Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

колись ми грались а тепер болим
самих себе лікуючи незграбно
і той озон що киснем став твоїм
чужим гріхом зав’яз тобі на зябрах
від тебе тхне і страхом висоти
і потом потопельника посмертним
та граєш граєшся та гра… упертий
і забуваєш чим ти заплатив

За мотивами народних жартівливих

Не дивись, що жаба,
Я ж така зелена,
Завидющі очі
Золотисті в мене.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Кров твоя зчорніє,
У смолу загусне,
А твоє серденько
Від заздрощів лусне.

Варіант для дітей

Я маленька жабка,
Подивись на мене,
Я така хороша
І уся зелена.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Якщо мені руку
Ти свою протянеш -
Скоро сам жабиськом
Завидющим станеш!

Тебе не надо знать
О чем мои причины,
Я отдаю тебе свой флаг
Не белый и не красивый.

Терзать напрасно за «увы»,
Увы и ты не сильный -
Я брошу пепел за мечты,
Потом напишу книгу.

«Увы» не лечит, даже мстит,
Но этот нож не в спину -
Мне кажется, что это ты
Отрезал половину.

Шагаю взглядом по часам,
Когда же ты увидишь?
Не белый отдан тебе флаг,
И даже не красивый.

Было больно когда-то,
А теперь ничего…
Ты случайно не знаешь
От кого и за что?
Кто неслышимым
Криком меня перерос?
Кто оставил надежду
В месте ливня и гроз?
Я невидимым взглядом
Его обойду.
Он меня не узнает
И я снова уйду,
Не ранняя ни слова,
На его простоту.
Он меня не узнает…
Ну скажи, почему?
Слишком поздно прощаться,
Мы уже растеклись
По щекам наших судеб
И с слезами срослись.
Мы с тобой словно в ссоре,
Наше время застыло
И осталось лишь прошлым,
Позабытым с другими.

Я іду під дощем,
Під завісою вечора наче й не холодно,
І сльозами закутавшись плачу
Від відомого і невідомого;
І мене не розвіє
Цей вітер своєю брутальною силою,
Бо байдужість простерлася
Близько глибокою прірвою.

Я не світлом спадатиму
В кожну найменшу щілину,
Про тепло забуватиму знову,
Тепер без упину,
І віддам все твоє
Лиш одному солоному болю;
Я вмираю дощем,
Та втікаю від тебе на волю.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Село забите, наче цвях в зап`ястя,
ятриться перехрестя під хрестом.
Що крові випито під час причастя,
що тіла вицвіло - на років сто.
Чекають зорі на своїх кусто -
то й не наважуються в око впасти.
Вони із думкою тепер на "ви".

Те око погляд зважує, мов пір`я,
що постріл розкуйовдив по воді.
Так легко бути пухом із довір`я,
коли колує тіло колодій,
коли спалила локони руді
коханцю-дневі ніч у надвечір`ї.
На таці - головешка голови.

Землі душа відкрита, мов стигмати.
Вінок терновий уростав - зацвів.
Якою впала плата за розп`ятість,
за що, немов пісок, нанісся гнів?
Індійських завести у хлів богів
та на дорогу дорогому брату
білила щедро влити із трави.

Село забите -
б`юся в груди,
відчинить серце -
пісня буде.

13 Травня 2008

Ти добре почуваєшся в своїй країні?
Чи вже вона є не своя?
Чи все чуже тобі в країні Україні?
Між тим, країна дійсно вже чужа.
«Страна» пайків, субсидій, пільг
і черги до халяви,
з народом, який продасть за той пайок
свій голос виборів
і чорту.
А ти свій голос продавав за скільки?
За двадцять гривень?
А майоріння прапорцем вождя?
Пів сотні гривень за три години, якщо зранку?
За ту півсотню скількох людей завів в оману?
Чи почуваєшся героєм?
А може зрадником народу та радієш?
Вже до кормління крадії добрались
і, може, ти тим паханам своє плече підставив.
Напрацювався ти на них, аж мовою змінився.
А мова українця – це зброя українця.
Без мови українець – то є раб.
А зараз вже країні дуже важко.
Народу важко.
Останнюю хлібину олігархи одбирають.
Все до Москви звезуть –
як борг за допомогу обдурити українця
на чорних виборах бандюг тих в депутати.
Таке було, згадай, під час голодомору.
Ніхто не кинувся країну захистити:
так зване людство все мовчало.
Не захищаємо і ми – ні долю, ні свою країну,
і мовчимо, бо змусили себе мовчати.
А влада робить цигарки
та ллє отруту по пляшках.
Мужі все п’ють, бо з малку боягузами живуть.
Жінки все торби та горілку носять.
Це зветься бізнесом, а жінка – діловою.
Що думаєш про те як жити далі?
Чи може матінку проп’єш із москалем?
Тоді купуй ту пляшку із пластмаси
і пляшку з перцем де написано «Горілка» –
за чаркою ти справжній патріот.

16.01.07

Доню моя, доню!,
Що ти наробила,
Навіщо п’яницю
Доню полюбила?

Полюбила мамцю
За чорній очі
За тій поцілунки,
Що дарує в ночі.

Кажуть він п’яниця,
Не правда –це мамцю
Зорі я дарую,
Милому коханцю.

Зустрічаймось в вечері
При перші зірниці.
Купаймось в любові
Як в чисті водиці.

Iсторiї моїй фiнал
Прискорив значно вiртуал
Сей славний, я свою повагу
Йому змiняю на увагу.
Що звище долею дано
Не обминув вiн вже давно,
Без розрахунку без любовi,
Впiймавсь на сказаному словi,
Пiдкинув тему для роззяв,
Одразу за дружину взяв
На танцях стрiнуту дiваху.
Пред ней не вiдаючи страху
Тепер неспiшно пив пивце,
Доречно ставлячи слiвце
Слушне всяк раз в розмовi дружнiй
Жiночим вушкам осоружнiй.
На слух жiнок iм'я Iван
I торс могутнiй мов таран
Впливали надто неполярно
I натякали популярно.
Сягнув за обрiй жовтий круг
Як зупинив Миколу друг.
- Куди ти йдеш? Не так ще пiзно,
Я не тримаю тебе слiзно,
Та часто вже нечасто ми
Збираємсь з старими друзьми,
Щоб випить разом кухоль пива,
А завтра свято, є щаслива
Нагода довше погулять,
"Ячмiнний колос" покружлять.
Скрiзь заслужив Йван схвальнiсть крупну
Та вже в хвилиночку наступну
З лиця Миколи зайва тiнь
Вагання зникла й розумiнь
Вiн не знайшов на лицях друзiв,
Тягучу паузу конфузiв
Некрихким голосом, як сталь
Порушив коротко:
- На жаль.
Не довго в пам'ятi образу
Зберiг приятель, котрий зразу
Сердито кинув кiлька слiв
Тому, хто з ним не захотiв
Ще просидiти три години
Й пiшов, не мовивши причини.
Клубами знявся сизий дим,
Сирiли стiни знов вiд "прим",
Нiкого бiльш не турбувала
Прихiд чийсь чи вiдсутнiсть стала.
- Уперше, - розсудив Iван,
Залишив ти наш дружнiй стан
В розпалi сперечань вiдвертих
Та спогадiв достатньо стертих.
Я помилитись не боюсь,
Oсоба, на її не злюсь,
Другої половини роду
Людського, у тебе свободу
Умкне, як в мене забрал.,
Я рад, твоя пора прийшла,
Щоб розбудити тему вiчну,
Зустрiть красу непересiчну.

Погляд закис у кутку.
Сиджу скіфською бабою
у своєму міському саркофазі
віки й віки.
Мовчки сміюся,
ухопившись за живіт
кам`яними руками.
Душа сапсаном ширяє степами.
А я тут, скіфська баба,
лупаю очима в напівмороці.
Де б вітру, де б сонця хоч позичити?
Задихаюсь у самоті.
Чого пращури жорстокі
хоч на віддалі діда скіфського
не поставили.
Все ж було б за кого думати.
А я ж їм берегинею землі леліяла.
А я ж їм за прародительку була.
Мовчки сміюся сама з себе.
В степу лише вітром гуділа –
розмовляла зі своїми богами.
Ні, то не сміх , - молитва.
Склала на животі руки
і благаю всемилості.
Навіть камінь має мати продовження.
Простояла, навіжена, виглядаючи долі.
А доля та степами не ходить,
не волочить ногами пилюгу.
Годі бовваном стовбичити.
Простую, скіфський діду,
на твій голос...

Податись можна,
а подітись – ні.
Л.Костенко

Усамітнень не хочу.
Самоту повикурюй із мене.
Доведеться стоптати підошви
самій самоті.
Перебуде в дупельці верби,
перекинеться кленом.
І почепить сухі каптури
на ліси золоті.
Наче вічна черниця,
піде самота поміж люди
І причинна усмішка,
як хвиля, збіга на вустах.
Десь під серцем була,
а тепер у світах світом нудить,
Хтось носив на руках,
а тепер – вітром стомлений птах.
У посрібленім дні
(він від дум посрібливсь)
причаїлась.
Із небесного ока дощем
обмивала сліди.
Підніми мене в сни!
Самота в моїх снах
заблудилась.
Хай живе там сьогодні.
Подітись немає куди.

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям:
Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш.
Вже котрий садиш сад – випробовуєш долю життям.
То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш?

Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки.
Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди.
Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки –
Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду.

Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть.
І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба.
Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть.
Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе...

Озвалися ранку пищалі золочені
На стриху у сіні пахкім, притолоченім,
Десь голубом-жінкою, воркотом-ласкою,
Десь діток медових життєйською паскою.
І світлом просторим старечого ґанку
Озвались пищалі золочені ранку.
Замріяна просинь в очах не розчесана.
Від себе далека душа ледь не щезнула.
Так хороше думать про все і про всіх.
І уст доторкнувся здитинілий сміх,
І млістю солодкою двоє наврочені.
Озвалися ранку пищалі золочені...
Цей ранок земне моє світло всотає.
Світає, о Господи, нині світає...

Мене жалить трава,
Мені вітер висушує кров,
Мені боязко тут –
Загубили мене у липні.
Я міняю країну
Зелено-рудих дібров
На союзну державу
Під-Ноги-Опалого-Листя.
Диваки – подивуються.
Мудрі завжди змудрять.
А мені - що мені?
У долонях зволожених - осінь.
Дислокую усю листопадову листорать
Під розкидані плетива-батоги,
Під вербові коси.
І уперше тут паморозь сиза –
Гіркотний дух.
Вибираю в скарбничку супу
Редут підпеньок.
Я загублена в метушні.
Щез і віку пастух.
Із мандрівки несу
Потамованих вражень жменю.

з 15 -го травня по 15 червня у Львові буде відкрита моя виставка, там - ЖИВОПИС І ПОЕЗІЯ. пл.Ринок,6 ("італійський дворик") ,3-ій поверх. Запрошую усіх

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Позаду смогом душаться міста:
До нас не долітає жоден крик.
По травах росяних тебе веду
І не спинюсь на жоднім світлофорі.
Тут Ніч така прозора і густа,
Що Місяць стер об неї правий бік.
Тут тільки я у Божому саду
Збираю в шапку перестиглі зорі.

Веду тебе далеко від людей
По росах теплих, вогких, наче губи,
Туди, де Вітер пестить перса хмар,
Де в темряві цілуються цикади.
Тут сіно пахне краще орхідей,
І тільки Боги чинять перелюби.
Я одягну тебе у відблиски Стожар,
Мене із розуму зведуть твої принади.

І ми заснем під зоряним дощем,
Зозулі нас розбудять лиш під ранок,
Коли потоне ніч в безодні склянок,
І обрій наша кров заллє вогнем.

Як дивно життя говорить мною
І серце кидає безжально навсібіч,
А вихор емоційного прибою
Вдаряє глухо ехом в мою ніч.

Так я живу... Сміюся і сумую...
Дивуюся і нуджуся з життя...
Два образи, дві маски театральні
І келих, недопитий ще до дна...

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

Покидає думку сумніву неспокій,
Від"їжджає. Може, потяг підірвати?
Чи узяти у заставу гнів, допоки
Пасажири закладуть у вуха вату?..

Як далеко мене вибухом відкине?
Чи покаюсь, чи потраплю у систему...
А, гори усе вогнем - беру квитки на
Той експрес, що їде в напрямі твоєму.

Донедавна ми, здавалося, дружили.
У гранаті, ще новісінькій, чека є...
Геть вокзал, квиткові каси, пасажирів...
Потяг їде. Ні на кого не чекає.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

В той час робочому народу
Вручав по графiку нагоду
Попити пива нижнiй чин,
Серед достойнiших причин
Була найбiльш обов'язкова,
Коли околична столова
Мов шхуна од пiратських юрм
Пiзнала вiдчайдушний штурм.
Сортiв не звiдали багато
Хто жив на заробiтню плату,
Дiлили в пляшках й бочкове
Смачне, мiцне, хто як назве.
Ковбаску рiжуть, чистять рибку,
Сири кладуть на чорну скибку,
А тi, кого пройняв вже хмiль
На край бокала сиплють сiль.
В кругу гуляє дружня чарка
I забавляє п'яна сварка.
Вiдпивши з кухлiв двi третини,
Не випадали iз картини
Герой прочитаних рядкiв
I друг його школярських днiв.
Лице вiдкрите, смiх вiдвертий,
Розумний, сильний, трохи впертий
Ще в школi вчителiв вражав,
Талантiв безлiч всяких мав.
Бiлявий, з синiми очами,
Вiн мiг весняними ночами
Складати тексти серенад
Зiграти сцени клоунад,
В хокей зимою вигравати,
З Шекспiра прочитать цитати,
В умi мiг вичислить квадрат
I в п'ять ходiв поставить мат.
А там де ми даремно тужим
Вiн завжди залишавсь байдужим.

вікна на схід
я п'ю каву і дивлюся у вікно.
зараз п'ють каву мої сусіди
друзі знайомі
жителі міста
кілька туристів
один бухгалтер-філателіст
(він тут у відрядженні)
дехто вже снідає
дехто ще спить
дехто включив телевізора
чекає новин , дивиться спітч

а в моєму рукаві сонце
зараз на Землі ніч

В блакитнім небі білі кораблі
По вітру підняли важкі вітрила.
І сивий ворон відлітає від землі,
Розправивши свої старечі крила.

Він бачив тих трагедій пантеон.
Був свідком, випадковим глядачем.
Як люди знову сотворили Вавилон,
Як грались з Прометеєвим вогнем.

Він бачив тих шляхетних вояків,
Що намагались наслідки спинити.
Обличчя згадує їх дочок і синів,
Що так і не пізнали, як це - "ЖИТИ".

Він бачив тих, хто слухать не хотів.
Усе це божевілля, весь процес.
Всіх, хто із мрії, "зону" сотворив -
Червоний, окривавлений прогрес.

Байдужість без жалю і співчуття.
Брехню співали, наче солов’ї.
Закрили очі, наплювали на життя
Заради величі червоної сім’ї.

Померле місто, геть пусті дома...
Над ними пролітає гордий птах.
Давно уже нікого тут нема.
Лиш пам’ять у мільйонів на устах.

. . .

В блакитнім небі білі кораблі
Милують око тисячам людей.
На них у Вирій відлітають від землі
Душі із міста троянд та дітей.

(При желании можно напевать) :)

Cладковатый привкус яда –
райских яблок полон сад,
заработана награда
много лет тому назад.

Разлетелась на осколки –
то ли в сердце, то ли в глаз,
те осколки были колки –
никого никто не спас.

Был один осколок – мальчик,
а другой – его сестра,
чертит слово тонкий пальчик
между завтра и вчера.

И служила правде вера,
только чья же тут вина,
что любовью стала мера,
одиночеством – цена.

Эй, родные, чьи вы, где вы,
неужели «Аз воздам»?
помнишь: первой была Ева,
помнишь: первым был Адам…

Кому добре жити
В Україні милій.
Ціни піднімаються,
Як на морі хвилі.

Галопом в Європу
В ринковий вояж,
Пуста у нас валіза
Ось увесь багаж.

Швидкими темпами
Ми біжимо у СОТ.
Пустий гаманець,
і бідний народ.

Ти впала у мене на очах, як сніг із неба.
Не гадано й не ждано я зрозумів - Ти ... ангел,
Який прилетів до мене, щоб змусити повірити в життя.

Я зрозумів Ти- ангел.
Мій єдиний і неповторний охоронець.
Такого більш ніде не знайти, як Ти!

Життя...життя,
Та що там то життя проти тебе - безглуздя.
Ти більша за нього, Ти - ангел.

Хай забудеться усе, що було так потрібно.
З Тобою я взлетіти в небо можу,
З Тобою я і смерті не боюся.

Ти подарувала мені майбутнє - світле і чисте.
Ти моє вино, яке б я пив і не п"янів.
Ти - мій ангел.

Мій Ангел... Ти - мій ангел.
Я тебе підійму, обійму, пригорну і більш ніколи нікуди не відпущу.
Тому, що ти - мій... мій ангел.

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.
Вночі місто Лондон то люди льняні.
І пізнє таксі так незвично, полонно
по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,
покірно чекає у світлі вітрин.
І кажу до себе я contra spem spero.
Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.
Як грона дощу, блискавиця та грім,
незнана людина з цигаркою й чаєм.
І щось трохи більше... Того окрім.

Поперед перехрестям завжди відчутно свободу вибору і бензиновий запах ризику розбити автівку.
Триєдиність буття і його двоодинокість. П"ять пальців складають по-різному йогини і християни.
Кольорові жахи і сірі буденні ромашки. На лугах чи то глюків - чи то дитячих фантазій.
Прихистки душ - незабажанні миті реальності. Пропливають за вікнами. Вікнами. Вікнами. Вікнами.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

На нашому подвір’ї
Красуня береза,
Струнка та висока
І завжди твереза.

Підклав я пляшку
Набрав з неї соку.
Смачний та прозорий,
Лиш боже нівроку.

Притулюсь до неї.
Станемо в обнімку,
Так солодко стане
Як з чужою жінкою.

Все горе прогоню
У весняний час.
Ти красуйсь березка
На подвір’ї в нас.

Як лягав я спати
Була тиха ніч.
Місяць йшов по небу
З зорями опліч.

Сяйво небесне
Пливло по землі.
Не було хмаринки,
Не було імлі.

Пробудився ранком,
А за вікном хмари,
Стукають в вікно
Небеснії чари.

Відкрив вікно,
Як би то сказати,
Кругом зеленіє
Важко передати.

Під вікном каштани
Уже розцвітають,
Як півні хвостами,
Гронами махають.

Кругом зеленіє,
Усе розцвітає,
З урожайним дощем
Травень наступає.

Сьогодні все було вороже надто:
Лукаві посмішки, глузливі голоси,
Не ті емоції, порожній натовп.
А все тому, що поряд був не ти...

Сьогодні я пожила ненавмисно
Чуже життя, а може – нічиє...
Хтось розв’язав разок свого намиста,
А я визбирувала... (Ніби то моє...)

Сьогодні вечір навіть не вітався...
Зустрів з підозрою, без звичної вже гри...
Поодинокі жебраки, сумна бруківка...
А все тому, що поряд був – не Ти.

Ви правду кажете, що богомаз я є і грішник

але ж ви всі чолом б'єте в паркет,

в своїх провинах каючись поспішно,

і молитесь... на мій автопортрет!


На ньому барвам вільно і розкуто...

Ах люди, ви вже вибачте мені,

що я, себе запрагши осягнути,

свій лик святим возрік на полотні.


Пробачте вже... Бо я оце уперше,

не вірячи ні вам, ні дзеркалам,

глуху стіну буденності продерши,

розкидавши зневіру, наче хлам,


прийшов до свята свого одкровення

й гострив думки для поруху на зло,

і чув: святилась кров моя у венах,

і чув, як німб освячує чоло.


Пробачте вже... й молітеся на мене!

А я піду ізнов у суєті

собі і вам шукати одкровення,

щоби повідати, що ви усі - святі.

Обережні сміються тихо,
Обережні тихенько ходять.
Обережних минає лихо,
І вони нікому не шкодять.
Не впадуть вони – не заб'ються –
І до всього швидко звикають.
Обережні тихо сміються
Із людей, що шляху шукають,
Із людей, що міряють небо,
Та із тих, що рухають зорі.
Зводять плечі: “Кому це треба?”
І хихикають: “Певно, хворі…”
Не бринять в їхнім серці струни,
Що вони у житті спізнали?
Над словами Джордано Бруно
Їхні предки ще реготали:

“Не буває, мовляв…”
Буває!

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

Таємний обрій сірохвилиться,
І сивий шторм гука: «Алярм!»
Напружені залізні вилиці
Загубленого корабля.

Над світом темрява брезентова,
Бо захід крила позгортав.
Вітрисько де-не-де приземлиться
І знов у безвість відліта.

Ревіння хвиль у серце клиниться,
Жбурляє скалки міражу.
Готовий морю в пащу кинутись,
Щоб вимити з душі іржу.

28.09.07.

Плинних днів загубилася нитка
В кольоровім клубочку життя.
Перших віршів розтріпані зшитки
В білий вирій дитинства летять.

Порадію за пляшкою коли,
Що не впав перед ницістю ниць,
Що весну любив більше за школу,
Що щасливий тепер – не колись.

Реалізм – неміцний підмурівок,
Коли місто в облозі весни,
Коли клавіатура бруківок
Омузичує рими рясні.

Проясниться душа, наче люстро
Зі столітніх скарбівень-печер,
І весна, упізнавши, пелюстку
Скине брату свому на плече.

12.04.08.

А щастя є простим, як небеса,
Розлиті синьо ген за виднокругом.
Коли ти не клеврет і не васал,
І на душі не стягнута підпруга;

І по-піратськи свище в голові
Все той же романтичний отрок-вітер,
А білий день, ковзнувши по траві,
Вписав хапливо в пам’ять кілька літер;

В запиленій книгарні почуттів
Яскрава палітурка відшукалась,
І сиплються дива, мов конфетті,
Фарбуючи усе в барвистий хаос;

Коли підбори вже несамохіть
Бруківку топчуть ритмами квік-степу –
Це просто щастя. Просто у цю мить
Просте, як небо, щастя рветься з тебе.

6.03.08.

А на нашій вулиці зацвіли каштани,
Ми давно чекали їх - ось вони над нами.
Вітер ніжно гладить їх голівки білі,
Вечір тихо гасить їхні очі милі.

Давай, друже, підемо у нічну годину
І свічки запалимо - хай горять до днини.
Там органи ночі вже співать почали,
Там дзвенять над нами зоряні хорали.

Вітер в густих вітах вже знайшов свій спокій.
Він свічки хитає на кроні високій,
Їм розповідає про краї далекі,
Звідки прилітають срібнії лелеки

А ще, вчора, у мене
поцілили недокурком.
З якогось балкону
не надто висотного дому
на вузькій вуличці,
майже в центрі.

Сутінки.
стіни товсті
майже не
горять ліхтарі.
фон – небо – індиго.
Розлітаються іскри в повітрі.

Просто ще один привід поглянути вгору.

Я положил к твоей постели
Полузавядшие цветы,
И с лепестками помертвели
Мои усталые мечты.

Я нашептал моим левкоям
Об угасающей любви,
И ты к оплаканным покоям
Меня уж больше не зови.

Мы не живем, а мы тоскуем.
Для нас мгновенье красота,
Но не зажжешь ты поцелуем
Мои холодные уста.

И пусть в мечтах я все читаю:
«Ты не любил, тебе не жаль»,
Зато я лучше понимаю
Твою любовную печаль.

Плачет метель, как цыганская скрипка.
Милая девушка, злая улыбка,
Я ль не робею от синего взгляда?
Много мне нужно и много не надо.

Так мы далеки и так не схожи -
Ты молодая, а я все прожил.
Юношам счастье, а мне лишь память
Снежною ночью в лихую замять.

Я не заласкан - буря мне скрипка.
Сердце метелит твоя улыбка.

Ми, дзвіночки лісові,
Піднялися у траві.
Дінь-дінь-дінь! - в блакитний світ
Посилаємо привіт.

Дінь-дінь! - співає вся земля,
Дінь-дінь! - повторюють дівчата.
Дінь-дінь! - кличе всіх весна
В квітучий гай на свято.

Небо ллє свою блакить,
Вітер в листі шелестить.
Дінь-дінь-дінь! - летить, мов птах,
Й дзвонить ніжно у серцях.

Як почую твій голос в своїх думках,
Моє серце в небо лине, наче срібний птах,
І несе мене у південний край,
Де пливуть в імлі білі кораблі.

Кораблі, кораблі в золотистій імлі,
Ви у долю мою, як в легенду ввійшли.
Ви повік принесли у кохання і сни
Дивний клекіт весни, кораблі.

На морськім узбережжі, гулкім, сія твоя постать -
Синій профіль… І без тебе я, і без тебе я -
Корабель із мрій, що наснивсь давно,
Колихавсь між хвиль і пірнув на дно.

Останній грім давно скотився з даху...

Стекло по ринві сонце і дощі,

І у саду дерева вже без страху

Вдягають позолочені плащі.


Без боязні вдягають. Бо ніхто тут

За пишноту вже їх не осміє...

Займається на гіллі позолота,

І сад багряним маревом стає,


І закипа гарячим водограєм,

І б'є крильми жаркими у вікно...

Врочисто, гучно листя помирає,

А так вмирати вміє лиш воно