болем я,
дару цього забуттю все одно не віддам!

І не страхай мене, то я раніше боялася.
Все намагалась втікати від тіней твоїх.
Ховалась, тремтіла, найгірше з усього – стидалася.
Себе стидатись, чи є більш непрощенний гріх?

Чом ти замовкла, нове підбираєш мугикання?
Втішні слова, що ти думаєш, хочу почуть?
Краще відкрий мені тиші розмірене дихання
й поруч, як друг, непомітно і мовчки, побудь.

Грудень 22/січень 23

Знов моє безсоння п'є студену воду
І рахує вівці, проклинає ніч.
Крик загасить тишу, наче оцет соду.
Закурило хату. Вичищаю піч.

Гулі-гулі, ґави, їжте мої страви!
Порала пів ночі, змучилася фест*.
Поторочі глупі мають дві забави:
Лізти людям в очі та крутити хрест.

Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
Кучеряві нерви в косу заплете.
Я собі заплачу за вчорашнім горем:
Хтось розсипав щастя, а біда мете.

15.11.2016

*Фест – сильно, дуже

Застрягає в горлі ніч
Підла і самотня.
Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
А в кишені – сотня

Шкаралуп розбитих дум,
Випитих сирими.
Попід вікна ходить сум,
Підглядає в рими.

Снігом вишню замело,
З ким тепер журитись?
Виє місяць на село.
Серцю б коцом вкритись.

Не читай моїх віршів!
Міряй нічку кроком!
Гнів мій знову розпашів –
Ллю вишневим соком.

14.11.2016

Я занадто звичайна, занадто звичайна, пробач!
Я невдачі твої пожинаю і сама ж їх сію.
Коли буде зовсім нестерпно, я перейду на плач
У найдальшім кутку кімнати, бо на людях не смію.

Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости!
Я палити мости наловчилася хвацько і досі
Переконую світ і себе, що вогненні хвости
Глупих ревнощів – хною фарбують невтішену просідь.

Я не та, що тобі потрібна, я занадто не та.
Але й надто нестерпно, щоб ставити зважену крапку.
Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета,
Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку.

Біля тебе промерзне моя оголіла душа,
Я ж не зможу твою попороти й вдягтись по-зимовому.
І гірчить на губах кожне слово з цього вірша,
Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому.

13.11.2016

Не випадкова зайшла, –
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...

Ти для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо зачала вона гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.

Я в дорозі від болю і жалю, бувало, стогнала стогоном.  
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.

Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!

І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім між хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він дочекався, бо непохитний!

Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Та чи разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?(!)

13.11.2016

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх (їх безліч) не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка.
Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За одним пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка...
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його, не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.

Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.

10.11.2016

Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері.
Вистежують народжених одне для одного,
Щоб задобрити у собі божка голодного,
Й якби могли, то зачинили б за собою двері.

Де й мудреці не мають доброї поради,
Під місяцем, що медом заливає небо-стелю –
Призначені побачення коханців у глибинах саду,
Коли п’янить вже навіть запах винограду.

Де щільно з руж посплітані тунелі,
Що й сонце вранішнє їх не проб’є
І не прошиє променем яскравим
Густого плетива одвічних таємниць
Розмов приватних з присмаком терновим,
Аж терпне тіло, та не терпне мить.
Спинися мите! Дай же впитись щастям,
Допоки милий серцю ще є тут!

Там тіні двох зливаються в одну,
Куштуючи із чаші насолоди
Таку глибинну й незбагненну таїну
В цілунку жадібнім, і погляди зчепились
Безповоротно, аж втрачаєш глузд.

Небесна твердь готова впасти в ноги
Тій, що красою світиться без остороги.
Марс і Венера опускають очі ниць,
Малюючи направду священну дивовижу,
Немов одне лице сотворене із двох облич.

Там плечі тонкістю кленового листка
Тремтять від вітру а чи від знемоги,
Й жага, немов прочанин, що дороги
І бездоріжжя сотні літ топтав,
Блукав, шукав і врешті віднайшов
Найсокровеннішу, омріяну святиню,
Й помер утішений в підніжку власних мар.

Там пальці переплетені вінками
Так тісно й солодко – нікому не віддам!
Там хтось поник, а хтось здається дужим,
Що часто це вважають за байдужість,
Насправді ж – дух завмер, щоб не сполохать
Отого дива, що одне на двох.

Одні на двох шорсткі та спраглі губи,
То пломенисті в пристраснім вогні,
А то вже зовсім зблідли від отрути
Безмірних пестощів, що падають долів,
Але підносять ввись жагучі грішні душі.

Коханню й потопити, й окрилити до снаги.
Воно, мов паводок, являється стихійно.
Тримай міцніше, пригортай надійно!
Стискай в обіймах ласки-боротьби!
Це згодом вже покути і грізьби,
А поки що – люби!
Люби!
Люби!

10.11.2016

Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув, як весняний мокрий сніг.

Здавалось так, що хором стоголосим
Твоє ім'я лунало звідусіль.
Твої уста, каштанове волосся
І блиск очей… Все це лише мені.

А потім зранку з болем прокидався
Та, наче Фавст, кричав тим снам услід:
«Спинися мить! «Спинись, бо ти прекрасна!»

Минають ночі, дні пливуть крізь пам`ять,
А погляд твій шукаю досі скрізь…
Лиш сни, мов пта́хи в небі пролітають…



Серпень 2022

Зневіра часто ходить поруч.
З'являється тоді,
коли бракує сил йти далі.
Вона спустошує усе.
Робить порожнім до того
сповнене натхненням серце.
Вона завжди близько.
Завжди там, де її не чекаєш.
Вона стає сильнішою
з кожним днем.
Росте разом з тобою.
Ділить навпіл лінію життя.
Прокладає дорогу у безодню,
взявши тебе за руку.
Вона веде тебе за собою,
ніби рідна мати.
Вабить своїм ніжним поглядом.
Ти спиш під наглядом зневіри.
Вона пильнує за твоїми снами.
Стежить, аби ти бачив
лиш кошмари.
Так повільно забирає те,
що тримало в собі твоє серце.
Йдучи за нею слідом
забуваєш тепле сонце.
Наодинці з нею
не пам'ятаєш навіть себе.
Куди ж насправді зневіра
кличе тебе?

30.01.2023

Безмовні хмари пурпурові
Тривожить душу на зорі, -
Відтінків полум'я і крові
Помалу більшає вгорі.
Зі сходу зводиться заграва
Та небом шириться скоріш, -
Чому ж так холодно і тьмаво,
І огортає смуток вірш?..
31.01.23

день набухає
мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі

планам стрімким
не до струнко
слово
руйнує мости
лід
покриває стосунки
стеля
не вміє рости

жолудь
чекає на лунку
а на кожух з молока –
сіно
в коров’ячім шлунку
мрія
пішла з молотока

доля
не вибилась в люди
та не біда
є ще рай
вимитий
з буднів і бруду
з рідного крику
пора

вітер забіг
в альвеоли
проситься в серце
бо мла
але воно
надто кволе
змаху катма
для крила

та є надія
бо б’ється
хрестиком вишито
мить
хай тому серцю
здається
що бракне спліну
зими

що до весни
тільки дотик
губ ще солоних
від сліз
і розійдеться
дрімота
йтиме весна
по золі

боса
прудка
і чутлива
до переспіву
й обім
першої
теплої зливи
світлої
думки
в тобі

21 Листопада, 2019

облітає калини цвіт
мов із душ у едемі
крила
він любив її стан
і світ
і обожнював слово
мила

у казковому
не-у-сні
обвивали цілунки
тіло
він плющем
припадав до ніг
і вона від обійм
тремтіла

наче зерня
що у ріллі
добре знала
чого хотіла
щоби з тим
що на серце ліг
на край світу
чи в рай
летіла

і два серця
тепер у ній
жити вчаться
за нього
двоє
за отого
що на війні
залишився
на полі бою

за вогонь
що погас
очей
в них палає
свіча ляклива
світлий сон
ще не раз втече
і розійдеться
митттю злива

а за усмішку
хай їй там
хай вона
розцвіте дитинно
і втішається нею
та
що чекає від нього
сина

10 Листопада, 2019

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту насічу
і волам хвоста я накручу

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту заслужив
кума із комою запросив

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелено мені і ти повір
скоро зеленітиме весь двір

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
маю я далеко всі жалі
бо не лох а ґазда на селі

8 Листопада, 2019

Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?
Кому світити? – В венах кров, не ртуть.

Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
О, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці чи в тіні алей –
Усе байдуже, лиш би відпочити.

В питанні вічнім: бути чи не бути,
Марнот марнотою у вічності минути?
Шукаєш користі. Питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність

Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Як із, пробачте, що веду пером,
Сусідом першим чи найвищим паном.
Тому веду поетом-графоманом:

Я змучилась, не руште, це мій кут!
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.

08.11.2016

Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барві́нки,
не менше засяє в липні
ді́ждана відпустка літня.
А тобі – грати, грати, грати.
А на вікнах – ґрати, ґрати, ґрати!
І тим не менше, я тебе, Оксанко,
висвячу зранку
і піду на роботу –
через скорботу…

29 березня 2004 р., Київ

Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.

Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
Після виснаження вкрай.

Рідний дім – це той, в якому
Зачекалися тебе.
Де немає місця злому.
Кожний затишок знайдé.

Рідний дім – гніздечко тепле,
Без надмірних запитань.
Кілька тисяч кілометрів,
Щоб зігрітись, він здолав.

24.12.2022

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли чисті ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!

05.11.2016

Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки скропляючи росами.
Лягала спочити над пагорбом місячним,
Сяйвом на хмарах з відкритими персами,
Що підіймались від сонного дихання
Скинувши сукню на срібне плесо.

22.03.2022

Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком –
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!

04.11.2016

Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...

Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!

Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!

02.11.2016