неначе дощу чекаєш дзвінка у двері
хтось має прийти або ж пролізти у вічко
на когось чекати твоя улюблена звичка
в кулак керамічний кахикає попільничка
і кров'ю стікає в бокал поранена Мері

свідомо змирившись даєш собою погратись
покірний джойстик в руках професійної ночі
прибульці з планети фаянсу також охочі
до тебе в гості або ж до тебе на злочин
свічки розкидають по стінах гадальні карти

не пишеться вірш та й лист до самого себе
і як на зло в акваріумі риби горланять
Гольфстрімом розбуджені немов наркомани
хапають ротом сиве повітря кальяну
й заснути вам не дає місяця лютий Цербер

та й немає коли оголошено ранок
прокинулись із літаргічного сну вулкани
тобі самотньо немов на вершині Монблану
півні таємно вступивши в ряди ку-клукс-клану
ніч розстріляли власним потрійним сопрано

Мов блискавка, захована у хмарі,
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, він записаний в сценарій,
Той чорний день, коли ти не прийдеш.

Достоту, то — твоя остання пісня,
А я — тебе шукала між усіх.
Ми — ніч і день, вода й вогонь, ми — різні,
Мов щастя і біда, мов плач і сміх.

Хто тому винен: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той білий день, коли ти не прийдеш.

Ти так боїшся влади над собою,
Все зважуєш, усе кладеш на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Згорить свободи неоцінний скарб.

Іще одна із драм, незнаних людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той... просто день, коли ти не прийдеш.

I know nothing.
Just feel.
I’m the feeling myself...
I go on to the end...
I’m just feeling your hand...

I’m the string of the Earth!
Neither last nor the first...
And I tremble each time
When you’re touching me guy...

На полі поетичному,
Ростуть квітки і квіточки,
Там проростають рясно бур*яни,
І забивають паростки вони.

А квіточки, з душею дзвоників,
Хотіли так піднятися до сонця, висоти,
Щоб каплю доброти знайти,
Та проспівати,любов свою віддати.

Вони ранимі та тендітні,
В душі чуттєві та привітні,
А їх все рве ненависна рука,
Кидає, розтирає брудна нога.

В такій поважній поетичній Інституції,
Майстри творять свої шедеври та літ.Конструкції,
А квіточки вникають в ці творіння,
В слова, що виражають почуття та розуміння.

І заставляють хвилюватися.
Радіти та сміятися,
Слізьми від щастя та печалі умиватися.
Така поезія чуттєва та дзвінка.

Шановні пані та панове,
Відображають тут своє натхнення,
Взірцем виходять з-під пера,
Їх геніально створенні слова.

Коли Вас просять допомогти,
Не відкажіть їм доброти,
Бо Вам віддасться те, в сто "крат",
І слава буде і "ВИВАТ!"

Скільки разів ти хапала лезо,
Бавила вени металом ночі?
Ти у Гоморрі, немов Тереза,
Бавиш дбайливо ту зграю вовчу.

Рівень моралі – на рівні болю.
Знаєш чудово: життя – дрібниця.
Все, чого прагнеш – втекти на волю,
Вдень ти людина, вночі – вовчиця.

Ти не із тих, що звертають гори,
Але й неволя тобі не в радість.
Ти подолала найбільшу слабкість.
Ніч. За плечима горить Гоморра.

Чи злюся я, що не встояв
Ти від моїх дівочих чар?
Чи може, що сміливо ти цілував мої вуста
І впевнено тримав за стан?

Чи злюся я, що був зі мною ти відвертий,
Не обіцяв любов до смерті...
Що не забрав душевного спокою
Й не огорнув мрійливою марою?

Чи злюся я, що з остороги,
Ти збудував стрімкі пороги,
Що не посіяв сіль тривоги,
І не звернув з Його, Всевишнього дороги.

Віднайди мене в мушлі погожого літа,
Що пропахло імлою, травою і цвітом.
На левадах цигани лишають вогні,
Мелють долю години в старому млині…

Покуштуємо щастя з гіркого пасльону,
І світитиме сукня лляна в медальйонах…
Хтось співатиме потім. Слова, як прокльон.
Зігріватиме сонце, студитиме - льон.

Твої очі розкажуть усе наостанку.
Вигоратиме день до наступного до ранку.
Перемелеться літо в старому млині,
І зостанеться мливо солодке на дні.

хочу додому
назад у маківку
щоб жити не суботами
а росами й туманами

я б цвіла блідо-блідо
щоб нікого не виручити
і нікому не зробити
виручку
зеленою голівкою

стану сірою
щоб на ранок прокинутись
у спасівському букеті

Хмарочос
Загубився
У хмарах.
Щоб торкнутися
Неба
Рукою,
Я пішла
На найвищу
Покрівлю.
Та подумала
Раптом:
Ті люди,
Що колись
Хмарочос
Будували,
Вже торкалися
Неба
Раніше...
Я не перша
Торкаюсь
До неба.
8.04.08

Я змагався із ним -
Хто швидше
Добереться
До твого порогу?
Сперечався -
Що перше відчиниш:
Вікна Сонцю,
Чи двері Богу?

О Націє! Чом твої пишні груди
Зів'яли у брудних руках чужинця,
Котрий підсовує наповнені по вінця
З отрутою корита золоті?

Народе мій! Покірні вівцелюди!
Тремтячі руки, очі невеселі...
Чому на святі у своїй оселі
Ти, наче в приймах, - на самім куті?

Чи є ще хтось, кого до битви зваблю,
Здійнявши вгору прадідівську шаблю,
Хто пут зречеться і прийме постриг?

Кістки козачі стогнуть від наруги!
Вогнем Вальгали заіскрять кольчуги –
Вставай, коли для подвигу достиг!

Над слизом густого смогу
Голови повітряна куля
У кошику тлінного тіла
Несе хробакам обід.
Хрести корегують дорогу,
Життя показало дулю,
А Богу немає діла,
Що це твій останній політ.

А Богу немає діла:
Створив - і бувай здоровий!
Під крилом охоронця-янгола
В кобурі запальничка-кольт:
- Що, покуримо - і полетіли?
Бачиш: ранок, на диво, чудовий!
Голова, співаючи, падала
На дріт в десять тисяч вольт.

Його крик залишає полосу,
Що навпіл роздирає небо,
Сонцю очі випалюють іскри
Мільйонами блискавиць.
Я його впізнаю по голосу,
Він той, кому прощень не треба,
Він є той, хто ламає ікла
Об тих, хто лягає ниць.

-Боже, дивися, він падає,
На Місяця ріг напоровся,
І дощами обмитий летить!-
Безутішно ридають роси...
Об асфальт кавуном розколовся,
Червоним залив горизонт.
До солодкої плями в ту ж мить
Ненаситні злітаються оси...

От і все, він під листям похований.
Жовта тиша, жалоба осіння.
Світ байдужий, а я - задоволений,
Бо в кишені дві жмені насіння.

Червоне сонце серед хмар палає,
Холодний вітер багряний пил збирає
І свої руки до нього простягає,
Та не зігріється уже серед небес.
Він далі рветься до дерев високих,
Шепоче до листків червонобоких,
Зриває їх та розкидає на всі боки.
Пожовклі із собою він несе...
Сідає сонце. В очах твоїх я бачу,
Як десь далеко Бог зірками плаче.
Холодний вітер задрімав неначе,
Дерева шепотять пісні.
Листки над нами падають зірками.
Бабине літо несе тепло з нитками.
Холодний вітер вже не дме між нами
І падають зірки ясні
Червоне сонце серед хмар зітліло.
Холодний вітер змів все, що згоріло,
Змів все, що в серці відболіло,
Дав змогу знову все почати.
За вікном в червоному блукає осінь.
Такої осені не було досі.
Пройдуть дощі довговолосі,
А ми залишимось весну чекати.

Як нам важко сказати "кохаю"
І нестерпно почути "люблю"
Від людини, тобі непотрібної,
І до кого не маєш жалю.

Але серце підказує мовчки,
Не шепоче, ні, просто болить,
У ті ночі, які ти проводиш,
З тим, від кого душа не горить.

Не гони ти його і не кайся,
Що не любиш, а ділиш себе.
Це - мені, це - тобі, ну а погляд,
Він до іншого знову веде...

І спливає та думка таємна,
Ну чому, коли прагнеш ти стріч,
Залишаєшся, ніби розхристана,
Перед осудом сірих облич.

Всім потрібно тебе розп'яти,
За любов, за довіру життю...
Бо бояться вони поспитати:
Як же жити із словом "ЛЮБЛЮ"?

Ну а правда здається простою:
Не мовчи, коли хочеш кричати.
Збагатієш від цього душою,
Бо вона спромоглася кохати.

Море пенится, бушует и сметает корабли,
Серо небо словно чует приближение зари,
Полоса над горизонтом осветила все кругом,
Солнце лишь грустит о чем-то и жалеет о былом.

А на берегу спокойно все еще отрадно спит,
Только ветерок легонько у прибоя шелестит.
Где-то чайка пролетела, слышен крик ее вдали -
Только нет к ней больше дела. Мир наш утонул в крови.

Ти тільки позови –
І я прийду.
Що холодно скажи –
І я зігрію.
Я заберу собі
Печаль, біду,
Пройду крізь біль,
Розлуки, сніговії.

Ти лиш скажи –
І я тобі прощу.
Зроблю усе:
Можливе й неможливе.
Потоками цілющого дощу
У спеку
Напою кохання ниви.

Сонце здійняли, прибили цвяшком
До неба, сказали: „Нехай буде день”.
Я вилітаю в віконце пташком,
Щоразу иншим, иншим щодень.
До вечора змінюють декорації:
Фарби темної додають;
І навіть запах моєї акації
Згущує фарби свої; снують
Тіні речей та істот довкола.
Метушаться даремно вони:
Ніч їх поглине в чорнім полоні,
І оголосять: „Нехай будуть сни”...

Усім майстрам і майстренятам – добраніч :)

(за мотивами Маріанни Б.)

Виходи мерщій, немов полюція...
Як знайду я сили - тоди встану!
В поступово-коливному русі я
з камасутри зліплю ікебану.

Що обручка на руці - то в курсі я,
пахне ґумою, моя кохана.
Йой, яка то є тісна екскурсія
і тендітна шкірочка з банана...

Налепочу шось про інтуіцію,
наче місячні, зачнетьсі ранок.
Не ломайсі знов, немов поліція,
бо звелися сили - зара встану!

7 Квітня 2008

Між собою гори
Як в верблюда горби,
Між ними в тумані
Зелені яри.
А в низу в долині
Обвиті хатини
Тином з яворини.
На гірські вершині
Там на полонині
Є одна хатина
Як та сиротина.
Рідко хто приходить
Із села туди.
Майже вже заросли
Людські стежки.
Сумує в хатині
Одинока Ганнуся
Проводила на цвинтар
Чоловіка Івана
Вже старого дідуся.
...
На порозі сіла
і усе згадала,
Що доля гірка
Її в житті спіткала.
Згадала як з Іваном
Прийшли з полонини
Застали матір мертву,
В хліву ні маржини.
То німчури наробили
Все позабирали.
Мати стару убили,
Щоб щастя не мали.
Пішла із Іваном
Жити в полонину.
Там у лісі і зустріли
Поранену людину.
Виходили чоловіка
( звався він Данилом)
Заховали у криївку
Не знайдуть із шилом.
Віднайшов Данило
Бойових братів.
Піти разом з ним
Іван захотів.
Залишилася Ганнуся
Пастухом єдина
Одна вона в полонині
Із нею маржина.
Загриміли танки, зброя
Сколивалася земля.
О така повстанська доля,
Чути лихо із далі!
А тим часом в полонині
Ганнуся працює
Ховає в лісі худобину
В криївки ночує.
Встала вранці,
До худоби.
Худоби не має,
На зелені полонині
Солдатня гуляє.
Розпалили там багаття,
Смажать баранину
А щоб шлях вас натрапив
Саме а цю годину!
Так Ганнуся заклинала,
Плачучи гіренько,
Що ж тепер робити?
Ой боже! Ой ненько!
Загриміли десь гармати,
Кулі засвистіли.
Повтікали солдати
Мов у повітря злетіли.
Ганнуся до багаття
Де смажиться баран
Поглянула в ліс
Звідти іде чоловік – Іван.
Не сам прийшов,
А з братами
По зброї єдині.
Сіли кругом багаття
На зелені полонині.
Посідали. Барана з’їли
О таку новину
Ганнусі вповіли
Як москалі наступали
Ми їх перехитрили
У Шурдені в яр з дороги
Танки опустили.
Замість знятого направника
Став Іван направляти
І відправили їх
До чортової хати.
А в Селятині німців,
Коли утікали,
З кулемета ми колону
Теж чорту послали.
Посиділи у багаття
Довго говорили.
Попрощалися з Ганнусею
І на плечі гвери.
Подалися дальше
На зустріч долі.
Хтось упав у бою,
А хтось у неволі.
Іван до Ганнусі
Повернувся тихо.
Обминуло його
Кадебістське лихо.
Не знали вороги
Яка доля його спіткала
Полонина, як завжди,
Про все це мовчала.
І здавалось, що прожили
Усе життя радо.
Пасли в полонині
Колгоспне уже стадо.
Нечувано підкралася
Сивина на скроні.
Зморшки обвили обличчя
Ослабли долоні.
--
Поховала Івана,
Сумує Ганнуся
Хто її допоможе
Сама вже бабуся.
Лишилася одинока
Як тополя в гаї.
Ніхто сюди не приходить
І не повертає.
Ніхто не почує,
Як плакати буде.
Прохожий заночує
і далі піде.
Про долю людську
Полонина лиш знає.
Про горе пережито
Ніхто не згадає.

Зупа:
-----
Провітрені жартом природи та доведені до температури кипіння
курячі мізги.

Гарячі:
-------
***
Спійманий оком та вбитий голосом кондуктора
сонячний зайєць.
***
Приправлений вірністю та нанизаний на пісню
білий лебідь.
***
Копаюча всі негаразди
журналістська качка.
***
Доведені до срамоти
раки-свистуни.
***
Щупальця мафії
під полами правди.
***
Підсунута та нерозважлива
свиня з рилом у чужих справах.
***
Відстояне на сміливості
левине серце.

Холодні:
--------
***
Уздріле правду
око орла.
***
Заквоканий
півень.
***
Віддавлена ведмежою послугою
теляча ніжність.
***
Притулене до симфонїї всесвіту
слоняче вухо.

Му-чне та солодке:
-----------------
***
Мочений в кров
хліб насушний.
***
З бананової республіки
дірка від бублика.
***
"Мууууу" по-тітікакськи.
"чне" по-какатітськи.
***
Солодка розмова
під шубою з песця.
***
Манна з неба
з витікаючими обставинами.

Напої:
------
***
Наповнене марень
місячне сяйво.
***
Розбавлене втіхою
вино невічного кохання.
***
Переграні зайвістю
крокодилячі сльози.
***
Нагазовава здоров`ям
кров з молоком.

7 Квітня 2008

Навколо шум, людей багато.
Всі квіти оберемками несуть.
Усі зібрались мов на свято.
Із церкви стелять хоругвами путь...

В кімнаті плач, ридає мати...
І батькови не стримати свій крик
Уже немає немовляти -
Маленький ангел із домівки зник...

Чекання – бич нелюдської наруги.
Іще момент – і стримуючи шал,
лягають пальці в чорно-білі смуги.
Химерна суміш радощів і туги
тече, мов лава, у принишклий зал.

Захована під образом-вуаллю,
ця жінка, як містерія жива,
на клавішах - стрункій горизонталі
підносить в небо, кидає в провалля,
в туге заплівши ноти і слова.

І править бал рудоволоса панна,
маніакально, віддано без меж
залюблена в єство фортепіано,
і очі, що палахкотіли тьмяно,
займаються загравами пожеж.

Четыре стены – три шага на два
раздели - иначе не хватит,
и влепленный в стену лист календаря
застыл в тридцать первом марте,
ни шагу назад – это, в сущности, бред,
но и вперед невозможно,
за окнами медленно гасится свет,
и в искрах костра при аутодафе
день корчится, как безбожник.

Возьми мою руку – сто толик тепла
и нервы твоих истерик
из крови и плоти – банально звучит –
но в них присутствие зверя,
легко промолчать, но сказать не сложней,
cлова снеговой лавиной
отменят все числа на календаре,
и нет толкования у словарей
для слов, что ты бросишь в спину.

За окнами медленно гасится свет
тобой или мной (молчи же!),
возьми мою руку, покуда в окне
небо царапает крыши,
и эти четыре – три шага к стене,
здесь нечем дышать и тесно
от слов, что бьют по моей спине
и где-то внутри закостенев,
во мне выжигают бездну.

Мне не о чем теперь молчать, теперь бессмысленно…
В лоскутных призраках причал, и там повисли мы…
А ветер правит паруса скорее к северу
теперь, когда я все сказал. Сбоит на сервере -
мой позывной - прожжет тебя. Над микросхемами
летает призрак октября. Моими венами
не управляешь больше ты, а сердце падает
в пустой колодец с высоты. Я знаю, ада нет
ни под землей, ни в небесах, он в точке времени -
теперь, когда я все сказал - убей меня.

Мій янголе сивокрилий,
пораднику безголосий,
де, за якими брамами
приховуєш світлий лик?
Фіранками бавиться осінь,
стікають на блюді сливи,
медвяно струмить повітря
і губиться серед гір…
Ти є? чи ти був? чи будеш?
таке нескладне питання,
навіщо тоді ті знаки
долонями стережу?
твій посміх відлунює вітром,
твій погляд відблискує в ватрі,
твій подих – у першій ноті
тендітного «Summer Time»…

Вечір добігає до кінця
У багетах львівської кав’ярні
Проникають в душі і серця
Слово й пісня – однаково гарні

Запах ночі, кави і вина
Вітерець Трояндового вальсу
Принесла в долонях нам весна
Зупинившись на одвірках часу

Скло у вікнах віддзеркалить мить
І любов, у келихи розлиту
Знову пісня до сердець летить
Просимо, Маестро, повторити

Вечір добігає до кінця
Над дахами свічкою згасає
Вам, Маестро, пісня до лиця
І гітара, що так ніжно грає

6.04.20008р.

Ми їхали крізь зливу,
через суцільну воду,
крізь морок, шитий золотом
стосотень блискавиць.

Шугала врозтіч темінь,
і рвався на свободу
дороги чорний килим,
аби упасти ниць

під ноги нам покірно
асфальтом чи рікою,
і човен линув, линув,
долав, долав, долав,

і колисав нас тепло
мелодії спокоєм,
незрозумілим співом
про night, i heart, i love...

І так було нестрашно,
мов перед образами,
і так було врочисто,
неначе на Різдво,

і вперше ми відчули
вінчання небесами,
і вперше зрозуміли,
що ми — одне єство.

І припинилась злива,
і ми, такі щасливі,
спинились на узбіччі,
на росяній траві.

І зрозуміли — щастя
не випадає двічі.
Дорога нам стелилась.
Та не одна, а дві...

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

Континент як палата – перемерзле мовчання
і номер шостий,
У цукровій хатинці живуть два вар’яти –
це ми з тобою,
Чорну нічку піврічну довго гріємо в роті,
міцну, як «Шустов»,
А на ранок виходимо звично на кухню
униз головою.

Наш нехитрий сніданок – безголовий,
як я, – nescafe, мівіна,
Двері снігом присипало, нікуди не спіши,
виціловуй груди,
Перелічуй губами хребці...
За нами стежать пінгвіни
У віконечко станції. Пахне липовий чай.
Пахне грудень.

До Мідвінтера довго. І мед у стільниках
замерза настільки,
Що стає бурштином. Стільниковий зв’язок відсутній.
Стукай в рейку.
Годуватиму пінгвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!»
Кілька
Замість проса – особливості птахівництва
за протокою Дрейка.


Аероплан пролітає. Білі крила фанерні.
І ти у ньому
Усміхаєшся, махаєш до мене рукою,
наче ангел раю,
Моя пінгвіняча зграя, що перевальцем ішла додому,
Задирає цікаві голови. Високо-високо їх задирає.


А потім пінгвіни падають на свої чорні
кремезні спини,
Лежать на снігу безпорадні, як, припустімо,
мішки з мукою,
І дивляться в синє небо. Я падаю біля них,
і мрію про сина,
І проводжаю тебе поглядом. І тебе вже нема
наді мною.

Та залишились пінгвіни. Це ж халепа,
погодься, - отак упасти!
І я заходжуся їх, чорно-білих, як доля,
перевертати,
Піднімаю (бо хто, як не я?) струшую сніг,
ставлю на ласти,
І ми повертаємося снігами
до нашої рукавички-хати.

...І розплутую кольорові сни, як клубочки,
і ніч минає,
І чекаю червоних вітрил, або крил -
що одне по суті,
І щоранку, годуючи пінгвінів,
тебе виглядаю,
І пір"їнка аероплану кружляє
у звітреній каламуті.

Черга. Давно такого не було.
За чергою – плакат: «Все по вісім гривень!»
Це second-hand. Ганчір’я – не фуфло:
американський рівень.

Підхожу, бачу – сорочки
з бавовни і якраз під розмір,
фланель-фламінго, кліточки.
В такій сорочці – теле-Познер.

А цю носив той чоловік,
якій віддав з теплом і хлібом,
щоби зігрітися я зміг,
країна не здавалась хлівом.

До тіла міряю – якраз,
і тіло – брила.
І, певно, я в сорочці – ас.
Чужа душа – мою зігріла.

Сьогодні буде тет-а-тет.
Мій тет-а-тет зі світом: він і я.
Віч-на-віч говоритимем про вічне,
Світитиме одним-одна зоря.

Загримотить у небі, блискавиця
Розкроїть раптом небозвід, і я,
Готова підійнятись, навмання
Здійсню політ.

Здіймаюсь стрімко, ні – мене здіймають,
Несуть потоком вогняним, та я
Вже їх не потребую, виростають
Позаду два моїх крила.

Не бачу тих, що ходять там внизу...
(Невже і я колись була одною?..
Одною з них...) Я більше не повзу –
Лечу, дзвеню струною неземною.

До рівня хмар? Не хочу, ні, – я хочу
За хмари, відірватись від Землі...
І вже в Стрільця сузір’ї стріли точу,
І Віз Великий тягну на собі...

Я стану небом, зорями, світами,
Я стану вічністю на хвилю, але враз
Так несподівано двох крил моїх не стане, –
Нова туманність з’явиться у нас...

Лиловость георгин в прозрачной вазе утра,
В подрамнике окна рассвета акварель,
Простились мы с тобой вчера светло и мудро,
Кому поешь теперь, мой милый менестрель?

Чьи ласки до утра теперь ты воспеваешь?
Какой звезде теперь верна твоя строка?
Ты снова так же мил... и так же исчезаешь,
Как утренняя свежесть лилового цветка...

Це, звичайно, не варто вивчення,
хоч такий не один, на жаль.
Я історію самознищення
Вже дописую на скрижаль.

І нічого не має значення,
Коли випито стільки отрути.
Можна тільки просити пробачення.
От, чи варто? Вже важче збагнути.

Відчуваю фіналу наближення.
Я вдихаю, ковтаю і вприскую.
Та чому шлях обрав самознищення?
Сам себе уже вкотре запитую.

Що ж - змагаюся з світом, померши
Я звитягу сумну здобуваю.
В самознищенні буду першим!
Життя стрічечку перетинаю.
2008-04-06

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

звідкіля ти взялася
така неповторна?
твоє тіло - оаза,
а життя джерело -
поміж стегон заласся -
виграва як валторна
і нуртує щоразу
в потаємності лон.

де покинуть світи,
забуття подолавши,
краплі мрій наших грішних,
мов навиворіт дощ.
днесь здіймуться хрести -
(не на «завтра» – назавжди!)
не у свастиках Крішни -
тисячів Пирогощ.

і правірні плюси
до грудей пригорнуться,
щоб лишити навіки
боголике тавро.
вознеси і спаси
наші помисли лЮдські
і направ сонця ріки
в мрію-сон виногрон

твоє лоно - оаза…
плоті квітка вогнева,
твердь жагучу прорвавши,
досягне твого дна…
звідкіля ти взялася
не питатиму неба,
бо так хочу, щоб завше
збереглась таїна.

Відчайдушно, нестримно й палко
Я кохала б тебе, якби
Розбудив мене теплим ранком
Поцілунком тихої журби.

Якби ти свої руки білі -
Лагідні, вродливі та міцні
Загубив на моєму тілі,
Наче пив отруйної роси.

Якби очі свої, немов небо
Раз і назавжди подарував…
Мій солодкий! Так кохати треба,
Навіть, якщо марно покохав.

Пергаментною желтизной
сочилась жизнь электролампы,
расколот вечер пополам был…
а в дальнем наискось углу
промежностью спал телевизор,
на полке старился хрусталь
и ныли чайные сервизы,
как опостылевший февраль,
всегда больной, сырой и сизый…

Я застегнул свое пальто
и прямо в нем улегся на пол…
не будь тебя давно бы запил…
на грязно-серый потолок,
глаза закрыв, смотрел сквозь веки,
по венам проплывали вдаль
сумбурные пустые реки,
как опостылевший февраль,
мечтающий о черном снеге…

Мне снилось всякое, потом -
крутые роды буйных весен
и виселица на березе,
прыщавый враг и добрый друг,
которых мне теперь не вспомнить,
а я держал в руках Грааль
среди берез в одном исподнем,
и опостылевший февраль,
как приговор суда Господня…

Ты стоишь, опираясь на штырь… мимо
взгляд; обреченный зимой к стуже…
Тем не менее, для сумасбродства мима
несомненный при жизни талант нужен…

Сколько дней прошло, ты сумел выйти,
не намокнув, из кислоты осенней,
а когда уставал – так хотелось выть, и
ты впадал в кому, предаваясь лени…
А потом пол жизни за стопарь водки,
и еще столько же за гранчак сверху…
Ты мечтал быть смелым, оказалось вот кем
стал; а теперь… теперь к спеху
тех считать курей, что неслись весною…
Все равно половина цыплят сдохла…
Остальные по плацу шагают строем,
где асфальт – граница чертополоха…
И, затянув хоровую песню,
где начало и конец на рАз-два,
так орут, что в окне стекло треснет,
и придет стекольщик, пьяней гораздо
тебя… и пожмет тебе нервно руку,
и расскажет, сколько вчера выпил,
а еще расскажет, как имел суку,
от которой потом обнаружил триппер…

Состоя насквозь из иных событий,
обозначен тебе временной отрезок
так, что трудней оказалось быть им,
не танцуя на согнутых мелким бесом.
Но, когда конец уже будет рядом,
ты запомнишь свою отправную точку,
в этой точке священник раскурит ладан…
Вот тогда конец станет первой строчкой…

(бубнение):
Две стороны луны
Дурга и мы
Нам обиду, боль не терпеть
На свою свою свободу лететь.
Ваш мир разложен
На много плохих движений
Он состоит почти совсем из поражений.
Спасти детей от порчи зла
Нам поможет луна,
Плутон поможет нам переплавить
В другую форму юные души дождя.

(нараспев):
Спадают в мой уже белый двор
Легкие юные души дождя
И надо представить как
Множится снег
На четыре ноля
И падают капли совсем не с небес,
А рождаются с воздуха влаги,
И розовым они натекают в тяжесть,
И что эти зимы все скачут.
И каждая мира
Малая часть
Что-нибудь значит
И каждая крошка вселенной
Ведет себя так, как-будто все знает
И зная – тает
Без сожаления скользя
В абстракцию небытия.


Ложится снег вдоль дороги
Вдоль взгляда в небо
Нужно срочно попасть туда
Где ни разу не была.
Хотябы в тот небывалый уют,
В самом центре души
Там чисто...,
Вода – изумруд тишины
А берег как мягкий ковер
Но мир...,
Немного хитер,
Все зная нас кормит неведеньем.
Зачем? - Непонятно.
Доколи? - Неведомо.
Откуда взялись дурацкие путы
И до огромных размеров раздуты
Сети как ноль
Как энтропии соль, разъедающая....

Ну что, малышка моя всезнающая,
Снежинка-кристалл,
Хххххххоооо....
Прощай.

Моя Весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Встелю твій шлях, моя дзвінка
Красуне з довгими ногами.

Поглянь, який у мене гаманець,
Ну правда ж, ти мене кохаєш?
Ходім зі мною під вінець…
…Куди мене ти посилаєш?

Моя весна мене не оцінила,
Перетворила серце на руїни.
Бач, як вона мене відбрила…
Я повертаюсь до дружини.

О, знов Весна… Яка ж струнка!
Твій шлях встелю я гаманцями,
Підхопить нас кохання, як ріка.
Скінчились гаманці…Що буде з нами?

Пішла Весна – і оком не моргнула,
Знівечила душу вразливу мою…
Поки мене ще жінка не забула,
Я повертаюсь у сім’ю.

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Хоч у світі Твоєму спека,
замерзаю по той бік скла.

Склом прозорим розділено всесвіт.
Розуміючи суть просту,
Я прямую у власну безвість,
Щоб зустріти Тебе – не Ту.

Різні правила, різні закони,
різні мрії в нас і сподівання.
Зупинившись стоїш на «червоне»,
Я ж повз Тебе в цей час пролітаю.

Шибки офісів, хат, лімузинів,
Окулярів закопчені скельця
Розділили нас, розділили
Навпіл Твоє і моє серце.

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Ти далека, безмежно далека,
Хоч всього лиш - по той бік скла.
2008-04-05

варіації на тему кольорів де Латура

Між тактами прощання і почину
ніяке хитрування не схова
ту думку непоправну і злочинну,
що викрадає подих і слова:

ми відтепер з пасажами куранти,
ми відсьогодні з жигою Рамо,
роняючи стакато діаманти,
у нескінченність ночі біжимо.

І дві руки у чорно-білім леті,
й обернення акордів і облич, –
ти сумовитим звуком флажолетів,
а не словами ніжними поклич.

Спадають ночі барви темно-сині,
як малював колись їх де Латур.
Ми граємо удвох на клавесині
химерні почерки табулатур.

Співай, красуне, схована за "ніком"
У павутинні літер трьох заклятих,
До тебе проберусь я клік за кліком.

Порозганявши павуків кошлатих
Зі знаком "Web" на черевах м’ясистих,
У твоїм чаті виламаю ґрати.

Скажу, до кіс торкнувшись шовковистих:
– Доволі в’янути у цій в’язниці, –
Візьмім блаженство з рук весни пречистих.

Бо сонця повні, як води криниці,
Ці дивні дні, заквітчані й степлілі.
Втекли надвір вже й з келії черниці.

Тому хутчіш за стіни ці немилі,
В найперший поїзд, що за місто мчить, –
Нас ждуть сади й поля позеленілі!

Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі
Під ТИМ будинком не бродила
Не турбувала опівночі;
Кохала скромно, світло й тепло,
Боялась видати тремтінням...
Пеклася у мовчанні-пеклі,
Гойдалась в липкім павутинні.
Так ненав*язливо кохала
І обминала його всюди
І так божественно вдавала,
Що туга не зжирає груди;
Зникала, розчинялась в вірші,
Неособлива й особлива,
Не найгарніша, не найгірша,
Найщасливіша й нещаслива.
Любила тихо-гучно-страшно -
Незручно-згубно і нервово,
Не подзвонила, бідолашна,
Не написала і півслова.
І не... Отак і "попалилась"
І він залишив її місто.
А їй в ту мить якраз наснилось,
Що розірвалося намисто.
Під ТИМ будинком - слід від зливи.
Над тим будинком ранки й ночі.
Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі.

Життя іде
І вже запахло осінню
І літо догоряє оксамитом
А я стою
Стою у травах босою
По-літньому осіння як молитва...

А я стою
Стою у травах босою
Вмираю-догоряю разом з літом
Щоб теплим феніксом
Вогнепростоволосою
В листопожежі осени згоріти...

Ти чуєш, як плаче літо,
Тихенько причаївшись у садку?
І, як неслухняні діти,
Ніяк не хоче йти воно до сну...

А, може, ти чуєш осінь?
Сміх її сумний, а чи п’янкий...
Я ж солодке літечко духмяне
Запущу сьогодні в свої сни...

Літо догоряло за вікном...
Стало раптом сумно, дуже-дуже.
Перекинулося полум’я на листя,
Та мені на це чомусь байдуже...

Іскорка на згарищі лишилась,
Відірвалась та й летіла світом...
У чиємусь серці зупинилась,
Проросла червоним ніжним цвітом...

До ваших правд доріг шукаю
Іду думками не почутий
Сьогодні мене оминають
Всі ті які ідуть на скрути
Мої запитання глухими
Хоч голосно своє співаю
Я з простих слів шию килими
Яких поети не приймають
Вони мене не розуміють
Бо в мене батьків моїх мова
Той наголос який я сію
Чужій для Києва і Львова
Бо він де хоче там сідає
Бо він з Лемківщини з Надсяння
Серед своїх він місце має
Нема проблеми в них з читанням
Вчені читати слів не вміють
Бо в них є мудрість старовіра
Який лиш себе розуміє
В таких як я бачить лиш діри.
29.03.2008р.

Ти неймовірна, ти просто чудо.
Ти не дівчина, ти міраж,
який мені привидівся після довгої самотності.
Ти моя найзаповітніша сексуальна фантазія,
що розчинилася у променях сонця посеред туману.
Ти та,котрої немає.
Ти все і ти ніщо,
лише примарне місячне сяйво посеред темряви,
ти шматочок сонця посеред ночі.

Твоїй незрівнянній вроді
позаздрить сама Афродіта.
Твоє таке приємне муркотіння
дозволяє забути про все на світі.
Робити боляче мені не треба
Я ж стільки чекав на тебе.

Ти жорстока, як Крижана Королева-а,
Ти безжальна, як Термінатор-3 металева-а,
Ти ламаєш всі кохання дерева,
Тобі байдуже на всі почуття до тебе Лева.

Ти термінаторка металева безжальна
Ти вбиваєш всі стежки кохання
Ти породжуєш одні лиш страждання
Ти вважаєш, що все це нормально

Тобі пофіг, як сильно Лев тебе кохає
Тебе не гребе, як Лев мучиться, страждає
Це все тебе не обходить, твоєї уваги не вартує
Подружок ти запрошуєш, короля звірів ігноруєш?

Отже, з Левом ти не дружиш, дружба лиш лезбійська в тебе?
Ти дурнувата, безформенна амеба!
Не маєш ні розуму, ні мудрості нітрохи
Ну чому, ну чому ти така жорстока...

Ти зла й жорстока, неначе демониця з пекла
Ти зла й безжальна, холоднокровна і запекла
Ти Медуза Горгона, маєш сильне вміння,
Але Лев - Персей, не перетвориться в каміння
Чому ти ніяк не даєш мені спокою
Як ти можеш бути такою жорстокою
Ну чому - що за запитання
Ктулху з'їв усе її кохання...