Хмари тягнуть воду колішем.
Ковалюють, росами мінжують
літні вечори. Послаб єрем –
сонце закотилось за підмур’я.

Місяць тягне воза, наче віл,
вічний, борозенний, колішенний…
Зірка спалахнула – засумів
чи злякався Ірод? Та горенять

острахом хвилини мовчазні…
Знак питання дряпає, мов п’ясток…
Щоб здобуть людині увесь світ,
душу подобає занапастить.

корабель у морі
на березі маяк
я потопаю у крові
байдужості зівак
серцям бракує любові
моря прагне моряк
заборони придумуєм нові
на березі досі світить маяк
корабель потопає у морі
не врятує його вже жодний моряк

Я хочу обняти безмежність,
наповнити життям пустоту,
Я хочу з'їсти буденність
і провалитись крізь висоту.

Я вогонь хочу випити,
запалити вогнищем лід,
Я вітер хочу зловити
і cколихнути цілісінький світ.

Я хочу летіти, я хочу упасти
блискавиці руками впіймати,
Золоте яблуко із раю украсти
і літати, літати, літати.

Береза сік дає повільно.
Холодні краплі і мутні
із шумом падають постійно
і розтікаються на дні.
Північний вітер, не весняний,
процес тепла призупинив,
А я чекаю, перший, ранній
ковток холодний на розлив.
Бо твердо знаю - це, як віра,
як тільки дасть мені ковток
моя берізка білошкіра,
життя піде в новий виток.
Після весни червнева спека,
а потім липень і жнива.
Із серпня осінь недалека,
пожовкне листя і трава.
Я все рахую краплі соку
під монотонні звуки "Кап".
Не підганяй ці пори року.
Не поспішай. Прийдуть і так..
18.07.2009р.

до мороку в цій кімнаті можна звикати
або
вийти у перші ж двері по фарби і пензлі.
окремо відрізане вухо і жовтий
ван гог
штовхаються із вічністю у черзі.

я ж на весь цей плин часу не реагую
ніяк
на відстані однієї думки розминаю крила
і яко мога глибше занурюю теперішнє
в кон'як
що вже давно мені замінює чорнила.

стою осторонь докурюючи останнє вікно
я звикла
бути сміливою як Мерсо але здебільшого
лише до моменту свого пробудження.
за межами реальності душа стає вільнішою
і відчувається інтелектуальне збудження
наприклад...

При повнім здоров'ї – пухнаста і біла
Жила - була Жаба тихенько несміла.
З готовністю бралась за будь-яке діло,
Щоб вибитись "в люди" і жити в столиці.

Від праці натхненної виросли крила,
Розквітла захланність, упевненість, сила.
Скумекала швидко, що декому мила,
І голос сміливо подала з криниці.

Посипались зверху гучні компліменти.
А ще – пропозиція в банк під проценти
Покласти свої капітали – клієнтам
Належаться бонуси – наміри ниці.

І тут пощастило новій бізнес-вумен:
Ростуть депозити, і множаться суми –
Шикарні авто і від Prada костюми,
Від щирої усмішки гнуться полиці.

Незлі дивіденди від нерезидентів,
За чорну готівку з офшорів – презенти.
Пора – в депутати, тоді – в президенти,
Щоби не отримати ляпас по пиці.

слова пусті - пусті слова,
бракує вчинків.
дерева - молоді дрова,
обігрівають нам будинки.

міняй стару пластинку
на нову, ді-ві-ді,
на новий рік ялинку
в саду зрубай пустім,

не залишай слідів.
майбутнє вже ось-ось...
буде колись - в біді
горілки нап'ємось.

бракує тут когось,
пусте - забудь,
пророцтво вже збулось,
їх завтра розіпнуть.

словам бракує сили -
даремно говорили.

2009-07-19

любов on-line
хіба ж таке можливо
кохати і не чути слів
коли в off-лайні ти чекаєш дива
й у чарці віскі сильних почуттів

любов on-line
мабуть, це все без змісту
любов on-line
безглуздий набір слів
любов on-line
загублена у місті
на сервері двійкових почуттів...

«ТАК–ТОБІ–Й–ТРЕБА…»

***

Лишень помріяти..,
і те, скажу я вам, – не гріх:

О! Принце мій …
Та Ви, я бачу, недоступний…

Однак,
Переступили поріг…
що більше схожий на моріг…
Й чого б ото..?
Підлагодить стосунки?
Ой, як сумно!

(…А за тим порогом
немає дороги, недоторку,
немає надії, і шльондра – краса –
в колі події, на перехресті за рогом,
ти – сам…)
…Лишень, послухаю твої слова,
що ти припасував їх міцно
до порогу, де життя як тюрма.
Навіть для якогось сороміцтва
нема як і загородиться
– місця нема…

(…приготуюся з ножем і вилкою,
сухарем і тарілкою…
Це ж нічого, що так?
Твоїми словами наїмся у смак,
Чи як?

…залетіла пташка у віконце
і летить межи очі,
закриваючи сонце,
а мені до пташки – і дотепер зась…
то… хоча б пір’ячка про запас…)

Ви ж бачили, принце,
туточки не столиця,
Не бруківка під ногами,
бракує програми:
ні облаштунків, ані долонь ляпотіння…
У долонях лиш купа насіння.
Для шамотіння.
І що ж..?

Мовчите ж бо!
Тоді вже – вертайтеся з Богом у столиці,
там і на Банковій є молодиці,
які норовлять
загнуздати принців,
до яких нам, як до пташки – зась…
А їм – хоч пір’ячка про запас.
На раз!

Розтанула надія на любов -
З підлоги витру сліду мокру пляму.
Твоя сорочка? У помийну яму.
Давай ключі. Спасибі, що пішов.

Летіти сам до себе за собою,
де неба зважено на дев`ять грамів,
русло війни всихає після бою,
бійниці – гнізда, та нелюдно в храмі.

А храм той розпускається габою,
він пахне дзвоном, золотиться в банях,
бо те, що на іконах – не з тобою,
воно в тобі, нажите та без рами.

Душа відкрита, наче похоронка,
слова до словника летять німіти
та словенят відгодувати звуком.

Де перепонам барабанним тонко,
межа проходить між мовчу та світом,
сонет, немов стріла в обіймах лука.

17 Липня 2009

Настирливі родичі
Відбитками звісток
Загадковими кубиками
З’являється не зрозуміла дівчина

Пророкує – рабство
Залежність
Трансформери будинки
Крізь трубочку каналізаційну

П’ють мене
Обізве себе спаситильницею
Кайдани тянуть до землі
Мочки вух

Хто посправжньому
Брудний чистий голий
Зануриться підборіддям
До своїх колін

Таке не снилось ще нікому
таке не варто забувати
солдати просяться додому
а їх примушують вмирати

Мені ще сниться поле бою
я ще дивлюсь в долоні смерті
і кров уранці із росою
і діти Зла страшенно вперті

Я ще живу. живуть герої.
я ще молюсь вночі мадонні
і ця війна не стане грою
хоча на небі забобонні

Приснився крик. такий далекий.
такий чужий, та зрозумілий
такий гіркий, як із аптеки
такий сумний і запізнілий

Скількох нема. війна убила.
у мене є лише надія
волочить янгол сиві крила
це був чийсь сон. чи хвора мрія?

Єдиний ангел, та і той без крил.
Єдина пісня, та і ту забрали
Лишився попіл, справжній, із могил
Немає снів. А ми їх так чекали

Вже дві весни не вірити в любов
Вже дві весни любити бо так треба
Вже дві весни прощати знов і знов
І бачить сни про землю і про небо

Убити рай, якщо він іще є
Убити страх, нікому не потрібний
Убити всіх, хто платить за своє,
Рахує щастя в золоті і сріблі

Якщо є бог, його придумав ти
якщо є рай, він тут, а не на небі
ми двоє крил єдиної мети
Адам і Єва, альфа і омега.

Рахую час. Від віку і до віку.
Малюю сни, щоб бачить їх тоді
Я знаю все. Життя – найкращі ліки
Рахую дощ кругами на воді.
Дивлюсь в вікно із чорним краєвидом
Тримаю страх долонями униз
Ще є думки. Їх хочеться убити.
Ще є слова, несказані колись.
Дивлюся вниз – і бачу тільки землю
Дивлюся вверх – а неба вже нема.
Солодкий смак отруйного коктейлю
І за вікном – не літо, а зима.
Я знов мовчу, коли говорить тиша.
Я на даху рахую вас усіх
Я як і всі піднятись хочу вище
Малюю світ і кидаю до ніг.
Малюю все. Та ще немає рамок.
Немає снів, немає заборон.
Я не люблю це слово «наостанок»
«Життя смертельне» - більше не закон.
Напевне хтось придумав світ з похмілля
Я так люблю й ненавиджу життя
Я божевільна божевільна божевільна
Зв'язку нема. Втрачаю покриття.

……У ... Карпатах невгасима спека…
…………...Христина Керита
……Хай не розбудить смутку телефон…
…………..Ліна Костенко

Ідуть рясні у Цюриху дощі.
Минає липень – відцвітають липи,
Щемливо-ніжним запахом облиті,
Такі ж, як рідні…
В Цюриху – дощі.
Але душа втікає до тепла –
гей на плаєчку хлопці зрана косять,
а ти вплітаєш квіти у волосся –
в холоднім Цюриху очікуєш тепла.
Відлунює мовчанням телефон,
Нестерпна спека спалює Карпати,
Живлющої вологи не діждати.
В химерний сон поринув телефон…
Йому байдуже – спека чи дощі,
Всевладдя неминучої погоди…
Егей, небого, хто ж тобі догодить?
В Карпатах – спека. В Цюриху – дощі.
..........................
Чого ж чекати? Марні всі слова.
Змінила картку – оминула долю.
Чи обманула. Серце приневолю –
мовчатиму. Бо марні всі слова…

Це вже не смішно. Вже і сліз нема,
Взяли у зашморг рідну Україну.
В агонії і вже не крадькома
Плюндрують і розтягують країну.

Хто скільки краде, хто кого вбива –
З екранів злом спотворені обличчя.
Чи з глузду ми не з’їхали, бува, –
П’ємо цей трунок, мовчимо за піччю.

Допоки в нашій хаті вороги
Нас будуть вчити, що нам їсти й пити,
І дуже хочуть (їм це до снаги)
Той тридцять третій ще раз повторити!

Ми не дамо вбивати нас уже,
Ми бачили багато сліз і горя,
До бою ми готові, кінь ірже.
Вставай, козаче, ворог нині поряд!

Ми не дамо зламати долі вісь,
Нехай серця згоряють за державу!
І станемо ми на майданах скрізь,
Щоб світ увесь побачив цю заграву!

Ще Київ спить, між пагорбів дрімає,
Обійми вже розкрилили мости.
А за рікою  далечінь без краю,
Величних храмів золоті хрести.

А я отут і гостя, і дитина,
Куточок кожен радо пізнаю.
Моя столице, серденько країни,
Прийми любов і відданість мою.

Стрічаю сонце на дніпровій кручі
(Коли нагода випаде така)...
Летять віки суворі, балакучі,
А в них праматір – сонячна ріка.

Чого ще треба для мого народу –
Земля, ліси, дніпрова хвиля б’є!
І вибороли скривджену свободу,
А жити з нею сили не стає.

Стою, дивлюсь... І струменить сльозина...
Нас всіх зріднив і всіх змінив майдан.
То що ж тепер, хай гине Україна?
Убили єдність і повзе нужда

Від виборів до виборів? Та знову
Наругу над народом як знести?
Взяли у зашморг нашу рідну мову,
Щоб після нас – лише хрести, хрести...

Дивлюсь навкруг, а вранішня столиця
Гуде, спішить, – її чекає труд.
Зайду до храму вічності вклониться
І помолитись за стражденний люд.

Задивився в твою безкінечність
У невірність твоєї душі,
Може вірність, а може ґречність
Слово тоне, тане в красі.

Милувався…Твоя манірність
Як безмірність космічних шляхів
Може спогади, може ніжність
Залишити напам’ять хотів.

Залишився. Голосом тихим
Я покликати вперше не міг,
Десь у горлі тиснула тиша
В пальцях танув лапатий сніг.

Це знову ми. Закохані в кумирів.
Шукаєм ніч і губимось у днях.
Свобода – все, чого ми так просили
Ми лиш її носили б на руках.
Асфальтом страх постелиться під ноги
І що нам ті, що ділять все на два?
А Бог давно оббив усі пороги
І дав надію – світло і слова.
Танцюють душі. Ангел посміхнеться.
Поговори із світом на папері.
Ми ті, хто знав, чим щастя відізветься
Для нас замало світла й акварелі..

Трави по груди – липень.
Сонце цілує в губи.
Зорі хтось тихо зсипав,
Наче в мішечок крупи.

Вітер блука босоніж
Стиглими чебрецями…
Сонце палке і сонне
Без абажура над нами.

Яблука літом ситі
Равликам – на поталу.
Літо, гаряче літо,
Завжди мені тебе мало!

Щойно тебе – крізь пори.
Щойно лише вдихнула…
Скоро, о як же скоро
Зміна твого караулу!

Навстіж і вікна, й двері,
Врозбрід по саду квіти.
Буде – твоїх матерій
Взимку на вірші - шити.
17.07.09.

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому - ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

Там, де упало сонце за горою
Ховаючи печаль в безмежжі трав,
Рясним дощем вкриваючись постою,
Згадавши смак солених його страв.

І там, далеко від очей сторонніх,
Жалі втопивши серця у туман,
Змахну вологі пасма я зі скроні,
Сп’янівши від нічних страхів й оман.

І там, де злива креслить кіл перетин,
Де темні води пестить хутро мли,
Ховатиму свій плач. А слів тенета
Розвіють тихі опівнічні сни.

17/07/2009

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Дорога під гору – в сонце.
Машини течуть по сріблу.
З усіх дивовижних корон ця –
Єдина, яку ти вибрав.

Вона – з половину неба,
Більша земного щастя,
Ніколи її на себе
Нікому вдягти не вдасться.

Які б не були автівки –
Сріблястими йдуть до срібла.
Диво якесь, ти тільки
Спробуй таку-от виплав!

Ти боляче очі мружиш
І тиснеш на газ щосили.
Ну ж бо, рідненька, ну ж бо, -
В нутро отого світила!

Під гору. Вершина. І – знову –
Бий тарілки і глеки:
Сонце висить медове
Високо і далеко.
16.07.09.

Цей світ розсиплеться, немов намисто.
Той другий – хрестиком, де ірій в зґарді
бряжчатиме монетами навмисно
на шиї неба та струною барда.

Безнотно, та нема де ноті сісти,
бо кожна з них, мов сонячна кокарда
на знятім капелюсі зорянистім,
де вибухають світлячки – німі петарди.

По душежителях, що зливу жали,
коли вона так рясно зародила,
бракує гарту – вивести сльозою

скупе та чоловіче, стріти в жала
переятріле – пришивати крила.
Летіти сам до себе за собою.

13 Липня 2009

Будяк нікого не колов,
Джмелі йому шукали пари.
Уся трава від нього пахла
За літнім втомленим селом.
Він вікував будячий вік
Не гонористо, не бундючно.
Та снились довго сни колючі
Перетривоженій траві
2000

До віконного скла від облудного дня,
Що у скронях пульсує нещадно.
Совість мчить у тунелі, в пітьмі, навмання.
Наче біль крізь роз'ятрені садна.

Перестукає час між колесами снів –
Синім димом розвіються тіні.
Лиш пронизливим звуком людських голосів
Зойкне скрипка в руках Паганіні.

На вигинах пружна, як тисовий лук,
Ти линеш із лісу до лагідних лук,
Пронизуєш простір, як тисовий спис…
Скажи мені, Тисо, про дерево тис,
Повідай про древо своє родове…
А тиса – немає А Тиса – пливе,
Із гір смерекових біжить собі вниз
В сади-виногради, забувши про тис..
Що ж, Тисо, так само тікав я од гір.
Та, може, зберігся десь тисовий бір?
І от із лісничим я схилом іду
По тисову славу, а скорше – біду.
Я тисову гілку в долоні затис.
Гадалось, могутнє це дерево – тис,
Що хмари хапає і родить дощі,
А тут розбрелися дерева-кущі?
Лісничий і каже:– Які там бори,
Де діяло право неправе: бери!
На стріли отруйні, на вічні хрести,
А тисові довго потрібно рости.
Не вимчати вгору за жвавим вслід,
Бо тисова доля – на тисячі літ,
Бо правда неплинна у тисові є:
Потоне у хвилях, але не згниє.
Лісничий і каже: – Чи варто рости
Так довго і трудно у стріли й хрести,
Невже ми і досі для того слабі,
Щоб пам’ять лишати живу по собі?
…невидимий вирок над тисом повис.
А мудрість росте ще повільніш, ніж тис,
Та зріє, відводить від тиса напасть –
Останньому древу померти не дасть…
Крізь тисову тишу нам Тиса текла,
Рука загребуща нам тишу сікла.
І ніби минулось. І Тиса тече.
А ворог нам тишу і далі січе.
І проситься тиша у серце моє,
І , зрубана, тоне, але не гниє,
Її піднімаю з глибокого дна –
бо тиша у мене і в Тиси одна.
Вже стукіт сокири не раз її гриз,
Вона ж підростала із деревом тис,
У неї вціляли вогненні громи, –
Та дихає тиша моїми грудьми.
Супутничок мирно над Тисою зблиск.
Далеко від Тиси заснув собі тис.
Далеко від тиса у небі стою,
Між зорі виводжу планету свою.
А зорі – як зорі: ні добрі, ні злі,
А в мене маленький заказник землі.
Проснеться він добрим чи скинеться злим?–
Те буде й зі мною, що станеться з ним.
Тремтить у багатті вечірньому хмиз.
І жодної гілки – із дерева тис!
1983
«Спитай себе»

.

Вже не страшно. Дерева живі і не падають.
Твої руки мовчать, але їм так пасують клавіші.
Досі пахне вчорашнім і трішечки менше – ладаном.
Я ледь п’яна від браку повітря і лишку прянощів
У крові…

Це така автентична потреба: шукати радощів.
Не тримай. Ця полеміка зайва. Мене вже кличуть.
Твої звуки мовчать. Їх могили між чорних клавішів.
У вервицю новин заплітаю твої обличчя.
Випадкові…

Зачиняються двері. Ключі і відмички губляться.
Це минуле чуже. Це майбутнє мені наврочене.
Ліхтарі не витримують. Падають. Ніч на вулицях.
Я лишаюся тут. Зі світанком чекати помочі.
Кораблики паперові…

Вопрос извечный будоражит душу:
«И что мне делать? Господи, прости!
Хочу иметь семью, детей и мужа,
Но не могу никак Его найти.
О Нём мечтаю каждый божий вечер,
В любовь нырнуть готова с головой,
Ах, если б Он узнал меня при встрече,
И не попал в объятия другой!
Я доброты и ласки – не забуду!
На мой вопрос, прошу Тебя, ответь:
Я каждый день теперь молиться буду,
Лишь посоветуй, что же мне одеть?
Какие туфли подойдут к наряду?
Ресницы, тени, тушь и макияж?
Какую лучше подобрать помаду?
Купить серёжки, или Ты подашь?
А вот прическу: может покороче,
Или покрасить в разные цвета?
Ты, удивлён? Я знаю, между прочим,
Что значит стиль, эффект и красота!
Ещё духи! И чуть не позабыла –
Лак для ногтей и нижнее бельё!..
Ну и, конечно, всё в едином стиле,
Неповторимом, истинно моём!»

Таким простым, но каверзным вопросом
Бог оглушён, испытывая шок:
Как ни крути тут задом или носом,
А промолчать – нельзя, – не хорошо!
И по-мужски хотел сознаться прямо:
«Мол, извини, я в моде не знаток!..»
Вмешалась Гордость – истинная дама,
Остановив признания поток.
И, позабыв всемирные проблемы,
Себя корил за эдакий просчёт –
Когда задумал Звёздную систему,
Не все нюансы, видимо, учёл:
Хотел создать жену, подругу – Еву,
Чтоб род людской плодить, преумножать,
А вот теперь взволнованная дева,
Своим вопросом режет без ножа.
Её задачи хуже горькой редьки –
Откуда Мне на них ответы знать?
Едва успею Я на них ответить –
На завтра будет спрашивать опять!
Характер цепкий – это видно сразу,
И не уступит в торге мелкий грош:
Отточен нюх и смотрит в оба глаза,
И просто так её не проведёшь.
Конечно Я – не «рыбка золотая»
И не привык желаний исполнять,
Но на вопрос, подумав, отвечаю –
Так помолчи же, слушая меня:

«Я создал всех, как водится, по паре
И если кто-то ищет, то найдёт.
Не сомневайся – есть на свете парень,
Твой абсолютно точный антипод.
А тем, кому мужчина только снится,
Кто не нашёл надёжного плеча,
Скажу, что Я велел добром делиться
И жить в любви и мире сообща.
А про одежду, обувь и помаду,
И сильный пол – открою вам секрет:
Они, как дети, не обёрткам рады,
А вкусу нежных, сладостных конфет.

Ищи мужчину – вот твоя задача –
И доверяя сердцу и уму,
В любви и страсти – обретёшь удачу,
А остальное, в общем – ни к чему!»
(4.07.08 - 10.07.09)г

Худий гаманець—
Пропорційно заповнений транспорт.
Сьогодні тобі пощастило—
Ти їдеш додому,
Змінивши пристойну роботу,
Кохану і паспорт—
Не там народився,
Не ту полюбив
І не тому

Служив,
І тому розведеш у кімнаті багаття—
Гори синім полум”ям
Пір”я від синього птаха.
Твої кредитори тебе берегтимуть—не стратять,
Твої кредитори апостоли мирного краху.

І в жодному випадку не озиватись до ехо,
Ходити по битому склу соціальних ілюзій,
Тобі зберігати у пам”яті ріст іпотеки,
Тобі витирати із пам”яті плями контузій.

А в школі учили—
Від перестановки доданків
Ніщо не змінити
Ні суми,
Ні аз
Буки
Веди
І, ніби останньою краплею болю над ранком,
До тебе повернеться спиною білий ведмедик.

Україно! Послухай, тобі
Своє серце я щиро дарую
І щодня наяву й уві сні
До мети непохитно прямую.

В чому ціль? І яка в неї суть?
Важко теє сказати напевно,
Поодинці до цілі ідуть,
Не втрачаючи сил надаремно.

Поряд – друзі, лиш ті, що життя
За ідею готові віддати,
Та поки що не маю знаття,
Де тих друзів знайти-відшукати.

Вірю я, що знайдуться вони:
Спільна справа нас всіх об’єднає,
А впізнаю я їх, лиш коли
Над Вкраїною гімн пролунає.

Друзів цих так багато навкруг,
Чує серце: вони зовсім поруч,
Та лише найвірніший мій друг
Прийти зможе у лихо на поміч.

Як дізнатися, хто з них є хто,
Кому щирість свою довіряти,
З ким іти по життю заодно,
Кому очі на світ відкривати?

Як я хочу любити життя,
Прокидатись з усмішкою зранку
І в бурхливім потоці буття
Віддавати усе без останку.

Віддавати усе лиш тобі,
Моя люба, кохана Вкраїно!
Забери всю мене! Лиш тоді
З чистим серцем у вічність полину.

Вірю я у твоє майбуття!
Вірю в те, що ти будеш велична!
Не пізнатимеш ти забуття!
В серці сонцем палатимеш вічно!

*
* *

Минають дні по різному у нас.
Не буду я за це корити долю.
Одне лиш знаю, що прийде той час,
Коли я знов зустрінуся з тобою.

І не тому, що хочеться весни,
І не тому, що хочеться розмаю,
І не тому, що ти прийшла у сни,
І не тому… Нічого вже не знаю.

Вікно відкрию у грозу, і свіжий вітер до оселі
ввірветься з краплями дощу, зірвавши звичний лад зі стелі.
І дощ співатиме мені своїх краплин одвічну пісню,
про те, що стане по грозі в повітрі значно більше кисню.
Ми підсвідомо у житті завжди чекаємо на зміни,
аби у пам’яті своїй нові розвісити картини.

із циклу "У всесвіті серця"

Коли даруєш жінці квіти -
Іскриться день тоді новий,
Тремтять як душі, спраглі віти,
Дощі приносить суховій -
Коли даруєш жінці квіти.

Коли даруєш жінці квіти -
Несеш букет найкращих слів,
Щоб місяць починав повніти,
Щоб хмарний вечір заяснів -
Коли даруєш жінці квіти.

Коли даруєш жінці квіти -
Немов прекрасне немовля -
Приходить сонце на орбіту
І вся світлішає земля -
Коли даруєш жінці квіти.

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

Звонки.

Прошли года, но вновь звонки,
Пленяя грустью и надеждой,
Напоминают прошлые года,
Молчанием, паденьем трубки.

Настолько грустно, ждать тебя,
Не зная, кто бросает трубку,
Видь только двое, знаю номер,
Звоня из прошлого, в сейчас.

И не даёт себе признанья,
О том, что любит сквозь года.
Не знаю, кто? – дарит надежду,
И грусть сердце разбивая.

И счастлив, снова жду звонка,
При этом проклинаю тишину,
И звук паденья трубки,
Как звук, разбитого бокала.

Николай Блоха 15.07.09 г. 23:50

Не нагадуйте про осінь, навіть пошепки,
Бо готує ще улітку , хитра, кошики.
Напакує їх грушками з меду, сливами,
А тоді прийде із хмарами сльотливими.
Зі світанками холодними, вологими.
Кине літа сльози-золото під ноги вам.

***
Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі -
Безладне й даремне змагання зі сном.

(тріолет)

Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові

Немає, ні, жінок прекрасних
Нема в реальному житті,
До болю в серці стало ясно -
Є тільки мрії золоті.
Ярослав Чорногуз, "Прозріння"

Ну, нащО було блимать очима
І ногами крутить вензеля?!
А тепер такий видний мушшина
Пропаде, як без плуга земля.

Шо ж ти, підла рибалко-красуне,
На живця ловиш хряків живих?!
Я тобі пригадаю це всує,
Бо і я в тім хліву, серед них.

А іще прокляну ту хвилину,
Коли личко побачив твоє
І до тебе душею полинув,
Думав: ось воно, щастя-то, є!

Я тебе підібрав біля Лувра,
Ось і маю для серця бальзам:
Волоока розбещена курва
І самотній, як пень, куртизан.

„Я помру уночі серед літа”.
Павло Вольвач.

А я помру в останню заметіль
Лелечих крил над тілом породіллі.
Шугатиме у скло волога сіль.
Земля в пологах запітніє сіллю.
Обуряться кватирки у осель.
Останній безум. Далі буде тихо.
Заплаче немовля, заграє Лель,
Чи зарида...
Не чутиму,не лихо.

Мне нужен твой голос для ясности и для… Трезвости.
Для долгих гудков в телефонных истлевших будках.
Чтобы завтра пропасть, если выйдет, то лучше без вести.
И вернуться. Не скоро. И только лишь на минутку.

Мне нужен твой взгляд. Чтоб театр не был историей.
Чтобы игры не были напрасными. Я же женщина!
Вместо радости – дым. Вместо кофе вода с цикорием.
Этот дом – пустота. Этот мир расцветает трещиной.

Мне нужны твои руки. Упасть и остаться прежнею.
И заснуть и не думать, что сон это лишь мечта.
Или может предтечи. Бесшумно ломаются стержни и
Люди больше не дышат и падают, как листва.

Копати ближньому й собі могилу,
очей не зводити від цівки поруч.
А може патоку захопить шило.
Дай, Боже, падати до тебе вгору.

Аби земля прикрила тілом тіло,
щоби не соромно та дружним хором...
Хай дим від пороху, немов з кадила,
по вінцях гільзи тишу стисло споре

і вийме серцевину смерті хутко.
Мить принесе її, бо не спіткнеться.
Як чуба вітру вискубає свистом

то небо зодягне у чорну хустку
розкриє груди та війде до серця.
Цей світ розсиплеться, немов намисто.

10 Липня 2009

 
*

як знайдено невагомий зміст
фіалки & прани
легкі божі птахи летять з міст
про
    ком
        пос
            тованих


*


літо на золотистій шпильці
біжить мостом душі
світло зблискує через пальці
та родзинка в дощі


*


йди спитай свого Зороастра
гриби або риби
збери в десяти пляшках
астрал
на
   власні
            Маль-
                    діви


*


ґранд прейскурант у майбутні дні
степ, кралі,
коралі
вибагливі страви холодні
&
стиглі
роялі



*




 

Ранком прозорим з відблиском сірим
Рухом легким відчиняю вікно.
Знову за обрій думки полетіли,
Кава холоне досить давно.

Знову дивуюсь: навіщо сваритись
З рухом годинника тому невдасі.
Вітер розбудить гаряче повітря,
З чашкою кави зникаю у часі.

Протяг-бешкетник грається тюлем,
Осад від кави лишився на дні.
Втомлений день випаде мулом,
Спогад солодкий залишить мені.

Я розчесала
Волосся хмарині
Червоним гребінцем.
А там, де сивина сходу,
Лишила килим
Устлів рясних.
На сльози неба відповіла
Посмішкою веселки
Бабиного літа.
Я Осінь... Я Пані...
Крадійка Літа...
Не судіть мене
По теплих ненароджених днях...

Постає загублена надія,
У безтямі обіймає світ.
Я для вас – одвічная повія,
Я для вас – забутий заповіт.
Розгубились сотні і мільйони,
Що надію втратили світи,
Залишились жити без законів,
Без потреби важко далі йти.
Свіжий вітер принесе надію
І вагань моїх терпке вино.
Я для вас зерно добра посію,
Та не вірю, що зійде воно.
Зелен смуток – попіл у пустелі,
Колосок єдиний на стерні.
Зелен смуток – час ще перемеле,
Все одно співатиму пісні.
Я залишу зелен смуток іншим,
Загублю його посеред хмар,
Що несуть безмежність серед тиші,
Метушню примар.

Скронями тихо риплять
Дерева у вальсі осіннім,
Іноді листям шумлять
Стежини багряно-красиві.

Небом останні пташки
У вирій летять і співають.
Прощання із літом тяжкі –
Серця їх зовсім не бажають.

Я танцюватиму вальс
В осінньому лісі востаннє.
Я зупинила би час
На згадку про танець бажання.