Весь світ замкнувся п’яним ліхтарем.
Мов волоцюга безпритульний наодинці
Горлянку давить власним тягарем,
І захлинається вином із полуниці.
Його обвітрені, пошерклі губи,
Що проспівали дні і ночі напроліт
Пісні прадавньої п’янкої згуби,
Тепер німіють святістю молитв.
Мовчить і плаче сам з собою,
І молиться за тих, хто вже пішов.
Невідболілою ще сивиною
Шукає те, що загубивши не знайшов.

Ти чекаєш "монологу Шарлотти Гейз"?
Я не хочу вже нічого: 2 late 2 chase.
Наодинці знов зриваюсь: тебе нема…
Чи радію, чи вмираю – завжди сама…

Все нормально, не звикати… Нехай собі...
Я ж не можу вимагати, щоби прибіг,
І коли зриває з місця емоцій раш, -
Обійняв, сказав, не бійся, світ буде наш!

Я ж пишу… Чого ще? Болю?! Сказати вслух,
Що: ні з ким, або з тобою… Треную дух…
І коли пора прощатись, коли не встиг, -
Повторюсь: (а що втрачати?!) лишу листи.

Шпигун ні-я-кий!
В обличчя правда,
така, - не треба.
Такій – не рада…
Ну-ну, ти ж знала…
Не плач!.. Не плачеш?
А хто побачив?!
Ніхто не бачив!
У жменю серце:
не треба болю…
Ну, не з тобою…
Хай, не з тобою…
А ти вже встигла…
Мовчи, я знаю…
Ковтни, як зможеш,
своє: «-Кохаю!!!»

***
Гній смакують хробаки,
а козли - капустку.
Грижу маю за роки,
у кишені - пустку.

***
Баба з воза - хлоп в корчму
заливати щастя.
Розібрались - що кому -
капці білі й ласти.

***
"Первий" врізали канал -
дихать стало краще,
дайте людям доконать
рускогаварящим.

***
Наша Рада - рагулі
чубляться до сказу.
На селі, як на селі -
пощо півню разум.

***
Мій сусіда - на коні,
по трубі - в Європу.
Зуби виставив мені,
а китайцям жопу.

***
Сидимо, як ті дурні
до ТеБе прикуті -
ось Ведмедик зкабанів -
де корона, Путя?

***
Я русин і ти русин -
українці ми є.
Вовк - не піп - той курви син,
за Москвою виє?

***
Щоби вибрати свиней -
доста мали шизу.
І тепер у нас - окей,
міжнародна криза.

***
Голова - не молоток,
коли стукне - коле.
А думок біжить патьок
персами додолу.

***
Місько - в горах лісоруб,
для Марисі - бобрик.
Най гризеться бабозгуб,
тіко - валить добре.

6 Листопада 2008

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Гравітаційний фронт крає вага стерна: позапланетний зонд з простору випірна і прокладає курс у позаземний час. Позасерцевий пульс втискує в дійсність нас лезами рис лиця, жилами на руці – лиш мерехтять сонця й вкручують місяці шестернями орбіт в темінь тривожний блиск. Точаться зорі вслід крізь порожнечі тиск іскрами кораблів з ватри вогненних мрій. Вже поза променів, згуслих в молекул рій. Ще поза слів нових, винайдених вночі, зопалу мовлених, кинутих вдалечінь поза пошерхлих губ, формул, віршів, команд. Одноразовий шлюб з небом бере гарант, втиснутих у скафандр, одноразовий дій. Скручений, мов меандр. Одноразово злий. Та в шкаралущу сну зонд-зоряниця б‘є і, розірвавши млу, сплеском меандр стає та й оцифровує геометричний пил в те, що незмінним є – в алгебру наших крил.

Ну, іще проживеш у найкращому разі
лишній день. І помреш у найкращому разі
мудрецем. Краще пий - бо смоли на тім світі
з казана відсьорбнеш. У найкращому разі.

Сонця промінчик
ухопить не вдається.
Грається котик.

Теплих рук торкання,
Дарувала мить.
Запалив кохання,
Що в душі горить.

У полон любові
Наше почуття
Завело с тобою
На усе життя.

В очі зазираю
Я твої ясні.
Наче водограї,
Голубі вони.

Щастя дало крила
І лети до мрій.
Нескінчена сила
Почуттів - зігрій!

Не зустріти, лихо,
На шляху повік,
Буде серцю втіха,
Буду чути сміх.

Соловей співати
Буде у гаю.
Твою долю взяти
Хочу, як свою.

Как много неизвестно человеку.
И беден наш словарный лексикон.
Создания жестокого мы века.
Полжизни отнимает только сон.

И многого мы так и не узнаем.
И чувства мы прочувствуем не все.
Природы красоту мы злом венчаем.
На временном пристанище – Земле

Підлога, стіл, відкриті двері,
Червоний захід, літо, сум,
Душа розлита на папері,
Слова описують красу...

Дерева, хмари та рослини,
Вечірнє небо, схід зірок -
Чарує око ця картина,
Природи світлий лоскуток!

Повітря тепле. Я працюю.
Хоча душа летить у вись
І вечір трішечки сумує,
Та спокій все ж панує скрізь...

Проміння сонячне, останнє
Проб'ється ясне у вікно
І в небі темному розтане,
Як вип'є ніч зорі вино.

Немов на лід, стаю без ковзанів
І все пливе в очах, біжить в нікуди.
Землі шалений оберт зупинив
Міняймо полюси, чи так се буде?

Ми прагнемо на краще бачить змін,
Можливо, все не пізно знов почати…
Тоді, давай бери в Ікара крил,
Бо нашими летіти вже не варто…

Бери собі нових, з десяток, мрій,
Бо знаю, що частина розіб’ється.
Кажу тобі, не бійся - віск цілий!..
Адже кохання гріє стінки серця.

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

– Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі,
де місто і люди заснули...отак серед полудня …
– Кому подаруєш?
(полуда на серці – не холодно,
та порожньо надто…і вулиці мертвого city –
як сіті рибальські… кого упіймаєш плотвичкою?)

…. Маленька рибчина, приваблена зимною річкою,
засохла тараня, набридла смішна полюбовниця…
(блакитна троянда не пахне, не гріє, не колеться,
не справжня – торкнися – відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
…
– Кохана…ця річка стікає до теплого раю…
Не бійся…ці води освячені, хвилі освічені…
А просто прийняти – найкраще на світі освідчення.
А просто довіритись – хай не буває! – та вірити –
Любити – і байдуже: рибою, птахом, чи звіром ти
Сьогодні чи завтра – бо вічність у спадок дарована…
....................................
…блакитна троянда…
любове моя зафарбована…
………………………………
- Таких не буває!
- Буває…
- Не бійся…
іди…
………
І тонни води під ногами.
І білі сліди…

Осінь, вітерець холодний віє,
У просторі чути журавлиний клич.
Небо з кожним днем сіріє,
І летять осінні дні, мов мить.

Вже проїде скоро над полями
Снігова та вітряна зима,
Забіліють верби над ставками
І помчить із гірки дітвора.

Мишка з нірки вигляда-
Чи не видно де кота.
Може він сховався нишком
І чекає десь на мишку?
Добре б кіт десь задрімав,
Бо у мишки повно справ:
Треба глянути в коморі,
У теплиці і в стодолі
Що нового появилось,
Щоб і мишці пригодилось.
Бо зима не за горами
З холодами і снігами.
Треба усього придбати,
Щоб потім не бідувати.
Кіт ж старати не дає-
Лиш мороки завдає.
-Ну чому й він не працює,
Мишеня собі мудрує.

Осінь ніч упіймала як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко,
І від ночі рятуюся сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду,
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди,
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіючись з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя.

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

Ми гуляєм удвох і збираєм кленові листки,
Наполегливо роблячи вигляд, що це важливо.
І усе так тендітно, і кожен наш крок місткий.
Усміхається осінь: вона, як і ми, щаслива.

Ми цілуємось поглядом, бавлячись в піжмурки слів.
Нас захоплює кожна деталь цього часу і місця.
Несподіваний рух. Випадкова близькість голів,
Від якої чомусь червоніють щоки і листя.

Хочу вийти під дощ й малювати себе акварелями,
Акуратно тримаючи пензля рукою лівою.
Хочу стать солов’єм і зайтись божевільними трелями
Або сісти в літак й полетіти собі в Болівію,

Подружитися з ковдрою й злитися з нею спинами,
Запастися поп-корном й дивитись дебільний екшн,
Або стать перед люстром й вивчати його годинами,
Або просто поспати. Від цього робиться легше.

Хто живе у нашій хаті?
Мама, тато, сестра , братик,
Я, малесенька дитина,
Ще дідусь й бабуся мила.
Є ще песик й кошеня,
А у нірці мишеня.

Молода поетка якось Майстрові говорить:
”Над усе у цьому світі люблю Ваші твори!”
Майстер дружньо посміхнувся молодій поетці
Й запросив її на курси поетичних лекцій.

Молодесенька поетка , родом з Василькова,
Дуже любить лекції про художнє слово,
Про високі почуття, про ямби й хореї,
Ну а Майстер всим цим любить ділитися з нею.

Майстер їй казав, що бачив живого Тичину,
Що поети дуже часто мруть за Україну,
Що вірші – це вам не проза, тут муза потрібна,
І що молода поетка на неї подібна.

Натякав, що навіть може , як вона захоче
ЗробИть з неї знаменитість всього за дві ночі.
Молода поетка була нібито й не проти,
Й, зашарівшись, поправляла зібгані колготи.

Ой, ходила до Майстра молода поетка,
Та чогось така жорстка в Майстра табуретка.
Пересядь, -говорить Майстер, - на цю отаманку…
Пересіла. Дійсно, м”якше. Лишилась до ранку.

Вранці лекції скінчились. Надворі світало.
Майстер спав, закутавшись в старе одіяло.
А молода поетка стала більш досвідчена,
От яка талановита з Василькова дівчина!

Квіточко гарнеька,
Я- дівчинка маленька.
Мої оченятка,
Як у ластів"ятка.
Рученьки у мене ,
Мов пелюстки в тебе.
Сміх мій, як дзвіночок,
Й срібний голосочок
Мій лунає всюди.
Квітонько миленька-
Люблять мене люди!

У куточку павучок заховався-
Лесь побачив його і...злякався.
В оченятах сльозинки заграли,
Ніжки швидко до мами тікали.
- Міцно-міцно я до мами притулюся
І тебе павуче більше не боюся.
Бо ти зовсім не страшний, а маленький.
В тебе плащик з павутинки гарненький,
Й чудернацькі є плямки на носі,
Але чом в тебе ніженьки босі?
- Бо я ними плету павутинку-
На сорчку й на плащик тканинку.
Вишиваю узори , гаптую.
Хочеш, щось і для тебе змайструю?

А далі все було книжково і шаблонно:
щоночі втечі у Мілан, Париж і Лондон,
на чорні ріки, діамантові копальні,
нові світи у межах однієї спальні,
де простирадлом розсипалися троянди,
де на шпалерах оживали дикі Анди,
де виринала з-під подушок анаконда,
і я була новою дівчиною Бонда,
уміло цілилась - і падала в обійми,
і на марничку перетворювався біль мій,
на серпантини кольорові паперові,
чиї краї, бувало, ранили до крові,
летів до стелі голос - білим птахом ніби,
і яскравішали над головами німби...
але розстрілювали рай оцей пречистий
ранкові промені,
безжальні,
як фашисти.

Їжачно-їжачок,
В тебе є сто голочок.
Всі колючі і тверді,
Але зовсім не страшні.
Їжачино-їжачок,
Заховай сто голочок.
Я їх зовсім не боюсь,
І з тобою подружусь.
Дам тобі я молочко
І солодке яблучко.
Ще й медка тобі наллю ,
Бо я теж його люблю.

Моя душа, як квітка хризантеми,
Як мертвий спалах срібної зорі.
І клясти долю більше вже не треба,
Ти вірності не обіцяв мені.
І кожен день я згадую минуле,
Ти був єдиний в мене у душі.
Та час пройшов, і ми усе забули.
Залишилися згадкою вірші...
У світі мрій я більше не літаю,
Робити зараз вибір не мені.
І я тепер чомусь уже не знаю:
Чи будеш ти зі мною, а чи ні.

Дорогою від вірності до зради
Так легко йти закривши сліпо очі.
Повз всі чужі дороги й барикади
Без мене йди тепер, якщо захочеш.
Іди без мене в новий світ емоцій,
Іди один у простір самоти.
Я знищу знаки на твоєму боці,
Зітру усі незаймані сліди.
Щоб ти пропав у нетрях перелюбу,
Розірве вітер стомлені серця.
Клянусь душею-більше так не буде!
Я буду йти до помсти до кінця!!!

Мряка, мжичка, дощ, сльота,
Знову дощ і мряка,
Пройшла осінь золота,
А прийшла ніяка.

Хоч круть-верть, хоч вовком вий,-
Вже тепла не буде,
Листопад мине старий
І настане грудень.

Позамерзнуть болота,
Висохне багнюка,
Й подарує свій кришталь
Нам зима-падлюка.

Сука...

в тумані що зранку
робить тунелі
людей приймає
з вогкої панелі

я їду на пари
в ранковій маршрутці
і сни недобиті
ми ділим на всіх

я їду на пари
в ранковій маршрутці
поруч дві жінки
вони з бодуна

і участь у тексті
їх надто проста
я їду на пари
вони ж з бодуна

купа народу
маршрутка мала
ми їдем до сонця
вони з бодуна

вони з бодуна
вони з бодуна

я ж їду на пари
в ранковій маршрутці
"ми їдем на пиво"
бурмочуть жіночки

Зорі - зорями, місяць - місяцем,
Вистачає наразі всім,
Всеодно, колись перебіситься
Найлютіша із наших зим.
Небо - небом, і сонце - сонечком,
Свій окраєць кожен – тримай:
Поглинайте, купайтесь, ондечки-
Ні кінця, ні краю нема!
Дні за днями, літа за веснами,
Хто у схиму, а хто в бомонд,
Видноколо комусь окреслене,
а комусь – тісний горизонт.
Хтось - горілкою, хтось- текілою
В світі бавиться у свята́,
І колись літами похилими
Стануть юні наші літа.
Люди обрані, й люди парії,
terra - їх богоданний край,
В межах космосу- лиш тераріум,
terra - пекло і terra – рай.

Немає слів, залишилися сльози -
Метаморфози літніх автострад.
Моя залежність виросла у грози,
Які ніколи не впадуть в твій сад.

Мені нема кому сказати вічне,
Зі мною важко грати у життя.
Все, на моїй дорозі стрічне,
Я продала за перше почуття.

Тепер бери усе – мені не шкода.
В порожніх залах сховані сліди.
Немає слів, я виплакала сльози.
49 ночей до зими.

Тим, хто не пізнав щастя
кохання через прикрощі долі,
присвячується.

Вже тихо ніч спустилась на поля
І ясні зорі в небі запалали,
Туманами вкривалася земля,
Між верб на річці хвилі задрімали.
Ще в дзеркало сріблястої води
Вдивлявся місяць з неба гонорово,
А в білім цвіті танули сади,
Зникаючи в тумані поступово.
В ту тиху ніч в сорочках аж до п’ят
Виходили русалоньки гуляти,
Нитками щоб розжитися в дівчат,
Чи з мавками лісними танцювати,
Чи нишком перестріти юнака,
Аби його в саду залоскотати,
Чи взяти біля хати рушника,
Щоб потім квіти в річці вишивати.
Немов туман русалки пропливли
І зникли в полі, де квітує жито,
Вся в білому лишилась на землі
Русалонька зажурена сидіти.
Сумує біля річки, сльози ллє
І діаманти сліз спадають тихо,
Говорить все, сердешна, про своє
Ще про земне, гірке, недавнє лихо.
– Як я тебе кохала, милий мій,
Чекала – як погожої години,
Поїхав ти від мене в край чужий
Шукати щастя з рідної країни.
В далекій Празі гроші заробляв,
Весілля наше осінь готувала,
Приїхати у серпні обіцяв,
Як я на тебе, милий мій, чекала...
Та доля мрій не слухала моїх,
І наше щастя нелюди забрали,
Коштовностей лишили золотих,
Мене побили, потім згвалтували.
Між нами прірва чорна пролягла
І сонце мрій для нас вже не засяє,
Я, милий мій, себе не зберегла,
Як далі жити – серденько не знає.
Мов п’яна, йшла не знаючи куди,
До річки вийшла й думати не стала...
І річка від образи та біди
Мене у хвилях, милий мій, сховала.
Пробач мене, за все, за все пробач
І не шукай тих нелюдів, коханий,
За мною не сумуй ти та не плач,
Не йди, як я, на берег цей піщаний.
Знов тихо сльози впали на пісок
І верби нижче голови схилили,
Тремтів русалоньки сумної голосок,
Між верб у річці хвилі гомоніли.
Піднявся вітер, грізно вдарив грім,
І блискавка все небо розколола...
А нелюди зустрілись якось їм, –
Русалонькам зустрілись серед поля.


P.S. На жаль, ця сумна історія не вигадана мною. В середині жовтня випадково я почув її з екрана телевізора. Юнак служив у армії, а дівчина його чекала. За два місяці до демобілізації сталося це лихо, він не отримав більше жодного листа, а її останнього передсмертного листа він прочитав уже вдома. Спочатку він хотів покінчити з життям, та друзі не залишали його ні на хвилину. Через деякий час він став месником, захищав скривджених на вулицях великого міста... П’ятнадцять років він провів у в’язниці. Подальша доля його невідома.

Про життя русалок дізнався з книжки «Українська міфологія».

к какому рождеству звезде штыку
что толку говорить когда не помню
слова тесны друг другу в их стыку
полынный вкус которым ты наполнен
там красный флаг шиповника и май
их только шесть а все же нет возврата
возможно невозможное с ума
сойди в последнюю их зелень завтра

сойди куда ты хочешь и ступай
спеши пока стрела куда к закату
там журавли летят чего тепла
им все равно что надпись видишь занято
и что тебе итак твоих атаки
ты сам себе рак овен и венок
и хочется чтоб уцелели завтра
мы на рассвете а сегодня все равно

ну будто все равно что ты на грани
и патмоса и прочих островов
ну что тебе блазнится там граали*
ну корабли ахейские ну волны что еще


* - грабли, в современном понимании

у зморшках
твоїх долонь
скиглила зірка
із засмаглими віями

зірвав зі стелі
не спитавши дозволу
в чумаків
а вона
забула вдома
макіяж і валізу
із блискітками

тепер ходить
невмитою
щоб із твоїх рук
ще й до чортів
не впасти

Р.М.Рільке

Господи, пора. Втішались літом бо доволі.
На сонця циферблат дай впасти тіні,
вітрам нині гуляти в полі.

Плоду останньому ти повним звели стати.
Із півдня пару днів йому ще дай,
наллється соком він нехай,
вину ж міцному солод увібрати.

Без дому хто, той більше не змурує.
Один хто, в довгу самоту порине.
Його безсоння і писання не покине.
Алеями довкола помандрує
у тривозі, коли вже осінь листя скине.

Який Святий?!
Який там Бог?!
І крав, і брав «все до копійки».*
Набрався вже, «як сучка блох»,*
як годував банкірів пики.
Не будуть згадувати нас.
Та і нема за що згадати.
Хіба що: «крали про запас –
і Президент, і депутати».
В країні криза. Чорні дні,
і чорна вже країни риса…
Проти народу на війні
і Президент на ймення Криза.

* Цитуються вислови з промови «лідера» під оксамитовими прапорами в телепрограмі «Свобода на Інтері», 2008-10-31

2008-11-01, зошит «Історії політичної істерії»

* * *
Хоч я великим став, а дні в тісноті трачу.
Зросла ціна моя, а покупців не бачу.



* * *
Коли забагатієш, то простягни до друзів
Із щедрими дарами, із частуванням руки.
А спобіжить нещастя, не виявляй нікому,
Нехай безмовно жовкне твоє лице від муки.



* * *
Найвищої мети я прагну і жадаю,
Ніколи вниз мій дух не спуститься й на мить:
Або дістануся жаданої верхівлі,
Або хай смерть мене на цім шляху приспить.



* * *
Не метушись, бо всюди живе твоя душа,
Вперед, до благ найвищих — таке у неї гасло.

Душа — скляна судина, наука — світло в ній,
А нашу людську мудрість вважатимем за масло.

Воістину, живеш ти на грані небуття
Лише хвилину, поки те світло не погасло.



* * *
Що за людці! Так заздрять на мій хист,
Що заочі кленуть мене повсюди.

Знання, освіта, розум мій — для них
Лиш зачіпка для лайки та огуди.

Як дикий цап рогами скелю б'є,
Так і мені ці докучають люди.

Та юнака, що став на певний шлях,
Не устрашать пусті їх пересуди.



* * *
Вони прощення просять моїм гріхам, бо в серці
Таять передо мною і острах, і докір.

Як од страшного звіра, копають ями, хрипко,
Як пси, на мене брешуть, бо я ж і є той звір.

Коли встають уранці, на мене зирять косо,
Що я всю ніч працюю, томлю і думку, й зір.

Якби вони по правді, без заздрості судили,
То, певно б, не зганьбили мій труд, мій добротвір.

____________________________
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *
Моє відступництво не просте, не звичайне:
Твердіш я вірую, ніж дервіші й прочани.
Один такий живу — і звуть мене кафіром!
Це значить: вивелись у світі мусульмани.



* * *
О, як довідатись, для чого в світ оцей
Прийшов тулятись я, непроханий зайдей?
Коли для радощів, я жив би й не журився,
А ні — заплакав би я сотнями очей.



* * *
У цій пустелі серце немало мандрувало.
Заглянуло в найглибше — й нічого не узнало.
Не довелось пилинці на іскру обернутись,
Дарма що в серці в мене сто тисяч сонць палало.



* * *
Я від земного глибу до зоряних Чепіг
Усі вузли розплутав, всі відстані пробіг,
Через пастки злохитрі зумів я перескочить,
I тільки тайни смерті я розгадать не зміг.



* * *
Три дурні зійдуться і знай собі плетуть,
Що тільки їм одним відкрита світу суть.
Щоб ті осли тебе кафіром не назвали,
Із ними в бесіді ослоподібним будь!



* * *
Вино п'яницям ворог, тверезим побратим.
Вино чудовні ліки, як не впиватись ним,
Гірке, як слово батька, зате ж таке корисне,
Дозволене розумним, заказане дурним.



* * *
Коли постарівся, не грай по-молодому,
В невірство не вдягай свою старечу втому.
Що в темряві творив, тепер забудь, бо все те
Не до лиця тобі при світлі дня ясному.



* * *
Добірні слова із Корану у кожній господі читають.
Та, правду сказати, і їх не при кожній нагоді читають.
А речення те, що на вінцях у кожного келиха бачим,—
Його повсякденно й повсюдно, не кажучи годі, читають.



* * *
Мій друг, що з ворогом укупі пив і їв,
Повік не діждеться від мене добрих слів.
До біса цукор той, що був біля отрути!
Геть від метелика, що на змії сидів!



* * *
Де б не спалахував пожарами твій гнів,
Наш день кривавими сльозами червонів.
Якби ті повені до брам твоїх сягнули,
Без ліку б винесли захованих скарбів.



* * *
Найкраще так ступить на край могили,
Щоб жалощі тебе не обступили.
Усе, що можеш, виконай сьогодні,
Бо що ти вдієш, як не стане сили?



* * *
Дай кучерям своїм хоч трохи побуяти —
I подешевшають на ринку аромати;
А як відкинеш геть — ми найглупішу північ
Від сонячного дня не зможем розпізнати.



* * *
Спитав: чом сліз у мене не сохне течія?
Вона: тому, що завжди сміюсь, мов квітка, я!
Спитав: чому без тебе я так страждаю-плачу?
Вона: бо сам ти — тіло, а я — душа твоя!



* * *
Хто б не питав, не відкривайсь нікому
Будь обережний, сховане таї.
Як тайну збережеш, ти пан над нею,
А тільки виявиш, ти раб її.



* * *
Від трьох принад твоїх — потрібні в природі чудеса:
Від уст — вино, від щік — троянди, від усміху — краса.
Від трьох прикмет моїх три лиха тривають з року в рік:
Від серця — біль, від дум — химери, а від очей — роса.



* * *
Ах, кучері в тебе подібні до змій!
Та чом же вони аж на спині твоїй?
Побачили лал твій з смарагдом у дружбі —
Звилися й за плечі майнули як стій!



* * *
О нічко, не будь же така гомінка, як учора!
Не викрий таємних думок юнака, як учора!
Ти знаєш, як довго тягнулася ніч учорашня?
Ей, нічко побачення, стань не така, як учора!



* * *
Отак кохатися в думках — як досі не здурів я!
Нікому стільки не судилося терпіти, як терпів я!
Немало напастей зазнати недавно довелося!
Терпіння — от мій захист певний від злоби й лихослів'я!



1.Перекладач: Василь Мисик
1.Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Життя ще не зачинено на засув

Є вихід із тюрми тісного часу

Немов мисливець буду навзаводи

Блукати полем в пошуках свободи

У нашої казки раптовий зачин.
(Свічки поблимують не-
терпляче.)

Заходить місяць в оправи вікон.
(Сьогодні я з ним порівняюсь віком.)

Та казка краща, яка недовга.
(Час за дверима настирно човга.)

Слова набувають тут зайвих значень.
(У нашої казки раптовий зачин.)

Ех, хохли неотесані,
Не обличчя, а твар*.
Ви не вперше принесені
на всесвітній вівтар.
А я дякую Богові,
що не впав за червінець,
що у сонмищі вбогому
не хохол, а вкраїнець.
................
* твар – діал., застар. – (нейтр.)обличчя, може бути у просторіччі – пика.

Мы с тобою, как жёлтые листья летим,
С тёплым ветром попутным - куда захотим,
Широко открывая завесы ресниц,
Чтобы не "проморгать" этот мир... без границ.

Мы с тобою над городом сонным ночным,
В тёмном небе, как белые тучи парим,
А на серой земле кто-то падает ниц,
Забывая, что есть этот мир... без границ.


Мы с тобою забытые песни поём...
Рука - об-руку,рядом и вместе, вдвоём,
Чтоб не видеть угрюмых, задумчивых лиц,
Чтоб ловить "журавлей" и "синиц"... без границ.

Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Рисует всё, что нужно нам,
в небесах, хоть он и не Бог...
Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Он - вовсе не заложник...
Он - просто одинок...

Згадай дивний шурхіт соснової гущі,
розчахнутий яр, як роззявлена паща...
Сюди позбігались загублені душі.
Твоя серед них - найстаріша пропаща.
Твоя сивина, і страхи, і тремтіння
зрослися з туманом, як серце із болем,
і ти відчуваєш, що щось між камінням
цілком мовчазне і сповна задоволене...

Чуєш? Згадай! Ці могили на лоні
природи, що начебто була сакральна;
водоймища втоми п'янкі і солоні
зціляють на мить твій параліч (осанна?)
І ти, гнилизну прикриваючи плоттю,
від миті до миті, від миті до миті,
до старости, смерти виламуєш ноту, -
не можеш дійти і не здатна відмитись...

Полинь... трохи крови...
плоди мандрагори...
полум'я гасне...
колоти поліна...
Доварюєш зілля,
довалюєш гору,
звиваєшся лісом,
збиваєш коліна...
Усе. Видихай.
Тільки не озирайся.
Вдивилась,
вдавилась,
здимилось,
немає.
Поглянь - білий голуб.
Торкнися - це ряса.
Бери і вдягайся, рушаєм.
Світає.

Лишивши відбитки прибою у мушлях,
Відступає до обрію море.
Солоною сіттю обплутує душу
Вітер, смаглявий, мов горець.

Блакиттю заманюють темні глибини,
Де краб’ячі клешні, отрута медуз.
Стою по коліно. Зі страхом дитинним
Пірнаю. Пливу. Не боюсь і боюсь.

Все мирно. Все штильно. Корвети корсарські
У мулі. Зжер лодії "грецький вогонь".
А я за вітрило віддав би півцарства,
Хоч царство моє – не від світу сього.

Вишнева пітьма почуття миротворить.
Вітер змотує сіть. Тонкоструниться чайка.
Призахідне Сонце хлюпочеться в морі
Засмаглим голеньким дівчатком.

23.10.08. (ЦДАВО)

Марно плекаючи острах надійний,
Змиється відчай із губ порцеляни,
Скріпить стрічками не сховані рани,
Зникне, розплавиться в простір безмірний.

Здалека, з ночі прилине мажорність,
В танець закрутить, розкаже про щастя.
Музика тиха уловить у снасті
Ще не забуту слізьми безтурботність.

Струни неспокою зірвуться вчасно.
Краплею скотяться шибкою болі.
Пісню співатиме з хитрістю долі
Голос кохання, що з півнями згасне.

А у нас у Кіровограді –
Христос воскрес!
Тихо і таємничо воскрес,
Так що ніхто й не щулився,
Бо зранку усім добробут
Святою водою кропили.
Немов би хотів підманути ввесь світ,
воскрес:
“Не спіймете!”

Йдеш собі містом й не втнеш:
“Ну невже то насправді жарт –
Літургійного кола чи уяви художника?”

Христос воскрес із мертвих –
Ледь чутно тремтить у повітрі.
Смертю смерть подолав –
Волого дише земля.
І сущим у гробах –
Дзеленчать зелені дзвоники.
Живот дарував –
Живкає збуджене птаство.

Невже і справді це жарт,
що воскрес?
І тільки припавши вухом на груди
До теплого, срібноризого неба,
Чую:
– Сергію Вікторовичу,
Чи любиш Мене?
Чи любиш Мене?
Чи любиш Мене?

Місячні зливи –
Найжорстокіші зливи,
Найхолодніші,
Безжально гострі.
Рівний, невпинний, змертвіло байдужий
Падає долі потік,
Припечатуючи до бруківки
Христа, що знесилений, впав.

Тіні шугнули в підвали –
Геть як апостоли.
Струшують з жовтих котячих очей
Місячні краплі з презирством –
Не можуть.

Стій, ти приречений, ти вже не тінь.
Пізноховатись. Там, у підвалах,
Одразу впізнають чужого усмішки котячі,
Що висять у п’янім тумані.
Пізно. О Боже, як шкода себе!
На мертвій зупинці стоїть босонога душа,
Все ще чекаючи іншої долі.
Просте, легесеньке платя –
Хіба то рятунок од ґвалтуючих рук
Невблаганної зливи?

Вулиці повні по вінця
Крові Месії,
Нестерпно гіркого вина воз’єднання.
Жертва готова.
Прийди і очистись,
Курні бо дороги,
Та й на Голгофу шлях неблизький.