Домашні тапки-черепахи –
Повільноходи для душі.
Шнури... прищепки... мокрі лахи...
Романс складаю про дощі,
Про пусті пляшки на балконі,
Про попільничку жерстяну,
Про ліхтарі – вогні безсонні...
Ще з півгодини постою.
Халат з драконами і сонцем –
Червоним й грізним, наче герб.
Невже, це я? Скажи, дощ, хто це.
Мій самурайський меч – це нерв –
Холодна флегматична частка,
Без неї я лиш вінегрет...
Мантри в мансарді – підла пастка,
В якій застряг скупий сонет.
Скутий та скромний, ще й без назви,
Незрозумілий і мені...
Цей мегаполіс – не оаза,
У ньому мертві навіть дні.
Тут мертві всі, і дзвін на церкві
Не б’є години... тиха ніч,
Засіяна зубами негрів,
Мов небо й зорі... дивна річ.
Вони в плащах, довгих і чорних,
В дощовиках, мов руберойд...
Ну все! Йду спати, й думок жодних,
Лиш сюрреалії “Pink Floyd”.

Мої маневри – твої нерви, мої пробачення – твій жах.
Я люблю день і ніч (перерву), а також, ранок (її крах).
Люблю години і хвилини, люблю секунди і момент,
Не клей “Момент” – він сильно липне... люблю нестриманість комет.
Люблю зірки на небі й в морі, люблю тебе і гори теж.
Я – романтично-трохи-хворий, але ж любов... вона без меж!
Вона – союз, вона – розлука, вона – нірвана, вона ж – біль.
Стріла вже вирвалась із лука, щоб знайти в серці свою ціль.
Мішень, розграфлена для тиру, благає й б’ється, наче птах;
Але ворона не з’їсть сиру, штовхне її в безодню дах.
М’яка смола, теплі антени, на місто повний краєвид –
Все у минулому... й проблеми, й цей Урбанізму Сталактит.
Тінь-монумент – мурашник з цегли, що перекладена піском;
Їх сотні тут, та вони вмерли – й фундамент тріснув від оском.
Осколки рамок фотодруку... шматки розірваних бажань...
Подай мені тремтячу руку! Я все зроблю – лиш забажай!
Довгі неділі... повтор “Мрії”… програма задом наперед...
Наскільки ж зайві наші дії!.. Місто аж чорне від карет.
Стукіт копит і свист нагайок, шкіряний холод батогів
Серед гвинтів й нашийних гайок, серед машин у грі богів.
Свій протигаз... чужий намордник... спільна ідея боротьби
З жилавим глуздом й хіттю гордих (“все було б так, якщо б..., якби...”)
Загнані коні іподрому, згаяні гроші й суїцид.
Як повернутися додому? Хто ще подасть мій вірний щит?
Моя прихованість, мій сором, моя невпевненість в собі...
Я – мандрівник з поганим зором, та з неба зірку зб’ю тобі.
Я когось вб’ю – як ти попросиш, чи полюблю... скажи лиш “Фас!”
Піду по склу і цвяхах босим, аби лиш зблизило це нас.
Я вже втомився від трамваїв, де, як завжди, тебе нема.
Скажи, де ти! Невже, в тій зграї чорних ворон?... біла зима.
Зламаний світ, несправне сонце, безформний простір, як і час.
А де є я? Де ти? І хто це: якщо не я й не ти?... каркас?
Домкрат, драбина, пара милиць й чиясь підтримка “все мине!”…
І ми згадаєм, як бісились, як цілувались, але не ...
Неважно вже, вже неважливо; все буде ще (хоч вже, хоч тут),
Хмари пройдуть й затихне злива, раз сльози змили із снів бруд.

Лобур-нащадок
засмутив мене знову.
Оцет, син вина.

Білі сніжинки танцюють
Білі вальси свої
Ніжно тебе поцілую
В ніжні вуста твої

Білі сніжинки розтануть
Бо тепло у нас в серцях
Злегка торкаюсь вустами
Чую тепло на устах

Беру твої лагідні руки
І подихом грію своїм
У тиші зимових звуків
Ми чуєм сердечний грім

Надворі зимова казка
В обіймах щастя моє
Щось інше помітити тяжко
Коли все що треба є

Jan/febr 1999

Потяг мчить
По рейкам історії,
Проїзжає границі
Минає території.

Позаду минуле
Кудись то зникає,
Світле майбутнє
В тумані блимає.

Мчиться без зупинку
Зупиннім історію,
Хоч би на хвилинку.

Погляньмо навколо
На сучасний світ
Чогось то він в’яне,
Як яблуневий цвіт.

В нутрі роз’їдає
Спід, радіація,
Може терміново
Потрібна операція.

Суспільство від прогресу
Потрібно лікувати,
Щоб навчитись зло сучасне,
Вчасно ліквідувати

Сучасний всвіт засмітив
Економічний прогрес.
Нас травить, нас душить
Екологічний процес.

С неба падает звезда,
Загадай желание.
Жизнь у нас одна,
Приложи старание,
Чтоб сбылось на яву,
Все то, что я хочу -
Чтоб душа запела,
Нежно зазвенела.

И звезда упала,
А душа моя,ярко,
Засверкала, засеяла.
Нежным, звонким,
Переливом зазвучала.
Светом заиграла.
Растворилась в море ласки,
В небесах летала.

Песня льется из души,
Вырываясь, ввысь летит,
И на крыльях чувств,
Со звездою говорит:
-Ты любовь мне подарила,
Лаской нежною накрыла,
В танце вальса закружила,
Жизни, счастье подарила.

Дивні ритми життя
Зрозумілі не всім
Дивно б’ються серця
То іде вона й він

Дивні дотики рук
Невідчутні й міцні
Скільки щастя і мук
В дивній цій дивині

Хтось промовить люблю
І відразу ж – луна
Чи то може я сплю?
Все така дивина…

Дивні-дивні думки
Дивні ці почуття
Ти і я диваки
В диві цього життя

August 1998

Скільки неба у мене?
Скільки в душі висоти?
Каюся! Nota bene.
Мріє моя, лети.
Скільки у мене моря?
Скільки рік у душі?
Каюся! ad honores?
Чи для польоту вірші…
Скільки вершин узято
Нині, вчора, давно…
Каюся! desiderata…
За небокраєм воно.
В сон поринаю від втоми,
каюся сотні раз.
Господи! Ecce homo.
Ранок мудріший за нас!


*аd honores - заради шани (лат.)
*desiderata – бажане (лат.)
*еcce homo – от людина! (лат.)

Кіт на хату розлютився:
- Задавака в стрісі!
В тигра щоб перетворився...
Позабула б висі.
Там не сядь, там не лягай!
Скрізь одні накази.
Ліжка, коте, не займай!
Не хлебтай-но з вази!
Не нагострюй об тахту
Кігтики та зубки!
Не дозволено коту
Їсти з м'ясорубки!
Лапи геть від окунця!
Не торкайся їжі!
Стань я тигром, хата б ця
Знишкла, наче миші.

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

Так бракує тебе… Як ніч розбиває шибку,
Як самотня свіча захлинається воском… Ти…
Все мовчиш і біла мовчанка твоя, лебідко,
Розпинає мене, мов кригою на хресті.

Ув очах догорає страх і сміється тіло,
Безголосі думки, як обдерті шпалери стін,
Де від смутку у мене донька – моє світило,
Де від болю у мене жоржини, маленький син.

Так бракує тебе… Душа у сухих мозолях,
По руках і ногах зав’язався німий полон.
Не мовчи, розкажи, лебідко, про вільну волю,
І візьми-но мене, як Телесика, на крило.

Ковтаю темряву великими шматками,
Однак безсоння знову не здолати.
По шибці дощ снує тоненькими рядками,
Дописує безмісячну сонату.
По склу діези і бемолі пропливають,
Заплутані в потоки срібні ноти…
Чому в вікон завжди така коротка пам'ять:
До рання ані нот ані скорботи.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

Кілометрами
Краяні миті
Розіллються в порожні бокали.
Випиваю до дна, щоб залити
Смак самотності й терпкої кави.

Далі метрами
Міряю совість,
Все шукаю в собі пофігізму.
Та зривається спокій натомість,
Весь пропалений сонцем крізь призму.

Сантиметрами
Свіжі потоки
Прориваються часом в задуху.
Так і буде лиш протяг, аж доки
Відчинитися вистачить духу.

І буває як розпач приходить
Все закутую щастя у светри.
Хоча відстань між нами проходить
В міліметри...

Як без зiрок слов'янськi ночi
Вуста без усмiшки дiвочi
Душi завжди не чарiвнi,
Як гiлки яблунь навеснi
Без бiлих хвиль рясного цвiту,
Як поцiлунок без привiту,
Так без щасливого кiнця
Знайдуть роман усi серця,
Хто дочитав до цих сторiнок.
Ганебний чи достойний вчинок
Здiйснив достойний голова
Судити вам, та вже глава
Остання в творi без Миколи:
Закон i влада побороли
Супротив долi назавжди
I мiй герой змiцнив ряди
Полкiв пiвденних, при загравi
Там швидко вчились ратнiй справi.

Підозріло гармонійно вимальовувався штрих
Між безпечним й ненадійним, мов шептання до глухих,
Мов туман серед незрячих, що наосліп ловлять сни,
І безслізно тихо плачуть, як злітають догори
На своїх дитячих мріях – нереальних і дурних...
Мов роса брехні на віях, акварельний блідий штрих;
Він лоскоче наші нерви, він щось хоче, бо шипить,
Мов гадюка, без перерви, мов нестерпна вічна мить.

Якби знати, хто художник – цей дволикий футурист,
Цей зневірений безбожник, що у тьмі пізнав свій хист,
І тепер на тлі мольберту щедро виливає лють
На живих за те, що мертвий, на життя – за його суть.
Гірка помста і без спецій, помста – страва ”гостра гра”,
Глузд здоровий в небезпеці... Впади, дощ, уже пора!
Розчини обман гармоній, цю утопію зітри!
Підозріло в сірім тоні штрих формується із них:

Крихти кристалічних ґраток конденсованих світил
Розсипаються під ранок, вночі вкриють небосхил,
Помахають на прощання й, заховаючись десь там,
Загадають небажання й повернуться по слідам
Свого сходження на небо, що лазурне, мов неон...
Задаватися не треба! Ця картина – хворий сон,
Бо не міг він бути іншим в ненормального митця,
Який марив стати вічним, мов портретний сум лиця.

Підозріло, та уміло маг показував нам щось...
Що це було? Мабуть, тіло, може й, обриси когось,
Хто був схожий на прибульця сірим тоном покриття...
Паперові легко мнуться й надчутливі до бриття
Через те, що промокають в ацетоні й кип’ятку,
Й у воді вони вмирають... що просили у рядку,
Що вважався заповітом для істот цих неземних,
Що всміхалися, мов діти, і тоді кривився штрих...

Якщо вам приснилося, що ви спите
і бачите себе уві сні сплячим,
прокиньтесь скоріше й забудьте про те,
і будьте реальності вдячні.

Якщо ви спите і не в силі проснутись,
розслабтесь!.. спокійно!.. це сон.
Лише в сновидіннях нам можна забутись...
не бійтесь! Туман – лиш фантом.

Якщо в вас безсоння від пересипання,
а совість мордує за те,
ковтнути снодійне – останнє завдання...
Уяви заповнять пусте.

Якщо вам здається, що все – не насправді,
що це – фантастичне кіно...
згадайте про залишки правди у жарті
й допийте кріплене вино.

Для мене музика – наркотик й, відповідно, навпаки.
Солодка гіркота на дотик, та світ тереном терпкий.
Він знущається із фанів, що обожнюють його;
Світ – жорстокий, світ – поганий... Буде битва: хто – кого
Переможе, може й, знищить і забуде назавжди?
Й тим покаже: а) хто є вищий, а хто слабший до нужди;
(б) Хто ще кинеться в криницю, у якій є тільки дно;
(в) Хто сховається в темниці й замурує в тінь вікно.

Для когось Сонце – просто лампа, трохи більша, ніж 100 Ватт,
А ніч – тюремна стіна й дамба... цвіте за нею райський сад.
В ньому арфи і арфеї, ще й Венера на траві,
Яку звуть не то німфея, чи морфея у труні.
Я невпевнений у виді, а, тим більше, це латинь,
Головне, що всі там ситі! Їм набридло твоє б-р-и-н-ь
І твоя стара гітара із фанери з ялівцю,
Що згубився серед хмари і туманних волоцюг.

Психодурманні віртуози разом з тими, які з ним
й тим, яким потрібно дози... (світ здається навіть злим).
Віртуальні Дісней Землі, декорації на склі,
Електрички і підземні всюдиходи /ще малі/.
Хто це: я чи підсвідомість? Несвідомість це чи я?
Я знов зник, але натомість заслужив лиш ніху . . .
Як знайти у темній скрині в темну пору темний слід?
Чи поможе в цьому скринінг? Чи дістати бензин й лід?

Лабораторія у центрі ядра землі й наших думок,
Які попали в чашку Петрі і знов халат їхній намок.
А вони з хвилину тому ледве вибрались із сну...
Лом здолає тільки лома!.. тільки з ломом йдуть по дну;
Тільки з каменем на серці входять люди у запій,
Дехто – просто (ти не сердься); якщо-щось кажи: “Відбій!”
І я піду неслухняно, без бажання і мети,
У туман, де п’яна мама каже кішці: “Підмети!”.

Для мене гіркота на дотик є солодша за щербет,
За халву і за наркотик разом взятих у сонет
В співвідношенні такому, щоб давало тільки кайф,
А не кидало по комах, які підло ставить life.
Життя повне звуків й глюків, що вібрують саме нам...
На проспектах вкрали люки й світлофор, який був сам;
Лиш вночі до нього в гості прилітав рій світлячків,
Та тоді він їм зі злості збільшив ватти в сто разів.

Замикання... іскри... сяйво... із сапфіру тарілки...
Раз поява, раз щезання... страх вирубує кілки...
Для труни, так-так, для гробу... в груди встромить кельтський хрест...
В морзі знімуть якусь пробу... щоб не здох з голоду пес.
Як прокинутись без поту? Як забути страшний сон?
Надоїло все до рвоти! Табуретка – вірний трон.
Лампа-Сонце і мотузка замалюють в тінь вікно...
Й нерозчинна густа пустка – намальоване кіно.

Bad girl

Ти назвала мене сьогодні
вже не вперше, чужим ім’ям.
Все закінчено, з мене годі!
Ох яка ж ти, виходить, змія!
Як могла докотитись до зради?
Ну, кажи! Хоч правда й гірка…
Заспокойся, милий, насправді,
То у любощах гра така…
…………………………….

Bad boy

Ти сьогодні такий ласкавий
Ти приніс мені чашку кави
Прямо в постіль, у тепле ліжко,
Пестиш ручку, цілуєш ніжку…
Запопадливо дивишся в очі,
хоч би часом тебе не зурочить..
ну, кажи вже,нечиста сило
де тебе до ранку носило?!!!
………………………………..

Гримнув дідько із барлога.
Придивились – то Балога.

Досі гримає дверми
від барлога – до тюрми.

11.07.08. Зошит «Дитячі віршики»

(за мотивами НТ)

Ну от і все - нарешті протрезвій.
Ні, це не ангел, це твоя Наталя.
Слова забулькотіли, -Ба-ба-бій!
Ну я ті зара, хлопе, накрохмалю!
В якої хуни шхуну швартував,
мій на три букви кишеньковий мачо,
з котрими плавками вдававсі вплав!?
Ніц не балакай - по помаді бачу.

16 Липня 2008

Велика хата опустіла, -
Сім’я в Канаду полетіла,
Щоб долі кращої шукати,
Лиш дід лишився доживати
В своїм селі, в своїй хатині,
Старий…, став тягарем родині.

Годинник цока. Ні душі.
І так самотньо на душі,
Лише зітхає Самота
І привид спогадів літа.
І тихо скімлить пес у буді…
Йому самотньо теж, приблуді.

І нащо дідові хатина,
Як за кордоном вся родина…
Замовкли, стихли голоси,
Від розпачу хоч голоси…
Отак і дожива літа
Старенький дід і Самота.

Я майже що вбитий, я майже що мертвий,
Лишилась дещиця – до серця мікрон,
Мій мозок порожній, і майже що стертий
Останнє щось бачить. Якийсь віщий сон?

Розхнюпався зовсім, неначе дитятко
Розтер оченята німим мозолем
Скоріше покличте і маму і татка
Щось сталось сьогодні з малим королем.

Якийсь надто чуйний чи надто затятий
Як вперше зіткнувся з людським на Землі
Забув як вже років тому із десяток
Не вірив нікому і навіть собі?

Скакав оптимістом по снах веселкових
Співав про поразки лихих королів
А зараз дивуєшся голосно з того
Що сірим затхнуло із тих кольорів

Відкинь кольоровість, спектральність, прозорість
Зніми окуляри і очі протри -
Навколо реальність, а не ілюзорність
Навколо все справжнє, а не твої сни.
......................
Зітхнувши допив я свій чай запівнічний,
За браком води не прибравши пішов
Цей день був тяжкий, але не трагічний
Якщо він не вбив мене, то не зборов.

Йодид украденої ртуті
В склянці компоту з сухофруктів –
Активний компонент убивства,
Що діє виключно на ціль.
Мішень із хрестиком на плоті
Спіткає смерть на повороті,
Й цей ”цирк на дроті” у театрі
Залишить в спогадах лиш сіль.

Кристали білої холери –
Прокляття перцевої ери –
Збентежать шоком свіжі рани
І ми станцюємо фокстрот.
Пекельний танець без антракту
Символізує святість акту,
А чорний вершник й повний місяць
Затоплять сріблом помсти грот.

Шкатулка загадкових спецій
Допомагає небезпеці,
Останній штрих – кров із ворони
В колисці смороду й сміття.
В ній безліч різних паразитів,
Отрут, Іуд і сперміцидів,
Щоб не розмножувались хворі,
Що ставлять сцени про життя.

Всі ноти – в оркестровій ямі,
Та музиканти сплять без тями
Від сексу з духами морфіну...
Не бачить сни лиш диригент.
Мабуть, тому, що він убитий,
Спожитий часом, життям ситий,
Немов актор німого фільму,
Що поза кадром п’є абсент.

Некрополь балерин й артистів,
Нічних прибульців й трубочистів
Затих й сховався за завісу
Від антипатій і яєць.
Глядач – це критик безсердечний:
”Життя триває безконечно!”
Щось має бути після вступу:
Спочатку титри, втім кінець.

Які у злочину мотиви?
Поганий настрій? Осінь? Зливи?
Важке дитинство чи бажання
Відчути втіху слів судді?
Маніяк-убивця! Чикотило!
Над ким куштуєш свою силу?
Над ким знущаєшся, тварино?
Ця гільйотина – дар тобі!

Декапітація – реклама
Фресок вогню й насильства гами...
Гвоздики, кинуті під ноги,
Щоб непомітна була кров.
Така вистава – кожен будень –
Є незалежною від суджень,
Які обманюють нас грою,
Яку придумує любов.

Ще три коктейлі – й центрифуга, голова обертом і труп.
Тіло впаде у ноги друга, що після бару завів в клуб.
Стриптиз без усмішки, без гриму... анатомічний манекен!
Якось природно це й красиво, тільки в очах – стакан й бармен.
Він ніби дивиться на мене, ніби й не дивиться – він спить,
Немов портрет із плівки ”Свема” гіпнотизера... це болить.
Зліва сидить сонна блондинка, курить ментол і п’є вино,
А я – людина-невидимка... Ну і нехай! Це все одно!
Якби хоч хтось тут ще щось бачив (принаймні – хтось, принаймні – щось).
Серед сліпих немає зрячих! Когось б зустрів, хоча б когось.
Пристрій нічного підглядання за тими, хто вже почорнів
Й почервонів від слів й злягання серед розпусти вечорів.
Посеред сцени дискотеки, посеред п’яних учениць
Ковтають слину завтра-зеки... Губиться сенс серед дрібниць.
Потяг до іграшок і ігор, вистава сміху в дитсадку...
Тепер маніяк, ґвалтівник, кіборг, що вдень ховається в кутку.
Один лимон й пляшка текіли; не треба солі, є сльоза!
Вже зблідла й тьма, і сонце – біле... Хтось, може, й проти, та я – за!
Пів літри антидепресанту знімає втому й злість думок.
Для когось: ”Це є забагато!”... насправді, це лиш перший крок.
Алкоголізм – шкідлива звичка, хвороба розпачі й проблем;
Але яка поважна кличка: Дракон, Що Дихає Вогнем.
Іще ковток – і ізолятор, якщо ще два – кома і морг,
Тобто кінець життя і каторг, й вже не боржник... смерть спише борг.

Я сів, щоб потім не вставати, бо знав: як встану, то помру,
А я не хтів тоді вмирати і покидати цю нору.
В ній, замість неба, сира стеля – цементно-сіра, мов зола.
Звичайно, краще у пустелі... Так, краще там, де нас нема!
Та що поробиш, треба жити, де народився і помреш.
Свій рідний дім треба любити... Вміти вмирати варто теж.
Життя у бункері – кротяче: навколо – ніч, навколо – тьма,
Від неї сліпнуть вчора-зрячі... крім темряви нічо нема.
Я б міг піднятися на ноги, та я б упав... я чув це, знав.
Тому й схиляюсь до підлоги – першооснови вступних глав.
Вона лінолеумно стерта, також, холодна і слизька,
Така ж підлиза й підла стерва, маска їй личить до лиця.
Мабуть, я теж їй до вподоби, поранений завтрашнім днем.
Так, ми – коханці, ми – нероби; в нас трон рифмується із пнем.
На цьому спиляному дубі сиджу я так, мов й не вставав...
Я у в’язниці, в пастці-кубі, який з депресій сам скував,
Й сховав у себе все навколо, втративши ціну всім речам...
Так і живу (живу проколом) й бажаю ясності ночам!
Так-так, ночам, в яких згубився, коли ховався від зірок,
Бо був дурним й сліпо влюбився у їхнє моргання й пісок –
Сипкий, морський, трохи солений; більше скляний, ніж кам’яний.
Він знає все, усе про мене й про мур пустельний цегляний.
Точно, що є це – я не знаю, мабуть, – розділення думок.
Я і ненавиджу, й кохаю... я – геніальний ідіот.
А, хоча, ні. Я – просто смертник, який чекає свою смерть.
Вона пришле пустий конвертик й все полетить у шкереберть.
Там буде битись, мов птах в клітці, буде дуріти, наче біс,
Який танцює балет в сітці, як лікарі кричать: ”На біс!”
На біс, корпускули й флюїди! Ми хочем ще! Прекрасне шоу!
Від нього дах у нас поїде... Добавки! Що? Шоу вже пройшло?
***
Ми знов спізнились на прем’єру, шукаючи вільні крісла,
Нам б епідемія холери промінь надії принесла.
Вона б очистила нам партер, відправивши у морг усіх...
Із вежі лишились б лиш карти, розвіяні, мов вільний сміх.
***
Я б ліг, щоб потім не сідати, бо знав її – блаженну лінь,
А я не хтів лиш споглядати на себе й незворушну тінь.
В ній, замість сонця, тьма підвалу – вугільно-чорна, лиха й зла.
Так, світла й щастя в світі мало! Так, краще там, де нас нема!

Труд материнській
Батьківське горе,
Пісні на папір
Ллються як в море .

Герої з думок
Лягають у риму.
Плекає він вірша,
Як мати дитину

Рядок до рядочка
Хореї і ямби,
Там є незгоди -
Житейські дамби.

Горе людське
З душі виливає
Про красу наземну
У віршах співає.

Не завжди солов’ями
Співають поети,
Трибуною слово
Вміють зробити.

Героям народним
Співають оди.
Словом пробуджують
Усі народи

Кличуть на подвиги
На ратні походи
Слово як лезо
До серця доходи.

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.

Лівою.
Лівою.
Лунко крокує час
У м’ясорубку всіх спогадів і минулого.
Голосом хриплим вигукує совість: „Ату його!”
Справу закрито.
Жовта світлина анфас.
Спогади-листя палають в мені-вогні.
Цій інтервенції вересня бракне осені.
Падає тіло, як яблуко в збіжжя росяне.
Падає тіло...
Ти знаєш, такі смішні
Ці поривання приречених жити.
Ти
Їх напуваєш водою (а кажеш – винами).
Шлях прокладаючи в небо крильми і спинами,
Ти наречеш себе ангелом німоти.
Плакати просто і радість таки проста.
У м’ясорубці від сліз іржавіють деталі і
Ллється вино починається вакханалія.
Лівою.
Лівою.
Сursor festina.
Sta.*


Сursor festina.
Sta.* - з лат. бігом руш, стій.

Вертає молодiсть своє
Моя Наташа щастя п'є,
Колишню грубiсть i гостроти
Цi чоловiковi турботи
Прибили мов волога пил,
Та як не тягся б Юра з жил
В дружини погляд обережний,
Покiрний, деколи бентежний,
Вiдкритий, вiрний як дамаск.
Зарання повниться вiд ласк
Очей зористих свiтлий танець
I сором'язливий рум'янець
Й волосся хвиля дорога,
Вона готова... як слуга
Думки змирити протилежнi,
У неї рухи всi належнi
I навiть серця стук, як смiх
Звучить повiльно чи вiд втiх
Лунає барабанним боєм
Немов загiн парадним строєм
Карбує чiтко кожен крок,
Несучи лавровий вiнок.
Нащо рядки багатослiвнi,
Удари серця завжди рiвнi,
Йому байдужа воля фраз
Шаленний гул спинити враз,
Щоб ще сильнiшим звитись валом
I в мить проткнуте гострим жалом
Затрiпотiть, як прапорець
Воно не хоче, цих фортець
Одним бажанням не здолати.
Тi, хто зламає долi грати
Знайдуть спорiдненiсть душi,
Тих i в простому шалашi
Не скривдять долi перепади,
Немає в свiтi тої влади,
Щоб катом назвала любов,
Нещасний, хто її знайшов,
Щасливий, хто її не знає,
Як Юра плаче i страждає.
Свого майбутнього блакить
Вiд хмар грозових захистить
У нього впертостi з надлишком,
Та все ж не будучи опришком
Вiн мстить криваво не умiв,
Уяву власну скiльки днiв,
Як не напружував, натомiсть
Достойним намiром свiдомiсть
Занурить поступово в тьму
Все не виходило йому.
Нерiдко внутрiшня тривога
Стає молитвою до бога,
Схиляє в час журби до слiв,
Яких уголос не схотiв
Сангвiнiк мовити недавно,
Нiщо не вiчне й незабавно
Дивитись як наш Юра схуд
I ближче культових споруд
Ходити став частiше днями.
Аж тут нагодився з гостями,
Переобтяжений в чинах,
Татусь, колгоспний падишах,
У перших реченнях до цього
Я вже розказував про нього.
У господарствi лад, в сiм'ї,
Що в залiзничнiй колiї
Надiйнiсть, мiцнiсть бачить око,
Та випадково щось глибоко
Кровинка, рiдний син зiтхнув,
Пiзнiше ще раз, знов почув
Грудей недавно твердих стони,
Терпець урвався, вiн закони
Всiх церемонiй знехтував,
Як хитрий єзуїт спитав
Гнiтючих настроїв причину.
I довго-довго батько сину
Вчував, розмитому плачем,
Затим надимленим сичем
Ще довше виразно мовчав,
Нарештi впевнено сказав:
- У кого вдача й нерв залiзнi,
Той хай присвячує Вiтчизнi
Пориви вiрних почуттiв,
Мiж скель i кам'яних полiв,
Де небо й вночi не холоне
До бляклих кольорiв червоне
Там з тiла власного додасть,
Любов свою назве - напасть,
Коли здолають серце муки,
Таємна помста, ось поруки
I захист синовiй сiм'ї,
На цiй землi ми хазяї.

Ну от і все. Ти вже не мій.
Ні, це не ранить. Це вбиває.
Думки німі. Слова німі.
Останні звуки. Вириваю.
Зусиллям. Із душі. Сама.
Без анестетика. Не плачу.
Болить. Жива. Хоч і німа.
Та, Богу дякувати, зряча!

***

я знаю, що ти не повернеш
мою половинку серця
та вона мені і не потрібна
я навчилася жити без неї
виявляється так буває
так що можеш залишити
ту половинку собі
як трофей
і втикати в неї шпильки
чи скористатися як мішенню
знай, мені не буде боляче ніколи.

Поховались зорі в небі
В ночі не палають
Плачуть хмари в висоті
Сльози опускають.

Б’ються їх сльози
У вікно моє.
Свої роси – коси хмара
Землі відає.

Зверху чути гомін
То хмари грають.
Зоряні світила
Від ночі ховають.

Темінь застелила
Наземний килим,
Лиш блискавка променем
Пробіжить над ним.

Чемно віями
Вітер грався
Срібна лінія
твого вальсу

Хибке мариво
Тонких течій.
Плечі звабливо-
Недоречні

Дихай високо
Мрій миттєво
Решта, вислухай,
Несуттєво

Хвилі-контури
Снів прозорих
Ти повторюєш
Сторазово

1.
Мовчати в час, коли застрягне слово.
Щось низькосенсове в чуже стромити вухо
Коли вуста преречено зімкнуться
В дурниці на зразок "Мені тебе вракує"

Можливо, загубитися у прірві
Стрімких іллюзій "Ми разом навіки"
Зронити декілька перлин "Так само, люба"
І, наче мотлох, бути осторонь від правди.

Продовжити "базар" у тому ж дусі
Але надійність мати під рукою -
Чиюсь коханку - наче злодій - зброю
(Користуватися на випадок поразки).

2.
Ми не приходимо на суд, щоб засудити.
Нас не засуджують. Нас зраджують за фактом.
Лишивши місце втіхам на подвір"ї,
І сльози геть (на випадок пожежі).

Ми з міста переліземо в місцевість
Ми грубістю накриємо свободу.
Мовчати в час, коли защемить в горллі
Нам ліпше без зубів, аніж із серцем.

За упокій душі свічки згоріли
Бо хтось подбав про світлом розрахунки
Зі святим Богом крепким та безсмертним
А мо", свої практичність внесла зміни?

Можливо, сходи відбивають світло?
Чи Абелева кров ляка злих духів?
Вердикт: зарано ти торкнувся слова.
Та горе матері твоїй, коли запізно.

Ти повертаєшся
І крок за кроком тане
Образи крижана стіна,
Хоч слів нема і сліз нема,
Відкривши очі ледь, старанно
Ти посміхаєшся.

І двері відчинились
Душі розхристанно-німій
І всесвіт гаряче в мені -
Твоєму келисі - відбився.

Ти не сховаєшся.
Ми знайдемось у цвіті
Сновидь аморфних. Крадькома
Народимось у сонці на
Коли не Цьому - Тому світі.

Ти залишаєшся.
І як би не хотіли
Нас розлучити сніг чи дощ
Посеред мокрих днів та площ
Бракує тіні гарних тіл, а
Ти повертаєшся!
Блищать вологі крила

Біля твого вікна мальви-баскетболістки
Я не чекаю звістки, звикла давно одна
Звикла звечора йти поміж руками колій
Очі темні від болю, теплі ріки вина
Ллються лютим дощем, пауз сонячні сміхи
Звикла жити без втіхи, в неї рамка тісна
І картинно вона шкірить вставлені зуби
Мальви кольору згуби біля твого вікна…

Полуднева спека і листя шепоче:
“Пити!”
Натомився вітер і десь загубив
оазу,
У пустелі міста поволі вмирають
квіти.
На могильних плитах: “ Пробачте, що ми –
не разом”
На асфальтній шкірі лежать авангардні
зебри, -
Пішохідна зона і левам – завжди
червоний.
Мезозойську еру дивують бетонні
ребра,
На дерева схожі, позбавлені тільки
крони.
Птеродактиль ситий укотре летить
на південь,
Проковтнувши разом до біса багато
люду.
Татуаж газети – "існує Париж і
Відень",
То дурниці певно, дурниць вистачає
всюди,
Але точно знаю, існує земля
далека,
Де колись залишив частину живого
серця...
Оглядаюсь вкотре, - лише склобетонна
спека.
Ох, яке ж бажання “послати” уголос
все це!

Утреннего солнца луч
Сквозь окно ласкается.
Подожди, сейчас проснусь,
Сон со мной прощается.
И в прекрасном этом сне,
Перед пробуждением,
В небе пасмурном зажглось
Жизни озарение!
Озарение пришло
После грозовых дождей.
Вновь явилось солнце мне
В свете ласковых лучей!

Про що він думає, старий забутий глечик
В траві некошеній під плотом за садком?
У нього в серці оселилась порожнеча.
Але ж колись там тепло пахло молоком...

І що за сни він бачить в тиші серед ночі?
Через розтріскані старі боки в дірки
Зірки допитливі знайти щось мабуть хочуть,
І потай порпаються в ньому залюбки.

Чи він боїться сам у себе зазирнути,
Щоб не розлити свою темряву в світи,
Щоб не впустити в трави чорної отрути,
Щоб не спалити, щоб не обпекти…

Отак і я тепер, як той старезний глечик...
Здається й досі наче пахну молоком,
А зазирнеш – пекуча чорна порожнеча
Папір забризкуючи стелиться рядком.

Ми запиваємо солодким чаєм
Безсилля власного гіркоту.
Такі собі кухонні патріоти…
Воюємо і печиво ковтаєм.
А спорожніє чайник і горня:
Ідемо з кухні – скінчена борня.

Незраджені Христи, Непрощені Іуди
Фанатики дощу і сонячні сини
Куди ідете ви, з’явились ви з від куди?
І звідки знати вам хто є насправді ви?

Пророки ста ночей, що будуть за ста днями
Поборники гріхів та тільки не своїх
Кричати можна так піввіку, до нестями
Але як ви святі – то як вам знати гріх?

Противники брехні, які не чули правди,
Ні-те-ні-се-борці, з прихованим Ай-Пі
Чи зрадьте чи згрішіть, хоч раз підіть зі стада
І може буде шанс померти на хресті.

Тот запах высыхающих белил,
Которым детство наполняет память,
Всплывает иногда, и временами
Мне не дает спокойно спать. Угли
Растопленной печи почти не греют,
И двор огромен, словно на земле
Заключено в негреющем угле
Значение моей гипербореи.

Тот мир, далекий и почти не мой,
Следы прошедшей первой обороны
Хранят, притихшие навеки, бастионы
Своей гранитной памятью немой.
И крашенные черной краской ядра,
И пушки, по которым пацаном
Я лазил, как в обшарпанном кино,
Всплывают двадцать пятым кадром.

И море - в детство путь через тоннель,
Прорубленный от Ушаковой балки –
Куда лишь память (неуемный сталкер)
Ведет по Корабельной стороне.
Скупой на кадры, но надежный автор,
Она – лишь разума туманная игра –
Дает понять, что в детстве не было "вчера",
В отличие от радостного "завтра".

Ти лиш мій друг, товариш, вартовий
Моєї вірності і безпорадності німої,
Ти та з якою я нестримно молодий,
З якою майже що стаю самим собою.

Ти лиш мій сон, незбутній чистий сон,
Який ніяк я додивитися не можу,
З тобою серце битись хоче в унісон
Та серця твого я не потривожу.

Прости мене за те, чого не зміг,
Прости мене за те, чого не буде,
Собі ж простити цей пречистий гріх
Не зможу і нічого не забуду
..................
Як любиш, то кажи, а не мовчи,
Нехай відмовить чи ти сам відмовиш,
Топтати серця аритмію зможеш ти,
А з серцем безсердечно-вірним жити зможеш?

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…

Піднімімося з колін
Досі жити зігнуто.
Випрямімо плечі
І скажемо всім,
щo пережито,
Ніщо не забуто.
Не забуті тортури,
Що робили звірі.
Досі могили не знайдені
Предків у Сибірі.
Діти України
Скажімо вже ні!
Досі чужоземцям бути
Ґаздами на наші землі!
Росіяни,поляки, німці,
Що народились
На наші землі
Полюбіть Україну
Цю землю і мову народу,
Не хайти, не паплюжте її.
А заблуди всякі, які вирищать,
Що їх ущемляють,
Валізи на плечі і туди
Де рідну державу,
І мову вони мають.
Люди без нації ,
Люди без роду -
Це відщепенці
Зрадники народу.
Діти України,
Що тут народилися
Для яких ця земля -
Рідна мати,
Усяке сміття
не несіть до хати .
Говоріть по Українське,
Мовою нації.
Мова суржиків
веде до деградації.
Деградується мова,
А так же культура,
Деградується так же
Людська натура.
Живете в державі
Що Україною зветься
І мова державна
В державі ведеться
Між собою
На вулиці в дома
Хай буде між вами
Рідна ваша мова
Мову нації і держави
Ви повинні знати,
Вивчайте її,
І поважате!

*
неначе люди у імлі, неначе оперні фантоми,
явились ви у сні мені і я спитав у себе: хто ми?
може, ми – привиди? чорти? може, загублені прибульці? –
не знаю я, а, може, ти підкажеш, хто сидить в бурульці,
хто заховався в дзеркалах і, чи реально знайти тіні
того, хто стелиться у снах, яких ще вчора покрив іній.
**
неначе хробаки в землі, неначе підсвідомі гноми,
зникаєте ви у золі… і я лишаюсь один вдома.
та, хто я є? невже, відлюдник? самітник чистого листка?
чи, просто, помилка й облудник нетрадиційного зразка?
***
неначе кораблі на дні, лежать всі ті, хто колись плавав…
добраніч, Сальвадор Далі, сни малював ти непогано!
****
та текли ночі, ішли дні – й тебе здолала трамонтана

якщо тобі здається,
що всі навколо – психи,
задумайся тоді, ким же є ти!
по-різному ж стається,
тим більше, що від пихи…
я можу і пройтися, сам лети!

не вірю в твоє небо,
бо там одні лиш хмари,
і взагалі дивуюся тобі;
як можна, як не треба,
й навіщо всі ці бари,
коли давно загублений в юрбі?

нема сенсу ховатись,
ніхто навіть не гляне,
куди повзе здихати твій слимак;
логічніше – зірватись
до того, як зів’янеш...
лише зелений вартий чогось мак!

Всю ніч між хмарами хтось рушив стіни
І світло то вмикав, то вимикав:
Когось шукав безтямно і невпинно,
І темряву у відчаї змивав.
І врешті та розтанула під ранок.
А хтось незнайдений лишивсь на самоті...
І тільки липа стомлена на ганок
Розсипала всі крильця золоті.

демонтаж фундаменту
ностальгійних спогадів
є каталізатором
безнадійних снів;
навіть попіл спалених
фотографій поглядів
цілком не розвіється,
як і пам’ять днів.

тож тримай цю усмішку,
лиш тобі даровану,
що так тонко вклинилась
в ланцюг ДНК,
бо така ж і лишиться –
сонцем зацілована,
ніжна, як морозиво,
мов вино, п’янка.

й не забудь, що камені,
ще колись поскладані,
просто так не падають...
все лишає слід!
і не стерти пам’яті,
мозок так обладнаний,
серце теж не викинеш,
як з бокалу лід.

Зробив заяву ліскомстат,
мовляв, поменшало Зайчат
Пустив аналіз швидко в хід,
І бачить: зменшився окіт!
Найголовніший в лісі Вовк,
що часто воду в ступі товк,
Негайно скликав мудре віче,
( - це справа також чоловіча!)
Сиділо віче день і ніч,
Гадало, в чому ж, власне, річ?
Який знайти найліпший вихід,
Щоб подолати грізне лихо?
І віче видало указ:
На роди шість морквин за раз!,
А згодом, видавати й вісім,
Щоб Зайці не перевелися.
Прийшло у сім’ї справжнє свято,
Радів новинам кожен тато,
Ніхто отямитись не встиг,
Чисельність почала рости!
Зайчата швидко підростали,
Та жодне з них смаку не знало
Обіцяних шести морквин!
Кору згризали з деревин.
..........................
Хіба ж Зайчатко винувате,
Що в лісі їжі малувато?