Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

У любові немає розлуки,
У любові немає кінця.
І до неба простягнуті руки
Щось благають святого Христа.

У любові немає ненависті,
У любові немає страждань.
І немає ніколи заздрості
До моїх чи твоїх починань.

А якщо у чиємусь серці
Гордість з'явиться чи журба.
То тоді і не гріх сказати,-
Значить це не любов була.

В одного доброго газди
Жив-був електровіник,
Подвір’я ґаздівське завжди
Він підмітав уміло.

Та метучи дня одного
На слимака наткнувся
Не змівши зразу ледь його
Зі злості чортихнувся.

– Чому це тут розлігся ти?
Питає віник строго.
– Я маю все тут підмести
Мерщій тікай з дороги.

– Повір я зовсім не лежу,
а дуже поспішаю.
Я до коханої біжу,
Яка мене чекає

Бо скоро осінь: слимакам
Ховатись в землю треба,
Я в сад сусідський, за паркан
Встигаю ледве-ледве.

Електровіник слимака
Весь час уважно слухав,
Взяв і пожбурив його в сад
Неначе каменюку.

Чи то порядок наводив,
Чи помагав коханим -
Тим двох зайців одразу вбив,
Ну, як не вбив, то ранив.

Зайців насправді не було
То лиш таке прислів’я.
Закохані тепер удвох
Й порядок на подвір’ї.

Моралі в баєчки прості
Бо як же без моралей?
Кохати кожен хай в житті
своєму поспішає.

Бо осені жнива близькі
і всі підемо в землю,
А там кохатись не з руки,
Хоча б тому що темно.

І хто закоханим поміг
Зробив той добре діло!
Ці підсумки повчань моїх
Вам, друзі, зрозумілі.

мовчи, мій невимовний світе,
два зашморги сухих очей
зхитни з судоми краєвиду
у тло незасклених ночей,

лиши мені твій вишкір хижий,
синдром набутого правцю,
акцент, ненормативну тишу
та сленг космічних волоцюг,

тут, на прогалині байдужжя,
ти у безпеці, друже мій,
клади мене до вуха - мушлю -
та слухай схлипи і шуми.

Чіпляється сорочка об гілля,
Підковами заграли бистрі коні.
Несіть,як вітер,швидко,звідтіля,
Де погляд палить серце,сивать скроні.

Швидкою риссю мчіть мене туди,
Куди шляхів не знають і лелеки.
Де думку й пам"ять,наче чорний дим,
Розвіє подих повної безпеки.

А потім,напивайтеся води,
Спочиньте на останній перепоні.
І знов назад,летіть мене туди,
Де погляд палить серце,сивить скроні.

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

На грамофоні Контрактової площі
Крутиться платівка старих трамваїв.
Лунає вишуканий, старомодний травень.

В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Як ми любили і падали в листя багряне…
Нам ще не снились харлеї, Берлін, автобани.
Нам ще жилося і дихалось вільно. І я
В джинсах стареньких, прозора й на диво легка.
Мріяла, снила… І ти був моїм капітаном.
Вітер в обличчя. Твоя на плечі рука.
Отже, ти поряд і рано лизати нам рани.
Урбаністично. Банально. Гараж і пальне.
Джинси юнацькі, мов прапор, усе я здаюся.
Ти зупинився, отак відпустивши мене,
Хоч і продовжував жити як звиклось – у русі.
В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Так, ми любили і падали в листя багряне…
В нас це було: мотоцикли, Берлін, автобани.
Ти загубився, а я як і вчора – Я.

Вже осінь розпростерла крила,
Десь підкрадається зима.
Людина ще життя не жила -
А тут його уже й нема...
***
Хай завтра дощ вологою рукою постукає в твоє вікно -
Це осені прощальні зі сльозами поцілунки.
Згадай мене, достукайся до серця ти свого
Бо наші почуття - найкращі нам життя дарунки..
***
Розганяє жовте листя на асфальті вітер,
Дощ цілує мовчки дерев голі віти.
Бродить осінь вулицями міста
Це її сумна осіння пісня...

Злечу я вниз підбитою лелекою
До ніг паду зітятою травою
Дорогу осіяю зіркою далекою,
На віях виступлю ранковою росою.

Весняною стихією я явлюся тобі.
Незгасною надією розраджу у журбі.
Холодним джерелом в спекотний літній день
Самотнім маяком серед штормів і скель.

Серед могильних плит
Ховається печаль
Серед могильних плит,
Що зрошували сльози
Серед могильних плит
Сповільнюється час.
Серед могильних плит
Заплуталася осінь.
Серед могильних плит,
Де тиші вічне свято
Серед могильних плит,
Де смерті відпечаток.
Серед могильних плит -
Там спокій віднайти.
Серед могильних плит -
Втекти від суєти.
Серед могильних плит -
Втрачають сенс слова,
Серед могильних плит -
Шукаю суть життя...

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

У рунах кавỏвої гущі
І у візерунках хмарин
Я бачу сигнали від Господа Бога:
Країні потрібен литвин!

Я чую: Славутич клекоче,
Курличе лелек в небі клин,
І навіть дурне тамагочі
Шепоче: потрібен литвин!!

В містах - прохідних турнікети,
А в селах – похилений тин
Показують всім своїм видом:
Країні потрібен литвин!!!

Замучені в чергах бабусі-
Хазяйки обдертопорожніх торбин
Запитують нас безнадійно:
Чи прийде нарешті литвин?

Мільйони столичного люду
І з периферійних глибин
Волають, як перед потопом:
Ну де ж цей проклятий литвин??

Я вовком би вигриз бюрократизм,
І я такий не один,
І хто його зна? Може, Я або ТИ-
Той самий потрібний литвин??

Человек, твое спасение,
Это быстрое движение,
Мысли, радости полет,
Счастье- теплоты оплот.
Идя по жизни- не сдавайся,
И нос не задирай,
Не зазнавайся,
Тебя Бог в темечко поцеловал,
И дал напутствие,
Призвал,
Идти путем счастливым,
Светлым!
Прямую ты дорогу выбирай,
И не хитри, и не виляй,
Кто рядом помоги, спасай.
Честь,совесть не теряй!
В конце пути, ты всем скажи:
-Держал я планку высоко,
Не прогибался, не сопел,
И все, что сделать я хотел,
Во имя счастья и добра -
Свершилось!
Преодолел я все невзгоды,
Крутые повороты,
Судьбы перевороты.
Я и над пропастью висел,
Но и подняться высоко сумел,
Теперь в конце пути - скажу -
Спасибо Богу моему!

Оселедцеве море,
Я дивлюсь в твої зорі,
Я кидаю комети тобі.

Я зриваю об’єкти,
Може навіть уб’єш ти,
Але солодко снишся мені.

В ліжку дошка рожева,
Але ліки грушеві,
І не можеш налити в горня.

Криком шепчеш на вухо,
І смакуєш ти нюхом,
Сигаретами вб’єш лиш коня.

Місяць, вагітний мріями,
Б’ється чолом у шибку.
Вітер махає віялом,
Кліпає осінь віями,
Їсть шоколадну плитку.

Стелиться стежка стелею,
Сипляться сни крізь сито.
Стіл листопадом встелений.
Тиша дрімає в келиху.
Бабине
Літо.
13.11.08

Укотре питаєш : навіщо це все?..
Пусти все на воду, нехай принесе
Іще одну неповторну мить,
Яка вогнем старе спопелить
Й відродить життя із небуття,
Ввірветься в єство змістом новим,
Наповнить душу світлом,
Розтопить кригу, яка наче дим
Розвіється вітром.
Крізь морок і бруд зумій розглядіти
Весняні усміхнені зоряні квіти.
Свою віднайди, яку так шукаєш.
Але ти укотре знову питаєш...

Вже й засніжила у душі,
Чолом прикула до вікна -
Як на картину рами одягла
Й сміється.
Старі ворони відлетіли,
Що білим стогоном сивіли,
Квітучим клекотом гриміли
В серці.
А ворон тихо говорив:
”Підкиньте очі догори!
Вже досить їх тримати у кишені
Жмені.” (1)

Десь, ну на зовсім іншім боці неба сидиш і думаєш про мене.
Про нескладні мотиви, перебираєш у голові інтуїтивно спогади.
Набравши номер телефону завмираєш і вдихаєш мій тембр голосу,
Такий серйозний, а подеколи дитячий.
А ще ти знаєш й бачиш як я дивлюсь на тебе. Немов у синє небо.
Та що там небо! Коли воно похмуре – ти сяєш.
Але чомусь мовчиш. Мовчиш і слухаєш, що каже тобі твоє небо.

краще собі тихенько мовчати,
боятися дихати,
хотіти кричати,
ховатись у сітці демонстративно,
натякати на речі ілюстративно,
шукати відповідь на вічні питання,
себе ошукати у власних зізнаннях,
дивитися в небо і розуміти
причини і наслідки алкогоритмів.

Пройшла весна неспішною ходою,
Забувся незборимий серця щем.
А де ти є?Премило молодою,
Чекав тебе із грозами й дощем.

Пройшла весна,від лісу диха осінь.
Чомусь лякає.Може ще не час?
Коли б отак забутися вдалося,
І здатись в руки першої з дівчат.

Пройшла,весна зметнулася у небо,
Заіскрила усю серпневу ніч.
Мені здалося,що іду до тебе,
Крізь сто по сто замислених сторічь.

Пройшла...,а ти?
Сховала тепла ніч.

ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.

Привіт, сонечко, мені зараз дуже скучно.
У мене безсоння, і я не люблю префікс «без»
Без нього було б набагато простіше і зручно
Ночами шукати загублені коди небес.

Вже пів-третя ночі і жодних зелених вогнів
Ні в місті, ні в небі, ні в нетрях всесвітніх мереж
Уже дві години, а може дві сотні віків
Я пишу послання на безліч незнаних адрес.

У тебе все добре. Ти спиш, загорнувшись у ковдру
Сховавшись від світу, у снах бачиш море і квіти
Забувши на мить, те, що завтра йти знов на роботу
Крізь холод ранковий, дощі і пронизливий вітер.

Я, напевно, походжу із Роду Нічних Хижаків
Гуляю ночами, шукаючи сон поміж вікнами
Розминаюся з ним, загубившись у треках шляхів
А ловці вільних мрій у небі його ловлять сітками.

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Я не вірю тобі – ані слову палкому,
Ані ніжному погляду дивних очей,
У житті не повірю я більше нікому –
Віра втрачена в чесність та святість людей.

А слова чарівні, що мені ти казала
Залишили на серці болючі рубці.
Не мене, дорогенька, ти вірно кохала,
А долярів зелених легкі папірці.

В майбутнє я поглянути боюсь –
Ворожки помилялися не раз,
Неправду правдою змальовують чомусь,
І доля огортає смутком час.

В минулому – для пам’яті жнива,
Хвилини днів – налиті колоски.
Там золотом записані слова
Стоять у славі прожитих віків.

Там пращурів великих шлях важкий,
Там дзвін мечів та перемоги хміль,
Там слід кривавий зрадників лихих,
Там – і руїни незгасимий біль.

Минуле залишається для нас
Повчальним та незмінним на віки.
Чому ж не вчить нас швидкоплинний час,
Знедолені та змучені роки?

В палацах знову ділять рідний край –
Слабкий не має голосу свого,
Підмінюють словами справжній рай
І чи збудують взагалі його.

Для сьогодення народились ми,
На кращу долю вдома не чекай,
Відвагу й честь у пращурів візьми
І ділом Україну об’єднай!

читай: gadfly. я знову лізу вгору

наздоганяй, gadfly, я знову лізу вниз

прийшов до тебе восени, якраз упору.

знайшов гарячу лампу і карниз


зітхай, gadfly, але не допоможе.

відвернешся, я поруч як завжди.

сусіди, як тоді, нас потриважать.

іди униз. і там мене зажди.


чекай, gadfly, я повернуся

візьму з собою лиш шнурки

для тебе, у вогні я спопелюся

кінці у воду. і через віки


згадай, gadfly, де було тільки двоє.

лети, gadfly, через літа униз.

затримай час, я прийду з першим боєм

годинника. над нами твій карниз.

Осінь. Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,
І кар’єру клепають.

Темно. Вітряно. Слизько.
В небі привид Мамая.

В літо 6590 (1082). Помер Осінь, князь половецький.
Повість Врем"яних Літ


Це тризна за Осенем, половецьким князем.
Горять очі днів червоним екстазом.

Заходжу нахабно, мрійливий злодій,
в утроби його погребальних лодій.

Очі його - як вода непочата,
у згортках глибоких його чорна шата.

Закляття шепочу я, маг чорноризний,
щоб мить не минала солодкої тризни.

У дзеркалі Осінь. Дивно…
Вона ж тільки що до мене
Знадвору сміялась зимно,
Зриваючи листя з клена.
У Осені мої очі –
Холодні і сіро-хмарні.
Неначе забути хоче
Якісь сподівання марні.
Лягла під очима втома –
Збиралась вона роками.
Мені вже давно знайома
Подібність така між нами.
Я ще походжу між люди,
Діждусь, як трава зів’яне,
Я Осінню трохи буду,
А потім Зимою стану...

захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осині
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене

ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

Оживили гетьмана Богдана
В клініці сучасних перевтілень.
Повели по вулицях, майданах
Легендарне українське тіло.
Все, що очі бачили довкола,
Все, що час явив, і що порушив,
Оточило ніби частоколом
Легендарну українську душу.
Маревом вбачалися споруди-
Велети окаті та незвичні,
І якісь дивакуваті люди,
Певне, час їх трохи покалічив.
Де ж козацтво ділося, у біса?
Думав, потерпаючи, Хмельницький-
Ні коня, ні булави, ні списа,
Як вкраїнську славу роздивитись?
Бігає по вулицях залізо,
Хоч воно й до чортиків блискуче,
Дивні прапори у очі лізуть,
Все якесь турецьке закаблуччя.
Може перекинутися словом
з першим- ліпшим на шляху нащадком?
І на щирій українській мові
Каже: «Я вітаю тебе, брате!»
Той же, не шануючи старшо́го,
(краще вже від сорому згоріти)
відповів: "Вы, верно, с телешоу
Камерой орудуете скрытой?"
У Богдана шок- оціпеніння,
Аж пришерх розкішний оселедець,
По –московськи торохти́ть створіння,
Що нащадком гетьманським зоветься!
Повернувся гнівний небожитель,
В клініку з невдалого параду,
Наказав негайно оживити
Членів Переяславської ради:
"Будемо процес коригувати,
Знадобиться мікрохірургія...
Цар Петро повівся наглувато.",-
Рік Богдан. І впав у летаргію...

А коси колись аж по п’яти плелися,
І вились кучерики, наче сп’янілі,
Лише звідкись ножиці кляті взялися,
І їх закружляли на смерть у кадрилі.

Пручатись безглуздо було, нерозумно,
Беззахисно тіло маленьке тремтіло,
Безжалісно, безпочуттєво, бездумно
У чорне вгорнули дівча остовпіле.

Тепер вже вона і за них відмолилась,
Простила самотність, даровану в осінь.
Змирилась… Ось тільки сьогодні наснилось,
Що виросли знову по п’яточки коси.

Не соромишся і не каєшся,
Що колись роздирав овець.
Ти гадаєш: усе починається
А насправді – це вже кінець!

Не соромишся і не каєшся,
Ситий ти, і у теплому місці
Але все, що тепер залишається
Це ночами повити на місяць.

Ти приручений, ти домашній,
Не хапаєш зірок з небес.
І не скаже ніхто вже нізащо:
Був злим вовком колись цей пес.

Чи це дзиґа, чи пружинка?
Ні, це дівчинка Даринка.
Не спинити й на хвилинку
Цю розумницю Даринку.
Мама з татом розмовляє,
Та Даринка не чекає –
Вона хоче запитати,
Тож нехай чекає тато.
В класі хтось відповідає,
Та Даринка ж краще знає!
То навіщо ж їй мовчати –
З місця можна все сказати.
Весь клас працює, йде урок,
Лежить в портфелі пиріжок…
Щоб він зачерствіти не встиг,
Даринка зараз з’їсть пиріг.
Справ багато у Даринки:
Переглянути сторінки
У дитячому журналі,
Взнати у сусідки Галі
З ким їй хочеться дружити,
Сусіда зліва треба бити -
Хай портфель свій прибирає -
Він Даринці заважає.
А ще сусіду спереду
Треба зошита порвати,
Бо він в минулу середу
Не дав приклада списати.
Але ось уже й дзвінок.
Всім оцінки за урок.
Ображається Даринка:
- Ні, не та мені оцінка!
Бо не може у Даринки
Буть поганої оцінки!

То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

Крок за кроком то сходиш то підіймаєшся
Буває сходиш у гастроном за пляшкою
і назад швиденько раз-два
А буває сходиш в оперний
і весь вечір змарновано
При чому в обох випадках

Куди не йди - вгору чи вниз
раз-два роз-дав себe
Вже не слід лишаєш а саме ноги
об кожну сходинку стираєш себе
Чи слід триматись за поручень віддаючи ще й руки?
може швидше покотом?

Коли лишилось часу зовсім мало,
Коли до видиху - одна війна,
Ти взяв мій палець і нанизав жало,
Тут все покрили морок і пітьма.

Годинами смакую наше щастя,
Хвилина - це зализане “ніщо”.
Рясним дощем зливаю твоє “трясця”,
І пліснява вкриває твої “що”.

Вже води відійшли від берега, уже
вона відходить теж по ниточці алеї…
Портрет-пейзаж-портрет. Відколупай ножем
її із полотна чи пам’яти своєї…

Чи просто замалюй – і розум-мастихін
Наліплює мазки – олійна фарба ранку:
← Стікає як смола – до золотих колін…
→ Залазить як змія – в потріскану горлянку…

І ні очей, ні губ – які вони були?
Портрет-пейзаж-ніщо… мализна і ніщота…
…не смикнеться рука із пензликом, коли…
…не відвернеться Бог – така його робота…


Вже води відійшли від берега - і мла…
І силует розтав під подихом ваала…
…………
…а як вона б тебе у небо завела…
…а як вона б тебе у небі цілувала…

Як важко на цім світі жити,
Від мене так далеко ти!
До тебе хочеться летіти
І бути разом назавжди!

З тобою бути лиш на віки
Тебе голубити завжди.
До тебе бігти і радіти,
Коли мені шепочеш ти:
"Без тебе жити я не можу,
мені байдужі всі прохожі!
Тебе люблю лиш я одну,
і не збрешу тобі, кажу!"

Від слів цих серце заніміє,
Бо лиш про тебе воно мріє.
До тебе рвуся й я щосили,
Без тебе вже ніщо не миле!

з тобою щастя я знайшла,
про тебе мріяла лиш я.
Забути тебе - не забуду,
кохати вічно тебе буду!..

Войовничим комуністам

Ти не наказував вбивати –
Ти тільки їжу відібрав,
Дітей на сніг прогнав із хати
І теплий одяг нагло зняв.
Замкнув дороги та стежини,
На південь, північ, захід, схід,
Не вбив ні жінки, ні дитини,
Та залишив ганебний слід.
Тому ти з пам’яті стираєш
Голодомору дні страшні,
Не чуєш та недобачаєш,
Та ще й погрожуєш мені!
Ти не наказував вбивати –
Ти жах історії стирав,
Ти міг загиблих вшанувати –
Та з голови й кашкет не зняв!

Я стою перед тобою
І душа моя відкрита,
Напиваюся від болю
І дарую тобі квіти.

Вже сама не знаю хто я,
Жінка? Дівчина? Дитина?
Чиста я неначе янгол,
Уподібнений людині.

Але ж ні, який я янгол,
Очі пристрасно палають,
Демон я, душа гріховна,
Та хіба ж такі кохають?

Віддаю у твої руки
Все що маю, все що знаю,
Бо такі нестерпні муки
Я сама не подолаю.

Хто я? Ну скажи, ну хто я,
І чому тебе кохаю?
Якби була моя воля
Краще б я тебе не знала.

Холодно мені і сумно,
Стану я дощу сльозою,
Випаду у твої очі
Й стану краплею їх моря.

Я стою перед тобою,
Я невинна і відкрита,
І не кривлячи душею,
Перетворююсь у квіти.

У блідо-рожеві квіти,
Знаю я як ти їх любиш,
Та зів'яну дуже швидко,
Бо зірвавши ти погубиш.

Або стану я сльозою,
Обпечу кохані щоки,
В кутиках губ я спочину -
Не завдам тобі мороки.

Я наповнюю долоні
Ясним сонцем, вільним небом,
І кладу тобі у ноги,
Я так хочу, це так треба.

Я напевно не існую,
Бо сама собі наснилась,
Розчияюсь у повітрі,
Або в собі загубилась.

Відшукай мене, я прошу
Я благаю, я чекаю
Та хіба варто чекати?
Я лиш тінь, я не страждаю.

Ну то що, як мені бути?
Вибирай, я почекаю.
Як мені тебе любити?
Я не знаю, я вмираю.

Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні?
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…

Трава забула, бо вона – росте,
І мудрій їй однаково про те,
Що час - тече. Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…

Бо кров і плоть – вода і ковила,
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полин-прилинь...пісок і спориші,
Як пальці рук, як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі.

Дівчинонько мила усміхнись мені
Їду здобувати славу на війні,
Взяв я в діда шаблю, в батька взяв наган,
Буде замість батька в мене атаман!

Дівчинонько люба обніми мене
І розлука наша швидше промайне,
В Гуляйполі батько армію зібрав
Він селянам волю дати обіцяв.

Дівчино кохана поцілуй хоч раз,
Ненька Україна дивиться на нас
Я твої сльозинки витру на очах,
– А тебе хай куля обмине в боях.

Об’єднує доля, єднає – життя,
Повага у вчинках та правда свята,
Усмішки чарівність, та погляд палкий:
– Моя ти навіки, – А ти – тільки мій!
Єднає кохання і душі й серця,
Коханню палкому не буде кінця,
Дивуюсь я тим, хто чоч раз у житті
Пізнати не зміг почуття ці святі.

Не гріє мене сонце - воно на мене злиться,
Бо я сказала вчора, що ти для мене все,
Не треба мені сонця - воно хай світить іншим,
А ти лише для мене, бо я тебе люблю.
Не знаю чи надовго...а може все минеться,
Та зараз, в цю хвилину - віддала б тобі все,
Усмішка твоя щира замінить мені сонце,
Блакить очей коханих - всю неба голубінь,
Мені не треба квітів - нехай цвітуть для інших,
Тебе візьму за руку і весь світ стане наш.

І навіть коли сонце нас зрадить,

Ридати ти не будеш, ластівко,

А просто мовчки складеш крила в польоті.


І ті, що бажають твоїх солоних сліз,

Радіти не зможуть, навіть втративши,

А ти згори,всміхаючись, дивитимешся на смертних.


І навіть коли світ цей стане воістину диким,

Розчулити тебе не вдасться навіть дитячим крикам,

А тільки викликати ледь-ледь помітну посмішку Джоконди.